Прости мені, Боже, ці зливи і віхоли,
прости малодушшя і чорну пітьму...
Паює життя не паями, а віхами
і з рук не кладе болемовну сурму.
І б'є батогами навскіс, не пантруючи,
де рана вчорашня ще свіжо пече.
І серце голосить, над болем гаруючи,
і зойком бинтує побите плече.
Так важко, мій Боже, так важко й виснажливо,
аж губи німіють і сліпне душа...
Прости мені думку оцю нерозважливу,
що стогне й не бачить, де муки межа.
Прости мені, Боже, цю вирву нестерплену,
ці смерчі розбурхані й грози, прости!
Бо треба іти - доти йти, поки велено,
і все, що написано, гідно нести.
І рук не спускати, й негоди не сіяти,
не краяти серця на чорні громи.
Хай болю не зміряти, болю не зміряти
промоклими наскрізь від муки грудьми!..
Прости мені, Боже, ці зливи і віхоли -
то все малодушшя і слабкість думок.
Паює життя не паями, а віхами
кожнісіньку мить і кожнісінький крок...
24.05.20 р
тільки дуже сумно і болюче, Лесю... давно не бував у вас в гостях у Станіславі. Напиши у приват, як ти там царюєш. Щасти! 
