Весна, весна й тоді цвіла,
у той далекий рік...
Коли вона нас двох звела,-
на спільний наш поріг...
Здавалось нам тоді обом,-
усе для нас цвіло...
Щастя дароване на двох,-
від Бога нам дано...
У злагоді завжди жили,
не знаючи біди...
І діток народили ми,
й щасливими були...
Та розірвала щастя мить,-
непрохана війна...
Пішов ти край свій боронить,
коли цвіла весна...
Хоч я лишилась не одна,
а з нашими дітьми...
Чорною стала та весна,
коли загинув ти...
І хоч весна знову цвіла,
і теплою була...
Та спопелила все дотла,
страшна ота війна...
Вже діти наші підросди,
вони такі, як ти...
Уже готуються вони,
теж на війну іти...
І я не знаю, що робить,
як зупинити їх?..
Не можу я їх не пустить,
бо це ж великий гріх...
Весна, весна, знов зацвіла,
вже старшенький пішов...
Так, як змогла, я провела,
живу в тривозі знов...
Молюся Богу і прошу,
закінчити війну...
Хай наші менші підростуть,
у мирную весну...
Оце саме страшніше, що підростає нове покоління дітей, батьки яких загинули в АТО, яке змушене буде йти на Схід і захищати Україну. Скільки ця біда ще має тривати?!
Дякую,Олю!Я знаю,що таке війна,знаю її наслідки, бо вони пройшлись по нашій сім"ї; і мені болить, що й нинішні діти стають дітьми війни, а жінки вдовами...