Хмари небо затягнули,
Дні Різдвяні вже минули
І загубились ми у часі.
Зима - весна, весна - зима.
О! Де ж та зоря,
Що вказує шлях до Христа?
Ну, що можна дати,
Коли любові немати?
А коли її немає,
Кожен най любов оту
Шукає.
І ходим, бродим манівцями,
Шукаючи дорогу до Любові.
О! Як загрузли у багні.
І невеселі ж наші дні.
Як змити оте багно з душі,
Що вже засохло?
І зашкарубла душа.
Ша... Тиша...
Лиш в ній почуєм,
Як скапують сльози на душу.
І відмокає вона
Від тих сліз покаяння
За усі вчинені злодіяння.
І очиститься душа,
Коли сніжком
Покриється земля.
І засвітить нам сонечко,
І знайдемо дорогу
До правди і добра,
До Любві, до Христа,
Лиш би не згасала
Ота зоря у нашім житті,
І, щоб не сиділи ми
Постійно в багні.
Прочитала Ваш вірш і чомусь згадала цитату Ліни Костенко: "«Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі».
