«У мене є дві фази, мамо,
Я – чистий бухарський емір.
Коли я тверезий, я – Муму і Герасим, мамо,
А так я – «Війна і мир»
Б. Грєбєнщіков
Ранок як ранок. Нічого особливого. Хіба що серпанок трохи густіший звичайного. І на обрії ніби якісь хмарки. Але диспетчер сказав, що погода буде така ж, як і вчора. А значить буде спека. Хоча погода знадвору – то погода знадвору, від її невгамовного впливу є багато чого: двірники, пічка, кондиціонер, закриті чи відкриті вікна, люки на даху. Інженерія не спить, особливо за кермом: фукає, дмухає, нагнітає, холодить і висмоктує. А от мікроклімат ізсередини… То зовсім інше явище. Мікроклімат ізсередини… Зовсім інше… Проти його діяння є лише один спосіб – нічого не чути, нічого не слухати, ні на що не звертати уваги. Але все це суворо заборонено правилами! Тому доводиться вдовольнятися тихенькою музикою з динаміків, новинами з міської радіостанції, шумом коліс по дорозі та напруженням струменів у жилах організму, а ще, коли вже зовсім все дістане, старими-престарими думками про своє нелегке життя… Життя, коли приходиться все знати. Все знати… Можна, щоправда, ще заспівати чогось такого, свого, наслідуючи якогось із тих, хто співає, – бо є ще мікрофон, але він тільки для чітко визначених випадків, користуватися ним для співу навряд чи можна, тому справжнім спасінням залишається тільки музика, тихенька музика. І ще – напруження струменів… Отож вмикаємося… лічильники обнулили… пасажирів нуль, і – пої-і-і-хали… Легенька нерівність у відкритих воротях боксу, у дзеркалі заднього виду усміхнене обличчя механіка, який щойно дав «добро», на подвір’ї де-не-де працівники. Все як завжди. Зараз на першій зупинці за рогом зайде Віра Іванівна, вихователька дитячого садка, що поруч. Вже стара, вже зігнута, зате стільки людей приємно заглядають їй в обличчя… і всі кажуть: «Доброго ранку, Віра Іванівно!» Вона завжди усміхнеться, бадьоро відповість, запитає як справи. Дехто поцікавиться її здоров’ям. До дуже багатьох звертається, як до дитини. І до молодих, і до вже літніх. Це означає, що вона була їх вихователькою. Жодного разу ще не було, щоб хтось сказав, що його не так звати, що вона помилилася. Всіх пам’ятає! За нею завжди Жорик заходить, її син. П’яниця, але на роботу їде. Одного разу хтось говорив, здається це вихідний день був, що то кара з неба за те, що стільки уваги й любові чужим дітям віддавала. А хтось погоджувався. Жорик працює на заводі токарем, і непоганим токарем, навіть дуже гарним токарем. Колись були часи, коли до нього черги стояли. Виточував таке, що з інших областей приїжджали. Але ось доїдемо до заводу – самі побачите – у нас він відомий художник! Колись був забився на два відра коньяку, що Чапаєва на коні на повний зріст намалює так, що не відрізниш. І намалював! На стіні свого цеху! На тій, що на вулицю виходить. Жовтою, червоною і чорною фарбами. Чапаєв на коні серед пшеничного поля. Та так намалював, з такими подробицями і деталями, що спочатку всі, хто вийшов за територію, стояли і дивилися заворожено, відступивши від паркану по обидва боки, ніби Чапаєву дорогу даючи; потім довго чмокали і хитали головами (хтось іще зауважив, що іноді грива у коня ворушиться, іноді пшениця); а потім, коли дійшло до начальства, вирішили, щоб Жорик іще дві стіни замалював, що на вулицю дивляться. Але він тоді пішов у запій. Коли Жорик п’є – він малює на полотні. Закривається у залі батьківської хати, де живе з матір’ю, – і малює. П’є і малює, п’є і малює… Все що потрібно для цього – фарби, купа пензлів, всілякі баночки, ганчірочки, ножички, скребачки, палітри, підставки, полотна і навіть кілька рам для майбутніх картин – все лежить у залі, в шафі і в дивані. Чекає. Чекає натхнення. І коли натхнення приходить – враз те все оживає, починає дихати, струмувати, випромінювати; натягнуті полотна тремтять від очікування майбутніх дотиків, звуки пензлів на палітрах перетворюються на голоси святих ангелів, а небесний хор, що долинає з-за вікон, приєднується до чарівного багатоголосся кольорових тубиків, і всі вони разом співають і співають свою безкінечну заповітну пісню. Безкінечну коли скільки – коли пів місяця, коли місяць, коли ще більше. Це потім його знову заберуть до лікарні, Віра Іванівна продасть Новій Пошті кілька картин, щоб гроші були на лікування, а інші картини закутає і заховає, доки не приїде Жориковий син, Артем, і не забере картини в… те… в Іспанію… на аукціон. Там їх продадуть по кілька тисяч грошей за кожну – дехто з їхніх неабияк цінує художнє мистецтво Жорика. А Жорик підлікується, повернеться додому і знову, в котрий вже раз буде втікати від матері кудись надвір, на вулицю, коли та намагатиметься йому щось розказати. Віра Іванівна буде іти за ним слідом, буде плакати, не соромлячись голосити на причілку, а потім знову змовкне, затихне, аж поки хтось на зупинці не скаже: «Доброго ранку, Віра Іванівно!», і не зазирне ласкавим поглядом в її обличчя. А Віра Іванівна доїде до площі Центральна, вийде через передні двері, довго буде стояти і дивитися вслід автомобільному потоку, потім волі-поволі рушить у бік міського парку, де є дерева, лавки і голуби, що останнім часом манять її до себе все дужче і дужче. Ось і зупинка номер один, але… немає ні Віри Іванівни, ні Жорика… дивно… робочий день… Невже він знову малює, а вона йому знову попоїсти намагається занести? На зупинці тільки двоє діток з мамами. Хлопчик і дівчинка з ранцями. Вони нові пасажири, в школу, в перший клас тільки-но пішли. Ласкаво просимо! Мами балакають про щось… Віра Іванівна… лікарі… серцевий напад… не встигли… повісився… Ні!!! Ні-ні-ні!!! Не хочу нічого чути!! Не хочу нічого слухати!! Обережно, двері зачиняються! Наступна зупинка – «Ера Водолія»
***
ID:
862869
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.01.2020 18:51:03
© дата внесення змiн: 28.01.2020 18:51:03
автор: Щєпкін Сергій
Вкажіть причину вашої скарги
|
