«Склянка годин
Глибоко закопана в тіні півонії…»
(Пауль Целан)
Коли падолист довершується,
Коли хризантеми стають скляними
Й крихкими,
Наче спогади сивого зайця,
Якому в голові все осінь –
Заметіль жовтого листя,
В яке ховатись і спати (як Сонце),
Коли вогкість стає колючою і яскравою
(Не забудьте вмикнути зірку оцю –
Найближчу, тому сліпучу:
Ви – знавці нескінченності),
Отоді й згадується
Усе закопане в тіні півонії,
Не тої що залізна
І довгою своєю шиєю
Нагадує більше жирафа,
Аніж китайське запашне літо
(Чай),
А тої яка губить пелюстки –
Так тихо й спокійно,
Як бородатий поет-волоцюга
Губить свої недоречні спогади.
А може то і не спогади,
А може то легкі човни,
Що ковзають хвилями
«Мезогейос Таласса»,
Човни в яких весла
Тесані з кипарису,
А вітрила зіткані арахнами
З синього льону.
У тій тіні півонії
Сховано сліди волохатого Часу:
Його скарб блискучий –
Шматочки хвилин,
Які він поскладав до глечика –
Не нами зліпленого.
Коли до землі вже спішать тіні сніжинок - ми читаємо про тінь півонії і легкі човники, схожі на загублені півонією пелюстки, на теплих середземноморських хвилях. І тоді згадуєш, що підчас падіння з дерева жовтого листка до землі летить і тінь того листя.. і думаєш, що людина - теж скарб Часу, бо її теж колись зліпили з глини), і вона теж носить у собі шматочки хвилин, годин, днів, дорогоцінних для неї..
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Чудово в останній день осені... Бо завтра зелений вогонь білим летючим павукам іще одної нашої зими на цій малесенькій тендітній і красивій Планеті, де й привелося зустрітися на цій сторінці словесних магістралей...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий покетичний відгук! 
