|
Дорога була пустою. Хоча поруч проїжджали автомобілі, торкаючись колесами ями давно розбитої дороги, але я їх як завжди не помічав. В салоні було холодно, я грів руки об баранку, міцно стиснувши її немов дитина руку матері. Ширшаву, з синьцями від постійної праці у полі, однак таку рідну та теплу, що дотиком дарує почуття комфорту та безпеки. Куди сьогодні я їду? Знову ті ж самі вулиці, залізні дерева цього квадратного міста, межі якого тиснуть на тіло з усіх сторін, так що здається втекти звідси нікуди. Мабуть, далі, там за дверима цього смітника, таке ж саме болото з власними черв’яками, що мріють про золотий дощ, однак все що їм світить в цьому веселому житті це вічний темний ґрунт, який породжує все нові та нові жарти. Як ж я втомився.. Ця перманентна втома – моя радість, мій гнів, мій інтерес, мій страх, моє кохання, моя ненависть та все інше, що я давно вже не відчуваю. Проте, без сил продовжую їхати кругами по розбитій дорозі, давно втративши всякий ентузіазм. Такі як я лише роблять вигляд що кудись їдуть, яка істинна ціль цієї мандрівки ми вже мабуть забули, а мабуть і не знали. Зупинитись? – Та ж ні, – З'їдять! Цим покидькам краще не демонструвати власні синьці під очима, слабаки нікому не потрібні, слабакам не місце в цих металевих хащах, з металевим ржавим серцем. Зустрінеш цих звірів десь серед дороги, жодний майстер не приведе твій автомобіль до тями. Таких як вони ніколи не побачиш з вимкненими фарами та затемненими вікнами. Завжди ламав голову, що ж змушує їх постійно світити? Хоча, мабуть, було б у мене таке ж яскраве дороге авто, я би також прагнув повсякому привертати увагу навколишніх. Але це все не про мене, я навпаки з тих хто намагається максимально не виділятись та не привертати увагу, хоча по суті й немає чим…
Я би міг ще довго писати вам «чому все не так» та «чому вишня не вродила», для мене це стало щось типу хобі, знаєте, з тих пір як я підібрав «його» на дорозі. Коли це було як і ціль своєї подорожі я вже не пам’ятаю. Але сама зустріч навіки прикувала моє лице у виразі смутку та невдоволення, апогеєм яких стала моторошна спустошеність, яку краще ховати за вікнами тонованого салону, не показуючи нікому. Була осінь, здається так я називав раніше особливості погоди, які відрізнялись від того, що є зараз. Я запам’ятав цей час доволі добре, оскільки було не так холодно як зазвичай, та й околиці міста, здається, виглядали набагато краще ніж зараз, навіть сказав би «казково». Проте, мабуть це чарівне минуле лише витвір моєї фантазії, спроба втекти туди де все було добре, хоча це «колись» можливо ніколи й не існувало. Колеса плавно проїжджали вулицями по опалому листю, піднімаючи його вгору та розкидаючи на всі сторони. На одній із зупинок, які зазвичай були пустими, я побачив чоловіка, який тремтячою рукою прохав водіїв зупинитись, однак ніхто на це не реагував. Серед сонячного осіннього неба над зупинкою немов муха на склі осіла темна хмара. З неї на асфальт падала крижана вода від чого він ставав весь білим та слизьким, так що легко можна було впасти та завдати собі шкоди. Однак, це було ще півбіди. Найгірше, що стоячи під таким дахом весь починаєш тремтіти немов зустрів серед лісу перевертня. Тоді я не знав що це називається зимою, це був перший раз коли я її побачив та відчув у власному житті. Перший та незабутній… Чесно кажучи, не знаю чому, але заворожений картиною, яка відбувалась, я збавив швидкість і сам не помітив як механічно зупинився біля тремтячого чоловіка. Він благав мене підібрати його, однак, на дивно, при цьому не давив на жалість. Навпаки, повсякому розхвалював мене та мій автомобіль, вказуючи на те, який він унікальний в цьому місті, на відміну від інших вантажівок, який я хороший водій та чого з «таким то потенціалом» можу досягнути. В цей момент розвалина, на якій я їжджу, здавалась мені гігантським лайнером, який призначений мандрувати океаном в пошуках нових, коштовних земель. По інерції я їхав з пасажиром в сторону моєї домівки і планував висадити його десь в тій стороні, на одній з зупинок, що ведуть в інше місто. Вдома на мене з нетерпінням чекали тюльпани в саду, яких я щодня поливав водою з глибокої криниці. Раніше більше за все я обожнював сидіти серед квіток з цікавою книгою і читати поки сонце не втомиться та не ляже спати за горою. Нічого більше мені не було потрібно, лише ця тиша та спокій.. нічого.. Однак, чоловік, який сидів поруч зі мною, сказав що прямує в іншому напрямку, туди де можна справді досягнути успіху та заробити на нові колеса. «З твоїм то потенціалом можна..» - все висловлював він здивування що я ще сам туди не вирушив. І ось я, який прямував додому, де на мене чекала тиша та спокій, звернув в зовсім іншу сторону. Туди, де дорога яка нібито то спільна для всіх, однак хтось їде попереду тебе, а хтось позаду.
Водії, обурені та пригнічені власним нижчим становищем, по всякому намагались наздогнати ближні автомобілі і зовсім не звертали увагу на тих, хто розміщений за спиною. Хтось безперестанку покращував власний транспорт, щоб змусити його їхати швидше, хтось просто щосили давив на газ та руйнував тим самим власне авто надмірним навантаженням. «От ще трохи і доберемось до кінця вулиці, відпочинемо потім, а поки продовжуємо рухатись вперед, чого би це нам не вартувало» - такий був і є зараз їхній лозунг. Навіть спортивні автомобілі не здатні щодня брати участь в гонках, а ці здається переконані у власному безсмерті. Серед них були й ті, хто намагався взяти своє хитрістю та підлістю. Одні порушували встановлені правила, їхали забореними шляхами. Інші вставляли один одному палиці в колеса. Ось вона дорога до успіху… у всій своїй неперевершеній драбинястій красі. «Найголовніше добратись до кінця вулиці і бути найпершим на дорозі!» - сказав повчальним тоном пасажир. Похвала, яку немов воду в Поливаний понеділок лив на мене пасажир, поступово перетворювалась на гострий лід. «Тобі, мабуть, не вдасться наздогнати автомобілі. Подумай сам. Твій не їздить так швидко як ці. Він не символ достатку і не покращений штучно в майстерні. Звичайний пересічний міський транспорт, без особливих ознак. Таких безліч в цьому місті.» Після цих слів я, здається, пробував все: ремонтував автомобіль, як і інші безперестанку стояв на дорозі день та ніч, і навіть вдавався до підлості, за що мені зараз дуже соромно. Проте, незважаючи на все, пасажир завжди знаходив в моєму авто все нові та нові недоліки, а кінець вулиці я так і не побачив.
В один момент я зрозумів - всі ці спроби марні! Як не крути, але на цій дорозі завжди будуть ті хто попереду тебе, і ті хто позаду. Йшов час, з тих самих пір мій автомобіль їздить по засніженому місту кругами і лише робить вигляд що кудись прямує. Пасажир й досі сидить поруч зі мною і все повторює репліки про те, що я «ніхто та ніщо» і місто навколо лише залізні хащі, межі якого тиснуть на тіло з усіх сторін, так що здається втекти звідси нікуди. Скоріше за все далі, там за дверима цього смітника, таке ж саме болото з власними черв’яками, які мріють про золотий дощ, однак все що їм світить в цьому веселому житті це вічний темний ґрунт, який породжує все нові та нові жарти. Як ж я втомився… Пасажир говорив настільки довго, що в один момент його голос став моїм власним, щоденним фоном якому я слухняно підкоряюсь. Хоча за кермом я - проте водій він. Тепер я розумію чому в той осінній день лише я зупинився, щоб його підібрати. Іншим ні до чого був в кабіні ще один пасажир…
ID:
901516
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Байка
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 16.01.2021 18:09:36
© дата внесення змiн: 16.01.2021 20:31:43
автор: БайдужийСаша
Вкажіть причину вашої скарги
|
