-ПривЕт ! Чуй-но, ти не бачила Ганьки-білобрисої?,-вихлопом перегару запитало мене щось подібне на особину невизначеної статі. -Вона там,- вказую напрямок в протилежну від себе сторону. І не знаю ніякої Ганьки , не хочу знатися з її оточенням. Певно, сплутали з кимось. А в голові пронеслось- невдача...Ну ,звідки взялась ота надумана прикмета, ніби з ким першим заговориш - такий твій день? А може, то знак не погоджуватися на посаду?
Шлях до будинку-інтернату був недовгим, якихось 5-7 хвилин. Старезні клени встеляли його бурштиново-золотим килимком. Дрібний дошик бив осіннє тремоло по моїй парасолі.А німа орхідея сипала пелюстки за вікном багатоповерхівки. Проходжу через навстіж відчинені ворота...Серце почало гучно битися.
Цієї ночі якась невидима хвиля жалю чи безпорадності охопила мене всю і сльози рясно змочували подушку.Боже, як я втомилась від усього цього! Як боляче й образливо за саму себе, за дітей, які не просились в цей безпросвітний світ! Та ще й сон, такий невизначений і дурний сон - з брудними калюжами, якимось ганчір'ям,дитячою коляскою, зграєю дітей...І яма, яка заповнюється болотяним багном, не даючи переступити чи обійти...Що це. поганий знак, попередження?
Та живий гамір в коридорі інтернату, повернув думки в інше русло.Мене чекали! Хтось вихопив мокру парасолю :"Ми висушимо" Не встигаю оговтатись від такої надмірної уваги, як тут нові й нові обличчя зі своїми " Ой, здрастуйте!", " Ми на Вас так сподіваємося"," Будьмо знайомі"...
- Вони в школі,- прозвучала відповідь на мій мовчазний погляд, коли нарешті була проведена екскурсія складами, спальними приміщеннями, ігровими,їдальнею. кухнею, підвалом та ще n-ною кількістю всіляких закутків. За годину спілкування з підлеглими в голову завантажено стільки проблем, пліток, самореклами , що здавалося, тебе вважають за безрозмірний стрейчовий мішок. Думалося, що директором дитячого інтернату означало стати мамою, а виявляється, тебе вважають будівельником, постачальником, гарантом покращення добробуту тих же працівників - не дітей!
- Не переживайте,Надіє Володимирівно, зараз позлазяться! ( Як так можна висловлюватись?,- майнуло в голові)- Та не думайте, що вони всі до школи ходять. Просто скоро -обід. Та й гуманітарка свіженька- Ви ж бачили!,-не вгамовувалась завгосп...
Дітвора не забарилася. Малята з початкових класів наввипередки неслись коридором до спалень- у верхньому одязі, чоботах, кросівках, капцях( що в кого є).Відразу тинькнуло:" До чого той показ гуманітарки? Невже не можна було підібрати взуття по сезону?)
-Ти - моя мама?,- хтось ззаду вхопив мене за ногу. Рученятка гладили мої ноги, а чубате личко споглядало довкола.- Я перший і ти - моя мама!,- тоном, який не терпить заперечень, повторило хлопча.- Вони- погані,- кваплячись, продовжував новоспечений синочок, показуючи пальчиком на ватагу старшокласників.
- Шоха!,- пронеслось з чиїхось вуст на адресу малого і тоненькі ручки міцніше стискали мою руку, ніби благали : " Тільки не відпускай!"
За мить прогриміло перевернуте відро з водою і голосний регіт "обездолених" старшаків переможно доніс хвилю самовпевнених господарів положення .
- Від сьогодні, Ярино Петрівно,не будете мити за їх брудними черевиками Ви керуватимете процесом самообслуговування старшокласників. -А кому не подобається, ВОЛЯ там!, -показую рукою на вихід "королю" ватаги.
( Далі буде)
ID:
852829
Рубрика: Проза
дата надходження: 27.10.2019 19:05:03
© дата внесення змiн: 27.10.2019 19:05:03
автор: СУЛ
Вкажіть причину вашої скарги
|
