Коли остаточно забракне відміряних сил,
І гнатись за тим, що для серця не миле, набридне,
Я вкотре збагну, що лишилася майже без крил,
Та визнаю, те, що сама це з собою зробила.
Є тільки примарна здогадка про шлях на землі,
Яким мені суджено йти, щоб дістатись до цілі.
Та я, розчинившись поволі в буденній імлі,
Вже майже забула про те, чого серце хотіло.
Лиш дивний неспокій по крихті зсередини їв,
Допоки та рана не стала і справді велика.
Оманливий затишок зітканих тишею днів,
Що благом здавався, насправді приховане лихо.
Хай плаче, хай скаже нарешті про себе Душа,
Ув'язнена путами розуму, майже безправна,
Вона не для того сюди уже вкотре прийшла,
Щоб знову безмовно губитись в порожніх забавах.
