- Мамо, мамочко, я не плачу!
Я, як тато мій воїн, козак!
Мама, ж ніжно сльозу дитячу
Витира і не спинить ніяк…
- Я не плачу, то лиш пилинка
Залетіла у очі мені.
- Не соромся цих сліз, дитинко,
- Бачиш, в небі хмари сумні.
- Мамо, мамочко! Вже ніколи
Не повернеться татко до нас?!
Не піде зі мною до школи?!
- Буде поряд він з нами весь час.
- Як же так? У Сергія, й Пашки
- Буде тато, а в мене ні?
- Так вже вийшло, моя ти пташко,
- Тато наш поліг на війні….
- На війні? А де вона мамо?
- Глянь, довкола ж її нема?!
- Це наш тато з своїми братами
- Мирне небо над нами трима.
- Щоб до школи ти міг ходити,
- Гратись з друзями у дворі,
- Щоб не знали жахіття діти,
- Ну, а як же без тата мені?!
Сльози градом з очей дитячих,
А в душі її біль голками…
Вона потім… в ночі поплаче,
Розпач рватиме до нестями…
А тепер мусить бути сильна,
Як її кохання велике.
Мусить виростить гідно сина,
Ради пам’яті чоловіка.
Скільки ж сиріт за ці роки,
Наробила війна ця клята!
Молоді стали сиві жінки,
Ненароджені плачуть малята….
Найстрашніше, що ми звикаємо до них...до цих щоденних втрат. І як на початку війни повідомлення про них збивали з ніг, то нині плачемо, сумуємо...та немає вже того почуття що випалювало зсередини...Може вигоріли?
