Вона дари вернула пам’ятні твої,
дбайливо обрані, довірені, знайомі...
Вони в руках твоїх -- як сироти малі,
що їм відмовлено у хлібі і у домі.
Вони вернулися розгублені, ні з чим,
ти їх відвів туди, де їх не захотіли
і у досаді, без пояснення причин,
у них за спиною ворота зачинили.
Це ніби діти, що не відають про світ
людських стосунків, їх динаміки складної.
Поміж веселих, ніби сонячний привіт –
ті, хто в ошатності обгортки шелесткої.
І ти сидиш в машині, стиснувши кермо,
знайшовши перший на шляху безпечний клапоть,
сердито дивишся, не бачачи, у скло,
себе долаючи, щоб тільки не заплакать.
Ці дарунки -- як діти, які не розуміють, у чому винуваті. Їх відправляли з любов'ю і надією,а тут вони повернулись ні з чим. Саме це його зламало. Дивно, як речі набувають символічного значення і дають вихід почуттям, які до цього ретельно стримувались. Дякую.
Загадковий вірш, який можна обережно тлумачити у багато способів. Наприклад, автор міркує про свою творчість - це свого роду монолог поета-антитези скупого лицаря. Та щоб це не означало, вірш створює надзвичайно сумну атмосферу, а оцей стан - стискаєш кермо, сердито дивишься крізь скло в нікуди, а в голові течуть, невиокремлені, всі думки одночасно, - певно, знайомий багатьом.
Вам зараз стане ще сумніше від того, що я скажу. Тут немає ніякої алегоричності; це життєвий епізод, свідком (і мимовільним посередником) якого я стала. Розв'язка була необхідна, і нікого ні в чому не можна звинуватити (все було по-чесному), але недосконалість людських стосунків, усілякі "неспівпадіння" у них, мучать. Здається, легше було б, якби була чиясь провина.
Таке тлумачення мені також спадало на думку. Та алегорічність все одно є - навіть тоді є, коли автор її не планував. Така вже штука свідомість, збагачена уявою