Гомонить Вкраїна-Ненька про вільну країну,
Як набат гуде той гомін, гуде без зупину.
Гуде, гуде й потрясає Неньку до основи.
Скинь, народе, рабські окови?
Чи не може? Чи не хоче вільно в світі жити?
Чи невільник може вільного родити?
Хіба є в душі убогій потяги до волі?
І живе в своїй країні без щастя і долі.
Щастя й долю він шукає у чужій сторонці.
Хай панують над тобою чужаки-московці.
Хай-бо нищать Святу Славу, рідну Батьківщину,
З душі вирвуть корінь-пуповину.
Що дає народу сили віки відстояти.
Зберігать свої кордони, рід свій розвивати.
Зберігати рідну Неньку, яка ще в полоні...
Чуєш, брате-українцю, воленьку у дзвоні?
Гомонить Вкраїна-Ненька - збережіте мову,
Як набат, гуде віками й гуде він знову.
Споконвіку потрясає небо до основи.
Та народ вже прихилився до чужої мови.
Прихилився й не журиться, хай Бог буде з нею,
Аби тілом українець, а душа зміює.
Він не бачить злого в тому, хіба то грішити,
Хліб та сіль споживати, а душу згубити.
Може тями вже немає, що душа - це мова.
Рідну мову збирали слово до слова.
А коли гуртом вставали землю боронити,
Рідну пісеньку співали, щоб завзятіше бити.
Бо душею слово мовиш і добро те твориш.
Бо душа — це корінь, від якого родиш.
Чому, брате-українцю, зрадив рідну мову,
Чому ж ти не чуєш одвічного зову?
Гомоніла, гомоніла й ніби заніміла.
Та наразі, Україно, як осиротіла.
Нема кому боронити від чужого ока,
А вставати - лишня морока.
Тому рідна наша ненька є ще у полоні,
Кожний Неньку бере у свої долоні.
Ніби квітнеш, як калина, але при дорозі.
Як до столу засідати, ти сидиш в порозі.
Де поділася надія, що це за розплата?
Як же, Україно, стала ти проклята?
Чуєш, люде! Чуєш, люде! Наростає гомін...
Це землі так важко дихать й роздається стогін...
Тому рідна — наша, ненька, є ще у полоні,
Той, хто хоче, прикладає до тебе долоні.
Ніби квітнеш, як калина, - але при дорозі.
Як до столу засідати, ти сидиш в порозі.
Ой як все вірно! Дуже співзвучно з моїми думками. Це має боліти кожному українцю. Дякую Вам за такі полум"яні рядки. Пишіть.
Дкую, за порозуміння.
Я думаю так, що коли ми маємо перемогу вже здобуту і тут же стаємо на коліна віддаємося на поталу на чужі руки. І знову рвемося до Волі віками і здобуваєм перемогу і знову віддємся на чужі руки. Пориви Майданів про це говорять. Та не научать тугодумов.
Ой як все вірно! Дуже співзвучно з моїми думками. Це має боліти кожному українцю. Дякую Вам за такі полум"яні рядки. Пишіть. 
