А дощ усе іде... іде...
Ні спинку, ні кінця немає.
Сховалось небо голубе,
Хмарини сірі лиш зітхають.
Вже напилась води земля
І річка гомонить бурхливо.
Зазеленіли скрізь поля,
Та не вщухала чомусь злива.
Ранкова мить уся в дощі
І птахів більш не чути співу.
Дерева мокнуть і кущі,
Упали краплі на кропиву.
І навіть та, що жалить так,
Притихла, бо мабу́ть втомилась.
Вже третій тиждень кап... і кап...
Кропива теж на дощик злилась.
І місяць сумно говорив
І сльози зорі витирали.
Як припинити дощу гнів,
Нажаль вони цього не знали...
Скоріше б сонечко згори,
Послало промені ласкаві.
Щоб радість бу́ла дітворі
Й шуміли верби кучеряві...
У природи все напоготові: скоро червень, будемо поглядяти на палюче сонце і просити бодай маленького дощику! Хай у Вашій, Танечко, душі завжди буде сонячно і ніколи не дощить!
"І місяць сумно говорив,
І сльози зорі витирали"
Так образно, так красиво про звичайну негоду -це
талант.
Щастя Вам Таню, натхнення, сонячноі погоди і сонячного кохання в серденько.
Що за гостила, то загостила і ніяк її неможемо прогнати.Навбридли вже дощі, мабуть випала не тільки місячна а й річна норма! Дякую Світланко за щирість і приємний коментар!