Весні набрид вже цей апофеоз
Пустої слави і гіркого шарму,
Їй, щирій, сеї фальші передоз
За всетерпіння білими шарами.
Вона єства жадає без пихи,
Без рукавів, розшитих велелюддям,
Без вервиці німотних і глухих,
Що клешнями вчепились їй у груди.
І під ногами в'яне первоцвіт -
Хтось обірвав найперші струни неба.
Весні болить цей захмелілий світ,
Котрий так гостро коле їй під ребра.
На тросі честі висне мікрофон -
Дають про себе знати поторочі.
Комусь весна - весна, комусь - лиш фон,
Аби ізнов сфальшивити ув очі.
Але весна змовчить і стерпить все -
Густу хулу і ще густіші луни,
І поміж люди тихо понесе
Байдужістю роздерті неба струни.
І полікує все, що ще живе,
Що ще на собі має світла мітку,
Мов дивна пава поруч пропливе
Душі подарувавши першу квітку.
10.03.19 р.
