Колись в Африці, в тому місці, де зараз лежить пустеля Сахара, була савана (щось схоже до українського степу). В той час цей край не ще не потерпав від надмірної спеки, небо, принаймні, інколи поливало його землю дощами й тому на ній росла пишна трава, яку споживали верблюди. Ці тварини допомагали людям перевозити вантажі, іншого транспорту ще не винайшли. На вигляд тодішні верблюди були трохи іншими, ніж ті, які живуть зараз. Вони не мали горбів.
Та якось в тому краю сталися різкі й неприємні зміни. Небо перестало поїти землю дощами. Сонце стало агресивним. Воно спалювало все, що бачило на своєму шляху. Від його нестерпно гарячого подиху висохли річки й озера. Трава перестала рости, зникли поодинокі дерева та кущі. «Чому так сталося?» – спитаєте ви. А тому, що князь тієї землі Арбунбай розгнівав вищі небесні сили. В якийсь час він перестав їм дякувати за дар життя, за допомогу, став жорстоким і свавільним. Арбунбай заставляв своїх підданих працювати на нього сім днів на тиждень, без вихідних, тобто. Якщо ж хтось не виходив на роботу, то був покараний – отримував сорок різок. Сам князь, окрім того, що ставив підписи під написаними його писарем законами, нічого не робив, тільки їв, пив та веселився.
Вищі небесні сили не могли більше дивитися на свавілля власника савани, тому вирішили зіслати на нього кару. За дев’ять місяців на землю, яка належала Арбунбаю, не впало жодної краплини з неба. За цей час закінчилися всі запаси води. Почали гинути люди, верблюди. Золото та мідь, які видобувалися в краю, не було чим возити в інші країни. Казна князя спорожніла. Впав у зажуру він. Три дні нічого не їв та не пив, а тоді вкляк на коліна й зі сльозами в очах почав молитися:
- О, вищі небесні сили, помилуйте мене, мій народ і моїх верблюдів. Пробачте мені мою негідну поведінку. Віднині я поводитимусь так, щоб подобатися вам і людям.
Молився три дні Арбунбай, у перерві наказав витягнути зі свого князівського сховку половину із відкладених на чорний день запасів зерна та вина й роздати їх своєму народові. Сказав, що відтепер кожен із його підданих матиме вихідний день, а як буде така потреба, то і кілька днів при купі – на організацію весілля, похорон чи якусь іншу важливу подію. Вищі сили змилувалися над володарем савани, пустили на побіліле від спеки небо хмари, з яких вилився на землю проливний дощ. Втішився князь. Але радість його була передчасною. Дощ ішов тільки день. В наступні дні знову землю почало спікати сонце. Скликав князь на нараду всіх мудреців свого князівства й мовив:
- Що нам робити, як далі жити далі?
Один мудрець сказав:
- Треба дванадцять днів молитися, князю, тобі й усьому народові.
Другий прорік:
- Треба покидати нашу землю й шукати нову.
Третій запропонував таке:
- Треба розділити народ на дві частини: одній лишитися й молитися, іншій шукати нову землю.
Найбільше князь уподобав собі думку третього мудреця. Тож він наказав так зробити, як той запропонував.
По дванадцяти днях молитви, яку здійснювала одна група людей, друга знайшла нову землю, де росла трава й було одне озеро. Це була невелика ділянка. Її швидко обстежили. Золота-міді там не знайшли, місця для того, щоб пересилити туди весь народ, було явно замало. Тож вирішили повертатися у свої рідні місця, де могли все це добувати і з того прибуток мати. Проте верблюди навідріз відмовилися йти туди, де немає води. Вдруге тоді князь упав на коліна і, ридаючи, заголосив:
- Вищі небесні сили, пробачте мені непутящому. Зробіть так, щоб ми могли жити, як раніше. Обіцяю, що половину з тих грошей, які отримуватиму за видобуті і продані золото й мідь, я віддаватиму бідним.
І почув князь відповідь Творця Всесвіту уві сні під ранок:
- Клімат на тій землі, де ти жив раніше, вже не можна змінити. Там повіки буде пустеля, замість трави ростиме пісок. Але я зроблю так, що де-не-де у цій пустелі утворяться місця, де буде вода – озерце чи річечка, наприклад. А ще я пошлю вже цієї ночі ангелів до твого краю. Вони торкатимуть крилами твоїх верблюдів. Від цього в них ростимуть горби – в кого один з’явитися, в кого і два. В цих верблюжих горбах буде накопичуватися жир, який в разі потреби перетворюватиметься на воду. Тварини довго зможуть жити, не п’ючи. Та коли натраплять на воду (в оазі), то зможуть і п’ять відер втягнути в себе.
- Дякую тобі уклінно, Творче неба і землі! Обіцяю, що я свого слова дотримаю.
З того часу князь змінив своє життя, своє мислення, він ділився грошима, які надходили до його казни, з народом. Вболівав за те, щоби кожний його підданий мав житло і все необхідне для життя на землі. У верблюдів і справді виросли горби, а в пустелі з’явилися оази.
ID:
815576
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 28.11.2018 22:47:10
© дата внесення змiн: 12.07.2023 18:46:23
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
