В одному українському місті жили собі Зореслав та Соломія. Мали вони трійко доньок-дівчат. Старшу доньку звали Діаною, середульшу – Оляною, а наймолодшу – Квітаною. Старша була, як жирафа, висока, як лисиця, руда, обличчя її вкривали веснянки, в очах грала соком трава. Середульша була трішки сутулувата, волосся мала русяве, ніс – товстий і кирпатий, лице – овальне, смугляве, губи – як маки на рушникові, очі – як ягоди спілі тернові. Обличчя ж наймолодшої нагадувало яблуко білий налив після сонця і злив, кожна її брівка була чорна й тонка, як шнурівка, ніс мала невеличкий, рівний як атлет губи пухкі, як омлет, волосся світло-русе, пряме. Зіниці в очах, як шоколадне драже. Старша любила все рахувати. Середульша – книжки читати. А наймолодша – за природою спостерігати. Гай і поле, сонце-пічка, ліс і небо, річка-стрічка були її найкращими друзями. А ще пташки й усілякі комашки – ластівки, голуби, лелеки, метелики, бабки, мурашки. А як квіти вона любила! Ті, що в лузі – дзвоники, ромашки, маки та волошки, і ті, що на клумбі – ружі й усілякі потрошки – флокси, хризантеми, айстри та тюльпани, лілії, нарциси, мальви-отамани.
Якось старша дочка Діана, коли їй сповнилося 14 літ, пішла до магазину по хліб та масло. Раптом на рівній дорозі вона спіткнулася, впала й побачила на обочині три камінчики – зелений, жовтий та червоний. Тільки хотіла підняти їх, щоб узяти собі, як почула голос:
- Можна брати лише один. Зелений візьмеш – багатство знайдеш. Жовтий вибереш – мудрість здобудеш. Червоний піднімеш – любов і милість у серці носитимеш.
- Візьму зелений, - мовила. – Багатому легко в світі жити – що хоче, те має, хоче працює, хоче, відпочиває.
І підняла Діана зелений камінь. Два інших одразу відповзли, наче вужі, і зникли.
Коли двчина повернулася з магазину додому, то надійно сховала знайдений камінь і нікому про нього не розповіла.
Три камені побачила на дорозі в той день і дванадцятирічна Оляна, середульша донька, коли поверталася зі школи додому. Вона вибрала собі жовтий камінь, її цікавила наука, тайни Всесвіту. Оляна також сховала камінь, не похвалившись знахідкою ні перед ким.
І молодшій, десятирічній Квітані, випала нагода побачити три різнобарвні камінчики. Це сталося тоді, коли вона годувала голубів у парку. Кинула шматочки хліба птахам – визбирали дзьобами до крихти, розлетілись. А тоді на брук невідь-звідки впали три камінці. Вибрала з-поміж них червоний.
Минув час. Сестри виросли. Старша першою продала камінь, який знайшла. Отримала за нього мільйон гривень, побудувала завод по переробці сміття за містом, вийшла заміж і стала найбагатшою особою у своєму районі. Середульша теж продала свій камінь. За гроші, які виручила, здобула освіту в столиці України та за кордоном, згодом зробила якийсь винахід у космічній галузі, стала завідувачкою дослідної лабораторії при столичному університеті й відомою не тільки в Україні, а й у світі науковицею. Молодша свого каменя вирішила не продавати. Вона закінчила школу, педагогічний коледж і стала працювати вчителькою початкових класів у місті своєї області (змалку мріяла обрати цю професію). Квітана вчила свої учнів здобувати знання та вміння, закликала не здаватися, коли щось одразу не виходить, йти вперед, працювати наполегливо і, головне, бути людиною. Молодші школярі любили свою вчительку, вони часто приносили їй квіти – городні, польові, цукерками пригощали. Як тільки Квітана Зореславівна (так її звали діти) чула, що хтось із її знайомих має горе чи важку недугу, то зачинялася у своїй кімнаті, витягала червоний камінь зі шкатулки, яку тримала під матрацом, і просила:
- Камінець-знахідець, милий Божий посланець, поможи (називала ім’я) вийти з біди.
І ставалося чудо. Але воно – це чудо, могло ставатися тільки один раз на місяць. Тож Квітана мусила думати, за кого просити, кого вибирати. Її камінчик допоміг дівчинці, яка мала складну операцію, хлопчику, що попав під автівку, жінці, в якої згоріла хата, чоловікові, якого обікрали злодії. Він допоміг врятуватись дитині, яка мало не потонула в озері, дідусеві, який заблукав у лісі, діткам, які, втратили батьків (знайшли невдовзі нову хорошу сім’ю), парубку з бідної сільської родини, який писав гарні повісті, проте жодне видавництво не хотіло видати книгу з його творами за свій кошт. Це стало можливим тільки тоді, коли Квітана попросила за хлопця в камінця.
Минуло дванадцять років з того часу, як кожна зі сестер вибрала собі камінець. Дві старші сестри на той час мали сім’ї, молодша жила одна. Вона доглядала за батьками, працювала в школі, читала книжки, займалася з учнями після уроків.
Одного до воріт сміттєпереробного заводу підійшла літня жіночка.
- Що ви хочете? - спитав її охоронець.
- Хочу попросити грошей у вашої директорки на лікування онуки.
Охоронець задзвонив секретарці директорки. Та сказала, що директорки немає і не буде сьогодні. Він переказав це бабці.
Підійшла старенька другого дня до віріт, їй сказали те саме, що й попереднього. Зробила ще й третю спробу. На цей раз директорка, як їй повідомили, була на роботі, але не могла бабцю прийняти, бо на завод прибули поважні гості, якими мусила опікуватися до кінця робочого дня.
- Задзвоніть їй, - попросила бабуся, - й спитайте, коли вона матиме час для мене.
Охоронець зателефонував. Він розповів секретарці про те, що бабця прийшла вже втретє, просить грошей на ліки для хворої онуки, має виписки з лікарні і паспорт матері дитини.
- Скільки вона хоче, спитай?
- Скільки гривень, бабцю, ви збираєтесь просите в Павліни Теодорівни, в директорки заводу?
- Хотіла б десять тисяч, але вже скільки дасть.
Диреторка, дізнавшись про бабусину біду, сказала секретарці взяти в касі двісті гривень і дати їх бабці, бо вона не має часу на особисті зустрічі з нею. Працівниця так і зробила, дала бабці двісті гривень. Та подякувала і пішла, голову опустивши, додому. Біля універмагу зустріла Оляну, яка приїхала до рідного міста на запрошення мерії. Жінці мали вручати грамоту про присвоєння звання його почесної громадянки. Не посоромилась бабця звернутися й до Оляни, знала її в лице, прибирала колись в тій школі, де вчилась вона разом зі своїми сестрами:
- Добрий день, вельмишановна пані! – мовила. - Чи не могли б ви мене вислухати?
- Якщо недовго говоритимете, то вислухаю.
- Недовго. В мене онука хвора. Їй можуть допомогти коштовні ліки, але грошей на те, щоб їх купити, родина немає. Мати дівчинки виплачує кредит, який взяла в банку на операцію. Зарплатні батька ледве вистачає на прожиття сім’ї. Окрім хворої дівчинки, в ній є ще двійко дітей шкільного віку. Я даю, що можу, з пенсії. Але вона в мене невеличка. Є шанс, що дитина житиме, як прийматиме коштовні ліки ще хоч зо два місяці.
- А скільки грошей треба?
- Двадцять тисяч за весь курс.
- Візьміть триста гривень. Хоч щось. І хай Бог помагає вашій онуці.
Взяла бабця гроші, подякувала Оляні. Йде, сльозами вмиваться. Де ж їй решту взяти? Аж тут Квітана простує гостинцем з квітами, сестрі купила, хотіла її привітати з почесним званням. Побачивши вона заплакану бабцю, спинила її:
- Що з вами? – спитала.
- Онука моя хвора. Грошей немає на ліки. Як не даватимемо їх їй, може померти.
Квітана не могла попросити камінь допомогти хворій дівчинці, бо цього місяця вже просила за сусідського хлопчика, який упав з вишні і зламав ногу. Кістки у хлопця швидко і правильно зрослися, камінь допоміг йому. «Що ж робити? – думала Квітана. – Як зарадити біді?»
- А знаєте, бабцю, ходімо до мене. Я вас чаєм пригощу з пиріжками. Щось придумаємо.
Повела Квітана Зореславівна бабцю додому – нагодувала, напоїла. А коли прощалися, витягла книжку зі шафи, вийняла з неї конверт і дала його бабусі.
- Тут якраз двадцять тисяч. Три роки я відкладала гроші на те, щоб поїхати за кордон, побачити Францію, Париж. Це була моя заповітна мрія, ще з років юності. Але який там Париж, коли дитина потрібні ліки для того, щоб жити? Візьміть конверт і хай все буде добре з вашою онукою.
Бабуся розплакаась, взяла гроші. Поцілувала руку вчительці, вклонилася, подякувала і пішла.
Наступного дня Злата дізналася про те, що її старша сестра Діана, власниця заводу по переробці сміття, збанкрутіла, вийшло з ладу дороговартісне обладнання, яке не можна було відремонтувати. Науковий співробітник Оляна, середуща сестра, була понижена в посаді, яку займала, через вибух в лабораторії з її вини. А ось конверт, з якого Квітана витягала гроші і який ще не встигла прибрати зі столу, під ранок наповнився грошима. Вчителька витягнула їх, перерахувала – рівно сто тисяч гривень.
- Чудо Боже, не інакше! – мовила. – За ці гроші я зможу поїхати не тільки до Франції, а й куди-інде, до Туреччини, наприклад, на море. Можливо, так і зроблю. А ось, що точно я зроблю, так це відвідаю дітей-сиріт в сиротинці, накупую їм книг і солодощів та й відвезу. Неспроста, мабуть, зустріла я вчора бабусю. Те, що їй дала, мені вп’ятеро вернулося. Витягла Діана камінець, спитала в нього:
- Гроші – це дяка Всесвіту чи чари бабусі? Як не дивно, але камінь заговорив, вперше. Він сказав Діані:
- Ця бабуся – добра чародійка, це та сама жінка, яка підкинула олись тобі й твоїм сестрам камінці трьох кольорів.
ID:
807580
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 23.09.2018 16:36:50
© дата внесення змiн: 28.08.2021 14:21:20
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
