|
Вони вдвох, бігли один за одним…Сонячні промені світили в обличчя, з мерехтінням десь тікали, наче за ними хтось гнався. Легенький теплий вітерець пестив,розвівав їх
коротке волосся, яке підіймалося хвильками і знову припадало до голів. Чи то блакитне небо й ранкове сонце звало їх до себе, чи можливо шовкова трава й різноманітність квітів вкритих сріблястою росою. Задоволення, відчуття свободи. З сяючими очима, усміхненими обличчями, розставивши руки, немов летіли вперед, до гаю, не звертаючи уваги, що під ногами. Їх переповнювало відчуття стати пташками й полетіти високо в небесний простір, поміж білих, пухнастих хмаринок, забивало подих. От би побачити всю земну красу звідти, з висоти пташиного польоту.
На пагорбку молоді стрункі берізки висаджені в декілька рядів, ховали між собою кущі шипшини і глоду. Трава майже по коліна. На невеличких галявинах де – не - де поміж трав і квітів червоніють полуниці.
-Ванько! Ванько…. Не біжи так швидко, я вже запихалася і в ноги дуже холодно,
- махнула рукою дівчинка, - Не поспішай так, зачекай!
Він миттєво зупинився, озирнувся до неї, раз- по- раз переводячи подих,
- Таню, ти не хитруй! Тож домовилися навипередки. Ми ж іще не прибігли на наше місце.
- От, який! Ти ж знаєш, що все перемагаєш, міг би так і не поспішати. Хай би дав мені, хоч одного разу виграти, - сказала протяжно, витираючи рукою спітнілого лоба.
В її смарагдові оченята потрапили сонячні промені, примруживши їх , схилила голову на бік й хитро позираючи, підкрадалася, наближалася до нього. Він опустив голову донизу,
- Ой, а й справді бачу розчервонілася не тільки на обличчі, а й ноги червоні, добре, що бриджі не намочила. А ну стій, давай я трохи розітру їх , відразу відчуєш тепло в ногах, а потім і зігрієшся. Ти так розпашілася, що й не скажеш, що промерзла.
- Ага давай, роса така холодна, наче з кристаликами льоду , ледь всміхнулася, намагалася приховати здригання тіла.
Лише якась мить і він носовою хустинкою,з її ніг витирав росу, , усміхаючись позирав на сяюче, від задоволення, обличчя. Від сонця кліпала очима, дарувала усмішку.
-Ну, що вже тепліше?! Гайда на вершину пагорба! - весело сказав Іванко і вже коли побіг, на ходу крикнув,
- Гайда, доганяй! Звідти краще видно річку!
Сполохані птахи загомоніли на весь гай, деякі вилітали з кущів, поспіхом губилися між дерев. Раптово, на березі закувала зозуля..
Вона підняла голову, тицяла вказівним пальцем догори,
-Ваню! Стій! Дивися, я бачу зозулю! Величенька пташка, поглянь яка! Сіренька, в чорно - білу смужку, така гарненька!
Вона не побігла за ним, йшла не поспішаючи, озиралась навкруги, любувалася казковою чарівністю природи. В сонячних променях, трави в росі виблискували, переливалися веселковими кольорами. Радо, глибоко вдихала свіже повітря, насолоджувалася його пахощами, йдучи, любувалася природою.
Іванко, чорнявий хлопчисько, вищий за неї майже на голову, вже стояв біля старої берези, чекав на неї..
- От класно, правда?! Як добре, що є куди поїхати, позаду школа, тепер суниці, полуниці, канікули, краса! –голосно сказав , обійнявши дерево двома руками.
Таня знаходилася вже зовсім близько, підтримала розмову,
-Ага, а потім, черешні, пізніше шовковиця, яку я обожнюю….
- Ну, що - що , а це я добре пам`ятаю, які в тебе уста були чорні. І не тільки, а майже все обличчя, - хіхікнув й хитро позирнув.
Вона зверхньо зміряла його поглядом, голосно випалила,
-Ой - ой, держіть мене, бо впаду, як пригадаю, який ти був!
Тихіше продовжила,
- Можна подумати ти був чистесенький, я вже не кажу за білу майку, що була на тобі, яка стала вся фіолетова. Пам`ятаю, як я потім намагалася її випрати в річці та все було марно….
- Бач, яка хитра! Так тож сама мене на дерево послала, то я й поліз! Хочу отих, спіліших! Он там їх більше! Підскакувала, задоволено тицяла пальцями.… Пригадай, як все було…. А вона і правда в тому році гарно вродила, де було не доторкнуся, то вже роздавив, - вирячивши очі, наче виправдовувався перед нею.
Поблизу берези - вона присіла на траву. Далі пагорб різко спускався донизу, а, ще нижче ріс густий темно зелений чагарник і по самому краю де – не –де ледь виднілося зілля, воно ледь світліше, росло по самому краю берега річки. Вона, то вужча, то ширша, тягнулася далеко між пагорбами й лісом. Здалеку здавалася в легкому тумані і вже з обох сторін,зовсім ховалася між темних дерев.
Він поспіхом присів біля неї,
- Ну, що, як там закінчила третій клас, сімки є?
- Таня хитро очі повела догори, всміхалася, розставила руки в різні сторони, наче злегка потягнулася,
- Ха! Я ж не ти! Тільки одинадцять й дванадцять в табелі маю!
- Ти не ображай мене, - раптово набундючився, перебив її.
Відкопилив губу, опустив голову донизу й трохи замислившись продовжив,
- Так тож був той рік, а тепер мені в четвертому класі предмети більше сподобалися, я старався…. До речі, без сімок, а по літературі навіть одинадцять маю.
Поглянув на неї,
- Мені батьки планшет купили за те, що я став краще вчитися.
- А мені пообіцяли на день народження! Це ж кругла дата – десять років! Думаю додержать слова, отримаю подарунок. Бо в мене старий телефон, це тато свій віддав, він зовсім простий, нікудишній, немає доступу до інтернету.
Іванко різко піднявся, обома руками схопився за стовбур берези. Намагався залізти на дерево, звичайно йому довелося напружитися, зібрати всі сили й йому це вдалося зробити. Спромігля піднятися вище, десь на пів метра, а можливо й більше, махнув рукою,
-О! А ти бачиш? Дивися там біля річки на кладці бачу наших батьків, рибалять. Значить на обід будемо мати юшку.
Відразу, ледь розчервонілий, зіскочивши з дерева нагнувся, підставив спину,
- Спробуй стати на мене! Давай! Ти ж не боягузка! Хапайся за дерево. Тільки добре! Не бійся, я сильний, втримаю.
Вона всміхалася, але боялася наважитися. Обійшла кругом нього, дивилася навкруги, на дерево, з острахом поставила ногу на спину,
-Ну, що ж тоді терпи - кажеш сильний!
- Так я сильний, бо щодня займаюся фізкультурою, - відповів крехтячи,обома руками впирався в коліна.
Ледь тремтіли ноги та Таня стояла на спині, міцно трималася за дерево. Крутила голову в різні сторони, нарешті зосередилася в сторону, де побачила кладку, на якій сиділи їх батьки.
Погляд припав донизу пагорба, побачила сині квіти. На мить забравши руку від дерева, махала нею в сторону і радо закричала,
- Ой, сокирки, сокирки! Он там, трохи нижче! Яка краса! Ото б дістати….
Той крик відлунням поплив вдалину над річкою. Швидко з острахом злізла зі спини. Від радості підскакувала, як на пружині, розчервонілася, в її очах з`явилися блискавки, задоволено дивилася на хлопця.
- Дякую! Так вище, більше видно! Красивий краєвид! Бачила наших біля річки. А тут біля пагорбка, зовсім близько сокирки, ти б бачив , там їх так багато! Прямо килимом ростуть, правда трохи обрив та здається можна дістати.
Йому здалося, що вона схожа на красиву рожеву троянду. Ніжно глянув на неї, на його обличчі розпливлася усмішка,
- Сідай, давай трохи посидимо, подивимося на все, що довкола та й будемо повертатися. Напевно наші мами вже на на сніданок виглядають, ще й батьків треба з рибалки забрати.
Вони присіли на траву, ледь спустивши ноги донизу. Іванко продовжив,
- Я обіцяв, що довго не будемо. А пізніше, ще прийдемо сюди. Сьогодні на дачах відпочиваючих мало, а суниць багато, ще встигнемо наїстися і завтра ж ще вихідний, тож час є.
Нахиливши голову в бік, вона хитро, примруживши очі, подивилася на нього,
- А сокирки… Я так хочу букет цих квітів…. Вони ж красиві, хай би в моїй кімнаті в вазі стояли, я б ними любувалася.
Він трохи замислився й різко встав,
- Ну гаразд, я зараз спробую.
Він на сідницях почав легко з`їжджати донизу, щоб вгледіти ті квіти,
- А бачу, бачу їх…
Вона, ставши на коліна, обперлася ліктями на землю, слідкувала за ним. Не поспішаючи, він трохи спустився, раптом під ним поїхала невеличка купа землі. Вже зосереджено тримався за траву та раптово вирвав її з корінням й зненацька, неподалік падав разом з нею. Та вмить затримався на великій грудці глини, що тирчала, як трамплін. Заболіло стегно, напевно від грудки - подумав хлопець. Та намагався від болю не скривитися, це приховати від неї. Таня ж, від страху за нього, вирячила очі,заціпивши губи, трималася обома руками за голову. Розхвилювалася, сварила себе в душі, от дурепа, навіщо попросила, що тепер буде?
Та він таки спромігся дістатися до квітів, лежачи рвав їх у букет і вже з усмішкою до неї,
-Так, а тепер треба думати, як вилізти, щоб далі з обриву не впасти. Давай не поспішаймо, я зараз все довкола огляну, за що краще можна схопитися.
На жаль на очі нічого не попалося, щоб він втримався. Вже лежав на спині, розмірковував, що робити, як бути далі?
-Агов! Ваню, чого влігся? Я тобі зараз допоможу, зачекай! - гукнула вона.
Не встиг й слова сказати, як вона почала обережно спускатися вниз та раптом підсковзнулася, зачепила коліном випуклий кусок глини, відчула біль, по нозі потекла кров. Зіщулилася від болю та все ж втрималася рукою за траву й присівши - подала йому руку,
- Давай дотягнися сюди, якось та я тебе витягну! Тож не залишу тебе тут самого. Думаю разом донизу не гепнемося.
Вони декілька раз намагалися дістати один одного руками і нарешті їм це вдалося. Таня повернулася до дерева. Лише кілька сантиметрів догори й хлопець впевнено стояв на ногах, подав їй квіти, приклавши зусилля самотужки добрався до неї.
З мокрими від хвилювання лобами, з переляканими очима, розчервонілі, оглядали один одного, одночасно розсміялися.
Він помітив… в неї на правій нозі подерте коліно, з рани сочилася кров, повільно стікала донизу,
- О! Чого мовчиш? Болить? Зараз найду листок подорожника, покладемо зверху, а носовою хустинкою перев`яжу. Все буде добре! Ну поболить трохи, потерпиш. Ти ж не плакса, я зараз почекай!
Він різко зробив крок і відразу ледь помітно присів, відчув біль в стегні, вже йшов спокійно, не поспішаючи, в траві знайшов подорожник.
Вони поверталися додому…. Таня несла в одній руці букет квітів, а другою рукою трималася за Іванка. Вона намагалася не згинати коліно, щоб знову не потекла кров, а він ледь-ледь шкутильгав, боліло стегно. Та намагався йти так, щоб вона цього не помітила, весь час їй повторював,
- Не поспішай! Не поспішай! Обережно, щоб рана знову не відкрилася.
З пагорба, вони спустилися вдало та коли треба було йти знову на пагорб Таня зігнула ногу в коліні й зойкнула. Він зажав її руку,
- Боляче? Тут трохи йти залишилося, а там далі вже по рівній дорозі підемо. Давай хапайся за плечі, через цей пагорб я тебе перенесу.
- Ага, в тебе ж нога напевно теж болить. Я помітила ти скривився коли різко встав й шкутильгаєш трохи….
- Та ні, ні! Це я так схилявся, коли тебе підтримував, - заперечив і продовжив,
- Давай мені букет і хапайся, я ж сильний!
Ззаду обома руками обхопила його за шию, ледь повисла.Тихо, не поспішаючи крок за кроком, ніс її.
- Ну давай, вмовив, кроків двадцять може пронесеш,
- з усмішкою на обличчі шепотіла йому на вухо. Вона ледь торкалася землі лівою ногою, намагалася ставати на пальці, щоб йому було легше нести, рахувала кроки,
- Один, два, три, чотири…
На мить замовкла, щось бурмотіла собі під ніс,
Він, трохи запихавшись, запитав,
- Що ти там бурчиш? Не чую.
Вона доволі голосно хіхікнула,
- Битий небитого везе! Битий небитого везе! Пам`ятаєш казку « Про хитру лисицю і сірого вовка»? Мені колись читали. Ну, як я була малою, а тобі? Ти знаєш цю казку?
- Та ти можливо і хитра лисиця, та я не сірий вовк. Давай злазь, відчіпляйся, здається вже вилізли.
Розчервонілий, спітнілий, відійшовши в сторону, рукою витер змокріле чоло,
- На, тримай квіти, пішли, он наших на кладці видно! Ми майже прийшли…
Перевівши подих, запитав,
- Ще болить нога?
- Та трохи, давай будемо йти не поспішаючи, щоб не помітили, що ми обоє забились. А то наступного разу самих не пустять за суницями. А хустинку з коліна я зніму, вже ж не тече кров.
Повівав вітерець, приносив прохолоду, вода в річці рябила, переливалася, виблискувала на сонці. Де – не - де по воді йшли круги, інколи виринала риба й знову десь зникала.
Батьки помітили, як вздовж річки стежкою йшли діти. Коли підійшли ближче до них, Танін батько привітно глянув,
- О, дивися, з букетом! А коліно де вхитрилася подерти?
Донька схилила голову на бік, трохи здивовано до нього,
-О! Побачив! Та то я на рівному місці, на росі підсковзнулася.
Батько Іванка зміряв обох пронизливим поглядом, підтримав розмову,
- То не страшно, до весілля заживе!
Хлопець почервонів, хитро зирнув на Таню, всміхнувся, відразу, опустив голову, підтримав батька,
- Я теж так думаю….
- До якого, ще весілля…., -тихо пробурмотала Таня, продовжила вже голосніше,
-Пішли, вже давно пора снідати, мама сказала, щоб коли будемо повертатися, то вас з собою забрати.
Усміхнена, взяла хлопця під руку й весело,
- Ой! Ну пішли вже! Хай доганяють нас!
Вони йшли по стежці в сторону дач. Ніхто не чув про що Іванко розповідав дівчині та було видно, що щось говорив, бо розмахував рукою, то в сторону дач, то в сторону річки.
Батьки кілька секунд дивилися вслід, потім з усмішкою на обличчі, переглянулися. Батько Іванка ледь покачав головою,
- Таке воно життя….. Хто знає, можливо і посватаємося, час покаже….
І забравши вудочки, чоловіки поспішили за дітьми …
12.06.2018р.
ID:
799869
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.07.2018 09:25:40
© дата внесення змiн: 20.02.2021 09:29:41
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Майстерно написано! 
