Це був один із тих днів, які не піддаються осмисленню. Надто (!) емоційно важкий і виснажливий день. Коли відчуваєш несправедливість і береш на себе удар, щоб менше дісталось тим кого дуже любиш, тим хто витримати це (наодинці із собою) ще просто невсилі. Це була одна із тих безсонних ночей, коли твої очі закриті, але думки рояться (як бджоли у вулику). Очі сплять, а сутність ні! Переосмислення! Стереотипи... Руйнуються переконання. Втрата віри у людяність, чесність. Ти усе розумієш, але щось змінити не можеш. Просто боляче... Невимовно боляче, так як не було ніколи досі. Це важко - посміхатися, коли тобі боляче... Коли світ руйнується. І, хоч це не є особисто твій світ, але дуже дотичний до твого. Мабуть, смішно, проте він іноді іде паралельно, іноді просто дотикається, а іноді співпадає... Боляче дивитись на фото і розуміти, що чогось на ньому не вистачає. Хм... Чогось. Не вистачає цілої людини. КОГОСЬ! Де ж вона? А вона десь в дорозі додому - це якщо говорити про місце перебування. А насправді? А хто його знає?! Я теж не знала у якій площині перебували дитячі думки. Сумно... Серце поволі стукає, життя іде далі. А дитина на все життя збереже шрам із назвою несправедливість. Чи думають про це інші? Що роблять для того щоб майбутня свідома людина не втратила віру у все добре та прекрасне? Ще з пару таких моментів і серце огрубіє.
Шановні, будьте уважними з тими, хто ще не встиг зачерствіти у цьому світі. Добре подумайте перед тим як сказати чи зробити. Адже є такі слова, які ідуть з нами поряд усе наше життя. А, особливо, ті що почуті в дитинстві. І, можливо, саме Ви станете тією людиною про яку уже в майбутньому доросла людина згадуватиме з сумом і болем.
А все могло би бути інакше... Але це вже інша історія, написана кимось іншим - не нами.
