Ця сива старенька на лаві сидить,
Обличчя змарніле і серце щемить.
Зчорніла душа і немає вже сліз
Ще й каменем відчай у серце заліз.
Все водить очима вона навкруги,
А в погляді тому вже стільки туги.
Нічого не бачить вона у цю мить,
Бо серце ридає, бо серце кричить:
Синочок рідненький в могилі лежить,
Йому б, молодому, радіти і жить.
Забрала синочка проклята війна,
Зосталась матуся у хаті одна.
Сидить ця старенька в глибокій журбі,
Не сміє пташина співать на вербі,
Лиш вітер холодний шмагає в лице,
І очі налилися сірим свинцем.
Дуже важкий Ваш вірш. Так - це трагедія нашого народу. Читаю вірші різних поетів і нажаль, творів дуже багато сумних, тривожних, з надією. А де світло? Можлтво наше життя - це, міраж.
А світло є - це наші діти, внуки! Подивіться на це маленьке підростаюче покоління. Вони зростають справжніми патріотами України. Вони народились вже в Україні, зростають в ній, саме на їх плечі лягає весь тягар війни і саме їм будувати нове і світле життя в новій не совковій, без казнокрадів країні. Ми зараз тільки стогнем і мовчимо, а вони підростуть і все налагодять в цій нашій страденній Україні..
З Вами я згідний. Мене турбує, також майбутнє покоління. На сьогодні, на їх путі дуже важкі перепони. Правителі не дбають за майбутнє, їхня місія - це нажива і припинити наше майбутнє. Тому, що наш народ талановитий і гарний на вид, винахідливий. Та кому то це дуже не довподоби. І українці знають, хто це. Потрібен мир. Я думаю, що ми любим всі народі і толератні до їх мови, релігії.