На покосі моїм, життєвому,
Поміж росами – сивина,
Літа-літечка мої, де вже ви?
Юність пам’яттю вирина.
Та, далека, що неповторная,
Коли розово на душі,
Й ще життя не мололо жорнами
І не ранили лемеші.
Коли крила легкі і дужії
Несли мрії у далину,
Й ми удвох не були байдужими,
Й як уперше мене горнув.
Й як блукали ми поміж зорями,
Вполювавши жар-птиці хвіст,
Почуття теж були прозорими,
Танцювали моднячий «Твіст».
Нам здавалось, життя безмежнеє,
І синиця уже в руках,
Й хоч бували і поза межами,
Світ навколишній не лякав.
І живилась душа надією,
Котру пестила, мов дитя,
Й по-дитячому теж раділи ми…
То – не казка плила – життя…
12.02.2018.
"І живилась душа надією,
Котру пестила, мов дитя,
Й по-дитячому теж раділи ми…
То – не казка плила – життя…"
У цих ваших рядках стільки ніжності і чистоти і світла, що вони недмінно мають пережити час, як самі прекрасні надії і мрії усеж переживають роки. Додаю у обране.
Кожному своє
Життя майже пройшло,
До обрію скотилось.
Щось добре в нім було,
А щось лише приснилось.
Завжди спішила в даль,
Весна буяла й літо:
І радість, і печаль,
І тінь була, і світло.
Вдивлялась в небеса,
Вслухалась в чисті звуки.
Вловити журавля
Хотіла в свої руки.
Не вийшло з журавлем,
( Були лише синиці).
Життєвим кораблем
Прийшлось ковтать кислиці.
А осінь і зима -
Ще додали розпуки.
І вже готова я
До вічної розлуки.
Не треба журавля,
Й синиці вже не треба.
Для мене є земля,
А їм потрібне небо...
Вибачте,Ганю! Мені дуже сподобався вірш, та читаючи його, я й своє пригадала, і сама не знаю чого, захотіла викласти Вам свій, можливо Ви його й читали,він був виставлений у КП в 2015 році...
Ні, я цього Вашого вірша не читала, але він мені дуже сподобався. Спогади - це те, що часто є для нас не лише натхненням, а й підтримкою. І завжди є в них те, що серцю дороге. Дякую за такі чудові рядочки.