Стояла матуся й виглядала
Дітей своїх біля воріт.
І капала, капала, капала
Солона сльоза по щоці.
Нема вже давно її донечки,
Та й син чомусь не приїздить,
Онуки ж бо, три її сонечка
Прийшли би її звеселить.
Нема кому в хату внести води,
Дровцяток би хтось нарубав,
Та не поспішають вони сюди,
В них безліч важливіших справ.
Покиньте усе, сини й донечки,
Прилиньте до неньки в село,
Поки ще жива, поки ходить ще,
Щоб пізно уже не було.
Чекала мати донечку,
чекала і синочка,
пригрілася на сонечку,
схилилась до кленочка.
В далекому десь місті,
синок її живе,
хоч приїжджає рідко,
гостинці їй везе.
А донька недалечко,
в містечку прожива,
болить в мами серденько,
бо рідко теж бува.
Приїхала нарешті,
старенька ожила,
забилося серденько,
як сонце зацвіла...
Та марно сподівалася,
бо донька була зла,
на матір накричала
ще й стусанів дала...
І в серденько кольнуло,
аж дух перехопило,
і доньці щось сказати
забракло в неї сили...
Набила та й поїхала,
а мати залишилася,
знедолена, ображена,
гіркими слізьми вмилася...
"Доню, моя доню,
що ж ти наробила,
я тебе чекала,
ти ж мене побила..."
Сама себе питала,
за що була побита,
за те що не померла
і дибає по світу?!.
Оце таку історію,
правдиву написала,
душа моя заплакала
і я сумною стала.
Здалося, я побачила
і вулицю, і хату,
бабусеньку заплакану
і доньки її зраду.
І хочу я сказати
для доньок і синів,
таке дасть Бог зазнати
від діточок своїх!..
На жаль буває й так...