«З того самого дня
Він не з’являвся більше
Заіржавіли двері
В саду...»
(Дзімбо Котаро)
Він давно не з’являвся:
Ні в своєму саду
Ні на вулицях міста,
По якому блукають сновиди-люди.
Його старі черевики подерті
Забули якого кольору бруд
Болота із-під груші старої,
Яке воно на смак –
Блідо-брунатне болото
Старого саду сакур та сосен,
Він давно не блукав
У своєму плащі білому,
Давно ніхто не бачив
Його постать сиву й сумну,
Його бороду білу,
Що завжди чіплялась
За квітучі кущі троянд
Колючі,
Заіржавіли двері
Кованої залізної хвіртки,
Засипало жовтим листям
Стежки давно не метені,
Важкі мовчазні камені
Споглядають мертві дерева,
Що стали сухими запитаннями
В книзі байдужого Неба.
З того самого дня
Господар закинув свій сад,
З того самого дня
Господар забув про людей,
З того самого дня
Сліди його стер вітер,
Лишилась тільки іржа
Пустки.
Образ прописаний, наче для сценарію фільму: чіткий, атмосферний, живий, динамічний. Місце дії так прописане, наче я читав Ваш вірш саме там, де блукав Ваш герой! Супер
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук і роз0уміння мого сумного твору....
в книзі байдужого Неба...
чи ще багато сторінок відведено для людей
Дякую Вам, Шоне. Не втомлююсь захоплюватися Вашими диво-образами, такими утаємничено -неповторними, такими яскравими і глибокими, що коли починаєш вдивлятися, то можна розчинитись..
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Він повернеться знову, при світлі свічі
Скреше камені лусне іскрою пірнатий
Перехрестя доріг в перехресті мечі
Віском впаде іржа .. Має він подолати..
Той шлях...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за оптимістичний відгук! 
РАДІЙМО ЖИТТЮ, ДОКИ МИ Є! БО Є ЧОМУ РАДІТИ. 
