СОНЕТ 1
Для уст моїх живильне ти джере́льце,
Я п’ю його – росте у серці цвіт.
Очам – блідо-рожеві милі скельця.
Дивлюсь крізь них – і казкою цей світ.
Та прагне люд те диво обірвати,
І час йому підмогою у цім –
Рубають поміж нас мости, канати,
У кожного сокира у руці.
Та хай очима хижими блискочуть.
Над труднощами нашими регочуть –
Здолаю все, що кине мені день,
Поборю страх, невпевненість і кпини,
Остуду ночі та колючість днини –
Незгасний серця ти мого огень.
СОНЕТ 2
Незгасний серця ти мого огень,
Світанок, що із гір спливає синіх,
Сходинки на драбині вдохновень,
Насущний хліб на білій скатертині.
Ти сонце, що промінням обіймаєш.
Та часом – сірим небом у вікні –
На лик свинцеві хмари зодягаєш.
О, як тоді невесело мені!
Та скільки б не зашторював ти шибу
В будинку, що вимірює твій вдих,
Луску не одягав, неначе риба,
Не бив мовчанням болісним під дих,
Чуттю моєму будеш ти кубе́льцем,
Ти корінь, що насичує стебе́льце.
