Вона йому ладна у спеку носити дощі
І змахами крил розтинати настояну мряку.
Стелити під ноги м’які спориші і хвощі,
Змітати з дуги над бровою тривогу усяку.
Вона ладна бігти і брати у руки косу,
Біду, що росте довкруж нього, під корінь косити,
Губами сушити на віях сльозину-росу
І пересівати все те, що в добі його, ситом.
Вона ладна садом буяти йому навесні,
Веселкою впасти на видимі оком обшири,
Пташам обернутися, щирі пісні голосні
Вливати у душу його крізь віконце квартири.
Вона ладна сонце тримати у небі над ним –
Так довго, як схоче проміння його відчувати.
Та він цигарки лише палить, закутався в дим,
Не хоче на здійснення мрій її дозволу дати.
Гарний вірш, але герой цього віршу точніше буде не "не хоче", а "не здатний", бо тільки черства/мертва емоційно людина не може відчути таке прагнення жінки!
(чудовий вірш,Любочко!) 
