"…Але коли вечір
Майструє небесну твердь ударами чорного молота
Місто вечірнє панує отам над рівниною…"
(Еміль Верхарн)
Сутінки дарують спалахи ліхтарів – діамантів жовтих
Місту
І світу*.
Сутінки – це такий діалог ні про що
(Чи може все таки про щось**)
(Чи може місто може говорити тільки монологи)
(Чи може одкровення буває тільки в темряві?)
Місто
І вечір.
Кожне місто має вокзал
Кожен вокзал має свою колію
На яку юрба кидає свого Верхарна***.
Кожне місто має свою площу біля самісінької ратуші
(Бургомістр),
А кожна площа має свою Жанну і своє полум’я,
Яке запалюють вдень – коли на потіху юрбі,
Коли просто - ім’я, коли просто – так вирішили,
Але сутінки прийдуть і прошепочуть:
«Кожне місто – Руан.
Хай навіть йому придумали іншу назву,
Все одно – це Руан. Місто залізних автомобілів,
Місто коробок-трамваїв і вусатих тролейбусів – Руан».
Добре, що існує вечір – тоді кольори зникають –
Кольори сірості, але запалюються діаманти,
Ліхтарники знаходять сенс невчасний (час, час)
Свого життя на бруківці****. Сутінки.
Без них двері лишись би зачиненими,
А місто таким же непривабливим,
Як мадемуазель, що ніколи не виходить на шпацер,
Бо знає, що в Руані завжди знайдеться вогнище
Хоча б для одного єретика,
Або хоча б для однієї відьми.
А колій – не полічити*****.
І тих, що ведуть у місто вечора,
І тих що не ведуть нікуди
Навіть у паранірвану…
Примітки:
* - Urbi et Orbi. І ніяк інакше.
** - про щось. Але про що – не скажу. Здогадайтесь самі.
*** - коли про це довідався Маяковський, він сказав: «Небо прогнівалось на Верхарна. Він потрапив під трамвай. Хто ж тепер буде писати вірші?! Невже Бугаєв?!»
**** - життя не має сенсу. А на бруківці тим паче…
***** - я полічив.
І знов злітає Маклех над Землею,
Щоб піддивитись зверху свій наступний вірш.
Між днем і ніччю вечір є межею
І місто Вечора нам підкида ідею: Обмеження – ось справжнє щастя.
Віриш?
Повір, і знайдеш свій Руан, з своєю колією...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Такого цікавого відгуку я ще ніколи не отримуав... Пішов я шукати свій Руан...
...а моє місто перетворено у в"язницю москалями-окупантами, бандюками і місцевими зрадниками... - дивно, але живуть у ньому тихо, розмірено, хоча і у злиднях...і більшість задоволена таким станом речей...дивно...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Я в чём-то словно инопланетянин…
Не обделён я в старости восторгом…
Мир полон мой Высокими Вестями –
Лишь поделюсь – молва: «ряжусь я в тогу…»?
Так и живу, не всеми понят Сердцем –
Хоть по-другому я себя не мыслю…
Возможно, рано те святыни сеем
В незрелых душах – лучше быть немыми…
Я в чём-то словно инопланетянин…,
И этим счастлив, этим же несчастлив;
В Миры другие с детства меня тянет –
Их зов я слышу – мыслей светлых дали…
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Сутінки - хаос світла і темряви... з хаосу народжується світло , перемагаюче...а кожна людина-місто зі своїм вогнищем...може, Ви і не про це...але так і просяться аналогії
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Певно, в Нормандії, не гірше, ніж в Дубліні, раз пише про те досвідчений ірландець...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Нормандія просто відіграла неабияку роль в історії світу і в історії Ірландії зокрема. Крім того - парадокс - і Жанна дёАрк, і Еміль Верхарн загинул саме в Руані...