Сонце тче веселу, теплу днину.
Колисає вітер зелен-гай.
Поспішаю вкотре до хатини,
Пам'яті струна де тихо гра.
То не пісня над землею лине –
То весни замріяна пора:
Клини наді мною, журавлині,
Тож душа від щастя завмира.
Ніби білопінно-ніжна фея,
Ледь рожево яблуня цвіте,
Простягає рученьки до мене,
А в суцвіттях – сонце, золоте,
Йду до хати… Привидами речі:
Мамина хустина і халат,
Рогачі й лопати* біля печі,
Виставлені ненькою улад.
Стрілися з портрета очі тата,
Мудрі і серйозні, як завжди,
З-під його рук виросла ця хата,
Нас до праці рано теж будив.
Мало місця спогадам у серці,
За плечима – стежечки життя,
Посивілі у складному герці,
Та назад немає вороття.
15.12.2016.
*Дерев'яне знаряддя, схоже на лопату, для випікання хліба у печі, як правило, на листкові з капусти.
Ганна Верес (Демиденко).
Дуже красиво, душевно до болю, пригадується стара хата, українська піч, рогачі, смачний борщ, пироги з печі, рідна матуся і бабця, задушевні, сердечні розмови.
Ганнусю,як завжди чудово!!!
Стрілися з портрета очі тата,
Мудрі і серйозні, як завжди,
З-під його рук виросла ця хата,
Нас до праці рано теж будив.
Дороге кожному серцю,навіває на спогади!
Успіхів Вам! Хай Миколай нас оберігає!
Дуже душевно і зворушливо. Чудовий вірш...
"Мало місця спогадам у серці,
За плечима – стежечки життя,
Посивілі у складному герці,
Та назад немає вороття" - звучить як неминуча істина життя.