Учора прочитала твір Олекси Удайка "Ой Морозе, Морозенку". Звичайно, і вірш, і пісня нікого не залишають байдужим. І в мене народився ось такий вірш.
Хрести, зчорнілі, давні, дерев’яні,
Німі і непідкупні свідки мук,
Як в 33-ім люд голодний в’янув
І походжав між трупів чорний крук.
Хрести й могили – пам’яті скрижалі –
Таке не заховаєш у архів,
Вони ж бо чули, люди як страждали
Й земля стогнала в ті часи, лихі.
Як села змовкли… Лиш вітри блукали,
Ганяли двері кинутих хатин,
А в матері у Божої стікала
Сльоза від диких голоду картин.
Волосся – дибки. А на серці – камінь…
Як вистояв, як вижив мій народ?
Як «братом» називатись міг роками,
Хто катом був, бездушний ідіот?
Хіба людське буває притаманним
Тим, хто не знає співчуття, жалю?..
Пробилась правда крізь часу тумани
Про звірства, що творились у краю.
Хрести, зчорнілі, давні, дерев’яні,
Німі і непідкупні свідки мук,
Як в 33-ім люди вимирали…
І ситий походжав між ними крук…
23.10.2016.
Ганна Верес (Демиденко).
Сильні у вас думки, Ганно...І ще похвально, що можете помічати в людях щось хороше, не скупа на слово.. А в наш час
це велика рідкість..Рада, що підтримали Олексу... Це Людина з великої букви...
Дякую вам за добре серце!
Спасибі Вам, Надю. Мені і приємно, і трохи незручно після такої похвали.
А Олекса - мій земляк, як виявилось, із Чернігівщини (це моя маленька батьківщина). Звичайно, мені до нього далеко, але дуже радію з того, коли він позитивно оцінює мої твори.
Спасибі, Ганю! В.Симоненко загинув, розкручуючи цей злочин тих, хто жив разом з нашими рідними, поруч і вбив їх. У мене самого дід і бабця померли тоді, а батько й вижив тому, що здали у дитячий будинок. Дуже важлива для багатьох тема, тема пам*яті нащадків про той час. Час голодомору.