Ця́тки ві́кон блимають, мов стразики,
Кожна з них – увімкнений ефір.
Із дверей викочуюсь, як з пазухи
Жовтобоке яблуко, надвір.
Світлофори в темряві виблискують ─
Сухопутні стражі-маяки…
Трасу, мов докупи зшиті блискавки,
Бороздять автівки-бігунки.
Гуркотять колеса, мов у рупори,
Будять заколисану весну,
І зірки загвинчені шурупами
В стелю неба, темну, натяжну.
Пізно, та вночі не спиться містові:
Де-не-де ще людно, суєта…
І дахи полоще через відстані
Мерехтлива зоряна сльота.
Ніч, мов хрущ, гуде, вібрує, кліпає
Плямами яскравих ліхтарів…
Випускають в небо, як з фолікулів,
Сиві пасма труби-димарі.
Згодом, як ущухнуть вулиць повені,
І авто останнє камінцем
Булькне десь у темінь асфальтовану,
Північ сажу висипле тихцем…
Розподілить плавно – до мілі́метра,
Вкриє місто мороку обрус...
Аж допоки завтра все не вимете
Молодий світанок-сажотрус.
В яскраве світло вгвинчені зірки, аби не впало чорне небо. Вітаю! Образ змістовний і оригінальний. Іронію з мого попереднього коментаря прошу вважати недійсною.
Наталя Данилюк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую Вам, Андрію! Розумію))) Проте, тут малися на увазі не зірки, пробиті і пригвинчені шурупами, а зірки-шурупи на стелі неба. Отак-то))) Дякую Вам за візит і відгук!