...Певно, то був вихідний, найшвидше субота. У мої тодішні «за тридцять» я була «класичною совою», але того дня добровільно прокинулася і встала разом із сонцем, що вже скидалося на невеличке чудо.
Було літо, саме його середохрестя, липень був. Особливо гарним – тихим, теплим і лагідним – видався ранок того дня.
Десь о шостій, чи о пів на сьому ми з Бардом, другом і товаришем вірним, вишли з дому і направили стопи свої до лісового озера, яке могло бути б вишуканою перлиною і окрасою живописною даної місцини, та й було таким, поки його не індустріалізували: спочатку із дна озера намивали пісок для будівництва житломасивів столиці, перетворивши його на глибоку безодню, тоді у лісі, поруч озера, розмістили ще одне із міських кладовищ (зараз воно розрослося і проковтнуло в себе величезну площу), а на протилежному березі набудували усіляких сірих-бетонних-монстріально-великих об`єктів, серед них і банкнотно-монетне виробництво – там друкують українські наші гроші.
Але озеро те все-одно красиве, особливо ж, якщо стати спиною до цвинтаря і відвернути зір від промислових сіро-байдужих монстро-будівель, та й дивитися праворуч, у його, озера, далечінь – відкривається прекрасна живописна перспектива: сосновий ліс на правому високому стрімко-обривистому підково-вигнутому березі, звучить піднесено-округло, об`ємно-поло, м`яко, тепло і глибоко, як орган червонно-золото-струнко-трубий, що сягає блакитного склепіння покинутого у видолинку готичного храму природи; а на пологому озерному лівобережжі – аж до горизонту – відкрита лука, наче вишукано зібгана оксамитово-бархатна скатерка, з усіма відливами, тонами-півтонами і сутінками зеленого…
В озері заборонили купатися і ловити рибу, але мешканці довколишніх житломасивів – столичних «спалень», на ті заборони не зважають: влітку на лісовому березі озера людно, занадто людно. Але в таку рань, подумала я, навіть вихідного дня біля озера можна буде ще вільно пройтися і вдихнути поетичної лісової тиші, зітканої із пташиного переспіву, шелесту вітерців і шепотів води у очеретах. «Дикі» міські туристи ще спатимуть у наметах біля обвуглено-чорних плям вичахлих нічних кострів. Одне слово, ми з Бардом пішли до Лісового (так його називають) озера, щоб крадькома, поки людська метушня дрімає, причаститися красотою і романтикою. Діти мої відпочивали в селі у мами, то ми були удвох самі.
Над озером, коли ми до нього прийшли, віяв, танучи і зникаючи на очах, півпрозорий маркізетовий серпанок. Краєм зору я все-таки зауважила, що на березі геть таки зовсім безлюдно – нікого і ніде, як ніби ми опинилися у найближчому із сусідніх, паралельному до нашого, вимірі, де все цілковито так само, тільки трішечки щось, якась незначна деталь, спричиняє невловиму різницю… Навіть рибалок у численних бухточках, на кривих, грубо збитих дощаних помостах, що видаються з очеретів у відкриту воду – і жодного будь-де нема. От і добре, зраділа я, тихо і ні душі кругом, тільки ліс, озеро, і ми з Бардом удвох…
Варто зауважити, що Бард не любив озер і інших водойм – боявся купатися: якою була б спека – він нізащо у воду не заходив. Може тому, що шерсть на ньому була надзвичайно густою і довгою, як і у всіх коллі, а намокнувши, певно, важко тягнула його на дно: Бард мав вогнисто-руду масть, із мідним на сонці відливом, класичного білого коміра і пишне біле ж таки жабо, а ще, як і належить красеневі його породи, рівненькі білі «шкарпетки» на всіх чотирьох ногах. Дуже гарний був і розумний.
Усе йшло добре, поки ми прямували з лісовою дорогою, роздивляючись і дослухаючи все навкруги (Бард, звісно, віддавав перевагу обнюхуванням, бо такими були собачі його манери і звички, методи, чи способи, сприйняття інформації), аж поки надумала я спуститися вниз до озера – скупатися. Барду така проста ідея одразу ж чомусь не сподобалася: він вважав би за краще того ранку зовсім не наближатися до води. Звідки я знала, що Бард не хоче йти до озера і мені не радить? Це дуже просто – він застряг на стежці вгорі і всім своїм виглядом виразно демонстрував, що терпеливо там чекає на мене, і пора мені повертатися, щоб ми продовжили нашу комфортну подорож лісовою дорогою…
От з`явилася враз у всій його поставі тривога, ніби зненацька натягнули струну, і тривога та виходила з озера, до якого він сам не хотів наближатися і намагався застерегти мене (звісно, чітко це я розумію тепер, багато років пост-фактум… тоді ж – розуміла, але якось лише по дотичній, не фокусуючи на тому уваги), а ще була в його позі німа пропозиція, мовчазне запрошення обійти щось таке, що мало б і мене насторожувати, але чого я не помічала. Я прочитала в його поведінці навіть уперту незгоду, але пояснила те можливою Бардовою підозрою, що я збираюся його купати – траплялося інколи, що у спеку заносила його в воду і поки він випливав – охолоджувався трохи… о, як він цього не любив, як він сердито і пристрасно-довго витрясав із шерсті до останньої краплі усю воду, показово качався в піску, щоб «назад замурзатися», а ще чим швидше стати сухим, витирав об гарячий пісок інтелігентно видовжене своє обличчя, навіть і вуха – вівся так, ніби оса його вжалила… Дорікав тим, тиснув на совість – он, що ти наробила, підступна… не сприймав того насильства, зради – за турботу і співчуття, «… бо така жара, а він париться у своїй шубі, а всі інші собаки онде купаються…»
…йди сюди, - покликала, але Бард з місця не зрушив, тільки підігнув трохи і одразу ж випрямив ноги передні, вийшло так, як чинить, завередувавши, дитина – «не піду!», і притопне з упертості ніжкою. Слідом за цим Бард повернув демонстративно голову у сторону лісу і виразно вказав носом напрямок, куди нам слід іти.
Я зняла літню кофтину і шорти, кинула на траву у кількох метрах від озера, Бард збіг донизу і взявся мене сварити: він пильно дивився в очі і щось пояснював голосом, гавкав, але інтонації свідчили про тривогу, дорікали, що я така неслухняна і навіть вперта, а ще – не розумна наразі… «І чого він так розійшовся», подумала і рушила до води… Бард обігнав, став мені поперек дороги і ще голосніше й дрібніше, гарячкуючи, намагався щось розтлумачити. «Він не пускає мене у воду, – подумала, – дивно, раніше такого ніколи у нас не траплялося…»
Хотіла його обійти – не вийшло, Бард перехопив мою спробу і ще надійніше загородив собою підступ до озера, а сам уже перейшов на крик з «істеричними» нотками…
«Та що це з тобою, – спитала, - одійди…» – не відійшов, а коли я повільно пішла на нього – не відступив, а поточився назад, поки й зайшов задніми лапами в озеро… «..от зараз він дремене, бо води ж не любить...» – та виходило так, що Бард зовсім не зауважив, що частково був уже в озері – він дивився промовисто і невідривно мені просто в очі і «панічно істерикував» – буквально кричав криком…
Я повернулася і відійшла до одежі, кинутої на траву, і наказала йому йти до мене (ми розмовляли з Бардом, як із людиною, бо він усе розумів, але команди також знав, і виконував, хоч і сприймав їх за особисту образу). «Фу голос!» – суворо наказала я і Бард, запустивши наостанок ще одну протяжну трель скарги і відчаю, умовк. – «До мене!», – вимогливо і Бард підійшов, став поруч, як і належало вихованому собаці за таких офіційних обставин. «Стережи!» – вказала я на свою одежину, що благенькою купкою згорнулася на траві. Бард сів поруч з одежею, обравши потрібну позу уважного і відповідального сторожа.
Отак, знайшовши йому роботу, сама знову одправилася до води.
Якщо сказати, що озеро того ранку було – як дзеркало, то вийде досить часто вживане порівняння, але озеро справді було – як дзеркало: жодна брижка, щоб хоч найменша рисочка не порушувала абсолютної безтурботності його відкритого спокою. Ні до, ні після того випадку не довелося більше мені споглядати такої тиші, такого повного спокою і срібно-дзеркальної незайманої чистоти на поверхні водойми… «Гарно…», - подумала я і обережно, повільно і тихо занурилася у воду, увійшла в те дзеркало, наче у ньому розтала…
Є дві особливості у моїх взаєминах із водоймами: перша – я завжди відчуваю, коли перетинаю умовну лінію, за якою глибина стає більшою за мій зріст, тобто, де вода покриє голову, якщо я стану на дно; і друга особливість – пливти від берега я можу довго і далеко, хоч і кілометр, хоч і до віддаленого добряче протилежного берега – але я не можу повертатися назад, туди, звідки почала пливти – відчалила, скажімо так. Не можу навіть оглядатися, бо як тільки оглянуся назад себе – почну потопати… у крайньому разі, почну сильно боятися – і води, і глибини, і нагальної смерті, і ще невідь чого… і боятися панічно, первісно, чи й пещерно – так, що серце битися перестає… тому я завжди плаваю не оддалік берега – є чітко відміряна якимось ехолотом-чуттям відстань, вона складає, як правило, метрів зо десять від тієї умовної границі, з якої дна під ногами вже немає, тобто, відстань, яку, я впевнена, встигну подолати вплав на одному вдихові… це щось підсвідоме і боротися чи перевчити себе від таких «капризів» не вдається і до сих пір… хоча, і минулого літа я пропливала щоранку з кілометр туди-назад у іншому нашому – Священному, як умовно його називаємо, також місцевому озері, неодмінно тримаючись очима спасенного берега… Страх… ірраціональний підсвідомий та неподоланний страх… усе псує. Відбирає свободу, бо тримає на прив`язі з берегом – так чинить інстинкт, турбуючись виживанням свого носія… Певно, десь у попередніх життях було щось дистресове, пов`язане із водою… а може і в цьому житті також – у дитинстві, скажімо. Коротко зауважу, що одного разу ця над-обережність і розрахунок на ривок з останнім вдихом у легенях порятувала усе-таки мені життя, але то інша – «морська» – історія, і згадую її мимоходом тут, щоб сказати – інстинкт знає, що робить, важливо, щоб інстинкт самозбереження не виходив за межі, тобто, покладеної йому Богом міри, не диктував у тих сферах, де передбачено жити і діяти в людині морально-етичним «феям Світла».
Отже, я повільно всочилася, інкрустувалася у ранкове озерне дзеркало і ніби у ньому розтала. Вода прийняла мене, як рідну – лагідно, тепло, комфортно, затишно обгорнула… наче в пелюшку баєву вповила. Руки повільно і плавно вперед і півколом назад себе, ноги – повільно, плавно, з руками у спільному ритмі – жабкою… Гарно пливлося… так, наче уже у вічності, і не у воді, а в самому ефірі… тиша, спокій, затишок, ніжність і лагідність… Звуки зникли – не чула навіть плюскоту, що вчиняла своїми рухами – тиша… глибока бездонна тиша і спокій – повний, безтурботний неторканий спокій… і ніяких думок – нічого, тільки тиша і спокій, розмірений плавний ритм і безтурботне лагідне задоволення… Таке враження, що я заснула на плаву, чи впала у стан спонтанної медитації… Не відчула небезпечної глибини – ехолот внутрішній заблокувався і не подав сигналу, і я пливла собі і пливла, певно так би пливла й роками…
Врешті, у якийсь момент зауважила мимоходом, розніжено і ліниво, що протилежний беріг дивно наблизився, навіть не так, не те, щоб наблизився, але таким я його усе-таки не бачила раніше – виразнішим, детальнішим став… більшим… вищим над водою… контрастнішим… придивившись, зрозуміла, що далеко я від свого берега відпливла, дуже далеко… І в цю мить включилися звуки, плескіт води і, наче з туману густого, чи з іншого світу – уже не крик, а вереск мого собаки, здалеку, з-поза невидимої межі…
Мусила оглянутися, хоч і знала, що буде за тим… Оглянулася – метрів зо сто, чи й півтораста води відділяли мене од земної тверді – світ гойднувся увесь і перевернувся… Лівою рукою різко в сторону – щоб загребти, розвернутися і пливти назад: «Спокійно, спокійно, – вмовляла себе, – це не далеко, ти не втомилася – якщо спокійно, то допливеш…» Бард же мій відкинув геть усі накази, залишив свій пост біля одежі, яку йому доручено було охороняти, з лементом і відвертим у ньому, лементі, одчаєм носився туди-сюди берегом… він усе розумів, він усе ЗНАВ наперед… он чого не пускав мене до води…
Ще навіть не встиг охопити знайомий панічний страх із перебоями серцебиття, як сталося інше: в момент спроби розвернути себе до берега, в одну мить усі мої м`язи, мов за чиєюсь командою ззовні, заклякли і зкам`яніли. Усі рухи спинилися – я спробувала раз-удруге звести-розвести руками, ворухнути ногами – однозначно ні… таке склалося відчуття, як його передати… так, наче ти підійдеш до бетонної будівлі чи монументу багатотонного якого і спробуєш зсунути те з місця власним зусиллям, і от цей дотик взаємний, і спроба, і спротив громади бетонної у відповідь на твій чин – однозначно і одразу ж розумієш: неможливо, і все… додаткові спроби зайві і не потрібні… Отже, з цієї миті я вже не пливла, тонула… Ось уже мала починати тонути… чи й уже почала. Більше ніяких спроб – лежала у воді безшелесно. Безпорадна, як лялечка.
Уява швидко ковзнула і показала всю картину в цілому – і надводну, й підводну водночас. Я бачила себе ніби збоку, не те, щоб з якогось боку, а – відсторонено, так, наче з якоїсь відстані… трохи згори… і в той же час – із середини – тобто, як глядач (спостерігач) і як актор на сцені у якійсь дії спектаклю – водночас… і всю «сцену» із усіма деталями і подробицями – і розуміння всього, що відбувається, і чим завершиться… Те, що я зараз втоплюся – було фактом, «глянула», чи окинула швидко увагою тіло – ясно, ще висить у воді, але мить минає… вода повільно повзе витягнутою догори шиєю до підборіддя – отже, я занурююся, це зрозуміло… страху не було, бо не встиг ще прийти – страх… Прийшло інше: відраза… глибока відраза і огида навіть, бо уява показала дно, на яке я вже опускаюся і скоро там буду лежати… глибина – густа, глуха, непроглядна, каламутна і бездонна – згадалося, що з озера намивали пісок для «подушки» під житломасиви… отже, глибина бездонна, а внизу – бруд і мул на дні… якісь сороканіжки водяні – багато їх назбігалося, копошаться… рибки – маленькі і цікаві – зблискують тусклими іскрами, креслять гострі поривчасті лінії – роздивляються… слизькі, напівзогнилі водорості – як павутиння, гойдаються, скоро дотягнуться і обплутають всю мене …
Одночасно відчула, як вода вже минула підборіддя і рота – до того, щоб затопити ніздрі, залишалася доля миті, але вона, доля та, що залишалася ще мені наостанок, линула неймовірно повільно, так повільно, що я прислухалася і відчувала, як лоскоче вода, підіймаючись до моїх ніздрів, шкіру над верхньою губою….
«…о, Господи!...» - встигла подумати, спостерігаючи за лоскітливим рухом води на останній її дистанції до дихального мого пристрою, і , водночас, споглядаючи те замулене, слизьке, хитливе, невідворотне озерне дно і себе, мертву, на ньому…
«…о, Господи…» - встигла подумати я і була почута Тим, до кого «схлипнула» у останню мить і сталося чудо: м`язи мої розсудомилися – з усіх можливих сил вдарила широко руками по воді, відштовхнулася ногами – попливла… тільки спокійно, тільки спокійно – Господь зі мною… і беріг, погойдуючись вдалині, почав поволеньки наближатися. Не пливла, а рвала воду з усіх сил – рятувалася... Бард мій, узрівши, що розвернулася (отямилася?..) і пливу до берега – кинувся в озеро і рвонув до мене, теж з усіх його собачих сил: забув геть зовсім про відразу свою до води і купань усіляких, про важку свою шерсть, що у воді, либонь, тягне його на дно. Летів рятувати людину. Таку безтолкову, неслухняну і вперту людину свою…
«Зараз Бард мене втопить…» – подумала, бо собаки, які підпливають до людей, як правило, починають радіти зустрічі і обіймати своїх господарів, розбовтуючи воду і хапаючи передніми лапами людину за шию-голову, такі у них радісні собачі реакції… а я й без того трималася на поверхні досить непевно… зупинити Барда ніяк не випадало – я не могла йому нічого гукнути – треба було б зупинитися задля такого, отже, збитися з ритму, а цього робити було не слід. Хай уже буде все, як Бог дасть…
Дистанція між мною і Бардом скорочувалася, ми пливли з обох сторін приблизно з однаковою швидкістю і було видно вже, де ми маємо «зійтися» – як для мене, то надто трагічно далеко від берега… я приготувалася пірнути під воду, поки перший згубний порив радості Бардової від нашої зустрічі на глибині трохи пригасне. Прикинула також, що буду робити, якщо він почне йти на дно – ніколи ж не плавав, а тут – уперше і вже метрів з пів ста від берега… спробую захопити його за поперек (у коллі тіла тонкі і видовжені, коллі не крупні і не важкі собаки – дорослий самець, за нормативами, важить не більше 25 кілограмів, то буйна і пишна шерсть додає цим красивим собачим аристократам «величності») – спробую ухопити його за поперек – планувала спішно собі, не покину його у озері, якщо що… який же неслухняний пес – і чого тобі на березі не всиділося…
Ми з Бардом стали як дві намистини, нанизані на спільну нитку з протилежних кінців, і намистини ці спішно зближалися… ніби кожен енергійно намотував свого кінця тієї невидимої нитки, притягуючись взаємно… ми вчепилися одне в одного поглядами, пильними, зосередженими, напруженими, як тоненькі і міцні сталеві струни, але не переляканими, а надійно тривкими – певно, у тій мізансцені ми були надзвичайно схожими, фактично однаковими, ідентичними.
Дистанція між нами скоротилася десь до метра і я приготувалася до розлапистої Бардової радості – вдихнула більше повітря, щоб встигнути зіслизнути під воду від його пагубних на той момент обіймів… Але Бард мій – а ще кажуть, що тварини, і собаки у їхньому числі, не думають, не мають розуму – яка самовпевненість і егоцентризм людський, нічим не потверджений і не виправданий! яка самозакоханість і примітивний егоїзм! -
то Бард мій, підпливши близько, змінив назустрічний курс, звернув праворуч (щодо мене праворуч) і взявся обпливати мене півколом – справа наліво, мимо мене, а тоді поза мною доокруж… Любий, добрий, розумний і вірний Друже мій… я одразу ж зрозуміла його намір, смисл його дій і замисел… і відчула тільки одне – глибоку вдячність…
Бард обійшов мене півколом і, як вогненно-сонячний острівець надії, виник поруч – акурат під ліву руку мені підплив. Я вхопилася п»ятірнею за його довгу, як грива, шерсть на шиї (за холку), продовжуючи гребти правою рукою воду – і відчула, як Бася мій, ніби торпеда, мчить до берега, підтримуючи таким способом мене і допомагаючи вибратися з біди, яка чигала на мене того прекрасного літнього ранку в озері.
Одразу ж оцінила, що Бард плаває вправніше, спритніше і багато швидше за мене, він мене рятував, просто витягував з води на собі, але і я чесно трудилася. Підгрібала кінцівками, пливла з ним, за ним, при ньому – не повисла важкою ганчіркою, зрозумівши, що порятована… Не виключаю, що Бард, коли ще плив мені назустріч, також вболівав, що я, при нашому зближенні, можу накинутися на нього з обіймами невчасними, учепитися панічно, як те роблять усі потопаючі, коли до них приходить порятунок, і потопити нас обох… тому і почав обходити мене з безпечної відстані, такої, на якій я не змогла б дотягнутися до нього рукою, чи руками… передбачливі ми з ним виявилися – однаково передбачливі…
Коли ми вибралися на беріг і я, потроху взатоки, дійшла до своєї одежі і впала поруч на траву, Бард однаково пристрасно взявся одразу за дві роботи: буйно витрясати із себе противну йому воду і, відкинувши всі інтелігентські застороги, сварити мене на всі доступні йому лади. Він – кричав на мене, він мене всіляко відчитував, шпетив, як ніколи й нікого до того. І звучало це приблизно так: «…чи я не казав тобі – не лізь туди! Чого ти туди полізла?! Ти не бачила, що там на тебе чекає? Я ж тобі казав – не лізь у воду! Ти хоч знаєш, що мало не втопилася? Ти хоч знаєш тепер уже про це?! Ну як можна бути такою бездарною, такою впертою, глупою врешті! Ну чого ти полізла у воду, коли я казав тобі не лізти у воду сьогодні! Хіба послухає коли! Мало не втопилася…»
Бард не міг заспокоїтися: «…ще й команди свої роздає – сидіти! Мовчати! Охороняти! – теж мені, командирша! А сама плаває, як сокира без держална, ще й у воду лізе, коли їй кажуть – не йди…» Я лежала ницьма на траві, вислуховувала усе те (у самих інтонація, звісно) і затишно сама собі посміхалася… «От розійшовся, теж мені – мама знайшлася… ні, тато знайшовся – свариться…»
Але самих відчитувань Бардові здалося не досить і він почав підбігати до мене і штовхати з розгону носом в боки. Певно, йому дуже хотілося і прикуснути мене потроху, не сильно, але щоб знала, та інтелігентність істинна, вроджена, внутрішня усе-таки не дозволяла… Далі він узявся, підбігаючи, штовхати мене в спину передніми лапами – не сильно, не боляче – але повчально… Бася хотів мене покарати, додати до неупинних висварювань ще й фізичного впливу.
Врешті, почав охрипати трохи, відкашлюватися, і знов сварити… я ворухнулася – Бард ще вище здійняв голос – а… ворушишся, що? жива?!
«Бася, хватить – примирливо попросила я, – більше не буду…»
«Не буде вона! Знаю я ціну твоїм «не буду» – будеш… не вмієш плавати – чого лізти на глибину, спитав би хто!..»
«Бася, голос зірвеш…» – посміхнулася я йому. «Голос зірвеш – уже зірвав через тебе… у воду прийшлося самому йти… витягати тебе, негідницю отаку, треба було не рятувати – ото втопилась би – тоді б і знала, сміється вона тут іще… плакати б мала…»
Я підвелася і сіла, жестом запросила його сідати поруч, він охоче прийняв запрошення і я його обняла – обняла його обома руками, пригорнула міцно до себе і сама до нього пригорнулася: «…спасибі, Бася…» –«…на здоров»я...» – хотів відказати сердито, але вже не сердився, вже радів, що жива і що обіймається, лащиться, негідниця неслухняна така… була б утопилася, не додивись за нею…»
Невдовзі, оговтавшись остаточно, ми з Бардом пішли додому. На березі за увесь цей час так жодної людини і не показалося. «Дивно все таки…» – подумала я. Але пригоди тієї сонячної суботи на тому не скінчилися, подія на озері – була лише прелюдією подальших непоясненних і відверто містичних подій.
«Господь ніколи не запізнюється» – так казала мені колись мама моя.
ПІСЛЯ ОЗЕРА
Ще я тільки повертала ключем у замковій щілині домашніх дверей, а телефон (стаціонарний, про мобільні ще ми тоді й не чули) – уже надривався різкими вимогами… Встигла, увійшовши, зняти слухавку: незнайомий жіночий голос уточнив моє ім`я… так – це я, відповіла. «Подзвоніть Іриній мамі», – сказала жінка. Це викликало питання: хто вона, звідки знає мій номер і що це в неї за дивна потреба – щоб я комусь зателефонувала, та й рано ще було турбувати людей у вихідні… «А чому Ірина мама сама не хоче мені телефонувати, – спитала. – Ви подзвоніть, Ірина мама вам усе пояснить… – А ви хто? – …подружка Іриної мами… вона попросила мене вам подзвонити… вона вам усе пояснити – подзвоніть…»
Ірина мама відповіла одразу, видно, що була біля телефону і з нетерпінням чекала на мій дзвінок: «Це вже ти, – уточнила, не дослухавши навіть вітань і вибачень, що турбую зранку і що мені вказано подзвонити. – Я… а хто ж…»
«Я дзвоню тобі сьогодні увесь ранок… – повідомила Ірина мама, – ти була вдома, чи де ти була?» – «…ми з Бардом раненько пішли до озера… щойно вернулися…» – «Що сталось на озері?..» – спитала, ніби зойкнувши, Ірина мама. – «А… звідки ви знаєте…» – «Що там було?» – домагалася стурбована не на жарт знайома жінка… – «Ну… я мало не втопилася…» – «…так і знала!.. знала, що з тобою щось не те…»
Я була ошелешена цією розмовою – ну звідки будь-хто міг знати, що сталося щойно на озері, тим паче, що Ірина мама живе і зараз розмовляє зі мною із протилежного кінця міста…
«…я прокинулася сьогодні ще до схід сонця, – повідомила Ірина мама, – і одразу ж подумала про тебе… Заснути більше не могла, бо весь час свердлила думка, що треба тобі зателефонувати, але ж було ще надто рано… Ледь дотерпіла до половини на восьму і подзвонила… ти відповіла…» – «…я не могла відповісти – ми вийшли з дому о пів на сьому і в половині на восьму вже… купалися в озері…» – спробувала уточнити я. «Та дослухай, – попросила Ірина мама і більше я їй не заважала. – Я подзвонила, ти відповіла, ну, голосом твоїм відповіли… але голосом сердитим і невдоволеним – все одно – твоїм, я ж знаю твій голос… я одразу ж почала вибачатися, що дзвоню так рано і у вихідний, що, певно, ти спиш, а я тебе розбудила, але чогось з самого світанку прокинулася і тільки про тебе й думаю, і от дзвоню… як ти, як у тебе справи, чи все добре, спитала… ти не відповідала – мовчала і я ще більше розгубилася. – Валю, це ти? – спитала, – на що почула: – Ні, це не Валя… – …а хто? – …я тут живу… – …а де Валя… – …Валя ВЖЕ зовсім у іншому місці… не дзвоніть сюди більше… – я подумала-подумала і знов набрала твій номер, бо відбувалося щось неймовірне – із твоєї квартири, із твого телефону, твоїм голосом відповідає якась сердита жінка, каже, що вона там живе, а ти вже у якомусь іншому місці і щоб більше тобі не дзвонити… – Покличте Валю, – вимогливо попросила я, коли трубку зняли, у відповідь – мовчанка… – де Валя? – …у зовсім іншому місці… – …а ви хто і що робите у її квартирі? – …я тут живу… – …а Валя де живе? – …у зовсім іншому місці… – вона що ж, квартиру обміняла чи продала?.. – …обміняла… – …давно?.. – …щойно… – але ми позавчора бачилися, вона не збиралася міняти квартиру – мовчанка у відповідь – …то хто ви… – мовчанка… – де Валя?.. – …у зовсім іншому місці…» – Ірина мама, до краю стурбована, телефонувала ще кілька разів, але розмова щоразу була такою самою… тоді вона й попросила свою подружку зателефонувати мені, може тій вдасться домогтися більшого – і вдалося… я якраз прийшла з озера і відповіла – я відповіла... справжня я… сама відповіла… а не тільки «хтось» моїм голосом із моєї квартири – хтось…
Що це було і що мало означати – ми з Іриною мамою так і не з`ясували, роздумуючи між собою… але вона без сумніву повірила, що грубо і неввічливо (хоч і моїм голосом) з нею говорила не я… решта ж події – обом нам зосталася не зрозумілою, нічим не поясненою.
… у вересні того ж року Ірина мама, допомагаючи братові її на городі – картоплю копали – поранила в землі ногу… так, незначна подряпина, але в результаті – 16 операцій пережила, мало не вмерла від зараження якогось… чи має, чи ні та біда, що з нею сталася, стосунок до того ранку, коли вона боролася з якимись невідомими і невидимими, думаю, надто спритними підселенцями у квартирі моїй, коли я потопала в озері, і «підселенці» ті знали, що я на той час уже маю бути «у зовсім іншому місці» – у якому ж зовсім іншому – чи не на дні озера, часом?..
І що знав і бачив Бард, коли не пускав мене у те озеро?.. Саме собою озеро тут ні до чого, воно «не винне» – і до сих пір купаються в ньому люди, не зважаючи на санітарні заборони і близьке сусідство великого міського кладовища.
Не беруся пояснювати, що все це означає і як подібне могло статися, при тому, що учасником даної події була не тільки я, вразлива, може, занадто, чи фантазерка отака, чи й «містичка» невиліковна, а й зовсім не схильна до фантазувань і вигадувань усіляких – реальна і конкретна Ірина мама… окрім як хіба одного: дуже мало знаємо ми про світ, у якому живемо…
…але найголовніше, що ЗНАЮ я: «Господь ніколи не запізнюється» і «…у Господа завжди найкращі плани щодо кожного з нас…» – і слава Богу.
P.S. По кількох роках після всіх цих подій ми з Іриною мамою випадково зустрілися в місті. Поговорили, як і годиться, про погоду-справи-здоров`я, а тоді я візьми та й спитай, чи пам`ятає вона ту дивну і непоясненну історію, як дзвонила мені раненько, як їй відповідав хтось чужий, але моїм голосом, як наполягав, що він (голос, жіночий, отже – вона) живе вже у моїй квартирі, а я – у зовсім іншому місці, на дні озера, тобто… Ірина мама вислухала те все і подивилася мені в очі чесно, відкрито і вкрай подивовано: «Валю, звідти ти все це взяла, я нічого подібного не пам`ятаю… та нічого такого ніколи і не було…» – …упс… – сказала я собі і, щоб не морочити жінці зайве голову, погодилася і швиденько змінила тему розмови, а за тим і, розпрощавшись, пішла геть…
Он як воно, виявляється, виходить… Ірина мама абсолютно забула… Може в тому і секрет з вірою-не-вірою в чудеса, може, чудеса трапляються з усіма, але всі їх отак безслідно забувають… ніби стирають з пам`яті, видаляють, наче якийсь непотрібний-невдалий фрагмент, епізод… текст… а я ні – не забуваю…
…чи може й справді Ірина мама не має до того стосунку, і я говорила по телефону не з нею, а тільки із її голосом… і тільки з голосом подружки Іриної мами?..
27.03.2016
ID:
654966
Рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата надходження: 27.03.2016 12:02:12
© дата внесення змiн: 25.04.2016 23:39:26
автор: Валя Савелюк
Вкажіть причину вашої скарги
|
в цьому наша перемога: і Ваша, і моя, і Господа нашого 
