«Ми обидва живі –
А життя це і є надія…»
(Ентоні Харві)
Ви примушуєте мене думати
Про те, чого я не знаю,
Ви примушуєте мене ліпити
Поеми-глечики з глиняних слів
(А вони розіб’ються –
Коли висохнуть,
Коли сонце опалить їх
Товсті боки-метафори
І скам’янить вогонь буття
Жаркий як жадання,
Світлий як одкровення).
Я гончар – а ви думали, що поет
Я глиноміс – а ви думали - проповідник,
Я винороб – а ви думали – пастух.
Я замішую глину павзами,
Вона злипається,
Як сторінки Біблії
Втікача-єретика, що ховає
Кожну свою думку-блискавку
У торбу-хлібосховище
Сухих сухарів цитат
І вина вакханалій-віршів
Босоногого циклопа Ероса,
Волоцюги Меркурія.
До Ефесу ще
Не примандрував Павло-безхатько,
Щоб біля руїн сховку Артеміди
Мав сказати нам, що ми теж глина:
З нас ліплять філософів
(А ми не хочемо),
Нас називають людьми
(А ми пручаємось),
Бо такі ми вже
Стадострижені вівцегромадяни
Полісу Сатурналій.
Наскільки я знаю з Біблії (чи ні?), людей створили з глини... А Ваша глина - дійсно для гончаря, бо як поет - Ви пишете, а як гончар - Ви творите...
Глибоко продумано... Красиво і витончено!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ми теж глина...
якби ж то чиста-руда чи біла, чи синя...
скільки домішок в нашій глині, нанесених вітрами історії і ще нашими недолугими бажаннями, які часто ведуть в нікуди..., бо не відає ліва рука, що робить права...а, може, і руки наші, і душа з різних глин?
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00