– Ти вмієш сумувати? – запитала я відображення у дзеркалі, але крім награної посмішки нічого не побачила. Відірвавши на хвилину погляд, задумалася. Чому ми сумуємо? Хто винуватець цього відчаю? Ес, у, ем, у, ве, а, те, и... Тільки набір літер. Та яке відношення воно має до серця, серце до душі, а душа є відображенням у дзеркалі. Так що тоді виходить? Якщо біль це – віддзеркалення , то він дуже симпатичний. Цей сумний погляд, очі, що ось-ось заплачуть. Але інша людина не відчуватиме те саме, дивлячись на мого дзеркального двійника, не буде знати, що ця душа хоче спілкування, що вона гине в трьох темних кутках, ламаючи всі перспективи радості.
Душа, а ти вмієш сумувати? Безумовно, вона відповіла «так», адже вона зі мною одне ціле.
А ти, кому адресовані ці рядки, вмієш сумувати? Чи сумуєш, але не за мною.
