Привиди нового світу Частина 2 точка зору розділ 1
Частина друга.
Точка зору
1.
2043р
- Можна? – двері ледь відчинились і з них виглянула голова.
В просторій напівтемній кімнаті грала легка класична музика. Спиною до дверей в кімнаті був диван. Чоловік, який на ньому лежав махнув рукою. Той, хто постукав пішов до дивану впевненою ходою. Класична музика заграла тихіше.
- Ніколи не думав, що Моцарт помагає від головного болю… - хмикнув чоловік.
- Не помагає…
Гість направився до хазяїна пентхаусу. Той, що лежав на дивані слабо усміхнувся.
- Давно не бачились… - він подав руку.
Світло стало яскравіше. Тепер вони могли нормально бачити один одного. Обидва високого росту, гарно складені, хоч і не молоді. Тільки один з лицем медіа зірки, чисто вибритий, дорого одягнутий, а інший вже з сивиною, з пишними вусами, в офіцерській формі.
- Макс, ти так зіп’єшся! – Офіцер потиснув протягнуту руку.
- Так перше січня ж… - Макс сів тримаючись за голову.
- Дурна звичка пити на Новий Рік…
- Ігор, ти повчати прийшов?! – образився той.
- Ні, твоє діло… - Ігор сів поруч. – Я побачити тебе прийшов, як ти тут поживаєш.
- Ну… - Макс розвів руками. – як бачиш.
- Зі смаком! – оцінив Ігор. – Молодець! Ти завжди був найрозумнішим з нас…
- А ти найпринциповішим…
- Найпринциповішим був Марк.
Макс потягнувся по пляшку, але та була пуста. Вони мовчали. Музика в кімнаті заграла гучніше…
***
Старий, згорблений дід брів по тунелях опираючись на свою палицю. Світило далеко не всюди, але очі старого давно звикли до темряви. Коридор повернув праворуч і вивів на залізну браму. Дід зупинився перед ними і поліз в кишеню по ключі. «Дім милий дім» пробурчав він.
***
Макс та Ігор перемістились на кухню. Служниця принесла їм вечерю і пішла зачинивши за собою двері. Вони мовчки їли.
- Давно? – спитав Ігор.
- Вже четвертий рік…
- Він сам залишився?
- Так. Я нічого вже не можу…
- Та знаю, я не дурень. І він знає. Його ж не чіпають, хоч він і терорист.
- Він сам це вибрав. А давно ти дізнався?
- Шість днів тому, Якраз з п’ятого сектору повернувся…
- Але ти зараз тут не того…
Ігор видушив з себе скупу посмішку. Він розумів, що говорить з одним з самих розумних на планеті. Тільки знання Макса не були феноменальними. Це був один з кращих стратегів, якого знала земля.
- Ні, не для того. Мене цікавлять кілька людей і останні події в яких вони брали участь.
- Я тут до чого? – спитав Макс.
- До того, що в цій частині світу без тебе не роблять нічого. Офіційно ти лише мультимільярдер, але мене не обманеш. Що ти шукав на території Марка?
- Звідки ти знаєш, що я щось шукав? – Ігор промовчав. Макс зрозумів усе по погляду.
- Моя компанія проводила один експеримент… І цей експеримент…
- Потрапив в зону карантину. – Ігор допоміг йому. – але що це?
- Яка різниця?! – перепитав Макс
- Якщо участь в цьому приймала навіть армія? – перепитав Ігор. Тоді додав з ноткою сарказму – ну навіть не знаю…
Знову запанувало мовчання.
***
Замок піддався і двері зі скрипом відчинились. Дід поправив сумку, яка звисала з плеча і зайшов. Він навіть не став оглядатись, чи не йшов хтось за ним. Знав, що позаду нього тільки стіни. Під землею він почувався в безпеці. Тут до нього не доносилось нічого з навколишнього світу. Він зачинив за собою двері. Знову повернув – і ось він вже дома. Дід зайшов в велику освітлену кімнату. Посередині кімнати горіло вогнище. Поруч був диван на якому зараз спала маленька дівчинка. Стіни були заставлені шафами і стелажами. На деяких висіли килими. Людина до всього може звикнути…
Дівчинка відкрила очі.
- Виспалась? – з усмішкою спитав дідусь.
- Так – вона підбігла до нього і простягнула свої маленькі ручки.
Дід опустився на одне коліно і обняв її. Вони стали сім’єю одне для одного за кілька місяців.
- Він не просинався? – дід подивися в неосвітлену частину кімнати.
- Ні, дідусю. Від тоді, як ти пішов, він більше не кричав.
- Помер може?
- Ні, я дивилась. Дихає.
- От і добре. Піду погодую його.
- А скоро він одужає?
- Скоро – дід погладив її по голові і посадив на диван.
Тоді направився до іншої кімнати.
***
- Ніколи б не подумав, що таке можливо – сказав Ігор.
- Уяви здивування вчених… - підтримав його Макс.
- Ні, я не про те, – фиркнув Ігор – Як можна було так про втикати?
- Сектанти тільки пішаки… - невдоволено буркнув Макс – думаю тут щось гірше.
- Що наприклад? – зацікавився Ігор
- Не можу точно тобі сказати…
Ігор всміхнувся. Він дістав з кишені якийсь пристрій, поставив на стіл і включив. Там був цілий архів документів. Ігор тицьнув пальцем в голограму і вибрав один документ. Макс придивився уважніше.
- Ну і навіщо вони тобі? – похмуро спитав він.
- Значить вони в тебе. – Ігор ще раз тицьнув пальцем і з документу вискочило кілька фотографій.
- Фестиваль, Хімік, Колос, Танк і Шаман. – Перелічив Макс. – але який тобі з них толк? Вони лохи і бидло, а тепер ще й інваліди. З них цілий може один…
- Це не біда – перебив офіцер – вони пройшли секту і допити, значить вони і мені згодяться. Я якраз набираю групу…
- Цікаво… - Макс почав слухати уважніше.
- Натренувати їх легко – базова підготовка в них є. З мотивацією теж розберусь. В них близькі постраждали через фанатиків.
- Ясно – Сказав Макс – не думав, що розібратись з усім пошлють саме тебе…
- То ти допоможеш?
- Так! Для тебе – все, що хочеш! Їх прооперують завтра. Начинемо їх імплантатами.
- Ні, - заперечив Ігор, але побачивши вираз лиця того – хіба що тільки мінімальні. Вони мають зійти за нормальних людей.
- Та знаю. Тільки, наприклад у Шамана проблеми з спиною, він не зможе ходити, якщо не…
- Добре, я тобі вірю. Зроби все, що вважаєш за потрібне. Що ж, тоді мій візит закінчено. – Він встав і пішов до дверей.
- А якщо вони не захочуть? – Гукнув йому вслід Макс.
- Захочуть – не обертаючись від повів той.
