«Людина здатна зробити Шлях великим,
Але великою людину робить не Шлях.»
(Конфуцій)
Є дороги, які не виходить називати шляхами. Шлях – це надто змістовно. А це дорога. Розбита снарядами і мінами. Буває так, що така дорога нікуди не веде. Або веде у непроглядну чорноту чи у вічне Ніщо. Буває, що приводить до людей. Прекрасних людей, які не забуваються... У цей день мені випала саме така дорога. Завантажили в машину купу бойових ракет і наказали вести на передову. Зі мною сентиментальний водій. З очима у яких відображається сіре байдуже небо. Краще б це був грубий потріпаний в боях воїн, аніж отакий мрійник. Але водіїв не обирають, як не обирають провідників в Inferno. Якого дадуть чи який випаде, такий і повезе. А куди повезе – цього вже не знає ніхто. Тільки версії.
Їхали розбитою війною дорогою – машину трясло. Як в лихоманці. Здавалось, що машина захворіла. І доктор забув прописати їй знеболююче. Нас зупинили на блок-посту:
- Перепустка!
- Яка, до холери, перепустка? Ми веземо ракети на передову! Нас чекають!
- Перепустка!
- (Ла-ла-ла!) Я зараз подзвоню полковнику К. Це Вас задовольнить?
- Полковник К. не мій начальник. Я вас пропущу тільки при наявності спеціальної перепустки. Крім того їхати все одно не можна – дорога зараз обстрілюється сепаратистами.
Після останньої фрази обличчя водія змінилося:
- Я розвертаюсь і їду назад!
- Ти що? Злякався?! – це вже я вставив свою фразу. – Їдемо!Вони все одно не попадуть. Ти ж знаєш цих сепаратистів. Попасти в рухому ціль це для них неможливе завдання. Якщо не пускають тут, то я знаю дорогу полями.
Обличчя водія сповнилося жахом. Він сприйняв мої слова всерйоз (а я люблю жартувати на тему смерті).
- Я не поїду!!! У мене молода дружина!
(Так начебто, якби в нього була стара дружина, то це б докорінно змінило ситуацію.)
- Ми вчора їхали під обстрілом і в нас не попали. Успішно довезли ракети і повернулись назад. Проскочимо! Вперед! Зараз від’їдемо трохи назад і повертай направо на ґрунтову дорогу.
- Я не поїду!!! Я бачив, що сталося з москальським танком, коли в нього влучила ваша ракета. Бачив ті шматки подертого і переплавленого металу. А тут ціла купа ракет! Я не хочу навіть уявляти, що станеться з нами, якщо в ракету влучить куля і всі вони вибухнуть!
- Ну то вилазь з машини! Я сам поведу! А ти вертайся назад пішки!
(Я раптом зрозумів, що я вже не жартую – я справді сяду за кермо, якщо водій вилізе з машини, і поїду полями під обстрілом на передову до хлопців, що чекають на ракети, хоча за кермом до цього я сидів всього один раз і то за кермом БТРа.)
Тут у водія зіниці розширились і почалась паніка – можливо, він подумав, що я зараз прикладу пістолет до його скроні і скажу: «Товаришу солдат, я наказую Вам їхати!» а потім розстріляю за невиконання наказу. Невже я на такого схожий? Водій судомно вчепився в кермо машини:
- Я нікому не дам керувати машиною!!!
- Добре, поїхали назад...
Махина розвернулась і покотилась по дорозі. А мені пригадався вчорашній день: трьох офіцерів відправили відвести ракети М111 для ПТРК «Фагот» на передову і заодно навчити солдат їх запускати по цілі. Звісно, навчити влучно запускати. До цих офіцерів крім мене належав ще один майор, який нагадував персонажа якогось фільму-бойовика. Крім постійно героїчного виразу обличчя майор мав ще кілька цікавих рис: половина голови в нього була сива, половина була чорна. Ліва брова сива, права чорна. Майор, судячи по всьому, був генетичним мозаїком, але цього йому я, звісно, пояснювати не збирався. Другий офіцер – капітан – був мобілізований. В іншому житті він мав приватну фірму, де виготовляв надмогильні пам’ятники. На війну він поїхав зі своєю машиною – вантажним мікроавтобусом. Заправляв його за власний рахунок. Цьому факту командування, звісно, порадувалося. Обіцяло йому компенсувати солярку та навіть заправляти за державний рахунок, але це так і лишилося обіцянкою.
Отже, ми завантажили ракети в його мікроавтобус і чекали команди. Раптом дзвінок – відбій, нікуди не їхати, ракети здати назад на склад. Ми занудьгували. Настрій зіпсувався остаточно. Ситуацію виправив прапорщик, який підійшов і сказав, що в нього є спирт. У нас був хліб, сало, цибуля. Вирішили, що ракети здамо пізніше. Ленч намічався ще той. Замість стаканів використали наконечники від ракет.
- Ми бойові офіцери!
- Бойові офіцери!!!
Я не люблю спирту – він робить мене занадто сентиментальним. Крім того такий тост я вважав некоректним по відношенню до прапорщика. Я непомітно вилив свою порцію спирту на землю (ну, майже всю і майже щоразу). Коли всі дійшли до кондиції (ну, майже всі) пролунав дзвінок: «Чому досі не відвезли передову ракети?!» Ясно. По коням. Вперед. Капітан на ногах стояв погано. («Ви мене, головне, за кермо посадіть!») За кермо ми його успішно посадили. І поїхали. По розбитій дорозі. Навколо дороги і на – вирви від мін та снарядів. Машину кидає, ящики від ракет торохтять. А тут іще почався мінометний обстріл дороги. Але нас це анітрохи не засмутило. Коли машину підкидало у черговій ямі, майор не випускаючи цигарку з рота (поруч бойові ракети) вигукував перекрикуючи звуки вибухів: «Ми бойові офіцери!!!» Капітан за кермом відгукувався диким сміхом. Мені теж було весело – я фаталіст. Від думки, що зараз ми вибухнемо і полетимо прямісінько в небо хотілося кричати ура. Апокаліптичну картину доповнили руїни церкви з слідами від снарядів на залишках стін.
Коли приїхали на місце, мої колеги практично протверезіли. Так що солдати мали логічні підстави дивитися на нас як на ангелів-рятівників, а не як на трьох п’яних iдiотів у формі. А мої слова про те, як стріляти з «Фагота» вони сприймали як вищу істину. Я вперше відчув себе у ролі пророка, носія вищої істини... Один бородатий солдат (напевно, грузин) ламаною російською мовою сказав:
- Я всо понал – суда сматрет, суда нажимат. А у руских тоже єст такой пушка?
- Єсть, но ми іх всьо равно пабєдім! - (Це я теж сказав з акцентом).
Все це згадувалось мені по дорозі назад: я з гіркотою думав: «Сьогодні солдати не отримають ракет!» І які солдати! Я вражено і захоплено дивився на них: потріпані в боях люди з криці, відчайдушні і відважні, справжні герої. Не те що я... Мені б таких солдат... І вони не отримають сьогодні ракет...
На базі нам сказали, що спробують відвести ракети на позиції вночі, коли обстріл вщухне. Краєм вуха я почув слова водія, які він говорив комусь там біля машини: «...Старлєй, як почув, що дорога обстрілюється, вхопився за руль і почав репетувати, що треба вертатись негайно назад, що нас там уб’ють...»
Боягузи – вони ще брехуни. Так влаштований світ.
військова хроніка з чудовими, яскраво вималюваними кількома штрихами, портретами бійців... як швидко наша свідомість призвичаїлася до співіснування з війною, ніби це паралельний світ. Хай Бог Вас береже.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
На війні всіляко буває і різні люди зустрічаються, як і в житті... Хай береже Вас Господь і віддячить за Ваш щирий патріотизм і вболівання за долю України!
Ніби побувала там, на тих гірких дорогах...
Так хочеться знати більше про наших воїнів... Спасибі Вам, пане капітан, що розповідаєте про будні фронту... Отак і книга напишеться потихеньку...
Хай береже Вас Бог!
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Так. Таких бачив в зоні Чорнобиля. На даху третього енергоблока руки трусяться, все що назбирав розсипав по дорозі назад. А на базі герой, самий хамовитий, хвастун. Їх я більше ніколи з собою в зону не брав і здебільшого їх лишали на базі мити машини.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! Я теж у 1990 році працював у Чорнобильській зоні...
Відчуття присутності.. Чудово, що події описуються з гумором, на хвилину можна забути, як усе насправді сумно.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Насправді все дійно дуже сумно і трагічно. Але весь час про це думати неможливо - так можна зійти з розумі... Тому мимоволі починаєш ставитись до всього скептично - навіть до смерті....
Дякую! Після завтра знову їду в армію - а там як Бог дасть.... 
