На вулиці юнь із тату – страхітливі пащеки
Ошкірились. Кров намальована крапає, бризка…
І чорні в них нігті, і чорні стрічаються губи,
І очі за чорним – без кольору… Як обеліски…
Десь – рвана одежа, десь – наче броня металева,
Цепи і намисто з скелетів або черепочків…
Осудить сусід, вчитель, просто якийсь перехожий,
Нервують батьки, зустрічаючи дочок, синочків.
За чорним отим заховалося світло дитяче
Душі, що тремтить на дорозі Життя, розгубившись,
Сховали її під металом, під кольором чорним
Горить, замаскована, трепетно, рано втомившись…
Прихована глибоко – їй там зовсім одиноко,
Штовхає – «Йдіть геть! Я доросла! Мені вас сто років не треба!»
Насправді – так сумно і хочеться ніжності й ласки,
Про це знає ніч тільки, місяць і зоряне небо…
Цілком з Вами згодна. Я у свій час зацікавилася проблемою сучасних субкультур, і прийшла до висновку, що їх учасниками "від хорошого життя" не стають.. І одна із головних причин - брак батьківської уваги. Батьки, зайняті кар"єрою, або ж просто банальним заробітком на хліб, не помічають власних дітей. А тоді дивуються, звідки беруться нармомани, збоченці, сектанти... Не люди роблять суспільство якимось, це воно робить людей такими..
Innessanew відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Саме так, Ліліє, Ви справді додали все, що написане між рядочків. Дуже вдячна Вам за те, що так повноцінно розкрили тему