Я й досі не знаю, як називати тебе, хоча живемо разом трохи більше дванадцяти років. Лише стукаєш, тихо-тихо, у груди, наче я можу тебе випустити, а імені - не кажеш. Дике...ось зараз: завмираєш так млосно, коли дивлюся у засніжені вікна, на дівча у червоному капелюшку, з під'їзду навпроти. Гарна, як сонце у моїх казках. Нездійсненна.
Тихше. Не стукай так голосно, не скигли між кісток - бо почує лихо і прийде. Тихше. Я візьму свого зошита, напишу (не так, як пишу у школі, а каліграфічно) їй листа - мо ти заспокоїшся, заснеш, зморене почуттями. Все, все, не галасуй. Пишу...
Чуєш осінь? Вона ступає поволі по снігу, збирає пожовкле вологе листя, мабуть, собі у гербарій. Так тихо-тихо ступає, як ти стукаєш зараз. Мені б на вулицю, я б осені розповів, де калини нарвати - китиці червоні, такі, що аж горять - яскраві, пишнобарвні. Їй сподобається. Пам'ятаєш, дівча собі коси ними квітчало - так файно було, мов віночок на весілля сплетений. Мені б на теє весілля, як гадаєш, безіменне моє? Чи я б їй до вподоби став, чи ж до пари? Мама почула - мабуть вголос сказав. Плаче. Небо також плаче, а сльози снігом падають. Червоного капелюшка не бачу - мо вдома сидить, бо на вулиці дощ? Не літо вже, холодний, босоніж по вулицях не гайнеш, із вітром наввипередки, із сміхом на зустріч. Шкода, що не літо, влітку сонце у віях плутається, що аж мружишся, мов киця наша, коли молоком поласує.
То лід стогне, чи знову ти?
Десь зошита подів - не знайду. Треба до п'ятниці розшукати, бо ж листоноша прийде. Два рублі, що бабуся подарували, дам - він мого листа віднесе до сусіднього під'їзду, бо мати на вулицю не пускають, лише плачуть і тихо з батьком сваряться, щоб я не чув. Ще дядько з лікарні сумні чогось, суворі. Мо я накоїв що, то вони й не задоволені? Наче й не пустував, тільки яблуко з'їв, що мама на свято лишали, але ж то давно було, та й кісточки під вікном посаджені: виросте яблуня і буде багацько червонощоких. Осінь прийде - замилується, залишиться на гостини.
Стукаєш. Скажи, як тебе звуть, неспокійне? Мо тебе на ім'я покликати треба, чи колискову тобі заспівати? Та я не вмію, то лише мама вміють, а вони сьогодні до восьмої працюють. Почекаєш? Не стукай так гаряче - бо сильно болить, чуєш? Не плакатиму. Треба зошита розшукати. Мати скоро прийдуть, печіва принесуть з магазину: з родзинками, як я люблю. І молока, так, молока. Щоб біле та холодне, як сніг.
Шурхотить під вікном. Чуєш? Може, то осінь повернулася? Я б хотів. Треба на віконце похукати, як на пальці, коли ті замерзли: від дихання гарячого мороз втече, бачно буде, хто завітав. Отак...потерти трошки, щоб розвиднілось. А ти знов млієш, мовчиш замріяно: знову вона. Смішна, розчервонілася від вітру - мо бігла від самої крамниці. Впала, мабуть, колінку забила (сніг - бачиш?), та їй не болить. Скоринку хліба розкришила, птахів чекає. Мо ти й саме - птах, бо рвешся до неї? Й крила в тебе сині-сині, як щастя та її очі.
Болить. Не кричатиму, сильний. Мама скоро прийдуть. Хай посміхаються, а не плачуть. А ти все стукаєш, б'єшся, несамовите, так гірко, так палко, так боляче. Нащо? Лиха настукаєш, чуєш? Цить бо!! Мама прийдуть, заспівають тобі колискову...ось так, невгамовне, тихше....тихше...
Завмерло.
Темрява. Синя-синя, мало не чорна...мо розтіклися літери з зошита? Гірко. Так тихо, і ти - мовчиш. Мо ти мені наснилося, безіменне?
ID:
205732
Рубрика: Проза
дата надходження: 13.08.2010 16:23:55
© дата внесення змiн: 13.08.2010 16:23:55
автор: H&N
Вкажіть причину вашої скарги
|
