| Сторінки (1/16): | « | 1 | » |
" СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS "
№ 62
Червень 2012
У шістдесят другому номері журнал „СКЛЯНКА ЧАСУ*ZEITGLAS ” пропонує читачам продовження роману Сергія ЛЕВЧЕНКА „А жорна мелють” та переклад роману Анатолія КРИМА «Труба», оповідання Олександра ВОЛКОВА, Юрія БАЛЮКА, Віктора ШЕНДРИКА, Неоніли ДИБ`ЯК та інших.
У рубриці ПОЕЗІЯ публікуються нові твори В`ячеслава ПАСЕНЮКА, Володимира КОМІСАРУКА, Олександра КУРАПЦЕВА, Павла БЕССОНОВА.
Рубрику критики відкриває нарис Івана ДЗЮБИ про життя і творчість Риталія Заславського; професор Ігор МАЛИШЕВ розмірковує про сучасні тенденції масової культури у розвідці „Поп-арт і поп-філософія”, Григорій Гінзбург присвячує своє есе ювілею композитора Ф.Шуберта.
Представлено критичні огляди літературних журналів України та книжкових новинок нестоличних видавництв.
Передплатити журнал можна у будь-якому поштовому відділенні (передплатний індекс 41507), або оформити передплату в редакції через е-мейл:
zeitglas@ck.ukrtel.net
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335202
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 05.05.2012
Поет сорока віршів-Віктор Забіла
Присвячується М.Л.
“Один з найздібніших і найталановитіших поетів.”
І.Франко (про В.Забілу)
Торкатися власними роздумами життя сторонньої людини - справа не скромна, зухвальна. Але, нині тому, хто пішов з цьго світу, вже нічого не страшно, вже ніщо не зворушить його довічного покою. З цих міркувань і бажання нагадати про дивовижну особистість-поета, і писана моя компіляція.
Проживши на світі майже 70 років, Віктор Миколайович Забіла написав всього 40 віршів. Дивно мало. Але саме стільки знайдено їх на сьогодні.
Часи були суперечливі завжди.
“Тоді, – писав Пантелеймон Куліш, – між українським панством рідко ще хто вмів розмовляти рідною мовою, і сам Шевченко говорив у гостях у панів мало не все по-російськи. Хіба знаходив дуже почутну собі людину між земляками, що відчалили вже від рідного берега і вплили глибоко в московщину.”
Хтож, або що-ж вплинуло на нього в такому разі?
“Куліш каже, що Забіла вчився разом з М. Гоголем в Ніженському ліцеї і навіть сидів з ним на одній лаві.”
Забіла справді разом з Гоголем вчився у Ніженському ліцеї з 1822 по 1824 рік (він був “вольноприходящим” учнем). Зберігся список учнів, переведених з п’ятого в шостий клас, в якому зазначено прізвища Яковського Николая та Забеллы Виктора.
Перейшовши з п’ятого в шостий клас, В. Забіла залишив гімназію і в 1825 році перейшов на службу в Київський драгунський (з 24 грудня 1826 р. гусарський) полк. Військову службу залишив 1834 року в чині поручика.
Поетичне ім`я Забіли з`являється початку серпня 1838 р. Саме тоді,під час перебування в с.Качанівці, композитор М.І. Глінка написав музику до двох поезій В. Забіли -“Гуде вітер вельми в полі” та “Не щебечи, соловейку”.
Той факт, що Віктор Миколайович вчився в Ніжині в ті часи, коли там був і Кукольнік Н.В., і і Афанасьєв О.С., і Гребінка Є.П., а також і те, що перші свої вірші Забіла друкує в альманасі “Ластівка”, який склав і видав Гребінка р.1841, неначе свідчить, що на нього впливав Гребінка, що Гребінка підтримував його симпатії до рідного слова. Та біографія Забіли не дає ні одного факта, який би свідчив, що між Забілою та Гребінкою були якісь більш тісні, більш щирі та приятельські відносини. Інша справа - Забіла був знайомий з Шевченком та Кулішем, – але це знайомство почалось аж в 40-х роках, – тоді, коли вже він надрукував свої вірші в “Ластівці”.
Скоріш за все - ніхто не робив на нього особливого впливу, що він цілком самостійно, з власної ініціативи почав віршувати рідною мовою.
Куліш в своїх спогадах про Забілу неначе поділяє саме таку думку. Кажучи, що рідна поезія на Україні вперше прокинулась на Чернігівщині в творах Забіли, як на Харківщині – за приводом Гулака-Артемовського, а на Полтавщині – Котляревського. Саме Куліш називає Забілу “самостійним органом нового почуття нації”.
Коли ми звернемо увагу на те, що Забіла любив і знав силу-силенну рідних пісень (до речі сам гарно вмів грати на 14-струнній бандурі та гітарі) і придивимося до самих його віршів, що своїм складом і формою так нагадують українські народні пісні, то ми знайдемо разом з цим джерело, яке надихало Забілі любов до рідного слова, яке, не рахуючи навіть впливу окремих людей, і само здатне було потягти Забілу до праці рідною мовою.
Про Забілу різним чином було написано досить-таки багато. Остані публікації припадають на недавні роки.
"Якщо брати тільки людський аспект, то хіба нецікаво простежити,як людинавеселої вдачі, з неабияким чуттям гумору постає перед нами в образі меланхолійного співця, речника горя й туги, співця лихої долі, нещасливого кохання?" - так ставив питання останній за часом дослідник творчості Забіли С.Крижанівський у 1993 році.
Мені ж хотілося доторкнутися тільки рис цьго, хай не великого талантом, але дуже самобутнього поета - людину про якого Тарас Шевченко, писав так: «Воспитывался он, правда, в Нежинском лицее, в одно время с незабвенным нашим Гоголем, потом служил в каких-то гусарах, и служил с таким успехом, что и тени в нем не осталось прежнего воспитания. Он уже лет пять, как оставил службу, но и теперь не прочь был погусарить при удобном случае и жаловался только на упадок физических сил, т.е. на головную боль после попойки. Но это, я думаю, происходило вследствие недостатка практики.
Как настоящий бандурист, играл он на бандуре. И в часы досуга занимался сочинением чувствительных малороссийских романсов, из числа которых один положен на музыку известным нашим композитором Глинкою. И чтобы сохранить самобытность в литературе, не читал он ровно ничего, кроме басен Федра, переведенных во время оно знаменитым Барковым, да еще кое-когда заглядывал в «Царь, или спасенный Новгород» Хераскова. Словом сказать, он совершенно оградил себя от всякого подражания на поприще литературы.»
Факт впливу на поета народної пісні безперечний. До тогож Забіла мабуть не мав яких-небудь певних громадянських переконань. Він був собі простий чоловік, звичайний тогочасний панок, – тільки людина з щирим серцем і талановитою, дуже палкою, вразливою вдачею. Це була натура дуже симпатична, але не глибока. Не маючи ніяких сталих громадських переконань, про що свідчать його твори, «Забіла не міг свідомо глянути й на свою літературну діяльність. Він писав не через те, що кохався в рідному слові, – не через те, що розумів надзвичайну вагу й потребу рідної літератури, – він писав, бо душа боліла, він писав, бо слово само просилося, – писав, бо неміч вдержати слова – писав, як соловей співає...»
У Шевченківськім словнику, виданим за радянськіх часів, певно зовсім безпідставно записано, що " Під впливом Шевченка посилилися соціальні мотиви у поезії Забіли".
Виспівав він своє горе, і далі не стало про що писати.
Забіла починав писати й на інші теми. Серед відомих нам його творів є і дідактичні, і навіть історичні. Та всі ці твори поступаються першим.
Сам зміст його творів, і біографічні данні говорять про те, що найкращим часом в письменницькій діяльності Забіли був із половини тридцятих до другої половини сорокових років, – той період, коли він, тільки що втративши свою наречену, дуже вбивався за нею і виливав своє горе в піснях, поки що не дуже то заливаючи його горілкою. За цей час він написав більшу і найкращу частину своїх творів. Недарма ж композитор Глінка, бувши на Україні у 1839 році, говорив про нього, як про відомого «малороссійскаго поета». " Справедливо говорит М. Глинка в своих записках, что (Забіла) был необыкновенный мастер изображать в лицах, знал массу анекдотов, прекрасно исполнял малоросийские песни под аккомпанемент гитары и с неподражаемым юмором передавал сцены из малоросийского народного быта. Ко всему этому не затейливое, но обильное угощение, особенно по части выпивки…"
Тож краща пора літературної діяльності Забіли закінчилась у другій половині сорокових років. Про це свідчить Куліш. Говорючи про гостювання у Забіли у 1847 році разом з Шевченком, він, звертаючись до «хуторного поета» (Забіли), каже: «Ти, чадо попсованого привілеями панства, втеряло єси навіки возмогу кращого життя духовного.»
Зміст поезій Забіли не широкий. Головним чином поет ілюструє власне життя. А головну роль в його житті відіграла Любов. Я навмисно написав слово "Любов" з великої літери. Бо що може бути для поезії найвище за Любов? З чого слід виходити і чим слід оцінювати усяку поетичну працю? Поезії Забіли хай будуть спробою, але ж - спробою, котра має ознаки красномовного обдарування, хай почасти й незрілого, можливо - слабкого, без мистецьких вишуканостей. Та пам`ятаймо: навіть несильний промінь буває інколи передвістником яскравого світла…
" Иногда чувствительность бывает без дарования, но дарование не бывает без чувствительности".
Звідси мало не всі його поезії. То він говорить про власне кохання, то висловлює гаряче співчуття всім закоханим. " Он (Забіла) был очень несчастлив в семейной жизни. Со всем пылом страсти полюбил он дочь соседняго помещика Белозерскаго и повидимому пользовался сочувствием. Судьбе однакож угодно было распорядиться иначе: предложение В.Н. (Забіли) почему-то не было принято и Белозерская вскоре выдана была за другого. Эта неудача нанесла ему тяжкую сердечную рану: В.Н. затосковал и запил.
"Гірше горя, гірше нудьги
Того дожидатися,
Хто на цілий вік поклявся,
Щоб із ним кохаться." "Сорока"
"Нехай серце в невірної
На шматья ірветься,
Нехай правда перед нею
В вічі засміється.
Да і скаже: «Ти ж клялася,
По правді кохаєш,
Тепер дивишся у вічі,
Мене й не пізнаєш,
Бо я – правда, а ти – кривда,
Да так зоставайся.
Кохай, цілуй, кого хочеш,
Зо мною не знайся...» "Пугач"
Поезії про кохання – кращі з написаного ним. В них - щире, непідробне почуття, правдива та глибока туга. Вони вражають серце, викликають в душі особливий, відповідний до їх змісту настрій. А для поезії - саме це Альфа та Омега.
Звичайно сьогоднішні гурмани римованого слова в`яло почмокають губами, мовляв не той стиль, не той звон…. Але ж: " Судя о произведениях чувства и воображения, не забудем, что приговоры наши основываются на вкусе, неизъяснимом для ума; что они не могут быть всегда решительны; что вкус изменяется и в людях и в народах; что удовольствие читателей рождается от их тайной симпатии с автором и не подлежит закону рассудка…".
Є у Віктора Забіли не дуже вдала спроба історичного вірша «Палій», котра свідчить, що він і не знав, і не розумів зовсім рідної історії. Та чи можна цим докоряти поета минулого, коли часто й густо поети сьогодення не знають, або прикидуються, що не знають історичної правди. Втім, художнє слово і не мусить бути зливком історичної сваволі.
Серед творів "хуторного поета", а саме так прозвав його той-же Пантелеймон Куліш, зустрічається ще кілька байок. Між цими «байками» вигідно відрізняється байка «Остап і чорт». Вона цікава по формі, а крім того в ній цікаво з етнографічного боку змальовано характерні риси українського чорта, – чорта не дуже то розумного, якого легко одурити, і зовсім не злого.
У своїх віршах Забіла дає і поради що до виховання дітей:
«Треба дітей учить змалку, щоб вони трудились,
Щоб були вони слухняні та щоб не крутились.
Коли що сами не знають, щоб батьків питали,
За червоним щоб не дуже вони все ганялись.»
"Будяк"
Чи може бути щось більш шанобливого й нехитрого ніж ці поради?.. А ось як він радить жити й що робити дитині:
«Учись, не заучуйсь, –
Люби Бога більше всього,
Та й нас старих слухайсь.
Людей люби як тих братів...
Коли будеш шанувати
В серці своїм Бога,
Так не бійся ні невзгоди
Ні злого ворога.»
"До сина"
Не багаті змістом, твори Забіли далеко не виблискують і формою. Здебільшого форма їх – то форма «звичайних жіночих та козачих» пісень.
Як вже писалося, нашого часу, коли поезія пішла так далеко вперед, що декотрі поетярі і поетки такого назагинають, аж - нічого збагнути не сила, твори Забіли не можуть мати великого значення. Втім, головна вага їх у тому, що вони ілюструють шлях української літератури. І коли б ці твори з’явилися свого часу, вони б мали в кілька разів більше значення. Тоді українська література була ще така вбога, тоді на її ниві було ще так мало справжніх робітників, тоді вона стояла ще в такому становищі, що твори Забіли були б для неї цінним придбанням. Забіла мав чималий талант і з нього міг би виробитись досить виразний поет. Пошлюся знову на Куліша П.О.: “Беручи цю людину в цілості, мушу сказати, що був це чолов’яга з великим природним даром... Хоч, може, хто й здивується, та я скажу, що це в нас був би другий Гоголь, ще може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя і такі приятелі.”
І ще раз Шевченко про Забілу:
“ Он... высказал мне свои самые естественные понятия о семейной и политической жизни человека, о его назначении вообще как создания прекрасного и разумного, и как он может быть независим, а следовательно и счастлив в своей кратковременной жизни, ни малейше не нарушая гармонии общества себе подобных. Он так увлек меня своими суждениями, что я в нем начал видеть самого натурального, самого естественного мудреца, чуть ли не выше самого Сократа. Но как мудрецу и вообще человеку трудно и, кажется, вовсе невозможно указать самому точку через которую не должно переступать, то и приятель мой незаметно перешел к утопии и начал мне доказывать, что грамотность, особенно в женщинах, особенно вредит благополучию человечества... Много и много переговорили мы о разных... предметах, в том числе и о современной литературе, за которой он, как и всякий порядочный человек, следил довольно внимательно, что меня немало удивило, потому что я, кроме варварского перевода басен Федра, ни одной книжки не видел в его доме. Кроме современной литературы, у нас часто заходила речь о тонкой современной политике Меттерниха...»
Іван Франко, занотувавши головні мотиви Забілиної лірики (стогнання, нарікання, плачі), пише: “Ся повна беспретенсійність і примітивність його ліричних виливів і творить головну частину їх вартости, робить їх людським документом, який не перестане промовляти до людей зрозумілою їм мовою.”
Про душевні щедроти Забіли яскраво свідчать щирі стосунки з Шевченком , котрий в 1842 році Шевченко через Г.С. Тарковського надсилає Забілі “Гайдамаки” з надписом “На заочное знакомство”. Згодом, 1843 року, поети познайомилися і особисто, зустрівшись в Качанівці. Не раз гостював Шевченко і в його на Хуторі Кукоріківщині під Борзною на Чернігівщині. Про приятельський характер цих зустріч свідчить віршоване “посланіе” Забіли надіслане до Шевченка 21 червня 1844 р. Та й пізніше, вже живучи в Київі, Шевченко мабуть не раз наїздив до Забіли на хутір, – так, у листі до Костомарова від 1 лютого 1847 р. поет зазначає: “напишіть до мене у славний город Борзну на ім’я В.М. Забіли”. В одну з таких гостин, у січні-лютому 1847 р. Шевченко на пам’ять про зустріч написав його портрет. На прощання з Забілою Шевченко подарував йому картуза та якийсь рослинний зеленоватий порошок на настойку. Все це, а також листи Шевченка, які він надсилав з заслання, Забіла беріг як святині, аж до своєї смерті.
Забіла брав участь і в похоронах Шевченка на Чернечій горі.Про це розповів, з домішкою анікдотизму М.К. Чалий: “... полтавский знакомый покойника Забила,... вёз на параходе заветную пляшечку дерновки, уцелевшую от обильных возлияний во время последнего пребывания поета в полтавской губернии, в роковом 1847 году. Из этой пляшечки предполагалось випить по чарці на могиле Тараса и помянуть почившего вечным сном украинского батька, но, увы! По неосторожности Забилы бутылка разбилась и драгоценная влага разлилась по палубе.»
Почив Віктор Миколайович Забіла зовсім забутим. На своїм хуторі Кукуріківщині.
"Не задовго до смерти Забіла писав листа до свого небожа Івана Білозерського, де між іншими новинками розповідав, що о.Кондратій (піп) "удостоївся блаженної кончини", а власне - вертаючися додому п`яний, заорав пикою в калюжу й залився. "Дай Боже,- закінчевав він, - і кожному християнину такого ж кінця".
Невідома навіть дата його смерті. Кажуть, що любив він все життя свою кохану-зрадницю Білозірську, жив самотнім, маючи за "жинку" велику, відер на 30 бочку наливки з краном. На ній, поклавши голову, його і знайшли мертвим у листопаді 1869 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=334768
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.05.2012
(про деякі вірші журналу №3 «Дніпро»)
Всі вірші номера начебто мусили ілюструвати тему весни. І автори взялися ілюструвати своє бачення недовговічності цього феномену. Писання віршів – не просто акт технічно-механічного складання слів у строфи. І не симетричне розміщення словесних елементів у стовпчик… В широкому розумінні – термін ПОЕЗІЯ – взагалі творчість ( з грецької мови – творю, роблю). Отже, звідси поет – творець.
Тож, поглянемо, що натворили поети березневого номера маститого нашого «Дніпра».
Здається, чи то самі автори, чи то редактори, намагалися втиснути на вузькі клаптики кутків деяких сторінок радість. Наблизити прихід теплих днів на сцені власного театру. Будь-який літературний журнал – то театр. І, здається, що саме тут, і можна людей мистецтва віршування легко поділити за принципом протиставлення. На артистів широкого й вузького діапазону, майстрів цілісного твору (бодай і малоформатного) і творців деталі. Я не стану вести мову про так званих елітарних художників слова і апологетів «мистецтва для власної втіхи», не буду розділяти їх на сибаритів і аскетів, на віртуозів і посередність… Для таких оцінок (хоча, все в Світі відносно) площа творів вкрай замала. Кожного автора римованих рядків представлено одним (!) віршем. Цей «хід» – здається мені, – «коник» «Дніпра». Звісно, в таких утисках, реальна вартість кожного рядка, як і реальність оцінки цілком, значно складніша й умовна. Вкрай важко судити-рядити про ерудицію та естетичне чуття авторів з однісінького твору. Однак, як в краплині роси відбивається Всесвіт, так і в одному тексті можна дещо угледіти…
Надруковано вірші двадцяти двох наших сучасників. З темою – все ясно – про весну. Поглянемо на її втілення.
Починається вона віршем про повію… А що? Найстародавніша професія. Саме їй притаманна «вечная весна».
«… Від їхньої мови тхне алкоголем і часом,
І їхня любов залишає фізичні вади…» – оповідує у трохи римованому опусі про жінок, пані Соломія Томашук із міста Лева… Чомусь спала на думку драма О.Уальда «Соломея» і думка ця вже пішла розвиватися стародавнім біблейським текстом… Оттакої… про наших жінок слід писати відверто. Поезія не терпить напівголої правди. Вірно, декому така любов залишає саме фізичні вади: як от провалені носи, розчесані мошонки і.т.п… Тема варта взагалі творчості... Помітьте, саме цим твором починається поетична презентація названого номера. І Соломія Томашук провадить далі:
«І найбільше плачуть в віршах про жінок,
Що так дивно подібні на їхні історії…
Ці жінки, що ховають свій біль у сумках
І щоранку припудрюють горе…» (стор.015)
Дехто марить такою поезією. А чом би й ні?..
А от Любов Василик із Калушу пише про дівчисько в кедах. Твору цьому можна було дати назву «Лиш». Це уривкове слівце вплетене в канву її вірша наче слово «блін» у розмову двох тинейджерів. Тим паче, що героїня твору «… лиш посміхається вві сні…» а «Її гітара завжди веселкова, а іноді сумна,
Те що не поміщається в словах,
На струни ніжно виливає вона…»
Не вистачає дівчині ритму, семантики й романтики…
Втім, поетка не одинока. Своїм «лишем» підтримує її Михайло Закарпатець із м.Мукачеве:
« Романтики хочеш,
а я лиш – тебе,
щоб, наче Ікари,
упсти з небес…»
Отутечки й романтичний Ікар, здвоєний мукачевським деміургом… І романтика в запитальній можливості. А семантика яка… «Лиш» – то вже конфлікт між незайманою природою падіння та інсталяційною потугою пана Михайла…
Можливо, таке віршоутворення і несуперечить вдачі для деяких поетів? Втім, що уявлятиме читач? На відміну, приміром, від картин, що пишуться на корі художниками півночі, витвори пані Василик та пана Михайла втілено на глянцевому папері престижного українського журналу. Хоча, самі написи авторів, центральне місце в якіх займає «лиш» вдало розмістилися б і просто посеред крапочок, кружочків та ліній. От і абстракція, весні назустріч.
«Прийди, весна! Тебе благаю,
Бо щастя далі я не маю,
Бо знов сиджу в вікні одна,
Ніч знов холодна і сумна…» (стор.052)
Це розводить нудьгу-самотугу, як сама признається, «без теплих слів, без теплих фраз» Юлія Іжицька із прикордонного Івано-Франківська. Пожаліймо дівча, адже сидить «в вікні одна». Та ще й без «теплих фраз». Бідне дівча, облиш ті «фрази»! Чого ти сидиш онде, сердего. А, не дай Боже, ще випадеш? От і ще одна абстракція буде назустріч весні. Бо вже, як Шумахер на боліді конюшні Ferrari, за словами Ірини Рибчук із Бурштина, «мчить весна по Україні,
Пестить душу, пестить скроні…»(стор.061)
Колись акторів вчили на студіях не казати слів, в котрі не віриш. А чи вірить пані Рибчук в свої слова? «пестить скроні…» У мене це викликає сумнів. А от сум сіється щедрою рукою в селі Заболотові Оксаною Семотюк:
« Сумна, сумна весна
У очі задивилася.
Гірка, гірка сльоза
У травах загубилася…»
В яких травах, перепрошую? Втім, авторці байдуже:
«Чи дощ, чи сонце і весна –
Безсилі мої крила.
Сама, сама – тебе нема,
Але вони злетіли». (стор. 113)
Злетіли хто? Мабуть, ті безсилі крила. Сердешна Оксано, писати нині вміють майже всі народи, включно тубільців самих захаращених куточків планети Земля. Той що? Ну ж бо всі віршувати? Банальна рима – банальний зміст. Чи, може, такі твори й стверджують теорію про те, що вірш незабаром помре. Бо розвиток «безсилих крил» йде все ширше й далі. От, і інша Оксана Дзюба набиває руку на римотворенні:
«Як радісно випурхує весна,
З бруньок достиглих, із найперших квітів.
Весняна гама сонячно ясна,
Світанки спраглі, росами омиті…» (стор.114)
Коли вже щось почало випурхувати, то злі язики заговорять, що навряд чи варто критикувати такі твори всерйоз… Тож, таке віршування, за словами літературного теоретика К.Тіандера, неодмінно призведе до тотального презирства віршованих форм…
Ну, як там буде далі – нікому не відомо. Залишаймося у сьогоденні…
…Чи викличе здивування нині те, що жінки пишуть жінкам? Ані в Києві, ані в Гамбурзі, ані за їх межами. Сумчанка Галина Яцина, ріже правду-матку зіставляючи жінку із «березневою кішкою»:
«Чорним часом де блукає?
Кому гріє ліжко?
Кого ромом пригощає?
Березнева кішка?» (стор.121)
Уявляймо – ромом пригощає… Латинська Америка… Чорна ніч, чорна кішка, чорне ліжко – тиша навкруги. Добрячих дві тисячі кілометрів тропічного лісу між Беленом і Порто Вельхо… Тут без рому – гаплик. У нас, на нашій Україні, цим не візьме ніяка кішка.
Зріє, зріє покаяння…
«Я вип`ю повітря, душа так благає
Хоча і вуста не повернуть нам осінь
Вертайся скоріше вона ще чекає
Якщо позабудеш все сказане досі» (стор.086)
Розділові знаки збережено! Авторство Ірини Величко зі Львова. Таким вчинком нині нікого не збентежити. Коли на початку минулого століття прокладали телефонну лінію до Рондоніа, то вигнали із рідних місць тисячі індіанців. Ото була проблема. А вірші що? Мара, та й годі. І чи не на захист таких панянов бідкався Олександр Блок, коли писав: « Душевный строй истинного поэта выражается во всём, вплоть до знаков препинания…»
?
І все ж – в чім полягають особливості вдалого віршу, окрім ритму, що створює його цілісність? Пам`ятаймо слова Ліни Костенко:
«Поезія – це завжди неповторність,
Якийсь безсмертний дотик до душі…»
… Приємне враження справляють вірші автора із Корсуня на загадкове ім`я Дощ (стор.064), Олексія Ганзенка (стор.071), Тараса Федюка (стор.081), Олега Корнієнка (стор.087), Михайла Ісаєвича(стор.107) та Василя Кирилюка (стор.129). Втім, про твори цих та інших авторів поміркуємо розлого на сторінках міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas». Аби й закордонні читачі та критики звернули на них увагу.
Сайт журналу «Склянка Часу*Zeitglas»
http://www.zeitglas.io.ua/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330435
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2012
Книга - лучший подарок друзьям и добрым знакомым.
Ибо книга - гимнастика для ума!
Цены действителны на протяжении всей акции
(до 31 мая 2012 года)
Подробнее на майте издательства:
http://zeitglas.io.ua/s191265/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=330026
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 13.04.2012
Наразі ми готуємо 2-й випуск.
Він побачить світ у липні 2012 року.
«СКІФІЯ-2012-Літо» видається із залученням коштів авторів.
До нього запрошуються автори України та країн зарубіжжя.
Умови: прозові та поетичні тексти мають бути не більш 3-х сторінок формату А-5, (12-й кегль, електронної версії в програмі Word).
Термін надсилання творів: до 28 травня 2012 року.
Кожен автор надсилає обов`язково короткий біографічний нарис (українською мовою), зазначаючи рік народження, публікації, книжки, веб-сайт.
Авторський примірник «СКІФІЯ-2012-Літо» гарантовано буде надіслано автору в Країні (іноземним авторам надсилається опісля сплати поштових витрат), по виходу в світ.
Текст твору (на дискеті 3,5, CD, або електронною поштою zeitglas@ck.ukrtel.net) надсилається за адресою видавництва.
Сподіваюсь на Вашу участь у спільному проекті.**
З повагою Олександр Апальков, видавець.
** Довідки за тел. (04736) 36805, або zeitglas@ck.ukrtel.net
З книгами нашого видавництва можна познайомитися на сайті :
http://zeitglas.libra.in.ua/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=328100
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.04.2012
Ах, ці жінки, які залишили мене!
Ви перетворилися на колючі дерева. Що мені їм сказати?
Там нині стогне вітер.
На колючих гілках – стиглі плоди: червоні, вишневі, сині. Глід, терен.
Я любив небагатьох з них. Але, не багато хто і мене любив. На прощання я дарував їм губні помади. Звичайно, я міг би з таким же успіхом дарувати і губні гармошки або еолові арфи. Адже, подарунки значили одне: аби вони не сумували, не хмурніли, не ставали гірше.
Я всіх обдаровував любовно. Але любов'ю – дуже небагатьох.
Життя, як і любов – не вічне. Але, остання ще невечніше.
Коли вона сказала: «Я люблю тебе». Вже в ту мить вона прощалася зі мною. У всьому сказаному є смертоносні зерна. Зерна смерті. Зерна загибелі найпрекраснішого відчуття.
Ми їхали з нею в машині. І вона сказала це. Потім додала: «Ти – той, кого я шукала все життя». Це було півроку назад.
Нині вона сказала: «Не треба, вже пізно». Сказала тим самим голосом. І так само вив вітер. Тільки не за вікном мого авто. Вітер гудів і вив в моїх вухах. В трубці мого телефону.
Напередодні я подарував їй помаду.
Я радий, що вона першою обірвала.
Їй буде легше. Легше гордитися розривом. Мені буде радісно її згадувати. Моя пам'ять бездонна.
Всю ніч вив вітер. Страшний. І снилося мені страшне. Напевно мій мозок відживає.
Прийшов-таки пес Рудий. Він прибився до мого двору. Сам. Ще взимку. Прижився. Я ходив з ним на прогулянки. І ось я вже купив Рудому ошийник. І Рудий став неприблудним. Але якось забіг. Повернувся через декілька днів. До їжі не підходив. Я думав, його хтось побив. Але здогадався – його отруїли. Я кинувся: змішав горілки з яйцем. Розчепив йому рот, влив насильно. Він дивився мені в очі винувато. Він лежав просто під небом і все дивився на мене.
"Якби людині відкрилося майбутнє ..."
І знову вночі вив вітер. Страшна буря.
Вранці Рудий лежав на боку. Під кущем терену. Очі його були відкриті. Я покликав його. Він мовчав. Я торкнувся його. Холодний мов лід.
Поховав я його на вершині горба. Викопавши глибоку яму. Щоб не розрили інші собаки. Узяв його на руки. Він став легшим. Скільки разів я брав його раніше. І він лизав мені щоку. Тепер я зняв з нього ошийник..
Іноді мені здається, що я жив з скіфами. І мене, ясно бачу, зарили разом з моїми кіньми, собаками, причандаллям, золотом і дружинами. І ось, хтось розрив мій могильник. І я повинен знову знайти своїх коней, собак, свій реманент, своє золото і своїх дружин. Так гаряче-улюблених.
Все вже я придбав: і коней, і реманент і золото. З дружинами – сутужніше. Я знайшов їх тільки дві.
Ні, проб і помилок було море. І в цьому морі було багато втрачено і золотого піску і потоплено коней, навантажених причандаллям з того ж-таки золота.
А ось Пері – була одна.
І я радий, що вона не піде тепер зі мною в мій скотомогильник.
В похоронну камеру, яку знову археологи розділять на шматки колись там, як ділять торт. Їм не дозволено довбати. Вони викопуватимуть і виноситимуть на руках кожне тверде. Поки не наткнуться на скелети похованих. Він і вона.Одяг зітлів. Але. Поряд з головою жінки знайдуться дві золоті пластини. Вони, очевидно, були колись скріплені між собою. І на питання, чи означає це, що жінка була принесена в жертву, дещо бентежачись, хтось відповість ствердно.
На питання, чи означає???
Вона пішла від мене.
Я був такий дикий з нею. І так шукав піднесеного. В ній, в собі. Я прочитав їй силу-силенну книг. Я склав масу пісень. І ось нині – перегортаю книгу спогадів: "Якби людині, найблагополучнішій, раптом відкрилося майбутнє, то завмерло б серце його від жаху, і мова його заніміла б в ту саме хвилину, в яку він думав назвати себе найщасливішим із смертних".
Вона просила у мене в подарунок коня.
Мої очі звузилися тоді. І в щілині їх з'явилися мої коні, мої пекторалі, мої ідоли. Украдені з мого кургану. Я б віддав їх для неї. Але як їй сказати.
– Умгу – потягнув я по-вовчому.
І вона розсміялася:" Втім, я звільняю тебе від всіх своїх прохань".
Коли сиплеться пісок змішаний з глиною і тьмяною травою під моїми ногами, я бачу – знову рили.
– Я звільняю тебе і від всіх своїх обіцянок, – лукавила вона косоокі очі.
– Умгу.– шкірився я.
І час тік між нами. Золотим піском. З нього раніше у мене було багато монет. І я сипав їх їй між сплячих ніг.
Губи її були напіввідкриті і вії не тремтіли під вітром.
– Скажи, Пері, – приставав я до неї, – любиш мене?
– Люблю.
– Дивися ж, не говори про це вітру.
Пішла.
І радий, що покинув мене багато хто раніше за неї. І радий, що я любив її.
Я подарував їй помаду. Хай сяє її усмішка, найпрекрасніших губ. О, якими плотськими і солодкими були вони. О, як славно вони співали мені і їй нашу жагу.
Так, скільки пісень розвіяно за вітром. У вічність. Скільки її волосся залишилося на моєму ложі. Довгих, як наші любовні битви. Чорних, як ночі нашої туги один за одним.
Безліч пісень, ніким не складених. І мало ким почутих.
Вони зникають, як зникли скіфи. Немов були викреслені. Раптово і загадково. Як звірина пристрасть.
Ростуть колючі дерева навкруги мене.
Мій горб, мій курган просів. Його майже вже не відрізнити від інших горбів і западин. Його вже так багато розкопували. І пахне він вже не мною.
Але саме тут ми цілувалися з нею. Вона в білому платті вранішньої хмари. Я – в чорному фраку ночі.
Нині — тіні слів.
Слова любимої! Ви проростаєте крізь моє мовчання. Ви виросли з її серця. Розрослися в її душі. Висловилися її губами.
Тихо.
Мовчу.
Не злякати б. Тоді замовкне вона. І куди подінуться ті слова, які ще не стали почутими мною?
Все, що навкруги нас — глухо. Все обплутано сіткою інших слів. Все — в чагарниках мирських. Все говорить про те, що мабуть...
Моя люба — про те чого немає в мені.
Моя люба — моя віра. Вона движить землею і небом. Вона полонить те, що незримо нашим очам.
Нас бачив місяць. І перестрічний вовк.
Місяць усміхався нам вбивством брата. Вовк шкірив схилену морду. Ні місяць, ні вовк не можуть озирнутися назад.
Ми озиралися.
Тепер вона вільна. І вона озиратиметься. Я – не зможу. Я сиджу на кургані своєї минулої слави. Навкруги мене колючі дерева. І мені повертатися?!
Ах, як хочеться бігти. Ніколи не повертатися назад. Подолати гілля колючих дерев. Які проростуть через мене.
— Ах, ці жінки, – говорю я назустріч вітру, – вони не розуміють свого щастя. Їм завжди потрібні яблука. Вони спершу засмучуються, потім гордяться, потім стрибають в безодню спогадів. Але стрибок цей короткий, немов парашутний.
Вітер б'ється колючими вітами і виє.
— Ах, ці жінки – що залишили мене, вони не розуміють, пройде ще тисяча або друга літ, і вони будуть знову моїми. І так до тих пір, поки стогне вітер над моїм курганом. І поки він, хоч на вершок вище за просту траву.
Але, як співали її губи, наше щастя. І як думки мої були важливі і величні. Рухи наших душ – ніжні і пристрасні.
Так квітка маку утримається на будь-якому вітрі. Але торкнися рука його стебла –опаде ураз. І стане – пухом мого прийдешнього.
Любов безсмертна, природа – блаженна. І вони освятять душі, як освячується храм. І ангел піднесеного розв'яже останні страждання цих жінок, що покинули мене. І мене з ними.
— Навіщо ти привів мене сюди? — питала вона знову, — ми ж тут були. Але двері були замкнуті і тільки леви дивилися на нас, піщаним поглядом істуканів. — І вона сміялася, відкинувши голову.
— Тут знаходить ангел піднесеного.
— Знаходить кого?
— Всіх.
— Ой-леле! — знову сміялася вона, кусаючи мене за вухо, — воно у тебе як лист фіалки.
— Умгу.
— У тебе було багато жінок?
— Багато.
— І як?
— Умгу.— заводив я свою пісню.
— Ти не хочеш мені про них говорити, а шкода. Я б не образилася. Я б їх пожаліла. — Шепотіла мені сон-трава. Сон-трава. Трава забуття.
І на мій курган лився її дощ.
"Скіфи муміфікували мерців, проте, більшість тіл зітліло."
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=327873
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.04.2012
СКІФІЯ-2012-Весна.-
Канів. Вид. “Склянка Часу*Zeitglas”, 2012.-400с.
ISBN 978-966-2306-33-0
СКІФІЯ-2012-Весна.- (Літературно-художній альманах)
Технічний редактор,
упорядник, оригінал-макет О.В.Апальков
Коректор І.Пустовойт
Обкладинка Є.Гордієнко(використано графіку А.Морозової)
Здано до набору 05.03.2012. Підп. до друку 07.03.2012.
Гарнітура Courier New Cyrm, Tiemes
Тираж 1000
Тексти творів приймалися: до 29 лютого 2012 року.
Тираж 1000
У книзі опубліковано твори 100 сучасних авторів з усіх регіонів України, а також гості із Італії, Росії, США.
В книзі використано графіку молодих українських жудожників:
Більш докладно про альманах /автори, художники, тексти, графіка, рецензії/ на сайті видавництва:
http://zeitglas.io.ua/s192993/almanah_skifiya-2012-vesna
Альманах СКІФІЯ-2012-ВЕСНА можна придбати післяоплатою (40 грн.), замовивши його у видавництві
zeitglas@ck.ukrtel.net
/ На обкладинці - робота Морозової Анастасії/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=326374
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2012
(Про книгу Миколи Москальця "Я вдячний долі")
В році 2004 нас накрила хвиля підведення славних здобутків України. І валовий продукт росте. І темпи росту перевищили любу іншу європейську державу. І зникає заборгованість по зарплатам. І пенсії, нарешті, догнали прожитковий мінімум…
А втім, частина цих славних історичних успіхів належить і поету з Канева, Миколі Москальцю.
Почавши писати вірші в юнацькі роки, він створив художній портрет свого сучасника. Без ілюзій гонитви за публікаціями. Писав і складав. Потім перечитував. Черкав, правив, нищив, знову писав.
Можливо, аби він вніс свій літературний вклад у створення не тої, що була в реальності Україна до 1993, а в якій вже були б умови для літературної творчості людині, не терплячої ідеологічних заборон та контролю, книг було б більше…
Втім, коли хочеш залишити художнє свідчення книгою, якомога треба краще знати те, про що свідчитимеш… Як кажуть: “по стихам — узнаешь думы, по страданию — талант”.
В середині 80-х поет смакував наперед прощання з казенщиною. Адже на горизонті сяяла свобода “Перебудови” так п`янко.
Чи все ми робимо, як хочеться для когось?
Чи все ми робимо, як хочеться для нас?
А чи завжди сказати можем слово,
Щоб вірить в його правду повсякчас.
Та роки з нею стали випробуванням кожному. Поету — й поготів.
Він захлинаючись кричить: - Перебудова!
Забувши, що ще вчора, кожен раз
Залізним поглядом душив він нове слово,
Немов би мовлене супроти його фраз.
І знову на трибуні галасує,
Цитує Леніна, повчає всіх, як жить.
Сліпий – не бачить, що його не чують,
Терплять ще час, та скоро час збіжить.
За тим прийшли часи без сорому й людського обличчя. Нагальною ставала потреба поета робити свою справу. Радитися лише зі своєю совістю. Старання “возвишеної душі” за любих несприятливих обставин.
…І судять нас знову за горщик квасолі,
За шмат пожовтілого сала.
Не судять нікого за згублені долі,
І тих, що в нас віру забрали.
Максима творчості Москальця — животворити фантазію, пом`якшувати й робити сердце більш благородним.
Я променем сонця вистелю ложе
І щастя зернини на нього положу.
Щоб кожна людина, у цілому світі,
Могла просто жити і щастю радіти.
Його рядки не кличуть сумувати труднощами. Вони нагадують про цінність часу, в якому ми живемо. Зумій, читачу, знайти радість навіть в буденній роботі — от шлях до щастя.
Вдало замітив письменник В.Єременко в рецензії на першу книгу Москальця: “На службі Микола служить людям — розумом, душею, серцем. Він служить людям і у самотності поета —розумом, душею, серцем”.
Твори Москальця не приховують свого походження. Не відмовляються від свого коріння. Де, як і за яких обставин склався той чи інший вірш — живе в ньому. Техніка написання не затьмарює живе почуття.
Он стоїть у задумі лелека,
Очеретів незборена рать.
Позліталися чайки здалека –
Вже настала пора спочивать.
Відчувається особлива атмосфера. Відчувається характер.
Особливості автора, як центральний елемент виразності його поезій, звісно, найкраще сприймаються на слух. Не дарма на вірші поета написано декілька пісень. В яких музика розвиває метафізичну виразність написаного словами. Але світ, що оточує Миколу Москальця, пережите і передумане ним не залишить байдужим й читача. Адже, без нашого спільного досвіду не було б історичних державних здобутків…
Що було, то було… Мов у дим відплило.
Не повернеться більше ніколи.
Був я Колька колись, а тепер вже давно
Називають мене – дід Микола.
Олександр Апальков, редактор журналу
“Склянка Часу*Zeitglas”
Книгу можна придбати післяоплатою 10 грн., замовивши її в редакції:
zeitglas@ck.ukrtel.net
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315994
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2012
Міжнародний літературно-мистецький журнал «Склянка Часу*Zeitglas» оголошує початок конкурсу на краще оповідання.
Три кращі роботи будуть опубліковані на сторінках нашого видання.
Умови конкурсу:
мова написання — українська або російська;
обсяг тексту — не більше 12 000 знаків (з пробілами);
вік учасників — не обмежений.
Автори трьох найкращих оповідань будуть нагороджені призами.
Конкурс триває до 1 травня 2012 року.
Быльш докладно про це конкурс на сайт і журналу:
http://zeitglas.io.ua/s197730/konkurs_na_krashe_opovidannya
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=314459
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 16.02.2012
(Про нову книгу Анатлія Вовнянка, "Краcа любові", Канів: «Склянка Часу*Zeitglas», 2012, 136 стор.)
Хоча твори Анатолія Вовнянка широко публікувалися на сторінках українських газет, журналів, альманахів та антологій, цілісною картиною вони презентують себе, мабуть, під обкладинкою цієї книги. Нова, вже восьма, його збірка, – своєрідний підсумок літературного шляху.
Упродовж багатьох років у слові він фіксував набуту мудрість, знання й досвід власного життя та життя всієї країни.
Це роздуми зрілої людини: «Вже зріла осінь увіходить/В життя моє, як у ліси,/Де потерпають від негоди/Останні залишки краси…».
Втім, автор не усамітнюється у самоспогляданні. Він дивиться на оточуючий його світ, як на шлях. Дорогу, єдиний раз даровану:
«Дороги течія
у кожного своя –
доріг немає схожих:
і шлях блукань, і родовід,
і кожен свій залишить світ,
проживши так, як зможе…».
Більшість творів цієї книги пов’язані з темою праці, долі, кохання, зі світом природи. І це не дивно, адже Україна, будучи і сьогодні, в основному, аграрною державою, мусить свято шанувати життя у всіх його виявах, обожнювати природу, в оточенні якої минає не завжди щасливе існування працьовитого народу. Щоправда, час ні до кого не байдужий, всіх забирає. І все, що ми бачимо, – мінливе. От і поспішає пан Анатолій зафіксувати у римах те, що бачить…
«Дорога-змійка ледве стелеться,
Розбита вщент, авто повзе,
Від пилу ззаду шлейф-метелиця,
Довкілля начебто чуже…».
Найпомітніше у віршах Вовнянка – особлива любов до села.
«Складаю оду я селу,
Співаю жителям осанну
За велич духу, за красу,
Щоденну працю немалу,
За землеробство – без омани…».
Автор висвітлює не лише красиві сторони життя селянина-трудівника, але й процеси його нинішнього зубожіння:
«Село державою забуте:
Поля – простори пирію,
Воно, як квітка серед скрути,
Живе у батьківськім краю…»
Відомо, що вірші відіграють важливу морально-етичну роль у житті народу. Тож ставлення до життя у Вовнянка пов’язане з ідеалами, котрі несуть позитивне суспільне навантаження. Йому цінне все, що сприяє розвитку людяності. І, навпаки, ним відмітається усе нице: зрадництво, нещирість та лихослів’я.
Лірика цієї збірки не ставить завеликих громадських питань, але в ній розкривається внутрішній світ нашого сучасника. Тому кожний образ і кожна ситуація, що представлена автором, несуть в собі своєрідну тему і відповідну оцінку. Розділи книги окреслюють те коло зору, в якому стають більш зрозумілими всі віршовані рядки. Аби наша уява збудила в нас благі наміри і почуття.
Ознайомившись з цим виданням, читач знайде чимало цікавого. Того, що, може, й не помічав у суєтності невпинного плину життя.
Олександр Апальков,
редактор міжнародного літературно-мистецького журналу «Склянка Часу*Zeitglas».
Книгу можна придбати пысляоплатою (20 грн.), замовивши її за телефоном (04736) 36805,
або е-поштою zeitglas@ck.ukrtel.net.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=313855
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.02.2012
Я згадую про неї взимку. Коли холодно. Зовні і всередині. Коли хочеться виїхати. Абикуди. У теплі краї.
І ось і нині сипле сніг. Повільний. Дерева в паморозі. Дроти ось-ось обірвуться. Від тяжкості і краси снігу.
СD-плейєр крутить мені Largo from Concerto Баха.
І десь далеко, там же, в пам'яті: композиція Гліба Мая на слова Євтушенка. І мелодія схожа.
Ах, думаю я, написати б хоч раз таке Largo. І померти.
Ні!
Побачити б її ще. Хоч би раз.
І навіть не обіймати. А, просто, узяти в руки. Її долоні, плечі, її.
Яка вона тепер?
Від неї мене розділяє двадцять років і океан.
— Чому ти мене не цілуєш? – запитала вона тоді.
— Боюся. – відповів я.
І падав сніг. І за вікнами нічного тролейбуса іскри, що сипляться. І вже не було ні світла, ні тьми. .
— Чому ж ти цілуєш інших?
— Я не боюся їх зламати. Вони вже зламані.
— Дивно ти це. І безглуздо.
Пам'ять.
Я ненавидів суботи і неділі. У ці дні я не бачив її.
Її очей. Сірих і яскравих.
Її рук. Тонких і ніжних.
Її всю. Струнку і живу.
— Я зроблю татуйовання на плечі, – говорив я другу Вітьку – її.
— Дурень.
— Щоб завжди була зі мною. І в труну щоб.
— Дурень.
— Ти цього не розумієш.
А як вона танцювала!
Ні, не на дискотеках і «Нових роках».
Я жодного разу не танцював з нею.
Тепер уже випав сніг. Щільно. На все моє життя, що залишилося. І снігом сивини обсипана моя голова. Моє волосся. Мої вуса.
У дзеркалі я схожий на Буніна. У житті – на попа-розстригу.
І все збулося, і не збулося.
У мене будинок, сім'я, своя справа. визнання. І заслужена заздрість.
Але немає її.
— А навіщо я тобі? – питала вона. І на її вії падали сніжинки. Ми йшли дальніми вулицями Салтовки – Так, навіщо? Чому в'яжеш мене до себе? Ти ж бачиш, що я вже не можу без тебе.
Я мовчав.
А сніг падав і падав.
Їй хотілося ударити мене з розмаху. Але вона посміхнулася ямками на щоках. Рожевих від холоду і гніву. Потягнулася навшпиньки. І, поцілувавши мене, сховалася в під'їзді.
Від низу до верху дивився я. Вона піднімалася бігом. Другий, третій поверх. Рукою поцілунок. Крізь скло. У темноту.
Я дивився на неї знизу-вгору. Завжди.
Ось міжнародний конкурс в ДК «ХЕМЗ». Вона. Вся в блискітках і клаптях. Голі ноги, сідниці. Те, чого я не бачив ніколи зблизу. Я сиджу в 13-му ряду. Повний зал.
А той, хто танцює з нею, з 12-м номером на спині чорного фрака, кладе руку на її стегно.
І звучить пасадобль.
— Навчи мене пасадоблю, – говорив я потім.
— Пасадоблю? – вона піднімала брови, – та ти що? Це найскладніший танець. Куди тобі. Ти он і просто мене поцілувати не можеш. А тут – пасадобль. Йди, геть, танцюй «ковзанярів».
І я танцював «ковзанярів». Смішно і незграбно. З найтовщою напарницею. І «Піф», так звали вчителя, покрикував на мене: «Вільніше ногу, здоровило, плечі, плечі тримай. І спілкування, спілкування усмішкою. От такої!»
Тепер я вмію танцювати пасадобль. Я танцював його з Бланкою Лі. У мадридському “El Calentito”. Потім Бланка танцювала одна. На стійці бару.
— Muy bien! – говорила вона, переповнена енергією. Очі – два вуглика, що горять. Голе ліве плече з вирізу навскоси червоного плаття. І зал кричав: „Гутьеррес, ankor, pleas! Bailaora!”
А я думав про ту, котра тоді не побажала мене навчити пасадоблю.
— Чому ти такий? – запитала вона, не договоривши.
— Поганий? – поспішав розсмішити її я.
— Незрозумілий.
— Ось дурощі.
— Ні. Це так. Незрозумілий. Незрозумілий. – І вона, відвернувшись, раптом розридалася.
Я кинувся її втішати. Гладив її по волоссю, по плечах, тискав її руки біля плечей, ліктів, зап'ястків.
— Я виїжджаю – сказала вона.
Я притиснув її до себе.
— Це ні до чого, – вже спокійним голосом.
— Виїжджай. Так буде краще.
— Ти, ти, – вона знову відвернулася і знову сльози. На мої руки.
Падає сніг. Мені хочеться думати про неї. Але дзвонить телефон. Приходить мій компаньйон і ми говоримо про будівництво нового бару для байкерів. В стилі «Дежавю».
А перед внутрішнім поглядом вона. Софіти, блискітки, квіти. І цей партнер з щасливою дванадцяткою на чорній спині фрака.
…Шкода, думаю я, вона ніколи не посидить в моєму ресторані. І я не танцюватиму з нею пасадобль. Під звуки власного оркестру.
І звучить Largo Баха.
«Ні, мені вже не танцювати. — зізнаюся я собі. — Ні з нею. Ні з ким іншим. Я старію».
— Чоловік, – говорю я черговій жінці, що хоче запросити мене, – танцюючий після сорока років – жалюгідне видовище.
Жінка збентежено усміхається:
— Ні, – говорить у відповідь, – не правда. Я бачила, як ви танцюєте.
— Ну, це було давно.
— Ні, минулого тижня.
— Ну, значить я був п'яний.
— Не дуже. Ви танцювали з дружиною.
— Хіба?
— Так, це було так красиво.
Це було так красиво, коли вона прогиналася, відкинувши все своє вертке тіло назад. І раптом – різка, жива доріжка кроків і знову – прогинання. І ця, адськи-болюча для мене, і райські-солодка для публіки усмішка спілкування з партнером, у якого 12-й номер на спині. В спину якого мені хотілося всадити ножа.
— Ну ж бо! – упрохує жінка, протягуючи мені оголену до плеча руку. – Ходімте, мені так ніяково вас чекати. Всі дивляться.
— Пробачте, я не танцюю вже.
— Ну, будь ласка!
— Хочте вина?
— Хочу. – Її щоки горять. В її очах відчай і бажання вдарити мене з розмаху. Але вона опускається поряд зі мною. В м'які, пружні, жовті крісла «Дежавю».
— Випийте Кьянті, – говорю я, наповнюючи принесений келих.
Вино, криваве, сочилося немов з моїх вен.
— Ми купимо шампанське, – казав я їй тоді, – і будемо його пити.
— Мені не можна.
— Чому?
— У мене репетиція в 17-00.
— Дурня. Трохи можна.
Ми пили з вкраденого в пивній щербатого келиха. В під'їзді єврейського будиночка на Пушкінській. На нас дивився сірий кіт з підвіконня. І похрускували дошки старих сходів під її ногами. Я милувався нею.
Наступного дня вона не прийшла.
— Я впала, – призналася вона, лежачи в ліжку. – Це так безглуздо і соромно.
— Я винуватий, пробач!
— Що вже тепер. Поїдуть без мене. – Вона відвернулася до стіни. І плечі її здригалися. – Я так готувалася.
— Дурна, ти сильна, справишся.
І вона поїхала. І перемогла, із своїм дванадцятим.
Так почалася її кар'єра.
Кар'єра танцівниці.
І так закотилася моя зірка надії. Надії на те, що одного разу вона стане моєю. І не тільки наколкою на моєму плечі.
Нині сніг.
Я набираю номер її телефону.
Номер двадцятирічної давності.
— This number is not valid.
І гудки зумера.
Andante Largetto замість пасадобля.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=312254
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2012
«Открой меня, как новый материк…»
Е.Заславская.
Был у меня знакомый. Пьющий крепко малый.
Когда мы спорили, он не сдавался.
– Я был везде, – говорил, к примеру, я.
– А я и за везде! – парировал он.
Авторов с корневым «славский» прочел я много. И вот очередь дошла до за «славской».
Как бы нашёлся мой упомянутый кореш, не знаю. Я же был приятно удивлён первыми её стихами. Елена Заславская – так значилось имя в сборнике СТАН. Он попался мне в 2002 году. Там была поэма «Про счастье». Написана – ни дать, ни взять под Маяковского. Только без лестнички. Но, с самобичивальным концом:
И если стихи некстати,
Банальны и неуклюжи,
Выброси их, читатель,
Пусть шелестят по лужам,
Пусть их читает ливень
Клёнам, берёзам, осинам…
Спустя год, я читал о Христе:
Я видела, как его распинали.
Я видела на телеэкране.
Смотрела в халате засаленном,
На старом диване.
Тело покрылось испариной,
А из спальни
Голоса строгие:
– Переключи на «Итоги».
Умение делать стихи нарочито прозаическими и приземлёнными – словно напоминание о Б.Слуцком. Но картинку, сотканную из её слов, каждый увидит по-своему.
С тех пор пристально слежу за ней. За поэтом из города Луганска. В этом городе, когда-то я терпел любовное фиаско. И спасся службой в Армии. Нет, между мной и Заславской ничего нет. Впрочем, надеюсь есть, любовь к художественному слову. К откровенности.
Премию имени Даля –
дали,
А хочется имени Нобеля.
Самоистязание – perpetum mobile
творчества.
Да, уж! С Нобелем, конечно хорошо бы. Но и без него, у неё всё по высшему классу. И взлёты и падения. И удачи и промахи. Впрочем, удачи от неудач в литературе трудно предугадываемы. Пару лет я критиковал её на страницах «Склянки Часу». Читала ли она мои буколики?
Думаю, она с одинаковой скромностью способна воспринимать и похвалу и критику. А насмешки всё равно обрушатся. Как бы тщательно автор ни отделывал свои творения.
Слова – это звук пустой.
Сердце горит, как домна,
Бездонная домна с рудой.
Иногда ей кажется, что нет ничего, чего нельзя было бы сказать стихами. Поэтому я публиковал некоторые её творения в сокращении. Из соображений внутренней цензуры. Не потому, что не соглашался с заявленной позицией. Но из-за присутствия в тексте ненормативной лексики. Такие стихи создавались ею, наверняка, «лишь при помощи безумства». В этой книге они присутствуют. Тут есть всё, как сказал бы Б. Чичибабин: «И детский крик, и паника, и похоть…»
То, что идёт она от своих личных и, зачастую, капризных впечатлений, связывает её, например, с поэзией А. Кушнера. Сила в призывности к ассоциативному домыслу – второе тому подтверждение.
…Ты – извращенец и изгой,
и я – из самых сумасшедших,
из бешенных, Я твой излом!
Впрочем, всё искусство прошлого и нынешнего века сплошь ассоциативно.
Когда-то и на её стихах кто-то сделает себе кандидатскую и, вообще, спокойную жизнь. А пока Елена убивает покой. Заставляет вдумываться, вслушиваться (почитайте стихи в слух!) в слова нашей жизни. Ей напрочь (судя из стихов) чуждо благоговение перед мнениями. Судьба её героинь целиком зависит от житейской ситуации.
Жизнь вмещается в строчку стиха,
И это больше чем дар…
Можно воспеть, например Анну
Курникову,
Или вовсе дуру какую-нибудь…
Формальная «совесть», выработанная коллективным обществом, как инстинкт толпы, ей чужда. Ибо, развивается такая «совесть» в ущерб молодости.
Всю изломал, всю испахабил,
И избивал, и изменял,
Но кто Ты без меня, без Бабы!
Известно, что Стерн искал пристойнейшие сравнения для любви и не нашёл их совсем…
Ценность искусства Заславской в его энергичном правдоподобии. Она всё возрастает. Растёт как ценность любимого человека. В зависимости от того, сколько чувств и мыслей мы ему отдали, на него потратили…
И вот – новая книга. До этого у неё было две. И много лет не выходило из печати ни одной…
Почему так долго?
Заславская призналась: «Искать спонсоров у меня нет ни времени, ни сил, а сами они меня пока не находят, не достаточно известна, и прибыль от моих стихов дело сомнительное».
Не согласился я. Издал 3-ю, такую индивидуальную книгу. И пусть судьба её целиком зависит от восприятия индивидуального читателя.
Книгу стихотворений Елены Заславской "Инстинкт Свободы" можно приобрести почтой, послеоплатой (15 грн.) заказав ей в издательстве:
zeitglas@ck.ukrtel.net
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311779
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 06.02.2012
Вона дивилася крізь мене. Думала про щось важке.
– А в Німеччині, – сказав я, дивлячись на її руку , – йде дощ.
Вона поглянула на мене, вперше.
Вона зачиняла двері, повертала ключа. Я дивився. Лопатки її ходили. Волосся гойдалося. Я чекав. Вона замкнула двері, немов у минуле. Обернулася, помітно хвилюючись. Губи її здригнулися.
Я обхопив її. Лопатки тремтіли.
Цілував довго.
Вона не пручалася.
Цвів бузок.
Вона була в бузковому платті.
На вулиці чекав її чоловік.
Я запросив її. Вона опустила голову.
Ми не йшли, бігли. Я щось говорив. Вона слухала.
Блакитне світло, крізь штори. Фіолетовий сарафан падає на стілець. По килиму, засміченому піском, коліна, до крові.
– Виявляється, – дивилася вона мені в очі, – є ще пристрасть.
– І тільки?
– Уже в моєму житті була, –вона дивилася пильно, – одна пристрасть, якої я не могла позбутися. Два роки.
– Лише? – сказав я, схопивши її обличчя.
– Це було так боляче, – накрила мої долоні своїми, – так пекло і горіло, і можна було кинути все, і піти світ за очі.
–Я буду, – сказав я, – любити тебе вічність.
– Може ти, – мовила вона, – любиш те, що любиш?
Ми зійшли на вершину пагорба. Вив вітер, пронизливий. Тьмяна трава гнулася.
– Отут? – запитав я, – холодно?
– Чому? – усміхнулася вона, і вітер викрав з її очей дві сльози.
– А й правда. – Опустив я руки.
Вона стала роздягатися. Зняла светра. Розстебнула ліфчик.
– Ей! – гукнула вона, – хто нас бачить і чує, – я хочу бути бажаною. І вона закружляла светром над своєю головою. Як прапором останньої надії.
Вітер підсилювався. Я зняв куртку. Кинув під її ноги. Вона опустилася на коліна.
– Зніми, – сказала вона, – з мене штани, будь ласка.
Я зняв. Обхопив її груди.
Мені не хотілося класти її. Земля вже була холодна. «Мати – сира земля», – кружляло в моєму мозку. Але перед очима розкривалися її груди. Розкривалися її руками, з-під куртки. Вона була проста, балонова. І зовсім її не зігрівала. Я пригорнувся до неї. Гладив руками її сідниці, намагаючись зігріти пальці. Але не було сил терпіти.
– Ну, – обхопила вона мою голову, – не страждай так. Я ж твоя.
Я повалив її.
Гулом відповіла земля.
Я перевернув її на себе.
– Ти застудишся. – підтиснула вона свої руки мені під спину.
– Я ввесь горю.
– У тебе жар.
– Це в тебе там усе горить.
– Люблю, люблю.
Коли мерхнуло світло в очах, я думав: «Кохана, допоможи!» І її подих сдмухував з мене сум. І сонце знову сходило на сході. І птахи співали, а не скиглили. І вітер дзвенів, а не вив. І листя несла осінь у затишні місця. І хмари ще виглядали молодими.
Вона лежала незручно. Але тягла до мене руки.
– Ну ж бо!
Я порпався з ременем. Згорблючись у салоні низького автомобіля. Нещадно дзвонив мобільник. Вітер бився зовні. Дощ тарабанив по даху. Вона лежала незручно. Чекала.
– Вибач, – бурмотів я, – просувуючи пальці вільної руки їй межи ніг.
Жовте листя липло до скла, з розмаху.
Нещадно дзвонив мобильник, що впав кудись.
І в готелі був холод. Ми стягнули матрац на підлогу. Вона лежала так, що вже нічого за нею не було видно. Ні обшарпанних дверей, виквацяних моторошною фарбою. Ні розбитого замка, у щілини якого зазирав коридор.
Її груди і закинуте назад підборіддя.
Її тремтячі пальці і більше нічого в усьому світі.
Я бився на ній, і був німим.
Я хотів розповісти їй про любов. Та забув слова. І наплів багато зайвого. Їй на посміховище.
У темряві блищала сльоза.
– У мене, – казала вона в завіконня, – було сім коханців. Усі вони говорили: «Я люблю тебе». Але вони випарувалися.
Був тільки промінь фар, запізнілої машини. Та мені вистачило, щоб надивитися на її обличчя. З однією сльозою.
Вона, мінлива, як вітер, приїхала, щоб провести одну тільки ніч...
У чужій квартирі.
Моя мова, відстала і неслухняна. Лише іноді – ніжна.
Її тіло, ніжне завжди і слухняне.
І зоря неба листопада, що мерзне. Там, за високими вікнами чужого пристанища.
Між зараслим мохом корінням і зовсім ще кволою травою, по темному дерну, сочилися струмочки. То вмирав зовсім чорний тепер сніг. Уривками торсався вітер, між зовсім ще голими вітами. Але червоне мереживо хмар, ще холодних у тіні, але, тепліших у променях сонця вже йшло на місто.
Я рятувався втечею.
Від любові. У крижану завісу дня.
Вона полюбила іншого.
Вона дала мені книгу. Почитати. Вона любила читання.
Я робив із книгою те, що зробив би з нею. Поїдав очима. Обмацував. Затискав. Загинав-розгинав. Пестив. М'яв сторінки. Дряпав їх нігтями. Підкреслював то одне місце, що сподобалося, то інше. Вивчав напам'ять. Слинив пальці, перегортаючи. Думав про високе і нице. Вдихав аромат фарби. Кидав на диван. Хватав знову. Скреготав зубами від безсилля що-небудь змінити в ній. І впивався захопленням.
Щоранку і вечора я чекав від неї листа.
Не було.
Я не відходив від телефону, чекав її дзвоника.
Телефон мовчав.
Вона прийшла неждано.
У чорному.
– Я не візьму тебе, – сказав я, – тільки роздягнися.
– Присягнися.
– Хочеш, – підійшов я до вазона китайської троянди, – буду їсти землю?
– Не треба.
Дивлячись мені в очі, зняла все.
«Мадонна», написав єдиний вірш Наталі Пушкін.
Я підійшов. Обійняв її. Лопатки її тремтіли. Вона не пручалася.
Я підняв її. Вона стала важчою. І поніс.
Стіну палив захід сонця. Дзвонив телефон, на розрив.
Але я вже нічого не бачив.
Нічого не чув.
Уже не дихав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=311048
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.02.2012
Знаю-знаю...
Что пользы бросать взгляд назад? В литпрошлое. А надобно. Ибо не будет у нас светлого грядущего. С таким прошлым.
Хожу на работу. Одной дорогой. И один и тот же пейзаж. Грязные задворки. В центре города. И какого города… “Меки українського народу”, — написала одна ревностная научная особа. Так вот, у ржавого гаража стоят подростки. Они согбенны. У них сигаретные огрызки. Это девочки и мальчики элитной школы. Они курят.
С тревогой думаю я о них.
— Иди, иди, дядя, — говорят мне их глаза…
А мой внутренний взор в прошлом и позапрошлом веках. Хочется думать о прекрасных гимназистках… Да, даже проститутки, —ловлю я себя,— в купринской Яме куда культурнее. Опрятней. Чище.
А эти? Вот девчонки присаживаются на корточки. (Могла ли бы это позволить себе гимназистка…) Юнцы сплёвывают. Один говорит. Так, чтобы и я услышал. “Таня глотает”.
Куда смотрят учителя? А, что им! Когда в программе по литературе у них “Кайдашева сім`я” и “Хіба ревуть воли”… Я мысленно взвешиваю ценности ( чесноти) сих творений.
Вот невестка выбивает глаз приёмной матери, а родной сын гонит её в пруд, чтобы там добить… И называется это «трагікомедія»… Над этим смеются… Смеются ли? А вот, герой Чипка – бездельник и завистник. О нём пишут сочинения…
Боюсь поднимать завесу дальше. Страшно.
Стоит припомнить Гонту, режущего горло своим сыновьям… Его же кровавый пир у Лисянці. Просто пиршество национального безумия? Или шизофрения прошедших парадигм? Но, отчего же тогда министр просвещения, или кто другой, не отменит этого?
Знаю-знаю. Уже негодующий патриот сжимает желваки: “На що замахується, падлюко! На святе!”.
А ничего святого в ярости нет.
Путь Украины в Европу? Или же в иное место?
Невозможно идти в чужой монастырь со своим уставом. Ещё с таким, в святцах коего разбой, зависть, убийство. И, как результат, согбенные подростки с “Таня глотает”.
Призываю! Оставьте Кайдаша и Чипку с Гонтой в тумане истории литературы. Пусть ими занимаются специалисты. Учителя средних школ с ними не справляются и не справятся. А родина получает стопроцентных Кайдашенків. Я уже и не говорю о Гонтах и Чипках.
Ну вот. Написал. Но разве от этого легче…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310823
рубрика: Поезія, Вірші про тварин
дата поступления 02.02.2012
Вот я – недодавленный кацап,
вот я – недоделанный хохол.
Говорю себе – не ссы, пацан,
это не трудней, чем сесть на кол!
Если уж кому и дано “писать-выписывать на белых хрустящих листах”, то с того и спрашивается... Судьбой. А она, как известно, дама с крутым нравом. Кто за нею не идёт, того она тащит...
“Мы росли вне благодати”,–признаётся лирический герой Вячеслава Пасенюка. И ведёт неспешный рассказ, в котором “отразился век, и современный человек”, потасканый судьбою от его, столетия середины до его, столетия, конца.
Трагедия человека века социализма – вот альфа и омега творчества поэта с Керама.
Керам – это не Крым. Это клочок земли, зажатый Донцом, Диким Полем и Азовским морем. Где “пасутся золотые змеи” и где выживают те, “кто землю ест и долбит сухую глину”. Именно там живёт поэт и выдавливает на смятой временем пишущей машинке стихи. Саги о бедном человеке – неучастнике глобальных процессов “в стране победившего секса, в стране проигравшей идеи”...
Как известно, поздние сочинения больших мастеров не гарантированы от их ложного истолкования и оценки.
Да неужто это наша Родина? – спросит бывший экс-комсомолец, экс-партиец, экс-гражданин. – Та, которую мы знали в пору нашего детства, юности, молодости? В рубище, синяках, с опухшим лицом? Как можно такое уродище, “допущенный временем промах”, поэтизировать?
Можно! Но далеко не каждому.
Ведь только поэзия и составляет, следуя К.Н.Батюшкову, и муку и услаждение людей, единственно для неё созданных...
Но я обязан это всё любить
не сравнивая и не подвергая
сомнению а попросту платить
любовью за печальный образ рая
А любить такое не хочется... Но такова наша душа (не американская, не немецкая). И приходится любить хотя бы за то, что только здесь мы и можем
терзаться самомнением –
со тщанием, и рвением,
и рвотой полупьяницы...
Когда вообще начинается зрелое творчество? Где и при каких обстоятельствах? Говоря о Вячеславе Пасенюке, можно ответить определённо: радикальная лаконичность образного языка была присуща ему с первой книги. С первой, из двух десятков неизданных... А не издавать пришлось с 1965 по 2000.
Вячеслав Пасенюк создавал и создал целый мир отражений в стихах. С одной целью: дабы не перевелись те, “кто предпочитает печатное слово непечатному, кто выбирает написанное пером, а не вырубленное топором, кто умеет отличить поэзию от прозы, а чистые стихи от нечистых”.
Порадуйся кусту –
забыли и разросся.
Порадуйся куску,
доступному без спроса.
Порадуйся тому,
что день ещё не начат,
что терпится уму,
а сердце дальше скачет.
А являются ли все стихи, вошедшие в эту книгу, вершиной творчества поэта из Нью-Йорка на Кривом Торце с Керама, об этом судить каждому читателю лично.
Памятуя: Керам – это не Крым. Это клочок земли, зажатый Донцом, Диким Полем и Азовским морем. Где “пасутся золотые змеи” и где выживают те, “кто землю ест и долбит сухую глину”. Именно там и обретается прекрасный поэт, в творчестве которого есть всё. Кроме эпилога...
И, дай Бог ему сил, а нам радости встреч с его новыми книгами.
Книгу Вячеслава Пасенюка "Ожидание дождя", 124 стр. можно приобрести послеоплатой (20 грн.), заказав в издательстве:
mailto:zeitglas@ck.ukrtel.net
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=310553
рубрика: Поезія, Очерк
дата поступления 01.02.2012
На размытой дождем дороге
под ударами мелких капель
тосковало бездумье сомнений
Безысходность, безволию пара,
как холодного ветра порывы,
не приносит благого нисколько.
И намокнув, поджавши крылья,
уходили домашние птицы
под навеса короткую крышу.
За стеклом – твоя нежность и дерзость,
за работой, за маской, за жестом
мне не взять тебя в руки резко –
делит надвое брак нас. Железных
проводов бесконечная песня,–
монотонности капель приправа
и размеренность паданья влаги.
Ни прохожих, ни шороха жизни,
только сырость, да стужа отчаянь:–
то последние зимние вздохи.
Мы – может быть охотники
за духом,
за желанием делится
воздухом...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=179730
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 25.03.2010