Ніжність - Віталія Савченко

Сторінки (2/148):  « 1 2 »

Гноми та чарівний камінь

         За  далекими  морями,  за  казковими  лісами,  на  самому  краю  землі  височіють  чарівні  гори.  Багато  років  у  хатинці  біля  підніжжя  найвищої  гори  живуть  брати-гноми.  Кожного  ранку  прокинувшись  умиваються,  снідають,  а  тоді  беруть  свої  інструменти  й  вирушають  працювати  у  гірські  печери.  Живуть  гноми  дружно,  майже  ніколи  не  сваряться  й  старанно  завжди  працюють.  Добувають  вони  з-під  землі  вугілля,  різні  кристали,  коштовне  каміння  та  дорогоцінні  метали.  Все  це  вони  згодом  віддають  людям  в  обмін  на  харчі  та  тканини  для  своїх  потреб.
         Одного  разу  гноми  знайшли  в  печері  незвичайний  коштовний  камінь.  Ніколи  раніше  вони  такого  не  бачили.  Був  він  за  розміром,    наче  страусине  яйце,  а  сяяв  так,    наче  впав  з  неба  шматочок  сонця.  Принесли  його  гноми  до  себе  додому,  та  й  прилаштували  на  підвіконні.  Усі  вмилися  й  посідали  за  стіл,  бо  був  час  вечері.  Один  з  братів  пішов  до  комірки  по  їжу,  але  невдовзі  повернувся  звідти  з  порожніми  руками,  та  й  каже:
         -  Не  знаю,  що  й  робити.  У  нас  закінчилися  всі  запаси  їжі,  та  продуктів.  По  нові  тільки  завтра  зможемо  піти,  бо  вже  пізній  вечір.
         -  Ох,  як  же  мені  хочеться  смаженої  курочки,  -  мрійливо  сказав  один  з  братів.
         -  А  я  би  з’їв  картопельки  з  котлеткою,  -  мовив  другий.
         -  А  мені  б  вареничків,  -  озвався  третій.
         Тільки  вони  все  те  промовили,  як  на  столі  почали  з’являтися  самі  по  собі  всі  згадані  страви.  Гноми  здивовано  переглядалися.  Що  ж  це  за  дива  такі?  Чи  може  у  них  в  хатинці  чарівник  оселився  поки  їх  вдома  не  було?  Коли  ж  один  із  братів  загадав  собі  яблучного  пирога,  то  всі  решта  побачили,  що  знайдений  ними  сьогоднішній  коштовний  камінь  почав  переливатися  усіма  кольорами  веселки,  а  вслід  за  тим  з’явився  на  столі  рум’яний  пиріг.  Зачудовані  брати  аж  рота  роззявили.  
         -  То  це  твоя  робота,  камінчику?  -  спитав  найближчий  до  вікна  гном.
         -  Так,  моя,  -  почувся  чистий,  мов  дзвін  кришталю  голос.  -  Тільки  добре  пам’ятайте,  залюбки  вам  буду  допомагати  аж  до  того  часу,  поки  серця  ваші  не  сковані  лихими  думками,  заздрістю,  жадобою,  лінощами,  пихою  та  злими  намірами.
         Гноми  відразу  зрозуміли,  яку  коштовну  чарівну  річ  відтепер  мають,  тому  дуже  зраділи.  З  того  часу  так  і  повелося,  щоранку  брати  прокидалися,  вмивалися,  снідали  всілякми  смаколиками  й  мандрували  до  печери  працювати.  Про  приготування  сніданків,  обідів  та  вечері,  а  також  пошиття  одягу,  прання  та  прибирання  вони  забули,  бо  всі  домашні  справи  відтепер  чарівний  камінь  виконував  за  них.  У  всьому  по  господарству  допомагав.  Мабуть  було  б  так  і  досі,  якби  гноми  за  короткий  час  не  забули  все  те,  про  що  попереджав  їх  камінь.  
         Якогось  дня  один  з  братів-гномів  сказав:
         -  Все,  годі!  Не  піду  я  більше  працювати  у  печеру!  Краще  полежу.  Все  не  справедливо,  все!  Я  знаходжу  найкоштовніше  каміння  і  що?  Щось  за  це  маю?  Мушу  віддавати  все  до  загального  сховку.  Я  найкращий  з  поміж  вас  шукач,  отож  маю  бути  найголовнішим  гномом,  а  не  зануда  Мудрель.  Що  з  того,  що  він  сидить  увесь  час  у  книгах?  Ніби  мудрість  можна  з’їсти,  чи  в  неї  вдягтися.  Яка  з  неї  користь?  Він  хоч  один  коштовний  камінець  за  все  життя  знайшов?  Отож  бо,  що  ні!  А  якщо  так,  то  я  маю  бути  головним  над  вами,  а  не  він.
         Інші  брати  перезирнулися,  зашуміли,  та  й  собі  не  захотіли  йти  працювати.  А  далі  сварки  почалися  між  гномами.  У  їхні  думки,  душі  й  серця  закралися  зло,  образи,  заздрість  та  лінь.  Дарма  сивобородий  Мудрель  намагався  братів  помирити  та  присоромити,  ніхто  його  не  слухав.  Мало  до  бійок  не  дійшло,  коли  захотіли  вони  всі  знайдені  за  триста  років  скарби  поділити.  Гноми  враз  забули,  що  ще  недавно  були  дружніми,  працьовитими  та  добрими  маленькими  людьми.  Що  усім  вони  колись  допомагали,  з  біди  виручали.  Забули  й  те,  що  казав  їм  чарівний  камінь.  Вороже  один  до  одного  ставилися,  тому  не  відразу  помітили,  що  він  якось  зник  зі  свого  звичного  місця.  Минув  день,  і  другий,  та  врешті  гноми  наче  прокинулися  зі  сну.  Усім  хотілося  їсти,  та  їжі  не  було.  Та  й  самого  каменя,  що  охоче  їм  завжди  допомагав  також  не  було.  Перестали  брати  сваритися,  довкола  озираються,  так  ніби  щойно  побачили  одне  одного.
         -  Що  це  з  нами?  -  питають.
       -  Чого  ми  такі  лихі  та  не  добрі?
       -  Вибач  нас,  брате  Мудрелю,  порадь,  як  бути?  
       -  Дарма  я  вас  намагався  зупинити,  ви  ж  мене,  наче  й  не  чули,  -  сумно  зітхнув  головний  гном  Мудрель.  -  Ось  і  камінь  чарівний  пропав.  Та  ж  він  нас  попереджав.  Усе  так  сталося  тому,  що  ми  не  цінували  те,  що  мали.  Захотіли  чогось  більшого,  та  зусиль  докладати  не  хотіли.  Чекали,  щоб  хтось  інший  для  нас  зробив.  Тому  зараз  маємо  те,  що  маємо.  Якщо  ж  хочете  мудрої  поради,  то  послухайте  уважно:  «Перш  ніж  від  когось  чогось  вимагати,  навчіться  будь  ласка  і  ви  віддавати!»
         Соромно  стало  гномам  за  свою  поведінку.  Соромно  й  у  вічі  одне  одному  дивитися.  З  того  часу  брати  більше  не  сварилися,  та  й  не  лінькували,  знову,  як  і  перше,  дружно  працювали.  Вишукують  й  досі  в  печерах  глибоких  той  камінь  чарівний,  що  милує  око.  Та  камінь  той,  мабуть,  добре  заховався  й  більше  за  сто  років  їм  і  не  попався.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711185
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2017


Різдвяний пряник

         Історія,  яку  вам  зараз  розкажу  трапилася  в  одному  гарному  й  мальовничому  місті  чарівної  країни  казок.  Жили  в  тих  краях,  як  звичайні  люди,  так  і  чарівники.  Хоч  іноді  й  виникали  між  ними  якісь  непорозуміння,  та  все  ж  вони  завжди  їх  мудро  залагоджували.
         Якось  перед  самим  Різдвом,  коли  всі  мешканці  міста  готувалися  до  свят,  закортіло  лихому  чаклуну  Вередусу  зіпсувати  людям  свята.
         —  Знову  це  Різдво!  Як  мені  вже  набридло.  Подаруночки,  пакуночки,  ялинки  й  прикраси,  різдвяні  співи  та  гарний  настрій.  Тьху!  А  про  мене  лихого  та  злого  ніхто  навіть  не  згадає?  Що  ж,  влаштую  я  вам  Різдво  дорогенькі.  Ох,  влаштую!  Надовго  запам’ятаєте!  –  лютував  чаклун.            Невдовзі  свої  погрози  Вередус  виконав.
         Якось  непомітно  з  вітрин  магазинів  позникали  геть  усі  ялинкові  прикраси  та  гірлянди,  подарунки,  кольорові  стрічки  та  барвисті  торбинки.  А  в  лісі,  жодної  ялинки!  Так,  ніби  крізь  землю  провалилися.  Посмутнішало  місто.  Ні  тобі  кольорових  вогників,  ні  передсвяткового  настрою.  Вдарили  на  сполох  жителі  краю,  занепокоїлись,  що  ж  тепер  робити?  Яке  Різдво  без  подарунків  та  ялинки?  Нічого  вдіяти  не  могли,  тому  придумали  майструвати  подаруночки  власноруч.  Але  й  тут  їх  чекала  невдача.  Щойно  змайстровані  подаруночки  миттю  зникали,  та  й  не  було  їх  у  що  загорнути.  
         Треба  сказати,  що  в  тому  місті  мешкала  одна  дуже  добра  чарівниця,  тітонька  Ніжність.  Була  вона  настільки  хорошою  та  доброю,  що  виключно  всі  її  любили.  За  щиру  усмішку,  за  привітність  та  люб’язність,  за  лагідність,  легкість  та  веселу  вдачу.  Вирішили  люди  до  неї  за  порадою  податися.
         Мушу  вам  сказати,  що  тітонька  Ніжність  чудова  майстриня  й  дуже  полюбляє  випікати  різноманітні  пундики,  тістечка,  пряники,  печиво  та  булочки.  Живе  вона  в  красивому,  ошатному  будиночку,  що  слугує  їй  і  домом,  і  пекарнею,  і  крамничкою.  Тут  завжди  смачно  пахне.  Всеньке  місто  купує  її  свіжесеньку  випічку.  От  прийшли  люди  та  й  питають:
         —  Скажіть  нам,  люба  пані  Ніжносте,  що  маємо  робити?  Адже  Різдво  вже  за  кілька  днів,  а  ми  зовсім  не  готові  до  свята.  Сумно  від  того,  що  не  можемо  ні  дім  прикрасити,  ні  подарунків  зробити.  
         Чарівниця  уважно  вислухала  людей,  а  тоді  приязно  всміхаючись  мовила:
       —  Ось,  що  я  скажу  вам,  мої  любі,  чаклун  Вередус  зачарував  наше  місто.  Не  хоче,  щоб  панували  в  ньому  радість  та  свято.  Велика  у  нього  сила,  яку  сама  я  не  здолаю.  Та  з  вашою  допомогою  нам  усе  вдасться.
       —  Що  маємо  робити,  люба  пані?  –  спитали  люди.  —  Знайти  і  провчити?  То  підкажіть  де  його  шукати?
       —  Ні-ні,  так  зло  тільки  зміцніє  та  подвоїться.
       —  А  що  ж  тоді  робити?  –  розвів  руками  управитель  міста.
       —  Ми  здолаємо  його  добром,  –  щиро  усміхнулася  добра  чарівниця.
       —  А  це  ж  як?  –  здивувалися  люди.
       —  Річ  у  тому,  що  Вередуса  ніхто  й  ніколи  не  вітав  зі  святами,  не  запрошував  на  святкування.  Він  ніколи  не  отримував  подарунків  і  не  знає  радості,  тому  так  чинить.  Добро  живе  у  наших  серцях.  Даруймо  його  довколишнім,  навіть  не  знайомим  і  воно  буде  рости  та  множитись.  Запросіть  Вередуса  на  свято.  Коли  зберемося  усі  на  головній  площі  міста  у  день  Різдва,  привітайте  і  його  подарувавши  подарунок.  Добро  зробить  свою  чарівну  справу.
       —  А  що  ж  ми  будемо  дарувати,  коли  подарунки  всі  зникли?  
       —  Будуть,  будуть,  вам  подарунки,–  усміхаючись  мовила  пані  Ніжність,  —  довіртеся  мені.
       Розійшлися  люди  по  домівках,  бо  в  кожного  було  чимало  справ  у  приготуванні  до  Різдва.  Управитель  міста  власноруч  підписав  листівку–запрошення  чаклуну  Вередусу,  та  вкинув  її  до  поштової  скриньки.  Тітонька  Ніжність  заходилася  випікати  Різдвяні  пряники  для  усіх  жителів  міста.  А  що  була  вона  чарівницею,  то  кожного  пряника  прикрасила  особливим  візерунком  з  чарівної  помадки.  
       Наступного  дня  Вередус  отримав  запрошення  на  святкування  Різдва.  Його  здивуванню  не  було  меж,  бо  вперше,  за  стільки  років,  запросив  його  сам  управитель  міста.  Чаклунові  відразу  ж  на  серці  зробилося  якось  дивно  і  приємно,  чого  ніколи  раніше  не  бувало.  Вередус  нічого  подібного  не  відчував,  хіба  що  давно  колись,  коли  ще  був  дитиною.  Він  аж  заусміхався,  та  раптом  швидко  опанував  себе  і  голосно  розсміявся.  
       —  Ха  –  ха  –  ха!  Які  бовдури!  Ну,  прийду  я  завтра  на  площу,  і  що?  Що  там  такого  відбуватиметься?  Адже  я  викрав  у  них  усіх  різдвяний  настрій,  та  всі  прикраси  й  подарунки.  На  що  вони  сподіваються  ці  нікчеми?
Але,  трохи  згодом,  вирішив  таки  піти,  дуже  йому  кортіло  побачити,  що  з  того  буде.  Цікавість  перемогла,  бо  хотілося  ж  знати,  чого  його  раптом  покликали?
       Настало  Різдво!  Всі  жителі  міста  від  малого  до  великого  зібралися  на  головній  площі  міста.  Тітонька  Ніжність  урочисто  промовила:
       —  З  Різдвом  вас  люди  добрі!  Колядуймо!  
Увесь  люд  почав  колядувати,  та  так  гучно  й  дзвінко,  аж  луна  над  містом  йшла.  А  добра  чарівниця  підійшла  до  Вередуса  й  подала  йому  різдвяного  пряника.
       —  Це  мені?  –  спантеличено  мовив  Вередус.
       —  Тобі,  з  Різдвом  тебе  вітаю!  –  усміхнулася  тітонька  Ніжність.
А  тоді  порухом  чарівної  палички  змусила  пряники  розлетітися  до  рук  містян.  Щойно  вони  торкнулися  рук  людей,  як  на  кожному  засяяла  чарівна  помадка  виплітаючись  дивовижними  візерунками,  складаючись  в  імена  власників.  Усі  довкола  охнули  від  здивування,  а  тоді  радісно  зааплодували.  Пряник  Вередуса,  також  сяяв  його  іменем.  Чаклунові  було  неймовірно  приємно  від  уваги  та  дарунка.  А  ще,  несподівано  стало  прикро  від  усвідомлення,  що  він  вчинив  зле  цим  усміхненим  людям.  За  мить  Вередус  опинився  в  центрі  площі,  де  мала  стояти  святкова  ялинка.  Змахнув  своєю  чарівною  паличкою  і  все  довкола  спалахнуло  різнобарвними  вогниками,  а  прибрана  ялиночка  красувалася  на  своєму  звичному  місці.  А  ще,  кожен  містянин  тримав  у  руках  барвистий  пакунок  з  подарунками.  Люди  раділи,  вітали  одне  одного  зі  святом,  тітонька  Ніжність  задоволено  всміхалася,  а  Вередус  замислено  йшов  до  дому  несучи  в  руках,  мов  найцінніший  скарб,  різдвяний  пряник.
         Ось  так  закінчилася  ця  історія.  Ви  не  думайте,  що  зло  було  назавжди  поборено.  Адже  злий  Вередус  не  міг  так  раптово  перетворитися  на  доброго  чаклуна.  Та  все  ж  став  кращим  хоч  на  деякий  час,  бо  Різдво  робить  усіх  добрішими.  Згодом  він  знову  був  чимось  невдоволений,  робив  якісь  капості,  але  це  вже  зовсім  інша  історія.

В.Савченко

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=703666
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2016


Солодкó та Холодкó

         Десь  далеко–далеко  у  казковому  світі  живуть  собі  два  братики  дракончики  Солодкó  та  Холодкó.  Найбільше  у  світі  ці  дракончики  люблять  солодощі.  Та  не  тільки  їсти  їх  полюбляють  братики,  а  ще  й  самі  вигадують,  та  виробляють  усілякі  смаколики  для  мешканців  казкового  світу.  Мають  вони  затишну  майстерню–крамничку  у  великій  печері,  де  завжди  стільки  покупців,  що  вони  змушені  були  взяти  помічників  на  роботу.  Щоб  ті  у  крамничці  порядкували  й  солодощі  продавали,  а  вони  —  дракончики  зі  всіма  справами  щоб  устигали.  Солодкó  і  Холодкó  все  нові  й  нові  солодощі  виробляли.  Деякі  рецепти  в  кулінарних  книгах  Солодко  вишукував,  але  здебільшого  вигадував  свої  власні.  Тому  кекси,  пироги,  тортики,  тістечка,  пряники,  печиво  та  цукерочки  були  особливими  і  неповторними.  А  ще  ж  готували  й  інші  смаколики  —  зефірчики,  мармеладки,  шоколадки,  халву  та  вершки,  всього  й  не  перелічиш.  Та  ще  й  оформляли  дракончики  усю  ту  смакоту  оригінально  та  красиво.  Солодкó  дмухав  вогнем,  і  коли  було  треба  щось  підрум’янити,  чи  розігріти,  чи  запекти,  то  вміло  це  робив.  Холодкó  ж  в  основному  допомагав  братикові,  бо  був  молодшим  і  ще  не  все  вмів  робити  самостійно.  Проте  мав  дуже  відповідальну  роботу.  Він  дмухав  холодом  і  збивав  та  охолоджував  креми  для  тортів  та  тістечок.  А  ще,  і  це  найвідповідальніше,  забезпечував  потрібну  температуру  в  коморі–холоднику.  Бо  якраз  там  зберігалося  все  приготоване  солодке  добро.  
Якось  Солодкó  готував  новий  крем  для  вафельного  тістечка.  Скрутив  вафельний  коржик  ріжечком  і  наповнив  його  кремом.  Та  от  біда,  той  крем  чомусь  ніяк  не  хотів  застигати.  От  дракончик  і  каже  братикові:
—  Чуєш,  Холодкó,  ану  дмухни  на  цей  крем  будь  ласка.  Може  він  трохи  густішим  стане.  
—  Гаразд,  —  озвався  дракончик,  що  страшенно  любив  дмухати  холодом.  Він  набрав  повні  груди  повітря  та  як  дмухне.
—  Ой!  —  вигукнув  Солодкó,  —  не  так  сильно,  бо  вся  моя  лапа  аж  заморозилася  та  вкрилася  інеєм.
—  Вибач,  —  засоромлено  потупив  оченята  Холодкó.  Він  завжди  трохи  переборщує  із  холодом,  бо  як  ви  вже  знаєте,  маленький  іще  й  тільки  вчиться  всьому.
Правда  Солодкó  не  посварив  брата,  як  то  іноді  траплялося,  а  тільки  роззявивши  рота  зачаровано  кліпав  очима.
—  Ого,  —  нарешті  озвався.  —  Це  щось!
Холодкó  й  собі  пильніше  подивився  на  те,  що  тримав  у  лапах  братик.  Воно,  оте  щось,  мало  дуже  цікавий  вигляд.  У  вафельному  ріжку  виблискувала  білосніжна  кулька.
—  Красиво,  —  прицмокнув  язичком  Холодкó.
—  Еге,  якщо  не  рахувати  мою  задубілу  лапу.  Цікаво,  що  ж  оце  у  нас  із  тобою  вийшло?
—  Треба  покуштувати,  —  запропонував  молодший  братик.
—  Ну,  так.  Хто  першим  куштує?
—  Якщо  вже  я  накапостив,  то  мені  й  доведеться  куштувати,  мабуть,  —  мовив  Холодкó.
—  Гаразд.  Куштуй!  —  підганяв  Солодкó,  бо  йому  вже  кортіло  якомога  швидше  довідатися,  яке  воно  на  смак,  оте  щось.
Дракончики  ще  деякий  час  дивилися  то  одне  на  одного,  то  на  невідомо  що  в  лапі  Солодкả.  Тоді  Холодкó  обережно  лизьнув  білосніжне  диво  і  аж  замружився  від  задоволення.
—  Ну?  Як?  —  нетерпляче  спитав  старший  братик.
—  Во!  —  витягнув  вгору  великого  пальця  Холодкó.  А  далі  додав:  —  Холодна  смакота.
Солодкó  й  собі  обережно  лизьнув  нового  смаколика.
—  О!  Та  це  ж  дивовижно–холоднючо–смачнючо,  —  видав  скоромовкою  дракончик.  —  Ще  не  знаю,  як  ми  оце  назвемо,  але  впевнений,  що  воно  буде  користуватися  великим  попитом  у  спекотну  погоду.
—  Навіть  не  сумніваюся,  —  відповів  Холодкó.
—  Тоді  гайда  робити  ще  оце,  щось.  А  назву  придумаємо,  коли  закінчимо  роботу,  —  запропонував  Солодкó.
Закипіла  робота.  Скоро,  чи  не  дуже,  але  дракончики  впоралися  із  приготуванням  нового  десерту.  Склали  все  те  добро  в  холодильній  коморі,  а  Холодкó  ще  й  холоду  побільше  надмухав,  щоб  бува  не  розтеклося  все.  І  задоволені  братики  всілися  на  порозі  своєї  домівки–печери.
—  Завтра  у  нас  що?  —  спитав  Солодкó.
—  Що?  —  не  зрозумів  Холодкó.
—  Неділя!
—  То  й  що?
—  А  те,  що  прийде  багато  покупців,  щоб  придбати  солодощі.  Так?
—  Так.
—  Отож  ми  влаштуємо  безкоштовне  частування  новим  отим,  що  ми  з  тобою  зробили,  і  яке  ще  не  має  назви,  —  вголос  міркував,  чухаючи  носа,  Солодкó.  
—  Може  назвати  його  солодкий  сніг?  —  запропонував  Холодкó.  —  Чи  солодкий  лід?
—  Надто  довга  назва,  хоч  і  гарна,  —  заперечив  Солодкó.
—  А  як  тобі  назва  морозяне  диво?  —  знову  спитав  Холодкó.
—  Напиши-но  на  піску,  —  щось  обмірковуючи  сказав  старший  дракончик.
Холодкó  знайшов  гілочку  і  почав  старанно  виводити  букви  на  стежинці  перед  домівкою:  «МОРОЗЯНЕ  ДИВО».
Солодкó  ходив  навколо  того  напису  то  в  один  бік,  то  в  інший,  то  зліва  на  право,  то  справа  на  ліво.  Нарешті  зупинився  перед  написаним  і  виголосив:
—  Ось  як  буде,  дивись!  Узяв  з  лапки  Холодкả  гілочку  і  закреслив  кілька  букв,  а  тоді  прочитав  і  задоволено  посміхнувся.  Молодший  братик  і  собі  почав  читати:  «МОРОЗ////ИВО».
—  Морозиво!—  вигукнув  Холодкó  і  також  посміхнувся.
—  Чудово  звучить,  правда?
—  Так.
—  Отож  завтра  усіх  частуємо  морозивом.
Наступного  дня  усіх  відвідувачів  крамнички  солодощів  братики  дракончики  частували  новим  прохолодним  смаколиком.  Усі  були  в  захопленні  від  такого  чудового  й  смачного  частунку.  Згодом  Солодкó  та  Холодкó  ще  багато  експериментували  зі  смаками,  кольорами,  тому  морозива  є  багато  видів  та  смаків.
Чи  то  правда,  а  чи  ні,  та  кажуть  старі  мудрі  сови,  що  у  тих  краях  бували  й  морозивом  смакували.  Рецепт  у  дракончиків  попрохали,  та  й  рознесли  його  світами.  З  того  часу  і  в  казковому  світі,  та  й  у  нашому  також,  і  дорослі,  і  малі  дуже  люблять  морозиво.  А  ви  любите  Морозяне  диво?
Закінчилася  моя  казочка  про  братиків  дракончиків.  Але  є  ще  й  інші  казки  про  інших  дракончиків,  і  не  тільки  про  них,  тому…  Далі  буде!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676527
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2016


Кумася Лиска

         Жила-була  собі  кумася  Лиска.  Мабуть,  в  жодному  лісі  такої  модниці  й  чепурухи  було  не  знайти,  хоч  впевнено  цього  стверджувати  не  можу,  бо  точно  не  знаю...
         От  надумала  собі  якось  Лиска,  що  дуже  б  їй  личили  червоні  чобітки  та  ще  й  торбинка  до  них  того  ж  кольору.  І  так  їй  ця  думка  в  голову  запала,  що  куди  ходила,  то  тільки  про  те  й  думала.  
         -  Ох!  Яка  ж  би  я  була  кралечка-красунечка,  -  мрійливо  зітхала  кумася.  
Мало  не  щодня  мріяла  Лиска  про  тоті  чобітки  та  торбинку.  
Нарешті  не  втерпіла,  та  й  подалася  до  бабуні  Сови  за  порадою.  
       -  Доброго  здоров’ячка,  бабунечко  Совунечко.  Ви  тут  у  нашому  лісі  наймудріша  та  найшановніша  птаха.  Порадьте,  підкажіть  мені,будьте  ласкаві,  де  би  то  роздобути  мені  червоні  чобітки  та  торбинку.  Я  лисонька  й  так  гарненька,  а  то  була  би  ще  краща!
Вислухала  бабуня  Совуня  кумасині  балачки  та  й  каже:  
         -  Діло  не  хитре,  Лисуню,  чобітки  можна  придбати.  Та  не  зайве  буде  тобі  знати,  що  не  одяг,  а  розум  прикрашає.  
Лиска,  як  тільки  почула,  що  чобітки  таки  можна  роздобути,  втратила  рештки  терпіння  й  не  дуже  чемно  обірвала  мудру  птаху:  
       -  Ой,  та  знаю  я,  знаю.  Кажіть  вже  краще,  де  ті  чобітки  узяти?
Совуня  тільки  крилами  махнула  на  той  поспіх:  
       -  Все  на  базарі  можна  купити,  окрім  розуму  звісно…
       -  Ой,  дякую  Вам  бабунечко  Совунечко,  за  мудру  пораду.  
Крутнулася  на  місці  Лиска,  то  тільки  її  й  бачили.  
       -  Охо-хо-х,  -  зітхнула  мудра  Сова.  -  І  нащо  тоті  чоботи,  як  розуму  нема?
       Та  Лиска  вже  не  чула  бабусиних  слів,  бігла  чимдуж  до  своєї  хатинки.  Там  у  маленькій  скриньці  зберігала  вона  свої  заощадження.  Вхопивши  швидко  гроші,  побігла  кумася  на  базар.  А  там,  стільки  добра  продавалося,  що  аж  очі  розбігалися…
         І  намисто,  і  стрічки,  дзеркальця  й  капелюшки,  мережені  хусточки…  Всього  й  не  перелічити.  Ось  і  омріяні  чобітки  та  торбинка  до  них  поряд.  Лиска  так  і  заклякла  від  замилування.  Далі  оговталася  трохи  та  й  спитала  ціну.  
         Грошей  якраз  вистачало.  Навіть  на  намисто  ще  залишилося.  Кумася  Лиска,  рада  радісінька  зі  своїх  торгів,  до  дому  подалася.  Біжить  задоволена,  аж  ніг  під  собою  не  чує.  І  вже  так  їй  кортить  у  обнови  вдягтися,  що  аж-аж!  
Коли  до  рідної  домівки  було  вже  рукою  подати,  Лисонька  раптом  спинилася.  
       -  І  чого  то  я  маю  чекати?  От  просто  зараз  взуюся  у  чобітки,  одягну  намисто,  візьму  торбинку  в  лапку  і  поважною  панею  поволі  піду  до  дому.  Хай  усі  довкола  бачать,  яка  я  тепер  гарна  й  поважна.  
       Сказано  –  зроблено.  Взула  Лиска  чобітки  червоні,  одягла  намисто,  почепила  торбинку  і  неквапливо  подалася  далі,  озираючись  довкола,  -  чи  ж  усі  бачать,  яка  панна  йде?  
       Та  не  довго  Кумася  Лиска  красувалася.  
Звідкілясь  узялися  мисливські  собаки,  зачувши  запах  лисиці,  та  кинулися  її  наздоганяти.  Як  побачила  Лиска,  що  буде  їй  непереливки,  почала  чимдуж  втікати.  Та  хіба  в  тій  панській  одежі  далеко  втечеш?  Чоботи  ногам  бігти  заважають,  торбинка  поміж  лап  теліпається,  намисто  по  шиї  боляче  б’є,  та  за  все  зачіпається...  Мусила  кумася  скидати  придбане  добро  й  рятувати  свою  шкуру.  Ледве  бідака  втекла  від  погоні.  
         Собаки,  не  впіймавши  Лиски,  подерли  на  шмаття  загублені  чобітки  й  торбинку,  а  намисто  десь  у  траві  розгубилося…
         Кумася  Лиска,  зачинившись  у  своїй  хатинці,  тільки  скрушно  зітхала.  Та  ще  довго  нікому  на  очі  не  показувалася  зі  свого  сорому.  Шкода  їй  було  втраченого  красивого  краму,  та  себе  ще  більше  було  шкода.  Добре  -  хоч  жива  лишилася.      Правду  бабуня  Совуня  казала,  таки  не  одяг,  а  розум  прикрашає!
       З  того  часу  наша  Лиска  моду  зневажає,  своїм  розумом  живе  й  чужий  поважає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648904
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2016


Сім’я чарівників

         У  цьому  невеличкому  місті  оселилась  я  недавно,  тому  майже  нікого  ще  тут  не  знаю.  Відомо  мені  тільки  те,  що  в  затишному  будиночку  в  кінці  вулиці  мешкає  сім’я  чарівників,  а  про  них  розповіла  мені  моя  кішечка  Найда.  Ви,  мабуть,  подивуєтеся,  звідки  я  знаю  котячу  мову?  Справа  в  тому,  що  всі  казкарі  розуміють  мову  звірів,  птахів,рослин,  дерев,  комах  і  плазунів.  Уміють  чути,  про  що  говорять  гори,  ріки,  дощ,  вітри,  тумани,  сонце  та  зорі.  Здогадалися?  Так,  я  —  Казкарка.  А  тому  зручно  вмощуйтеся  та  слухайте,  про  що  вам  розкажу.
         Якось  прийшла  моя  кицюня  з  прогулянки,  всілася  на  канапі  та  й  почала  не-квапливо  розповідати,  де  була,  кого  бачила.  Усі  знають,  що  кішки  гуляють,  як  самі  собі  знають  —  коли  хочуть  і  де  хочуть.  Отож  виявилося,  що  мої  дальні  сусіди,  з  розповіді  кицьки,  тихі  та  мирні,  але  зовсім  не  прості  люди  з  несподівано-дивними  іменами:  дядечко  Сон,  тітонька  Дрімота,  бабуся  Позіхота  та  двійко  хлопчиків-близнюків  Сонько  й  Дрімко.
         Щоранку  бабуся  Позіхота,  човгаючи  ногами  в  теплих  вовняних  тапцях,  простувала  на  кухню  й  там  чаклувала  над  сніданками  для  малих  бешкетників  Сонька  й  Дрімка.
Тітонька  Дрімота  пила  свою  улюблену  каву  з  вершками  та  солодким  квітковим  пилком  і  неквапно  вичакловувала  чарівною  паличкою  сирники  та  налисники,  які  відразу  блискавично  наминав  дядечко  Сон,  запиваючи  полуничним  чаєм.  
         Отак  починався  кожний  чи  майже  кожний  ранок  чарівників.  Далі  найменші  з  родини  бігли  до  школи  чи  гратися,  а  їхні  батьки  та  бабуся  займалися  різними  поважними  чаклунськими  справами.  Здебільшого  вони  починали  працювати  в  другій  половині  дня.  Мушу  сказати,  що  в  цьому  будинку  є  чарівне  дзеркало,  за  допомогою  якого,  якщо  треба,  чарівники  спостерігають  за  життям  інших  мешканців  містечка.  А  віддзеркалює  воно  саме  ті  будинки,  де  є  немовлятка,  дошкільнята,  літні  дідусі  й  бабусі
чи  хворі  люди.
         —  Мабуть,  піду  погляну,  чи  не  час  нашим  містянам  подрімати,  —  промовила  тітонька  Дрімота,  відволікаючись  від  приготування  смачного  яблучного  повидла  на  зиму.
         —  І  я  з  тобою,  —  підтримала  її  бабуся  Позіхота,  відкладаючи  вбік  плетення  камізельок  для  онуків.  Вона  завжди  після  сніданку  займалася  плетенням.
       —  Якщо  будуть  потрібні  мої  послуги,  то  покличте,  —  озвався  дядечко  Сон,  визираючи  з-за  газети,  котру  полюбляв  щоранку  читати,  щоб  бути  в  курсі  всіх  містечкових  та  й  світових  новин.
       —  Гаразд,  покличемо,  —  відповіли  чарівниці  й  попрямували  до  горішньої  кімнати,  де  стояло  чарівне  дзеркало.
         Тітонька  Дрімота  раз  у  раз  занотовувала  в  записничок  адреси  будинків,  котрі  показувало  чарівне  дзеркало.  Бо  саме  там  сьогодні  була  найпотрібнішою  допомога  чарівників.
       —  Що  ж,  час  наповнити  наші  торбинки  чарівним  дрім-порошком  та  й  можемо  вирушати,  —  сказала  тітонька  Дрімота.
     —  Так,  і  не  забути  б  ще  плащі-невидимці,  —  додала  бабуся  Позіхота.
   —  Авжеж,  добре,  що  нагадала.  Оцей  аркуш  передай  будь  ласка  Снові.  Тут  адреси,  де  потрібне  його  вміння.
   —  Гаразд,  —  погодилася  бабуся,  взяла  аркуш  і  подалася  до  кухні.
Незабаром  усі  троє  вийшли  на  ґанок,  одягли  плащі-невидимці  та  ніби  розчинилися  в  повітрі.
     В  будинках  то  там,  то  тут  нараз  втихли  малюки,  позасинали  хворі  дітки  й  дорослі,  задрімали  поважні  старенькі.  Тітонька  Дрімота  щедро  посипала  чарівним  дрім-порошком  дитячі  подушечки,  щоб  діти  бачили  барвисті  й  солодкі  сни,  бабуся  Позіхота  пильнувала,  щоб  ніщо  не  заважало  містянам  дрімати,  та  вичакловувала  чарівною  паличкою  невагомі  сріблясто-прозорі  серпанки  й  огортала  ними  своїх  підопічних.
Дядечко  Сон  мандрував  від  оселі  до  оселі  й  награвав  на  чарівній  сопілці  диво-мелодії,  що  всіх  гойдали,  заколисували  лагідним  спокоєм.  Щодня  в  полудневий  час  містечко,  наче  за  помахом  чарівної  палички,  хоча  насправді  саме  так  і  було,  поринало  в  недовгий,  проте  здоровий  і  спокійний  сон.
         Після  короткого  відпочинку  містяни  поверталися  до  своїх  звичних  справ  свіжішими,  бадьорішими,  здоровішими  й  витривалішими.  А  добрі  чарівники,  виконавши  свою  денну  роботу,  задоволені  поверталися  до  свого  дому,  де  на  них  уже  очікували  зголоднілі  пустуни-близнюки  Сонько  й  Дрімко.
         Щовечора  відбувалися  ще  цікавіші  події.  Бабуся  Позіхота  діставала  з  великої  скрині  кольорові  мішечки  із  зорями  й  віддавала  їх  близнюкам.  Вони  всідалися  на  приручених  сов  верхи  й  летіли  у  височінь  вечірнього  неба,  де  розсипали  зірочки  мерехтливими  блискітками.  Дядечко  Сон  поважно  відкривав  чималу  валізу,  виймав  із  неї  серпик  місяця,  натирав  його  до  блиску  і  відправляв  у  щедро  засіяне  зорями  небо.
В  цей  же  час  тітонька  Дрімота  мандрувала  від  хати  до  хати  й  вичакловувала  для  кожної  родини  добрі,  кольорові  сни.  А  вже  під  ранок  дядько  Сон  брав  собі  драбину,  вибирався  нею  до  самого  неба  та  й  знімав  з  нього  місяця,  протирав  чистим  рушничком  і  ховав  назад  до  валізи.  Бабуся  Позіхота  сідала  на  зефірну  хмаринку  й  змітала  мітлою  з  неба  зорі  в  кришталеве  відерце.  Далі  віддавала  тітоньці  Дрімоті,  а  та  купала  їх  у  гірській  річці,  відмивала  від  зоряного  пилу  й  просушувала  на  ранковому  сонечку,  простеливши  під  своїми  вікнами  мережку  з  туману.  Потім  знову  зсипала  зорі  в  барвисті
мішечки  та  ховала  до  скрині.
         Так  минали  день  за  днем,  тиждень  за  тижнем,  місяць  за  місяцем  і  рік  за  роком.
         Аж  одного  дня  з’явився  в  наших  краях  злий  чаклун  Мор.  Дуже  йому  не  сподобалося  тутешнє  розмірене  спокійне  життя.  Захотілося  чаклунові  все  перевернути  з  ніг  на  голову,  добряче  накапостити,  завдати  болю,  лиха  й  сліз  жителям  мирного  містечка.
         —  Ох,  не  подобається  мені  тут!  Усе  так  правильно,  так  спокійно,  що  аж  нудить.  Тьху!  Ось  я  вам  влаштую  веселе  життя,  начувайтеся!  —  злісно  розмахував  кістлявими  руками  в  повітрі.
         Погрози  свої  він  підкріпив  чорним  чаклунством,  злими  чарами.  Всіх  між  собою  пересварив.  Наслав  на  людей  хвороби,  злість  і  ворожнечу.  Викрав  місяць  і  зорі  та  й  заховав  їх  у  своїй  чорній  скрині.  Ночі  стали  темними  й  моторошними.  Вдень  було  не  краще,  бо  й  сонце  Мор  заховав  за  сірими  важкими  хмарами,  закував  чорними  ланцюгами.  Стало  тоскно  й  сумно.  Жителі  ходили  злі,  непривітні  та  понурі.  Усі  барви  поблякли  довкола,  тому  додалося  роботи  добрим  чарівникам.  Почали  вони  радитися,  думати  й  гадати,  як  того  злого  чаклуна  прогнати.
         —  Ото  лихо  та  напасть,  —  бідкалася  бабуся  Позіхота.
         —  І  де  він  на  нашу  голову  взявся?  —  розмірковував  дядечко  Сон.  —  Лиходій-злодюжка!
         —  Може,  в  книзі  Мудрості  щось  про  нього  сказано?  —  раптом  вголос  запитала  тітонька  Дрімота.  —  Ану  ж  піду  погляну.
         —  Останніми  днями  в  нашому  місті  стільки  неприємностей,  —  похнюплено  промовив  Сонько.
         —  Еге  ж.  Ніхто  ні  з  ким  не  грається.  Малюки  й  малючки  хворіють,  а  коли  ні,  то  вередують  та  плачуть.  А  дорослі  тільки  те  й  роблять,  що  лаються,  ображають  один  одного.  Збожеволіти  можна  від  тих  сварок,  суперечок,  образ  і  плачів,  —  додав  Дрімко.
         —  Може,  ми  трішки  за  Мором  пошпигували  б,  мов  детективи?  Тоді  вже  напевне  будемо  знати  його  звички  й  слабкі  місця.  —  запропонував  Сонько.
       —  Справді!  Розвідаємо,  чого  він  боїться,  чого  дуже  не  любить.  А  тоді  влаштуємо  йому  «сюрприз»,  та  такий,  щоб  він  дременув  кудись,  якнайдалі  від  нашого  міста,  —  підтримав  Дрімко  брата.
       —  Діти,  це  дуже  небезпечно,  —  застеріг  татусь  Сон.  —  А  що,  коли  він  вас  викриє,та  впіймає?  Лиха  не  оберемось.  Забудьте  про  шпигунство,  це  робота  для  дорослих.
       —  Ми  також  чаклуни,  татусю,  дарма,  що  малі,  придумаємо,  як  не  потрапити  в  халепу,  —  запевнив  Сонько.
       —  Ні  й  іще  раз  ні,  —  суворо  сказала  бабуся.  —  Це  справи  для  дорослих  чаклунів.
Навіть  із  нами  всяке  може  статися.  Мор  дуже  лихий  чаклун.  Колись  про  нього  погана  слава  світом  ходила.  Ох,  давно  ж  це  було,  вже  й  не  пригадаю,  хто  й  як  тоді  вигнав  його  з  наших  країв.  Довго  про  нього  нічого  люди  не  чули,  вже  й  призабули.  А  тепер  він  знову  з’явився,  жахи  та  хвороби  на  людей  насилає.
       За  якийсь  час  тітонька  Дрімота  вийшла  зі  своєї  кімнати  й  утомлено  сіла  на  канапу.
       —  Ну  що,  голубонько,  чи  ти  вже  знаєш,  як  нам  позбутися  лихого  чаклуна?  —  запитала  бабуся  Позіхота.
       —  Знати  знаю,  от  тільки  нема  в  мене  всіх  потрібних  складників,  щоб  зробити  чар-пил,  за  допомогою  якого  ми  проженемо  злого  Мора  з  міста.
       —  Що  саме  потрібно?  —  в  свою  чергу  запитав  дядечко  Сон.
       —  Отут  я  усе  написала,  —  промовила  тітонька  Дрімота,  виймаючи  з  кишені  складений  аркуш  паперу.  —  Гадаю,  що,  діставши  все  це,  я  зможу  приготувати  чар-пил.  А  тоді  вже  розкажу  спосіб,  як  ним  викурити  Мора  назавжди.
         —  Чи  можемо  й  ми  допомогти?  —  запитали  в  один  голос  Сонько  й  Дрімко.
         —  Так,  мої  любі,  для  вас  також  знайдеться  робота,  —  відповіла  матуся  Дрімота,  —  тільки  гуртом  ми  можемо  здолати  зло.  Отож  слухайте,  зачитую  список  усього,  що  потрібно:  пелюсточки  гарного  настрою,  краплинки  радості,  промінчики  любові,  крихточки  віри,  стебельця  надії,  зернинки  добра,  ниточки  здоров’я,  пір’їнки  щастя,  листочки  впевненості,  гілочки  сміливості,  камінчики  правди,  намистинки  спокою,  дрібочки  поступливості,  подихи  мрії,  піщинки  легкості.
       —  Та  де  ж  усе  це  брати?  —  запитав  здивований  Сонько.
       —  У  снах,  мої  хороші,  тільки  в  снах  це  все  ще  залишилося,  бо  в  нашому  місті  зараз  панує  лиш  суцільне  зло,  щедро  насіяне  Мором.
       —  Як  будемо  діяти?  Потрібний  план,  —  озвалася  бабуся  Позіхота.
       —  Усі  названі  складники  розділимо  порівну  між  собою,  —  відповів  дядечко  Сон.  —  На  кожного  припадає  по  три  назви.  От  гуртом  усе  й  віднайдемо.
       —  Але  як  віднайти?  І  що  з  цим  усім  потім  робити?  —  поцікавився  Дрімко.
       —  Отут  починається  найцікавіше.  Адже  сни  —  це  наша  чарівна  територія,  Мор  не  має  влади  над  нею.  Тільки  ми  можемо  занурюватись  у  сни  людей,  тварин,  птахів,  комах  і  навіть  рослин.  Тому  кожен  із  нас  шукатиме  в  снах  дорослих  і  дітей  потрібні  нам  складові.  Коли  ж  знайдемо,  то  я  перемелю  їх  у  млинку  часу,  додам  інший  чарівний  пилок,  що  маю  в  запасі,  а  вже  тоді  утвореним  чар-пилом  ми  зможемо  здолати  Мора  та  його  злі  чари.
         Незабаром  чарівники  снів  розлетілися  містом.  Вони  зазирали  у  сни  містян  і  покрихтах  збирали  все  потрібне  для  приготування  чар-пилу.  А  злий  Мор  тим  часом  навіть  не  здогадувався,  яка  халепа  на  нього  чекає,  тішився  зі  своїх  капостей  та  витівок.
       —  Ото  я  молодець,  усіх  пересварив,  усіх  образив,  усім  насолив.  Довкола  тільки  похмурі  обличчя,  заплакані  дітиська,  всі  злі  та  вередливі,  хвороби  й  неприємності  аж  кишать  на  кожному  кроці!  Чи  ж  не  краса???  Отаке  життя  мені  до  вподоби.  Тепер  я  тут  паную!  —  голосно  реготав  злий  чорний  чаклун,  аж  повітря  здригалося  від  того  страшного  реготу.
       Тим  часом  чарівники  снів  помалу  наповнювали  мішечки  цінними  складниками.  Чи  не  найбільше  старалися  Сонько  й  Дрімко.  Вони  першими  принесли  зі  снів  дітей  усе  замовлене  матусею  Дрімотою.  Дядечко  Сон  теж  доволі  скоро  наповнив  свій  мішечок,  за  ним  тітонька  Дрімота  зібрала  свою  торбинку.  Найменше  щастило  бабусі  Позіхоті,  мабуть,  через  те,  що  вона  вже  старенька  й  недобачає.  Та  невдовзі  й  вона  все  зібрала.
         Тітонька  Дрімота  ретельно  склала  знахідки  до  млинка  часу  й  крутнула  ручку,  шепочучи  лише  їй  відомі  чарівні  слова.  Несподівано  млинок  часу  засяяв  усіма  барвами  веселки  й  звідкілясь  полинула  неймовірно  гарна  мелодія,  а  з  горлечка  млинка  посипався  сріблястий  чар-пил  у  дбайливо  підкладену  оксамитову  торбинку.  За  кілька  хвилин  мелодія  стихла,  млинок  перестав  сяяти  й  молоти,  а  в  торбинці  міріадами  блискіток  переливався  чар-пил.
         —  Все  готово!  —  задоволено  промовила  тітонька  Дрімота.  —  Тепер  саме  час  розділити  мливо  всім  порівну.
       —  Нумо,  візьміть  кожен  по  торбинці  ,  —  сказав  дядечко  Сон,  й  усі  врочисто  взяли  торбинки  до  рук.
       —  А  тепер  слухайте  уважно,  —  заговорила  тітонька  Дрімота.  —  Мусимо  розділитися  й  полетіти  в  різні  кінці  міста.  Я  на  схід,  Сон  на  захід,  Сонько  на  північ,  Дрімко  на  південь,  бабуся  Позіхота  стане  в  центрі.  За  моєю  командою,  всі  підіймаємось  у  повітря  й  засвіченими  чарівними  паличками  утворюємо  над  містом  велетенський  купол.  Тоді  одночасно  висипаємо  чарівний  пил  з  торбинок  тричі  проказуючи  слова:

Хай  розтануть  назавжди
Злого  Мора  всі  сліди.
Хай  піде  від  нас  нещастя,
Зникнуть  лиха  та  напасті.
Чари  хай  пропадуть  злі,
Хай  щасливі  стануть  всі!
Спокій  хай  до  нас  вертає,
А  все  місто  розквітає.

       І  щойно  чарівники  проказали  заповітні  слова,  над  містом  піднявся  такий  сильний  вітер,  що  аж  дерева  гнулися  до  землі.  Утворився  величезний  вихор,  що  захопив  будинок  Мора  й  закрутив  його  в  чудернацькому  танці,  та  так  швидко,  що  за  якусь  мить  той  зник  без  сліду,  ніби  його  ніколи  й  не  було.  Враз  місяць  і  зорі  повернулися  на  свої  місця.  Розступилися  чорні  хмари  і  яскраве  сонечко  вирвалося  на  свободу.  Далі  почало  воно  зазирати  в  кожне  віконце  численних  будиночків  міста  й,  лоскочучи,  будити  заспаних  людей,  даруючи  гарний  настрій.  Весело  заспівали  пташки,  сповіщаючи  мешканців  про  кінець  панування  Мора.  Люди  відчиняли  вікна,  всміхалися  один  одному  й  бажали  доброго  ранку.  Вдихали  аромат  неймовірно  красивих  квітів  і  поспішали  у  своїх  справах.  Галасували  дітлахи,  розбігаючись  у  дитсадки  та  школи.
       Наші  добрі  чарівники  лагідно  всміхалися,  мружачись  від  неймовірного  задоволення.  Нарешті  все  владнається,  місто  заживе  своїм  звичним  розміреним  життям.  Буде  мир,  буде  спокій,  буде  радість,  буде  добро.  Люди  будуть  щасливими  та  здоровими!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647632
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.02.2016


Черепаха й Росомаха

         
         Котрогось  погожого  дня  до  тітоньки  Черепахи,  зателефонувала  приятелька,  тітонька  Росомаха,  щоб  запросити  на  чай  з  ожиновим  пирогом.  Черепаха  дуже  зраділа  запросинам,  бо  давненько  з  приятелькою  не  бачилась.  Почала  вона  збиратися  в  дорогу.  Довгенько  капелюшок  та  намисто  вибирала-приміряла,  потім  ще  стільки  ж  часу  черевички  взувала.  За  якийсь  час,  була  вже  готова  вирушати.  Взяла  торбинку  з  гостинцями,  та  ще  на  всякий  випадок  парасольку,  замкнула  хатинку  та  й  пішла  в  гості.
         Усі  ви,  друзі,  мабуть  вже  знаєте,  як  швидко  ходять  черепахи.  Отож  ішла  тітонька  Черепаха  до  тітоньки  Росомахи  цілих  два  дні,  та  ще  й  зупинялася  на  ночівлю.  Ось  нарешті  й  будиночок  Росомахи.  Черепаха  постукала  в  двері,  а  далі  гукнула:  
         -  Чи  дома  Ви,  Росомахо?
         -  Вдома-вдома,  люба  Черепахо.  Прошу,  заходьте,  бо  я  вже  Вас  зачекалася.  
         -  Ох  і  далеченько  ж  Ви  живете,  Росомахо,  ледве  додибала,  -  промовила  захекана  Черепаха,  знімаючи  капелюшка.  –  Ось,  прийміть  гостинці.
         -  Дякую  дуже  за  гостинці,  Черепахо.  Проходьте  й  до  столу  сідайте.  То,  знаєте,  не  я  далеко  живу,  то  Ви  повільно  ходите,  -  не  стерпіла  Росомаха  аби  не  покепкувати  з  Черепахи.  На  що  пані  Черепаха  таки  образилась.
         -  Знаєте,  Росомахо,  не  очікувала  я  від  вас  колючок  та  кпинів.  Піду  собі,  мабуть,  вже  нагостювалася.  –  Та  й  почала  з-за  столу  вибиратися  в  дорогу  збиратися.
           -  Ні-ні,  Черепахо,  не  йдіть  будь  ласка.  Я  ж  гостинна  Росомаха,  не  можу  Вас  відпустити  не  пригостивши.  Вибачте  мені  за  невдалий  жарт,  залиштеся,  прошу  Вас.
           Тут  і  пані  Черепаха  спохопилася:
           -  То  Ви  мені  вибачте,  Росомахо,  бо  це  я  винна  у  цьому  непорозумінні.  Стомившись  з  дороги,  я,  не  подумавши,  звинуватила  Вас,  що  далеко  живете.  Не  сказала  б  такого  -  не  було  би  й  Вашого  жарту  в  мою  адресу.  Отож  перепросившись,  обидві  приятельки  пообіцяли  одна  одній,  що  надалі  будуть  стежити  за  тим,  що  кажуть.  Бо,  необережно,  мало  не  втратили  давньої  дружби.  Далі  пані  Черепаха  й  пані  Росомаха  почали  частуватися  й  вести  світські  бесіди.
           Отак  і  ми,  друзі,  добре  пам’ятаймо,  що  дуже  легко,  не  замислюючись,  образити  близького  друга  словом  чи  невдалим  жартом,  чи,  навіть  втратити  його!  Добре,  що  обидві  приятельки  вчасно  спохопилися  й  зрозуміли  свої  помилки.  Інакше  хто  знає,  чи  не  закінчилася  б  їхня  дружба.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574616
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.04.2015


Казка про невидиму пані

         Десь  далеко-далеко,  навіть  мені  не  відомо  де  саме,  є  країна  Фантазія.  У  цій  країні  все  довкола  настільки  неймовірне,  що  часто  здається,  ніби  бути  такого  не  може,  бо  не  може  такого  бути.  Але,  направду,  таки  є.  Отож,  у  країні  Фантазії  є  багато  дивовижних  міст  і  сіл,  та  розповім  я  сьогодні  про  місто  Мрій.
         У  цьому  місті,  як  і  в  багатьох  інших,  є  своя  правителька.  Правда,  ніхто  й  ніколи  її  ще  не  бачив,  бо  для  всіх  вона  невидима.  Саме  тому  й  називають  її  –  пані  Невидима.  Скажу  відверто,  це  ім’я  їй  дуже  не  подобається.  З  цієї  причини,  пані  правителька  геть  замучила  вже  всіх  своїх  підданих,  і  вони  вважають  її  страшною  вередою.  Стільки  імен  вже  навигадували  й  запропонували,  але  жодне  їй  не  подобається.  Бідні  жителі  міста  вже  й  не  знали,  як  їм  звертатися  до  тої  пані.  Зажурилися  містяни.  Якщо  правителька  незадоволена,  то  ніколи  їм  спокою  і  гармонії  в  містечку  та  й  власних  домівках  не  бачити.
         Та  якось  одного  дня  завітав  у  місто  чоловік,  що  називався  Володарем  Снів.  Були  у  нього  тут  якісь  свої  справи,  котрі  він  швидко  залагодив  і  вирішив  перед  обідом  прогулятися  містом.  Вийшов  Володар  Снів  на  головну  площу  й  став  розпитувати  перехожих,  що  цікавого  можна  побачити  в  їхньому  місті,  про  саме  місто  питав,  та  хто  тут  правитель.  Люди  й  відповідати  не  хотіли,  були  понурі,  роздратовані  та  непривітні.  Аж  ось  на  зустріч  Володарю  Снів  йде  бабуся  старенька,  й  несе  кошик  з  червонобокими  яблуками.  Посміхнулася  приязно,  запропонувала  придбати  яблучко.  Володар  Снів  подякував,  купив  яблуко  та  питає:
         –  Скажіть,  мила  пані,  чого  люди  у  вашому  місті  такі  похмурі  й  непривітні?
         –  То,  синку,  все  через  нашу  пані  правительку.  Вона  вже  всім  так  допекла,  що  далі  нікуди,  –  прошамкотіла  бабуся.
         –  А  що  ж  та  пані  від  вас  хоче?  –  здивувався  чоловік.
         –  Розумієте,  паночку,  наша  пані  геть  невидима.  Колись  давно  був  у  нас  правителем  її  дідусь.  Добрий  був  правитель,  люди  його  любили  й  поважали.  Мав  двох  синів,  гарних  та  шляхетних.  Сталося  так,  що  старший  син  поїхав  здобувати  освіту  в  іншу  країну,  оженився  там  та  й  залишився  жити.  А  молодший  син  знайшов  собі  дружину  тут.  Краси  була  –  неймовірної.  Вона  також  мала  старшу  сестру,  котра  заздрила  молодшій  дуже.  Як  посватався  син  правителя  до  молодшої,  то  старша  зненавиділа  рідну  сестру  і  прокляла,  бо  хотіла  цього  жениха  собі.  Ніхто  не  знав,  яке  прокляття  вона  наслала  на  свою  молодшу  сестру,  бо  за  тим  вона  зникла  з  нашого  міста,  і  більше  тут  не  показувалася.  Молодята  жили  в  мирі  й  злагоді,  а  згодом  стали  правити  нашим  містом.  Коли  настав  час  молодій  пані  народжувати,  сталося  щось  дуже  нехороше.  Їх  будинок  три  дні  й  три  ночі  чорні  хмари  тримали  в  обіймах,  ще  й  блискавиці  били.  А  після  того  де  й  ділися,  ніби  їх  і  не  було.  Та  пані  народила  дитятко-дівчинку,  але  ніхто  її  ніколи  ще  не  бачив.  Мабуть,  то  тітчине  прокляття  таке.  Отож,  ми  навіть  не  знаємо,  яка  вона.  Вродлива  чи  потворна,  якого  кольору  очі  та  волосся.  Тільки  голос  знаємо.  Як  правителька,  вона  добре  дбає  про  наших  жителів,  нікого  не  ображає  нічим.  Та  життя  нема  від  неї,  бо  завжди  роздратована.  Та  воно  й  не  дивно,  мабуть,  не  легко  жити  без  імені.  Жодного  з  імен,  що  люди  їй  пропонували  та  придумували,  вона  не  прийняла  –  не  подобається.  Так  і  живе  досі  без  імені.  А  люди  вже  не  можуть  нових  імен  вигадувати.
         –  А  чому  ж,  скажіть,  люба  пані,  батьки  не  дали  імені  дочці?
         –  Цього,  паночку,  не  скажу,  бо  не  знаю.  Та  й  спитати  вже  нема  в  кого,  бо  нема  їх  вже  на  світі  давно.
         –  Дивна  пані…  –  промовив  замислено  чоловік.  –  А  знаєте,  я  спробую  вам  допомогти.  Підкажіть-но,  будь  ласка,  де  живе  ваша  правителька.
         –  Он  там,  –  махнула  рукою  бабуся,  –  за  фонтаном,  побачите  тінистий  парк.  По  головній  алеї  підете,  й  відразу  побачите  охайний  будиночок.  У  ньому  наша  правителька  й  живе,  –  сказала  старенька.
         –  Спасибі  Вам  велике,  –  промовив  чоловік,  і  пішов  до  невидимої  пані.
         Минувши  фонтан,  Володар  Снів  ступив  на  гарно  вимощену  гладкою  бруківкою  алею,  що  вела  до  чепурненького  будиночку.  На  порозі  сиділи  пухнаста  кицька  і  невеликий  симпатичний  песик,  улюбленці  господині  дому.
       –  Привіт,  товариство!  –  Посміхаючись,  промовив  чоловік.
       –  Няв.  –  Обізвалася  кицька.
       –  Гав!  –  Відповів  песик.
       –  Чи  можна  до  вашої  господині?  –  спитав  їх.  Кицька  й  песик  чемно  дали  дорогу  гостеві,  перемістившись  на  нижні  сходинки  порога,  а  чоловік  натиснув  на  ґудзичок  дзвінка  на  дверях.  За  якусь  мить  двері  розчинилися  і  назустріч  вийшов  сивочолий  пан  дворецький.
         –  Доброго  дня  вам!  –  Привітався  Володар  Снів.
         –  Добрий  день  і  вам.
         –  Чи  дома  пані  правителька?
         –  Так,  дома.  Ви  у  якій  справі?
         –  Гадаю,  можу  допомогти  з  вибором  імені.  –  посміхнувся  Володар  Снів.
         –  Заходьте,  присідайте,  –  запропонував  дворецький.
         Зайшовши  до  будинку,  Володар  Снів  роззирнувся,  помітивши  високе  крісло,  зручно  в  ньому  вмостився  та  почав  розглядати  картину  на  стіні.  Не  минуло  й  п’яти  хвилин,  як  двері  відчинилися,  і  наче  війнуло  легким  вітерцем.  По  кімнаті  розлився  приємний  квітковий  аромат.  А  за  ним  пролунав  милий  голос:
         –  Вітаю  вас,  пане…
         –  Мене  звати  Володарем  Снів,  –  підвівшись  з  крісла  відрекомендувався  чоловік.
         –  Володар  Снів?  Як  цікаво.  Мені  доповіли,  що  ви  прийшли  у  справі  вибору  імені.
         –  Саме  так.  Чув  я,  що  ви  давно  вже  підшуковуєте  ім’я  для  себе.  Бачив  також  ваших  містян,  котрі  вкрай  знервовані,  бо  вже  геть  зневірились  у  відчаї  й  безнадії  віднайти  його  для  вас.
         –  Так-так,  –  зітхнула  правителька.  –  Я  сама  вже  зневірилась  і  дуже  засмучена.  Розумію,  що  люди  потерпають  від  мого  поганого  настрою.  Але  ж  і  мене  зрозумійте,  дуже  не  легко  жити  мені  безіменній.  Будь-яке  я  не  хочу,  а  такого,  щоб  сподобалося  –  немає.  Чимало  імен  приміряла  я  до  себе,  та  вони  всі  якісь  недоладні,  не  пасують  мені…  –  Розповідала  тремтячим  голосом  невидима  пані.
         –  Я  спробую  зарадити  вашій  біді,  –  мовив  чоловік.
         –  Буду  дуже  вдячна  навіть  за  спробу,  –  сумно  додала  правителька.
Володар  Снів  трохи  подумав,  а  тоді  мовив:
         –  Ваше  місто  має  чудову  назву  «Місто  Мрій».  Сподіваюся,  що  вам  дуже  личитиме  ім’я  –  Мрія.
         Враз  все  довкола  засяяло  так,  ніби  сонечко  зайшло  до  кімнати.  А  в  цьому  сяйві  чоловік  побачив  дуже  вродливу  молоду  панянку  з  волошковими  великими  очима,  що  світилися  щастям.
         –  О!  Яке  гарне  ім’я  –  Мрія.  Таке  ніжне,  тендітне,  тепле  й  сонячне!  А  незвичайне  ж  яке,  і  ще  чомусь  дуже  солодке…  Я  з  вдячністю  приймаю  від  вас,  Володарю  Снів,  цей  великий  та  приємний  для  мене  дарунок  –  ім’я  Мрія.  Від  нині  я  називатимусь  Мрією!  –  Щасливо  засміялася  пані  правителька,  і  голос  її  кришталевим  дзвіночком  полинув  кімнатою,  а  далі  й  містом.  
           Прокляття  злої  тітки  розтануло  мов  дим.  У  небі  розкинулася  рушничком  барвиста  веселка,  а  пташки,  вхопивши  дзьобиками  промені  сонця,  сплели  їх  віночком  довкола  міста,  яке  сповнилося  радістю,  світлом  і  гарним  настроєм.                      
         З  того  часу  містяни  часто  бачили  свою  правительку  Мрію.  Відомо,  що  мрії  у  всіх  людей  різні,  тож  і  правителька  Мрія  для  кожного  виглядала  по  іншому.  А  ще  розповіла  мені  бабуся,  котра  продає  рум’яні  яблука,  що  з  того  самого  часу,  як  подарував  Володар  Снів  правительці  міста  ім’я,  він  ще  й  став  володарем  серця  пані  Мрії.  Кажуть,  незабаром  у  місті  Мрій  буде  весілля.  Містяни  не  натішаться,  бо  тепер  у  них  є  заповітні  мрії  подаровані  правителькою  Мрією,  та  ще  й  щасливі  сни,  подаровані  Володарем  Снів.  Чого  й  вам  усім  щиро  зичу!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557257
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.02.2015


Як від білочки слова втікали

         Погожого  зимового  дня,  тепленько  вдягнувшись,  білочка  Руделька  подалася  на  прогулянку.  Вона  зробила  кілька  стрибків  і  здивовано  зупинилась,  роззираючись  довкола.  У  лісі  було  біло  й  тихо.  Морозяне  повітря  холодило  білочці  щічки.  Сніг  виблискував  на  сонечку  чарівними  сріблястими  блискітками.  Здавалося,  ніби  добрий  чарівник  усе  довкола  зачарував,  одягнувши  у  білосніжне  вбрання.
         -  Яка  краса!  –  промовила  Руделька,  і  пара  з  її  ротика  невагомою  хмаринкою  полинула  вгору.  -  Ой,  від  мене  слова  втікають!  –  Вигукнула  білочка  й  швиденько  затулила  лапками  собі  ротика.  Бо  знову  біляві  хмаринки  кудись  собі  попливли.
         Руделька  розгублено  крутила  головою  в  різні  боки,  і  тільки  подумки  дивувалася,  що  ж  це  таке  відбувається?  Стало  білочці  боязко:  ану  ж  усі  слова  втечуть,  і  вона  не  зможе  ні  з  ким  розмовляти?  З  цією  новиною  подалася  до  свого  найближчого  сусіда  їжачка  Колючки.  Треба  ж  і  йому  розповісти,  щоб  мовчав,  бо…
         Вже  перед  самими  дверима  їжакового  дому  Руделька  зупинилася  з  простягнутою  лапкою,  щоб  постукати  в  двері.
"Ой,  лишенько,  а  як  Колючці  розповідати?  Слова  ж  утікають!"  –  Подумала  білочка.
         -  Гей,  Руделько,  ти  що  примерзла  до  порога?  –  зовсім  поряд  пролунав  голос  зайчика  Костика,  ще  одного  приятеля  білочки.
Руделька  озирнувшись  побачила,  що  із  зайчикового  рота  також  втікають  слова-хмаринки.
         -  Мовчи!  –  тільки  й  сказала  білочка,  і  хмаринка  знову  піднялася  вгору.
         Далі  мала  замовкла  й  почала  розмахувати  лапками,  намагаючись  показати  зайчикові,  що  коїться  щось  страшне.  Щоб  він  не  розмовляв  зайвий  раз.  Вона  й  ротика  лапками  затуляла,  і  очі  страшенно  витріщала.        Тоді  знову  розмахувала  лапками  та  округлювала  від  жаху  очі  й  надувала  щоки.  Зайчик  був  геть  збитий  з  пантелику.  Що  це  з  Руделькою  таке  трапилось?
         -  Що?  Вовк  десь  поряд?  –  злякано  озирнувся  Костик.  У  відповідь  білочка  знову  затулила  собі  лапками  рота  й  страшенно  округлила  й  без  того  витріщені  очі.  Тоді  знову  замахала  лапками,  показуючи  на  Колючкові  двері.  Тут  зайчик  здогадався,  що  треба  сховатися  в  хатинці  друга.  Одним  стрибком  опинився  на  порозі  й  щосили  затарабанив  у  двері.  Білочка  й  собі  почала  стукати.
         -  Гей!  Ви  чого  так  грюкаєте?  Десь  пожежа?  –  відчинивши  поцікавився  Колючка.
         -  Там  вовк,  -  мовив  переляканий  Костик,  і  кинувся  в  хату,  тягнучи  за  собою  білочку,  мало  не  збивши  з  лап  господаря  дому.  Руделька  й  собі  почала  заштовхувати  Колька  й  швидко  зачиняти  двері.  Їжачок  не  на  жарт  перелякався.  Такими  дивними  він  своїх  друзів  ще  ніколи  не  бачив.
         -  Та  що  коїться?  Чого  ви  мов  ошпарені!?  –  Вигукнув,  а  білочка  миттю  затулила  йому  лапкою  рота  й  киваючи  головою,  показала,  щоб  не  розмовляв.  Та  Колько,  відмахнувшись,  вів  далі:
         -  Слухай,  Руделько,  я  ще  розумію  Костика,  він  хижаків  боїться,  бо  не  легко  йому  від  них  утікати.  Але  чого  ти  така  нажахана?  Ти  ж  можеш  дременути  на  найвищу  гілку  і  ніякий  хижак  тобі  не  страшний,  -  дивувався  їжачок.  А  білочка,  помітивши,  що  в  хатинці  хмаринок-слів  не  видно  набралася  хоробрості  й  вигукнула:
         -  Та  ніякого  вовка  я  в  очі  не  бачила!
         -  То  чого  ти  нас  так  налякала?  –  Почав  сердитись  уже  Костик,  котрий  даремно  страху  наївся.
         -  Тут  таке  відбувається!..  Ще  страшніше,  аніж  найстрашніший  вовк.          –  Дуже  серйозно  і  чомусь  пошепки  промовила  Руделька.
         -  І  що  це  таке,  що  страшніше  за  вовка?  –  Теж  пошепки  поцікавився  Колько.
         -  Друзі,  це,  мабуть  якісь  чари.  Сьогодні  я  помітила  одну  дуже  дивну  річ.  Коли  я  вийшла  з  дому  на  прогулянку  і  вголос  сказала  кілька  слів,  то  побачила  таке…
         -  Яке?!!  –  Разом  спитали  стривожені  Колько  і  Костик.
         -  Побачила,  як  втікають  від  мене  слова!  -  Закінчила  розповідь  білочка  і  мало  не  заплакала.  А  зайчик,  як  стояв,  так  і  сів  на  підлогу.
         -  Дивно,  -  замислено  проказав  їжачок.  –  І  як  це  виглядало?  Тобто,  як  вони  від  тебе  втікали?
         -  Та  дуже  просто,  -  пояснила  Руделька.  -  Коли  я  сказала  кілька  слів,  вони  перетворилися  у  біляві  хмаринки  й  кудись  собі  поплили.
І  тут  зайчик  з  їжачком  дружно  розсміялися,  все  зрозумівши.  А  білочка  ображено  вела  далі:
         -  І  нічого  не  смішно!  І  не  тільки  мої  слова  втікали.  Коли  я  тебе,  Колько,  хотіла  про  це  попередити,  нагодився  Костик.  Він  до  мене  заговорив,  а  його  слова  також  почали  втікати.  От  я  й  налякалася,  що  коли  всі  слова  утечуть,  то  ми  більше  ніколи  не  зможемо  розмовляти  одне  з  одним.
         У  хатинці  від  сміху,  аж  шибки  тремтіли.  Насуплена  Руделька,  тільки  носиком  шморгала,  розуміючи,  що  друзі  знають  щось  більше  ніж  вона,  тому  й  сміються  собі  з  неї.
         -  Дуже  гарно  з  вашого  боку!  -  Тільки  й  сказала.
         -  Вибач,  Руделечко,  -  першим  оговтався  Колько.  –  Ми  не  з  тебе  сміємося,  хоча  якщо  по-правді,  то  і  з  тебе  трішки  теж.  Ми  й  забули,  що  ти  тільки  минулої  весни  народилася  й  ще  зовсім  маленька,  тому  багато  чого  не  знаєш.
         -  Так,  пробач,  будь  ласка,  -  сказав  Костик.  –  Я  ж  подумав,  що  десь  поряд  вовк,  і  мало  не  вмер  зі  страху.  А  то  виявляється  слова-хмаринки.
         -  Ну  то  поясніть,  коли  такі  розумні,  -  вже  й  собі  посміхалася  білочка,  бо  мала  дуже  добру  вдачу,  і  не  вміла  довго  на  друзів  ображатись.
         -  Розумієш,  Руделько,  це  не  слова  від  тебе  втікають,  то  пара,  яку  ти  видихаєш,  –  почав  пояснювати  їжачок.  Повітря  невидиме,  прозоре.  Все  живе,  що  є  довкола,  його  вдихає  і  видихає.  А  на  холоді  наш  теплий  подих  перетворюється  на  хмаринки  пари.  Вже  дуже  скоро,  у  лісовій  школі,  ти  багато  цікавого  дізнаєшся.  Тому  нічим  не  журися  і  говорити  не  бійся,  все  добре.  –  І  всі  троє  знову  дружно  розсміялися.
         Потім  друзі  разом  пили  смачний  суничний  чай  з  медом  і  яблучним  пирогом.  А  згодом  побігли  гратися  в  сніжки.
         Ось  така  історія,  любі  хлопчики  й  дівчатка.  Є  у  мене  їх  багато,  тож  заходьте  ще  послухати,  завжди  вам  рада.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552718
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.01.2015


Малинове варення

         У  лісі,  між  двох  старих  лип,  стоїть  ведмежа  хата-барліг.  Живуть  там  тітонька  Ведмедиця  й  дядько  Ведмідь.  Позаду  хати  ростуть  густі  малинові  кущі.  А  ще  далі  –  пасіка  дядька  Ведмедя.  Всеньке  літо  тітонька  Ведмедиця  сушить  цвіт  липи,  м’яту  та  ромашку,  бо  дуже  любить  збирати  лікарські  рослини.  А  ще  варить  малинове  варення.  Та  й  дядько  Ведмідь,  робить  запаси  меду,  щоб  взимку  та  осінньої  холодної  пори  мати  ліки  проти  грипу  та  застуди.
         Звірі  лісу  завжди  приходять  до  сім’ї  ведмедів,  коли  раптом  застуджуються  чи  грипують,  а  ведмеді  залюбки  допомагають  сусідам.
         Якось,  коли  у  лісі  вже  лежав  сніг  та  мороз  міцно  скував  усе  довкола,  дядько  Ведмідь  вирішив  прогулятися  перед  обідом.  Вийшов  на  поріг,  вдихнув  морозяне  повітря    і  задоволено  посміхнувся.
       –  За  тиждень  можна  й  у  сплячку  впадати,  саме  час,  –  сказав  сам  до  себе.
       –  Допоможіть!  –  почувся  хриплий  голос  від  сусідської  заячої  хатинки.
       –  Хто  це  там  за  кущами?  Ану  покажись!  –  прогудів  дядько  Ведмідь.
       –  Це  я,  заєць  Костик,  дядечку,  –  озвався  сумно.  Поволі  ступаючи,  до  Ведмедя  вийшов  зайчик.  З  його  вигляду  було  видно,  що  він  добряче  застудився.
       –  Кепські  справи,  –  промовив  дядько  Ведмідь.  –  Ходімо  мерщій  до  барлогу.  Треба  покликати  тітоньку  Сову,  щоб  тебе  оглянула.  А  тим  часом  тітонька  Ведмедиця  напоїть  тебе  липовим  чаєм  з  малиновим  варенням.
       Костик  навіть  не  сперечався,  бо  дуже  погано  почувався.  Вчора  ввечері,  коли  випав  сніг,  він  з  друзями  грався,  бігаючи  по  свіжому  сніжку.  Жбурляли  сніжки,  хто  дальше  кине,  бігали  наввипередки,  далі  почали  ліпити  снігового  діда.  Зайченяті,  добряче  набігавшись,  захотілося  пити.  Додому  ліньки  було  йти,  от  він  і  наївся  білого  снігу.  Хоч  добре  знав,  що  цього  робити  ні  в  якому  разі  не  можна.  Та  ще  й  лапи  промочив.  Ото  ввечері  почав  кашляти  та  пчихати,  а  до  ранку  ще  й  горло  розболілося  й  піднялася  температура.  Тому  й  вийшов  на  ганок,  аби  покликати  на  допомогу.  Добре,  що  дядько  Ведмідь  нагодився.  Він  поніс  малого  вуханя  до  свого  барлогу,  бо  йти  самому  у  зайчика  не  було  зовсім  сил.
       –  Що  це  з  Костиком  трапилося,  –  спитала  тітонька  Ведмедиця,  побачивши,  як  дядько  Ведмідь  заносить  малого  у  хату.
       –  Схоже,    малюк  добряче  застудився.  Поклади  його  у  ліжко,  вкрий  тепленько,  та  зроби  липового  чаю  з  медом  і  малиною,  а  я  піду  пані  Сову  покличу.  Вона  ж  лікар,  на  хворобах  краще  всіх  знається.
       –  Ой,  лишенько,  –  сплеснула  лапами  тітонька  Ведмедиця.  –  Вже  йду  чай  заварю,  саме  чайник  закипів.
       У  хатинці  ведмедів  було  тепло  й  затишно.  У  печі  горіли,  потріскуючи,  дрова.  Костикові  здавалося,  що  вогонь  весело  підморгує  йому,  припрошуючи  погрітися.  Тітонька  Ведмедиця  вклала  зайчика  у  своє  велике  ліжко  й  тепло  закутала  ковдрою.  Далі  принесла  горнятко    запашного  чаю.  Костик  зробив  кілька  маленьких  ковточків  і  аж  заплакав,  так  боляче  було  йому  ковтати.  А  незабаром  прийшла  пані  Сова.
       –  Доброго  дня!  Де  хворий?  –  з  порога  мовила,  розтираючи,  змерзлі  кінчики  крил.
       –  Тут  хворий,  тут,    –  відповіла  за  Костика  тітонька  Ведмедиця,  бо  він  навіть  говорити  не  міг.
       –  Ох,  зайченяточко  моє  бідолашне,  де  ж  ти  так  застудився?  –  примовляла  пані  Сова  міряючи  температуру.  Потім  ще  послухала  його  слухавкою,  наказала  язика  показати,  а  далі  сказала:
       –  Це  –  застуда.  Потрібне  серйозне  лікування.  Липовий  чай  з  медом  і  малиною  ви  вже  даєте.  Це  дуже  добре.  А  ще  потрібен  сироп  з  подорожника  чи  калини,  і  зваріть  чай  із  моху.  Він  правда  гіркий  дуже,  але  миттю  поставить  нашого  Костика  на  ноги.  Ну  і  звісно  постільний  режим.
       –  Я  доглядатиму  за  Костиком,  –  пообіцяла  тітонька  Ведмедиця.
       –  От  і  добре,  а  я  навідаюся  за  день  чи  два,  перевірю,  як  проходить  лікування.  До  побачення!  –  І  пані  Сова  пішла  до  інших  хворих,  що  теж  потребували  її  допомоги.
       Лежав  зайчик  у  теплому  ведмежому  барлозі    та  й  дуже  гірко  йому  було.  Бо  через  свою  легковажність  він  захворів,  ще  й  стільки  клопотів  завдав  добрим  й  турботливим  ведмедям.  Кілька  днів  Костик  майже  не  розмовляв,  бо  сильно  пекло  в  горлі  та  дуже  кашляв.  Тітонька  Ведмедиця  лікувала  його  сиропами  й  чаями,  а  дядько  Ведмідь  носив  воду  та  дрова,  підтримуючи  вогнище  в  печі,  і  щось  незлостиво  бубонів  собі  під  ніс.  Дивився  із  жалем  на  зайчика  й  похитував  великою  своєю  головою,  бо  температура  ніяк  не  хотіла  падати.          Тітонька  Сорока,  лісова  листоноша,  дуже  швидко  рознесла  лісом  новину  про  хворого  зайчика.  Вже  за  короткий  час  до  барлогу  один  за  одним  почали  сходитися  лісові  звірята,  щоб  провідати  Костика.  Та  тітонька  Ведмедиця,  суворо  всім  сказала,  що  турбувати  його  поки  що  не  слід.  І  не  тому,  що  вона  така  строга,  а  тому,  що    хвилюється  за  всіх  малят-звірят,  щоб  і  вони,  чого  доброго,  не  похворіли.  Адже  застуда,  дуже  вредна  пані,  тому  й  чіпляється  до  всіх  без  вибору.
       –  Приходьте  за  два  дні.  Якщо  у  Костика  не  буде  вже  високої  температури,  то  ви  зможете  його  провідати,  –  додала  лагідно,  бо  побачила,  що  звірята  посмутнішали.
       –  Гаразд,  прийдемо  пізніше,  –  сказав  борсучок  Бориско.
Звірята  зібралися  на  лісовій  галявині,  аби  порадитись,  які  гостинці  Костикові  принести,  чим  друга  потішити.
       –  Я  принесу  йому  книжечку  з  казками,  –  сказала  білочка  Руделька.  –  Буде  наш  зайчик  читати,  і  швидше  одужувати.
       –  Добре  ти  придумала,  –  похвалив  їжачок  Колючка.  –  А  я  розмальовку  й  олівці  принесу,  –  додав.  –  Бо  за  малюванням  також  час  хутко  минає.
       –  Я,  мабуть,  принесу  морквину,  –  підморгнув  друзям  борсучок  Бориско.
       –  А  у  мене,  –  сумно  промовила  мишка  Марта,  –  нічого  такого  немає.
Та  вже  за  мить  радо  підстрибнула:  –  Ой,  я  ж  зовсім  забула.  Є  в  мене  для  Костика  подарунок.  Я  йому  до  Різдва  його  готувала.  Але,  коли  вже  сталася  така  прикрість,  то  подарую  раніше.  А  до  свят  щось  інше  придумаю,  –  задоволено  посміхнулася  мишка.
         Отож  за  кілька  днів,  звірята  вже  могли  відвідати  друга.  Хоч  Костик  ще  кашляв,  а  тітонька  Ведмедиця  раз-у-раз  давала  йому  якісь  ліки,  він  дуже  був  радий  побачити  друзів.
       –  Ого,  скільки  всього  ви  принесли!  –  Тішився  подарунками  зайчик  і  дякував  друзям,  бо  вже  не  так  нудно  буде  йому  хворіти.  –  А  який  тепленький  светрик!  Дякую  тобі  Марто.  Тепер  я  вже  більше  не  застуджуся,  –  пообіцяв.
       –  Носи  на  здоров’я  і  хутко  одужуй,  –  мовила  втішена  мишка.
       За  кілька  днів  зайчик  Костик  був  цілком  здоровим  і  щиро  дякував  за  турботу  тітоньці  Ведмедиці  й  дядькові  Ведмедеві.  А  також  своїм  друзям,  котрі  про  нього  не  забували,  провідували.  На  прощання  тітонька  Ведмедиця  подарувала  усім  звірятам  по  баночці  смачного  й  цілющого  малинового  варення.  Дядько  Ведмідь  щедро  вділив  усім  духмяного  меду.  Так,  на  всякий  випадок,  бо  ану  ж  захворіє  хто  знову.
         Ведмедям  давно  вже  був  час  для  зимового  сну,  вони  навіть  трохи  припізнилися,  через  хворобу  зайчика  Костика,  проте  не  журилися  тим.  А  звірята  подякували  за  смачні  гостинці,  і  побажали  ведмедям  гарного,  та  спокійного  сну  аж  до  самої  весни.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551633
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 14.01.2015


Диво на Святвечір

         У  нас  в  Україні  багато  гарних  традицій.  Святкуються  родинами  і  Різдво,  і  Великдень,  і  ще  багато  різних  свят.  Сьогодні  я  розповім  про  дівчинку  Яринку,  і  про  диво,  яке  трапилося  з  нею  на  самий  Святвечір.
         Отож  у  Яринки  велика  родина,  котра  на  великі  свята  збирається  разом  за  одним  святковим  столом.  Так  вже  склалося,  що  в  їхній  будинок,  де  живе  дівчинка  з  батьками  й  бабусею,  на  самий  Святий  вечір  з’їжджаються  всі  рідні  дядечки  й  тітоньки  зі  своїми  дітьми.  Отоді  стоїть  в  будинку  такий  гамір  та  рух,  наче  на  вокзалі.  Всі  щось  розповідають,  сміються,  застеляють  столи,  а  діти  бігають,  граючись  і  галасуючи.  Яринці  щойно  виповнилося  сім  років,  тому  вона  почувається  вже  геть  дорослою  й  залюбки  допомагає  в  усьому  рідним  без  зайвих  нагадувань.
         Як  і  годиться,  матуся  з  бабусею  наготували  дванадцять  пісних  страв.  Яринка  теж  допомагала.  Пампушки  цукровою  пудрою  посипала,  узвар  в  глечик  наливала,  родзинки  у  кутю  додавала,  не  сиділа  без  діла.  Коли  засвітили  різдвяну  свічку  і,  помолившись,  сіли  до  столу,  почалися  розмови,  от  бабуся  й  сказала:
         –  Сьогодні  добрі  господарі  повинні  нагодувати  всіх  домашніх  тварин,  щоб  ні  одна  жива  душа  у  Святий  вечір  не  лишалася  голодною.
         –  Бабусю,  а  якщо  немає  домашніх  тваринок?  –  спитала  Яринка.
         –  Тоді  треба  вечерею  поділитися  з  тими,  хто  не  має  домівки,  –  відповіла  бабуся.
         Далі,  за  столом,  почали  лунати  колядки,  віншування,  сміх  та  гамір  великої  родини.  Яринка  тихенько  вийшла  з-за  столу  і  поглянула  у  вікно.  А  там,  у  світлі  вуличних  ліхтарів,  кружляли  великі  й  лапаті  сніжинки.  Вони  мерехтіли  й  виблискували,  наче  небачені  коштовності.  Раптом  сніг  почав  падати  густий-густий  і  дівчинка  побачила,  як  в  сніговому  мареві  з’явилася  красива  жінка  у  білосніжному  вбранні.  Сніжинки  танцювали  навкруг  неї  у  веселому  танку,  а  вона  повільно  підійшла  до  воріт  Яринчиного  двору  й  зупинилася.  А  потім,  повернувши  голову  до  вікна,  привітно  посміхнулася.  Дівчинка  від  несподіванки  часто-часто  закліпала  оченятами.  А  диво-пані  махнула  Яринці  рукою  раз  і  вдруге,  запрошуючи  вийти  у  двір.  Кивнувши  у  відповідь,  дівчинка  вийшла  тихенько  з  кімнати.  Вдягла  швиденько  шубку,  шапочку  й  рукавички  та  вийшла  на  поріг.
         –  Ви  мене  кликали?  –  спитала  Яринка,  геть  забувши  привітатися.
         –  Так,  Яринко,  кликала.  Ти  не  бійся  мене,  нічого  лихого  я  тобі  не  заподію,  –  озвалася  диво-пані.
         –  А  хто  Ви?  –  знову  спитала  дівчинка.
         –  Мене  звуть  Сніговицею,  –  посміхаючись,  відповіла  незнайомка.  Але  зараз  мова  не  про  мене.  Скажи,  ти  пам’ятаєш,  що  казала  за  вечерею  бабуся  про  тварин?
         –  Так,  пам’ятаю,  –  відповіла  ще  більш  здивована  Яринка.
         –  Поглянь,  будь  ласка,  он  туди,  –  показала  пані  Сніговиця  рукою  на  лавку  навпроти  Яринчиних  воріт.
         Дівчинка  глянула,  і  побачила  невелику  коробку  з-під  взуття,  геть  засипану  снігом.
         –  Що  це?  –  спитала  мала.
         –  Підійди  ближче  не  бійся,  –  відказала  білосніжна  пані.
         Яринка  мерщій  кинулася  до  коробки  і  відкрила  її,  а  там…  Геть  ще  маленьке,  біле  пухнасте  кошенятко.  Було  видно,  що  воно  дуже  змерзло,  бо  сильно  трусилося.  А  коли  дівчинка  простягла  до  нього  рученята,  тихенько  нявкнуло,  ніби  заплакало.  У  Яринки  аж  у  носику  защипало,  теж  захотілося  плакати  від  жалю.
         –  Хто  ж  тебе  тут  покинув  у  такий  холод?  –  спитала,  пригортаючи  свою  знахідку  до  грудей.
         –  Пам’ятаєш?  У  цей  вечір,  жодна  жива  душа  не  повинна  бути  голодною…
         –  Так!  Я  пам’ятаю,  пані  Сніговице.  Я  заберу  Сніжинку  додому  і  нагодую,  –  сказала  Яринка.
         –  В  тебе  добре  серце  дівчинко,  я  рада,  що  не  помилилася.  А  тепер  хутчіш  у  теплу  хату,  –  сказала  пані  Сніговиця.  –  Мені  час  вже  йти,  бо  за  мною  йде  мій  старший  брат  Морозенко,  і  до  ранку  дуже  холодно  стане.  Прощавай.
         –  До  побачення,  –  помахала  рукою  Яринка,  і  побігла  до  свого  дому.
На  порозі  ще  раз  озирнулася  й  побачила,  як  пані  Сніговиця  віддаляється  і  зникає  у  густій-густій  сніговій  пелені.  Дівчинка  ніжно  пригорнула  кошенятко,  струсила  сніг  і  ввійшла  у  теплий  дім.  В  кімнаті  вже  прибирали  зі  столу.
         –  Матусенько,  бабусенько,  ви  не  повірите,  –  почала  було  Яринка,  та  враз  примовкла,  подумавши,  що  про  таємничу  зустріч  вона  не  розповідатиме  дорослим.  А  за  хвильку  додала:
       –  Подивіться,  хто  тепер  у  нас  є,  –  простягла  руки  на  котрих  тремтіло  біле  пухнасте  диво.
       –  Де  ж  ти  його  взяла?  –  спитав  татусь.
       –  Воно  під  лавкою,  навпроти  воріт,  голодне  замерзало,  –  тихо  відповіла  Яринка.  –  А  бабуся  казала,  що  жодна  жива  душа  у  цей  вечір  не  має  бути  голодною.
       –  Розумнице  моя,  –  лагідно  мовила  бабуся.  –  Ти  все  вірно  зрозуміла  і  правильно  вчинила.  Ходімо,  наллємо  йому  теплого  молочка.
       –  Сніжинка,  мабуть,  дуже  зголодніла,  –  посміхаючись,  погодилася  дівчинка.
         З  того  часу  Сніжинка  виросла,  стала  красивою  білою  кицькою  й  досі  живе  у  Яринки.  А  дівчинка  добре  про  неї  дбає  і  дива,  що  сталося  на  самий  Святвечір  не  забуває.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=548846
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.01.2015


Скарб мишки Марти

       У  гарній  хатинці-нірці,  де  є  дві  затишні  кімнатки,  живе  польова  мишка  Марта.  Усім  відомо,  що  на  зиму  звірята  роблять  запаси  всілякої  смакоти.  Отож  і  в  Мартиній  комірці  є  повно  добра.  Ця  мишка  дуже  хороша,  дбайлива  господинька.  Цілими  днями  вона  наводить  лад  та  чистоту  в  своєму  домі.  А  довгими  зимовими  вечорами,  гріючись  біля  вогнища  в  каміні,  готує  друзям  подарунки-сюрпризи  до  Різдва.
         Саме  зараз  зима.  Надворі  холодно,  сніг  і  мороз,  та  ще  й  вітер  дошкульний.  Та  нашій  мишці  до  всього  цього  байдуже.  Тішиться  Марта,  бо  незабаром  Новий  рік  та  Різдво,  а  в  неї  вже  готові  для  всіх  подарунки.  Найбільше  мишка  хоче  подивувати  своїх  друзів,  що  зберуться  на  святкову  гостину,  чимось  дуже  незвичайним.
         Одного  дня  Марта  побачила  у  себе  в  комірці  диво-дивне.  З-під  землі  стриміли  два  маленьких,  та  лискучих  зелених  листочки.
         –  Що  це  за  диво  таке  росте  у  мене  в  комірці?  –  подивувалася  Марта.
З  того  часу,  вона  щодня  прибігала  привітатися  зі  своїм  гостем,  полити  його.  А  листочки  росли-підростали  й  невдовзі  мишка  зрозуміла,  що  це  за  квітка  в  комірці  росте.  Це  був  –  підсніжник.
         –  Тобі  ще  не  час.  Щось  ти  ранувато  друже,  адже  до  весни,  ще  ой  як  далеко.  Та  й  місце  ти  вибрав  геть  не  зручне,  –  бесідувала  з  ним  Марта.  Минали  дні,  а  підсніжник,  знай  собі  ріс.  Тоді  мишка  взяла  горщик,  та  й  пересадила  квітку,  бо  в  комірці  було  занадто  темно.  А  горщик  поставила  на  підвіконні.  Звичайно  Марта  й  далі  дбайливо  його  доглядала,  а  він  собі  ріс  та  й  ріс.  Якось  у  двері  мишачої  нірки  постукав  зайчик  Костик:
         –  Привіт,  Марто.
         –  Привіт  Костику.  Ти  чого  такий  захеканий,  щось  трапилося?  –  стурбовано  спитала  мишка.
         –  Тітонька  Сова  послала  мене  запитати  у  тебе,  чи  не  маєш  часом  сушеного  липового  цвіту?  Наша  Руделька  застудилася.  Скоро  Різдво,  а  вона  лежить  з  високою  температурою.
         –  Ой,  біда!  –  вигукнула  Марта.  –  Маю  я  липовий  цвіт,  та  добре  б  ще…
         –  Мед  і  малина,  –  випередив  її  зайчик.  –  Знаю-знаю,  був  уже  в  тітоньки  Ведмедиці  та  дядька  Ведмедя,  вони  дали.
         –  Хвилиночку,  зараз  принесу,  –  сказала  мишка  і  побігла  до  комори.  За  мить  вона  повернулася  з  полотняним  мішечком  повним  духмяної  липи.          –  На  ось,  візьми.  Та  переказуй  від  мене  вітання.  Я  скоро  провідаю  Руделечку.
         –  Дякую,  обов’язково  передам!  –  Вже  на  порозі  гукнув  Костик,  і  чимдуж  помчав  до  білячої  хатинки-дупла.  Марта  постояла,  ще  якийсь  час  на  порозі  дивлячись  зайчикові  в  слід,  і  повернулася  в  теплу  нірку.
       Сніг  почав  падати  густіший.  Налетів  холодний  вітер,  підіймаючи  й  кружляючи  сніжинки  у  зимовому  танку.  Мишка  вирішила  обов’язково  піти  провідати  Рудельку,  і  віднести  їй  чогось  смачненького.  З  цими  думками,  Марта  взяла  лієчку  і  пішла  поливати  підсніжника.  Враз  зупинилася,  і  аж  засміялася:
         –  Я  знаю,  що  допоможе  білочці  одужати!  І  на  свята  вона  буде  разом  зі  всіма  радіти  подарункам  і  зимовим  розвагам.
         Наступного  дня  мишка  обережно  обгорнула  горщик  із  підсніжником  теплою  хусткою.  Вдяглася  тепленько  сама,  і  вийшла  за  поріг  домівки.  Марта  йшла  білосніжною  стежкою  ніжно  пригортаючи  свій  скарб  до  грудей.  Один  поворот,  ще  один  і  ось  уже  мишка  стукає  в  двері  Рудельчиного  дому.  Відчинила  мама  білочки.
         –  Добрий  день,  чи  можна  провідати  Рудельку?  Я  розумію,  що  вона  хворіє,  тому  не  затримаюсь  довго.  У  мене  для  неї  є  подаруночок.  Я  тільки  його  віддам,  і  додому.
         –  Заходь,  Марто,  хутчіш,  не  стій  на  морозі.
Мишка  зайшла  до  кімнати  й  побачила  свою  подругу.  Білочка  посміхнулася  Марті:
         –  Як  добре,  що  ти  прийшла,  мені  так  сумно  хворіти.
         –  Привіт,  подруго,  ти  не  сумуй.  Дивись  лишень,  що  я  тобі  принесла.  Гадаю,  що  це  допоможе  тобі  скоріше  одужати.
         –  Що  це?  –  здивовано  спитала  Руделька.
         –  Це,  справжній  скарб.  Знайшла  я  його  у  себе  в  комірці.  Поглянь.  –  І  мишка  розгорнула  свій  пакунок.  А  звідти  на  білочку  дивився  маленький  підсніжник.  Поміж  листочків  стриміла  маленька  ще  стеблинка,  котра  за  кілька  днів  стане  сильним  стебельцем.  А  на  ньому  з’явиться  крихітний  дзвіночок  первоцвіту.
         –  Яке  диво,  –  захоплено  промовила  білочка.
         –  Кажу  ж,  справжній  скарб.  Серед  зими  –  підсніжник.  –  Весело  підморгнула  Марта.  –  Отак  будеш  щодня  милуватися  ним,  розмовляти  до  нього  і  поливати,  то  й  одужаєш  скоріше.  А  на  самі  свята  матимеш  сюрприз.
         –  Ой  спасибі  тобі  Марто,  а  як  же  тепер  ти  без  підсніжника?  Як  будеш  без  свого  скарбу?  –  розхвилювалася  Руделька.
         –  Я  приходитиму  до  тебе,  щоб  на  нього  подивитися.  Та  й  потрібний  він  зараз  більше  тобі,  ніж  мені.  Адже  гарний  настрій  та  здоров’я  подруги  –  для  мене  важливіше,  –  посміхнулася  білочці  мишка.
         –  Дякую,  ти,  найкраща  у  світі  подруга,  –  схвильовано  промовила  Руделька.
         Минуло,  ще  кілька  днів.  Марта  майже  щодня  провідувала  Рудельку,  а  білочка  швидко  одужувала.  Подруги  разом  дбали  про  підсніжника,  а  він  незабаром  віддячив  подругам  за  турботу.
         Прибігла  котрогось  дня  мишка  до  білочки,  а  та  вже  зовсім  здорова  і  загадково  так  стоїть  посміхається.
         –  Вгадай  що?
         –  Що?  –  і  собі  спитала  Марта.
         –  Підсніжник…
         –  Розцвів!  –  випередила  подругу  мишка.  –  Ура!  –  радісно  заплескала  в  долоньки.
         –  Саме  так,  ходімо,  побачиш.  –  запрошувала  Руделька.  На  підвіконні  стояв  красень  підсніжник  в  білосніжній  шапочці-дзвіночку.
         –  Красивий,  –  зачаровано  прошепотіла  Марта,  ніби  боялася,  що  він  кудись  зникне.
         –  А  пахне,  пахне  ж  як,  понюхай.  –  і  собі  пошепки  сказала  Руделька.
         –  Чарівно!  –  сказала  мишка.
         –  Авжеж.  –  погодилася  білочка.  –  А  завтра  вже  свято.  Ми  покажемо  його  друзям?  –  спитала.
         –  Покажемо,  обов’язково.  –  погодилася  Марта.
         Наступного  дня  всі  всі  друзі  зібралися  разом  святкувати.  Стіл  накрили  під  ялинкою,  поряд  з  ніркою  їжачка  Колючки.  Там  було  і  затишно,  і  сухо.  Зайчик  Костик  навіть  прикрасив  неподалік  маленьку  ялинку  червонобокими  яблуками  та  цукерками.  Мишка  Марта  усім  подарувала  сплетені  нею  шарфики,  шапочки  й  рукавички.  Руделька  принесла  запашних  пряників,  а  їжачок  Колючка  десь  роздобув  мандаринки.  Звірята  обмінялися  подаруночками  одне  для  одного.  Гостинці  та  частування  виклали  на  стіл.  Друзі  були  дуже  раді,  що  знову  зібралися  всі  разом,  що  будуть  весело  святкувати.  Та  ось  мишка  й  білочка  відійшли  від  столу,  про  щось  пошепотілися,  і  Руделька  голосно  промовила:
         –  Дорогі  друзі,  ми  з  Мартою  маємо  для  вас  сюрприз.
         –  Який?  –  разом  спитали  Костик  та  Колючка.
         –  Ось,  дивіться!  –  білочка  зняла  хустку  з  горщика,  який  обережно  тримала  мишка,  і  всі  побачили  ніжний  підсніжник.  А  він  погойдувався,  ніби  кивав  привітно  до  всіх  своєю  тендітною  білою  голівкою.
         –  Оце  диво!  Де  ви  його  взяли  серед  зими?  –  дивувалися  їжачок  із  зайчиком.  –  І  як  таке  можливе,  щоб  цвіли  квіти  серед  зими?
         Звичайно  ж  Марта  з  Руделькою  розповіли  друзям  історію  про  скарб-підсніжник,  і  як  він  допоміг  білочці  одужати.  Ось  такий  неймовірний  сюрприз  зробили  друзям  подружки.  Всю  цю  історію  ненавмисне  підслухав  стренький  дідусь  Ворон.  Він  підлетів  до  друзів  ближче,  сів  на  найнижчу  гілку  ялини  й  сказав  мишці:
         –  Найбільший  скарб,  то  доброта  й  турбота  у  твоєму  серденьку,  дитино.  Бо  ти  не  пошкодувала  для  хворої  подруги  своєї  диво-знахідки.
         –  Дякую,  дідусю,  –  тихенько  відповіла  Марта.  Їй  було  неймовірно  приємно  від  його  похвали.
         Свято  продовжувалося.  Друзі  танцювали  та  співали  біля  ялиночки.  А  підсніжник  красувався  у  центрі  столу,  мов  найголовніший  гість  свята,  і  тихенько  подзвонював  своїм  ковпачком-дзвіночком.  Його  дзвін  був  дивовижним  та  сріблястим,  тому  над  галявиною  линула  найчарівніша  кришталева  мелодія,  під  яку  танцювали  балеринки-сніжинки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544844
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.12.2014


Колискова для сина (пісня)

Музика  та  виконання  Володимира  Сірого

Коли  вже  звечоріє  за  вікном,
А  зорі  заглядатимуть  в  хатину,
Колишучи,  співатиму  тобі
Цю  колискову,  мій  маленький  сину.
Я  поведу  тебе  в  країну  снів
Незнаними,  щасливими  стежками.
Оберігатиму  твій  милий  сон,
І  буде  тобі  затишно  у  мами.
Твої  тривоги,  болі  і  жалі  
Я  відведу  дбайливими  руками.
Рости  здоровий,  мудрий,  сину  мій.
Іди  у  світ  щасливими  стежками.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543305
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 12.12.2014


Помічники Святого Миколая

Якось  четверо  янголят  зібралися  і  пішли  до  Святого  Миколая.  Дуже  їм  хотілося  Святому  допомагати.  Прийшли  до  його  хатинки  і  постукали  в  двері.  За  якусь  мить  Святий  Миколай  уже  запрошував  янголят  до  світлиці.
–  Дорогий  Миколаю,  чи  можемо  ми  тобі  допомагати,  коли  ти  будеш  обдаровувати  діток?
–  Залюбки  прийму  вашу  допомогу,  дорогі  янголятка.  Адже  мені  самому  не  так  вже  й  легко  усюди  встигати,  –  посміхаючись,  промовив  Святий.
–  Тоді  кажи,  що  нам  робити,  і  ми  радо  допоможемо.
–  Ось  тут  у  мене  записані  всі  дітки,  що  є  на  Землі,  –  і  з  цими  словами,  Миколай  вийняв  із  шухляди  велику  й  товсту  книгу.  –  Тут  усі  їх  імена  та  адреси,  а  також  усі  добрі  й  не  дуже,  вчинки.  А  це,  –  вийнявши  скручений  у  трубочку  папір,  продовжував  Святий,  –  довжелезний  список  побажань,  що  вони  хотіли  б  отримати  від  мене  в  дарунок.
–  І  як  ти  справляєшся  з  цим  усім?  Адже  тут  тисячі  дітей,  –  спитало  котресь  янголя.
–  Так,  це  справа  дійсно  не  легка.  Та  є  у  мене  чарівне  дзеркало  у  котре  я  частенько  заглядаю,  тому  все,  і  про  всіх  діток  знаю,  –  підморгуючи  й  усміхаючись  мовив  Святий  Миколай.
       Янголятка  підійшли  до  диво-дзеркала  ближче  і  побачили  там  кучугури  білих  та  пухнастих  хмарин.  Махнув  Святий  своєю  палицею,  і  нараз  усі  хмаринки  розтанули.  А  натомість  вигулькнуло  замурзане  личко  хлоп’яти.
–  Іди-но  вмийся,  горенько  моє,  –  сказала  до  нього  матуся.  –  Що  ж  ти  знову  накоїв?  Навіщо  шибку  сусідам  розбив?
Та  хлопчина  крутнувся  на  місці,  і  тільки  його  й  бачили.
–  Ну  що  за  неслух?  Знову  втік,  –  бідкалася  мати.
–  Це  –  хлопчик  Михайлик.  Дуже  вперта  та  неслухняна  дитина.  –  Промовив  Святий.  –  Давно  за  ним  спостерігаю.  Геть  не  слухає  мами,  та  дуже  її  засмучує  своїми  витівками.  Ось  йому  цього  року  понесе  різочку  Антипко.
–  Ой,  а  може  не  треба?  –  Округлили  очі  малі  янголята.  –  Той  Антипко  такий  лихий.  Він  і  нам  спокою  не  дає,  завжди  якісь  капості  влаштовує.
–  Мусить  так  бути.  –  Дуже  серйозно  промовив  Миколай.  –  Адже  Михайлик  має  зрозуміти,  що  був  нечемний,  тому  подарунків  не  отримав.  Якщо  подумає  про  свою  поведінку,  виправиться  на  краще,  то  наступного  року  вже  буде  з  подарунками.
–  І  часто  діти  залишаються  без  подарунків?  –  Стурбовано  спитало  друге  янголя.
–  Ні,  не  дуже  часто.  Але  такі  випадки  бувають.  Ось  погляньте-но  сюди.  –  Святий  показав  на  чарівне  дзеркало.  Хмаринки  знову  розійшлися  в  різні  боки,  а  янголи  побачили  зовсім  іншу  місцевість  і  маленьку  дівчинку.
–  Оце  –  Настуся.  Ця  дівчинка  хоч  і  гарна,  як  квіточка,  але  була  жахливою  вередою,  та  кривлякою.  Минулого  року  замість  подарунка  отримала  Антипкову  різочку.  То  що  ви  думаєте?  Засвоїла  добре  урок.  За  рік  вона  стала  геть  іншою  дитиною.  Перестала  вередувати,  не  кривляється,  не  діймає  рідних.  Навпаки,  стала  мамі  помічницею.  Тому  цьогоріч  отримає  в  дарунок  омріяну  ляльку.
Янголи  задоволено  перезирнулися.  Про  щось  пошепотілися,  а  тоді  запитали:
–  Скажи  нам,  любий  Миколаю,  як  же  ти  все  пам’ятаєш,  хто  з  діток  чемний,  а  хто  ні?
–  Відкрию  вам  одну  таємницю.  У  мене  в  цій  справі  є  помічниці  –  зорі  вечорові.  Над  будиночками  де  живуть  чемні  дітки,  за  кожну  добру  справу  вони  прикріплюють  зірнички,  маленькі  зоряні  пилинки.  То  такий  будиночок  вночі  увесь  сяє,  і  тільки  я  те  сяйво  бачу.  Де  ж  сяйва  зовсім  мало,  там  живе  нечемна  дитина.
–  А  як  ти  за  одну  нічку  всюди  встигаєш  побувати?  –  Допитуються  янголята.
–  Для  цього  в  мене  є  ось  ця  чарівна  палиця.  На  неї  я  опираюся,  усюди  ходжу  не  розлучаюся.  Стукну  нею  об  землю  і  враз  опиняюся  в  тому  куточку  де  мені  треба.  Хвилинки  у  цю  ніч  також  чарівні,  і  біжать  вони  повільніше  ніж  завжди,  тому  встигаю  багато.  –  Розповідає  янголятам  Святий  Миколай.
–  То  може  тобі  наша  допомога  не  потрібна?  –  Посмутніли  янголята.
–  Потрібна,  мої  любі,  потрібна.
–  А  що  ми  маємо  робити?  –  Повеселіли  малі.
–  Хтось  із  вас  буде  йти  попереду  мене  в  хатинку,  тихенько  дитині  сипати  на  повіки  диво-сни.  Ще  котресь,  буде  за  списком  виймати  з  торби  подарунки,  пильнуючи,  щоб  не  наплутати.  А  я  вже  прилаштовуватиму  під  подушку.
–  То  тільки  двох  візьмеш  у  поміч?  –  Спитали  янголята.
–  Усіх,  що  прийшли  візьму,  –  посміхаючись  відповів  Святий  Миколай.
–  Але  ж  ти  говорив  тільки  про  двох,  а  що  робитимуть  ще  двоє?
–  А  ті  двоє  теж  без  роботи  не  залишаться.  Вони  пильнуватимуть  і  наповнюватимуть  торбу  з  подарунками.  Справа  не  важка,  але  відповідальна.  Є  у  мене  ще  й  чарівний  млинок.  Та  не  борошно  з  нього  сиплеться,  а  подаруночки.  Одне  буде  торбу  підставляти,  інше  млинком  керувати.  От  так  разом  і  впораємося  мої  хороші.
Вже  нічка  зорі  засвітила,  і  місяць  вийшов  на  поріг.  Із  неба  янголи  спустились,  мандрують  сотнями  доріг.  Святому  дружно  помагають,  а  він  дарує  нам  дива.  Ця  казка  дітки  закінчилась,  та  завтра  буде  ще  одна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542936
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.12.2014


Ворота у свій всесвіт відчини…

Ворота  у  свій  всесвіт  відчини,
Завісу  привідкрий  душі  своєї.
Мене  до  себе  в  гості  запроси,
Прийми  в  дарунок  ніжності  лілеї.
Принесла  їх  з  далекої  зорі,
Зорі  кохання,  радості  і  щастя.
Колись  казали  люди  на  землі,
Твори  добро,  cторицею  воздасться.
З  тих  пір  дарую  серця  я  пісні,  
Мережу  душам  лагідні  серпанки.
Принесла  щирість  почуттів  тобі,
І  огортаю  леготом  до  ранку.
Нехай  зоріє  ніжне  почуття,
Що  має  ймення  лагідне  -  Кохання.
І  ти  даруй  його  до  забуття,
Лелій,  люби,  даруй  комусь  зізнання.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535456
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.11.2014


Подорож вишеньки

Було  це  чи  ні,  ніхто  точно  не  знає.  Цю  історію  розповіли  мені  дві  синички.  Вони  сиділи  у  мене  в  садку  на  дереві  й  жваво  та  весело  перемовлялися,  а  я  саме  квіти  поливала.  Почула  я  гарну  казку,  бо  розумію  мову  птахів,  звірів,  комах  та  рослин,  а  тепер  й  вам  розповідаю.
         На  молодій  вишеньці  в  сусідньому  садку  росли  рясні  червоні  ягоди.  Вигрівалися  на  сонечку,  достигали.  І  було  їх  так  багато,  що  гілочки  аж  угиналися  від  їхньої  ваги.  Часто  вишеньки  перешіптувалися  між  собою  та  мріяли  про  те,  що  прийде  час,  і  вони,  стиглі  й  соковиті,  стануть  у  пригоді  людям  та  пташкам.
         Була  серед  вишеньок  одна  мрійниця,  котра  більше  мовчала,  і  дуже  мало  розмовляла.  У  неї  була  своя  особлива  мрія.  Ця  Вишенька  дуже  хотіла  подорожувати  світом.  Хотілось  їй  більше  довідатися  про  все  довкола.  Якось  вона  вирішила,  що  мусить  покинути  матінку  вишню,  і  своїх  сестричок.  Подорож  манила  й  кликала  її,  та  Вишенька  ще  не  знала,  як  здійснити  свою  мрію.  Але  завжди  вірила,  що  така  нагода  обов’язково  трапиться.  І  справді,  незабаром  Вишенька  таки  помандрувала  світом!
         А  сталося  це  ось  як.  Одного  дня  налетів  сильний  вітер.  Та  такий,  що  аж  зривав  листочки  й  окремі  ягідки.  А  подекуди  навіть  ламав  гілки  деревам.  Почав  падати  густий  дощ.  Ось  зірвав  вітер  нашу  Вишеньку,  поніс  трошки  над  травою,  та  й  кинув  на  стежку.  Покотилася  вона  стежкою  аж  до  рівчака,  де  швидко-швидко  бігла  дощова  вода.  Спочатку  Вишенька  злякалася,  та  незабаром,  зрозуміла,  що  це  якраз  нагода  для  подорожі  світом.  Не  встигла  вона  навіть  оглянутись,  як  стрімка  вода  підхопила  її  і  понесла  все  далі  й  далі  від  матінки  вишні.
       –  Привіт!  Ти  хто  така?  –  Пролунало  у  Вишеньки  під  вушком.
       –  Я  Вишенька.  А  ти  хто?  –  Запитала  мала.  
       –  А  я  Струмок,  веселий  потічок.  Як  же  ти  сюди  потрапила  Вишенько?
       –  Дядько  Вітер  мене  зірвав  й  кинув  на  стежину.  А  швидка  дощова  вода  понесла  до  тебе,  –  ніяково  промовила  Вишенька.
       –  То  ти  заблукала!  Давай,  я  тебе  виштовхну  на  траву,  –  запропонував  Струмок.  –  Бо  у  воді,  ти  пропадеш.
       –  Буду  дуже  тобі  вдячна  Струмочку.
Підняв  Струмочок  Вишеньку  на  високу  хвильку,  та  й  викинув  на  бережок  у  траву.
       –  Хай  щастить,  Вишенько!  –  Гукнув  на  прощання.
       –  Дякую,  Струмочку,  бувай!  –  Відповіла  вона.
У  траві,  Вишеньці  стало  набагато  затишніше,  ніж  у  воді.  Згодом  дощ  припинився,  вітер  стих,  і  визирнуло  сонечко  з-поза  хмар.  Вишенька  зраділа,  що  тепер  зможе  висохнути  і  поміркувати.  
       –  Ось  я  вже  й  подорожую  світом,  –  роззираючись  довкола,  промовила  сама  до  себе.  –  Трохи  лячно,  проте  цікаво.  І  куди  ж  це  я  потрапила?  Ось  підсохну  трохи,  тоді  й  з’ясую.  Тільки  підставила  бочок  під  промені  сонця,  як  поряд  у  траві,  щось  зашаруділо.  За  хвилинку  перед  Вишенькою  вигулькнула  Мишка.
       –  Ти  що  таке?  –  Спитала  вона.
       –  Хто  я?  Вишенька.  –  Трохи  злякавшись  відповіла  мандрівниця.
       –  А  що  ти  тут  робиш?  –  Поцікавилася  Мишка.
       –  Подорожую.  Та  навіть  не  знаю  де  я  опинилася…  Спочатку  мене  зірвав  з  гілки  дядько  Вітер.  Потім  я  потрапила  у  дощову  воду,  яка  донесла  мене  до  Струмка.  А  він  виніс  мене  на  траву.  І  де  я  тепер  –  не  знаю.  Та  й  куди  далі  йти  –  не  відомо.
       –  То  тобі  потрібна  допомога,  –  промовила  Мишка.  –  Можу  перенести  тебе  у  безпечне  місце.
       –  Ой  дякую,  тобі,  Мишко!  –  Зраділа  Вишенька.  
Мишка  взяла  Вишеньку,  перенесла  на  стежинку  саду,  котра  вже  підсохла  після  дощу,  і  побігла  кудись  у  своїх  справах.  А  Вишенька  покотилася  собі  далі  стежиною  набираючись  нових  вражень.  
       Дорогою  Вишеньці  трапилися  нові  знайомі:  пані  Гусениця,  пан  Їжак,  пані  Синичка  і  навіть  пан  Кріт.  І  так  сподобалося  Вишеньці  у  цьому  новому  для  неї  світі,  що  вона  вирішила  залишитися  тут  жити.  От  тільки  хатинку  треба  собі  знайти.  Вишенька  довго  придивлялася  до  різних  місць  саду,  та  все  було  не  до  смаку.  Присіла  засмучена  на  краєчок  листка  подорожника,  аж  тут  знову  Мишка  біжить.
       –  Чого,  подруго,  сидиш  сумуєш?  Чи  тобі  не  сподобалося  у  нашому  садку?
       –  Дуже  сподобалось,  але  справа  в  тім,  що  я  хочу  хатинку  собі  підшукати.  Але  нічого  так  і  не  знайшла.
       –  Навіщо  тобі  шукати  хатину?  В  моїй  нірці  місця  багато.  Якщо  схочеш,  живи  скільки  треба!  
       –  Ти  не  жартуєш?  –  Запитала  Вишенька.  –  І  я  тобі  не  заважатиму?
       –  Цілком  серйозно.  Не  переживай,  не  заважатимеш,  місця  є  вдосталь.  Та  й  обом  нам  буде  веселіше  жити,  –  запевнила  Мишка.  –  То  як?  Згода?
       –  Так-так,  згода!  –  Зраділа  Вишенька.  –  Щиро  тобі  дякую,  ти  вдруге  вже  мене  виручаєш!
       З  того  часу,  подруги  стали  жити  разом.  Мишка  розповідала  Вишеньці  різні  цікаві  історії  та  казки,  а  та  слухала  із  задоволенням,  бо  все  було  дуже  цікаво.  Коли  Мишка  мала  більше  часу,  то  вони  з  Вишенькою  вирушали  в  подорож  садом.  Вона  знайомила  Вишеньку  з  різними  його  мешканцями.  Та  якось  Вишенька  засумувала.  Мишка  стала  випитувати  подругу,  що  трапилося.  А  Вишенька  тільки  мовчить  та  зітхає,  зітхає,  та  мовчить.  
         –  Ну  не  хочеш  казати,  то  й  не  кажи,  –  образилася  Мишка.  А  Вишенька  нарешті  обізвалася:
         –  Знаєш  Мишко,  я  вдячна  за  твою  гостинність,  та  настав  час  прощатись.  Пора  мені  вже  від  тебе  піти.
       Засмутилася  Мишка:  
       –  Чому?  Адже  нам  так  гарно  разом  жилося...
       –  Я  все  тобі  поясню,  ось  послухай,  –  продовжувала  Вишенька.  –  Мушу  віддячити  тобі  за  гостинність  і  добре  серденько.  Попрошу  про  одну  невеличку  послугу.  На  сон  мене  хилить  дуже.  Треба  мені  заснути.  Коли  спатиму,  то  ти  поклич  пана  Шпака,  щоб  він  склював  мою  ягоду.  Кісточку,  посади  біля  своєї  нірки.  Як  весна  настане,  то  з  цієї  кісточки  проросте  маленький  вишневий  пагонець.  Доглядай  його,  бо  це  буду  знову  я,  тільки  виглядатиму  трохи  інакше.  Якщо  поливатимеш  деревце,  то  у  тебе  дуже  скоро  буде  красива  тіниста  вишенька  біля  дому.  Весною  я  буду  пишно  цвісти,  і  тішитиму  тебе  рясним  білим  цвітом.  Літечком  буду  дарувати  тобі  смачні  ягоди,  котрими  ти  зможеш  ласувати  і  друзів  пригощати.  Даватиму  тобі  прохолоду  у  спекотні  дні.  Восени  з  мого  листячка  ти  зробиш  собі  теплу  ковдрочку  і  м’якого  матрацика.  А  вечорами  ми  будемо  мило  собі  розмовляти  про  все  на  світі.  Взимку  я  знову  міцно  спатиму,  аж  до  наступної  весни.  Тепер  розумієш?  –  спитала  Вишенька.
–  Так,  розумію,  –  тихо  промовила  Мишка.  –  Тільки  сумно  мені,  бо  я  дуже  звикла  до  тебе.  Але  якщо  так  потрібно,  то,  звісно,  я  усе  зроблю,  як  ти  навчила  Вишенько.
       Зраділа  Вишенька,  вмостилася  на  ліжку  і  тихенько  засопіла,  поринаючи  у  глибокий  сон.
       Наступного  дня  Мишка  виконала  прохання  Вишеньки.  Кісточку  посадила  поряд  зі  своєю  ніркою  і  щодня  стала  її  поливати.  
       Час  пробіг  швиденько,  і,  невдовзі,  все  сталося  саме  так,  як  розповідала  Вишенька.  Подруги  зустрілися  навесні  і,  з  того  часу,  більше  не  розлучаються.  Хіба  тільки  на  зимові  канікули.
       Ось  і  вся  казочка  про  мандрівку  дивної  Вишеньки,  котра  хотіла  побачити  світ.  Синички  казку  мені  прощебетали  та  й  полетіли  у  своїх  пташиних  справах,  а  я  швиденько  її  записала,  щоб  вам,  малята,  розказати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535451
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.11.2014


Як тобі добре кицько…

-  Як  тобі  добре  кицько,  як  тобі  добре,  -  вкотре  звертаюся  до  своєї  пухнастої  улюблениці.  
-  Як  же  тобі  добре!  Ні  тобі  політики,  ні  тобі  революцій  та  воєн,  ані  проблем.  Всі  тебе  люблять,  навіть  потурають  часто.  Лиш  іноді  для  годиться  посварять  за  маленькі  капості.  Як  тобі  добре,  -  шепочу  їй,  і  враз  розумію,  що  це  лиш  моя  однобока  приватна  думка.  А  хто  в  неї,  в  кицьки,  питав  чи  їй  добре?  Так,  їсти-пити  дають,  доглядають,  вітамінками  підгодовують,  вичісують,  дбають,  але  ж...  це  ТЮРМА.  А  хіба  в  тюрмі  добре?  Правда  іншого  життя  вона  й  не  знає,  не  пам"ятає,  принаймні  я  так  гадаю.  Бо  підібрала  її  з  вулиці  малесеньким  нявкаючим  брудним  клубочком.  І  з  того  часу,  вона  живе  у  мене  в  квартирі  уже  вісім  років.  На  вулицю  й  не  потикається,  ну  хіба  на  балкон  погуляти,  та  на  пташок  посваритися,  (до  речі  це  в  неї  дуже  кумедно  виходить)  подихати  "ну  дуже  свіжим"  містовим  повітрям.  А  решта  її  занять:  поїсти,  поспати,  на  горшок  піти,  попити  і  знову  все  по  колу.  Іноді  вона  дитиніє  і  літає  по  кімнатах  мов  навіжена,  смішно  пробуксовуючи  на  поворотах,  аж  її  заносить,  бо  ламінована  підлога  слизька.  Іноді,  не  знаю  звідкіля  вона  знає,  що  я  почуваюся  кепсько,  приходить,  моститься  на  "хворе"  місце,  і  довгенько  лежить-лікує.  Ось  таке  котяче,  за  моїми  спостереженнями,  життя.  От  цікаво,  як  би  кицька  сама  розповіла  про  своє  життя-буття  у  мене?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533116
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.10.2014


Зварю обом нам запашної кави…

Зварю  обом  нам  запашної  кави
Наллю  у  філіжаночки  малі.
А  за  вікном  дощить  і  сиві  хмари,
Навіяли  мені  думки  сумні.
Сидиш  навпроти  спогади  ховаєш,
Та  я  читаю  ув  очах  твоїх.
Парує  кава,  осінь  пропливає,
Але  на  скронях  вже  біліє  сніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533111
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.10.2014


Поспішай обережно

У  сімейства  Їжакевичів  сьогодні  свято  -  День  народження  їжаченят  Колі  та  його  сестрички  Полі.  На  гостину  запрошені  усі  родичі  Їжакевичів:  бабусі,  дідусі,  тітоньки  й  дядечки,  сестрички  і  братики,  сусіди  та  друзі,  і  ще  багато  різних  знайомих.  
З  самого  ранку  на  подвір’ї  лунав  неймовірний  галас.  Татусь  Їжак  із  старшенькими  дітьми  їжаченятами  прикрашали  подвір’я  різнокольоровими  кульками  та  паперовими  гірляндами.  Їжачки  надували  кульки,  а  ті  часто  вибухали,  бо  наколювалися  на  численні  колючки,  що  стирчали  зусібіч.  Тому  шуму  було  чимало.  Мама  з  бабунею  накривали  стіл  для  великої  родини.  Гості  ось-ось  мали  зійтися  на  гостину.  
Треба  сказати,  що  двійко  іменинників,  були  страшними  непосидами.  Вони  намагалися  усім  пригодитися,  та  найбільше,  що  їм  удавалося,  то  активно  заважати  іншим.  Найчастіше,  їх  відправляли  з  дрібними  дорученнями.  Чи  принести  щось,  чи  подати,  чи  поставити.  А  вони  наввипередки  поспішали  виконати  завдання.  При  цьому  бігли,  штовхаючи  одне  одного,  тому  усе  падало  у  них  із  рук.  Голосно  грюкало,  чи  з  дзенькотом  розбивалося.
-  Діти,  ви  переб’єте  увесь  посуд,  -  невдоволено  зауважила  мама  Їжачиха.
-  Прийдуть  гості,  то  не  матимуть  де  присісти,  усе  тут  розгромите,  -  додавав  строгим  голосом  татусь  Їжак.
-  Ні-ні,  ми  вже  будемо  дуже  обережними  та  чемними,  -  обіцяли  іменинники.
Та  за  короткий  час  знову  летіли,  мчали,  перечіпалися  й  падали,  і  голосно  сміялися.  А  батьки  їх  сьогодні  не  сварили,  бо  вони  іменинники.
Невдовзі  почали  сходитися  гості.  Їжаченят  ніби  підмінили.  Вони  чемно  поводилися,  приймаючи  вітання  та  подарунки,  не  забували  дякувати.  З  гостями  віталися,  іграшками  ділилися,  а  мама  тільки  задоволено  посміхалася.  Коли  настав  час  виносити  іменинний  пиріг,  тато  постукав  ножем  по  склянці  з  компотом.  Усі  відразу  затихли,  і  тато  промовив:
-  Увага!  А  зараз  привітання  від  найстаршого  з  нашого  роду,  дідуся  Їжака  Їжакевича.
Дідусь  підвівся  з-за  столу,  поправив  на  носі  окуляри  і  сказав:
-  Дорогі  друзі,  любі  сусіди,  і  вся  їжача  родино.  Сьогодні  всі  ми  зібралися  привітати  наймолодших  Їжакевичів  із  Днем  народження.  –  А  далі  підняв  лапу  вгору  й  продовжив:
-  Любі  діти,  бажаю  вам  найголовнішого  в  житті  –  здоров’я,  кмітливості  і  доброти.  Запам’ятайте  мої  слова,  бо  це  найважливіше  у  житті.  Якщо  будете  здоровими  –  будете  щасливими.  Будете  кмітливими  –  завжди  знайдете  вихід  з  найскладнішої  ситуації.  А  будете  добрими  –  то  будете  завжди  мати  добрих  друзів,  що  й  вам  даруватимуть  добро.  –  За  столом  усі  слухали  мудрого  дідуся,  і  погоджуючись  кивали  головами.
Далі  знову  заговорив  татусь  Їжак:
-  А  тепер,  час  святкового  пирога.  –  Всі  гості  дружно  заплескали  в  долоні,  а  мама  Їжачиха  винесла  чималенького  пирога,  на  якому  горіли  дві  свічечки.  Тато  дав  команду  Колі  і  Полі:
-  Нумо  дорогенькі,  дмухайте  швиденько.
Діти  набравши  побільше  повітря,  разом  дмухнули,  й  свічечки  погасли.  А  мама  порізала  пиріг  і  почала  всіх  частувати.
Та  яке  ж  свято  без  розваг?  Тому  татусь  Їжак,  після  десерту,  оголосив:
-  А  зараз  час  конкурсів  та  розваг.
Чого  тут  тільки  не  було:  танці  і  співи,  загадки  і  вірші,  катання  на  човні  лісовим  озерцем,  різні  ігри  та  ще  багато  різних  забав.  Гості  розбрелися  садочком  у  пошуку  розваг  –  кому  які  до  вподоби.  Татусь  із  сусідами  та  старшими  їжаченятами  подалися  до  озерця,  й  влаштували  там  змагання  з  плавання  на  човнах.  Дівчатка  спочатку  танцювали  і  співали  карооке,  а  далі  пішли  грати  в  класики,  та  скакалки.  А  найстарші  дорослі  про  щось  перемовлялися  сидячи  в  плетених  кріслах  довкола  стола.  На  столі  були  різні  десерти  та  квітковий  чай.
А  що  ж  наші  іменинники?  Коля  і  Поля,  були  зайняті  розпаковуванням  подарунків,  котрих  було  чимало.  Подарували  нашим  близнятам  різні  іграшки  та  книжечки,  конструктор  та  м’ячик,  самокат  та  велосипед,  та  ще  багато  іншого  добра.  Більше  всього  Колі  сподобався  велосипед,  а  Полі  –  самокат.  Вони  вирішили  випробувати  їх  на  подвір’ї,  бо  в  кімнаті  місця  було  малувато.  Коли  вже  у  їжаченят  стало  непогано  виходити,  сталася  неприємна  пригода.  Обоє,  як  завжди,  почали  змагатися  наввипередки.  Отож  постановили:  той  вправніший,  хто  першим  доїде  до  куща  троянд.  
На  рахунок  три  розігналися  й  помчали.  Їжачок  Коля  так  захопився,  що  не  зумів  вчасно  зупинитися,  і  на  великій  швидкості  влетів  прямо  в  трояндовий  кущ.
-  Ой!  Мамочко!  Боляче!  –  Заплакав  малюк,  і  сльози  градом  покотилися  з  очей.
-  Потерпи,  Колю,  зараз  покличу  на  допомогу,  -  гукнула  Поля,  і  побігла  до  дорослих.
День  народження  закінчився  тим,  що  усі  дружно  рятували  малого  з  халепи.  Виймали  трояндові  колючки  з-поміж  їжакових  голочок,  що  зовсім  не  легко  було  зробити.  Викликали  лікаря  сову  Соню,  а  вона  дала  заспокійливу  пігулку  та  мазь,  що  швидко  загоює  подряпини.  Гості  розійшлися  по  домівках,  а  іменинники  добре  засвоїли  урок:  
«Завжди,  друже,  пам’ятай,  обережно  поспішай!  І  у  будні,  і  у  свята,  треба  мудро  поспішати».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532519
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.10.2014


Наймолодший вітерець

Високо  в  горах,  у  печерах  неприступних  скель,  аж  там,  де  вершини  в  небі  приміряють  з  хмаринок  панамки,  живуть  Брати  Вітри  з  усього  світу.  Всі  вони  дуже  заклопотані  своїми  справами.  А  до  рідного  дому,  злітаються,  щоб  перепочити,  набратися  сил  і  -  знову  у  мандри.
         Якось  за  вечерею  Наймолодший  вітерець  промовив  до  братів:
- Які  ви  щасливі.  Усі  такі  поважні  та  сильні.  Робите  безліч  справ!  Тільки  з  мене  нема  ніякої  користі,  -  сумно  зітхнув  малий.
- Чому  ти  так  вирішив?  –  спитав  Найстарший  брат  Буревій.  –  Для  того,  щоб  знати  чи  є  з  тебе  користь,  потрібно  світами  помандрувати,  спробувати  свою  силу.  Ти  ще  не  мав  нагоди  десь  бувати,    нічого  не  зробив,  то  як  можеш  таке  говорити?
Інші  брати  схвально  загули,  підтримуючи  Найстаршого  брата,  а  малий  знову  запитав:
- А  коли  я  зможу  мандрувати,  силу  пробувати?
- Лягаймо  спати,  а  завтра  про  все  й  довідаємося.
На  ранок  наступного  дня  брати  Вітри  розлетілися  світами  по  своїх  справах,  тільки  брат  Буревій  залишився  з  Наймолодшим  вітерцем,  і  сказав  йому:
- Сьогодні  твій  перший  виліт  у  світ.  Ось  тобі  від  мене  порада.  Літай,  придивляйся  до  всього,  а  далі  Матінка  Природа  підкаже  тобі,  як  діяти.  Тоді  ти  зрозумієш,  для  чого  ти  тут,  і  що  маєш  робити.
- Гаразд,  -  промовив  Наймолодший  вітерець,  і  трохи  ніяково  озирнувся  довкола.
- Все  буде  добре,  -  підморгнув  йому  брат  Буревій,  і  попрощавшись  до  вечора  полетів  у  своїх  справах.
- Що  ж,  треба  спробувати,  -  мовив  сам  до  себе  вітерець.  
Легко  відштовхнувся  від  скелі  й  полинув  розправивши  крила.  Вітерцю  так  сподобався  той  політ,  що  вмить  стало  йому  гарно  й  весело  на  душі.  Ось  тоді,  почув  він  голос  Матінки  Природи:
- Легенько  літаючи,  ширяючи  над  землею,  будеш  холодити-повівати,  спеку  проганяти,  усім  будеш  помагати.  
- Спасибі,  Матінко  Природо,  -  радіючи  відповів  Наймолодший  вітерець.  –  Ось  тепер  і  в  мене  є  справа,  буду  і  я  корисний.
Полетів  вітерець  над  полем,  де  працювали  люди.  Сонечко  припікає,  спека  неймовірна,  ніде  холодочка  немає,  важко  людям  працювати.  Дмухнув  легенько  Наймолодший  вітерець  -  охолодив  спекотне  повітря.  Люди  подякували  йому,  бо  стало  легше  дихати.  А  він  посміхнувся  й  полетів  далі.  Незабаром  притомився,  й  сів  перепочити  на  гойдалці  з  вербових  гілок.  А  верба  росла  біля  ставочка,  що  виблискував  сріблом  на  сонечку.  Бачить  Наймолодший  вітерець  посеред  ставочка  на  зеленому  листочку  сидить  Коник  Стрибунець  сумний-пресумний.
- Привіт  Конику  Стрибунчику,  чого  журишся?  –  Спитав  вітерець.
- Здоров-будь,  Вітерочку.  Та  от  думаю,  як  би  то  мені  до  берега  дістатися?  Додому  вже  час,  а  я  тут  застряг.
- Не  біда,  допоможу  тобі  зараз,  -  весело  промовив  Наймолодший  вітерець.  –  Тримайся  міцніше,  -  гукнув.
Тоді  легесенько  дмухнув  на  листочок,  і  той  рушив  з  місця.  А  далі  ще,  і  ще,  і  вже    Коник  Стрибунець,  наче  капітан  на  кораблі,  помчався  плесом.  За  лічені  хвилини  листочок  прибився  до  берега  і  Коник  Стрибунець  зістрибнув  на  безпечне  місце.
- Дякую  тобі  Вітер-вітерець,  що  допоміг  мені.  Без  тебе  не  скоро  я  дістався  би  домівки.
- Та  я  нічого  особливого  й  не  зробив,  тільки  трішки  дмухнув...
- Може  й  так,  але  для  мене  це  дуже  важливо.  Якби  не  ти,  ночував  би  я  на  листку  серед  води.  Дома  рідні  хвилюються.  Та  й  вечерею  міг  стати  якійсь  Жабці.  Завдяки  тобі,  я  живий-здоровий  повернуся  додому.
- Хай  щастить  тобі  Конику  Стрибунчику,  -  посміхаючись  відповів  Наймолодший  вітерець,  і  подався  далі.
За  якийсь  час,  долетів  вітерець  до  підніжжя  гори.  Бачить  сидить  за  кущем  маленьке  Зайченятко  й  тремтить  від  страху,  а  до  нього  наближається  хижий  Вовк.  Зрозумів  наш  вітерець,  що  зараз  буде  катастрофа.  Ще  якась  мить  і  Вовк  впіймає  Зайченя.  Що  робити?  А  біля  підніжжя  гори  пилюка  й  пісок,  каміння.  Як  дмухне  Наймолодший  вітерець  з  усієї  своєї  сили,  то  вся  пилюка  разом  з  піском  і  дрібними  камінчиками  полетіла  у  бік  Вовка.  Той  почав  кашляти,  чхати,  очі  лапами  терти,  а  Зайченя  за  той  час  дісталося  безпечної  нори,  де  на  нього  вже  чекала  матуся  Зайчиха.  
- У-у-у-у,  -  завив  сердито  Вовчисько.  –  І  де  ти  взявся  Вітрисько,  всі  очі  мені    засипав!  Через  тебе  я  не  повечеряв  смачною  зайчатинкою.  У-у-у-у...
- Вовче,  вовче,  -  сказав  вітерець.  -  Хіба  можна  маленьких  ображати?  Ти  великий  і  сильний,  як  не  соромно?  Іди  скоріш  звідсіля,  і  ніколи  сюди  не  вертайся.  Я    тепер  тут  вартуватиму,  тебе  розбишаку  пильнуватиму.  Не  дозволю  кривдити  малечу!  
Що  казати?  Піймавши  облизня,  розчарований  Вовк  пішов  до  лісу  злий  і  голодний.
- Дякую  тобі  добрий  Вітерець,  що  врятував  моє  дитя  Зайченятко,  -  промовила  мама  Зайчиха,  пригортаючи  синочка.  –  Якби  не  ти  -  пропало  б.
- Мені  не  важко  було  боронити  маля,  але  зізнаюся,  що  я  й  сам  за  нього  злякався...    Бережіть  себе,  хоч  я  й  насварив  Вовка,  він  може  ще  повернутися  –  сказав  на  прощання  Наймолодший  вітерець  і  подався  до  рідного  дому.  Був  стомлений  але  щасливий,  бо  вже  точно  знав,  що  й  він  приносить  користь…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528502
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.10.2014


Три загадки

       Якось  Сергійко  разом  із  своїм  другом-котиком  Пушком  вирушили  до  лісу  по  чорниці.  Дорогою  хлопчик  жваво  розмахував  руками,  розповідаючи  котові  про  нові  ігри,  в  які  вони  ввечері  пограються,  і  куди  помандрують  разом  завтра.  А  ще  підгодовував  Пушка  смачною  ковбаскою,  котру  взяв  із  собою,  щоб  підкріпитися  в  дорозі.  Невдовзі  стежинка  довела  друзів  до  залитої  сонечком  просторої  галявини,  де  росли  смачні  чорниці.
-  Ух,  скільки  їх  тут!  –  вигукнув  Сергійко.  –  Дивись,  Пушок!  І  тут,  і  там!  А  он  там  ще  більше!  Нумо  хутчіш  збирати.  Тут  їх  стільки,  що  і  наїмося  досхочу,  і  додому  принесемо,  щоб  матуся  пиріжків  напекла.
Пушок  тільки  роззирнувся  і  тихо  нявкнув.  Було  не  зрозуміло,  чи  він  підтримав  друга,  чи  щось  йому  заперечив,  бо  пиріжки  з  чорницею  йому  зовсім  не  смакували,  інша  справа  ковбаска.  І  кіт  аж  замружився  від  задоволення,  уявляючи,  як  смакує  нею.  Сергійко  трохи  збирав  ягоди,  трохи  їх  їв,  а  Пушок,  то  обнюхував  кожну  квіточку,  то  ганявся  за  барвистими  метеликами...  Друзі  так  захопилися,  що  й  не  помітили,  як  опинилися  в  лісовій  хащі,  де  раніше  ніколи  не  були.
-  Овва!  То  в  нас  гості!  –  почувся  десь  з  боку  галявини  доволі  неприємний  голос.  Хлопчик  повернув  голову  і  побачив  неподалік  дивну  трійцю,  котру  відразу  ж  впізнав.  Матуся  багато  казок  йому  прочитала,  тому  цих  героїв  він  добре  знав.  
-  Добрий  день,  –  чемно  привітався  Сергійко,  а  кіт  заховався  за  його  ногами.
-  Не  такий  він  вже  й  добрий,  –  проскрипіла  у  відповідь  Баба  Яга,  бо  це  була  вона.  –  Особливо,  коли  у  тебе  щось  крадуть!  –  Гримнула  злісно  вона.
-  Так-таки  так,  –  підтримали  Ягу  Водяник  та  Лісовик.
-  Та  ми  нічого  у  вас  не  крадемо,  збираємо  лишень  чорниці.
-  А  чорниці  наші!  –  гаркнула  Яга.
-  Чому  ж  це  вони  ваші?  Чорниці  в  лісі  для  всіх,  –  відказав  Сергійко.
-  Аякже  ж.  Ліс  наш!  І  все  що  в  лісі  –  наше!  –  І  грізна  лісова  нечисть  посунула  на  хлопчика.  
Він  вже  трохи  злякався,  хоча  цього  не  показав.
-  Гаразд,  ми  не  хотіли  вас  образити.  Ви  вважаєте  так,  а  я  інакше.  Але  все  одно  вибачте  нам,  що  ми  ненароком  зайшли  на  вашу  територію.  Обіцяємо,  що  більше  так  не  будемо.  Ми  йдемо  додому...
-  Е  ні!  Так  не  годиться.  Ти  наше  взяв,  то  й  ми  заберемо  твоє.  Віддавай  сюди  кота,  –  вишкірилася  злюща  Баба  Яга.
-  Як  це  так?  Пушок  -  мій  друг!  Я  не  можу  його  вам  віддати!  Заберіть,  ось,  ягоди...  –  сказав  Сергійко,  мало  не  плачучи.
-  Ха!  Ягоди!  –  Загиготів  Водяник.  –  Кота  давай  і  крапка!  А  ні,  то  силою  заберемо!
-  Не  чіпайте  Пушка,  я,  що  скажете  зроблю,  –  просив  хлопчина.
Та  Лісовик  миттю  опинився  біля  Сергійка,  зареготав,  і  схопив  переляканого  кота  своїми  чіпкими  ручиськами.
-  Будь  ласка,  відпустіть  його!  –  Умовляв  Сергійко.  Але  все  було  марно.
-  Кота  ми  забираємо,  -  грізно  сказала  Баба  Яга.  –  А  ти,  якщо  хочеш  його  визволити,  мусиш  завтра  сюди  прийти  і  відгадати  наші  три  загадки.  Відгадаєш  –  друга  забираєш,  не  відгадаєш  –  то  його  втрачаєш.  Зрозумів?
-  Так!  –  Твердо  відповів  хлопчик.  -  Я  обов’язково  прийду.
-  Ну  от  і  домовились,  –  задоволено  потерла  руки  Баба  Яга.  –  Нам  вже  час.  
І  дивна  трійця,  разом  з  Пушком,  зникла  в  гущавині  лісу.  
А  Сергійко  постояв  ще  якусь  хвильку  дивлячись  їм  у  слід,  вірячи  й  не  вірячи,  що  з  ним  така  пригода  сталася,  повернувся,  і  пішов  додому,  витираючи  сльози  з  личка.  Він  твердо  вирішив,  що  завтра  обов’язково  визволить  свого  друга.
Наступного  дня  хлопчик  взяв  з  собою  необхідні  речі:  компас,  улюблений  ліхтарик,  почепив  годинника  на  руку.  Захопив  для  Пушка  шмат  ковбаски  і  вирушив  до  лісу.
Довго  чи  не  довго  йшов,  нарешті  дістався  того  місця,  де  вчора  зустрів  лісових  злюк.  А  вони  вже  чекають  його  на  галявині.  Пушка  тримають  прив’язаним  на  мотузці,  щоб  не  втік.  А  той  лиш  побачив  Сергійка  -  голосно  й  жалібно  нявкнув.  Трійця  обернулася  до  хлопчика.
-  Добрий  день,  –  привітався  Сергійко
-  Добре  кажеш,  –  мовила  Яга.  –  То  що,  готовий  загадки  відгадувати?
-  Готовий.
-  Ось  тобі  перша  загадка,  –  пробулькав  Водяник:  –  Що  не  боїться  темряви?  
Сергійко  замислився.  Раптом  пригадав,  як  колись  боявся  темряви,  і  тато  подарував  йому  гарного  ліхтарика,  щоб  він  міг  його  увімкнути  і  прогнати  темряву.  Тоді  вийняв  ліхтарика  з  кишені  і  впевнено  відповів:
-  Світло  не  боїться  темряви!
Водяник  спересердя  аж  тупнув  ногою.
-  Що  ж,  з  першою  загадкою  ти  впорався,  –  сказала  злюща  Яга.  –  Але  побачимо  чи  ти  відгадаєш  загадку  Лісовика.
-  Давайте  вашу  загадку,  -  сказав  Сергійко,  втішений  своєю  першою  перемогою.
-  Коли  я  заблукаю,  дороги  не  знаю,  як  додому  повертаю?  –  проскрипів  Лісовик.
Хлопчик  так  напружено  думав,  що  здавалося,  ніби  чути,  як  шелестять  думки  в  його  голові.
-  Заблукаю,  заблукаю,  -  бурмотів  Сергійко...  І  враз  аж  посміхнувся  від  здогадки.  –  Ну  звісно!  Звісно  допоможе  компас!  –  Радо  вигукнув  хлопчина.
-  У-ух!  –  Ухнув  пугачем  Лісовик.  –  Який  кмітливий  хлопець  попався!
-  Заждіть  здаватися,  –  зашипіла  Яга,  у  котрої  очі  аж  палали  від  люті.  –  Ще  я  свою  загадку  загадаю,  от  тоді  й  побачимо!  Нумо,  хлопче,  відгадай:  що  біжить  поспішає,  й  ніколи  назад  не  вертає,  –  аж  гаркнула  вона,  і  втупилася  в  Сергійка  лютим  поглядом.
Хлопчина  замислився.  Може  річка,  чи  струмочок.  Ні,  не  може  бути  так  просто  й  легко,  щось  інше.  Довгенько  таки  думав,  вже  й  сонечко  до  заходу  стало  готуватися.  Скільки  то  він  уже  в  лісі  з  цими  злюками,  година,  дві  чи  три?  Глянув  на  годинника,  ох  як  час  біжить,  подумав,  і  відразу  знайшов  відповідь.
-  Час!  Час  біжить  поспішає,  і  назад  не  вертає!  –  Вигукнув  Сергійко.
А  Яга  вже  сподівалася,  що  малий  не  відгадає,  і  потай  раділа,  а  тут  така  халепа.  Нічого  робити  -  треба  кота  відпускати.  Хоч  вони  й  злі  лісові  сили,  проте  не  мають  права  порушувати  даного  слова.  Мусять  виконати  обіцянку  і  відпустити  кота.
-  Ти  переміг,  –  ледве  стримуючи  гнів  сказала  Баба  Яга.  –  Забирай  свого  кота,  і  геть  з  моїх  очей,  щоб  я  вас  тут  більше  не  бачила.  І  пам’ятай,  більше  нам  не  попадайся,  бо  наступного  разу  так  просто  тобі  не  минеться!  У  нас  і  складніші  загадки  є,  просто  тобі  цього  разу  пощастило...
-  Дякую  вам,  –  чемно  сказав  Сергійко.  –  Ходімо,  Пушок,  додому.  Ось  тобі  ковбаска,  ти  мабуть  зголоднів...
Котик  вдячно  замуркотів  у  відповідь.
Коли  друзі  дісталися  рідної  домівки,  хлопчик  признався  Пушкові,  як  йому  насправді  страшно  було  йти  до  лісу.  Боявся,  що  не  впорається  з  загадками,  але  не  міг  же  він  свого  улюбленого  друга  залишити  самого  серед  тих  страховиськ!
-  Друзів  у  біді  не  лишають,  –  сказав  Сергійко  підморгнувши  Пушкові,  а  той  вдячно  потерся  до  хлопчикової  руки,  і  пішов  пити  з  мисочки  молоко,  дбайливо  налите  другом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528216
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.10.2014


Чарівні прутики

         Кожного  літа  близнятка  Максимко  та  Маринка  відпочивають  у  бабусі  й  дідуся  в  невеличкому  містечку.  Тут  вони  майже  все  уже  знають.  З  дідусем  ходять  до  озера  рибу  ловити  і  купатися,  до  лісу  по  гриби  та  ягоди.  Частенько  бігають  по  морозиво  до  тітоньки  Марії,  що  продає  його  за  рогом  сусіднього  будинку.
         Одного  дня  Маринка  запропонувала  братові:
- А  давай  сьогодні  підемо  гуляти  аж  до  фонтану?  Погуляємо  самі  без  дорослих.  Не  будемо  відволікати  їх  від  справ.  Ми  не  заблукаємо,  бо  й  так  усе  тут  знаємо.  Та  й  не  маленькі  вже,  маємо  аж  шість  років.
- То  може  хоч  скажемо  де  йдемо,  щоб  не  хвилювалися?  –  відказав  на  те  Максимко.  Ану,  як  виявиться,  що  нас  нема  вдома,  знаєш  який  переполох  буде?
- Як  скажемо,  то  нас  самих  нікуди  й  не  відпустять,  от  побачиш.  
- А  як  шукатимуть?  –  засумнівався  хлопчик.
- Та  щось  вигадаємо,  що  ти,  як  той  заєць-боягуз,  трусишся?  
- Добре,  ходімо,  -  здався  Максимко.
           Діти  нишком  вибігли  з  двору  і  подалися  за  ріг  будинку.  Привітна  тітонька  Марія  вже  здаля  їм  посміхалася,  гадала,  що  вони  за  морозивом  до  неї  поспішають.  Та  діти  лише  привіталися  й  побігли  далі.  З  вулиці  на  вулицю  і  ось  вони  вже  біля  фонтану,  що  в  центрі  містечка.  Тут  було  безліч  різних  крамничок,  тому  діти  з  цікавістю  розглядали  вітрини  кожної.  Раптом  Маринка  й  Максимко  захоплено  зупинилися  біля  крамнички,  якої  раніше  тут  не  бачили.  З  подивом  перезирнулися  прочитавши  вивіску  «Чарівні  речі».  За  вітриною  було  стільки  всього  привабливого,  що  діти  вирішили  зайти  всередину,  щоб  роздивитися  цікавинки  ближче.  У  дверях  ніжно  дзенькнув  дзвіночок,  і  до  дітей  вийшов  дідусь  із  сивою  бородою  й  надзвичайно  приємною  посмішкою.
- Доброго  дня,  діти.  Я  вже  вас  зачекався,  -  промовив  він,змовницьки  підморгнувши.  –  Підходьте  ближче,  не  стійте  в  дверях.  
Маринка  й  Максимко  слухняно  пішли  за  дідусем.
- А  як  ви  знали,  що  ми  сьогодні  до  вас  прийдемо?  –  спитала  дівчинка.
- І  крамнички  вашої  раніше  тут  не  було,  -  дивувався  хлопчик.
- Давайте  для  початку  познайомимося,  а  потім,  я  все  вам  поясню,  -  запропонував  дідусь.  –  Отже,  мене  звати  дідусь  Кузьмич,  а  вас  я  добре  знаю.    Ви  –  Маринка  та  Максимко.  Братик  і  сестричка,  вірно?
- Так,  вірно,  -  здивовано  й  дружно  відповіли  діти.
- Справа  в  тому,  дітки,  що  крамничка  ця  не  проста,  вона  чарівна.    А  я  в  ній  працюю.  Отже  я…
- Чарівник!  –  вихопилося  у  Маринки.
- Авжеж,  я  -  чарівник.  А  крамничка  моя  чарівна  всього  місяць,  як  відкрилася.  Ви  тут  роздивляйтеся,  будьте  як  вдома,  а  я  швидко  частування  нам  приготую,  та  й  розповім  вам  щось  цікаве.

         Маринка  з  Максимком  зачудовано  роззиралися  по  крамничці,  бо  ніколи  раніше  не  мали  справи  з  чарівниками,  а  дідусь  тим  часом  вийшов  до  іншої  кімнати.
- Оце  диво,  -  прошепотів  Максимко,  -  ми  не  спимо?
- Не  спимо,  -  відповіла  Маринка  також  пошепки,  розглядаючи  виставлені  на  поличках  дивовижні  речі.  –  Ось  тільки  про  все  дізнаємося,  і  гайда  додому.
- Не  поспішайте  друзі  мої,  -  промовив  Кузьмич,  з’явившись  у  дверях  з  тацею,  на  котрій  красувалася  вазочка  з  печивом  та  склянки  з  какао.  –  Сідайте  мерщій  до  столу.    
Коли  діти  слухняно  всілися,  дідусь,  поставивши  перед  ними  частування,  сказав:
- Ви  пригощайтеся  і  послухайте,  що  я  вам  розкажу...  
І  дідусь  чарівник  розповів  Максимкові  та  Маринці,  як  і  чому  з’явився  він  та  його  крамничка    у  цьому  містечку.
- У  чарівній  країні,  звідкіля  я  до  вас  прийшов,  настали  важкі  часи.  Усі  чарівники  й  чарівниці  дуже  засмучені.  Виявилося,  що  у  світі  людей,  тобто  вашому  світі,  нікому  вже  не  потрібні  дива  та  казки.  Ніхто,  чи  майже  ніхто,  не  вірить  в  чарівників  та  чарівних  істот.  Тому  мене  послали  наші  наймогутніші  володарі  у  ваш  світ,  знайти  когось,  хто  ще  вірить  у  казку,  в  дива.  Якщо  знайдуться  такі  люди,  то  наша  країна  чарівників  буде  врятована.  А  ні,  то  усі  ми  зникнемо  назавжди.    Ні  див,  ні  казок  вже  більше  ніколи  не  буде.  За  той  час,  що  я  мандрую  вашим  світом,  мені  жодного  разу  не  траплялися  люди,  котрі  б  зацікавилися  моєю  крамничкою.  Вони  проходили  байдуже  повз  вітрину,    і  ні  разу  не  зайшли...  Навіть  не  зупинилися  поряд.    Всі  поспішали  у  своїх  справах.  Вже  місяць  живу  у  вашому  містечку.  Час  минає  дарма,  а  я  й  досі  не  знайшов  наших  рятівників.  Аж  сьогодні  зранку,  я  зазирнув  у  своє  чарівне  люстерко,  і  воно  показало  мені  вас.  Тому  я  вже  знав,  що  ви  до  мене  завітаєте,  чекав.  Дуже  сподіваюся,  що  саме  ви  допоможете  моїй  чарівній  країні,  усім  нам  чарівникам.
         Діти  вражено  принишкли,  замислились  над  тим,  що  їм  розповів  Кузьмич.
- Як  же  ми  можемо  допомогти?  Що  маємо  робити,  щоб  ваша  чарівна  країна  не  зникла?  –  спитав  Максимко.
- Ми  ж  іще  діти,  -  озвалася  й  Маринка,  -  хоча  дуже  хочемо  щось  корисне  для  вас  зробити.
- Ви  мабуть  чули  в  казках,  що  той,  хто  зустрічає  чарівника,  має  право  на  три  бажання?  Отож,  я  можу  виконати  будь-які  три  ваші  бажання,  -  підморгнув  дідусь  Кузьмич.  –  Можете  побажати  вже,  й  негайно  усе  задумане  здійсниться,  можете  взяти  час  на  роздуми.  Але  пам’ятайте,  ви  маєте  вірити  в  дива  та  казки,  довіряти  мені  і  дуже  мудро  використати  свої  бажання.  
 Сказавши  це,  дідусь  чарівник  вичаклував  у  повітрі  три  кольорові  прутики  і  віддав  їх  дітям.
- Можна  забажати  будь-що?  –  запитав  Максимко.
- Так,  будь-що,  -  відповів  дідусь  Кузьмич.
- І  все  негайно  збудеться?  –  тепер  вже  спитала  Маринка.
- Авжеж,  -  хитнув  головою  чарівник.
- То  чому  ж  ви  не  начаклуєте,  щоб  ваша  країна  не  зникала?  –  спитав  хлопчик.
- Наша  країна  і  ми,  живемо  до  того  часу,  поки  вірять  в  диво  й  казку  люди.  Ми  залежимо  від  вас  і  від  ваших  мрій,  -  якось  дуже  тихо  промовив  дідусь  Кузьмич.
- Треба  подумати  й  порадитись,  -  дуже  серйозно  сказала  дівчинка.  –  Ми  мусимо  поквапитись  додому,  бо  нікому  не  сказали,  що  пішли  гуляти,  і  дідусь  з  бабусею  будуть  хвилюватися.
- Дякуємо  за  частування,-  нагадався  хлопчик.  –  Нам  справді  додому  пора.  До  побачення!
- На  здоров’ячко  друзі!  -  Відповів  чарівник  і  помахав  рукою  на  прощання.
         Вийшовши  з  чарівної  крамнички  діти  швиденько  побігли  до  дому.  А  там  бабуся  саме  накривала  на  стіл,  був  час  обіду.  Дідусь  дрімав  у  кріслі.  
- Де  ви  були  діти,  лагідно  мовила  бабуся,  -  кликала  вас  кликала,  а  ви  не  відгукувались.
- Ми  гуляли,  коротко  відповіли  близнята.
- Мийте  руки  і  хутенько  сідайте  до  столу,  -  скомандувала  бабуся.
           Максимко  й  Маринка    сховали  чарівні  прутики  у  своїй  кімнаті,  і  побігли  виконувати  бабусин  наказ  тихенько  перемовляючись.  Бабуся  бачила,  що  діти  за  столом  вели  себе  на  диво  дуже  тихо  й  чемно.
- Що  з  вами,  любі  онучата?  –  спитала,  коли  вже  пообідали.  –  Накоїли  щось?  Накапостили?
- Ні,  бабусенько,  все  гаразд!    Просто  маємо  важливу  справу  і  думаємо,  як  її  вирішити.
- Може  ми  з  дідусем  вам  допоможемо?
- Ні-ні,  ми  маємо  впоратись  самі.
         Діти  вийшли  з-за  столу,  подякували  і  пішли  в  свою  кімнату.
- Ти  ба,  -  мовила  посміхаючись  бабуся,  -  таємниці  у  них...
 І  заходилася  мити  посуд.
- А  чом  би  й  ні?  -  відказав  дідусь  вмикаючи  телевізор,  -  у  всіх  дітей  є  свої  таємниці.  У  мене  також  вони  колись  були.
 Бабуся  на  те  лише  похитала  головою.  А  Маринка  й  Максимко  сиділи  у  своїй  кімнаті  та  радилися:
- Треба  щось  дуже  важливе  побажати,  -  шепотіла  дівчинка.
- Так-так,  щось  особливе,  -  відповідав  хлопчик.  
       Діти  перебрали  багатенько  бажань,  та  всі  вони  видавалися  не  надто  важливими  й  особливими.
- У  мене  є  ідея,  -  нарешті  сказав  Максимко,  -  давай  так.  Є  три  прутики.  Тобі  один  –  твоє  бажання,  мені  один  –  моє  бажання,  а  ще  один  –  для  всіх.
- Добре,  а  що  ж  ти  побажаєш?  –  спитала  сестричка.  –  Іграшок  різних  чи  солодощів?
- Ще  не  знаю...  Поки  спати  лягатиму,  щось  придумаю.  А  ти  що  хочеш  для  себе?  –  запитав  братик.
- Бажань  багато,  та  вони  всі  якісь  дрібні  і  не  важливі.  Хочеться  витратити  прутика  на  щось  справді  корисне.  Іграшок  у  мене  і  так  вдосталь,  та  й  солодощів  нам  не  бракує.
- Це  точно,  -  задумливо  промовив  Максимко.  І  враз  стрепенувся:  -  Є!  Одне  бажання  важливе  є!  –  вигукнув  хлопчина.
- Яке?  -  Спитала  Маринка.
- Нехай  у  всьому  світі  запанує  мир!  –  тільки  Максимко  проказав  останнє  слово,  як  один  з  прутиків  засяяв,  наче  бенгальський  вогник  у  новорічну  ніч,  і  розсіявся  тисячами  блискіток.
- Ой!  Одне  важливе  бажання  виконане,  -  вражено  промовила  дівчинка.
- Ура!  Тепер  твоя  черга.
Маринка  замислилася,  і  за  якусь  хвилинку  промовила:
- Нехай  страшні  хвороби  зникнуть  із  землі!-    Другий  прутик  заіскрився  і  за  мить  зник,  як  і  попередній.
Діти  уважно  дивилися  на  останній  прутик,  і  враз  у  обох  виникло  однаковісіньке  бажання.  Не  дарма  ж  вони  близнята,  тому  й  промовили  бажання  разом:
-  Нехай  люди  мріють,  вірять  у  казки  й  дива,  щоб  країна  чарівників  завжди  жила!
 Як  тільки  було  сказане  останнє  слово,  третій  прутик  яскраво  спалахнув,  розкидаючи  на  всі  боки  веселі  іскорки  і…  розтанув.  А  Маринка  й  Максимко  стояли  посеред  кімнати  тримаючись  за  руки  і  щасливо  одне  одному  посміхалися.  Діти  були  раді  і  впевнені,  що  використали  чарівні  прутики  мудро.
Не  для  себе,  а  для  всіх!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526951
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.09.2014


Про фею Сперечилію

Ще  сонечко  не  прокинулось,  спить  собі  солодко.  Ще  місяць-пастух  зорі-овечки  з  пасовиська-неба  додому  не  пригнав.  Ще  вітерець  у  шибки  чарівного  будиночка  не  постукав,  а  одній  із  сестер-фей  Сперечилії  не  спиться.  Усю  ніч  у  ліжку  крутилася  з  боку  на  бік,  подушку  кілька  разів  збивала,  віконце  в  сад  відчиняла,  в  гості  нічку-сонливку  запрошувала,  а  та  відмовилася,  бо  роботи  в  неї  багато.  Дядечко  Сон  не  завітав  до  феї  цієї  ночі.  Навіть  тітонька  Дрімота,  і  та  обминула  спальню  Сперечилії.  Тільки  бабуся  Позіхота  зайшла  на  хвильку,  покректала,  нудними  новинами  поділилася,  та  й  пішла  собі,  а  біднесенька  фея  спати  не  спить,  думки  голову  обсіли.
-  Може  теплого  молока  з  медом  випити?  –  запитала  сама  себе,  –  чи  чаю  із  м’ятою?  Ото  напасть,  навіть  посперечатися  ні  з  ким.  Сестри  сплять,  мабуть  десятий  веселковий  сон  вже  додивляються,  а  я  ще  й  одного  не  бачила.
Сперечилія  подалася  до  кухні  готувати  собі  заспокійливий  напій.  Взяла  улюблене  горнятко,  заварила  чаю  і  тільки  зробила  ковточок,  як  здогадка  відразу  прийшла  до  голови:
-  Ну  звісно!  Я  не  змогла  сьогодні  заснути  тому,  що  посварилася  і  пересперечалася  з  усіма  сестрами  й  вони  перестали  зі  мною  розмовляти.  А  сестра  Мудрелія  сказала  поміркувати  над  своєю  поведінкою,  і  зробити  правильні  висновки.  Тільки  тоді  сестри  розмовлятимуть  зі  мною.
Події  минулого  дня  в  будиночку  фей  барвистим  калейдоскопом  побігли  перед  очима  Сперечилії,  так  ніби  вона  дивилася  кіно.  А  почалося  все  з  самого  ранечку.  Сестри  феї  зібралися  на  сніданок,  як  завжди,  за  одним  великим  столом.  Розпочалося  чаювання-кавування  весело  та  гамірно,  втім  як  і  завжди.  Феї  ділилися  планами  на  день,  розповідали  кому,  що  наснилося  та  жартували.  Майстринія  з  Помагалією  усім  сестрам  годили:  то  тій,  то  іншій  піділлють  чаю  чи  кави,  підкладуть  на  тарілочку  шматочок  пирога  чи  тістечка.  Спокій  та  мирні  бесіди-жарти.  
-  Яка  смакота,  -  тішилася  Смішинка  черговим  шматочком  кекса  з  полуницею.
-  Теж  мені  смакоту  знайшла.  І  зовсім  не  смакота,  -  раптом  заперечила  Сперечилія.
-  Чого  це  ти  Сперечиліє?  Не  з  тої  ноги  встала?  –  стурбовано  спитала  Майстриня.
-  Може  тобі  сніданок  не  сподобався?  –  запитала  Помагалія.
-  Я  встала  з  тої  ноги,  почала  сперечатися  Сперечилія,  -  і  сніданок  мені  сподобався,  але  я  не  вважаю,  що  кекс  –  неймовірна  смакота  от.
-  Може  тебе  якась  муха  вредна  вкусила?  –  спитала,  хитро  примружившись,  Злючинда.  
-  Не  кусало  мене  нічого.  Хоч  від  тебе,  дорогенька,  можна  всього  сподіватися,  -  відповіла  сестрі  Сперечилія.
І  пішло-поїхало.  Хто  б  із  сестер,  що  не  сказав,  з  кожною  вона  починала  сперечатися.  Тому  в  їдальні  незабаром  зчинився  галас,  обурені  вигуки,  сварки  та  суперечки,  хоч  вуха  закладай.
-  Куди  це  годиться?  –  вигукнула  Мудрелія,  -  прошу  хвилиночку  уваги!
Всі  стихли,  бо  знали,  що  Мудрелія  припинить  нарешті  усі  сварки  та  суперечки,  бо  так  вже  було  не  раз.
-  Дорогі  сестрички,  мушу  вас  просити  про  послугу.  Наша  Сперечилія  сьогодні,  з  якогось  дива,  зіпсувала  усім  нам  сніданок  почавши  суперечки  за  столом.  Мало  не  пересваривши  тут  нас  усіх.  Тому,  прошу  усіх  вас  не  розмовляти  з  нею  аж  до  того  часу,  поки  вона  не  визнає  своєї  провини  й  не  вибачиться  за  свою  поведінку.
Сестри  схвально  закивали  головами,  і  одна  по  одній  вийшли  з-за  столу,  навіть  не  закінчивши  снідати.  Сперечилія  почала  було  сперечатися  і  на  цю  тему,  та  її  вже  ніхто  не  слухав.  Відтак  залишившись  сама,  фея  підняла  гордовито  голову  й  сказала:
-  Ну  й  нехай.  Потрібні  ви  мені,  як  п’яте  колесо  до  воза.  Мені  є  з  ким  спілкуватися  і  без  вас.  Он  скільки  довкола  метеликів,  пташок,  людей  та  тварин,  не  пропаду,  -  і  теж  вийшла  з  їдальні.
День  минув  для  наших  фей  у  різних  справах  та  клопотах.  Кожна  з  них  мала  багато  різної  чарівної  роботи,  і  виконувала  її  вчасно  та  справно  підтримуючи  у  світі  гармонію.
Ввечері  сестрички  зазвичай  збиралися  в  садку,  де  в  кожної  з  них  було  улюблене  місце.  Влаштовували  невеличке  бенкетування  розповідаючи  різні  цікаві  історії  та  пригоди.  В  освітленому  світлячками  шатрі,  що  розкинувся  посеред  чарівного  саду  стояв  веселий  гамір.  То  там,  то  тут  лунав  сміх  та  жвава  бесіда  фей,  і  тільки  Сперечилія  сиділа  собі  осторонь  сама  на  гойдалці  й  продовжувала  ображатися  на  сестер.  Але  так  їй  було  сумно,  так  прикро,  хоч  плач.  Тому  вона  непомітно  вийшла  з  саду  і  подалася  в  свою  кімнату.
-  Хоч  висплюся,  як  раніше  ляжу,  -  сказала  сама  собі  Сперечилія.  Та  як  ми  вже  знаємо,  уся  ніч  пройшла  в  цієї  феї  без  сну.  А  до  ранку  Сперечилія  вже  твердо  вирішила,  що  більше  не  буде  такою  впертою.  Зрозуміла,  що  хоче  вибачитися  перед  сестрами.  Отож,  коли  сонечко  прокинулося,  вмилося  біля  небесної  кринички  й  почало  вичісувати  свої  промені-коси,  а  місяць-пастух  пригнав  овечки-зорі  з  безкрайнього  пасовиська,  а  вітерець  постукав  у  шибку  кожного  віконця  чарівного  будиночка  фей,  Сперечилія  вже  вмита  й  причесана,  прикрашала  диво-квітами  зал  їдальні.  Робила  й  чіпляла  красиві  гірлянди  з  них,  розкладала  по  вазах  і  кошиках,  щоб  серед  цієї  краси  зав  нинішнім  сніданком  вибачитись  й  помиритись  з  усіма  сестричками-феями.  Вона  хотіла  їм  сказати,  що  не  сперечатися,  вона  звісно  не  може,  та  в  суперечках  знатиме  міру,  щоб  ніколи  не  доводити  до  сварок  із  рідними.  Та  чи  вибачать  сестри  Сперечилію?  Як  ви  гадаєте?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522661
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.09.2014


Котик Рудик та Метелик

Якось  котик  Рудик  вирішив  метеликів  поганяти.  Вийшов  на  подвір’я,  потягнувся,  і  влігся  на  зелену  травичку,  чекати,  коли  прилетять  метелики.  Та  метеликів  чомусь  довго  не  було.  Незабаром  Рудик  розніжившись  на  сонечку  задрімав.
І  сниться  котикові  великий  квітковий  луг  де  пурхають  з  квітки  на  квітку  різнобарвні  метелики,  а  сам  Рудик  підстрибуючи  ловить  їх.  Ось  він  побачив  великого,  яскравого  Метелика  й  кинувся  його  ловити.  Один  стрибок,  другий,  і  вже  Рудик  майже  наздогнав  Метелика,  лишилося  тільки  простягнути  лапку.  Аж  тут  Метелик  раптом  перетворився  на  страшенного  й  величезного  Собаку,  що  роззявивши  пащу  погнався  за  котиком.
-  Ой  рятуйте!  –  закричав  Рудик,  і  щодуху  помчав  до  свого  двору.  А  зубиська  позаду  так  і  клацають.  Ось-ось  наздожене  страховисько  нашого  котика.
-  Стрибай  сюди,  -  почув  чийсь  голос  Рудик.  Озирнувся  і  побачив  Метелика,  що  кликав  його  до  найближчих  заростей  шипшинового  куща.  Рудик  стрибнув  у  кущі,  навіть  не  думаючи  чи  поколеться  до  гострих  шпичок.  А  кущ  сам  собою  розсунув  свої  колючі  гілки  і  впустивши  Рудика  ніби  зачинив  двері  за  ним.  Грізний  Собака  залишився  десь  позаду,  а  котик  зміг  перевести  дух  і  оглянутися  довкола.
Сидів  він  на  затишній  галявині,  де  було  стільки  квітів,  скільки  Рудик  не  бачив  ще  у  своєму  житті.  На  середині  галявини  стояв  чепурненький  будиночок,  до  якого  вела  мощена  кольоровими  камінцями  стежинка.  Поряд  у  кріслі-гойлаоці  сиділа  старенька  бабуся  в  окулярах  і  плела  вовняні  шкарпетки.  А  Метелик,  той  самий,  котрий  покликав  Рудика,  сидів  на  найкрасивішій  троянді,  що  росла  поруч  з  криничкою.
-  Ходи  до  нас  Рудику,  -  приязно  покликала  бабуся.
-  А  звідки  ви  знаєте  мене?  –  щиро  здивувався  котик,  котрий  був  спантеличений  тим,  що  розмовляє  з  людиною,  та  розуміє  мову  Метелика.
-  Я  усіх  знаю,  -  посміхнулася  бабуся,  -  бо  я  Чарівниця.  І  ти  зараз  знаходишся  у  Чарівній  Країні  Снів,  тому  можеш  розуміти  мову  людей,  звірів,  риб  та  комах,  і  вони  всі  розуміють  тебе.
-  Якщо  Ви  Чарівниця,  то  скажіть,  звідки  взявся  той  величезний  Собака,  що  мало  мене  не  з’їв?  –  знову  запитав  Рудик.
-  О!  Це  наш  місцевий  лихий  чарівник  Химер.  Він  може  в  будь  кого  перетворюватися.  Так  він  ловить  свою  здобич,  відбирає  у  неї  хороші  й  лагідні  сни,  а  натомість  обдаровує  лихими,  страшними  снами.  Якби  не  Метелик,  то  він  і  тебе  би  впіймав,  та  відібрав  би  твої  хороші  та  легкі  сни.  А  тобі  би  дав  погані  та  потворні.  
-  Дякую  тобі  Метелику,  мені  дуже  соромно,  бо  ти  мене  врятував,  а  я  хотів  полювати  на  тебе.  Обіцяю,  що  не  буду  більше  цього  робити.
-  Я  вірю  торбі  Рудику,  -  обізвався  Метелик,  і  спурхнувши  з  троянди,  підлетів  посміхаючись  зовсім  близько  до  котика.  –  Головне,  щоб  ти  пам’ятав,  що  нас  метеликів  не  можна  ловити,  бо  ми  маємо  дуже  крихкі  крильця.  Піймавши  один  раз,  ти  можеш  навіть  не  бажаючи  того,  дуже  скривдити  нас,  пошкодити  їх,  і  ми  не  зможемо  більше  літати.
-  Іди  Рудику,  я  налила  тобі  молочка,  попий,  -  запропонувала  добра  бабуся,  а  котик  потягнувся  до  мисочки  з  молоком  і…  прокинувся.
-  Ой,  то  це  все  мені  лише  наснилося?  –  здивовано  промовив  сам  до  себе.  –  Ні  бабусі,  ні  барвистого  Метелика…
-  За  хатою  метелики,  -  гавкнув  сусідський  собака  Рекс,  що  пробігав  повз  Рудиків  двір.
-  Тоді  мерщій  за  хату,  скомандував  собі  котик,  і  прожогом  у  садок.
А  там  справді  було  багато  метеликів,  всі  вони  літали-пурхали  витанцьовуючи  над  квітами.  Рудик  зачаровано  спостерігав  за  ними.  Раптом  побачив,  що  зовсім  поруч  сів  на  головатого  чорнобривця  красивий,  барвистий  Метелик,  точнісінько  такий,  як  був  у  сні.
-  Привіт  Метелику,  гайда  гратися.  
Метелик  ніби  зрозумів  Рудика,  підхопився  з  квітки  і  полетів  садочком,  над  травичкою,  а  котик  побіг  за  ним,  підстрибуючи.  Проте  добре  пам’ятав,  що  ловити  нового  друга  не  можна,  щоб  не  скривдити.  За  якийсь  час  котик  стомився  від  гасання  садом,  сів  під  вишнею,  а  Метелик  підлетів  до  Рудика  і  сів  йому  на  вушко.  
-  Знаєш  Метелику,  я  досить  прудкий,  а  ти  ще  прудкіший.  Тебе  не  наздогнати.  Мені  вже  час  до  дому,  бо  щось  я  добряче  зголоднів.  Може  завтра  ще  пограємось?  –  та  Метелик  нічого  не  відповів.  Злетів  вище  вишеньки  й  полинув  кудись,  мабуть  в  садочок  до  бабусі  Чарівниці.  А  Рудик,  ще  якийсь  час  дивився  Метелику  вслід,  а  тоді  шмигнув  у  прочинені  двері  хатинки,  бо  знав,  що  там  його  вже  чекає  мисочка  з  улюбленим  молочком.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522658
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.09.2014


Стоять матері

Стоять  Матері
В  них  скорботні  обличчя.
Бо  сок0ли-сини
Їм  вже  будуть  лиш  сниться...
Стоять  у  зажурі
Рясні  сльози  втирають,
Бо  катюги  лихі
У  них  душі  виймають.
Стоять  почорнілі
Від  печалі  та  болю.
Кровожерні  "брати"
Нам  вершитимуть  долю?
Поглянь  матерям
В  очі  ввесь  білий  світе!
Чи  є  щось  страшніше,
Ніж  поховані  діти???

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506339
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.06.2014


Печиво з смішинкою

         Одного  гарного  дня  бабуся  Ліда  прийшла  до  дитячого  садочка  по  внучку  Таню.  Дівчинка  вийшла  до  бабусі  з  геть  поганим  настроєм.  Чи  то  тому,  що  після  тихої  години  подружка  Марійка  першою  схопила  найкращу  в  групі  ляльку,  чи  через  те,  що  Максимко  бігаючи  довкола  дівчат  боляче  смикнув  Таню  за  кіску,  ще  й  язика  показав.  Отож  йшла  дівчинка  всю  дорогу  насуплена  та  сердита.  Бабуня  намагалася  розважити  Таню,  й  розповідала  якісь  смішні  історії,  та  дівчинка  йшла  навіть  не  посміхнувшись.  Тоді  бабуся  Ліда  запропонувала:
- А  давай-но  внученько  зайдемо  до  крамниці,  та  купимо  до  чаю  смішного  печива.
- Бабусю,  ти  хотіла  сказати  смачного  печива,  -  зауважила  Таня.
- Ні-ні,  саме  смішного,  але  воно  й  смачне  також,  -  дуже  серйозно  відповіла  бабуся  Ліда.  
- А  хіба  таке  буває?  –  здивувалася  Таня.  Бабуся  ствердно  кивнула  головою,  проте  дівчинка  все  таки  уважно  простежила  за  бабусею,  чи  та  часом  не  жартує  з  нею.  Та  на  бабусиному  обличчі  не  було  й  тіні  посмішки.
Зайшовши  до  крамнички,  бабуся  купила  печиво,  та  буханець  хліба,  і  вони  пішли  до  дому.  Дорогою  Таня  все  думала,  яке  ж  воно  те  смішне  печиво?  З  вигляду  ніби  зовсім  звичайне,  нічого  смішного  на  ньому  дівчинка  не  побачила.  Дома  мама  Тома  вже  приготувала  вечерю  й  накривала  на  стіл.
- Нарешті  ви  прийшли.  У  мене  вечеря  готова,  -  посміхаючись  сказала  мама.  –  Швиденько  мити  руки,  і  гайда  до  столу.
- А  бабуня  смішного  печива  до  чаю  купила!  –  вигукнула  Таня.
- Справді?  –  мама  Тома  здивовано  глянула  на  бабусю.
- Еге  ж,  -  промовила  бабуся  Ліда  й  непомітно  підморгнула  мамі.  –  От  повечеряємо,  й  будемо  пити  чай  із  цим  неймовірно  смачним  смішним  печивом.  Піду  покличу  дідуся  з  татусем  до  столу,  бо  щось  вони  забарилися,  -  промовила  бабуся  і  вийшла  до  іншої  кімнати.
         Таня  теж  вибігла  з  кухні,  щоб  помити  руки.  А  мама  подавала  на  стіл  і  посміхалася.
- Мамусю,  а  чому  печиво  смішне?  –  знову  запитала  Таня,  бо  не  могла  ніяк  заспокоїтись.
- О!  Це  сюрприз.  От  з’їси  печиво,  тоді  й  зрозумієш,  -  відказала  дуже  серйозно  мама.
За  кілька  хвилин  усі  дружно  вечеряли  за  столом,  а  коли  дійшла  черга  пити  чай,  Таня  заметушилася.
- Ну  ось  дивлюсь  я  на  це  печиво,  і  воно  ніскілечки  не  смішне,  -  сказала  дівчинка  хвилюючись.
- Тут  справа  не  у  вигляді,  -  заговорив  дідусь  Петро.  –  Справа  в  його  смаку  та  властивостях.
- Що  це  означає?  –  спитала  Таня.
- Ну  ось  дивися,  -  відповіла  бабуся  Ліда.  –  Беру  печиво,  відкушую  шматочок,  запиваю  чаєм.  Ой,  смачно  ж  як!  –  І  враз  бабуся  починає  сміятися,  а  за  нею  й  дідусь  Петро,  і  мама  Тома,  і  тато  Сергій,  бо  всі  вже  скуштували  печива.  За  столом  усі  весело  сміялися.  Таня  й  собі  відкусила  шматочок  печива,  пожувала,  проковтнула.
- Дійсно  смачне,  -  і  вже  за  хвильку  разом  з  усіма  весело  сміялася.
         Гарний  настрій  повернувся  до  дівчинки,  бо  за  столом  лунали  жарти  й  сміх.
- Як  добре  бабусенько,  що  ти  придумала  купити  смачного  смішного  печива,  -  весело  щебетала  Таня.  –  І  чому  ми  раніше  його  не  купували?  Давай  тепер  будемо  купувати  це  печиво  частіше,  -  запропонувала.
- Звісно,  що  будемо,  -  відповіла  бабуся  Ліда.  –  Правда  воно  не  завжди  у  крамниці  є,  бо  його  люблять  усі,  тому  розкуповують  швидко.
- А  ти,  можеш  таке  печиво  сама  спекти?  –  не  здавалася  Таня.
- Можливо-можливо  внученько,  правда  воно  не  звичайне,  і  пече  його  особливий  пекар.  До  того  ж  у  печиво,  треба  смішинок  додавати,  а  їх  тільки  особливий  пекар  має.
- А  де  ж  той  пекар  бере  смішинки,  і  як  пекаря  звати?  –  запитала  не  мало  здивована  дівчинка.
- Де  бере?  То  мабуть  секрет  пекаря,  -  відповіла  посміхаючись  бабуся.    –  А  пекаря  того  Гарним  Настроєм  називають.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506184
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.06.2014


Руделька та Сніг

         В  затишному  дуплі  старого  дуба  живе  сімейка  білочок:  дідусь,  бабуся,  татко,  матуся,  та  двоє  білченят  Шустрик  та  Руделька.  Братик  і  сестричка  добре  між  собою  граються,  хоча  Руделька  тільки  цієї  весни  народилася,  і  для  неї  все  довкола  нове  незнайоме  і  неймовірно  цікаве.          Білочка  увесь  час  метушиться,  всюди  пхає  цікавого  носика,  надокучає  дорослим  безліччю  запитань.
         Якось  у  розмові  мами  та  бабусі  Руделька  почула  не  знайоме,  і  тому  страшенно  цікаве,  слово  «сніг».
- Мамусю,  а  що  то  сніг?
- Сніг  донечко,  то  такий  білий  м’якенький  холодний  пух,  що  летить  з  неба,  -  відповіла  матуся.
- А  коли  він  летить?  –  знову  запитує  мала.
- Взимку  Руделечко,  коли  дерева  розгублять  всі  свої  листочки  і  стане  холодно.
- А  чому  дерева  гублять  листочки?  –  не  замовкає  ні  на  мить  білочка.
- Тому,  що  готуються  до  зимового  сну.  А  листочки  вкривають  землю,  щоб  їй,  наче  під  ковдрою,  було  усю  зиму  тепленько  спати.
         Руделька  ще  щось  хотіла  спитати,  та  мама  сказала,  що  їй  ніколи.  З  того  часу  білочка  мало  не  щодня  випитувала  у  всіх  дорослих  про  зиму  та  сніг,  так  їй  цікаво  було,  що  ж  то  за  диво  таке.
         Весна  минула  непомітно,  і  літо  в  осінь  перейшло.  Усі  звірята  почали  робити  запаси  до  зими.  А  наша  Руделька,  знай  собі  скаче  по  гілках  туди-сюди,  дорослим  хоч  і  допомагає,  але  й    питаннями  надокучає.
- Дядечку  Ведмедю,  а  ви  зиму  бачили?
- Ні  дитино,  не  бачив,  -  прогудів  у  відповідь  Ведмідь.
- А  як  то  може  таке  бути?  Усі  бачили,  а  ви  ні?  –  здивовано  закліпала  мала.
- Та  я  ще  з  осені  у  барлогу  засинаю,  і  солодко  сплю  аж  до  весни,  -  засміявся  дядько  Ведмідь,  -  тому  зими  ще  ніколи  й  не  бачив.
- Ой!  Та  як  же  то  можна  так  довго  спати?  Усе  цікаве  проспати.  Зима  це  ж  цікаво,  ось  я  чекаю  її  не  дочекаюся,  щоб  з  нею  та  снігом  познайомитись,  -замріяно  проказала  Руделька,  і  подалася  далі.
         За  кілька  тижнів  стало  в  лісі  холодно.  Якогось  ранку  білочка  прокинулася,  визирнула  із  дупла  і  побачила,  як  щось  на  траві  іскриться  на  сонечку.
- Бабуню,  а  що  це?  –  здивовано  запитала.
- Це  перший  вісник  зими  внученько,  паморозь.  Скоро  листочки  почнуть  опадати,  слід  вже  й  зиму  виглядати.
- Ой!  –  стрепенулася  Руделька,  -  біжу  швиденько  ще  когось  про  зиму  розпитаю.
Та  звірі  були  такі  заклопотані  приготуваннями  до  зими,  що  їм  ніколи  було  просто  теревенити  з  білочкою.  Лише  Лиска  погодилася  відповісти  малій  на  питання.
- Зима?  Сніг?  –  бр-р-р-р.  Не  люблю  зиму  та  сніг.  По-перше  –  холодно,  по-друге  –  голодно.  Взимку  всі  дрібні  тваринки  ховаються  по  норах,  зайці  маскуються,  птахи  високо  на  гілках  сидять,  ніяк  не  впіймати,  не  дістати.  Біда.
           Ще  за  кілька  днів  листя  й  справді  з  дерев  пооблітало,  ліс  став  сірим  та  сумним.  Рудельці  так  стало  шкода  лісу,  що  вона  хотіла  з  кимось  про  це  поговорити.  Раптом  на  зустріч    їй  біжать  зайчики  Костик  та  Хрустик.  Білочка  враз  забула  про  що  хотіла  говорити,  бо  спочатку  зайчиків  не  впізнала,  так  вони  змінилися.
- Гей,  що  це  з  вами?  Ви  ж  були  сіренькі,  чом  тепер  біленькі?
Зайченята  весело  засміялися.
- Наші  шубки  стали  білі,  щоб  ми  непомітні  були.  Ген  за  ярами,  за  смерековими  лісами  вже  зима  іде  стежками.  Тітонька  Сорока  казала,  що  скоро  й  у  нас  сніг  буде,-  розказавши  цю  новину,  зайченята  пострибали  собі  далі,  а  здивована  Руделька,  й  собі  поквапилася  до  рідного  дупла.
           Дома  мама  пекла  пиріжечки  і  щось  наспівувала,  бабуся  плела  теплу  шапочку  для  онучки,  а  дідусь  із  татком  грали  в  шахи.  Братик  Шустрик,  щось  будував  на  підлозі.
- Гей,  сидите  тут  і  нічогісінько  не  знаєте,  -  захекавшись  вбігла  до  хатинки  Руделька.
- А  що  трапилось?  –  разом  спитали  мама  і  бабуся.
- Зима!  Зима  вже  в  смерековому  лісі.
- О!  Значить  ось-ось  і  в  нас  буде,  –  поважно  мовив  дідусь.
- Ну,  так,  -  вертілася  білочка  мов  дзиґа.  –  Он  зайці  білі  шубки  іже  одягли.  Мамусю,  я  теж  причепурюся,  і  побіжу  сніг  зустрічати.  Може  він  там  уже  летить,  а  я  тут  збираюся  довго,  -  хвилювалася  Руделька.  
- Та  не  метушися  ти  так,  -  дорікнув  братик.  –  Носишся  із  тим  снігом,  як  з  писаною  торбою.
- Ага,  добре  тобі  казати  Шустрику,  ти  вже  його  бачив  і  знаєш,  а  я  ще  з  ним  не  знайома.  Не  знаю  навіть,  як  з  ним  поводитись,  торохкотіла  мала.  –  Бабусенько,  а  як  я  йому  не  сподобаюся,  і  він  не  захоче  дружити  зі  мною,  -  засмутилася  білочка.
- Ну  хіба  така  красуня  може  комусь  не  подобатись?  –  лагідно  посміхнулася  бабуся.  –  Ось  вдягнся  і  біжи  гуляти,  -  подала    онучці  теплі  шапочку  і  рукавички.
- Дякую!  –  Руделька  хутко  вдяглася  у  руденький  кожушок  та  пухнасті  обновки,  схопила  теплого  пиріжка,  і  гайнула  на  вулицю.
           Не  встигла  білочка  двері  добре  зачинити,  як  відразу  принишкла.  Довкола  було  тихо  й  біло.  З  неба  падали  великі  пухнасті  зірочки,  і  лягали  на  дерева,  кущі  та  землю,  ніби  вкривали  все  теплою  ковдрою.
- Як  гарно,  -  прошепотіла  зачарована  Руделька.  –  Оце  і  є  сніг?  –  спитала  сама  себе  білочка.
- Ні,  ми  Сніжинки,  -  кружляючи  відповіли  красиві  білі  зірочки.  –  А  всі  ми  разом  сніг-сніжок,  -  голосочками-дзвіночками  промовили  вони.
- Хтось  мене  кликав?  Я  тут!  –  підвівся  із  землі  білий  пухкий  клубочок.
- Ми  не  кликали  тебе,  ми  про  тебе  розповідали,  -  задзвеніли  смішинками  сестрички  Сніжинки.
- Кому?  –  здивувався  Сніжок.
- Ось  їй,  -  відповіли  сестрички  Сніжинки,  і  весело  закружляли  в  таночку  довкола  здивованої  білочки.
- А  ти  хто?  –  запитав  чемно  Сніжок.
- Я  білочка  Руделька,  -  сором’язливо  відповіла  мала.  Дуже  хотіла  познайомитись  з  тобою,  бо  багато  чула  про  тебе,  та  ніколи  не  бачила.
- Що  ж  будемо  знайомі,  я  Сніг-Сніжок,  -  чемно  вклонився  білочці  новий  приятель.  –  Може  пограємось  разом?
- З-задоволенням,  -  посміхнулася  білочка.  –  А  у  що  гратимемось?
- О!  Я  багато  різних  ігор  знаю,  тільки  наперед  попереджаю.  Я  хоч  лагідний  та  білий,  проте  дуже  холодний.  Зі  мною  пограєшся  трішки,  і  мусиш  зігріти  і  носик,  і  ніжки,  щоб  часом  не  переохолодитись,  і  не  застудитись.  Зі  мною  ігри  варті  хоч  щодня,  але  все  в  міру,  не  нашкодь  собі  маля.
- Добре,  домовились,  -  погодилася  Руделька.  –  То  у  що  граємось?
- У  сніжки.
- А  це  як?
- Ось  так,  -  Сніжок  швиденько  зліпив  сніжку,  і  поцілив  білочці  у  ніжку.  
- Ось  ти  як?  –  розчервонілася  мала,  зліпила  хутко  сніжку  й  жбурнула  у  Сніжка.
           Погравшись  трішки,  Руделька  відчула,  що  мерзнуть  носик  й  щічки.
- Ой,  холодно!  –  проказала  білочка.
- Так-так,  біжи  грітися  до  хати,  а  завтра  знов  виходь  гуляти.  Будемо  в  інші  ігри  грати,  -  сказав  весело  Сніжок.
- Гаразд,  -  відповіла  Руделька,  попрощалась,  і  шмигнула  на  дерево,  до  теплого  дупла.
         Дома  білочка  не  могла  нарозповідатися  рідним,  як  же  гарно  вони  з  Сніжком  гралися.
- Я  ще  й  завтра  піду,  бо  він  мене  запросив,  -  похвалилася  бртикові.
- Я  теж  піду  з  тобою,  -  сказав  Шустрик.  –  Зліпимо  снігову  бабу,  з  гірки  на  санчатах  будем  наче  вітер  мчати.
- Добре,  братику,  -  сказала  Руделька,  -  Тепер  я  знатиму,  що  взимку  коли  є  сніжок,  можна  влаштувати  багато  цікавих  розваг.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504787
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.06.2014


Ділюся приємністю

Дорогі  друзі,  хочу  поділитися  приємністю.  У  видавництві  Белкар-книга  вийшли  друком  мої  чотири  казочки  "Про  Ромашку  та  Мурашку",  "Жадібні  ведмежата",  "Мар'янчина  пригода",  "Як  Іванко  навчився  правду  казати"  у  збірочці  серії  Промінець.  Ось  така  вона.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504784
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.06.2014


Зустріч з сонячним зайчиком

         Якось  мама  Зайчиха  послала  зайчика  Костика  у  лісову  крамничку  купити    печива.  По  обіді  мали  завітати  до  них  гості,  а  чогось  смачненького  до  чаю  вдома  не  було,  тому  Костик  хутко  побіг  виконувати  мамине  завдання.  От  біжить  наш  зайчик  лісом,  до  найвищих  гілочок  кущів  підстрибує  –  розважається.  Аж  раптом  від  несподіванки  зупинився  бо  побачив  когось  дуже  незвичайного  на  стежинці:
- Ой!  А  ти  хто?  –  спитав  Костик  незнайомця,  забувши  привітатися.
- Я?  Я  зайчик,  -  привітно  усміхнувся  незнайомець.  
- Е  ні!  Зайчик,  це  я!  А  ти  й  не  схожий  на  зайчика  зовсім,  -  відказав  Костик.
- Та  зайчик  я,  зайчик.  Тільки  Сонячний,  -  ще  більше  заусміхався  малий,  і  враз  десь  подівся.  А  за  мить  уже  вигулькнув  ген  аж  за  кущем.
- Ей!  Ти  куди?  –  вигукнув  Костик,  -  ми  ж  тільки  познайомились,  а  ти  вже  тікати.  Не  бійся  мене,  я  тебе  не  скривджу.
- Та  я  й  не  боюся,  просто  ми,  Сонячні  зайчики,  ніколи  довго  не  сидимо  на  одному  місці,  увесь  час  то  туди,  то  сюди  стрибаємо,  -  весело  засміявся  малюк.
- Чистісінько  як  я,  -  і  собі  посміхнувся  Костик.      
- А  звідкіля  ти  тут  взявся?  –  знову  запитав  наш  зайчик,  -  я  раніше  тебе  тут  не  бачив.
- Я  з  сонечка  промінчиком  спустився  до  вашого  лісу,  щоб  трішки  погратися  з  метеликами  та  жабками,  жучками  та  павучками,  і  ще  з  різними  лісовими  мешканцями.  Ми  Сонячні  зайчики,  частенько  так  розважаємося,  і  ніколи  не  знаємо,  де  будемо  наступного  разу,  -  сказавши  це  він  знову  кудись  зник.
- Ну  дуже  дивний  зайчик,  -  почухавши  носа  пробурмотів  Костик.
         Роззирнувшись  кілька  разів  довкола,  і  не  побачивши  нового  знайомого,  зайчик  поквапився  до  крамнички:
- Швидше,  швидше,  -  підганяв  сам  себе  Костик,  проте  продовжував  крутити  головою  на  всі  боки  в  надії  знову  побачити  Сонячного  зайчика.  Але  того  ніде  не  було  видно.
                   Ось  і  крамничка.  Костик  швиденько  вибрав  найсвіжіше  і  найсмачніше  печиво,  і  невдовзі  вийшов  з  крамнички  з  барвистим  пакунком.  Але  гарний  настрій,  як  і  той  Сонячний  зайчик,  враз  кудись  зник.  Дорогою  до  дому  Костик  думав  про  нового  знайомого,  і  дуже  хотів  ще  раз  побачити  його,  хотів  запропонувати  йому  подружитись  і  погратись  разом.  Аж  раптом  біля  великого  старого  пенька  знову  побачив  чудернацького  зайчика.
- Агов!  Де  ти  подівся?
- Знову  привіт!  Розумієш,  хмаринка  на  якийсь  час  затулила  собою  сонечко,  тому  і  я  мусив  заховатися  також.  Як  є  сонечко,  то  і  я  є,  а  нема  його,  то  й  мене  нема.  Попливла  собі  хмаринка  далі,  сонечко  усміхнулося,  і  я  повернувся.
- А  я  вже  був  засмутився,  хотів  з  тобою  заприятелювати,  погратись  трішки,  -  сказав  Костик.
- То  давай  приятелювати,  адже  гратися  вдвох  завжди  веселіше,  посміхнувся  Сонячний  зайчик,  -  тільки  ти  не  дивуйся,  як  я  раптом  зникну  на  якийсь  час,  ти  ж  уже  знаєш,  що  я  можу  з  тобою  тоді  гратися,  коли  є  сонечко,  згода?  
- Згода!  –  вигукнув  Костик.  –  Побігли  наввипередки?
- Побігли.
Обидва  зайчики  чимдуж  помчали  по  стежинці,  тільки  їх  і  бачили.  Добігши  до  хатинки  Костика  зайчики  попрощалися  до  наступного  разу,  бо  наш  зайчик  мусив  ще  допомогти  матусі  з  прибиранням.  А  вдома  Костик  розповів  матусі  про  свого  нового  друга:
- Знаєш  матусю,  у  мене  є  новий  друг!
- Який  новий  друг,  -  поцікавилася  зайчиха.
-            Сонячний  зайчик!  Він  такий  чудовий,  ми  з  ним  потоваришували,  і  навіть  трішки  погралися.  На  завтра  домовилися  ще  зустрітися  і  погратися,  тільки  щоб  день  був  сонячний,  -  щасливо  посміхнувся  Костик.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502168
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.05.2014


Строката Фея

         Далеко  у  горах,  десь  між  небом  і  землею,  стоїть  на  пухнастих  хмарах  гарний  та  затишний  будиночок.  На  подвір’ї  дрімають  овечки-зорі,  ввечері  пастух-місяць  виганяє  їх  пастись  на  шовкові  трави  неба.  За  рогом  будиночку  живе  ясне  сонечко.  Щоранку  воно  приходить  до  небесної  криниці  вмитися,  водиці  напитися,  з  веселкою  погомоніти.  Тоді  сідає  на  ґанку,  і  розчісує  свої  промені-промінчики,  а  з  них  висипаються  на  траву  перлинки-роси.  Вітерець  щодня  стукає  легенько  у  шибки  будиночка  -  будить  його  мешканців,  і  щовечора,  усівшись  під  вікнами  на  лавиці,  співає  сестричкам-феям  нову  колискову.  Так-так,  в  цьому  чарівному  місці  у  диво-будиночку  живуть  вісімнадцять  рідних  сестер,  і  всі  вони  справжнісінькі  феї.
         Можливо  ви  про  них  уже  чули,  та  я  тільки  нагадаю  їхні  імена.  Отож:  Добрелія,  Злючинда,  Кмітливія,  Забувалія,  Майстринія,  Лінивдія,  Смішиночка,  Плаксунія,  Мудрелія,  Незнайкія,  Мовчилія,  Щебетунія,  Клопотунія,  Вередилія,  Помагалія,  Сперечилія,  Грайливія  та  Дивнолія.  Живуть  сестри  майже  у  злагоді.  Чому  майже?  Тому,  що  іноді  в  них  все-таки  виникають  суперечки  і  навіть  невеличкі  сварки.  Правда  не  на  довго,  хвилин  десь  на  десть  не  більше.  Феї  швидко  миряться  і  завжди  вміють  домовитись  між  собою.  
         Про  всіх  сестричок  фей  розповідати  не  буду,  може  колись  іншим  разом,  в  інших  історіях.  А  сьогодні  розкажу  про  одну  із  сестер  Дивнолію.  З  її  імені  ви  вже  мабуть  здогадалися,  що  ця  фея  дарує  людям  дива,  та  й  сама  завжди  потрапляє  у  дивні  історії,  що  трапляються  майже  на  кожному  кроці.
         Рано-вранці  до  схід  сонця,  вітер  стукав  у  віконце.  Дивнилія  прокинулася,  потягнулася  після  солодкого  сну  й  визирнула  через  шибку  на  подвір’я.
         -  Ти  ба,  овечки-зорі  геть  усі  перемішалися,  -  замислено  промовила  сама  до  себе.  –  І  великі,  і  малі,  хто  куди  розбрелися  по  подвір’ю.  Куди  ж  це  годиться?  І  де  лиш  подівся  той  пастух-місяць?  Ага,  он  він,  спить  собі  під  вербою,  ледар.  Мушу  тепер  я  лад  наводити  із  зорями-овечками,  -  сказала  Дивнилія  і  вибігла  на  ґанок.
         -  Як  би  ж  то  їх  так  поскладати,  щоб  був  порядок?  Може  їх  пронумерувати,  чи  може  імена  якісь  їм  дати?
         А  треба  сказати,  що  зорі-овечки  були  не  тільки  різні  за  розміром,  а  й  мали  різні  кольори.  Вхопила  Дивнилія  одну  з  них,  і  понесла  ближче  до  ґанку,  за  нею  й  іншу,  а  потім  ще  і  ще.  Складала  їх  рядочками,  щоб  потім  чарівною  паличкою  написати  на  них  номери  чи  імена.  Довгенько  так  працювала  наша  фея,  аж  трохи  притомилася,  і  вирішила  перепочити.
         -  Піду  вип’ю  склянку  шоколаду,  -  сказала  сама  до  себе,  -  а  тоді  продовжу.  Важкеньку  справу  я  собі  знайшла,  -  бурмотіла  фея  підіймаючись  сходами.
Зайшовши  в  будиночок  Дивнилія  здивовано  зупинилася  перед  дзеркалами  коридору,  бо  побачила  якусь  дивну  строкату  фею.
         -  Ой!  Хто  це?  –  вихопилося  у  Дивнилії.  –  Лишенько,  та  це  ж  я!  –  Знову  вигукнула  фея.  Покрутившись  перед  дзеркалами  то  в  один  бік,  то  в  інший,  Дивнилія  помітила,  що  і  суконка,  і  черевички,  і  навіть  її  розкішне  волосся  стали  строкатими,  різнокольоровими,  та  ще  й  виблискували,  мінилися  й  переливалися  ніби  північне  сяйво.  
         -  Що  ж  мені  тепер  з  усім  цим  робити,  -  бідкалася  фея  забувши  вже  про  втому  й  шоколад.  Миттю  кинулася  до  ванної  кімнати  і  взялася  відмивати  різнобарвні  плями,  та  вони  –  не  змивалися  й  не  відпиралися.  Тоді  взялася  Дивнилія  чаклувати.  Та  плями  зникнувши  на  якусь  мить,  знову  з’являлися  на  тому  ж  місці.  Нарешті  фея  залишила  все,  як  є.
         -  Хай  так  і  буде,  -  стомлено  промовила,  -  зрештою  все  це  мене  не  псує,  хоч  виглядає  дещо  дивно,  правда  я  й  звуся  Дивнилією,  так,  що  нічого  дивного,  -  посміхнулася  сама  до  себе,  і  пішла  показатися  сестрам.
         Ось  так  овечки-зорі  розфарбували  нашу  фею  за  її  спроби  їх  перемістити.  Адже  вони  дуже  ґонорові  і  самі  знають  де  їх  місце.
         З  того  часу  Дивнилію  усі  стали  називати  Строкатою  феєю.  Правда  їй  вдалося  таки  за  допомогою  сестри  Мудрелії  дати  овечкам-зорям  імена,  але  їх  так  багато,  що  усі  знає  тільки  Мудрелія,  та  це  вже  зовсім  інша  історія,  а  ця,  добігає  кінця.  Строката  ж  фея  щоразу  вигадує,  і  дарує  людям  нові  дива,  бо  це  її  улюблене  заняття.
         Коли  раптом  із  вами  відбуватимуться  дива  –  знайте,  це  робота  Строкатої  феї  Дивнилії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501203
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.05.2014


Усе цвіте…

       Цвіте  усе,  цвіте-буяє...
       Милує  око  соковита  зелень,  клубочаться  білопінні  хмаринки  на  усміхненому  блакиттю  небі.  Стелиться-біжить  вервечкою  дорога  вдаль,  а  разом  з  нею  квапляться-поспішають  і  мої  думки.
       Що  там,  он  за  тим  поворотом?  А  там  -  чепурні  хатинки  у  весняному  цвітінні,  ніби  заквітчані  білолиці  дівчатонька.
       А  ген  он  там  -  веселка  зачепилася  одним  кінцем  за  ріг  криниченьки,  що  тулиться  до  розлогої  верби,  а  другим  занурилася  у  плесо  замисленого,  про  щось  своє,  ставочка.  
       А  ще  далі  -  поля,  річки  та  гори  моєї  рідної  землі,  мого  співучого  краю,  моєї  України.
       Біжить  дорога  все  далі  й  далі,  аж  до  обрію.  Прудко  біжать  і  мої  думки,  зачіпаючись  за  все  нові  й  нові  картини,  пейзажі,  замальовки.  Ширяють  у  вільному  леті,  наче  диво-птахи,  не  лишаючи  мені  вибору.  Несуть  до  зірок,  до  космосу,  до  вічності...
       Цвіте  усе...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501200
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.05.2014


Дарунок дощу

         Насуплене  небо  погрожувало  дощем.  Якось  геть  посмутнішали  китиці  бузку,  що  ще  кілька  хвилин  тому  привітно  кивали  перехожим.  А  ще  нещодавно  було  так  сонячно  й  весняно-лагідно.  Блакитне  небо  й  кучеряві  білі  хмаринки  дарували  надію  прекрасного  вихідного  дня.
         Зірвався  вітер,  закрутив  у  шаленому  танку  пилюку  й  опалі  пелюстки  каштанового  цвіту.  В  повітрі  запахло  терпкуватою  свіжістю  дощових  крапель.  Перехожі  прискорили  кроки,  щоб  дістатися  надійного  сховку.  А  я  не  боюся  дощу,  бо  маю  вірну  подругу  парасольку,  під  надійним  захистом  якої,  зможу  неквапом  дійти  до  ближчої  кав’ярні  й  там  посмакувати  запашною  кавою.  Але  це  буде  потім,  потім,  а  зараз  йду  собі  й  насолоджуюся    передзвоном  дощових  крапель,  що  лопотять  по  свіжій  зелені  трави,  по  ніжних  листочках  дерев,  по  дахах  і  бруківці.  Слухаю  музику  дощу.  Раптом  помічаю  на  лискучій  лавиці,  що  притулилася  до  дерева  акації  самотній,  кимсь  поспіхом  забутий  букетик  білосніжних  конвалій.
- Тебе  забули  поспішаючи  сховатись  від  негоди?  –  мовила  я  до  тендітних  дзвіночків.  –  Заберу  тебе,  тепер  будеш  мене  тішити  своїм  неймовірним  ароматом,  -  шепотіла  пригортаючи  до  себе  в’язочку  вже  тепер  моїх  конвалій.  
         На  душі,  не  дивлячись  на  густий  дощик,  зробилось  сонячно  та  затишно,  пробігла  посмішка  вустами.  Давно  мені  не  дарували  квітів.  І  ось  сьогодні  в  такий  незвичний  спосіб  несподіваний  дарунок,  маленька  радість  подарована  дощем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498282
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.05.2014


До дня матері

Уклін  доземний  Матерям
Всім  нині  страдницям  віддам.
За  Ваші  руки  золоті,
І  за  молитви  всі  святі.
За  ночі,  що  не  досипали,
За  всі  тривоги  і  печалі,
За  сльози,  іноді  гіркі,
За  щиру  радість,  і  пісні.
За  те,  що  завжди  затуляли
Від  бід,  нещасть  охороняли.
За  все  Вам  щиро  уклонюсь,
За  Вас  до  БОГА  помолюсь!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498281
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2014


Героям Одеси

І  знову  свистять  кулі...  знову  кров...
Дими,  баталії,  вогонь  знов  в"ється.
Та  скільки  ж  ще  потрібно  тих  смертей?
Коли  упир  до  скону  вже  нап"ється?
Знов  домовини...  чорні  матері...
Дітей  ховають,  замість  вінувати.
О  скільки  ж  ще,  мій  Господи,  скажи
Синів  Вкраїна  має  поховати?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497518
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.05.2014


Лист від Ангела

         Заспокоїтись  треба,  заспокоїтись  і  прийняти.  Адже  щодня,  щогодини,  щомиті  хтось  десь  помирає.  Так  влаштований  світ,  і  тобі  несила  щось  змінити.  Не  від  тебе  залежить,  не  від  тебе.  Ти  можеш  чимось  зарадити?  Можеш?  Ні...  Ну  то  лишися  того  ровера  і  живи  так,  як  можеш,  роби,  що  мусиш,  головне  по-совісті  живи.  Кажеш:  "але  ж  це  так  безглуздо,  так  страшно,  не  розумію,  чого  так  має  бути".  Не  мусиш  розуміти,  приймай,  приймай,  як  є.  Довіра  має  бути.  Отець  знає,  що  й  навіщо  робить,  а  ти  довірся  і  йди  своїм  шляхом.  Не  все  можеш  збагнути,  не  все  осмислити?  Мабуть,  ще  не  час  тобі.  Зрештою,  чому  ти  вирішила,  що  безглуздо?  Глузд  є  у  всьому,  лиш  не  все  ще  можеш  зрозуміти,  бо  знов  таки  на  все  свій  час  і  місце.  А  страшно,  бо  несподівано.  Якби  кожен  сподівався  смерті,  то  чи  жив  би?  Люди  чомусь  сприймають  смерть,  як  жахіття,  і  не  розуміють,  що  насправді  це  лиш  початок  нового,  іншого  життя,  за  яке  ми  нічого  не  знаємо.  Тому  й  боїмося,  що  не  сприймаємо.  Знову  ж  таки  не  довіряємо  Творцю,  а  Він  сказав,  що  душа  безсмертна,  за  неї  заплачена  величезна  ціна.  Та  маловірні  й  далі  не  ймуть  віри.  Кожен  з  нас  має  своє  призначення,  місію,  котру  має  виконати  тут,  а  виконавши,  мусить  йти  далі.  В  який  спосіб  піти?  Також  кожному  своє.  Як  кажуть  люди  -  доля.  А  долі  людські,  ніби  ролі  у  спектаклі  під  назвою  життя.  Кожен  має  свою  роль  і  виконує  її.  Хтось  краще,  хтось  гірше,  проте  злагоджено  і  за  написаним  сценарієм,  іноді  маючи  змогу  імпровізувати.  Оце  й  усе,  що  можу  тобі  вповісти  на  твої  одноманітні,  проте  не  банальні  запитання.  Хочеш  знати  -  пізнавай,  а  не  товчися  головою  об  стіну  життя.
         З  любов'ю  твій  Ангел

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497506
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.05.2014


Хто головніший?

У  синьому-синьому  небі  жила  собі  маленька  пухнаста  біла  Хмаринка.  Тут  було  багато  Хмар  та  Хмарин,  і  кожна  з  них  мала  свої  справи  та  обов’язки.  Усі  вони  були  різними:  одні  грозовими,  другі  дощовими,  треті  сніговими,  було  ще  й  інших  багато,  правда  наша  Хмаринка  про  всіх  своїх  родичів  мало  знала,  бо  не  так  давно  народилася.
           Жили  всі  вони  дружно  та  без  суперечок  до  того  часу,  аж  поки  нашій  малій  Хмаринці  не  спало  на  думку  якось  запитати  в  когось  із  старших,  хто  з  поміж  них  найголовніший.  Ой,  що  тут  почалося!  Кожна,  із  дорослих  Хмар,  намагалася  довести,  що  саме  вона  найголовніша  і  найпотрібніша.  
- Тут  я  найголовніша!  –  гримнула  Грозова  хмара.  –  Бачиш,  яка  я  велика,  сувора  й  грізна?  Гримаю  громами,  сиплю  градами,  блимаю  блискавками,  всі  мене  бояться,  отже  я  найголовніша.
- Як  би  не  так,  втрутилася  Дощова  хмара.  –  Ти,  усіх  лякаєш  тільки,  гради  твої  нищать  врожай  людей,  нищать  дахи,  а  блискавиці  палять  дерева,  а  гуркіт  стоїть  такий  хоч  вуха  затикай,  що  доброго?  От  я  справді  найголовніша,  бо  поливаю  дощами  поля  та  ліси,  вмиваю  деревам  листочки,  травичка  гарно  росте,  грибочки  також,  та  й  напуваю  я  спраглу  землю,  коли  дуже  спекотні  дні  видаються.  Всі  мене  люблять  та  чекають.  Як  тільки  дітки  радіють  дощику,  бо  люблять  стрибати  по  калюжах.  А  Веселка  яка  після  мене  зависає  у  небі  барвистим  коромислом,  от  моя  робота  і  є  найважливішою.
- Та  що  ти,  сестро,  таке  кажеш?  -    обізвалася  Снігова  хмара.  То  я  найголовніша  з  поміж  усіх  вас.  Коли  настає  час  зими,  то  я  струшую  на  землю  сніжок,  вдягаю  тепленькими  шубками  і  дерева,  і  кущі,  усю  землю  вкриваю  сніговою  ковдрою.  Тоді  їм  не  страшні  зимові  холодні  вітри,  тріскучі  морози,  сплять  собі  аж  до  весни,  сил  набираються,  щоб  потім  весною  порадувати  всіх  соковитою  зеленню  і  буйним  цвітом.  Отож  думайте  самі.
             А  далі,  і  решта  Хмар  почали  доводити,  що  вони  головні  й  потрібні,  та  такий  галас  і  сварку  зчинили,  що  врешті  усі  пересварилися  й  перестали  одні  з  одними  розмовляти.  Запала  неприємна  мовчанка,  бо  ображені  та  сердиті  Хмари  зиркали  одна  на  одну  і  відверталися.  А  мала  Хмаринка  зрозуміла,  що    накоїла  лиха:
             -  Це  ж  треба  було  мені  таке  запитати,  тепер  всі  ображені  через  мою  необачність,  -  подумала  мала.  –  Вибачайте  дорогі  мої  тітоньки  й  сестрички,  я  аж  ніяк  не  хотіла  усіх  вас  пересварити,  хотіла  лише  зрозуміти  хто  головніший  та  потрібніший,  і  тепер  уже  точно  це  знаю.
             -  То  кажи,  -  гримнула  нетерпляче  Грозова  хмара.
             -  Так-так,  ми  теж  хочемо  знати,  -  мовила  Дощова  хмара.
             -  Дуже  цікаво,  -  подала  голос  і  Снігова  хмара.
         Усі  знову  загули,  обступивши  маленьку  Хмаринку.  Всі  хотіли  дізнатися,  якого  висновку  дійшла  мала.
             -    Прошу  тиші,  -  спокійно  і  урочисто  проказала  Хмаринка,  і  її  голосочок  кришталевим  дзвіночком  задзвенів  у  синьому  небі.
             -  Те  що  я  скажу  зараз,  дуже  важливо,  тому  я  хочу,  щоб  ви  всі  помирилися,  і  більше  ніколи  не  сварилися.  Зовсім  не  важливо,  хто  головний,  важливо  те,  що  ми  усі  однаково  потрібні.  Кожна  з  нас  робить  дуже  важливі  справи  і  для  людей,  і  для  природи,  і  для  звірят  і  для  землиці,  без  нас  їм  не  обійтися.  –  Сказавши  це,  Хмаринка  сонячно  усміхнулася  й  посіяла  на  землю  дрібним  та  теплим  літнім  дощиком.  Зараз  же  й  Веселка  повисла  у  небі  різнобарвним  коромислом,  а  всі  Хмари  і  Хмарини,  погоджуючись  з  малою,  згідно  закивали  голівками,  і  задоволено  усміхнулися  одна  одній.  З  того  часу,  більше  й  не  сварилися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494519
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.04.2014


Букетик для мами

Якось  борсучок    Бориско  вирішив  зробити  матусі  приємність.  Поки  матуся  готувала  на  кухні  смачний  обід,  малюк  вибіг  з  двору,  і  подався  до  квіткової  галявини,  де  росли  найкрасивіші  квіти  лісу.  Там  дбайливо  доглядали  їх  господиньки  галявини:  Бджілка,  Сонечко  та  Метелик.  Прибіг  до  них  Бориско  та  чемно  звернувся:
- Доброго  дня  вам.  Чи  можна  зірвати  кілька  гарних    квіток  для  матусі?  
- Добрий  день  Бориску,  звичайно  можна.  Тільки  дивися,  зривай  обережно,  не  висмикуй  з  корінцем,  не  пошкодь  інших  квітів,  що  ростуть  поряд,  –  дозволили  господиньки  галявини.
Борсучок  роззирнувся  довкола  і  розгубився,  бо  квітів  було  так  багато,  і  всі  неймовірно  гарні.  
- Як  же  тут  вибрати  найкращі,  коли  вони  усі  такі  гарні?  –  спитав  Бориско  у  про  літаючої  поблизу  Бджілки.
- Ти  вибери  ті,  котрі  самі  до  тебе  усміхаються,  –  порадила  Бджілка.
- Гаразд,  спробую,  –  відказав  борсучок  і  пильно  став  придивлятися  до  квіткових  голівок.
           Квіти  привітно  кивали  йому,  ніби  припрошували.  Раптом  Бориско  побачив,  як  на  одній  з  ромашок  засяяла  коштовним  камінчиком  крапелька  роси.
- Ось  її  візьму,  –  прошепотів  собі  під  ніс  борсучок.  
         А  далі  за  ромашкою,  дзвоники  підморгнули  Борискові  сріблястими  краплинками.  Потім  ще  й  волошка  грайливо  посміхнулася  росяною  посмішкою.  Незабаром  звірятко  тримало  у  лапках  чудовий  літній  букетик  для  матусі.
         -  Спасибі  Бджілко,  Метелику,  Сонечко.  Спасибі  вам  за  чудові  квіти.  Побіжу  вже  до  дому,  щоб  матуся  не  хвилювалася.  До  побачення.
         -  Бувай,  –  крикнули  йому  у  слід  господиньки  галявини.  А  між  собою  стали  перемовлятися,  який  вихований  та  чемний  Бориско,  і  про  матусю  не  забуває,  і  квітів  не  нищить,  і  ввічливий.  Ото  би  всі  звірята  були  такими.
           Бориско  вже  не  чув,  про  що  гомонять  між  собою  господиньки  квіткової  галявини,  бо  щодуху  біг  до  дому,  щоб  подарувати  матусі  чудовий  букетик.  Матуся  саме  застеляла  стіл  скатертиною.
- Матусенько,  –  промовив  захеканий  борсучок,    –  ось  цей  букетик  буде  пасувати  до  нашого  обіднього  столу,  візьми  будь  ласка,  це  для  тебе.
- Дякую  мій  рідненький,  –  зраділа  матуся,  –  саме  букетика  не  вистачало  до  нашого  столу,  глянь,  як  тепер  буде  гарно  й  святково.  І  мама  поставила  вазу  з  букетиком  у  центрі  столу.
- То  сьогодні  свято?  –  запитав  Бориско.
- Так,  День  гарного  настрою,  –  відповіла  посміхаючись  матуся.  Борсучкові  було  неймовірно  приємно,  що  він  подарував  матусі  гарний  настрій.
–  Треба  частіше  матусі  робити  приємності,  дарувати  букетик,  чи  помити  посуд,  та  й  прибрати  іграшки  без  нагадування,  щоб  її  очі  сяяли  від  задоволення,  -  подумав  собі  Бориско.
     Дітки,  а  ви  часто  даруєте  матусі  гарний  настрій?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494371
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 23.04.2014


Пелехаті хмари

Пелехаті  хмари
Жужмом  налетіли,
Звідкілясь  принесли
Капосні  дощі.
Всі  мої  задумки,
Мов  дими  розтали.
Вітрами  рознеслись
У  різні  боки.
Тепер  буду  пити
З  кардамоном  каву.
Крізь  шибки  дивитись
В  заплаканий  світ.
Милуватись  морем
Парасоль  яскравих,
Що  пливуть  човнами
З  вулиць  й  підворіть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492097
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 12.04.2014


Стара черешня

Сіра  розбухла  хмара  зачепилася  за  крону  старої  черешні  і  розродилася  рясним  дощем.  Полегшавши  піднялася  й  полинула  собі  далі,  а  стара  черешня  полегшено  видихнула:
-  Хух.  А  то  добре,  що  дощ  полив  мене,  тепер  якби  ще  сонечко  весняне  своїм  теплом  обдарувало,  то  мої  пуп’янки  розпустяться,  розквітнуть.  Бо  ґазда  вже  хотів  зрубати  мене  стару...
Невдовзі  стояла  стара  черешня  мов  заквітчана  наречена,  густо-густо  вкрита  білосніжним,  білопінним  цвітом,  і  дарувала  весняні  пахощі  світові.  Стояла  сама  собі  дивувалася:
-  Це  я,  чи  не  я?
Гордовито  розправила  плечі,  віття-руки  обліпили  трудівниці  бджоли,  що  запилювали-обмацували  кожну  квіточку,  і  раділа:
-  Будуть  ягідки-черешеньки,  мої  милі  дітоньки.  Будуть  дозрівати,  сонечко  вбирати.  Наливатимуться  соком  й  солодом  для  вас  люди.  Я  вам  свої  плоди  подарую,  потішу.  Не  рубайте...  Хоч  я  стара  вже,  та  ще  квітую,  око  цвітом  ще  милую,  ягід  подарую.  Не  рубайте...  Хоч  стара  вже,  та  світ  так  люблю  я…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492068
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.04.2014


Лисеняткова наука

           Лисенятко  Лесик  цього  року  пішло  у  перший  клас.  У  лісовій  школі  йому  дуже  подобається,  ось  тільки  писати  Лесик  дуже  не  любить.  Ну  ніяк  ті  палички  та  гачечки,  бублички  та  кривульки  у  нього  не  виходять.  То  маленькі,  то  кривенькі,  то  падають  в  різні  боки,  біда  та  й  годі.  А  ще  наше  лисенятко  дуже  непосидюче,  завжди  кудись  квапиться  і  поспішає.  Сяк-так  напише,  і  гайда  гратися,  бо  це  ж  набагато  цікавіше,  аніж  сидіти  і  виводити  набридлі  букви  та  цифри.
           Якось  трапилася  з  Лесиком  пригода,  яка  геть  змінила  лисеняткову  думку  про  навчання  і  письмо.
           Одного  дня  коли  Лесик  грався  у  своїй  кімнаті  у  двері  хатинки  постукав  поштар  Лелека.
- Доброго  дня!  Чи  є  хто  дома?
- Добрий  день,  -  відповів  Лесик.  –  Дома  тільки  я,  а  татусь  з  матусею  ще  на  роботі.
- Овва,  то  мені  доведеться  ще  раз  до  вас  завітати.  Я  оце  приніс  посилочку  від  бабуні  Лиски,  та  віддати  не  можу,  бо  потрібно  підпис  про  отримання  поставити,  порядок  у  нас  такий.  А  ти,  мабуть  писати  ще  не  вмієш.
           Лесик  густо  почервонів,  він  бо  не  любив  писати.  І  завжди  вважав,  що  письмо  геть  не  потрібний  і  не  важливий  урок.  А  бабуся,  мабуть  щось  смачненьке  прислала  з  іншого  краю  лісу,  -  розмірковувало  лисеня.
- Дядечку  Лелеко,  я  трохи  вмію  писати,  -  промовив  Лесик.  –  Може  спробую,  а  ви  підкажете  що  та  як,  аби  вам  не  довелося  ще  раз  до  нас  літати.
             Почухав  поштар  лоба,  подумав  та  й  погодився.
- Гаразд  Лесику,  спробуй.  Ось  тут,  напиши  своє  прізвище.
             Лисенятко  висолопивши  язичка  старанно  нашкрябало  своє  ім’я  та  прізвище.  Лелека  глянувши,  знову  почухав  лоба,  махнув  крилом  та  віддав  пакунок.  Тоді  попрощавшись  полетів  у  своїх  поштарських  справах.  
           Наступного  разу  про  письмо  Лесикові  довелося  згадати,  коли  бабуся  Куниця,  розбивши  ненароком  свої  окуляри,  попросила  лисенятка  їй  допомогти.  
         -  Лесику,  дитино,  допоможи-но  мені.  У  сестри  іменини,  хочу  привітати  її  гарною  листівкою,  а  без  окулярів,  геть  нічого  не  бачу.
         -  А  що  треба  зробити  бабусю,  -  запитало  лисенятко.
         -  Потрібно  написати  невеличке  привітання  ось  тут,  а  тоді  я  відправлю  лісовою  поштою  своїй  сестрі.
Що  робити?  Не  зручно  якось  признаватися  бабусі  Куниці,  що  писати  він  не  дуже  любить,  не  дуже  вміє.  Тому  й  погодився.  Ох  і  намучився  Лесик,  аж  спітнів  від  такої  важливої,  і  не  легкої  для  нього  роботи.  Він  старався  аж  сопів  висолопивши  язичка,  та  ще  й  хвилювався,  аби  не  зіпсувати  часом  листівку.  Тому  добре  зрозумів,  що  навчитися  писати,  читати  та  рахувати  –  дуже  важливо.  Адже  в  житті  ще  не  один  раз  знадобиться,  так  татко  завжди  каже.
           З  того  часу  лисенятко  змінило  свою  думку  про  навчання,  і  дуже  скоро  стало  успішно  та  старанно  вчитися  в  школі.  За  це  його  часто  хвалила  вчителька,  а  матуся  з  татусем  неймовірно  пишалися  Лесиком,  а  це  було  лисеняткові  дуже  приємно.  Своїм  друзям  Лесик  також  завжди  нагадував:  «Треба  добре  всьому  вчитися,  бо  не  раз  може  згодитися».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489453
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 31.03.2014


Лісовичок-казковичок

         -  Розповім  вам  цікаву  історію,  що  трапилася  зі  мною  минулої  осені.  Якось  забрела  я  у  лісові  хащі,  бо  хотіла  грибочків  назбирати.  Притомилася  трохи  і  присіла  на  пеньочок  відпочити.  Не  встигла  й  оком  моргнути,  як  побачила  перед  собою  чудернацького  дідуся  з  довгою  бородою,  що  теж  з  цікавістю  розглядав  мене.  Тоді  зняв  свого  зеленого  капелюха,  здається  він  мохом  поріс,  і  привітався:
- Доброго  Вам  дня.
- І  Вам  добрий  день,  -  відповіла  я,  чомусь  чхнула,  і  вибачилась.
- На  здоров’я,  -  мовив  дідусь,  і  якось  діловито  продовжив,  -  отже  чхаємо.  Застуда?
- Та  ніби  ні,  -  якось  невпевнено  відповіла  я.
- Давайте  я  напою  Вас  цілющим  чаєм  для  профілактики  на  всяк  випадок.  Це  не  зашкодить,  а  разом  з  тим  й  поговоримо.
- Та  ніколи  мені  розмовляти,  чаї  пити,  -  почала  відмовлятися  я.  –  Он  ще  грибів  і  пів  кошика  не  назбирала.
- Пусте,  -  махнув  рукою  Лісовичок.  –  Поки  чаю  вип’ємо  й  поговоримо,  їжаченята  та  білченята  зберуть  Вам  у  кошик  гриби.  І  з  цими  словами  дідусь  тупнув  ногою,  і  враз  довкола  нас  виросло  стільки  грибів,  що  почало  рябіти  в  очах.  Тоді  Лісовичок  гукнув:
- Агов  їжачата,  агов  білченята,  ходіть-но  сюди  мої  любі.  
         Вмить  збіглися  звірятка,  і  стали  насторожено  поглядати  у  мій  бік.
- Не  бійтеся  друзі,  це  –  наша  гостя  Казкарка.  Зберіть  будь  ласка  ось  ці  грибочки  до  її  кошика,  а  я  тим  часом  напою  гостю  чаєм,  та  й  вас  неодмінно  почастую.
           Закипіла  робота,  а  я  слухняно  пішла  слідом  за  Лісовичком  до  його  хатинки,  дивуючись  звідкіля  він  знає,  що  я  Казкарка.  Дідусь  ніби  почув  мої  думки,  усміхнувся  й  хитро  підморгнув  мені:
         -  Я  багато  всього  знаю,  якщо  захочете,  то  й  вам  чимало  цікавенького  розповім.  Зможете  потім  діткам  мої  казкові  історії  розказати.  
           А  варто  сказати,  що  живе  дідусь  Лісовичок  в  густому-прегустому  лісі.  Хатинка  його  геть  поросла  мохом  та  різними  травами  й  ягодами.  Лісовичок  любить  розповідати  різні  історії  та  казки,  бо  знає  їх  дуже  багато.  Залюбки  розповідає  усім  охочим  послухати.  Поки  Лісовичок  гомонів  зі  мною,  я  з  цікавістю  роззиралася  довкола  по  затишній,  маленькій  і  охайній  хатинці.  А  тим  часом  ніби  самі  собою  на  столі  з’явилися  горнятка  з  паруючим  пахучим  чаєм,  вазочки  з  медом  та  варенням.  Лісовичок  розповідав  цікаві  історії  одну  за  одною,  поки  я  пила  смачний  чай,  а  мені  здавалось,  що  я  сплю  і  все  це  мені  сниться.  Аж  раптом  у  двері  постукали,  і  на  порозі  з’явилися  білочки  і  їжачки,  та  мій  кошик  повний  грибів.
- О,  які  ви  молодці,  -  задоволено  потер  крихітні  руки  дідусь  Лісовичок.  –  Проходьте  ближче,  сідайте  до  столу,  прошу  пригощатися.  На  столі  з’явилися  горішки  для  білочок,  та  яблучка  для  їжачків.  Звірята  вмостилися  на  табуретах  довкола  столу,  а  найменша  білочка  вмить  опинилася  у  мене  на  плечі,  і  стала  розглядати  мене  своїми  оченятами-ґудзичками.
- Руделько,  не  витріщайся  на  гостю,  злазь,  і  дай  людині  спокійно  чай  допити,  -  лагідно  насварив  малу  Лісовичок.
             Білочка  крутнулася  на  місці  і  за  хвилинку  вже  сиділа  біля  своїх  друзів.  Допивши  чай,  я  чемно  подякувала,  пора  було  вже  до  дому  вирушати.
- Спасибі  вам  за  смачний  чай,  за  грибочки,  за  гарну  компанію,  -звернулася  я  до  дідуся  та  звірят.  –  Мені  вже  час  повертатися,  рада  була  познайомитись.
- Заходьте  ще,  -  примружившись  мовив  Лісовичок,  а  звірята  дружно  помахали  мені  лапкам  на  прощання.
Йшла  я  до  дому,  дивувалась  своїй  пригоді,  вірила  і  не  вірила  у  дивовижу,  котра  трапилася  зі  мною.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488579
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 27.03.2014


Гроші понад усе…

         Гроші  правлять  бал?  Гроші  правлять  світом?  Звісно  ж  без  банкнот  нині  уявити  світ  та  життя  не  можливо.  Мабуть  це  десь  навіть  і  правильно,  мається  на  увазі  існування  грошей  як  таких,  але  ж…  Ця  обставина,  тобто  гроші,  не  повинна  бути  сенсом  життя,  бо  є  цінності  набагато  вищі  за  гроші.  Проте  саме  гроші  в  усіх  можливих  проявах,  останнім  часом  цінуються  понад  усе  різними  верствами  населення.  Чого  лише  варті  вислови:  «Гроші  не  пахнуть»,  «Гроші  не  самоціль,  проте,  як  заспокоює  їх  наявність  на  рахунку  чи  в  кишенях»,  «Все  купується,  і  все  продається»,  «Та  хто  ти  без  грошей?».
         Кажуть,  щоб  гроші  водилися  у  кишенях,  треба  їх  любити…  От  я  собі  й  думаю,    це  як  же  ж  треба  любити  гроші,  аби  йти  на  оборудку  з  самим  дияволом,  та  продати  не  лише  совість,  але  й  душу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488571
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 27.03.2014


Ніжність

         Моя  душа,  пустотливим  пухнастим  кошеням,  підкрадається  до  твоєї  душі  тихенько  ззаду.  Торкається  легенько  лапкою  плеча  і  прожогом  мчить,  наче  вітер,  назад  озираючись,  кличучи  за  собою.  Твоя  душа  піддається  на  ту  провокацію,  і  летить  вихором  вслід  за  моєю  навздогін  таким  же  прудким  кошеням.  Ловимо  відблиски  сонячних  зайчиків  на  стіні,  бавимось,  милуємось  тендітними  метеликами  думок,  що  полохливо  пурхають  довкола  нас,  мружимося  від  щастя  й  задоволення,  і  тої  дитячої  забавки.  Натомившись  з  тої  гри  згорнуться  наші  душі  у  кошику  клубочками,  мов  Інь  і  Ян,  та  й  так  собі  дріматимуть  на  сонечку.  
         Інь  і  Ян,  дві  душі,  дві  протилежності,  що  завжди  разом  до  безкінечності.  Бо  безкінечна  ніжність  до  тебе,  бо  безкінечна  любов,  бо  прекрасні  почуття,  що  горять  в  наших  серцях.
       У  цілому  всесвіті,  чи  це  будемо  ми,  чи  не  ми,  а  клубочки  споріднених  протилежністю  душ  будуть  завжди,  мов  Інь  і  Ян,  мов  пустотливі  пухнасті  котики,  чи  навіть  золотаві  сонячні  зайчики…
         І  ніжність,  що  хлюпоче  із  мого  серця,  геть  усе  заполонила.  Тобі  її  подарую!  Бери,  у  мене  є  ще.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488401
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 26.03.2014


КРОЛИКИ ТА РОЛИКИ

         У  нашому  лісі,  як  Усюди,  є  крамнички,  кав’ярні,  книгарні,  лікарні,  школи  та  садочки.  Звісно,  що  є  різні  розваги:  кінотеатр,  театр,  стадіон  та  ще  багато  чого.  Дорослі  працюють,  і  мають  багато  різних  обов’язків  та  справ,  а  малеча  розважається  собі,  коли  вільні  від  садочка  та  школи.
         Сьогодні  розповім  вам  про  братиків  Кроликів.  Цих  звірят  усі  в  нашому  лісі  знають,  як  гарних  спортсменів,  бігунів  та  стрибунів.  Не  так  давно  у  нас  відкрився  парк  атракціонів.  Чого  тут  тільки  нема:  каруселі,  батути,  підвісні  мотузкові  дороги  з  перешкодами,  а  ще  роледром.  Усі  звірята  терміново  вирішили  вчитися  кататися  на  роликах.  І  як  ви  гадаєте,  хто  робить  найбільші  успіхи?  Авжеж  Кролики.  Як  ви  вже  знаєте,  вони  спритні  спортсмени,  отож  ролики  опанували  чи  не  найпершими.
         Одного  дня  Кролики  вирішили,  що  мають  бути  чемпіонами  в  цьому  виді  спорту.  Тренувалися  завзято  щодня,  і  вже  впевнено  випереджали  інших  звірят  на  роледромі.  Та  от  біда,  стали  наші  Кролики  зазнаватися,  над  друзями  насміхатися.
         -  Гей  посунься  черепахо,  -  гукали  Білочці.
         -  Ти  чого  така  неповоротка,  -  це  вже  до  Лисички.
         -  Дорогу  майстрам,  -  викрикували  раз-по-раз  то  Їжачкові,  то  Ведмедю.
         Звірята  звісно  ж  ображалися.  Хіба  так  можна  поводитись?  Та  Кролики  ні  на  кого  не  зважали.  Проїжджаючи  мимо  Мишки,  штовхнули  малу  так,  що  та  не  втримавшись  впала  і  заплакала,  а  вони  з  голосним  реготом  помчали  собі  далі.
- Як  не  соромно!  –  промовив  Їжачок,  під’їхав  до  Мишки,  подав  їй  лапку  й  допоміг  підвестися.  –  Не  плач  Мишко,  ось  провчимо  ми  цих  нахаб  та  задавак.  Мишка  перестала  плакати  і  подякувала  Їжачкові.
Після  того,  як  звірята  покаталися  на  роликах,  усі  зібралися  на  галявині,  і  почали  радитися,  як  провчити  Кроликів.
- Може  їх  теж  ображати,  та  трохи  поштовхати?  –  запропонував  Борсучок.
- Е  ні!  –  відповів  Вовчик,  -  тоді  ми  будемо  такі  ж,  як  і  вони  не  чемні.  Треба  щось  інше  придумати.
- Я  знаю,  що  робити,  -  поважно  мовив  Ведмедик.  –  Ходімо  до  дідуся  Сича.  Він  обов’язково  нам  щось  порадить,  бо  йому  аж  сто  років,  і  він  наймудріший  в  нашому  лісі.
- Згода,  згода,  -  зашуміли  всі  разом.
             Невеличкою  юрбою  звірята  подалися  до  старого  Сича,  що  жив  на  найбільшій  у  лісі  ялині.
- Дідусю!  Дідусю,  -  покликали  всі  разом,  –  нам  потрібна  твоя  мудра  порада.
- Слухаю  вас  уважно  діти,  -  відповів  дідусь  Сич.  –  Чекайте  лишень,  підлечу  до  вас  ближче,  бо  трохи  недочуваю  вже.
                 Коли  старенький  вмостився  на  найнижчій  гілці  ялини,  діти  розповіли  йому,  чого  прийшли.
- От  халепа,  -  вислухавши  звірят,  мовив  мудрий  Сич.  –  Отже  Кроленята  стали  хвальками  та  задирами?
- Так  дідусю,  -  сумно  відказали  малі.  –  Раніше  всі  ми  разом  гралися,  а  тепер  вони  над  нами  насміхаються,  ображають,  дразнять  і  вихваляються.
- Що  ж,  є  один  спосіб,  котрий  навчить  їх  добре  поводитися.
- Який?  –  запитали  звірята.
- Дуже  простий,  не  приймайте  Кроликів  у  свою  компанію  гратися  до  тих  пір,  поки  вони  не  виправляться  й  не  навчаться  чемно  поводитись  з  усіма.  Приходитимуть  погратися,  кажіть,  що  з  хвальками  та  задирами  навіть  знатися  не  хочете.
- Ура!  Дякуємо  дідусю  за  пораду.  –  Зраділи  звірята  і  подалися  до  дому.
         А  в  наступні  дні  робили  вигляд,  що  братиків  Кроликів  не  помічають,  коли  ті  приходили  погратися  до  їхнього  гурту.  Казали  їм  мудрі  Сичеві  слова:
 -  Не  будемо  з  вами  до  тих  пір  гратися,  поки  будете  задаватися.
 -  Ну  й  не  треба!  –  відповідали  Кролики,  але  їм  було  дуже  не  приємно,  та  й  гратися  хотілося  разом  з  усіма.
         Так  продовжувалося  кілька  днів,  аж  поки  одного  разу  Кролики  прийшли  і  сказали  звірятам:
- Вибачте  нам  будь  ласка.  Ми  більше  не  будемо  перед  вами  вихвалятися,  не  будемо  хизуватися.  А  ще  будемо  вам  допомагати  вчитись  на  роликах  кататися,  тільки  грайтеся  з  нами,  бо  нам  дуже  сумно  й  соромно,  що  ми  вас  ображали.
- Гаразд,  -  відповіли  звірята,  -  вибачаємо!  
З  того  часу,  звірята  дружно  разом  гралися,  а  Кролики  дотримали  слово  й  навчали  всіх  бажаючих  кататися  на  роликах  і  більше  не  хизувалися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488400
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 26.03.2014


А я так вірю…

А  я  так  вірю,  що  весна
У  цьому  році  -  особлива.
Бо  грізні  Смерть,  Війна  та  Страх,
Народ  Вкраїни  так  зміцнили.
Що  ми  збудилися  зі  сну,
Й  збудуємо  нову  державу.
Де  стрінем,  ще  не  раз  весну,
Героям  заспіваєм  Слава!
Ось-ось  прилинуть  журавлі,
І  стануть  гнізда  будувати.
Молюсь,  щоб  в  Мирі  та  Добрі,
Цвіла  вкраїнська  кожна  хата.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488102
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.03.2014


Весна…

- Весною  пахне,  -  подумала  Ніна,  -  не  дивлячись  на  ще  сіре  й  похмуре  небо,  не  дивлячись  на  ще  геть  голі  дерева  й  доволі  прохолодне  повітря.
Її  підбори  лунко  вистукували  по  бруківці.  Поспішаючи  по  справах  Ніна  перебирала  в  голові  довгенький  список  справ  на  сьогодні  й  не  задоволено  морщила  напудрованого  носика:
- Стільки  всього  напланувала,  що  тепер  ці  плани  випирають  з  кожного  боку,  мов  вчинене  тісто,  не  поміщаючись  у  діжі  однієї  доби.
Пробігаючи  повз  улюблену  кав’ярню,  раптом  стишила  кроки  й  кинула  оком  на  годинника,  -  встигну  і  кави  випити,  і  заразом  перевірити  кілька  документів.  З  цією  мудрою,  а  таки  мудрою  я  вважаю,  думкою,  рвучко  потягла  на  себе  двері,  і  опинилася  у  затишному  з  приглушеним  гомоном  улюбленому  місці.  Тут,  як  завжди,  пахло  свіжо  завареною  кавою,  та  ще  чимось  таким,  що  навіювало  спокій  та  умиротворення.  Аж  посміхнулася  сама  до  себе,  коли  побачила  вільні  місця  за  вподобаним,  за  останні  кілька  місяців,  столиком  на  двох  біля  вікна.  За  ним  завжди  було  приємно  й  зручно  посидіти  чи  то  самій,  чи  з  кимсь  у  товаристві  ведучи  неспішну  бесіду  за  філіжанкою  кави,  чи  спостерігати  за  перехожими  за  вікном.  Ніна,  зручно  вмостившись,  вийняла  з  теки  кілька  документів  і  замовивши  каву  з  тістечком,  почала  вивчати  написане.  За  якийсь  час    відірвалася  від  паперів,  щоб  ковтнути  запашного  напою  і  блукаючим  поглядом  обвела  приміщення  кав’ярні  довкола.  Раптом  її  погляд  ніби  перечепившись  зупинився  на  худорлявому  чоловікові,  що  розмовляв  по  телефону  і  одночасно  апетитно  наминав  щось,  схоже  на  вареники.  Колись  густий  його  чуб  помітно  порідішав,  а  високі  залисини  недвозначно  натякали  на  утворення  в  недалекому  майбутньому  виразної  галявини.  Одягнутий  чоловік  в  дещо  старомодній  одяг  проте  чистий  та  ніби  й  напрасований.
- Овва,  -  з  явним  розчаруванням  пронеслося  в  Ніниній  дбайливо  причесаній  голівці,  -  і  оце  міг  бути  мій  коханий  чоловік.  Думки  понесли  цю  ще  вродливу  й  доглянуту  ділову  леді  у  роки  її  юності.
           Вони  кохали  одне  одного,  і  це  кохання  було  в  її  житті  чистим  та  високим,  навіть  про  весілля  обоє  мріяли.  Та  не  так  сталося,  як  гадалося.  Життя    -  незбагненна  штука,  іноді  такі  викидає  колінця,  що  навіть  не  приснилось  би.  Зараз  вже  не  суттєво  те,  що  тоді  сталося.  А  факт  є  таким,  що  йдуть  вони  по  житті  окремо.  Про  нього,  вона  іноді  щось  чула  від  знайомих,  проте  ніколи  й  нікого  навмисне  не  розпитувала  нічого.  Відболіло…  Здається  давно  відпустило  те  щире  та  чисте  кохання.  І  бруд,  що  був  потім,  також  з  часом  вимився…  Вона  щаслива  й  кохана,  має  гарного,  порядного  чоловіка  з  котрим  ростять  двійко  діток.  А  він?  Хто  знає,  як  він.  З  останньої  випадкової  зустрічі  здається  минуло  десять  літ,  чи  може  й  більше.  Ось  саме  тоді  Ніна  усвідомила,  що  він  не  її  доля.  Навіть  згадується  те  кавування  з  неприємним  присмаком  його  скнарості,  і  власного  сорому  за  нього,  коли  вишукував  кельнерці  дріб’язок  до  копійки,  а  про  традиційне  залишити  решту  «на  чай»  і  мови  не  було.
           Все  що  робиться  –  на  краще.  Мудре  й  правдиве  прислів’я.  Не  доля,  бо  ж  такі  різні  обоє,  і  з  плином  років  розуміла,  що  дуже  різні.  Тому  не  було  у  них  спільної  дороги,  спільного  майбутнього.
         Пролетіли  роки,  і  ось  сьогодні  знову  доля  звела  їх  під  одним  дахом  навіщось.  Допила  свою  вже  вистиглу  каву,  зібрала  документи  в  теку,  розрахувалася  з  кельнером  залишивши  традиційно  «на  чай».  Підвелася,  поправила  зачіску  та  шовковий  яскравий  шалик  на  шиї  і  рушила  до  дверей.  На  мить  зустрілися  поглядами.  Він  дивився  на  неї  широко  розчахнутими  очима,  колись  такими  рідними,  а  тепер  такими  чужими.  Вона  легко  читала  в  них  і  захоплення,  і  подив,  і  ще  щось  таке,  про  що  вже  воліла  навіть  не  думати.  Сухе  «привіт»,  і  рушила  далі  залишивши  за  плечима,  за  дверима,  своє  розбите  й  відболіле,  вицвіле  й  зашкарубле  колишнє  кохання.  А  попереду  ВЕСНА…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=488098
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 25.03.2014


Як гномики метелика рятували

У  казковому  лісі,  недалечко  синього  озера  у  дуплі  старезного  дуба  живе  сім’я  гномів.  Дідусь  Хома,  бабуся  Геля,  татусь  Тук,  матуся  Лєля  та  двійко  непосидющих  близнюків-синочків,  котрих  назвали  іменами  Тут  і  Там.
           Зазвичай  родина  гномів,  як  і  всі  їх  сусіди,  має  купку  різних  справ.  Усі  працюють  й  не  лінькують.  Татусь  Тук,  працює  лікарем  у  лікарні.  Ох  і  багатенько    ж  у  нього  роботи,  бо  лікує  і  тварин,  і  комах.  Та  й  сусідів  гномів  лікує  іноді  теж,  хоч  гноми  не  так  вже  й  часто  хворіють.  Мама  Лєля  працює  вихователькою  у  гномівському  дитсадку.  Її  усі  вихованці  дуже  люблять  за  веселу  вдачу,  та  за  те,  що  знає  і  розповідає  малечі  безліч  цікавих  казок.  Бабуся  Геля  –  чудовий  пекар,  вона  має  домашню  пекарню-крамничку,  де  пече  і  продає  запашні  й  смачнезні  пиріжечки  та  булочки.  А  ще  тістечка,  пундики,  пампушки,  ватрушки,  кекси,  печиво,  пряники  та  пироги.  З  цілого  містечка  сходяться  до  її  крамнички    покупці-гноми  за  різними  смаколиками.  Дідусь  Хома  зараз  на  пенсії.  Колись  він  працював  майстром  іграшок,  тепер  він  глядить  непосид  внучат-близнюків.  Іноді  майструє  їм  нові  забавки,  але  найчастіше  сидить  в  великому  плетеному  кріслі,  п’є  малиновий  чай  із  бабусиною  випічкою  та  читає  місцеву  газету.  Аби  знати  усі  новини  містечка,  та  й  усього  світу  гномів.  Ну  а  малюки  Тут  і  Там,  як  і  всі  діти,  то  граються,  то  бешкетують.  Трішки  галасують,  засипають  усіх  питаннями,  і  всюди,  як  каже  бабуня,  встромляють  свого  цікавого  носа.  
           Сьогодні,  геть  замучивши  дідуся  питаннями,  залишили  його  пити  чай  з  пряниками,  а  самі  вхопивши  по  пиріжечку  з  суницею,  помчали  до  бабусі  в  пекарню,  бо  вона  вже  давненько  їх  гукала.
- Ось  нарешті  й  ви,  розбишаки,  -  жартома  насварила  бабуня.  Беріть  мерщій  по  відерку,  і  біжіть,  мої  любі,  до  лісу  на  суничну  галявину,  та  назбирайте  запашних  суничок  для  пиріжків.
- Гаразд,  -  озвалися  хлоп’ята,  вхопили  відерця  і  гайда  до  лісу,  котрий  був  зовсім  поряд  з  їхнім  дубом-домом.
           Малюки  швидко  дісталися  галявини,  бо  добре  знали  дорогу,  адже  частенько  тут  бували  і  сунички  рвали.  Тут  і  Там  кинулися  наввипередки  збирати  духмяні  ягідки,  вже  уявляючи,  яких  смачних  пиріжечків  бабуня  напече  із  суничками.  Аж  раптом  почули,  як  хтось  тихесенько  плаче.
- Хто  це?  Хто?  –  розгублено  озиралися  довкола  малюки.  І  враз  побачили  красивого  метелика,  що  сидів  на  листочку  кульбабки,  і  витирав  лапками  заплакане  личко.
- Що  з  тобою  метелику?  Чого  ти  плачеш?
- Ой  друзі,  біда.  Літав  я  собі  від  квіточки  до  квіточки,  смакував  солодким  нектаром,  аж  налетів  сильний  вітер  закрутив  мене  вихором,  я  впав  і…  здається  зламав  крильце.  Болить  дуже,  не  те  що  летіти,  розправити  крильця  не  можу.  Що  тепер  буде?  
             Заметушилися  наші  гномики  у  пошуку  порятунку.  Там  і  Тут  стали  радитися,  як  бути.  Треба  ж  метелика  із  халепи  виручати.  
- Що  робити  будемо?  –  спитав  Тут.
- Що-що.  Треба  по  допомогу  бігти,  самі  не  впораємося,  -  відказав  Там.
- Давай  я  залишуся  з  Метеликом,  бо  його  не  можна  самого  тут  кидати,  -  сказав  Тут,  -  а  ти  бери  своє  відерце  з  суницями,  віднеси  бабусі,  і  мерщій  до  дідуся,  хай  викликає  швидку  допомогу.  Розкажеш  де  саме  нас  віднайти,  тільки  поквапся,  бо  сонечко  вже    скоро  сідатиме.  
- Гаразд,  -  відказав  Там,  схопив  своє  відерко  і  побіг  чимдуж  додому.
- Ти  не  журися  Метелику,  все  буде  гаразд.  Наш  татусь  –  лікар,  він  тебе  швидко  вилікує,  от  побачиш    -  заспокоював  Тут  метелика.
           А  тим  часом  Там,  віддав  бабуні  сунички  і  вихором  помчав  до  дідуся  Хоми.
         -  Дідусю,  -  крикнув  ще  з  порога,  -  там  таке!  Скоріш  телефонуй  татові  в  лікарню,  хай  вишле  швидку  допомогу,  Метелик  у  біді!  –  І  Там,  став  похапцем  розповідати  дідусеві  про  Метелика,  і  про  Тута,  котрий  залишився  на  галявині  з  хворим.  Дідусь  відразу  зателефонував  до  лікарні,  розповів  у  чому  справа,  і  де  шукати  хворого.  За  кілька  хвилин  у  бік  суничної  галявини  вирушила  швидка  допомога  –  дядечко  Джміль,  та  два  Комарики  із  носилками.  Хутко  надали  Метеликові  першу  допомогу,  посадили  на  носилки,  і  рушили  до  лікарні.  Невдовзі  стомлений,  але  радий,  що  Метелика  врятовано,  приплентався  додому  Тук.  Віддав  бабусі  своє  відерко  з  суницями,  і  попросив:
         -  Бабусенько  спечи  будь  ласка  смачних  пиріжечків  для  Метелика.  А  ми  з  Тамом,  якщо  татусь  дозволить,  підемо  завтра  до  лікарні  провідати  його  і  віддамо  гостинці.  А  якщо  відвідувати  ще  не  можна,  то  ми  татусем  їх  передамо.
           -  Добре  сонечко,  добре,  -  лагідно  мовила  бабуся,  і  погладила  Тута  по  русявій  голівці,  -  які  ви  з  Тамом  добрі  та  чуйні  у  нас  гноменятка.
           Увечері  прийшов  з  роботи  татусь  Тук,  ще  навіть  не  встиг  руки  помити,  як  Там  і  Тут  його  обступили  і  нумо  випитувати:
- Татусю,  як  там  справи  у  Метелика?  –  в  один  голос  запитали.
- Все  добре,  мої  хороші,    все  добре.  Завтра  якщо  хочете,  можете  навідати  свого  нового  приятеля,  -  відповів  тато.
- Ура,  ура,  чудова  новина,  -  аж  застрибали  від  радості  на  одній  нозі  довкола  тата  Тут  і  Там.
- Біжімо  до  бабуні  Гелі,  глянемо  чи  пиріжечки  печуться,  -  вистрибуючи  й  далі  на  одній  нозі  запропонував  Тук.
- Гайда,  -  відгукнувся  Там,  -  і  гномики  помчали  дивитися,  чи  готові  гостинці  для  Метелика.
         Наступного  ранку,  братики-гномики,  вимилися,  почистили  зуби,  чемно  поснідали,  вдяглися  у  чистенький  одяг,  навіть  причесалися  і  одягли  найкращі  свої  ковпачки.  Тоді  взяли  приготовану  бабусею  торбинку  з  пиріжками  і  пляшечкою  солодкого  нектару,  і  поважно  рушили  до  лікарні.  Там  їх  зустрів  тато  Тук,  провів  Тама  і  Тута  до  палати,  де  лікувався  Метелик.  Малюки  чемно  постукали  у  двері.
- Заходьте,  -  озвався  Метелик.
- Привіт  друже!  Як  твої  справи?  Приймай  скоріш  гостинці,  -  стали  торохтіти  наввипередки  гномики,  і  зчинили  неймовірний  галас,  тому  тато  зробив  їм  зауваження.
- У  лікарні  розмовляти  треба  тихо,  не  галасуючи,  щоб  не  потривожити  хворих.
- Добре-добре  татусю,  -  мовили  вже  тихіше  там  і  Тут.  
- То  як  ти  Метелику?  –  знову  запитали.
- Завдяки  вам  –  добре,  -  посміхнувся  Метелик.  –  Ви  мене  урятували,  а  ваш  татусь  справжній  чарівник,  гляньте  на  моє  крильце,  мов  новеньке.  Він  каже,  що  за  кілька  днів  уже  зможу  літати.
- Чудово-чудово,  -  радісно  заплескали  в  долоньки  братики.
- Спасибі  вам  за  гостинці,  але  мені  самому  стільки  не  з’їсти,  допомагайте,  -  весело  підморгнув  Метелик,  а  гномиків  і  припрошувати  довго  не  довелося.  
         Майже  щодня  Там  і  Тут  відвідували  нового  друга,  а  коли  його  виписали  з  лікарні,  то  влаштували  йому  сюрприз  –  зустрічали  його  біля  воріт  лікарні  з  повітряними  кульками,  солодощами  та  подарунками,  щоб  у  Метелика  був  гарний  настрій.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478873
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 11.02.2014


Жебрачка

         Звернула  увагу  на  неї  тому,  що  вона  не  була  схожа  на  одну  з  тих,  кого  називають  «бомжиха»,  «жебрачка».  Охайна,  чисто  вдягнена  старенька.  Проте  вона  таки  стояла  з  простягнутою  рукою.  Просила…  та  не  так  як  це  роблять  зазвичай  інші  бідаки.  Не  канючила  завиваючим  голосом,  не  розтягувала  слова  на  всі  лади,  ні.  Вона  стояла  мовчки  і  дивилася.  Дивилася  крізь  перехожих  кудись  вдаль,  а  чи  прямо  у  душу  кожному  хто  байдуже  минав  її.  Сухонька  постать  стриміла  під  сірим  будинком,  а  байдужий  натовп  снував  туди-сюди  мимо  неї  не  помічаючи,  не  маючи  діла  до  неї.  Поодинокі  перехожі  хто  співчутливо,  а  хто  ховаючи  очі  підходили,  похапцем  тицяли  купюри  в  руку  і  поспішали  далі  не  дивлячись  їй  у  вічі.  А  вона  ледь  чутно  дякувала  і  по  старечих  зморщених  щоках  котилися  гіркі  сльози  болю,  сорому,  безвиході.
         Бачила  її  з  вікна  кілька  днів  поспіль,  аж  раптом  пропекла  думка:  «вона  ж  голодна  стоїть  цілими  днями».  Зробила  кілька  канапок  нашвидкуруч,  налила  в  термос  чаю  і  гайда  на  вулицю.  Коли  підійшла  до  старенької,  вона  як  і  до  того  стояла  випростана  у  весь  зріст,  чистенька  та  охайна  з  поглядом  кудись  в  далечінь,  чи  може  в  саму  себе,  на  обличчі  ані  тіні.
- Бабусю,  -  торкнула  її  за  руку  й  очі  старенької  миттю  звернулися  до  мене.
- Що  дитино?
- Ви  змерзли  мабуть  й  зголодніли,  бо  стоїте  тут  цілий  день.  Ходімо  поїсте,  –  проказала  я  показуючи  рукою  в  напрямок  дворів.
           У  погляді  старенької  промайнув  подив,  і  вона  вперше  за  весь  час  якось  зіщулилась,  знітилась,  помаліла,  а  в  очах  заблищали  сльози  розчулення  й  болю.  Губи  ворушилися  в  безмовних  подяках,  котрі  я  швидше  вгадала  ніж  почула,  бо  горло  старенької  стисли  спазми.  Ми  відійшли  у  глиб  двору,  присіли  на  лавці.  Нарешті  вона  трохи  оговталася,  заспокоїлася,  тоді  взяла  з  моїх  рук  принесене,  стала  неквапно  їсти,  і  поміж  тим  вповідати  мені  свою  історію.
         Колись  ця  жінка  вчителювала  у  школі,  мала  єдиного  любого  синочка,  коханого  чоловіка,  що  працював  дальнобійником.  Родина  жила  не  шикуючи,  проте  й  не  бідно,  поки  одного  дня  світ  для  цієї  маленької  дружної  сім’ї  перевернувся,  і  став  зовсім  іншим,  як  до  того.  Вчительці  зателефонували  осіннього  сльотавого  ранку,  і  сповістили  страшну  звістку  –  чоловік  загинув,  заснув  за  кермом.
         Залишилася  вдова  із  сином  одні  в  цілому  світі.  Бідували  важко  в  ті  часи.  Сина  треба  було  вчити,  годувати,  одягати.  Платити  комунальні  послуги,  світло,  газ,  а  вчительської  зарплатні,  котру  й  так  виплачували  не  вчасно,  вкрай  не  вистачало.  Щоб  прогодувати  свою  маленьку  сім’ю,  прийшлося  жінці  покинути  вчителювання  і  влаштуватися  на  кілька  робіт  одночасно.  Від  втоми  і  тяжкої  праці  жінка  буквально  падала  з  ніг.  Дитиною  практично  не  займалася,  ніколи  було.  Робота,  робота,  робота…
         У  їхньому  домі  завше  було  чисто,  не  голодно,  не  холодно,  у  сина  пристойний  одяг,  все  ніби  добре,  от  тільки  мами  він  майже  не  бачив,  спілкуватися  ніколи  було.
           Вивчила  сина,  одружила,  все,  як  у  людей.  Та  не  все…  У  тому  вічному  марафоні  на  виживання  втратила  найцінніше  –  єдиного  сина.  Віддалився,  ніби  чужий  став.  Передчасно  змарніла,  зістарилася  від  тяжкої  роботи  і  недосипання,  від  недолікованих  болячок,  від  пережиття.
             Коли  народилася  внучка  Оленка  –  дуже  раділа.  Та  не  довго,  розлучилися  діти.  Невістка  з  онучкою  виїхала  за  кордон,  а  син  став  гірко  пиячити.  Чорні  дні  настали.  Не  хотів  працювати,  пропивав  усе,  що  бачив.  Посмів  матір  бити,  не  вважав  гріхом.  Мучилася,  аж  поки  не  згорів  від  клятого  пійла.  А  вона,  лишившись  одна,  як  перст,  плакала  і  просила  Господа  простити  їй,  бо  чулася  винною.  Винною  у  всьому.
         Не  так  давно  приїхала  з  чужини  невістка.  Привела  онучку,  гарну  дівчинку-підлітка,  і  сказала,  що  дитина  невиліковно  хвора.  Коштів  на  лікування  невістка  не  має,  та  й  нова  сім’я,  чоловік  та  син,  не  можуть  і  не  хочуть  бачити  смерть,  це  ж  такий  стрес.  Тому  не  кажучи  дівчинці  нічого,  привезла  її  мовляв  погостювати  до  рідної  бабусі.  Часу  в  неї  обмаль,  хай  стара  поховає.  Навіть  грошей,  щоб  цю  справу  залагодити  залишила  і  поїхала.  Правда  історію  хвороби  й  документи  також  лишила.  А  Оленка  усе  знає.  Знає,  мовчить,  і  тане…  До  бабуні  горнеться  бідолашна,  бо  ласку  лише  від  неї  і  знає.
- Я  не  від  нестатків  дитино  тут  стримлю,  а  від  безвиході.  Дала  собі  слово,  що  Оленочку  свою  видряпаю  з  пазурів  смерті.  Вивідала  у  сусідчиного  сина,  бо  він  лікар,  що  можна  цій  біді  зарадити,  є  лік,  та  багацько  грошей  треба.  Тому  стою  тут  день  при  дні,  надіюся,  що  назбираю  коштів,  а  дитину  врятую,  чого  б  це  мені  не  коштувало.
         На  прощання,  я  взяла  бабусину  адресу  й  телефон.  Розмістила  в  соцмережі  клич  про  допомогу,  бо  самим  подаянням  тут  не  зарадити,  не  назбирати  потрібної  суми,  можна  й  не  встигнути,  а  інтернет  велика  штука.
P.S  Оленці  успішно  провели  операцію,  вона  крок  за  кроком  видужує.  Бабуся,  не  стоїть  більше  з  простягнутою  рукою  під  тим  сірим  будинком,  що  навпроти  мого  вікна.  Нині  можу  впевнено  сказати,  що  Оленка  ЖИТИМЕ!  Житиме  разом  зі  своєю  бабунею.  І  ці  дві  покинуті  душі  нарешті  будуть  щасливі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=478850
рубрика: Інше, Лірика
дата поступления 11.02.2014


Гостинці для Поні

Тарасик  дуже  любить  вихідні  дні.  Вранці  Татусь  та  Матуся  п’ють  каву,  а  він  уплітає  смачний  сніданок,  тоді  тато  каже:
–  То  що?  Йдемо  сьогодні  на  прогулянку?  –  і  весело  підморгує  Тарасикові.
–  Ура!  –  кричить  малюк  не  тямлячись  від  щастя  й  захвату.  Бо  прогулянка  це  –  так  весело  й  цікаво.  
–  Гаразд,  –  каже  мама,  –  піду  підготую  все  для  прогулянки.
А  тоді  вони  втрьох  за  будь  якої  погоди  йдуть  гуляти.  І  зовсім  не  важливо  куди  саме.  Чи  до  озера,  чи  до  парку,  де  так  багато  всіляких  атракціонів,  гойдалок,  каруселей,  батутів,  гірок,  ігрових  майданчиків.  А  ще  смачного  морозива,  солодкої  вати,  та  найголовніше  для  Тарасика  –  катання  на  Поні.  Ці  маленькі  конячки  так  подобаються  малому.  Сидячи  верхи  хлопчик  уявляє  себе  лицарем  на  коні.  А  ще  Поні  дуже  лагідні  та  милі,  Тарасик  весь  час  просить  татуся  купити  йому  цього  коника,  щоб  мати  друга  у  себе  вдома  і  завжди  гратися  з  ним.  Але  тато  у  відповідь  тільки  хитає  головою  і  каже:
         -  Поні,  синку,  не  іграшка  це  –  жива  істота.  За  ним  треба  дуже  добре  доглядати,  годувати,  прибирати.  Та  й  жити  Поні  не  може  в  квартирі,  бо  йому  потрібне  свіже  повітря,  простір,  травичка.  Інакше  він  просто  захворіє.  Та  й  коштує  дорого  мабуть.
         Тарасик  звичайно  засмучується,  розуміє,  та  все  одно  мріє  про  Поні.
Сьогодні  субота,  отже  всі  дружно  поснідавши,  одяглися  і  вирушили  до  парку.  Дорогою  Тарасик  аж  підстрибує  від  нетерплячки,  так  йому  хочеться  чим  швидше  дістатися  до  Поні.  Надворі  сонячно  й  тепло,  у  парку  весело  та  гамірно.  Тарасик  вже  покатався  на  усіх  каруселях,  пострибав  трохи  на  батуті,  навіть  морозивом  поласував.  Отже  тепер  бігом  на  доріжку  де  катає  діток  на  Поні  добрий  та  кумедний  дядечко  Клоун.  Але  що  це?  Де  Поні?  На  доріжці  сьогодні  тихо  та  пусто,  лише  сумний  дядечко  Клоун  самотньо  сидить  на  лавочці  під  деревом.  Тарасик  підійшов  до  нього  і  поторсав  його  за  рукав:
– Дядечку  Клоун,  а  де  Поні?
– Захворів  наш  Поні,  сумно  відказав  той,  –  лікаря  викликали,  а  він  сказав,  що  кілька  днів  не  можна  Поні  турбувати.
– А  чи  можна  прийти  провідати  Поні,  принести  йому  гостинців?  –  запитав  хлопчик,  бо  він  згадав,  як  колись  захворіла  Бабуся,  і  вони  з  Мамою  ходили  її  навідати.  Тоді  Мама  купила  фрукти,  печиво  та  йогурт  –  гостинці  для  Бабусі.
– Гадаю,  що  завтра  можна  буде  прийти,  –  відказав  дядечко  Клоун.
– А  які  гостинці  можна  принести  для  Поні?  –  поцікавився  Тато.
– Поні  люблять  солодку  моркву,  капустяні  листочки,  бурячок,  шматочки  яблук  та  хліба,  –  порадив  Клоун.
– А  цукерки  й  печиво  можна?  –  з  надією  спитав  Тарасик.
– Ні  хлопчику  для  Поні  солодощі  шкідливі.  Правда  іноді  ми  даємо  їм  кубики  цукру.
– Зрозуміло,  –  сказав  малий.  
Дорогою  до  дому  Тарасик  довго  думав  над  тим,  що  виявляється  не  так  просто  все,  як  він  собі  уявляв.  За  Поні  й  справді  потрібно  старанно  доглядати,  знати  чим  можна,  а  чим  ні  годувати,  і  ще  багато  усілякого  різного.
– Я  думав  Татку,  що  солодощі  найсмачніші  гостинці,  а  виявляється,  що  для  Поні  вони  не  корисні.
– Солодощі  синочку,  смачні  для  людей,  та  й  то  треба  міру  знати,  багато  їх  не  їсти,  бо  й  людям  шкодить  не  лише  Поні.
– Я  пам’ятаю,  –  тихо  сказав  малий,  бо  якось  одного  разу  теж  переїв  цукерок  і  в  нього  дуже  болів  животик.
– Завтра  ми  понесемо  Поні  корисні  гостинці,  –  пообіцяла  Тарасикові  Мама.
Наступного  дня  хлопчик  не  міг  дочекатися  часу,  коли  вони  з  Мамою  підуть  до  парку,  бо  так  хотілося  провідати  улюбленого  Поні.  Набравши  смачних  та  корисних  гостинців  Мама  з  Тарасиком  вирушили  до  парку.  Там  працівники  їм  підказали  куди  йти  далі  і  незабаром  хлопчик  стояв  перед  загородою,  де  жили  різні  тваринки.  Були  тут  і  кролики,  і  дикий  кабанчик,  і  гарні  птахи  павичі.  Тарасик  відразу  побачив  недалечко  Поні.  Було  їх  аж  троє.  чорний,  білий  і  рудий  з  білими  плямками.  Саме  до  нього  і  прийшов  сьогодні  хлопчик.  Мама  вийняла  гостинці  з  торбинки.  Дала  Тарасикові  морквину,  а  він  простягнув  її  через  огорожу.  Білий  Поні  взяв  з  маминих  рук  капустяний  листочок,  чорний  теж  потягнувся  за  капусткою,  а  руденький  підійшов  до  хлопчика  за  морквою.  Глянув  на  Тарасика  своїми  великими  і  сумними  очима,  ніби  питав  чи  можна.  Хлопчик  прошепотів  йому:
– Бери,  пригощайся,  і  видужуй  скоріше,  я  за  тобою  так  сумую.  
Поні  обережно  взяв  з  рук  хлопчика  морквинку  і  кілька  разів  махнув  головою,  ніби  подякував  за  гостинці.  Підійшов  дядечко  Клоун,  зняв  свого  картатого  капелюха,  і  сказав:
         –  В  тебе  добре  й  небайдуже  серденько,  спасибі  тобі  від  мене  і  від  Поні  за  те,  що  прийшов,  провідав,  і  за  гостинці  спасибі.  Приходь  наступних  вихідних,  Поні  вже  одужає  і  буде  розважати  малечу.  І  тебе  залюбки  покатає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472448
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 14.01.2014


До тебе йду…

До  тебе  йду,
Через  усе  життя...
Через  роки,
І  бурі,  і  негоди.
А  ти  зажди,
До  мене,  не  спіши.
Не  загубись
В  життєвих  переходах.
Я  йтиму  ще...
Не  зможу  я  не  йти.
Діждись  мене,
Це  все,  про  що  я  прошу.
Судьбу  свою,
Мов  вірного  коня.
Не  скоро  ще
У  полі  десь  стриножу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472311
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.01.2014


Іній

В  іній  вбралися  дерева
Забіліла  вся  земля.
Час  зимовий,  час  казковий,
Час,  коли  живуть  дива.
Так  чарівно  і  красиво,
Сніг  та  іній,  морозець.
Поспішають  до  нас  свята
Через  зиму  навпростець.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=472291
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.01.2014


На плаху…

Стояла  в  листопадовій  завії,
Вслухалася  в  мелодію  дощу.
На  осені  багряному  килимі,
Змахнувши  з  віч  непрохану  сльозу.
Життя  летіло  сивим  диво-птахом,
У  вирій.  Може,  вічну  мерзлоту...
По  ньому  йшла  приречено  на  плаху,
Спиваючи  отрути  гіркоту.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=458386
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.11.2013


Ненароджена дитина (ессе)

           Цей  сон  врізався  у  пам’ять.  Чи  то  тому,  що  був  надто  реальним,  чи  тому,  що  був  надто  болючим,  чи  тому,  що  спонукав  до  дій...
         Йду  осіннім  парком  чи  лісом...  Уві  сні  важко  з  певністю  сказати  про  те,  що  бачиш.  Пошерхле  листя  під  ногами  ані  шелесне.  Бо  ніби  не  йду  по  ньому,  а  пливу  над  ним.  Проте  відчуваю  вогкість  і  прохолоду  повітря,  бо  краплинки  вологи  торкаються  обличчя  й  холодять  доволі  реально.  Бачу  мерехтіння  на  своєму  одязі,  волоссі...  Попереду  мене  лише  густий  туман,  але  звідкись  знаю,  що  рухаюся  в  потрібному  напрямку.  Невдовзі  виходжу  до  річки.  Не  бачу,  лише  відчуваю-вловлюю  і  характерний  шум  води,  і  густу  пелену,  котра  буває  зазвичай  тільки  поблизу  водойм.  У  сірому  мливі  вирізняю  білу  пляму,  до  якої  впевнено  прямую,  кваплюся,  ніби  боюся  запізнитися.  Бачу  перед  собою  дитину,  що  сидить,  підібгавши  ноги,  спиною  до  мене.  Довге  до  плечей  волосся  кучерявиться  білявими  хвильками.  Розумію,  що  вона    знає  про  мою  присутність,  чи  чекає  на  мій  прихід.  Дитина,  не  підводячи  голови  й  не  повертаючись  у  мій  бік,  помахом  руки  запрошує  присісти  поряд.  В  цей  самий  час  зі  мною  щось  відбувається  -  так,  ніби  я  роздвоююсь...
 Опиняюся  попереду  дитини  і  бачу  обіч  неї  жінку  з  розкішним,  розпущеним  довгим  волоссям.  На  її  обличчі  тінь  здивування,  нерозуміння,  що  вона  тут  робить,  хто  ця  гарненька  дитина?    Разом  із  моїми  спостереженнями  чую  в  голові  (саме  так  чую,  і  чомусь  не  дивуюся  з  цього  факту),  як  жінка  мовчки  запитала  дитину:
- Хто  ти?  Чого  мене  сюди  покликала  і  для  чого?
- Я  дитина.  Ненароджена  дитина...  А  покликала  тебе  для  розмови.
У  жінки  округлились  очі.  В  них  я  побачила  подив,  острах,  розгубленість.  Ще  щось  майнуло,  та  я  не  встигла  зрозуміти  що  саме,  бо  дитина  знову  мовчки  заговорила:
         -  Мені  сумно  і  дуже  прикро,  але  я  мушу  тобі  дещо  розказати,  а  ти      -  розкажеш  далі.  Я  –  ненароджена  дитина.  А  це  означає,  що  я  ніколи  не  жила,  але  дуже  хочу  жити.
         -  Моя?  –  збентежено  й  ніяково  спитала  жінка.  Але  ж  я…
Дитина  невизначено  махнула  рукою.
         -    І  твоя  також,  а  ще  багатьох  інших  жінок,  котрі  по  якійсь  причині  відмовилися  від  мене,  чи  відмовляться  в  скорому  часі...Творець  мене  посилає  жінкам,  але  вони  знаходять  купку  причин,  часом  таких  банальних  і  несерйозних,  аби  той  дар  не  прийняти.  Я  хочу  жити,  бо  який  в  мені  сенс,  коли  Творець  мене  створив  для  життя,  а  я  не  можу  виправдати  його  сподівань  щодо  мене?  Повертаюсь  і  повертаюсь  до  Нього,    не  виконавши  свою  місію.  Ось  поглянь.  
Дитина  тримала  у  долоньках  сліпучо-білу  кулю,  що  іскрилася  наче  сніг  на  сонці  погожої  ясної  днини.
         -  Що  це?  –  спитала  жінка.
         -  Це  –  моє  життя.  -  Поволі  промовила  вона.  –  Бачиш,  яке  воно  осяйне,  лагідне  та  тепле?  Кожна  ненароджена  дитина  має  такий  дар.  Але  це  життя  нічого  не  варте,  бо  нікому  непотрібне.  Я  так  хочу  народитися,  жити,  мати  батьків  чи,  хай  лише  маму!  Хочу  піти  з  цього  берега  Забутої  річки,  де  таких  як  я  –  сотні  чи  й  тисячі.  Хочу  бути  потрібною,  хочу  виправдати  надію  Творця.  Він  дарує  нас  жінкам,  та  тільки  ви  вирішуєте  народжувати  чи  ні.  Він  лиш  зрідка  втручається,  бо  людина  завше  робить  вибір  сама.
         -  Що  я  можу  зробити?  –  голосом  повним  тремтіння  промовила  мовчки  жінка,  і  по  її  обличчю,  як  і  по  моєму  побігли  струмочки  сліз.
Дитина  чи  не  вперше  за  всю  цю  мовчазну  розмову  посміхнулася,  і  сказала:
- Ти  можеш  дати  мені  шанс  народитися  і  жити.
- Як?
- Розкажи  про  мене  людям.    -  При  цьому  вона  знову  махнула  рукою,  ніби  дозволила  йти.
         Жінка  поволі  піднялася,  про  щось  замислившись,  а  тоді  торкнулася  рукою  кучериків  дитини  й  тихо  промовила:
- Пробач  мені…  нам…  будь  ласка.
 Повернулася,  і  пішла,  не  озираючись.    А  я  слідом  за  нею,  полишивши  на  березі  річки  дитя  з  повними  надії  оченятами.  
         Збудившись,  зі  сну,  помітила,  що  моє  обличчя  мокре  від  сліз.  Розуміла,  чому  і    що  маю  далі  робити.  Маю  просити  прощення...  Маю  розповісти  людям  про  ненароджену  дитину.  І,  може,  як  та  жінка  зі  сну,  жінки  почують.  Прочитавши  цю  історію,  замисляться,  і  все-таки  нададуть  ненародженій  дитині  шанс…  
Шанс  народитися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456229
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.10.2013


Море вечорове…

Море  вечорове  лагідне,  мов  ненька,
Квилить  одиноко  чаєчка  біленька.
Тихі  хвилі  ніжно  берег  обіймають,
Про  кохання  щире  йому  вповідають.

Шумить-шумить  море,  шумить-промовляє,
Сонце  золотаве  за  обрій  сідає.
Білопінні  хвильки  водами  гуляють,
Зіронькам  небесним  перлини  збирають.

Небо  зорі  красні  у  морі  купає,
Ніченьці-красуні  серпанок  вдягає.
Задивились  зорі  на  вродливу  нічку
Срібний  місяць  тулить  до  серденька  чічку.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=456225
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2013


Пливла нічка…

 Пливла  нічка  через  річку,
 В  оксамитовім  вбранні.
 І  зірок  цілу  скарбничку
 Везла  в  срібному  човні.
 А  на  зустріч  –  красень  місяць,
 Одяг  в  нього  із  парчі.
 Сипав  сни  з  диво-відерець,
 Розносили  їх  сичі.
 Глянуть  він  хотів  на  зорі
 Неймовірної  краси,
 А  вони  пірнули  в  море,
 Мов  краплиночки  роси.
 Ніченька  аж  засмутилась,
 Місяць  теж  зніяковів.
 Зорі  квітами  явились,
 Він  із  них  віночок  сплів.
 Нічечці  на  чорні  коси,
 Квіти-зорі  одягнув.
 Засвітив  перлинки-роси,
 І  красуню  пригорнув.
 Діва-нічка  задрімала,
 На  юначому  плечі.
 Оксамитово  всміхалась,
 І  тулилась  до  парчі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453770
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.10.2013


Вже вечір…

 Вже  вечір,  світло  ліхтаря,
 Кружляє  тихо  жовтий  лист.
 Лунає  музика  стара,
 Що  награє  саксофоніст.

 Мотив  отой  немов  п'янить,
 Вальсує  пара  вже  в  літах.
 На  крилах  осені  летить,
 Але  весна  бринить  в  очах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453472
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.10.2013


Я нічого не хочу знати

Я  нічого  не  хочу  знати
Про  минуле  твоє  життя.
Тільки  птахою  мрію  стати,
Полетіти  до  неба-шатра.
І  звідтіль  на  світ  поглядати,
Без  тривоги  за  майбуття.
Я  не  хочу  нічого  знати...
У  минуле  нема  вороття.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=453469
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.10.2013


Білий сніг на зеленому листі…

Білий  сніг  не  зеленому  листі,
Так  не  вчасно...  Та  зайві  слова.  
Забіліла  калина  в  намисті
В  здивуванні  заклякла  вона.
А  тим  часом,  сніжок  налітає.
Перехожих  лякає  дарма,
Бо  ще  бабине  літо  настане,
Хоч  примарилась  хижа  зима.
Якась  дивна  ця  панночка  Осінь.
Чи  хандра  в  неї,  може  й  мігрень...
Розпустила  руді  свої  коси,
Заквітчалась  вінком  з  хризантем.
Ось  танцює  із  вітром  фокстрота,
Враз  -  вже  плаче  холодним  дощем.
Що  не  день,  то  все  нова  турбота,
Заховаюсь...  під  теплим  плащем.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=452499
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.10.2013


Як Іванко навчився правду казати

         Жив-був    хлопчик  Іванко,  дуже  допитливий  та  непосидющий.  Гасав  по  подвір’ї  за  котом  Мурчиком,  і  дошкуляв  йому  як  міг.  Робив  чимало  капостей  бабусі,  ховаючи  її  окуляри  чи  тапці,  і  веселився,  коли  вона  бідкалася  куди  це  вони  пропали.  Коли  ж  Іванка  питав  хто,  чи  часом  не  бачив  ті  чи  інші  пропавші  речі,  то  він  легко  обманював,  ніби  нічого  не  знає.
         Одного  дня,  хлопчик  бігав  по  хаті  за  Мурчиком  намагаючись  його  впіймати,  та  кіт  увесь  час  спритно  ховався.  То  стрибне  на  поличку,  то  заховається  під  ліжко,  а  Іванко  ніяк  не  вгамується.  Врешті  схопив  віника  і  давай  штурхати  ним  під  ліжком.  З  переляку  Мурчик  вистрибнув  на  вікно,  а  хлопчик  щодуху  гепнув  віником  по  вікні,  Зачепив  мамину  улюблену  вазу,  що  там  стояла,  вона  впала  і  з  дзенькотом  розбилася  до  землі.  Кіт  дременув  аж  на  шафу,  у  передчутті  гучної  сварки,  а  на  шум  зайшла  в  кімнату  мама.
- Що  це  в  нас  тут  коїться?  Хто  розбив  мою  вазу?  –  суворо  спитала.
- Це  не  я  –  відразу  обманув  Іванко,  –  це  Мурчик  стрибав  по  вікні,  мух  ловив.  
       Мама  нахмурила  брови,  озирнулася  і  побачила  кота,  що  зіщулився  на  шафі.
- Ану  геть  мені  з  кімнати  капосний,  –  сердито  гримнула  на  Мурчика.
         Той  стрибнув  на  підлогу  і  гайнув  за  двері.  А  мама  заходилася  прибирати  скалки  розбитої  вази.  Хлопчик  теж  тихенько  вислизнув  з  кімнати,  задоволений,  що  так  легко  викрутився  і  не  отримав  маминих  штурханців.  Бачить  Мурчик  сидить  під  табуретом  на  кухні,  та  вилизує  лапку.  Знову  закортіло  малому  позбиткуватися  з  кота.  Тихенько  підкрався,  та  як  смикне  Мурчика  за  хвоста,  що  той  аж  від  болю  та  несподіванки  заверещав,  і  стрибнув  на  фіранку.  Що  тут  почалося.  Карниз  раптом  обірвався,  кіт  з  гуркотом  полетів  на  підлогу  скидаючи  все  що  потрапляло  під  лапи,  і  мама  вже  тут,  як  тут.  
- Та  що  ж  це  діється?  Хто  знову  шкодить?
         А  Іванко  знову  за  своє:
         -  Це  мамусю  наш  Мурчик  бешкетує.  
Кіт  тільки  з  докором  глянув  на  хлопчину,  і  ображено  шмигнув  під  стіл.  Мама  вже  не  на  жарт  розізлилася,  і  давай  сварити-вичитувати  Мурчика.  Казала,  що  вижене  його  з  дому  за  капості,  що  і  молока  не  заслужив  пити  в  їхньому  домі.  І  ще  багато  чого,  та  кіт  уже  не  чув,  бо  так  йому  прикро  було,  що  він  вислизнув  з  кімнати.  А  задоволений  собою  Іванко,  і  собі  слідом  за  ним.
         Усі  знають,  що  в  старих  будинках  живуть  домовики-помічники.  Отож    і  в  будиночку  де  живе  наш  хлопчик,  теж  є  такий  домовичок.  Називається  він  Правдолюб,  бо  не  терпить  брехні,  і  сам  завжди  говорить  тільки  правду.  Хатинкою  йому  слугує  комірка,  де  Іванкова  мама  тримає  усіляку  консервацію,  муку,  цукор,  крупу,  та  ще  багато  всякої  всячини.  Двері  в  комірку  завжди  трішки  відчинені,  бо  Мурчик  там  мишей  полює.  Ось  сюди  наш  котик  і  чкурнув,  після  маминої  сварки.  Сів  на  порозі,  роззирнувся,  і  тихенько  нявкнув-покликав  домовичка.  Той  відразу  ж  визирнув  із-за  баночки  з  абрикосовим  варенням.
- Чого  тобі  Мурчику?
- Ой  Правдолюбе,  рятуй  мене  якось  від  того  хлопчиська,  бо  терпіти  його  витівки  вже  не  маю  сили.  Я  мовчав,  коли  він  ганяв  мене  по  хаті,  та  штрикав  віником,  терпів  коли  тягав  мене  боляче  за  хвоста,  та  більше  терпіти  не  можу.  Бо  він  знущається,  на  мене  своїй  мамі  наговорює  увесь  час,  обманює  її.  Це  так  образливо,  бо  сварить  вона  мене  ні  за  що.
- Халепа,  –  відказав  домовичок.  –  Треба  якось  хлопчиська  провчити,  від  брехні  відучити.  От  тільки,  я  ще  не  придумав  як.
         Враз  на  порозі  комірки  з’явився  наш  Іванко.  Домовичок  шустьнув  за  баночки  з  варенням,  і  там  причаївся,  а  хлопчина  побачивши  кота,  захотів  знову  позбиткуватися  з  нього.  Але  помітивши  стільки  улюбленого  варення,  відразу  забув  про  Мурчика,  і  потягнувся  до  найближчої  полиці  за  баночкою.  Швиденько  упоравшись  із  кришкою,  Іванко  почав  ласувати  смакотою,  і  захопився  так,  що  й  не  помітив,  як  спорожнив  усю  баночку.  Спохопився  лише  тоді,  як  в  руках  лишилася  порожня  баночка:  
- Ой  лишенько,  що  ж  тепер  мамі  казати?  –  подумав  хлопчик,  а  тут  немов  навмисне  баночка  раптом  вислизнула  із  липких  рук,  і  гепнула  на  підлогу.  День-дзелень  розляглося  по  комірці.  Мурчик  принишк  у  куточку,  а  мама  вже  на  порозі.
- Та  що  ж  це  сьогодні  за  день  такий?  –  суворо  спитала  дивлячись  на  сина.  
- Хто  варення  з’їв,  а  баночку  розбив?
Іванко  безпорадно  озирнувся,  і  побачив  кота.
- Ось!  Це  він  з’їв  варення,  і  банку  теж  він  розбив,  –  швидко  знайшовся  малий.  А  Мурчик,  мало  не  заплакав  від  образи.  Знову  хлопець  на  нього  наговорює.  Мама  аж  почервоніла  від  обурення,  бо  бачила  замурзане  варенням  личко  сина  і  зрозуміла,  що  дитина  її  обманює,  та  й  не  їдять    коти  варення.
- Ага,  промовила,  –  ну  коли  так,  то  нехай,  але  знаєш  Іванку  маю  розповісти  тобі  маленький  секрет  –    це  варення  чарівне.  З’ївши  його,  не  можна  казати  не  правду,  бо  вмить  станеш  крихітним.  Від  здивування  у  хлопчика  широко  відкрилися  очі,  а  мама  повернулася  в  дверях  і  вийшла  з  комірки.  
       Всю  ту  розмову  звісно  ж  чув  домовичок  Правдолюб,  і  відразу  ж  зметикував,  як  провчити  малого  обманщика.  Коли  мама  вийшла,  він  плеснув  у  долоньки,  і  хлопчик  відразу  зменшився,  став  крихітним,  як  і  казала  мама.  Ох  і  налякався  Іванко,  а  кіт  нявкнув-заговорив  людською  мовою:
- От  тепер  знатимеш,  як  обманювати  маму,  і  ображати  не  винного.
- Ойо-йой,  –  заплакав  малий,  –  що  ж  тепер  буде  зі  мною?
- Що  буде?  –  втрутився  у  розмову  Правдолюб,  –  та  те  й  буде,  лишишся  малесеньким  на  завжди,  аж  до  того  часу,  поки  не  навчишся  правду  казати,  інших  не  ображати.
Заплакав  Іванко  ще  дужче,  як  тепер  усе  виправити?  Зрозумів  хлопчина,  що  вчинив  не  гарно,  і  не  добре.  Всі  свої  витівки  звалив  на  Мурчика,  образив  його,  скривдив,  і  матусю  обманув  не  раз.  Ох  не  гарно,  ох  і  прикро  ж…  Не  хотів  Іванко  залишатися  крихітним,  тому  чемно  запитав  домовичка,  як  йому  усе  виправити.  А  Правдолюб  був  дуже  справедливим  і  добрим,  тому  підказав  хлопчакові  вихід.
- Ти,    –  каже,  –  мусиш  підійти  до  мами,  розповісти  їй  усе  по  правді,  все  як  було,  вибачитися  за  брехню.  Та  й  котика  перепросити  за  злі  витівки-жарти  та  обман.  
- Але  ж…  мамуся  мене  навіть  не  побачить,  бо  я  он  який  маленький,  –  захвилювався  Іванко.
- Не  біда,  я  тебе  збільшу,  –  пообіцяв  домовичок,  –  але  ж  гляди,  не  дотримаєш  слова,  обманюватимеш,  то  знову  станеш  малесеньким,  і  тоді  вже  ніхто  тобі  не  допоможе.
- Я  виправлюся,  обіцяю,  –  сказав  малий.
Правдолюб  хитро  підморгнув  Мурчикові,  плеснув  ще  раз  в  долоньки,  і  хлопчак  знову  став  таким,  як  був  перед  тим.  Іванко  подякував  домовичку,  та  й  побіг  до  мами.  А  вона  саме  йшла  прибирати  до  комірки  розбите  сином  скло.
- Матусенько,  вибач  мені  будь-ласка,  це  я  нашкодив  і  в  кімнаті,  і  на  кухні,  і  в  коморі,  а  не  Мурчик.  Не  виганяй  його  з  дому,  бо  у  всьому  винен  лише  я.  Я  тобі  обіцяю,  що  більше  не  буду  так  поводитися,  і  обманювати  не  буду  ніколи-ніколи,  не  хочу  залишитися  на  завжди  крихітним.
Мама  посміхнулася  і  вибачила  сина:
- Добре,  що  ти  правду  сказав,  добре,  що  зрозумів,  бо  брехня  дитино  –  поганий  товариш,  –  і  погладивши  Іванка  по  голові,  пішла  до  комірки.  Хлопчик  кинувся  шукати  Мурчика,  а  той  саме  сидів  ображено  на  ґанку,  і  побачивши  малого  вже  зібрався  чимдуж  втікати,  бо  хто  знає,  що  цього  разу  він  утне.  Та  Іванко  присів  поряд  погладив  кота  і  заговорив:
- Пробач  мені  Мурчику,  за  всі  мої  капості  пробач.  Я  більше  ніколи  не  буду  тебе  ображати,  не  буду  наговорювати  на  тебе.  
Кіт  у  відповідь  тільки  замуркотів,  і  потерся  до  хлопчикової  руки.  
           З  того  часу,  вони  стали  гарними  приятелями.  Іванка  ніби  підмінили,  він  не  знущався  з  Мурчика,  нікого  не  обманював,  не  ображав,  а  як  траплялася  яка  халепа,  завжди  чесно  признавався  у  тому,  що  зробив,  бо  добре  запам’ятав  Правдолюбову  науку.  А  про  домовичка  нікому  не  розповідав,  бо  це  була  їх  з  Мурчиком  таємниця.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451938
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.10.2013


Розбрелися думки…

"Розбрелися  думки  безголосі,
Згасли  барви  ранкових  заграв...
Я  тебе  проміняла  на  осінь,
Ти  ж...  на  іншу  мене  проміняв."  Н.  Данилюк  (kulbabka)

Розбрелися  думки  безголосі,
Згасли  барви  ранкових  заграв.
Щастя  буде  -  я  вірю  ще  досі,
Що  б  тоді  ти  мені  не  казав.
Та  тобі  я  усе  вибачаю,
Хоча  інша  є  назаваді.
Ти  повір  я  не  плачу,  не  плачу,
Ми  зустрінемось  в  листопаді.
Буде  листя  лягати  килимом,
Буде  дощ,  за  ним  -  снігопади.
Вибачаю  тобі  й  таким  чином  -
У  душі  засвічу  лампади.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451727
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.09.2013


Вальс

Вальс,  вальс,  вальс,
В  осінньому  парку  кружляє.
Вальс,  вальс,  вальс,
Вже  листя  під  ноги  лягає.

Вальс,  вальс,  вальс,
Осінь  справля  іменини.
Вальс,  вальс,  вальс,
Для  туги  нема  причини.

Вальс,  вальс,  вальс,
Галантно  вклоняються  клени.
Вальс,  вальс,  вальс,
Вальсують  в  танку  хризантеми.

Вальс,  вальс,  вальс,
В  зажурі  осінній  іду.
Вальс,  вальс,  вальс,
Вже  осінь  у  серці  несу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451517
рубрика: Поезія, Авторська пісня
дата поступления 29.09.2013


Зимно…

Холодні  крапельки  дощу,
 Такий  студений  подих  вітру.
 -  Як  зимно,  -  тиші  прокричу,
 Й  спіткнеться  крик  об  холод  світу.

 А  світу  байдуже  до  того,
 Що  змерзла  бідна  десь  душа...
 І  відчаю  й  страшного  болю,
 Скотилась  враз  гірка  сльоза.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451327
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2013


Осінь (замальовка)

[b]          У  затишній  кав’ярні  пахне  корицею,  кавою,  і  ще  чимось  таким  ледь  вловимим  у  повітрі…  Осіння  негода  заганяє  в  її  теплі  й  духмяні  обійми  таких,  як  я  роззяв,  що  вискочили  з  дому  в  цю  похмуру  днину,  забувши  прихопити  рятівну  парасольку.  Добре,  що  хоч  теплого  шарфика  напнула,  бо  дошкульний  вітер-розбишака  так  і  норовить  залізти  поза  комір,  і  добряче  полоскотати  холодом.  
           Дівчина-кельнерка  співчутливо  посміхається  припрошуючи  присісти  он  за  той  крайній  столик,  і  спритно  подає  меню.  Я,  потрапивши  з  холоду  в  тепло,  потираю  задубілі  руки,  зрадницьки  почервонілого  носа,  зручно  вмощуюся  загорнувшись  в  картатого  пледа,  що  завбачливо  висить  на  спинці  стільця.  Молоденький  хлопчина-бармен,  посміхається  й  весело  підморгує  побачивши  мої  маніпуляції  з  розчервонілою  кирпою,  ніби  підбадьорює:  зараз-зараз  зігрієтесь,  вже  роблю  каву.
           У  цій  кав’ярні  я  частенька  гостя,  вже  навіть  маю  своє  персональне  місце  у  куточку.  Завжди  привітний  персонал  практично  вивчив  мої  уподобання,  бо  замовляю,  як  правило  одне  і  те  ж  –  кава  американо  з  молоком  без  цукру  та  тістечко  тирамісу.  Але  для  годиться,  мені  таки  подають  меню.  І  сьогоднішній  день  також  не  виключення.  Підійшла  кельнерка  і  чемно  спитала  засвічуючи  оригінальну  свічку  на  моєму  столику  (є  тут  така  родзинка,  в  будь-яку  пору  дня  чи  вечора  засвічувати  свічки  на  столах,  за  якими  сидять  відвідувачі),  чи  все  як  завжди,  чи  пані  хоче  щось  інше  нині.  Пані  не  хоче  інше,  все  як  завжди.    Кельнерка  зникає  на  якусь  мить,  аби  тут  таки,  ніби  вичаклуватися  з  повітря  із  тацею  у  руках,  й  подає  мені  чудову  запашну  каву,  разом  з  не  менш  смачним  тістечком.  Чемно  дякую,  а  тим  часом  виймаю  із  сумочки  записника  та  ручку,  роблю  ковток  гарячого  напою,  і  блаженно  примружую  очі.  Вдихаю  аромат  й  замислююсь,  про  що  писатиму.  Так,  знаю.  Відкладаю  філіжанку  кави  і…  напишу  про  осінь,  про  дрібний  дощ,  про  перехожих,  котрі  кудись  собі  поспішають  у  справах  під  різнокольоровими  парасольками,  про  студений  вітер,  що  безсоромно  залазить  геть  в  усі  щілини  одягу,  аби  дошкульніше  пробрати  аж  до  кісточок,  про  таких,  як  і  я  любителів  кавування,  котрі  забігають  у  двері  кав’ярень,  і  поринають  у  тепло  й  аромат  цього  чудового  місця.  Про  миловиду  посміхнену  кельнерку,  котра  зі  знанням  своєї  справи  вміло  й  швидко  пересувається  із  тацею  наповненою  всілякими  смаколиками,  про  вишуканий  інтер’єр  кав’ярні,  про  окремий  столик  у  куточку,  і  про  дівчину  із  задумливим  поглядом  у  карих  сумних  очах,  котра  п’є  свою  вже  вистиглу  каву,  дивиться  крізь  вікно,  і  бачить  там  за  ним  –  ОСІНЬ…
           Сьогодні  вона  не  така  привітна,  як  учора.  Мінлива  ця  Пані,  ще  вчора  тішила  теплом,  сонечком,  що  гралося  із  жовто-гарячими  листочками,  погідним  синім  небом,  і  білосніжними  перистими  хмаринками.  Нині  ж  вона  геть  інша,  сувора.  Шмагає  холодним  дощем  ті  листочки,  що  ще  вчора  пестила,  а  небо  –  сіре  й  непривітне  плаче  і  плаче  без  зупину  дощовими  краплями.  А  вітер  гульвіса  зриває  безжально  принишкле  й  нажахане  листя  й  жбурляє  на  мокру  холодну  землю,  вкриває  ним  змоклі  тротуари,  топить  насміхаючись  у  калюжах.  Нині  він  господарює,  завиває,  холодить,  тішиться  до  очманіння.
         Сиджу  собі  в  кав’ярні,  п’ю  вже  геть  холодну  каву,  ніби  й  не  помічаю  цього,  бо  пишу-малюю  сьогоднішню  свою  Осінь,  щиро  надіючись  що  завтра,  а  може  після  завтра,  ця  непостійна  Пані  змінить  гнів  на  милість,  і  таки  подарує  ще  і  бабине  літо  зі  своїми  легкими  павутинками,  і  погожі,  сонячно-горобинові  дні,  що  пахнуть  опалим  листям,  грибами,  журливим  курли  у  піднебессі  та  гіркою  кавою  з  корицею.  Що  ж  до  кави,  то  вона  й  холодною  мені  дуже  смакує.[/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=451323
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.09.2013


У мене виходу нема

Той  день  так  гарно  починався,
Зі  сну  збудилася  земля.
Приємні  клопоти  весільні
Розпочала  уся  сім"я.
Нараз  дзвінок  тривожний  ранній,
У  серці  музику  ввірвав.
-  Батька  нема,-  звідтіль  сказали.
Смертельний  холод  огортав.
Земля  хитнулась  під  ногами,
І  сльози  бризнули  з  очей...
-  Ну  як  тепер  іти  до  мами?
Сестри,  засмутити  дітей?
Ні-ні.  Я  не  скажу  нічого.
Нехай  не  знає  вся  рідня
Того  пекучого,  важкого
Болю-вогню,  що  знаю  я.
Зіграю  роль  хоч  дуже  важко,
І  серце  репає.  Дарма...
Скажу  все  потім,  трохи  згодом,
У  мене  виходу  нема.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446932
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.09.2013


Рожевим обрусом застелилось небо

Рожевим  обрусом  застелилось  небо,
Вогняна  тареля  на  ньому  стає.
Туман  білим  мливом  на  трави  спадає,
Усміхнувся  ранок  -  новий  день  іде.
Прокинулась  пташка,  у  небі  співає,
Дзвенить  веселково  той  пташиний  спів.
У  пшеничнім  полі  маківочка  сяє,
В  росянім  намисті  мольфарочка*  снів.

*мольфар  -  ворожбит,  чарівник  у  гуцулів.  Побутують  повір"я,  що  мольфари  поділяються  на  сонячних  та  місячних,  чи  білих  та  темних.  Мольфари  лікують  травами,  можуть  керувати  погодними  явищами,  тощо.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446830
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.09.2013


Квітне любов для усіх…

Відгук  на  коментар  Журавоньки  до  мого  вірша  "Любов  мандрує  світом"  на  поетичному  сайті  "Натхнення":  Чомусь  вона  для  кожного  не  квітне,  хоч  уявляю  -  є  любов  на  світі!


Квітне  любов  для  усіх
Сипле  світами  ті  квіти.
Прийде  якось  на  поріг,
В  серці  оселиться  літо...
Ходить  собі  блукає,
Десь,  за  якимсь  поворотом
Стрінеш  її,  впізнаєш  -    
Амура  тонку  роботу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=446823
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.09.2013


Дрімає сонях

Дрімає  сонях  на  осонні,
Важку  голівку  похилив
На  вітру  лагідні  долоні,
В  далекі  мандри-сни  поплив.
Лоскоче  сонечко  пелюстки,
Що  сяють  золотом  медів.
Стоїть  верба  в  шовковій  хустці,
В  даль  лине  жайворона  спів.
Цикади  виграють  полями,
І  пахнуть  полином  степи.
Хліба  колисані  вітрами,
Дарують  легкість  висоти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445424
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.08.2013


Дивачка

Її  називають  дивачкою,
Та  не  гнівається  за  те.
Нехай  так,  усе  ж  не  гордячкою.
ЇЇ  серденько  -  золоте
Вибачає  усім  навіть  кпини,
А  чи  шпильки  за  те,  за  це.
Із  очей  така  лагідність  лине,
Що  аж  заздрість  когось  бере.
І  направду  вона  не  звичайна,
Навіть  моді  наперекір.
Таки  схована  в  ній  якась  тайна,
Що  лине  віршем  на  папір.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445194
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.08.2013


Косиці для любки

Шепочуть  про  щось  смереки,
В  їх  кронах  гойдається  вітер.
Черемошу  грають  хвилі,
Як  вправні  весільні  музики.
Співає  гуцулка  пісню,
Та  й  лине  тота*  понад  плаєм.
Вівчар  молодий  косиці**
Найкращі  для  любки  збирає.  

*тота  (діалектне)  -  ота.  
**косиці  (діалектне)  -  квіти.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=445171
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2013


Роздум

Життя  ніби  щойно  почалось,
Мов  хмарини  промчали  роки.
Скільки  літ  мені  ще  зосталось?
Прийде  мить,  і  полину  в  віки.
Гаптовані  сизим  туманом,
Життєві  стежини  примарно.
Здається,  що  стільки  ще  мандрів...
Та  тішиш  себе  так  намарне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441323
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 03.08.2013


Котики

Маленьким  сірим  кошенятком
Крадеться  ранок  зі  світанку.
Хитрющим  милим  шкоденятком,
Вистрибує  в  мене  на  ганку.
Наче  вихор  у  стрибку  летить,
У  лапці  сяє  промінь  сонця.
Фіранку  швидко  відхиляю,
Щоби  пустить  в  своє  віконце.

За  ним  сонливо,  лінькувато,
Біленький  котик-день  сповзає
Із  неба  синьої  драбинки,
Де  сонцю  коси  заплітає.
У  кучугурах  хмар  пухнастих
Овечок  білих  випасає.
З  веселкою  пустун  жартує,
А  вітру  пісеньки  співає.

Невдовзі  рудий  котик-вечір,
З-за  рогу  хати  визирає.
Це  він  метеликів  барвистих,
Бешкетник  з  квітів  проганяє.
А  ще  для  сонечка  перинку
Для  сну  лапками  підбиває,
Коли  натомлене  світило
У  хмарах  спатоньки  лягає.

Поволі  чорний  котик-нічка
М’якенько  по  землі  ступає.
І  сни  у  зорянім  мішечку
В  пухкеньких  лапках  він  тримає.
Муркоче  стиха  колисанку,
В  дрімоті  цілий  світ  гойдає.
І  срібним  місяцем-клубочком
Невтомно  аж  до  ранку  грає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=441148
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.08.2013


Любов

"Любове,  ти  чи  це  не  ти?
Чи,  може,  знов  мені  у  мандри?
В  космічні  влазити  скафандри  -
Шукать  тебе  і  не  знайти?"

Микола  Вінграновський

Любов  мандрує  світом
Невпізнана,  і  знана.
Комусь  здається  сенсом,
Для  когось,  лиш  омана.
Шукає  хтось,  знаходить,
Хтось  тільки  мріє  стріти.
Любов  багатолика...
Зумій  лиш  розгледіти.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440966
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.08.2013


Дивлюся на тебе

Я  дивлюся  на  тебе,
В  твої  зоряні  очі,
І  нічого  не  треба,
Тільки  дні  ті,  і  ночі,
Де  б  ми  разом  прожили
Всі  відпущені  миті,
Де  б  ми  завжди  зоріли,
Мов  два  сонця  в  зеніті.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440941
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 01.08.2013


Несподівано прийду…

Несподівано  прийду
Потайна  загадкова.
Попереджу  цілунком
Тисячі  запитань.
Ти,  забудешся  в  часі,
Бо  ж  така  веселкова
Пробуджу  у  тобі  я
Міріади  бажань.
Ти,  знеможено  глянеш
В  мої  сонячні  очі.  
Будеш  довго  гадати,
Що  було,  чого  ні...
Я  візьму  почуття  ті,
Розчинюсь  поміж  ночі.
Невагомим  видінням,
Лишусь  в  твоєму  сні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=440770
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 31.07.2013


Сни Матері

Знов  Бог  дав  день,  та  ще  чудовий  ранок
З  молитвою  збудилася  зі  сну.
Наснились  діти,  мов  ясний  світанок,
Котрих  за  руки  в  літечко  веду.
Це  тільки  сни.  Вже  стільки  довгих  років,
А  я  чекаю  вісточок  від  них.
Вслухаюсь  в  звуки,  наче  чую  кроки
Своїх  дітей  до  болю  дорогих.
Дай  Боже  їм  здоров"я,  добру  долю,
Молюсь  за  них,  і  прошу  про  одне,-
Щоби  не  знали  маминого  болю,
Як  їх  життя  на  захід  поверне.
Піду  мабуть,  попораюсь  по  хаті,
Бо  може  нині  хто  із  них  буде?
Ох  діти-діти,  як  же  важко  знати,
Що  старість  кожний  день  собі  краде.
Вам  ніколи...  Є  справи,  і  робота,
Та  й  свої  діти  -  сонце  у  вікні.
А  в  мене  в  хаті,  самота  й  скорбота,
Снами  живу,  й  рахую  сумні  дні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438709
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2013


Нічне небо… нічне море…

[i][b]Нічне  небо  мерехтіло,  нічне  море  шелестіло,
Цілували  берег  хвилі,  зорі  падали  тремтливі.
Чому  небо  дивувалось?  Чому  море  хвилювалось?
Двоє  в  темряві  сварились,  так  кохання  їх  розбилось.
Нічне  небо  було  свідком,  нічне  море  чуло  плітки,
Доля  зле  пожартувала,  в  двох  кохання  відібрала.
Дарма  небо  сподівалось,  дарма  море  намагалось,
В  них  вернути  нема  сили,  те  що  двоє  загубили.[/b][/i]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438471
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.07.2013


Танець

[b][i]У  танці  кружляла  пара,
Із  сонцями  у  очах.
Руки  мов  крила  злітали,
Усміх  блукав  на  вустах.

Одухотворені  лиця,
А  душі,  мов  вільний  птах.
Пара  для  всіх  танцювала,
Вир  почуттів  у  серцях.

В  ритмі,  життя  проживала,
Рухи  усі  точно  в  такт.
У  танці  пара  кружляла
На  інвалідних  візках.[/i][/b]

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=438465
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.07.2013


Покута

Спливали  хвилини,
Збігали  години...
Лиш  німо  кричала
У  нічну  пустоту.
Не  в  силах  змінити
Ні  долі,  ні  болю,
Безрадне  серденько
Добивають  думки.
Приречена  пити
ГіркОту  із  чаші,
Що  зоветься  життям
У  наївних  людей.
Та  хіба  то  життя,
Між  зради,  і  фальші?
Не  життя,  покута,
За  прадавні  гріхи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437022
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.07.2013


Флояра*

Розмовляє  з  нічкою  флояра,
Вигаптовує  зорям  серпанки.
Заколише  диво-мелодія,
І  гойдає  на  хвилях  до  ранку.
Сон  пливе  на  легкому  човнику,
Піднебесся  зоріє  світанком.
Іще  мить,  і  замовкне  флояра,
Новий  день  уже  всівся  на  ганку.

Флояра*  -  гуцульське  -  сопілка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=437021
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.07.2013


Не пізно…

Лунають  нарікання  звідусіль:
"Довкруг  несправедливість,  і  злоба  панує,
Бо  в  світі  вже  давно  нема  добра,
Лиш  злість,  та  заздрість  між  людьми  собі  мандрує".
Стає  все  гірше,  й  гірше  день  від  дня,
І  за  захланністю,  людське  у  людях  гине.
Та  хтось  ще  може  прагне  до  добра?
Чи  у  ненависті  життя  нікчемно  сплине?
Замислімось  над  сутністю  життя,
Може  залишилося  в  нас  ще  щось  святого.
Бо  ще  не  пізно  відректись  від  зла,
Із  каяттям,  й  молитвою,  прийти  до  Бога.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402336
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.02.2013


Закутая в умовності життя…

Закутая  в  умовності  життя,
Страждаю,  мов  невольник  полонений.
Як  птаха  в  клітці  б"ється,  так  й  душа  -
Тріпоче-плаче  співом  отруєним.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395226
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 25.01.2013


Прилинь…

Прилинь  до  мене.  Ти  прийди,
Я  загубилася...  Знайди.
Тебе  я  бачу  лише  в  снах,
І  біль  застиг  в  моїх  очах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395225
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.01.2013


Чічка*

А  мої  світанки,  умивали  роси...
Так  я  пам"ятаю,  те  дитинство  босе.
Полудневу  спеку,  дощі  окропили,
То  ж  бо  моя  юність,  котру  я  згубила.
Розпустило  коси,  моє  надвечір"я,
Вже  морозу  ниті  обплели  подві"я.
А  як  прийде  вечір,  а  за  ним  і  нічка:
-  Гарна  колись  була,  -  скаже  хтось:  -  як  чічка*.

*  чічка  -  діалектичне  гуцульське  квітка.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395205
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.01.2013


Новорічні дива

Одного  разу,  а  саме  під  новий  рік,  Дідусь  Мороз  так  заклопотався,  що  припізнився  з  подарунками  до  дітвори.  Гноми-помічники  дуже  поспішали,  як  могли  допомагали.  Одні  іграшки  виготовляли,  другі  цукерки  пакували,  треті  все  це  в  красиві  обгортки  загортали,  четверті  у  мішки  складали,  п"яті  грузили  у  сани  Діда  Мороза.
       -  Ой  лишенько,  не  встигаю,  треба  ж  вчасно  роздати  дітям,  і  звірятам  подарунки,  а  я  тут  так  довго  вовтужуся,  ще  й  шубу  десь  порвав,  треба  швиденько  зашивати,  а  часу  обмаль,  -  бурмотів  собі  під  ніс  старенький.
А  по  господарству  допомагав  дідусеві  гном-помічник.  Був  він  забудьком  страшенним,  завжи  все  плутав,  тому  до  подарунків  його  й  близько  не  підпускали.  Почув  він,  що  Дід  Мороз  бідкається,  і  каже:
         -  Давай  я  тобі  допоможу.
         -  Е...  ти  знову  щось  наплутаєш.  Ти  ж,  і  по  господарству  ледве  справляєшся.  То  в  кашу  шишок  насиплеш,  то  в  чоботі  сніг  носиш,  то  сніговикові  замість  віника,  черпака  в  руки  встромиш.  То  як  ти  думаєш  мені  з  подарунками  допомагати?
           -  А  ти  мені  напиши  на  листочку,  кому,  і  що  я  маю  дати,  то  я  по  списку  роздаватиму.
Задумався  на  мить  Дід  Мороз,  часу  мало,  треба  щось  робити.
           -  Гаразд,  -  каже,  -  доручу  тобі  звірятам  у  лісі  подаруночки  роздати,  а  сам  до  діток  поїду.  Та  ти  ж  гляди  нічого  не  наплутай.  А  в  допомогу  тобі  буде  гном-сонько.  Він  хоч  і  засинає  на  кожному  кроці,  проте  розбудивши  його,  ти  знатимеш  чи  вірно  все  робиш.
           -  Добре!  -  зрадів  гном-забудько.  Він  дуже  хотів  допомогти  Дідусеві  Морозові.  Хай  удвох  із  гномом-соньком,  а  все  ж  краще,  ніж  просто  сидіти  дома,  і  робити  нудну  домашню  роботу.
Покликав  Дід  Мороз  гнома-сонька.  Той  позіхаючи,  ледве  приплентався,  мало  не  заснув  по  дорозі.  Дідусь  дав  йому  чарівного  млинка,  і  наказав:
           -  Пильнуй  гнома-забудька,  і  якщо  щось  зробите  не  так,  крутни  ручку  млинка  назад,  і  все  повернеться  назад,  тоді  крутни  ще  раз  вперед,  і  все  буде  так,  як  має  бути.  Тільки  ж  дивись,  не  давай  млинок  у  руки  Забудькові,  бо  обов"язково,  щось  переплутає.
Вислухали  гноми  Діда  Мороза,  і  пішли  виконувати  важливе  завдання,  а  Дід  Мороз  вирушив  до  дітей.  Та  дорогою  назад  до  дому,  Дід  Мороз  мав  забрати  з  лісу  гномів.
Довго  гноми  добиралися  до  лісового  народу,  бо  гном-сонько  увесь  час  засинав  дорогою,  а  гном-забудько  його  штурханцями  будив,  і  вони  мандрували  далі.  Нарешті  дісталися  лісової  галявини,  де  виблискувала  вогнями  святково  прибрана  красуня  ялиночка.  І  було  тут  багато  звірят,  що  співали  новорічних  пісень,  водили  хороводи  довкола  ялиночки.
           -  Ну?  І  як  ці  подарунки  їм  роздати,  щоб  залишитися  непоміченими,  -  спитав  Забудько  у  Сонька.
           -  Треба  чарувати,  -  позіхаючи  відповів  Сонько.
           -  То  діставай  млинка.
           -  Зараз,  -  відповів  Сонько,  дістав  млинка  з  кишені,  та  тут  же  й  заснув  з  простягнутою  рукою.
           -  От  лихо,  а  не  Сонько,  -  сплеснув  у  долоні  Забудько.  -  Зараз  я  сам  усе  зроблю.  Тільки  треба  згадати  куди  ручку  крутити.  Як  там  казав  Дідусь  Мороз,  спочатку  побажати,  потім  покрутити,  ні...  спочатку  покрутити,  потім  побажати...  ні...  ой  а  куди  крутити  вперед  чи  назад?  А,  будь,  що  буде.  Як  щось  не  вдасться,  то  Все  поміняю.  -  І  при  цих  словах,  гном-забудько  крутнув  ручку  млинка.
Що  тут  зчинилося  на  галявині.  Звірята  вмить  перестали  співати,  і  залементували:
           -  Ой-йо-йой.  Що  це  таке,  -  крикнув  зайчик,  -  чого  це  у  мене  хвіст  лисички,  а  мій  де?
Тут  і  Лисичка  закричала:
           -  Не  хочу  куцого  заячого  хвоста,  віддай  мені  мій.
Решта  звірят  оглянули  стривожено  себе,  і  у  всіх  переплуталися  хвости.  Все  помінялося:  у  вовка  хвіст  білочки,  у  білочки  вовка,  у  ведмедя  хвіст  кабанчика,  а  у  кабанчика  ведмежий.
           -  Що  за  жарти  такі,  -  затріщала  сорока  з  хвостом  горобчика.  
Вовк  сидить,  смикає  білячий  хвіст,  та  де  там,  не  відчепиш,  боляче.  Поки  звірі  оглядали  одне  одного,  і  дивувалися,  і  мало  не  пересварилися,  гном-забудько  не  на  жарт  перелякався.
           -  Ой,  що  ж  тепер  робити?  Куди  млинка  крутити?  Треба  роздати,  і  назад,  -  промовив,  і  знову  крутнув  ручку.  
Подарунки  вмить  опинилися  у  лапах  звірят,  та  тільки  знову  халепа.  Горішки  у  зайчика,  мед  у  лисиці,  у  білочки  кісточка,  у  ведмедя  морквина,  у  вовка  насіннячко,  у  сороки  сметанка,  у  горобчика  яблучко,  у  їжачка  капустина,  у  борсучка  молоко.
             -  Що  це,  що  коїться?  -  знову  зашуміли  звірята  озираючись  довкола.
             -  Йо-йо-йой,-  аж  підстрибнув  на  місці  Забудько.  Почав  розштовхувати  Сонька.
             -  Зроби  як  треба,  зміни,  як  має  бути,  -  мало  не  плаче.  -  Та  лише  скоріше,  бо  я  знову  все  переплутав.
             -  Що  зробити?  Що  змінити,  -  сонно  закліпав  нічого  не  розуміючи  Сонько.
             -  Оце,  оце  припини  будь-ласка,  -  простогнав  Забудько  показуючи  в  сторону  галявини.
Тут  побачив  Сонько  чудернацьку  компанію  із  переплутаними  хвостами,  та  подарунками.  Вмить  спати  йому  перехотілося,  бо  зрозумів,  у  яку  халепу  потрапив,  не  впильнував  Дідусевого  млинка,  спав  собі.  Що  ж  тепер  буде?  Куди  ручку  тепер  крутити,  вперед  чи  назад,  як  усе  відмінити?  Адже  млинком  керував  Забудько,  де  ж  він  тепер  згадає,  куди  крутив.  А  на  галявині  такий  стоїть  лемент,  що  гноми  аж  зіщулились  за  пеньком,  не  знають,  як  їм  бути.  Аж  тут  засяяла  зірка,  почувся  передзвін  дзвіночків,  то  Дід  Мороз  повертається  від  дітвори,  має  гномів  з  лісу  забрати.  Затихли  звірі  на  галявині,  а  сани  з  Дідом  Морозом  зупинилися  біля  самої  ялинки.  Побачив  Дідусь,  що  накоїли  його  помічники-гноми.  махнув  своєю  чарівною  палицею,  в  се  стало  на  свої  місця.  Хвости  повернулися  до  своїх  господарів,  і  подарунки  теж.  Зраділи  звірята,  почали  дякувати  Дідові  Морозові!  А  він  з  ними  пісень  співає,  й  непомітно  гномам  головою  киває.  Знову  махнув  чарівною  палицею  і  гноми  відразу  опинилися  у  санях.  Попрощався  Дід  Мороз  із  звірятами,  сів  у  сани,  і  помчав  до  дому.  А  дома  суворо  на  гномів  глянув  і  каже:
           -  Що  мені  порадите  тепер  з  вами  робити?
           -  Не  знаємо,  -  тихо  відповіли  похнюплені  гноми.  -  Не  сердься,  ми  більше  так  не  будемо.
           -  Еге  ж,  не  будете,  я  про  це  подбаю,  -  хитро  всміхнувся  у  вуса  Дід  Мороз.
З  того  часу,  Сонько  пильнував  Забудька,  щоб  той  нічого  не  забував,  і  не  плутав,  і  навпаки,  Забудько,  пильнував  Сонька,  щоб  той,  не  спав  на  кожному  кроці.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389083
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 01.01.2013


Пада, пада, сніг пухнастий…

Пада,  пада,  сніг  пухнастий

На  ліси,  і  на  поля.

Це  прийшла  до  нас  у  гості,

Люба  зимонька-зима.

Ось  візьмемо  лиш  санчата,

Помчимося  із  гори.

Бо  прийшли  веселі  свята,

Для  всієї  дітвори.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386729
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 22.12.2012


Сніжно-біло…

Сніжно-біло,  сніжно-тихо,
Лиш  морозець  ледь  рипить.
У  душі  морозно-лихо,
Хуга-віхола  болить.
Грає  іскрами  на  сонці,
Сніг,  що  лине  з  хмар  до  ніг.
Кригою  укрите  серце,
Тільки  ти  зігріти  б  зміг.
Хоч  хурделиця  зло  диха,
Все  закутує  у  сніг.
Ще  горить-жевріє  тихо,
Серце  біля  твоїх  ніг.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385015
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.12.2012


А на порозі знов зима…

А  на  порозі  знов  зима,
Холодним  вітром  студить.
Морозом  душу  обійма,
Тривогу  в  серці  будить.  
Колючим  інеєм  вкрива,
Гілки  любові  голі.
Притрусить  снігом  почуття,
І  струни  серця  й  долі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385004
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.12.2012


Все це - душа моя…

Все  це  -  душа  моя,
Моя  любов,  і  біль,  моя  тривога.
Все  це  -  душа  моя,
Моє  натхнення,  сила,  перемога.
Все  це  -  душа  моя,
Мій  злет,  і  сум,  і  моя  насторога.
Все  це  -  душа  моя,
Всі  мрії  й  почуття,  моя  дорога,
Все  це  -  душа  моя,
Мої  надії,  щира  віра  в  Бога.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384355
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.12.2012


ЯЛИНКА ДЛЯ ЗВІРЯТ

Жила-була  собі  дівчинка  Оксаночка,    дуже  чуйна  та  лагідна  дитина.      Дівчинці  виповнилося  лише  5  років,  але  вона  завжди  допомагала  старшим.  Мамі  –  прибирати,  татові  –  майструвати,  бабусі  –  пиріжечки  ліпити,  а  з  дідусем  любила  просто  гуляти,  бо  дідусь  знав  так  багато  всього  цікавого.  Про  все  розповідав  внучці,  і  про  звірят,  і  про  пташок,  і  про  квіти,    і  про  дерева,  і  про  комашок,  бо  був  дідусь  лісником.  Будиночок  де  жила  Оксаночка,  стояв  на  краю  села,  біля  лісу.  Дівчинка  звикла  бувати  в  лісі,  сама  далеко  не  заходила,  але  часто  бачила  то  білочок,  то  зайчика,  то  їжачка.  А  ще  дідусь  частенько  брав  онучку  до  лісу  з  собою.  Перед  самим  Новим  роком,  татусь  покликав  Оксаночку  допомогти  йому  майструвати  годівничку  для  пташок.
- А  що  то  таке  годівничка?  –  допитувалася  дівчинка.
- Бачиш  синичок  на  гілочці?  –  спитав  тато.
- Бачу,  -  відказала  Оксанка.
- Так  ось  для  них,  та  й  інших  пташок,  важко  тепер    їжу  шукати,  снігу  намело,    треба  допомогти  бідолашним.
- Я  дуже  хочу  допомогти,  -  мовила  дівчинка,  -  але  як  це  зробити?  –  запитала.
- Ось  ми  змайструємо  пташкам  маленьке  кафе,  -  підморгнув  доні    тато.
- Як  це?  –  здивувалася  Оксаночка.
- Зараз  побачиш  доню,  давай  допомагай.  Це  кафе  і  є  годівничка,  -  посміхнувся    тато.
         Татусь  майстрував,  Оксаночка  допомагала,  подавала  татові,  то  молоток,  то  якісь  детальки  дерев’яні,  то  цвяхи,  то  мотузочки.  Нарешті  тато  задоволено  проказав:
- Ну  ось,  кафе-годівничка  готова.  –  І  справді,  на  столі  стояла  маленька  хатинка,  з  дахом  і  підлогою.    Дівчинка  похитала  головою:
- Ні  татусю,  ще  не  готова,  а  де  ж  стіни,  вікна,  двері,  столики  та  стільці?    Тато  засміявся.
- Стін  не  треба  донечко  і  всього  решта  теж.  Ось  побачиш  як  воно  буде,  біжи  лишень    до  мами,  хай  дасть  шматочок  хліба  чи  зернят.  Оксаночка  побігла  до  хати  й  миттю  повернулася  з  окрайцем  хліба  у  руці.  Тато  надробив  хлібних  крихт  на  підлогу  годівнички,  підняв  її  зі  столу,  і  пішов  разом  з  дівчинкою    у  сад.  Ох  і  снігу  ж  намело  величезні  кучугури,  ось  минули  сніговика,  якого  Оксанка  вчора  з  татом  зліпили,  підійшли  до  яблуньки,  що  красувалася  у  біленькій  шубці,  тато  трішки  обтрусив  гілочку,  і  повісив  годівничку-кафе    навпроти  віконця  Оксанчиної  кімнати.  Щоб  доня  могла  спостерігати  за  частуванням  пташок.
- А  як  же  стіни,  вікна,  двері,  столи  і  стільці,  -  не  вгавала  дівчинка.
- Біжи  до  хати,  доню,  бо  холодно,  все  через  віконце  побачиш,  -  лагідно  сказав  тато.  Оксанка  миттю  побігла  в  тепленьку  хату,  а  там  так  пахне.  Це  мама  з  бабусею  щось  смачненьке  готують,  завтра  ж  Новий  рік,  і  ще  так  багато  всього  треба  встигнути  зробити.  Ось  і  дідусь  біля  ялинки  щось  мудрує,  на  підлозі  стоять  коробки,  і  пакети  з  різними  новорічними  прикрасами  та  ліхтариками.
- Ходи  внученько,  будемо  ялинку  прикрашати,  саме  час.
- Зараз  дідусю,  -  відказала  Оксаночка,  і  побігла  до  своєї  кімнати.  Притулилася  носиком  до  холодної,  розмальованої  морозом  шибки,  щоб  краще  бачити.  А  кафе-годівничка  перед  самим  носом.  Дівчинка    принишкла,  бо  побачила,  що  одна  пташка  залетіла  в  годівничку,  сіла,  озирнулася.  Ось  уже  й  ласує  смачними  крихтами.  Знову  голівку  повернула,  цвірінькнула  щось  на  своїй  пташиній  мові,  і  до  годівнички  прилетіли  ще  кілька  синичок.  Ох  і  зраділа  Оксаночка,  що  пташки  тепер  не  будуть  голодними.  Тихенько,  навшпиньки,  щоб  не  налякати  птахів,  відійшла  від  віконця,  і  побігла  хвалитися  побаченим  дідусеві.
- Дідусю,  там  синички  прилетіли,  крихти  поїли.  Тут  і  тато  у  хату  зайшов.
- Татусю,  я  зрозуміла,  не  треба  їм  столики  і  стільці,  і  стіни  не  треба,  бо  як  вони  залетіли  би  в  кафе-годівничку.  Дідусь  посміхнувся,  а  тато  доні  підморгнув:
- Ох  ти  ж  моя  розумнице.  Ну  давайте,  будемо  ялинку  прикрашати.  Оксаночка    від  радості  заплескала  в  долоньки.  Новий  рік  –  казкова  пора!  Яких  тільки  див,  та  різних  пригод  не  стається  в  перед-новоріччя,  і  в  новорічну  ніч.  Ось  і  сьогодні,  над  будиночком  Оксанки,  пролітала  казкова  фея.  Махнула  чарівною  паличкою:  -  Бути  казковому  диву,-  промовила,  і  полетіла  собі.  І  почалися  передноворічні  дива.  Раптом  ожив  сніговик,  котрого  зліпила  Оксаночка  з  татом,  заговорили  синички,  і  лісові  звірята,  тільки  дівчинка  про  все  це,  поки  що  не  знає.
                 Коли  ялиночку  прикрасили,  тато  включив  ліхтарики,  що  засяяли  на  ялиночці  різнокольоровими  вогниками.  Ялиночка  була  такою  гарною,  так  святково  стало  в  кімнаті,  що  дівчинка  закружляла  від  радості  у  танку.  Задоволена  Оксаночка  підбігла  знову  до  вікна,  хотіла  ще  помилуватися  пташками  в  годівничці,  і  раптом  побачила,  що  сніговик  привітно  помахав  їй  рукою.  
       -  Ого,-  промовила  мала,-  Сніговик  ожив,  це  ж  треба  таке  .  Біжу  пограюся  з  ним  в  сніжки.  Вибігла  в  коридор,  одяглася  тепленько,  взяла  рукавички,  і  гайда  у  двір.
       -  Дивіться,  Оксаночка  вийшла  гуляти,  -  проспівали  пташки.  –  Дякуємо  тобі  за  смачний  обід.
       -  Будь-ласка,-  промовила  здивована  дівчинка.  Вона  ніяк  не  могла  зрозуміти,  як  це  вона  розмовляє  з  синичками.
       -  Цікаво,  що  це  зі  мною  сталося?
       -  Мур-мяв,-  нявкнув  поруч  кіт  Барсик.  
       -  Йди-но  до  мене  пухнастику,  -  проказала  Оксаночка.
       -  От  іще,  ніколи  мені.  Потім,  пізніше,  бо  маю  ще  справи,-  відказав  Барсик  людською  мовою.
       -  Ой,  а  як  це  ти  розмовляєш?  –  спитала  дівчинка.
       -  Як-як,  так,  як  і  ти,-    нявкнув  кіт.  -  Це  витівки  казкової  феї,  вона  начарувала.  Хіба  ти  не  знаєш?  Перед  новим  роком,  і  в  новорічну  ніч  частенько  трапляються  різні  дива.  –  Сказав  Барсик,  і  поважно  розпушивши  хвоста  пішов  за  ріг  будинку.  Оксаночка  аж  рота  відкрила  від  такої  несподіванки.  
       -  Ходи  гратися  Оксанко,  -  почула  дівчинка,  озирнулася,  і  побачила  сніговика,  що  посміхався  до  неї,  і    підморгував  вугликом-оком.
       -  Оце  дива!  –  вигукнула  Оксаночка.
     -  Нічого  дивного,-  відповів  сніговик,  і  таке  буває.  А  що  це  у  вас  в  хатині  так  гарно  блимає,  і  сяє?
         -  Це  ліхтарики  на  прикрашеній  до  свята  ялиночці  сяють,-  відповіла  дівчинка.
       -  Ніколи  такого  не  бачив,-  промовив  сніговик.  
       -  Ми  теж  ніколи  не  бачили  святкової  ялинки,-  прощебетали  синички.  –  Ніхто  з  лісових  мешканців  такого  дива  не  бачив.  
       -  Шкода,  -  сказала  Оксаночка.  Це  так  гарно,  і  весело.
       -  Ми  полетимо  до  лісу,  і  всім  розкажемо  новину,-  сказали  синички,  і  полетіли.
     -  То  що,  граємо  в  сніжки?  –  запитав  сніговик.
       -  Граємо,  граємо,-    погодилась  дівчинка.  І  давай  ліпити  сніжку.
За  якийсь  час,  повернулися  синички,  а  з  ними  прилетіли  ще  й  снігурі:
       -  Кажуть  у  вас  ялинка  є  не  звичайна?-  спитали.
       -  Так,  є,-    відповіла  Оксаночка,-  але  вона  в  хаті,  ви  її  зможете  побачити  хіба  що  через  вікно.
Пташки  посідали  на  підвіконня,  і  зацікавлено  розглядали  ялиночку,  що  мерехтіла  різнобарвними  вогниками.
       -  Гарна,  яка  ж  гарна.  От  нам  би  таку  в  лісі,  було  б  і  в  нас  справжнє  свято,  -  перемовлялися  пташки.
       -  Придумала!-  вигукнула  дівчинка,  -  попрошу  дідуся,  щоб  допоміг,  і  вам  свято  в  лісі    влаштувати,  а  ви  поки  пригощайтеся.  Дівчинка  помахала  рукою  новим  друзям,  і  побігла  до  хати.  А  снігурі  та  синички,  мерщій  до  годівнички.  Оксаночка  з  рум’яними  від  морозу  щічками  забігла  в  кімнату,  і  до  дідуся:
         -  Дідусю,  а  в  нас  залишилися  ще  ялинкові  прикраси?
         -  Залишилися.  А  тобі  вони  навіщо  внученько?
         -  Знаєш  дідусю,  я  ось  думаю,  у  нас  буде  гарне  новорічне  свято  з  красунею  ялинкою,  а  у  лісових  звірят  такої  немає.  Може  й  для  них  ялиночку  прикрасити,  хай  і  в  них  буде  свято?
       -  Ну  що  ж,-  почухав  дідусь  бороду,-  добра  думка  внученько.  Завтра  вранці  підемо  до  лісу,  прикрасимо  звірятам  ялиночку.
       Наступного  дня,  поснідавши,  Оксаночка  з  дідусем  стали  на  лижі,  взяли  рюкзаки,  і  подалися  до  засніженого  лісу.  Там  дідусь  відшукав  найпишнішу  красуню  ялинку,  і  давай  її  прикрашати.  Дівчинка  дуже  старалася,  допомагала  чіпляти  кульки,  та  сріблястий  дощик,  а  ще  розкладала  під  ялинкою  звірятам  гостинці:  зайчикам  смачну  моркву,  білочкам  горішки,  їжачкам  червонобокі  яблука,  кізонькам  капустяні  листочки  та  запашне  сінце,  та  багато  насіння  для  пташок.    Оксаночка  чула,  як  пташки  розносили  всім  лісовим  мешканцям  звістку,  що  і  в  них  буде  новорічне  свято,  що  вже  й  ялиночка  прикрашена  стоїть,  і  тільки  задоволено  посміхалася.  Коли  вони  з  дідусем  впоралися  з  роботою,  рушили  до  дому.  Дівчинка  озирнулася,  і  побачила  зайчика  з  білочкою,  які  махали  їй  лапками,  і  дякували.  Дома,  Оксаночка  трохи  зігрівшись,  знову  вибігла  у  двір  до  сніговика.  
       -  Як  ти  гадаєш,  задоволені  будуть  звірята?-  спитала.
       -  Думаю,  що  так,  у  них  ніколи  раніше  такого  свята  не  було.  –  А  потім  трохи  зніяковіло  запитав  дівчинку:  -  Ти  не  образишся,  якщо  і  я  піду  до  звірят  святкувати?
       -  Ну,  що  ти.  Звичайно  йди.  А  я  піду  насиплю  зернят  у  годівничку,  бо  в  гості  ж  прилетять  пташки.
Вже  вечоріло,  Оксаночка  насипала  птахам  зерна,  і  хотіла  вже  йти  до  хати,  та  з-за  рогу  вийшов  Барсик,  і  ліниво  проказав:
       -  Не  забудь  нового  сніговика  виліпити.
     -  Навіщо?
     -  Ну  як  навіщо,  ти  що  не  знаєш?  Коли  12  проб`є  година,  зникнуть  чари  казкової  феї.
     -  То  й  що?-  спитала  дівчинка.
     -  Як  то  що?  Ти  перестанеш  розуміти  мову  птахів  та  звірів,  а  сніговик  залишиться  там,  у  лісі.  Як  ти  поясниш,  куди  подівся  сніговик?
     -  А  й  справді,-  погодилась  дівчинка,-  допоможеш  мені  Барсику?
Барсик  трохи  повагався,  ліньки  було,  але  ж  і  Оксаночку  він  любив,  тому  погодився.  Разом  вони  швидко  впоралися  з  роботою,  виліпили  нового  сніговика.  От  тільки  замість  морквинки    носом  стала  крижана  бурулька,  бо  за  морквинкою  було  вже  пізненько  бігти.  Вийшла  мама  і  покликала  доню:
       -  Іди  до  хати  донечко,  пора  за  стіл  сідати  Старий  рік  проводжати,  Новий  зустрічати.
Барсик  першим  шустьнув  у  теплу  хату,  за  ним  пішла  і  Оксанка,  а  на  порозі  зупинилася  прислухаючись.  То  святкуючи,  співали  новорічних  пісень  у  лісі  звірята.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384318
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 12.12.2012


Дивлюся в далеч…

В  далеч  подивлюся  -  бачу  лише  пустоту,
Вслухаюся  в  звуки  й  німу  чую  тишу.
Руку  простягну  в  надії  тебе  віднайти,
Бо  знаю,  що  зовсім  десь  поруч  ти  дишеш.    
Впаде  краплинка  дощу  на  пошерхлу  щоку.
Посивілу  до  болю  обпече  душу.
Сльозою  своєю  умию  каменну  брилу,
Що  звалася  серцем  колись  в  дні  минувші.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381063
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.11.2012


НОВОРІЧНА КАЗКА

В  старому-старому  лісі,  жив  собі  маленький  Зайчик.  Хатинки  в  нього  не  було,  тому  ночував  він  де  прийдеться.  Малий  завжди  лякався,  і  тремтів  від  страху,  ввсесь  час  насторожено  прислухався,  чи  не  чатує  часом  на  нього  якийсь  хижак.  Найбільше  Зайчик  побоювався  вовка,  не  раз  від  нього  втікав.  А  так,  як  хатинки  у  Зайченяти  не  було,  то  він  ніде  не  почувався  безпечно.  
         Одного  дня,  біг  собі  Зайчик  по  лісі,  шукаючи  де  б  на  ніч  заховатися.  І  раптом  зустрівся  ніс  до  носа  із  голодним  Вовком.
         -  Ага,-  каже  сірий,  -  ось  і  моя  вечеря.  Малий  від  страху,  і  несподіванки  аж  підстрибнув,  і  давай  тікати,  куди  очі  дивляться.  Вовк  за  ним,  та  Зайчик  маленький,  швидко  бігає,  а  Вовк  великий  та  неповороткий,  не  легко  йому  догнати  Зайця.  Біжить  Зайчик,  біжить,  бачить  під  ялинкою  хатиночка  стоїть,  а  у  віконці  світло  горить.  Малюк  до  хатинки,  стукає  у  двері.  А  в  тій  хатинці  жив  Їжачок,  котрий  саме  заварив  чаю,  хотів  попити,  коли  чує,  хтось  стукає  у  двері.  Відчинив,  і  бачить,  на  порозі  переляканий  Зайчик  сидить,  труситься,  на  всі  боки  озирається:  
         -  Пусти  мене  в  хатку  будь-ласка,-  просить,-  заховай,  бо  тут  мені  й  кінець.  Вовк  женеться  за  мною,  ось-ось  упіймає.
         -  Заходь  скоріше,  -  відповів  Їжачок,  пропустив  малого  в  хатку,  зачинив  двері  на  засув,  та  й  каже:  -  сідай  но  до  столу,  будемо  разом  чай  пити.
Тільки  посідали,  як  хтось  почав  грюкати  у  двері.  Зайчик  зі  страху,  аж  під  ліжко  заховався.
           -  Ану  відчиняй,  гаркнув  злющий  Вовк,  -  знаю  що  Зайчисько  тут.
           -  Чого  шумиш,  спокою  не  даєш,  нема  тут  нікого,  -  крикнув  Їжачок,  -  іди  собі  геть,  бо  як  вийду,  покуштуєш  моїх  голочок,  будеш  тоді  знати.  Постояв  сіроманець,  постояв,  подумав,  голову  почухав,  пригадав,  як  одного  разу  вже  мав  справу  з  Їжаковими  голками,  та  й  пішов  собі  куди  очі  дивляться.  А  Їжак  і  каже:
           -  Вилазь  уже  зі  своєї  схованки,  нема  вже  Вовка.  Зайчик  вистромив  носа  з-під  ліжка  і  промовив:
           -  То  ти  Сіроманця  зовсім  не  боїшся,  навіть  сам  його  налякав?  Їжак  усміхнувся:
           -  Ходи  вже  пити  чай,  бо  він  зовсім  охолов,  розкажу,  як  усе  було.
           -  Якось  весною,  зустрічаю  в  лісі  голодного  Вовка,  він  до  мене  кинувся,  хотів  з"їсти,  та  я  згорнувся  клубочком,  спробуй  візьми,  з"їж.  Вовчисько  і  так,  і  сяк  до  мене,  увесь  поколовся,  то  так  ні  з  чим,  і  залишився.  Добре  мої  голки  пам"ятає,  з  тих  пір  мене  не  чіпає.
           -  Добре  тобі,  що  ти  голки  маєш,  а  мені  нема  чим  захищатися,  мушу  завжди  тікати,  ховатися.  Спасибі  тобі  за  те,  що  мене  заховав,  від  Вовка  врятував.  Піду  поки  ще  не  темно,  нічліг  собі  пошукаю.
           -  А  ти  у  мене  жити  залишайся,  -  каже  гостинний  господар.  -  Ось  і  зима  вже  на  порозі,  чого  будеш  мерзнути,  хатинка  в  мене  простора,  затишна  і  тепла.  Є  де  жити,  та  й  удвох  нам  веселіше  буде.  Зрадів  Зайчик,  не  знає,  як  і  дякувати  Їжачкові.
             Стали  друзі  разом  жити,  одне  одному  у  всьому  допомагати.  Так  непомітно  й  зима  настала,  випало  багато  білого,  пухнастого  снігу.  Якось  Їжачок  каже  Зайчикові:
           -  Слухай  друже,  скоро  вже  Новий  рік,  треба  нашу  красуню  ялиночку  прикрасити,  друзів  на  галявину  запросити,  свято  у  лісі  створити.
           -  Гарно  ти  придумав  Їжачку,  але  як  все  це  зробити?  Я  ніколи  свят  не  святкував,  нічого  не  знаю,  не  вмію.
           -  Я  все  тобі  підкажу,  і  допоможу,  це  зовсім  не  складно,  -  підморгнув  Їжачок.
           Закипіла  робота.  Їжачок  ліхтарики  та  прикраси  на  ялинці  розвішує,  Зайчик  сніжинки  з  паперу  кольорового  вирізає,  запрошення  для  друзів  розмальовує  і  підписує,  а  тітонька  сорока,  лісова  листоноша,  розносить  їх  гостям-звірятам.  Коли  друзі  з  роботою  впоралися,  Зайчик  запитав  у  Їжачка:
           -  Як  ти  гадаєш  друже,  а  Дід  Мороз  прийде  до  нас  на  свято?
           -  Хто  зна,-  відказав  Їжачок,  -  у  нього  стільки  клопотів.  Так  багато  діток  чекають  на  нього  у  дитячих  садочках,  і  школах.  Він  мусить  стільки  подарунків  встигнути  роздати,  що  я  й  не  знаю,  чи  до  нас  зможе  завітати.  А  чого  ти  про  Діда  Мороза  питаєш?
           Зайчик  аж  почервонів  від  хвилювання,  засоромився:
           -  Знаєш  Їжачку,  я  тобі  не  казав,  але  я  тітонькою  сорокою  і  йому  запрошення  на  наше  свято  відіслав.
           -  От  ти  молодець,  добре  придумав,  -  похвалив  Зайчика  Їжачок.  -  Гарне  має  бути  у  нас  свято,  а  як  ще  й  Дід  Мороз  завітає,  то  буде  ще  краще.
           Наступного  дня,  ближче  вечора,  на  галявину  стали  прибувати  гості,  і  всі  з  гостинцями.  Стіл  накривають,  ялиночка  вогниками  сяє,  то  тут,  то  там,  чути  веселий  сміх.  Їжачок  взяв  мікрофон,  і  поважно  промовив:
           -  Увага,  увага!  Прошу  всіх  запрошених,  сідати  до  столу,  будемо  частуватися.  А  після  гостини  у  нас  танці,  співи,  ігри  та  конкурси.  Звірята  радісно  заплескали  в  долоньки,  і  веселою  гомінкою  юрбою  повсідалися  за  стіл.  А  на  столі:  і  горішки  від  Білочки,  і  пряники  від  Лисички,  яблучка  від  Їжачка,  солодкий  мед  від  Ведмедика,  цукерки  від  Борсучка.  Всього  й  не  перелічити.  Малята  частувалися,  співали  й  танцювали,  і  тільки  злий  Вовк  на  все  це  свято  поглядав  здалеку,  бо  його  й  не  запрошував  ніхто.  Дуже  вже  багатьох  звірят  він  налякав,  та  образив.  Раптом  звірята  почули:
           -  Хо-хо-хо!!!  Поміж  дерев,  та  пухнастих  ялинок,  з"явилися  сяючі  вогнями,  казкові  сани  Діда  Мороза,  запряжені  святково  вбраними  оленями.  А  в  санах  й  сам  Дідусь  з  величезним  мішком  подарунків.  Звірята  від  захоплення,  і  подиву,  аж  заклякли  на  місці,  а  Зайчик,  так  прямо  й  сів  у  кучугуру  снігу.  Вірив,  і  не  вірив  своїм  очам.
             -  А  чи  тут  лісовий  народ  Новий  рік  святкує?  -  запитав  Дідусь  Мороз.
             -  Тут,  тут,  -  закричали  радісні  звірята.  А  найменша  Мишка  промовила:
             -  Ходи  до  нас  на  свято  дідусю.
             -  Іду-іду,  мене  ж  Зайчик  запросив  до  вас.  Їжачок  задоволено  поплескав  Зайчика  по  плечі:
             -  Оце  в  нас  справжнє  свято!
А  дідусь  тим  часом,  дістав  свого  мішка  з  подарунками,  і  поважно  мовив:
             -  До  вас  на  свято,  де  так  радості  багато,  я  прийшов  не  з  пустими  руками,  а  з  великим  мішком  з  тугими  боками.  Де  є  різні  дарунки  й  гостинці,  навіть  найменшій  пташинці.  Не  гаймо  часу  даремно,  розкажіть,  чи  поводились  чемно?
             -  Так,  ми  чемні  були,  -  загукали  звірята,  -  ми  слухались  завжди,  і  маму,  і  тата.
             -  Ну  коли  так,  підходіть  по-одному,  дарунок  є  кожному,  й  гайда  до  дому.  Бо  вже  пізня  святкова  година,  до  столу  сідає  кожна  родина.
               Звірята  вишикувалися  до  Діда  Мороза  за  подарунками,  кожне  віршика  розказало,  отримали  подарунки,  подякували.  Тут  і  Вовк  з-за  ялинки  вийшов,  і  до  Діда  Мороза:
               -  А  мені  подарунок  є?
             Дід  Мороз  уважно  подивився  на  Вовка  і  питає:
             -  А  чи  був  ти  Вовче  чемним?  Чи  вартий  подарунків?
             -  Ой  ні!  -  закричали  звірята,  -  він  нас  усіх  кривдив,  і  ображав,  а  Зайчика  мало  не  з"їв.  Не  чемний!
             -  Це  правда?  -  суворо  питає  Дід  Мороз  у  Вовка.  Що  мав  сіроманець  на  те  казати,  похнюпив  голову,  соромно.  А  добрий  дідусь  каже:
               -  Ось  поводься  цілий  рік  чемно,  то  й  принесу  я  тобі  наступного  разу  подарунок,  а  зараз,  вибачай.  Пішов  собі  Вовк  без  нічого,  а  Дід  Мороз  почав  збиратися.  
               -  Залишся  ще  дідусю,  -  попросив  Зайчик.
               -  Ні  мій  хороший,  не  можу,  з  вами  тут  гарно,  і  весело,  та  мені  час  в  дорогу.  Багато  ще  діток,  малят  і  звірят  чекають  на  мене  й  мої  подарунки.  Прощавайте  мої  любі,  поводьтеся  добре,  до  наступного  Нового  року!  Знову  пролунало  над  лісом:
               -  Хо-хо-хо!!!  І  сяючі  вогнями  сани  здійнялися  вгору,  та  й  зникли  за  лісом.  Звірята  розбіглися  по  домівках  задоволені,  і  щасливі,  щоб  разом  з  батьками  відсвяткувати  Новий  рік.  А  Їжачок  із  Зайчиком  довго  ще  дивилися  на  зоряне  небо.
               -  Добре,  що  ти  його  запросив,  -  мовив  Їжачок,  таке  у  нас  новорічне  свято  гарне  получилося,  зі  справжнім  Дідом  Морозом,  подарунками.
               -  Так,  гарне  свято,  -  погодився  Зайчик,  -  я  дуже  мріяв  його  побачити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381050
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 28.11.2012


В старій кав"ярні

В  старій  кав"ярні
Під  мірний  гомін,
Ми  пили  каву,
О  дивний  спомин.
Дві  філіжанки,
Тиха  бесіда.
Немов  тих  років,
Не  було  сліду...
Дивлюсь  на  тебе
П"ю  каву  чорну,
Мандруєм  разом
Крізь  часу  жорна.
А  за  віконцем,
Вже  лист  спадає.
Випита  кава,
З  дум  повертає.
Інеєм  вбрані
Калини  грона,
Стара  кав"ярня...
І  кава  чорна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379319
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2012


Не заколісуй біль

Не  заколісуй  в  мені  біль,
І  не  бреши  у  живі  очі.
Бо  серце  чує  мов  радар,
Усе,  чого  казать  не  хочеш.
Твоя  брехня  болить  мені,
І  краще  правду  би  сказати.
Лишились  пусткою  в  душі
Всі  почуття...  Годі  бо  \"ридати\".

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=379308
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2012


Падає листя…

Опадає  листя  з  дерев,  опадає,
Осінь  знову  смуток  у  серце  вселяє.
Ой  красуне  осене,  пОдруго  мила,
Дай  душі  хоч  трішки  розправити  крила.
Щоб  зима  ще  серця  мого  не  торкнулась,
Щоб  іще  весна  мені  ніжно  всміхнулась.
А  літечко  трепетно  плечі  обнімало,
Щоб  душа  ще  квітла,  раділа,  співала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378605
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2012


МАР'ЯНЧИНА ПРИГОДА

Жила  собі  дівчинка  Мар"янка,  гарна,  розумна,  але  страшенно  вередлива,  та  лінива.  Іграшок  у  неї  було  так  багато,  що  і  дня  би  не  вистачило,  щоб  їх  всіх  порахувати.  А  дівчинка  не  вміла  гарно  поводитись  з  іграшками,  розкидала,  ламала,  і  не  хотіла  їх  прибирати.  В  кімнаті  Мар"янки  ніколи  не  було  порядку.  Іграшки  на  підлозі,  під  ліжком,  книжечки  порвані,  і  мама  завжди  сварила  Мар"янку,  бо  хотіла  привчити  до  порядку.  Та  дівчинка  була  впертою,  і  робила  все  по-своєму.  Ось  зайчикові  бантика  із  вушка  відірвала,  мавпочці  хвостика  пошкодила,  собачці  розірвала  лапку.  Та  й  зовсім  не  жаліла  іграшок.
       Одного  дня  у  гості  до  Мар"янчиної  мами  завітала  подруга,  і  принесла  Мар"янці  гостинці  та  новесеньку  ляльку.  Дівчинка  раділа,  смакувала  шоколадкою,  і  гралася  лялькою  забувши  про  всіх  на  світі.  Та  коли  мамина  гостя  пішла,  мама  зайшла  в  кімнату  до  доні  і  сплеснула  руками.  
       -  Доню,  ну  що  ж  ти  знову  все  порозкидала,  нову  ляльку  шоколадом  замурзала.  Прибери  негайно,  бо  не  підеш  сьогодні  на  прогулянку.  Я  через  десять  хвилин  зайду,  то  щоб  був  мені  в  кімнаті  порядок.
Мар"янка  надула  губи,  ох  і  не  хочеться  їй  прибирати,  але  ж  мама  сваритиме,  і  погуляти  теж  хочеться.  Нічого  робити,  взялася  за  прибирання.  Зайця  кинула  за  шафу,  мавпочку  під  ліжко,  собачку  і  книжки  будь-як  запхала  в  шухляду,  ляльку  смикнула  за  коси,  витерла  об  платтячко  руки  від  шоколаду  і  кинула  за  диван.  Решту  іграшок      порозсувала  по  кутках  та  ящичках,  і  задоволена  собою  побігла  хвалитися  мамі,  що  вже  порядок  зробила.  Мама  заглянула  в  кімнату,  побачила,  що  прибрано,  похвалила  Мар"янку.
       -  Ну  коли  ти  така  чемна,  то  збирайся,  підемо  гуляти,  купимо  морозива,  -  пообіцяла  мама.
Мар"янка  радо  заплескала  в  долоньки.  А  вже  біля  магазину  запитала:
       -  А  іграшку  нову  мені  купиш?
       -  Е  ні!  Іграшок  у  тебе  вже  стільки,  що  ти  їм  не  можеш  дати  ладу.
       -  Ну  купи,  -  стала  скиглити  Мар"янка.  Але  мама  пройшла  повз  магазин  з  іграшками,  дівчинка  аж  заплакала  зі  злості,  та  мама  не  зважала.  
Вже  ні  гуляти,  ні  морозива  малій  не  хотілося.  Ображено  надула  губки,  і  незадоволено  йшла  біля  мами.  Дома  мама  суворо  наказала:  -  Іди  мий  руки,  пообідаєш,  і  негайно  спати.  Мар"янка  неохоче  почалапала  у  ванну  кімнату.  За  обідом  вона  ще  шморгала  носом,  а  коли  йшла  в  ліжечко,  попросила  маму  почитати  казочку.  Та  мама  сказала:
         -  Ти  погано  сьогодні  поводилася,  казку  читати  не  буду,  подумай  про  свою  поведінку,  і  хай  казка  тобі  присниться.  Поцілувала  доню,  і  вийшла  з  кімнати  прикривши  двері.  Дівчинка  думала:
         -  Чому,  ну  чому  мама  не  захотіла  купувати  іграшку?  Думала,  думала,  та  так  і  заснула  непомітно.
         І  приснився  Мар"янці  такий  дивний  сон.  Іде  вона  по  стежинці,  довола  квіти,  дерева,  метелики  літають.  Аж  раптом  чує,  шум  за  найближчим  кущем.  Зазирнула  вона  обережно  за  кущ,  бачить  галявинка,  а  на  ній  сидять,  і  стоять  її  іграшки,  і  про  щось  галасують.  Прислухалася  дівчинка  і  почула  ось  що:
         -  Мені  вона  лапку  розірвала,  он  аж  вата  випадає,-  пожалівся  собачка.
         -  І  мені  теж  хвостика  надірвала,  -  жалілася  мавпочка,  -  тепер  не  зможу  на  дереві  висіти.
         -  А  мого  чудового  бантика  з  вушка  зірвала,  -  плакав  зайчик.
           Раптом  на  середину  галявини  вийшла  нова  Мар"янчина  лялька,  і  гірко-гірко  заплакала:
         -  Я  була  такою  гарненькою,  чепурненькою,  так  раділа  новій  своїй  подружці,  з  якою  буду  гратися,  а  тепер  подивіться  на  мене.  Мої  коси  розтріпані,  бо  вона  їх  смикала,  а  моє  чудове  платтячко,  тепер  як  ганчірка,  бо  вона  витерла  об  нього  свої  брудні  руки  від  шоколаду.  Я  пом"ята,  і  брудна,  та  ще  й  кинула  мене  за  диван,  а  там  темно  і  страшно.
         -  І  мене  скривдила,  і  мене,  гукали  інші  іграшки  звідусіль.  Такий  галас  зчинився,  хоч  вуха  закривай.  
         -  Гей,  заспокойтеся  усі,  -  крикнула  мавпочка.  -  У  нас  тут  збори,  чи  базар?  Давайте  вирішувати,  що  маємо  далі  робити.
         -  А  давайте  нашу  дівчинку  провчимо,  -  сказав  зайчик.
         -  Як  це?  Як?  -  зашуміли  іграшки.
         -  А  ось  як,  -  каже  зайчик,  -  ми  від  неї  геть  підемо,  знайдемо  собі  іншого  господаря.
         -  Правильно,  -  крикнув  собачка,  і  всі  іграшки  знову  зашуміли,  загули.  Мар"яночка  аж  очі  сильно-сильно  замружила,  щоб  не  бачити  цих  зборів,  і  так  їй  стало  соромно,  і  страшно,  що  вона  розплакалася  і...  прокинулася.  Роззирнулася  довкола,  а  вона  дома,  не  на  галявині,  і  ніяких  зборів  немає.  Дівчинка  швиденько  встала  з  ліжка,  і  побігла  до  мами,  щоб  розповісти,  що  їй  наснилося.  А  мама  вислухала  Мар"яночку  і  каже:
         -  Що  ж,  таке  може  бути  й  насправді,  тому,  тобі  треба  вибачитися  перед  іграшками,  і  далі  дуже  добре  з  ними  поводитись,  бо  підуть  від  тебе.  І  мама  легенько  й  непомітно  всміхнулася.  А  дівчинка  чимдуж  побігла  до  своєї  кімнати,  позбирала  іграшки,  акуратно  порозкладала  по  шухлядках  та  поличках,  а  тих  кого  найбільше  скривдила,  притулила  до  себе,  і  прошепотіла:
       -  Вибачте  мене  будь-ласка,  я  ніколи  не  буду  більше  вас  ображати,  не  буду  ламати.  Віднесла  їх  до  мами  і  каже:
         -  Мамусю,  чи  можемо  ми  ці  іграшки  відремонтувати?
         -  Авжеж  можемо,  -  усміхнулася  мама.  І  взялися  разом  до  роботи.  Позашивали,  попрали,  попрасували,  прчесали,  і  до  вечора  іграшки  були  ніби  новенькі.  А  Мар"яночка  аж  сяяла  від  щастя.  
         -  Більше  я  не  буду  іграшки  кривдити,  ламати,  розкидати,  -  пообіцяла  мамі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=378595
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 18.11.2012


СИРОТА

СиротИна-сирітка,  одинока  билиночка  в  полі,
Ти  кожного  дня  так  страждаєш,  як  пташечка  у  неволі.
Все  про  сім"ю  свою  мрієш,  про  рідних,  і  маму,  і  тата,
Та  не  варті  вони  твоїх  сліз,  серця  всього  у  заплатах.
Відривали  ж  бо  без  жалЮ,  від  себе  малі  рученята,
І  не  зважАли  колись,  на  заплАканії  оченята.
Крізь  рОки  ти  мариш  і  сниш,  бодай  ще  хоч  раз  повидати,
Може  озветься,  впізнає,  покається  рідная  "мати"?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=377608
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2012


Люблю я ранню осінь…

Люблю  я  ранню  осінь  -  Красуню  величаву,
Барвисту,  і  чарівну,  і  трішечки  лукаву.
У  неї  очі  сиві,  волосся  полум"яне,
А  ніжне  її  личко,  мов  яблучко  рум"яне.
Намисто  з  горобини,  і  сукня  золотава,
Пливе  немов  царівна,  і  шаль  в  неї  -  заграва.
Все  ходить,  все  чаклує,  вдягає  в  барви  різні,
Ще  сонцем  наливає  калини  грона  пізні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376471
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.11.2012


Забудь мене

Життя  минає,  твоє,  і  моє,
Поруч  йти  в  ньому  Бог  не  дає.
Тож  на  прощання  скажу  лиш  одне:
-  Забудь  коханий,  забудь  мене.
І  я  забуду...  Лише  у  віршах,
Майне  крилом  примарений  птах,
Кохання  того,  яке  тільки  в  снах,
Зрідка  приходить  ще  по-ночах.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=376450
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2012


До дому

Журавкою  полину  до  дому.
Зозулею  закую  у  садку.
Так  хочеться  зняти  втому,
Й  думок  швидкоплинну  ріку.
Вернутись  в  літа  молодії,
Де  весни  цвітуть  солов`ями.
Де  квітнуть  ще  мрії  й  надії,
Горнутись  до  ненечки-мами.
Туди  де  стежиною  в  росах,
Я  бігла  ранесенько-рано.
Де  маківки  квітли  у  косах,  
І  поле  гойдалось  хлібами.
Де  затишна  рідна  світлиця,
Заквітчана  вся  рушниками.
Де  церковця  наче  цариця,
Виблискує  ген  куполами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375675
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.11.2012


Про ромашку і мурашку

На  галявині  лісу  росла  собі  Ромашка,  одним-однісінька.  Поряд  росли  дзвіночки,  кульбабки  та  багато  різних  квітів.  Та  лише  Ромашка  -  одна.  І  було  їй  дуже  сумно,  нізким  поговорити.  Дзвіночки  передзвонюються  між  собою,  кульбабки  зайняті  своїми  парашутиками-насінинками,  увесь  час  повчають  їх  як  найдальше  літати.  А  до  Ромашки  нікому  діла  нема.
         Та  одного  дня  усе  змінилося.  Якось  під  вечір  почула  Ромашка,  що  хтось  тихенько  плаче.  Озирнулася  довкола  і  побачила  маленьку  Мурашку.
         -  Гей  малечо,  ти  чого  плачеш?
         -  Ой  як  не  плакати,  коли  ніжечка  дуже  болить,  -  відповіла  Мураха.
         -  А  що  сталося  з  твоєю  ніжкою?  -  стривожено  спитала  Ромашка,  бо  була  дуже  доброю,  і  завжди  всіх  жаліла.
         -  Я  її  подряпала,  і  тепер  йти  не  можу.  Бачу  хмара  насувається,  дощ  буде,  а  додому  мені  далеко,  -  сказала  Мурашка,  і  знову  заплакала.  І  справді,  потемніло,  загриміло,  пішов  густий  дощ.
         -  Ховайся,  -  крикнула  Ромашка,  і  низенько  нахилила  свою  голівку,  утворивши  затишну,  чарівну  білу  парасольку  для  Мурашки.
         -  Ой  спасибі  тобі  Ромашечко,  що  заховала  мене  від  дощу,  а  чим    я  тобі  віддячуся?
         -  А  ти  поговори  зі  мною  трішки,  бо  дуже  мені  одиноко  тут.  Розмовляли  вони,  розмовляли,  аж  поки  дощик  не  закінчився.  Мураха  розповідала  де  бувала,  що  бачила,  а  Ромашка  уважно  слухала  і  посміхалася,  раділа,  що  знайшла  собі  подружку.  Коли  дощик  перестав  капати,  Ромашка  підвела  голову  до  сонечка,  що  з"явилося  між  хмарками,  аби  просушити  свої  пелюсточки.  А  Мурашка  зібралася  йти  до  дому.
         -  Куди  ж  ти  з  хворою  ніжкою  підеш  біднесенька,  зупинила  її  Ромашка.  -  Давай  попросимо  дядечка  Подорожника,  хай  полікує,  він  добрий  лікар.
         А  дядько  Подорожник  ріс  поряд,  почув  про  мурашчину  біду,  дав  краплинку  свого  соку,  Ромашка  свою  пелюсточку  для  перев"язки,  та  й  полікували  Мурасі  ніжку.  Тут  ще  й  дядько  Джміль  мимо  пролітав,  Ромашка  його  попросила  допомогти  Мурашці  дістатися  дому.  Він  теж  не  відмовив,  посадив  її  собі  на  спину,  та  й  полетів  до  мурашника.  Ох  і  дякувала  Мурашка  новим  друзям.  А  дядько  Джміль  підморгнув  Мурасі  і  промовив:  -  Завжди  пам"ятай,  ніколи  нікого  в  біді  не  лишай.  Тоді  завжди  знайдеться  хтось,  що  й  тобі  допоможе  колись,  -  та  й  полетів  собі,  а  Мурашка  помахала  йому  в  слід  лапкою,  і  задумавшись  пішла  до  дому.
         З  того  часу,  вона  часто  провідувала  Ромашку,  розповідала  їй  про  новини  в  мурашнику,  чи  лісі,  не  забувала  подружку.  І  якось,  також  віддячила  Ромашці  добром  за  добро.  А  було  все  так.  Настав  час  Ромашці  висипати  достигле  насіннячко,  а  на  біду  вітру  нема,  насіння  не  рознесеться  по  галявині.  Зажурилася  наша  Ромашечка,  ось  тут  і  допомогла  Мураха  подружці.  Покликала  всіх  своїх  родичів,  а  вони,  схопили  кожна  по  насінинці,  і  розбіглися  в  різні  боки  галявини,  залишили  там  насіннячко  та  й  пішли  по  своїх  справах.  А  наша  Мурашка  задоволено  потерла  лапку  об  лапку  і  сказала:  
       -  Наступного  року,  ти  вже  будеш  на  галявині  не  сама,  не  будеш  сумувати.  І  підморгнула  дядькові  Джмелеві,  котрий  пролітав  поряд.  Добром  за  добро.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375673
рубрика: Проза, Казки, дитячі вірші
дата поступления 05.11.2012


Мій Ангел

Мене  за  плечі  Ангел  обнімає,
Оберігає,  захищає  кожну  мить.
За  всі  мої  гріхи,  він  теж  страждає,
І  в  нього  серденько  також  болить.
На  мене  ж  він  з  любов"ю  споглядає,
Як  стомиться,  й  присяде  відпочить.
То  я  зварю  нам  запашного  чаю,
Ми  вип"єм  мовчки,  і  він  полетить...
Так,  інколи  до  мене  прилітає,
На  те  горнятко  чаю  -  щастя  мить.
Він  мружиться,  про  щось  тихо  зітхає,
І  в  неба  синь,  до  Бога  знов  спішить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=367252
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.09.2012