| Сторінки (1/32): | « | 1 | » |
Так ніяково читати свої творіння, але дуже приємно та цікаво читати ваші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=439078
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.07.2013
Я запитаю у катів
Чи можна смерті прагнути чужої
Я запитаю у богів
Як стерпіти ненависті болі
Я запитаю у митців
Чи можна помсту викроїть красою
Я запитаю у жильців
Чи справедлива я сама з собою
Кати сказали – убивай
Боги заставили молитись
Митці закликали чекай
Жильці порадили змиритись
А я ненавиділа далі
І прагнула пекельних мук
Не проявляючи жалі
Вручила яд із власних рук
Нехай горить єство знедолених
Нехай душа в грудях жаріє
Тепер у їх серцях оголених
Життя навік марніє 27 травня 2010 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192926
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2010
Для тебе корабель – майбутнє
Для мене корабель – кінець
Напевно там за нашу долю
Молився невіданий жрець
Кінець майбутнім захистив
Долоню щастя лиш подав
Твій погляд – небо, зорі – мій
Навіки в серці засіяв
І жити нам на цій землі
Якби не айсберг льодяний
Що став на шлях й зумів розбить
Навіки келих цей скляний.
Тебе забрав сам океан
Мене земля бажала гріти
Чекаю я тепер кінця
Аби майбутнє там зустріти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=192923
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2010
Музика не прикрашає життя, вона стає життям. Музика не додає у боротьбі сил, вона і є силою. Музика не очищає душу, вона і є нашою душею. Цікаво, який світ став би без музики? Важко уявити… адже всі звуки: радість – нещастя, плач – сміх, шум – тиша награють найвидатнішу симфонію світу – життя. Жодна краплинка води та жоден промінчик сонця не існував би без цієї симфонії. А люди? Вони так і лишилися б дикими безпочуттєвими пітекантропами. Мені здається, що світ би взагалі не розвивався, покрився би льодяною кригою і розлетівся на маленькі космічні частинки. Так, музика – це могутня сила, яка подарувала людству душу, а світові – життя. Кожної секунди народжуються нові ноти – ходіння, стукання, рух, сигнал, крик, кліпання, мовчання. Будь яка дія, навіть думка створює ці ноти і яка ж щаслива людина, яка може їх чути, може насолоджуватись, смакувати та тішитись ними. Ми навіть не замислюємося у величному призначенні музики навіть для нас – українців. Вона, як молитва проводжала у бій козаків, розраджувала нещасних вічно чекаючих матерів і давала надію кохати юним дівчатам. Все горе, всі страждання та усі сльози виливалися з вуст, немов вливається ріка у море. Музика для українців та й для інших народів була киснем, без якого не дихала б жодна істота. Напевно вона і є знаменитим філософським каменем, або містичним еліксиром щастя, адже музика безцінна та вічна. Музика, як сонце – тепла, як місяць – ярка, як квітка – ніжна, як небо – вільна. Вона, як вітер – не бачиш, але відчуваєш її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=190433
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 18.05.2010
У дзеркалі себе забула
і якось серце обдурила
тепер цікаво чи в житті
я взагалі когось любила
чи просто дим пускала в очі
собі.. тобі.. для всіх я грала
жахлива та людина, яка
себе ще не впізнала
о зжалься милий друже
і не прощай мені ніколи
піду шукати я себе
в невідані самотні гори
там річ Платонову знайду
і поділюся з світом нею
осмисливши життєву ціль
назавжди попрощаюся з брехнею
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=186504
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.04.2010
Так просто ще ніколи не було
Я йшла, - ти закохався
Так легко не буває, здається, що
Сам Амур за наші серця взявся.
Цей погляд, ці мурашки,
Туман солодкий в голові…
Життя таке прекрасне,
Адже ти існуєш у мені!
Ми йдемо в парку Лесі
Самі, одні, кохання путь освящає
І тільки місяць блідолиций
На очі тіні наганяє.
Усе це бачила, як власні руки
Вдихала кожен запах твій…
Відкрила очі… Наївні?!
Це був лише сон мій.
В житті кохання не просте,
Воно існує якось тут…
Не розумію я: чому всі на землі
Лише його і ждуть.
Воно ж до всіх прийде,
Як смерть навіки душу забере,
Заставить тіло мучитись,
А серце зробить кам’яне.
Ви хочете, то чекайте,
А я краще посплю
Ще одне,
Ці рядки, вже не вірш..
28.10.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182805
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.04.2010
Приємне відчуття, коли спати хочеш,
Приємне відчуття, коли спати можеш,
Тоді весь світ легким стає,
А тіло насолоду віддає.
Це ж рай, спокійно засинати,
Нічого на завтра не планувати,
Закрити очі і віддатись сну.
Так чудно, підкорятися йому.
Спочатку очі погляд свій втрачають,
А потім руки рухи забувають,
Тяжіють ноги, як хмари дощові,
А думки купаються вже у солодкому сні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=182803
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.04.2010
Лиш сіра кімната – у серці тепер
Всі барви стерло розчарування
Не забувається мені той день
Пізнавши зради існування
Я клятво вірила у дружбу
І сенс життя лиш в ній мій був
Тепер в загубленій тій вірі
Я маску щастя одягну
Велика роль – малий театр
Всі в нові п’єсі грають
А сльозі мов вогнем в душі
Мене безжально пропікають
Надія біль перемогти – це час
Нехай лікує ці нестерпні рани
Якби ще з серця він мого
Зміг стерти велетенські шрами.
8 березня 2010 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177198
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.03.2010
Я жити мушу і борюсь
У цій війні за існування
Легенький вітер дме в лице
Початок чергового штурмування
Життя – не чорно-біла полоса
Воно вкривається щодня туманом
Я бачити крізь нього научусь
У змові з самообманом
Барвисте лицемірство допоможе
Знайти шляхи у гаммі днів
А егоїзм чуття всі осліпить
Примарами буденних снів
Одівши ці знаряддя битви
На фронт іду щодня тепер
Всі озираються на воїна
В якому біль назавжди вмер
Захоплюється ним лиш смерть
Чекаючи кінця перебування
А поки що – я жити мушу і борюсь
У цій війні за існування.
8 березня 2010рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=177196
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.03.2010
І
Іноді ми говоримо «ні», а хочемо «так» і навпаки… а чому не можна говорити те, що хочеш? Непристойно, лицемірно? Не тримайте у собі обіди! Нехай летять! Вам легшее і їм краще, адже все у світі прагне волі. Та ми ніколи не будемо говорити те, що хочемо, бо - люди, бо – інтелігенція. Звичайно бувають прориви, але так рідко, що ми уже намагаємось читати по очах, чи прагнемо влізти у думки, щоб знати правду. Людство забуває про відвертість. Замість того, щоб щиро сказати: «Ти мені потрібен. Де ти? Я не можу більше чекати» ми напиваємось і відсилаємо такі слова: «Я думала про тебе. Чому ти не приїхав?». Тут гору бере гордість. Перша фраза може означати – ось я така красива згадала про тебе, а друга – поясни мені: це все. А хіба не можна написати те, що хочеш і не напиватись. Боягузи! Ми робимо те на пяну голову, що на тверезу боїмось, а на ранок в глупоті вчинку звинувачуємо алкоголь. А він не винен. Це не його рука діставала з кишені мобільник і не його голова думала, що написати. Ми!!! Все ми і тільки ми самі. А випивка - захист завтрашнього дня. Не бійтеся говорити один одному правду – це не принизливо і зовсім не страшно. От дурепа, а сама… навчіть мене бути відвертою з собою і я помру.
ІІ
Ми – люди. Кохати, ненавидіти, думати, мріяти, брехати… нам характерно. Ми самі не розуміємо коли і як закохались чи зненавиділи когось, але якщо це приходить, то щасливі! Та все має свій кінець, іноді навіть болючий. А біль... Це така підступна річ. Вона повільно володіє твоїм серцем і це ще нічого, а от коли вже іде до головного мозку і вражає усі звивини ти не витримуєш. Кричиш у думках, благаєш ночі, як потопаючий повітря, дихаєш, немов світ – вуглекислий вакуум, а ти витягуєш з нього останній кисень. І коли наступає ніч, всі у кімнаті засинають, плачеш. Плачеш так чисто, щиро, немов спів солов’я. І вже не закриваєш вуста, вони й так заніміли, затерпли, ніби кров до них перестала надходити, або лідокаїн вкололи. Дивишся на білу стелю, а сльози – ріка, що шалено тече до неіснуючого моря і обривається в прірву. Очі стають все важчі та важчі, подумала: «Зараз засну» і як на зло пробуджуєшся. Знову та стеля і чому зірочок на ній немає, байдуже що, аби було щось рахувати. Адже думати не хочеш, не можеш і не вистачає сил. Все виплакала, справжнісіньке хрещення, тільки ти не немовля, в якого ціле життя попереду, свій кусок вже віджила. Ну що, легко? Перехрестилась та не народилась з початку. Біль існує, але час його повільно вбиває. Ранок. Виходиш на балкон і бачиш новий будинок: «Який він красивий!» промовила в собі і водночас замислилась: чому не помічала його раніше і чому помітила сьогодні?. Просто сьогодні прийшло до тебе те довгождане «ВСЕ», вийшов лідокаїн і ти помітила світ. Ось вона - біль, блокує не лише органи чуття, а й органи зору. Рятуйте себе від болю та остерігайтеся кохання!
ІІІ
Україна зараз хвора. Чесно, мені так набридло намагатись зрозуміти наших політиків, що коли приходить діло писати про них руки відразу опускаються. Їх не можна зрозуміти, або якщо масове розкрадання держави якось пояснюється, то напевно, в моєму лексичному словнику слів не вистачило, щоб це хоч якось виразити. Вони навіть в епідемії Свинячого грипу знаходять спосіб «самовираження», хоча доречніше було б сказати ПІАР. Один вигукує, що це легенева чума, інший, що свинячий грип, ще хтось натякає що взагалі нічого не має, а люди виявляється від красивого життя помирають, ну і останній говорить, що все це видумано аби приховати відповідальність за відсутність опалення та гарячої води. Уніки! Кожен вигадує свою теорію. Тепер я повністю погоджуюсь з великим Шекспіром: «Життя театр, а ми лише актори. Так повелів давно Всевишній. Вже хай би так, але на наше горе, щоразу режисери нікудишні». Влучні та суттєві слова. Тяжко бачити як весь труд наших предків ми самі топчемо та «..по світі з чобітьми несемо…». Люди, схаменіться!!! У нас нічого не має крім України і ми нікому не потрібні, крім її. Там лише використовують, вважають нас рабами. Невже не можна працювати та творити на Рідній землі. Ми настільки не дооцінюємо себе, що вважаємо нас нездатними до якихось доцільних починань. А політики, депутати чи ще якась там зараза – це просто голодні істоти, в яких замість почуттів інстинкт колекціонування купюр. Я не буду говорити, як моя мама, що Бог їм суддя, тому що я не знаю чи покарає він їх. І тому бажаю ніколи їм не покидати своїх інстинктів, бо вони справді заслуговуюють ціле життя проіснувати, а не прожити.
IV
Я завжди думала, що життя – це місто! В селі люди заштамповані традиціями та принципами. До того ж весь світ їм затуляє «зелене море». Я помилялась. А думку змінила «ТСН варта» з своїм сюжетом про міщан, які заселилися у селах чи хуторах. Мені здавалося, що сільські люди не знають слова мистецтво і не розуміють його, що лише у місті можна побачити справжню красу життя – відомі люди, театри, галереї… . мистецтво є скрізь, головне його побачити. А я була стільки років сліпа…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166230
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.01.2010
На міжнародній науковій конференції вихваляються досягненнями різні країни. Америка презентує нові гамбургери та хот-доги, що зберігають свіжість протягом місяця. Японці супер круті телевізори, через які можна відчути запах парфумів акторів. Австрійці нову систему для переробки сміття на тепло. Але основна увага приділена трьом країнам, які зробили неможливе з неможливого у медицинській галузі – це Німеччина, Китай та чомусь Україна. Першими почали вихвалятися німці:
- Wir мали таку проблему з одним der Vaterом, діти його просто благали допомогти. Він втратив дві ноги в Афганістані і не міг забезпечувати свою сім’ю. От wir і пришили йому дві залізні ноги. Мало того, що він тепер бігає кожного ранку, та ще й ці ноги на дотик, як природні.
Всі науковці в шокє. Коментарі просто ллються з вуст:
- Ото німці!!! Ото гітлерівці дають…!!!!
Китайці ледь приховали заздрощі і давай собі хвастатися надреальним науковим досягненням.
- Ці Хун втрачати око, а ми ставити йому дерев’яне. Він тепер не лише красень, а щей бачити цай за два кілометри.
В залі повна тиша, в нобелістів та інші науковців відняло мову. Думки:
- може й собі зайнятися кон-фу чи якимось так-вандоном. Ото замутили, от китайці, ніхто їх не перепре.
Тут дійшла черга до ще однієї країни з міткою надможливе досягнення – Україна.
- ми ото вихвалятися не будемо, тілько скажемо, що мужик один втратив своє достоїнство. Пришили ми його йому і тепер він щасливий, бо взяли за донор коров'ячі груди. Мало того, що кожного дня дає по десять літрів молоко, так щей по п'ятеро дівок за раз задовольняє.
Науковці:
- не буває такого і не буде! Брехня!!! Та хто таке взагалі бачив?
Українець:
- а той китаєць з дерев'яним око!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166221
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.01.2010
Я хотіла переключитись, закрити назавжди себе і стати пост…. Дуже легко вдавати себе байдужою, божевільною, кохати і всі помилки життя скидати на це. ВИНИТИ всіх і все, але не себе, хіба, що свою долю, але точно не себе.Називати своє життя існуванням, бо суспільство лайно, метаморфоза скривдженого капіталізмом та індустріалізмом світу. Говорити будь що аби слухали, а слухають, бо самим байдуже, що слухати, аби говорили, не мовчали, бо мовчанння це признак скукоти, а бути скучним у пост не модно.
Це так тупо: жити за канонами, ділити все на періоди. Це ж злочин – мистецтво розділювати на ренесанс, просвітництво, реалізм… . Де демократія минулого, теперішнього і майбутнього? Де демократія життя? В…! Сьогодні все має своє ім’я, свої коди, знаки та групи. Якась бібліотека, а не суспільство. Що буде далі? Що вдосконалиться? Є ще чомусь вдосконалюватись, ставати меншим, компактнішим, зручнішим? Є. Поки існує сіра речовина, світ буде змінюватися. А коли прийде кінець, ми зрозуміємо, що просто зуродували його і будемо витрачати рештки сірої речовини, щоб повернути все назад. І знаєте, ми це зробимо, але вернеться лише зовнішність, ні запаху, ні дотику справжнього не буде, все стане пластмасовим, тішитиме лише наш зір, решта чуттів нехай віддихають, тому що так легше. Парадокс: ми працюємо, тому що лінуємось жити, а наші лінощі і доведуть світ до загибелі. Ось вона, філософія постмодернізму.
Ні! Я почну засновувати філософію антипостмодернізму, і свою ідею присвячу лінощам заради праці. Час не зупиниться, лише стрілка цокатиме у ліву сторону, тому що в правій кінець. І не думайте, що смерть є цим кінцем, вона це початок невіданого старту, воскресімо її, щоб не тішити зір. Нехай день починається з півночі, а життя зі смерті!!!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=166044
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.01.2010
Дуже часто батьки звинувачують своїх дітей в тому, що вони ніколи б і не подумали не зробити. Наведу приклад.
Неділя. Чудовий літній ранок: за вікном птахи співають, чути шепіт трав, на кухні матір готує щось смачненьке, тато дивиться «Лото забаву», а брат посилено вибиває клавіатуру на твоєму ноутбуці. Життя прекрасне, але… Вчора ж була тяжка суботу, після якої в тебе сьогодні в голові завились прибульці, що намагаються вибити твій череп, а в ротовій порожнині вокзальнийй сартир. Що вчора трапилось? Ні, думати тяжко. Просиш брата аби приніс води, оскільки тобі на кухні з’являтись зараз не можна, а сама то мрієш про банку з огірковим розсолом. Репіння підлоги. Хтось з батьків точно: «Зараз попалюсь, зроблю вигляд що сплю». Матір: «Я знаю що ти не спиш!» - у її тоні відчувається щось жахливеньке. Робиш вигляд ніби вперше відкрила очі, а далі слухаєш двогодинну материнську проповідь, заразом згадуєш що було вчора.
Все починалося зі слів однокласника: «Ми ніколи не можемо зібратись і нормально посидіти» От і посиділи так інтелігентно…Взяли дві пляшки Хортиці срібної, літру пива і цілий лимон. Під час дегустації напоїв всі спочатку говорили: « З мене досить» потім: «Ой, я напевно вже перебрала», а ще пізніше: «Я вас всіх так люблю, наливай!». Після такої нормальної зустрічі з однокласниками ви всі дружньо пливете до клубу. Бачиш чотирьох знайомих, приглядаєшся, а це двоє, ліхтар перед клубом освіщає дорогу заразом і твій розумний вираз обличчя. Ти міцно тримаєшся за друга, і просто не маєш сил з ним розпрочатись після такої довгої розлуки. Коли все таки наважуєшся самостійно рухатись на шляху відразу стоїть перешкода: «три чи чотири, чотири чи три? - не можеш пригадати скільки сходинок перед входом у приміщення. А голову опустити аби порахувати – ніколи в житті, адже у дверях стоять люди, які чомусь не зводять з тебе погляду. «Це я напевно така красива» - відразу знаходиш виправдання такій надмірній увазі. Ой! А сходинок виявилось п’ять… твоє дефіле по червоному килимі знаменитостей закінчилось так само як і сьогоднішня пам’ять в голові. А от вичитка нотацій від батьків лише почалась.
Постійно роздумуєш: « І як жеш вона все знає? Шерлок Холмс просто відпочиває порівняно з її детективськими здібностями». Свій прояв ораторського мистецтва вона закінчує фразою: «я все зрозуміло сказала?», а ти: «Мамо, я б ніколи і не подумала …» Заходить тато, демонстративно відкриває вікно у кімнаті, ти піднімаєш голову і бачиш у його руках зім’яту пачку сигар. І за що ж тобі все це. Він же ш в шостий раз не повірить, що це не твої «Мураті ґолд», які ти просто забрала їх у свого кавалера, оскільки піклуєшся про його здоров’я. Можливо і повірив би, але це – слімс (дамські сигари). Лекцію на тему шкідливості алкоголізму ти вислухала, лишилась – паління. Серце ранила фраза: «Мені соромно за тебе». Ти демонстративно ідеш в кімнату батьків, з татової шафи дістаєш блок сигарет «Прима люкс» і говориш: «Мені що з народження вас соромитись?!». І тут вже ти розвиваєш своє мистецтво риторики. Розпочинається пристрасний монолог на тему: «Я вже доросла і сама знаю, що мені робити, на себе подивіться», який так і не переріс у діалог, адже в обох батьків на деякий час паралізувало язика. Твій виступ закінчується словами: «Я б ніколи і не подумала такого зробити, але ви ніколи мені не вірите і взагалі любите лише свого синочка». Батьки з почуттям провини ідуть займатися далі своїми справами, а ти з чистим сумлінням дістаєш банку з розсолом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=165942
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 13.01.2010
Привіт, моя остання надіє!
Чому остання? Тому що вже не надіюсь!
Пам’ятаю, коли перший раз тебе побачила! Ти сидів у барі сам за столом, мені потрібен був ще один стілець:
- Я перепрошу, Можна стілець у вас позичити?
- Ні, не можна, а раптом хтось захоче сісти!
Ти тоді чекав щось, але що і сам не знаєш, тим не менш увагу мою привернув. Я навіть не пам’ятаю як завелась з тобою розмова і чи взагалі вона завелась… Ти провів мене з подругою додому і я ще подумала: «Який розумний придурок!»
Ксюха за плечима нашіптувала: Він непоганий,дій!». Ну, я ,звичайно, самозакоханим тоном промовила стандартну фразу: «Він не в моєму смаку». Вибач, але мені також більш подобаються брюнети… через дві неділі ми випадково тебе побачили біля стадіону, я емоційно викрикнула: «Цей хлопчик нас додому проводив» і тицьнула пальцем. Ти тоді знову прийшов у бар, і я лишила свій номер. Чесно, ти перший кому я дала його на роботі. Дарма ти подзвонив.
З того часу минуло приблизно два місяці. Наші стосунки закінчились так і не розпочавшись. І я знаю чому: ми надто сильно були схожі і були скучні один одному. А ще ти придумав собі мене, а коли пізнав ближче розчарувався. Та нічого, мені байдуже. Я не знаю, для чого Бог мені послав тебе, тому що ти справді не потрібен був. Можливо, він просто послав мене тобі?! Але виявляється і я тобі не потрібна. Весь час мені було скучно з тобою, пусто, холодно. Ти говорив застарілі компліменти і я кожного дня себе запитувала: «Чому я з ним?». Відповідь мені дала моя сестра, коли я збиралась порвати стосунки ще після перших трьох неділь. Вона сказала: «Нехай буде поки кращого не знайдеш!» Інші з’являлись, але однакові, тож шило на мило міняти сенсу не було. Ще раз вибач! Я справді в тебе не була закохана. Але, якщо чесно, я порушила свою обіцянку – дозволила собі строїти плани. Це були традиційні мрії на рахунок весілля. Бонально. Але так хочеться, щоб кожен став останнім! Хоча ти вмів лід на голову висипати своїми фразами на зразок «Я не хочу робити тобі боляче… я не готовий зараз до чогось серйозного…я не… я ні…». Дам тобі пораду, якщо ти хочеш собі вірну дівчину, ніколи не висипай їй такий лід на голову, бо може заморозити й почуття до тебе. А оскільки в мене їх і не було, то ти навіть приморожував ту симпатію. Найжахливішим в наших стосунках були періоди, коли я тебе цілувала і крім пристрасті нічого не відчувала. Періодами я закривала очі і намагалась щось відчути, але нічого так і не було. Ти ідеально цілувався, «респект» подрузі твоєї сестри… А ще ти напевно ідеальний коханець. На жаль чи на щастя я все таки не встигла в цьому переконатись. В тобі мені подобалось те, що ти рідко коли мені поступався, не боявся втратити і не здмухував пилинки. Вчасно міг поставити на місце, не дозволяв керувати собою і не заставляв ходити по кафешках чи барах. А ще мені подобалась наша картинка – ти і я в пошуках нас. Погодься, шикарний пейзаж. Я часто мовчала, мені не хотілось говорити, хотілось дивитись на тебе і відчувати тебе. Не виходило. Вибач, за обман, адже ти думав, що я закохана. Я знаю, оскільки, сама заставила тебе так думати. Хоча я не тебе обманювала, а себе. Не лише тобі хотілося віддати тепло, мені також, але без почуттів… штучно получається.
Ми розлучились в досить очікуваний період, хоча не запланований – я тобі набридла, а в мене з'явилися інші стосунки. Я не жалію, що сказала тобі або все, або нічого, тому що знала, - «усе» в нас ніколи не буде, а «нічого» було з першого дня. А знаєш чому я відмовилась від перерви? Тому, що перерва означала чекання, а я ненавиджу цього. Ти справді мені подобаєшся і я хочу бути з тобою, але як з другом. Це я зрозуміла, коли ти сказав, що ми ніколи не будемо друзями. Я не хочу втрачати таку людину як ти. А оскільки закоханими ми не стали, то друзями могли б, якби не мій принцип – ніколи не дружити з колишніми.
Ти завжди вмів давати надію на майбутні стосунки. Пам'ятаєш, одного разу ти сказав: «Я знаю, що ми ніколи не будемо друзями, але в майбутньому ми будемо спілкуватись». Тобто, колись ми все таки будемо разом? Або твої майже останні слова: «Ти дуже класна, просто зараз не той час. … Я тебе все одно не відпущу». Це означає, що на мені ти не ставиш крапку, лише кому? Справа в тому, що я з тобою навіть речення писати не починала. Розумієш?
Те, що між нами було стосунками назвати важко. Мені потрібна була визначеність і повір мені, тоді мене будь що влаштовувало. Але навіть будь чого не було. Я навіть не розумію чому так відносилась до тебе. Я з тобою була зовсім інша, напевно твоє уявленн про мене було настільки міцним, що змінювало мою особистість. Ти взагалі був магнітом для мене, коли ти зізнався, що наші стосунки – це гра (фільм «Кіт»), я лежала у тебе на грудях і не мала сил піднятись, щоб дати ляпас. Ніколи не говори дівчині, що ти з нею граєшся, тому що наші ігри можуть жорстоко для вас повернутися. Хоча мені тоді це навіть подобалось – вперше іграшкою стала я. Ти занадто відвертий. Чи можливо такий був лише зі мною, але забагато речей мені розповідав. Та й я тобі… (ще одна ознака, що ми були б класними друзями). Але мені здається, що в тебе все таки був секс з кимось за тих два місяці. Ти не подумай, що кожен судить по собі, я взагалі незаймана ще. Просто твоє оте після «Чесно» так нечесно звучало… .
Хоча знаєш, це класно, що я зустріла тебе. І я дуже рада за себе, адже після тебе мені тепер ніяких стосунків ні з ким не хочеться, мені не хочеться віддавати своє тепло, лише брати. Мені не судилося когось щиро і назавжди полюбити. Хоча раніше надія на кохання жила, але з’явився ти і забрав її.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157894
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 26.11.2009
Вітер має подих
В тобі живе віра
Сонце має тепло
В тобі живе надія
Земля дає нам їжу
Небо – мир
Вода дає життя
А ти – сил.
Не покидай мене, як вітер,
Зігрівай, як сонце,
Оберігай, як хранить земля,
Живи в мені, як вода.
Прости усі сварки,
Негодні діла.
Покарай за вчинки.
Полюби, бо рабиня твоя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=157361
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.11.2009
Мені так важко чекати,
Так страшно що помру
І не зможу тебе обійняти,
Не зможу зізнатись, що люблю
Весь вільний подих ти украв
Тобою дихаю, не киснем
Верни, верни мене назад
Тут серце скоро трісне.
Мені так важко засинати
В цей тихий спокій увійти.
А ще важче уявляти,
Що ти можеш просто не прийти.
Не можу більше! Чуєш, я кричу!
Прийди! відразу зрозумію:
Задихнусь чи оживу?
Невже надію марно грію?!
Душа в чеканнях цих марніє,
Вогонь у серці затухає
Твій образ в пам’яті блідніє
А тіло ласку забуває.
Боротись з часом ми не в силі
Життя пливе - за ним і я.
Ти вибач долі нашій милій
Що так жорстоко розвела.
Мені так важко на тебе чекати,
Так страшно що помру
не зможу більше обійняти,
Не зможу зізнатись, що люблю…
9 березня 2009 рік
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152776
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.10.2009
Знаю не знаю
Піду не піду
Хочу не хочу
Люблю не люблю
З тобою без тебе
Роблю не роблю
Можу не можу
Сплю не сплю
Бачу не бачу
Тебе не тебе
Граю не граю
Себе не себе
Болить не болить
Плачу не плачу
Помру не помру
Значу не значу
Жити не жити
Іти не іти
Я не я
Ти не ти
4.10.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152773
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.10.2009
Поклоняюсь тобі – моя рідная ненько,
Ти живеш у жорстокій добі.
І не ляхи руйнують, москалі не вбивають
Все це робимо ми самі.
Поклоняюсь тобі – моя доле кохана.
Твій народ вимирає до тла,
Не у війнах кривавих, не в боях за свободу
А у мирі, і щасті без зла.
Поклоняюсь тобі – моє серце єдине
Тебе зрадили ріднії діти.
Ти прости нам, що волю святу й золоту
Ми не знаєм куди подіти.
Поклоняюсь тобі і себе віддаю,
Бо не смію ходити святинею.
Ти – цариця, а я недостойна
Навіть зватись твоєю рабинею.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152660
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2009
Во вік віків ми воювали за свободу
Криваві і жорстокі йшли бої,
Чому ж коли Вкраїна волю здобула
Навпіл розрізуєм її ?
Невже забули ми козацьке слово?
Невже дарма загинули вони?
Яке ж велике горе неньці,
Її катуюють ріднії сини.
Благаю, браття, схаменіться!
Не закривавлюйте життя!
Що ж ви посліпли, вам не видно,
Що Україна наша – сирота?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152658
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2009
Чому моє серце не лід в Атлантиді?
Чому не згоряє в пекучій пустині?
Ніяким рушіям його не скорить.
Для чого ж ти, серце, навчилось любить?
Чому мої очі не гаснуть, як зорі?
Чому не тонуть у синьому морі?
Як небо в липневу погоду сіяють.
Чому ж вас, очі, хмари не затуляють?
Чому мою мрію дитинство не вкрало?
Чому життя для неї «вальсу» не заграло?
Барвінком все тіло моє полонила.
Чому ти не зникла, як я очі відкрила?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152604
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2009
Ще учора лебідь чорний пролітав,
А сьогодні небо чорним залишилось.
Ще учора ти мене кохав,
А сьогодні серце сумом оповилось.
На дике озеро ти прилетів на мить .
Крила чорні пишні опустив .
Без війни ти храм зумів відкрить ,
Де замок невинності висів.
Крила чорні – все, що пам’ятаю я,
Також серця бистру колотнину.
Мить блаженності тоді прийшла,
Що закрила очі на майбутню днину.
Сьогодні завтра те прийшло.
Дивлюсь на сонце, а воно не сяє.
На мене грішний дощ пішов,
А чорний лебідь в небі знов ширяє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152603
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2009
Для тебе я ще не писала,
Мій ідеал, володар мрій.
Тобі не присвятила Музу,
Мій місяць, жоден твір.
Я компенсую це думками,
Я мрію всю віддам тобі.
Не ображайся, ідеале,
Ти й так існуєш у мені.
Слова – лише формальна думка,
А ти – герой, цар, імператор душ.
Не йди, живи там далі, володій,
Мою ідилію не руш.
Я засинати буду на трояндах
І сон цей буде, як міцний корал.
Бо ти у ньому, мій єдиний,
Бо ти, мій імператор – ідеал.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152586
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2009
Вона жила –
вони убили.
Вона цвіла –
вони спалили.
Вона не вмерла –
вони ховають.
Вона воскресне –
вони поздихають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152585
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2009
Чи раз тебе, кохана ненько Україно,
Топтали, нищили, вбивали люті вороги.
Красу блаженну і єдину
По світі з чобітьми несли.
А скільки ти заплакана від горя
Вставала із колін і знов цвіла,
Як тяжко здобувала волю.
Яка знівечена душа твоя була.
Хто роздирав твою сорочку калинову,
А білий цвіт собі забрать хотів?!
Хай Бог помилує, щоб знову
В гаю замовк пташиний спів.
Ти будеш жити вічно, Рідна мати,
Благословенна вся твоя земля,
Твій сміх лунатиме у кожній хаті,
Тебе охороняє Діва Пресвята.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152359
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.10.2009
А що, якщо усі німі
А звуки – це ілюзія
Який великий самообман
Загальна кантузія
А що, якщо усі сліпі
А образи – це міражі
Тоді ми лише істоти,
Що живуть в дуплі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152354
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 28.10.2009
?????????
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151559
рубрика: Інше, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.10.2009
Усі подруги стають ближчими, коли розповідають про свій перший раз. Іноді ми це і робимо назумисли, щоб з кимось зблизитись. Ну зізнайтеся, є ж знайомі круті дівчата з якими ви б хотіли подружитись, але спільної теми, крім сексу немає. У мене багато друзів, в тому числі і подруг. Звичайно, як хороша людина, кожну з них мені доводилось вислуховувати у важкий для них час. Ви не думайте – це для мене не нав’язливо (сама люблю душу вилити комусь), але іноді почуте мене вражає. Чому ми завжди робимо несерйозні речі в найсерйозніший момент і ніколи не вчимося на чужих помилках? Той, хто дасть відповідь на це питання може сміливо подаватися на Нобелівську премію. Дівчатка, не наступайте на граблі своїх подруг! Я розповім вам шість видів граблів, а ви взамін повинні ,принаймні, постаратися на них не наскочити. Оk?
Перші граблі
«Зґвалтована незайманка або двічі втратила цноту»
Коли вам майже чотирнадцять, - ви вважаєте себе майже дорослою. Дозволяєте собі слабоалкоголки, дискотеки та захоплення старшими, набагато старшими хлопцями. Я вас розумію, ви вважаєте, що однолітки -недоганяючі , нудні, недосвідчені зазноби. Вам вони цікаві так само, як мені вчорашні шкарпетки. Але ж якщо їх попрати і зачекати поки висохнуть, то можна ще раз ними скористатися, до того ж, це класна економія. Подумайте дівчатка над моїми словами, нам нема куди спішити, ще ціле життя попереду. Розумієте, старші хлопці завжди будуть, а от однолітки виростають і як же вони міняються…
Моя подруга№1 (так будемо їх називати) була сучасною дівчиною і звичайно, з дитинства мала своє захоплення. Це був сусід, дуже, дуже привабливий, високий, з великими голубими очима, брюнет, добрий, ввічливий, вихований, ідеал……….,але одружений. Мрія про нього чимось нагадувала грішного ангела. Час ішов, подруга№1 дорослішала, а ідеал ставав ще більш одруженішим. Вона не раз уявляла, як він вривається в кімнату викрадає її… і вони живуть довго та щасливо. Не смійтесь, в кожного це по своєму. Табу накладено на одружених, а не на мрії про них. От чому класні пацани так рано женяться? Мабуть бояться піти по руках, хоча… не знаю.
Можливо ця історія так і закінчилася б, якби Ідеал не мав старшого брата. На перший погляд – красунчик, зваблива посмішка , любить зарисуватися, але всередині - якийсь монстер чи демон. Якби Бог давав людям обличчя відповідно до їхніх душ, то в цього воно було б в сто разів гіршим ніж у Квазімодо. Це якийсь моральний урод з вродженою вадою у мозках.
Як можуть два брати бути такими різними, вони ніби вода і вогонь, небо і земля, життя і смерть, рай і пекло.
Так ось, Подруга№1 зрозуміла, що з Ідеалом нічого не буде і почала дозволяти собі зиркати на його старшого брата. Ця ситуація нагадує цукор. Як саме? Зараз поясню. Ти чудово розумієш, що цукру їсти не можна, бо можеш набрати зайву вагу, тому купуєш замінник і з легкістю забуваєш про кілограми. Але ж це тобі набагато більше коштує: по-перше – він дорожчий, а по-друге – «хімія». Розумієте, що виходить?! Ми самі себе обдурюємо. Подруга№1 і не помітила як привикла до такого «замінника», а він собі мотав на вус як можна малолітку перетворити на плід його фантазій.
Хочу відразу сказати, що цей Замінник мав якісь сексуальні нахили до садизму, вірніше любив поєднувати їх. Йому подобалось коли дівчина пручалась, билась, не з легкістю віддавалась. Для нього це було в сто раз сильнішим стимулом, ніж для нормального пацана танець стриптизерки на ногах. Іноді навіть кохаючись з своєю дівчиною він проявляв агресію, міг потягнути за волосся, надто сильно стиснути руки чи грубо взяти за таз. Випадки були різні, але ніхто цього не знав. Не знала і Подруга№1…
Одного осіннього вечора у сусідньому селі було весілля, вся молодь туди поїхала, лишилися тільки ті, хто не мав транспорту. В тому числі була і Подруга№1 з Замінником.
Вечір тоді був якийсь каламутний, нічого не сходилось, запасні і не запасні плани зруйнувались, ще й на додачу дощ почав моросити в парі з холодним вітром. Подруга№1 зі своєю знайомою вирішили піти додому. Десь о десятій годині до дівчат з пляшечкою вина та шоколадкою навідуються два друга. Вірно мислите, це був наш Замінник. Такий весь невимушений, з награною наївністю стоїть у дверях і говорить: «ви також не поїхали на весілля?», ніби ах, якийсь збіг обставин, це просто доля, що я вирішив зайти. От чмо, добре ж знав, що дві малолітки не скажуть йому: «іди на… разом зі своїм вином». «Заходь, сідай», - ледве не в один голос виблиснули дівчата, які так зраділи, що вечір дарма не пройде, і зовсім не подумали чого дорослі хлопці прийшли до них в таку пізню пору, ще й з пляшечкою винця.
Після тривалої розмови про ні що, Замінник вирішив робити перші кроки до зближення. Спершу були незначні зиркання в її сторону та легеньке підморгування. Потім хлопці нібито вийшли на перекур, а коли прийшли – зовсім випадково помінялися місцями. Така на перший погляд безневинна гра дорослій людині здавалась б примітивною та підозрілою, але дівчата й гадки не мали, що нічого не робиться просто так.
Десь близько півночі Замінник з Подругою№1 вийшли, ніби, подихати свіжим повітрям, та виявилось що це «свіже повітря» є тільки в його кімнаті.
Ви не подумайте, що вона малолітня шлюшка, в такому віці не всі дівчатка знають, що хлопці ведуть в пусту квартиру їх не просто, щоб поцілуватись і фільми подивитись. Хоча все так і розпочиналось.
Телевізор, компіленти, поцілунок. Раптом вона відчула його руки у себе на грудях: «Що тут такого, всі дорослі так роблять» - постійно в собі промовляла і намагалась цими словами себе ж заспокоїти.
Рідні мої, зізнаюсь вам, не всі дорослі так роблять, особливо на першому побаченні. Так може робити тільки той, хто не поважає вас, або хоче швидше «використати», посилайте таких «лазерів» чим по дальше.
Поцілунки Замінника ставали все більш пристраснішими, а руки все
опускались нижче і нижче.
- Що ти робиш?
Уже роздратованим голосом промовила Подруга№1.
- Розслабся!
Цинічним тоном він відповів і продовжив розщібати блискавку у її джинсах.
- Припини, це вже не прикольно!
Намагаючись його зупинити крикнула. Та Замінник неначе голодний тигр з ще більшим апетитом накинувся на дівчину. Від шаленої стимуляції в нього почали трястися руки, а блискавка як на зло заїла, хоча така перешкода ще більше додала йому жаги. Подруга№1 намагалась відірватись, але ці старання прирівнювались до мурашиної боротьби. Якимось скаженим поглядом він глянув на неї і одним ривком зірвав блискавку. Від шоку дівчина навіть не кричала, лише пручалась, вона все таки надіялась, що Замінник схаменеться і за все перепросить. Заламавши руки він почав розщібати свої штани. Це було найгіршим відчуттям у її житті, Подруга№1 добре розуміла, що вже все це просто так не припиниться. Вона відчула як він взяв її за ноги і грубо розвів їх в бік. Огиднішого дівчина нічого ніколи не відчувала, темнота охопила не лише кімнату, а й її серце. Як же вона благала його припинити, це було найголосніше шептання та найтихіше кричання в цілому світі.
За дверима стало чутно якісь кроки, що зростали все гучніше. Це була матір Замінника, яка могла б просидіти у своєму барі хоч до ранку, якби клієнти були. Та напевно дощова погода з сусіднім весіллям завадили їй повтішатися з п’яних облич чоловіків.
На щастя квартира знаходилась на першому поверсі і ті змогли втекти до того як вона їх побачила. Уявляю, який би галас влаштувала. Точно не повірила б, що її синочок зміг скривдити когось, а на дівчину такого б наговорила, що в’янути почали б не тільки вуха.
Цей вечір був найжахливішим у житті Подруги№1 і найгірше вона нікому не могла про це розповісти. Не те, щоб не було подруг, просто боялась навіть зайвий раз вимовити його ім’я. Вона не винила Замінника в тому, що він її зґвалтував, лише себе. Постійно думала:
- Що я наробила? Як же я могла? Чому я не кричала? А що було б якби хтось почув? А що буде, якщо хтось дізнається?
Останнє запитання її мучило більш, ніж сам факт зґвалтування. А що ви думали? це - «село, не люди..», ніхто б його не звинуватив, лише її. Сказали б тільки: «от малолітня шльондра як скаче по хлопцях». В селі люди думають так, як легше думається. Не судіть їх, життя важке.
Пройшов приблизно рік як Подруга№1 наважилась цим поділитись з кимось. Їй полегшало, але біль до кінця не зник. Пройшов ще рік, час рану залікував Подруга№1 почала жити нормальним життям, зустрічалась з хлопцем, але не могла уявляти як би кохалась з ним.
Вона весь час розповідала, що не проти ще раз попробувати з сусідом.
Чесно, я сама не розумію звідки в неї появилась пристрасть до Замінника, але вона його хотіла. Можливо таким способом змогла б перекрити ту жахливу ніч. На цей раз все буде за її згодою, а той раз був лише початком, треба все закінчити.
Не дивуйтесь,мабуть, це психіка зґвалтованої незайманки, вона ладна на все піти заради того, щоб бути не зґвалтованою.
Довго Подруга№1 підшукувала момент, щоб зблизитись. Тепер все навпаки виходить: вона стає тигром, а він мурашкою. Замінник не проти повторити ту ніч, але, та ніч, не повториться, не буде наляканої дівчинки, яка відштовхуючи стимулюватиме його, буде, ця ніч і буде, ця дівчина.
Нарешті знайшовся підходящий час. Це була середина літа, Замінник якраз купив собі новенький мотоцикл, катаючись він і натрапив на двох тих самих дівчат. «Чудовий шанс закінчити своє діло» - ці слова так і блищали у його очах. Подруга№1 вела себе спокійно, врівноважено, навіть частково байдуже. Вона рішуче сіла на мотоцикл і сказала: «Рухайся!».
Доїхавши до якихось кущів обоє злізли з мотоцикла, Замінник підійшов до Подруги№1,почав її цілувати та торкатись. Він чекав пручання і криків, але на цей раз нічого подібного не було, навіть намагався зробити їй боляче стиснувши горло, натомість вона почала стягувати з нього штани. Повністю розгублений Замінник відкинув дівчину і крикнув:
- Та що з тобою, тобі не страшно, не боляче?
- Не знаю, а як це?
Спокійним голосом відповіла Подруга№1.
- Іди до мене – продовжила вона.
Замінник глянув на тіло що лежало і подумав: «Що я, малолітку якусь там не зможу взяти».
Вони довго займались сексом, але кінця ніхто не відчув. Коли Подруга №1 одягалась, то на ногах побачила кров.
- Так не буває – спочатку подумала вона, та згодом – Чому ж не буває, це ж перший раз…
Я сподіваюсь, що ви зробили для себе висновок. Ніколи не пийте чай із замінником, хочете схуднути, забудьте про цукор і насолоджуйтесь смаком трав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=145722
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.09.2009
Помилка
Виправити можна все,
Але не минуле своє.
Ти зробила біль батькам
Принизивши себе там…
І не минає години, щоб ти не каялась:
«Як же все виправить? Вже й так загаялась»
Ти розумієш те,
Що час ніхто не поверне.
А в маленькому містечку де живеш
Від посторонніх слухів не заснеш.
Ти просиш лише одне…
Хай швидше минає час
Люди залиште вже нас
Я не можу забути.
Ну як же той вечір вернути?
Матір не може заснути:
«Як же мені дальше бути?!
На роботі шепчуться за спиною.
Що робити? Битись об стіну головою?»
Старий бурчить незрозуміло:
«Доню як же ти зуміла?»
Тепер красунею не хвалиться
Лише думає, коли вже все це звалиться.
Батьки просять лише одне…
Хай швидше минає час
Люди залиште вже нас.
Я не можу забути
Ну як же той вечір вернути!
Біль до смерті
Більше так не можу ти сказала
І сльоза на щоденник твій впала.
Як камінь з водою зустрілись,
Так сльоза з папером бились.
Чорнило розмазане на листку
Стало схожим на душу твою.
Довго сльоза та не висихала
І слід у щоденнику зостала.
Болить, болить
Дуже сильно болить.
Я не можу, не можу
Вже жить.
І знову бачиш ту сльозу
Висохшу, брудну таку
Ти подумала: «Переживу не біда»
І очистилась та сльоза
З нею ненависть і біль висохли на тлі
Все, більше не породжуються мислі злі.
Душа твоя чиста, ти можеш летіти
І на мить тобі захотілось жити, але…
Болить, болить,
Дуже сильно болить
Я не можу, не можу
Вже жить
Але за стіною ти чуєш,
Як предки сваряться знову
І ненависть так само
Бере над тобою гору
Біль.. Ні, не можу терпіти. Все. Йду.
Прощавайте, я вас всеодно люблю…
Твій полон
Ти живеш у його полоні,
Хоча він їсть з твоєї долоні.
Здається, що ти вільна
Ні ,ти поки що сильна.
Ти можеш полетіти,
Але чомусь волієш сидіти.
Чому ж у клітці закрилась цій,
І навіть не в золотій?
Запізнившись з роботу на час
Він егоїстично говорить: «Ти зраджуєш нас?»
Словами своїми вбиває тебе
Хоча й так твоє життя нелегке.
Розлучитись з ним збиралась
Але гріха побоялась
(А хіба не гріх ненавидіти людину,
Від якої ти маєш дитину?)
І так весь час ти будеш жити
Своєму життю петлю шити.
Тонутимеш разом з ним,
А в душі залишиться лише один дим.
Існуєш
День і ніч: життя іде
Все уже скоро в тебе пройде.
А ти ще стоїш і думаєш
На яку сторону крутнеш.
Оглянись життя іде
В тебе ж сім’я є вже .
Не розумієш ти те,
Що життя твоє брудне
І тонеш, ідеш на дно.
А твої діти? Тобі все одно?
Ні, не віриш своїм очам,
Як знищив себе сам.
Ти існуєш… Для чого існуєш?!
Життя їм руйнуєш.
Оглянись, схаменись,
Навкруги подивись.
Ранок наступає, а тебе немає
І дружина вже не виглядає
Вона просто знає..
А дочка не може спати
І так їй хочеться кричати!...
Та тобі це байдуже тепер,
Бо чоловік в твоїм єстві помер.
Історія
1.Навіщо живеш, навіщо існуєш?
Навіщо кохаєш, а потім сумуєш?
Ніхто не розкаже, за що тебе вбили,
Можливо сама, бо покинув милий.
А там… Що там у світлому світі?
Там є почуття, чи вони просто вбиті?
Ніхто не знає відповіді і я
Не знатим її до кінця.
Чому ж убивати себе ти маєш,
Заради того, чого й не знаєш.
Живи! Поки можеш дивись уперед,
Бо ми не знаємо, що таке смерть,
А рану час загоїть
Можливо і душу твою заспокоїть.
2.Ти приходиш втомлена додому
І бачиш, що він п’яний знову.
Вечерю готують діти
І ти не знаєш, де сльози подіти.
Серце від болю рветься,
А ніхто ж до нього не озветься.
І знову біль придушуєш у собі.
Не маючи спокою в душі
Лягаєш спати на софі.
Чоловік просипається серед ночі
І свій обов’язок виконати хоче .
Огидне дихання його тобі
І пересилюючи відразу в собі
Віддаєшся йому.
Але чому?
Чому усе це ти терпиш?
Будь мужня, піди ж!
Покинь усе й усіх, іди!
Дітей від нього забери.
Вони ще можуть побачити світ,
Іди заради їх від цих бід!
3.В сусідньому дворі діти граються
Іграшками з помийки забавляються.
Ти дивишся і згадуєш, як сама гралась
І на тому ж смітнику копалась.
Ми ляльок і цукерок не мали,
Але себе принцесами уявляли .
Хоча принцеси повиростали
І свій шлях обрали,
Не забудуть ніколи,
Як батьки на роботах забивались,
А вони самі доглядались.
Давайте ж, любі мої, зробимо все,
Щоб не було майбутнє таке.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141852
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.08.2009
І. Як бути тим, ким хочеш?
Як жити так, як хочеш?
Як полюбити кого хочеш? –
Ці запитання все життя собі шепочеш.
ІІ. Хотілося б летіти,
Так крила ще малі,
Хотілося б пожити,
Так короткі завжди дні.
ІІІ. Коли буває тяжко,
Прийде скрутна година,
Згадай, що ти живеш!
Не забувай, що ти – людина!
ІV. Краса – не ворог уродливим,
Не муза для віршів,
Вона у світі найстрашніша,
Руйнує спокій наших снів.
V. Любіть мене, о друзі милі!
Ненавидьте мене, о вороги прокляті!
Для Вас усіх я буду жити,
Для Вас писатим і творитим.
VI. У всіх своя є ціль,
У всіх своя мета,
Моє ж призначення таке –
Перо, народ і я.
14.09.08
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141834
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.08.2009
Чому моє серце не лід в Атлантиді?
Чому не згоряє в пекучій пустині?
Ніяким рушіям його не скорить.
Для чого ж ти, серце, навчилось любить?
Чому мої очі не гаснуть, як зорі?
Чому не тонуть у синьому морі?
Як небо в липневу погоду сіяють.
Чому ж вас, очі, хмари не затуляють?
Чому мою мрію дитинство не вкрало?
Чому життя для неї «вальсу» не заграло?
Барвінком все тіло моє полонила.
Чому ти не зникла, як я очі відкрила?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141830
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.08.2009
Не бачу я правди, не бачу добра.
О вільні раби, схаменіться!
Чи то я сліпа?
Сидите у полоні і тілом, й душею,
Сліпить туманом вас «Свята»,
Що є змією.
Ці біди, ці сварки її ядом узяті,
О як же в серцях стоять солодкі
Слова – прокляті!
Ми гинемо – вона багатіє.
Чому ж ти, народе мій рідний,
І з цього радієш?
Чому прославляєш героєм її?
Невже не знаєш, що душі
Нема у змії.
Продми весь туман,
Яд вирви з єства!
Народе, пойми, лишень
Україна у нас є свята!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141818
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.08.2009
П’ятниця. З самого ранку беру білет на автобус по маршруту «Луцьк – Ковель», пакую порожні банки, косметику, обов’язково тричі перевіряю чи взяла зарядне до телефона та ноутбука, іду відбувати останні пари в тиждні і о 16.20 вже виїзджаю з Луцька. Вдома не була близько місяця, чесно, дуже сильно сумую за рідними, хоча ніколи їм про це не говорю, за собакою Мухтарем, якому все розповідаю, за березою, що з кожним подихом вітру вдаряється гілками у вікно (дивно: береза живе ще довше ніж я і ні разу не побила його, а от мені довелось уже зо три рази відгрибати від мами), та найбільше я сумую за ранковим повітрям та тишою мого села.
Уже проїхали Маяки, дивлюсь великий бігборд з Ющенком та його сленгом соціальні допомоги, ще дальше, десь в Переспі – напівобдертий плакат з надписом «Не віддамо Україну до НАТО» - старі рештки виборчої кампанії. Все ж таки з голови не виходить термін НАТО, декілька років тому здавала іспит з історії і точно знаю, що це військова організація. Для народу – НАТО підтримує мир у світі; для себе – контролює держави. Досить багато плюсів має ця організація, але для України найголовнішим є прискорення вступу до ЄС.
Це, звичайно, моя думка, та чи потрібне нам це НАТО чи ЄС?! Ми уже не будемо незалежними, але в безпеці, щоправда до пори до часу…
Їду далі. Зелений вінок висить на дереві – хтось загинув. Це якась недоречна традиція, адже роки ітимуть, автокатастрофи не припиняться, і що, весь шлях буде оточений траурними вінками?! Моторошно. Чи зникнуть в нашій країні проблеми такого масштабу, якщо ми вступимо до НАТО? Так. Адже щоб туди потрапити, потрібно уже мати досконалі дороги. Та не лише дороги…
Насамперед, армія. Контрактна форма. На що потрібні гроші, великі гроші. Вони ніби й виділяються, але не в тих дозах. А зараз ще й вибори чергові намічаються і взагалі, Україна без влади уже третій рік, яке НАТО, істинний соціалізм!
Під’їжаю нарешті до Ковеля. Надпис «Ковельщина вітає вас», ріже слух термін «Ковельщина», ніби це цілий край, лише ж район, так можна і Луцьк називати «Луцькщиною». Смішно. Зробіть Україні анестезію, а то скоро від перебільшень лусне.
Уже на автостанції. Бачу люди трамбуються у маршрутки на села – «обители зла», щоправда без Міли Йойович. Через десять хвилин і я приєднаюсь до цієї спільноти. Звичайним людям НАТО не потрібне, рятуйте народ, бо скоро позомбується!
Ось і дома. Відразу лікує від стомлюючої поїздки мелодія тиші. Ось вона, гармонія спокою – рідна домівка. Мама несучи відро з молоком іде мені назустріч і усміхається. І тут я подумала: «Доки житиме ця усмішка, житиме і Україна». А думки про НАТО відкладаю на наступний депресивний стан. Зараз я вдома і нарешті дихаю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141812
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.08.2009