Іванна Шкромида

Сторінки (3/258):  « 1 2 3 »

мешканці його дна

Вони  помирали  –  риби  –
мешканці  його  дна.
Небо  сьогодні
чисте:  вивісило
білизну  з  плямами
від  риболовлі;
з  ликами  моряків.
Риби  у  нього  між  пальцями
більше  не  бачили.
Втім,  кожному  набридає
бути  споглядачем.
Спокій,  якого  немає;
відчай,  який  не  зникає,
люди,  яких  забирають  
палуби  кораблів.
Місяць  буває  Часом.
Поруч  цих  риб  примостив,
ніби  святих.  З  прибоєм
їхні  хвости  здригались.  
Страх  –  це  межа  любові.
Так  він  собі  говорив.
Так  його  вчили  в  домі,
де  завмирали  лиця
з  лускою  між  зубами.

24.07.18,  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800581
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.07.2018


непритомне

Я  примощую  тіло  
до  свого  найпершого  схову,
білі  пазурі  стін
повгиналися  глибше,  ніж  тіні.
І  яка  вже  різниця,  ким  стати
для  себе  потому,
після  довгих  розмов
між  двома  непритомними  в  діях.
Мені  варто  не  знати,
чий  світ  забирає  твій  спокій.
Де  доречніше  зникнути  -
в  паузах  чи  на  словах.
Кожна  крапка  остання,
як  кроки  в  старих  коридорах.
Тільки  я  залишаюсь  в  шпаринах  -
остання  жива.
Вже  занадто  мізерна,
щоб  бути  завбільшки
з  людину.

05.07.18,  Київ  #дисонансне

Ілюстрація  -  Smudged  Lipstick,  2016  by  Malcolm  Liepke

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798261
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2018


місце під сонцем

Сполохані  птахи  на  плечах  –  
до  сну.  Вбираючи  повні  легені  повітря,
вичавлюю  жменями  кожну  весну,
і  руки  лишаються  теплими  й  вільними,
потайки  схованими  в  траву.  Хотіла
й  собі  зачепитися  гіллям
під  небом,  що  сипле  строкатим  дощем.
Та  місто  зціпило  завмерлі  узбіччя,
де  ходять  захекані  першопрохідці,
шукаючи  з  ким  помовчати  вночі.
І  я  вже  давно  говорила.  Чи  довго
загублені  птахи  вростають  в  людей.
Навпомацки  байдуже,  з  ким  було  добре.
І  кроки  чиї  нагадали  про  час
збирати  усе,  що  лишилось  від  нього,
чіпляти  на  плечі.  Щоразу  нести.
Щоразу  найважче.  Щоразу  додому.
У  місце  під  сонцем.

01.06.18,  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793946
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2018


поруч

Стаєшся  зі  мною,
як  світло  з-під  вікон  спросоння.
Вдивляєшся  глибоко,
легко  здіймаючись  вище.
І  ніби  обом  нам  буває
занадто  високо  –  
падати  хочеться  швидко  і  гучно,
втомившись.
Поруч,  обібрані
кожним,  хто  довго  не  чув.
Лежачи  поруч,  щоб
більше  нікому  не  видно.
Стоячи  поруч  підстінно,
як  кожен,  хто  був,
й  довго  тримав  на  собі
завмерлі  обличчя.
З  нами  щось  станеться,
з  кожного  щось  відійде.
Поспіхом  кинеш  під  руки
мені  свої  ниті.
І  обмотаю  зап’ястя,  щоб  аж
до  кісток.
Тільки  б  пекло.


19.04.18,  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=788167
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 19.04.2018


вірити в голос

Наскрізно  вірити  в  голос
квапливих  вітрів.
Хтось  оживив  мої  кисті,
до  неба  підвівши  поволі.
Довго  повзуть  міжребер’ям
хвостаті  уламки  весни.
Вляжуться  на  животі.
Чекатимуть  довго
дому,  якого  немає,
міста,  в  якому  є  всі.
Хтось  розвернув  в  очі
сонце.  Вкотре  стерплю,
як  сніги.  Вибрані  з  
пазухи  люди  вже  порозходяться
врешті.  Добре  було  пам’ятати
кожного  на  лице,  добре
було  востаннє
кожному  щось  сказати.
Нас  забувають
зовні,  нехтують  імена.
Вітер  кричить  крізь  голос,
наче  зриває  стіни.
Завтра  розкину  светри,
випрані  затемна.
Завтра  себе  поверну.




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783236
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.03.2018


попри

В  чеканні  всі  сіли  навпроти,
повіки  вгорнули  в  химерність
і  ляскали  довго  в  долоні.
Сьогодні  усі  холодні,  морози
підшкірні  вгризлися,
звівши  судомно  кисті.
Якось  назвали.  Вийшла.
Буцімто  на  екрані
блимають    очі  синім.
Звук,  без  якого  гинуть
концтабори  безголосих.
Схибила  першим  словом.
Всі  розвернулися.
Досить.
Шкіра  змінила  колір,
зиму  схопили  повені,
тягнуть  ліниві  колії
напівпорожні  голови,
хтось  зазирає  між  очі,
бачить  собі  подібного.
Всі  ми  сиділи  поруч,
довго  чекали.
 
26.02.18,  Київ  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=779159
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2018


відсторонені

Відсторонені,  кажеш.
Такі,  що  не  тямлять,  від  кого
ховається  сонце.
Такі,  що  не  плачуть  в  убогості
голосу  власного  в  тиші.
І  сплять,  перевернуті  на  животи.
Щоб  не  в  стелю.
Не  вірячи,  що  за  дверима
буває  щось  ліпше.

Направду,  ти  кажеш,  в  таких
заклопотані  очі.
Всередині  грають  у  піжмурки
Мілліган  й  Кізі.
І  ти  щось  говориш  до  них.
Постійно  говориш,
Стираючи  губи  зі
скривленого  
обличчя.

Побачимо,  кажеш,
якими  їх  запам'ятають.
А  раптом  -  минеться.
Пройдуть  повз.  Загубляться.
Віриш?

Він  вийшов  з  метро,
не  прощаючись,  бо  не  вітався.

І  де  йому  дітися  потім.

15.12.17,  Київ  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=766242
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.12.2017


люди у вікнах

Люди  у  вікнах  навпроти
з  недопалками  в  роті  від  втоми
на  кінчиках  пальців  мовчать.
Я  бачу,  як  сіпає  око
в  того  чоловіка  навпроти,
і  жінка  з  коротким  каре
(вгортаючи  в  светр  кота)
губами  до  нього  говорить.
Сльота.  Так,  сьогодні  сльота.
Він  бачить  повітряних  зміїв:
по  краплі  ковтають  цей  день
занадто  короткий.  Щоб  жити.
Завмерти.  В  балконному  склі
на  в  силі  себе  загубити.
Її  надто  довга  рука  хребці
забиває  у  спину.
Він  просить  її  відійти,  як  води  
відходять  під  кригу.
Він  просить  її  замовчати,
як  часто  буває  з  птахами.
Він  просить  себе  їй  сказати,
що  все  помирає  в  дощах.
І  я  відвернула  свій  погляд,
залишивши  їх  наодинці
торкатися  неба  крізь  дим.
Не  видно  вже  їх.  

10.12.17,  Київ  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=765146
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2017


діри

Вогні  міжкімнатні  в  долоні  —  і  тиха...
Знадвору  дощі  кварталами
сірими  дихають
і  стукають  пальцями  в  землю,
немов  по  мені.  Твердій.
Сповзла  з  усіх  стін,  не  зумівши
у  діри  вміститися  знову.
Злетіло  вороняче  пір'я.  Абияк.
З  руки.  Донесла.  
Примарна  розмита  дорога  
і  надто  повільна  хода.
Позаду  кімнати  заснули,
зціпивши  повіки  руками,
і  хтось  говорив  би  між  нами,
якби  ти  попереду  йшов.
Вогні  нагрівають  долоні  
довгими  язиками.
І  видно  тепер  геть  усе,
що  чорним  колись  було.

29.10.17,  Київ  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757799
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 29.10.2017


дотягнутися

І  знову  по  черзі  —  осінь,  зима.
Більше,  ніж  звично,  лишаєшся  вдома
слухати  випнуті  з  когось  слова  —  
надто  порожні.  Знадвору.  Яка
буде  тобі  найкоротша  дорога,
щоб  дотягнутися.  Спершу  присядь.
В  кожному  домі  є  щось  найдорожче,
що  не  лишають  ось  так.

Пішла.  Слухати  ближче  знадвору  слова.
Що  тобі  кажуть  ті  випнуті  руки?
Тільки  вростають  у  тіло  здаля.
Знаєш,  у  них  також  є  імена  —  в  тих,
в  кого  випнуті  руки.  Хіба?
Чи  впізнають  вони  звуки?

Маршрути.  Лінії  кроками.  Холод
між  спогади.  Вистріли  в  голови.  
День  то  який?  Все,  що  почула,
звисає  над  голосом.  Ніби  мовчить,  
зазираючи  похапцем  в  когось,
хто  врешті  побіг.

04.10.17,  Київ  #дисонасне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=753704
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.10.2017


нестерпна

Наша  осінь  така  нестерпна,
завше  губиться  в  рукавах,  довгих  надто,
щоб  бути  справжніми.
Ти  торкни  мене  до  кісток,  щоб  сповзли
зайві  з  рук  нитки.
Щоб  по  лікті  набратись  дотиків.
Наша  осінь  живе  в  містах  -
поза  ними  мерзенно  холодно.
І  судомить  від  вільних  дат,
і  тривожить  постійна  втома.
Заклякаю  в  траві  -  на  слух  -
хай  змивають  дощі  з  запізненням.
Вже  на  східцях  асфальтних  тіл
завмирають  брунатні  лінії.
Нашу  схожість  ховають  ранки,
затираючи  місто  кроками.
Наша  осінь  така  нестерпна,
коли  хоче  здаватися  спокоєм.
Наша  близькість  поволі  меншає,
крихти  з  нею  кладу  в  кишені.
Повертаюсь  обличчям  першою
бо  в  очах  щось  завмерло.

27.09.17  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752762
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 28.09.2017


тиха

Тихою,  наче  безсоння,
приходити  звикну,
з  тіла  твого  безперервно
збиратиму  тіні.
Осені  вкотре  бракує
старих  гомонінь:
поговори  до  найпершого,
кого  зустрінеш,  
навіть  якщо  не  повіриш
у  значення  слів.

Нами  боги  вже  навчилися
грати  у  шахи,
спершу  розгойдують,
потім  скидають  з  рахунків.
Знову  у  черзі  за  часом,
щоб  стати  на  місце,
вештаєш  колами
наших  колишніх  ходів:
тільки  щоб  зрушити  вкотре
і  бути  спокутаним,
знаючи,  що  це  єдине,
що  статись  могло.
Довго  тривати  у  тілі  —  
це  завчені  рухи.
Довго  мовчати  навзаєм  —
це  справжність  розмов.

18.09.17,  Київ  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=751174
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 18.09.2017


на іншому боці

За  літом  скорбота  —  у  плетиві  
сірого  ранку.  Вмиваю  обличчя  туманним
розмореним  вітром,
і  пахнуть  долоні  скоцюрбленим
листям  брунатним,  і  місто  говорить
приглушеним  звуком  коліс.
Ми  не  попрощалися  в  сутінках,
зібраних  небом.  Упало  на  ноги
по  краплі  майбутніх  дощів.
У  тебе  на  плечах  занадто  багато  "не  треба",
у  мене  на  грудях  чимало  занедбаних  днів.
Ще  хтось  мимоволі  на  звук  наших  
слів  озирнеться.  І  йтиме  в  мовчанці,
збираючи  осінь  в  думки.
Ми  наче  останні,  хто  вірить,  що  літо
сміється.  На  іншому  боці  землі.

31.08.17,  Київ  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748627
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.08.2017


понівечені

Звивини  вітру  до  скроні
ледве  торкають  надвечір.
Холод  від  мене  завмер,
коли  огорнув  за  плечі  —  і  сирістю
дня,  що  волоче  небо
до  згину  під  сонцем,  
впав  у  траву  до  колін.
Ще  терпко  від  запахів  квітів,
що  гнучко  ховались  між  пальців,
мов  падали  в  товщу  води,
якої  достатньо  для  втечі
від  рук,  холодніших  зими.
І  бути  собою  на  зламі,
коли  всі  вертаються  повз,
понівечені  голосами,
розібрані  аж  до  кісток
з  тривогою  в  зігнутих  ліктях,
якими  вповзають  в  светри  —  
я  вмію  до  всіх  промовчати,
так  ніби  відповісти.

28.08.17,  Київ  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=748192
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.08.2017


без пам'яті

У  домі  цьому  —  без  пам'яті  й  дат  —  
з  манірністю  світла,  що  зранку  простує
порожнім  затоптаним  тлом  під  ногами,
я  бачу  занадто  багато  речей.
Я  бачу,  як  стіни  випльовують  плями  —  
і  дихають  так,  наче  щось  їм  болить.
Накидкою  темряви  сутінки  вкриють,
і  волею  тиші  дріматиме  дім,
що  був  мені  першим  притулком  для  втечі
аж  поки  по  шкірі  не  вдарили  сни,
що  вилізли  з-під  голови.
І  кажуть  мені  давні  люди  тутешні,
що  гамір  не  вміє  стихати  у  тиші,
що  ніч  не  вертає  до  першого  дня,
що  кожна  любов  нам  для  чогось  потрібна,
що  кожна  наступна  хвилина  помре,
як  тільки  збагнути,  на  що  її  стало.
І  я  їм  повірила.  В  домі  цьому.
І  довго  навзаєм  мовчала.

29.07.17,  Київ  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=743988
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.07.2017


виразно

Обличчя  здаються  лігвами.
Очі  напроти  виразно  дивляться
в  надто  глибоку  прірву  —  
хтось  умостився  на  дні.
Тихо  сопе  мені  в  груди.  Тихо  сопе
мені  в  шию.  І  у  волоссі  сопе.
Аж  задираються  вуха  з  кожним  
його  сопінням.
Я  ж  убираюся  в  клапті,  зшиті  нитками  прозрінь:
мощу  йому  теплі  стіни.  Мощу  йому
теплу  стріху,  бо  замовкаю  
на  мить,  що  довжиною  в  ріку  —  
в  світі  найдовшу  й  найглибшу.
Хай  вона  довго  тече
тілом  моїх  порожнеч.
Хай  вона  виллється  з  вух
з  криком  тваринним  зсередини.
В  крихітних  тріщинах  міст
кволо  волочу  свій  світ:
інколи  жити  удвох
там  аж  занадто  тісно.

12.07.17,  Київ  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=741745
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.07.2017


видиме

По  той  бік  бути  —  собі  осторонь,
тіло  речами  завішати  звично.
Спогади,  що  огортають  холодом,
надто  мерзенно  погладжують  шкіру.
І  завмирають  на  животі.
І  заживають  під  нервами  пальців,
зігнутих  по  чотирьох  кутах.
Звідки  ілюзії  наших  облич
знають,  до  кого  звертатися  тишами.
Звички  чіпляти  на  виверти  рук
кожного,  хто  підійде  надто  близько,
міцно  тримаючись,  аж  до  кісток.
Знаючи,  що  відірвавшись  —  болітиме.
Спогади,  що  огортають  вночі,
рідко  бувають  насправді  видимими.

26.06.17,  Київ  #дисонансне  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2017


краями

Дощі  стікали  краями  тіла  -  і  стіни  міряли
їхні  краплі.  На  стіни  мовчки  сідали  руки  -
холодні  плями.  Глибокі  плями.
На  плями  довго  дивились  очі,
не  заперечивши  порожнечі.
З  такою  видимою  самотністю
вона  щоранку  мирилась  врешті.
І,  схоже,  так  засинало  світло  -  
крутила  нитку  поверх  зап'ястя  -
навколо  неї  -  по  колу  -  день,
навколо  дня  по  периметру  кола
така  прозора.  Така  прозора.
З  дощем  без  тіла  -  сама  безтілесна.
В  мовчанні  кожен  буває  вдома  -
до  неї  дім  говорив.
19.06.17,  Київ  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738614
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2017


прохолода

Прохолода  наскрізна,  наче  під  ковдру,
вмостилася  в  тіло  ранку  травневого.
Вичерпна  кожна  історія  неба,  що  заховалася
поміж  хмар.  Вичерпна  кожна  історія  жінки,
що  загубилася  посеред  стін.  
Де  той,  хто  має  дозволити  вийти  їй?

Вікна,  яких  дотуляється  тілом,
ввібраним  в  чисту  несправжність,  а  раптом
небо  її  огорне  краще  суконь.  І  на  ім'я  хтось  назве.
Чи  збагне?  З  даху  вітри  задувають  недугою  -  
краще  поспати,  щоб  знати,  де  бути,
як  заманеться  піти.

Звідкись  дурманить  нав'язливий  спокій,
а  чи  за  межами  стін  комусь  добре?  В  спину  коли  
забивають  обличчя  й  дихають,  дихають  глибше.
Й  несеш  кожного  в  дім,  намагаючись  збутися
кроків  у  тілі,  нав'язливих  зустрічей.
Ніби  усе  не  твоє.

Й  не  було  більше  облич  в  її  затишнім  домі  -  
з  виглядом  на  оксамитове  море,
з  запахом  перших  кімнатних  півоній,
з  голосом,  що  трохи  змерз.

29.05.17,  Київ  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735585
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2017


обірвана

Усе  почалося  спочатку:
світанки  з  розмитим  обличчям
крізь  склянку  туманної  тисняви  -
вийшла  кудись  обірвана
й  вицвіла  
пестити  вулиці  кроками
ритму,  розбитого  навпіл.

Буцімто  вперше  -  на  щастя  -  
ствердно  киваю  у  відповідь
теплому  стрічному  вітрові  -
хай  береже  цю  весну.  Хай  береже
місяць  вповні:  схильний
розгледіти  місто  краще,  ніж
інші  внизу.

Витісню  крайнощі  з  площ
звуками  спільної  тиші.  Скільки
розморених  тіл  вбралися  в  сукні  навмисне  -
в  сірі  тканини  дощів,
ставши  за  мить  ледь  помітними.
Вічними  в  паузі  ранку,
чистими.

08.05.17,  Київ  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=732477
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.05.2017


втрати останніх буднів

Дерева  твоїх  дворів  
пестять  дахи.  Ти  звично,
давши  нові  імена  кожному,
бавишся  в  тиші.

Звівши  усе  до  гілок  -  
втрати  останніх  буднів  -
стежиш,  як  б'ється  об  скло
твоя  недоречна  байдужість.

І  потайки  від  усіх
рахуєш  шпарини  у  небі:
безхмар'я,  що  розрослось
занадто  крикливим  нервом.

У  просторі,  де  дахи
ховають  тобі  знайомих  -  
однакових  дідусів
з  обвислою  шкірою  втоми.

І  миті  не  розбереш,
коли  оповиє  спогад
про  справжній  найперший  день,
на  інший  такий  не  схожий.

З  деревами,  що  вгорі,
ховають  тебе  від  спеки.
Гілки  опускаються  вниз,
заплющують  очі...

01.05.17,  Київ  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2017


Тиші, огорнуті в речі містян…

Тиші,  огорнуті  в  речі  містян...
Посеред  колій  трамвайних  вийти,
посеред  дня  незавершених  справ  -  
дихати  кроками  вітряних  велетнів  -  
переступають  між  нами.
Чи  справжні...
Порпаються  у  волоссі.  
Давай.
Будь  моїм  врешті  доречним  голосом  -  
що  в  тобі,  велетню,  там?

Що  тепер  бачиш  в  моїй  подобі:
сукня,  натягнута  на  сірий  колір.
Відблиски  сонця  вчепились  за  комір  -
не  доповзли  до  очей.

Їхати  в  черзі  до  наступу  ночі  -  
ти  мені  тільки  шепочеш,  шепочеш...
Я  вже  й  забула  себе  поміж  тим.
Якось  кудись  підбери...

25.04.17,  Київ  #dysonanse

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=730546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.04.2017


вдерлася

У  безкінечності  кроків  навпроти  
між  надто  кволих  наземних  птахів  
ловиш  свою  непомітну  свободу.  
Чуєш  її.  

Ледве  чуєш  її  -  тихо  шепоче,  підземно.  
З-під  інших.  Вбита  ногами  в  прогалини  днів.  
В  когось  свобода  зодягнена  в  речі,  
твоя  ж  -  на  власний  манір.  

Наздоганяй  її,  поки  вловима.  
Вдерлася  в  місто,  де  все  навпаки:  
часу  немає,  є  вільна  людина,  
тільки  -  куди  їй...

04.04.17,  Київ  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727245
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.04.2017


вивернута

Остання  на  березі  точка,  
колом  обведена,  я  -  
моря  наслухаюсь  тиші,
вивернутого  тепла.  
Згину  в  колінах  водою  
вмитого  ледь  доторкнусь  -
так  і  буваєш  собою
надто  далеко  чомусь.

Тінь  мені  спокоєм  ходить,
в  п'ятах  пісок  умостивсь.
Сповна  багата  весною,  
ледь  не  зірвалась  униз:
з  берега  точкою  -  в  товщу
рибам  чесати  хвости.

Зміни  приходять  в  утробі
кожної  пустоти.

07.03.17,  Коломия  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=722180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.03.2017


чорним клубком

І  ось  я  в  тобі  чорним  клубком
звилася,
вбрана  у  тіло,  якому  давно  не  належу.
Випнула  з  понаднормового  вжитку
лезо,  поки
на  дріб'язок  ниток  не  перетворилася.
Як  би  тобі  натякнути,  що  
світ  збожеволів:
голосно  ноги  волочить  по  наших  головах.
Тільки  від  скрипу  багатоголосся
лячно,
ніби  говоримо  в  спину  сумним  лялькам.
Бачиш,
наших  історій  в  кожнім  кварталі  тисячі.
Ти  і  я  у  Мадриді.
Я  і  ти  у  Парижі.
Ти  і  я  одне  в  одному  власні  міста  будуємо,
поки  там  хтось  говорить.
Чуєш?

15.02.17,  Коломия  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=718456
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2017


подрібнення

Зранку  потрібно  з  чогось  почати.  Бодай  піднятися  з  ліжка,  а  не  годинами  роззирати  затертості  в  стелі.  Спершу  можна  говорити.  З  собою.  Детально  спланувати,  в  що  має  перетворитися  день:  в  якому  просторі  ти  його  проживатимеш,  і  які  речі  почепиш  на  себе,  аби  інші  мали  привід  нарешті  про  щось  погомоніти.  А  далі  що?  

-  Вчора  ти  кумедну  історію  розповів.  Помітив,  як  увесь  натовп  хихотів?  Мені  навіть  на  секунду  стало  соромно  за  те,  що  ти  знаєш  такі  примітивні  нісенітниці.  
-  Вчора  я  хоча  б  кимось  був.  А  сьогодні  потрібно  все  починати  спочатку.  
-  Невже  вчора  ти  відчув,  що  чомусь  прийшов  кінець?  
-  Завершеність.  Я  відчув  завершеність…  От  знаєш,  буває  так,  що  ти  домалюєш  картинку  і  все  –  раз  і  назавжди  розумієш,  що  це  цілісна  річ,  і  ще  одна  навіть  маленька  крапля  олійної  фарби  назавжди  зіпсує  натяк  на  мистецтво.  Вчора  я  відчув,  що  завершився,  і  всі  зовнішні  фактори,  які  могли  б  вплинути  на  мене,  уже  вичерпали  себе.  
-  Це  найабсурдніші  слова,  які  мені  коли-небудь  доводилося  чути…  
-  Ось  бачиш,  ти  теж  уже  не  сприймаєш  мене  як  людину,  що  здатна  раціонально  мислити,  а  тим  паче  щось  творити.  Я  завершився.  

Завершеність  завжди  прекрасна.  Особливо,  коли  тобі  вдається  відчути  цей  момент  кінцевої  точки  створення  чогось.  Колись  я  часто  спостерігав,  як  на  котушку  намотують  в’язальну  нитку,  і  в  цьому  було  щось  магічне.  Худе  дерев’яне  наповнення  раз  по  раз  вкривалося  різнобарвною  обгорткою.  І  коли  через  кілька  десятків  хвилин  у  руках  залишався  лише  обірваний  кінчик,  ти  наче  прокидався:  ось  він  –  кінець.  Кінець  нитці,  а  потім  кінець  дню,  кінець  життю.  І  оцей  ланцюг  думок  закріплювався  в  мені,  наче  таємний  код.  І  в  наступні  рази,  коли  доводилося  спостерігати,  як  нитка  закінчується,  я  щоразу  чув  у  своїй  голові  «кінець  дню,  кінець  життю…».  Наче  хтось  боявся,  що  я  забуду  настільки  прості  закони  природи.  

-  То  що  ти  відчуваєш,  коли  прокидаєшся?  
-  Зазвичай,  мені  страшно.  Я  боюся  зрушити  з  місця.  Часто  навіть  уявляю,  що  я  паралізований,  і  тоді  все  стало  б  простіше.  Бо  в  такому  випадку  значно  легше  пояснити  комусь,  чому  ти  не  можеш  підвестися  з  ліжка.  А  як  ти  поясниш  людям  внутрішній  параліч?  І  от  я  лежу  наодинці,  намагаючись  зрозуміти,  що  зміниться  в  цьому  світі,  якщо  я  так  ніколи  більше  і  не  підведусь…  

Все  одно  все  довкола  почне  завершуватися,  а  потім  руйнуватися.  І  врешті  кожен  отримає  те,  на  що  йому  вистачило  сил  і  мізків.  А  хто  не  зрозуміє,  що  це  і  є  все,  що  могло  бути  в  цьому  житті,  завершиться  глибоко  нещасним  мрійником.  А  я  бодай  знатиму,  що  взяв  для  себе  максимум.  І  що  решта  мого  життєвого  псевдочасу  –  це  просто  приємний  бонус.  Було  б  чудово,  якби  його  можна  було  комусь  подарувати.  

-  А  хтось  з  тобою  розмовляє  про  це?  Ну,  про  цю  твою  апатію…

Я  довго  сміявся  від  почутого.  Що?  Розмовляти  з  кимось  про  це?  Та  хто  в  біса  витримає  це  слухати?  Хто  захоче  на  кілька  годин  сісти  навпроти  тебе,  начепити  на  себе  разючо  серйозну  гримасу  і  час  від  часу  розуміюче  кивати  головою.  

-  Так,  звісно.  Я  розмовляю  про  це  з  кожним.  

Я  говорю  про  це,  але  по-іншому.  От,  уявіть,  що  на  чорні  слова  можна  одягнути  різнокольорові  яскраві  гірлянди.  І  говорити  ними.  Приблизно  так  все  і  відбувається.  Тому  так-так,  я  розповідаю  щоразу  і  кожному  про  те,  що  новий  день  –  це  для  мене  каторга  існування.  Що  я  не  розумію,  для  чого  мені  бути  ,  якщо  можна  не  бути.  Ахахах…  

-  Ну  хоча  б  завтра  ти  підведешся?  
-  А  ти?  

02.02.17,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715946
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2017


морем

Відзиватися  в  тобі  морем,  
тихим  занадто  й  бездонним  -  
хочеш  в  яке  увійти.  
Спи  посередині  літа,  
буду  тобі  шепотіти  вітром  і  хвилями.  
Спи.
З-поміж  занадто  відвертих  
дотиків  сонця  і  неба  
в  воду  мою  зазирнеш.  
Я  умиватиму  плечі.
Ти  у  мені  відіб'єшся  
в  сутінках  зоряних  риб.  
Звившись  в  нитках  повсякденних,  
плутаючись  безперервно,  
раптом  одну  розірвеш.
З  неї  ж  бо  витече  море.
Моє.

31.01.17,  Коломия  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=715576
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.01.2017


(с) хиблені

І  байдуже:  руки  у  нього  із  льоду
чи  вкриті  дощем.    Птахи  літають,  окрилені
щастям  чи  втомлені  бути  між  нами.
Вкотре  сезон  марнослів'я  в  прогалинах  темряви  щез.
З  тисняви  в  коридорах  порозбігалися  діти.
Гойдаємось  поміж  стін,  поки  хиблять  у  небі  зірки.
Вийдемо  позбирати  в  жмені  розвиті  кришталі.
Я  не  збагну,  звідки  в  людях  з'являються  сни    -  
схожі  на  дотик.

09.01.17,  Коломия  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=711177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2017


спалахи

Відбиті  вікнами  спалахи  посмішок
плечі  витягують.  Думаєш:  ось  воно  -  
перші  за  довгі  хвилини  радощі.
Та  придивляєшся  -  сплять  усі.
Наче  забита  дошками  в  периметрі
рук  віддзеркалених  спинишся.  Винні  всі
у  заборонах  побачити  більше,  крім
перемотаних  в  пам'яті  віршів.
Скільки  упізнаних  в  собі  істот  -  
спритних  навпомацки  їсти  зсередини.
Сплющуєш  тіло,  хай  гріються.  Вернеться
все,  що  не  втримала  в  снах.
Тихо  вмовляють  забутися.  Де  вони?
Ті,  що  сміються  з  окрилених  демонів.

Поки  всідалися  на  підвіконня,
врешті  замовкли.

04.01.17,  Коломия  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=710254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2017


видихни

Спершу  приходять  листи.  Ще  один  прояв  свободи.
Ще  одні  літери,  стисло  закриті  в  конверт.  Мовби
мовчання  найкраще  витримує  спогади.
Мовби  кімната  найкраще  утримує  крик.
Звикнути.  Звикнути  тишею  не  дорікати.
Сміхом  вдарятися  в  лиця  щасливих.  Болить.
Тільки  б  сховати  під  сукню  знервоване  тіло,
вітром  нехай  забавляється.  Вітром  вбереться  на  мить.
Місто  мене  не  сховає,  хоч  притуляюсь  до  стін.
Вперше  з  тобою  прощаюся,  вперше  тобі  відповім.
Вийми  мене  із  конверта,  поруч  за  стіл  поклади.
Видихни.

22.11.16,  Коломия  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702275
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016


в докорах

Мені  у  відчаю  все  плутаються  руки.  
На  темних  сходах,  поміж  поверхами,  глухну.
По  краплі  холоду  зі  стін  в  обличчя  -  лячно,
що  десь  занадто  низько.  
Бути  тут  невчасно,  коли  у  кожного  за  спиною  рутина
зв'язала  накидку  на  плечі  і  кошлатить.
І  я  розчісую  комусь  нитки,  що  в'ються.
І  гладжу  кучері,  намотані  на  шию.
Яка  невдача  божеволіти  від  смутку.
Тремтіти  поряд  з  надто  теплими  людьми.
Стою  над  вами  і  боюсь,  що  розіб'юся.
Лежу  на  дні  і  докоряю.  
Де  живу...

01.11.16,  Коломия  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=698060
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.11.2016


До дір

«Якось  пізніше  моя  люба,  якось  пізніше…»  –  сказав  він  мені  і  зник  назавжди.  Мене  відвезли  в  маленьке  містечко  з  затертими  людьми.  Я  називала  їх  такими,  бо  вони  всі  надто  часто  вдарялися  одне  об  одного,  і  мені  здавалося,  що  від  таких  зіткнень  на  їхніх  руках  мали  б  з’являтися  дірки.  Потім  ці  люди  відносили  б  свій  верхній  одяг  до  вмілої  кравчині,  яка  непомітним  швом  відновлювала  б  затерті  ділянки  пальт.  І  тоді  усе  починалося  б  спочатку.
Я  єдина  намагалася  оминати  інших.  Іноді  доводилося  ухилятися,  рідше  –  іти  проїзною  частиною.  Між  автівками  я  почувалася  безпечніше.  Тітка  завжди  змушувала  ходити  мене  по  свіже  м’ясо  за  три  квартали  від  нашого  будинку.
-  Мені  кілограм  м’яса,  тільки  впакуйте  в  щось  цупке,  будь  ласка,  щоб  я  не  бачила,  що  несу.
Молода  жінка  вручила  мені  курячі  стегна  в  найпрозорішому  пакеті,  який  тільки  у  неї  був,  і  ввічливо  посміхнулася.  За  натягненою  на  її  обличчі  шкірою,  мабуть,  повсідалися,  мов  на  лави,  десятки  бджіл,  які  заважали  їй  мене  почути.
-  Дорога  додому  забере  в  мене  немало  часу  ,  –  чомусь  я  вирішила  повідомити  це  продавчині.  –  Піду  вже.  
Людський  вихор,  що  володів  вулицею,  неабияк  лякав  мене.  Якомога  міцніше  стиснувши  в  руці  торбинку  з  м’ясом,  я  наче  оповила  себе  захисною  оболонкою  з  посмішки  і  нарешті  рушила  вперед.  Дорогою  мені  доводилося  чути  чимало  надто  гучних  звуків  та  зовсім  небагато  слів.  Колись  я  гралась  в  гру:  ходила  вулицею,  запам’ятовувала  випадкові  фрази,  які  кидали  між  собою  перехожі,  потім  приходила  додому  й  писала  оповідання.  Це  було  досить  кумедно.  Щовечора  я  сідала  з  батьком  біля  каміна  і  читала  йому,  що  вдалося  зберегти  зі  слів  за  день.  Він  завжди  багато  сміявся.  І  цей  сміх  давав  мені  зрозуміти,  що  зовсім  скоро  щось  із  цими  словами  буде  не  так.  Наче  вони  втратять  магічну  дію,  перестануть  його  тішити.  І  тоді  він  зникне  назавжди.  Посмішки  вміють  змушувати  людей  залишатися.
А  тепер  я  марнувала  свій  час  на  споглядання  цілком  недоречних  сутичок.  Сутичок  між  сірими  і  сірими  пальтами,  між  білими  і  білими  пальтами,  між  чорними  і  чорними  плащами.  Між  тими,  хто  стояв  і  просто  очікував,  поки  до  нього  хтось  торкнеться,  щоб  розгойдатись  і  нарешті  вцілити  в  когось  іншого  у  відповідь.  Десь  мусив  існувати  маленький  імпульс.  Хтось  зумисно  запустив  його  в  це  місто  затертих  людей.
У  дім  тітки  я  ввійшла  надвечір,  коли  замерзлі  без  верхнього  одягу  мешканці  дещо  вивільнили  узбіччя.
-  Сьогодні  ти  швидко.  Задоволена  прогулянкою?  –  Прокричала  до  мене  з  кухні  тітка.
-  Ще  б  пак.  У  цьому  місті  всі  дуже  приязні.
-  Я  знала,  що  тобі  сподобається.  Допоможеш  з  вечерею?
Я  вдихнула  ароматні  запахи  напівзготованої  їжі  й  почала  розкладати  на  столі  курячі  стегна.
-  А  чому  ти  ніколи  не  виходиш  з  дому?  –  Несміливо  запитала  я.
Тітка  лише  мочки  вивільнила  вікно  на  кухні  від  темних  штор.  І  ми  продовжили  готувати  вечерю,  споглядаючи,  як  перехожі  гойдалися  одне  між  одним,  протираючи  до  дір  светри.

20.10.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=695706
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.10.2016


з кимось

Приростає  безбарвність  до  стін.
І  тихо  кажу  "постій".  
Під  ноги  влилося  море  -  
лоскоче.  Твій  дім  -  не  мій.
Збираю  в  порожні  склянки
розморених  цвіркунів.  
Бо  темно  занадто.  Темно.
Кажу  собі:  дім  -  не  мій.
У  ньому  шкребуть  підлоги,
і  тіло  вже  приросло  -  
вслухаюся.  Дно  -  до  дна.
Ти  вичерпав  воду.  Вправно.
Чи  дихає  ще  хтось  тут,
окрім  шпарин.

12.10.2016,  Коломия  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=694047
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2016


схожі на тебе

Чи  впізнаєш,  
коли  повертаються  в  дім
через  століття  схожі  на  тебе.  
Чи  ні.  Вір  їм.  
Вони  -  безкінечне  продовження  лінії.

Нишпорюсь  в  снах  -  своїх  і  чужих.  
Схиблена.  
Вперше  на  руки  впали  дощі.  
Випила.
Винна  тобі  кожну  мить,  
що  просиділа  мовчки.

В  сірому  одязі,  
вправно  захована  тінями,
пещу  волосся  твоє.  
Чи  упізнавана.  Вір  мені.
Наша  свобода  не  вийде  у  двері
навпроти.

Тільки  хитатимуть  тіло  до  тіла.
В  спокої.
Їхні  обличчя  нам  призвичаїлись.
Дотики  вже  не  холодні,  як  вперше.
Колись  повернусь.

06.10.2016,  Коломия  #dysonansne

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=692885
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2016


наповнена

там  час  від  часу  гучно,  надто  гучно
зі  скрипом  входжу  в  тисняву  повітря,
в  моїх  кістках  розворушилось  місто,
де  тісно,  надто  тісно  -
повтікали  -
спустошивши  за  мить,
і  в  тілі  -  тихо
і  слухаю  себе,  де  протягає,

яка  порожня...

кожна  жменя  сміху
розтиснена
і  пошкодую  втрати,
бо  звуки  в  цій  кімнаті  стали  тілом:
в  обіймах  просиджу,  ввібравши  суті

яка  наповнена...
непотребами  звуків

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688348
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2016


зніми

обпікає  моя  
ще  досі  примружена  осінь
сонцем  промацані  наскрізь,  
падають  діти  
говорить  до  них  трава  -
ще  досі  моя  -  говорить:
в  протоптаних  впадинах  неба  -  
свої  мандрівки

в  тих  записах  перших  розмов  
скриплять  підвіконня,
настирливо  треться  об  ноги  
розлючений  пил  -  
зніми  з  себе  втому  -  кричу  я  до  нього
чи  чутно,
як  хтось  мені  зверху  у  відповідь  
теж  кричить

08.09.16,  Коломия  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688335
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2016


Навиворіт

Вона  обводить  пальцем  контури  хмар  і  уявляє,  що  вміє  ними  керувати.  Один  невеличкий  рух  –  і  ота,  схожа  на  гнома,  перетвориться  на  жабеня  або  ж  відпустить  котячі  пазурі.  А  ось  у  того  хмарного  сома  вже  зовсім  скоро  виросте  гуля  на  голові.  Які  химерні  істоти  раптово  народжуються  над  нами  і  так  само  непомітно  зникають.  Вона  гладить  небо  своїми  лагідними  доторками  і  намагається  нікого  не  чути.

-  Коли  ж  вона  перестане  займатися  дурницями?
-  Та  залиш  її  в  спокою.  Ти  що,  не  пригадуєш,  якою  вона  була  до  цього?  
-  У  тому  то  й  справа,  що  до  цього  вона  була  абсолютно  нормальною.  Ні.  Ну  хоча  ті  її  рідкісні  побачення  і  дивували  мене.  Постійно  вона  обирала  не  тих.  Але  все  ж…  Та  вона  принаймні  не  нехтувала  нашою  присутністю.  Розповідала  все.  Чуєш?  Підійди,  будь  ласка.  
-  Перестань.  Прошу  ж  тебе,  облиш  її.  Он  вона  навіть…
-  Ні.  Ну  це  вже  нікуди  не  годиться?  Ти  бачиш?  Посміхається  вона!  До  кого?  До  неба?  Знову  навигадувала  собі  там  чогось.  

Ховаючи  ті  дві  постаті  за  спиною,  вона  починала  вірити  в  їхню  відсутність.  Що  просто  зараз  розвернеться,  а  позаду  розкішні  дерева  чи  то  навіть  поле,  виоране  поле,  тільки  б  не  було  стоптаним  і  могло  спокійно  дихати.  Проте  поки  їй  залишалося  лише  уявляти  їх  двома  кулями,  якими  вона  жонглює  із  заплющеними  очима.  Перекидує  ними  так,  що  ті  аж  неба  торкаються  і  вдаряються  то  в  одну,  а  то  в  іншу  хмару.  А  потім  геп!

-  Ну  що  тут  у  вас?  Досі  сидить?
-  Досі…  Повір,  якби  він  мені  дозволив  підвестися,  я  б  уже  давно  привела  її  сюди.
-  Мені  сьогодні  розповіли,  що  за  минулий  місяць  тут  кілька  таких  випадків  сталося.  У  сусідньому  будинку  одна  навіть  зникла.
-  Як  це  зникла?  
-  Кажуть,  що  вона  пішла  з  кимось.
-  З  ким  це?  Бути  такого  не  може.  Ніхто  звідки  нікуди  не  йде.
-  Не  знаю.  Інколи  мені  здається,  що  світ  з’їхав  з  глузду.
-  А  ти  чому  мовчиш?  Чув?  Зникла  одна?  

Ще  одна  куля?  Вона  ж  не  поміщається  в  її  долоні.  Доведеться  їх  зменшувати.  А,  хоча  чорт  з  ними.  Геп!  Геп!  Геп…

-  Я  все  чую.  Принаймні  те,  що  мені  потрібно.  І  не  стискуй,  будь  ласка,  так  мою  долоню.  Боляче.
-  Думаєш,  наша  теж  зникне?
-  Гадаю,  для  цього  немає  причин.  
-  У  тебе  теж  колись  не  було  причини  сюди  приходити.  Але  ти  тут.  Он,  навіть  вже  забув,  що  можна  знаходитися  в  іншому  місці.

А  тримати  небо  на  голові  було  б  дуже  важко.  Але  раптом  воно  занадто  легке?  Таке,  як  папір?  Може,  хтось  намалював  небо  аквареллю  і  приклеїв  зверху,  над  нами?  А,  ми…Боже.  А  ми  думаємо,  що  це  якісь  надто  великі  і  незбагненні  матерії.  Все  ж,  мабуть,  має  надто  просте  пояснення.  Вона  бере  шматок  паперу,  який  падає  на  неї  згори  і  вмощує  собі  його  на  голову.  Тепер  мусить  струнко  тримати  тіло,  аби  небо  над  нею  не  похитнулося.

-  Зажди.  Що  це  вона  робить  тепер?  
-  Здається,  вона  щось  відчула.  Може,  її  голова  почала  боліти?
-  Дурню,  голова  болить  лише  після  таблеток.  
-  Знаєте,  я  мабуть  піду,  бо  вже  моя  скоро  повернеться.  Потрібно  зробити  так,  щоб  вона  не  помітила,  що  я  приходила  до  вас.

Одна  кулька  занурилася  в  пісок.  Ще  трішки.  Зрештою,  не  так  багато  кульок  доводиться  потім  підбирати.  Поки  тримаєш  їх  поруч,  здається,  що  вони  не  потрібні.  Вона  кладе  ті  дві,  що  залишилися,  собі  до  кишені  ,  притуляє  їх  до  тіла.  Голова  з  небом  вже  давно  стали  єдиним  цілим.  Потрібно  йти  до  них.
Вона  підійшла  в  той  момент,  коли  двоє  на  веранді  мовчали.  Вони  спали,  схиливши  докупи  свої  голови.  Вона  міцно  стискувала  його  долоню.  А  він  випростав  ліву  ногу,  наче  хотів,  аби  хтось  через  неї  перечепився.
Тепер  вона  роз’єднає  їхні  долоні.  По  черзі  відвезе  їх  до  своїх  кімнат.  Вкладе  їхні  старі  тіла  в  ліжка.  І  запише  в  зошит  з  чергування,  що  за  сьогодні  нічого  не  змінилося.  Старі  люди  не  вміють  гаяти  часу.  Їхнє  небо  завжди  над  ними.

08.08.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682631
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.08.2016


загорнуте

поночі
наче  останні  птахи  поснули
з  посмішками  чи  без
літо  -  для  когось  завжди  минуле  -
виринуло    

десь  
знову  на  пальцях  дістати  б
до  листя
в  пазусі  щоб  жило
дай  мені  знати,  хто  буде  винним
в  спогадах

виринуло

аби  не  більше  в  ногах  павутини,
щоб  не  чіплятись  словами  
за  страх
літо  -  це  те,  що  живе  без  причини,
просто  торкається  спин

загорнись
спи  між  птахами,
всміхаючись

04.08.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681886
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.08.2016


Дихай повільно

Він  справді  виглядав  дещо  інакше,  ніж  зазвичай.  Нова  футболка  вмостилася  на  плечах  зовсім  незграбно,  руки  тремтіли,  легко  погойдуючись  поблизу  підлокітників,  черевики  досі  тримали  на  собі  вранішню  вологу.  Дивився  він  лише  донизу,  наче  визирав  свої  зіниці  в  тих  ледь  помітних  відблисках  роси.  

-  Ти  спав  цієї  ночі?  

Здається,  це  запитання  його  злякало.  Він  різко  подивився  мені  в  очі  і  навіть  підсунувся  на  стільці  вище,  наче  обирав  зручну  позу  для  того,  аби  почати  довгу  розмову.  Дивакуваті  людські  рухи.  Інколи  вони  занадто  банальні,  а  подекуди  –  геть  розкривають  усі  людські  таємниці.  

-  Я…  мабуть.

Наважившись  нарешті  підійти  ближче,  я  присіла  поруч  на  ноги  і  поклала  свою  голову  йому  на  коліна,  чекаючи  поки  він  занурить  свої  довгі  пальці  в  моє  незграбно  зачесане  волосся.  Тривала  ціла  вічність,  поки  я  вслухалась  у  його  занадто  важке  дихання  і  намагалася  второпати,  що  з  цим  чоловіком  сьогодні  не  так.  Переді  мною  розплелося  кімнатне  море:  хвостаті  стільці-риби  метушливо  ковзали  перед  очима,  все  гойдалося,  ніби  прикликало  вітер.  А  волосся  залишилось  незрушеним.  Волога  з  черевиків  зникла.  Натомість  на  стінах  осіла  дивним  плетивом  струмочків  водяна  пара.  

-  Сьогодні  ти  залишишся  без  чаю.

Чи  правильні  слова  я  зараз  вимовляю…  У  момент,  коли  найближчі  раніше  люди  стоять  на  надто  віддалених  кінцях  своїх  думок.  А  до  банальності  звичне  переплетення  пальців  залишається  лише  спогадом  з  недалекого  минулого.

-  Мі,  пригадуєш  наше  останнє  літо  в  набережному  будиночку.  Ти  ще  тоді  позбулася  свого  довгого  м’ятного  плаття  і  заріклася  ніколи  не  починати  пити  міцний  алкоголь.  І  я  так  боявся  торкнутися  тебе,  твого  занадто  близького  тіла,  а  ти  не  відходила  від  мене  ні  на  крок.  Ні  на  крок…  І  я  подумав  тоді,  що  жінок  не  обирають.  Вони  вільні  бути  там,  де  хочуть,  і  поруч  з  тими,  хто  їм  не  байдужий.  О,  а  твій  синій  гребінець.  Ти  щоранку  вмивала  його  водою  з  океану  і  шепотіла  при  цьому  цитати  з  улюблених  книг.  Дивачка.  Я  спостерігав  за  тобою,  як  за  маренням  зі  сну.  

Я  хотіла  відповісти,  але  раптом  відчула,  як  пальці  його  лівої  руки  раптово  торкнулися  моїх  губ,  даючи  знати,  що  мій  голос  зараз  зовсім  не  доречний…

-  Мі…  Ти  пробачиш  мене?  Усі  мої  банальні  поривання  змінити  щось  у  собі  врешті  не  закінчуються  нічим  хорошим.  Я  забув,  де  ти  зберігаєш  свої  перші  малюнки.  Забув  про  наших  дітей.  З  ними  все  в  порядку?  А,  хоча,  нічим  перейматися.  Ти  завжди  опікувалася  ними  із  деяким  надлишком.  Я  нещодавно  знайшов  наше  старе  фото.  Оте,  де  ти  схилилася  вперед  від  сміху,  бо  я  розповів  тобі  про  свій  чудернацький  сон.  Мі...  мені  зараз  здається,  що  то  був  єдиний  момент,  коли  я  бачив  тебе  щасливою.

Учора  я  ходив  до  батька,  і  він  сказав  мені,  що  я  занадто  багато  проводжу  час  наодинці,  і  що  тепер  моє  обличчя  не  годиться  навіть  для  надгробної  світлини.  Уявляєш,  він  уже  думає  про  мою  смерть!  І  знаєш,  що  я  відповів  йому?  Я,  я  сказав,  що  довкола  занадто  багато  людей,  яким  можна  сказати  це  ж  саме.  Ми  з  ним  ще  ніколи  так  довго  не  мовчали.

А  ще  мені  спало  на  думку,  що  тобі  варто  переїхати.  Так,  можеш  орендувати  будинок,  в  якому  ми  жили  взимку.  Там,  здається,  уже  з’явилася  електрика,  і  ти  випікатимеш  вівсяне  печиво.  А  потім  розноситимеш  їх  сусідам.  І  вони  посміхатимуться  тобі  доречніше,  ніж  тоді,  коли  ми  вперше  з  ними  зустрілися.  

Здійснення  мрій  –  не  що  інше,  як  перетин  майбутнього  з  тим,  що  нам  найбільше  імпонує,  що  відрізняється  від  рутини  і  має  відтінок  незвичності.  Коли  стикаємося  з  цим,  то  говоримо,  що  трапилося  щось  дивовижне,  навіть  магічне,  і  надалі  все  відбуватиметься  зовсім  по-іншому.  Небо  залишиться  небом.  Метушня  –  метушнею.  Очі  будуть  такими  ж  зеленими.  Руки,  як  завжди,  труситимуться  перед  нарізанням  хліба.  Але  все  буде  зовсім  інакше.  Хіба  не  так?

Він  перестав  торкатися  моїх  губ  і  порухом  руки  дав  знати,  що  я  можу  йти.  Отак  просто  встати  з  його  колін  -  і  піти.  Наче  я  та  жінка,  про  яку  він  щойно  розповідав.

25.07.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680111
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2016


погойдування

гойдатись  в  пам'яті  днів  -  
щоб  докупи  зібрали  шматками
поміж  стін,  що  хапають  за  руки
тіні  кістляві
зіжмеш  
моє  тіло  сутуле  в  долоні  -  
по  відбитках  на  фресках  з-під  сонця,
ледь  помітних  між  тисняв  людей

як  занедбаний  вихід  із  храму,
шепочу  лише  скреготом  кроків,
на  ім'я  вже  своє  не  озвусь
липне  місяць  до  скронь
як  доречно  
відбивати  у  пам'яті  світло,
відмиватись  водою  навхрест

завтра  знову  зітрусь  поміж  вітром
і  застанеш  у  місці  не  тих,
і  не  там  буду  вештатись  
ніби
я  удома
серед  своїх

21.07.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=679222
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2016


іншим

Небо  синявою  вдарило  в  зіниці,
з  боку  на  бік,  ще  не  вичерпана  сном.
Холод  вештає  розмореним  обличчям,
не  впізнаваним  ні  зараз,  ані  до.

Перешіптуюсь  зі  снами,  як  годиться.
Поводирами  спускають  до  тіснот  -  
у  кімнаті  все  одноголосе  й  нице
прикувало  моє  тіло  до  кісток.

Не  бентежать  чаші,  повні  розмарину,
порожнечі  не  затримують  людей...
Розливаю  воду  просто  на  коліна,
риби  плавають,  ховаючись  на  дно.

Млосно  в  пам'яті  затримувати  краплі,
вони  капають  між  днями.  Ледь  терплю,
що  навколо  відбувається  щось  інше.
Риби  тонуть.

19.05.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667064
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2016


надто

голів  колисання  вечірні  на  плечах
в  невидимих  коконах  сутінків  перших
у  місті,  що  втратило  зайвих  сновид  -
їх  двоє,  об'єднаних  плетивом  пальців,
закритих  тилами  прогавлених  станцій  -
надвечір  їх  двоє  таких

вони  визирають  скупими  очима,
вливаючись  в  холод  кімнатного  стану,
тримаючи  тіло  одне  замість  двох,
і  вікна  скоріш  прикривають  повіки,
і  стіни  ховають  в  шпарини  по  тіні  -  
і  де  вони  двоє  за  крок

як  море,  сполохане  диханням  ночі,
мінливості  поглядів,  відстані  в  звуці,
розкидана  тиша  в  комоди,  на  ключ
по  головах  їхніх  скуйовджених  -  вітер
не  чують,  як  їдуть,  не  чують,  як  йдуть
дорогами  різними  надто

24.03.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.03.2016


птахоподібне

скільки  в  тобі  доброти
світ  розвернувся  навпроти  -  
креслиш  свої  широти,  
ставиш  чіткі  хрести  
навіть  не  знаєш,  хто  ти
вперто  в  одній  подобі
вештаєш  між  людьми

звідки  твої  птахи  -  
бачиш,  куди  летіти
їхні  німі  роти  
в  тебе  вливають  світло
їхні  короткі  сни
стягнеш  в  старий  наплічник
просиш  птахів  "кажи"
чуєш,  як  завжди,  більше

вернешся  до  зорі
вправно  сплітати  ниті:
темні  хвости  комет,
світлі  -  підводних  риб
в  пазуху  сонце  вкинеш  -  
вернеш  птахам  поживу
скільки  в  тобі  людей
гнізда  
змостили

22.03.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653745
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2016


передчасне

горизонт  обмілів  передчасно  -  
крихти  дня  з-під  повік  розбрелись
з-поза  ранку  вростали  в  дороги,  
де  впритул
наші  кроки  дотичні
добігали
у  спільний  кінець

невпізнанною,  знаю,  залишиш
це  ж  тепер  -  на  межі,  де  облич  
забагато  всміхається  вглиб,
тільки  я,  невблаганна,  забула
обгорнути  своє

горизонт
затулив  моє  тіло  по  плечі,
чи  ти  бачиш,  що  досі  я  є
твоїм  втіленням  в  іншій  подобі  -
передчасно  зникаючим

18.03.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652524
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2016


пошепки

відколисала  на  плечах  відстані,
відшепотіла  усі  імена,
скреготи  птахів  -  світліших  від  сонця  -  
тягнуть  до  моря  й  пісків  -
там  -  своя,
сплутана  з  небом  одним  божевіллям
замість  -  за  чверть  -  за  молитвами  -  за
губи  змотали  на  себе  твій  голос,
відшепотіли  слова
тут  -  своя
позачіпала  за  лікті  вітри,  
в  очі,  зажмурені  птахами,  -  воду
море,  живи,
перед  кожним  живи,
кому  забракне  свободи

13.03.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651365
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.03.2016


прогалини

прогалини  в  часі  вільніші  від  перших  земних,
і  ти  не  останній,  
хто  ствердно  киває  на  правду,
і  ти  не  найперший,  
хто  ствердно  брехнею  змовчав,
така  собі  істина:  
де  б  ти  не  був,  з  ким  не  дихав,
та  завжди  на  тобі  повисне  мовчання  тягар

звикатимеш  бути  навпроти,
і  навіть  навчишся  
ховати  під  комір  розмови,
і  встанеш,  щоб  йти
і  будеш,  як  інші,  
вкривати  себе  падолистом,
бо  осінь  не  вміє  по-іншому  бачити  сенс  -  
за  кожним,  хто  в  ній,  
вона  замітатиме  все

а  раптом  у  часу  не  буде  для  тебе  хвилин
і  де  ти  зупинишся
з  ким

25.02.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=646926
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2016


дотики

у  спокої  схрещую  руки:
надранок,  буває,  уперше  приходить  сон
колискою  промінь  розхитую  -
світло  закреслює  лінії  строгого  тіла
я  часто  гальмую  інертне  наближення  до  вікон  -
аби  не  розгледіти  більше,  ніж  бачу  в  собі
і  чую

бо  сонце  вже  випило  зими  потойбік,
повз  них  
вертають  до  мене  найперші  хвилини
сьогодні
ти  прийдеш  мовчати,  коли  усе  догорить
і  хибити  поглядом  довгим,
наврядче  відчутним

а  ззовні
стикаються  люди,  бо  щось  їм  безмежно  болить
і  ти  загубився  між  ними,  закутаний  сонцем
на  згадку
тріщать  мої  стіни  -  це  вітер  розхитує  світ,
щоб  всі  його  знали  

на  дотик

07.02.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642035
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.02.2016


Суть в іншому

В  очах  щось  блимнуло.  За  мить  на  правій  руці  з’явився  відбиток  денного  світла.  Ніч  зникла  раптово,  вкотре  поставила  його  на  ступні,  перевернула  в  горло  останні  краплі  води,  налитої  в  склянку  ще  звечора,  й  виштовхала  у  ванну  кімнату.  Стосунки  зі  снами  в  нього  були  напруженими  –  він  щоразу  прокидався  з  дивним  відчуттям  дискомфорту,  згадував,  що  саме  змусило  його  знітитися  й  забути,  хто  він  такий  насправді.  Вмиваючи  обличчя,  він  то  ходив  розбитими  сільськими  дорогами,  то  тулився  до  не  знайомих  досі  людей,  він  лупцював  перехожих  і  грав  на  там-тамі,  перебуваючи  в  оточенні  індійського  племені.  Вода  в  крані  закінчилася.  Двері  грюкнули.

Район,  в  якому  він  мешкав,  був  ледь  примітним.  Про  нього  часто  забували  електрики  й  листоноші,  але  на  противагу  –  мовчанка  була  тут  постійним  мешканцем.  І  це  його  втримувало.  Вмостившись  під  підвіконням,  впритул  доторкнувшись  хребтом  до  стіни,  він  заплющував  очі  й  розмірено  дихав.  Лише  так  можна  було  вірити  у  важливість  свого  перебування  тут,  у  справжність  свого  тіла,  у  те,  що  з  ним  хтось  колись  говорив,  і  йому  на  те  було  не  наплювати.  Бо  найбільше  болить  те,  що  найчастіше  залишає  байдужим.  Наче  хтось  навмисне  водить  тебе  тими  дорогами,  де  живуть  багатії  і  щасливці,  а  в  сусідньому  провулку,  імовірно,  хтось  відчуває  себе  надто  самотнім.  Та  ніхто  не  здогадається  звести  ці  дві  дороги.

Сьогодні  старий  фургончик  віз  його  струнке  сильне  тіло  в  напрямку  центральної  частини  міста.  Дорогою  він  спинився  підібрати  кілька  впалих  яблук  обабіч.  Потім  спинився,  аби  викинути  недоїдки.  Він  спинявся  все  частіше  й  частіше,  наче  відтягував  час,  який  мав  наблизити  його  до  масового  скупчення  людей.  Врешті  остання  зупинка  змусила  його  зачинити  машину  й  покласти  її  на  сигналізацію.  

-  Мені  потрібно  в  бібліотеку,  –  говорив  він  кожному  зустрічному,  який  прямував  напроти,  –  мені  сьогодні  справді  потрібно  туди.  Йому  подобалося  відповідати  тим,  хто  ні  про  що  у  нього  не  запитував.  Він  викривлено  усміхався  й  продовжував  втовкмачувати  жінкам,  чоловікам  і  дітям,  куди  він  прямує.

Присівши  за  вільний  стіл,  він  випрямив  спину  настільки,  що  відчув  як  хрустить  кожен  хребець.  Озирався  то  вправо,  то  вліво,  й  нарешті  помітив,  як  до  нього  наближається  чорнява  офіціантка.

-  Кави  у  нас  немає,  салат  з  оливками  теж  закінчився,  –  максимально  швидко  промовила  та,  втупившись  у  свій  блокнот.

Він  дивився  на  дівчину  так,  наче  та  щойно  промовила  страшне  прокляття.  Поступово  його  обличчя  викривилося  настільки,  що  він  сам  відчув  до  себе  ненависть.  Схаменувшись,  він  занадто  повільно  відповів,  що  хоче  зеленого  чаю  без  цукру.  Забере  його  з  собою.

Дівчина  кивнула  й  поспішила  в  бік  кухні.  А  він  ще  довго  крутив  головою,  намагаючись  вгадати,  хто  з  присутніх  випив  останню  в  цьому  кафе  каву.  

-  Але  ж  Ви  сьогодні  не  були  в  бібліотеці.

Йому  було  лячно  повертати  голову.  Він  впізнав  голос  офіціантки.  Так,  безперечно,  він  знав  її  не  так  давно,  аби  ділитися  своїми  секретами,  але  вона,  очевидно,  була  надто  спостережливою.

-  Ні,  це  просто  нахабство.  Спочатку  Ви  пообіцяли  прийти  в  бібліотеку,  потім  образилися  на  те,  що  в  нас  немає  кави.  Ви  що,  геть  збожеволіли?

Сором  настільки  опанував  ним,  що  єдиною  його  відрадою  стало  постукування  пальцем  по  своєму  коліні.  

-  Агов!  Гляньте  всі  на  цього  чоловіка!  Він  настільки  знахабнів,  що  вирішив  жити  наперекір  усім!  Він  навіть  одягнув  сьогодні  цю  огидну  зелену  сорочку!

Жінка  не  переставала  кричати.  Вона  впевнено  ходила  між  столиками,  потираючи  руки  об  свій  фартух,  час  від  часу  тицяючи  пальцем  на  нього.  Вона  підходила  до  кожного,  хто  того  ранку  зайшов  у  те  кляте  кафе  й  продовжувала  говорити  про  його  непристойну  поведінку.

Він  вийняв  з  кишені  грошову  купюру.  Повільно  поставив  її  на  стіл  і  під  уже  надто  ненависний  жіночий  голос,  вийшов  на  вулицю.  Тепер  усі  надто  прискіпливо  дивилися  на  нього.

-  Ви  що  справді  не  були  сьогодні  в  бібліотеці?

-  Мамо,  цей  дядько  всіх  обманює.

-  Ось  він!  Ось!

Ця  вулиця  ставала  занадто  вузькою  для  нього  і  них.  Він  помічав,  як  жінки  прискіпливо  оглядають  його  зелену  сорочку.  Деякі  навіть  намагалися  торкнутися  до  нього,  аби  розвіяти  сумніви  його  існування.  Аби  переконатися,  що  та  сорочка  справді  зелена,  дехто  підходив  впритул,  знімав  свої  заплямовані  окуляри,  й  кілька  хвилин  розглядав.

-  Не  може  бути…  –  Чулося  звідусіль.

Що  сталося  з  цим  містом?  Він  не  був  тут  лише  кілька  років.  Втома.  Надто  галасливо.  Він  просто  невчасно  тут  опинився.  Не  туди  зайшов.  Так  буває.  Ти  ідеш,  ніби  знаєш  куди,  але  раптом  опиняєшся  не  там.  І  люди.  Не  ті  люди.  Не  ті  сьогодні  мали  тут  ходити.  І  кава.  Кава  не  мала  закінчуватися.  І  місто.  Місто  мало  бути  іншим.  

Фургончик  зупинився  вдруге.  Увійшовши,  в  порожнє  помешкання,  він  швидко  роззувся  і  викинув  порожній  стаканчик  від  зеленого  чаю  у  сміттєве  відро,  що  було  переповнене  такими  ж.  

-  Завтра  все  буде  по-іншому,  -  сказав  він  сам  собі  й  повісив  зелену  сорочку  поміж  десятками  інших  зелених.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639663
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016


пістрявість

пістрява  дощова  вулиця:
хиблять  ноги  калюжами  -  
з  ринв
визирають  водойми  -  
паплюжать  траву  
насміх  протерті  вилиці  -  
все  поміж  нами  злилося,
з  порохом  злилося  поспіхом  -  
в  нас  тепер  спільна  суть

з  нас  виливаються  смерті  
як  тобі  -  бути  смертним?
як  відчувати  хрипи  
в  дірах  свого  нутра?
виверни  моє  тіло!  
все  обертається  вщент  -  
краплі  -  у  небо  цілять
з  нас  виливається  смерть

23.01.16,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=638059
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2016


двоголосся

Двоголосся  вірувань:  в  коліна  вкладаєш  чаші  порожні,
плечі  рівніше,  скроні  холодні  -  думаєш,  як  проповідник.
Схоже,  що  всі  нарівні:  тиша  і  голос,  світло  в  тіні,
і  мерехтіння  між  небом  й  землею  -  все  схоже.

Все  затягнулося  довше  очікувань.  Жде,
поки  зголосишся  грати  за  правилом  "бути".
Віриш  у  інших.  Все  ще  собі  програєш.
Легше  закутати  тіло  в  собі  подібних.

Я  не  вимолюю  лестощів  чи  доброти,
навіть  на  згадку  не  буду  просити  заслуги.
Чую  -  говорять  над  тілом  щодня  голоси,
десь  дуже  високо  
й  низько.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=634147
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2016


усамітнене

перебудемо  час  до  весни,
поки  капне  зі  стріхи  на  скроні  -
занадто  терпимі  до  болю,  
ми  тільки  складаєм  долоні,
аби  далі  йти

розмови  буденні  
з  утроби
вичерпують  суть  усамітнень
вовтузять  тіла  між  кімнат,
шукаючи  сонця  й  ілюзій

птахи  покидають  навзнак
лише  залишаються  люди
сідати
у  мертвий  літак

під  небом  вітри  затихають
від  тиші  згасають  міста
і  добре  б  знайти,  що  шукаєш,
не  дочекавшись  
світла

30.11.2015,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=625164
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2015


стиснуте

виношуючи  ім'я  своє,
наче  найпершого  критика,
тихо  запитуєш,
хто  ти  є?

дві  субмарини  випливли,
ніби  в  очах  були  дірки,
їх  проштормило,
вилило
хто  ти  для  себе?
хто  ти  є?
хто  тебе  з  чрева  вибрав?

зношений  всесвіт  светри  протер
лати  між  тілом  й  вітром
зчавлений  сік  з  бороди  тече,
небо  стиснулось
кличе
твоїм  ім'ям  когось  іще  

23.11.15,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623422
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2015


схоже

ті  змащені  водою  руки
схожі  на  проповідників
вимикаю  звук  в  голові
й  уявляю  їхню  розмову
вони  надто  близько  до  тіла,
аби  їх  не  чути  зовсім
вони  змовилися  говорити
зі  мною  
німою

обернуся  до  стін  і  слухаю
аж  дурманить  від  спокою
ззовні  
забагато  тривожних  звуків
зазирає  в  шпарини
стерплю
в  переддень  важливого  шторму
обмиваю  руками  постіль
що  доречніше  в  цю  хвилину
що  простіше

що  обірветься  з  мого  тіла,
коли  буду  далеко  звідси
хто  піде  за  слідами,    стопче
і  знічев'я  забуде  ім'я
перевернуті  спогади  -  віщі
я  блукаю  в  своїй  подобі
наливаю  на  руки  воду,
хай  говорять  хоча  б  вони

08.11.15,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619506
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2015


без рухів

залиш  мені  простір  безвітряний,
листя  щоб  стало  повітрям
шкіру  шкребуть  добре  згострені  кінці
справа  наліво
встояти
ніг  щоб  не  видно  крізь  жовтень,
щоб  ненавмисно  тут  бути
прихистку  тихого  перші  вечірні
пестощі  в  танці  без  рухів

довго  посеред  мінливостей  неба
ти  мені  в  надлишку  кроків
чавиш  розірвану  нитку  доріг
встояти  в  спокої,  бути  навпроти
схованкою  безпритульних
ввійди
в  довгу  мовчанку  
залиш  мені  вітер,  
змотаний  на  безіменний

28.10.15,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616641
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2015


мандрівне

туманні  околиці  вгледіти  вдосталь  -  
поки  відчалюєш,  встоїш  на  місці
білі  сузір'я  випрошуть  ночі,
бо  в  темноті    видно  не  гірше

дику  ущелину  море  залиє,
вгледиш,  куди  перекочують  хвилі
шумно  від  голосу
тихо  віджили
стоптані  мандрівники

вітер  гріє
першопрохідців  й  останніх  на  варті
випнутих  з  дому  повторами  дат
пахнуть  водою  й  піском  дошки  часу  -  
стертих  причалів,  холодних  кімнат

море  збирає  докупи  
і  стогне  
стукає  в  беріг  зап'ястя  води
шиї  звертають  недоспані  мачти
нам  би  сюди

нам  би  сюди...

21.10.15,  Коломия  #dysonansne






адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2015


Розмови між

         Затоптана  глина  на  мить  поглинала  підошву  старих  черевиків.  Візерунок,  посічений  лініями  й  ромбами,  повторювався  через  кожних  півметра.  Повторювався,  наче  ритм  нескінченно  довгої  мелодії,  яку  співають  цілі  покоління,  навіть  не  задумуючись  над  тим,  хто  заклав  їм  у  голову  щось  настільки  добре  знане.  
         Земля  впізнає  своїх  мешканців  ще  задовго  до  того,  як  людські  руки  вхоплять  грудку  піску  чи  кілька  камінців,  аби  жбурнути  їх  куди  подалі  -  рух  у  безкінечність.    Ритмічність  кроків,  однаковість  правого  й  лівого  черевика,  зміїні  шнурівки,  затягнуті  надто  туго,  аби  дозволяти  повітрю  гріти  ступні,  -  усе  настільки  з’їджене  буденністю,  що  перебування  саме  тут  і  зараз  подекуди  змушує  сумніватися.  
         Хтось  покликав  його  сюди  -  і  він  прийшов.  Без  жодного  натяку  на  втому  чи  свідоме  бажання  втекти.  Без  роздертих  пальців  на  ногах  й  покусаного  комахами  обличчя.  Поки  вітри  роздмухували  шмаття  на  його  тілі,  він  мовчки  переступав  з  ноги  на  ногу,  нехтуючи  волінням  тіла  випити  хоча  б  краплю  води.    
         Тепер  тут  усе  по-іншому.  Діти  не  розкидують  гнилі  сливи  на  стежку,  собаки  не  стягують  на  траву  дещо  роздерті  піддверні  килимки.  І  спроба  впізнати  дерево,  на  якому  колись  висіла  гойдалка,  видавалася  марною.  Все  виглядало  збайдужілим  до  нього,  наче  той,  хто  покликав,  затіяв  з  ним  моторошну  гру:  заховав  усе  рідне.        Змушений  шукати,  він  просиджуватиме  годинами  на  лаві,  вгледжуючись  у  простір  навпроти;  він  перебиратиме  поспіхом  старі  скрині  й  валізи  -  фантомні  речі  виглядатимуть  звідти  на  долі  секунд,  і  він  марно  радітиме  щоразу.  
         Хтось  постукає  в  одвірок,  а  він  навіть  не  розвернеться.  Замре,  поки  не  відчує,  що  людська  подоба  позаду  зникла.  Звідки  брати  сили,  аби  розмовляти  з  минулим.  
         Потріскане  скло  між  віконниць  нагадуватиме  йому  про  можливість  втекти.  Завжди  можна  уникнути  того,  чого  насправді  жадаєш  найбільше.  Він  почепить  на  рамі  свій  довгий  дотик  і  продовжуватиме  пошуки.  Його  спина  затвердне,  поки  він  переглядатиме  усі  плями  на  фотопапері;  його  потилиця  стане  солоною  при  першій  спробі  вчепитися  за  щось  справжнє  і  досі  живе.  Люди  змушені  залишати  щось  по  собі.  
         З  ним  нарешті  хтось  розпочне  розмову.  Випне  свій  голос  з  тіла,  наче  надто  втомлену  жінку  після  пологів.  Осяде  в  його  голові,  як  бетонний  важель,  який  неможливо  зрушити  з  місця.  Говоритиме,  бо  відчуватиме  провину.    
         Він  завмре  на  колінах,  перебуваючи  далеко  поза  своїм  тілом.    
         Хлопчик  несе  в  руках  зімнуті  рукавиці,  переповідає  собі  ж  історію  про  гігантську  снігову  людину.  Сміється  на  всю  околицю.  Пахне  йому  засушеними  сливами.  Розвертаючись  кілька  разів  назад,  він  довго  не  помічатиме,  що  не  залишає  на  снігу  слідів.    
           Дорослий,  він  соромиться  підвестися,  аби  не  знехтувати  жодним  промовленим  словом  -  голос  втомлюється  говорити  -  хрипить.    
           Хлопчик  залишає  рукавиці  на  дерев’яних  східцях  і  сідає  поруч.  День  йому  видається  теплим.  Сонце  пронизує  пальці  -  ті  гріються  зсередини.  Чутно,  як  хтось  б’є  ложкою  по  тарілці.  Чутно,  як  хтось  підіймається  і  йде.  Скрипіння.  Сніг  перед  ним  місцями  потоншав.  
         Голос  затих.    
         Вперше  стоятиме  перед  чоловіком,  який  щойно  розмовляв  з  ним.  Впізнає  в  ньому  того,  хто  вмів  затуляти  сонце.  Розідре  йому  зіниці  замерзлими  пальцями  й  опустить  тіло  додолу.  Стіна  позаду  досі  не  захоче  малювати  його  обрис.  Довкола  нічого  не  з’явиться  й  ніщо  не  зникне.  Усе  терпітиме  його  присутність,  як  і  завжди.    
Кілька  днів  він  промотуватиме  в  голові  ці  ж  сцени:  убоге  подвір’я,  він  повертається  туди,  шукає  своє  минуле,  заходить  в  будинок,  а  там  лише  портрет  на  стіні.  Лише  портрет.  
         -  Я  зібрала  твої  теплі  речі.  І  чаю  теплого  заварила  в  дорогу.  
         Хто  це  сказав?  Його  наче  прикуло  до  крісла  біля  вікна,  жодного  натяку  на  те,  що  потрібно  розвернутися,  аби  побачити  щось  інше.  Теплі  речі…  Дорога.  
         -  І  черевики  твої  зігріла  на  батареї.  Ти  мусиш  це  зробити  нарешті.  Сьогодні  останній  день.  
         Останній  день.  Часовий  простір  упреться  в  якусь  бар’єрну  стіну,  і  що  там,  за  нею,  вже  не  можливо  буде  розгледіти.  Щось  там  залишиться,  а  чомусь  забракне  місця.    
         -  Послухай,  я  тобі  вірю.  -  Вона  торкнулася  його  голови  й  поволі  припнула  її  до  свого  живота.  -  Але  перестань  винити  в  усьому  себе.  Ти  не  міг  передбачити  його  поведінку.  Не  міг  його  зупинити.  Хлопчик  з  кучерями  -  згадай  себе  на  дитячих  світлинах  -  ти  був  занадто  добрим.  Врешті,  сталося  те,  що  мало  статися.  
         Він  прислухався  до  рухів  в  її  животі.  Очі  втомилися  бачити.  Очі  втомилися  зазирати  глибше.  Лише  б  не  помічати  зайвого.  Слухати...  
         Вона  відступала  від  нього  повільно.  Зупинилася  біля  дверей  на  кухню,  тильною  стороною  долоні  прикривши  губи  з  поверхневими  шпаринами.  
         Він  житиме  наодинці  там,  де  мордувалася  душа  його  матері.  Де  вистрибував  з  тіла  батько.  Де  порізи  розбитим  склом  один  за  одним  вкладалися  на  шкірі,  і  ховати  їх  можна  було  лише  теплим  одягом.  
         Забрав  валізу.  Залишив  ключі.  Черевики,  одяг,  чай  -  він  запам’ятав  усе,  про  що  вона  йому  говорила.  

16-17.09,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609739
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2015


тілесне

в  тілах  ми  як  гості
лінії  гострі  
ріжуть
знову  відсутність
ніби
не  тут  нам  вічність
стелимо  м'яту  під  ноги  -  
і  пахне  домом
стоптане  листя
потайки  никне
потому
наче  бракує  відваги
залишитись
бути
тиснуть  за  руки
колись  недослухані  люди
ходять  по  колу
заледве  впізнавані  стелі
тіло  -  до  тіла
простір  -  у  просторі
де  ми

03.09.15,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604021
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2015


відбитком

тулимо  пальці  до  вуст  -  мовчки
свистом  вітрів  -  говоримо  -  між
(чуєш?  )
нас  малювало    сонце,
нас  викарбовували  річки
(хто  ти  на  дотик?)
ти  мені  -  спомин
глибший,  ніж  шрам  на  руці

вже  підборіддям  стікає  літо
в  стані  прикутості,  в  лоні  трави
з  хмар  вирізаю  дорожні  маршрути
(бачиш?)
ми  їдемо,  щоб  кимось  бути
поза  відбитком  в  землі

ти  мені  станеш  на  роздоріжжі,
руки  розвівши    -  іди,
бо  назад
вітер  не  дме,  течія  не  вертає
нами  дорога  встеляється  далі
дихати
дихати
йти

24.08.15,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=601825
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2015


перенесення

тіні  дерев  переношують  за  комірцями
ситцевий  одяг  вкривають  порослим  плющем
замість  розпечених  пляжів  затінені  спальні
вбрані  до  спокою  
кимось  забуті  навзаєм
тільки  до  себе  лицем

тільки  почути  б,  як  гравієм
топчеться  натовп
по  камінцю  -  між  щасливими
й  гордо  нещасними
по  камінцю  б'ють  у  ставні  
будинків  в  дрімоті
там  зовсім  тихо
там  зовсім  добре  самотнім

схрещені  ноги  -  підвали  хитких  табуретів
такт  у  неспішності  хибить
як  хтось  увійде
тороки  з  листя  ввібрали  шматочки  відради
літо  краєчком  фіранки  сповзає  на  п'яти

20-21.07.15,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=594979
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2015


бачимо квітами

натще  годую  себе  коридорами,
роздираю  заплямовані  покривала  стін
до  мене  прискіпливо  прилипають  лінії
давно  нечітких  кутів
з-під  мене  голосно  виходять  бранці,
змочені  дощовими  потоками,
серед  тихих  розтрісканих  спадщин  -  
ми  собі  вільно  споріднені  -  опіками
ми  собі  чемно  гуртуємо  руки
перед  потрісканими  віконницями
проштамповані  на  потилицях,
звезені  прикордонниками
аби  стояти  на  світлі  і  дихати
аби  дихати,    коли  світліє
бачимо,  як  обсипають  квітами  
горби  

09.07.15,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=592687
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.07.2015


чорноти

усе  вже  позаду  ніби
звернули  назад  пішоходи
над  містом  погасли  німби  
уперлися  ноги  в  дім  -  
під  покришкою  свободи
між  стінами  коридору
немає  нікого  більше,
лише  поржавіле
він
вичерпує  голос  в  тиші
у  теміні  міжкімнатній,
розвівши  долоні  ширше,
себе  проштовхнув  вперед
мізерно  байдужі  речі
похило  стоять  на  місці
холонуть  між  пальців  
звично
і  де  вони  всі
тепер
хтось  випустив  птахів  в  небо,
повисли  на  чорних  дротах
звернувши  до  вікон  очі
невидимі
де  вони
востаннє  жили  на  плечах,
пекли  до  кісток  -  порожніх
усе  вже  позаду
ніби
вселилося  у  чорноти

16.06.15,  Чернівці  #дисонансне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=587853
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.06.2015


відвертість

розпечені  руки  гріють  потилицю
знову  сумбурні  зливи  навчилися  
бачити  змиті  деталі  навпочіпки
тінями  справжніми  вкриті  поверхи

звичною  бути  собі  -  не  вгледіти,
як  виїдають  птахи  жменями
всипані  крихти  -  долоні  трепетні
вперше  вивчають  живе  всередині

тиха  відвертість  -  навколо  обрамлення
теплого  вітру,  трав  віддзеркалення
поміж  лопатками  -  поміж  тілами  -
зливи  ковтають  нас  
разом...

10.06.15,  Чернівці  #дисонасне

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586621
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2015


стриманість

перед  кожним  наступним  містом
піднебіння  гірчить
впору  
підросли  до  колін  трави
потемніли  -  
до  справжніх  снів
вийди  вийняти  мене  з  ночі
тіло,  вигнуте  півдугою,
зачепилося  за  останніх  -
своїх

вийди
мушу  стояти  твердо,
розпізнавши  руками  землю
тихо  ходять  під  нею  весни
догрівають  -  
міста  тремтять
перед  кожним  наступним  
серджусь
нас  не  вчать  обирати  рідне
не  вертають  теплом
додому
забувають
нас

27.05.15,  Чернівці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583976
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2015


спустошене

щось  живе  мало  зміст  
поки  билося  довго  в  повітрі
хтось  нам  море  спустив  на  потилиці  
хтось  спорожнів

доторкнутись  очей  -
задля  перестороги  -  навпроти
перейти  -  без  поверхонь  і  дна
хтось  нам  море  спустив

хтось  з  плечей  в  рукави
покотив  листя  строго  зелене
у  рядах  вигоджали  дерева
убрані  в  светри

щось  забилося  знову  в  повітрі
живе  й  навіжене
поки  дном  пересохлим
ходили
ми

20.05.15,  Чернівці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582560
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.05.2015


дитинне знеболення

там  дітьми  розділені  навпіл
дрімотні  кімнати
фіранки  цупкі  повбирали
вологість  з  долонь
розписані  кольором  речі  -
навмисне  впізнавані
решта  -  в  кишені  дзвенить
замість  завчасу  сказаних
кимось  написаних  слів

мені  тиснуть  між  ребрами
їхні  зачесані  голови
по  чорниці  -  між  губ
сукня  пахне  дитинним  знеболенням
бо  межа  між  людьми  -  
як  дешева  тканина  -  по  шву  -  
і  убога  квартира
лише  заховає  в  грозу

14.05.15,  Чернівці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=581171
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.05.2015


вуличні сплави

на  вуличних  сплавах
пливи  
цей  натовп  з  брудної  води
з  камінням  на  дні  безіменним
шуми  -  переливи  симетрій
коли  хтось  звернув  не  туди

пливи
за  людьми  без  облич
з  яких  постиралися  дати
і  кожен  собі  емігрантом
лишає  позаду  своїх,
прив'язаних  хвилями  -
маси  -
стоїш  тепер  де

стоїш
в  широкому  руслі  порожнім
черпаючи  воду  з  кишень
до  моря  пливли  перехожі
а  моря  немає
ніде

08.05.15,  Чернівці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579778
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2015


начисто

травень  хребти  
під  ганчір'я  зелене  сховав
вже  вечоріє  занадто  поволі  -  
до  сказу
між  перемовин  вітрів
затихають  слова  -  
далі  говориш
вголос  себе  звинувачуєш  -
втрачена  начисто  -
де  б  не  була,  перед  ким
місто  пролізло  під  шкіру,  
немов  ненароджене,
тихо  живеш  тепер  
з  чимось  всередині,
молишся,
щоб  воно  стало
твоїм

01.05.15,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578343
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.05.2015


дірки

і  так  відболять  дощі,  що  снитимуть  потім  довго
від  крапель  нагих  -  дірки
від  натовпу  зниклого  -  голос
зневоднення  до  кісток  під  струмінь  водопровідний
затисне
холодні  люди  не  гріють  себе  навмисно

упертись  в  хиткі  крісла  -  де  простір  не  виростає
ніхто  не  повірить  тілу,  якого  давно
немає
між  сірих  гібридів  міст
тепер  собі  проростаєш  
корінням
старих  валіз
в  підлогу  
підвальних  спалень

19.04.15,  Київ

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=575521
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.04.2015


тіла вигорають

тіла  вигорають  
на  тлі  непобілених  стін,
звикають  мовчати
у  тиші
забуті  з  півслова
лиш  дихають  в  спини  сутулі  -  
попереду  їх
гойдає  захеканий  тупотом  вітер  
з  дороги

ми  звичними  буднями  зв'язані  за  пояси
завмерли,  
бо  стягнуті  туго,  
потуги  забрало
піти,
як  лишають  пітьму  вартові  -  
без  імен  -  
повернень  яких  роками  уже  
не  чекають

07.04.15,  Чернівці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572791
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2015


ниткотворні

невичерпно  ситим  містом
снувати  наосліп  -  
віриш,
що  очі  бувають  тілом
що  тілом  бувають  храми
що  птахи  -  радіють  людям,
що  люди
щасливі  з  них  

сама  собі  перехожа  
зі  жмутком  старого  вітру
в  долонях
зашаруділи
провулків  старі  плащі
і  площі
такі  столикі
тримають  мене  в  руці

бо  відстані  -  ниткотворні  -  
звивають  усе  докупи
як  тут  -  так  і  має  бути
як  будеш  не  тут  -  скажи

міста  приживають  швидко
зап'ястями  до  зап'ястя
світлом  
до  голови

30.03.15,  Чернівці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570701
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.03.2015


безмовність

молитись  до  світла
сплести  поміж  пальців  святиню
не  прийде,  не  вклониться
в  ноги  не  ляже
спокута
повернені  голови  в  бік
не  почують  молінь
їм  байдуже  на  не  озвучене
голосом

скута
розведеним  пилом  повітрям,
що  спить  на  лиці,
якого  торкають  за  звичкою
перед  прощанням
усіх  відпускати  по  черзі
допоки
один
безмовність  молитви
слухатиме
з  початку

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569492
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2015


вітер невидимих

вітряні  руки  невидимі
потай  крадуть  слова
на  полігоні  вигорів
передостанній  вечір
весни  закутують  очі
в  тисняви  і  міста,
аби  стемніли
сповна  
зими  
після  пожежі
тіло  -  відбиток  світла  -
хиткість  думок  і  днів
скільки  блукало
схожих
з  дітьми  смиренних  духів
холодом  на  бруківці
вечір
поволі  ліг,
а  з  полігонів  віє

вітром  невидимих

23.03.15,  Чернівці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568873
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.03.2015


не|наситна

ненаситна  свободо,  дала  тобі  
рамки  стислі
по  обмежених  лініях  ходиш  тепер
взірцем  ідеально  повинної
комусь  належної  жінки,
підмітаючи  неба  ділянки  
долонями  рук

манівцем  заглядаєш  в  шпарини
віддалених  вікон,
що  шкребуть  твої  звички
подовжених  пальців  тремтінням
ревізорно  вишукуєш  те,
що  не  має  кінця
де  мовчать  напівголосу
випнуті  з  натовпу  люди

забуваю  про  них,
даючи  собі  слово
не  бути

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565969
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.03.2015


сухість

як  тільки  стемніє  дорога  -  діватись  куди  -
коріння  затисли  асфальтні  ліфти
мінус  три
порожніх  будинки  позаду
туманом  сповзли
ввижаються  крони  зелені  в  пітьмі  межи  ним

соратники  спокою  -  вийдіть  вести  навскоса  -  
висіти  в  повітрі  вмираючим  листям  -  
хвороба
висушує  живність,  порослу  словами  митця
якого  не  визнали  смертні  
гріхи
серед  слова

за  що  мені  світла  дорога
у  ноги
лягла

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562766
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2015


розмова

оправа  днів  -  розмова  стін  з
тінями  пальців
хрип  зі  скрипінь
меблів  і    часу
наперекір
мовчанці

звідки  й  куди  -  всі  як  один
схожі  зі  скла  
відбитком
руки  приклали
до  голови
щоб  не  
розбитись

швидко

стіни  маскують
одяг  
до  дір
шкіру    -  до  тріщин  

зрідка
стіни  мовчали  -  хтось  говорив
в  склі
на  відбитку  світла

19.02.15

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=560919
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.02.2015


нікого

усе,  що  тріщить  під  ногами,  -  сміття  і  каміння  -  
підошви  притягує,  як  намагнічений  січень,
сміливці  усміхнені,
ті,  що  не  бачать  небес,
ідуть  десь  пліч-о-пліч,  вслухаючись  у  безголосся,
на  пальці  змотавши  
усе  непотрібне  з  кишень,
ми  надто  холодні  ,  аби  посміхатися  довше,
до  власних  облич  хіба,  як  починається  день
і  сотні  загорнутих  у  простині
десь  голосять
від  січня  холодного  їм  непереливки  тоскно,
сміття  викидають  в  людей
і  далі  стоїш  серед  міста,  як  серед  бездомних,
бетонними  рухами  тягнеш  себе  навпростець
і  ходить  по  чорному  тілу  твоєму  хтось  інший,
так  ніби
нікого
ніде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=553148
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2015


Підходиш і кажеш "дякую"

підходиш  і  кажеш  «дякую.»
в  очах  навпроти  тепліє
чоловіки,  що  стоять  на  варті,
ніколи  не  втрачають  надії

їм  пишуть  листи  і  вірші
дитячі  малюнки  гріють
і  ніби  до  нас  так  ближче,  
торкають  хрестів  на  шиях

бо  всі  ми  сьогодні  рідні,
і  спільно  жадаємо  миру
на  Сході  живемо  чи  Півдні
країна  одна,  єдина

і  страх,  як  війни  боїшся,
чекаєш  своїх  додому
спасибі  усім,  хто  вийшов
стояти  за  нас  стіною

17.01.19

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=552337
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2015


сквозить

стануть  мені  холодніти  ймена  на  півзвуці
рухом  руки  відчеплю  шелестіння  відлунь
бо  не  приходять  некликані  люди  й  забуті
з  вічних  мерзлот  недогрітих,  залишених  снути,
поки  не  скажеш  "приходь"

тихо  розпивши  навпомацки  склянку  сухого  
байдуже  дивишся  на  зачерствілі  шматки
речі  розкидані  -  ніби  проекція  дому  -  
вицвіли  і  почорніли.  Навпомацки  двоє  -  
з  тим,  що  не  йде  назавжди

аби  забути  з  останнім  добраніч  -  сквозить  де,
з  боку  якого  шпарини    крадуть  темноту
хтось  безіменний  ще  міцно  тримає  за  руки
звуть  тебе  ж  якось  усі,  що  говорять  до  духів,
я  тебе  звати  боюсь

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=550938
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.01.2015


захриплі дерева…

Захриплі  дерева  тривожно  шепочуть  "зима",
по  чорних  поверхнях  вертаємо,  наче  в  провалля.
Під  нами  червоні  долоні  в  землі  рукавах
вростають  в  бетонні  підвалини.

І  хто  пам'ятає  -  у  снах  прориває  ходи,
куди  не  піди  -  поміж  тріщин  бруківки  безсніжно.
І  спи  собі  тихо  на  чорних  долонях  зими,
і  слухай  стривожену  пісню.

Допоки  дерева  тримають  обряд  наготи,
і  грейдери  не  проковтнули  останніх.  Додому
пиши  у  листах,  як  надмірно  боявся  зими
посеред  життя,  обіймаючись  із  війною.

23.11.14,  Коломия

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538964
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.11.2014


відбитки

Не  чуєш  -  мовчу,  бо  сни  мені  сняться  чужі
і  ними  хворію,  і  ними  себе  відрікаюсь.
Така  в  мені  темінь,  в  розрадників  світла  прошу,  
не  видно,  куди  примостилась.  А  хтось  в  мені  каже,

вертай  на  півострів,  там  більше  холодних  портів,
твої  відголоски  відчалюють  на  пароплавах.
І  бачу,  відбитки  долоні  в  своїй  голові,
відмолюють  сни  замість  когось  гріхи.    Бачу  радість.

Вітри  розганяють  сутулих  німих  циркачів,
за  північ  їм  сниться  дівча  з  перев'язаним  оком,
вона  не  всміхається.    Бачу  її  білу  тінь.
і  всіх  клоунес  розвіває  у  небі  вологість.

І  сплю  замість  тих,  кому  не  потрібні  страхи,
кричу  замість  інших.  З  тими,  що  вміють,  сміюся.
Вертають  в  порти  пароплави.    А  там  -  як  чужі,
мої  голоси  відмолюють  гріх  самогубства*.



*Самогубство  -  як  свідома  втрата  власних  відчуттів  і  думок.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532001
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.10.2014


невидимі

Заглибини  в  тілі  водою  повні
море  спочити  лягло  повЕрхи
наші  взаємні  холодні  доторки
наші  приливи  і  відсторонення
перебігали  ехом.  Браком
на  шкірі  -  штампи  просолені  -  
перерозподіли  між  недоречним.
Всі,  хто  проходили  повз,  були  схожими,
але,  на  жаль,  не  тутешніми.
Тіло  моє  висихало  безвітряно,
і  ненароком  втрачала  вагомість  -
море  хотіло  насититись  мною,
море  забуло  про  схожість.  
Тут,  на  асфальтах,  -  невидимі  води,
в  них  пролежу  рибиною.
Люди  моє  пересохле  тіло
викинули.

15.10.14,  Чернівці

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530121
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.10.2014


Дихання в спину

Вона  нікуди  не  поспішала  уже  декілька  годин:  крутила  їх  на  долонях,  встромлюючи  під  шкіру  і  спостерігала,  як  час  дивиться  на  неї  крізь  пальці  чорними  зіницями  ночі.  Руки  пахнули  газетним  папером,  літери  повідбивалися  на  зап’ястках  і  лоскотали  настільки,  що  трусилося  все  тіло.  І  поряд,  лише  темінь,  що  проковтнула  купу  книг,  олівців,  спогадів,  дотиків,  людей.  Лінії  її  обличчя  повигиналися  настільки,  що  ледь  могли  відмежувати  молоде  обличчя  від  латок,  що  понашивала  старість.
І  нікуди  вона  не  поспішала.  Затулила  себе  старим  мотлохом  і  дихала  крізь  нього  невидимим  повітрям,  що  куйовдило  натягнуті  часом  волокна.
Темінь  прийшла  до  неї  сьогодні  і  стала  навколішки.  І  вона,  що  тепер  завмерла  в  просторі,  дивилася  собі  під  ноги  і  обвивала  темінь  руками,  і  шукала  в  ній  всіх  тих,  хто  плакав  і  сміявся  їй  на  вухо,  хто  торкався  її  печей  і  покидав  її  самотньою  при  яскравому  ранковому  світлі.  Вона  вихоплювала  з  того,  що  не  існує,  жмені  облич  і  втискала  собі  їх  в  голову  крізь  очі  -  і  тіснилися  ті  всередині,  вигинаючи  тіла,  аби  міг  пролізти  ще  хтось.  І  кричали  вони  їй,  щоб  та  схаменулася,  бо  більше  нікого  немає.  І  вона  зупинилася.
І  знову  час  дивився  крізь  її  тремтячі  пальці,  а  повітря  плуталося  у  волокнах  одягу.  А  поряд  пройшов  хтось  і  навіть  не  спинився.  Вона  оглянулася  не  одразу,  тільки  після  того,  як  холодний  стержень  вітру  пронизав  її  тіло  і  біль  відпустив.  Той,  кого  вона  побачила  позаду  себе,  змусив  її  тіло  різким  рухом  зігнутися.  І  вона  зникла  з  тієї  висоти,  на  котрій  перебувала  досі,  залишившись  вузьким  прошарком  тіла  лежати  під  чиїмось  ногами.
Він  дивився  собі  під  ноги,  слідкуючи,  чи  не  впала  бодай  пилина  на  його  ідеально  вичищені  черевики.  А  на  взутті  не  було  пилу,  лише  її  волосся  плуталося  під  підошвою  й  обвивало  тваринячу  шкіру,  котра  пахла  осінньою  листяною  гниллю.  Скручені  локони  вигинали  її  тіло,  а  ті,  що  кілька  хвилин  тому  влізли  в  її  голову,  спали  одне  на  одному,  колихалися  від  рухів  її  тіла.
Він  топтався  на  її  кучерях,  криво  посміхався  і  голосно  реготав.  І  сміх  викручував  її  хребет  ще  дужче.  І  все,  що  знаходилося  раніше  на  межі  реальності  й  вигадок,  потемніло  теж.  Він  пішов,  залишивши  її  розкуйовдженою,  і  поряд  стало  тепло,  потилицю  гріло  сонце.
Все,  що  досі  було  поряд,  повилазило  зі  своїх  схованок.  Чашки  вмощувалися  в  долоні,  кава  лилася  всередину,  діти  мостилися  на  колінах,  сміялися  і  плакали  їй  у  вуха,  тарілки  й  виделки  обмивали  її  холодні  пальці  гарячою  водою,  рушники  витирали  її  ароматне  волосся,  покривала  прикривали  її  худорляве  тіло,  і  спали  ті,  що  всередині.  І  темінь  приходила  знову.
Дивилася  вона  під  ноги,  і  не  могла  збагнути,  куди  все  поділося:  її  ніщо  не  рухало  і  до  неї  ніщо  не  говорило.  Її  ніде  не  було,  її  ніхто  не  шукав.  Вона  знову  відчула  гострий  дотик  холодного  повітря,  щось  тверде  перекинулося  під  нею,  і  тіло  тихо  сповзло.  Взуття,  того,  що  прийшов,  було  вологим  і  сирим,  а  на  її  щоках  залишилися  крижані  краплі.  Тіло  викручувалося,  але  не  пручалося.  Лише  думками  вона  хотіла  розбудити  тих,  що  були  всередині.  Але  вони  спали  безпробудно,  нехтуючи  її  відчайдушними  проханнями  допомогти.
Щось  трапилося.  Її  руки  зникли  з  поля  зору,  здається,  вони  були  за  спиною  чийогось  тіла.  Вона  обіймала  когось,  дівчину,  з  довгим  скуйовдженим  волоссям.  Та  плакала  і  сміялася  їх  у  вухо.  За  мить  вона  відчула  тепло  позаду  себе.  Хтось  тулився  до  її  спини  і  довгими  пальцями  гладив  плечі.  А  вона  не  могла  збагнути,  як  ті  двоє  можуть  тулитися  зараз  до  неї,  якщо  вони  заснули.
Не  поспішаючи  рухатись,  вона,  мов  холодна  стіна,  тримала  на  собі  чужі  тіла  і  дихала.  Хтось  говорив  до  неї  дуже  тихо  і  віддалено.  Вона  поволі  озиралася,  сильно  примружуючи  очі,  аби  когось  вгледіти,  але  не  могла  розуміти,  звідки  ті  звуки.
-  Зима…  зима…чуєш?
-  Що?  –  Ледь  чутно  відповіла  вона.
-  Мамо….зима,  зима….вже…мамо.
-  Зима?
-  Ти  хотіла  бачити  зиму.
-  Я…  я  не  могла  такого  хотіти.
Дівчинка  піднялася,  постояла  над  нею  ще  кілька  секунд,  пригладжуючи  її  волосся,  потім  поцілувала  долоню  і  пішла.
Той,  що  цього  разу  невідчутно  зайшов  у  кімнату  і  тулився  до  її  спини  так  і  залишився  незворушним.
Вона  піднялася,  випрямила  своє  тіло,  зібрала  докупи  волосся,  наспівуючи  колискову  –  тим,  що  мусять  спати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525622
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 24.09.2014


світла

світла  мірило,  я  у  тобі  потопаю
наче  навпомацки  вгледжую  демонів  міста
їхні  розкутані  очі,  
тисняви  й  відстані
тіло  моє  виїдають
ти  мені    -  ліпше

бавиш  до  відчаю,  аби  до  чогось  спроможна
стінами  гріта  раніше  -  голошу  півснами
демони  нами
місто  розкутують  наніч,
ніби  побачили  в  темряві
зайві  обличчя

світла  мірило,  я  у  тобі  загубилась
і  загострила  ключиці,  стесала  страхами
де  не  обернуся  -    стіни,
і  лиця  обабіч
світла  мірило,
я  тебе  більше  не  бачу

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=524980
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.09.2014


мовчи в мені

мовчи  в  мені
голос,  як  зброя,  вбиває  одразу  
всі  мої  смерті  випльовують  фрази  
останні
збиті  вагони  докупи
везуть  їх  на  страту
ставити  крапку  
потім  усе  щоб  спочатку

літні  човни  розколисують  -  
спати,  бо  тихо
стримано  дихаю,
руки  водою  сповиті
берегом  марю:  
там  тільки  сотні  облич  -  
слухають,  
як  усередині  мене  
мовчиш

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518270
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2014


чужі голоси

краєм  вуха  уловлюю  інші  ,  чужі  голоси
і  по  інших  кімнатах  себе  забиваю  в  кути
перейти
нам  на  "ти",
як  річки  переходять  убрід
залишаючи  берегу  первісний  слід  наготи

зараз  ніч  почорніє  плащами  
сутулих  тіней
поза  спиною  дихання  плавне  і  рівне,  як  день
і  кути  до  людей
притуляють  свої  порожнечі  -  
сивочолі  ми  -  речі,  з  котрих  не  струсили
страхів

до  вподоби  не  всім,  як  сповзають  портрети  зі  стін
осипається  все,  що  під  нами,  від  перестороги
аж  скриплять  інші  стелі  й  підлоги,
ми  тонемо  в  тім  -
приросли  до  низів,  
у  кімнатах  чужих  голосів

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517356
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2014


Станція посмішок

Потяг  зрушив  з  місця,  вечірня  невидима  павутина  вчепилася  на  спину  і  приросла  до  тонкого  светра.  Вона  хотіла  зрушити,  відійти  подалі,  аби  можна  було  помістити  себе  в  простір,  куди  ніхто  не  загляне.  Натомість  –  відчувала,  як  тонкі  нитки  змушують  її  стояти  незворушно  й  споглядати,  як  десятки  жінок,  чоловіків  та  дітей,  везучи  за  собою  тьмяні  вицвілі  на  сонці  валізи,  пересуваються  вузьким  пероном  в  бік  підземних  переходів.  Її  руки  були  порожніми.  Вона  рухала  пальцями  в  надії  захопити  невелику  дорожню  сумку  чи  то  валізу,  однак  марно.  Павутиння  ночі  нарешті  втрачало  силу,  вона  відчула,  як  тонкий  светр  знову  опинився  поряд  зі  шкірою  на  спині.  Раптовий  дотик  синтетики  змусив  її  посіпнутися.  Вона  озирнулася  –  а  навколо  сліди  від  валіз,  тінь  від  ліхтарів,  кілька  потягів  –  очевидців  її  оціпеніння,  і  незнайома  станція.
Холод  був  мало  відчутним.  Вона  спробувала  знайти  хоча  б  одну  вивіску  з  назвою  населеного  пункту,  в  якому  опинилася.  На  мить  їй  на  думку  спало  заговорити  до  когось  із  тутешніх,  однак  це  було  б  зайвим.  А  що,  як  їй  ніхто  не  відповість,  гадаючи,  що  вона  божевільна,  котра  навіть  не  знає,  де  зараз  перебуває.  А  в  гіршому  варіанті  –  її  могли  б  відвести  до  місцевих  працівників  служби  охорони  та  порядку,  а  розмова  з  ними  була  б  уже  надто  сильним  тягарем.
Пам’ятаючи,  в  яку  сторону  декілька  хвилин  тому  йшли  люди,  вона  продовжувала  рухатися  до  підземного  переходу.  Її  речі  залишилися  в  потязі.  Нічого  особливого  –  кілька  літніх  суконь  та  пара  черевиків  на  випадок  дощу.  Усе  виглядало  так,  наче  вона  не  мала  наміру  залишатися  тут  надовго,  та  сенс  її  перебування  на  цій  станції  був  не  відомим.  Вона  спускалася  східцями  вниз,  під  землю,  пригинаючи  голову,  наче  боялася,  що  на  неї  просипиться  тонна  глини  і  цементу.  Коли  опинилася  внизу,  не  могла  вирішити,  куди  йти  далі,  стрілки  на  показниках  розходилися  врізнобіч.  Вона  силувалася  прочитати,  що  знаходиться  ліворуч,  а  що  праворуч,  як  раптом  побачила,  як  до  неї  наближається  дівчинка.  Повернулася  в  її  бік,  і  чекала,  поки  та  буде  зовсім  близько,  намагаючись  підготувати  свій  голос  до  виходу  назовні.
-  Вибач,  ти  не  підкажеш,  що  це  за  місто?
-  Ви  нетутешня?
-  Так,  нетутешня.  Мені  треба  знати…  де  я  зараз.
-  Я  не  знаю,  -  відповіла  дівчинка.  Різко  розвернувшись,  побігла  в  тому  ж  напрямку,  звідки  прийшла.
Вона  стояла  отетеріла  від  надто  короткого  і  беззмістовного  діалогу.  Раптом  збагнула,  що  дівчинка  могла  піти  за  кимось  зі  старших,  а  це  вже  несло  небезпеку.  Вона  йшла  пришвидшено  підземними  коридорами,  намагаючись  знайти  той,  який  вивів  би  її  до  якоїсь  безлюдної  місцини.  Пошук,  здавалося,  тривав  вічність.  Вона  й  не  помітила,  як  почала  бігти,  затиснувши  в  руках  ситцеву  спідницю,  котра  прикривала  до  колін  її  худі  ноги.  Час  від  часу  вона  натрапляла  на  обличчя  спантеличених  людей,  котрі  на  мить  затримували  на  ній  погляд,  а  тоді  різко  відверталися.  Щось  було  не  так.  Щось  пішло  не  так  ще  напередодні,  але  коли  саме  –  пригадати  вона  не  могла.  Вона  бігла,  міцно  зціпивши  зуби,  повертаючи  то  направо,  то  наліво.  Інколи  відпускала  спідницю,  аби  закласти  пасмо  волосся  за  вухо.  Вона  боялася  бути  поміченою,  але  водночас  знала,  що  мусить  бути  тут  і  зараз,  що…
Хтось  вхопив  її  за  руку  і  почав  бігти  поряд.  Вона  боялася  поглянути,  хто  це  був.  Відчувала  лише  біль  від  того,  що  хтось  надто  міцно  стискав  у  своїй  долоні  її  худорляві  пальці,  що  ті  аж  потріскували.  Тепер  вона  не  обирала  шлях.  Нею  керували,  її  проковтували  вузькі  темні  коридори  підземелля,  обшліфовували  її  боки  холодні  стіни.  І  стеля,  здавалося,  от-от  опиниться  розбитою  об  ї  тіло,  і  вона  залишиться  лежати  на  холодній  площині  невідомого  міста  в  обіймах  невідомої  людини,  котра  керує  її  життям.
Скільки  вони  вже  біжать.  Сил  бракує,  тиша  насторожує,  рука  ціпеніє  в  чужій.  Вона  заплющила  очі,  силуючись  вирватися,  натомість  за  мить  опинилася  перед  його  обличчям.
-  Нам  треба  втекти  звідси,  розумієш?  Немає  часу  на  зволікання.  –  Різко  промовив  він,  відсторонив  її  від  себе  і  посіпуванням  руки  дав  знати,  що  це  не  кінцева  зупинка  їхнього  руху.
-  Але  де  я?  –  єдине,  на  що  вона  спромоглася.
Підземелля  продовжувало  бігти  за  ними.  Вони  були  надто  близько  одне  до  одного,  аби  бачити  щось  між  собою.  Вона  розуміла,  що  він  знає,  що  відбувається  і  зможе  врятувати  її.  Відчувала,  як  гуркотить  над  нею  потяг,  і  тільки  тепер  зрозуміла,  що  окрім  них,  ніхто  й  нікуди  не  рухається.  Одні  люди  стоять  схиливши  голову  над  невеличкими  пристроями,  що  випромінюють  світло,  інші  –  навпричіпки  так  само  вмостили  свої  обличчя  над  чимось  надто  малим  і  химерно  посміхаються.  І  насправді  всім  байдуже  до  них.  Байдуже  до  того,  що  вони  біжать,  нажахані  невідомістю.
-  Їм  байдуже…  Ти  бачиш  це?  Байдуже!!!  –  Крикнула  вона  щодуху,  намагаючись  спинити  його.
Він  піддався  її  проханню  перестати  бігти.  Знову  опинився  напроти  неї,  торкнувся  її  плеча  і  опустив  голову,  наче  хотів  сказати  щось,  але  не  міг.
-  Чому  ти  мовчиш?  Що  тут  взагалі  відбувається?  Де  я  врешті-решт?
Він  опустився  на  підземельну  підлогу  і  поглядом  наказав  їй  зробити  те  ж.  Вона  підкорилася,  і  досі  тримала  свою  руку  в  його,  боячись  тепер  втратити  з  ним  зв’язок.
-  Ніхто  не  знає,  що  це  за  місто.  Місцеві  мешканці  не  хочуть  знати.
-  Як  це  «не  хочуть»?  Вони  ж  тут  живуть.
-  Живуть?  Ти  називаєш  це  життям?  Поглянь  на  них…  Що  ти  бачиш?
Вона  повільно  озиралася,  споглядаючи  ту  ж  картину,  до  і  кілька  хвилин  тому.  Нічого  так  і  не  змінилося.
-  Я  бачу  людей.  Тільки  не  розумію,  чому  вони  не  рухаються.
-  Бо  їм  цього  не  потрібно.  Це,  що  ти  бачиш,  -  лише  тіла.  Тіла,  які  завмерли.
-  Що  тут  в  біса  відбувається?
-  Вони  живуть  в  іншому  просторі,  і  їм  так  добре.  Бачиш,  дехто  навіть  посміхається.
-  Раніше  я  вважала,  що  посмішка  –  це  ознака  щастя,  та  зараз  розумію,  що  нічого  химернішого  за  викривлення  на  обличчях  цих  людей,  не  бачила  ніколи.
-  Облиш  їх.  Нам  потрібно  забиратися  звідси.
Вони  знову  бігли.  Минали  сотні  таких,  що  обрамлювали  свої  обличчя  світлом  пристроїв.  Рухали  підземелля  лише  вони  і  ще  кілька  дітей,  котрі  тинялися,  відображаючи  розгубленість.  І  гуркотіли  потяги.
Нарешті  їм  вдалося  вибратися  наверх.  Вони  заскочили  у  вагон  найближчого  потяга.  Сіли  на  вільні  місця.  Її  валіза  стояла  під  її  ногами.  Вона  впізнала  її  за  кольором  молочно-вишневого  коктейлю.  Відпустила  його  руку,  дістала  з  кишені  пристрій,  посміхнулася.
Він  був  нажаханим  і  єдиний  не  знав,  що  це  за  місце.  Всі  навколо  посміхалися.

19.07.14

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512393
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.07.2014


в ніч переправи

Дай  мені  віри  -  все  це  по  праву:
в  ніч  переправи  -  штурми  надмірні.
слина  засохла  на  піднебінні  -  
з  відчаю  треба  йти.

Міст  відгалуження  -  хтось  тай  зупинить.
місткість  душі  -  наче  вимір  свободи
стіни  навчили  уводити  дози
літер  друкованих
прози

Вітер  не  дме,  заколисує  тишу
дай  мені  віри,  хтось  мені  пише
схрещує  ноги  під  табуретом,
знаючи,  скільки  рядків

змусять  вперед  переносити  тіло
в  простори  шиті  по  чорному  білим
в  чорному  закутку  на  самоті
літери  тихо  шепочуть  
в  мені

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510667
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2014


Будинок з дощу

Як  ртутні  кульки  в  паркетне  заглиблення,  люди  скочуються  зранку  всередину  міста.  Однакові  в  тілі  і  різні  в  одязі  переходять  вулиці,  ковзаючи  слизькими  від  дощу  асфальтними  доріжками.  Двоє  чоловіків  у  чорних  костюмах  сидять  на  терасі  кав’ярні,  обмінюючись  сигаретним  димом  і  вводячи  в  себе  порції  вуличного  гамору.  Той,  що  зліва,  забув  застібнути  верхній  гудзик  піджака.  Іншого  це  дуже  бентежить.
Я  чекаю  маршрутного  таксі,  виводячи  пальцями  ноги  на  тротуарі  уявні  трикутники.  Навколо  мене  починають  гуртуватися  чоловіки  та  жінки.  Уявляю  себе  їхньою  знайомою,  котра  підходить,  вітаючись,  і  починає  слухати,  як  важко  вигуляти  маленьку  собаку,  на  яку  завжди  полюють  ворони.  Або  ж  –  як  правильно  готувати  вермішель  з  грибною  приправою  і  томатами.  Намагаюся  встояти  на  місці,  що  було  б  знаком  люб’язності,  але  уже  через  декілька  слів  повертаюся  в  іншу  сторону  і  вдаю,  що  не  маю  вух.
-  Якби  весна  вміла  вигулювати  людей,  то  я  б  волочилася  позаду  усього  земного  натовпу  і  спостерігала  за  тим,  хто  кого  тримає  за  руку.  Часом  здається,  що  руки  -  це  ліфт:  неодмінно  мусять  когось  в  собі  затиснути,  -  кажу  я  чоловікові,  який  сидить  на  сусідньому  місці  в  транспорті.
-  У  тебе  холодні  руки.  Такі  ніхто  довго  не  триматиме  в  своїх.
-  Але  ти  ж  тримаєш.
Чоловік,  який  був  поруч,  щоранку  здавався  мені  іншим.  Інколи  я  ловила  себе  на  тому,  що  називала  його  різними  іменами:  Дан,  Марк,  Вацлав.  Тоді  він  підходив  до  мене  надто  близько,  дивився  в  очі,  підводячи  до  своїх  повік  довгі  худі  пальці.  Я  міцно  пригортала  його  до  себе  й  рахувала  кількість  хребців  на  його  спині.
Ми  їхали  уздовж  міського  озера.  Тротуари  були  брудними,  а  люди  засмученими.  Учорашня  гроза  змусила  кількох  працівників  змітати  воду  до  каналізаційних  люків.  Було  ще  надто  рано,  а  волога  вже  кипіла  на  бруківці  й  випаровувалася.
-  Скажи,  тобі  не  страшно?  -  запитую  його,  не  відводячи  погляду  від  вікна.
Він  мовчить,  лише  сильніше  стиснувши  мою  руку.  І  насправді  страшно  мені.  Страшно  від  того,  що  я  не  пам’ятаю,  як  його  звуть  і  звідки  він  родом.  Я  не  можу  поцікавитися,  як  справи  у  його  батьків,  бо  не  впевнена,  що  вони  досі  живуть.  Мене  наче  закинули  в  скляну  кімнату  і  дозволяють  бачити  усе,  що  діється  довкола.  Бачити,  але  не  розуміти  насправді,  що  там,  по  той  бік.
-  Якось  ти  сказала  мені,  що  знаєш,  чому  люди  завжди  повертаються  в  одне  і  теж  місце.  Що  ти  мала  на  увазі?
Я  побачила  його  через  сонце.  Вираз  його  обличчя  за  секунду  дав  мені  кілька  моральних  стусанів.  Я  добре  знала,  що  уникнути  відповіді  не  зможу.  Але  думок  стосовно  його  запитання  в  мені  не  було.  Я  намагалася  йому  показати,  що  мені  боляче  думати  про  те,  чого  я  не  знаю.  Але  він  лише  тиснув  мою  руку  і  дивився.
-  Можливо,  я  говорила  про  смерть.
Машина  зупинилася  біля  приватного  будинку.  Поблизу  було  декілька  схожих,  але  всі  вони  відрізнялися  кольором  фасаду.  Ми  їхали  близько  години.  Моя  спина  задерев’яніла  і  я  відчула,  яка  вага  тіла  опускається  до  ніг.
-  Треба  зайти  всередину.
Чи  бували  ми  тут  раніше?  Я  озиралася,  але  нічого  знайомого  не  могла  вгледіти.  Часто  зі  мною  так  бавилися  пори  роки.  Від  зміни  кольору,  у  мене  в  голові  утворювалася  суцільна  мішанина  і  я  не  могла  згодом  впізнавати  своїх  улюблених  місцин.
Ми  йшли  повільно  добре  втоптаною  стежкою.  Погляд  його  був  спрямований  вниз,  пальці  правої  руки,  наче  щупальця  медузи,  намагалися  вчепитися  за  якусь  опору,  та  невидима  хвиля  повітря  завжди  була  на  заваді.  Коли  опинився  на  порозі  будинку,  стукати  у  двері  не  довелося.  Їх  прочинили  одразу.  Всередині  стояла  жінка  старшого  віку.  На  її  обличчі  затанцювала  кривим  танцем  посмішка.  Здавалося,  що  ці  люди  не  бачилися  вічність,  такою  теплою  була  їхня  зустріч.
Вони  нічого  не  говорили.  Мовчки  пили  чай.  У  повітрі  було  багато  пилу.  Час  від  час  це  провокувало  в  жінки  приступи  кашлю.  Попри  все  вона  продовжувала  посміхатися.  Я  сиділа  навпроти  них  і  намагалася  вгадати,  хто  вони  одне  для  одного.  Незворушність  їхніх  тіл  починала  лякати.  Наче  воскові  фігури,  музейні  експонати,  вони  видавалися  мені  моторошнішими  за  справжніх  людей.  Я  подумала,  що  тут  бракує  свіжості  –  і  почула  грім  за  вікном.  Подумала,  як  цього  звуку  завжди  бояться  діти  –  і  відчула,  як  з  другого  поверху  донизу  тупотять  дитячі  ніжки.
Русява  дівчинка  з’явилася  в  кімнаті  -  і  плівка  життя  почала  рухатися  знову.  Він  схопився  з  крісла,  виливши  на  себе  чай.  Тримаючи  міцно  на  руках  дитину,  плакав.  І  жінка  позаду  не  могла  вимовити  й  слова,  тільки  подекуди  торкалася  верхньою  губою  нижньої.
-  Їй  дуже  бракує  матері…  -  Нарешті  сказала  вона  тихо.
Чоловік  вдячно  подивився  на  жінку  і  вирушив  з  дівчинкою  до  виходу.  Жінка  йшла  позаду,  несучи  за  собою  невеличку  дитячу  сумку.
І  страх  мені  був  умістом  цього  дому.
Бо  тут  я  жила  і  житиму  довго  потому.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=504340
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.06.2014


Надвечір

Надвечір  усе  упереміш,  
горланять  сповна  громовиці.
Трухляві  присвічені  лави
висиджують  мокру  траву.

За  звичку  -  крохмалити  постіль,
як  сталь,  виливати,  вечері.
Гроза,  мов  грабіжниця,  квапить.
В  собі,  як  у  темряві.  Йду.

Що  вічність?  -  Остання  хвилина,
повисла  на  плечах  дитинно.
І  янголи  потай  від  мене
ховають  слова  до  ротів.
Бо  чую,  як  падають  крихти
на  їхні  вологі  зап'ястки.

Закреслені  дні  носять  маски,
і  тихо  під  ними  мовчу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501639
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.05.2014


Вітряна

Мовчанка  тривала.  Люди,  які  щоночі  човгали  в  моїй  голові,  а  вдень  ходили  поряд,  за  останніх  три  з  половиною  роки  не  промовили  й  слова.  Пригадую,  з  якою  спрагою  хотіла  почути  від  них  хоча  б  щось  варте  уваги.  Хоча  б  натяк  на  правду  чи  спогад  з  минулого.  Але  всі  як  один  вдавали  з  себе  нетутешніх  мешканців,  які  лише  випадково  втрапили  в  замкнутий  простір  моїх  снів,  не  помічаючи  навіть  моєї  присутності.  Вони  вирізали  з  паперу  чорний  одяг,  вони  роздивлялися  довкола,  викручуючи  шиї,  вони  посіпувалися  в  той  момент,  коли  треба  було  мертво  стояти  у  позі  слона  на  шаховій  дошці.  Бувало,  я  помічала,  як  двоє  або  й  троє  з  них  нахиляли  свої  голови  близько  одне  до  одного  і  вдавали,  що  ведуть  таємну  бесіду.  Чоловік  в  коричневому  пальто,  який  любив  потирати  своє  праве  коліно,  час  від  часу  поглядав  назад  себе,  чи  хтось,  бува,  не  наближається.  Це  відбувалося  ритмічно  й  дуже  обережно.  Його  пальто  на  ранок  завжди  видавалося  мені  брунатним,  але  я  достеменно  знала,  якого  кольору  воно  насправді.
Цієї  ночі  ніхто  з  них  не  прийшов.  Зазвичай,  усі  ці  люди  вірили  в  те,  що  я  не  знаю  про  їхнє  існування.  Або  бодай  не  пам’ятаю  їхніх  облич.  Час  від  часу  вони  вели  зі  мною  дивну  гру,  показуючи  лише  тисячі  правих  рук,  або  залишаючи  на  червоному  піску  сліди  лише  від  правих  ніг.  Інколи  їхні  шиї  видовжувалися  до  рівня  верхівок  дерев,  і  я  спостерігала,  як  кілька  ротів  пережовують  вічно  зелене  листя.  Єдине,  що  мені  відомо  достеменно:  вони  бояться  показувати  мені  очі.  Якщо  й  виходять  до  мене  вперед  обличчям,  то  завжди  чимось  затуляються.  Найчастіше  прикриваються  власними  пальцями,  настільки  видовженими,  що  здатні  кільцем  обхопити  усю  голову.  Мені  подобалися  ці  їхні  хитрощі.  Коли  доводилося  зустрічатися  поза  межами  просторів  снів,  я  вже  звично  не  дивилася  їм  уві  вічі,  хоча  для  цього  не  було  жодних  перепон.
Не  приходив  ніхто.  В  цьому  я  остаточно  впевнилася  після  випитої  зранку  першої  кави.  Пам’ятаю  лише  трикутну  ділянку  землі,  де,  мов,  морські  хвилі,  коливалася  синя  трава.  Мені  пахло  грозою.  В  той  момент  я  подумала:  те,  що  залишає  по  собі  дощ,  завжди  гаряче.  Піді  мною  щось  тануло,  як  тане  сильно  підігрітий  шоколад.  Я  занурювалася  повільно  і  виважено.  Рухати  могла  хіба  що  повіками.  Мене  ковтало  щось  невидиме,  але  сповнене  жадоби  до  живої  плоті.  І  я  знала,  що  сьогодні  всі  вирішать  залишитися  у  своїх  схованках,  аби  я  остаточно  впевнилася,  що  сама.  І  я  відчувала  себе  наодинці,  але  все  ж  чекала  когось  побачити.
Не  приходив  ніхто.  В  цьому  я  остаточно  впевнилася  після  випитої  зранку  першої  кави.  Про  заборону  вживати  цей  напій  я  дізналася  під  час  останньої  розмови  з  лікарем.  Він  дуже  любить  випробовувати  моє  терпіння.  Особливо,  коли  смакує  залишеними  на  нижній  губі  кавовими  краплями  й  монотонно  промовляє  «за-бо-ро-ня-ю».  Я  помічаю,  як  від  насолоди  у  нього  починають  посіпуватися  ноги.  Зіниці  вовтузяться  з  одного  боку  в  інший,  ніздрі,  то  розширюються,  то  звужуються.  І  кава  остаточно  розчиняється  в  ньому.  «Матиму  на  увазі»,  -  кажу  я  йому,  різким  рухом  руки  забираючи  з  підлокітника  свій  джинсовий  піджак,  і  йду  геть,  не  повертаючись  до  нього  спиною.  Ненавиджу  носити  позаду  себе  чийсь  зношений  погляд.
-  Ти  ж  знаєш,  що  тобі  доктор  заборонив,  -  почула  я  раптом  позаду.
-  Знаю-знаю,  знаю-знаю,  знаю-знаю…  Але  що  з  того?  –  Роздратовано  бовкнула,  витираючи  зі  столу  коричневе  кільце.
-  Не  роби  так.
-  Я  краще  знаю,  що  мені  робити.
-  Ні,  не  знаєш…
Я  почала  рахувати,  скільки  разів  за  останню  хвилину  в  моєму  помешканні  прозвучало  слово  «знаю»  в  різних  формах.  Остання  фраза,  щоправда,  здалася  сумною.  Це  змусило  мене  дещо  вирівняти  своє  тіло,  яке  до  того  було  нахилене  над  обіднім  столом.
-  Вони  приходили?
-  Ти  ж  знаєш,  що  ні.  І  тільки  не  треба  зараз  говорити,  як  тобі  прикро  від  цього.
-  Вітряна,  мені  інколи  здається,  що  ти  бачиш  у  мені  свого  ворога.
-  Я  бачу  тебе,  і  мені  цього  достатньо.
За  мить  я  почула,  як  грюкнули  вхідні  двері.  Звичка  не  зачиняти  їх  на  замок  залишилася  в  мене  ще  з  дитинства,  коли  треба  було  дочекатися  приходу  з  роботи  батьків.  Я  носилася  будинком,  зазираючи  у  кожне  вікно  і  прислухаючись  до  кожної  стіни,  чи  не  наближаються  вони.  Зазвичай,  засинала  скрученою  клубочком  на  порозі  вхідних  дверей.  Вони  приходили,  тримаючись  за  руки.  Переступаючи  через  моє  тіло,  зникали  в  темряві  коридору.  Я  прокидалася  на  тому  ж  місці  від  холоду,  що  кошлатив  мою  шкіру.  Двері  були  напівпрочиненими.
-  І  я  благаю,  зачиняй  на  ніч  двері.  Вони  прийдуть  і  без  того.
Грюкіт  вхідних  повторився  ще  раз.  Цього  разу  я  дивилася  Руті  в  очі.  Вони  були  теплими.  У  цьому  я  б  переконалася  при  найменшому  і  найкоротшому  дотиці.  Рута  був  єдиною  людиною,  від  якої  я  могла  зігрітися.  Він  знав  це,  тому  й  навідувався  час  від  часу.  Єдиним  його  недоліком  була  думка  про  те,  що  моя  самотність  вирізьблена  на  кожному  вуличному  дереві.  І  кожен,  кожен  перехожий,  дізнаючись  про  це,  спішить  розповісти  іншому.  І  якщо  я  врешті-решт  зустрінуся  з  кимось  поза  межами  свого  приміщення,  то  не  варто  буде  озвучувати  жодного  слова.
Знову  залишившись  наодинці,  я  мовчала.  Рута  вміє  залишати  по  собі  атмосферу  своєї  присутності.  Десь  зо  півгодини  я  вдавала,  ніби  досі  його  слухаю.  А  він  все  говорить  і  говорить.  Розповідає  про  мій  вчорашній  день.  Згадує,  у  що  я  була  одягнутою,  і  як  проколола  стопу  сухою  гілкою  вишні.  Каже,  що  я  почала  читати  дві  нові  книги,  загинаючи  кутик  кожної  сторінки.  Це  були  Рутині  книги,  від  яких  пахло  старістю.  Він  переповідає  це  мені  зі  сталою  серйозністю  на  обличчі.  Я  легенько  погойдуюся,  уважно  вслуховуючись  у  його  голос…
Коли  ця  атмосфера  розвіялася,  я  вимила  з-під  кави  чашку,  перевернула  її  горілиць  на  вологому  розстеленому  кухонному  рушничку.  Витерла  руки,  ввімкнула  радіоприймач  і  висунула  голову  в  прочинене  навстіж  вікно  на  вулицю.  Звучало  кілька  пісень  «Portishhead»  поспіль.
Якби  я  достеменно  знала,  що  таке  весна,  то  неодмінно  констатувала  б  її  прихід.  Мої  руки  були  надто  короткими,  аби  дотягнутися  до  квіток  на  деревах.  Я  зробила  декілька  невдалих  спроб  і  врешті  заспокоїлася.  Музика  стала  господинею  кухні,  змушувала  фіранки  колихатися  в  такт,  посіпувала  ритмічно  мої  ноги  й  руки.  Я  уявляла,  як  танцюю.  А  потім  помітила,  як  незграбно  рухаються  на  вулиці  чоловіки  й  жінки.  Їхні  голови,  наче  вбилися  в  плечі,  а  руки  –  лише  деформовані  кульки,  що  відскакували  від  землі.
Я  втомилася.  Покидаючи  квартиру,  відчувала,  як  трусяться  руки,  наче  напередодні  доводилося  нести  важку  сумку.  Денне  світло  було  занадто  яскравим.  Я  примружувалася,  доки  цілковито  не  опустила  голову.  Дорога  була  горбистою.  Я  зупинилася  під  деревом  каштану  й  потягнула  руки  в  гору,  силуючись  зірвати  хоча  б  один  листок.  Крізь  гущу  гілок  в  моє  обличчя  цілило  сонце.  Інколи  я  виверталася,  але  частіше  приймала  на  себе  удар.  Це  було  схоже  на  стрілянину  з  рогача.  Тепер  мене  абсолютно  задовольняло  присутність  денного  світла.  Я  перестала  протестувати.  Воно  проникало  в  мене  зі  швидкістю  світла  і  здавалося  розкладало  всередині  власні  побутові  речі,  ніби  прийшло  надовго.  Я  настільки  захопилася  новими  відчуттями,  що  й  забула,  що  мої  руки  ще  досі  підняті  вгору.  Коли  прийшла  до  тями,  відчула,  як  хтось  торкається  мого  плеча.  Повіяло  холодом.
Розвернувшись,  я  побачила,  як  на  мене  усміхнено  дивиться  чоловіча  постать.  Доброзичливий  погляд  відбивався  в  мені  маскою  непорозуміння.  Ми  з  ним  не  знайомі  –  в  цьому  я  була  впевненою.  Я  опустила  очі  й  потягла  донизу  білу  футболку,  яка  дещо  піднялася.  Робила  це  настільки  повільно,  наскільки  була  спроможною.  Врешті,  аби  не  бачити  більше  цього  надто  приязного  обличчя,  вирішила  просто  розвернутися  й  піти  чи  навіть  побігти.  Тільки  зробила  півоберта,  як  тяжка  долоня  чоловіка  обійняла  моє  тонке  зап’ястя.
-  Знову  втікаєш?  Я  не  розумію,  що  поганого  тобі  зробив.  Подумаєш,  трішки  поспілкувався  з  нею.  Я  ж  постійно  озирався,  чи  тобі  не  наскучило  чекати  на  мене.  Не  втікай  більше.
Мені  все  ж  вдалося  побігти.  Повітря  в  моєму  організмі  набирало  вагу.  Тепер  воно  тиснуло.  Я  задихалася.  Коли  вирішила,  що  трішки  відірвалася,  розвернулася,  аби  глянути,  чи  не  біжить  той  чоловік  за  мною.  На  диво,  він  стояв  там,  де  і  раніше.  Потирав  своє  праве  коліно.  Тільки  тепер  я  впізнала  його  коричневе  пальто.
Дихати  стало  ще  важче.  Вирішила  повернутися  назад.  Його  вже  там  не  було.  Я  вповільнила  ходьбу,  заспокоюючи  себе  наспівуванням  усіх  знайомих  мені  мелодій.
-  Я  його  бачила,  -  кинувшись  в  Рутині  обійми,  сумбурно  промовила.
-  Я  знаю.
-  Чому  я  його  не  впізнала  одразу?  Чому?
-  Вітряна,  мені  інколи  легше  вдавати,  що  я  тебе  також  не  знаю.  Ти  просто  надто  захопилася  тим  деревом.  Не  встигла  перемкнути  увагу.  От  і  все.
-  Ні.  Справа  в  іншому.  Ти  щось  знаєш,  але  не  хочеш  мені  казати,  правда  ж?
-  Не  вигадуй.  Наступного  разу  просто  поговори  з  ним.  Якщо  він  тобі  знову  видасться  незнайомцем,  все  одно  не  втікай.  Го-во-ри…
Рута  ніжно  пригладжував  моє  волосся.  В  такі  моменти  мені  здавалося,  що  я  люблю  його.
Кожен  наступний  день  відбивався  в  мені  різними  голосами.  Хлопчина,  років  одинадцяти,  втретє  намагався  розповісти  про  свою  подорож  за  місто.  Ми  любили  разом  посидіти  на  лавці  поблизу  будинку.  Інколи  він  називав  мене  своєю  сестрою,  і  це  змушувало  мене  червоніти.  Наче  відбувався  якийсь  таємничий  інтимний  процес  перелітання  слова  з  вуст  хлопця  до  моїх  вух.  Я  затуляла  обидва  і  намагалася  в  собі  втримати.  «Сестра».  Хлопець  стояв  наді  мною,  тримаючи  вказівного  пальця  на  нижній  губі  і  силувався  до  мене  доторкнутися.  Потім  біг  геть.
Найбільше  мене  гнітять  чиїсь  кроки.  Їхнє  наближення  або  віддалення  завжди  змушують  мене  ціпеніти.  Якби  всі  вміли  ходити  беззвучно,  то  я  б  звикла  до  чужої  присутності.
-  Тобі  треба  поспати,  -  сказав  мені  Рута.  Він  тримав  мою  голову  у  себе  на  колінах.  Я  вимірювала  довжину  шнурівок  на  його  взутті.
-  Рута,  я  більше  його  не  бачила.
-  Він  прийде  до  тебе  знову.  Не  переймайся  цим.
-  А  ти  впевнений,  що  він  мені  взагалі  потрібен?
-  Аякже.
До  мене  навідалося  троє.  Вони  тримали  одне  одного  за  лікті,  наче  грали  в  якусь  гру.  Потім  по  черзі  підбігали  й  заглядали  в  мої  очі.  Я  силилася  їх  відігнати  від  себе,  або  хоча  б  затулити  їхні  обличчя.  Моє  серцебиття  цього  разу  було  гучнішим  їхніх  кроків.  Це  мене  дратувало.  Я  видряпалася  на  гострий  кінчик  чорного  олівця.  На  щастя,  вони  не  вміли  ходити  горизонтально.
Чоловік  в  коричневому  пальто  сидів  навпроти  і  смакував  чорну  каву.
-  Чому  уві  сні  я  не  чую  твого  голосу?  –  набравшись  сміливості,  нарешті  спитала.
Він  прицмокнув  губами,  відвів  погляд  у  вікно,  спостерігаючи  звичну  статичну  картину.
-  Твій  слух  не  вдасться  повернути.  Всі  вони  мовчатимуть.  Довго  мовчатимуть.  Спи,  поки  чуєш  мене.
Рута  зняв  пальто.  Вмостився  зручніше  на  кріслі  і  вдавав,  ніби  знає  мене  все  життя.

Чернівці  27-28.04.14

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501129
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.05.2014


дитинно

руки  дитячі  ,  тепло    в  пісках  гублячи,
переплітаються
очі  в  дітей  вміють  гратися
в  іграшках,  в  людях  і  в  снах
водять  мене  незарослими  плавнями,
міцно  зап'ястя  тримаючись
скільки  ,  питаю,  ми  будем  тут  бавитись
вже  по  коліна  в  багнюці
пальці  мої  вже  холодом  миються
лікті  встромила  в  болото
діти  слідкують,  як  я  зникаю
тішаться  залишком  брів  моїх,  доки
я  під  землею  підслухую  шепоти,
як  безперервно  сміються,  шукаючи...
пальці    ж  бо  їхні  навчилися  бігати
моїм  підземним  волоссям...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500943
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.05.2014


одноденки

Дорога  -  
тривала  анестезія,
чужі  обійстя  -
периферійні
і  жодних  
вимушених  знайомих,
і  тільки  
сонце  у  непритомі
на  плечах  обрію
полягло.

Ця  довга  гра  
у  мовчання  з  днями,
коли  сумлінно  плетеш
ногами
на  свист  
чи  поклик,
і  по  руці
стікають  
чиїсь  короткі  спроби
стояти  
поряд  
твоїй  подобі,
мов    одноденки
на  пустирі.





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497719
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.05.2014


подорожнє

Я  очі  зсередини  бачила.  Вони  зеленіли  у  травні.
Дорога  схилялася  пагорбна,  став  половиною  день.
Виднілися  сонячні  марення  над  розпашілим  асфальтом,
і  тихо  було,  як  ніколи.  І  спокій  в  мені  довго  спав.

І  сталими  лиця  подовжені,  схилені  на  підвіконники,
мені  подорожніми  гостями,  бавилися  в  жалі.
Поволі  спускалися  промені,  очі  зеленими  вітками
в  землю  повільно  впиралися.  Кожен  далеко  в  собі

весни    висушує  в    спогади,  як  перелесники  -  відчаї.
Знати  б  для  чого  ми  зібрані  рівно  в  периметрі  днів.
Вийшла  на  станції  похапцем,  Тиша  в  мені    -  стоголосою  -  
тільки  здавалася  тихою,  тільки  жила  уві  сні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496399
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.05.2014


де мені бути

Бодай  облишити  жертвоприношення,
в  мені  живого  -  на  згинах  пальців:
чужих  історій  торкаюся  похапцем  -  
завжди  нестерпно  болить.  Завжди.

І  серед  натовпу  -  вже  напіврозчином,
і  серед  стін  -  розтікаюся  довше.
І  ти  до  мене  -  лише  напівголосом:
"Пальці  у  тебе  холодні..."

Може...

Кожна  незвідана  траєкторія
тягнеться  десь  від  Північного  Полюса,
і  я  трамбую  холодні  простори.

В  когось  ще  досі  -  одна  мерзлота.

Де  мені  бути.
Чую  все.
Руки  часто  говорять  гучніше  людей.

І  серед  натовпу,  як  при  застуді,
довго  не  знаєш,
як  тобі  буде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494409
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2014


І, може, мені…

І,  може,  мені  твої  руки  неприязні  вже,
бо  схрещую  їх  поза  спиною,  на  знак  протесту.
А  далі  -  замки  і  засови.    Приглушений  щем.
Вертаються  діти.  Їм  тепло  від  нашого  дому.

І,  може,  ти  тілом  своїм  у  мені  відболів.
Вивчаю  кімнати  і  вікна,  сідаю  позаду.
І,  може,  ти  рідний,  а  ,  може,  далеко  не  мій.
Хитаються  діти  на  зігнутих  міцно  колінах.

І,  може,  підеш  ти,  а  я  колихатимусь  в  такт
фіранок  цупких  із  ум'ятинами  поряд    пальців.
Так  тихо  у  домі,  коли  ти  дітей  поволік
вивчати  дистанції  парків  і  шлейфів  дистанцій.

І,  може,  в  мені  твої  рухи  давно  прижились,
бо  чую  їх  вигини  і  прислухаюсь  до  звуків.
А  далі  -  замки  і  засови.  І  ти,  як  колись,
дітей  на  руках  до  будинку  заносиш,  поснулих...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492478
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.04.2014


міста-столиці спросоння

міста-столиці  спросоння  німі,
велосипеди  при  стінах
вологі  ще  звечора
ти  снишся  мені
тільки  снишся  мені
і  так  щоразу,  коли  трохи  стемніє
і  так  щоразу
ти  снишся  мені,
коли  дим  заводів  покрівлі  обтеше
столиці  місцями  тобою  живі
міста  за  столицями  дещо  розбещені
снись  мені  звечора
снися
мені

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491748
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.04.2014


двадцять третя весна

це  був  початок  цивілізації
тільки  з'явилося  світло,
тільки  дротами  -  гудки
нас  відправляли  на  згарища
просівати  глину
від  кількох  сотень  згорілих  заживо
і  ми  йшли
в  чорне  зодягнуті  
з  чимось  на  кшталт  простирадел,  
знаючи  всіх  поіменно
і  навіть  в  лице
знаючи  дати  народжень  і  дати  
посмертні
знаючи  розмір  взуття
знаючи  все...
йшли  ми  шеренгою,
порізно  руки  розводячи
спини  зігнувши  
скрутившись  у  спазмах  жалю
сіяли  глину
рештки  сплавляли  по  Тисі  -  
так  зустрічали  свою
двадцять  третю  весну

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490929
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.04.2014


трави вростають

скошені  трави  під  вікнами
п'яти  лоскочуть  сухістю
кроки  вповільнені  почасти
втоптують  мертвих  бджіл
скільки  ж  бо  того  літа  -  
більше  колишніх  спогадів,
резервуарів-стоків  
для  проливних  дощів

надяться  в  руки  пагони,
звично  ключиць  торкаються
скільки  ж  бо  в  наших  ігрищах  
правди  і  самоти
діти  вмивають  руки  тільки  
коли  награються
діти  мовчать
недовго
діти  ідуть  в  світи

трави  вростають  в  стелі
листя  обмотують  рами
рано  чи  пізно  
вдома
гамір  сердець  і  тіл
трави  первинно  теплі
переростають  в  рани
почасти  без  загоєнь
почасти  
назавжди

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489838
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.04.2014


риби між словами

звикати  до  слів  і  пауз  між  ними,
як  завше,  видовжених  у  хроносі
мої  рибини  очима  кліпають  
в  підземних  водах,
мов  замордовані
до  них  по  східцях  вологою  скочуюсь
і  наодинці
і  під  містами
боюся  здатися  їхнім  голосом
останнім  маренням
сном  останнім
відтак  видніюся  на  поверхні
і  терпнуть  ноги  
і  щось  говорю
стою  у  черзі  за  хлібом  свіжим  -  
годую  риб
в  собі
голодних

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489549
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.04.2014


з деревами

кожна  історія  наша  горіла  
з  деревами  разом
ліс  поволі  сохнув  ,  вмощуючи  в  собі  сонце
ліс  вичерпували  звірі,
розносячи  деревину  і  тріски
ми  навпроти  сиділи
і  мовчки  читали  вірші

і  там  було  щось  про  спеку
сховатися  в  затінку  варто  би
ходили  ми  ,  взявшись  за  руку,
бачили  попіл  між  ватрами
горіли  ми  разом  з  деревами
спліталася  з  димом  поезія

і  був  ти  мені  ледь  помітним  -  
спалахом
вогнищем
вітром

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485992
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2014