LadyInRed

Сторінки (1/60):  « 1»

Фіолетові сни

Фіолетові  сни  під  ковдрою  спільної  самотності  
бентежать  рештки  твоєї  свідомості.  
Ти  знову  сама,  насолоджуєшся  станом,
близьким  до  непритомності.  
Чи  непристойності?  
Ба,  леді,  та  ви  знову  живете  в  полоні-обмані.  Знову  мріяла,  надіялась,  що  він  буде  останнім.  Щовечора  пила  солодкий  чай,  щовечора  шепотіла  тіні  "прощай",  тому  що  окрім  кішки  в  кімнаті  нікого  живого.  Нічого  нового.  Старого  домового  ти  не  бачила  вже  півроку,  він  з  підскоком  //  втік  за  твоїм  блондином.  От  клята  скотина!  Щовечора  засинаєш//  і  чекаєш//  нового  ранку,  чергового  світанку,  надіючись,  що  цей  початок  стане  кінцем.  І  записуєш  нові  думки  червоним  олівцем.  Записуєш  все,  що  лізе  в  голову,  готуючи  чергову  бездушну  промову,  яку  неодмінно  запишеш  в  ЖЖ.  Еге  ж?  Він  знає  тебе  як  облуплену,  тим  не  менше  терпів  два  роки.  Оце  так  кохання:  в  кожного  свої  заскоки!  Ти  обіймаєш  подушку,  запиваючи  горе  Мартіні,  плачешся  Каті  у  трубку,  що  не  можеш  носити  міні,  бо  цей  клятий  целюліт  і  ці  зморшки,  а  ще  депресія  і  так,  всього  в  купі  потрошку,  і  хочеться  просто  заснути  і  не  проснутись.  Забутись.  Їб*нутись.  Читаєш  Рільке,  і  не  знаєш  ще  скільки,  будеш  не  жити,  а  існувати.  Знову  прокидатись  -  і  знов  засинати.  Спати.  Фіолетові  сни  під  стелею  апатії  ніколи  не  викликали  в  тебе  симпатії,  та  зараз  вони  твої  єдині  ліки.  Найкраще  для  тих,  в  кого  душі  -  каліки.  Прокинутись,  щоб  мати  стимул  жити.  Не  тужити.  Фарбувати  губи,  очі  і  вії.  Ламати  чужі  мрії.  Битися  в  істериці.  Полетіти  в  Рим,  -  ну  що  ти  не  бачила  в  цій  грьобаній  Америці?  Прокинутись  -  і  вдихнути.  Зітхнути.  Побачити  світ  крізь  призму  снів  фіолетового  відтінку,  зрозуміти,  що  цінувала  лиш  дешеву  картинку.  Найбільше  щастя  було  завжди  поруч.  Ліворуч.  Праворуч.  Вгорі  і  внизу.  Навколо.  Чудово.  Різнокольорово.  Але  переважає  фіолетовий  тон.  В  унісон.  Нарешті  щаслива.  О  диво...

Самотність  теж  буває  щасливою...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=193360
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 02.06.2010


Сонячна дівчинка

Її  ніхто  не  вчив  жити
дихати
збирати  квіти
милуватись  небом
і  сміятись  наодинці
коли  так  хочеться  плакати
коли  на  душі  скребуть  кішки
і  не  танцюють  метелики
Їй  не  сказали
що  на  світі  є  сльози
і  є  солодка-гірка  брехня
що  є  рай  і  є  пекло
а  добро  і  зло  -  нероздільні  поняття

І  лише  ти
поглянув  їй  в  очі
і  занурився  в  її  дивний  світ
не  такий  як  наш
зовсім  інший
навчивши  кохати
навчивши  мріяти
і  розбивши  серце
дав  зрозуміти
що  таке  біль
що  таке  сірість
депресія

Людині  потрібна  людина
щоб  відчути  себе  нікчемним

Квіти
Метелики
Роса
Веселка
Небо

Вона  знає  хто  ти
та  все  одно  любить
чекає  тебе
в  своїм  дивнім  світі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170526
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 08.02.2010


Холодные люди

Холодно  в  городе,  в  котором  живет  одиночество,
Холодно  людям,  сжатым  стальными,  острыми  прутьями.
Доносятся  отовсюду  стоны,  словно  пророчество:
"Никто  не  поможет  нам  стать  хоть  чуточку  лучшими..."

Холодно  людям  в  депрессивности  серого  города,
Давай  помолчим  и  наши  с  тобой  мечты  позабудем...
Ведь  ты  знаешь  прекрасно  в  чем  скрыта  основная  беда:
Холодно  в  том  городе,  где  живут  холодные  люди...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=170525
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.02.2010


Очі

Бачиш  ці  очі,  повні  жалю?
Сліз  і  страждань  за  тобою...
Кажуть  ті  очі:  "Сильно  люблю
Тебе  всією  душою..."

Бачиш  ці  очі,  повні  благань?
Кіники  губ  яблуневі?..
Сповнені  вони  світлих  бажань,
та  твоє  серце  сталеве...

Бачиш  ці  очі,  повні  життя?
Без  тебе  вони  помирають,
сліпне  без  тебе  їх  майбуття  -  
Очі  ці  щастя  бажають...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=164139
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 03.01.2010


Delete (Зникла)

Жили
душа  в  душу
вдихали
їдке  повітря
дивились
одними  очима
на  світ
крізь  нетрі  сірості
і  зорепади  депресій
знаходили  втіху
розраду

Жили
один  одним
любили
мабуть

А  потім  ти  зник
плюнувши  в  душу
залишивши  сліпу
подихати

Хотіла  нажати  Delete
зтерти  з  пам"яті  все
що  пов"язувало  з  тобою
Страждала
Нажала

З-н-и-к-л-а.................................................

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=162798
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.12.2009


Зі щоденника-9. Частинки мрії. Смак зради

Ненавиджу  мужиків,  які  плачуть.  Мужик  має  бути  сильним  і  сталевим,  якщо  того  треба,  та  навіть  крижаним.  Брила  льоду,  яка  пустить  на  дно  навіть  «Титанік».  Сильний,  як  мур.  Надійний,  як  стіна  рідного  дому.  І  обов’язково  брюнет.  Адже  у  нас  у  всіх  в  голові  закладені  типові  стереотипи.  Герой  –  брюнет.  Бажано  смуглявий  і  зі  світлими  очима.  Але  то  вже  так,  бонус.
Я  перевернулася  на  інший  бік,  щоб  не  бачити  твою  білобрису  рожу,  яка  за  цей  час  набридла  мені  більше,  аніж  «Дім-2»  чи  реклама  прокладок.  А  може  це  все  мені  здавалося  через  те,  що  я  ображена  на  тебе  за  вчорашній  ляпас  і  ти  здаєшся  мені  жахливим  черствим  монстром,  який  вночі  плакав.  Кричав,  а  потім  плакав,  щоб  я  не  бачила.  Та  я  бачила,  і  я  знала.  Від  мене  цього  не  приховаєш.  І  це  тішить  моє  самолюбство  десь  там,  в  глибинах  моєї  нікчемної  темної  душі.  Темнішої  навіть  за  колір  мого  волосся.
Ти  рефлекторно  обійняв  мене,  але  через  кілька  хвилин,  прокинувшись,  знервовано  перевернувся  до  стінки.  Згадав,  знову  засмутився,  не  хочеш  мене  знати.  Значить,  так  тому  і  бути.  Я  не  попрошу  вибачення.  Тому  що  це  буде  свідчити  про  те,  що  я  визнала  свою  провину.  А  значить  люблю  тебе.  Googbye  my  lover,  goodbye  my  friend!
-  Ти  спиш?
-  Так.
-  Знову  брешеш…
Я  різко  повернулася  до  тебе  і  присіла  на  коліна.
-  Ти  хочеш  поговорити?
-  Можна  і  помовчати,  але  так  я  тебе  не  зрозумію.
-  Ти  і  так  мене  не  розумієш.  Такі  вже  закони  життя:  я  –  жінка,  ти  –  чоловік.  Наше  мислення  і  почуття,  як  дві  паралелі.  
  Ти  дістав  мої  сигарети  і  намагався  знайти  запальничку,  яка  зазвичай  була  теж  на  підвіконні.  Але  не  на  цей  раз.  Я  дістала  її  з-під  ліжка,  куди  навмання  кладу  книжки  або  чашки  кави  перед  сном  і  підпалила  тобі  вогник.  Ти  закурив.  Вперше  за  ці  чотири  місяці.  Все-таки  я  пагубно  на  тебе  впливаю.  
-  Це  через  мене?
-  Дурний  приклад  заразний.
-  Я  гадала,  що  зараза  до  зарази  не  липне.
Ти  посміхнувся.  Штучно,  з  презирством  і  приреченістю.  Істерична  посмішка,  істеричний  погляд,  істеричні  думки  в  твоїй  голові.
-  Я  не  хотів  тебе  вдарити.
-  Я  знаю.  Блондинам  не  властива  жорстокість.  Вам  взагалі  не  властиві  справжні  емоції.
-  Ти  невиправна.  Що  я  в  тобі  знайшов?  Чого  не  можу  просто  піти?
-  Іди.  
-  Не  хочу,  не  можу…  Не  знаю  чому.
-  А  ти  спробуй.  Іди!  Іди,  проте  не  повертайся  більше.  
Через  мої  помилки  розплачується  твоє  пригнічене  самолюбство.  Мене  влаштовує  така  ситуація.  Хоча  моя  совість  все  ще  скулила  від  болю.  Лише  вона  була  вірною  тобі,  як  бездомний  пес,  що  живе  біля  нашого  парадного.
-  Чого  ти  хочеш?  Чому  ти  цілувалася  з  тим  брюнетом?
-  Він  схожий  на  Роберта  Паттінсона.  
-  Але  ж  ти  й…
-  Підбирай  слова.  Невже  тобі  ніколи  не  хотілось  поцілувати  нашу  Скарлет  Йоханссон,  -  це  я  про  сусідку  з  третьої  квартири.  –  А  може,  і  не  лише  поцілувати.
Ти  трішки  почервонів.  Блондини  завжди  червоніють,  коли  хтось  порпається  в  їх  душі.  Так  закладено  природою  в  ваших  білобрисих  генах.
-  Ні,  не  хотів.  
-  Не  любиш  блондинок?
-  Ти  нестерпна.  Мені  набридли  твої  поділи  людей  за  кольором  волосся.
-  Це  більш  гуманно,  ніж  ділити  людей  за  кольором  шкіри.  
-  Дурепа.
-  Блондин.
Ти  викинув  недопалок  в  попільничку  і  підсів  ближче.
-  Ти  мене  любиш?  Хоча  б  трішки?
-  Не  можна  «трішки»  любити  чи  недолюблювати.  Ти  або  любиш  людину  всією  душею,  або  ж  ненавидиш  її.  Або  ж  тобі  все  рівно  до  неї.  Але  ніяк  не  «трішки».  Ми  не  вміємо  стримувати  емоції,  коли  вони  вже  виникають.
-  І?  Що  ти  відчуваєш  до  мене?
Брюнети  ніколи  не  задають  стільки  питань.  Вони  мовчки  відвойовують  те,  що  належить  не  їм.  Допоки  блондини  акцентують  увагу  на  розмовах,  брюнети  рішуче  діють.  Тому  через  століття  блондини  вимруть,  як  колись  вимерли  динозаври.  
-  Я  не  знаю.  Але  я  більше  не  хочу  цілувати  того  хлопчика  «а-ля  Роберт  Паттінсон».
-  Це  можна  трактувати  як  «я  люблю  тебе»?
-  Це  можна  трактувати,  що  «я  зробила  помилку».
Тебе  не  влаштовувала  моя  відповідь.  Це  вже  справа  принципу  –  добитися  з  мене  правди.
-  Чому  ти  зі  мною?
-  У  мене  таємне  завдання  від  ООН.  Я  маю  допомогти  прискорити  винищення  блондинчастої  нації.  Наші  діти  100%  будуть  темненькі,  навіть  не  сумнівайся.
Ти  встав  і  почав  одягатися.  Натягнув  джинси,  якусь  таку-сяку  сіру  футболку  і  вийшов  в  коридор.  Якщо  чесно,  я  не  думала,  що  твоє  терпіння  так  швидко  згасне  і  ти  підеш  зривати  свою  злість  куди  інде.  Ти  натягнув  кеди  [я  так  думаю,  ну  не  пішов  же  ти  босим…  хоча?..]  і  грюкнув  дверима.  Я  залишилася  сама.  Переборщила.  Буває.
Я  пішла  на  кухню  і  заварила  собі  каву.  Що  ж,  починати  тимчасову  самотність  потрібно  з  чашки  кави.  Хороший  початок  поганого  дня.  На  столі  лежали  аркуші  паперу.  Вчора  вночі  ти  щось  тут  шкрябав.  Я  не  втрималася,  все-таки  не  щодня  від  мене  йдуть  блондини,  і  прочитала  твій  новий  вірш.  Зарозумілі  фрази  зарозумілого  блондина.  Коли  дуже  постаратися,  в  них  можна  знайти  зміст.

ЯКЩО  НА  МОЇЙ  КУХНІ  СТОЯТИ  НА  КОЛІНАХ
Я  ВСЕ  ОДНО  НЕ  ЗРОЗУМІЮ  ІСТИНИ
ЧОМУ  Я  НЕ  ВАРТИЙ  ЇЇ?
ЧОМУ  ВОНА  НІКОЛИ  НЕ  КАЖЕ  «КОХАЮ»?
ЇЇ  ГУБИ  ВЧОРА  ЦІЛУВАЛИ  ІНШОГО
НЕ  КРАЩОГО  І  НЕ  ГІРШОГО,
А  ПРОСТО  ІНШОГО
І  ТИСЯЧІ  ШМАТОЧКІВ  СЕРЦЯ  РОЗПОВЗЛИСЯ
В  РІЗНІ  КІНЦІ  СВІТУ
НА  ПОШУКИ  ІСТИНИ  І  ВІДПОВІДЕЙ  НА  ПИТАННЯ
НА  ЯКІ  ТИ  ЗАВЖДИ  МОВЧИШ
ПЕРЕВОДЯЧИ  ВСЕ  НА  ЖАРТИ
ОБІЦЯЮЧИ  ЦЕ  В  ОСТАННІЙ  РАЗ
І  ТРИМАЮЧИ  СХРЕЩЕНІ  ПАЛЬЦІ  ЗА  СПИНОЮ
ТИ  ТАКА  БРЕХЛИВА
ТА  Я  КОХАЮ  ТЕБЕ
І  КОХАЮ  ТВОЇ  ЗРАДЛИВІ  ГУБИ
В  ЦЬОМУ  ОКЕАНІ  ЖИТТЯ
Я  НЕ  ХОЧУ  ВТРАЧАТИ  ТЕБЕ
БІЛЬ  ЗРАДИ  І  БІЛЬ  РОЗЛУКИ  
БУТИ  ЧИ  НЕ  БУТИ?
БУТИ
ПРОБАЧИТИ  ЛЕГШЕ  НІЖ  ЗНИЩИТИ  ВСЕ,
ЩО  Я  ЛЮБЛЮ,
ЧИМ  ЖИВУ,
ПРОТЕ  ЧИ  ПОТРІБНО  ТОБІ  ЦЕ,
БРЮНЕТКО?
БЛОНДИНИ  ВЖЕ  ДАВНО  НЕ  В  МОДІ…

Двері  знову  грюкнули  і  ти  зайшов  з  пакунком  моїх  улюблених  булочок.  Заварив  собі  чай  сів  поряд  зі  мною  і  очікуючи  моєї  реакції,  як  ні  в  чому  не  бувало,  почав  пити  свою  імбирну  гидоту.  Я  відклала  твої  записи  і  просто  дивилася  на  тебе,  намагаючись  зрозуміти  звідки  в  цій  білобрисій  голові  можуть  зароджуватися  думки  моєї  підсвідомості?
-  Як  вірш?
-  Плагіат  моїх  думок.  Де  ти  був?
-  Ходив  за  булочками.
Когось  ти  мені  нагадуєш,  любчику.  Ненавиджу,  коли  мене  копіюють.
-  І  що?
-  По  дорозі  я  зрозумів,  що  я  ідіот.  Тому  вирішив  виправити  це  становище  і  набив  морду  твоєму  Роберту  Паттінсону.  
Бідний  брюнет.  Але  маємо,  що  маємо.  Природа  подбала  про  те,  щоб  навіть  блондини  еволюціонували.  Повинні  ж  вони  боротися  за  своє  існування  в  цих  джунглях  життя.
-  І  так  буде  з  кожним,  кого  ти  поцілуєш.  Чи  навіть  лише  подумаєш  поцілувати.
-  Нетипова  поведінка  блондина.
-  Зате  типова  поведінка  для  чоловіка.
Результат  не  забарився.  Все-таки  справжня  брюнетка  здатна  виліпити  чоловіка  навіть  з  зарозумілого  блондина.  Ти  стаєш  таким  непередбачуваним,  любчику.  І  я  просто  не  могла  нічого  вдіяти  з  собою,  як  взяти  і  обійняти  тебе.  Міцно,  виказуючи  жестами  свою  провину  і  розкаяння.  Мову  моїх  жестів  ти  розумів  на  всі  сто,  проте  стримався  і  не  відреагував.  Ти  дозволив  зайняти  собі  позицію  real  man.  
-  Що  це  на  тебе  найшло?
-  Я  захотіла  тебе  обійняти.  Просто  так.  Ні,  не  просто  так.  Від  переповнення  сильних  почуттів.
-  Сподіваюсь,  світлих.
-  Від  темних  почуттів  мені  захотілось  би  тебе  задушити.
Ти  посміхнувся  і  ця  посмішка  виказала,  що  ти  відчуваєш  свою  маленьку  перемогу  у  нашому  черговому  протистоянні.  Що  ж,    цього  разу  мені  зовсім  не  прикро  програвати.  Адже  заохочувальний  приз  я  отримала  без  особливих  зусиль.  Можливо,  він  трішки  блондинчастий,  проте  так  сильно  любить  мене.  Випробувано  зрадою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=160134
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.12.2009


Вырви мне сердце…

Вырви  мне  сердце,  чтоб  не  было  больно,
Раздери  на  куски  -  не  хочу  я  страдать.
Без  тебя  мне  жилось  тихо,  спокойно,
С  тобой  захотелось  о  любви  помечтать.
Вырви  мне  сердце,  чтоб  не  было  больно,
Закопай  его  нежно  глубоко-глубоко...
Пусть  там  сгниет  -  это  будет  достойно,
После  мне  станет  снова  очень  легко...
Вырви  мне  сердце,  чтоб  брызгала  кровь,
Фонтанами  красок  во  все  концы  света.
Но  сам  после  этого  будь  ты  готов:
Я  вырву  твое,  как  расплату,  за  это!..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158744
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.12.2009


Отпускаю

Отпускаю  бабочек  в  небо,
разбивая  чужие  мечты  -
Недостойна  большей  победы,
чем  серость  родной  пустоты.

Отпускаю  бабочек  в  небо  -
Пусть  летят  огоньки  в  никуда,
Остается  тобою  жить  слепо,
Провожая  мечты-поезда...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=158742
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.12.2009


Зеленые туфли

Он  был  обычным  скромным  поэтом,
Посвящал  стихи  в  честь  зелени  глаз...
Он  не  был  в  любви  особым  экспертом
И  думал,  что  свыше  кто-то  свел  вас.
Ты  же  туфли  по  утрам  покупала:
Красные,  синие,  с  розовым  бантиком.
Без  стихов  поэта  ты  не  скучала  -
Мысли  заняты  совсем  не  романтиком!
На  платформе  или  шпильке?  О-ох!..
Он  зовет  гулять  в  парк.  И  в  стихах
За  каждый  твой  одобрительный  вздох
Готов  носить  тебя  ночь  на  руках...
И  вот  наш  юнец  стал  очень  известным,
Не  знал  счет  деньгам  этот  скромный  поэт.
"Что  ж  тебе  нужно,  чтоб  стать  интересным?"
"Да  вот,  видишь,  зеленых  туфелек  нет..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155594
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 15.11.2009


Зі щоденника-8. Частинки мрії. Сни в твоїй сорочці

Чомусь  твоя  творча  криза  завжди  співпадає  з  моїми  місячними.  Певно  наші  організми  занадто  «підстроїлися»  один  під  одного.  
В  такі  от  вечори,  коли  кожного  з  нас  мучить  своя  холера,  я  дістаю  щоденник  і  записую  свої  роздуми  і  переживання.  На  старості  видам  мемуари.  Та  ти  впевнений,  що  з  цього  нічого  не  вийде:  я  не  вмію  красиво  брехати.  А  кого  зацікавлять  мої  сопливі  шури-мури  про  блондина,  який  літрами  дудлить  імбирний  чай?  От  кину  тебе  і  вийду  заміж  за  негра.  А  потім  за  алжирця.  А  далі  моє  емансиповане  єство  візьме  верх  і  я  втечу  з  канадцем  до  Оттави.  Там  ще  досі  тихо  та  мирно  доживає  вік  мій  прадід  зі  своєю  п’ятою  дружиною.  От,  старий  бабій!  І  чому  людина  боїться  зустрічати  старість  [а  читай  смерть]  на  самоті?  Старість  –  це  так  нудно.  Але  лише  таким  чином  ми  можемо  довго  жити.
Я  намагаюся  заснути  у  твоїй  сорочці,  закутуючись  глибше  в  її  атмосферу  і  ці  дивні  запахи  твоєї  душі.  Ти  ще  твориш  на  кухні  твої  шедеври,  які  подобаються  всім,  окрім  мене.  І  це  дратує  та  заводить  тебе.  Ти  намагаєшся  пригнути  вище  голови,  і  щось  підказує,  що  рано  чи  пізно  це  вийде  в  тебе.  Але  навіщо  тобі  це?  Звичайнісіньке  чоловіче  самолюбство,  яке  ти  так  хочеш  потішити  –  невже  це  варте  того,  щоб  розтрачати  на  вірші  своє  життя?  Щодня  по  декілька  годин  ти  пишеш,  пишеш  і  пишеш.  Я  ще  більше  заринаюсь  в  сорочку  і  обіймаю  себе.  В  твоїх  обіймах  я  б  не  роздумуючи  віддала  смерті  половину  свого  життя.
У  мене  ніколи  не  вистачить  розуму,  щоб  не  думати.  Промовчати.  Перестати  курити.  І  любити.  Любити  життя  і  тебе.  Стовідсоткове  оптимістичне  стерво  –  таким  тяжко  живеться  у  світі:  іноді  хочеться  взяти  пістолет,  запхати  в  рот  і  залпом  вистрелити  з  десять  разів.  Суїцидальні  мрії  –  це  так  характерно  для  оптимістів.  «Але  ж  ти  зможеш  вистрілити  лише  один  раз,  після  якого  одразу  ж  впадеш  на  підлогу  мертвою!»  -  одного  разу  викрикнув  ти.  «Це  говорить  твоя  заздрісна  песимістична  заноза!»  -  парирую  я  і  маю  рацію.  В  моїх  мріях  лише  я  є  режисером,  сценаристом  і  акторкою  головної  ролі.  
 Ти  ліг  поруч  і  обняв  мене,  переманюючи  до  себе  тепло  мого  тіла.  
- Не  можу  нічого  писати.  Думки  вперто  оминають  мою  голову.
- Як  я  тобі  заздрю.  Мені  цього,  на  жаль,  не  дано  відчути  на  собі.
Ти  посміхнувся.  Своєю  спиною  я  відчула  твою  посмішку  –  гарну  і  трішки  лукаву.
- Дурепа.
- Блондин.  Вдалий  обмін  компліментами,  так?
- Солодких  снів!
- Я  ж  на  дієті.  Краще  яблучних.
І  я  поринула  у  свій  дивний  світ  кольорових  снів  про  рожевих  слоників  та  чорні  діри  Всесвіту.  Знайшлося  там  місце  і  Рільке,  який  трактував  свої  маловідомі  вірші,  і  моєму  улюбленому  фабриканту  Віталіку  Чирві.  Збочена  свідомість  вперто  навіювала  мені  те,  що  я  повинна  звернути  увагу  на  брюнетів  –  гени  вперто  беруть  своє.  Недарма  бабуся  каже,  що  блондини  шукають  блондинок.  Так  уже  матінка-природа  дбає  про  збереження  білобрисого  генофонду.  
Ти  щось  собі  простогнав.  Я  ткнула  тебе  в  бік.  Не  дуже  там  розважайся  без  мене.  Не  було  жодних  сумнівів,  що  мене  і  близько  не  було  в  тому  сні.  За  цей  час,  що  ми  разом,  я  вже  знаю  тебе  навіть  до  таких  інтимних  деталей.

А  в  ранці  я  прокинулася  від  посмішок  сонячного  ранку.  Я  роздратовано  вкутувалася  в  твою  сорочку,  намагаючись  хоча  б  ще  на  декілька  хвилин  затримати  рештки  сну.  Та  даремно,  вони  танули  в  вікно,  наздоганяючи  минувшу  ніч.  
Я  вдихнула  запах  твоєї  сорочки,  яка  подарувала  такі  чудові  сни  в  собі.  Вона  пахла  мигдалем  і  тобою.  
Почула  твої  кроки.  Ти  зупинився  біля  дверей  і  променисто  посміхнувся.  Підніс  мені  каву  і  поцілував  в  лоб.  Я  посміхнулася  тобі,  ніби  передаючи  цю  естафету  ранішніх  посмішок.
- Доброго  ранку.
- Доброго  ранку.
- Що  тобі  гарне  снилося?
- У  сні  прийшла  Муза  і  надиктувала  мені  гарний  вірш.
Ти  любиш  хвалити  свою  Музу,  ніби  то  якась  автономна  істота,  яка  самовдосконалюється  і  непідвласна  тобі.  Ніби  дитина,  яка  радує  матір  своїми  першими  кроками  чи  першими  пізнаннями  цього  світу.  Тобі  боляче  усвідомлювати,  що  це  продовження  твого  Я.  Адже  хвалити  самого  себе  –  це  так  нескромно,  а  ти  ж  типу  скромний  хлопчик.  Так  каже  твоя  мама,  а  мама  для  тебе  найперший  авторитет  [хоча  десь  в  підсвідомості  ти  розумієш,  що  це  вже  давно  не  так].
- Ти  встиг  записати?
- Я  запам’ятав.
І  я  насолодилася  смаком  кави.  Лише  зараз  я  здивувалася,  що  замість  імбирного  чаю,  який  я  не  можу  терпіти,  ти  приніс  мою  улюблену  каву.  Ти  вирішив  зробити  мені  приємне?  Як  це  не  схоже  на  типових  блондинів.

ЩО  З  ТОБОЮ  СТАЛОСЯ  ЩО  ТИ  ВИРІШИЛА  ПІТИ
З  РЕАЛІЇВ  У  СВІТ  СВОЇХ  ДУМОК  ТА  СНІВ
КОЛИ  ВІКНО  РОЗЇДАЛА  ТЕМНА  МЛА  
І  ПОСТУПОВО  ВІДПРАВЛЯЛА  ВСІХ  В  БЕЗДНУ  БУТТЯ.
ТИ  БАГАТО  ПАЛИЛА  І  ПИЛА  СВОЮ  КАВУ  ЧОРНУ
ТАКУ  Ж  ЯК  ЦЯ  МЛА,  ЯКУ  ЗВЕЛА  ТИ  В  КУЛЬТ
ЛЮБИЛА  БІЛЕ  ВИНО  І  ФАСТ-ФУД
НОСИТИ  ЧОРНІ  ЯК  НІЧ  СТРІНГИ
ЗАДАВАЛАСЯ  ПИТАННЯМИ  ПРО  ВІЧНІСТЬ  І  СНИ
ПРО  СМЕРТЬ  І  ПРО  ТЕ  ЩО  НЕМАЄ  ЗНАЧЕННЯ
ДУМКИ  ТО  ВЖЕ  СТИЛЬ  ЖИТТЯ  ТО  ТВІЙ  ШТРИХ
ЯК  У  КОГОСЬ  ЛЮБОВНІ  ПОБАЧЕННЯ
ЯК  ДІТИ  ДІМ  І  ДЕРЕВО
ЯК  ЖИТИ  ЗАРАДИ  КОГОСЬ
ЯК  ВИПЛАТА  БОРГУ  І  ЯК  ПОМСТА  ВОРОГІВ
ЯКИХ  ТИ  НЕ  ЗНАЄШ,  ТА  ТИМ  НЕ  МЕНШ  ВОНИ  Є
ЩО  СТАЛОСЯ  ЩО  ТИ  ПІШЛА  В  НІКУДИ
ЗАПЛУТАВШИСЬ  В  МРІЯХ  І  РЕАЛІЯХ  СНІВ
ТИ  ПРОСТО  НЕ  ЗНАЛА  ЩО  ТРЕБА  ПРОСТО  ЖИТИ
ТА  ПОБУВШИ  В  СНАХ  ПІДСВІДОМОГО
ТИ  ПРОВЕЛА  ТАМ  ТРИ  ДНІ
І  ПОВЕРНУВШИСЬ  НАЗАД
ПОКЛЯЛАСЬ
НІКОЛИ  НЕ  ПОВЕРТАТИСЬ  ТУДИ
НЕХАЙ  МРІЇ  ЗАЛИШАТЬСЯ  МРІЯМИ
А  СНИ  ЛИШЕ  СНАМИ

Я  сиділа  і  намагалася  збагнути:  чи  й  справді  у  твоїх  віршах  є  якийсь  сенс,  а  чи  просто  вони  адресовані  мені?  Остання  версія  звучить  надто  нескромно,  але  чому  ж  кожен  з  них  в  першу  чергу  відповідає  моїм  переживанням  і  роздумам?  Чому  вони  намагаються  допомогти  мені  знайти  відповідь?
Я  обняла  тебе,  насолоджуючись  спорідненістю  наших  душ.  Обняла,  щоб  зрештою  відпустити.  Все  пізнається  в  порівнянні.  З  тобою  я  щасливіша,  ніж  без  тебе.  Бо  ти  нагадуєш  миле  сонечко,  яке  світить  своєю  посмішкою  та  гріє  мигдальним  теплом.
Мрії  залишаються  мріями,  проте  одна  з  них,  світла  і  прекрасна  [читай:  «блондинчаста»],  давно  вже  стала  реальністю.  Тому  я  так  люблю  прокидатися  ранком,  знаючи,  що  мене  будуть  чекати  твої  ніжні  обійми…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=155579
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 14.11.2009


Вигадка

Можливо  все  це  вигадка
та  я  пам"ятаю
як  ми  бігли  наввипередки
слідом  за  зірками
переганяючи  їх
цілуючи  вічність
твоїх  ніжних  рук
я  божеволіла
від  слів  простих
народжених
в  розвалинах  душі
в  глибинах  океану
устами  припадали  до  дна
і  заливалися  сміхом
обіймая  повітря
ти  мене  питала
чи  справді  день  яскравий
а  чи  ми  знову
взірвали  веселку?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154502
рубрика: Інше, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.11.2009


Б. ездна непотріних думок. (Із циклу

Із  циклу  "РанкOVER"

Б.ездна  непотрібних  думок

...Я  заварюю  ромашковий  чай  і  в  котрий  раз  переглядаю  e-mail.  Ти  не  відповів  на  мого  листа,  Сонце.  Напевно,  ти  зайнятий.  Я  надіюся,  що  ти  зайнятий,  бо  не  можу  повірити  в  те,  що  за  кілька  днів  ти  забув  мене.  Викинув  зі  своєї  голови.
…Як  тебе  зустріла  Канада?  Чи  там  такі  ж  чарівні  світанки,  як  і  в  нас  удома?
5:25.  Я  вже  давно  допила  свій  чай  і,  закутавшись  в  твою  оранжеву  ковдру,  переглядаю  наші  фото.  На  них  ми  такі  щасливі.  Це  тепло  передається  мені.  Бездушні  клаптики  паперу  наповнюють  мене  спогадами.  Так  вмієш  тільки  ти.
А  в  плеєрі  звучить  Мішель  Легран,  і  я  поринаю  в  мелодію  «Шервудських  парасольок»,  і  в  такт  Конні  Френсіс  я  співаю.  I  Will  Wait  For  You.  Я  завжди  плачу  під  цю  пісню,  але  сьогодні  якийсь  особливий  ранок.  Мені  хочеться  лише  заряджатися  теплом  і  перенести  його  частинки  в  цей  лист.
…Ти  купив  собі  нового  шарфика?  Чомусь,  я  впевнена,  що  купив.  І  не  одного,  а  зразу  два.  І  обидва  фіолетові,  як  і  твоє  канадське  життя.
На  столику  валяються  готичні  романи  французьких  письменників.  Я  їх  читаю  лише  тому,  що  так  хотів  ти.  Коли  ти  був  поруч  –  в  мені  сиділа  бунтарка.  Ти  поїхав  –  і  я  почала  наповнювати  своє  існування  тобою.  Я  сумую,  Сонце!  Ти  іно-персонаж  мого  життя…
Бьорк.  Violentiy  Happy.  Сподіваюсь,  ти  пам’ятаєш  той  наш  ранок,  коли  ми  пофарбували  скло  вікон  рожевою  фарбою?  Цей  ранок  став  жалюгідним  плагіатом,  гіршим  за  оригінал.  Моєму  рожевому  світу  не  вистачає  твоїх  обіймів.  
…Наш  шалений  сусід-скрипаль  (ти  ж  пам’ятаєш  його,  правда?)  почав  свою  ранкову  репетицію.  Він  теж  не  спав  всю  ніч,  а  мелодично,  в  такт  моїй  Бьорк,  бив  зі  своєю  дівчиною  тарілки.  Під  ранок  вона  грюкнула  дверима  і  пішла  від  нього.  Назавжди.  Gloomy  Sunday!  І  тепер  він  страждає  на  своєму  небі,  сповненому  суму  і  відчаю…
А  я  слухаю  Бьорк  і  думки  зайняті  тобою.  У  мене  своє  небо.  І  в  ньому  є  одна-єдина  зоря  –  це  ти,  моє  Сонце.
Я  закинула  фарби  і  пензлі,  всі  мої  творчі  ідеї  канули  в  Лєту.  А  ті,  що  вміли  плавати,  зараз  перепливають  Атлантичний  Океан,  в  напрямку  Канади.  Кляті  нелегали-емігранти!
Сподіваюсь,  ти  скоро  відпишеш  мені  і  цей  потік  непотрібних  думок  набуде  сенсу,  який  наповнить  тебе  теплом.  А  поки…  поки  це  бездна.
5:50.  Світанок  у  рожевих  тонах.  І  я  хочу  розтанути  в  ньому,  щоб  стати  часткою  спогадів  про  тебе.  Але  мій  художній  інстинкт  бере  своє,  і  нарешті  Муза  постукала  в  моє  віконце.
Я  дістала  фарби.  Хоча,  зараз  мені  знадобиться  лише  один  домінуючий  колір.  Абстракції  світанків  завжди  у  моді.
І  серед  цього  рожевого  неба  так  не  вистачає  СПРАВЖНЬОГО  Сонця…


P.S.  “А  правда,  що  у  Канаді  сонце  зеленого  кольору?  Люблю  тебе=*****»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154426
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 09.11.2009


А. бстракція першого ранку (із циклу

Із  циклу  РанкOVEr

Абстракція  першого  ранку

Цей  похмурий  ранок  зустрів  мене  з  єхидством  на  небі,  яке  бляклими  кольорами  намагалося  розпалити  яскравість  майбутнього  дня.  5:45.  Я  сьорбаю  свою  натуральну  каву,  а  в  голові,  якраз,  виникають  ненатуральні  думки.
Я,  в  одній  майці,  яка  сягає  мені  майже  до  колін  (певно,  твоя)  витанцьовую  під  пісню  Бьорк  і  виходить  це  у  мене  ,м'яко  кажучи,  не  дуже.  По-перше,  моя  пластика  нагадує  шлюбні  ігри  горних  козлів,  по-друге,  я  не  люблю  Бьорк.  Під  її  пісню  ми  познайомилися.  Під  її  пісню  ми  вперше  поцілувалися.  І  вперше,  сидячи  в  аеропорту,  я  зрозуміла  –  ми  розлучилися  на  рік!  365  днів.  І  вперше  я  плакала  через  тебе.  Під  цю  ж  саму  пісню  Бьорк.  Sun  In  My  Mouth.  Занадто  багато  тебе  є  в  цій  пісні.  Занадто  багато  того,  що  я  хочу  забути.  Та  не  можу.  
Зрештою,  витанцьовуючи,  я  зробила  такий-сякий  сніданок  з  вівсянки  та  тостів.  Ти  любив  мої  такі-сякі  сніданки,  а  тепер  їх  полюбила  і  я.  Треба  ж  чимось  забивати  купу  вільного  ранкового  часу,  який  з'явився  у  мене  після  твого  від'їзду…
Ти  просив  час  від  часу  писати  тобі  на  мило  про  те,  як  я  живу  без  тебе  і  що  твориться  у  мене  на  душі.  Я  не  хотіла.  Але  тепер  передумала.  Я  буду  писати  тобі  щоранку.  Про  все  те,  що  бачу  і  чим  живу.  Дні  несуть  буденність,  заходи  сонця  всі  однаковісінькі.  Ночі  –  банальні:  вони  ще  досі  пахнуть  тобою.  А  от  ранок…  схід  сонця…  це  як  нове  маленьке  життя.  Нова,  ще  сонна,  надія.  Сонна,  як  та  артерія.  Та  й  треба  ж  чимось  заповнювати  ту  діру  у  часі,  яка  утворилася  після  того,  як  ти  зник  з  мого  життя.
Я  сиділа  на  підвіконні  на  купі  подушок,  які  пошила  нам  твоя  бабуся,  і  на  зло  цій  старій  карзі  струшувала  на  них  попіл.  
Nothing  Else  Matters.  /Apocaliptica/
Мій  плеєр  відчуває  мій  настрій  так  само,  як  і  ти.  І  думками  я  намагаюся  повернути  тебе  сюди,  в  цю  квартиру.  Але  думки  швидко  зникають  слідом  за  димом.  І  я  знову  сама.
А  потім  я  читала  Равенхілла.  Читала  і  посміхалася  як  мала  наївна  дитина.  Це  ти  підсадив  мене  на  його  п’єси,  це  ти  навчив  мене  любові  до  літер.  І  тому  я  буду  писати  тобі…
…Схід  сонця  прекрасний.  Його  енергія  наповнює  мене  сенсом.  І  я  хочу  про  це  написати  тобі.  А  потім  –  потримати  тебе  за  руку.  І  чкурнути  разом  на  два  дні  в  Ялту.  Чи  Одесу.  І  відчути  твій  запах.  І  аромат  твоїх  парфумів.  І  на  пару  хвилин  зникнути  в  цій  бездні,    замруживши  очі.  І  хочу  мовчки  посидіти  в  твоїх  обіймам  під  Sting-a.  І  любити  тебе,  і  кохати  так,  як  кохають  лише  в  дешевих  мильних  операх.  
Щось  в  цьому  ранку  занадто  багато  абстракцій,  які,  так  чи  інакше,  об’єднує  одне:  в  них  занадто  багато  тебе.  Таке  відчуття,  якщо  зібрати  ці  частинки  до  купи,  то  я  знову  побачу  твої  очі  і  відчую  твій  дотик.  Але  цього  не  станеться.  Це  просто  чергові  думки,  ілюзії  про  казочки,  які  не  мають  нічого  спільного  з  сірою  дійсністю…
…Схід  сонця  зачаровує.  А  я  виписую  до  свого  блокнотика  ще  одну  фразу:

«Мій  Всесвіт  Шукає  Твою  Планету…»

А  за  мить  я  уже  біжу  до  спальні  натягувати  старі  джинси.  Зараз,  ще  знайду  туш  –  і  чкурну  на  пошуки.  Але  поки  що  лише  на  пошуки  натхнення…


P.S.  «Моє  Сонце,  ти  забув  свого  оранжевого    шарфа.  Тепер  частинка  твого  тепла  зігріває  мене  цілодобово.  Люблю  тебе  =****»

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=154088
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 07.11.2009


Зі щоденника-7. Частинки мрії. Чернетки моєї душі

Я  знаю,  що  поки  у  моїй  голові  виникали  нові  думки  та  під  тиском  буденності  зникали  старі,  світ  змінювався,  при  чому  змінювався  напрочуд  стрімкими  [невідворотними]  темпами.  Сидячи  в  квартирі  я  не  помічала  це,  а  він  все  рівно  байдуже  змінював  себе.  Така  вже  енігматичність  мого-твого-нашого  життя.  Я  хочу  внести  до  нього  свої  записи,  але  воно  вперто  відхиляє  усі  корективи.  Напевно,  проза  життя  пишеться  важче,  ніж  ці  стрічки  на  папері.  
Ти  ще  спиш,  а  я  сьорбаю  свою  каву  з  п"ятьма  ложками  цукру,  і  думаю  про  те,  що  десь  на  іншій  півкулі  нашої  планети  люди  гинуть  від  передозу  наркоти.  І  мені  стає  легше.  Се  ля  ві,  бейбі!  Кохання  -  це  не  коли  тобі  є  з  ким  поніжитися  у  ліжку.  Кохання  -  це  коли  є  кому  сходити  в  аптеку,  коли  тобі  погано.  
-  Ти  вже  міряла  температуру?
-  38,6.
-  Може,  все-таки  визвати  лікаря?
Я  закуталася  глибше  в  ковдру  нашої  інтимності  і  лише  закивала  в  знак  незгоди.
-  Я  поїду  в  лікарню  лише  на  побачення  з  патологоанатомом.  Або  народжувати.
Ти  квапливо  піднявся  з  ліжка  і  закліпав  своїми  блакитними  очиськами.
-  Народжувати?
-  Або  до  акушера,  або  до  патологоанатома.
-  Ненормальна.
-  Дякуй  Богу,  що  не  блондинка.
-  Дякую...
Я  ледь  стримала  посмішку  -  ну  дуже  щиро  ти  вимов  це  слово.  
-  Зараз  піду  подзвоню  мамі.  Може  вона  щось  порадить...
О  так,  твоя  горе-матуся,  від  якої  тікають  всі  її  коханці.  І  не  тому,  що  вона  погана  у  ліжку,  навіть,  навпаки.  Її  колишній  бойфренд,  моложавий
французик  з  очима  а-ля  Бред  Пітт,  дуже  нахвалював  твою  мутер  саме  по  цій  частині.  Але  він  ненавидів,  коли  вона  розмовляє.  Це  справжній  спеціаліст  
по  псуванню  характеру  жахливими  розмовами.  Жінка-пилка,  яка  тільки  те  й  робить,  що  пиляє  все  і  всіх  підряд.  Навіть  найкращий  секс  не  вартий  таких  от  страждань.  ІМХО,  любчику,  всього  лише  моє  суб"єктивне  ІМХО.
Поки  ти  розмовляв  зі  своєю  черговий  раз  кинутою  мамусею,  я  вийшла  на  балкон  і  закурила.  Під  час  хвороби  я  рідко  коли  палила.  Все-таки  моєму  організмові  і  так  непереливки.  Тому  я  курила  лише  тоді,  коли  розмовляла  по  телефону,  або  пила  каву.  Чи  коли  ти  був  на  роботі  або  в  душі,  бо  все-таки  рештки  моєї  зрадниці-совісті  душили  мене  за  те,  що  я  дала  тобі  слово  більше  не  палити  у  тебе  вдома  і  взагалі.  А  ще  цигарка  просилася  до  роту  після  сексу  і  перед  тим,  як  бездна  думок  починала  підкорювати  мою  голову  заради  досягнення  якогось  свого  апогею...
-  Ти  обіцяла  більше  не  палити.
Ти  застав  мене  на  місці  злочину.  Тепер  залишилося  лише  зняти  відбитки  пальців  і  призначити  арешт.  
-  Обіцянки-цяцянки.  Я  хазяйка  свого  слова:  я  його  дала,  я  його  забрала...
-  Тобі  не  личить  цей  сарказм.  
Десь  глибоко  всередині  я  погоджуюся  з  тобою,  але  моє  єство  твердо  впевнене  в  своїй  правоті.  І  отак  ці  дві  зарази  роздирають  мене  на  шматки,  а  причина  всьому  цьому  ти.  Єдине,  через  що  я  можу  почати  сумніватися  у  власному  Я  -  це  власне  Ти.
-  А  хочеш,  я  буду  взагалі  мовчати?
-  Ти  як  моя  мама.
Це  була  справжнісінька  образа,  камінь  у  мій  садок...  Я  ніколи  не  була,  не  є  і  не  буду  схожою  на  твою  матусю!  Уж  в  цьому  будь  певен  на  всі  сто  відсотків,  любчику!  Я  брюнетка  і  на  відміну  твоєї  матусі  не  трахаюся  з  іноземцями.  Мені  до  вподоби  наші  чоловіки  і  наш  менталітет.  А  можливо,  в    знаки  дається  моя  лінь  і  небажання  вчити  інші  мови,  окрім  рідної  та  матів.
-  От  скажи,  чому  ти  така  вперта,  така  вередлива?
-  Вередлива?
Це  слово  переслідує  мене  протягом  всього  мого  життя.  Кожен,  хто  спілкувався  зі  мною  більше  місяця,  хоч  раз-два  називав  мене  так.  Нагадує    історію  про  одну  американку,  яка  жалілася  своєму  психологу  на  колишніх  чоловіків,  які  били  її.  "Якщо  вас  бив  перший  чоловік,  і  ви  пішли  від  нього  до    
другого,  який  також  почав  бити  вас.  А  потім  до  третього,  який  також  бив  вас,  і  четвертий,  і  теперішній  п"ятий  розпускає  кулаки...  то  і  від  нього  ви  підете    до  шостого  чоловіка,  який,  б"юся  об  заклад  буде  бити  вас.  Проблема  не  в  них,  проблема  У  ВАС  САМИХ!"  Мудрий  дядечко,  хоча  і  американець.  Напевно,  у  нього  європейське  походження.
-  Ну  і  що  я  в  тобі  знайшов?
Агов,  юначе!  Негоже  озвучувати  уголос  чужі  думки!  Одна  й  та  сама  фраза  у  чужому  роті  має  зовсім  інші  відтінки  та  візерунки.  
-  Напевно,  ще  не  знайшов,  якщо  ще  досі  порпаєшся  в  мені,  як  той  пес,  що  перериває  весь  садок  у  пошуках  закопаної  кістки.
-  І?
-  Пес-склеротик.  Кістка  твоя  спокійнісінько  ніжиться  в  буді.  
Ти  чмокнув  мій  лоб.  Прояв  турботи?  Згоди?  Чи  ти  просто  перевіряв,  а  чи  часом  у  мене  не  жар?
-  От  що  з  тобою  робити?  Не  знав  біди,  поки  не  зустрівся  з  тобою.  Чудачка...
-  Рибак  рибака  бачить  здалеку.
Поки  ти  мене  обіймав  і  я  розчинялася  в  теплі  цих  обіймів,  на  мить  я  все-таки  помітила,  як  ти  викинув  мою  пачку  цигарок  вниз.  В  цей  момент  я  всіляко  стримувала  в  собі  палке  бажання  тебе  придушити,  і  віддалася  на  розправу  нахлинувшої  мене  пристрасті.  Все-таки,  блондини  уміють  зачаровувати.
Поки  ми  в  цілковитому  мовчанні  насолоджуватися  один  одним,  у  світі  відбулося  чимало  подій.  Світ  мінявся  і  змінював  всіх,  окрім  нас.  Тому  що  у  мене  є  парочка  своїх  ідей  на  цей  рахунок.  І  це  не  просто  замітки  душі,  це  повноцінні  сторінки  з  непоганою  драматургією.  Думаю,  тобі  буде  цікаво.  А  що  думає  решта,  то  немає  ніякого  значення.  Бо  ти  ж  мій  єдиний  глядач  та  водночас  виконавець  головної  ролі  у  цьому  житті.

...Я  ЛЮБЛЮ,  БЕЗМЕЖНО  КОХАЮ:
МЕНІ  ДОСИТЬ  ЗНАТИ,  ЩО  ТИ  В  ЦІМ  СВІТІ  Є...
БЕЗ  ТЕБЕ  СЕБЕ  Я  НЕ  УЯВЛЯЮ,
БО  ТИ  МОЯ  РАДІСТЬ  І  ЩАСТЯ  МОЄ...
І  ВСЕ,  ЩО  Я  МАЮ  -  ЦЕ  СЕРЦЕ  І  ДУШУ,
КОТРІ,  ЯК  ОДНЕ,  КОХАЮТЬ  ТЕБЕ...
БЕЗ  ТЕБЕ  ЖИТТЯ  ПОЛИШИТЬ  Я  МУШУ,
БЕЗ  ТЕБЕ  НЕ  ЗНАЙДУ  В  ЦІМ  СВІТІ  СЕБЕ.
Я  ЛЮБЛЮ  ТЕБЕ  І  ДУЖЕ  КОХАЮ,
ТОБІ  ДОСИТЬ  ЗНАТИ,  ЩО  ЛЮБЛЮ  Я  ТЕБЕ.
БЕЗ  ТЕБЕ  СЕБЕ  Я  НЕ  УЯВЛЯЮ,
НАПЕВНО,  З  ТОБОЮ  МИ  ЦІЛЕ  ОДНЕ...


...І  торкаючись  кінчиків  твоїх  вій...  я  порушую  грані  реальності...  не  доївши  сніданок...  хочу  курити...  і  жити...  і  любити  це  життя...  вносячи  свої    корективи  та  нотатки  на  полях...  і  просто  дивитись  у  дзеркало  та  бачити  там  твої  думки...  
Нехай  все  інше  почекає  до  завтра...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152978
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 01.11.2009


Зі щоденнику-6. Частинки мрії. Руїни сердець

Крики  чорних  ворон  роз’їдали  мозок  на  шматки.  Моя  обшарпана  фантазія  знову  і  знову  прокручувала  чорно-білу  плівку  старого  фільму  жахів  власного  виробництва,  трошки  здертого  з  ранніх  робіт  Хічхока  та  книжок  Кінга,  яким  я  зачитувалася  в  десятому  класі.  Нормальні  дівчатка  в  цей  час  бігала  на  побачення  і  ділилися  досвідом  перших  засосів,  а  хто  і  перших  мінетів,  а  я  проводила  вечори  у  компанії  всіляких  монстрів.  А  потім  тішила  в  школі  всіх  своєю  багатою  фантазією  на  літературних  конкурсах.  І  моя  учителька  завжди  хвалила  мене,  ставлячи  в  приклад  мої  глибокі  знання  Кафки  та  Вольтера.  Я  лише  призирливо  фиркала.  І  дарма.  Читала  б  розумні  книжки,  була  б  розумною  дитиною.  А  так,  середньостатистична  діваха,  яка  лазить  по  всіляким  руїнам  та  розвалинам  у  пошуках  емоцій  та  ейфорії.  Агов,  ласкаво  прошу  у  моє  серце!  Вхід  лише  по  флаєрам,  хлопчикам  до  одиннадцятої  вхід  безкоштовний  :))  Повірте,  більшої  руїни,  ніж  моє  серце,  цей  світ  ще  не  бачив.  Самі  уламки.  То  ж  чим  мене  може  здивувати  цей  зарозумілий  блондин,  який  уже  умудрився  порвати  свої  новомодні  штанці  на  самому  екзотичному  місці?
Ти  шмигнув  носом  і  все-таки  потягнув  мене  за  руку  на  цей  напівзруйнований  балкон.  На  цей  раз  нас  підвела  моя  координація  і  я  завалилася  на  тебе.  А  ти  –  на  не  зовсім  міцну  підлогу.  Я  почула,  що  піді  мною  щось  гучно  тріснуло.  Не  знаю,  що  це  було:  ти  чи  пол?  А  щоб  я  хотіла?
Ти  випалив  парочку  французьких  слів,  які  при  мені  почав  вживати  все  частіше.  Це  такий  компроміс:  я  палю,  а  ти  –  ти  блондин.  І  тобі  можна  робити  багато  таких  речей,  про  які  інші  хлопці  не  можуть  навіть  мріяти.  Наприклад,  валятися  зі  мною  на  підлозі  старого  закинутого  дому  та  молити  Бога  про  те,  щоб  твої  кістки  були  цілими  та  неушкодженими.
Ми  неквапливо  встали,  обтріпав  себе  від  бруду  [на  хіба?]  і  піднялися  сходами  на  третій  поверх.  Ти  частенько  обертався  глянути,  чи  бува  я  нікуди  не  провалися  чи  не  накивала  п’ятами  світ  за  очі?  Не  знаю,  що  ти  там  собі  думав,  у  вас  в  блондинів  завжди  якась  своя  каша,  але  ти  явно  боявся  того,  що  я  можу  кудись  дітися.  Дивна  логіка,  однак:  загубити  мене  в  багатомільйонному    мегаполісі  набагато  легше,  аніж  втратити  тут,  на  розвалинах  чиєїсь  штучної  душі.  
Я  роздивлялася  стіни  цього  закинутого  дому,  і  вони  ніби  поступово  втягували  мене  в  свою  атмосферу  спогадів  та  страждань.  Тут  була  своя  енергетика  і  вона  щомиті,  в  унісон  моєму  настрою,  поринала  в  моє  єство.  Атмосфера  минулого  кігтями  чіплялася  за  мене,  щоб  потрапити  у  сьогодення.  Атмосфера,  яка  притаманна  всьому,  у  кому  [у  чому]  є  душа.  Вона  є  у  мене,  і  навіть  у  тебе,  мій  любчику,  не  зважаючи  на  твої  недоліки  та  блондинчастість.  Вона,  безперечно,  є  і  в  цього  будинку.  Я  відчуваю  це,  відчуваю  його  пульсацію,  яка  спала  ось  уже  кілька  років.  І  зараз,  зараз  він  прокинувся  у  пошуках  свого  єства.  Ти  теж  відчув  це,  хоча  не  зовсім  зрозумів.  
Якби  я  народився  в  двадцятих  роках,  то  хотів  би  жити  тут.  
У  блондинів  завжди  була  і  буде  збочена  фантазія.  Цим  вони  компенсують  недостатній  рівень  інтелекту  (або  його  надмірну  присутність,  бувають  і  такі  екземпляри,  хоча  мого  любчика  це  явно  не  стосується).  
-  Ким  би  ти  був?
Рольові  ігри  і  всьо  таке.  Але  блондина  сьогодні  тягнуло  на  меланхолічні  шмарклі.
Маловідомим  поетом.
А  я,  а  я  була  б  твоєю  музою.  Днями  я  працювала  би  прачкою,  а  вечорами  викладала  би  гру  на  фортепіано  дітям  багатших  сусідів.  Ночами  ми  з  тобою  сварилися  через  брак  коштів,  а  під  ранок,  засинаючи,  палко  мирилися…
Політ  моєї  фантазії  вразив  навіть  мене.  Я  квапливо  прикрила  свого  рота,  не  перестаючи  дивуватися  тому  брєду,  який  тільки  що  вислизнув  з  мого  безхребетного  язика.  О  Боже,  я  стаю  блондинкою!  Не  дарма  кажуть,  що  з  ким  поведешся…  Йой,  бля!
Ти  якась  сьогодні  ЦІКАВА…
Щось  новеньке.  Не  чула,  щоб  ти  називав  мене  цим  словом.  Цікава.  Зазвичай,  я  кажу  так,  коли  мені  щось  дуже  сильно  подобається,  але  я  ніяк  не  можу  збагнути  це,  зрозуміти  і  прийняти.  Не  через  те,  що  не  хочу.  Ні,  навпаки,  у  мене  манія,  одержимість…  ПОТРЕБА,  якщо  вже  на  те  пішло,  але  я  НЕ  МОЖУ  це  переварити  у  своїй  довбешці.  Цікавість  –  це  намагання  зрозуміти  незрозуміле.  Цікава  –  незрозуміла…  
На  третьому  поверсі  ми  знайшли  дитячу  кімнату:  обшарпану,  як  і  всі  решта.  Але  тут  залишилася  купа  спаплюжених  дитячих  іграшок,  над  якими  довго  і  безжалісно  знущалися  час  та  вогонь.  
Дивись,  яка  дивна  лялька.  Схожа  на  тебе…
І  справді,  саморобна  лялька  вирізнялася  серед  решти  тим,  що  була  майже  неушкодженою:  брудна,  безрука  і  лише  з  одним  оком,  але  в  ній  ще  дихали  залишки  минулого  життя.  Вона  ще  вдихала  повітря  того  часу,  і  видихала  його  зараз,  в  цей  момент.  Своїми  рисами  ця  іграшка  нагадувала  мій  образ  маленької  семирічної  дівчинки.  Навіть  зачіска  була  таж  сама.  
-  Буває  ж.  Більше  півстоліття  назад,  а  як  дві  краплі  води  схожі.
Я  акуратно  обмотала  ляльку  в  пакет,  і  заховала  в  сумку.  Не  місце  їй  тут.  Всією  своєю  сутністю  я  розуміла,  що  це  її  дім,  та  ще  більше  мені  хотілося  визволити  її  з  полону  цього  безладу.  Дім-примара,  який  давним-давно  втратив  своє  минуле,  і  у  якого  точно  немає  майбутнього.  Загублений  у  часі  та  просторі.  А  вона…  вона  ще  ДИХАЄ.  
-  Хочу  на  дах.
Ти  посміхнувся  і  ця  посмішка  наповнила  мене  сонячними  зайчиками.  Хоч  щось  рідне  в  моїй  задублій  від  холоду  душі.  Тепло  твого  погляду.
Ми  неквапливо  вилізли  на  кришу.  Ти  все  ще  обертався,  і  на  цей  раз  виправдано.  Дах  тут  був  весь  в  обвалах  та  здоровецьких  тріщинах.  Напевно,  моє  серце  все-таки  уступає  цьому  будинку  по  епатажності.  
Нарешті,  ми  примостилися  на  краєчку  і  перед  нами  відкрилася  шикарна  панорама:  навіть  янголи  у  цей  момент  і  ті  відкрили  би  свої  роти  від  подиву.  Сонячні  зайчики  в  моїй  душі  на  мить  завмерли,  і  все  покрилося  холодом,  який  під  сплеском  емоцій  став  жаром.  Перед  нами  відкрилося  місто  в  чорно-білих  тонах.  Я  не  перебільшую,  саме  так.  Звичайний  семиповерховий  будинок  з  незвичайною  атмосферою  і  таким  ось  чорно-білим  краєвидом.  
Місто-привид.
Ні,  це  просто  дім  такий.  Ми  щодня  гуляємо  зеленими  вуличками,  їмо  рожеве  морозиво  та  оранжеві  мандарини.  Я  крашу  нігті  червоним  лаком,  а  ти  вболіваєш  за  біло-блакитну  команду.  І  ми  займаємося  коханням  кольору  індіго.  Наш  світ  кольоровий…  Я  знаю.  
Але  ж  ось,  очі  не  брешуть.
А  серце  тим  паче.
Все-таки  я  була  переконливіша.
Чорно-біле  місто.  Чорно-білі  життя.
І  ти  дістав  з  рюкзака  мандаринки.  Пам’ятаю,  ми  як  малі  діти  раділи  тому  факту,  що  поцупили  у  того  противного  дядьки  два  кілограми  цих  мандарин.  Як  же  ми  ними  об’їлися,  як  же  ми  повторювали  цей  трюк  ще  разів  зо  двадцять,  поки  нас  не  почали  мучити  залишки  нашої  совісті  та  відраза  до  одноманітності.  Одноманітність  –  це  сірість.  А  чорно-біле  –  не  так  і  погано.  Зрештою,  ми  теж  з  тобою  ЧОРНО-БІЛА  пара.
І  над  містом  ледь-ледь  видніла  веселка.  Дощ,  який  моросив  весь  цей  час,  закінчився.  Шкода,  що  він  не  може  йти  все  життя.  І  після  смерті.  Шкода,  що  цей  дім  скоро  знесуть.  Шкода,  що  моє  серце  так  і  не  можна  залатати  від  старих  ран,  а  його  уламки  не  склеїть  ні  один  умілий  будівельник.
Ти  обняв  мене  і  указав  на  стіну.  Я  довго  не  могла  повірити  очам.  Зрадники!  Там  були  написані  наші  імена.  БЛОНДИН  кохає  БРЮНЕТКУ.  Хоча,  якщо  бути  точною,  ЗАРОЗУМІЛИЙ  БЛОНДИН  кохає  (дуже-дуже!!!)  свою  ДУРЕПУ-БРЮНЕТКУ.  Але  як?  Звідки  це  тут?  Та  глянувши  в  твої  очі  я  все  зрозуміла:  але  ж  ти  дурень.  Фарба-то  ще  не  зовсім  висохла  і  під  цим  дощиком  навіть  трішки  розмазалась.  Але  все  одно  приємно.  Тому  що  написано  моїм  улюбленим  кольором.  І  я  щаслива.  Бо  це  особливий  колір,  який  притаманний  лише  людині,  яка  знає  ціну  таким  от  моментам  у  житті.  Це  колір  ЩАСТЯ,  який  зібраний  з  тисячі  різних  мрій.  Єдина  річ,  яка  завжди  складається  з  частинок.  Майже  як  пазл.
Я  люблю  тебе.
А  я  тебе.  
В  цей  момент  я  послизнулася  і  гепнулася  з  усієї  дурі,  захватив  блондина  за  рукав  светра.  На  цей  раз  він  упав  на  мене  і  це  було  не  так  приємно.  Здається,  я  навіть  забилася.  Чортова  координація!..  

ТИ  ПАДАЄШ,  А  Я  –  ЛІТАЮ.
ТИ  ВНИЗ,  А  Я  –  ЛИШЕ  ДО  ХМАР!
ПРОТЕ  ТИ  ЯНГОЛ,  Я  –  ПРИМАРА…
ТИ  –  ХОЛОД,  Я  –  НА  СЕРЦІ  ЖАР.
БРУТАЛЬНА  ТИ  І  НЕПОГОЖА,
ТИ  ЧОРНА  НІЧ,  ГАСИШ  СВІТИ.
Я  БІЛИЙ  ДЕНЬ,  ТА  ЩО  Я  МОЖУ?
РІВНЯЮСЬ  ЛИШ  ДО  ПРОСТОТИ:
ДАРУЮ  СОНЦЕ  ТА  ЖИТТЯ…
           ТИ  ДАРИШ  ВІЧНІСТЬ  І  ЗІРКИ,
НУ  ЩО  Ж  ЗІ  МНОЮ  ТВОРИШ  ТИ?
Я  ПАДАЮ,  А  ТИ  ВЗЛІТАЄШ,
Я  ЖИВУ,  ТИ  В  МРІЯХ  ВСЯ…
КОХАЄШ…  ТАК  І  Я  КОХАЮ…
МИ  РІЗНІ,  А  ДУША  ОДНА…

Експромт.  За  ту  мить,  поки  ми  падали  ти  придумав  шедевр  своєї  поезії.  Без  рифм,  без  ритму,  без  сенсу.  Потік  свідомості  та  блондинчастих  емоцій.  Мій  любчик  вміє  дивувати  людей.  Одного  разу  він  шокував  мене  тим,  що  пофарбувався  в  брюнета.  На  цілі  чотири  години!  Тоді  я  побачила  його  справжнє  обличчя.  Маска  блондина  йому  більш  пасує:  в  ній  він  виглядає  природніше.  Звичка,  вироблена  життям  та  спілкуванням  зі  мною.
Ти  поцілував  мене,  і  здалось,  що  моя  душа  всією  безкінечністю  своїх  почуттів  відповіла  тобі.  Напівгола  осінь  подарувала  нам  черговий  дощик  у  вигляді  невеличкого  моросіння  і  лише  ворони  на  цей  раз  тримали  цілковиту  тишу.  В  них  теж  прокинулися  рештки  совісті,  як  це  буває  у  створінь,  котрі  не  мають  душі.  На  цих  руїнах  це  не  сама  вдала  якість  –  на  совість  не  проживеш,  та  і  літати  з  нею  важкувато.
Моя  фантазія  відключилася.  Натомість,  мозок  уперто  пропонував  нажати  іншу  кнопочку  на  панелі  управління:  «РЕАЛЬНІСТЬ».  Та  чорно-білий  світ  нехай  ще  трошки  зачекає…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152700
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.10.2009


На краю...

Бездна  думок  і  я  стою  на  краю,
Все  ще  чекаю,  що  хтось  крикне  вслід,
Потягне  за  руку  на  пошуки  раю,
Чи  замість  мовчання  скаже  "привіт"...
Мене  роздирає  від  самоти,
В  якій  я  тебе  мріями  малювала,
В  якій  руйнувала  чужі  світи,
Від  того  знову  ночами  страждала...
Бездна  зірок  і  я  стою  на  краю,
Твій  Всесвіт  мене  навік  поглинає.
Та  я  все  рівно  тебе  дуже  люблю,
Хоч  Всесвіт  твій  тих  зірок  не  жадає...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152467
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.10.2009


Зі щоденника-4. Частинки мрії. Між миттю та вічністю

Ми  не  знайомі  з  дитинства.  І  перший  твій  поцілунок  був  не  зі  мною.  Навіть  сто  перший.  І  перший  досвід  ти  отримав  у  ліжку  з  жінкою  одруженою  і  набагато  старшою  за  тебе.  І  перше  розчарування  трапилося  не  через  мене.  Типовий  бабій,  і  ким  же  ти  дозволиш  мені  бути  у  твоєму  житті?  Перша  дівчина,  до  якої  ти  повернувся.  Яку  ти  закохав  у  себе,  а  потім  кинув.  І  знову  повернув  своїм  коханням,  але  замість  того  веселого  дівчиська  ти  отримав  жахливого  монстра,  який  роз’їдав  твоє  серце.  А  ти  терпів.  І  терпиш.  Надовго  тебе  так  стане?  Більше  ніж  півроку  ти  тримаєшся  молодчинкою.  
- Якась  мить  вирішила  всю  нашу  подальшу  долю.
- Мить?
- Мить  –  і  ми  тепер  будемо  разом  назавжди.
Оптиміст.  Хоча,  чому  я  дивуюся?  Всі  блондини  по  своїй  суті  заядлі  оптимісти.  Так  постаралася  матінка-природа,  щоб  хоч  якось  компенсувати  ваше  занудство.
- Не  зарано  робити  такі  прогнози?
- Я  кохаю  тебе  –  і  це  головне.  Наша  мить  тепер  стане  вічністю.  
Слова  якоїсь  чотирнадцятирічної  соплячки,  яка  закохана  у  Валерія  Харчишина  чи  Олександра  Шовковського.  
- І  з  якої  миті  ти  зрозумів,  що  хочеш  бути  зі  мною?
- Коли  залишився  один.  Самотність  –  найкращий  порадник.  
- Самотність  –  це  лише  відображення  твого  справжнього  я,  саме  в  ньому  ми  стаємо  такими,  якими  є  насправді…
- Вважай  це  проявом  егоїзму.  Я  ніколи  не  відпущу  те,  що  по  праву  є  моїм.  
Ти  ба,  як  ми  заговорили!  Так  і  хочеться  зашити  твого  огидного  рота  рожево-чорними  нитками  моєї  самотності,  щоб  твій  язик  більше  ніколи  не  міг  так  нагло  брехати,  а  твоя  совість  навіки  була  заточена  в  твоїй  вузькій  душі.  І  я  буду  щаслива,  і  нарешті  я  зможу  покохати  тебе  –  без  твоїх  пустих  слів  та  чужих  мрій.
- Я  ніколи  не  буду  твоєю.  Я  сама  по  собі.
- Наївна  дівчинка,  тобі  час  вирости.
Смішно  чути  ці  слова  від  бездарного  поета,  який  сидить  на  шиї  у  своєї  матусі.  

В  ЦЮ  САМУ  ХВИЛИНУ  МИ  ДИХАЄМО,
А  Є  ЛЮДИ,  ЯКІ  ЗАРАЗ  ЗАДИХАЮТЬСЯ.
ЗАРАЗ  МИ  НЕ  ВІДВОДИМО  ОДИН  ВІД  ОДНОГО  ПОГЛЯД,
А  Є  ХТОСЬ,  ХТО  В  ЦЮ  МИТЬ  НАЗАВЖДИ  ВТРАТИВ  ЗІР.
ЗАРАЗ  МИ  ГОРИМО  В  ПРИСТРАСТІ  КОХАННЯ,
А  Є  ТІ,  ЧИЇ  ТІЛА  ЗГОРАЮТЬ  В  ОГНІ.
ТИ  МЕНЕ  ПЯНИШ  СОБОЮ  І  ОКРИЛЯЄШ,
А  ХТОСЬ  ВТРАЧАЄ  РОЗУМ  ВІД  ВИНА  ЧИ  НАВІТЬ  ЖИТТЯ!..
ТИ  В  ЦЮ  ХВИЛИНУ  МОЯ,
А  ХТОСЬ  В  ЦЮ  МИТЬ  ОДИНОКИЙ…
Я  КАЖУ  ТОБІ:  «Я  КОХАЮ  ТЕБЕ!»,
А  Є  ДВОЄ,  ЯКІ  ЗАРАЗ  РОЗХОДЯТЬСЯ  НАЗАВЖДИ...
Я  ЦІНУЮ  ЦЕ  ЖИТТЯ,  
ЯКЕ  ПОДАРУВАЛО  МЕНІ  ТЕБЕ,  МОЄ  ЩАСТЯ!
АДЖЕ  ВСЕ  ХОРОШЕ,  ЩО  Є  ЗАРАЗ,
ПОВЯЗАНЕ  ЛИШЕ  З  ТОБОЮ…

І  я,  як  та  зачарована  героїня  мультику,  сиділа  і  не  могла  вимовити  ні  слова.  Клятий  сарказм  раптово  зник  у  невідомому  напрямі,  зрадниці-сльози  виступали  з  очей  і  тікали  у  вільне  плавання,  а  ти…  ти  посміхався  і  не  відводив  від  мене  погляду,  проказуючи  кожне  слово  віршу,  немов  якесь  заклинання.  А  потім  настала  тиша.  Тиша,  яка  роздирала  мене  на  шматки  і  над  кожним  з  них  істерично  насміхалася.  А  ти  не  розумів.  Ти  не  розумів,  чому  мені  зараз  хочеться  битися  головою  об  стінку  і  нарешті  розбити  цей  притон  думок  на  кроваве  месиво  безглуздості.
Я  сиділа  на  підвіконні  і  тремтячими  руками  намагалася  підпалити  сигарету.  Виходило  це  у  мене,  м'яко  кажучи,  не  дуже.  Ти  відібрав  запальничку  і  намагався  допомогти  мені.  Через  декілька  хвилин  ти  знервовано  викрикнув  пару  французьких  слів  і  викинув  її  за  вікно.  Як  експресивно!
-  Кидай  курити  –  це  дуже  шкідливо.
Таточко  був  би  радий  за  те,  що  ти  такий  паїнька  в  справах  здорового  образу  життя.  Покажіть  мені  ще  такого  хлопчика,  який  би  регулярно  займався  спортом  та  сексом,  не  пив  і  не  курив,  та  заливав  в  своє  тіло  літрами  цей  бісовий  чай  з  імбиром.  Подружки  заздрять,  а  я  тихенько  божеволію  від  думки,  що  я  в  тобі  знайшла?  Зануда.
- Подумай  про  майбутнє.  Будеш  багато  курити  –  будуть  зелені  діти.
Ще  один  саркастичний  закид  в  бік  моїх  звичок  чи  майбутніх  нащадків  –  і  ти  труп,  любчику!
- Блондини  з  зеленою  шкірою,  -  задумливо  промовила  я.
Ти  мало  не  похлинувся  чаєм,  який  похапцем  відхлебнув  з  чашки.
- Що,  думав  злиняти  від  відповідальності?  Всі  ви  мужики  такі…
- Та  ні.  Просто  якось  не  очікувано…
- Затям  собі  раз  і  назавжди:  мої  діти  будуть  вродою  в  мене...  і  розум  також  в  мене.  Від  тебе  вони  візьмуть  лише  колір  волосся  і  уміння  пудрити  мозок.  
В  голові  пронеслася  думка,  що  зараз  ти  мені  з  усією  дурі  вріжеш.  Зацідиш  по  обличчю  так,  що  я  гепнуся  десь  далеко-далеко  попід  стінкою.  На  твоєму  місці  я  так  і  зробила  би.  Істеричка…
Але  ти  лише  поцілував  мене  і  прошепотів:
- Нам  ще  рано  думати  про  дітей.
Але  ж  ідіот!  Сентиментальний  дурник,  і  як  я  ще  терплю  ці  твої  викиди?  
І  чому  я  ще  досі  з  тобою?  Ненавиджу,  проте  люблю.  Люблю,  хоча  десь  там  за  півкроку  знаходжуся  на  стадії  бажання  задушити  тебе  голими  руками.  Від  шаленого  кохання.  Як  маніакальний  палач,  який  з  особливим  тріпотінням  відноситься  до    своєї  тисячної  жертви.  
Всі  ми  родом  з  дитинства.  Всі  наші  страхи  та  мрії    зароджуються  там.  Можливо,  правда,  що  вся  справа  в  миті.  Саме  вона  і  визначає  наше  подальше  життя,  і,  хто  знає,  можливо,  ми  з  самого  нашого  першого  вдоху  уже  знали,  що  пришли  в  цей  світ,  щоб  бути  разом?
- Ми  не  зустрічалися  з  тобою  раніше,  ні?
- Можливо,  у  іншому  житті…

П'ЯТНАДЦЯТЬ  РОКІВ  ТОМУ

Її  поспіхом  познайомили  з  цим  неотесаним  блондином,  який  захоплено  розглядував  оптичні  ілюзії  на  своєму  ноуті.  Вона  намагалася  відвернути  його  увагу,  та  все  марно.  Він  посьорбував  чай  з  імбиром,  і  втикав  в  картинки,  як  заворожений.  Богемний  хлопчик  з  поглядом  ягняти.  Вона  ще  ніколи  не  одружувалася  з  такими.  Уже  в  п’ять  років  у  неї  було  вісім  неофіційних  шлюбів.  Що  ж,  треба  ризикнути.
- Ти  уже  одружений?
На  мить,  блондин  звернув  увагу  на  нав’язливу  дівчинку,  яку  до  нього  підсадила  його  ще  нав’язливіша  матуся.  
- Ні.
- Я  теж.
Вона  кліпала  своїми  великими  карими  очима  і  на  мить  зашарілася.
- Слухай,  ти  ж  блодин...  Гарний.  Може,  може  ми  одружимося?
- Одружимося?
Він  прикрив  ноут  і  від  здивування  обернувся  по  сторонам,  чи  ніхто  не  слухає  їх  розмов.
- А  що  для  цього  треба  зробити?
- Ну,  спочатку  треба  закохатися.  Я  тобі  подобаюся?
Хлопчина  уважно  оглянув  її  обличчя:  цей  довірливий  погляд,  напіввідкриті  уста,  ці  два  хвостики,  які  іскрилися  своєю  темнотою.  У  його  мами  не  такий  колір  волосся,  але  від  цього  брюнетка  сподобалася  йому  ще  більше.  
- Думаю,  що  так.  У  тебе  гарне  волосся.
- І  ти  мені  подобаєшся.  Отже,  ми  закохані.  Тепер  треба  поцілуватися.
- Як?
- Я  тебе  навчу.
Та  його  матуся  була  не  в  захваті  від  уроків  юної  кокетки  і,  ставши  свідком  першого  поцілунку  свого  сина,  вона  з  криками  відсадила  нагле  дівчисько  від  блондина.  Вона  помахала  йому  рукою,  і  їх  шляхи  розійшлися  на  довгі  п"ятнадцять  років.  Він  ще  кілька  хвилин  дивився  вслід,  намагаючись  зрозуміти,  що  ж  таке  коїлося  на  його  серці?  Через  півгодини  хлопчина  знову  погрузився  у  світ  свого  ноута,  але  згадки  про  цю  дивну  дівчинку  залишилися  з  ним  назавжди.  Одна  мить  перекреслила  все  у  його  житті:  у  кожній  подальшій  дівчинці  він  шукав  цю  саму  незнайомку  з  автобусу,  з  якою  одружився  ще  в  шість  років.  

Шкода,  що  ні  він,  ні  вона  цього  уже  не  пам’ятають.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=152464
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.10.2009


Я дуже хочу сказати тобі...

Я  дуже  хочу  сказати  тобі,
Без  тебе  я  не  уявляю  свій  шлях  і  себе...
Без  тебе  і  в  радості  і  в  біді
мені  однаково,  що  далі  зі  мною  будЕ

без  тебе

Кричу,  задихаюсь,  б'юся  об  стіни
рву,  розриваю  себе  на  шматки
без  тебе  я  всього  лиш  частина
всього  цілого,  що  є  на  землі...

Я  дуже  хочу  сказати  тобі,
але  не  скажу...
Я  буду  мовчати  і  сльози  пол'ються  потоком
Я  дуже  хочу  сказати  тобі,
але  промовчу!..

Кохання  і  справді  буває  до  болі  жорстоким...

Я  дуже  хочу  сказати  тобі,
що  стала  твоєю  лиш  тінню...
Повязала  на  шию,  руки
 петлю  
і  
тягнусь  за  тобою...

І  ноги  всі  в  кров,  та  я  іду
Іду  
слідом  
за  тобою...
Без  тебе  я  всього  лиш  частинка
Всесвіту  без  краю...

Я  дуже  хочу  сказати  тобі...
Кохаю...

Я  дуже  хочу  сказати  тобі,
але  не  скажу...
Я  буду  мовчати  і  сльози  пол'ються  потоком
Я  дуже  хочу  сказати  тобі,
але  промовчу
Кохання  і  справді  буває  до  болі  жорстоким...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=151678
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.10.2009


Чорна зима...

Моя  чорна  зима  не  застелить  сніги
І  розкидає  в  небі  тогорічні  гріхи
і  вони  полетять  в  бездну  вічних  надій,
що  розбились  об  камінь  засніжених  мрій.
Моя  чорна  зима  як  і  чорна  любов
роз'їдає  всі  жили,  охолоджує  кров
не  пульсую  -  живу,  не  живу,  а  існую
я  тобі  цю  зиму  шрамами  намалюю...
Моя  чорна  зима  як  одвічний  той  лід,
ти  полишила  в  серці  вогняний  зради  слід.
і  тепер  я  боюсь,  і  тепер  я  не  знаю,
як  жити  мені,  бо  тебе  ще  кохаю...
Моя  чорна  зима  убиває  мене
Біль  на  серці  застигне,  але  не  мине.
не  пульсую  -  живу,  не  живу,  а  існую,
я  тобі  цю  зиму  на  вікИ  подарую...
Моя  чорна  зима  не  застелить  сніги,
І  розкидає  в  небі  тогорічні  гріхи...
Стану  сірим,  як  сніг,  і  спущуся  з  небес,
вкрию  губи  твої  я  промінням  чудес.
І  холодний  як  сталь,  я  тебе  обійму,
Та  в  обіймах  твоїх  я  тепла  не  знайду...
В  твої  очі  дивлюся,  в  них  шукаю  весну,
а  вони,  ніби  мертві,  все  чекають  зиму...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150564
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.10.2009


Зі щоденника-3. Частинки мрії. Сльози щастя

Хлопці  ніколи  не  плачуть.  Це  залізні  потвори,  яким  не  властиві  емоції  та  телячі  ніжності,  притаманні  істеричним  блондинкам.  Це  не  чоловіче  діло  –  рюмсати.  Шмарклі  і  потоки  сліз  у  тебе  ніяк  не  асоціюється  з  мужністю.  А  от  рожеві  труси  –  це  нормально.  Ну-ну,  любчику,  дивна  у  вас  логіка.  Чоловіча.  Хоча,  блондини  –  це  взагалі  своєрідний  підвид.  Цікаво,  що  твориться  у  вашій  голові  під  час  чергового  вибору,  а  що  ж  одіти:  тигрові  стрінги  чи  ті  самі  РОЖЕВІ  ТРУСИ!..  
- І  довго  ти  будеш  ревіти?
- У  нас  демократія.
- Терпіти  не  можу,  коли  дівчина  плаче.  Готовий,  провалитися  під  землю.
Я  на  хвилинку  уявила  цю  живописну  картину  твого  провалу  під  землю  в  царство,  де  править  ще  один  ненависник  смазливих  блондинчиків  і  на  моїй  душі  трошки  полегшало.  Все-таки  ти  умієш  підібрати  потрібні  слова,  щоб  потішити  моє  покалічене  самолюбство.
-  Ну  поясни  врешті-решт,  чого  ти  ревеш?
Я  не  реву.  Я  плачу.  Але  ти  не  акцентуєш  увагу  на  таких  емоційних  дрібницях.  Треба  буде  якось  тобі  надати  можливість  на  практиці  зрозуміти,  яка  різниця  між  плачем  і  ревінням.
-  Ти  уже  не  кохаєш  мене.
-  Дурепа…
Ти  єдиний,  кому  я  не  заїду  в  пику,  почувши  ці  слова.  З  твоїх  уст  вони  звучать  з  особливим  теплом  та  непритаманною  тобі  ніжністю.  Іноді,  як  комплімент.  
- Докажи.
- Докажу.
І  я  вірю  тобі.  Як  же  можна  не  повірити  блондину  з  рішучим  поглядом  в  червоній  футболці  та  рожевих  трусах?..  Цікаво,  всі  твої  «собратья»  так  одягаються?  У  мене  був  великий  досвід  спілкування  з  блондинами,  та  у  стилі  ти  переплюнув  у  всіх.  Навіть  бірюзові  стрінги  мого  колишнього  нервово  відпочивають  десь  в  ящику  для  брудної  білизни  і  тихенько  поглядають  у  шпаринку  за  цим  рожевим  чудом.
-  Я  люблю  тебе  навіть  не  зважаючи  на  те,  що  ти  носиш  чорну  білизну.
Мальчик,  ты  жестко  попал!..  Саме  так,  через  «ж».
- Ти,  вибач,  що?..
- Ми  з  тобою  разом  вже  більше  ніж  півроку.  І  щовечора  я  засинаю  і  прокидаюсь  з  дівчиною,  яка  носить  ЛИШЕ  чорну  білизну.  
- Цвітний  індик!
- Може,  фазан?
- Який  з  тебе  нах  фазан?  Принаймні  я  не  одягаю  рожеві  труси!
Якби  ти  міг  зашарітися,  ти  б  зашарів.  Але  хлопці  не  тільки  не  плачуть,  вони  не  вміють  соромитися.  Типу,  СПРАВЖНІ  хлопці  так  роблять.  Цікаво,  і  скільки  їх  таких  на  цим  світі?  Крім  тебе  я  ще  не  зустріла  жодного.  І  то,  в  рожевих  трусах  ти  швидко  втрачаєш  бонусні  бали.
- Добре,  переведемо  тему…
- Стоп!  То  ти  вирішив  довести  мені  своє  кохання  через  труси?
Дивна  така  фраза.  Але  маємо  те,  що  маємо.  
- Не  перекручуй,  добре?
І  ти  почав  діставати  з  шафи  білизну.  Рожеві,  жовті,  блакитні,  малинові,  коричневі…  труси,  так.  І  ні  одних  чорних!  ЖОДНИХ.  
-  Зрозуміла?
-  Типу,  якесь  «философское  умозаключение»?
-  Типу  від  білизни  залежить  прояв  моїх  почуттів  до  тебе.  Різнокольорова  гамма…
-  Я  одягаюся  для  себе,  а  не  для…
-  Ага,  так  я  і  повірив.  
Як  же  добре  ти  мене  знаєш.  Як  облуплену.  Як  садист  знає,  що  приносить  задоволення  партнеру-мазохісту.  Як  синоптик  знає,  що  дощ  –  це  всього  лише  купа  непотрібної  брудної  води,  а  не  «сльози  неба».  Як  моя  подружка-лезбіянка  знає,  що  значить  любити  дівчину  всією  душою  і  щоночі  доводити  її  до  оргазму…  (це  ні  в  якому  разі  не  камінь  у  твій  город,  а  просто  констатація  факту)
- Отже,  білизна.
- Ти  завжди  у  чорному.
- Це  сексуально.
- Чорний,  чорний,  чорний…  еге  ж…  -  якось  так  «обреченно»  пролунало  з  твоїх  уст,  що  захотілося  запхнути  цю  ненависну  твою  білизну  кудись  глибоко-глибоко.  Наприклад,  в  твою  горлянку.
Все-таки  дивно  це  прозвучало  з  твоїх  уст,  від  хлопчика  в  рожевих  трусах.  І  зіткнулися  два  світогляди  у  смертельному  двобої.
- Але…  Ти  мене  все  одно  кохаєш?
- Прийшлося.  При  чому,  всім  своїм  єством.  
Цікаво,  що  ти  розумієш  під  словом  єство,  білобрисий  упертюх?  Ненавиджу  твою  зарозумілу  фізіономію!
Ти  сів  навпроти  мене  і  посміхнувся.  Як  хижак,  що  ось-ось  упіймає  жертву,  твій  погляд  пожирав  мене  очима.  І  ти  почав:

ХТО  ТИ  В  МОЄМУ  ЖИТТІ?
ДІВЧИНКА  В  ЧОРНІЙ  БІЛИЗНІ,
ТАКІЙ  ЖЕ  ЧОРНІЙ,  ЯК  МОЯ  ЧОРНА  ДУША
І  МОЄ  ЧОРНЕ  СЕРЦЕ,
ЯКЕ  ЖИВЕ  В  ЦЬОМУ  ЧОРНОМУ  СВІТІ
І  ДИВИТЬСЯ  В  ЧОРНЕ  НЕБО,
ДЕ  РОЗСИПАЛИСЬ  БЕСКІНЕЧНІСТЮ  ОКЕАНИ  ЗІРОК.
ЧОРНІ  ВІРШІ  РАДУЮТЬ  ЧОРНІ  МРІЇ,
ЧОРНІ  ЖІНКИ  КОХАЮТЬ  ЧОРНИХ  ЧОЛОВІКІВ,
І  НАВПАКИ…
ЧОРНІ  ОЧІ  ВЇДЛИВО  ВДИВЛЯЮТЬСЯ  В  ТЕМІНЬ,
ДЕ  СЯЄ  ТВІЙ  БІЛИЙ  СИЛУЕТ  І  МОЄ  ЖИТТЯ,
ЯКЕ  СТАНЕ  ТАКИМ  ЖЕ  -  НЕ  СЬОГОДНІ,  ТАК  ЗАВТРА,
БО  ТАКИМ  ЙОГО  ЗРОБИШ  ТИ…

- Я  повинна  визнати  свою  вину?
- Достатньо  пообіцяти,  що  ти  одягнеш  це.
Чортова  біла  білизна  з  рожевими  лєнточками.  Мій  бойовий  настрій  поступово  згасав.  У  тебе  ніби-то  гарний  смак,  але  у  жіночій  білизні  ти  ЛУЗЕР!..
- То  що?  Тепер  твоя  черга.
- Вірш?
- Докажи  мені  своє  кохання.
О  так!  Розмріявся.  Типу  я  ще  й  не  зрозуміла:  а  чи  люблю  я  тебе?  Так-так,  тебе,  такого  самозакоханого  блондина  в  розових  трусах.  Ну  за  що  тебе  можна  отак  от  любити,  як  любить  моє  грьобане  серце?

СВІТ  В  РОЖЕВИХ  ОКУЛЯРАХ
ТИ  ДИВИШСЯ  РОЖЕВІ  МРІЇ
ТАКІ  ПРИМАРНІ  ТА  ЩАСТЛИВІ…
СВІТ  В  РОЖЕВОМУ  ЗАКЛЯТТІ:
МІЙ  -  В  РОЖЕВИХ  ПОЧУТТЯХ
ТВІЙ  -  В  РОЖЕВИХ  ТРУСЕЛЯХ…

Ти  довго  сміявся  –  і  я  почала  ображатися.  Напевно,  поет  з  мене  ще  той.  
- Бєздарь?
- Зате  так  щиро…
- Таки  бездар…
І  ти  обійняв  мене  ніжно-ніжно.  Які  ж  ви  таки  примітивні,  любчику.  Слід  мені  проявити  слабкість  у  філософських  питаннях  –  і  ти  кидаєшся  мене  утішати.  Ніби  це  мене  і  справді  розстроює  і  я  зараз  розплачуся.  
-  Мир?
-  Мир.
-  Табу  сльозам?
Я  кивнула.
-  Я  люблю  тебе.  Дуже.  
-  А  я  і  не  знала…
Сьогодні  моя  іронія,  як  і  твоя  чоловіча  логіка,  десь  шляється.  Шльондра!  Певно,  після  вчорашньої  ночі  вони  зрозуміли,  що  таки  підходять  одне  одному  і  вирішили  позбутися  нас.  Пустити  у  вільне  плавання,  щоб  побачити:  а  як  ми  без  них?  Галімо,  та  жити  зможемо.
- Більше  не  будеш  плакати?
- Хіба  що  від  щастя.
- Тоді,  я  запасусь  серветками  і  терпінням.  
Я  посміхнулася  і  мій  погляд  знову  застиг  на  цих  рожевих  трусах.  В  принципі,  в  чоловічих  поговірках  ніде  не  сказано,  що  справжній  мужчина  не  повинен  носити  таку  білизну.  І  чого  це  я  так  зациклилась?  Зате  він  не  плаксій.  І  любить  мене.  А  білизна…  Все-таки  жіноча  логіка  іноді  творить  дива.  Чи  це  все  моя  багата  фантазія?
-  А  може  ну  її,  ту  білизну?  На  фіга  здалася?
І  вперше  протистояння  двох  світоглядів  за  стільки  віків  суперечок  і  війн  між  чоловічим  та  жіночим  єством  знайшло  свій  КОМПРОМІС.  І  НАШ  світ  наповнився  сльозами  МОГО  щастя,  яке  виблискувало  частинками  ТВОЇХ  мрій.  І  ніч  поступово  перетворювалася  в  вічність.  Ідилія…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150503
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.10.2009


Зі щоденника-2. Частинки мрії. Вбивство коханням.

Сьогодні  о  6:50  ти  вбив  мене.  Жостко,  навмисне,  рішуче.  Ти  давно  хотів  цього  -  і  сьогодні  це  сталося.  Моє  бездиханне  тіло  розкинулося  на  ліжку,  яке  посміхалося  моєю  кров"ю.  Нові  простирадла  були  скомкані,  як  і  наші    пропащі  життя.  Їх  аромат,  як  і  запах  спітнілої  плоті,  ще  довго  літатиме  в  повітрі.
Ти  закурив  сигарету,  повільно  випускаючи  з  свого  рота  димових  дияволів  і  передав  її  мені.  Моє  мертве  тіло  зомбованими  рухами  повторило  твої  неквапливі  дії.  Ідилія!  Ти  вбив  мене,  і  от  –  я  воскресла.  Воскресла  від  твоїх  п"янких  поцілунків  і  ніжних  дотиків,  від  твого  смаку  і  від  диму  цієї  цигарки,  яка  пожирає  мене  зсередини,  як  нещодавно  пожирав  і  ти.  
Сьогодні  вночі  я  теж  хочу  померти.  І  я  помру!  І  завтра.  Я  готова  помирати  щоночі!..  Помирати  від  твого  кохання...
- Тобі  сподобалось?
Чому  чоловіків  завжди  цікавить  це  питання?  Чому  ти  не  можеш  просто  заткнути  свого  рота  чи  знову  і  знову  цілувати  мене,  намагаючись  приручити  мій  язик?
- Я  ніби  померла…  і  воскресла…
Ти  залишив  на  моєму  серці  шрам.  І  так  буде  щоразу.  Воно  перетвориться  на  бойовий  трофей,  який,  після  вислуги  років  ти  забереш  собі  і  поставиш  вдома  на  полицю,  де  воно  припадатиме  пилюкою  і  милуватиме  око  твоїм  знайомим  та  родичам.  І  від  цього  нікуди  не  дітися.  
- Не  кажи  так.  Від  кохання  не  помирають.
Ідіот.  Не  даром  блондин.  Бездушна  тварюка,  яка  вкрай  обмежена  в  сентиментах  і  романтиці.  Що  ти  знаєш  про  кохання?  Трахатися  –  це  ще  не  значить  кохати,  клятий  пацифіст!
- Помирають.  Як  і  від  передозу  наркотиків.  Як  від  ножевих  ран.  Як  від  удушшя.
- Вперше  чую,  щоб  дівчина  порівнювала  кохання  з  убивством.
- Ми  воліємо  мовчати  про  такі  інтимні  речі.
І  ти  дивився  на  мене,  немов  дитина  на  якийсь  новомодний  пряник  чи  закордонну  жуйку-цукерку.  Та  я  була  не  солодка  на  смак,  скоріше  суміш  імбиру  і  червоного  перцю.  Ти  не  любиш  гострі  страви,  я  –  єдине  виключення.
-  Любов  –  як  наркотик…
Ніби  спробував  фразу  на  смак.  Смак  тобі  явно  сподобався.
- Ти  –  мій  наркотик.
І  лише  від  твого  погляду  я  могла  б  уже  зараз  померти.  Але  ти  не  ризикнув  добити  мене.    Лише  легкі  тілесні  ушкодження.  Ман’як-самоучка  з  мало  бюджетного  трилеру.
-  А  давай  сьогодні  ти  уб’єш  мене?
Ти  не  просив.  Ти  не  пропонував.  Ти  благав  мене!
Я  не  садистка!  Я  хочу  помирати.  Мазохізм  притаманний  жінкам,  але  не  черствим  бездушним  блондинам!  Нащо  тобі  це?  Невже  ти  й  справді  так  сильно  мене  любиш,  що  хочеш  померти?  Люблю  твої  імпровізовані  викиди  в  бік  моїх  безглуздих  фантазій.
-  Я  не  вбивця.
-  Ти  ж  мене  любиш?
Провокаційні  питання,  любчику.  Ти  справді  хочеш  почути  відповідь?  Дякуй  Богу,  що  фізіологічно  я  брюнетка.  А  те,  що  твориться  у  мене  на  душі,  то  вже  мої  проблеми.  В  душі  ми  з  тобою  одного  кольору.  Але  ти  навряд  чи  про  це  коли-небудь  дізнаєшся.  
- Кохаю.  Тому  і  вб’ю…
І  ти  посміхнувся.  І  весь  світ  в  моїй  плоті  покрився  сонячними  зайчиками  дивного  тепла.  Вони  хотіли  померти,  і  як  прекрасно,  що  цього  хотіла  і  я…

Ти  вдихаєш  їдке  повітря,  
А  чи  знаєш,  що  це  мої  видохи?
Ти  вдихаєш  і  задихаєшся,
Ти  вдихаєш  і  забуваєшся,
А  я  давлюся  гіркими  сльозами,
не  відчуваючи  як  сіль  роз"їдає  рани,
як  серце  розходиться  по  швам,
напевно,  погано  залатане...
І  мій  кат  не  чує  цих  ридань,
не  чує  криків  і  стогіну...
А  сонячний  промінь  зимовим  ранком,
зігріває  наші  мертві,  холодні  тіла.
І  тінь  ще  з  хвилинку  тремтить  на  стіні,
і  життя  вирує  уже  без  нас.
Мої  видохи  стали  ядом,
а  твої  рани  -  кулями  смерті.
Ми  вбили  один  одного.
Тобі  вистачило  і  краплинки.
А  мене  знищила  твоя  сота  куля.
Світанок.  Без  тебе.  Без  мене.
Ідилія.  
Ми  вбивали  один  одного  коханням.
Тепер  -  воно  вбило  нас...

- Тепер  я  розумію,  що  ти  мала  на  увазі.  Я  і  справді  помер.  На  мить.  На  вічність.  Я…  я  був  десь  далеко.  Десь  зовсім  не  тут.
Я  не  слухала  твоєї  балаканини,  я  просто  відчувала  те,  що  пережив  ти.  Я  теж  там  була  –  і  слова  тут  зайві.  Але  блондини  так  люблять  ці  формальності.  Не  я  це  придумала,  отже  не  мені  відміняти.
-  Твій  запах  мене  збуджує…
А  мій  смак?  Моя  гіркота  стане  тобі  поперек  горла.  Чекаю  цього  моменту.
-  І  яка  я  на  запах?
-  Моя.
Лаконічність  –  це  не  твій  талант,  любчику.  
- Ти  пахнеш,  як…  як  щось  таке,  знайоме  ще  з  дитинства.  Таке  рідне,  таке  тепле…
Сподіваюсь,  це  щось  хороше.  Інакше,  сьогодні  ти  і  справді  можеш  померти,  дотепнику.  Я  знаю,  що  ти  у  нас  майстер  сарказму,  але  залиш  свої  жарти  поза  ліжком.
- Як  вишні…
- Вишні?
Що  там  по  Фрейду?..  Ну-ну,  теж  мені.  Краще  б  уже  стиглі  персики  чи  навіть  дині.  Вишні.  Можливо,  ти  все-таки  справді  хочеш  повільно  і  дуже  болісно,  а?
- Улюблені  цукерки  моєї  юності–  вишня  в  шоколаді.  Ти  як  вишневий  лікер.  Одна  цукерка,  друга,  п’ята.  Не  можеш  зупинитися,  а  коли  спиняєшся,  то  розумієш  –  ти  сп’янила  собою.  І  тобі  хочеться  лише  продовжувати  відчувати  цей  смак.  На  своїх  устах.  
Якби  не  колір  твого  волосся,  я  могла  б  сміливо  стверджувати,  що  ти  часом  буваєш  дуже  мудрим.  Але,  на  жаль,  цього  ніколи  не  буде.  Мудрість  –  це  для  жінок.  А  ти  –  блондин.  І  мені  треба  змиритися.  Та  твої  слова.  Твої  фрази.  Прекрасніше  за  них  у  моєму  світі  лише  твої  очі.  І  я  люблю  їх.  Тому  що  вони  завжди  живі.  Навіть  коли  ти  помираєш  від  мого  кохання,  про  яке  я  тобі  навряд  чи  колись  скажу.  Скажу  так,  як  кажеш  мені  ти.  
- В  кого  ти  такий  розумний?
- Моя  мама  натуральна  блондинка.  А  от  тато  –  тато  русявий.
- Певно,  все-таки  в  маму.
Хай  подумає,  що  я  люблю  його  маму.  Він  же  у  мене  такий  ранимий,  хоч  і  суцільна  крига.  Але  кризі  властиво  плавитися  від  тепла.  Певно,  у  нас  саме  такий  клімат  відносин.  
Ти  посміхнувся,  ніби  знав  хід  моїх  думок.  Може,  і  знав,  але  мені  страшно  було  спитати  тебе  про  це.  Адже  ти  і  так  знаєш  мене  як  облуплену.  Колись  я  кохала  тебе.  Тепер  ти  кохаєш  мене.  Не  за  горами  той  період,  коли  ми  покохаємо  один  одного.  Чи  остаточно  повбиваємо  себе  і  наше  кохання  розлетиться  на  сотні  уламків  чужих,  уже  нікому  не  потрібних  мрій…
А  поки  що,  вбий  мене  ще  раз.  Після  цієї  думки  я  остаточно  зрозуміла,  що  ти  таки  телепат…  
І  світ  розлетівся  на  тисячі  яскравих  шматочків  мого  дебільного  серця.  Що  ж,  зранку  прийдеться  встати  на  двадцять  хвилин  раніше,  щоб  зібрати  їх  всі  докупи.  Але  це  того  варте,  щоб  убивати  мій  час  на  тебе,  бо  до  зустрічі  з  тобою  я  не  жила  і  не  існувала  в  цьому  бездушному  світі  алюзій  і  цнотливості,  ти  спаскудив  мене  і  жорстоко  убив.  І  я  рада  цьому,  адже  вперше  у  житті  я  щаслива…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=150493
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 17.10.2009


Зі щоденника. Частинки мрії. Блондин та брюнетка

Головна  формула  успіху  -  знання  того,  як  потрібно  поводитися  з  людьми.  Маніпуляція  -  це  дар,  при  чому  дар  набутий  в  ході  серйозних  розчарувань  і  ганебних  поразок.  Коли  настає  той  момент,  коли  тобі  хочеться  провалитися  крізь  землю...  Коли  до  тебе  приходить  прозріння  того,  що
це  не  ти  декілька  років  під  ряд  убивав  час  -  це  він  безповоротно  знищував  тебе.  Хвилина  за  хвилиною.  
Думки...  Потік  думок...  Пачка  сигарет  була  порожньою,  а  курити  хотілося  так  само,  як  і  думати.  Останнім  часом  я  не  могла  зрозуміти,  яка  зі  звичок  є  більш  шкідливою:  думати  чи  курити?..  
Ти  мовчки  протягуєш  чашку  чаю.  З  імбирем.  Ненавиджу  імбир,  ненавиджу  тебе,  ненавиджу  все  те,  що  нагадує  мені  про  тебе.  Ти  це  знаєш  і  тебе  це  забавляє.  Зарозумілий-блондин  і  дурепа-брюнетка  -  непоганий  сюжет  для  банального  порно.  Дідусь  Фрейд  аплодував  би  стоячи.  
Я  роблю  ковток  чаю  і  він  поступово  ростворяється  [розчиняється]  в  мені.  Так  любиш  робити  і  ти.  Але  у  чаю  це  виходить  краще.  Принаймні,  це  приносить  мені  задоволення.  Принаймні,  я  відчуваю  його  тепло...
Ненавиджу  тебе.  Бо  не  розумію.  Щоб  полюбити  когось,  потрібно  його  зрозуміти.  Твоя  фраза?  Чи  когось  із  знаменитих  [великих]?  Мій  мозок  поступово  атрофується  і  стає  схожим  на  сигаретний  дим,  який  поступово  розвіюється.Але  диму  [зараз]  немає,  як  немає  і  мого  мозку.  Твій  погляд  свердлить  мене  в  очікуванні  першої  фрази.  Ненавиджу  мовчання.  Ненавиджу,  коли  ти  так  дивишся.  Ненавиджу  себе  за  те,  що  заговорю  до  тебе  першою.
Чашка  випала  з  моїх  [дирявих?]  рук.  Бог  обділив  мене  вправною  координацією  і  умінням    розбиратися  в  людях.  Саме  тому  я  зараз  п"ю  твій  бридкий  [!!!]  чай  і  терплю  твоє  мовчання.  Ти  підхопив  чашку  біля  самісінького  полу  і  поставив  її  біля  вазону  з  квітами.  Атмосфера  накалялася,  а  в  голову  лізло  лише  бажання  курити  чи  хоча  б  зацідити  тобі  по  обличчю  [впевненій/самовпевненій  рожі].
Ти  взяв  мою  руку  і  вдихнув  її  аромат.  Поцілував.  Ще  раз.  І  застигнув,  вдивляючись  в  мої  очі.  ПОгляд  душі.  В  душу.  Ненавиджу  тебе  за  це.  Ніхто  не  має  права  порпатись  в  глубинах  мого  єства.  Але  ти  не  питав  дозволу.  Адже  ти  любив  мою  душу  більше  за  мене.  Ти  її  розумів.  А
я  ненавиділа.  Бо  вона  була  за  одно  з  тобою  -  вона  також  любила  тебе...
-  Ти  цілий  ранок  мовчиш,  -  аромат  моєї  руки  сп"янив  тебе.  Інакше,  ти  не  заговорив  би  першим.
-  Я  мрію.
-  Про  що?
Про  те,  що  ти  назавжди  полишиш  моє  життя.  ПРо  те,  що  ти  зараз  же  нагрубиш  і  підеш  писати  нові  вірші  про  невдячну  коханку,  яка  не  цінує  тебе  за  те,  що  ти  такий  красивий-розумний-
веселий-блондин-класний-у-ліжку-і-вообщє-бест-оф-зе-бест,  а  я  така  стєрва...  Але  цього  не  буде.  Ти  ж  типу  кохаєш  мене.  А  я  тебе  ненавиджу.  Ідилія.  
Твої  очі  такі  в"їдливі,  такі  допитливі.  Блакитні.  Ненавиджу  їх.
-  Ні  про  що.
-  Гарна  мрія.
Я  все-таки  вріжу  тобі  ляпаса.
-  Я  теж  часто  про  це  мріяв.
Отакої.  Продажна  мрія-повія...  Ти  усміхнувся  і  закусив  нижню  губу.  Як  по  дівчачому.  Блондин.  Ненавиджу  цей  колір,  хоча  тисячі  раз  уявляла  себе  блондинкою.  Це  так  заводить:  зарозумілий  блондин  і  дурепа-блондинка.  Принаймні,  друзі  не  питали  би  тебе,  і  що  ти  знайшов  в  мені?  І  дідусь  Фройд  ще  гучніше  кричав  би  "Біс"  і  тупотів  ногами...
-  Але  зараз  я  постійно  мрію  про  тебе.
Ми  говоримо  на  одній  мові?  Про  одні  і  тіж  речі?..  
-  Як  можна  мріяти  про  те,  що  вже  є  твоїм?
Курити...  Я  хочу  курити,  щоб  на  пару  хвилин  відійти  від  нашої  розмови  кудись  далеко-далеко.  Я  не  хочу  чути  твоєї  відповідді!  Я  не  хочу  знаходитися  зараз  біля  тебе!  Бо  ти  мене  поглинаєш,  ти  пожираєш  мене  очима  і  порпаєшся  в  душі  так  безссоромно  і  так  завзято,  що  в
ній  не  залишилося  жодного  куточка,  де  я  могла  б  сховатися  від  тебе.  
-  Ти  моє  минуле.
Бо  я  тебе  любила.  Коли  розуміла.  А  тепер  я  канула  в  Лєту,  і  царство  Аїда  назавжди  стало  [стане?]  домом  [домовиною]  для  моїх  почуттів.  
-  Знаєш,  на  що  у  мене  ніколи  не  вистачить  грошей?
Щоб  оживити  Фройда,  який  би  в  цій  кульмінації  не  витримав  би  накалу  твоїх  еротичних  фантазій  та  моєї  зачіски,  і  пішов  би  геть,  стукнувши  дверима?  Щоб  повернути  той  день,  коли  твій  татусь  утік  від  твоєї  нестерпної  мамаші  в  Харків,  з  коханкою  молодшою  за  тебе  на  два  роки?  Щоб  
повернути  ту  мить,  коли  ти  вперше  переспав  з  жінкою,  а  потім  зранку  вас  застукав  її  чоловік,  якийсь  крутий  спортсмен  [боксер]  і  ти  два  місяці  провів  у  лікарні  в  общєстві  товстозадої  сорокарічної  медсестри?
-  Ні  в  кого  не  вистачить  грошей,  щоб  змінити  своє  минуле.
-  У  тебе  вистачить.
-  Полюби  мене  знову.  
Ляпас.  Давно  хотілось  це  зробити,  та  ніяк  не  наставав  слушний  момент.  А  тепер  -  я  вільна.  Мене  ніщо  не  тримає  тут.  Ненавиджу  тебе,  ненавиджу  твої  мрії,  ненавиджу  цей  чай  і  свою  душу.
-  А  я  написав  вірш...  білий...
Блондин,  що  пише  вірші.  Природа  мала  гарне  почуття  гумору,  коли  давала  життя  цьому  хлопчику.  Хоча,  я  так  любила  ці  вірші.  Вони  ніби  писалися  з  глибин  моїх  мрій  про  ідеальне  кохання.  В  них  завжди  було  те,  що  я  хотіла  почути.  Відчути.  Тебе.  Себе.  

Я  пожираю  тебе  очима,
тому  що  руки  бояться  доторкнутися  твоєї  душі,
я  можу  зламати  її,
я  можу  розколоти  її,
та  я  не  хочу  цього,
я  хочу  бачити  твою  посмішку  
і  твої  уста
їх  смак  як  смак  кохання
і  тому  хочеться  їх  цілувати...

Ти  ненавидиш  мене  очима,
тому  що  любила  і  тому  що  я  нищив  твою  душу,
майже  зламав  її,
майже  розколов  її,
і  я  хотів  цього,
я  хотів  бачити  твої  сльози
і  твої  уста
я  хотів,  щоб  на  них  лишився  мій  слід,
щоб  вічність  вони  шепотіли  моє  ім"я...

Я  ненавидів  тебе  за  те,
що  ти  мене  безмежно  кохала...

І  я  поцілувала  тебе.  Я  скучила  за  твоїми  губами,  які  так  еротично  промовляли  слова,  знайомі  моїй  голові.  Тому  що  зародилися  вони  там,  в  підсвідомості,  в  сірості  паскудної  зрадниці-душі,  яка  стогнала  від  солоду  уст.  Плагіат.  Але  це  так  збуджує.
Ти  прошепотів  мені  щось  приємне,  таке  приємне,  як  і  відчуття  твоїх  обіймів,  але  зараз  слова  вже  не  мали  значення  -  залишились  лише  рефлекси,  знайомі  рукам  з  минулого.  Дурник-блондин  і  зарозуміла  брюнетка.  Все  стає  на  свої  місця,  все  як  у  людей.  Як  же  мені  не  вистачало  цієї  банальщини!
-  Ти  потрібна  мені...  бо  я  тебе  дуже  люблю...
-  Я  люблю  тебе...  бо  ти  мені  потрібен...
Маніпуляція  мрій,  маніпуляція  думок.  
-  Може,  чаю?
Схоже,  цей  дар  у  нас  один  на  двох.  Як  і  наше  кохання.  Протилежності  притягуються.
Дурник-блондин  і  його    дурепа-брюнетка.  
-  Ненавиджу  чай.
-  Я  теж.  Схожу  за  сигаретами...
Курити,  аби  лише  не  думати.  І  відчувати  тепло  твого  тіла,  яке  розбито  на  частинки  моїх  мрій...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=148622
рубрика: Проза, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 06.10.2009


Нимфа

В  глубинах  бездны  океана
Искала  смысл  я  бытия.
Я  взрослой  стала  очень  рано,
Устав  от  боли  и  нытья...

Непокорима  пред  волнами,
Я  рождена,  чтоб  нимфой  стать.
Иду  я  слепо  за  мечтами:
Не  вздумайте  вы  мне  мешать...

Не  важно:  штиль  или  цунами,
Не  страшна  сердцу  глубина.
Я  к  цели  буду  плыть  упрямо,
А  надо  -  поплыву  до  дна...

В  глубинах  бездны  океана
Искала  смысл  я  бытия.
Я  взрослой  стала  очень  рано,
Оставшись  в  мире  без  тебя...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147598
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.09.2009


"Пусть тебя уже не волнует..."

Пусть  тебя  уже  не  волнует
с  кем  кофе  он  пьет  по  утрам.
Ни  к  кому  тебя  не  ревнует,
Не  трещит  его  сердце  по  швам...

Он  другою  был  очарован,
Пред  ее  красотою  поник...
Он  чарами  был  околдован
И  не  вспомнит  даже  твой  лик...

Пусть  тебя  уже  не  тревожит,
что  уснет  он  ночью  с  другой...
А  обида  клочьями  гложет  -
для  него  ты  была  лишь  игрой...

Потеряла,  значит  любила,
А  любила,  значит  жила...
Боль  изъяном  крепко  душила,
но  вот  миг  -  и  она  умерла...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147210
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 26.09.2009


Ти не варта моїх сліз...

1

Ти  не  варта  моїх  сліз,
Ти  не  варта  моїх  слів,
Все,  що  я  колись  хотів,
думав,  що  в  тобі  зустрів...

Ти  п"янка  немов  вино,
Ти  найбільше  в  світі  зло...
Розриваєш  на  шматки,
що  ж  зі  мною  робиш  ти?..


Ти  не  варта  моїх  сліз,
Бачу  я  тебе  наскрізь!
Ти  брутальна  і  зрадлива,
А  була  для  мене  дивом!
Ти  не  варта  моїх  слів,
Та  я  так  тебе  хотів!
Та  я  так  тебе  жадав  -
Серце  я  тобі  віддав...

2

Я  не  вартий  твоїх  чар,
Не  взлечу  я  вище  хмар...
Зірку  з  неба  не  дістану,
І  лише  твоїм  не  стану...

Я  не  вартий  твоїх  мрій,
Забувай  ти  образ  мій...
Чиста  ти,  немов  кришталь,
Та  тебе  мені  не  жаль...

Я  не  вартий  твоїх  сліз,
Бачиш  ти  мене  наскрізь!
Я  брутальний  і  зрадливий,
Але  був  для  тебе  дивом!
Я  не  вартий  твоїх  слів,
Та  я  так  тебе  хотів!
А  ти  так  мене  жадала  -
Серце  знов  мені  віддала...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=147093
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 25.09.2009


Високо

1.
Буду  медом  на  губах,
Буду  відблиском  в  очах,
Буду  сіллю  я  на  ранах
І  провиною  в  кайданах...

Буду  дивом  із  чудес,
Буду  променем  небес,
Буду  словом  чарувати
І  навчу  тебе  літати...


Ви-со-ко
туди,
де  нема  біди,
де  є  тільки  ми...

Ви-со-ко
і  так,
ніби  твій  літак
з  подихом  зими

з  рейсом  в  нікуди...


2.
Буду  тінню  я  вночі,
Поверну  усі  ключі,
І  забуду  всі  паролі
Не  завдам  я  більше  болю...

Буду  щодня  полишати,
І  лиш  в  снах  знов  повертати,
Бо  втрачаючи  любов  
Учишся  цінити  знов...


Ви-со-ко
в  душі,
де  ідуть  дощі
знову  ти  в  думках...

Ви-со-ко
у  снах,
що  бринять  в  сльозах
знов  немає  нас...

...але  не  спіши
ставити  крапки...





(http://vkontakte.ru/note9815085_9540679)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=146917
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 24.09.2009


Сумерки

Стих  посвящен  любви  двух  главных  героев  фильма  "Сумерки"  -  вампира  Эдварда  и  девушки  Бэллы...  вечная  тема  темной  романтики:  любить  нельзя  убить...  (желательно  читать  только  тем,  кто  смотрел  этот  фильм  и  любит  его...  по  понятным  причинам)



Э.  -  Ты  боишься?  Я  чувствую  страх  на  губах...
Б.  -  Да,  я  боюсь...  боюсь  тебя  потерять...
       Боюсь  разбиться  в  твоих  вечных  мечтах,
       Без  любви  твоей  боль  души  не  унять...

Э.  -  Запретный  плод  сладок  -  меня  ты  пленила...
       Ты  мой  персональный  сорт  героина...
Б.  -  До  встречи  с  тобой  я  еще  не  любила...
       До  разлуки  с  тобой  была  я  наивна...

Э.  -  И  лев-мазохист  влюбился  в  овечку...
       Сгораю  от  страсти:  любить?  убивать?..
       Почему  так  бъется  твое  сердечко?..
Б.  -  За  любовь  мне  не  страшно  уже  умирать...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142697
рубрика: Інше, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 24.08.2009


Девочка и кошка...

Два  разных  существа,
что  их  объединяет?
Два  разных  существа  -
У  каждого  свой  путь...
И  каждый  у  окна  от  муки  умирает,
И  ночью  у  окна  никак  им  не  уснуть...

Два  разных  существа:
Одна  любовью  дышит,
пуская  дым  табачный
ответ  упрямо  ищет...

Два  разных  существа:
Второе,  как  клубочек,
Запутавшийся  в  жизни,
Который  чуда  ждет...

Два  разных  существа
Девчонка  и  котенок...
Два  разных  существа
И  разная  печаль...
Одна  обиду  прячет,  как  маленький  ребенок,
Второе  молча  смотрит,  одолевая  жаль...

Два  разных  существа:
Одно  во  тьме  страдает,
И  молча  наблюдает,
скрывая  пустоту...

Два  разных  существа:
Вторая  понимает,
как  одиноко  в  мире,
продав  свою  мечту...

Два  разных  существа
Собрались  у  окошка...
Два  разных  существа,
забытые  судьбой...
И  посидят  они  -  еще  совсем  немножко,
Взрослея  по  минутам  под  старою  Луной...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142600
рубрика: Інше, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.08.2009


Аня...

Стук  колес  и  слезы  потоком,
Жизнь  -  наказанье  за  чьи-то  грехи...
Все  закончилось  -  будет  уроком:
Нельзя  никому  посвящать  стихи...

Ты  не  глотала  снотворных  таблеток,
Лежала,  смотря  в  души  пустоту...
Надоело  вновь  быть  марионеткой,
Разрывать  на  части  родную  мечту...

И  стук  колес  отсчитывал  рельсы,
Привычней  тебе  купаться  в  слезах...
Жизнь  без  страданий  неинтересна...
Поезд...  и  кровь  на  мертвых  губах...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142596
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 23.08.2009


Воздушные миры...

Воздух  правит  мирами  и  властвует  нами,
Награда  души  -  небесной  выси  полет...
Мы  скованы  были  оболочкой,  телами...
Теперь  все  земное  канет  в  Лету,  пройдет!..

Летим  наперегонки  от  тучи  к  туче...
Наперекор  всем  ветрам  я  тянусь  за  тобой...
Быть  свободным  в  полете  все-таки  лучше!..
Но  разве  это  было  нашей  общей  мечтой?

И  мы  сидим  на  земле  -  удел  простых  смертных,
А  я  не  могу  тебе  на  миг  улыбнуться...
Такая  цена  была  за  наше  бессмертье...
Нельзя  теперь  душе  к  душе  прикоснуться...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142361
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.08.2009


Фальшивые Зеркала

Зеркала,  как  люди,  бывают  часто  слепыми,
Отражаясь  в  тебе  не  вижу  былого  тепла...
И  родные  глаза  вдруг  показались  чужими,
Когда  ты  сквозь  миры  в  пустоту  ушла  навсегда...

Теперь  в  отраженьи  не  смогу  найти  я  себя,
В  кривом  зеркале  судеб  вижу  только  чужой  взгляд...
И  мне  не  хватает  в  этом  мире  одной  тебя,
Но  жить  в  зеркалах  как  тень,  поверь,  не  слишком  я  рад...

С  одной  стороны  находиться  мой  мир  серых  лиц,
А  по  другую  -  та  твоя  пустота  безнадег...
И  ты  застыла  в  преклонении  выбора  ниц...
Сделать  выбор  судьбы  я,  увы,  не  решился,  не  смог...

Треснуло  зеркало  словно  влюбленное  сердце...
Рассыпая  осколки  по  разным  старым  мирам...
Обнимая  тебя,  чтоб  побыстрее  согреться,
Я  был  рад,  что  иду  по  твоим  разбитым  мечтам...


***************************************

...даже  не  знаю,  как  обозначить  это  творение...
...кажется,  больше  всего  это  похоже  на  притчу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142356
рубрика: Інше, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 21.08.2009


Рожденная Ночью...

Cеребристая  тень  танцует  над  бездной,
Идет  в  облаках,  наслаждаясь  свободой...
Живет,  упиваясь,  слепою  надеждой,
Парит  легко  над  этим  призрачным  бродом...

Она,  словно  кошка,  и  c  легкой  походкой,
крадет  для  детей  у  серой  радуги  сны...
И  восхищает  всех  чудесной  находкой  -
Подарив  настроение,  как  у  весны...

Эта  воровка  в  танце  легком  экстаза
Рассыпает,  как  небыль  чужие  мечты...
И  дарит  столько  всего  нам  и  сразу,
Что  взмахом  руки  не  объять  пустоты...

И  как  завороженный,  ты  наблюдаешь...
Каждую  ночь  восхищает  танец  опять...
То  словно  Бог  -  сильно  от  скуки  страдаешь,
то  словно  раб  -  готов  за  нее  умирать...

Идет  по  реке,  осторожно  ступает,
И  едва  прикоснувшись  зеркальной  воды...
Никто  во  всем  мире  ее  лика  не  знает,
Но  все  видели  утром  у  окон  следы...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=142287
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 20.08.2009


Я не хочу...

Я  не  хочу  любви  святой!
Я  не  хочу  любви  моральной...
мечтаю  о  любви  земной  -
такой  нежданной  и  случайной...

Чтобы  любить  до  стонов,  криков,
и  ненавидеть  обжигаясь...
Моя  любовь!  Ты  многолика!
О  ненависть!  Я  не  сломаюсь...

И  плыть  к  тебе  против  теченья,
И  жить  в  тех  рамках  неприличья:
Не  поддавшись  на  сомненья,
Искать  всегда  во  всем  отличья...

И  жить  лишь  так,  как  я  хочу!
И  так,  как  мне  лишь  нравится...
Всю  жизнь  ползи,  а  я  -  взлечу!..
Кто  чище,  друг,  останется?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=141683
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 16.08.2009


Панорама

Как  не  хватает  тебя  панораме
Моих  новых  стихов  и  трепетных  чувств.
Их  не  прочтешь  без  смущения  маме,
Они  полны  жаждой  прежних  безумств…

И  снова  пишу,  и  снова  влюбляюсь,
В  стихах  я  пытаюсь  хоть  что-то  понять.
Пока  я  живу,  как  в  тебе  в  них  нуждаюсь,
В  стихах  я  учусь  снова  верить  и  ждать…

Как  не  хватает  тебя  панораме
Дышу  и  живу  одним  лишь  тобою…
А  черная  явь,  подобно  рекламе,
Прерывает  мой  путь  за  старой  мечтою…

И  снова  пишу,  чтоб  снова  забыться,
В  стихах  ты  всегда  мой  любимый  герой!..
Как  жаль,  что  тебе  не  могу  я  присниться,
И  не  стану  твоей  безумной  мечтой…

Как  не  хватает  тебя  панораме
В  с́Отый  раз  я  обрываюсь  с  моста…
Путаюсь  в  мыслях,  словно  в  тумане,
Я  закрою  глаза,  досчитаю  до  ста…

Снова  лечу,  чтоб  разбиться  тобою
На  мелкие  части  прозрачного  неба…
И  выводить  стихи  красной  кровью
На  серых  лучах  прошлогоднего  снега…

Как  не  хватает  тебя  панораме
Новых  стихов,  окутанных  бредом…
Нас  только  двое  в  призрачной  гамме…
И  мы  скользим  над  ночным  парапетом...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=139175
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 28.07.2009


Рита

За  твою  благосклонность  умирали  герои,
За  улыбку  твою  души  в  ад  попадали...
Но  не  стал  ведь  никто  твоею  судьбою,
хоть  и  множество  раз  они  воскресали...

Играешь  людьми,  словно  Бог  ты  любима,
Что  сердце  тревожит  твое,  сеньорита?
К  смертям  чужим  ты  ничуть  не  ранима,
Какая  ж  любовь  нужна  тебе,  Рита?

Опустишь  глаза,  но  себя  не  поймешь:
Душа  все  же  требует  что-то  свое...
Ведь  вся  ты  до  боли  другой  любви  ждешь,
Чтоб  самой  захотелось  умереть  за  нее....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=139039
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 27.07.2009


Клятва

Я  даю  тебе  клятву:  через  тысячи  лет
Отыщу  твою  душу  в  теле  другом.
И  пусть  говорят,  что  это  все  бред
Я  тысячи  лет  буду  помнить  о  том...

Я  запомню  тебя  до  всех  мелочей,
За  тысячи  лет  постараюсь  понять…
Но  даже  тогда  ты  не  станешь  моей,
Твою  душу  так  быстро  не  разгадать…

Я  даю  тебе  клятву:  встретится  вновь,
Как  миг  пролетит  наше  бремя  –  года…
Сердцами  по-прежнему  правит  Любовь,
В  чужом  теле  тебя  я  узнаю  всегда…

Я  запомню  тебя,  чтоб  всегда  находить,
через  тысячи  лет  и  миллионы...
Никого  не  сумею  я  так  полюбить  -
это  выше  меня.  Это  выше  Любови...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=136944
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.07.2009


Монета...

«В  тебя  я  влюблен,  о  тебе  лишь  мечтаю!
Сколько  подвигов  мне  еще  совершить,
Чтоб  ты  поняла  –  без  тебя  умираю,
Без  тебя  нет  смысла  мне  дальше  жить.

Я  привык  добиваться,  идти  за  мечтою,
Я  хозяин  судьбы,  и  властен  над  ней.
За  любовь  я  сражаюсь  -  ты  будешь  со  мною,
И  ты  будешь  только,  только  моей…

Сто  желаний  твоих  я  исполнил,  Мадлен,
Сто  подвигов  я  совершил  в  честь  тебя…
В  глаз  твоих  я  попал  изумительных  плен,
Потеряв  в  них  сердце,  потеряв  сам  себя…»

И  Мадлен  улыбнулась,  словно  хищная  кошка,
И  Мадлен  промурлыкала:  «Милый,  хороший…
Погоди-ка,  Ристарх,    еще  недолго,  немножко…
Сейчас,  я  сейчас…  Монетку  подброшу…

Выпадет  решка  –  еще  исполнишь  желанье,
Будет  орел  –  подвиг  ждет  непростой…
Ну,  а  станет  ребром  –  пойду  на  свиданье,
Растворится  в  броске  –  стану  верной  женой…»

И  Ристарх  от  досады  воткнул  в  камень  меч,
И  Ристарх  не  посмел  упрекнуть  сеньориту.
И  погасли  вмиг  сто  божественных  свеч,
И  в  молитве  Ристарх  умолял  бога  Криту…

И  подбросив  монетку,  Мадлен  в  ожиданье,
Вскрикнула,  словно  была  убита  судьбой…
Исполнилось  рыцаря  Ристарха  желанье:
Мадлен  завтра  станет  его  верной  женой…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=136244
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.07.2009


Река и Рыбак

Я  всего  лишь  безымянная  река,
Омывающая  берега  родные.
Полюбила  молодого  рыбака,
С  ним  теперь  мы  души  не  чужие…

Восхищен  моею  красотою,
Дни  и  ночи  бредит  только  мной.
Я  была  его  несбыточной  мечтою,
Но  сердце,  увы,  занято  другой…

Я  всего  лишь  безымянная  река,
Угораздило  ж  меня  влюбиться  –  
В  человека,  молодого  рыбака…
Вот  бы  мне  в  русалку  превратится!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=136229
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 05.07.2009


Нежность

Что  произошло  со  мной?..
Накрыло  нежности  волной...
Ты  приподнялся  над  рутиной...
Ты  превознесся  в  миг  к  вершинам...

Ты  тот,  кто  меня  вдохновляет,
Я  та,  кто  все  тебе  прощает...
От  чувств  моих  душа  светлеет...
Понять  их  сердце  лишь  сумеет.

В  тебе  тепло  и  безмятежность:
Открыл  в  себе  ты  снова  нежность...
И  теплота  любимых  рук  -
залог  от  ссор  и  от  разлук...

Что  произошло  со  мной?..
Живу,  дышу  одним  тобой...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=135779
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 01.07.2009


Сказка

Печально,  одиноко,
Молчит  мой  телефон.
Молчание  жестоко,
Как  и  кошмарный  сон…

Мы  встретились  случайно,
И  вмиг  –  одна  стена…
Расстались  так  банально,
Осталась  я  одна…

И  как  тебя  узнаю
Средь  серости  зимы?
Надежду  не  теряю,
Что  встретимся  вновь  мы…

Ищу  твою  я  ласку,
Тепло  холодных  тел…
Любовь  –  она  как  сказка,
Такую  б  ты  хотел?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=135728
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 30.06.2009


Cчастливые стихов не пишут...

Счастливые  стихов  не  пишут,
Они  со  счастьем  лишь  живут,
Они  любовью  томно  дышут
И  чуда  в  жизни  просто  ждут...

Счастливые  стихов  не  пишут,
Им  времени  на  это  нет.
Они  свобдой  счастья  дышут,
Познать  стремятся  целый  свет...

Счастливые  стихов  не  пишут,
Их  жизни  в  стихах  места  мало.
Они  любовью  томно  дышут,
Я  о  таких  порой  слыхала...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=135513
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 29.06.2009


Мечта

Моя  мечта  осуществилась,
Увы,  у  девочки  другой...
В  тебе  она  вмиг  расстворилась
И  будет  только  лишь  с  тобой...

Моя  мечта,  мне  было  больно,
И  ты,  увы,  об  этом  знал...
Но  на  душе  твоей  спокойно,
И  дальше  ты  в  любовь  играл...

Моя  мечта,  а  я  страдала,
Но  что  ты  мог  тогда  сказать?
Увы,  тебе  страданий  мало,
Меня  не  можешь  ты  понять...

Но  вот,  мою  мечту  разбили,
Ушла  девчонка  от  тебя.
Ведь  вы  друг  друга  не  любили,
Ведь  каждый  думал  за  себя...

Моя  мечта,  ты  вновь  вернулся!
Обнял  так  нежно,  прошептал...
Ты  в  щечку  чмокнул,  улыбнулся,
И  очень  тихо  мне  сказал:

"Вот  твоя  мечта!  Я  здесь.
Вспомни  все,  что  было  с  нами!"
Вот  она!..  Настала  месть:
Мечты  остануться  мечтами...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134947
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 24.06.2009


Дождик...

Только  дождик  меня  понимает,
Как  в  этот  вечер  без  тебя  я  грущу.
И  никто  больше  в  мире  не  знает,
что  в  тебе  свои  мечты  я  ищу...

И  слезинки  капают  снова,
прячет  дождик  их  от  друзей.
Без  тебя  жить  еще  не  готова,
Не  готова  я  стать  не  твоей...

И  не  верю,  что  ты  не  придешь,
Я  в  надежде  плачу  всю  ночь.
Но  меня  ты  уже  не  поймешь
И  не  сможешь  опять  мне  помочь...

И  лишь  дождик  меня  понимает,
Он  не  даст  тебе  ночью  уснуть.
Он  тебя  больше  всех  призирает,
Его  чувств  тебе  не  вернуть...

Дождик  тайну  твою  мне  откроет:
Не  увидимся  мы  никогда.
Но  печаль  на  сердце  не  смоет,
Печаль  в  сердце  будет  всегда...

Не  хочется  верить  мне  вновь,
тем  словам,  что  шепчет  мне  дождь.
Он  не  знает,  что  такое  любовь,
Он  не  смоет  всю  прежнюю  ложь...

Но  он  один  меня  понимает,
Как  в  этот  вечер  без  тебя  я  грущу.
Только  главного  дождик  не  знает:
В  нем  тебя  я,  как  прежде,  ищу...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134499
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 19.06.2009


Уходи, убегай...

Уходи,  убегай,  хлопнув  дверью  опять,
не  пытаюсь  я  снова  что-то  понять...
По  разбитым  мечтам  убегай  от  себя,
По  разбитым  сердцам  не  шагают  любя...

Уходи,  убегай,  возвратившись  -  моли
сто  прощений  шепчи,  обнимай,  задыхаясь...
И  потом  не  тверди,  что  нет  на  свете  любви,
И  что  ты  понимаешь  всё  лишь  ошибаясь...

Уходи,  убегай,  нету  сил  все  терпеть,
И  душа,  и  мечты  -  всё  кричит  от  злой  боли..
Как  в  огне  лжи  твоей  мне  сейчас  не  сгореть?
Что  мне  делать  с  этой  безумной  любовью?..

Уходи,  убегай,  хлопнув  дверью  опять,
Не  пытаюсь  я  снова  что-то  понять...
По  разбитым  мечтам  возвращаешься  вновь,
Почему  лишь  такою  бывает  любовь?..

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134474
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 19.06.2009


ПОКА НЕ ПОЗДНО…

\\по  мотивам  Жени  Ренар  http://stihi.ru/2007/10/30/3329\\


Пока  не  поздно,  скажи  ему  "Люблю"!
Пока  не  поздно,  молча  обними...
Ведь  вы  стоите  снова  на  краю,
Он  тебе  нужен!  Сердцу  хоть  не  ври!

Пока  не  поздно,  подари  ему  улыбку,
Пока  не  поздно  -  нежно  поцелуй...
Прости,  хоть  больно,  глупую  ошибку,
Тепло  обьятий  ему  подаруй...

Пока  не  поздно,  научись  прощать,
Пока  не  поздно  -  гордость  на  колени...
Неужто  лучше  его  потерять?
Неужто  лучше  жить,  как  тени?

Ведь  счастье  в  жизни  -  яркий  свет,
Ведь  счастье  -  быть  кому-то  нужным...
Любовь  -  не  знает  слова  "нет"...
Она  пред  сердцем  безоружна...

Пока  не  поздно,  скажи  ему  "Люблю!
Люблю,  и  все  тебе  прощаю!
И  сердце  я  свое  тебе  дарю...
Ведь  без  тебя  я  смысл  любви  теряю..."

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134380
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 18.06.2009


В руках вновь сигарета...

В  руках  вновь  сигарета,
и  холод  до  ознобы...
Заброшенная  светом
во  тьме  кромешной  злобы.
И  легкий  дым  табачный
невольно  растворяясь
сулит  мне  неудачу,
сулит,  во  тьме  прощаясь...
Ведь  все  так  хорошо,
чего  боюсь?  Не  знаю...
В  сомнении  слепом
саму  себя  теряю...
В  руках  вновь  сигарета,
минута,  две,  прошло...
лишь  задохнулось  где-то,
в  душе  моей  тепло...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134135
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 17.06.2009


Поэт

Он  позвонил  тебе  под  вечер,
Звонил  в  обед,  звонил  с  утра.
Так  ждал  он  вашей  новой  встречи,
Не  думал  он,  что  все  игра...

Однажды  он  тебя  увидел
и  понеслось  -  пропал  поэт.
Скажи,  ну  чем  тебя  обидел?
Ведь  лучше  парня  в  мире  нет...

И  день,  и  ночь  он  стихи  пишет,
А  ты  вновь  встречи  избегаешь.
Но  ничего  у  вас  не  выйдет  -  
Его  ты  чувств  не  разделяешь....

Он  звонит,  звонит,  нет  ответа
И  пишет  стих  от  горя  вновь.
К  чему  здесь  глупые  советы,
когда  в  душе  его  любовь?..

Он  позвонил  тебе  под  вечер,
в  углу  пылиться  телефон...
Тебе  так  жить  намного  легче:
без  чувств,  когда  страдает  он...

Ты  зареклася  не  влюбляться  -
безумно,  страстно,  без  остатка....
И  нечего  теперь  бояться,
когда  от  самой  себя  гадко...

А  он  стихи  все  пишет,  пишет,
Хороший  парень  пропадает.
Тобою  он  живет  и  дышет,
В  своих  стихах  себя  теряет...

Но  ты  боишься  его  чувств,
боишься  снова  всё  начать:
поток  любви,  поток  безумств,
чтобы  опять  потом  страдать...

Его  стихи  сжигаешь  снова,
Слезами  себя  утешаешь.
К  любви  ты  светлой  не  готова,
Судьбу  свою  ты  проганяешь....

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=134134
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 17.06.2009


Вы верните мне его, ветра...

Я  была  необоснованно  горда,
Я  ошиблась  и  за  это  каюсь...
Вы  верните  мне  его,  ветра,
Ведь  не  каждый  день  так  влюбляюсь...

Я  лгала,  я  язвила,  я  была  неправа,
у  себя  я  судьбу  украла...
Вы  верните  мне  его,  ветра,
От  себя  я  до  боли  устала...

Не  его  в  той  разлуке  вина,
Я  себя  за  грехи  все  корю...
Вы  верните  мне  его,  ветра,
Лишь  его  я  так  сильно  люблю...

Вместе  с  ним  моя  душа  умерла,
Боль  осталась  в  сердце  моем...
Утихли  вмиг  всего  мира  ветра  -
Не  судилось  быть  нам  вдвоем...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133623
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 13.06.2009


Прогулка по небу...

Пошли  гулять  по  небу,
по  белым  облакам...
Давай  безумно,  слепо
Поверим  мы  мечтам...

Забудем  мы  про  боль
И  про  былое  горе...
Хочу  я  к  облакам,
Хочу  я  вновь  на  волю!..

Пошли  гулять  по  небу,
Пошли  -  лишь  только  двое...
Давай  безумно,  слепо
Мы  потанцуем  снова...

Легко  и  беззаботно
Пойдем  к  ночным  светилам.
И  думай,  что  угодно,
Но  вспомни,  что  любила...

Пошли  гулять  по  небу,
Дражня  холодный  ветер...
Давай  безумно,  слепо,
Мы  встретим  этот  вечер...

Возьми  меня  за  руку,
Пойдем  по  облаках...
А  после  -  вновь  разлука,
И  дождик  на  глазах...

Пошли  гулять  по  небу,
Пошли  -  лишь  до  утра...
Давай  безумно,  слепо
Мы  встретимся  в  мечтах...

Под  утро  мы  проснемся,
В  чужих  постелях  снов...
И  в  небо  улыбнемся,
чтоб  встретится  там  вновь...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133469
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.06.2009


Не люблю...

Я  больше  тебя  не  люблю...
Не  верю,  не  помню,  не  знаю,
Я  больше  не  вспоминаю,
И  не  плачу,  лишь  холодно  лгу...
Я  больше  тебя  не  люблю...
Поняла  суть  любви  лишь  вчера,
для  тебя  все  пустые  слова,
Каждый  вечер  я  Бога  молю...
Я  больше  тебя  не  люблю...
И  на  сердце  моем  тонкий  шрам,
А  в  душе  гремит  ураган...
В  себе  чувства  навеки  убъю...
Не  люблю.  Не  люблю.  Не  люблю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133443
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.06.2009


О любви...

Полюбила  раз,  а  дальше  -  невозможно,
И  сгорела  вмиг,  что  не  зажжешь...
Почему  в  жизни  все  так  сложно?
Почему,  что  было,  не  вернешь?
Счастье  на  двоих.  Так  можно?
И  хочу  я  быть  только  лишь  твоей!
В  этой  жизни  полюбить  несложно,
Подарить  любовь  значительно  трудней.
Подарить,  переступив  через  себя,
Подарить  -  не  требуя  взамен.
Подарить  -  и  уйти  любя,
И  прощая  горечь  всех  измен...
В  этой  жизни  все,  мой  друг,  возможно,
Ты  любовью  этот  мир  согрей!
В  этой  жизни  полюбить  несложно,
Подарить  любовь  значительно  трудней...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133442
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 11.06.2009


Люби меня...

Люби  меня  за  то,  что  я  такая,
какая  есть  -  без  грима  и  без  маски.
За  то,  что  я  -  совсем  другая,
за  то,  что  верю  в  твои  сказки...

И  ложь  мне  заменяет  веру,
И  холод  знаком  твой  до  ознобы.
Спасибо,  что  стаю  я  стервой,
Спасибо  за  все  штамы  и  за  пробы...

Люби  меня  за  то,  что  я  живу  тобою,
Живи,  как  хочешь,  но  живи  любя!
Люби  меня,  хотя  считаешь  все  игрою,
Люби  меня  за  то,  что  я  люблю  тебя...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133294
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.06.2009


Вампир

Плыву  сквозь  время  и  года,
ищу  свою  я  пристань,
где  вместе  были  б  навсегда,
ищу  уже  лет  триста...

Бессмертие  души  фатально,
ей  нет  ни  радости,  покоя.
и  как  же  это  все  печально,
что  нет  тебя  уже  со  мною...

Но  я  плыву,  ищу  я  нас
Во  времени,  в  пространстве  мира.
Но  понял  я  только  сейчас  -
не  быть  нам  вместе,  хоть  любили.

Не  быть  нам  вместе  никогда:
ни  в  прошлой  жизни,  ни  в  последней.
Плыву,  плыву,  несут  года,
а  я  живу  слепой  надеждой...

Никто,  и  даже  ветер  встречный.
не  стал  попутным,  увы,  мне...
ведь  в  мире  этом  все  невечно,
хочу  и  я  сгореть  в  огне...

И  все  проходит  своим  ходом,
И  всем  началам  свой  итог.
И  смерть  любуется  восходом,
А  я  и  этого  не  смог...

Все  дни  и  годы  напролет
один  в  один  они  похожи.
Любовь  моя  со  мной  живет,
Она  бессмертия  дороже...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133293
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 10.06.2009


Согрела бы ночью...

Согрела  бы  ночью,  но  ты  снова  с  другой,
Где  же  делись,  любимый,  твоя  обида  и  боль?
Опять  ты  в  любви  ей  все  ночи  клянешься?
Опять,  ты  сам  знаешь,  что  ошибешься...

Согрела  бы  сердце,  но  снова  ты  с  ней,
От  этого,  милый,  в  сто  раз  мне  больней.
Под  утро  ты  тихо  постукаешь  в  дверь.
Молчишь?  Ну  соври!  И  сам  в  лошь  поверь!..

И  я  все  прощу  и  поверю,  клянусь,
Хоть  мне  очень  больно  ,но  вновь  я  влюблюсь...
Согрею  тебя,  поцелую  в  глаза.
Ты  уснешь  -  я  заплачу,  как  в  мае  гроза...

Поцелую  в  глаза  -  хоть  к  разлуке  все  это,
Но  ты  и  так  ведь  уйдешь  -  здесь  нету  секретов.
И  опять  вернешься,  я  знаю  ,опять,
что  согрею  тебя  ,чтоб  любить  и  прощать...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=133037
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 08.06.2009


РАДУГА...

Ты  любишь  радугу,  мой  милый?
Ты  любишь  все  ее  цвета?
Скажи,  а  ведь  она  красива?
Она  действитльно  жива?
В  ней  семь  цветов,  как  бесконечность,
Какой  же  нравится  тебе?
К  чему  теперь  эта  беспечность?
Расскажи  секреты  мне...
Ты  любуешься  лишь  ею,
после  бурного  дождя...
Солнышком  ее  согрея,
Ждешь  безудержно  любя...
Ты  любишь  радугу,  мой  милый?
Ты  любишь  все  ее  цвета?
Тебе  она  ведь  недоступна,
Пленит  тебя  ее  краса...
Она  ведь  вечная  загадка,
а  я  -  обычная  такая...
И  жизнь  моя  не  будет  сладкой,
ведь  я  совсем-совсем  другая...
Любишь  радугу,  мой  милый?
Улыбнусь  и  вновь  солгу,
что  радуги  секрет  не  знаю...
А  я  ж  на  радуге  живу!..
Мой  мир  такой  же  необычный,
не  разглядел  его  тогда...
Тебе  мой  мир  ведь  безразличен,
тебе  лишь  радуга  нужна...
Ты  любишь  радугу  мой  милый?
Ты  любишь  все  ее  цвета?
Какой  же  ты  слепой,  любимый,
Другая  в  моде  красота...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132630
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.06.2009


CАШКА...

Ты  прости  меня,  пожалуйста,  Сашка,
не  злись,  не  кричи,  не  зови.
Не  нужны  мне  стихи  и  ромашки  -  
символ  верной  и  чистой  любви.

Не  проси,  я  тебе  не  отвечу
На  звонки  и  твои  СМС.
Всё  пройдет,  всё  время  залечит,
Полно  в  мире  ярких  чудес.

Не  жди,  и  не  требуй  чего-то:
Объяснений  моей  нелюбви.
Не  нужна  твоя  ласка,  забота,
для  другой  ты  любовь  сохрани.

Не  пиши,  я  тебе  не  отвечу,
Не  жди  на  вопросы  ответ.
От  укоров  твоих  мне  не  легче,
Но  причин  нелюбви  просто  нет...

Не  могу  я  приказывать  сердцу,
Не  могу  забыть  я  мечты.
От  любви  никуда  мне  не  деться,
Но  любовь  моя,  Сашка,  не  ты...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132628
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.06.2009


ОСТЫВШИЙ ЧАЙ

Остывший  чай  не  греет  душу,  
А  за  окном...  Мне  все  равно.
Запрет  опять  я  свой  нарушу
И  мысли  снова  об  одном.
И  время  вновь  застыло  в  днях,
И  серость  будней  наползла,
Опять  живу  в  глупых  мечтах,
Слезы,  боль,  но  я  не  зла.
Возможно  мне  сейчас  обидно,  
что  была  тобою  предана,
Но  не  жалею  и  не  стыдно,
что  в  тебя  я  влюблена...
Ты  такой  плохой  и  гордый  -
Противоположность  тянет  вниз.
Нет  любви  -  ты  вновь  свободный,
Удовлетворил  души  каприз...  
Мне  холодно,  не  греет  плед,
А  за  окном...Мне  все  равно.
И  вдруг  -  встреча,  твое  "Привет",
И  снова  как  в  немом  кино...
Я  чувства  распишу  по  строчкам,
Но  не  смогу  всего  сказать...
Разбито  сердце  на  кусочки,
смогу  ли  все  назад  собрать?
Остывший  чай  уже  не  греет,
А  я  пишу  и  вспоминаю...
Любить  так  больше  не  сумею,
Что  делать  дальше  -  я  не  знаю...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132608
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.06.2009


Безжизненный город

"Каждый  имеет  право  на  жизнь...  
   Хотя  бы  в  чьем-то  сердце..."  
     
   "Болезненней  всего  потерять  тебя.  Я  люблю  тебя  -  и  это  главное.  Я  не  хотел  бы  разрушать  и  терять  тебя.  Лучше  потерять  тебя  так,  чтобы  ты  навсегда  осталась  во  мне.  Но  только  не  наоборот..."  (Харуки  Мураками)  
     
   **********************************************************  
     
   Глаза  Троя  были  пустыми  и  холодными.  Никогда  еще  картина  не  получалась  такой  реалистичной  и  жизненной.  Я  добавила  немного  зеленого  оттенка  и  что-то  промурлыкала.  
   Несомненно,  шедевр!  И  Трой,  и  картина...  Жизнь  -  реальнее.  Искусство  -  красивее.  Но  ни  первое,  ни  второе  не  вечно.  Уж  я  то  знаю...  
   -  Ты  хотела  бы  стать  русалкой?  -  его  улыбка  свидетельствовала  об  неоднозначности  заданного  вопроса.  Натянутая  улыбка.  Неживая  улыбка.  Лишенная  определенных  эмоций.  Он  помнил,  что  в  Жизни  всегда  делал  так  -  красиво  улыбался.  
   -  Почему  именно  русалкой?  
   Я  достала  платок  и  принялась  очищать  кисточки  от  остатков  краски.  
   -  Не  знаю,  -  Трой  подошел  и  нежно  обнял  меня  за  шею.  А  дальше  -  как  ни  в  чем  не  бывало,  чмокнул  в  волосы,  принялся  рассматривать  картину.  -  Ты  похожа  на  русалку.  
   -  И  много  ты  знаешь  русалок?  
   О  картине  не  слова.  Трой  невольно  расплылся  в  улыбке.  Глаза  все  так  же  были  пустыми  и  холодными.  Как  мучительно  за  этим  наблюдать!  
   -  Только  одну.  
   Он  отошел  к  бару,  достал  вино,  налил  себе  ровно  полбокала  и  выпил.  В  Безжизненном  городе  никто  не  пьянеет  от  алкоголя  -  мы  не  чувствуем  его  вкус.  Мы  не  чувствуем  ничего  вообще.  
   -  Ты  постоянно  цепляешься  к  словам?  
   -  Только  в  беседе  с  тобою,  -  спокойно  ответила  я.  
   Что  ж,  по  крайней  мере  честно.  Он  любил  честность.  Мой  Трой!  Мой  мужчина...  
   Он  снова  налил  вино,  но  на  этот  раз  отпил  лишь  половину.  
   -  Так  как  на  счет  русалки?  -  повторил  он  свой  вопрос.  
   Я  отложила  щетки  и  принялась  складывать  краски.  И  все-таки,  какой  тебе  нужен  ответ?  Что  ты  хочешь  от  меня  услышать,  милый?  
   -  Ты  не  ответила  на  вопрос,  -  Трой  нервно  допил  остатки  вина.  
   -  Я  думаю.  
   И  опять  все  честно.  Что-то  я  опять  воспринимаю  все  односторонне.  
   Трой  подошел  к  террасе,  которую  отделяла  от  нас  стеклянная  стена.  За  домом  раскинулся  персиковый  сад,  где,  как  положено,  было  полным  полно  сочных  фруктов.  По  крайней  мере,  такими  они  были  бы  в  Жизни.  Такими  я  их  еще  помню...  
   -  Дорианна,  а  ты  можешь  нарисовать  Солнце?  
   -  Легко,  -  вяло  ответила  я.  Ну  зачем  мне  врать  ему?  
   -  А  Луну?  
   -  Наверное.  
   Но,  похоже,  подобные  ответы  не  устраивали  Троя.  Меня,  в  принципе,  тоже.  
   -  А  себя?  
   Я  посмотрела  на  Троя.  Глупые  вопросы  -  его  единственный  недостаток.  Как  я  его  за  это  люблю.  Не  за  что-то.  Вопреки.  И  люблю...  Хотя,  здесь  нет  любви  -  так  говорят  все.  Но  почему  же  что-то  обжигает  вот  здесь,  в  сердце?  
   -  Нет,  -  уверенно  ответила  я.  
   -  Нет,  -  повторил  Трой.  -  Почему  ты  так  не  любишь  себя?  
   Я  смотрела  в  его  пустые,  безжизненные  глаза.  Ничего...  Пустота...  Мрак...  
   С  каких  пор  Трой  стал  интересоваться  моей  жизнью,  моими  мыслями  и  мечтами?  Наверно,  с  тех  пор,  как  я  появилась  в  его  жизни...  До  этого  он  был  обычным  красивым  юношей,  не  подозревающем  о  том,  что  в  нем  есть  душа...  Трой  сделал  много  ошибок,  а  Безжизненный  Город  не  прощает  этого.  Ошибки  неизменны.  Они  признак  слабости,  признак  Жизни.  
   Любил  ли  он  меня?  Ах,  если  бы  он  знал,  что  такое  любовь!  А  я  люблю.  Я  знаю  -  я  люблю  его!  Мне  не  объяснить  все  словами,  но  со  времени  нашей  встречи  я  не  рисую  больше  никого  и  ничего,  кроме  него.  
   Я  посмотрела  на  Троя.  Высокий  брюнет  с  чувственными  губами  и  холодными,  голубыми  глазами,  лишенный  жизненной  энергии.  Да,  он  очень  красивый.  И  рядом  с  ним  я  -  с  сине-зелеными  вьющимися  волосами,  бледной  кожей  и  ядовито-серыми,  почти  цвета  металла,  глазами.  Не  в  меру  худая,  с  длинными  пальцами,  которые  присущи  творческим  людям.  У  меня  не  было  друзей,  я  много  курила  и  говорила  то,  что  думала.  А  думала  я  всегда  и  много.  И  честость.  Как  я  забыла  о  ней!  За  это  меня  и  любил  Трой...  Любил?  Восхищался?  Не  был  равнодушен?  
   Трой  изменил  и  меня,  и  мою  жизнь.  Он  увидел  во  мне  то,  чего  не  видели  другие.  У  меня  тоже  была  душа.  Душа  -  это  чувства.  Он  ценил  мою  душу.  Он  ценил  мои  чувства.  
   Трой  склонил  голову,  словно  изучал  меня,  заметил  что-то  новое,  нечто  неизвестное,  и  был  рад  открытию.  
   -  О  чем  ты  задумалась,  Дорианна?  Что  с  тобой  сегодня?  
   -  Просто  что-то  не  так...  
   Ну  да!  Этот  мир,  этот  дом,  этот  сад  -  их  нет!  Где  мы,  Трой?  Как  страшно...  Говорят,  здесь  нет  Жизни,  нет  чувств.  Врут!  Я  ведь  чувствую.  А  значит  я  жива...  
   -  Я  понимаю  о  чем  ты.  Это  нормально.  
   Ничего  ты  не  понимаешь,  мой  милый  Трой!  Он  был  спокоен.  Трой  всегда  спокоен.  За  это  я  его...  люблю.  
   Он  отворил  дверь  и  жестом  руки  махнул  мне:  
   -  Пойдем.  
   Мы  вышли  к  берегу  моря.  Я  знала,  что  оно  не  настоящее,  как  и  тот  сад  за  окном.  Но  это  не  главное.  Я  знала,  что  в  Жизни,  в  реальной  жизни,  я  не  художник,  а  Трой  -  не  актер,  но  это  не  имеет  значения.  Я  понимаю,  что  вне  Безжизненного  Города  я  лежу  в  палате,  без  левой  руки,  с  многочисленными  ожогами  и  ранами,  но  Трой  этого  не  знает.  И  мне  хорошо.  Мне  плохо.  Одновременно.  Такое  бывает.  Чужой  мир,  чужая  я...  Но  Трой.  Ради  него  я...  живу.  Увидев  его  я  поняла,  что  надежда  есть.  Она  всегда  есть,  когда  рядом  находится  тот,  кто  дарит  тебе  счастье.  
   Здесь  нам  хорошо.  Здесь  мы  живем  той  жизнью,  которой  нас  лишили.  Нам  не  дали  умереть.  Наше  сознание  переместили  сюда,  в  программу.  Но  разве  это  Жизнь?  
   Трой  обнял  меня.  Мы  сидели  на  берегу  и  любовались  закатом.  
   -  Почему  здесь  нет  любви?  -  разочарованно  спросил  Трой,  поправляя  пальцами  мои  локоны.  
   -  Потому  что  это  не  Жизнь,  -  ответила  я.  Ты  же  любишь  мою  правду,  еще  не  тронутую  этим  миром?  
   -  Жизнь...  Я  и  забыл,  какая  она...  
   Трой  с  грустью  взглянул  на  закат.  
   -  Нарисуешь  мне  Солнце?  Только  наше,  настоящее  Солнце.  
   -  Постараюсь.  
   Я  здесь  всего  полгода.  Если  бы  не  Трой,  наверное,  я  тоже  сломалась  бы,  разучилась  чувствовать.  
   Безжизненный  Город  -  искусственная  программа,  где  хранятся  подсознания  обреченных  на  смерть  людей,  которые  никогда  уже  не  смогут  жить  в  реальном  мире  -  в  Жизни.  И  мы  существуем  здесь.  Жаль,  что  создатели  не  додумались  о  том,  что  нам  нужны  чувства,  эмоции,  переживания.  Со  временем  исчезают  цвета  -  люди  разучаются  воспринимать  и  их.  И  не  остается  ничего.  А  после  -  люди  уходят  в  море.  Навсегда...  Чтобы  там  обрести  свободу.  
   Я  встала  и  стряхнула  песок  с  брюк.  
   -  А  кем  ты  был  там,  в  Жизни?  -  небрежно  спросила  я.  
   -  Тебе  это  и  правда  интересно?  
   Я  кивнула.  Честность,  партнер?  
   Трой  тяжело  вздохнул.  Видимо,  ему  эта  тема  была  неприятна.  Но  мне  хотелось  знать.  Это  многое  меняло.  
   -  Я  был  студентом  юрфака.  Однажды  вернулся  домой  и  застал  там  грабителей,  которые  чуть  не  убили  меня,  пальнув  целую  обойму.  Я  -  не  мертвый,  но  уже  и  не  живой,  был  в  коме  два  года,  а  потом  меня  подключили  к  Безжизненному  Городу.  И  ничего.  Я  привык.  
   -  Сколько  ты  здесь?  
   -  Пять  лет.  
   Так  легко.  Так  безразлично.  Пять  лет...  
   -  И  ты  счастлив?  
   -  Я  жив,  -  без  особого  оптимизма  ответил  Трой.  -  Здесь  я  раскрыл  свой  творческий  потенциал,  я  не  старею,  но...  здесь  все  искусственное,  бесчувственное.  Это  не  реальность,  но  за  неимением  лучшего...  -  Трой  сбился  с  мысли.  Он  махнул  рукой.  -  Я  лишен  чувств!  Черт,  как  я  могу  быть  счастлив?  
   Трой  умолк.  Видимо,  это  его  задело.  Нет,  Трой,  ты  лукавишь.  Ты  чувствуешь.  Еще  как  чувствуешь!  Загляни  в  глубь  души!  
   Я  присела  поближе  к  нему.  
   -  Ты  обиделся?  
   -  Нет.  Просто  пойми,  мне  хорошо  с  тобою.  Я  реально  оцениваю  ситуацию:  мы  застряли  в  Безжизненном  Городе  навсегда.  Зачем  ворошить  прошлое?  Может,  это  наш  второй  шанс?  Здесь  я  хожу,  бегаю,  играю  роли  в  самых  лучших  театрах  мира,  здесь  все,  как  в  сказке.  А  в  Жизни  я  калека,  инвалид,  прикованный  к  постели.  
   -  Но  там  -  Жизнь.  А  это  -  иллюзия.  
   По  крайней  мере,  честно.  Правда.  Но  нужна  ли  ему  такая  правда?  
   -  Для  кого-то  там  Жизнь,  но  не  для  нас.  Мы  лишены  этой  привилегии!  
   Трой  сам  удивился,  откуда  взялась  эта  грубость?  Мне  стало  не  по  себе.  В  такие  моменты  мы  всегда  расходились  во  мнениях.  Может,  сказывалось  то,  что  я  здесь  недавно?  Я  все  еще  вижу  в  ярких  красках.  А  Трой,  к  примеру,  лишь  в  черно-белых  тонах.  Правда,  по  непонятным  причинам,  он  видит  еще  и  цвет  моих  глаз.  Как  любил  говорить  Трой,  возможно,  в  Безжизненном  Городе  -  это  тоже  своеобразный  признак  любви.  
   -  Не  грусти!  -  Трой  обнял  меня  и  погладил  по  спине.  -  Да,  мои  слова  жестоки,  но  они  -  правдивы.  Радуйся  тому,  что  есть.  В  конце  концов,  если  бы  не  Безжизненный  Город  мы  бы  не  встретились.  
   -  Возможно,  ты  прав,  -  я  чувствовала  вину.  -  Это  ведь  наша  жизнь.  Пусть  и  без  чувств,  но  зато  мы  живы.  
   Я  закрыла  глаза.  А  зачем  жить  без  чувств?  Ради  чего?  Я  не  могла  спросить  это  у  Троя.  И  не  потому,  что  боялась  обидеть  его.  Каждый  в  Безжизненном  Городе  задавал  себе  подобный  вопрос,  но  не  каждый  находит  ответ.  
   Чувства...  мы  умеем  думать  и  ощущать  движения,  но  не  можем  ощутить  аромат  цветка,  вкус  пищи,  не  умеем  плакать,  а  главное,  любить...  Мы  лишены  главных  эмоций  -  мы  лишены  души...  
   Но,  несмотря  на  это,  мне  казалось,  что  в  Трою  все  еще  присущи  человеческие  качества  Жизни.  Его  душа  еле-еле  проявляется  в  этом  мире,  но  глаза  навсегда  остались  пустыми  и  неживыми.  
   Я  слышала,  что  с  сознанием  человеческая  душа  тоже  перемещается  в  Безжизненный  Город.  Но  почему  же  мы  лишаемся  чувств?  
   -  Знаешь,  почему  ты  мне  сразу  понравилась?  -  на  плохом  русском,  как  присуще  любому  англичанину,  спросил  Трой.  -  Я  почувствовал  в  тебе  Жизнь.  Ты  еще  не  утратила  умения  жить.  
   -  А  как  же  вы?  -  я  слегка  прищурилась,  пытаясь  разглядеть  Троя.  Почему  мне  так  плохо...на  душе...  
   -  Мы  существуем.  
   -  А  какая  разница?  
   Ну  же,  Трой!  Ответь!  Я-то  знаю.  Но  ответь!  Не  мне.  Себе.  
   -  Между  жизнью  и  существованием?  Очень  большая.  Поверь  мне.  
   Я  обняла  Троя.  Он  прикрыл  глаза.  
   -  Трой,  -  я  прошептала  его  имя,  -  Трой,  может  это  и  запрещенный  вопрос,  но  все  же,  скажи,  как  тебя  звали  в  Жизни?  
   Программа  засуетилась.  Небо  нахмурилось...  Запрет.  Мы  нарушили  запрет.  К  черту!  Тоже,  кстати,  признак  Жизни...  
   -  Майкл.  
   -  А  меня  Оля.  
   -  Оля?  Красивое  имя.  Но  для  меня  ты  Дорианна.  
   Море  с  тревогою  слушало  наш  разговор.  Волны  били  об  берег,  обрызгивая  нас  холодной  водой.  Не  любят  тут  такие  разговоры.  Не  любят  правду,  честность,  не  любят  Жизнь.  
   Майкл  приблизился  ко  мне  и  поцеловал.  Его  губы  были  холодными  и  неживыми,  как  и  глаза.  
   -  Что-то  не  так?  -  Трой  почувствовал  мое  смущение.  
   -  Ты  безжизненный...  
   Очень  неприятно  целовать  губы  любимого,  которые...  не  чувствуешь...  
   -  Это  я  знаю.  
   -  В  тебе  нет  тепла.  
   Трой,  кажется,  обиделся.  Есть  за  что.  Нельзя  быть  слишком  честной!  
   Он  встал  и,  стряхнув  песок,  пошел  вдоль  берега.  Я  побежала  вслед.  
   -  Трой!  Трой!  Майкл,  постой!  
   Я  бросилась  ему  на  шею.  Он  остановился.  
   -  Майкл,  прости!  
   Ну  же!  Ты  ведь  почувствовал  что-то?  Злость,  обиду,  любовь?  
   Трой  молча  стоял,  смотря  в  сторону,  но  не  на  меня.  
   -  Трой,  я  -  дура.  Признаю.  Я  все  еще  верю  в  сказочки,  что  все  можно  исправить.  Прости!  Это  просто  идиотские  мечты  и...  
   Я  заплакала.  Трой  испугано  гладил  меня  по  плечу,  обнимал,  утешал.  
   -  Не  смей  так  говорить,  -  тихо  прошептал  он.  -  Это  прекрасные  мечты.  
   Я  плакала  дальше  и  дальше.  Небо  словно  ожило  и  с  недоумением  следило  за  нами.  Конечно,  оно  ведь  еще  никогда  не  видело  слез!  Программа  дала  сбой...  Вправе  ли  один  человек  изменить  мир?  Вправе.  Если  этот  мир  -  внутри  самого  человека.  Если  вся  Вселенная  падает  ему  к  ногам  и  просит  о  помощи.  Такое  бывает.  Мы  сильнее,  нежели  можем  даже  представить.  Мы  сильные...  
   -  Ты  веришь  -  и  это  прекрасно!  Мне  бы  твою  силу  воли  и  такую  чистую  душу.  Оля...  -  ты  улыбнулся  и  чмокнул  меня  в  лоб.  -  Идем?  
   -  Идем.  
   Трой  обнял  меня.  Так  спокойно.  Легко.  Я  чувствую  касание  твоей  руки.  А  ты  моей.  Почему?  Что  случилось?  Неужели  мы  победили  программу?  Нет,  мы  победили  себя.  
   -  И  все  же,  Оля,  ты  не  ответила  мне  на  один  вопрос,  -  Майкл  загадочно  улыбнулся.  -  Ты  хотела  бы  стать  русалкой?  
   Улыбка.  Ты  улыбнулся?  Так  красиво,  так  жизненно.  
   -  При  чем  тут  русалка?  
   -  А  что?  Мне  нравится.  Ты  была  бы  такой  красивой  русалкой...  Все  уходят  в  море,  чтобы  покинуть  этот  мир.  А  ты...  ты  адаптировалась  под  его  правила,  установив  свои  законы.  Ты  изменила  мир,  Дорианна!  Целый  мир!  Ты  чудо...  
   Трой  обнял  меня  и  поцеловал  вновь.  Его  губы  были  теплыми  и  нежными.  Жизненными.  
   Внезапно  Трой  с  удивлением  осмотрелся  вокруг.  То  что  он  увидел,  его  поразило  и  ужаснуло  одновременно.  
   -  Майкл!  Что  с  тобою?  
   -  Я...  Я  вижу  рассвет...  
   Я  осмотрелась  вокруг.  Его  голос  был  удивленным  и  даже  напуганным.  Действительно,  рассвет.  
   -  Я  вижу  цвета...  
   И  Майкл  вновь  чмокнул  меня.  
   -  Что  с  нами  происходит?  Это  ведь  невозможно.  Это  Безжизненный  Город  -  тут  нет  чудес.  Как  ты  сделала  это?  
   -  Это  все  любовь,  -  прошептала  я.  
   Правда.  Ты  ведь  так  любишь  правду...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132607
рубрика: Проза, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.06.2009


ВЕРНОСТЬ

Спроси  у  ветра  на  рассвете,
что  значит  верность  в  наше  время?
И  ветер  вмиг  тебе  ответит:
Не  человека  это  бремя...

Умеет  небо  верным  быть,
Дарить  тепло  нам  на  закате.
Умеет  небо  так  любить,
что  хочеться  от  счастья  плакать...

Спроси  у  ветра  на  рассвете,
Спроси,  и  он  тебе  ответит,
что  знает  обо  всем  на  свете;
И  правда  в  том,  что  время  лечит...

Спроси,  я  знаю,  он  не  лжет,
Лишь  небо  многое  прощает.
А  боль  неверности  пройдет,
Боль  вечной  в  жизни  не  бывает...

Спроси  у  ветра  на  рассвете,
Не  бойся  правды,  не  грусти.
Нет  верности,  увы,  на  свете,
Прости  Его.  Прости.  Прости...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132583
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.06.2009


ЛЮБОВЬ-ЭТО ДВОЕ...

Ночь.  На  мосту.  Их  было  двое.
Он  и  Она.  Любовь.  Сердце  пустое.
Он  зол  на  весь  мир,  Она  плачет  о  нем,
Ведь  нет  любви  в  его  сердце  чужом...

"Зачем  ты  пришла?  Убирайся!  Уйди!"
"Я  тебя  очень  люблю.  У  нас  все  впереди."
"Не  хочу  больше  жить.  Я  не  верю  в  любовь!
Ведь  это  предательство,  слезы  и  боль."

"Любовь  -  на  всю  жизнь.  Любовь  -  навсегда!"
"Глупая  ты!  Любовь  ерунда.
И  жизнь  ерунда.  И  смысла  в  ней  нет".
И  тишина.  Какой  ужасный  ответ!

"Удачи,  девчонка,  а  мне  не  за  чем  жить.
Я  не  смогу  никогда  полюбить.  
Ведь  нет  любви  безумной,  как  я,
Никто  не  прыгнет  за  мной  и  не  вспомнит  меня!

Слышишь?  Никто!  Прощай  навсегда!
Я  не  любил  тебя  никогда..."
И  он  прыгнул  вниз  и  разбился  об  скалы,
Она  молчала  и  плакала,  просто  страдала...

"А  я  бы  прыгнула  следом!  Зато  я  так  любила!.."
И  прыгнула  вниз.  И  тоже  разбилась...
И  нет  в  мире  любви,  и  мир  снова  в  покое,
Ведь  любовь  лишь  любовь,  ведь  любовь  -  это  двое...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=132582
рубрика: Поезія, Стихи, которые не вошли в рубрику
дата поступления 04.06.2009