| Сторінки (1/6): | « | 1 | » |
Збиралася баба Анниця до міста. Здоймала з-за образа пацьорки, із куфра доцігала принедільну спідницю, блюзу. Бери й лишай всю господарку й лети до міста, бо біда. Не раз чула, що таке по між людей ходит. Є зависниці-відьми, що біду людям роблять. А це уже і її годувальниця Ружена урвала молоко. Ото з сусідами повезло – огій на них… Баба Анниця зазирала то в оден бік, то в другий і гадала: котра ж то така сусіда з чорними очима? Котра нендза так зурочила корову, що та молоко підтягнула і ради на це нема. Лиш прийде час доїти, а її Ружена, як оґір скаче лука, а ногами, як ціпом молотить і ніяк здоїти не мож. Замість того, щоб дати відро молока, ледве літра набігає. Казала сусіда Василина, що її корова так три дни мучиласі, аж змарніла сарака. Нічо не помагало поки до баби ворожки не поїхала.
Баба Анниця гладила свою Ружену і краєм фартуха втирала сльози, що росилися з очей. Корова – то її розрада і годувальниця. Уже давно живе сама. Доньки подалися до міста. Приїздять із сім’ями тільки на великі свята. Йой, як банує за ними! Відрада в літі, як дітлахи на канікули приїдуть, то й веселіше їй. Та й любить малеча випити кварту молока з шумом. А бабі радість, як дітвора щебече й одне наперед одного наставляє горнятко. Бабуся доїть корову, а та й вухом не веде – стоїть смирно. Певно розуміла, чому тішаться діти, коли п’ють ще тепле молочко з піною. Баба свою Ружену дуже любить. Вона її виховує ще з маленької телички. А назвала її так, бо та така гарна була, як ружа. Ніколи голови не завернула їй. Все їсть, п’є, пасеться мирно – така плохенька. Все було добре до сьогодні. Корову, як підмінили. Баба Анниця гладила свою Ружену, а та норовисто закидала голову і фиркала то в одну, то в другу сторону. Ото взнати б, яка то короста так наврочила її?..
Переробила Анниця усю вранішню роботу і пошкандибала до міста. Про ворожку їй колись розповідала сусіда. Ворожка Рузя могла відробити вроки, страх злити дітям і навіть вернути молоко корові, а ще й на карти кидає. Але, що чекає бабу Анницю в майбутньому, її мало цікавило. Дасть Бог здоров’я, то й все буде добре, а от бідна корова Ружена… Ніби збугайковіла. От якби могла ворожка сказати що то за відьма молоко вкрала, то баба Анниця їй би то не подарувала.
Ого скільки передумала, шкандибаючи дорогою. Автобуси не ходили, то їй прийшлося подолати немалий шлях пішки. Чого тільки вартувало через штрику перейти. Однак справа була того варта. Ось нарешті й невеличка хата на околиці міста. Бабуся взялася за клямку і фіртка зрадницьки рипнула й піддалася. Тут же до воріт кинувся сторож – великий і кудлатий пес, який вишкірив свої страшні зуби на незнайому.
- Ай, ай Мірку, чую. Йди, так фист не гавкай, бо людей розпуджиєш, - крикнула жінка на свого вірного стража.
Мірко вильнув хвостом і побіг до господині за подякою. Баба Рузя вдячно погладила його і тільки після цього пес спокійно почимчикував до буди.
- Слава Йсу…
- Навіки Богу Святому, ходіт ближче, - запросила господиня.
Баба Анниця невпевнено переступила через поріг. Якось лячно було їй. Ніколи по ворожках за своє життя не ходила. Добре знала, що ще замолоду дівчата зверталися за допомогою до ворожок. Хто хтів наперед про своє життя дізнатися, а хто приворожити парубка. Анниця такою не була. Вона завжди покладалася на Бога. Побачила на стіні образ святого й трішки заспокоїлася. Ниньки нечистий закрався до її стайні й ради тому нема – мусить бути тут.
- Що вас до мене привело? – запитала баба Рузя свою гостю.
- Ади, закарало… біда…
А відтак, стримуючи сльози, повіла їй про своє горе.
- То нічо. Я вам відроб’ю. Але то буде довго. У вас своя біда, а в мене своя. Банєків ціла гора немитих, а сама я нездужаю, руки ломит, - пожалілася ворожка на свою біду.
- То давайте я вам допоможу, як ви помагаєте мені, - відказала баба Анниця й взялася за роботу.
Брудних каструль й казанів було багатенько. Йой, як закапариласі баба Рузя… Чи й справді ворожка не могла впоратися з брудом, чи не любила цю справу? У хаті срач – валялася лупина від мандибурки. Баба Анниця зо три години все те мила, шкрябала драпаком, потім ще й підмела, катраном підлогу втерла. Згодом і ґаздиня нагодилася.
- Ой, як ви мені допомогли – дай вам боже здоровє! А я уже й зі своєю роботою справилася, - сказала вона сідаючи навпроти гості.
На середину стола ворожка поставила пляцок, встромила в него свічку. Далі вона розкидала навкруг карти і щось шептала. З миски брала воду, кропила той пляцок. Баба Анниця мовчки спостерігала за працею ворожки. По столі лазила велика чорна кітка, яку гійби й не бачила господиня. Все те виглядало не зовсім правдоподібно, навіть смішно. Баба Рузя час від часу скрикувала прокльони, спльовувала на підлогу. Раз по раз баба Анниця поривалася піти і не дивитися на ту оказію, але пригадувала, що вдома скаженіє її добра Ружена. І тільки це примушувало її з острахом дивитися дивну поведінку ворожки.
Нарешті баба Рузя звела очі до небес і томно прохрипіла:
- Амінь! А тепер мусите цей пляцок дати корові. Конче аби вона йго з’їла… Бо йнакше відьма молоко не віддасть, - закінчила вона.
- Дякую. Буду сподіватися, що поможе, - тільки й витиснула з себе баба Анниця.
Вона вже хотіла було йти, як ворожка її зупинила:
- З вас 35 гривень.
Баба Анниця витягнула з-за пазухи пулярис. Обміняла гроші на пляцок й пошкандибала додому. Поки добралася до хати, уже й смеркати почало. Цілий день втратила на походеньки. Замучилася, ледве волочила ноги. На подвір’ї її зустріли голодні кури та качки, що голосно кричали на всю обору. Та, най його – лиш би допомогло…
Поки відмикала колодку, що висіла на дверях, коржик поклала на сходи. Вона торгала за клямку, але замок ніяк не піддавався. Мешкаючись біля дверей, вона краєм ока уздріла пса, який схопив пляцок й погнався на город. Бабуся кинула ключі й подалася за ним. Але за Бровком, який дуже зголоднів за день, уже й слід простиг. Баба й кімаком за ним кидала, й кликала, та дарма. Аж нарешті сіла на стежку й схопилася за збунтоване серце. А в стайни з ноги на ногу тупцювала її люба Ружена, яка ніяк не могла втямити куди щезла на цілий день її ґаздині?..
Вим’я тріщало від молока.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=210854
рубрика: Проза, Жартівливі вірші
дата поступления 14.09.2010
Я небезпечна, сильна жінка,
І ризик – відданий мій друг…
Глуха переді мною "стінка"
І та не стримає потуг.
Доб'юсь всього, чого захочу,
Казать "табу" мені не смій!
Якщо тебе впіймати схочу, –
Не сумнівайся – будеш мій!
Шампанське в кришталевій чаші
Не дооцінює себе.
Його не п'ють лишень пропащі.
П'ю я – отримавши тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=76596
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 30.05.2008
Запали в мені вогонь кохання…
Обійми, щоб пристрасть взяла верх…
Щоб нестримне бачитись бажання
Квітувало щастям – біль померх…
І не бійся ти в бурхливім морі
Позабути рівновагу почуттів…
Ти поглянь на ці прекрасні зорі –
Я волію, щоб зі мною полетів…
Залишись у мене до світанку,
Подарую ніч небесних мрій…
Я любитиму тебе до ранку -
Ти віддаш любов мені одній.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=76544
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.05.2008
Це палкий, шалений танець –
Наше танго рідних душ…
Ти – володар мій і бранець,
Я – краса ранкових руж…
Пристрасть шепче кожним тактом,
І рука в твоїй тремтить –
Мов хмеліємо ми раптом…
В нас ця музика горить…
В ній без залишків згораєм,
Та відродимося знов.
Танго стане нашим раєм,
І запалить знову кров.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=76524
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.05.2008
Я не пробачила! Не мрій!
Сховаю погляд поміж вій.
Зустрілись. Ніби й рада. Рада?..
А в пам'яті лиш: зрада… зрада…
В моїх очах щасливий сміх.
Якби у душу глянуть зміг!
Ти кажеш, там лише принада
Мені відлунням: зрада…. Зрада…
Шепочеш ніжно ти, що я
Така ж прекрасна, як зоря.
Така ж далека вмить я стала,
Бо зраду я не вибачала.
Не подарую… Краще йди.
І не шукай мої сліди.
Померкла наді мною влада.
Стоїть між нами зрада… зрада...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=76466
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.05.2008
Шепоче дощ осінню казку,
Там за вікном злились світи.
Я відчуваю серцем ласку
Нас троє тут: Дощ, Я і Ти...
Хай мокнуть паркові алеї,
Мовчать безлюдно під дощем.
Та ніжний спів душі твоєї
Мою зігріє, мов плащем.
Роки минають … Час нестримно
Біжить, втікає в небуття…
І серед літа стане зимно –
Ще раз не перейдеш життя…
Вертає знову дощ. Холодний…
Чому ж болить душа моя?
Мабуть, тому це, що сьогодні
Нас тільки двоє: Дощ і Я.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=76465
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 29.05.2008