Птаха в польоті

Сторінки (1/57):  « 1»

В очікуванні дива…

Вітер  надворі,  похмура  погода...
В  голову  лізуть  похмурі  думки,
А  хочеться  так  трішки  радості,  дива!
Та  де  ж  тії  радість  і  диво  знайти?

Все  таке  сіре  й  похмуре,  аж  страшно,
Здається,  що  скоро  вже  й  світу  кінець!
Та  на  вухо  шепнула  мені  сіра  пташка  -
"Це  осінь  всього  лиш  іде  під  вінець!"

Це  значить,  що  диво  десь  поряд  гуляє,
Мене  не  покинуло,  близько  воно!
В  золоті  осені  в  піжмурки  грає,
Та  я  певна  -  знайду  його  я  всерівно...

Ще  осінь  у  танці  своїм  закружляє,
Закурличуть  у  небі  своїм  журавлі,
Вітер  пісню  свою  мені  ще  заспіває,
Й  листя  килимом  ляже  під  ноги  усім!

                                                           24.09.2021  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=926055
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2021


***

Від  землі  до  небес  долетіти  можливо,
І  крила  при  цьому  зовсім  не  важливі...
За  це  всьому  світу  скажу  я  сміливо  -  
До  неба  злетіти  можуть  тільки  щасливі!

Ми  наче  камінням  до  землі  припали,
не  рухомі  стали,  поросли  бур'янами,
Важливі  для  нас  плітки  і  скандали
І  заздрість,  що  давно  поселилась  між  нами...

Ми  стали  брудними,  хоч  зовні  красиві...
Вирощуєм  крила,  щоб  під  хмари  злетіти,
Та  хмар  досягнути  можуть  тільки  щасливі  -  
Невтомно  усім  буду  я  говорити!

                                                                                                         04.09.2021  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2021


Крик душі

Дозволь  мені  усе  відчути  знову
І  повернути  все  на  старт,
Ті  почуття,  що  були  при  знайомстві
Спочатку,  із  нуля  почать.

Дозволь  мені  надихатись  тобою,
Щоб  очі  знов  світилися  вогнем,
Щоб  іскра  запалала  з  силою  новою...
Дозволь  почати  наш  новий  тандем!

Наразі  все  нажаль  кудись  пропало...
Романтика,  гарячі  почуття
І  пристрасть,  що  колись  всіх  обпікала  -  
Та  впевнена,  їм  є  ще  вороття.

Давай  пограємо  з  тобою  у  знайомство,
Так,  ніби  не  було  усіх  цих  літ!
Повторити  першу  зустріч  просто,
Для  цього  не  треба  великих  зусиль...

Мені  так  важливо  тепер  зрозуміти,
Яке  місце  займаю  в  твоєму  житті,
Бо  ж  ні  з  ким  не  готова  тебе  я  ділити,
Ні  з  ким  і  ні  з  чим  -  ти  мій,  тільки  мій!

Дозволь  мені  усе  відчути  знову!
Тримать  за  руку  і  дивитись  в  очі...
Кохання  й  ніжність  -  усьому  основа,
Без  них  життя  сухе  і  жити  не  охоче!

Дозволь  мені  надихатись  тобою!
Життя  коротке,  і  це  так  важливо
Побути  разом  і  відчути  спокій...
Ми  разом  подолаєм  все,  скажу  сміливо!


                                                                                                                                         01.09.2021  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=924327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.09.2021


Ожила

Подивись  мені  в  очі  -  там  душа  іскриться,
А  у  серці  радість  знов  живе,
Знов  в  мені  життя  повна  криниця...
І  причина  всім  цим  змінам  є!

Знов  в  мені  з'явилося  натхнення,
Вже  тепер  я  не  ходжу  -  літаю,
Знов  душі  своєї  одкровення,
Я  чорнилом  у  вірші  складаю.

Бо  ж  тепер  з'явився  сенс  життя,
Він  в  мені  і  я  це  відчуваю...
Скоро  з'явиться  на  світ  маля,
Яке  я  так  люблю,  яке  я  так  чекаю!



26.12.2020  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2021


Старий календар

Старий  календар  палає  в  вогні...
Рік  закінчився  -  його  не  вернути,
Та  не  варто  тепер  сумувати  мені,
Залишиться  в  серці  навік,  те  що  не  можна  забути.

Нехай  рік  минає,  іде  в  забуття...
На  нас  щось  нове  і  щось  краще  чекає,
А  лихому  нехай  не  буде  ́  вороття
У  році,  що  до  нас  на  поріг  вже  ступає.

Все  хороше  з  собою  візьму  в  рік  новий,
Нехай  пам'ять  і  там  мені  душу  зіріє!
Загадай  бажання  і  очі  закрий...
У  цю  ніч  диво  ясніше  жевріє.

Хай  усе,  що  бажаєш  здійсниться  в  цю  ніч,
Хай  диво  загляне  до  всіх,  хто  на  казку  чекає!
А  старий  календар  я  закину  у  піч...
Хай  ясніше  горить,  хай  старий  рік  минає!!!


31.12.2020  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=900316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2021


***

Іноді  мені  здається,  
Що  я  сама  для  себе  не  відома,
Що  хтось  чужий  у  дзеркалі  сміється,
А  я  знаходжусь  у  чиїмсь  полоні.

Іноді,  сама  себе  шукаю
В  густім,  страшнім  тумані  сивім...
Де  ж  душа  моя  блукає?
Чом  вирватись  немає  сили?

Мене  знищили  не  до  останку  -  
Душі  моєї  ще  живі  частини...
Я  вирвусь  і  звільнюся  на  світанку
І  знову  все  перетворю  на  рими!

І  знову  все  у  віршах  віділлється!
Згадаю  про  перо  і  папірець...
Усе  лихе,  я  впевнена,  минеться,
Усьому  настає  в  житті  кінець!...

                                                                           08.04.2020р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871393
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2020


Чорні сльози

…  Світить  сонце,  пестить  своїми  промінцями  землю,  усе  радіє,  навколо  птахи,  мов  літаки,  кружляють  і  гучно  переспівують  давно  забуті  серенади.  Краса?  Ця  картина  може  надихнути  будь-якого  митця  на  створення  шедевру,  але…
       Як  би  важко  мені  не  було  писати,  та  душа  вимагає,  можливо,  це  буде  останнє,  що  я  напишу.  Краса  довкола  мене  давно  перестала  мене  тішити,  мою  душу  охопив  страх,  який  володіє  мною,  я  відчуваю  його  коли  сплю,  їм,  або  ж  просто  дивлюсь  у  вікно.  Він  завжди  поруч,  він  тримає  мене  міцно  і  не  хоче  іти,  я  немов  у  його  полоні,  не  можу  вирватись.  Чому  моє  життя  перетворилось  на  пекло  і  хто  в  ньому  сатана?
       Ще  не  так  давно  я  тішилась  новому  життю.  Новий  будинок  для  нас  двох,  тільки  він  і  я,  проте  десь  за  спиною  у  той  рай  ми  внесли  шмат  отрути,  що  невдовзі  отруїла  все.  Чому  чиясь  дурість,  чиїсь  проблеми  заважають  нам  жити?  З  нашого  раю  не  лишилось  нічого,  окрім  надії  його  повернути.  Я  ніколи  не  думала,  що  навіть  примітивний  телефонний  дзвінок  може  стати  для  мене  жахіттям,  що  я  боятимусь  усього:  подиху  вітру,  шелесту  дерев,  гри  дітей  вдалині,  навіть  своєї  тіні.  Невже  це  ніколи  не  закінчиться?  Чому  в  мене  мають  вимагати  віддати  чиїсь  борги?  Чому  я  повинна  слухати  страшні  погрози  і  боятись  за  життя  близьких,  рідних  мені  людей?  Чому  я  маю  утікати?  Невже  це  моє  життя?  Мені  страшно,  що  це  можуть  бути  останні  дні,  останні  години,  що  вже  ніколи  не  здійсняться  мої  мрії,  що  настав  фінал.  Чому  винуватець  не  хоче  визнати  свої  гріхи  і  понісши  покарання,  виправивши  все,  врятувати  нас,  тих,  хто  дійсно  ні  в  чому  не  винний?
       Колись  мене  хвилювали  підступи  подруг,  я  вважала,  що  це  найбільша  не  справедливість  в  моєму  житті,  але  я  ніколи  не  думала,  що    найбільшого  лиха,  ціною  з  життя  я  зазнаю  від  тієї  людини,  яка,  здавалося  б,  повинна  оберігати  від  усіх  бід,  буди  міцним  щитом  і  обороною  у  моєму  житті.  
         Я  завжди  думала,  що  там  де  мама,  там  завжди  тепло,  сяє  сонце  і  нема  ніяких  бід…  Чому  так  сталось,  що  біля  мами  холодно,  страшно  і  хочеться  утекти?  Чому  найбільшого  лиха  я  зазнала  саме  від  неї?  Чому  вона  не  хоче  мене  захистити  і  врятувати?  Вона  втратила  мою  довіру,  зруйнувала  все  хороше,  розбила  мій  рай…
     Я  сподіваюсь,  що  це  закінчиться.  Не  знаю,  де  буду  я:  могила,  чи  божевільня,  та    знаю  одне,  пробачити  найдорожчій  в  світі  людині  я  не  зможу,  адже  не  легко  пробачити  зруйноване  життя,  розбитий  на  шматки  мій  рай.
       Я  обіцяю,  що  висвітлю  цю  сповідь,  якщо  не  попрощаюсь  з  життям.
         Хочу  закликати  батьків:  не  беріть  кредитів,  бо  розплачуватись  доведеться  вашим  дітям,  і  ніхто  не  знає,  яка  буде  цьому  ціна…
       

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871028
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2020


На межі

                                 
                 Хтось  думає,  що  світ  ідеальний,  відносини  батьків  і  дітей  класичні,  культ  кохання  і  сім’ї  не  змінний  і  все  іде  по  одному  сценарію……  Можливо,  ви  не  зовсім  помиляєтесь,  адже  не  всі  з’їхали  з  глузду,  проте…..  Я,  мабуть,  краще  відкрию  ширму  жорстокого  життя,  того,  яке  існує,  але  про  яке  ніхто  не  хоче  говорити,  бо  думають,  що  їх  ніколи  це  не  зачепить,  але  всі  ми  прекрасно  знаємо,  що  життя  непередбачуване  і  ніхто  не  дає  гарантії,  що  це  не  станеться  з  вами……
             В  сім’ї  Марини  і  Степана  народилась  донька.  Всі  раділи  чорноокій  крихітці  і  нічого  не  викликало  біди  в,  на  перший  погляд,  звичайній  сім’ї.  
           Ішли  роки…  Олеся  підростала,  їй  вже  п’ять  і  сьогодні  зібрались  усі  на  святкування  її  дня  народження.  
- «Олесю,  крихітко,  підійди  до  татка!»  –  Ніжно  покликав  доньку  Степан  і  та  чим  дуж  побігла  в  кімнату,  де,  як  вона  думала,  чекає  на  неї  сюрприз.  Тихесенько  відкрила  двері  і  засмутилась,  не  побачивши  дарунка.
- «А  де  ж  сюрприз?»  -  Запитала  дивлячись  на  Степана  з-під  лоба.
- «Сюрприз?  А,  так,  зачекай»    -  І  замкнув    двері  на  ключ.  Дівчинка  чекала  ляльку  від  того,  кого  так  любить,  любить  більше  життя,  від  того,  кому  довіряє  і  не  очікує  лихого,  а  натомість…  Степан  почав  роздягатись,  спочатку  він  скинув  сорочку,  вслід  упали  додолу  штани  і  через  хвилину  він  стояв  повністю  оголений  перед  донькою,  яка  перелякано  дивилась  на  татка,  нічого  не  розуміючи.  
- «Олесю,  ти  ж  любиш  татуся?»
- «Люблю,  татку!»
- «Підійди  до  мене  ближче»
- «А  де  сюрприз?»
- «Чекай,  зараз»  -  Степан  почав  роздягати  налякану  доньку,  яка  ще  така  мала  і  нічого  не  розуміє.  Потім  він  почав  пестити  її  оголене  тіло,  цілував  її  руки,  плечі,  шию,  а  згодом  їй  стало  так  боляче,  але  вона  не  розуміла,  що  це  діється  і  почала  плакати,  викручуватись,  хотіла  кликати  маму,  але  Степан  закрив  її  рот  рукою,  а  викрутитись  не  можливо,  бо  ж  що  п’ятирічна  дитина  проти  дорослого  чоловіка  –  нічого.  
- «Татку,  мені  боляче,  не  роби  так!!!»  -  благала  Олеся,  але  він,  здається,  її  вже  не  слухав.  Коли  все  закінчилось,  Степан  одягнувся,  причепурив  доньку  і  наказав  нічого  нікому  не  розказувати,  бо  то  велика  таємниця  від  якої  залежить  життя.  Мала  дивилась  заплаканими  очима  на  того,  від  якого  не  чекала  підлості,  кому  так  довіряла  і  не  розуміла,  що  трапилось,  можливо,  так  треба.  Хіба  дитина  знала,  що  її  коханий  татусь  педофіл  і  це  ще  не  кінець.

       Час  іде,  але    дівчина  боїться  татка,  вона  боїться  комусь  розповісти,  живе  в  страху.  Їй  виповнилось  п’ятнадцять  і  вона  зрозуміла,  що  татко  з  нею  зробив  і  продовжував  робити  протягом  десяти  років.  Було  так  прикро.
Коли  Олесі  виповнилось  вісімнадцять,  Марина  померла  і  вона  залишилась  на  одинці  з  батьком-педофілом,  надіялась,  що  той  не  чіпатиме  її  і  все  налагодиться,  але…
- «Олесю,  ти  де?»  -  почувся  голос  Степана
- «Я  тут,  ти  щось  хотів?»  -  схвильовано  відповіла  дівчина
- «Принеси  мені  води  і  таблетку,  бо  щось  голова  розболілась»
Дівчина  хутчіш  виконала  прохання  батька
- «  Ось,  тримай»
- «Присядь  біля  мене»
Дівчина  вже  відчула  страх,  по  її  тілу  пройшов  холод,  ноги  підкосились,  але  вона  боялась  його,  боялась  суперечити  і  тому  сіла  ближче.  Чоловік  схватив  її  міцно  за  руку  і  як  коршун  налетів  на  бідну  дівчину.  Олеся  підштовхувала,  плакала,  просила,  але  той  ніби  й  не  чув  її.  Після  того,  як  все  закінчилось  побита  і  згвалтована  дівчина  хотіла  покінчити  життя  самогубством,  але  їй  так  потрібно  було  виговоритись,  тому  вона  пішла  на  кладовище.
- «Матусю,  мені  так  погано  без  тебе.  Вже  Три  дні  як  тебе  нема  поряд,  а  я  все  поглядом  шукаю  тебе.  Прийшов  час  мені  розповісти  тобі  всю  правду.  Пам’ятаєш,  коли  ти  запитувала  мене,  чому  я  заплакана,  що  за  синці  на  моїх  руках,  чому  я  не  маю  сил  встати  з  ліжка,  чому  не  маю  настрою,  все  це  тому,  що  тринадцять  років  мене  гвалтував  рідний  батько  і  я  боялась  це  розповісти,  тому,  що  він  залякував  мене  і  тому,  що  мені  дуже  соромно.  Моєму  терпінню  настав  кінець  і  я  вирішила  піти  до  тебе.  Я    люблю  тебе,  мамо!»
Посидівши  ще  трохи  на  могилі  дівчина  побрела  алеєю  прямо  на  міст,  де  і  вирішила  піти  з  цього  не  справедливого  і  жорстокого  світу.  Піднявшись  на  перило  Олеся  дивилася  в  воду  і  їй  ані  трохи  не  було  страшно,  адже  тут  мали  закінчитись  всі  її  страждання.  Коли  вона  відпустила  руки  і  нахилилась,  хтось  різко  підхопив  її  і  витягнув  назад.  Це  був  Олег…
- «Ти  дурна?  Навіщо  ти  це  робиш?»
Та  дівчина  не  могла  сказати  незнайомцю  причину  спроби  самогубства  і  тому  просто  змовчала.
- «Ти  глуха?  Чому  мовчиш?»  -  Нестерпно  допікав  питаннями  Олег
- «Я…  я…  я…  я  не  скажу  тобі,  навіть  не  запитуй»
Хлопець  хотів  пригорнути  до  себе  Олесю,  але  та  різко  відскочила  від  нього
- «Не  чіпай  мене,  не  підходь  близько,  відійди!»
Олег  вмовив  дівчину  піти  до  нього.  Пройшло  трохи  часу…  Олеся  заспокоїлась,  змогла  почати  нове  життя  і  здавалося  б  пора  закінчувати  цю  страшну  історію,  але…
Олег  почав  бавитись  наркотиками,  згодом  це  набрало  таких  оборотів,  що  вже  не  міг  зупинитись.  Він  виніс  з  дому  все  і  коли  йому  не  вистачало  на  наступну  дозу  він  віддав  Олесю.  Там  почався  весь  жах  з  минулого,  проте  ті  не  довго  нею  тішились  і  щоб  збити  великий  куш  продали  дівчину  в  бордель  де  дівчина  не  витримавши  тяжкої  долі  закінчила  те,  що  почала  ще  на  тому  мосту.  Ніхто  не  плакав  за  нею,  навіть  не  відомо  де  її  могила.  А  скільки  довелось  пережити  в  цьому  житті!  Хто  зна,  можливо  вона  знову  народиться  в  іншому  тілі  і  проживе  більш  щасливе    життя.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=871022
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2020


***

Чому  наче  мертва  ходжу  стільки  часу?
Чому  не  радію?  Чому  не  живу?
Щохвилини  все  більше  і  більше  я  гасну...
Стала  схожою  я  на  примару  страшну.

Чому  серце  моє,  як  колись,  не  радіє?
Чому  крила  мої  полягли  від  дощу?
Та  у  серці  жаринка  усе  ще  жевріє,
А  як  вдастся,  багаття  я  знов  розведу!

І  тоді  на  вустах  знов  усмішка  засяє,
І  душа  знову  римами  в  вірш  перейде.
Бо  ж  нічого  сильнішого  в  світі  немає,
Як  та  віра,  що  в  серці  живе!

                                                                                                       26.03.2020  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=869777
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2020


Дорога додому

Купається  в  сонці  дорога  додому,
Їй  вітер  нашіптує  дивні  казки,
Всім  нам  здавна  ця  дорога  відома,
Хоч  йде  у  сторони  світу  усі.

У  кожного  своя  дорога,
Й  нема  за  неї  ще  миліш,
Без  неї  сум,  страх  і  тривога,
А  з  нею  в  сто  раз  веселіш.

Когось  веде  вона  у  місто,
Комусь  звертає  у  село,
На  ній  не  буде  нам  всім  тісно,
Вона,  немов  хмільне  вино.

Без  неї  так  усім  погано,
Й  життя  без  неї,  не  життя,
Бо  лиш  вона  веде  до  мами,
Лиш  вдома  ти  завжди  своя.

Й  куди  б  моя  дорога  не  звертала,
Куди  б  вона  мене  не  завела,
Мене  чекає  завжди  вдома  мама,
Подвір'я  рідне,  й  хата  дорога.



                                                                                       22.03.2019  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830557
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.03.2019


Найкращий подарунок

Ти  подарував  мені  крила
І  знов  научив  літати.
Ти  сказав,  щоб  я  летіла
І  навіть  не  думала  падати.

Ти  подарував  мені  щастя,
Щире,  без  жодних  хитрощів.
Надіюсь,  що  це  не  напастя,
Надіюсь,  мене  не  обманеш  ти.

Ти  подарував  мені  усмішку,
Стер  сум  із  очей  печальних.
Знаєш,  ночами  я  думаю,
Що  з  нами  буде  далі.

Ти  подарував  мені  віру
І  радість,  що  в  мене  є  ти.
Мабуть  лиш  таку  людину
Я  мріяла  завжди  знайти.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828008
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.03.2019


А щастя пахне молоком…

А  щастя  пахне  молоком,
Маленькі  ручки  простягає
Й  тебе  так  міцно  обіймає  -  
Так,  щастя  пахне  молоком.
Лежить  в  колисочці  новенькій
Такий  клубочечок  маленький  -
Так,  щастя  пахне  молоком!
Воно  агукає,  сміється,
Та,  жаль,  що  не  усім  дається  -
Щастя,  що  так  пахне  молоком...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815267
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2018


А як же жити?

А  як  же  жити,  як  життя  нікчемне?
Ходити  по  землі,  топтати  квіти?
І  зупинити  цього  вже  не  можна...
Ти  -  механізм,  осердя  механізмів!

За  течією  пливти  -  дуже  легко,
На  інших  схожою  бути  -  авжеж.
Запам'ятай,  що  досконалості  стремено
Не  має  меж,  не  має  меж!

А  досконалість  -  це  лише  пил  злата,
Вона  тобі  дарує  щось  нове,
Та  лише  ти  тоді  будеш  багата,
Коли  у  серці  віра  ще  живе!


                                             2016  р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810252
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.10.2018


Літо в Стенжаричах

                     
                       «Літо  у  душу  нестерпно  пече,  ось-ось  розпочнеться  пожар…»
       Після  довгих  і  нестерпних  очікувань  наступило  довгождане  літо.  Я  чекала  його  не  багато  –  не  мало  цілий  рік.  Нарещі  прийшло!    Початок  був  багатообіцяючим.  Здавалось,  що  все  задумане  здійсниться  і  все  буде  саме  так,  як  я  запланувала.  На  що  ж  я  сподівалась?  В  першу  чергу  я  вирішила  відпочити  від  навчання,  провітрити  свої  мізки,  прибрати  в  голові,  а  потім,  що  саме  головне,  віднайти  підзаробіток,  а  для  чого?  Не  важливо,  головне,  що  з  цього  все    й  почалось…
           З  самого  початку,  коли  я  приїхала  додому  на  канікули  все  було  безтурботно:  пікніки,  річка,  сміх,  міцний  і  чудовий  сон.  Мені  снились  різноманітні  кольорові  сни,  в  яких  я  була  повністю  щасливою,  звичайно,  коли  я  прокидалась  все  було  трішки  інакшим.  Життя  пливе  своєю  течією,  яка  й  занесла  мене  в  Блаженик.  Я  поглинула  в  зовсім  інше  життя,  яке  було  різним,  я  б  сказала  навіть,  хамелеонуватим.                                                                                        Якщо  говорити  про  амурні  справи,  то  говорити  насправді  важко.  Бо  ж  і  сама  не  розумію,  що  діялось  і  де  була  моя  голова.  Перша  літня  дискотека….  Ніч…  Мене  накрило  простерадлом  амурного  плетення,  шкода,  що  я  не  зразу  зрозуміла,  що  воно  було  картатим.  Та  ні,  все  було  чудово  і,  я  б  навіть  сказала,  по-літньому  теплоемоційно.  Хах,  згадую  таємне  побачення  під  місяцем.  Теплі  поцілунки,  міцні  ніжні  обійми,  і,  здавалося  б  на  перший  погляд,  не  дешеві  слова.  Мені  було  цікаво  і  страшно,  бо  ж  ніч,  а  я  таємно  вийшла  з  хати,  в  якій  усі  сплять,  та  ще  й  село  чуже.  Проте  була  одна  людина  з  цієї  сонної  фортеці,  яка,  як  і  я  блукала  нічними  вулицями  і  по  збігу  обставин  саме  ця  людина  ледь  не  лишила  мене  на  поталу  нічним  страхам:  він  повернувся  першим  і  переді  мною  замикнув  двері.                                                                                                                                                                                                                                                                              Повернемось  трішечки  назад.    Парубок,  з  яким  ми  ділили  ту  ніч  запропонував  мені  поєднати  наші  серця,  але  тягар  минулого  мені  нагадував,  що  в  кожної  прекрасної  історії  кохання  є  плачевний  кінець  і  наслідки,  отже  я  йому  відмовила.  Після  цього  наше  тепле  спілкування  і  очікувані  зустрічі  зупинились,  а  хлопця,  наче  водою  змило  .
           Життя  котиться  колесом.  Я  на  декілька  днів  поїхала  додому,  відкинувши  похмурі  думки.  Мені  було  чомусь  радісно,  а  чому  я  й  сама  не  знаю,  мабуть  тому,  що  я  вдома.    Та  час  домашніх  утіх  швидко  пройшов  і  мені  довелось  повертатись  у  Блаженик.  Коли  я  приїхала,  то  на  моє  здивування  там  була  ще  одна  особа  –  Півнюшиків  брат.  Ех!  З  самого  початку  він  втік,  побачивши  мене.  Невже  я  така  страшна,  подумала  я.  Згодом  йому  все  таки  хватило  сміливості  познайомитись.    Хоча  він  на  два  роки  молодший  за  мене  ,  та  нам  було  комфортно.  
Час  сказати  за  головне  –  роботу  в  Стенжаричах,  Микитичах,  Коритниці.  В  перший  день  ми  поїхали  формувати  деревця.  Далі  розповідати  не  буду,  тому,  що  натомились  ми  не  по  дитячому.  Далі  збір  полуниці  –  смачна  робота.  Найцікавішим  було  працювати  в  садку  –  скидати  яблучка  і  хоча  вони  були  зеленими  ми  їх  їли  тонами.  Люди  на  садку  були  цікавими,  веселими,  кумедними.    Великим  сюрпризом  був  наш  агроном  Саша,  це  людина  –  свято.  Було  б  не  правильно  не  згадати  за  мого  «муженька»  Вітальку,  ви  не  подумайте,  ми  не  одружувались,  але  жарти  –  жартами,  а  Віталя  надіявся    на  цьомки-бомки.    В  той  момент  Чудік,  який  ледве  не  залишив  мене  ночувати  на  вулиці  зізнавався  в  вічному  коханні.  Ахах,  вічне  кохання  –  байка  стара,  як  світ.  Чудік  не  здавався  ні  на  мить,  вперто  чалапав  до  мети.  Соромно  згадувати,  що  серед  яблунь  я  ледве  не  прибила  Віталю,  але  й  справді  він  мене  роздраконив  не  на  жарт  і  хоча  з  початку  я  хотіла  пожартувати,  але  рука  знала  свою  справу  і  не  моя  вина,  що  вона  в  мене  важка.  Сподіваюсь  грам  мізків,  що  ще  не  встигли  покинути  Віталькову  смішно  вистрижену  голову  лишились  там  же,  де  були  до  зустрічі  з  моєю  рукою.
Ліс…  Свіжий  запах  грибів  і  дерев.  Повітря  наповнене  по  вінця  животворячого  кисню  і  я  біжу,  наздоганяючи  киць-киць  вужика.  Ох  і  впертюх  та  зміюка!  Втік  безсовісний!  Я  з  усмішкою  згадую  обличчя  того,  хто  в  той  момент  спостерігав  за  мною.  Це  був  подив  перемішаний  з  квадратними  очима  і  широко  відкритим  ротом,  було  б  ще  смішніше,  якби  якась  мушка  вбачила  б  у  тому  роті  туалет.                            
           Одним  із  неприємних  спектрів  цього  літа  було    повідомлення  з  минулого.  Як  ви  вже  здогадались,  це  був  привид  минулого  кохання,    але  закінчилось  це  всього  лиш      написаним  віршем,  далі  я  змогла  заспокоїтись  і  рухатись  далі.
         Моя  подруженька,  мій  незмінний  Півнюшик,  була  проти  того  (вона  і  є  проти),  щоб  її  брат,  вище  згадуваний  Чудік  був  зі  мною  і  тому  я  в  якийсь  момент  спострігала  в  лісі  за  хмарками,  які  вільно  пропливали  по  небесній  гладі,  щоб  стихла  буря  з  двох  сторін.  
       Проте  не  дивлячись  на  маленькі  негаразди  літо  було  чудовим,  змістовним,  цікавим  і  все  задумане  збулось,  навіть  в  більшій  мірі.  Я  задоволена  повернулась  додому.  Потяг  змійкою  швидку  доставив  мене  в  потрібну  точку  на  карті  і  вже  скоро  я  гріла  боки  на  березі  річки  і  дуріла  у  блакитній  воді.  
     Все,  що  не  трапилось  зі  мною  цього  літа,  все  на  краще.  Я  вдячна  усім,  хто  якимось  чином  внесли  хоча  б  маленьку  частинку  у  мої  літні  канікули.  А  негаразди  і  сльози  –  вони  тільки  зміцнили  мій  дух,  нагадали,  що      не  все  в  реальності  прекрасне,  іноді  нас  перехоплюють  негаразди  і  труднощі,  але  потрібно  вміти  встояти  і  обтрусивши  коліна  іти  вперед.                  
         Помало  літо  закінчилось,  але  спогади  про  нього  не  зникнуть  ніколи,  тому,  що  воно  принесло  мені  незабутні  враження,  а  отже  частинка  його  буде  зі  мною  цілий  рік.  Спасибі  всім,  хто  був  зі  мною  в  Літі  у  Стенжаричах!!!.                  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809569
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2018


Холодні роздуми

Спалахнуло  сонце  з-за  дахів  похмурих,
День  покрився  першим  морозцем,
Все  холоднішими  стають  зорі  -  
Осінь  хоче  стати  нам  взірцем.

Душа  закутана  у  плед  клітчастий,
Застиглий  погляд  на  старім  вікні,
В  руках  парує  міцний  чай  у  чашці,
І  спокійно  стало  вже  душі.

Періодично  чути  гуркіт  стальнокрилих,
Останні  птахи  в  вирій  вже  летять,
Бо  відчувають  перші  зимові  припливи,
І  їм  не  хочеться  так  марно  погибать.

Бо  ж  скоро  вже  прийде  зима  у  гості,
Закутає  землицю  у  сніги,
Нема  у  неї  ні  жалю,  ні  совісті,
Загинуть,  як  не  відлетять  вони.

А  поки  що  ще  листя  обпадає,
Жовтіє  й  сохне  на  землі  трава,
Осінній  вітер  радо  всіх  вітає  -
Красива  нині  на  дворі  пора!

                                                                                                                                               10.10.2018

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809567
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.10.2018


Лабіринти долі


І
Любовь  к  родителям  –  основа  всех  добродетелей
Марк  Туллий  Цицерон
           Ось  незабаром  наступить  мій  вісімнадцятий  день  народження.  Я  завжди  вважала  себе  найщасливішою  дитиною  на  цілому  світі:  у  мене  живі  батьки,  є  дах  над  головою,  одягу  повно  та  й  їжі  завжди  вистачало,  а  тепер…  
Після  смерті    тата  наче  обвалилось  все,  ні  я  маю  що  їсти  та  й  дах  нікуди  не  зник,  але  нема  того  сімейного  тепла.    Що  б  там  не  було  я  батьків  завжди  любила  і  поважала,  адже  вони  дали  мені  найцінніше  –  життя.    Бували  й  образи,  істерики,  сльози  та  за  все  це  я  вдячна,  тому,  що  завдяки  цьому  я  стала  такою  якою  є  нині.  Можливо  комусь  я  не  подобаюсь,  але  мені  байдуже.    Батьків  потрібно  любити,  якими  б  вони  не  були,  адже  це  наші  рідні  люди,  рідніше  них  у  нас  нема  нікого  на  цій  планеті.
Знаєте,  кажуть,  «як  аукнеться  так  і  відгукнеться»,  тому  я  ставлюсь  до  батьків  так,  як  хотіла  б,  щоб  мої  діти  ставились  до  мене,  це  справедливо.  
ІІ
Строгость  отца  –  прекрасное  лекарство:
В  нем  больше  сладкого,  чем  горького.
Эпиктет
 Мій  татусь  був  для  мене  всім:  тілом,  душею,  думками,  роздумами,  діями,  він  був  мною.  Хоча  часто  я  ображалась  на  нього,  але  в  душі    я  дякувала  за  все.    
Ось  вже  більше  року  мого  коханого  татуся  нема  в  живих…  Мій  сум  не  можна  передати  словами,  не  можна  описати  пером  –  він  глибоко  в  серці,  в  душі.  Тато  був  для  мене  близьким  другом  і  наставником,  він  знав  коли  погладити  по  голові,  а  коли  покарати,  він  научив  мене  багатьом  мудростям  життя  і  це,  мабуть,  найцінніші  уроки.  
Пригадую,  як  ми  годинами  розмовляли,  а  про  що?  Та  про  все  на  світі.  
От  життя,  складна  штука,  не  зрозуміла.  Живе  здорова  людина,  міцний  чоловік,  який  ніколи  не  любив  жалітись  і  тут  бац,  і  все  –  вже  на  небі.  А  як  тепер  мені  бути  без  нього,  що  робити?  Мовчанка…    Самотньо  і  холодно,  а  в  голові  стільки  не  потрібних  думок,  як  розібратись  не  відомо,  відомо  лише  одне  –  тата  не  воскресиш.  Та  нехай  би,  нехай  би  жив!  Нехай  би  нагримав  за  лихий  вчинок!  Нехай  би  вдарив  разок,  але,  щоб  поряд  був,  біля  мене!  Та  хто  мене  почує,  я  лише  пилинка  в  цьому  великому  світі,  хіба  ж  я  чогось  варта?  Це,  мабуть,  злий  жарт  долі,  та  доля  не  вміє  жартувати,  а  тато  вмів.  Ще  й  як  вмів!  Буває  як  почне  анекдот  розповідати,  то  всі  лежать  від  сміху,  хм,  так  від  сміху,  а  тепер  і  не  до  сміху  зовсім.  Хто  зна,  може  і  на  тому  світі  татусь  анекдоти  травить.  
Всі  кажуть,  що  я  на  тата  схожа.  Якщо  це  так  то  я  дуже  цьому  рада,  адже  я  буду  такою  як  він,  а  це  багато  означає.  В  мені  і  так  частинка  його,  не  дарма  ж  я  його  донька.  Бути  донькою  мого  батька  –  найбільша  нагорода.  Що  ж  буду  гордитись  цим.

ІІІ
Мать  –  это  имя  Бога  на  устах  и  в  сердцах  маленьких  детей
У.  Теккерей
Моя  мама  завжди  була  хорошою  і  чуйною  людиною.  Вона  завжди  за  всіх  хвилюється,  за  всіх  у  неї  болить  серце.  Це  ввійшло  вже  в  звичку.  Тепер  мама  у  мене  одна  лишилась.  Я  люблю  її  дуже  і  боюсь  втратити.  Останнім  часом  мені  здається,  що  вона  поводиться  як  мала  дитина,  не  зовсім  розумно,  що  мене  й  дратує.  
Я  розповідаю  їй  все,  хоча,  звичайно,  є  таке,  що  я  боюсь  їй  розповісти,  але  це  дрібниця.  Ні  я  не  боюсь  покарання,  хто-хто,  а  мама  точно  не  покарає,  просто  образитись  може,  ну  як  мала  дитина,  а  мені  це  так  не  приємно,  що  аж    мурашки  по  шкірі  бігають.  Але  мама,  то  святе,  тому  мушу  терпіти.  Я  пам'ятаю  ще,  як  в  дитинстві  мама  купувала  мені  різні  книжки,  солодощі,  готувала  смачні  торти  і  різноманітні  страви,  а  я  так  все  це  любила,  мама  не  шкодувала  для  мене  нічого,  завжди  викарбовувала  час,  хоча,  бувало,  його  так  не  вистачало,  а  час,  як  то  кажуть  –  золотий.    Дякую  матуся  за  життя.
ІṾ
Счастья  есть  лишь  мечта,  а  горе  реально.
Вольтер
Я  була  щасливою  16  років,  а  потім  щастя  обірвалось,  як  лавина  з  гірських  масивів.  Мого  найкращого  татуся  забрала  кістлява  з  косою,  тепер  він  на  небесах.
З  того  зловіщого  дня    в  моїй  сім'ї  все  пішло  шкериберть.    Я,  щоб  хоча  б  як  небуть    допомогти    мамі,  прокидалась  ні  світ  ні  зоря  і  допомагала  по  господарству,  я  взяла  на  себе  ті  обов'язки,  які  раніше  виконував  тато,  або  мама,  мені  довелось  в  мить  подорослішати.  Мені  здається,  що  в  той  момент  я  кардинально  змінилась:  змінились  мої  думки,  погляди  на  життя,  ставлення  до  праці  і  до  оточуючих,  але  я,  як  мала  дитина  хотіла  пригорнутись  до  тата,  розповісти  йому  все,  я  відчувала,  що  він  поряд  і  крадькома  розмовляла  з  тишею  в  пустій  хаті.    Я  навчилась  бути  сильною…
Час  спливав  рікою…  Біль  втрати  в  моєму  серці,  ні  не  стихав,  гриз  шашлею  моє  серце,  а  я  терпіла,  терпіла  заради  мами.  
Мама  вирішила  вдруге  вийти  заміж.  Для  мене  це  неабияка  трагедія,  адже  кращого  за  мого  тата  на  світі  більше  не  існує,  до  того  ж  у  нього  четверо  не  вихованих  дітей.  Хата  у  нас  невеличка,  а  тому  де  всі  мають  поміститись  не  знаю,  житимемо,  як  в  циганському  таборі.    Сказати  щось  мамі  –  не  вихід,  до  добра  це  не  приведе.  Якось  я  сказала
-  «мамо,  подумай!  Четверо  малих  дітей,  та  й  він  сам,  як  дитина  мала.  Як  ми  маємо  жити?  Знай,  я  терпіти  не  буду,  зберу  речі  і  піду  світ  за  очі»
-  «Куди  ти  виїдеш?  Ти  не  хочеш,  щоб  я  була  щасливою!    Добре,  взавтра  я  скажу  йому,  що  не  хочу  мати  з  ним  нічого  спільного…»
-  «  Ну  так,  я  в  всьому  винна,  а  хто  ж  як  не  я,  більше  нікому!»
-  «  Чому?  Ти  ні  в  чом  не  вина.»  
Ви  думаєте  вона  сказала,  те  що  мала?  Ні…  Все  було  так  як  і  раніше,  лише  посварились.  
Розумієте,  я  хочу  дім,  в  який  хотілося  б  повертатись,  а  не  з  якого  хотілося  б  бігти.  Таке  враженя,  інколи,  що  в  мами  тепер  інша  сім'я,  інші  діти,  а  ми  вже  як  і  не  потрібні  стали.  Потрібно  з  цим  всім  миритись,  адже  це  мама  і  я  люблю  її  і  бажаю  їй  щастя.
Це  ще  не  кінець.  Моя  баба,  татова  мама,  не  може  пробачити  мамі  іншого  чоловіка  і  чутки  різні  по  селі  розносить,  а  їй  вірять,  а  її  сестра  й  дочка,  так  взагалі  сказали,  що  ми  ні  на  що  не  маємо  права,  а  мама  й  мізинця  татового  не  варта.  Ми  для  них  байстрюками  й  щенятами  стали,  а  це  найрідніші  люди,  що  в  нас  лишились.  Тепір  ми  й  не  спілкуємось  зовсім,  а  так  хотілося  б.  
Хто  правий,  а  хто  ні  покаже  час.  Надіюсь  що  в  кінці  буде  happy  end.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807181
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2018


Шлях до серця…



       Не  так  давно  я  закрила  своє  серце  на  тисячу  замків,  я  не  вірила  нікому,  боялась  всіх  осіб  протилежної  статі,  вважала,  що  моє  життя  закінчилось  і  благала  про  смерть…  
Якщо  я  пишу  цей  монолог,  значить  мої  прохання  не  віднайшли  фінал.  Згадую  перші  квіти…  Я  пам’ятаю,  як  я  тоді  перелякалась…  Ви  запитаєте,  до  чого  тут  квіти,  та  чому  вони  мене  налякали?  Хм…  Дійсно,  чому?    Мабуть  тому,  що  завжди  страшно,  коли  не  знайома  людина  запитує  твою  адресу,  додаючи,  що  зателефонує  не  відомий  номер  і  щоб  я  підняла  слухавку  та  ще  й  зі  всім  погоджувалась.  Ви  б  не  злякались?  Отож.  Проте,  я  чемно  виконала  всі  вказівки  і….  і  фінал  мене  приємно  здивував.  Кур’єр  привіз  мені  величезний  букет  квітів,  мені    було  так  приємно,  я  відчула  себе  бажаною.
       І  хоч  моє  серце  було  закрите  на  тисячу  замків,  ключі  загублені,  а  замок  заржавів,  він  зміг  дивом  його  відкрити,  йому  було  під  силу  те,  що  не  вдавалось  іншим.  Це,  мабуть,  диво…  Так,  диво,  і  зветься  воно  –  кохання.
       Це  були  лише  перші  кроки,  далі  все  було  набагато  цікавіше  і  романтичніше…  Незнайомець  запропонував  зустрітись  і  підвезти  мене  додому.  Ви  скажете,  чи    вчили  мене  в  дитинстві  не  сідати  в  авто  незнайомої  людини?  Вчили,  але  мені  було  байдуже,  я  не  дитина,  та  й  чомусь  вірила.  І  знову  квіти…  Ці  квіти  при  зустрічі  були  бальзамом  для  моєї  зраненої  душі,  і  мені  хотілось  просто  поринути  з  головою  в  цей  сюжет  і  не  думати  ні  про  що.  Я  була  щасливою,  а  хіба  щастя  потребує  пояснень?  Далі  нічні  поїздки  на  авто…  Довгі  розмови  ні  про  що…  Я  ховала  очі,  я  знала,  що  вони  є  порталом  до  душі,  саме  заглянувши  мені  в  очі  він  остаточно  зможе  дібратись  до  неї.  Я  пам’ятаю  ці  казкові  вогники  в  темноті,  я  так  довго  і  так  уважно  їх  розглядала,  ніби  хотіла  розгледіти  їх  до  найменших  молекул.  Я  знаю,  що  все  це  було  не  тому,  що  мені  подобались  нічні  ліхтарі,  а  для  того,  щоб  він  не  дивився  мені  в  очі,  а  я  не  бачила  його  очей,  щоб  не  закохуватись,  для  того,  щоб  уникнути  серйозних  розмов,  розмов  про  кохання  чи  щось  подібне.  А  він  пронизував  мене  очима  до  душі,  яка  була  холодною,  пустою.  Все  в  ній  померло…
       Так  проходили  мої  вихідні,  я  не  дозволяла  себе  обійняти,  поцілувати,  я  була  непохитною  у  своїй  позиції,  проте  коли  його  не  було  поруч  я  вже  не  могла  про  нього  не  думати,  він  оселився  в  моїх  думках  і  я  розуміла,  що  стаю  іншою,  я  вже  не  та,  якою  була  до  цієї  зустрічі.
         Якось,  коли  знову  були  вихідні,  коли  ми  сиділи  в  авто,  а  на  вулиці  бешкетувала  зима  він  запропонував  бути  разом.  Навіщо?  Я  відмовляла,  але  швидше  не  його,  а  себе,  боялась,  що  знову  буде  боляче,  що  знову  буде  нестерпно  і,  можливо,  на  цей  раз  це  стане  останньою  краплею,  але  стіна  не  витримала  облави  і  впала,  я  погодилась  бути  з  ним.  Дивно,  але  чомусь  я  була  щасливою  і  зовсім  не  хотілось  думати,  що  буде  далі,  просто  хотілось  вперше  за  стільки  часу  відчути  себе  потрібною,  впасти  в  обійми  і  забути  про  все  на  світі,  так  хотілось  вперше  за  стільки  часу  просто  бути  щасливою  і  не  оглядатись  на  минуле,  я  літала…
     Пройшло  два  місяці…  Я  була  в  Ківерцях  і  здавалось,  що  тут  нічого  не  може  відбутись,  що  могло  б  змінити  моє  життя,  проте  все  ж  таки  дещо  все  ж  таки  сталось,  що  змінило  моє  життя,  перевернуло  з  ніг  на  голову.  Відкрились  двері  і  той,  кого  я  зуміла  покохати  ввійшов  з  прекрасним  букетом  і,  ставши  на  коліно,  запропонував  мені  стати  його  дружиною,  іти  з  ним  однією  стежиною  по  житті  і  я  погодилась,  адже  відчувала,  що  це  саме  та  людина,  яка  мені  потрібна,  тому,  що  не  кожному  під  силу  змусити  мене  знову  любити,  любити  і  повірити.  
     16  лютого…  Цей  десь  став  для  нас  новим  початком  життя  –  ми  одружились.  Я  скажу,  що  ні  разу  не  пожаліла,  що  повірила,  що  наважилась  на  цей,  доволі  серйозний,  крок.  Ми  –  щасливі.  В  житті  буває  різне,  а  як  же  ж  без  труднощів,  їх  не  оминути,  та  ми  достойно  з  ними  боремося.  Я  впевнена,  що  наша,  така  молода,  проте  така  сильна  сім’я  зможе  вистояти  і  не  зломитись,  ми  все  ж  таки  кохаємо,  а  що  може  бути  сильніше?
       Для  повного  щастя  нашій  маленькій  сім’ї  не  вистачає  маленької  людинки,  яка  згодом  називала  б  нас  «мамою»  і  «татом».  Кохання,  його  не  можна  ділити  на  два,  це  просто  злочин,  його  потрібно  розділити  з  тими,  хто  стане  сенсом  нашого  життя  –  з  дітьми.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807180
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2018


Монолог

Рожеве  сонце  на  горизонті,
Лягає  спати  день...
А  мої  вірші  десь  там  на  фронті
Старих  закинутих  пісень.
Кому  розкажеш  -  не  повірить,
Не  прочитає  останній  вірш
Написаний  в  такому  стилі,
Якого  в  світі  нема  більш,
Не  зрозуміє  останню  сповідь
Мовою  глухонімих...
Рожеве  сонце  на  горизонті  -  
Пора  спочити,  заходить  ніч...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.09.2018


Літо прискакало на коні…

Літо  прискакало  на  коні,
Й  душа  розквітла,  наче  на  світанку,
Співають  серенади  солов'ї
І  щастя,  ось  воно,  на  ганку.

Здається,  все  у  мене  є,
І  нарікати  на  життя  нема  причини,
Коли  ж  сміється  серденько  моє,
Говорять  -  сміх  той  без  причини.

Нехай  сміється,  лиш  би  не  ридало.
Нехай  спочине  від  туги  і  болі.
Повірте,  лиха  йому  вистачало,
Має  добрий  причухан  від  долі.

Тільки  ж  людям  тим  не  зрозуміти,
В  кожного  в  житті  своя  дорога,
Й  долю,  як  би  не  хотілось,  не  змінити,
Є  одна  надія  лиш  -  на  Бога.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794760
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 07.06.2018


***

Життя  будує  свої  лабіринти,
Заводить  стежини  у  хащі  страшні.
А,  може,  знайдеться  для  мене  хвилина
Лишитись  ще  трохи  на  дні?
Я  зумію  піднятись,  хоч  крила  зламаю,
І  ноги  скалічу,  й  коліна  зіб'ю,  
Та  чи  варто  над  тілом  своїм  так  знущатись,  
Коли  душу  у  всьому  виню?
А  душа  -  ціла  рана,  що  знову  кровить,
І  немає  їй  втіхи  ні  вдень,  ні  ночами,
Може,  зможе  ця  рана  швидше  зажить,
Як  пітьма  не  ітиме  стежками,
Як  ізгине  з  Землі  проклятущеє  зло,
І  помре  той,хто  смерті  достоєн  -  
Лиш  тоді,  коли  вмре  клятий  Ірод  навік
Мою  душу  ця  звістка  впокоїть!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794757
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.06.2018


******

Тільки  давнина  травою  поросла,
Як  її  усю  скосили,
Дали  гіркого  вина
Й  випить  попросили.
Тільки  кров  засохла  з  ран,
Тромб  той  обірвали,
Впустивши  в  душу  їдкий  туман
Минуле  нагадали.
А  щоб  бадиллям  поросло,
Кропивою  пекучою,
Витерпіти  все  це  не  просто,
Та  все  це  чогось  научить.
Навіщо  нагадувати  було
Про  себе,  що  є  на  світі?
Розсталися  з  тобою  вже  давно  -  
В  моїй  душі  розквітли  квіти.

                                                                                                     25.07.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=745122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2017


*****

Літо...  Не  тепло...
Душа  огорнута  у  роздуми.
Роздуми  й  ніч.
На  тлі  неба  крізь  зорі  я  рину  у  спогади  давні...
Я  відповідь  дати  боюсь  йому  чи  собі?
Не  знаю...
Так  морозно  й  тепло  водночас.
Гул  машин  і  очі,
На  шкірі  мільйони  мурашок  -  
Страшно...
Я  давно  не  належу  собі.  А  кому?
Думаю...  Всерівно  уже  не  засну.
Спопеляю  очима  не  мій  телефон
І  нестерпно  чекаю  дзвінка.
Як  погасити  страшенний  вогонь,
Від  якого  згоряє  душа?
Всерівно...  Хай  буде  так.
Хай  не  дзвонить,  не  пише  два  дня.
Я  витерплю,  я  переживу.
Всерівно  вже  нікому  не  скажу  "ЛЮБЛЮ"...

                                                                                                                                                   2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.08.2017


****

[b]Літо  у  душу  нестерпно  пече
Ось-ось  розпочнеться  пожар,
Серце  у  грудях  неначе  стожар  -  
Його  вітер  безжально  тріпоче.

Як  розв'язати  вузол  гордіїв,
Розігнати  в  собі  туман?
Все  це  схоже  скоріш  на  обман
Якихось  страшних  лиходіїв.

СТОП!!!  Роблю  паузу...
Розраховую  подальші  кроки...
Може  менше  було  б  мороки,
Якби  на  мене  не  накатали  кляузу.

Ну  і  нехай,  я  задоволена.
Спектакль  закінчено.  Завіса  униз.
На  мене  чекає  невдовзі  сюрприз  -  
Моя  доля  в  кайдани  закована.[/b]

                                                                                                                   22.07.2017  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744977
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.08.2017


Записки самогубці

                                   
[color="#ff0000"]Навчилась  миритись  з  негараздами,  та  не  навчилась  жити…[/color]
                                                                                                                                                                                       
                                                                                         [b]  Записка  1[/b]
     Я  ненавиджу  цей  світ,  та  й  світ  ненавидить  мене,  малу  людину,  яка  ніякої  користі  в  нього  не  приносить.  Для  чого  жити?  Щоб  просто  існувати?!  Їсти?!  Пити?!  Для  чого?                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                        Я  вважала,  що  новий  етап  життя  буде  кращим….  Так,  але  і  тут  сформувалась  певна  група  осіб,  так  звана  еліта.  А  інші,  хто?  Непотріб?  Мене  таке  життя  не  влаштовує!  Ми  всі  рівні,  ми  всі  люди!  Схаменіться!  Інакше  це  кінець…
                                                                                                   [b]Записка  2[/b]
       Новий  день.  Все  по  старому.  Життя  сіре.  Все…  Нічого  не  хочу…  Морок  вкриває  мій  стан  і  я,  наче  п’яна,  бреду  по  нічному  місту.  Горять  ліхтарі,  світить  місяць,  зорі,  але  мені  їх  мало.  Мені  мало  світла,  мало  світу.  Мені  мало  життя,  а  воно  таке  коротке,  і,  нажаль,  безтолкове.  Хочу  поринути  в  сіру  безодню  і  потонути,  не  виринати,  як  би  хто  не  звав.  Чий  голос  я  б  не  почула,  втамовуючи  нестаток  кисню  буду  лежати  на  дні.  Я  не  ворухнусь,  я  терпітиму…  Для  чого  це  мені?  Просто  життя  нікчемне.                                                                                                                                                                                                                                                    Обійми  мене,  мороку,  міцно  своїми  руками!  Ще  міцніше!    Не  відпускай,  як  би  я  не  просила,  не  відпускай!  Задуши  мене,  перекрий  повітря,  закрий  мені  очі!  Мені,  можливо,  стане  легше,  краще,  не  болітиме  душа.  Душа  моя,  зрадниця,  наволоч,  потолоч,  мара  бездумна,  зрадлива,  брехлива  тінь.          
                                                                                                       [b]Записка  3[/b]
Час  біжить  підступною  змією…  А  я  все  чекаю,  що  настане  ранок,  заблисне  сонце  і  я  прокинусь  від  жахливого  сну.  Прокинулась…  нічого  не  змінилось.  Мені  стало  так  образливо  на  світ,  який  вже  давно  поринув  у  брудне  життя,  що  я  вирішила  –  мені  в  ньому  нема  місця,  потрібно  шукати  шляхи  виходу  із  нього,  але  які?  …                                                            Я  почуваю  себе  овочем,  якого  загорнули  в  поліетиленову  плівку:  нічим  зарадити  не  можу,  та  й  кисень  перекрили.  Але  ж  я  не  овоч!!!  Набравшись  сил,  зібравшись  із  думками,  пошкодивши  плівку  я  вигукнула,  що  живу…  Але  люта  дракониха,  що  все  життя  жила  поруч  і  вдавала  милу  фею  випивала  мої  сили  і  сили  моїх  близьких,  а  я  ставши  в  оборону  не  витримала  не  рівного  бою  і  впала  без  сил,  тепер  мені  тільки  й  лишається,  що  чекати  нового  припливу,  але  може  бути  пізно,  що  й  лякає  мене.  Це  безкінечність…
                                                                                                             [b]  Записка  4[/b]
       Дежавю…  Похмура  погода,  похмура  душа,  похмурі  думки.  Я  в  темноті  і  думкам  моїм  холодно.  Хочу  вирватись,  але  не  вистачає  сил.  Душа  вмирає  і  мені  боляче.  Люди!!!  Я  нікому  не  потрібна.  Я  терпляча.  Тепер  мої  думки  оголені,  але  нікому  не  потрібні.  Я  сама…  Іду,  чимчикую,  довго,  помалу  до  світла,  якого  вже  давно  не  існує,  але  ж  я  його  шукаю.  Життя  моє,  ти  кара,  а  не  дарунок.  Я  божеволію,  задихаюсь,  вмираю.
                                                                                               [b]      Записка  5[/b]
Життя  нікчемне  –  це  факт.  Вдягнувши  маски  і  закутавшись  в  плащ  ми  входимо  в  нього.  Тут  нема  ні  друзів,  ні  ворогів.  Тут  всі  лицемірні  і  жорстокі,  це  так  жахливо.  Мені  б  на  хвильку  скинути  з  себе  цю  ношу  і  вдихнути…  Побачити  зовсім  інший  світ,  не  такий.  Сьогодні  сонячно,  але  мене  це  чомусь  не  тішить.  Мені  сумно,  а  навкруг  фальшива  радість,  фальшиві  посмішки.  Іноді,  мені  здається,  що  і  кохання  фальшиве.  Боляче,  але  це  дійсність.  Самотньо,  але  кого  це  цікавить?  Ми  самі  заплутуємо  себе  в  густу  павутину  життя,  нам  вже  не  виплутатись.  Так  хочу  сказати  слова,  але  боюсь,  що  їх  не  зможуть  прийняти  .  Їх,  або  відкинуть  геть,  або  переведуть  на  свій,  більш  вигідний,  лад.  Так  нехай  краще  вони  залишаться  при  мені.  Слово    -  мій  головний  ворог,  тому,  що  безсмертне.                                                                    Паскудне  життя  моє  і  я  нікчема.  Мерзенні  дні,  де  правди  не  знайти.  Огидне  сонце,  яке  весело  світить  і  ніби  приносить  добро,  але  тишком-нишком  винищує  нас,  а  ми  його  з  нетерпінням  чекаємо.  І  навіщо  нам  таке  життя?  Для  чого  ми  існуємо?  Таємниця,  яку  не  розгадати…    

                                                                                                       [b]  Записка  6[/b]
Що,  кохання?  А  чи  існує  воно?  Це  лише  почуття,  яке  з  легкістю  може  загнати  тебе  в  могилу…  Боляче,  але  я,  мабуть,  знову  потрапила  в  зловісний  капкан.  Що  ж,  я  сильна,  я  впораюсь!  Інколи,  так  хочеться  закритись  від  усіх,  заховатись  і  закрити  очі,  назавжди.  Шкода,  що  за  своє  нікчемне  життя  я  не  зуміла  по-справжньому  зрозуміти  це  почуття,  розкрити  його,  насолодитись  ним.  Я  лише  відчула  всю  гіркоту  і  прикрість,  можливо,  лише  цього  я  і  заслуговую.  Хто  я  така?  Дрібна  пилинка  в  Всесвіті,  так  чому  я  прагну  того,  чого  не  існує  насправді?  Я,  мабуть,  посягаю  на  щось  святе,  недосяжне,  але  мені  ніколи  цього  не  зрозуміти.  Кохання  гострим  лезом  пронизало  мою  руку,  наче  розплавлене  масло,  і  полилась  гарячою  відчайною  рікою  кров.  Вона,  наче,  була  щасливою,  звільнившись  від  встановлених  меж.  Ох,  як  би  я  хотіла  бути  тією  кров’ю,  ось  так  вільно  бігти,  не  знаючи  зупинки.  Мені  зовсім  не  боляче,  навіть  навпаки,  я  радію,  що  невдовзі  все  закінчиться.  Скоса  поглядаю  на  засохлі  квіти,  це  мої  мрії  та  сподівання,  яким  не  судилось  здійснитись.  Вони,  як  і  я,  були  колись  живими,  але  задля  хвилинної  насолоди  їх  вбили.  Ось  так  вбивають  і  мене.  Краплина  крові  упала  на  суху  зморшкувату  пелюстку  і  це  мене  надихнуло  на  думку,  що  ні  моя  кров,  ні  кров  інших  людей  не  зможе  нічого  змінити.  Це  так  було  і  буде  вічно.  Це  –  кохання…

                                                                                                               [b]Записка  7[/b]
Життя  в  шрамах…  Воно  посмуговує  мої  руки,  так,  як  посмугована  моя  душа.  Одна  смужка,  друга,  третя…  Все  це  так  банально,  але  лише  таким  чином  я  можу  втамувати  свою  біль.  Чого  ще  чекати  мені  від  нього?  Здається,  що  все  я  вже  побачила:  розлуку,  втрату  рідних,  розпач,  біль,  розчарування,  приниження…  Все,  окрім  хорошого.  Здавалося  б,  що  я  не  маю  права  жалітись,  тому,  що  в  когось  життя  буде  по  гірше,  я  справді  їм  співчуваю  так,  як  хотіла  б,  щоб  поспівчували  мені,  але  я  давно  не  чекаю  ні  від  кого  співчуття,  та  й,  чесно  кажучи,  мені  не  приємно  коли  мене  шкодують.  Співчуття  можна  проявити    до  слабких,  а  я  –  сильна!    В  моїх  жилах  тече  українська  кров,  а  отже  –  не  переможна.  Я  розумію,  що  в  моєму  житті  багато  залежить  від  мене,  проте  я  знаю,  що  сама  я  точно  не  впораюсь  і  тому  на  моє  життя  впливають  люди,  які  мене  оточують.  Страшно,  тому,  що  ці  люди  не  усвідомлюють,  що  своїми,  не  завжди  вірними,  діями  повільно  вбивають  мене.  Жах  охоплює  ще  більше,  коли  розумію,  що  я  маю  чималу  потребу  в  цих  людях  і  не  уявляю  життя  без  них.  Завжди  слід  пам’ятати,  що  як  би  тяжко  не  було  не  варто  звертатись  до  кардинальних  методів  вирішення  проблеми,  це  нічого  не  вирішить,  а  лише  ускладнить  проблему,  тому  що  лікуватись  слід  поступово,  щоб  не  було  ускладнень,  а  душевні  рани  загоюються  залишаючи  шрами,  так  як  від  гострого  леза  на  юних  руках    залишається  слід.

                                                                                                                 [b]Записка  8[/b]
Я  думала,  мені  поталанило.    Холодне  серце  почало  танути…  У  душі  розквітали  квіти.  Я  думала,  це  він,  той,  хто  зможе  зробити  мене  щасливою.  Мабуть,  думати  не  моє  заняття,  тому,  що  я  знову  ввійшла  в  тінь  омани.    Знову  брехня  називалась  коханням,  знову  розчарування  і  гарячі  сльози  перлинками  спадали  додолу.  Що  я  знову  роблю  не  так?  Море  взаємних  обвинувачень  і…  прірва.  Образи,  уникання  розмов  і  вир  думок,  що  щоразу,  коли  я  лишилась  наодинці  мене  допікали,  рвали,  нищили,  топтали.                                                                                                                                                                                    Чому  життя  таке  жорстоке?!  Досить!  Зупиніть  планету,  я  хочу  зійти…  

                                                                                                                       [b]Записка  9[/b]
Це,  мабуть,  екватор  моїх  страждань.  Не  хочу  прокидатись.  Боляче.  Я,  як  не  дивно,  знову  повелась  на  таке  почуття  як  «кохання»,  але  цього  разу  тут  не  схибила,  справа  в  іншому…  Я,  наче  тінь,  страшна  і  холодна  .  Він  десь  далеко,  і  це  в  той  момент,  коли  мені  потрібна  підтримка,  допомога,  але…  Друзі  не  завжди  мене  розуміють,  а  тепер  ще  й  в  них  виникає  бажання  мене  покинути.  Це  боляче.  Кінець…  Болить  голова,  кричить  і  рветься  назовні  душа,  б’ється  в  конвульсіях  серце,  а  як  жити?  Ні,  не  житиму,  не  хочу,  нема  сил.  Досить!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

                                                                                                 [b]Записка  10[/b]
     Ну  ось,  знову  воно,  наче  примара,  мене  наздогнало  і  знову  в  коханні  тону,  наче  божевільна,  і  знову  літаю,  ніби  недоумкувата,  але  щось  знову  пішло  не  так.  Я  не  розумію  що,  але  щось  пішло  не  так.  Мені  буває  страшно.  Я  знаю  чому,  але  це  не  можливо  пояснити.  Чи  я  потрібна  ще  в  цьому  світі?  Мабуть  так,  а  можливо  і  ні,  важко  відповісти,  просто  чистий  аркуш  мого  життя  в  один  момент  став  забрудненим,  і  не  важливо  що  в  цей  раз  на  ньому  написано,  це  ніби  не  моя  доля,  ніби  не  моє  життя,  а  я  просто  перехожа,  яка  ось-ось  зникне  і  опісля  ніхто  й  не  згадає,  що  саме  вона  була    героїнею  цього  складного,  закрученого,  незрозумілого,  але  до  біса  цікавого  життя.

                                                                                                           [b]Записка  11[/b]
Я  так  і  думала.  В  круговерті  життя  я  загубила  своє  щастя.    Від  нині  він  вже  не  мій,  а  так  хочеться  притулитись  до  нього,  обійняти  міцно-міцно,  поцілувати  так  палко,  але….  Чому  мені  завше  не  щастить?  Мабуть,  я  народилась    під  нещасливою  зорею,  але  ж  так,  до  біса,  хочеться  щастя,  хоча  б  шматочок,  та  воно  не  для  таких  як  я.  Що  залишається  робити  такій  невдасі?  Плакати  вже  втомилась,  та  й  плаксива  невдаха  ще  гірше,  ніж  просто  невдаха,  змінитись,  а  що  це  дасть,  якщо  нема  гідного,  того,  для  кого  можна  змінюватись  .  Кохання,  воно  ж  вбиває,  а  ви  хіба  не  знали?  Мене  ось    вже  майже  вбило,  ще  трішки  лишилось.  Шкода,  що  купалась  не  в  квітах  і  компліментах,  як  заведено  шаблоном  цього  дивного  почуття,  а  в  сльозах.  Так  мені  і  треба.  Ще  два  дні  і  прощання  саме  мене  знайде,  тільки,  яким  воно  буде?  Ах,  байдуже!
 

                                                                                           [b]Записка  12[/b]
Міркую  над  потрібністю  в  цьому  світі….  Виявляється,  він  і  без  мене  чудово  може  впоратись!  Я  знову  грішу,  благаючи  про  смерть,  але  я  так  не  хочу  покидати  цей  багатогранний  світ.  Чому  я  нікому  не  потрібна?  Ви  скажете  згадати  про  неньку,  проте  я  доволі  виросла  і  мені  мало  лише  її  любові  і  турботи.  Особи,  так  званої  сильної  статі,  що  вони?  Я  розкажу!  А  вони,  лише  використовують  мене  в  своїх  цілях,  забувши,  що  я  не  іграшка,  що  я  жива.  Вони  вбили  мою  душу,  забрали  вміння  любити,  але  я  не  стала  скам’янілою,  ви  не  подумайте!    Я  відчуваю,  що  найменша,  проте  найсильніша  іскринка  в  мені  ще  жевріє,  вона  проситься  кисню,  щоб  розгорітись  і  стати  багаттям,  яке  виднітиме  далеко,  його  буде  видно  з  космосу,  воно  зігріє  не  одну  душу,  розтопить  не  одне  серце,  лише  потрібно  дати  їй  шанс  розгорітись.  Допоможіть…

                                                                                                   [b]  Записка  13[/b]
3  липня.  Моя  рука  пише  останню  записку.  Чортова  дюжина...    Ви  не  подумайте,  я  не  хочу  себе  вбивати,  мене  вбило  почуття,  яке  осліпленні  називають  коханням.  Нехай  ллються  сльози  рікою  допоки  не  витечуть  із  мого  серця  і  із  моєї  душі,  нехай  не  буде  мені  радості,  допоки  не  настане  мить,  яка  подарує  мені  його  –  коханого,  єдиного,  того,  хто  подарує  мені  щастя,  проміння  вранішнього  сонця.  Тепер  лише  вірші,  рими,  епітети,  не  маю  більше  нічого,  вони  стали  могилою  для  моєї  душі,  саме  тут  я  її  поховала.  Сум  огорнув  мій  стан,  моє  обличчя  не  знає  радості,  мої  вуста  розучились  посміхатись,  на  них  ще  не  висох  останній  лукавий  поцілунок.  Чому  мене  безжально  нищать?  Віддавши  себе  тому,  хто  цього  не  гідний,  я  помираю  у  докорах,  у  муках,  що  роздирають  мене,  а  метелики,  які  раніше  підіймали  мене  над  землею,  пожерають  мене  з  середини.  Я  ходячий  труп,  квітка,  яку  зірвали  із  квітучого  саду.  Сльози…..  Вони  не  допоможуть,  хіба  що  у  них  потоне  моя  печаль.  К  і  н  е  ц  ь…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=740457
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2017


З початку

Троянди  сохнуть  так  же  як  і  я,
А  нам  ще  треба  жити,  жити!
Коли  на  пів-дорозі  збився  шлях,
Головне  себе  не  загубити.

Головне  вперед  іти,  іти,
Не  оглядатися,  забути  все  минуле,
Упевнено  ступати  до  мети,
Залишити  позаду  все  похмуре...

Одного  разу  збилась  я  з  дороги,
Заплуталась,  не  вірним  шляхом  йшла,
Коліна  збивши  об  усі  пороги
Нарешті  знову  я  себе  знайшла!

І  рада  я,  що  знову  я  сміюся,
Очей  моїх  озерця  знов  блищать.
Розправлю  крила,  гордо  стрепенуся!
Не  буває  пізно  з  початку  все  почать!!!

                                                                                                                                 28.06.2017р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739742
рубрика: Поезія, Портретна поезія
дата поступления 28.06.2017


Народжуються вперто

Мої  вірші  народжуються  вперто,
У  голові,  у  мозку,  у  думках.
Буває,  інколи  від  них  нестерпно,
Буває,  інколи  охопить  страх.

Буває,  інколи  від  них  втікаю,
Ховаюсь  в  полі  у  квітках,
Буває,  з  ними  я  літаю
У  небі  чистім  у  хмарках.

Мої  вірші  народжуються  вперто,
Вони  ж  бо  вільні,  й  разом  з  ними  я.
У  моїх  віршів  всі  кордони  стерті,
Безмежна  і  глибока  в  них  душа.

                                                                                                                                     28.06.2017р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739739
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2017


Розмова з душею

-  Ти  хто  така?
-  Твоя  душа.
-  Для  чого  ти  мені?
-  Щоб  ти  любила.
-  В  кохання  вже  не  вірю  я!
-  Не  про  те  ти  думати  посміла!!!
-  А  про  що  ж?
-  А  як  ж  батьки?  Вони  тобі  завжди  давали  крила,
Були  з  тобою  поруч,  щоби  ти  летіла!

Ми  часто  забуваємо  про  душу
Погляди  звертаючи  на  вид,
І  про  батьківську  любов  пастушу,
Що  хвилюються  про  діточок  своїх.
Ми  забуваємо  віддати  шану
Тим,  хто  дійсно  гідний  похвали,
Віддаючи  цим  на  поталу
Частинку  свеї  бідної  душі.

                                                                                                                                                         27.06.2017

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739494
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 27.06.2017


Літній етюд

[color="#002e8a"]Був  літній  вечір  тихий  та  спокійний,
І  крякав  ворон  в  синіх  небесах,
Подмухав  вітер  гарно,  мелодійно  -  
Все  було  дивно,  наче  у  казках.

А  я  сиділа  і  вдивлялась  в  нього,
В  блакить,  у  зелень,  в  яблуню  стару,
У  цвіт  петуній,  що  стояли  на  сторожі,
У  літню  непорівняну  красу.

Боялася,  що  сплю  і  вже  прокинусь,
Боялася,  що  все  не  на  яву,
Як  добре,  що  я  помилилась,
Що  я  не  сплю,  насправді  тут  сиджу!

Цей  літній  запах  манить  і  п'янить,
Надає  сили,  бодрості,  наснаги.
Подивишся  на  все  це,  й  хочеш  жить,
Не  дивлячись  на  різні  негаразди.

Вода  дзюркоче,  хмаронька  пливе,
І  бджоли,  як  аероплани,  гучні.
Усе  радіє  і  усе  живе,
Його  лиш  описати  треба  влучно.[/color]

                                                                                                                                                                   20.06.2017р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739485
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 26.06.2017


***

Як  Сонце  і  Місяць  не  дружать,
Так  річка  не  дружить  із  небом,
У  світі  загадок  багато,
Із  горем  миритись  не  треба.
Як  вітер  не  дружить  з  землею,
Підносить  її  аж  під  хмари,
Ніколи  не  буду  твоєю,
Велика  стіна  між  нами.
І  плакати  вже  не  треба,
Сльозима  тут  не  поможеш,
Відправ  свою  мрію  до  неба,
Від  світу  себе  не  вгородиш.
Живи  як  жила,
Люби  як  любила,
Якщо  правда  для  тебе  така  дорога,
Якщо  ти  за  неї  у  Бога  молила,
По  правді  живи,
По  правді  люби
І  правдою  світ  огорни.
Зрадників  зась,
З  ними  не  дружи,
А  лише  щиро  люби!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736195
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.06.2017


Буду

[color="#eb5707"]]Буду  сильною,  я  загартувала  своє  серце  у  зраді.
Буду  сильною,  і  не  знайти  мені  вже  розради.
Буду  каменем,  якого  не  зрушити  з  місця.
Буду  пам'яттю  із  жовтого  листя.[/color][/i][/b]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=736193
рубрика: Поезія, Поетична мініатюра
дата поступления 02.06.2017


Можна я буду…?

Можна  я  буду  пташкою?
Тоді  я  зможу  прилетіти  до  нього.
Можна  я  буду  піснею?
Тоді  я  зможу  заспівати  для  нього.
Можна  я  буду  вічністю?
Тоді  я  зможу  врятувати  його  від  смерті
І  він  прийде  до  мене    -  
Лиш  тоді  я  буду  щаслива!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735583
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 29.05.2017


Немов закляття промовляю



[color="#8a1616"]Кохання...Що  може  бути  краще,  я  й  не  знаю,
І  віра  у  кохання  ще  живе,
Немов  закляття  промовляю  "Я  кохаю!",
За  тебе  я  віддала  б  усе!
І  знов  від  щастя  я  літаю,
І  знов  кипить  гаряча  кров,
Немов  закляття  промовляю
"Нехай  живе  наша  любов!".
З  тобою  буду  я  весь  час,
Не  знатиму  нікого  окрім  тебе.
Ніщо  не  роз'єднає  нас,
Тому,  що  нас  з'єднало  небо.
Я  присягаюся  кохати
Тебе  усе  своє  життя,
І  серденько  твоє  тримати
Міцно  у  своїх  руках.
[/color]
2014  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735579
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2017


Вночі

Яка  гарна  ніч...
Опівніч  і  місяць  уповні.
Із  мрією  настала  зустріч,
Ми  всі  були  такі  здивовані!
Яка  тепла  ніч...
Неначе  б  то  сонечко  світить.
Спустилася  втома  із  пліч
І  це  було  так  помітно.
Яка  була  світла  вона...
Наче  вдень,  ніби  полудень  нині.
Душі  залунала  струна,
І  я  дала  волю  сльозині.
Я  звикла  плакати  вночі,
Коли  мене  ніхто  не  бачить.  
Ці  сльози  не  з  очей,  а  із  душі  -  
Вони  мені  всі  рани  лічать.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735393
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 28.05.2017


У мого класу випускний

У  мого  класу  випускний,
А  я  не  зними,  вже  рік  не  з  ними.
Він,  мабуть,  буде  радісний  такий,
Та  не  для  мене,  все  це  буде  з  ними!

А  я  ж  так  мріяла  про  цей  святковий  день,  
Все  уявляла  до  дрібниць  найменших,  
Вдягнути  сукню  чарівну  і  все  ж,
Бути,  ні,  не  королевою,  а  просто!

Вони  будуть  красиві,  будуть  веселитись,
А  я?  Для  мене  місця  там  нема.
Мені  хоча  б  без  сліз  туди  явитись!
Та,  мабуть,  стриматись  мені  несила.

Та  я  піду,
Постою  на  окраїні.
Не  втілену  в  життя  мрію  свою
Триматиму  й  надалі  в  таїні...

24.05.  2016  р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735392
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.05.2017


Присяга

Я  усміхнусь  навіть  тоді,
Коли  тяжка  туга  поглине
Мене  в  свої  обійми  ті,
Що  можуть  навіть  душу  вбити.

Співатиму  тоді,  як  біль
Мене  пронизувати  стане.
Збудую  я  добро  довкіль,
Зруйную  я  усе  погане!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735256
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 27.05.2017


Татусеві

Я  люблю  тебе,  тату,
Всім  серцем,  всією  душею,
Я  за  тебе,  татусю,  Богу  молюсь,
Та  навіщо  ти  так
Розлучився  з  сім'єю?
Без  тебе  тепір  я  усього  боюсь.
Ти  у  вічність  пішов
любий  мій,  тату
І  периною  буде  хай  вічно  земля.
Свою  ласку  й  любов
Ти  залишив  у  спадок,
Там,  де  лишилась  у  горі  сім'я.
Та  я  знаю,  що  в  горі,
А  чи  в  негараздах
Ти  підкажеш  нам  вірний  освітлений  шлях,
Білим  янголом  будеш
Над  нами  літати,
Ти  будеш  жити  вічно
У  наших  серцях!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735255
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 27.05.2017


Дощик

       [color="#1c75ba"]    Дощик  кап-кап,  капа  по  дахам  -  
           Буде  радість  малим  дітлахам.
           По  калюжі  тупу-тупу  ніжки  тупотять
           І  дитячі  голосочки  весело  дзвенять.

           Ми  візьмемо  в  руки  парасолі
           І  підемо  на  дворик  гулять.
           Ми  всі  такі  дружні  та  веселі,
           Навіть  грому  й  блискавці  нас  не  залякать!  

           Ми  проженем  злу  і  сіру  хмарку
           І  підемо  веселку  шукать.
           Покличемо  з  собою  Наталку,
           Як  же  дітям  хороше  по  дощі  гулять.  [/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735120
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 26.05.2017


Балада про смерть

Вона,  мов  наречена,  в  білій  сукні,
А  білий  -  символ  чистоти  й  добра,
Як  дівчина,  що  на  розпутті
Бибрала  стежину  зла.

І  підкрадеться  тишком  близько,
Тебе  обійме,  а  за  тим,
Опустить  у  свою  домівку  низько  -  
Зупиниться  для  тебе  часу  плин.

Ти,  може,  будеш  бити  себе  в  груди,
Кричати,  що  ти  ще  жива,
Та  тебе  на  білім  світі  вже  не  буде,
Та  дівчина,  то  була  смерть  твоя.

І  не  тримай  образу,  що  не  чують,
Вони  б  хотіли,  але  все  дарма.
Ти  ж  знаєш,  що  нічого  не  вартують
Твої  спроби  повернутись  до  життя.

Яка  ж  вона,  хороша,  чи  лиха?
Навіщо  манить  і  бере  до  себе?
Хода  її  граційна  і  легка,
Нас  веде  у  пекло,  чи  на  небо.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735095
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 26.05.2017


З чистого аркушу

[i][color="#ff0000"]Адже  випадкових  зустрічей  не  буває…  Це  або  випробування…  Або  покарання…  Або  дарунок  долі.[/color][/i]
                                                                                                   ***
   Колись,  ще  17  років  тому,  я  побачила  світ…  Я  не  пам’ятаю  практично  нічого  з  того  моменту,  адже  була  зовсім  малою,  пам’ятаю  лише  хороші  світлі  моменти…    
   Дитинство,  мабуть  і  є  найсвітлішим  періодом  життя,  тому  що  в  дитинстві  нас  хвилюють  проблеми,  які  з  роками  стають  нам  кумедними  і  не  мають  ніякого  сенсу,  але  тоді  нас  хвилювало,  коли  «хворіла»  улюблена  лялька,  ми  чекали  снігу,  щоб  покататись  на  санчатах,  або  ж  пограти  в  сніжки,  а  тепер  ми  тонемо  в  буденних  справах,  прагнемо  збагачення,  забуваємо  про  все,  що  колись  нам  було  дорогим.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      Згадую  перше  дитяче  «кохання»…    Я  не  можу  не  усміхатись,  згадуючи  це,  тому,  що  це  і  не  кохання  було  зовсім,  а  бажання  подорослішати.  І  чому  нам  не  си-диться  в  тому  дитинстві?  В  садочку  нам  хочеться  в  школу,  в  школі  ми  мріємо  швидше  закінчити  її  і  поступити  у  вищий  навчальний  заклад,  у  ВНЗ  ми  хочемо  якнайшвидше  одружитись,  а  одружившись,  ми  згадуємо  безтурботне  дитинст-во,  але,  нажаль,  вже  не  в  силах  його  повернути.                                                                                                                                                                
   Чомусь  світ  так  побудований,  що  всі  постійно  кудись  поспішають:  в  школу,  в  ВНЗ,  на  роботу,  але  це  дрібниці…  Ми  поспішаємо  жити,  ось  що  лякає!    Нам  пот-рібно  просто  зупинитись  на  хвильку,  вдихнути  чистого  повітря,  хоча  в  наш  час  повітря  не  зовсім  чисте,  і…  розпочати  все  з  чистого  аркушу.
                                                                                                           ***
   Другий  етап  мого  життя  розпочався  десь  в  класі  третьому…    В  той  період  я  бага-то  мріяла  про  щасливе  яскраве  майбутнє,  уявляла  все  до  дрібниць,  я  уявляла  щастя,  проте  щасливою  не  була…    Серед  однокласників  я  почувала  себе  «білою  вороною»,  хоча  всі  люди  унікальні  і  різні  між  собою,  проте  щось  йшло  не  так  з  самого  початку.  Я  ніби  заважала  всім.  Однокласники  обговорювали  кожен  мій  крок,  кожен  недолік,  це  так  низько  і  огидно,  проте  з  кожним  роком  я  набиралась  сил  і  просто  терпіла.  Я  чекала  миті,  коли  все  це  закінчиться…  Всіх  хвилювало  хто  в  чому  одягнений,  в  кого  яка  зачіска,  хто  батьки  і  які  в  них  статки,  а  душа  не  потрібна  нікому,  в  принципі  так  як  і  правда,  або  ж  справедливість.  Прикро,  але  це  жорстока  реальність.                                                                                                                                                                                                                                                                
       Я  втрачала  віру  в  світле,  але  несподівано  в  моє  життя  зайшов  один  юнак.  Я,  ма-буть,  тоді  вперше  закохалась,  але  помилилась.  Це  був  чийсь  безглуздий  жарт  і  він  несподівано  закінчився,  а  я…  Я  просто  не  бачила  сенсу  жити,  але  один  мій  друг  сказав,  що  вони  не  варті  наших  сліз…                                                                                                                                                                                                
Я  вчилась  жити  за  правилами  суспільства,  щоправда  розуміла,  що  таке  життя  не  для  мене.  Здавалось,  що  я  живу  зовсім  чужим  життям  і  хотіла  як  швидше  усе  змінити.  Усі  мої  зусилля  здавались  марними…    Мені  в  школі  було  не  комфортно,  я  часто  плакала,  зривалась  по  будь-якій  причині,  я  відчувала,  що  змінююсь  і  тому  мені  було  так  страшно.  Я  боялась,  що  від  мене  залишиться  лише  оболонка,  яка  на  мою  думку,  є  не  найкращим,  що  в  мені  є.  Тоді  я  вирішила,  що  за  будь-яку  ціну  повинна  зберегти  себе,  свій  внутрішній  світ.  Я  вирішила  боротись  за  себе  і  своє  життя.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                
     Я  відчувала,  що  невдовзі  мене  чекають  зміни.  Так  і  сталось,  я  знову  закохалась…                                
Для  мене  він  був  радістю,  підтримкою,  я  вважала,  що  на  цьому  всі  мої  негаразди  закінчаться,  проте  знову  помилилась.  Казка  швидко  закінчилась.  Я    розуміла,  що  ненавиджу  цю  людину,  я  не  бажаю  бути  маріонеткою  в  його  руках.  Не  розуміючи,  що  діється  я  знайшла  в  собі  сил  виправити  цю  помилку.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  Тоді  я  відчула,  що  повертаюсь…  Я  зрозуміла,  що  однокласники  в  моєму  житті  були  лише  випробуванням,  яке  послала  доля,  щоб  зміцнити  мене.    А  щодо  «ко-хання»,  то  я  навчилась  йому  протистояти.    Не  знаю,  випробовуванням  це  було,  чи  покаранням?                                                                                                                                                                                                                                                                                
     Я  не  знала,  який  удар  чекає  мене  в  не  далекому  майбутньому…                                                                                            
Коли  я  навчалась  в  десятому  класі,    мою  сім’ю  чекала  велика  втрата:  мій  улюб-лений  татусь  несподівано  пішов  із  життя.  Він  багато  чому  мене  навчив,  він  був  для  мене  крилом,  а  друге  моє  крило    -  мама.  Тепер  я  стала  «інвалідом»,  я  дума-ла,  що  вже  ніколи  не  зможу  злетіти,  мені  було  боляче,  але  плакати,  чомусь,  не  було  сил.  Адже  випадкових  зустрічей  не  буває…  Це  або  випробування…  Або  покарання…  Або  дарунок  долі.
                                                                                                             ***                                                                                                                  
       Коли  я  знову  навчилась  жити,  радіти  життю,  воно  віддячило  мені.                                                                              
       Розпочався  наступний  етап  мого  життя…  вступила  до  медичного  коледжу,  знай-шла  нових  друзів.  Посмішка  стала  моїм  гаслом.    Я  щаслива,  тому,  що  відчуваю  себе  потрібною,  важливою  в  житті  своєї  найкращої  подруги,  чесно  кажучи,  я  також  не  уявляю  свого  існування  без  неї.    Щодо  минулого,  то  воно  лишилось  в  минулому,  а  що  чекає  мене  в  майбутньому  не  відомо  нікому,  лише  Богу.  Хоча…  Кожен  з  нас  сам  пише  історію  свого  життя.  Слід  завжди  пам’ятати:  всі  можуть  бачити,  який  вигляд  ти  маєш  зовні,  але  дуже  мало  тих,  хто  знає,  що  у  тебе  в  ду-ші…    Я  обожнюю  людей,  які  змушують  мене  усміхатися.                                                                                                        
   Пам’ятайте:  хочете  продовження  –  не  розповідайте  нікому  про  початок…                    

Ніколи  не  пізно  почати  все  з  чистого  аркушу…  Просто  живіть…                                                            

                                                                                                                                                                                     

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734933
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2017


Вічність

[i][color="#0015ff"]Навіть    якщо  на  душі  нереально  важко…  Просто  посміхнись,  і  стане  трішки  легше…[/color][/i]
     На  Землю  опустилась  весна…  Вона  пахнула  життям,  молодістю,  коханням…  Вона  була  незвичайною,  таємничою,  чарівною,  але  їй  не  подобалась  весна…  В    її  очах  відбивались  лиш  калюжі,  багнюка,  надмірна  вологість  повітря.  Її  ніхто  не  кохав,  та  й  вона  давно  вже  закрила  своє  серце  на  замок.                                                                                                                                                                                                                              «Знову  ця  весна!  -  невдоволено  буркнула  Маргарита.  –  Їй,  мабуть,  подобається  мене  мучити».  У  ній  відбивалась  весна,  або  ж  навпаки,  у  весні  відбивалась  її  душа.  Не  знаю,  але  ця  дівчина  була  завжди  похмурою,    вона  намагалась  усміхатись,  проте  її  очі  завжди  були  сумні…  Що  змушувало  її  плакати?  Чому  вона  просто  не  жила,  як  інші  дівчата?  Мабуть,  в  якийсь  момент  її  життя  щось  пішло  не  так,  знати  б  коли  це  сталось,  але  це  неможливо.  Є  три  перешкоди,  через  які  життя  не  може  перетворитись  на  казку  –  брехня,  час  і  доля.  Час  не  наздоженеш,  брехню  не  забудеш,  а  долю  не  зміниш…  Тож  виходить,  що  вона  завжди  буде  сумною?  Ні!  Цього  не  можна  допустити!                                                                            
       Вона  не  завжди  була  такою…  ЇЇ  такою  зробили:  розбили  серце,  зрівняли  душу  з  землею,  знехтували  почуттями,  а  вона  вірила…  вірила  і  чекала,  що  все  зміниться,  але  марно.                                                                                                                                                          
         «Я  віддам  тобі  душу,  подарую  своє  серце,  ти  люби  мене,  тільки  люби!»  -  без  краплі  гордості  зверталась  Марго  до  того,  хто  вже  давно  був  далеко  і  не  чув  її  слів.  Як  після  цього  усміхатись?!                                                                                                                      
       «Ви  запитаєте,  до  чого  тут  весна!  –  що  є  духу  прокричала  дівчина  людям,  які  завжди  пхають  носа  не  в  свої  справи.  –  Вона  просто  красива!  А  моя  душа  теж  красивою  була,  поки  її  не  знівечили  люди,  яким  я  довіряла.  Тепер  ви  розумієте,  до  чого  тут  весна?»  Маргарита  заздрила  цій  порі  року,  але  боялась  у  цьому  зізнатись  навіть  собі.  Дурити  себе  вже  ввійшло  їй  у  звичку,  це  так  жахливо.                                                                                                                                
   
     Здається,  що  це  вічність  і  так  буде  завжди,  проте  хочеться  вірити,  що  коли  все  розквітне,  розквітне  і  душа  Маргарити.                                            

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734931
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2017


Що лишиться після нас?

За  горами  сонце  сходить,
За  море  сідає  -  
Так  усе  життя  проходить,
Так  усе  минає.

Хтось  бідкається  в  павутині  життя,
Хтось  тихо  сумує.
Яке  ж  нас  чекає  тоді  майбуття,
Коли  людина  весь  світ  руйнує?

Зупиніться!  Зупиніться!
Прошу  вас,  благаю!
Як  вас  вблагати  я  вже  й  не  знаю...

Даремне  життя  прожили  ви,
Даремне!
Після  вас  не  лишиться  нічого,  напевно...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734852
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.05.2017


На кольорових крилах мрій

[color="#108514"]На  край  світу  я  полину.
Ох,  як  там  прекрасно![/color]
[color="#c20f0f"]Сонце  не  пече,  а  гріє,  
І  бігають  різнокольорові  миші:  червоні,  жовті,  білі.[/color]
[color="#860fc2"]Потім  на  кольорових  крилах  мрій
Я  полину  в  гори.[/color]
[color="#0818c7"]Там  буде  біле  сонце  із  пурпуровим  промінням,
Прозоре  небо  із  пухнастими  хмарками,
Квіти  тут  літатимуть,  і  джерельце  співатиме  пісні.[/color]
[color="#781d75"]Настане  мить,  коли  я  стомлюсь,
Приляжу  на  м'яку  травицю  і  засну  міцним  сном,
А  в  цей  час  мені  буде  снитись,
Що  я  лечу  над  неіснуючим  містом,
Я  бачу,  як  люди  сміються,  їм  весело,
Адже  усі  вони  живуть  у  моїх  мріях
І  це  мене  тішить.[/color]
[color="#229989"]Коли  я  прокинусь,  то  не  забуду  нічого  -  
Воно  житиме  в  мені  вічно.[/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734843
рубрика: Поезія, Білий вірш
дата поступления 24.05.2017


Моя душа

[color="#75441a"]Моя  душа  така  легка,
Здається  спурхне,  й  полетить,
Як  ощасливлений  лелека,
Що  на  батьківщиноньку  летить.

Та  змушена  її  тримати
Міцно  у  своїх  руках,
Будуючи  сталеві  грати,
Бо  втратити  її  у  мене  страх.

Біда  лиш  в  тім,  що  я  закрила
Її  від  всіх  нових  людей,
Говорячи,  що  не  достигла
Моя  душа  для  їх  очей.

Вони  не  бачать,  й  думають  негоже,
Що  я  відлюдько,  чи  якась  примара.
Чому  вони  плювали,  Боже,
У  душу,  як  я  відкривала?[/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734709
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 23.05.2017


***

[color="#332005"]Я  душу  відкрила,  миру  хотіла,
Хотіла,  щоб  спокій  у  домі  настав.
Та,  мабуть,  не  вспіла,  любов  та  згоріла,
Згорів  весь  родинний  врожай.

Мене,  мов  собаку  бездомну  відкинули.
Сказали  -  "Не  треба  ти  нам!"
Від  слів  цих  злих  сльози  рясно  полинули
І  туман  на  душу  упав.

І  не  від  образи,  а  від  безсилля
Я  здатись  хотіла.  Здалася  б  сто  раз.
У  горі  небо,  до  нього,  мов  миля,
Там  тато,  що  б  він  сказав?

А,  отже,  не  треба  мені  здаватись,
Треба  стояти,  іти  до  кінця,
У  всьому  на  себе  лише  сподіватись.
Звір  також,  буває,  іде  на  ловця![/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734635
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 23.05.2017


Татусю

Сумую  я,  татусю,  за  тобою,
За  твоїм  голосом  і  міцними  руками.
Омивши  пам'ять  гіркою  сльозою,
Горнуся,  як  курчатко,  я  до  мами.

А  пам'ятаєш,  як  було  нам  добре,
Коли  усе  нас  в  купочці  тримало?
Та  постукало  в  хатину  горе,
І  тебе  в  свій  край  забрало.

Тобі,  мабуть,  там  весело,  спокійно,
Нема  турбот,  нема  печалі.
Я  думаю  про  тебе,  таточко,  постійно,
Іду  до  тебе  обнадіяними  снами.

А  ти  не  снишся,  я  тебе  не  бачу,
У  сни  до  мене  не  бажаєш  ти  прийти.
Я  як  згадаю,  сяду  і  заплачу  -  
Не  йди,  татусю  миленький,  не  йди!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734577
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 22.05.2017


Минають дні…

Минають  дні,  минають  ночі,
Минає  все  на  світі,
В  могилу  йдуть  усі  дорослі,
Й  дорослішають  діти.

Усі  кудись  ідуть,  простують,
Куди,  не  знають  самі.
Так  ніби    ми  на  мить  заснули,
Та  лиш  проснулись  у  проваллі.

Маріонетками  у  влади
Ми  робим  все,  що  забажають.
І  боїмося  щось  сказати,
Бо  всі  прекрасно  добре  знають,

Що  за  слово  правди  гинуть,
За  слово  правидне  вмирають.  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734473
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.05.2017


Світ збожеволів

[color="#573546"]]Світ  збожеволів  і  гине  в  хтивості,
Душу  знецінили,  продається  цнотливість.
Для  хлопців  ти  завше  потенційна  повія  -  
Від  цеї  ральності  линуть  сльози  по  віях.

Як  доказати,  що  ти  -  особистість,
Маєш  в  душі  неймовірну  гідність?
Та  знову  душу  мою  підпалили,
Пекучого  яду  в  серце  налили,
Розбили  віру  в  порядних  людей.[/color][/i]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734332
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2017


Не хвилює

Як  швидко  плине  час...
Політики  жирують.
Усім  плювать  на  нас,
Нікого  не  хвилює,
Що  діти  без  батьків
І  що  батьки  воюють,
Що  мами  без  синів
і  що  синів  ховають,
Що  чути  гуркіт  скрізь,  
Що  літаки  літають,
Що  ціле  море  сліз
І  в  ньому  потопають.
Невинні  люди  гинуть,
А  винні  все  жирують.
Як  будем  далі  жити,
Нікого  не  хвилює...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734330
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 21.05.2017


Над могилою

Я  схилюсь  над  могилою  тата
І  в  сльозах  тихо  так  прошепчу:
Без  тебе  спустошена  хата,
Повернись,  тебе  дуже  прошу!

І  не  треба  мені  ні  палаців,
Ані  грошей,  ні  суконь  нових.
Виникає  питання  лиш  "Нащо,
Ти  покинув  рідних  своїх?"

Я  схилюсь  над  могилою  тата,
Та,  холодна    і  дуже  сумна.
Можливо,  це  є  моя  плата
За  якогось  страшного  гріха?

Я  відмовлюсь  від  всього,  що  маю,
Щоб  тобі  було  добре  в  раю.
На  могилі  твоїй  промовляю:
"Тебе  дуже,  татусю,  люблю!

Тебе  пам'ятатиму  завжди,
Що  б  не  сталось    в  моєму  житті,
Ти  в  моєму  серці  назавжди,
Ти  в  пам'яті  будеш  вічно  живий".

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734304
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 20.05.2017


Чуєш, стукіт

[color="#5e0b0b"][color="#ad1010"]Чуєш,  стукіт  -    це  серце  моє.
Воно  б'ється  у  грудях  шалено.
Воно  хоче  любити,  любити,  любить
Від  пелюшок  і  аж  до  загину.
Віддавати  усе,  і  ні  краплі  собі  -  
І  йому,  ані  трохи  не  шкода.
Навіть  в  самий  найгірший  день
Воно  зробить  свою  погоду.[/color][/color]


19.05.2017р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734197
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2017


Не мій

[color="#140b8f"]А  ти  не  мій,  й  моїм  не  був  ніколи,
Ти  не  мій,  й  не  будеш  ти  моїм.
Те,  що  ми  разом,  це  лиш  жарти  долі,
Те,  що  ми  разом,  це  лиш  збіг  подій.

Щасливими  нам  не  судилось  бути,
Твоя  любов  блукає  десь  в  далі.
І  хоч  без  тебе  огортає  смуток,
Та  ти  не  мій,  як  жаль,  що  ти  не  мій.

І  сплине  час,  коли  з  тобою  разом...
Ти  будеш  десь  далеко,  в  чужині.
Між  нами  буде  ціле  море  сварок,
Між  нами  буде  океан  подій.

Ти  будеш  проклинати  мене,  знаю,
Від  ревнощів  згоряти  все  ж  не  смій!
Тебе  одного  лише  я  кохаю,
Хоч  ти  не  мій,  я  знаю,  що  не  мій.[/color]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=734068
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 19.05.2017


Приснись

[color="#061a33"][/color]
[color="#33060c"][b]В  пам'ять  про  найкращого  татуся  у  світі[s][/s][/b][/color]

[color="#04192b"][/color]
Приснись,  татусю,  хоч  на  мить,
Ввійди  в  мій  сон  травневим  вітром,
Допоки  сестри,  й  мама  спить,
Ввійди  в  мій  сон  початком  літа.

Я  пригорнусь  до  рук  твоїх,
Згадаю,  як  ми  розмовляли,
Коли  лунав  в  оселі  сміх,
Коли  пісні  твої  лунали.

Приснись,  я  розкажу  тобі
Про  те,  як  зо  всіх  сил  тримаюсь.
Настали,  тату,  дні  сумні,
Та,  мабуть,  ти  про  все  це  знаєш.

Ти  ж  так  любив  життя  і  жити  мріяв,
І  плани  будував,  як  далі  жить.
Ти  так  сіяв  -  сіяв  і  стлів  в  раз...
Тебе  забрала  та  злощасна  мить.

Приснись,  татусю,  я  тебе  благаю!
Візьми  мене  за  руку  і  скажи  "Я  ТУТ!",
Хоча,  татусю  миленький,  я  знаю,
Що  тебе  на  небі  також  ждуть.

Всі  люди  помирають,  а  найкращі  швидше,
Вони  потрібні  також  і  в  раю.
Про  смерть  усі  поети  пишуть,
А  я  свій  вірш  татусеві  пишу.

[u]
(Діана  Соловонюк)  Дата  написання:  20.05.2016  р.[/u]

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733924
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 18.05.2017


Замучена душа

Замучена  душа  шукає  прихистку,  
В  надії  б'ється  в  кожнеє  вікно,
Благає  у  сльозах  надати  захисток,
Та  лише  люядм  всерівно.

Вона  вмирала  за  чужих  і  близьких,
Йшла  через  міни,  щоб  всіх  провести,
А  тепер,  коли  так  впала  низько,
Усі  її  відмовились  нести.

Вона  благала,  падала  у  ноги,
Молила,  мабуть  вперше  у  житті.
Як  не  знайшла  тепер  вона  дороги,
Просила  просто  провести.

Всі  відвернулись,  й  не  хотіли  чути.
Всім  не  до  того,  в  усіх  свої  проблеми.
Як  ж  ви,  люди,  могли  те  забути?
Колись  і  ви  її  ось  так  молили!

Всім  не  до  того,  хай  іде  вмирає,
Тільки  як  далі  від  їхніх  осель.
Тільки  лише  мало  хто  з  них  знає,
Що  життя  як  карусель.

Незабаром  стане  все  в  свої  дороги.
Кожен  матиме,  що  за  життя  здобув,
Чи  рівний  шлях,  чи  тяжкії  пороги.
Заплатить  той,  хто  за  добро  забув.


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733776
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 17.05.2017


Інтернаціональні рядки

У  моїх  віршів  немає  мови,
Інтернаціональні  мої  рядки.
В  українській,  російській  діброві,
Всюди  рідно  звучать  вони.

Немає  для  них  ні  війн,  ні  миру,  ані  світів,
Вони  вільно  літають  між  нами.
Хто  хоч  раз,  краєм  ока,  мій  вірш  уздрів,
Той  згадає  й  мене  між  рядками.

Америка,  Франція  і  Тайвань,
Південна  Осетія,  Нова  Зеландія.
Досить  уже  міждержавних  змагань,
До  миру  у  світі  усіх  закликаю  я!

Мартиніка,  Майотта,  Французька  Гвіана,
Гваделупа,  Бонайра,  а  також  Саба.
Я  з  любов'ю  про  всіх  ці  рядочки  писала,
Я  для  всіх  присвятила  вірша.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733673
рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 16.05.2017


Померле рондо

Коли-небуть  зів'януть  квіти,
Опаде  листя  на  алеї  парку,
І  зникнуть  із  Землі  усі  щасливі,
І  не  стоятиме  ніхто  на  старті.

Усе  зупиниться,  завмре  на  хвильку,
І  тільки  тиша  у  голівці  юній
Пульсуватиме  надією  повільно,
Що  знов  повернуться  щасливі  будні.

Що  знову  буде  чути  пахощі  троянди,
Весняний  вітер  огортатиме  єство,
І  дві  особи  потонуть  в  коханні,
Так,  як  це  було  колись,  давно.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733518
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2017


Крила

Я  відрізала  собі  крила,
І  викинула  в  сміття.
Я  відрізала  тоді,  коли  летіла,
Й  потопталася  по  них  разів  зо  п'ять.

А  тепер  я  біль  терплю  із  мужністю,
І  витираю  кров,  що  на  підлогу  капає.
Мабуть,  не  була  мить  слушною
Закоханою  з  неба  падати.

Кровоточать  рани,  що  хвилину  ще
Крилами  були  великими.
Цього  хотіла  менше  за  усе,
Та  сама  відрізала  і  кинула.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733454
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2017


Смерть

За  тобою  полює  смерть,  
Вона  давно  придивилась  здобич.
Рятуватись?  Який  з  цього  сенс?
Мені  не  потрібна  стороння  поміч!

Тобі  не  сховатись  уже  ніде,
Ані  у  підвалах,  ні  на  горищах.
Вона  по  тебе  уже  йде,
З  кожним  днем  усе  ближче  і  ближче.

Я  чую,  як  дихає  мені  в  потилицю,
Як  заглядає  у  кожне  вікно.
Можливо,  візьме  вона  мене  силою,
Але,  знаєш,  мені  все-рівно.

Я  не  ховатимусь  по  закутках,  
Вийду  на  зустріч,  й  скажу  Привіт!
Ти  ж  прийшла  сюди  з  подарунком,
Забереш  мене  від  тисячі  бід?

Я  усміхнусь  і  візьму  за  руку,  
Й  підемо  ми  з  нею  у  інший  світ.
Нарешті  скінчилися  всі  мої  муки!
За  мною  тепер  люди  ви  не  тужіть...

Можливо,  була  я  зовсім  не  найкращою,
Й  за  мною  було  чимало  гріхів,
Але  може  була  б  не  такою  й  пропащою,
Якби  хтось  хоч  чучуть  мене  та  й  полюбив...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733276
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2017