| Сторінки (5/482): | « | 1 2 3 4 5 | » |
Наші предки, стародавні слов’яни, поділяли рік на зиму і літо.
[color="#ff0000"]«[i]Два рівнодення, два сонцестояння (зимове і літнє) і два зворота сонця – на зиму і літо – стали підвалиною світових міфів про вмирання та оживання сонця; відсіля з’явилися і два головних поганських свята, звісних у руських під назвами «Коляди» та «Купала».[/i][/color]
Пробудження природи від одубіння при першому промені сонця, сповняючи радощами серце первісного народу, пробуджувало у нього бажання гаряче вітати живуще настання весни і в той же час виразити всю міру жаху до зимового холоду, що сковував усі сили природи, ніби ґвалтовно мертвив, морив життя.
Два незмінних сонячних зворота, пророкуючи то розквіт, то летаргій природи, відбивалися і в настрої природи, і на обрядах, в яких цей настрій виявлявся. Боротьба весни з зимою, що наочно уявлялась фантазії народу, дала привід до цілого ряду народних грищ».*1
А що [color="#ff0000"]«весни»[/color] як пори року слов’янський світ на початку не знав, то зрозуміло, чому в стародавніх казках з зимою бореться не «весна», а «літо» - гарна молода дівчина.
У предків теперішніх німців, у романо-германському світі, рік поділявся на три частини: зиму, весну і літо.
«Зворіт сонця до весни святкувався в Германії особливим походом, що відображав сквапний поїзд т. зв. «Водана» з його дикою ватагою, крім того називався «майським торжеством».*2
Імовірно, що з розвитком сусідських відносин, слов’яни запозичили від германців три частинний поділ року, і лише згодом почали розрізняти чотири пори: зиму, весну, літо і осінь.
Тричастинний поділ року, мабуть, прийшов не відразу, бо в старих письменах ми зустрічаємо слово [b][i]«пролєтіє»[/i],[/b] тобто [color="#ff0000"][i]«передлітня»[/i][/color] - час напередодні літа:
[color="#ff0000"][i]«Прьвоносие пролєтніх даров»*3;
«Мимо иде оуже зима, пролєтіє же вниде».*4
[/i][/color]
Що ж до походження слова «весна» на слов’янському ґрунті, то дослідник Снєґірьов висловлював припущення, що від ясності (потоку світла) наші предки могли називати «ясна», Надєждін дотепно жартував, мовляв, ніде не може бути стільки простору для свавілля, фантазувань та натягання, як із звуками. Слово цілком під нашою владою. Воно – беззахисне.*5
Дослідники часто виводять назву «весна» з санскриту («vasanta» - свято весни). Або ж пов’язують її з іменем індійського бога Вішни. Дехто вважає, що «весна» русинів співзвучна із староєврейським «nisan», що означає не тільки місяць березень, а й інші весняні місяці. Ці припущення мають право на існування, проте, на нашу думку, слов’янський світ, багатий на уяву та фантазію, йдучи на рівні розвинених цивілізацій епохи старожитності, окрім етно-культурних запозичень, мав і власну календарно-обрядову термінологію!
У писемних пам’ятках Русі-України слово [color="#ff0000"][i]«весна»[/i] [/color]зустрічається часто:
[color="#ff0000"][i]«Жатву и весну ть съзьда»;*6
«Ни едина ластовица весны творить, ни чрьта едина землемрьця»;*7
«Днесь весна красуется, оживляющи земное естьство»;*8
«Весна убо украшает цветы землю».*9[/i]
[/color]
Україна-Русь у своїх казках створила чудовий [i]образ Весни[/i] – звабної молодої дівчини з вінком квітів на буйних косах. Її закликали піснями-веснянками, зустрічали дарами – солодким обрядовим печивом у вигляді пташок. Весну уособлювала найкраща юнка [color="#ff0000"][i]«Леля» [/i][/color]у довгій льолі, трав’яною крайкою підперезана («Лелею» у слов’янській міфології називалась богиня Живої Води). Вона водила дівчат у хороводи, коли пташка-«вівсянка» починала співати: «кидай сани, бери віз!», а «щука-риба хвостом лід розбивала». Народний образ Весни – це символ краси, молодої сили та надії.
Слов’янський світ, знаючи про коло біг сонця і води в природі, звіряючи своє життя за світилами Сварога-Зодіака, пильно стежив за весняним календарем:
[color="#ff0000"][i]«Весна убо начинается от 24 марта луны до 24 июня».*9
[/i][/color]
Старожитня міфологія донесла до нас ще одну давню назву весни – «Яр», а звідти й українські слова: «ярина», «ярове поле», «ярові хліба». У багатьох народів світу вживався цей термін на ознаку міфічної істоти, що пов’язана і з небом, і з людьми: у скандинавів «Var», «Vor», у німців «Jahr», у греків «Єар», у римлян «Ver». А у слов’ян «Яр», «Ярило» - наймення бога весняного сонця, любові та плідності, що ходить пішки в білій киреї з вінком маків і хмелю на голові. У правій руці він носить серп, а в лівій - сніп жита, пшениці і всякої пашниці. «Ярило» чи «Яр-хміль» - це чоловічий образ весни, ніби пара до образу дівчини-Весни. Поетична уява наших предків не могла допустити самотності у той час, коли все довкола цвіло і прагнуло парування.
[color="#ff0000"][i]«Волочився Ярило та й по всьому світу,
полю – жито родив, людям – діток плодив».[/i]
[/color]
Ярило сходив на небесний престол на зміну Дажбогові (чи «Білоярові» - зимовому сонцю) і тримав у руках дар прилітних птахів - ключі від надр Землі.
[i]«Яр – наш отець, Земля – наша мати.
Хто не посіє, не буде збирати».[color="#ff0000"][/color][/i]
Давній міф розповідає, що ключі від Землі приносили на своїх крилах лелеки, вертаючи з вирію ( «ірію»). Тому назви «Яр» та «Ір» - споріднені. Вони пов’язані у свідомості праукраїнців з уявленнями про вічно квітнучі «теплі краї», де сходить сонце.
«Не з безодні підземельної, таки з Вираю прилітають птахи на передлітні й приносять у дзьобиках сім’я рослинності всякої – тієї, що у полі, й тієї, що росте у лісі, на лузі чи в саду» - так описує міфологічний вирій історик, етнограф, романіст Дмитро Міщенко у своєму романі «Синьоока Тивер», що розповідає про побут наших пращурів-слов’ян.
Одна з легенд розповідає, що на весну, коли Земля прокидається та одягається в розкішну сукню з квітів і зелені – все навколо оживає: ліси, поля, діброви… Тоді Ярило починає по ночах ходити. Де він ступить ногою – ярина виросте, як подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне в ліс - пташки защебечуть, а у воду гляне – риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах – і на кого гляне, у того серце любов’ю спалахує. Торкнеться у сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра займеться. І виходять дівчата і хлопці надвечір на «Ярилове поле» хороводи водити та веснянки співати. Незчуються, не зглянуться, як і ніч пройде, як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки-роси. І виповняться груди млостю, тією радістю-втіхою, котра гонить із серця тугу, засіває всю плоть і хіть чарами зваб…
Підслухає поетична душа таємничі цілунки чаклунки-ночі і проллється на світ співане-закохане Олесеве:
[color="#ff0000"][i]«Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її –
Знов молодість не буде!»
Ти не дивись,що буде там –
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч нам,
Весна в сей час нам рада.
На ‘мент єдиний залиши
Свій сум,думки і горе –
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруй, хмелій, впивайся.
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, -
Гори! – життя єдина мить,
Для смерті ж – вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості,
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості».
(О. Олесь «Чари ночі»)[/i][/color]
*1 У кн. Старинный театръ в Европе. Истор. Очерки Алекс. Веселовского. – Москва, 1870, с.286.
*2 А. Веселовский. Старинный театр. – С.21.
*3 Хроніка Константина Манассія ХІV ст. За Олексою Воропаєм.
*4 Временник Георгія Амартола, 1389. За Олексою Воропаєм.
*5 Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний збірник.Т.1. – Мюнхен - Нью-Йорк, 1958, с.192.
*6 «Изборник Святослава», 1073. За Олексою Воропаєм.
*7 Григорій Названий. За І.Срезневським.
*8 Кирило Тур. За І. Срезневським.
*9 «Слово Даниила Заточника». За І.Срезневським.
За авторськими матеріалами [color="#ff0000"][b]«За нашим звичаєм Бога величаєм: ВЕСНА» [/b][/color]
(1991, з неопублікованого)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1011877
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.04.2024
[color="#ff0000"][i](вільний переспів з латиноамериканських поетів, здійснений для концертної програми "БРАЗИЛЬСЬКІ ВЕЧОРИ" (1989) Львівського періоду вокалістки ОЛЕКСАНДРИ ЛЕНИШИН)[/i]
[/color]
... Ти перейшов цей квітник,
де впала твоя хустинка,
Цей біложасминний крик -
архангела чиста сльозинка...
Застиг аромат ялівцю
на листі, падучому з гілки...
Як спалах очей твоїх, зі́рки -
живі діаманти - лицю...
Ти перейшла цей квітник,
як переходять із часом
Троянди розкішної лик,
кохання тужні контрабаси...
Галузкою мить ожила...
Гвоздика на прянощі заздра -
як з пензля незримого майстра -
пелюстки із твого чола.
Пониклим вінцям - алілуя!
О гордощі в аурі мімоз!
Як гаряче дух завирує!
Як пристрасно вдарить мороз!
На чемнім сумнім "монсеньйорі"
я бачу цілунку печать...
Ах, Аve Maria, amori! -
до Господа губи кричать!
Троянди осипляться... Боже!
Ілюзії тануть, як сніг...
Жасминно, криваво тривожать
розлуки у терні доріг.
Як рух делікатних магнолій -
цей співний мотив безнадій -
Як в'язки п'янких меланхолій,
як пуп'янки ностальгій!...
(Зі збірки "...І все ж неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010918
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.04.2024
[color="#ff0000"][b][i](до Міжнародного ДНЯ ДИТЯЧОЇ КНИГИ)[/i]
[/b][/color]
У кожній хаті сонечко –
синочок, або донечка...
А як і син, і донечка –
то два у хаті сонечка.
Погляне вранці Сонечко
до хати крізь віконечко...
А там синів і донечок! –
то
скільки
в хаті
сонечок?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1010177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.04.2024
[color="#ff0000"][i]Сьогодні неділя -- у католиків Великдень... Хочеться вірити в перемогу Світла над темрявою, Добра над злом, Життя над смертю!!![/i][/color]
О да святиться кожна мить життя
на цім химернім, незбагненнім світі –
і попри птаства крики сумовиті,
і попри звіра дикого виття…
Ми тут свої… в цім вою божевілля
Ми обіруч розкинулись гілля́м –
Блажен, хто вірить… Да святиться гі́лля
і кожна цвіть його, і кожен злам,
і кожен пагін, тремом оповитий,
і плід, і сік, обвислий, наче дзвін…
Нехай гуде… гряде несамовитий
думок нетлінних вихор-перегін –
так, я була тут… хто мене здолає,
мою жагу, і пристрасть, і любов?.. –
я чую силу. Чую як волає
Душа вселенна голосом дібров:
дитя моє, мій пагоне, мій цвіте,
радій всьому – без тями, без пуття –
не оддзвенять уста, ущерть налиті,–
безсмертна віть… священна мить життя.
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009941
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.03.2024
Мовчи… Мовчи…Мій спокій не поруш –
я зараз десь блукаю поруч тебе…
Яке безпечне, невагоме небо
розкинулось на крони наших душ!
Ми у цвіту… На крилах пелерин
звеснілих снів – на всі чотири броди –
на персах розімлілої Природи
блукаєм вдвох – між сосен і калин…
Над нами – просинь… Клекотом лелек
вертаються з чужин отерплі щеми –
як Щек і Либідь линем звіддалек,
де наших доль незіграні бедлеми…
…Струна – мов сарна… пилом з пелюсток –
То п’є із рук, то нервом стрепенеться…
Уйми мисливця!.. не зводи курок! –
нехай собі гуля, де заманеться…
(Зі збірки"Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.03.2024
[color="#ff0000"][i]Сьогодні Міжнародний день театру.
Вітаю всіх працівників театральних осередків і митців сцени з побажаннями здоров'я, натхнення, невичерпного джерела для творчої праці і вдячного глядача.
[/i][/color]
Соловейко, співай свою пісню над кущем розквітлої троянди –
Троянда дика розчулиться і заховає шипи під листям,
Щоб не зранити твоє закохане солов’їне серце,
Щоб не вбити його, коли спів досягне апогею…
Співай!..
…Співай, ще у тебе є час кохати – ще колючки не прагнуть крові…
Ще сни кольорові витають у просторі, наче діти-ельфи…
Так буває із тими, хто чув дивні співи Орфея і звуки старої кіфари –
Земля і небо, дерева і скелі, люди і звірі – ввесь Всесвіт співає довкола…
А ти – перший голос у цьому хорі гармонії Часу…
Співай!..
…Що там Аїд з Персефоною в ущелині між світами…
…І Харон в мертвих водах Стіксу – чар співу й каміння зворушить…
Мелодія в море пірнає в найглибші безвічні глибини…
Пронизує морок осяяним німбом кохання…
Співай!..
Співай, соловейку… Дарма, що Орфеєве чудо з богами не в згоді…
І серце співця, окривавлене терням, болітиме люто…
Дар любові величний – як іскра у Храмі Мистецтва…
Ледь на неї дихни – дуже полум’я в гору здійметься…
Ти ж, маленька жертовная пташко, несеш тую іскру
В позачасся Театр, де все суще у ньому – а к т о р и…
Де наповнена чара офірна… талантом по вінця,
Наче п’яне вино, з солов’їної крові розлите…
Хто ту чару пригубить – почує чар-звуки кіфари
І Орфеєвий голос в ту ж мить дивним співом озветься…
…Розцвіте пишним цвітом троянда… червінню…червінню…
І розкаже камінню про пісню натхнення…
...СПІВАЙ!..
27.03.2018
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024
[i] на [b]25-і роковини В'ячеслава Чорновола[/b]
[color="#ff0000"][b]«…У Стародавньому Світі чорний колір
був кольором священної жертви, міченої богом Сонця.
Звідси египетський Чорний Бик – Апіс, давньоруський войовничий Яр Тур, власне український Чорний Віл»[/b][/color].
[/i]
… І при́йде в Україну Ч о р н о в і л…
У небеса скипіло споночілі…
В розкриллі чорнім і в розкриллі білім
перелетить смертельний виднокіл.
-Трудітесь, браття!.. Зерня – на порі,
Бо ізорали нивку ч о р н і в о л и…
Нас вороги бороли й не збороли,
хоч омочили кров’ю вівтарі.
Це смак змагань – завзятих і упертих
нас трощено в горнилі Чорних Брам…
Та зріє поле, в небо розпростерте:
В і л яро плужив, а збирати – вам!
Cпасенний Муж, котрий відпив причастя…
Спасенний Муж, котрий причастям став…
Та спопеліє той, хто у зап’ястя
з кровавих крихт
стражденний хліб
украв!
Хай Пієти священні омофори
розвіють пил чумного спориша.
І час проб’є – і сплине на простори
розкута
Ч о р н о в о л о в а
душа…
І спалахом Апостола й Пророка,
з сльозою всепрощення на устах
воззве над Україною високо
не Ч о р н и й В і л, а чорно-білий Птах:
--Прозріте, браття!.. Зерна ж не безкровні!..
«Хіба ревуть воли, як ясла повні»?..
1999, 25 березня
Увійшов до збірки "...І все ж - неопалима". -- Львів: Логос, 2000-2001.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009469
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024
[color="#ff0000"][i]...ЩОБ В ОГНІ НЕ ЗГОРІТИ І В ВОДІ НЕ ВТОНУТИ…
Після чергової нічної атаки московитської орди на рідні землі України, приходить на думку образ ікони [b]«НЕОПАЛИМОЇ КУПИНИ»[/b], що до неї прикладалися воїни Старожитньої України перед початком бою, аби вберегла від вогню і води…
***
[b]«… І потоптали татарськії коні вкраїнськую землю.
І спопелили її, сердешну. Та й рушили далі в похід.
А як вертали – застигли зчудовано: на купинах,
поміж нової трави, запеклася багрянцем Червона
Рута. От і назвав її нарід «Неопалимою Купиною»…[/b]
(З легенди)[/i]
[/color]
Із яблуневих пишних рожевіть
озвалась опромінена луною…
Із татарви опалених століть
упала в ґрунт – і стала КУПИНОЮ.
Де куп’я потоптала татарва,
де в купі гною корчилась отрута –
на попелищах бралася трава
і пломеніла там ЧЕРВОНА РУТА.
Де потопали вої в болотах,
ізвівши за собою вражу душу –
злітав у небо чорно-білий птах,
червінню серця окропивши сушу.
Скипала ніч. Змертвлялася пітьма.
У сказах таврувалась твар ворожа.
Здавалося – уже й землі нема…
Аж тут – НЕОПАЛИМА МАТІР БОЖА
ЧЕРВОНОРУТНЕ ЗІЛЛЯ засіва –
(запала в небі тиша урочиста:
ну хто б подумав, що вона – ж и в а,
і хто б подумав, що вона – П р е ч и с т а!)
В трясовині, в багні, на купині
вознісся божий дар ЧЕРВОНОРУТИ:
н е п о г о р і т и більше у вогні
і у воді болотній н е в т о н у т и.
… Усіх поглине ця трясовина!.. -
(висока Доле, Доле невмолима!) –
ЦЯ КУПИНА – всього лиш… купина,
лиш Купина –
і все ж…
НЕОПАЛИМА – а – а!!
(Зі збірки "...І все ж -- неопалима". - Львів: Логос,2000-2001)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009176
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024
Які Тарасу сняться вівтарі
на тій горі, на тім стрімкім узвишші…
Об чім блаженне Слово думи пише
і молиться тихенько до зорі…
Хіба не все їдно! Не все їдно!
Бо ще брати таки не заодно,
бо каламутне ще в джерелах дно,
а в душах повно золотої скверни,
іще пан Біг з Украйни гріх не верне
на голови «воздамшеся за злая»,
і ще не раз Скорбота заволає
своє «кру-кру» у сиву далину
і зродить сніп зони́, чи полину,
на пагорбах і зрівняних могилах…
Але й на те і кров шумує в жилах,
аби вчитать молитви «Кобзаря»
не те щоб в лад… і рівно монотонно,
а гнівно так… огненно- співно-мовно,
кому на спалах, а кому на жах,
кому на хрест, зчорнілий в попелах,
аби збудить останнюю колоду,
аби нову поезію, як моду,
не бамкали в пустопорожній дзвін,
бо він як Бог… Все чує й бачить Він…
…І нам не все одно, бо ми ще в силі,
бо «Заповіт» співаєм на могилі,
бо материнський горнемо сувій
до душ обпалених… Народе страдний мій,
увий вінець… чоло вінцем увий…
Допоки зорі попід небесами
Тарасовими виснуть голосами,
а над колисками туркочуть ніжно мами
своїм жаданим чадам, Ти – живий!
Увійшов до збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001.
зона́ - хвороба хлібних знаків, сажка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007951
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2024
[color="#ff0000"][i]«Єсть на світі доля, та хто її знає?
Єсть на світі воля, та хто її має?».
(Тарас Шевченко)
[/i][/color]
- О земле вкраїнська…
Розкішная земле вольготно козацької слави.
Тебе осіяло від сходу до заходу сонце премудре стоглаве,
Тебе ізорали волами, засіяли диво-словами…
То ж чим проростеш?
- Синами-орлами… дівками-зірками...
всебожих нащадків малими ногами -
від меж і до меж…
- О земле плодюча - розвийся, налийся,
Шевченковим словом святочно умийся…
Що, ниво весела, на мирнії села у дар понесеш?
- Зароджу копами… рясними хлібами…
у церкві козацькій майну хоругвами
в убранстві одеж…
- Всебожії діти, чи вольно вам жити, чи Доля блага?
Чи мати навчила: де правда – там сила,
де зброя – снага!
Чи є вас багато – щоб копи збирати,
танок свій зухвалий досвітку гуляти,
мечі перед ворогом з піхов виймати,
світе-воленько, гей!
- Багато нас, Мати…
Вели починати - мечі освятити, малих научати,
на нивах окроплених жнива збирати –
і миром відпити єлей!
О земле вкраїнська, що кров’ю дідів наших рясно полита,
Де сонце, мов фенікс, старим догорає і зранку преюним стає,
Ми тут народились з правіку, щоб волею жити,
Ми ті, котрі були і будем, ми – ті, котрі є!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2024
[color="#ff0000"][i]У часи останніх класів школи і періоду студентства на українській філології ЛНУ ім. Франка я дуже активно писала авторські пісні і звичайно підігравала собі на фортепіано… Недавно у глибинах книжкової шафи мені до рук озвався тоненький зошит з автографами записів деяких з них. Усміхаючись, я читала ці тексти і вони видалися мені аж ні трохи не примітивними…
Отож, текст авторської пісні «САД ЛЮБОВІ»:
[/i][/color]
Квітне Сад Любові, омитий росою,
Де бродить постать Весни –
Кличе сміхом щастя і мрії ясної –
У цім Саду
На тебе жду…
Не промайни!
Приспів:
Квітів кохання на порань,
Нехай не в’яне цвіт чекань.
Нехай вдихне у себе серце
Голос зоряних світань.
Лине моя пісня до тебе з вітрами,
В дарунок шле пелюстки.
Вірю, що мій спів долетить – не розтане,
І відгукне
Сяйво Земне:
– Твій на віки…
Слухай, як шепочуться ніжністю квіти,
Ти радо їх привітай…
Щастя, я не дам тобі крил відлетіти,
Сад моїх мрій,
Хмари розвій…
Не одцвітай!
Приспів.
1979 рік.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1007474
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2024
[color="#ff0000"][i](цикл історичних портретів за «Княжою славою» Антона Лотоцького)[/i]
[/color]
[color="#ff0000"][b]"СВЯТОСЛАВ ЗАВОЙОВНИК"
[/b][/color]
"Чужого забажаєш, своє втратиш" -- надпис на чаші печенізького хана, зробленої з черепа київського князя Святослава Хороброго, Ольжиного сина.*
... Ото вам Святослав. А то -- Куря.
(Курне курчаве печенізьке сім`я!)
Спритніший, бач, від грецького царя --
він уподобав, вражець, княже тім`я.
Велике діло -- людська голова:
от череп та мізкú, та трохи шкіри --
а що вона ще й русинської віри,
то це, завваж, порожнії слова,
коли вона уже не на раменах,
коли завмер звитяжний напіврик,
і княжа кров на зім`ятих знаменах...
... А ти -- Куря -- пів звір, пів чоловік,
тобі за смак з убитого покпити,
так зажадав із черепа відпити
чи то вино -- як кров, чи, може, кров, як сік!
... "Чужого забажаєш, втратиш кревне", --
коштовна фраза, перли на льоту...
Куря тримає чару золоту --
золотоносний Київ плаче ревно:
сьорбнула трéби** божая душа,
як буйний тур на острію ножа --
допіру ось смиряла гордо грека,
та враз розбила нетривкого глека --
і нагло так змаліла на віку...
... Куриться дим на руськім жальнику.***
Повнúться череп в золотій оправі --
двосічний меч по князю Святославі.
---------------------------------------------
* Святослав Ігорович загинув у 972р. Поблизу Чорної Скелі на о.Хортиця біля Дніпровських порогів.
** треба --- жертвоприношення.
*** жальник --- язичницький цвинтар, що на ньому ховали урни з попелом тіл померлих русинів.
***
[color="#ff0000"][b]"ЄЛИЗАВЕТА ЯРОСЛАВІВНА І ГАРАЛЬД СМІЛИВИЙ"
[/b][/color]
... Тут потрібно високої ноти -- без неї не можна!
Тут оспівана кожна сльозинка, сторіночка кожна:
тут Сміливий Гаральд у звитяжному юності леті
серед княжих палат -- яко вой і поет --
на любов присягав 'Лисаветі.
'Лисавето, розквітлая руже із літніх садів Ярослава,
що бажала без царства Гаральда за мужа!.. Гучная хвала-піснеслава
о красу твою юну, незайману, вольно по світу несеться --
біля київських при́ступів кінь половецький пасеться.
... А у вікінгів серце -- на ласку жіночу нечуле...
... А у вікінгів в серці -- лиш море бурунне ночує...
... А у вікінгів в серці -- дороги круті і скелясті...
... А у вікінгів серце з заліза -- крицевої сивої масті...
... А ханенко у свіжих покосах попиває кумис з кобилиці,
а ханенкові очі - розкосі, види́ -- блідолиці.
Він наврочує руському люду Косовицю* з жаркою ходою --
горезвісну Обиду** й Облуду*** руський люд називає "ордою"...
... Мій Сміливий Гаральде, хутчіше з походу вертайся.
Не питайся у моря погоди, про вроду у зір не питайся.
Мій Гаральде Сміливий, вертайся звитяжцем з походу:
порятуй і престол свій, на меч уразливий,
і дівочу неторкану вроду...
... Хай надовго пустіє бенкетная заля Валґалли ...****
... Хай русалка по морю розвіє предивні корали ...
Нагородою стане безцінна -- як витвір поета --
надкоштовна перлина -- єдина княжна 'Лисавета.
... Історія Єлисавети Ярославни і Гаральда Сміливого повертає у світ романтичної казки про велике кохання: руська князівна приглянула собі вікінга з непривітних берегів скелястої Норвегії. Ким він був напочатку? -- лицарем-пройдисвітом, спадкоємцем без столу, і ще трохи -- лютнярем, тямив лад до історичної саги ... А що князівна запала глибоко в його неприборкану душу, то тим палкіше тягло Гаральда на лицарські пригоди, походи морями і суходолами, -- і між тим на пісенні тексти, як і лічить мандрівному закоханому піїті.
... Вернув до неї змужнілим воєм, на карбу мав багато звитяг, а серед них найбільшу -- відвойований престіл свого батька -- Оляфа, короля Норвегії. Повержений був і смутянин -- король Кнут Великий, і половецький ханенко, що й собі забажав 'Лисавети. Розбиті страшні сарацини, і транди, й дротґейми...
Такий зять став Ярославові до смаку -- і він благословив закохану пару.
Такого бучного весілля, як шлюб Єлисавети і Гаральда Сміливого, сивобороді київські гуслярі ще не пригадували. От і складали про них славословія, а про їхнє кохання -- легенди ...
... Десь там лютня сумує Гаральдова.
Порохом струни припали ...
То був час вигнання і безпуття,
гнітючої Долі -- Опали.
Вдармо струни ... Хай піснь розбиває
терпіння зважнілі тенета,
як на свого Гаральда -- крізь віки і каміння --
чекає княжна 'Лисавета.
----------------------------------------------
* Косови́ця -- Смерть у міфології язичників-слов’ян.
** Оби́да -- дохристиянська богиня Злої Долі.
*** Облу́да -- злий Дух, що зводить на манівці, на блуканину.
**** Валга́лла -- бенкетна зала богів, куди потрапляли покійні вікінги після обряду трупоспалення. Тіло померлого вкладали на палубі його корабля і спалювали разом із ним.
***
[color="#ff0000"][b]"ДО ПОРТРЕТА ЧИНГІСХАНА"
[/b][/color]
... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...
А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!
... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!
Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...
... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!
Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "золотих" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...
... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...
------------------------------------------
* Блискучий Поріг -- архаїчна назва оселі хана. У час кочової доби ханський намет вирізнявся з-поміж інших лишень оздобами і високим блискучим порогом. За цією ознакою згодом стали називати султанський, або ханський палац.
***
[color="#ff0000"][b]"КАЛКА.* ТРИ МСТИСЛАВИ"
[/b][/color]
[i]"... тоді перед вели три Мстислави:
князь Києва -- Мстислав Романович,
князь Козельська -- Мстислав Всеволодич,
князь Галича -- Мстислав Мстиславович.
-- Три Мстислави ведуть нас, перемога мусить бути наша!"
***
"... страшно замучили татари князів, що попалися їм у полон.
Поклали на них дошки. На дошках посідали і так бенкетували.
("Княжа слава". Уроки історії).
[/i]
... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:
-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...
... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!
... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...
Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."
... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!
... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...
... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́*** ... ага́"**** -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́"***** -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!
------------------------------------------
* Калка -- трагічна сторінка літопису монголо-татарської навали. Бій відбувся у середу 31 травня 1223р.
** згадується епоха великого переселення народів, (VI -- VII ст.н.е., Придунав`я). Вказані кочові племена принесли багато лиха не тільки слов`янам, але й Візантії.
*** баба -- праіндоєвропейське: пращурка, вужче тюркське: мати.
**** ага -- тюркське: старшина на чолі відсіку татарського війська; ширше -- старійшина, пан.
***** "баба ... яга" -- гра слів, версія утворення східнослов`янської і руської, зокрема, "баби Яги".
***
[color="#ff0000"][b]"ГАЛИЧ. ПОВЕРНЕННЯ"[/b][/color]
Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...
А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...
Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.
Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!
Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!
У чім... і по чім...
---------------------------------
*Стрибог – у давніх слов’ян бог Вітру і повітряних стихій.
**Дай-Бож (Дажбог) – найстаріший з богів Зодіакального Сонця (Зимового) у слов’янському пантеоні. Бог Новорічного календарного циклу, поза Зодіаком – бог щастя і достатку, «Той, що дає».
***
[color="#ff0000"][b]"ОСТАННІ ЛОВИ ЯРОСЛАВА ОСМОМИСЛА"
[/b][/color]
Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!
… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.
***
[color="#ff0000"][b]"НАСТЯ ЧАГРІВНА. ПОПЕЛИЩЕ"
[/b][/color]
... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...
Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі укрилася криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).
Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок, Даринок, чи Одарк!..
... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік, на Золотий, на попелище ...
... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...
"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...
... Черлене сонце сходить по весіллю ...
... Встеляє попіл золоте шиття ...
– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)
... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!
... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...
... Чагрівна у танку перед веде ...
-----------------------------------------
* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.
** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.
***
[color="#ff0000"][b]"ОЛЕГ - ВОЛОДИМИР ЯРОСЛАВИЧІ. ДВОБІЙ"[/b][/color]
Олег Чагренко – Ольжин Володимир.
Два леза у меча. Озіріс – Сет.
Один – із пилу, другий – із гордині.
Два паростки. Два грона. З трунком – мед.
Один супроти другого… Княженки…
Один – сирітський, другий – стольний син.
Безпутній Володимир і Чагренко –
два жмутки болю… Втрати дві сльози…
Двобій між ними! Батько – поміж ними…
Зросли чужими – і умруть чужими.
І Ольжин трунок, і Настусин мід –
Розталий лід… Всіма забутий слід…
Олеже! Володимире! Агов-же!
(Я риси ваші виловлю з пітьми).
Відомо, хто в цім герці переможе –
удар-но, Боже, з горя в два громи!
Удар, Перуне! Протверези душі:
ця віковічна звідниця – юрма!
В безоднях неба, в морі і на суші –
н е м а рятунку ! П р а в д о н ь к и нема !
Чагровичу… Чагро… Оле́же… Ольже…
Престольна чара випаде із рук.
Відомо, хто в цім герці переможе –
Не благородна г а л к а … Звісно… К р у к.
------------------------------
*Олег Чагренко - позашлюбний син Ярослава Осмомисла і княженко Володимир - син від шлюбної дружини, княгині Ольги. Якось так склалося, що у взаєминах між Ярославом Осмомислом і княгинею Ольгою не було родинного тепла, бо слухалася вона порад боярської верхівки, навіть у справах сімейних. До того ж, Ярослав дуже хотів мати спадкоємця престолу - сина, а перші дві дитини - були дівчатками. Отож, коли Ярослав покохав Настю з половецького роду Чагрів, і вона стала "непраздна", себто чекала на первістка, лиха Доля-Обида зіграла з Ярославом злий жарт - майже в той самий час (на місяць швидше) "непраздною" стала і княгиня Ольга. Народилися в обох - сини, ясна річ шлюбний син Володимир - трохи раніше від Олега Чагренка. Проте засліплений коханням, Ярослав віддав перевагу новій сім'ї - і тяжко за це поплатився... Боярська рада, підбурювана княгинею Ольгою, здійснили свою "чорну справу" - спалили Настю Чагрівну живцем на вогні, а князя Осмомисла повели до церкви на присягу вірності. Князь до кінця життя не оправився від болю втрати - він знищив усіх змовників, а княгиня Ольга і княженко Володимир змушені були втікати від розправи за межі Галича у польські володіння, а згодом і в російські... Ольга закінчила свої дні у монастирських стінах міста князя Володимира-Суздальського. Втративши Настю, Ярослав Осмомисл робить Олега Чагренка своїм спадкоємцем, залишаючи Володимиру лише намісництво у Перемишлі. Та не так сталося, як гадалося Ярославу. Відразу по його смерті, на другий же ж рік - бояри отруїли Олега. Щодо княженка Володимира, що став опорою матері супроти батька, то відомо, що примандрував він у Путивль-град, у маєтки своєї сестри, знаменитої княжни Ярославни, що в 14 років була віддана в законні дружини князю Новгород-Сіверському - Ігорю. Коли ішов Ігор у похід на половців і був узятий в полон, хан Гзак у відповідь штурмував стіни Путивля-граду. І на обороні його стояла дружина Ярославна з своїм братом Володимиром. Звідси є припущення, що імовірним автором "Слова о полку Ігоревім" є саме княженко Володимир - безпосередній учасник цих подій. У вірші акценти розставлені не за княжими рангами - бо, звісно, серцю не прикажеш!..
***
[color="#ff0000"][b]ЄВПРАКСІЯ І."СІМЕЙНИЙ ПОРТРЕТ"
[/b][/color]
…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…
…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..
Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…
…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…
***
[color="#ff0000"][b]ЄВПРАКСІЯ ІІ. "ДВІЧІ ВІНЧАНА"[/b]
[/color]
Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!
... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.
... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!
... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.
Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...
... це -- Україна, доню,
твій Едем.
----------------------------
* У 1106 році під іменем Адельгейди Євпраксія постриглася у черниці. Похована у соборі Успіння Богородиці у Києві.
***
[color="#ff0000"][b]"ЛЕВ У ЛАВРОВІ*. СВІТЛО І ТІНІ"
[/b][/color]
Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.
Христа розп`ято ... Ідоли падуть ...
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь -- провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є ...
Коли у серці Бог -- ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат ...
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат ...
... Вартує лев у княжім передмісті ...
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті ...
Констанції пошлюблена рука ...
А далі -- вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ ...
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена ...
Та на вазі -- супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій --
на хліб і сіль, на спільний коровай!
... У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла -- не бліда константа
недосконалих пошуків земних ...
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних ...
Суть воїна і мужа, і привідці --
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,
тоді -- в и с о к а, благородна смерть!
... Констанціє ... (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання ...)
... Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
-----------------------------------------
* Лаврів -- місцевість у Старосамбірщині. У Спаському монастирі князь Лев Данилович провів три останні роки життя. Помер 1301 року. Похований там же.
(Зі збірки історичних портретів "СЕМИВІДЛУННЯ". - Львів:Каменяр,2008)
П.С. За цю збірку авторка удостоєна літературної премії ім. Маркіяна Шашкевича у 2009 р.
Цикл "ПРАОТЧІ ЛИКИ З ОБРИСОМ РУСІ" видрукуваний на сайті часопису "ЗОЛОТА ПЕКТОРАЛЬ"
https://zolotapektoral.te.ua/%d0%bf%d1%80%d0%b0%d0%be%d1%82%d1%87%d1%96-%d0%bb%d0%b8%d0%ba%d0%b8-%d0%b7-%d0%be%d0%b1%d1%80%d0%b8%d1%81%d0%be%d0%bc-%d1%80%d1%83%d1%81%d1%96-%d1%86%d0%b8%d0%ba%d0%bb-%d1%96%d1%81%d1%82%d0%be%d1%80/
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004075
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024
...Авжеж, тривалий строк
від наскельного мамонта -- до Джоконди...
І все це -- людська п'ятірня,
що спершу навчилась тримати палицю,
а потім винайшла... атомну бомбу...
Авжеж, тривалий строк
від знаку "моя печера" --
до символу "наша Земля"...
Чи, може, ще й досі
в кремлівських застінках
марять кам'яним ренесансом?
...Тільки мамонта в скелі
вже не буде кому
вибивати...
24.01.24
З раннього… Переосмислене)))
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003990
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.01.2024
...в моєму житті було багато крику
і тому я навчилась розмовляти пошепки,
і навіть більше -- " про себе"...
24.01.24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003915
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024
[color="#ff0000"][i]Пропоную свою радіовиставу до 75-ліття Василя Стуса, записану у 2013 році на Радіо "Воскресіння" разом із чоловіком Романом. Вона збережена у Тегах ІРИНА ВОВК в АРХІВІ РАДІО ВОСКРЕСІННЯ.
Прослухати її можна, запустивши в рух звукову доріжку)))...[/i][/color]
https://www.rr.lviv.ua/podcasts/do-75-richchya-z-dnya-narodzhennya-vasylya-stusa/
"...Віддай мені своєї смерти частку,
візьми од мене часточку життя,
і вдвох уникнем самоти, як пастки,
і не потрібне буде вороття
у проминуле, що майбутнім стало,
в вельможний нескінченний сон степів,
та за тобою небо запалало,
овогнене грозою стожалів".
ВАСИЛЬ СТУС. "ПІД ТЯГАРЕМ ХРЕСТА". Вибране. -- Львів: Каменяр, 1991
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003914
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024
[color="#ff0000"]Я виростала під пісні легендарного"Тріо Мареничів". Тоді кожна з цих пісень ставала популярним хітом, себто її співали на гостинах, весіллях, родинних учтах за столом. Ця старовинна пісня -- [b]"Скрипливії ворітечка"[/b] --у період мого дитинства пройшла повз мене непоміченою. На відстані майже з пів століття вона раптом вразила мене і текстом. і чудовою мелодійністю. Даю посилання на інтернет-ресурс - послухайте, це тиха душевна насолода... [youtube]https://youtu.be/TDEGjmP-Lj0?si=yRx2T_Q8A9K1Ds1X[/youtube][/color]
https://www.facebook.com/watch/?v=1180129802539896
Скрипливії ворітечка,
Брехливії люде́,
На кого ж ви набрешете,
Як нас тут не буде́…
Брешіть, брешіть, воріженьки,
Набрешете злиха́…
А ми з тобою, миленький,
Кохаймося стиха́.
Любімося, кохаймося,
Щоб мати не знала.
Прийде пора – розстаньмося,
Як чорная хмара.
Чорна хмара наступає,
Дрібний дощик іде…
А з нашого коханнячка
Нічого не буде́…
Скрипливії ворітечка,
Брехливії люде́…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995340
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 04.10.2023
[color="#ff0000"][i]«Ой Василю, Василечку, Василю-Васильку,
Повісь ми коралики на білую шийку!»
(Коломийкові ритми)[/i][/color]
… коли Душа летить до білих зір,
тоді ніщо не спинить того лету –
вбирає Небо зоряний убір
на світлу пам’ять воїну-поету
во славу Духа. Дух живий єси –
ширяє вольно у розкриллі білім.
А поміж зір – анге́льські голоси:
–О не сумуй, наш воїне, за тілом,
бо що є тіло, тіло – не броня –
від куль, що поціляють навмання…
Прийми, Василю, й ти анге́льські крила,
Аби Душа, возрадуясь, летіла…
[i]7 серпня 2016 (Сороковини)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990726
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.08.2023
Січень. Війна.
Свіча, як сльоза – черлена…
Серце від болю вижбухує,
Дев’ятим валом – нена́висть…
Хата затаєно слухає –
Устя грає Шопена…
Сладосте незбагненна,
Вічна любовна парость…
Темне вино пролите
В зойках розлук необачних.
Тінь у Саду Гетсиманськім –
Чаша скорбот відпита…
Хто заборонить любити
В цих міріадах плачних,
В цім безголоссі крику –
Хто заборонить любити!!
Томно душі… черлено…
Тане свіча на покутті,
Вірші, з ланців розкуті –
Хочеться жить шалено!
В хаті, в зими на розпутті
Устя грає Шопена –
Вічна любові парость,
Сладосте незбагненна…
27.01.2023
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972166
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2023
[i]Вітаючи з Українським Різдвом писемницьку громаду, зроблю витяги найважливіших літературних тематичних побажань і традиційних віншувань, сьогодні як ніколи актуальних[color="#ff0000"][/color][/i]...
[i]Почну, мабуть, з улюбених дощечок вікопомної [b]"Велес-книги",[/b] обминаючи дискусії науковців про її автентичність[/i].
[b]Дощечка 3 [/b]
[color="#ff0000"][i]«Тримайтесь, браття наші, плем’я за плем’я,
рід за рід, і бийтеся за себе на землі нашій,
яка належить нам і ніколи іншим…»
«… Се ж бо ми є русичі, славці богів наших.
Співи наші і танці, ігрища і видовища
на славу їх. Се ж бо сідаємо на землю
і беремо пучку землі до рани своєї
і товчем до неї, аби по смерті міг стати
перед Марморею і щоб сказала:
«Не маю винити того, який є повен землі
і не можу його відділити од неї».
І боги, будучі там, доречуть від себе:
«Єси русич і пребудеш ним, бо взяв єси
землі до рани своєї і приніс її до Нав’я.»[/i][/color]
[b]Дощечка 7Ж [/b]
[color="#ff0000"][i]"...Течуть ріки великі на Русі,
і многі води їх журчать, співають стародавнє.
Про тії боляри, якії не боялися… і літа многії
боролися о вольність руську.
Ті то славні нічого не берегли, ані життя свого,
– тако ріки о них берегинять. І вітри буйні
гасають над ними, плачуть восени,
а в зимі студеній гурлихають по них.
І голублять дівоньки і ті це говорять,
як погибли тії у славі, а не оставили
землі своєї ворогам.
Ніби є ми, синове, також потомки
і не лишимо ми також землі нашої…"[/i][/color]
[b]Дощечка 8[/b]
[color="#ff0000"][i] «Боронись, земле руська, і борони сама себе,
а щоб інші не були на твоїх крячах,
а тобто ворогам не далася охомитана
і до воза прив’язана, аби тягла той,
куди хотять чужії влади,
а нібито ти хочеш іти сама»[/i].
[/color]
[b]Дощечка 7А[/b]
[color="#ff0000"] [b][i]«Єсьми многі, а вороги не суть такі многі,
як ми єсьми, русичі, а ворогів не стільки, як у нас.
А де впала кров наша, там є земля наша,
і це вороги знають, і це на нас стараються,
і ці старання їхні марні будуть,
як вони були і в старі часи отців наших".
[/i][/b]
- [i]На Русі течуть ріки великі,
в ріках води журчать многоликі.
Ріки «многая літа» співають,
а роки все течуть, все минають.
Отчі лики в синах не загинуть, –
тако ріки о них берегинять,
а вітри буйно віють над ними,
плачуть в осінь, гурлихають в зими.
І голублять голубки – дівчата
тих, що в ноги не вміли крячати,
ще й тягти на крячах своїх воза
в хомутах до чужого обозу.
Єсьми руси і суть такі многі,
що нікому не падали в ноги,
а де падали в битві суровій
там земля наша кровна від крові.
Бережіть свої руки від крові![/i]
Будьте, внуки, живі і здорові![/color]
(І.В. - себто авторське)
***
[color="#ff0000"][b]Олекса Стефанович[/b][/color] і його поезія[color="#ff0000"] [b]"Просто"[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]"Просто. Не йти праворуч
Ані ліворуч — ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.
Вітер, що хмарі — в груди, —
В груди, в горби хребта…
Поруч хай вітер буде,
А вдалині — мета.
Чорно кругом чи біло,
Не зупиняти рух.
Може зламатись — тіло,
Але ніколи — дух".[/color]
Прага, 1936[/i]
І, нарешті, традиційно різдв'яне, але забарвлене в новий колір воєнного лихоліття:
[color="#ff0000"][i][b]"Весела ніч, весела година –
Ісус народився, маленька дитина.
Хоче вам слово Боже сказати,
Благословення принести до хати.
Може, в тій хаті кого бракує?
Може, в тій хаті хтось гірко сумує?
Кого бракує не забувайте,
Хто гірко сумує – розвеселяйте!
Разом з Ісусом маленьким на сіні
Христос ся Рождає на Україні"!
[/b][/i][/color]
Це віншування є неодмінною складовою щорічної коляди і вертепного дійства у Молодіжному Експериментальному Театрі Аматорів "МЕТА", з яким пов'язаний мій життєпис з середини 80-их років минулого століття.)))
Отож, співаймо славу [color="#ff0000"]Українському і Праукраїнському Різдву[/color], як це робив[b] Григорій Савич Сковорода[/b]:
[color="#ff0000"][i]"Ангели знижайтеся,
ко землі зближайтеся.
Христос-Бог, сотворший віки,
живе нині з человіки.
Станьте хором
всі собором,
веселітеся,яко з нами Бог!
Се час ісполняється,
се син посилається.
Се літа прийшла кончина,
се Бог посилає Сина.
День приходить,
Діва родить,
веселітеся, яко з нами Бог!
Ми ж тобі рожденному,
Гостеві блаженному
серця всіх нас отверзаєм,
в дом душевний призиваєм.
Піснь співаєм,
восклицая,
веселящеся. яко з нами Бог!"[/i][/color]
- СЛАВА УКРАЇНІ!
-ХРИСТОС НАРОДИВСЯ!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=970439
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2023
[color="#ff0000"][i][b]...І Новий Рік, і це Різдво --
як остроги́... як остороги...
Нехай Рожденне Божество
веде нас всіх до ПЕРЕМОГИ[/b]![/i][/color]
[i]Дорогі побратими і посестри по перу, нехай Рік, що приходить, осяє нас всіх променями СПРАВЕДЛИВОЇ ПОМСТИ ворогам і мирної творчої праці на благо України!
Сили, наснаги, здоров'я і божої присутності над усіма нами і нашою рідною землею.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969679
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2022
…а нам ще много жита треба вижати…
…а нам ще в цьому пеклі треба вижити…
Перемолоть сто пу̀дів, сто – ізжить.
…А нам… а нам… перемагать і жить.
А нам стрічать лелечок з лелечатами.
А нам ще забавлятись з онучатами:
Дівчаток пестить, хлопчиків мужнить…
А нам…а нам… перемагать і жить.
А нам ще мальви під вікном леліяти,
А нам ще дим од згарищ перевіяти,
Допоки Часу річечка біжить…
А нам.. а нам… перемагать і жить.
А нам іще любити небо з хмарами
І поминати рідних над Стожарами,
А кості вражі в порох спорошить –
А нам… а нам… перемагать і жить.
А нам ще зводить мир над Україною,
Могучою спільнотою-родиною
Плекати мови калино́ву віть –
А нам… а нам… ПЕРЕМАГАТЬ І ЖИТЬ!
2 червня, імпровізація.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=949429
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2022
[color="#ff0000"]Слова: Микола Вороний
Музика:Ярослав Ярославенко
Рік написання: 1917
Текст пісні [b][i]«О Україно, о рідна ненько!»[/i] [/b]написав поет та один з засновників Української Центральної Ради Микола Вороний навесні 1917 року, невдовзі після Лютневої революції. Того ж року її опубліковано в одному з перших номерів «Народної волі», а невдовзі — і в стрілецьких часописах (1922-го — з нотами). Музичну обробку згодом здійснив Ярослав Ярославенко.
Мелодія її сягає корінням до церковної композиції «Многая літа», відомої з часу XVIII ст., а згодом у дещо відредагованому варіанті пісня виконувалася спочатку в Галичині, а потім по обидва боки Дніпра в період визвольних змагань Січового Стрілецтва, як улюблена заклично-переможна пісня-марш.
За часів української Незалежності мелодія на мотиви [i]«О Україно!» [/i]Миколи Вороного поруч із [i]«Червоною калиною»[/i] Степана Чарнецького довгий час були офіційними фанфарами Президента України. Слова з твору —[i][b] «За Україну, за її волю»[/b][/i] вишито на бойових прапорах частин Збройних Сил України.
[/color]
https://www.youtube.com/watch?v=XXPYjZfI1zc
О, Україно! О люба ненько,
Тобі вірненько присягнем!
Серця кров і любов,
Все тобі
віддати в боротьбі…
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!
Яре́мні пута ми вже пірвали
І зруйнували царський трон.
З-під ярем і тюрем,
Де був гніт --
ідем на вольний світ.
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!
За Україну, з вогнем-завзяттям,
Рушаймо, браття, всі вперед!
Слушний час кличе нас,
Ну ж бо враз
сповнять святий наказ.
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!
Вперед же браття, прапо́р наш має,
І сонце сяє нам в очах.
Дружній тиск, зброї блиск,
Кари гнів
і з ним побідний спів...
За Україну, за її волю,
За честь і славу,
за народ!
P/S [i]яре́мні пута - невільні пута
прапор має- прапор майорить.[/i]
[color="#ff0000"]Кожен з нас, співаючи рідною українською мовою "многая літа", водночас співає "многая літа" неньці-Україні. Многая літа нашій рідній Землі, Її вірним Синам і Доням, що об'єднались духом супроти ворога! ТРИМАЙМО СТРІЙ! ПЕРЕМОГА ЗА НАМИ!
- СЛАВА УКРАЇНІ!
- ГЕРОЯМ СЛАВА![/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=941572
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.03.2022
[color="#ff0000"][i]- Христос народився!
В переддень Старого Нового року згадуються знайомі обличчя, яких уже нема серед нас, зокрема, нашого кума Василя, до якого йшли з вітаннями на Старий Новий рік театральною громадою з костюмованим вертепом, співаючи староукраїнських коляд та щедрівок.
Давню щедрівку [b]"Ой рано-рано кури запіли..."[/b] (один із її численних варіантів) знали всі (укупі з Василем), хто належав до Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", що виник у Львові в 1979 році як єдиний україномовний аматорський театр, і існує по сьогодні у потрійному вигляді - до "старої" "МЕТИ" додалися наші діти: "Нова МЕТА" і "Юна МЕТА". Це саме "стара" "МЕТА" відроджувала у 1988-1989 рр. вертепи і грала Купала в горах Нижнього Синевидного, заповіднику Львівського Знесіння, в Гідропарку на Дніпрі на запрошення Леопольда Ященка і навіть в Ченстохово, на зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ.
Отож, виспівуючи щедрувальні тексти [b]"Ой рано-рано кури запіли..."[/b], вітаю усіх, хто має старокняже ім'я ВАСИЛЬ, що у слов'янській міфології асоціюється з Місяцем.[/i]
[/color]
"Ой рано-рано кури запіли,
А ще раніше пан Василь встав.
Ой устав, устав, три свічки зсукав.
При першій свічці - личко вмивав.
При другій свічці - одежу вбирав,
При третій свічці - коня сідлав.
А вибирав си він в гір по дівку,
Він в гір по дівку, ще й по вірмінку.
Вона до него переказала:
– Пане Василю, не труди коней.
Не труди коней, та не шли бо́яр,
Бо я до тебе сама приїду.
Через поля йшла перепілко́ю,
Через ліси йшла чорной галко́ю.
До хати ввійшла маківочко́ю,
А за стіл сіла невісточко́ю".
[i]P.S. на жаль, в інтернеті нема запису мелодії саме такої, яка знайома нам - інші фольклорні варіанти цієї щедрівки і по характеру тексту, і мелодією далекі від тої, що пропонується вашій увазі.
[/i]
[color="#ff0000"] Вертепи театру "МЕТА" 1988-1989 рр. можна побачити в інтернеті:
[/color]
https://www.youtube.com/watch?v=lxZFJ6TRC5w&ab_channel=igor99934
https://www.youtube.com/watch?v=x6Ce1FESDaw&ab_channel=KhrystynaKlekh
https://www.youtube.com/watch?v=U4oIR-JCoxo&ab_channel=KhrystynaKlekh
[color="#ff0000"]З НАСТУПАЮЧИМ СТАРИМ НОВИМ РОКОМ, з Меланкою та Василем!
Щедрості Божої та Миру![/color]
[color="#ff0000"] - Дай же Вам, Боже,
при хаті ситно -
хлібно і питно,
а в дім прибитно.
Дай же Вам, Боже,
при хаті зілля,
при хаті зілля -
в хату весілля!
Дай, Боже!
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=936727
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 12.01.2022
Коли паде в саду лапатий сніг,
Коли в душі жива зимова казка,
Промов до мене слово-оберіг:
- Не плач, Ірусю, усміхнись, будь ласка!
Не плач, не плач, хоч в серці запече
Зимовий сум… пронизливий, як вітер.
Тоді торкнися ніжно за плече:
- Ці дві сльозинки, мила, я вже витер…
А далі піде мова про… біду,
Про товщі снігу, що лягли на плечі…
Я сім по сім цих бід перебреду
І прихилю до віч різдвяний вечір.
І ми уп’ємось казкою сповна –
Бо що для нас ця заметіль, їй-богу –
Дивися… бачиш – сніжна далина
І місяць вповні світить нам дорогу…
Там щедростей різдвяних – цілий міх,
Там радостей - сповиті снігом гори…
А ми журбою зорем переліг,
А ми любов’ю се́рця заговорим…
Дивися… у вікні – наш диво-сад
Зимою розмальований на біло…
- Не плач, Ірусю, мила, «мам ті рад»...*
О, мам ті рад - не плач, Ірусю! Мила…
Зимова ніч на білому коні
Проскаче по засніжених узгір’ях…
А ці слова залишаться в мені,
Неначе зорі, рождені в сузір’ях.
14 грудня 2021, імпровізація
[i]*"мам ті рад" - "я тебе люблю" в одній із слов'янських мов ("mam ti rad")
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=933856
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2021
[i]«зривайте рожу, коли є цвіт,
коли дівчи́ні 17 літ»…
(з вуличного шансону).[/i]
На осінь звично в небі переміна:
Ідуть дощі… кружля відлетний птах…
У храмі ревно преклонив коліна
Напів-мирянин і напів-монах.
– Молю Тебе, всемилостивий Боже,
Воздай мені за ісповідь гірку.
Я розповім тобі про… дику рожу,
Що виросла не в райськім квітнику.
В саду у мирі квітла дика рожа,
Любила бджіл і мріяла про шлюб…
Я пожадав чужого, Боже, ложа
І в квітнику содіяв перелюб.
Я розплітав цій рожі темні коси,
Я в місяця просив її руки.
Вона, напевно, й досі ще голосить
У спогадах про вильця й кісники.
Я їй спивав росу з п’янкого тіла,
Допоки місяць в хмару покотивсь…
А на світанку рожа обімліла –
Я тілом жінки, Боже, причастивсь!
Я смакував гріховне це причастя,
Ховав чоло під пу́рпурний покров.
Ох, це рослинне… пелюсткове щастя!
(…А в пуп’янку текла червона кров).
Я смакував, я шматував, впивався,
Аж поки мід не видався гірким.
Мій дух ослаб – і врешті я злякався…
(А, може, дух від роду був слабким)!
Що цей квітник – він дихає вороже,
Що тут між терня плодяться вужі…
Я не молю о тіло тої рожі,
Молю лишень о зцілення душі!
(А пуп’янок)?
… Про пуп’янки – байдуже…
Їх прихистить ‘горожа і квітник.
Моя блаженна втіхо, дика руже!..
(І на півслові непомітно зник).
Прости мені, всемилостивий Боже,
Я вбив її!.. Моя блакитна лож!
(А як же бути з білим квітом рожі –
Не пожадай!? Не вбий!? Не чужелож!?)
…Тремтять уста, палають скроні – любиш!? –
Скажи мерщій…
– О Боже, поможи…
За мить палкої ласки душу згубиш!
А, зрештою, нічого не кажи…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.11.2021
[color="#ff0000"][i]Мені часто доводилося писати присвяти знайомим та друзям з нагоди уродин. Траплялося, що серед них – відомі, шановані в Україні та за її межами люди. На цей раз мова йтиме про народного артиста України[b] Богдана Миколайовича Козака, [/b]який натхненно працює більше півстоліття у Львівському академічному драматичному театрі ім. Марії Заньковецької. Це він заснував факультет культури та мистецтв при Львівському національному університеті ім. Івана Франка, зокрема кафедру театрознавства та акторської майстерності. Якийсь час був деканом, дотепер – завкафедри. Учні його, випускники факультету, працюють у мистецтві по всій Україні. Вчора була дата його народження. Присвята, яку я пропоную вашій увазі, написана десять років тому, але все що там заримоване – актуальне і зараз)))…
Згадувані ролі Богдана Козака і вистави «заньківчан» вплетені в рими – відшукайте їх в якості надзавдання!
[/i][/color]
…А що, Богдане, чи ТЕАТР – не ноша
На все життя – до праці й до меча?!
Чи Мельпомена, дівка прехороша,
Зронила шалю з білого плеча?..
Чи Ангел-херувим на полі бою
Прослав до ніг кирею золоту:
Вести ТЕАТР до поступу й розвою –
Посіяв в чо́лах пресвяту мету!
Корінф чекав… Корінф благав: – Юначе,
Відпий цю чару, цей гранат гіркий!
Допоки серце в ранах не заплаче,
Не звідаєш, АКТОРЕ, хто такий…
Явилися… Підступність і кохання…
…І Він прийшов… Отелло і Макбет…
Пан Возний… Яго… - (видива туманні!) –
Інспектор Гуль… Жевакін… Президент…
Причулися нізвідки Небилиці,
Промовилися мудро Байкарем…
Множинні лики, характерні лиця –
Сальєрі і Пилат – (і нерв, і трем!)…
І ті жінки… Марія Заньковецька,
Пантера Чорна в очі зазира…
(Химерна Пані – Доленька мистецька!
Химерна тінь на кінчику пера)!
Окраденої Анни зойк тривожний –
Назустріч їй Микола Задорожний.
А там – у маскарадних масках Ніна,
Арбєніна кохана половина…
Магічне коло – в танцювальнім русі
Гусари й Дами, Зосі і Жабусі…
Сеньйори… Бургомістри… Невідомі…
Аж ген – Тартюф сміється у Содомі!...
А в небесах, що виснуть, як мана,
Як скарб безцінний – шабля Богуна!
І все оте – Твоє гірке причастя:
Професії АКТОРА тихе щастя.
Немов Орфей в передчутті обнови –
За дар душі – ВІНЕЦЬ ЗАВЖДИ ТЕРНОВИЙ.
Орфея чудо начебто й просте:
ВІНЕЦЬ ТЕРНОВИЙ ЛАВРОМ ПРОРОСТЕ!
…За чашу ту, що Богом ниспослана,
Бо творча доля – ноша нелегка! –
У Храмі Слова возвістим: ОСАННА!
Ars longa… За БОГДАНА КОЗАКА!
[i]З щирою приязню і легкою рукою –
Ірина Вовк.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932241
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2021
[color="#ff0000"]Страшенно люблю лемківські пісні - в нас на Галичині вони дуже популярні. Серед моїх найулюбленіших - пісня [i][b]"Па́лянка" [/b][/i](так в народі називали [i]"біле́ньку-любе́ньку"[/i], себто [i]"оковиту"[/i]). В інтернеті я знайшла кілька варіантів, але хочу запропонувати вам той, що знаю сама багато років. Бо мала щастя сама її виконувати в колі своїх добрих друзів-однодумців і побратимів із Львівського Молодіжного Театру Аматорів - "МЕТА", де співочі душевні голоси виводили "Палянку" на наших спільних забавах і на моїх творчих вечорах. Правда, ніхто не переслідував мету записувати нас у час співу.
[/color]
Поляна, поляна… на поляні – яма….
Поляна, поляна… на поляні – яма….
Што то за па́лянка, што я ще й не п’яна!
Што то за па́лянка, што я ще й не п’яна!
П’яна я, п’яна я – треба мене вести…
П’яна я, п’яна я – треба мене вести…
А по-передоньку паляночку нести.
А по-передоньку паляночку нести.
Штири фраїрочки, за що ми судите.
Штири фраїрочки, за що ми судите.
За того Янічка, што ма карі очка.
За того Янічка, што ма карі очка.
Палянка-шалянка зрадила шугая.
Палянка-шалянка зрадила шугая.
А шугай Ганночку в зеленім гайочку.
А шугай Ганночку в зеленім гайочку.
Поляна, поляна… на поляні – яма….
Поляна, поляна… на поляні – яма….
Што то за палянка, што я ще й не п’яна!
Што то за палянка, што я ще й не п’яна!
...Один з варіантів [i][b]"Пиємо-пиємо[/b]"[/i], надрукованих в інтернеті, я знайшла у виконанні акторок Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса - Наталі Рибки-Пархоменко і Марії Онещак. За що їм сердечно дякую, бо є можливість дати вам посилання:
https://www.facebook.com/watch/?v=675480159878326
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=932076
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2021
Як же мені не кохати – вітер жу́ру носить,
Як же мені не співати, коли серце просить…
Жура полем, жура бором – аж під сиві хмари,
Плаче серце тихим болем, доки зійдуть чари.
Гей, наповню чари срібні мед-вином по вінця,
Та й розсію сльози дрібні в росах по колінця…
Впадуть роси на покоси – золотеє жниво!
Уплетуться вінцем коси, жниварям на диво.
Погуляймо, жниварята, славно погуляймо,
А по сьому коровайну «красну долю» вкраймо.
Доле Красна, будь ми щасна, не колися стерням,
А вродися, Красна Доле, коровайним зерням.
Вийся, вийся, короваю, аж під сиві хмари,
А я собі заспіваю, доки діють чари.
Як же мені не співати – вітер журу носить,
Як же слів не римувати, коли серце просить…
[i]29 жовтня, 2021[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=929289
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2021
[color="#ff0000"][b]28 серпня — Успіння Пресвятої Богородиці і
«Перша ПРЕЧИСТА»
[/b][/color]
28 серпня православні та греко-католики святкують [color="#ff0000"][b]Успіння Пресвятої Богородиці. [/b][/color]
За традицією східної церкви свято Успіння Пресвятої Богородиці належить до переліку дванадцяти найбільших свят церковного року. Відзначається 15 серпня за старим стилем, 28 серпня – за новим (Католицька та більшість православних церков світу святкують Успіння 15 серпня). Передував святу [b]Успенський піст, [/b]який розпочався 14 серпня і тривав два тижні.
З апокрифів відомо, що за три дні до смерті Марії явився архангел Гавриїл і сповістив про близький перехід її до вічності. Немає історичних даних, як довго Божа Мати ще перебувала на землі після Христового Вознесіння, ані коли, де і як Вона померла, бо про це у Євангелії нічого не згадано.
Свято має подвійний зміст: зрозуміла людська скорбота поєднується з радісною упевненістю в тому, що смерті як знищення і небуття просто не існує. На це вказує і слов'янська назва : «Успіння» — тобто « Сон», за яким буде пробудження і слава.
Про земне життя Діви Марії відомо мало: канонічні Євангелія говорять про Неї тільки у зв'язку з Ісусом Христом. Відомо, що вмираючий Христос просив Її усиновити Свого улюбленого учня — св. Іоанна Богослова . Нарешті, Книга Діянь апостольських говорить про Її перебування серед апостолів в свято П'ятидесятниці. Після Пятидесятниці Діва Марія перебувала в Єрусалимі близько 10 років. Подальше життя Богоматері описане тільки в апокрифічних джерелах, що не увійшли в Біблію і не мають догматичного змісту.
Один з переказів свідчить про участь Марії у розподілі між апостолами земель, куди їм належало відправитися для проповіді. За жеребом Їй випала Іверія (Грузія), з якою Вона згодом опинилася таємничо пов'язана через Іверську ікону Божої Матері . Але ангел вказав Їй інший шлях — на Афон (північний схід Греції), і ця Свята Гора стала пізніше світовим центром православного чернецтва, місцем особливого шанування Богоматері.
Під час гоніння Ірода на юну Церкву Христову, Пресвята Діва Марія разом з апостолом Іоанном Богословом в 43 році пішла в Ефес (на західному узбережжі Малої Азії), в якому проповідувати Євангеліє випав жереб апостолу Івану Богослову. Молилась і займалась рукоділлям, і відвідувала місця, які стосуються земного життя її Сина, що рано пішов з життя. Вона була також на Кіпрі у святого Лазаря Чотириденного який був там єпископом; і на Святій Горі Афонській, про яку, як каже святий Стефан Святогорець, Матір Божа пророчо сказала: [i]"Це місце буде Мені в жереб, даний Мені від Сина і Бога Мого. Я буду Заступниця місцю цьому і Богу молитимусь за нього ".[/i]
Події останніх днів, безпосередньо пов'язані з Успінням Богоматері, символічно відтворюють найважливіші моменти Її життя. Новим Благовіщенням стає сповіщення архангела Гавриїла про близьку кончину, а прийняття Марії разом з тілом в " небесну славу " — новим Введенням в Храм. Як колись Богоматір тримала на руках немовля Христа, так тепер Її Син, що спустився з небес до смертного одра, приймає на Свої руки маленьку і тендітну душу Марії, яка народилася в нове життя. Такою, у вигляді сповитого немовляти, зображується Її душа на православних іконах свята.
Незабаром настає кульмінація: розлучена з тілом Душа Богоматері знову чудово з ним возз'єднується, і потім воскресле тіло йде в Потойбічний світ. Апостоли, які зібралися в Єрусалимі для Її поховання з усіх кінців Всесвіту, розкрили на третій день гробницю для запізненого апостола Фоми. І цей апостол, що колись засумнівався в Воскресінні Христа, тепер сам сповістив товаришам про воскресіння Його Матері: бажаючи поклонитися тілу Марії, він знайшов у печері одні лише похоронні пелени .
Час Успіння Діви Марії невідомий. Очевидно лише, що це було до перших гонінь на християн, розв'язаних божевільним імператором Нероном в 64 році. Старохристиянська традиція вказує гробниці Діви Марії, Її батьків Іоакима та Анни, а також Йосипа Обручника в Гефсиманському саду, в східній частині Єрусалиму.
Сказання про тілесне піднесення Богоматері на Небо поділяють християни і Православної, і Католицької Церков. Відсутній в Православ'ї урочистий момент увінчання (коронування) Діви Марії як " Цариці Небесної " Ісусом Христом — улюблений сюжет західного релігійного мистецтва та живопису.
Успінню Богоматері присвячені багато храмів Сходу і Заходу. Назва свята відбилася також в одній з найпоширеніших на Русі " священичих " прізвищ — [b][color="#ff0000"][i]«Успенські» .[/i][/b][/color]
Основу свята Успіння творять священна традиція Церкви від апостольських часів, апокрифічні книги, постійна віра Церкви та одностайна думка Святих Отців і Вчителів Церкви першого тисячоліття християнства але в Євангелії про цю подію немає свідчень.
[color="#ff0000"][b]Свято Успіння[/b] [/color]належить до найстарших Богородичних свят. Святкування його почалося в Єрусалимі невдовзі після Собору в Ефесі(431 р.). Первісне святкування пам'яті Успіння під впливом Єфеського Собору наголошувало радше привілей її Богоматеринства і тому звалося «Свято Марії-Богоматері». В одній з похвальних бесід на честь преподобного Теодосія Великого (†529) говориться, що палестинські монахи щорічно з великим торжеством святкували 15 серпня «Пам'ять Богоматері», тобто пам'ять її Успіння. У Сирії в п'ятому столітті це свято мало назву «Пам'ять Блаженної». Аж у шостому столітті празник отримує свою теперішню назву: «Успіння Пресвятої Богородиці». У перших віках не всі Церкви Сходу святкували Успіння одночасно. Олександрійський патріарх Теодосій (†567) приписав празнувати Успіння 6 січня, а празник її Внебовзяття 9 серпня.Етіопська Церква і сьогодні 6 січня празнує «Успіння тіла нашої Чистої, Святої, Славної Богородиці Діви Марії», а 9 серпня «Вознесіння тіла нашої Діви Марії, Богородиці на небо». Вірменська церква святкує Успіння в неділю між 12 і 18 серпня. Інші Церкви празнували його 18 серпня.
Цісар Маврикій (582–602) поширив празник Успіння на цілу візантійську державу і наказав святкувати його 15 серпня, бо того дня він був осягнув перемогу над персами.
Святу Успіння Пресвятої Богородиці відповідає [color="#ff0000"]ікона Успіння Богородиці.[/color]
Існує певна аналогія між іконою «Успіння Богородиці» та іконою «Anastasis» — «Воскресіння Христове». Західні іконописці виділяють у житті Христа два моменти. Спершу смерть та зішестя в Ад, а потім — Воскресіння. На Сході, навпаки, — зшестя в Ад вже є воскресінням, адже смерть вже подолана смертю. Та ж сама концепція виражена також на Богородичних іконах: тут «Успіння» є пробудженням у Царстві Божому.У них насамперед спостерігаємо явище смерті: душа виходить з тіла. Але вона не сходить у Шеол, до пекла, що відповідало б єврейським уявленням. Не піднімається вона й до неба, як би цього хотіла грецька платонічна теорія. Її беруть руки Христа: «Душі праведних у руці Божій». Христос тримає в руці душу своєї Матері з такою ж ніжністю, з якою Вона тримала на руках воплоченого Бога у подобі Дитяти. Лице Богородиці у хвилину смерті виражає спокій, її очі закриті, руки складені на грудях.
Дивною може здаватися сцена, яку на деяких іконах «Успіння» зображають перед труною: єрусалимський першосвященик Афоніуш хоче перекинути труну, де лежить Богородиця руками, але архангел Михаїл без вагань відрубує їх мечем. Таким буквальним способом легенда виражає сувору настанову: забороняється наближатися до тайн потойбічного життя з тою ж цікавістю і з тими ж методами пізнання, які застосовуються до світових явищ.
Але найбільш дивовижним і догматично найбільш глибоким іконографічним мотивом є не вознесіння Богоматері у центральній сцені, а сходження на землю Христа серед херувимів, у славі, яка належить Йому в кінці віків. Таким чином, перехід від цього життя до іншого здійснюється через Христа, через Його присутність. Для Його Матері останній прихід Христа настав раніше, адже вона є «есхатон» — остаточна досконалість створіння.
Тут знаходить своє найкраще вираження есхатологізм східних Церков: другий прихід Христа на землю — це факт майбутнього, яке нас очікує. Але для святих воно вже певним чином відбулося. Тому на Сході з такою побожністю поклоняються чудотворним мощам, тілам святих, які збереглися нетлінними після смерті. Вони є невеликою частиною Небесного Єрусалима посеред цього світу. Успіння Богородиці є свідченням цієї надії і запорукою певності у цьому. В Україні свято Успіння Пресвятої Богородиці отримало особливе вшанування. Так, головні монастирі-лаври України - православні Києво-Печерська, Почаївська, Святогірська та греко-католицька Унівська - присвячені цьому святу. У народі свято Успіння Пресвятої Богородиці ще називають[b][color="#ff0000"] «Першою Пречистою». [/b]
[/color]
Протягом осіннього періоду є [color="#ff0000"][b]Три Пречистi – 28 серпня, 21 вересня і 4 грудня.[/b][/color] Про них у народi кажуть:
[i] ”Перша Пречиста жито засiває,
Друга - дощем поливає,
а Третя - снігом покриває”. [/i]
Пiсля Першої Пречистої дiвчата в селах вже не мають важкої роботи. Приповiдка каже:
”Прийшла Перша Пречиста - стає дiвка речиста”
- багато говорить, бо немає вже роботи.
Пiсля Успiння Пресвятої Богородицi настає весiльна пора. Після свята дівчата чекають старостів на оглядини та заручини.
За народними прикметами, якщо на першу Пречисту гарна погода - вся осінь буде гарна.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=923432
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2021
[color="#ff0000"][b][i](19 серпня - Преображення Господа Бога і Спаса нашого)[/i][/b]
[/color]
[color="#ff0000"] [i] Це – одне з дванадцяти великих народно-релігійних свят. Як оповідають євангелісти, в середині свого земного служіння Ісус Христос привів учнів на гору Фавор. Зійшовши на гору разом зі своїми учнями, Христос став молитися, і незабаром «преобразився»: Його обличчя засяяло, а одяг побілів, наче сніг. Прийшли до Нього пророки Ілля та Мойсей, які вже давно покинули світ. Пролунав небесний голос Господа: «Це Син Мій коханий».
[/i][/color]
У народі [color="#ff0000"][b]Преображення Господнє [/b][/color]називають [color="#ff0000"][b]Великим і Другим Спасом.[/b][/color] Цієї пори збирають врожай фруктів, меду, хліба, грибів, які відносять до церкви на посвяту. На Спаса прийнято поминати душі померлих родичів. За повір’ями, цього дня вони втретє, після Страсного четверга і Трійці, себто Зелених Свят виходять на світ. Якщо в родині є тяжко хвора людина і їй на Спаса дати освячене яблуко – символ життя, то вона або видужає, або закінчаться її страждання і вона тихенько відійде до Успіння.
Отож, на Русі [color="#ff0000"][b]Другий Спас [/b][/color]називали ще й [color="#ff0000"][b]Яблучним Спасом.[/b] [/color]Святкують його щорічно 19 серпня. Головним його обрядом є освячення плодів і злаків у церквах. За традицією люди приносили для окроплення святою водою добірні яблука, аромат яких заворожував всіх присутніх в церкві людей, як у Преображенських куточках Едему.
Вважалося, що яблука вже достигли до цього дня і їх можна починати їсти. До 19 серпня їсти достигаючі яблука не дозволялося - це вважалося гріхом. Якщо ж все-таки хто-небудь не втримається і з'їсть яблучко до Спаса, відспокутувати цей гріх можна було тільки тим, що сорок днів після Другого Спаса не їсти жодного яблука. Особливо суворо дотримувалися цього правила ті, у кого вмерли діти-немовлята. Існувало повір'я, що «на тому світі» ростуть срібні дерева з золотими яблучками. Золоте яблучко дають лише тим дітям, чиї батьки дотримувалися звичаю не їсти яблук до [b]Другого Спаса.[/b]
[b]Яблучний Спас[/b] триває протягом дев'яти днів. Яблука можна вже їсти досхочу, пригощати ними один одного, кого довелося зустріти, готувати з них різні страви, робити зимові заготівлі. Можна, нарешті, дати волю кулінарним фантазіям. [i]Наприклад, «яблука в меду»: два очищених і порізаних яблука варити протягом 5 хвилин в 50 грамах води, в яку слід додати 0,1 грама лимонної кислоти, дві столові ложки меду або 40 грамів цукру. Після того як маса охолоне, яблука вийняти на блюдце, а в остуджений медовий сироп додати 2 столові ложки терпкого вина. Перед подачею на стіл яблука залити цим сиропом.[/i]
Святковою стравою на Спаса є [b][i]печені яблука[/i].[/b] [i]Верхівку з хвостиком відрізають, виймають середину з насінням, кладуть туди мед або цукор і запікають у печі. Готують пироги й штруделі з яблучною начинкою. Їдять їх із узваром або грушівником — киселем зі свіжих груш.[/i]
Зі святом [b]Яблучного Спаса[/b] пов'язані традиційні обжинкові обряди – з цього дня починаються в Україні [color="#ff0000"][b]«Обжинки»[/b][/color]: женчики святять у церкві обжинкові вінки, з незжатих на ниві кількох стеблинок жита зав'язують[color="#ff0000"][i]«Спасову бороду»[/i][/color]. «Обжинки» тривають від Другого до Третього Спаса.
З трьох свят, які називаються [color="#ff0000"][b]«Спаса»[/b],[/color] тільки це свято, або [color="#ff0000"][b]Другий Яблучний Спас,[/b][/color] входить до числа [b][i]«двунадесятих свят»[/i][/b].
До слова,19 серпня 1456 року біля стін Белграда православними сербами була розгромлена непереможна турецька армія. З тих пір [b]Другий Спас[/b] у всьому православному світі став відзначатися як велике свято.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922678
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2021
[color="#ff0000"][i]У літній час раніших Купал та пізніших Петрівки та Спасівки, коли Україна переживає розквіт зеленотрав'я, за давнім звичаєм дівчата справляють Русалії та плетуть віночки-обереги, що пахнуть нашою рідною Природою, духмяними квітами, відворотним пряним чар-зіллям. У цей час думки летять на приволля рідних українських стежок, пралісів, дібров, де неторкана краса природи поєднується з літопомними сторінками нашої трагічної історії. Галич, де я копала в юності в археологічній експедиції "княжу добу" 12 століття - яскравий тому приклад.
[/i][/color]
Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...
А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...
Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.
Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!
Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!
У чім... і по чім...
[i](Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008.
Вірші про Галич увійшли в розділ ІІ "Галич. Повернення" історичної поеми "Галицька елегія". - Львів:Сполом,2013.
*Стрибог – у давніх слов’ян бог Вітру і повітряних стихій.
**Дай-Бож (Дажбог) – найстаріший з богів Зодіакального Сонця (Зимового) у слов’янському пантеоні. Бог Новорічного календарного циклу, поза Зодіаком – бог щастя і достатку, «Той, що дає»
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922268
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.08.2021
[color="#ff0000"][b] Перший або малий Спас – Медовий і Маковій[/b][/color]
[b][i] (14 серпня – вшанування животворящого Хреста Господнього)[/i][/b]
[b] [color="#ff0000"]Перший Спас[/color][/b] у християнській традиції називається [b]"Походженням або Винесенням чесних древ Хреста Господня»[/b]. Свято [i]«Винесення чесних древ Животворного Хреста Господнього»[/i] прийшло до нас з Візантії, де було встановлене не пізніше ІХ століття.
За церковною легендою, у перший день серпня зародилося дерево, з якого згодом зробили хрест і на ньому розіп’яли Ісуса Христа.
У царській скарбниці у Константинополі в храмі Святої Софії зберігалася реліквія - частинки деревини хреста, на якому розіп'яли Христа. Вони були наділені чудотворною силою, зцілювали і могли зупиняти епідемії у Візантії. У жарку пору священнослужителі з метою відвертання хвороб та очищення від злих духів виносили з храму ці частинки і проходили з ними по вулицях міста, прямуючи до водоймищ.
За допомогою Животворного хреста освячували воду, щоб вона стала чистішою та щоб йшли дощі у спеку.
За переказами цього дня 988 року хрестився князь Володимир. У Київській державі під час свята «Винесення чесних древ Животворчого Хреста Господного» при богослужінні відбувалося винесення хреста на середину храму і поклоніння йому, а після літургії — хресний хід до води. В Україні цей звичай перетворився на хресні ходи до річок, водоймищ та озер. Вода освячувалася і після цього в ній купалися, а також купали худобу, щоб вона не хворіла. Традиційно саме в цей час освячували нові колодязі і чистили старі.
Перший Спас важко віднести до свят, тому що в цей день починається Успенський піст – [b]«Спасівка»[/b]. Він триває два тижні з 14 по 27 серпня. За своєю суворістю він такий же, як і Великий піст. Не можна їсти ні м'ясного, ні молочного. На Маковія готують пісний борщ з грибами. Віруючі намагаються зранку нічого не їсти, аж поки не вип'ють свяченої води. Обрядовою їжею цього дня є «шулики», або «ломанці». Готують «ломанці» так: печуть пісні коржі на соді, ламають на дрібні шматочки і заливають свіжовикачаним медом з перетертим маком. Цю страву залюбки їдять діти.
[b] Перший Спас [/b]називається ще [color="#ff0000"][b]«Медовим»[/b]:[/color] стільники наповнені медом, бджолам пора влаштовуватися на зимівлю. Отже, можна спробувати свіжого меду. Тільки після освячення першого меду в церкві можна було розговлятися.
У [b]Першого Спаса [/b]є ще одна назва - [color="#ff0000"][b]«Маковій»[/b][/color]: у цей час на півдні Русі достигав мак. У церковному християнському календарі 14 серпня - день пам'яті сімох святих Старого Завіту - мучеників Маккавеїв: Авіма, Антоніна, Гурія, Єлеазара, Євсевона, Аліма і Маркела, їх матері Соломії та вчителя їх Єлеазара, які в 166 р до н. е. очолили повстання за віру в єдиного Бога і були за це жорстоко покарані.
Свято на честь св. мучеників Маккавеїв (у народі – [color="#ff0000"][b]«Маковія»)[/b][/color] пов’язане із збиранням маку і його освяченням, протягом року з нього печуть маковики та інше печиво, виготовлене з борошна, меду і товченого маку.
За давніми уявленнями наших предків-слов’ян про виникнення Життя з Води, в данину пам’яті про усіх мешканців Водяної стихії – Водяників та Русалок, на «Маковія» українці освячують криниці, прикрашають їх «маковійним зіллям» та довкола них водять хороводи.
Цього дня хворі на пропасницю купаються в річці, бо вода на свято Маковія вважається цілющою.
[color="#ff0000"][b]Свято Маковія[/b] [/color]одне з найпоетичніших і найшановніших в Україні. Цього дня у церквах українці святять воду, квіти й мак. До церкви приносять букети з особливих трав та збіжжя – [color="#ff0000"][i]«маковійчики[/i]»[/color] або «маковійки», які мають бути різнобарвними, перетнуті червоною стрічкою. В них добирають різні квіти: чорнобривці і жоржини, айстри і гвоздики, а також різні трави, які в народі називають [color="#ff0000"][i]«зіллям» чи «зіллячком»[/i] [/color]- чебрець, миколайчики, чорнобривці, руту-м’яту, васильки, материнку, роман-зілля, зелен-барвінок та будяк-пристрітник. Крім того, можна всередину додати невеличку квітку соняшника, а також колоски зернових і голівки дикого маку, що зветься «видюком», – їх в’яжуть у невеличкі пучечки по кілька штук. Кожне зілля чи квітка має своє призначення. Рута-м’ята оберігає господарів від усякої напасті та додає здоров’я. Ласкавці необхідні, щоб в сім’ї панували злагода ласка та любов. Кудрявці потрібні, щоб у хлопців чуби були кучерявими та щоб їх дівчата любили. Соняшник уособлює сонце, тому сприяє процвітанню родини, гарній долі. Колоски пшениці, жита та вівса символізують Життя і Божий Промисел. Призначення маку-«видюка», миколайчиків, рути вирізняється з-поміж усіх квітів і трав, що входять до «маковійного букету», – ці рослини захищають господарів від нечистої сили. Мак-«видюк» росте завжди на гепатогенних зонах землі, чим вирівнює енергетичне поле цієї місцини подібно дубу. Освячений на Маковія «мак-видюк» здатний притягувати до себе і знищувати нечисту силу, ним обсипають хату знадвору, навіть все подвір’я, [i]«щоб відьми не доїли корів і не приносили уроків», а до дому не навідувалися «ходячі» покійники[/i]. Після освячення маковійний букет квітів – «маковійку» та голівки маку кладуть за образи і зберігають до весни. Весною мак розсівали по городу, а засушені квіти на Благовіщення вплітали дівчатам у волосся — [i]«щоб не випадало».[/i]
У народі кажуть, що Перший Спас — це проводи літа:
[color="#ff0000"][i]«Прийшов Перший Спас – пішло літо від нас»[/i]. [/color]
Цього дня починають відлітати ластівки. Ластівка весну починає і осінь накликає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=922207
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2021
[color="#ff0000"][b][i](дещо про витоки українських календарних весняних обрядів)[/i][/b][/color]
Наші предки, стародавні слов’яни, поділяли рік на [color="#ff0000"][b]зиму і літо.[/b][/color]
[i]«Два рівнодення, два сонцестояння (зимове і літнє) і два зворота сонця – на зиму і літо – стали підвалиною світових міфів про вмирання та оживання сонця; відсіля з’явилися і два головних поганських свята, звісних у руських під назвами [color="#ff0000"][b]«Коляди» [/b][/color]та [color="#ff0000"][b]«Купала»[/b].[/color]
Пробудження природи від одубіння при першому промені сонця, сповняючи радощами серце первісного народу, пробуджувало у нього бажання гаряче вітати живуще настання весни і в той же час виразити всю міру жаху до зимового холоду, що сковував усі сили природи, ніби ґвалтовно мертвив, морив життя.
Два незмінних сонячних зворота, пророкуючи то розквіт, то летаргій природи, відбивалися і в настрої природи, і на обрядах, в яких цей настрій виявлявся. Боротьба весни з зимою, що наочно уявлялась фантазії народу, дала привід до цілого ряду народних грищ».*1[/i]
А що [color="#ff0000"]«весни» [/color]як пори року слов’янський світ на початку не знав, то зрозуміло, чому в стародавніх казках з зимою бореться не «весна», а[color="#ff0000"]«літо» [/color]- гарна молода дівчина.
У предків теперішніх німців, у романо-германському світі, рік поділявся на три частини: зиму, весну і літо.
[i]«Зворіт сонця до весни святкувався в Германії особливим походом, що відображав сквапний поїзд т. зв. «Водана» з його дикою ватагою, крім того називався «майським торжеством».*[/i]2
Імовірно, що з розвитком сусідських відносин, слов’яни запозичили від германців три частинний поділ року, і лише згодом почали розрізняти чотири пори: [color="#ff0000"]зиму, весну, літо і осінь.[/color]
Тричастинний поділ року, мабуть, прийшов не відразу, бо в старих письменах ми зустрічаємо слово «пролєтіє», тобто «передлітня» - час напередодні літа:
[i]«Прьвоносие пролєтніх даров»*3;
«Мимо иде оуже зима, пролєтіє же вниде».*4
[/i]
Що ж до походження слова [color="#ff0000"] «весна»[/color]на слов’янському ґрунті, то дослідник Снєґірьов висловлював припущення, що від ясності (потоку світла) наші предки могли називати «ясна», Надєждін дотепно жартував, мовляв, ніде не може бути стільки простору для свавілля, фантазувань та натягання, як із звуками. Слово цілком під нашою владою. Воно – беззахисне.*5
Дослідники часто виводять назву [color="#ff0000"]«весна»[/color] з санскриту («vasanta» - свято весни). Або ж пов’язують її з іменем індійського бога Вішни. Дехто вважає, що[color="#ff0000"] «весна»[/color] русинів співзвучна із староєврейським «nisan», що означає не тільки місяць березень, а й інші весняні місяці. Ці припущення мають право на існування, проте, на нашу думку, слов’янський світ, багатий на уяву та фантазію, йдучи на рівні розвинених цивілізацій епохи старожитності, окрім етно-культурних запозичень, мав і власну календарно-обрядову термінологію!
У писемних пам’ятках Русі-України слово [color="#ff0000"]«весна»[/color]зустрічається часто:
[i]«Жатву и весну ть съзьда»;*6
«Ни едина ластовица весны творить, ни чрьта едина землемрьця»;*7
«Днесь весна красуется, оживляющи земное естьство»;*8
«Весна убо украшает цветы землю».*9
[/i]
Україна-Русь у своїх казках створила чудовий [color="#ff0000"]образ Весни[/color]– звабної молодої дівчини з вінком квітів на буйних косах. Її закликали піснями-веснянками, зустрічали дарами – солодким обрядовим печивом у вигляді пташок. Весну уособлювала найкраща юнка «Леля» у довгій льолі, трав’яною крайкою підперезана («Лелею»у слов’янській міфології називалась богиня Живої Води). Вона водила дівчат у хороводи, коли пташка-«вівсянка» починала співати: «кидай сани, бери віз!», а «щука-риба хвостом лід розбивала». Народний образ Весни – це символ краси, молодої сили та надії.
Слов’янський світ, знаючи про коло біг сонця і води в природі, звіряючи своє життя за світилами Сварога-Зодіака, пильно стежив за весняним календарем:
[i]«Весна убо начинается от 24 марта луны до 24 июня».*9[/i]
Старожитня міфологія донесла до нас ще одну давню назву весни – [color="#ff0000"]«Яр»[/color], а звідти й українські слова: «ярина», «ярове поле», «ярові хліба». У багатьох народів світу вживався цей термін на ознаку міфічної істоти, що пов’язана і з небом, і з людьми: у скандинавів «Var», «Vor», у німців «Jahr», у греків «Єар», у римлян «Ver». А у слов’ян «Яр», «Ярило» - наймення бога весняного сонця, любові та плідності, що ходить пішки в білій киреї з вінком маків і хмелю на голові. У правій руці він носить серп, а в лівій - сніп жита, пшениці і всякої пашниці. «Ярило» чи «Яр-хміль» - це чоловічий образ весни, ніби пара до образу дівчини-Весни. Поетична уява наших предків не могла допустити самотності у той час, коли все довкола цвіло і прагнуло парування.
[i]«Волочився Ярило та й по всьому світу,
полю – жито родив, людям – діток плодив».
[/i]
Ярило сходив на небесний престол на зміну Дажбогові (чи «Білоярові» - зимовому сонцю) і тримав у руках дар прилітних птахів - ключі від надр Землі.
[i]«Яр – наш отець, Земля – наша мати.
Хто не посіє, не буде збирати».
[/i]
Давній міф розповідає, що ключі від Землі приносили на своїх крилах лелеки, вертаючи з вирію ( «ірію»). Тому назви «Яр» та «Ір» - споріднені. Вони пов’язані у свідомості праукраїнців з уявленнями про вічно квітнучі «теплі краї», де сходить сонце.
[i]«Не з безодні підземельної, таки з Вираю прилітають птахи на передлітні й приносять у дзьобиках сім’я рослинності всякої – тієї, що у полі, й тієї, що росте у лісі, на лузі чи в саду»[/i] - так описує міфологічний вирій історик, етнограф, романіст Дмитро Міщенко у своєму романі «Синьоока Тивер», що розповідає про побут наших пращурів-слов’ян.
Одна з легенд розповідає, що на весну, коли Земля прокидається та одягається в розкішну сукню з квітів і зелені – все навколо оживає: ліси, поля, діброви… Тоді Ярило починає по ночах ходити. Де він ступить ногою – ярина виросте, як подивиться на поле – квіти зацвітуть, гляне в ліс - пташки защебечуть, а у воду гляне – риба стрепенеться. І ходить Ярило по темних лісах, селах, хуторах – і на кого гляне, у того серце любов’ю спалахує. Торкнеться у сні молодого хлопця – кров закипить, дівчину зачепить – як іскра займеться. І виходять дівчата і хлопці надвечір на «Ярилове поле» хороводи водити та веснянки співати. Незчуються, не зглянуться, як і ніч пройде, як зорі погаснуть, як місяць сховається і на травах засяють сльозинки-роси. І виповняться груди млостю, тією радістю-втіхою, котра гонить із серця тугу, засіває всю плоть і хіть чарами зваб…
Підслухає поетична душа таємничі цілунки чаклунки-ночі - і проллється на світ незабутня поезія Олександра Олеся, що стала піснею:
[i][color="#ff0000"]«Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють піснями в груди:
«Цілуй, цілуй, цілуй її –
Знов молодість не буде!»
Ти не дивись,що буде там –
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч нам,
Весна в сей час нам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум,думки і горе –
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруй, хмелій, впивайся.
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, -
Гори! – життя єдина мить,
Для смерті ж – вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золоті:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості,
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості».[/color]
[/i]
_____________________
[i]*1 У кн. Старинный театръ в Европе. Истор. Очерки Алекс. Веселовского. – Москва, 1870, с.286.
*2 А. Веселовский. Старинный театр. – С.21.
*3 Хроніка Константина Манассія ХІV ст. За Олексою Воропаєм.
*4 Временник Георгія Амартола,1389. За Олексою Воропаєм.
*5 Олекса Воропай. Звичаї нашого народу. Етнографічний збірник.Т.1. – Мюнхен - Нью-Йорк, 1958, с.192.
*6 «Изборник Святослава»,1073. За Олексою Воропаєм.
*7 Григорій Названий. За І.Срезневським.
*8 Кирило Тур. За І. Срезневським.
*9 «Слово Даниила Заточника». За І.Срезневським.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=913630
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2021
[color="#ff0000"][b]ГЛОГОРОЖЕЧКА[/b]*
(діалектне галицьке: дика рожа)[/color]
[color="#ff0000"][i]Провідний тиждень по Великодню в Україні віддавна поминали покійних родичів. Відвідували могили, приносили великодні їстивні дари, а також писанки, крашанки та вишиті рушники, аби з родом своїм "похристосуватися". У Світлий Понеділок та Вівторок, що по-народному називався "Радуниця", аж до Провідної Неділі не змовкали на гробках співи великодніх пісень та гаївок. У записах "Золотослова, Поетичного Космосу Древньої Русі" знаходимо: "на Радуницю весінню мертві і живі радіють"!
Мама моя, Лідія-Надія Вовк, народилася 8 травня. Цьогоріч виповнилося б їй 85, та вже 9-ий рік вона у Високому Небі. Щороку, у Провідний тиждень ми навідуємося до неї, аби заспівати їй веснянки, бо вона чудово співала і знала багато цікавих текстів. Ось один із них, вона співала його мені ще тоді, коли я була дитиною і вірила у казковий світ, наче у яву.
Хто автор цієї дитячої веснянки я так і не дізналася, але впевнена, що це хтось із галицько-карпатського оточення, бо в самій назві веснянки уже вчувається етностиль, наче у однойменній казці Юрія Федьковича...
Так я сповняю давній звичай Радуниці, поминаючи маму Лідію-Надію, чарівним текстом давньої співаної її голосом веснянки[/i][/color]
Як тільки настане вечірня година
І місячним сяйвом займеться долина,
Тоді, мов з просоння, весь гай оживає,
Щось квітка шепоче, травичка зітхає.
А що це на травці за диво велике?
Які тут під вечір зібрались музи́ки?
Є хрущик вусатий - тверда жупанина
І коників жвавих ціліська родина.
А що один коник у дудочку грає,
Тоді його братчик у бубен вдаряє,
А хрущик так дує у довгую трубку,
Аж піт виступає на лисому чубку.
…Вийшов місяць із-за хмари,
Станув посеред зірок.
Всі квітки музи́ку вчули
І пішли собі в танок.
Напереді королиця в золотистому вінку,
Далі лицар остраже́нко взяв маруньку боязку;
І фіалка, і волошка – танцюристки дві зручні,
Гожі мачки і дзвіночки – красні стрійні легіні́.
Глогорожечка гляділа на веселощі квіток
І піднялася несміло, щоб собі піти в танок.
Та лиш ніжкою тупнула – крик підняли всі квітки:
«В тебе терня є! ми чули!
Геть собі від нас іди!»
І в куточку сумно стала глогорожечка сама
І від сліз її сіяла вколо неї вся трава.
Тоді мохнатих рож князенко
Її іздалека уздрів:
«Добри́день, - мовив він чемненько,
Не бійся, я є князь князів.
Ходи, буде́ш моя дружина,
Давно на тебе двір мій жде.
Мойого царства половину
Віддам за личко те сумне.
Ходи, в моєму дворі тихо,
Там вічна згода й мир у нас.
Забудеш всі наруги й лихо,
Не будеш плакати ні раз».
І він повів її в палати
І на престол свій посадив,
Сказав корону їй подати
І на весілля всіх спросив.
[i]Рукою мами, [b]Лідії-Надії Вовк[/b],
8.35
6 березня 1994 року (підпис)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=912853
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.05.2021
[color="#ff0000"][i]Світлій пам’яті [b]Володимира Яворівського, Любомира Сеника, Левка Різника, Олега Гриніва, [/b]яскравих представників письменницької братії,
що майже одночасно покинули земний світ[/i]
[/color]
Плаче дощ, не по-весняному, гірко –
ховають моїх давніх знайомих,
любих моєму серцю довгожителів,
чарівників Слова, заклинателів вітрів-буревіїв.
Гей, Свароже Великий, відкрий свої луки зелені,
освіти Душам правим, відлетним
шлях до Вічного Світла.
Сьогодні я вичаровую з ледь розкритих бруньок
дивоцвіти любові,
вимальовую райські пейзажі,
озвучую спів пташок на верхів’ях могутніх крон,
добуваю із серця
вогонь пломенистий,
якому назва «НЕЗАБУТТЯ»…
Сьогодні я – заклинателька змій, нашіптую
тексти, народжені там,
у глибинах свідомості
про сутність людського життя.
Ви, мої добрі сивочолі чародії,
що топтали ряст у старезному лісі
і добували із пахучих смол
живицю Слова, натхненницю Духа –
не промине Ваша бутність
із вітром ненаситним, прощальним,
із датами,
викарбуваними на каменях,
із поверненнями Ваших тіл попеліючих
у землю-матінку…
Не проминає бо сила любові,
вінок з яскравої зелені розквітатиме
щоразу,
коли пам’ять світла, немеркнуча
торкатиме Ваших імен…
У весняних дощах
живодайні краплини безсмертя –
на могилах мужів-чародіїв
засіється свіжа трава…
[i]19 квітня 2021[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=911498
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.04.2021
[color="#ff0000"][i]Вітаючи усіх з календарною Весною, даруючи жінкам перші промені ще не зовсім весняного сонечка, згадалося мені моє студенство, перші сходження у світ поетичної творчості. Серед тих ненадрукованих поезій є і власні, і переклади з німецької, бо вчилася я у школі з поглибленим вивченням німецької мови і на початках активно перекладала німецьку класику. Ось знайшла рукопис, на жаль, без оригіналу. Нехай іде в люди)))...
[/i][/color]
[color="#ff0000"][b]Johannes BECHER. BACH.
Йоганнес БЕХЕР. БАХ[/b][/color]
Готуючись, повільно лине спів:
Нагряне ніби і відступить знову.
І ось рука здіймається: готово!
Й мелодією простір задзвенів.
Летить угору. Згиньте перешкоди!
Вона серця в обнову огорта.
І ми вливаємось у відзвуків розводи,
Прямуємо туди, де зріє висота.
А звідси видно світ, - і все навколо,
І все що в нас зійшлось в межу раптово.
Для звуків тут панує певний лік:
Ось цей – великий, той – малий, на диво!
О світова співзвучносте правдива!
З мелодією злий прийдешній вік!
[i]З минулого, перший курс університету.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=907284
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.03.2021
Окремої мови заслуговує старокняжа візантійська [color="#ff0000"][b]ікона Львівської Богородиці "Одигітрїї-Провідниці"[/b][/color], подарована на шлюб князя Льва Даниловича з Констанцією,донькою угорського короля Бели ІV.У розвідці Івана Крип’якевича «Історичні проходи по Львові» згадується, що Львівську Богородицю «здавна вважали власністю грецьких цісарів, потім вона перейшла до Володимира Великого, далі до князя Льва, а врешті, через посередництво Констанції, до монахів-домініканців. Довгі століття вона була святинею вівтаря Львівського костелу Тіла Христового при монастирі Домініканського ордену. Їй приписувалися численні чуда у порятунку львівських міщан від ворожих облог,пожеж, нашестя чуми та різних нещасних випадків.
Збереглися описи коронування чудотворної[color="#ff0000"][b] Львівської "Одигітрії-Провідниці".[/b] [/color]
"30 червня 1751 року,в середу, опівдні, дзвони всіх церков Львова сповістили про початок свята. Було запрошено священнослужителів трьох обрядів – латинського, руського та вірменського, братів і сестер численних монастирів, церковні братства та парафії, велике панство і шляхту. За наказом великого коронного гетьмана Йозефа Потоцького, прийшли значні військові підрозділи і стали табором на Білогорщі. Війська забезпечили порядок і надали блиску урочистостям. Коронацію, за участі восьми католицьких єпископів трьох обрядів здійснив митрополит Львова – архієпископ Микола Вижицький. Коронування проходило у чистому полі, за мурами Львова, там де пізніше був Городоцький цвинтар, бо саме на той час тривала побудова у бароковому стилі нового костелу Тіла Христового при домініканському монастирі за проектом архітектора Яна де Вітте, що служив генералом у військах гетьмана-мецената.
З престолу церкви Св. Антонія було знято папські корони і хресним ходом перенесено до монастиря домініканок на вулицю Коперника, де вручено їх архієпископу Миколі Вижицькому. Владика переніс їх на поле коронації. Там корони помістили у присланому князем Радзивіллом наметі. 1 липня 1751 року, у четвер, Львівську Богородицю-Одигітрію помістили у польовому вівтарі на помості висотою у 30 стіп (9м), і там після Служби Божої коронували. Потім хресним ходом через вісім тріумфальних арок її було внесено в новозбудовану каплицю домініканського монастиря, а по закінченні будови нового барокового костелу Божого Тіла – поміщено в головному вівтарі. У рельєфах, на підніжжях колон головного вівтаря зображені чуда Львівської Богородиці-Провідниці".
У 1946 році домініканці, покидаючи Львів, забрали ікону з собою до Польщі. Тепер вона прикрашає правицю головного вівтаря у церкві Св.Миколая монастиря проповідників у Ґданську. Що ж, доля старокняжих українських православних ікон, що прислужилися латинському обряду, зрозуміла. Переважна більшість їх опинилася в Польщі.
[i]Цей приклад вшанування староукраїнських православних ікон католицькою церквою – не поодинокий. Не маючи досконало розробленого і впровадженого іконописного канону навіть за наявності мистецтва релігійного змісту, католицький Захід раз по раз звертає увагу, на православний канон. Нині іконописне православне малярство активно досліджується, вивчається і впроваджується в сьогоденне церковне мистецтво. Православна ікона, і українська в тім числі, як найближча до західного мистецтва за духом, повинна відіграти в майбутньому важливу роль. Це роль каталізатора екуменічних об'єднавчих процесів між католицизмом і православ'ям. Колись християнство було єдиним, і цю єдність слід відновити. Ікона в цім процесі повинна стати саме тим вагомим інструментом, який доведе спільність коріння двох гілок християнства. Ікона - це спільне минуле і будемо сподіватися – майбутнє!
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906209
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.02.2021
Складна доля славнозвісної храмової[color="#ff0000"][b] ікони Січової Покровської церкви[/b],[/color] так званої [color="#ff0000"][b]«Запорозької Покрови»[/b][/color], іконографічна традиція якої виникла, ймовірно, у другій половині ХVІІ століття. Богоматір зображена тут посеред сивовусих січовиків,запорізької геральдики, клейнодів, військового обладунку. Ікона вважалася найвищою святинею Війська Запорозького, її дбайливо охороняли в найлихіші часи. Це про неї писав Тарас Шевченко в поемі "Іржавець":
[color="#ff0000"][i]«Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою [b]Матер Божу[/b],
А більш нічого не взяли.
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя»…[/i][/color]
Після ліквідації в 1775 році Запорозької Січі на річці Підпільній ця ікона потрапила до соборної Покровської церкви Переяслава, потім опинилась у збірці творів мистецтва царської родини – спочатку Миколи Миколайовича, а згодом Сергія Олександровича. Останній подав ікону на виставку ХІ Археологічного з’їзду в Києві (1899 р.), після чого «Запорозька Покрова» стала широко відома завдяки численним публікаціям. Копії її зберігаються тепер у музеях Одеси й Дніпропетровська.
Далі сліди цієї історичної реліквії губляться. Можливо, оригінал і досі переховується у фондах якогось музею у Санкт-Петербурзі? Адже, до прикладу, основу Музею російського мистецтва становлять твори із зібрань царської родини – колишня його назва «Музей Олександра ІІІ»!
Принагідно згадаємо тільки, що запорозьке євангеліє київського друку 1689 року, оздоблене коштовними шатами - з Січової Покровської церкви, як і клейнодні гармати, виготовлені в Глухові для гетьмана Розумовського, пишно прикрашені бароковими візерунками, геральдичними композиціями та написами-присвятами, потрапили на Кубань і тепер експонуються в Краснодарському крайовому музеї. «Запорізьке євангеліє» на Кубань перевезли козаки Кущівського куреня, коли чорноморське козацтво переселялося на Кубань.
Історичні реліквії запорізького козацтва, скарбниці історичних коштовностей зберігаються у фондах Санкт-Петербурзького Ермітажу. Є вони також у Палаті зброї Московського Кремля. Там вони знаходяться «за сімома замками» і, думається, що ніколи в Україну не повернуться!
Як не повернуться в Україну і старокняжі православні українські ікони з Польщі та Литви …
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=906069
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2021
Подібною до [i][b]Вишгородської ікони Богоматері "Замилування" [/b][/i]є [color="#ff0000"][b]історія Белзької ікони[/b][/color]. Її теж було привезено з Візантії та урочисто розміщено в Белзі, який належав до Галицького князівства.
[color="#ff0000"][b]Белзька ікона Богоматері [/b][/color]має інший сюжет і композицію. Це образ засмученої Діви Марії, яка тяжко переживає майбутні страждання Сина. На іконі Вона зображена дуже сумною, зі слідами переживань, мало не в сльозах. Немовля сидить на лівому коліні матері. Голова Богоматері нічим не покрита - волосся кучеряве, оливкового відтінку, вираз обличчя - по-дитячому безпосередній, добрий. Ці почуття невідомий іконописець передав надзвичайно майстерно, образ навіює тривожні почуття й думки.
За легендою, ікона приписується святому євангелістові Луці. У будинку, де Спаситель здійснив Тайну вечерю і відбулося зішестя св. Духа на апостолів, він попросив Богоматір дозволити змалювати її священне для християн зображення. Діставши на це дозвіл, Лука створив кілька образів. За тією ж таки легендою, святі ікони Богородиці, створені святим маляром, спочатку перебували в Єрусалимі, у будинку Іоанна Богослова. Після успіння Богородиці їх зберігали вірні як велику цінність. У 66 р. перед грізною навалою Веспасіана і Тіта на Єрусалим, християни винесли священні образи з міста в гори. На сьогодні відомо десь 40 ікон, які приписують Луці. Зрозуміло, що всі ці ікони приписуються св. Луці не в тому розумінні, що вони були намальовані його рукою. Жодна з намальованих ним ікон до нас не дійшла. Авторство євангеліста треба розуміти у тому сенсі, що вони є списками (або списками зі списків) ікон, які він створив. Тобто вони мають євангельський характер.
У 326 р. згідно з легендою, християни вручили ікону матері імператора Константина Єлені, під час її відвідин Єрусалима. Так ікона опинилась у Константинополі. В V столітті ікону було перенесено в храм, спеціально для неї збудований. За часів іконоборства імператриця Ірина, дружина відомого іконоборця імператора Льва IV Ісавра, зберегла цю ікону, взявши до себе в палати. Якою б не була історія її створення, але останні наукові дослідження лише підтверджують думку, що це один із найдавніших Богородичних образів.
Щодо подальшої долі ікони є різні версії. Згідно з однією, свята ікона Богородиці з Константинополя потрапила в Київську Русь. Це сталось у 988 р., коли сестра візантійською імператора Анна стала дружиною князя Володимира. Імператори Василь і Константин благословили сестру цією іконою. У Києві вона знаходилась у великокняжій церкві і вважалась родовою іконою княгині. Звідси невдовзі потрапила у галицький Белз. Відомо, що князь Володимир і його наступники спеціально розсилали по різних містах святі ікони, отримувані з Константинополя і Херсонеса, а руські князі, віддаючи своїх сестер, дочок заміж, благословляли їх родовими іконами. Можливо, саме так ікона потрапила до Белза.
Ще один переказ говорить про те, що Галицько-Волинський князь Лев привіз ікону з Константинополя до замкової церкви у Белзі. По захопленню Галицького князівства польським князем Владиславом Опольським на Белз напали татари і взяли місто в облогу. Князь Владислав Опольський наказав винести ікону і поставити на фортечні мури. Татари, обстрілюючи замок, влучили в ікону. На військо бусурманів впав туман, це викликало великий переляк, і вони в паніці побігли від міста. Князь Владислав, залишаючи Галичину, не насмілився присвоїти чудотворний образ собі, а передав римо-католицькому ордену Отців Паулінів і збудував для нього монастир на Ясній Горі біля Ченстохова.
У 1291 році князь Лев Данилович буцім-то затвердив диплом, за яким польські королі діставали право на монастирські земельні угіддя в Галичині. У ІЗ77р., за князя Владислава Опольського, який розпочав насильну католизацію Галичини, ікона потрапила до Львова, до монастиря святого Онуфрія - і там пильно охоронялася як його дарунок, а 1382 р. її вивезли назавжди з Галичини. Святу ікону помістили в замку Владислава Опольського на Ясній Горі в Ченстохові. Звідси й назва -[color="#ff0000"][b] «Ченстоховська Матка Боска».[/b][/color]
1415 року на Ченстохов напали гусити і сильно пограбували його, зробили спробу вивезти ікону Богоматері. Але коні не могли зрушити з місця воза, на якому знаходилася святиня. Один з гуситів викинув ікону на землю, інший вдарив по образу мечем. Перший відразу помер, у другого всохла рука. Ікона залишилась в монастирі.
У 1717р. Ченстоховську Божу Матір коронували. Коронування святих ікон, відомих як чудотворних, розпочато католицькою церквою за папи Інокентія XI з 1685 р. Спочатку врочисто освячували корону, а потім накладали її на ікону, після чого ікона іменувалась «чудотворною». Дві корони: (одну - на лик Спасителя, іншу - на лик Богоматері) наклав папський нунцій. Так східна православна святиня остаточно перетворилася на святиню римо-католицьку. Після коронування Ченстоховська Матір Божа стала відомою в усіх римо-католицьких державах Європи. З того часу її копії почали поширюватися у католицькому світі.
У 1813 р.. коли війська Кутузова брали Варшаву, цілий корпус здійснював облогу Ченстоховської монастирської фортеці. Після її падіння настоятель монастиря подарував переможцям копію святої ікони, яку урочисто передали потім до Казанського собору у Санкт-Петербурзі.
Ще одна копія ікони була у православному храмі в Ченстохові. Неабиякою «незручністю» для православних у поклонінні іконі Богоматері було те, що згідно з католицьким обрядом, до ікони не можна прикладатися, а також здійснювати звичні для православної церкви обряди. Тому 1872 р. за розпорядженням вищого православного духовенства неподалік монастиря було збудовано й православний храм, де розмістили копію чудотворної ікони Божої Матері.
А одну з перших копій зроблено ще в 1392р. для Галичини і містилася вона у Сокалі в католицькому костелі бернардинів.
Отак католицька Польща прибрала до рук легендарну українську православну ікону, перетворивши її на всепольську святиню. Найменовано її «святою королевою Польщі». Монастир, де перебуває ікона, став традиційним місцем прощі поляків (і не тільки!). Згадаємо до слова зустріч Всесвітньої Християнської Молоді з Папою Римським – Іваном-Павлом ІІ у Ченстохові 1991 року і ходу-прощу делегацій християнського люду з усіх кінців світу на Ясну Гуру, перед ясні очі Богоматері з Немовлям.
[color="#ff0000"][i]Я теж була у Ченстохові, у складі делегації зі Львова, що складалася з членів УМХ та Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", ми тоді показали виставу "Дракон" просто неба, перед собором святого Якуба, а в центрі Ченстохова бавили християнську молодь фрагментами дохристиянських Купал. Мені тоді випало щастя грати в обох виставах головні ролі - Дракона та Купальську Ладу.
На Ясну Гуру, поклонитися Богородиці, коріннями з старожитньої княжої України, ми ішли вбрані в українські строї - не скажу, що нам було просто (не всім наше національне убрання припало до душі і довкола нас утворилася неймовірна тиснява). Ці враження - піднесення і водночас незрозумілої вражди не померкнуть ніколи: у хвилини перебування перед Образом кожен задумував своє сокровенне бажання. Я чомусь плакала від розчулення - напевне відчувала потужню енергію Світла, що йшла від стародавньої чудотворної ікони.[/i]
[/color]
[i]Далі йтиметься розмова про козацьку Покрову.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905937
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.02.2021
[i]Українська ікона багата на традиції - її минуле, походження і традиції поглиблено вивчаються і мистецтвознавцями, і богословами. Історія української ікони устелена тернами. Її дорога до нас - складна і болюча. Болюча, бо через численні втрати - чужоземні завоювання, війни, пожежі, пряме нищення та крадіжки - українська ікона дійшла до нас в поодинокому вигляді. Найдавніших ікон періоду Київської Русі залишилось так мало, що їх, либонь, можна полічити на пальцях. До того ж Україна сьогодні - вже не власниця ряду своїх найдавніших ікон доби Київської Русі, які стали духовними святинями інших народів.
[b]Белзька ікона Богоматері [/b]- вивезена до Польщі; [b]Вишгородська ікона Богоматері [/b]- до Росії. Ще одна ікона з України потрапила до міста Жировичі з Білорусі. [b]Остробрамська ікона Божої Матері[/b] (Литва) також свого часу була вивезена з України.
Ці ікони Україна втратила в різні епохи за різних обставин. І біда не тільки в тому, що ми їх практично вже ніколи не повернемо, а ще й у тому, що ці ікони вважають уже не українськими, а «російськими», «польськими» і т. ін. Проте справедливість вимагає правдивої і чесної ідентифікації цих ікон.
Українська школа ікономалярства була така могутня, що забезпечила своїми сакральними творами всі сусідні народи. Це незаперечно свідчить, що традиція української ікони найдавніша у Східній Європі. Не маючи власних іконописних шкіл, наші сусіди тієї давньої доби спромагалися лише на банальне вивезення, а то й на крадіжку ікон. Для розписів своїх храмів зони запрошували українських або візантійських майстрів (Феофан Грек, Андрій Рубльов, Діонісій та ін.).
Найвідоміші з вивезених ікон - [color="#ff0000"][b]Вишгородська і Белзька ікони Богоматері[/b].[/color] Історія першої загальновідома.[/i]
[color="#ff0000"][b]Вишгородська ікона Богоматері[/b], [/color]так звана ікона «Ніжності» згідно з поширеними версіями стала святинею за часів Київській Русі. Ця ікона потрапила до Києва з Візантії, як і більшість ікон X – XІ ст. Візантія тоді ще не допускала існування національних шкіл ікономалярства, боячись будь-яких місцевих відхилень від іконографічного канону. Ці ікони не можна ідентифікувати як мистецькі твори. Образ Богоматері і Ісуса - то не портрет, а подоба їхньої присутності, в них божественне у дивний спосіб приховане. Вони єднають вірного з вищим, надприродним світом, нагадують про нього.
Ікона не є ілюстрацією, не матеріалізує символізованої особи, а є її зовнішнім виразом, доповненням, «символом віри». До речі, є два грецькі слова на означення «символу». Перше тлумачиться як «шматок - уламок череп'яного посуду, персня чи монети», який був знаком причетності до особи; символом приязні, дружби, коли ця особа зустрічала іншу людину; ніби виразником цієї речі. Друге тлумачиться як стислий виклад, зміст, тобто є символом віри. Обидва тлумачення ікони як символу - важливі, хоч богослов'я істинним вважає друге: ікона - символ віри.
Образ Вишгородської Богоматері, що ніжно пестить свого сина («Замилування» чи «Ніжності») близький і зрозумілий людському серцю. Цьому не заважає суворість Її вигляду, твердість зімкнутих губ. Вражає стриманість її почуття - такого глибокого і зрозумілого почуття матері, почуття надії і страху за свою дитину. Марія знає, що Син піде на муки заради людей, і в її очах застигла глибока скорбота. Серед багатьох візантійських ікон Вишгородська відзначається особливою емоційністю, навіть психологізмом.
«Вишгородська Богоматір». привезена та початку XII ст. із Константинополя була даром патріарха Луки Хризоверга. Урочиста зустріч ікони описана в літописах. Цілком імовірно, що вона перебувала у Десятинній церкві або Софійському соборі, хоч постійним місцем її зберігання був Вишгород - одна з резиденцій князя неподалік Києва. Тому й отримала вона назву Вишгородської.
Перевезення святині до Володимира пов'язане з Володимиро-Суздальським князем Андрієм Боголюбським. «Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична», – писав про нього Михайло Грушевський. Юрій Довгорукий посадив свого сина Андрія у Вишгороді, але той 1155р. втік звідти до Суздальщини, забравши з собою ікону Божої Матері. А через 11 років, у 1169 р. він прийшов на наші землі уже як загарбник та силою захопив Київ. Андрій був першим князем, який, захопивши Київ, не захотів тут княжити, ло-варварському зруйнував його, маючи намір принизити роль Києва як столиці і, водночас, піднести авторитет ближчого йому Володимира. З того часу ,ікону почали називати «Владімірською».
На пам'ять про неї запроваджено було свято Стрітення Володимирськоі ікони Богоматері. На місці зустрічі заснували Стрітенський монастир, а вулиця дістала назву «Стретенка».
У 1395 р. вся Москва молилася перед нею, благаючи про спасіння міста від Тамерлана, і Божа Мати відвернула лихо. Після того, як військо Тамерлана, що рухалося на Москву, несподівано повернуло назад, ікону оголошено «чудотворною». 1480 р. заступниця відвернула від кордонів Русі війська татарського паші Ахмата. Ріка Угра, де стояв Ахмат, дістала в народі назву «пояса Богородиці». У 1591 р. росіяни знову вдалися по допомогу й заступництво до Пречистої Діви, молячись відвернути від Москви хана Каси-Гірея. З того часу вона перетворилась на сакральну національну святиню росіян. До 1918 р. ця ікона перебувала в Успенському соборі Кремля. І9І8 р. потрапила до Третьяковської галереї як музейний експонат. У 1993 р. ікону було повернено на її попереднє місце в Успенський собор.
[i]Далі про Белзьку ікону та про інші ікони з України - в наступних публікаціях.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=905860
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2021
[color="#ff0000"][i]Сьогодні [b]День закоханих[/b], а завтра велике релігійне свято - [b]Стрітення[/b] і день народження моєї юної доні Устини, у якої подвійне ім'я - Златоуста. Я називаю її "Злоті Устонька".
Я теж святкую - бо мене по-батькові - Валентинівна. Але історія моєї сім'ї не зовсім райдужна, бо мама народила мене після вкрай складної операції - відкритої форми туберкульозу - на далекому березі Криму, у приморській Ялті. Батько Валентин - військовий зв'язківець, що працював на горі Ай-Петрі, був і залишився для мами казковим принцом молодості, романтичним героєм, який не витримав випробування дійсністю. Перед весіллям йому шепнули на вушко, що мама після такої операції не зможе вродити, а якщо і народить - то незадовго помре. Отож, розписки не відбулося. Весільна фата і живий вінок із зеленого барвінку залишилися не вдягані. Але життя склалося, я виросла при мамі і її родині, мама прожила довге життя.
З огляду на цю життєву історію, я розчулено передивилася фільм 1975 року "Остання жертва"/"Последняя жертва", знятого за однойменною драмою Олександра Островського режисером Петром Тодоровським, де наскрізною ниткою звучить романс Булата Окуджави [b]"У старому саду"/"В нашем старом саду" [/b]на музику Ісаака Шварца. Романс надзвичайно чуттєвий, мені захотілося його переспівати навіть "з варіаціями", бо два останні рядки в куплетах оригіналу повторюються.
Щоб послухати музику романсу - даю інтернет-посилання: [/color]
[/i]
https://www.youtube.com/watch?v=TgV8I9SO6Ow&ab_channel=G%C3%A9raldineR.
У старому саду,
Там де тіні тривожні,
То ж чому ти слова
мені мовиш порожні?
То ж чому ти слова
промовляєш преложні?..
У старому саду
Листя пізнєє падає з клена?
А тепер ти чому
Не взираєш любовно на мене?
А тепер ти чомусь
Не взираєш любовно на мене…
В дорогому лиці –
Все знайоме й суворе…
Ласк - малі промінці,
А печалі, ах… море…
Ласк - дрібні промінці,
А печалі, ах… море…
У старому саду,
Де тебе, милий друже, зустріла.
Хіба серце своє
Я тобі, наче дар, не відкрила?
Хіба серце своє
Я тобі не відкрила?..
_______
[color="#ff0000"]В НАШЕМ СТАРОМ САДУ
[i][/color]
Музыка Исаака Шварца
Слова Булата Окуджавы
В нашем старом саду,
Там, где тени густые,
Отчего же слова
Ты мне шепчешь пустые?
В нашем старом саду
Листья поздние падают с клена.
Отчего же теперь
На меня не глядишь ты влюбленно?
Дорогое лицо
И знакомо и строго.
Ах, как мало любви,
А печали так много.
В нашем старом саду,
Где судьба мне тебя подарила,
Разве сердце свое
Я тебе, милый друг, не открыла?
[/i]
[i]14 лютого 2021, День закоханих,
Імпровізація
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=904815
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2021
Коли в залі погаснуть вогні,
Коли врешті притишеться свято
Так тривожно, так тужно мені –
Чом у буднях так горя багато…
Чом у світлих своїх почуттях
Ми такі нерішуче стидливі.
Чом на стомлених наших устах
Не витають слова гордівливі
Про найближчих до серця людей,
Про житло, повне тихої втіхи.
Про деревце, про ранок отсей.
Краплі снігу відталого з стріхи…
Про життя – як звичайне життя,
Нас – і в буднях налитих любов’ю…
Про наповнене серцебиття
До країни, залитої кров’ю…
Ми такі, як усі на землі –
Відчайдушні в бажанні звитяги.
Тож спішім у засніженій млі
Підіймати окрилені стяги.
Ми, хто духів батьків і дідів
На Різдво прикликали до столу –
Не шкодуймо сердець і голів
Крутоверхи долати із долу.
Ми такі… як усі на землі –
Тільки ж духом дідів – немалі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=902785
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2021
Душа запрагла свята… Дихає морозом
ніч у середмісті Львова.
Біг сторіч у Колісниці Часу. Подих свіч
у мерехтінні вікон. Гама кольорова
людських життів і доль. Старим обо́зом
зникає в сутінках печаль тяжких утрат…
…І, наче Немовля в підніжжі Божих Врат,
чекає Рік Новий на крок у бутність –
звістити світові свою присутність,
обвіяти своїм благим теплом
оголені дерева і дахи промерзлих хат,
старі людські обличчя і дати їм ковток
живий води… Мерщій ходім,
мерщій біжім сюди,
де Дух Різдва малює дарчі скрині –
ми всі щасливі будемо віднині,
бо тріпотить на Дереві Листок
нових іще несходжених призначень,
листок нових освідчень і освячень –
блаженний Лист на вітрі тріпотить, -
а Колісниця Часу знай летить
по кригах зламаних і стужах безталанних –
Зима, мов пава, в хаті загостить
між пампухів, малих дітей, соломи –
і тане тінь виснажливої втоми,
і вже малює Новорічна мить
те Немовля у променях осанни
і в утворі Божественної Брами
двох срібних о́ленів у пущах первозданних!
…Сп’янілий Дух Різдва...
…Так спрагло дзвони б’ють…
[i](Зі збірки "Туга за Єдинорогом". - Львів, 2018).[/i]
Грудень. Незабаром Новорічні та Різдвяні свята – улюблені в нашій сім’ї. Вечір і ніч на святого Миколая – апофеоз батьківських турбот про своїх малолітніх (і не зовсім!) дітей. Я вже багато років поспіль уособлюю цю легендарну особу, що кладе подарунки під подушки – бо маю доню Устоньку, яка вже студенка-магістрантка. У сімейних сховках кільканадцять мистецьких конвертів з трепетними дитячими посланнями, розмальованими на урочистий лад – листи «до святого Миколая» . А в них стільки дитячої фантазії і тепла, а мрії цілком зрозумілі для «Миколая», що завітав зі своїм чудодійним міхом з подарунками до дитини з творчої сім’ї – бажані іграшки, книги, дитячі енциклопедії, вертепні костюми з усіма театральними атрибутами, касети і диски з улюбленими фільмами та мультиками і, звичайно ж, солодкі пакунки та мандаринки… Устина дуже довго «вірила» у святого Миколая, навіть коли підросла. Згодом до щорічних святомиколаївських подарунків додалися її власні, куплені за студентські стипендії теплі шапки з помпонами, шалики та рукавички, а ще неодмінно «зимові» горнятка з оленями, Санта Клаусом, ангеликами, Козою тощо. Хата, в чеканні Різдва та Нового Року, була наповнена ароматом ялинки і кави. Ялинка, ця улюблениця дітвори, була в нашій хаті особливо обожнювана донею, бо щоразу прикрашалася на інший манер її замислуватими ручними витинанками та тематичними іграшками. Отож, приємна зимова метушня огортала усіх членів нашої сім’ї – і людей, і кота Сивульку, багатолітнього мешканця хатки на Поліграфічній,15, а в останній рік перед від'їздом і його маленьку подругу - кицю Ласочку.
Одне Різдво та Новий 2013 Рік був несподівано потьмарений – в ніч з 17 на 18 грудня 2012 року відійшла мама Лідія-Надія. Якраз в ніч на 25 грудня – Католицький Святвечір (і словянський теж!) – були девятини, а 25 січня Нового 2013 року сороковини… Увесь цикл Різдвяних свят відтоді сприймається мною з подвійним смислом, як і Великдень – радість і печаль, відчуття єднання в Родом – живим і тим, що уже Там, на Небесах. В такі хвилини і миті пропливають у свідомості картинки буття, роки відмотують, як у кіноплівці, хроніку днів давно минулих, з обличчями рідних, давно затертими невблаганним плином Часу в різдвяних санях, запряжених дванадцятьма оленями з тенькаючими дзвіночками.
П’ючи терпкий, ледь хмільний глінтвейн, під співи українського «Щедрика», згадую усіх своїх за столом у втраченій по смерті діда Вовка хаті на Шпитальній – а там і дід Михайло з бабцею Марією Сивулькою, і вуйко Зенко з тетою Лесею, і я з мамою Лідою. Святкова ідилія. Мить щастя, що летить…
Один спогад – так, нізвідки, з небуття, з пережитих сильних вражень. Ми з мамою на зимовому Чорному морі в санаторії Одеси.
Мама і маленька Ірочка, в оточенні гурту знайомих хоче сфотографуватися на великій крижині, що найближча до побережжя. Ми стаємо на крижину разом з двома чоловіками, а хтось з берега фотографує. Хвиля відпливу відносить крижину на кілька метрів від берега. Тоді чоловіки розділяються: один відповідає за мене, другий – за маму. Ми скачемо з крижини на крижину в дві групи, борючись з дужим зимовим вітром та хвилями, що протидіють нам, ризикуючи життям – під нами МОРЕ… Я щоразу з острахом обертаюся назад, дивлячись чи мама за мною – мама ЗА МНОЮ. Все закінчується благополучно – ми на твердій поверхні.
Що відчуваю зараз при цьому спогаді – пришвидшене серцебиття і усвідомлення: Ангел-охоронець завжди поруч, в найнесподіваніших обертах і ситуаціях, АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ…
Це не лише внутрішня віра, це – відчуття присутності духовного світу, що нас оточує. Ми не просто живем, у нашому житті є потреба подолання духовних вершів, до яких нам суджено наближатися у короткому земному бутті – цей ланцюг духовного поступу не перерветься ніколи…
[color="#ff0000"] "АНГЕЛУ-ОХОРОНЦЮ ЗАМІСТЬ МОЛИТВИ"[/color]
Мій Ангеле, храни мене у колі
людей найближчих, кровію спорідних.
І відверни думки та вчинки кволі.
І виплекай зерно з ґрунтів приплідних.
Мій Ангеле, зміцни мене у Вірі,
що слів живучих стебла соковиті
забарвлять в колір свята будні сірі,
і проростуть крізь товщі… ґрати… сіті…
Усюди, де літає в непокорі
свободний дух вкраїнського народу,
веди мене у радості і в горі,
мов зірку палахку по небозводу.
З правічної криниці до колиски,
де зела розквітають барвінко́ві.
Храни посвяту мами і невістки
блаженномирним Ангелом Любові.
Коли ж мій друг у недруга обкладці
уразить в спину, смуту заподіє,
чи буревій промчить по тихій кладці -
озвись до мене Ангелом Надії.
І Божа длань із зоряних облачень
«Ірину» в «Рен»-ім’я* перейменує -
розтане тіло лебедино, наче
мене оплаче Ангел, що сумує…
Осанна ночі й цьому дню – осанна! -
(захланно, неустанно серце б'ється)…
Коли утомлюсь жити безталанно -
мене пригорне Ангел, що сміється!
[i] (З двотомника "Сонцетони":
Тон Перший - Поетичний. - Львів:Сполом, 2016)
[/i]
21 грудня 2020 року, Львів
[i]*Ім’я –«Рен» - в Єгипті одна з іпостасей Душі; ім'я, яке пам'ятають по смерті.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка Х. КОЛИ ПРИХОДЯТЬ БУРЕВІЇ…
[/b][/color]
Ну що, старенька липонько, цвітеш?
Духмяним цвітом щедро медоносиш…
Нікого не благаєш, ні не просиш –
корінням в душу зранену вростеш,
у буревіях рани просмоливши,
гірке вино із надр землі відпивши –
о чудо боже, ти іще живеш!
Іще твій пульс, твоє невольне рвіння
до висоти пташиної, до хмар,
до світлих, небом посланих примар,
до дружнього з людьми порозуміння –
немов би ти на себе переймеш
гріхи людські (і блискавиці теж!)—
ось сенс життя старого деревиння…
Чи в тому сенс, щоб втримати удар,
могутньої, як зло, лихої долі,
і вижити у ланцюгах неволі
байдужості сліпих земних створінь,
бо втрата зору – кара поколінь
за примхи, а хоча би й мимоволі…
Удар як втрата! Втрата як удар!
А, може, це і є небесний дар
терпіння, звільнення і, зрештою, прозріння
з самотніх гнізд пташиного квиління,
де струменить на вітрі теплий пар –
до осені тьмяного овдовіння…
Природа – грізний часу волода́р!
Ой липко, я боюся не старіння –
а підлості людських дрібних почвар,
боюся душ дрібного зубожіння,
що в сліпоті своїй, в німій покорі –
готові й нас ударити під корінь!
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)
Пригадую один сон: я ходжу по старому паркету кімнати босоніж… Паркет засипаний золотим піском, освітлений літнім сонцем з вікна – від того ногам м’яко і комфортно. Відчуття затишку і тепла. І раптом – звідки не візмись, буревій. Я у сні тяжко переживаю зміну, коли картинку із золотим піском крутить у вирі неприборканого Вітру. Наступна зорова картинка – все змішалося в сіро-піщану масу. А по тому – вляглося в дивну пустельну панораму кімнати, на долівці якої шар пильного піску з повириваним корінням рослин.
Буревії приходять не тільки у снах… Вони навідуються у наше життя, змітаючи усталений порядок, напрацьовані роками-десятиліттями форми пристосування до дійсності. Вони випробовують нашу серцевину на міцність. І, як відомо, все що не вбиває – робить нас сильнішими.
Повіяли буревії і над нашим подвір’ячком на Поліграфічній, спочатку над пралітньою липою графів Замойських, а потім і над нами та нашою родинною хатою. Вже згодом, коли ми оговтались від змін, що відбулися, в розмові з колишнім улюбленим вчителем, якому цьогоріч виповнилося 95 років, я почула крилату фразу: «Про родинну хату знають усі, хто її втратив!» Золоті слова мудрої людини, яка в житті перебачила багато лиха. Отож, завдану Вітром Долі руйнацію, ми потрохи почали сприймати як неминучу віху Подорослішання. Ми – це моя сім’я, мої найближчі і найдорожчі люди: чоловік Роман, доня Устя і на той час «великих змін» два домашні улюбленці, старенький 17-літній кіт Сивулька і маленька півторарічна киця Ласочка. Правда, коли все почалося, киці Ласочки у нашій хатці ще не було, а єдиному багатолітньому ревнивцю Сивульці було на кілька років менше.
Отож, якось у липні над Львовом пронісся страшної сили смерч – попадало багато старих дерев, а на нашій 500-літній липі графів Замойських розійшлася кора. Над ранок сусід Леонід Павлович Білоненко, що жив над нами поверхом вище і ставив на подвір’ї під липою свій старенький «москвич», побачив на капоті машини велику обірвану смерчем гілляку – і хоч видимих слідів шкоди вона йому не завдала, страх заволодів сусідом і його дружиною Марією. Відтоді вони замислили позбутися дерева. Почалися «сусідські бої»: супроти сусідів Білоненків обстали за липу ми і ще одна сім’я, родина Щепаків, що жила в подвір’ї з 30-их років минулого століття у будинку навпроти, і наша спільна любов до дерева дала нам стійкість супроти ворогів. Ми викликали комісію з міськради і дістали папір з печаткою та підписами, що липа здорова і знаходиться під захистом як одна з найдавніших у Львові. Бої дещо втихли, але ворожнеча між нами і Білоненками, з якими до того у нас було все більш-менш спокійно, лише поглибилася.
...Тут варто розповісти про ще одну сім’ю «нуворишів» Іваськевичів, яка приїхала з Солонки на Поліграфічну на початку 2000-их, і в міру свого майнового рівня почала завойовувати простір вільної житлової площі нашого подвір’я. Спочатку вони оселилися у великій квартирі №2 з виходом у внутрішній сад, згодом у зруйнованій вибухом гранати (що привів до смерті молодого 29-лінього сусіда Юри – тіньові розборки довкола обмінних пунктів кінця 90-их), квартирі №1 першого поверху з виходом у браму, замислили створити солярій «Скарабей» з численними символами єгипетської культури, але це ще не увесь перелік. Згодом їм ще захотілося з одного із гаражів, перетворених метаморфозами Часу із графської конюшні Замойських, збудувати двоповерхову студію татуювання. І для того, щоб провести у цю студію гарячу воду, старійшина роду Іваськевичів, Петро Іванович – колишній начальник одного з будтрестів, почав саморуч рити на подвір’ї глибоку траншею для труби зовсім близько від липи. Виривши яму, він почав довбати огроменний шмат кореня липи – від чого височенне дерево стрясалося і тремтіло, як осика. Всі мешканці Поліграфічної, 15 від старого до малого повибігало на подвір’я з криком. Вибігла і старша донька Іваськевичів – Галя, що мала художню освіту і володіла тим злощасним солярієм. «Тату, що робите з деревом», - приховано спокійно, але з тривогою в голосі запитала вона. «Та що для такого дерева той шмат кореня», - поблажливо усміхався Петро Іванович. Через рік той самий Петро Іванович сидів під пралітньою липою Замойських розбитий інсультом, а його родина швидко розпродувала всі «єгипетські» раритети солярію «Скарабей» і поспішно виїжджала у свій особняк у Солонці.
Я спілкувалася з Іваськевичами, бо у них було двоє маленьких недоглянутих діточок, які були вічно голодні, але з ореолом «крутості» - мобільними, планшетами, комп’ютерами і таке інше, і з ними бавилася моя малолітня Устонька, подовгу опановуючи новітні блага цивілізації у їх вічно недобудованій квартирі і салоні, куди навідувалися лише заможні клієнти. Щоразу, коли я потрапляла на сходи «солярію», котрі охороняли статуї «анубісів» (у міфології Єгипту вони були ознаками Потойбічного Світу), я здригалася. Річ у тім, що мої професійні знання (більше чверті століття наукова робота у музеї релігії і захоплення міфологією зниклих цивілізацій, у тому числі і єгипетською), давали мені підставу зауважити Галі-власниці про підтексти біди, яку несуть «анубіси» смертним людям. На мої застереження, Галя лише казала, що вона знає і читала про грибок у єгипетських пірамідах – подальші дискусії були не потрібні. Те, як вони покидали наше подвір’я, лише підтвердило мої внутрішні переконання, що не варто торкатися пластів духовного світу, у якому мало що смислимо. Наробили Іваськевичі нашому подвір’ю на Поліграфічній непоправної шкоди – вони «смертельно» поранили липу Замойських. А ще… підкупом головного інженера житлової контори, вони приватизували підвал, власниками якого з 1939-го року була наша родина, а потім перепродали його, втікаючи у Солонку, як свою приватну власність. Перед аферою, Петро Іванович намагався за безцінь купити його в нас, приходив на перемовини до мами зі мною. Ми одностайно відповіли: підвал не продається. Тоді він гримнув кулаком по столу, пригрозивши: «Нащо вам, жінкам, мати такого ворога в моїй особі!». Апетити Іваськевичів стосувалися не тільки нашого підвалу – вони хотіли заселити весь старенький флігель Поліграфічної,15 гілками свого роду. Але тут стала поперек дороги формальність – хата документально була з незавершеною приватизацією. Кілька раз вони як лиси біля курятника, піднімали в розмові з нами цю тему, на що я відповідала, що "в нашій родинній хаті ще Устя родитиме дітей». Добре, що вони виїхали, так і не довідавшись, що ми були останні зі старих сусідів, котрі покидали родинне помешкання на Поліграфічній,15, переживши смерть мами і смерть сусіда Білоненка (з яким воювали за липу), і також смерть сусіда Щепака (з яким відстоювали липу і дружили з його рідними, як з тими, хто пам’ятав про старе життя нашого дому).
Липа ж протрималася після першого удару від сокири Іваськевича (2003) біля 5 років, після першого зловіщого смерчу 23 червня 2008 року на її стовбурі розійшлася кора, а через рік, 3 липня 2009 року у місці тріщини липа розкололася – завдані стихіями та такими ж неприборканими бажаннями людей рани далися взнаки. З’їхалися спеціалісти Зелентресту, довго радилися, обрізали всю крону липи зі сторони її більшого розгалуження і залишили жити, давши на майбутнє цвітіння кілька великих гілок зі сторони наших вікон.
Щодня, розпочинаючи новий день, виглядаючи з вікон хатки на Поліграфічній,15 я віталася з липою Замойських як з рідним членом сім’ї, помічаючи всі перетворення довкола неї – перше весняне листя, момент цвітіння, щебіт нового і старого покоління пташок, перші жовті плями на відродженій з роками кроні, опадання останніх листків у перших тижнях листопаду. Це було моїм щоденним ритуалом до 4 вересня 2017 року – на ранок мого 54-ліття, у 5.55 після нічної затяжної зливи, липа рухнула з коротким тяжким гупом на глуху стіну подвір’я Поліграфічної,15, зачепивши гіллям розлогої крони балкон дому навпроти – за знаковим смислом якраз балкон покійного сусіда Щепака, це було символічне прощання з нами, своїми друзями – мною та всією родиною Вовків і родиною Щепаків. Липу зріза́ли кілька годин невеликими шматками крони та стовбура наступного дня, 5 вересня 2017 року – на самому дні прикореневого стовбура відкрилася порожнина, яка свідчила: липа була «смертельно» хвора.
По тому, як липи не стало – стрімка весна і затяжне літо 2018 року принесли на подвір’я Поліграфічної,15 розуміння, що таке задуха у період жаркої спеки навіть з навстіж розкритими вікнами. Принесли вони і розуміння, що після втрати липи є лише один раритет – наш старенький п’єцик з ліпниною у вигляді молодої шляхтанки (умовно, графині Замойської), який тримає нас тут, у хатці флігеля на Поліграфічній,15, де ми залишилися в повній ізоляції – довкола нас снувалися новітні тіні сусідів, що перетворили наше подвір’я в кілька офісних закладів, які стали нав’язливо втручатися в наш звичний побут. А що сусіди-офісники через візію фінансових заохочень були в фаворі у жеківських начальників, то шукати підтримки у них не випадало, отож у головах членів нашої сім’ї почав народжуватися задум полишити родинне гніздо і шукати нове з умовою – у старому будинку, де б відчувалася присутня історія, себто легенда.
Тепер я можу з упевненістю сказати – думки матеріальні, маю на увазі: все, що замислине, рано чи пізно збувається. Тяжко лише в одному – втрата родинного гнізда це велике потрясіння, яке непросто пережити, шрам лишається болючий і глибокий.
Такі змерзлі, холодні очі…
Що ти в них приховала? – муку
Незагоєну, незализану, не залиту хмільними чарами…
Сухо час відбиває годинник.
Зайшлий кіт жалібно муркоче.
О подай мені швидше руку,
Бо помру я під цими ударами…
Очі, руки, хребти-нахрапами –
все жере і сопе, і схлипує…
Кіт нічийний кігтявими лапами
в мою душу чогось поглипує…
Що, жебраче, на жебри дивишся –
холод з холодом враз зустрінеться –
не наївся, то й не налижешся,
поки вітер не переміниться…
Не мене ти шукай, жебротонько,
улещай, де є стіл і багаття…
Я ж тебе заведу у болотонько,
На моро́ве своє розп’яття…
(Зі збірки "...І все ж - неопалима".- Львів:Логос,2001)
Коли уже пакували речі – а це тривало недовго, півтора-два тижні (в угоді було обумовлено, що за місяць після продажі хати ми маємо з’їхати і дарма, що нове житло дісталося нам в повній руйнації та необжитості, бо попередні власники були старенькими людьми і повмирали 15 років тому, а їхні прямі спадкоємці жили уже в іншому місті), у моїй свідомості виринали спогади пережитого (і радісного, і трагічного), і зароджувалися тексти прощань, адаптовані з фольклору). Я ходила поміж рідних порогів – від кімнати до кімнати і помічала все, до найменших дрібниць: ось на одвірку при вході у другу кімнату мітки, зроблені руками мами Лідії-Надії, мої власні та доні Устоньки в різні періоди часу, на мітках дати і підписи; ось ліжко, де народилася двоюрідна сестра Люба в ніч на 2 квітня 1972 року – перша доня покійного вуйка Зенка, коли приїхала швидка, немовлятку вже було 20 хвилин. Мама Ліда приймала пологи разом з сусідкою квартири №6, Михайлиною, яка була найстарша в подвір’ї, пам’ятала ще діда Михайла Вовка і нашу рідну бабцю – Марію Григорівну Стасів-Вовк, а по її смерті його наступних дружин – бабцю Марію «Сивульку» та Бабцю Стефанію Базилевич. Та сама сусідка Михайлина на прізвище «Москаль», яка служила молодою разом із чоловіком Василем у графів Замойських. Вмирала «Москальова» вдома, у рідній спальні в 2005 році, коли уже Петро Іванович Іваськевич зранку до вечора немилосердно бурував на подвір’ї, довкола майбутнього салону-студії татуювання. Пригадую, що колись пані Москальова сказала мені, сумно дивлячись на наш флігель: «Нещасливий наш дім!», певно думала про щось своє і, водночас, про спільно наше. Тепер, знаючи багато з минулого, розумію, що було багато гіркої правди в отому її зойку.
Останнє, що не відпускало нас від уже порожніх стін хатки на Поліграфічній,15 – це наш коханий п’єцик. Ми доторкалися до рельєфів знайомого/рідного обличчя молодої шляхтанки на ліпнині, я притулялася до нього щокою й шепотіла прощальні слова, навіяні відомою весільною прощальною піснею [b][i]«була би м вже їхала…»[/i][/b]:
[i]«Кланяюсь тобі, пічко,
Моє миле графське личко,
Ми вже тут жити не буде́м».
....
«Кланяюсь вам, одвірки –
Мами Ліди, Усті й Ірки,
Ми вже тут жити не буде́м».
….
«Кланяюсь, наша липко,
Що ти чула Усті скрипку –
Більше не б́у́деш, не буде́ш».
….
«Кланяюсь тобі, брамо,
Що ти знала нас і маму –
Ми вже тут жити не буде́м».
[/i]
Останнього нищівного удару зазнало моє серце, коли побачило нашу хатку на Поліграфічній уже після стандартного «євроремонту», виставленою на перепродаж – усі архітектурні ніші, що свідчили про стару австрійську будову, були зрівняні у правильну прямокутну форму, а там де був п’єцик – що проходив через спільну стіну двох кімнат – висіла декоративна рамка, що окреслювала поличку з кришталевою вазою і штучними декоративними квітами. У нашої хатки вже більше не було пам’яті, нічого про Замойських і далі, нічого про її столітню історію.
[b][i]"Вже би м була їхала, вже би м була йшла.
Я ще своїй хатоньці не вкланялася.
Кланяюсь, тобі хатко,
моя втіхо, моє златко,
ми вже тут жити не буде́м".[/b]
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=896632
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.11.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка ІХ. СТЕЖКАМИ СТАРОГО ДОБРОМИЛЯ
[/b][/color]
Почну я цей розділ незвично – з біографічних фрагментів у різні періоди та віхи життя. От, скажімо, зі спогадів школярки Ірини Вовк, що майже кожне літо змушена була перебувати у двох, а подекуди навіть і трьох, «змінах» (тривалістю в місяць) так званих «піонерських таборів». Це була школа виживання, змужніння, спілкування, а поруч із тим – розвитку вуличного пісенного мистецтва, а також пам’ятних щоденників із записами всього, що мені було особливо дороге у часі мого «отроцтва». Так з’явилися знання різних табірних пісень, частівок для піонерських капусників, а також і тексти віршів, акцентую – не зі шкільної програми. В мою поетичну скарбничку тоді вперше потрапили вірші Блока, Єсеніна та Миколи Заболоцького. Особливо мені припав до душі вірш Миколи Заболоцького «Некрасивая девченка». Я вміла його читати з таким почуттям, що будучи студенткою філологічного факультету українського відділення, залюбки декламувала його неодноразово на неформальних концертах в літньо-осінній період, коли студенти Львівського університету допомагали селянам упоратися зі збором урожаю хмелю. Пригадую, як чекаючи рейсового автобуса, мешканці містечка Броди на Львівщині сповіщали одне одному: «Це люди чекають на автобус, а це… студенти приїхали на практику».
Так от, щось у тому вірші нагадувало мені… мене, малолітню. Дозволю собі процитувати цей вірш Миколи Заболоцького без скорочень мовою оригіналу (хто зна', може настане день, коли я доросту до власного поетичного перекладу цієї високої поезії):
[i][b]«Николай Заболоцкий. НЕКРАСИВАЯ ДЕВОЧКА[/b]
Среди других играющих детей
Она напоминает лягушонка.
Заправлена в трусы худая рубашонка,
Колечки рыжеватые кудрей
Рассыпаны, рот длинен, зубки кривы,
Черты лица остры и некрасивы.
Двум мальчуганам, сверстникам её,
Отцы купили по велосипеду.
Сегодня мальчики, не торопясь к обеду,
Гоняют по двору, забывши про неё,
Она ж за ними бегает по следу.
Чужая радость так же, как своя,
Томит её и вон из сердца рвётся,
И девочка ликует и смеётся,
Охваченная счастьем бытия.
Ни тени зависти, ни умысла худого
Ещё не знает это существо.
Ей всё на свете так безмерно ново,
Так живо всё, что для иных мертво!
И не хочу я думать, наблюдая,
Что будет день, когда она, рыдая,
Увидит с ужасом, что посреди подруг
Она всего лишь бедная дурнушка!
Мне верить хочется, что сердце не игрушка,
Сломать его едва ли можно вдруг!
Мне верить хочется, что чистый этот пламень,
Который в глубине её горит,
Всю боль свою один переболит
И перетопит самый тяжкий камень!
И пусть черты её нехороши
И нечем ей прельстить воображенье,-
Младенческая грация души
Уже сквозит в любом её движенье.
А если это так, то что есть красота
И почему её обожествляют люди?
Сосуд она, в котором пустота,
Или огонь, мерцающий в сосуде?»
[/i]
Не знаю чому, але у вірші Заболоцького змальовані такі ситуації, наче їх героїнею була мала Ірочка Вовк періоду, коли мама Ліда приїхала з нею на відпочинок-профілактику в протитуберкульозний санаторій, що знаходився на окраїнах стародавнього містечка Добромиль. Ірочку в санаторій не допустили, тому мама Ліда змушена була шукати для неї житло у місцевій сім’ї добромильчан, де у молодого подружжя було двоє діточок – хлопчики-дошкільнята, але Ірочка була молодша за них обидвох.
Для Ірочки все було незвичним – і факт, що вона знаходиться в чужих людей, а мама Ліда то приходить, то відходить надовго – засмучував її і вона ставала непомітною, неговіркою, тихою дівчинкою-невидимкою. Хлопчики-брати як справжні господарі у себе в хаті ніякого пригнічення не відчували, вони зверхньо дивилися на дівчинку і шепотілися між собою, гасали по невеликому подвір’ю на дитячих велосипедах, а Ірочка здивовано і розгублено (але точно без заздрості) дивилася їм услід. Заздрість прийшла дещо пізніше, коли одного ранку в неділю їхні батьки побували на місцевому ярмарку і купили обом «автомати, що стріляють», а Ірочці принесли невеличку ляльку. Ірочка вперше відчула лоскотання пекучого жалю під грудьми – не хотіла вона бавитися лялькою, їй хотілося тримати в руках автомат, що тарахкотів і світився червоним світлом. І вона по-черзі випрошувала то одного, то другого хлопчика потримати автомат у руках хоч кілька хвилин – хлопчики неохоче погоджувалися, бо на них з ґанку здивовано дивилися їхні батьки. Нарешті, тато не витримав і кинув репліку: «Якби я знав, що то хлопчик в спідниці – я б купив автомати усім трьом».
Минали дні, минав тиждень за тижнем – і Ірочка поволі звикала до нових добромильських краєвидів, до непоказного подвір’я на окраїні старого міста, двох хлопчиків і привітних дорослих добромильчан, що прихистили її. Вона вже не боялася самоти без мами Ліди, личина «невидимки» розтанула сама собою. До Ірочки повернулися її любов до природи, цікавість, схильність до фантазій і забав. Між іншим, дівчинку годували тими ж стравами, що і двох хлопчиків. Особливо їй сподобалося їсти на дворі, в перерві між забавами, скибку сірого (або «бородинського») хліба з маслом, щедро посипаного цукром.
Період добромильських вражень тривав недовго і закінчився через місяць, коли Ірочка з мамою Лідою повернулися назад, у рідний Львів, у хатку на Поліграфічній,15. І все б нічого, якби через пів століття не трапилася одна сумна подія, яка нагадала Ірочці про давніх знайомих. Вже літня Ірина, будучи членом Національної Спілки письменників України, опинилася за поминальним столом (прощалися з перекладачем із перської мови добромильчанином Романом Гамадою) поруч із родичкою померлого, що жила в Добромилі, у старій частині містечка. Розговорившись, Ірина розповіла, що мешкала колись у добромильській сім’ї, де бігало двоє хлопчиків – один менший другого. І як трапляється у таких випадках, за законом дивного збігу обставин, виявилося, що ця жінка знає сім’ю, про яку йдеться в оповіді. На запитання Ірини «то як їм живеться, чи всі живі-здорові?», жінка кинула репліку: «Уже одного нема». Більше Ірина ні про що не питала у сусідки по столу. Коли поминання завершилось, жінка підійшла до Ірини, обійняла її за плечі і промовила «Всього Вам доброго, щасти Вам». У Ірочки стояв ком в горлі.
А ще у житті дорослої Ірини, себто авторки цих рядків, були літературно-мистецькі події, пов’язані з містечком Добромиль, котрий має давню історію і цікавий тим, що на окраїні Добромиля, оточений густим «чорним» лісом, розташований Добромильський монастир святого Онуфрія отців Василіан, де відбував свій монаший новіціат майбутній Митрополит – Роман-Андрей Шептицький.
У 2015 році з нагоди 150-ліття Митрополита мені поталанило написати сценарій камерного театрального дійства «У прихистку Божої ласки: Мати і Син», де згадується про цей період у житті молодого Романа Шептицького, котрий вирішив присвятити своє життя служінню Божому Престолу. У цій виставі мені довелось зіграти його матір, графиню Софію Шептицьку, з роду Фредрів. Виставу ми грали багато разів і об’їздили з нею всі місця, пов’язані з іменами родини Фредрів-Шептицьких. Побували ми і в Добромилі, і в Добромильському Василіанському монастирі. З ранку до обіда ходили місцевістю, вдихали свіжий дух неторканої природи – пташині переспіви, стукіт дятла і з’яву довірливих місцевих білок, споглядали старі монастирські мури, побували у скромній келії новіціата Романа-Андрея Шептицького. Відбули співану Службу Божу у церкві при Добромильському монастирі, а потім пообідали в монастирській Трапезній дуже смачно і ситно, завдяки церковній громаді та монашим послушникам. Ці враження так глибоко пронизали свідомість, що стоячи в Добромильському будинку культури перед початком вистави серце стугоніло вдвічі сильніше та швидше від відповідальності і вдячності, і ще… майже фізичним відчуттям присутності з-поміж живих людей духовних світочів нашої Української Історії. У театральному дійстві, що будується на діалозі Матері та Сина, є слова,звернені до добромильських краєвидів:
[i][b]Голос Сина[/b]: – "Мамо, Добромиль – новіціят зреформованих Василіян"!..
[b]Голос Графині[/b]: « … і довго дивився, поки видно було вежу монастиря, що виринала з-під верховіття гори, опоясана чорним лісом... Чи в тій хвилині він думав про нашу прогулянку? Хіба радніше – як леліяну мрію – вітав і пращав вежу в лісі».
[b] Голос Сина[/b]: – «…Моя Дорога Мамо! Ось я вже в Добромилі й чуюся таким щасливим, таким спокійним, про що я ані не мріяв… Всі клопоти цего світу зникли для мене; тепер я бачу тільки Господа Бога й шлях, який провадить мене до Нього».[/i]
Підсумовуючи фрагменти спогадів, що виринають хаотично з підсвідомості, можу сказати таке: «ніщо в нашому житті не є випадкове», себто «ніщо не заростає межи людьми». Всі події зав’язані такими тонкими «духовними» нитками з минулого-крізь теперішнє -у майбутнє, що збагнути і осмислити їх вдається не відразу, а лише набувши певного життєвого досвіду, досвіду гірких непоправних втрат і розчарувань, досвіду «подорослішання»:
[color="#ff0000"] [b] "Мить, коли розпускаються пупляхи..."
[/b][/color]
Мить, коли розпускаються пупляхи
і в'януть троянди –
наче осягнення істини
про „ефемерність” Часу
за символікою Екзюпері.
Але навіть не будучи Антуаном,
а просто безіменним листочком
на предковічному Дереві Світу,
можна відчути у всій повноті
палітри Великого Живописця
себе – і пухнастою брунькою,
що впивається соком батьківського кореня;
і оксамитовим келихом смарагду,
що віддзеркалює Сонце;
і жовто-червоним загуслим нектаром
набутого досвіду, що тяжить над тобою
і тягне додолу, до землі,
коли Сонце поверне за полудень
і повіє призахідний Вітер.
Мить, коли листя падає,
відриваючись від родинної гілки –
неминуча... і все ж благословенна!
Мить вільного лету,
розкриленого у просторах Неба,
довільного кружеляння над
сіризною
недовершених життєвих буднів,
утрачених ілюзій, розгублених сподівань –
мить пробачення собі
за власну недосконалість.
Мить спалаху божественного начала
і мить погасання свічі –
коротка і вражаюча,
як мить усвідомлення
свого „alter-ego”, серцевинного „я”,
що житиме вічно...
Відчуваєте наближення осені
як набуту ознаку дорослості?
Тш – ш - ш!..
Листя падає...
Слухайте...
(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)
Хто його знає, чому саме ця чи інша подія трапляється з нами у тому чи іншому місці, в оточенні тих чи інших людей? Розв’язка може наступити нескоро і відповідь може забаритися на невизначений термін – продовж усього нашого життя. Вона може не вдовольнити нас, якщо ми не готові її прийняти. Зрештою, наша недосконалість – це забороло від якихось особливих потрясінь, до яких наше земне людське єство ще не пристосувалося. Скажімо, чому наступає день, коли звичний для тебе світ рушиться, наче Небо на Землю паде, наче ота 500-літня липа Замойських з неймовірним гуркотом падає на подвір’ї Поліграфічної, 15. І що найгірше, наступає день, коли і сама хатка на вулиці Поліграфічній,15 подає тобі розпачливі слова прощання. Але це ще не зараз, не сеї осінньої погідної днини, ще є час підготуватися до майбутніх доленосних змін.
[i]На фото: Добромиль - містечко у Старосамбірському районі на Львівщині
Територія Добромильського монастиря святого Онуфрія оо.Василіан і церкви при ньому[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892792
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2020
[i]Пам’яті [b]Миколи Петренка,[/b] поета-поборника волі і правди, з-під пера якого вийшло понад 120 книжок. Одна з його збірок мала назву [color="#ff0000"][b]«Серцем палаючим»[/b].[/color]
[/i]
Над серцем палаючим тричі свіча засльозиться –
Над серцем палаючим зблисне одвічний вогонь…
Над серцем палаючим зоряно світ змерехтиться
І питиме сяйво із чистих небесних долонь…
Над серцем палаючим, серцем, що повне любові,
Над димом їдким, що офірою йде в небеса -
Розкриється Всесвіт, вбереться у шати шовкові –
Витай, вільна душе!.. Оце тобі, брате, яса!..
Сповняючи правди священні нетлінні обіти,
Даруючи людям із серця живильні слова…
Витай, вільна душе, бо велено душам летіти
Аж ген в високості і там жнивувати жнива…
А що тому серцю із палу, із крові, із жару,
А що тому слову, що рутою з серця зросло –
А вже ж тому серцю палати звіздою в Стожарах,
І слову палати, як рути безсмертне зело!
Над серцем палаючим тричі ще чара проллється
І в небо злетять наче вірші, стрімкі голуби́…
Десь там, із-за хмар, пан Микола у вуса сміється:
–Не думай про вічність…
і світ цей земний возлюби!
23 жовтня 2020.
[i]На фото: Микола Петренко та автор цих рядків на творчому вечорі Ірини Вовк, з нагоди 50-ліття. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=892611
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка VІІІ. ЧОРНО-БІЛИЙ ТЕЛЕВІЗОР «ВЕСНА-3» і БАЛЕРИНА МАЙЯ ПЛЄСЕЦЬКА[/color].
[/b]
Хочеться трохи рожевої фарби у цей набір інтенсивного пізньоосіннього багрянцю і жовтизни… Отож, я хочу згадати малу Ірочку і її мрії, забарвлені, як прийнято вважати, у рожевий колір ранкових хмарин, або чистого надвечірнього неба…
Коли Ірочка залишалася сам-на-сам зі своїми маленькими потайними мріями вона любила… танцювати.
У хаті на Поліграфічній,15 у часи пізніх 60-их минулого століття поселився чорно-білий маленький зграбненький телевізор «Весна-3», якого з вдячністю згадує багатомільйонне населення тогочасного уересерівського телепростору. І дорослі, і малеча знаходили на кількох каналах вітчизняного телевізора багато цікавих програм.
Вітчим Зеновій Олійник не пропускав жодної трансляції футбольних матчів, особливо якщо на полі з’являлися улюблені гравці команди «Карпати».
Мала ж Ірочка була прив’язана до численних дитячих мульфільмів та екранізацій казок, серед яких улюбленими були мультики за творами Редьяра Кіплінга «Рікі-тікі-таві», шестисерійний фільм «Мауглі», «Кішка, яка гуляла сама по собі», «Слоненя» та інші. У пам’ять назавше вкарбовані такі архівні шедеври мультиплікації, як «Золота антилопа», «Катерок», кількасерійний цикл про «Вінні-Пуха», «Дюймовочка», оживлені талановитим пензлем художників-мультиплікаторів казки Пушкіна і Ганса Крістіана Андерсена, особливо «Снігова королева» і «Дванадцять лебедів». А що казати про улюблених героїв «Ну, постривай!» з голосами Папанова і Румянцевої.
Дорослі сідали перед «голубими» (а вірніше чорно-білими) екранами увечері, коли ішли багатогодинні фільми 60-70-их років про ІІ Світову, або кіноверсії переважно російськомовної класики. Пригадую з тих часів «Летять журавлі», «Анну Кареніну», серіал «Угрюм-ріка», «Брати Карамазови», «Ідіот», «Гранатовий браслет».
З іноземних фільмів, які вросли в ментальність тих часів, можу назвати серіал «Чотири танкісти і пес» - Ірочка особливо чекала на нього у довгі місяці хвороб (фолікулярні ангіни не полишали її в спокої від 3 до 6 років, вони виснажували її температурами, збільшеними лімфами та шумами в серці, зрештою, привели до хірургічних втручань, після яких були затяжні періоди реабілітацій - і мала дівчинка мала можливість годинами насолоджуватися спілкуванням з улюбленим другом-телевізором).
І от, коли в кімнаті залишалася лише вона сама, а мама Лідія-Надія відлучалася на кухню чаклувати над борщем або росолом з нирок, Ірочка просила відшукати по-можливості програму, де транслювали балет, а танцювала тоді перед екраном переважно одна пріма-балярина – Майя Плєсецька. Повністю бачила Ірочка запис знаменитого «Лебединого озера» Чайковського, де Майя Плєсецька виконувала головну роль Одетти-Одиллії. Ірочка вставала на повний ріст у своєму дитячому ліжечку і намагалася потягнутися на кінчиках пальців ніг, тримаючись за голубі ґрати ліжечка, а ще повторювала за балериною Плєсецькою гнучкі переливи хвиль лінії рук, наче чутливі крила лебедя на хвильках ріки, що гойдається в такт легенькому вітру. Кінчики пальців рук, зап’ястя, лікті – все перетворювалося на хвилі, що гойдаються. Ірочка витала у своїх рожевих мріях на яву, а не у снах. Мала Ірочка перетворювалася на легеньку, розслаблену, тендітну пір’їнку-рослинку – і танцювала…
З того часу у пластиці рухів маленької Ірочки було щось від класичного танцю, від Великої Хореографії – вона не могла пройтися по льодовій поверхні, ступня тут же втрачала опору і Ірочка падала дуже болюче. Так, у другому класі, під час зимових відвідин Стрийського парку і спуску крутою засніженою вулицею, Ірочка послизнулася, впала і оперлася на праву руку – типовий приклад дитячих «класичних» переломів.
Ніхто, навіть мама Ліда, не помічала особливої прив’язаності до танцю, але прийшов час – і Ірочка, вже учениця першого-другого класу школи № 28 у Львові на уроках ритміки познайомилася з особливою вчителькою Іриною Федорівною (прізвище якої Ірочка взнала вже в дорослому житті, відвідавши одного разу випуск хореографічної студії при Оперному театрі). Ірина Федорівна (Красногорова) стала згодом багатолітнім педагогом цієї студії, вона випускниця балетного училища і професійна балерина, заслужена артистка України, присвятила своє життя вихованню майбутніх зірок балетної сцени. Половина артистів-балерунів Оперного театру – її учні. А на початку 70-их років вона починала паралельно вчителювати – і в світі професійного балету, і в нашій елітній школі. І там вона побачила несміливе дівчатко, яке дуже гарно танцювало «фігурний вальс» - на пальчиках, витягуючи тіло за помахом руки і зупиняючи погляд розверненого обличчя на тонкому згині летючих пальців. Вона підходила до Ірочки-першокласниці і поправляла статичні пози за правилами хореографічних фігур і одного разу запропонувала їй подумати, чи хоче вона займатися балетом.
Ірочка з захватом прибігла додому і з щасливим нетерпінням сповістила мамі Ліді, що хоче танцювати як балерина. Проте мама Ліда опустила очі і сумно відповіла доні: «Ти хворієш, у тебе шуми в серці, тобі – не можна».
Ірина Федорівна більше про це не говорила, але в житті Ірочки ще був конкурс бальних танців, спочатку міський, потім – обласний. Вершиною слави був «бал» в якомусь великому дзеркальному приміщенні (дитяча пам’ять розмила всі точні координати), коли бальні пари під номерами танцювали «фігурний вальс», а Ірина Федорівна глядачам оголошувала: «учасник конкурсу бальних танців», підійшовши до нашої пари вона промовила «дівчинка-переможець». Я почула голос з юрби: «Як гарно танцює дитина». На все життя «фігурний вальс» пов’язаний для мене з іменем Ірини Федорівни.
Якось мала Ірочка ішла по вулиці Черешневій – щоденна її дорога до рідної школи – і побачила невелику калюжу, що під зимовим морозом перетворилася на лід, а під чоботами дітей – на міні-каток. Ірочка раптово захотіла випробувати себе – чи зможе вона встояти на льоду і не послизнутися. Коротко обернувшись, не побачивши позаду перехожих, мала Ірочка спробувала – таки послизнулася і впала. Раптом попереду обертається жінка – нею виявилася Ірина Федорівна – пізнає Ірочку і каже: «…А ти спробуй ще раз, мама про це не дізнається»!
Ірочка з часом так і не навчилася тримати рівновагу на слизькій поверхні, і хто його зна, чи це не вина особливої, чутливої до хореографії, Ірочкиної натури.
Разом із спогадами про період дитинства у хатці на Поліграфічній,15 виринає ще одне дуже цікаве обличчя, яке опікувало малу Ірочку ще в дуже ранньому віці. Це обличчя «няні» Ірочки – баби Зіни, а насправді її звали Зінаеб Мухамедівна, бо належала вона до татарської національності, жила на нашій вулиці, у будинку під номером 2 і була нянькою всіх тутешніх малолітніх дітей. Мала Ірочка дуже любила бабу Зіну, бо вона пекла на кухні Поліграфічної,15 біляші і перепічки з конини за традиційним стародавнім татарським рецептом – і кухня вся була пропахнута пряними степовими травами та кінським м’ясом. Запах стояв такий звабний, а вироби були такі апетитні – що Ірочка чекала приходу баби Зіни, наче доброї старої феї. На все життя запам’ятала Ірочка смак татарської кухні і з великою ностальгією через півстоліття знайшла знайомі їй вироби в одному скромному татарському кафе на бічній вуличці в прицентральному районі Львова.
Коли Ірочка вже ходила в молодшу школу, баба Зіна вмирала від онкології – тяжко і довго. Мама розказувала, що вона лікувалася за особливими рецептами, використовувала в їжу багато грецьких горіхів - і тому ще могла якийсь час опиратися смертельній недузі. Зрештою, її не стало – наче розтанула в туманах осінніх дощів.
Дощ… Лише він змиває всі сліди – сліди речей-символів, знакових для тебе, сліди людей докола тебе і навіть твої власні… Сліди маленькі, потім більші – доросліші…
Що ж залишається? Іноді – швидкоплинний сон, іноді – музика чи художнє полотно, іноді – власна поетична імпровізація, що містить образи на перший погляд нічим не пояснимі, але впізнавані, наче десь, звідкись, у якійсь іншій паралелі ти вже пережив, перебув чи побачив те, чого пережити, перебути, побачити в реальному житті тобі ніколи не доводилось…
[b]« Метаморфози з крилами»[/b]
... Я метелик з оксамитовими крильцями!
Піднімаюся навшпиньки, на подушечки пальців,
як от балерина на пуантах --
і, розкинувши руки, л е ч у - у - у ...
... Ау - у - у, світоньку ясний, всебожий!
Ау - у - у, людоньки красні, богом сотворені!
Ау - у - у, вітре попутній, богом післаний!
Я люблю - у - у вас , п р и й м і т е мене !
... Хто ти, цятко дрібненька, легенька, солоденька,
вітерцем підхоплена,
німфами облещена,
змійками оздоблена?..
Я -- це я, п і з н а й т е мене !
... На тобі всі барви життя -- ти н а ш а !
На устах твоїх краплі єлею - пиття -- ти н а ш а !
А шиття твоє магічними знаками розписане -- ти н а ш а !
... А я волосся -- н а л ь о т у - у - у -- розплету - у - у,
крилечка - вієчка розпущу, і буду ще к р а щ а !
... А чи ти ц а р і в н а, а чи к о р о л і в н а ?!
-- Я не п р о п а щ а...
... Та нехай собі ношенька - вітвиста дороженька,
чим в и щ а, то в а ж ч а...
А я взую ноженьки -- на с е м и д о р о ж е н ь к и --
я не пропаща!..
[i](Зі збірки "Семивідлуння". - Львів: Каменяр, 2008)
На фото:легендарна балерина Майя Плєсецька.
[/i] Далі буде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891735
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.10.2020
https://www.youtube.com/watch?v=mIOTxoqSsNo
Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…
Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров, -
Навіть коли це не вальс, а пора розставання…
Я не прощу собі часу змарновану мить,
Я не заплачу, я вашу сердечність пробачу…
Чуєте, мила, як шаля розлуки летить,
Нам не спинить цю мелодію втрат необачну…
Осене, в краплях загублених сліз бурштину,
Жовтих троянд, запечалених присмаком втечі…
Я вам дарую із серця троянду одну,
Хай вам горить поцілунком у дні холоднечі.
Вальсом розлуки, акордами ласки і зваб,
Вальсом прощання завершимо любощів мову.
Жовтень у нас як яскравих зірок зорепад,
Арфами млостей вбере почуття у обнову…
Я вам, кохана, навіки признаюся в тім,
Що не знайшов біля вас ні розради, ні ради…
Мила, як осінь - у вальсі кружляймо, летім,
Хай нас пращають багряні, жаркі листопади…
Кружиться листя у вальсі жовтавих дібров.
Ох, це зітхання альтів - наче біль розставання…
Ти ж мені, осене, наворожила любов,
Жовтня багрянцями літ оповила кохання…
9 жовтня ,2020. Ніч, імпровізація.
[i][i]Сьогодні день пам'яті вуйка Зенка Вовка, який трагічно пішов з життя 42 роки тому, на день народження дружини - тети Лесі (Лариси). Нехай цей вірш-вальс буде поетичним дарунком для них. Нехай їм в небесах буде не самотньо...[/i][color="#ff0000"][/color][/i]
[b][color="#ff0000"][i]До болю родинних втрат додався новий біль - творчий.
10 жовтня 2020 зранку на 95 році життя (не доживши до ювілейної дати менше місяця - 7 листопада 1925) відійшов старійшина поетичного цеху Львова - Микола Петренко, що знав мене ще школяркою, чув мої ранні вірші, дав мені дорогу у світ Великої Літератури і через все життя підтримував мене як "літературний батько". Вогник творчості останнє десятиліття палав теплим вогнем Його присутності на "Петренківських вівторках" у видавництві "Сполом", де за неофіційним застіллям щовівторка збиралися обдаровані іскрою Божою Львівські таланти усіх творчих цехів.
Мир Вашій світлій душеньці, Миколо Євгеновичу! Легкого перельоту!
Цей осінній вальс - теж для Вас. Ви завжди в душі лишалися Великим Ліриком з особливо вишуканим відчуттям прекрасного.
[/i][/color][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=891181
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка VІІ. БУДНІ І СВЯТА У ХАТЦІ НА ПОЛІГРАФІЧНІЙ
[/b][/color]
Розуміння фразеологізму «мій дім – моя фортеця» прийшло до мене не відразу, принаймні, в дитинстві про ніяку «фортецю» не йшлося. Йшлося про опіку і затишок. У нашій хатці на Поліграфічній жив, окрім мами Ліди, малої Ірочки та вітчима Зеновія Олійника, ще мамин рідний брат – теж Зеновій, тільки Вовк. Ірочка називала його «вуйко Зенко». Мама Ліда розказувала, що коли по смерті бабці Марії Григорівни дідо Михайло Вовк забрав 12-літню осиротілу доню на Поліграфічну,15 (колишню Замойських – І.В.), на 2 роки молодший від неї брат Зеновій смажив біля плити на честь її приїзду картопляні пляцки. Вуйко Зенко у підлітковому віці навчився доглядати за собою і батьком, вмів готувати борщ, смажену картоплю, росоли з курки, різноманітні салати. Був дуже стриманим у емоціях, вимогливий до інших (у першу чергу до родини, а згодом – до членів своєї сім’ї), мав аналітичний склад розуму і в майбутньому захистив дисертацію, дістав наукове звання і достойну його здібностей посаду заступника Львівенерго. Любив займатися спортом – гантелями, лижами, альпінізмом. Грав на домрі (вона ще й досі живе серед реліквій нашої хати). А ще… був дуже прив’язаний до родинного гнізда, рідних йому людей, любив сімейні та родинні традиції і свята, і неодмінно співи за столом. Улюблена його пісня була «Ой купив я в пана та й на перше літо…». Як почне розтяжно, а потім з куплета в куплет приспіви все збільшуються і пришвидшуються, перетворюючись на українські скоромовки. Ірочка дуже любила, коли вуйко Зенко, який так рідко усміхався в будні, у свята при столі ставав веселим, м’яким, обхідливим, його очі випромінювали особливе світло людини, що десь глибоко в собі носить сум, завданий ранньою втратою материнської любові. Цей сум я бачила і в очах мами Ліди, особливо, коли хатку на Поліграфічній,15 стрясали життєві буревії.
Отож, у хатці на Поліграфічній,15 з 1939 року мешкала родинна гілка роду Вовків: мама Ліда, мала Ірочка, вуйко Зенко і вітчим Зенко Олійник. Вуйко Зенко, коли мама одружилася, перейшов у другу, меншу спальну кімнату, у якій була внутрішня частина старого австрійського п’єцика з круглою ліпниною у вигляді бюсту старомодної молодої жінки-графині. У молодої графині було довге неслухняне густе кучеряве волосся, великі виразні очі, акуратний ніс з ледь помітною горбинкою. Вона була вбрана у сукню з мереживом із вирізом каре на грудях. На витонченій шиї виднівся овальний амулет-підвіска.
Біля теплого п’єцика колись стояло і моє дитяче ліжечко – залізне з ґратами насиченого синього кольору. І кахлі на п’єцику теж були білими з бризками синього, бо ще в 30-их роках уся хатка на Поліграфічній була розписана в синьо-біло-блакитний колір з колонами та фризами – це була готельно-службова частина від мешкання графів Замойських, які ще за Старої Польщі обжилися у нашому дворі (наш будинок-флігель зведений у 1900 році) – на їх честь вся вулиця на початку ХХ століття мала назву «Замойских». Мама Ліда показувала маленькій доні два великих приміщення по правій стороні внутрішнього двору – одне з високими дерев’яними дверима, помальованими на зелено, інше, трохи менше з такими ж дверима, тільки помальованими на синьо. В одному графи Замойські тримали карету, в іншому – коней. Карета виїжджала на одну з найдовших вулиць Львова через високу зелену браму просторого подвір’я з пралітньою липою в центрі. Згодом два приміщення були перетворені невблаганним часом на гаражі.
Жили графи Замойські у просторих кімнатах на другому поверсі парадного сецесійного будинку з дерев’яним різьбленим інтер’єром сходів і таким же декорованим закритим балконом, вітражними внутрішніми вікнами, що виходили по дві сторони помешкання – одні на тодішню вулицю Замойських, інші – у внутрішній двір.
Наш поверх у будинку-флігелі, суміжний з парадними палатами, в епоху графів Замойських був призначений для гостей – тут у тридцятих роках жив особистий лікар Замойських, німець-гінеколог. Кухня зі сторони коридору під стелею мала вікна, схоже, це була домашня «операційна». А в першій кімнаті-вітальні в паркеті були вмонтовані поперечні широкі дошки під диван, наче це була частина, призначена для очікування виклику в «кабінет». В закутку поруч – зовнішня половина австрійського п’єца з філіґранними тисненими залізними дверцятами, де на їх звороті вилите прізвище майстра польською мовою. На стінах вгорі, де колись були дверні отвори – великі гаки для гардин. Хата дихала легендою, у неї жила своя історія. Це була історія нелегкого періоду світових воєн – думаю, ця історія згодом відгукнулася і на особистих деталях біографій її мешканців. У будинку на Поліграфічній,15 всі старі мешканці мали нелегку долю, в якій було багато містичного, такого, яке не прочитувалося просто як збіг обставин і не аналізувалося з погляду матеріалістичного світогляду. Цей особливий світ, ця аура давнини була присутня на Поліграфічній,15. І чутлива Ірочка час-від-часу відчувала її на фізичному рівні.
Про графів Замойських наша родина знала дуже мало. Мама Ліда пам’ятала з часів свого дитинства двох сестер, старих пань-шляхтанок, що останні з оточення Замойських жили у нашому будинку-флігелі. Вони обидві були неодружені. Доля їхня нам не відома, лише окремі віддалені штрихи – по війні вони працювали в Зелентресті.
Про інших двох жінок з роду Замойських – стару графиню та її доню розказувала нам найстаріша сусідка Михайлина Москаль, що жила нижче поверхом і у 30-их, у роки своєї юності, працювала у Замойських покоївкою, а її чоловік, Василь Москаль – столярем і ключником. Вона згадувала свою молодість дуже рідко. З її слів я почула про довге волосся молодої Замойської, яку розчісувала окрема служниця-покоївка, заплітаючи волосся в розкішні коси і примудровуюючи з них стильні тогочасні зачіски.
Пригадую, що ще в студентські часи, коли нам організували екскурсію Личаківським цвинтарем, нас підвели до гробівця Замойських у старій частині цвинтаря і ми почули від екскурсовода дивні деталі поховання, що коли ховали стару графиню – на ній було до 2 кг золота і різноманітних коштовних каменів. Звичайно, що гробівець був пограбований, а золото і самоцвіти – вкрадені.
Молодий граф Замойський був у міжвоєнні фабрикантом (щось пов’язане з фармацевтикою). Коли у Львів прийшли німці, вони знищували місцеву інтеліґенцію. Графу Замойському доповіли, що над ним і його родом нависли «чорні хмари». Граф Замойський приготувався до втечі. З підвалів мешкання його маєтку на вулиці Замойських був облаштований підземний хід, проте коли граф Замойський відкрив кришку люку, що виходив на куті вже іншої вулиці – на нього чекало двоє у німецькій формі. Граф не дав їм шансу – проковтнув капсулу отрути, яку заздалегідь тримав у верхній кишені маринарки.
Маленька Ірочка, наслухана про «підзетний хід», роками шукала його з дворовою компанією на Поліграфічній. У неї були свої маленькі таємниці – якось під сходами у парадній частині будинку вона виявила комірку з картою 50-их років і півтораметровою гіпсовою скульптурою Венери Мілоської, яку не хотіла перенести до себе додому, бо остерігалася думки, що може то чиячь власність, але строго заборонила дітям з двору, де мала явний авторитет на правах старшої за віком, наближатися до статуї і, боронь Боже, розбити. Як наслідок – через кілька днів статую навмисне розбили, аби вона не належала нікому.
З роками пам’ять про графів Замойських тускніла, а поодинокі фрагменти кольорових вітражних вікон розбивалися. Останнім штрихом до забуття був вкрадений під час ремонту майстрами з ЖЕКу флюгер-півник на даху вежі у сходовій частині парадного будинку.
Залишався незмінним тільки портретний бюст молодої жінки-графині на ліпнині нашого старенького п’єцика і пралітня липа «графів Замойських» у дворі.
У нашій сім’ї на початку 70-их настали переміни – одружувався вуйко Зенко. Тета Леся-Лариса – його обраниця, родом з Дрогобича, працювала з вуйком Зенком в одному просторі Львівенерго, була хіміком в лабораторії. Заручини відбулись на Поліграфічній, весілля – на Шпитальній,15 у хаті діда Михайла Вовка і його третьої дружини – бабці Стефанії Миколаївни. Ірочка тоді закінчувала перший клас. Це було особливе довгоочікуване весілля, друге після діда Вовка і бабці Стефи на її віку – і вона вбирала всі деталі обряду щасливими від радості вуйка Зенка і мами Ліди (та й усього Вовчо-Михайлівського роду) очима. Першокласницю Ірочку навіть залучили до процедури «викупу молодої» - три дівчинки з родини стояли під дверима спальні на Шпитальній, де вбирали тету Лесю до весільної церемонії. А вуйко Зенко з шоколадними цукерками питався по кільканадцять раз у кожної почергово, чи наречена є за дверима, чи нема… Ірочка, для якої все було вперше, не знала, чи казати правду, чи навпаки «не казати правду» - і плуталася у відповідях. Нарешті, вуйко Зенко пробрався через наше дитячо-підліткове забороло у заборонену зону, залишивши нам «викуп» - шоколадні цукерки. Весілля на Шпитальній гуляли три дні, з четверга по неділю – бо за один день скромні стіни родинного помешкання не вмістили б усіх запрошених з обох родин нареченого і нареченої та спільного для них обох місця роботи. Останній третій день, виокремлений для далекої гілки родини Стасів-Вовк, мав би проходити під знаком «тета Леся-молодиця» і тета Леся прийшла на забаву уже в рожевому і в короткій хустці на голові. На що бабця Стефа – чинна дідова дружина – скомандувала вбрати тету Лесю назад у біле з вельоном, аби далека родина наситилася весільним духом і святковим видовищем.
У весільних перипетіях вуйка Зенка та тети Лесі було кілька штрихів, на які ніхто не звернув тоді уваги, а для чутливої Ірочки це були якісь дивні знаки, розгадка яких привела до дуже печальних наслідків. По-перше, весільне «шампанське» пили наречені із старовинних затемнених бокалів на високих ніжках з широкими спіралевидними підставками. На одному з бокалів підставка була надщерблена і бокал нестійко стояв на столі лише для парності, а пили вуйко Зенко та тета Леся лише з одного. По-друге, коли готувалися до весілля, виносили з вітальні меблі: кухонну шафу-вішалку з кольоровим шклом у дверцятах поставили на балконі. Вночі розгулявся сильний дощ з блискавками. Одна з блискавок потрапила в кольорове шкло і розтрощила його. Бачила це бабця Стефа, але нікому нічого не сказала, хоч і знала, що це поганий знак. Третя забобонна химера – старі люди кажуть, що не можна нареченій самій шити для себе весільну сукню, а тета Леся була гарна рукоділя, тому кроїла і шила для себе сама.
Ці всі химери озвалися в житті нашої родини не відразу: спочатку ніщо не передвіщало лиха. Чекаючи на помешкання від роботи, молоде подружжя перші два рока жило у кімнаті-спальні хатки на Поліграфічній, 15 - і перша вуйкова донька Люба з’явилася на світ саме там, бо «швидка» запізнилася на 20 хвилин. Пологи припали на нічний час і приймала їх мама Ліда з старійшиною нашого будинку, сусідкою Михайлиною, про яку я згадувала раніше.
Згодом вуйко Зенко та тета Леся і мала племінниця Любонька переїхали в сімейний гуртожиток, а звідтам вже у розширеному складі (у них народився синочок Ромчик) потрапили у нове помешкання на вулиці Мічуріна – дев’ятиповерховий дім за чеським проектом. Прожили там 3 роки до вуйкового 40-ліття у згоді та щоденних сімейних клопотах за малолітніми дітьми. А далі сталося те, що пояснити звичними раціональними доводами неможливо. Якось родина приїхала з відпочинку, відвела обох діточок у садочок, а вуйко Зенко з тетою Лесею повернулися під двері помешкання на Мічуріна – був саме день народження тети Лесі – 9 жовтня – і ввечері всі з Вовчо-Михайлівського роду мали зібратися сюди на гостини. Вхідні двері несподівано заклинили і не хотіли відкриватися, хоч ключі в обох були при собі.
І тут вуйко придумав ризикований план: через пожежний хід пробратися у свій підвал, взяти довгі шнури, що зберігалися там ще з часів переїзду і через балкон 4 поверху спуститися на них до себе на балкон 3 поверху, а відтак – в кімнату вітальні. Педантизм вуйка і його пристрасть до альпінізму зіграли злий жарт – бажання лишити двері неушкодженими в день свята і віра у свої спортивні навики виявились оманливими. Спускаючись на шнурі із сусіднього балкону вище поверхом, вуйко Зенко застрахувався – обв’язав петлею одну ногу другим шнуром, проте основний шнур виявився трохи закоротким і вуйко Зенко завис між поверхами. Зверху старша повна сусідка дивилася на цей ризикований спуск. Під вагою тіла, шнур почав протиратися об залізний кант верхнього балкону, відчуваючи що може впасти вуйко Зенко крикнув до сусідки: «Руку», - і очі його неймовірно розширилися. А далі… все сталося дуже швидко – шнур протерся до кінця, тіло вуйка, застраховане петлею на нозі, різко перевернулося і він вдарився об кант нижчого, другого балкону головою, а потім рухнув на зелений оазис під балконами багатоповерхівки. На канті нижнього балкону запеклася густою темно-бордовою смугою його кров. Багато крові було і під кущем на зеленому прямокутнику, куди впало понівечене тіло вуйка.
Найдивовижніше, що тета Леся в цей час стояла під «завороженими» вхідними дверима їхнього помешкання на третьому поверсі, розмовляючи з сусідкою із суміжної квартири, не знаючи що вуйко задумав і де він в ці хвилини. Лише коли в під’їзд зайшла двірничка з кривавою шматою в руках і безумно подивилася на неї – теті Лесі поліз мороз за спиною. Думка, що це стосується вуйка Зенка, пронизала мозок.
Вуйко загинув у день народження дружини – і відтоді тета Леся дня народження не мала. У своєму житті, овіяному важкими спогадами, вона більше не вийшла заміж. Цікавий факт: у 2015 році, у віці 69 років вона померла від інсульту у день народження вуйка Зенка – 24 березня. Мама Лідія-Надія, що дитиною пережила з вуйком Зенком півсирітське лихоліття, до кінця днів не оправилася від цієї втрати. Вона зітхала глибоко і пронизливо, поринаючи в темні закамарки підсвідомості: «братічку-у-у»…
І лише наш австрійський п’єцик на Поліграфічній з ліпниною жінки-графині, імовірно, молодої Замойської – пам’ятав дитинство вуйка Зенка, його юність і молодість, його перші щасливі роки подружнього життя, крик народження його доні Люби. Пам’ятала вуйка і 400-літня липа Замойських у нашому дворі.
Та прийде час, коли буревії торкнуться не лише людей, але й віковічних дерев і старих будинків, вкорінених в історію Дерева Вовчо-Михайлівського Роду. Але про це - пізніше, коли відшумить чорний біль утрат за листками цього Дерева, що відлетіли зі Східним вітром, вітром Перемін.
У чорні дні я краще помовчу,
у чорні дні і вірші будуть чорні.
Коли несамовитий жаль огорне,
я рятувальну засвічу свічу --
у чорні дні я краще помовчу…
Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане,
і сили стане спасівським плодам –
нікому сокровенне не віддам
на розтерзання згірклої омани!
Не тлій, свічо, в тобі ще воску стане.
Поплач сльозами теплими, погрій,
дитинним пориванням світлих звершень,
заворожи на щастя, як і вперше,
невідворотний трепет вічних мрій, --
поплач сльозами теплими, погрій.
По талих днях настане воскресіння –
духмяних яблук всеманящий дух,
і свіжий мед, і жнив серпневий зрух –
така розрада… до благоговіння!
По талих днях настане воскресіння.
По талих днях прозріння і змужнінь,
по чорних днях зникаючих ілюзій,
коли і друзі ближні – вже не друзі –
нізвідки раптом неба пізня синь –
по талих днях прозріння і змужнінь.
По чорних днях зникаючих ілюзій,
по травнях буйнолистих і дзвінких,
немов, ми – люди, зіткані із них,
летімо в прірву в дивному чар-крузі
по чорних днях зникаючих ілюзій…
Летімо в прірву! Серце – наче птах
в розквітлих травнях…
в чорних-чорних днях!..
[i](Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)[/i]
Далі буде.
[i]На фото: кімната-спальня на Поліграфічній, де жив вуйко Зенко у 30-70-их роках ХХ століття - спочатку сам, а потім з дружиною тетою Лесею. Тут народилася їхня доня Люба.
В теперішньому часі це була "жіноча" кімната: спочатку моя, потім наша з маленькою донею Устею, а наостанок - моєї доні Усті.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=890809
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.10.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка VІ. ВІЛЛА «ЮЛІЄТКА» ЗАХАРЕВИЧІВ. ДИТЯЧИЙ САДОК-ЯСЛА, 48
[/b][/color]
Героїня нашої оповіді – Ірочка Вовк, як і більшість діточок шістдесятих років минулого століття (і тисячоліття теж!), мала нагоду пізнати всю привабливість і зрадливість радянської системи догляду за малолітніми діточками. У дитячий садок-ясла № 48 на казковій вуличці Метеорологічній Ірочку віддала мама Лідія-Надія в дуже ранньому віці (1.5 року), відразу по переїзді у Львів з далекої Ялти. Напочатку це були ясла, там де діточки ще не ходять, а швидше повзають. Спогади мої про цей період фрагментарні, наче блискітки в усіх кольорах райдуги, включаючи фіолетовий (найтемніший з можливих).
Пам’ять повертає мене у величний і, водночас, затишний замковий комплекс, в якому по Другій світовій, ще з кінця 40-их років, розмістився дитячий садок-ясла, підвідомчий успішному в ті часи заводу Телеграфної апаратури, знаному далеко за межами Львова. Цей замковий комплекс у 1890-их роках збудували як родинну віллу архітектори Захаревичі - батько та син, Юліан та Альфред. Про них було вже відомо, що вони є будівничими головного корпусу Львівської політехніки та знаменитої Ощадкаси на центральному проспекті (нинішньому Проспекті Свободи) Львова. Розкішну віллу, що її звели батько та син Захаревичі на незабудованому пагорбі з червоної цегли із вежами, флюгерами, вікнами різної величини та форми в оздобленні фіґурних ґрат та мозаїчних візерунків, з сонячним годинником на одній з бічних стін, назвали романтично «Юлієтка» - і вона була одна з перших вілл малозаселеного району Кастелівки і, на диво, збереглася по сьогодні. Там маленька Ірочка Вовк робила свої «перші кроки» в прямому й переносному наповненні цього стійкого словосполучення. Ось, наче в сновидінні, бачу Ірочку в манежі з іншими півторарічними діточками – вона тримається ручками за нетривку сітку манежа, а на відстані багато різних облич дорослих і серед них усміхнене обличчя моєї мами. Ірочка чує, що мама показує на неї і каже дорослій постаті поруч: «Це моя…». Друга блискітка спогаду: Ірочка в новозбудованому корпусі покращеного «хрущовського» садкового варіанту 60-их, в цокольному приміщенні, де розмістилися ліжечка «нічної» групи, прокидається серед ночі і кличе: «Мама!». Натомість чужа постать виховательки підходить до її ліжечка, бере на руки і беземоційним втомленим тоном проказує: «Тут нема мами, Ірочко! Це садочок»… Ірочка плаче крізь сон. Третя блискітка спогаду: Ірочка під кінець садкової зміни побачила маму в роздягалці і, забувши, що ж намальовано на дверцятах її шафки, відкриваючи навмання чужі дверцята і шукаючи свій одяг, щасливо щебече: «Ой-ой… мамочка моя прийшла!». Четверта блискітка спогаду: дощ. Ірочка чимчикує, тримаючись за мамину руку, по зацементованій доріжці перед садковим «новим» корпусом у синьому дощівничку в кольорові зірочки і такій же синій в зірочки шапочці. Тоді ця доріжка здавалася Ірочці дуже широкою і довгою.
Коли трапилася нагода по величезній перерві в півстоліття навідатися на вулицю Метеорологічну і пройтися тою ж стежкою – вона виявилася дуже маленькою і вузькою. Вже літня Ірина опинилася в тому місці на стежці, що зберегла її пам’ять – і їй стало так радісно, весело і смішно, наче вона впіймала світло від сонячного зайчика.
П’ята блискітка спогаду: Ірочка сидить на паркеті на килимі і чекає, поки інша дівчинка пограється складеною з різнокольорових дерев’яних кілець пірамідою. Ірочці дуже хочеться бавитися нею, але її навчили, що вона має терпляче дочекатися своєї черги. Ірочці дуже до вподоби кольорові мозаїчні пластмасові конструктори з багатьма геометричними частинками, всі вони утворюють в цілому велику квітку, а наповнень у цій квітці багато. Ірочка любить уроки малювання і читання казок в голосах. Любить зарядку під музику, любить співати і танцювати в балетках. Пам’ятає «Вальс квітів» у суконочці з синьо-червоними дрібними квіточками, до яких вихователі припасували корону «Незабудки». Кожна дитина, що танцювала тоді цей вальс, отримала корону, яка була підібрана в тон її одягу. Але і тут знайшлося місце вихвалянням більш станових діточок, що ось у мене «лілія» чи «троянда», що там якісь дрібні квіточки… Мені цей святковий ранок нагадав улюблену ілюстрацію з україномовного видання 1955 року казок Ганса Крістіана Андерсена «Квіти маленької Іди». Я безмежно любила цю книжку – білу, у твердій палітурці, з персонажами Андерсенівських улюблених казок (уже згадана дівчинка Іда і Олов’яний солдатик, і ще Лебідь, наймолодший з дванадцяти лебедів – братів королівни Елізи). Так ось, у цьому виданні була сторінка з малюнком, де квіти маленької Іди танцюють на нічному балу. Дитячі очі з захватом вбирали кожну дрібницю ілюстрації: вишукані бальні сукні з насичених кольорових пелюсток-пачок шляхетних дам-Тюльпанів, дивовижні відтінки голівок кавалерів-Гіацинтів, королеву балу – Червону Троянду, піаністку - Жовту Лілію. Ця ілюстрація торкалася найпотаємніших ілюзій про світ гармонії, якого так шукала в реаліях буття маленька чутлива дівчинка.
Духовний світ малої Ірочки був наповнений різномантими дитячими книжками та журналами, що їх мама Лідія-Надія турботливо купувала і передплачувала на різних мовах світу – німецький «Буммі», чеський «Пломічек», українські «Малятко» та «Барвінок», російськомовний «Веселые картинки». Ірочка слухала маминим голосом тексти і розглядала ілюстрації. Улюблені видання найменшого періоду - «Лис Микита»Івана Франка, казка «Кирило Кожум’яка», оповідання «Приключения старой куклы» Галини Каменної, молдавська казка «Стефанова мати», що побачила світ у видавництві «Веселка» 1966 року, а також ілюстровані книжки-витинанки за текстами народних казок та авторських віршованих казок, що їх Ірочка витинала, склеювала чи зшивала з мамою сама. Витинала, розмальовувала і вчилася за тими заняттями читати.
Якось у садочку вирішили поставити виставу-казочку про «Червону шапочку». Ясно, що в число претендентів на головну роль Ірочка не ввійшла – в садку поважали ієрархію посад працівників заводу Телеграфної апаратури. І хоч мама Ірочки працювала контролером ОТК – ця професія тоді була дуже престижною – в перелік адміністрації заводу, начальників цехів та відділів, вона не входила. І ось мала Ірочка, що до 3 і пів року мала маму за всю Вовчу сім’ю, любила розказувати мамі про садкові події, бо довкола них зосереджувалося тоді її життя. У грудневі дні 1967 року, коли у садочку готувалися новорічні ранки, де дівчатка мали бути «сніжинками» і танцювати танок зі «Снігурочкою», Ірочка прийшла зранку у садочок в молодшу групу, що перебувала у старому корпусі вілли «Юлієтка» на другому поверсі. Там, у бічній вежі зі скошеною стелею, розмістили дитячі умивальнички. Молода вихователька Марія Петрівна, студентка-тернополянка Львівського педагогічного коледжу (чи, навпаки, львів’янка, що вчилася в Тернополі – ці деталі пам’ять не вберегла), в майбутньому вчителька молодших класів, що її мама Ліда дуже любила, попросила малу Ірочку зайти в кімнату з умивальниками. Ірочка чемно зайшла… І тут почалося страхіття – Марія Петрівна почала кричати на Ірочку і допитуватися, чому вона все розказує мамі. Ірочка не розуміла, чому на неї кричать і що саме вона такого розказала?! Марія Петрівна розпалювала сама себе криком, розчервонілася, а що Ірочка від переляку і нерозуміння почала плакати, вона схопила полотняний рушник для умивання і почала ним бити Ірочку по голові. Ірочка страшенно злякалася і плакала дуже голосно, проте ніхто не приходив на допомогу – очевидно, акція була спланована і обговорена в «тісному» колективі вихователів молодшої групи. Тоді в молодшій, а згодом середній і старшій групі, окрім згаданої Марії Петрівни, була росіянка старшого віку - Марія Лаврентіївна, яка була зразком «типового вихователя радянського садочка». І лише директором садочка була шанована в колах освіти – Ірина Іванівна Лига, яка перетворила садочок в багатоструктурний дошкільний заклад з різними зацікавленнями. В хаті ще й досі зберігається мережана серветка першого дитячого вишиття «Вишеньки» з нагоди Маминого свята – «8 Березня». В шухлядах, у пожовтілих папках можна відшукати кільканадцять малюнків різними техніками, аплікації, вітання, закладки, зроблені старанними дитячими руками.
Після історії в кімнаті з умивальниками до Ірочки більше ніхто з вихователів не підходив і ні про що з нею не розмовляв. Ввечері, коли мама Ліда забирала Ірочку додому, Марія Петрівна тримала в руках паперові витинанки – форми під корону, яку треба було вирізати з картону, обклеїти ватою і притрусити побитим склом з ялинкових іграшок. Мала Ірочка стояла поруч Марії Петрівни, дивилася на форму для корони, а в голові у неї миготіли події пережитого і вирішувалоcя складне питання: «Сказати про це мамі чи не сказати, бо як розкаже, то можуть знову побити…». Прошепотіла мамі: «Візьми». Чула єлейний голосок Марії Петрівни: «Ірочка хоче корону»…
Ірочка розказала мамі про історію з Марією Петрівною вже в іншому, дорослому житті, якось при нагоді, під особливим настроєм. Тоді мама заніміла і вимовила: «Розказала… через 30 років».
Наслідком пережитого стресу на все життя для Ірочки став стан страху чи хвилювання, який передавався особливим тремом рук, надто не слухалася впродовж 50 років права рука, ліву можна було «вговорити». Отож, коли треба було тримати мікрофон у правій руці під час виступу, вважайте, виступ був провальним, бо всі дивилися на руку, яка тряслася. Помітним був надмірний трем правої руки під час музичних «академів», коли Ірина грала на фортеп’яно у шкільній студії-семилітці. Коли в студентські роки треба було проходити медичну підготовку і «ставити банки» чи просто «зробити укол» - рука по-зрадницьки тряслася. Тряслася вона і в Алушті, на сцені, коли Ірина у складі Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «Мета» у 1989 році грала виставу «Собор» за романом Олеся Гончара на всеукраїнському конкурсі україномовних театрів. Ірина грала Єльку. В кінці вистави, вона піднімала вгору обидві руки і завмирала, наче Оранта-Богородиця. Звучали церковні дзвони і духовний спів «Многая літа»… Фінал. Рука немилосердно тряслася. Побратими по сцені тихенько повторювали: «Опусти руку». Опустити не можна було – ворухнутися не дозволялося.
Коли вистава завершилася, найстарший член журі вийшов на сцену з букетом червоних тюльпанів – він подарував його Єльці (себто мені) і поцілував у праву руку.
Завершуючи цей розділ, прощаючись з садком-яслами, 48 і віллою «Юлієткою», що стала для мене чимось набагато значимішим, ніж звичний спогад про дитячі роки, я нагадаю вже опублікований раніше свій улюблений вірш…
[b] "АMORI VITAM IMPENDERE"[/b]
[i]“Amóri vítam impendére”
«Життя присвячую любові»
(Аполлінер)
[/i]
«Amóri vitam… vítam impendére…» -
рука Старої і Нової ери…
Пульсує серце в камені печери:
«аmori vitam… vitam impendere…».
Пощерблені мечі і кавалери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
Троянди тлінні на осінні сквери –
«аmori vitam… vitam impendere…».
На імена опалі і на квіти
Благає «Господи!» рука - «аmori vitam…».
Благає Господа рука, а гук гукає,
пощо́ гукає і кого шукає
в печерній чорноті, в палкій покорі:
«O sóli Deo Glória amóri…».
Країнами, епохами, віками
пульсує серце, бо воно ж не камінь,
блукає серце – в Лету кануть лі́та –
опалим іменам і квітам – «vita»!
Зникаю у Садах Семираміди,
плекаю квіти для малої Іди,
згораю Оком Гора до Ісіди
і опадаю пилом з піраміди –
я там блукаю – квіт-ім'я шукаю
і не знаходжу. І назад вертаю…
«Аmóri vítam… vítam impendére…» -
Любові псалм… Смичок Аполлінера!
На келії і на соборні стіни:
«Моя любове…» - перша скрипка Ліни!
Нестямне соло: «soli De…» - отямиш –
«люблю… за мене не виходьте заміж».*
Мінорний втор… Собор святого Віта –
і дзвін як камертон: «аmóri vítam».
Благословен єси квітковий хист,
Щербатий меч, осінній падолист
рукою тої ж вицвілої ери:
«аmori vitam… vitam impendere…» -
Благає Господа рука, а гук гукає,
в пітьму гукає і в пітьмі шукає:
далекий мій… утрачений… люблю! –
І пелюстки гублю… гублю… гублю...
...Пульсує серце твердо, наче камінь:
[b]"Ж и т т я
п р и с в я ч у ю
Л ю б о в і".
Amen.[/b]
(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)
[i]*За поезією Ліни Костенко.[/i]
вересень. 2020.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889893
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.09.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка V. «АЛЕЯ ВІКОВИХ ЛИП» У КУТКОРІ. МОЛИТВА ДО АНГЕЛА-ХОРОНИТЕЛЯ.[/b][/color]
З появою у нашій Вовчо-Михайлівській сім’ї вітчима Зеновія Олійника, мала Ірочка з мамою Лідою почали їздити до родини ще в напрямку стародавнього села Куткір, що розкинулося у Бузькому районі на Львівщині на місцині між правим берегом річки Полтви та її притокою – річкою Ставчина. Саме у Куткорі стояла батьківська хата Олійників з невеликим, густо оточеним деревами як живоплотом, круглим подвір’ям. Малу 3-літню Ірочку у Куткорі радо вітала мама вітчима, стара «Олі́йничка». Ірочка з цікавістю знайомилася з новим для неї світом Природи і Речей у селі Куткорі, особливо їй сподобалася велика липова алея, яка тепер поважно називається «Алеєю вікових лип» і є пам’яткою природи.
Історія села Куткір пов’язана з шляхтанським родом графів Лончинських. З літописної літератури є відомо, що хорунжий Єжи Антоній Лончинський на початку ХVIII століття дістав село Куткір як привілей від короля Августа ІІІ з дозволом проводити тут щорічні торги з ярмарками і навіть заснувати тут, на землі Куткора, містечко Маріянів (на честь Діви Марії) . В тогочасному селі Куткорі у невеличкому дерев’яному костельчику оселилися монахи-капуцини і за сприяння Львівського архиєпископа Миколая Вижицького почали будівництво нового цегляного костелу Матері Божої Сніжної та монастиря, обведених високим муром, що їх на австрійських картах ХVIII століття позначали з приміткою «старе місто». Село Куткір і місто Маріянів, що підводилося на його землі, стали центром торгівлі та ремесел на всьому обширі між Львовом та Луцьком, знаменитими своєю папірнею, що згоріла на початку ХІХ століття. Для маркування паперу власник Куткора – генерал Юзеф Лончинський– використовував свої ініціали і герб. За часів генерала Юзефа Лончинського у Куткорі була фабрика стрілецького пороху, а ще в Куткорі виробляли шовкові оздоби-пояси із написом «Куткір».
З Куткірською «Алеєю вікових лип», а по-місцевому «липовим гаєм», що став окрасою і священним місцем села Куткора, пов’язана трагічна історія графів Лончинських. Графський маєток і замок були розміщені на правому березі річки Полтва, поруч із мостом через річку й недалеко від лісу. Від замку аж до лісу графинею Лончинською було посаджено липову алею, як пам'ять про смерть сина Миколая, що сталася внаслідок дуелі між сином графині й коханцем його дружини. Липову алею через цю сумну подію в народі назвали «Алеєю втраченого кохання».
На жаль, зі смертю чоловіків родини графів Лончинських - генерала Юзефа Лончинського та його сина Миколая – все завмерло, забудова містечка Маріянова припинилася – і Куткір так і залишився селом. У 1836 році графиня Лончинська продала Куткір Ю. Вербицькому.
Про ці події у 60-их роках ХХ століття вже ніхто не пам’ятав. В липовий гай час-від-часу влітку навідувалися селянки за липовим цвітом до чаю.
Пригадую, як одного разу стара Олі́йничка взяла нас з собою у той самий липовий гай. В той день мама Ліда була весела, бадьора і дуже красива, вона була вбрана в свою улюблену штапельну суконочку в яскраві жовті та зелені горошки різних відтінків – її, як і багато інших літніх суконочок, пошив для неї вітчим Зеновій Олійник. Ми йшли у віковічний липовий гай з невеличкою групкою старших жінок, наспівуючи різних українських народних пісень, бо там де мама в гурті, там, зазвичай, і пісня. Потім мене залишили одну, а всі дорослі розбрелися по гаю, ламаючи липове гілля в рясному ніжно-жовтому цвіті. Я стояла одна віч-на-віч з височенними липами, наче в зеленому колодязі, бо лише високо вгорі наді мною проглядався шмат світло-голубого неба. Пройшло хвилин 15-20 не більше. Раптом в гущавини вибігає з криком стара Олійничка, хапає мене в обійми і тягне на стежку, подалі від лип. Потім кидається назад в гущу. Зчиняється жіночий лемент. Я бачу чужі обличчя і не бачу маминого. «Де мама?... Мамо!!!» - страшно на весь ліс кричу я і заходжуся надривним плачем. Виявляється мама була на невисокому старезному дереві в той час, коли там збирав нектар рій здичавілих бджіл (а можливо, там було бджолине дупло). Вони всі ринулися на неї як на кольорову «живу» квітку, що медово пахла липою. Мама почала відбиватися руками і від того рої бджіл кусали її ще активніше. Люди всім гуртом рятували маму. Ми ледве дійшли до хати Олійників, там маму поклали в ліжко і заходилися негайно рятувати примочками з густої сирватки. Так мама пролежала добу – вся з ніг до голови у примочках. Особливо постраждало обличчя, очі, повіки, шкіра під волоссям. Одного ока не було видно зовсім – лише набряклі, як качине яйце, стулені повіки. А потім, на другу добу, ми поїхали з Куткора, лікуватися у Львів. Бджолиних укусів було десь понад 16. Лікарі у Львові казали, що серце могло не витримати – та якось обійшлося, мама була загартована тяжкими хворобами юності.
Щоб вийти з цього жахітливого спогаду розкажу краще, як стара Олі́йничка кожного разу, коли мала Ірочка приїжджала у Куткір, вмощувалася з нею на ніч на тісному залізному односпальному ліжку і вчила малу дівчинку молитися до Ангелика-хоронителя. Казала так: «Поки не помолишся - не засинай. Повторюй за мною:
[color="#ff0000"][i]«Ангелику, хоронителю мій,
Ти все при мені стій.
Рано, ввечір, вдень, вночі –
Будь мені до помочі.
Стережи душі і тіла мого
Від усього злого».
[/i][/color]
Мала Ірочка щовечора повторювала молитву до свого Ангелика і потім солодко засинала. Відтоді вона вірила – її, Ірочки, особистий Ангел-хоронитель присутній поруч і в день, і в ночі… Вірує в свого Ангелика понад часом вже доросла… літня Ірина. Так, вона вірує: «АНГЕЛ ПРИСУТНІЙ»!
На кухні батьківської хати Олійників у Куткорі на малу Ірочку з цікавістю заглядало з полички для посуду маленьке біле фігурне горнятко з портретним розписом двох діток – хлопчика і дівчинки з рудими кучериками – в давніх австрійських строях. Стара Олі́йничка подарувала Ірочці це горнятко і воно довго служило їй у хаті на Поліграфічній,15. Як воно зникло з кухонного креденсу, в який період життя - пам’ять не зберегла.
Зате зберегла прикрі мамині розповіді, що в 1972 році маючи намір зустріти Різдво в колі родини чоловіка, застала в Куткорі вітчима Зеновія Олійника в оточенні його першої жінки і доньки Галі, яка була старша від мене десь років на 7. Постало питання розлучення. Вітчим написав мені прощального листа, де посилав мені 1000000 поцілунків (я довго мучилася, щоб порахувати нулі дрібним почерком).
Як пам’ять про Куткір, стару Олі́йничку, вітчима Зеновія Олійника, що згодом зник з мого життя, перетворившись на невиліковно хворого алкоголіка, є пісня, яку він дуже любив співати, будучи трішки «на підпитку»:
[i]«Плаче захмарене небо,
В роздумах клени сумні.
Нам зустрічатись не треба, -
Тихо ти мовив мені.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю.
Хоч на поля – громовиця,
Я не здригнуся в журбі.
Часто мені будуть сниться
Очі твої чарівні.
Словом мене не пораниш,
Вірність твою збережу.
Хоч ти мене покидаєш,
Знай, що тебе я люблю".[/i]
P.S. Про художницю, відомого українського графіка, Софію Караффу-Корбут, що жила і померла в Куткорі, я взнала вже в період дорослості, коли у львівському видавництві «Каменяр» вийшла біографічна оповідь про неї під назвою «Графиня з Куткора».
вересень, 2020.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889269
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.09.2020
[color="#ff0000"] [b] Картинка ІV. ЗЕЛЕНЕ ЛИСТЯ НА ДЕРЕВІ РОДУ
[/b][/color]
Дерево Роду малої Ірочки Вовк мало два великих розгалуження – по бабциній лінії родину Стасівих і по дідовій лінії родину Вовків. Але за дивним збігом обставин і бабцина, і дідова генеалогія родоводу оберталася довкола гори Щирець і річки Щирки у Пустомитівському районі Львівської області. Гора Щирець в археології добре відома як місце, довкола якого заселялися племена первісних землеробів. На цій горі стояла давня дерев’яна церква, в якій на початку ХVІІ століття татари живцем спалили місцевий люд. З людьми тоді дотла згоріла і церква, яку згодом відбудували вже з каменю.
До слова, у маминій зовнішності я помічала виразні неслов’янські риси – чорне, як смола, хвилясте волосся, великі карі очі, ніс з горбинкою – було в ній щось від тюркського коріння. І вдача була така – імпульсивна, надемоційна.
Довкола святого місця Щирецької гори тулилися землеробські села і містечка: Пустомити, Щирець, Острів, Велика Горожанка, Лани.
Про Вовчу лінію родоводу мала Ірочка знала дуже мало, лише деколи чула, що ось дідо Вовк поїхав до рідного брата Івана на Острів. Ще інколи мама розказувала про талановиту сім’ю чоловіків-музикантів з нашого Вовчого роду, що жила у тих місцях. Забігаючи в часі далеко наперед, обмовлюся, що дідо Михайло Вовк прожив довге життя, пережив двох дружин, на старості розійшовся з третьою, і помер у віці 83 років при трагічних обставинах (його смертельно побили на зупинці трамваю за Оперним театром, неподалік від вулиці Шпитальної, де жив він самотньо у квартирі бабці Сивульки), а похований на Щирецькій горі. Там за тиждень до нього ховали його брата Івана. Коли діда Михайла Вовка відспівували у Щирецькій церкві, то священник зауважив: «Брат брата забрав».
Якось мама затужила за своєю Стасівською родиною по бабциній лінії, що вкорінилася у селі Велика Горожанка на Львівщині. Вона взяла мене з собою у подорож, а подорож на село для мене, малої, була чимось особливим, небуденним, адже я все-таки росла в атмосфері великого міста. Отож, коли мама з малою доцею зайшла в невеликий непоказний тіснуватий автобус на приміському вокзалі, ущент наповнений сільським людом з клунками, торбами та кошиками, доні Ірочці відразу захотілося забитися в якийсь зручний куточок на твердому сидінні біля вікна, подалі від галасливої юрми. Коли вже всі крісла були зайняті, а в проходах від клунків, торб та кошиків не було вільного місця, автобус помалу розпочав свій звичний рух в напрямку місця призначення. І тут раптом на увесь автобус незнайома стара селянка крикнула: «Дзідзя?!», - і здивовано-радісно подивилася на маму Лідію-Надію. Через кілька секунд вигук «Дзідзя!» у притишеному від цікавості автобусі повторився. Люди дивилися в напрямку наших крісел. Мама обернулася до старшої селянки і голосно дзвінко відповіла їй і всім у автобусі: «Так, я – «Дзідзя»… А звідки Ви знаєте, хто я?»
З’ясувалося, що та селянка жила недалеко від родинного Стасівського обійстя і по своєму немолодому віку ще пам’ятала Марію Григорівну Стасів-Вовк, мамину маму – нашу рідну бабцю, котра померла там молодою в далекому 1948 році. По смерті мами, Лідія-Надія ще 12-літнім підлітком, а потім вже юнкою під опікою батька Михайла Вовка, час-від-часу приїжджала в родинне обійстя до своєї бабці, а моєї прабабці – Анни Стасів і до маминих братів (вуйків Миколи та Ярослава, що з шести інших лишилися в живих після воєнного та совітського лихоліття). Маму Ліду з дитинства по-родинному кликали «Лідзю», а вона сама себе з малих літ називала «Дзідзя», – і знали про це лише члени родини Стасівих і батько, Михайло Вовк. Тому великою радісною несподіванкою для мами Ліди було почути через багато років оте «Дзідзю» від незнайомої їй жінки, а їй, думається – навзаєм – приємно було пізнати в юрбі вже змінену роками «Дзідзю».
Прибувши у родинне Стасівське гніздо, де з роду Стасівих залишилися лише два вуйки – Микола та Ярослав, мама «Дзідзя» з малою донею Ірочкою поспішили на сільський цвинтар – дорога до нього пролягла через великий яблуневий сад, посаджений на початку ХХ століття її дідом Григорієм Стасівим, чоловіком бабці Анни Стасів. Там, на сільському цвинтарі у селі Велика Горожанка, між високих вікових дерев і буйних трав знайшли свій останній спочинок члени Стасівського Дерева Роду, і дідо Григорій, і бабця Анна, і мама Марія з вуйками-братами…
Доні Ірочці показали зарослу могилу бабці Марії Стасів-Вовк з потемнілим важким дубовим хрестом, у підніжжі якої притулилася маленька могилка. Це мамин рідний братик Богданчик, який помер 3-літнім від епідемії дифтерії, що лютувала у роки війни, в 1944 році. За словами мами, була при маленькому Богданчику лише бабця Анна, коли у нього піднявся жар і він по-дитячому скаржився: «Горлонько болить!». Згас за одну ніч – на ранок не прокинувся… Тоді у Великій Горожанці ховали кількох малолітніх дітей. Згадуючи Богданчика, мама казала, що у нього були довгі миловидні кучерики, і всі довкіл дивувалися: «Чого ви цю дівчинку вбрали, як хлопчика».
Відвідини Великогорожанківського цвинтаря навіяли на маму Ліду-«Дзідзю» спогади і тоді вона всю ніч розказувала малій доні Ірочці про Стасівське Дерево Роду. Мала Ірочка не все, але дещо запам’ятала. Особливо про прабабцю Анну та прадіда Григорія Стасівих. Про прадіда Григорія з уст мами Ліди Ірочка довідалася таке: помер Григорій Стасів через дивний випадок –а таких дивних випадків у сільському побуті міжвоєнних буднів було багато. Ось якось наприкінці літа в розпал спекотливої косовиці, господар Григорій Стасів прийшов з поля з розігрітими від натоми та немилосердного сонця ногами. Аби прийти до тями, він опустив ноги в студену колодяжну воду. На одній нозі незадовго по тій купелі кинулася «рожа», себто запалення. «Рожу» спалили, але нога вся почервоніла, стала важкою, неслухняною і дуже болючою. Приїхав брат-ветеринар і сказав без хитрощів: «Грицю, у тебе почалася гангрена. Тобі треба до Львова. Хай її ампутують». Григорій Стасів мужньо відповів: «На що я здався дружині своїй і господарці безногий?». І до тижня Григорія Стасіва не стало.
Прабабця Анна пережила і чоловіка Григорія, і доню Марію, і чотирьох синів, і внука Богданчика. Коли востаннє мама Ліда-«Дзідзя» приїхала до неї при житті, вже будучи студенткою Львівського технікуму зв’язку – вона дуже зраділа і гукнула вуйка Миколу, аби той мерщій зарізав когутика для росолу. Коли проводжала у Львів маму з дарами до автобуса, то на стежці, де стояли вони удвох, несподівано здійнявся вихор, наче стовп сірого диму – і мама вже знала, що прощається з бабцею Анною Стасів назавжди.
Про братів бабці Марії Стасів-Вовк, вуйків Миколу та Ярослава, мала Ірочка запам’ятала небагато – Микола Стасів, отой, що ховав бабцю Марію і був головою першого колгоспу, теж, як і бабця Марія, захворів на туберкульоз, і по смерті сестри їв собачий тлущ доти, поки не піднявся з тої хвороби. Прожив довше за інших, був на родинному обійстю за головного. У роки перших колгоспів по ночах возив до лісу «хлопцям» на фірі все, що було їм потрібно – одяг, їжу і сокири для рубання дерев на землянки-хованки (а, може, не тільки для цього). На обличчі в нього було видне велике напруження – дуже щільно затиснуті губи, так, наче ті губи приховують велику таємницю, а ще велике страждання…
Вуйко Ярослав Стасів був з колиски сліпим на одне око – коли немовлям лежав у візочку, йому зі стелі впало в око вапно, що ним, зазвичай, білили сільські хати. Зате рід вуйка Славка дав нові молоді гілки Стасівському Дереву Роду і тепер у Великій Горожанці живуть його потомки.
Це дослідження Стасівського родоводу було б неповним без згадки про ще одного вуйка… Михайла – брата бабці Марії Стасів-Вовк, що пішов у Січові Стрільці 19-літнім юнаком і зник без вісті у 1918 році. Де похований і що сталося з ним у тих лихих часах – невідомо.
Хто його знає, може і він був під Крутами? Питання без відповіді. Про існування вуйка Михайла з роду Стасівих Ірочка довідалася від мами Лідії-Надії вже дорослою, будучи студенткою українського відділення університету імені Івана Франка.
Відвідини Стасівської родини у маєтку Великої Горожанки познайомили малу Ірочку з кімнатою у старій частині житла, де вмирала іі рідна бабця Марія Стасів. У кімнаті стояло старе дерев’яне ліжко, на стінах висіли великі образи: «Малий Ісус з Божою Матір’ю, що годує голубів» над ліжком, та «Ісусове розп’яття» між вікон, що виходили на двір. Коли вмирала бабця, вона казала мамі, що бачила в сні, наче стіна, на якій висіло «Розп’яття» обвалилася, а з вікон зазирала до хати Смерть у вигляді черепа (то була велика голівка червоного маку, найбільша з тих, що росли на ґанку).
Ще одна істотна деталь – між переходами зі старої у нову хату, над одвірком висіла стара ікона «Громовідводниця з Немовлям-Спасом» в золотому облаченні. Обличчя Божі геть потемнілі… Ікона невеличка, проте дуже потужня. В часі їй було десь понад два століття. Мама випросила «Громовідводницю» у Стасівських родичів як оберіг для нашої сім’ї. Ця ікона – найдорожча реліквія нашого Вовчого роду. Нею благословляла мама Лідія доньку Ірину до шлюбу, довкола неї збирається наша сім’я у дні Різдва і Великодня, до неї молиться щовечора, лягаючи спати, молиться зранку, починаючи новий день.
«Громовідводниця» - це пам’ять про бабцю Марію Стасів-Вовк і всю гілку Стасівського роду. Її, вкупі з родом Вовчо-Михайлівським, поіменно згадує вже немолода Ірина закінчуючи прожитий день, наче з одного фентезійного фільму, коли представник космічної цивілізації піднявся на Заповітну Гору Старійшин, аби перечислити свій родовід до п’ятого коліна. Ірина знає, що пам’ять – найцінніший скарб, яким вона володіє. А в пам’яті живуть невмирущі імена і постаті, і житимуть, допоки не згасне життєдайне Світло довкола неї.
вересень,2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888791
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка ІІІ. ВІТЧИМ ОЛІЙНИК ТА СТАРА ЛИПА ЗАМОЙСЬКИХ[/b][/color]
За рік до смерті бабці Сивульки, у 1967 році, десь по Різдву в нашій Вовчо-Михайлівській родині прибуло – з’явився новий член сім’ї, мій вітчим Зеновій Олійник. Він працював у ливарному цеху Львівського автобусного заводу і був родом із села Куткора на Львівщині.
Весілля мами Лідії-Надії з вітчимом Олійником було великою подією для малої Ірочки, як казали німці «Hochzeit». Вона крім Сивулькиної «прикоси» попросила у бабці ще і вельон з фіранки, прикрашений рожевим віночком з яблуневого цвіту. Венеціанське старе дзеркало відображало малу Ірочку з вельоном на голові і раділо її радістю.
Коли мама Лідія-Надія по реєстрації шлюбу стала з Олійником на порозі мешкання Шпитальної, 15 вся в білому і з ніжно-рожевим мережаним шалем на голові (надворі лютували січневі морози!), мала Ірочка під загальний гучний сміх запитала: «Мамо, ти сьогодні така гарна! А коли ти ще будеш нареченою?».
Вітчим Зеновій Олійник був футбольним патріотом «Карпат», намагався не пропускати жодного матчу. У 1968 році знаменитий матч «Карпати»(Україна) -«Бразілія» ми бачили з ним наживо.
Окрім того, він прекрасно шив. Ставив на дубову табуретку, ним же змайстровану, ручну швейну машинку – і за роботу. Так у мами з’явилися штапельний костюм і кілька ситцевих простеньких, але елегантних суконок, а в мене марлева пачка «Сніжинки» для новорічного ранку у дитячому садочку і нові балетки, прикрашені перловими намистинами на мої маленькі ніжки, найменші в молодшій групі.
У нас з вітчимом Олійником були свої окремі заняття – він довіряв мені розклеювати профспілкові марки у книжечках. Марки були кольорові і позначали різну вартість – я вивчила цю просту математику і з задоволенням виконувала це завдання.
Окрім того, з появою вітчима Олійника в квартирі на Поліграфічній почали відбуватися дрібні ремонтні роботи – він власноруч клав підлогу, потім малював її, майстрував дерев’яні табуретки та залізні крісла. У хаті відчулася присутність дбайливих робочих чоловічих рук.
Мені було весело і безтурботно з вітчимом Олійником. Коли сім’я святкувала родинні або загальні державні свята – неодмінним символом свята мав бути торт. Та мені було цього не досить. Я запропонувала, що для мене має бути куплений окремий маленький тортик з лимонадом. Вітчим залюбки виконував моє бажання: я їла свій окремий маленький тортик за уже знайомою тобі, читачу, дубовою табуреткою, що слугувала для мене столом, до якої долучився ще й дитячий стільчик, теж майстерно зроблений вітчимом.
Сімейна ідилія тривала в часі років 3-4… допоки вітчим не знайшов собі надійнішу компанію друзів – працівників ливарного цеху Автобусного заводу, які збиралися на чоловічі посиденьки в «Чебуречній» на розі вулиці Івана Франка, коли спільно виплавляли якусь окрему позапланову деталь і продавали її приватному замовнику. А тоді на радощах гроші пропивали в «Чебуречній». Одного разу мама привела мене, малу, в цю «Чебуречну». Я злякалась – за столами сиділи виключно одні чоловіки, без дружин і дітей. Мій вітчим був серед них і був одним із них.
На той час я тяжко хворіла – у мене з трьох рочків виявили слабе горло з хронічним тонзилітом. У рік було до 12 «фолікулярних», себто гнійних ангін, виступили лімфи на шиї, почалися шуми в серці. Настала пора лікарень та операцій: перша - у три рочки, друга – в шість. Ангіни супроводжувалися високими температурами і антибіотиками. У цей час вітчим був уважним і винахідливим, намагаючись дарувати мені вдома маленькі дитячі радощі.
Це було в розпалі чергової хвороби напередодні Нового 1968 року, я майже марила від височенних температур. Проте відчуття наближення Нового року з неодмінним персонажем – Дідом Морозом – вселяли в маленьку Ірочку радість і надію на швидке одужання. І от несподівано під вечір 31 грудня двері у першу велику кімнату на Поліграфічній відчинилися і ввійшов «справжнісінький» Дід Мороз з міхом подарунків через плече, аби персонально привітати хвору Ірочку зі святом. Ірочка була щаслива і дуже здивована: як Дід Мороз довідався, де вона живе, як її звати, скільки їй років і що вона хоче отримати під ялинку на Новий Рік? Мама через багато років розповідала, що вітчим тоді на кухні сам пошив собі одяг Діда Мороза з усіма класичними його атрибутами – високою червоною патерицею, шапкою, отороченою білою ватяною смугою та білосніжною ватяною бородою, – і нагородою йому за це стало усміхнене обличчя малої хворої дівчинки, що сприйняла його прихід як реальну подію свого не надто сонячного дитячого життя.
У 1968 сталася надзвичайна подія на кордоні колишнього СРСР та Чехословаччини, яку тепер називають історики «Празькою весною», а тоді це був збройний конлікт, у який були втягнуті військовозобов’язані чоловіки призовного віку з усього Радянського Союзу. Вітчим Зеновій Олійник пішов з дому також і зник на цілий рік. Уже всі інші давним-давно повернулися, а вітчима не було та й не було, і офіційних відомостей щодо нього не давав ніхто. Мама ночами гірко плакала в подушку. Ми по-тихеньку звикалися з думкою, що вітчим загинув.
У нашому дворі, у самому центрі розкинулася 400-літня липа, про яку Іван Крип’якевич в «Історичних проходах по Львову» писав, що на розі вулиці Замойських ще з кінця ХVI століття (так у часи Австрії та Старої Польщі називали нашу вулицю Поліграфічну) влаштовували торги, збиралися на багатоденні ярмарки з ночівлею і «ставали обозами біля пралітніх дерев». Отож, вірогідно, наша липа Замойських вже у той далекий час була «пралітньою». Маленька Ірочка любила липу як живу істоту, бавилася поруч, розмовляла з нею, любила опертися на її могутній надійний стовбур, охопити який могло шестеро чи семеро дорослих мешканців теперішньої Поліграфічної,15. І того дня, про який ідеться в оповіді, Ірочка теж описувала круги довкола її стовбура, коли хтось у військовій формі пересік подвір’я і усміхнувся: «Мама вдома?» Ірочка зніяковіла, вітчима у військовому вона до того ніколи не бачила, а от після повернення військова форма стала для нього парадним одягом. Він її одягав усюди, де треба було виглядати значимо, навіть на батьківські збори в школу. Радості в нашій хаті тоді було багато: мама сяяла від щастя, заливалася дзвінким особливим «співочим» сміхом, а що вже Ірочка – не злізала з вітчимової шиї, і було багато розмов про поранення в чоло, де виднівся свіжий шрам від кулі, що пролетіла поруч і «заледве подряпала» обличчя. Саме це поранення не давало можливості вітчиму повернутися додому вчасно та, хвалити Бога, все добре, що добре закінчилося.
Пам’ятаю, тоді вперше мене взяли на дорослу виставу в Театр імені Марії Заньковецької на виставу приїжджого польського театру, де повстанці в землянці співали пісню, яку мама потім наспівувала все життя. Вистава була про щось пов’язане з війною, а для українців перегукувалася з історією Усусів і була дуже тепло зустрінута львівськими глядачами.
Спогадом про цю подію став мій вірш, написаний вже в дорослому житті , коли вже мами не стало. Зате в Україну прийшли неспокійні буревійні смертоносні часи, що тривають по нині. Увійшов цей вірш у збірку «Обрані Світлом» з присвятою мамі, Лідії-Надії Стасів-Вовк.
[i]«Dżiś do ciebie pcżyic’ nie mogę
Zaraz pójdę w nocy mrok.
Nie wyglądaj za mną oknem
W mgle utonie prużno wzrok.
Poco ż ci, kochana, wiedziec’
że do lasu pójdę spac’ –
Dłużej tu nie mogę siedżiec’,
Na mnie czeka leśna brac’». [/i]
[i][b](Фрагмент пісні
з вистави польського театру)
[/b][/i]
Там у лісі-пралісі шумлять дерева́…
Там у лісі-пралісі сивіючі ранки…
Подаруй мені серця живого слова
На схололі обійми старої землянки.
Не чекай мене на́ніч, бо я не прийду,
Не труди свої очі в імлі безпросвітній –
Я у листя пошерхле безмовно впаду,
Затріпочу крильми, наче птах перелітний.
Подаруй мені серця жагучі слова –
Попри хащі лісні, попри вирви пропащі…
(В глупій темряві ночі кохана співа,
Її голос могучий – над вирви і хащі)!..
Там у лісі-пралісі відлунює крок…
В німоті підвіконня кохана заплаче –
Пломеніють у світлі нетлінних зірок
До своєї Вітчизни пориви юначі.
ДАЛІ БУДЕ)))...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888700
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020
[color="#ff0000"][b]Картинка ІІ. «ПРИКОСА» БАБЦІ СИВУЛЬКИ І ДІДОВА РАДІОЛА «САКТА»
[/b][/color]
Бабця Марія Сивулька, яку зберегла моя дитяча пам’ять від найменшого до 4-літнього віку (бо саме стільки було мені, коли вона у 1968 році в ніч на 2 березня померла від інтенсивного лікування білокрів’я), мала довге темне пряме волосся, яке завжди формувала у коси. Дуже привабливо вона виглядала у класичній українській зачісці, коли одна коса високо над головою перепліталась з другою. Такою я знала і любила її, вона вміла смачно готувати, особливо вишукано з-під її умілих рук виходили вироби з тіста –«палюшки» та «ліниві вареники». Обидві страви я обожнювала і просила завжди подвійну порцію. Бабця була велика майстриня – вона власноруч скрутила мені шматяну ляльку і розмалювала її обличчя. Замість очей були великі блискучі синьо-зелені ґудзики.
В будинку на вулиці Шпитальній,15, де мешкали бабця Сивулька з дідом Михайлом, мене завжди чекали з нетерпінням. Я була щебетуха і вигадниця, а ще, як і більшість малолітніх дітей, неймовірна фантазерка.
Якось дідо Вовк, ведучи мене за руку через довгий вхідний коридор будинку на Поліграфічній (теж 15!) з ліпниною і мозаїкою у вікнах дверей, слухаючи мій щебіт, проказав про себе галицьким сполонізованим просторіччям:«ти мій фільозоф». «Фільобус… фільобус», - радісно погодилася мала Ірочка, себто я.
Дідо видавався мені тоді дуже добрим та миролюбним, про його справжній деспотичний характер я довідалася значно пізніше, через багато років. До мене малої він і справді був м’яким, бо, певно, любив мене, як всі старі люблять своїх онуків. В міру свого віку на той час я майже нічого не знала про рідну бабцю Марію Стасів-Вовк, з якою ми розминулися в просторі і часі. Я не знала про те, як дідо розлучався з нею і як ділив дітей (коли по війні маму виховувала бабця, а вуйка Зенка – він). Всі ці знання прийдуть до мене поступово, зваляться наче кам’яна брила на підліткові тендітні плечі і залишать сліди від непомірно тяжкого удару. Але все ще попереду, а поки там як – ілюзія дива ще присутня, мала Ірочка за руку з дідом Вовком чимчикує сходами будинків на вулицях Поліграфічній та Шпитальній…
У квартирі на Шпитальній було багато цікавих для мене малої важливих предметів, без яких інтер’єр був би недосконалим. Відразу, коли заходиш у хату на Шпитальній, тебе вітало навпроти дверей велике (у людський зріст) старовинне дзеркало з венеціанського шкла у дерев’яній оправі. Це дзеркало бачило і відображало постаті рідних мені людей всього Вовчо-Михайлівського і відчасти Стасівського роду. Отож, дзеркало знало діда Вовка і бабцю Сивульку, вуйка Зенка, а згодом і його вродливу дружину Ларису (тету Лесю), мою маму Лідію-Надію і мене – маленьку Ірочку, яка дістала своє ім’я на честь тети Ірини з гілки родини Стасівих.
Старе венеціанське зеркало бачило народини і смерті на розгалужених гілках Вовчого Дерева Роду – це і новорароджені обличчя дітей вуйка Зенка, Люби та Ромчика, і смерть бабці Сивульки, несподівано близьку, трагічну незбагненну смерть вуйка Зенка, а згодом і смерть діда Михайла Вовка, теж не до кінця розгадану.
Коли маленька дівчина Ірочка стала дорослою і сама готувалася стати мамою, венеціанське дзеркало, що вже довгий час по смерті діда було невід’ємним атрибутом квартири на Поліграфічній,15, несподівано розбилося під час одного з прибирань – падало довго, поважно і вагомо, так як падають, прощаючись навік… Розбилося на дрібні уламки, яких було більше, ніж 90. Доросла жінка Ірина, та що колись була малою Ірочкою, невміло прихилила дзеркало на віко книжкової шафи, а потім, забувши, зненацька відкрила її. Подію, коли розбивається давній друг, більше – символ, важко осягнути розумом. Доросла Ірина встигла ступити крок вбік і мовчки спостерігала, як рушиться Небо на Землю. Таке буває, коли втручається Вітер Перемін.
Коли старе венеціанське дзеркало ще спокійнісінько стояло навпроти вхідних дверей квартири на Шпитальній, воно ще бачило один цікавий образ маленької Ірочки, яка полюбляла дивитися на себе у дзеркало з «прикосою» у волоссі. Ця «прикоса» (так назвала Ірочка штучну косу) була сплетена бабцею Сивулькою для внучки зі старих довгих подертих панчіх і приколота невидимками до слабенького дитячого волосся. Дівчинці Ірочці тоді було рочків 2 чи 3).
Інколи венеційському дзеркалу давали можливість подорожувати у другу кімнату – там стояло старе, як і все в хаті на Шпитальній, півтораспальне ліжко з високим опертям для голови, швейна машина фірми «Zinger”, а на ній, як на тумбі, стояла фарфорова понадметрова скульптура «Пастушка» з Богемії 1911 року, пара від «Пастуха», що були подаровані бабці Сивульці, коли вона брала шлюб зі своїм першим чоловіком – Сивулком Григорієм. Незабаром по весіллю богемський «Пастух» розбився. Казали, що це недобра ознака – чоловік помре першим. У 1945 році, в травні місяці, 8 числа напередодні Дня Перемоги у Другій світовій він зійшов кров’ю, тяжко поранений десь у снігах біля Праги. Похоронка на Григорія Сивулка ще й досі зберігається у нашій сім’ї серед родинних документів бабці та діда. Бабця Сивулька розказувала якось мамі, що в ніч смерті, коли Григорій Сивулко замерзав у кривавих снігах, вона почула звуки «шлапання» по стінах спальної кімнати на Шпитальній (бо це була її хата) і його голос прошепотів: «Марійко, посунься… Я дуже змерз».
У великій вітальні, що служила родині Вовків і за кухню, стояв різьблений ручної роботи стіл з фігурними ніжками, дві дерев’яні витончено-ажурні етажерки для книг, м’яка кушетка синьо-фіолетово-чорного орнаменту з круглими подушками-крилами, а на стіні над кушеткою – панно «Ранок в сосновому лісі», з ведмежою сім’єю, намальованою художниками Шишкіним та Савицьким – дорослими та малими мешканцями казкового дрімучого лісу. Мала Ірочка годинами лежала на кушетці та слідкувала, в якому настрої перебувають ведмеді і чи затишно в лісі – залежно, як падало світло на панно в різну пору дня чи вечора, та й навіть в залежності від погоди на дворі, а то й від теплої чи холодної пори року. Мала Ірочка росла разом з ведмежатами. Мала Ірочка дуже любила ліс, недарма вона успадкувала родинне прізвище «Вовк».
У діда Михайла Вовка було два улюблених заняття – гра в шахи та слухання світових новин. Для першого заняття існували на Шпитальній у дні родинних свят і гостей – дорогі шахи, заховані в глибинах складеної докупи шахматної дошки, а для другого – моя улюблениця, лампова радіола «Сакта» з зеленим очком, що світилося, та з багатьма клавішами, кожна з яких відповідала за окремий мовний, або музичний процес. Коли дідо Михайло, наслухавшись політики з усіх кінців світу, нажимав музичну клавішу і крутив колещатко з нотками – мала Ірочка прибігала до радіоли і сідала поруч на ослінчик. Удвох з дідом ми слухали безперервну музичну програму, де весела полька змінювала розважний вальс. Повільну романтичну музику вальсу Ірочка уважно вслухала, а коли наставав час для польки – тут уже мала Ірочка схоплювалася з ослінчика і, тримаючи діда за обидві руки, натхненно чеберяла ніжками. Це було її маленьке сімейне щастя – подарунок від діда Михайла Вовка і радіоли «Сакта».
Окремим спогадом про ці щасливі музичні миті в житті малої Ірочки звучить українська народна пісня «Побреду, побреду, по коліна в лободу», що її виконував чоловічий хор з незвичним іншомовним акцентом. Спочатку повільна, вона поступово набирала темпу, перетворювалася на танцювальний шалений ритмічний мотив – і завершувалася знову повільно. Втомлені цілим туром танцю ми з дідом після цієї пісні робили невелику паузу.
У вітальній Шпитальної,15 на стіні висіла дуже вишукана картина - якийсь не зовсім реальний пейзаж з кам’яною альтанкою, що потонула у буйній рослинності яскравих тонів, десь на березі моря, вода в якому була незворушна, як кришталь. Ця картина була багатолітнім атрибутом інтер’єру дідової та бабциної хати, а по смерті діда Михайла стала себе комфортно почувати в квартирі на Поліграфічній – вона, до слова, є присутня у колекції наших родинних речей-символів і по сьогодні. Як виявилося з надпису унизу картини, автором її є художник Павлічек і написана вона 1933 року. Пошуки відомостей про автора десь вже тепер, в епоху вже немолодої Ірини, що має свою сім’ю, чоловіка та юну доню, привели до сумних знань: через десять років, у 1943, оцей самий художник Павлічек (очевидно чеського коріння), що жив перед війною у Винниках біля Львова і можливо був особисто знайомий з дідом Вовком, був спалений в одному з концентраційних німецьких таборів.
Спогади про бабцю Сивульку ведуть маленьку дівчинку Ірочку в село Липники біля Львова. Там бабця Сивулька мала свою родинну хату. Хата стояла в рядочку собі подібних сільських хат, які утворювали кільце, а навпроти була широка розлога поляна, а там далі – густий предковічний ліс. Бабця Сивулька брала маленьку Ірочку і йшла з нею на окраїну лісу по білі гриби. Мала з собою лише одне знаряддя – палицю, якою нишпорила попід листям. І на очах Ірочки з-під листя випиналися то тут, то там справжнісінькі тугенькі білі гриби. Бабця Сивулька збирала їх у фартух, зав’язаний на талії. Так і верталися додому з фартухом, повнісіньким білих грибів. Смакували увечері їх всією Вовчо-Михайлівською сім’єю, запечених у сметані з вареною картоплею, смаженою «по-селянськи», або картоплею в «мундурку».
Одного ранку, мала Ірочка прокинулася сама у хаті на Липниках, дорослих поруч не було. До краю ліжка, де спала мала, було приставлене дерев’яне крісло. Ірочка стала на крісло так, щоб ручками триматися за його спинку, спинка переважила і крісло перекинулося, защемивши малій три пальці на лівій руці. Дівчинка голосно заплакала. Дорослі швидко прийшли на плач, вони були у стодолі, навпроти світлиці – громадили сіно. Нігті на руці дитини посиніли і потім поволі мінялися на здорові, ті інші – нові – були вже не такі, як попередні. Були тверді і дещо іншої форми… Ірочку самою намагалися більше не залишати.
Коли бабця Марія Сивулька несподівано захворіла, а потім опинилася в лікарні на Пекарській у Центрі переливання крові, малій Ірочці було 4 рочки і пів. Ірочка на той час вже була «артисткою», її мама Лідія-Надія, що мала дзвінкий оперний голос і була солісткою народної капели зв’язку, часто брала на репетиції в РОКС. Дівчинка знала весь тодішній мамин репертуар. Якось мама Лідія-Надія взяла Ірочку з собою в лікарню, щоб розважити бабцю Сивульку. Вся палата тішилася приходу гостей. Для малої організували табуретку, мала впевнено вилізла на неї і співала:
[i]«В гаю зелененькім вода тече.
Що мені дівчатко на то рече.
Ой чи рече, чи не рече,
В гаю зелененькім вода тече».[/i]
Пам’ятаю втомлене, але усміхнене лице бабці Сивульки. Коли ми виходили з палати, мама запитала в медсестри про діагноз. Та щось по-мудрому відповіла… «лімфолейкоз». «А по-простому?», - перепитала мама. «Рак крові», - відповіла сестра. Бабці діставали якесь дуже дороге німецьке лікарство, це лікарство пришвидшило розв’язку, воно розклало їй печінку.
Другого березня 1968 року дідо Михайло Вовк піднімався по крутих сходах флігеля нашого будинку на Поліграфічній, похитуючись і голосно стогнучи. Мама відкрила двері з запитанням: «Що, Сивулька померла?».
У пам’яті пропливає спогад: бабця Сивулька у домовині у вітальній кімнаті квартири на Шпитальній. Дідо Михайло обрізає гніт на великих церковних свічах в голові покійної. Родина окремо від інших стоїть по праву сторону від неї. І слова вуйка Зенка, звернені до мене, малої: «Більше ти її ніколи не побачиш».
Коли зараз трапляється їхати трамваєм уздовж центрального входу до Парку культури, по другу сторону колії є невеличкий дворик – там колись на другому поверсі були цехи лікеро-горілчаного заводу, де варили солодкі сиропи. Бабця Сивулька працювала у тих цехах і я інколи бувала в неї та спостерігала, як у великих виварках парували і густіли сиропи. Інколи навіть мені давали їх продеґустувати. З тими об’ємними виварками, які доводилося виважувати на газові плити і знімати з плит, пов’язана трагічна історія, що сталася з бабцею Сивулькою в часі, коли вона була вже дружиною діда Михайла Вовка. Будучи вагітною на 8 місяці, вона заходилася знімати з подругою повнісіньку виварку з сиропом. У неї сталися невчасні пологи і народилася 8-місячна дівчинка, яка через кілька днів померла. Дівчинку назвали Олею і поховали хрещеною як Ольгу Вовк. Дітей більше бабця Сивулька не народжувала, бо їй тоді було вже за сорок. Я – маленька, з мамою Лідою та вуйком Зенком, що лишися по війні півсиротами, стали для неї відрадою і віддячували їй навзаєм турботою та великою любов’ю.
Тепер це місце колишньої бабциної праці є місцем зустрічі з минулим, з рідними обличчями і голосами уже покійних дорогих мені людей. Кожен раз, проїжджаючи, примовляю: «Бабця Сивулька».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888509
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.09.2020
[color="#ff0000"][i]«Се така робота,
що її можна писати і з початку, і з кінця, і з середини,
бо буде ряд маленьких оповідань — картинок» [/i]
(Михайло Коцюбинський)
[/color]
[color="#ff0000"][b]З нагоди свого Дня народження 4 вересня 1963 року.[/b][/color]
[i][b]«Місяць і зорі як міражі -
Тож грай, вітре буйний, кружляй від душі…
Як серцю люба дивна ця гра -
Втіхи та чуда настане пора»…[/b]
[/i]
Розпочнеться ця оповідь зі спогаду, а власне з вільно перекладеного мною тексту пісні, що звучала в американському дитячому фільмі «Мері Поппінс» далекого 1964 року і співали її знамениті актори Джулія Ендрюс та Дік Ван Дайк, виконавці головних ролей знаменитого мюзиклу. Стихія настрою дитячої казки англійської пиьменниці Памели Треверс, що ліг в основу згаданого фільму, захопили мою творчу уяву, глибоко зворушили і дали поживу для відтворення картинок з минулих моїх дитячих та юнацьких літ, коли я ще вміла розгадувати знаки природи і довколишнього світу… Світу, в якому було багато неймовірних речей, що здатні вдумливим інтелектуальним істотам розказати про щось більше, ніж про буденну реальність чийогось земного буття, наповненого трафаретними датами і подіями: народився, пішов у перший клас, закінчив школу, поступив у вищий навчальний заклад, закінчив його, одружився і таке інше.
В мене було завжди таке відчуття, що поруч існує ніби паралельна реальність, яка інколи втручається і змінює моє життя як неприборкана стихія.
У деяких дивовижних історіях, описаних у дорослій та дитячій світовій літературі, які відбуваються з людьми, містами і природою, з усім Живим Світом (до якого не по-науковому зачислюємо і Світ Речей довкола нас), все відбувається саме тоді, коли дме Східний Вітер. Вважаймо, що і в моєму випадку теж присутній цей шалений віщун перемін – Східний Вітер.
[b]Картинка І. ДОТОРК ТЕПЛОГО МОРЯ. ДАЛЕКА ЯЛТА.[/b]
Запитаю у вас таке: хто пам’ятає себе в минулому? Якщо відповідь «так», то наскільки віддаленому минулому? Мені інколи виринає з підсвідомості одна і та ж картинка: я (ще ненароджене немовля) прориваюся через якусь перепону і не можу її подолати – і так кілька разів – невдалі спроби повертають мене назад (в лоно матері)… І раптом я однією рукою як плавець прориваю те, що стояло в мене на дорозі і заважало рухатися далі – роблю глибокий вдих і бачу якусь простору освітлену кімнату з великим вікном… Це новий для мене світ і я НОВА у ньому. Таке відчуття миті мого народження, яка настала не в галицькому місті Львові, де дідо Михайло Вовк ще в 1939 році купив помешкання на вулиці Поліграфічній, колишній Замойських – якраз навпроти типографії «Атлас». Осяйна простора кімната, очевидно, існувала в пологовому будинку далекої Ялти, що розкинулась на кам’янистих схилах півострова Крим, на побережжі Чорного моря. Туди за дивним збігом обставин Східний Вітер перемін (що по-народному зветься «Доля») заніс мою маму, яка лікувалася від страшної хвороби – відкритої форми туберкульозу, батька – який щез з нашої родинної біографії ще до мого народження і мене, яка мала щастя саме тут народитися 4 вересня 1963 року. Мама Лідія-Надія Вовк розповідала мені через багато років, що я дійсно народилася, вихопивши вперед ліву руку… Ліва рука з мого глибокого дитинства стала панувати над правою і виявила в мені нахили до різноманітних видів творчості, проте аж ніяк не до математики, геометрії, фізики, хімії – до всього того, чим пишалися носії родини Стасів-Вовк, до якої і я стала належати.
Серед найпотаємніших лоскітливих спогадів з дитинства – доторк теплого моря, в яке мене занурювала мама аж по шию, а я з насолодою видавала звуки захвату і показувала вільними незапеленаними руками, що хочу туди опуститися ще раз, а потім ще…
Глибинна пам’ять минулого показує мені ще інші картинки з південними обрисами – це Нікітський ботанічний сад, де в 60-их роках ХХ століття знаходився дитячий садок-ясла. Перша спільнота в моєму кількамісячному житті. Моє ліжечко-візочок знаходилося в другому ряді біля вікна кімнати зі сторони моря. Відчуваю протяг від відчиненого вікна і свій озноб – а можу покликати на допомогу лише плачем, проте не чути, щоб плач мій був рятівним. Як наслідок – двостороннє запалення легень, довге інтенсивне лікування і пропозиція лікарів відправити мене з різкого клімату Ялти в рідну Галичину, до Львова. Мама не довго вагаючись, повертається в родинне помешкання на Поліграфічній, де нас чекає дідо Вовк, бабця Сивулька – друга дружина діда, з якою він в любові та злагоді прожив 22 роки спільного сімейного життя, вуйко Зенко – мамин рідний брат, ще не одружений. Зрештою, дідо Вовк з бабцею Сивулькою жили тоді окремо – по вулиці Шпитальній, і моє раннє дитинство однаково тепло малює яскравими тонами обидва родинних вогнища, де панувала особлива атмосфера різноманітних родинних клопотів і щоденних турбот про хліб насущний.
Про сонячну Ялту згадували дуже рідко і лише в контексті маминої операції – семиреберної торокопластики, після якої на спині лишився величезний шрам, що проходив уздовж лопатки і гостро в’їдався в тіло, окреслюючи поламані ребра. Мама ще зітхала, що в таксі у день від’їзду з Ялти не вмістилася коробка з родинними альбомами, де були шлюбні світлини діда Вовка з першою дружиною – Марією Стасів-Вовк, моєю рідною бабцею, що померла на 41-му році життя від скоротечного туберкульозу в час, коли мама Ліда була ще 12-літньою дівчинкою і проживала спільно з бабцею після розлучення з дідом Михайлом та розподілом дітей в родинному маєтку Стасівих у селі Велика Горожанка на Львівщині. Там, у Великій Горожанці, Марія Григорівна Стасів-Вовк померла на руках у своєї мами Анни, неповнолітньої доні Лідії-Надії та брата Миколи, що після Першої та Другої світових воєн і Стрілецьких зрушень, залишився з шести братів сам на обійстю і ховав нашу бабцю в той день, коли його примусово совіти записали у перший колгосп, до того ж зробили його головою, «аби не шкода було, коли розстріляють». Моя мама мала тоді необережність заразитися туберкульозом і згодом багато років лікуватися від спалахів «невиліковної хвороби століття».
Невимовно теплі спогади – Ялта… море… Нікітський ботанічний сад…
Збережене фото: я біля пальми у скверику широко усміхаюся, сидячи в модному на той час візочку, тримаю фрагмент бублика і чухаю ним зубки, що прорізаються… Я ще тоді, вочевидь, розуміла мову тварин і рослин, розпізнавала шум вітру і голос моря – як говорять у казках про діток з непрорізаними зубами… Ще тоді – в іншому вимірі буття, на межі з реальністю.
Початок вересня 2020 року
Продовження буде)))...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888441
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.09.2020
В другій половині 70-их років ХХ століття у нас в Україні добре був знаним [color="#ff0000"]білоруський[/color][color="#ff0000"] ВІА "ПЕСНЯРИ"[/color], в репертуарі якого було дуже багато автентичних білоруських текстів. Серед них - провідним і візиткою цього колективу була пісня[color="#ff0000"] [b]"Спадчына" [/b]("СПАДЩИНА")[/color] за поезією [color="#ff0000"]Янки Купали [b]"Родны край"[/b][/color], написаної в 1918 році.
Пропоную власний переклад з білоруської тексту пісні "СПАДЩИНА".
Перед перекладом даю посилання на інтернет-сторінку, де молоді [color="#ff0000"]"ПЕСНЯРИ" [/color]виконують" свою [color="#ff0000"]"Спадчыну"[/color].
https://www.youtube.com/watch?v=hDyHHsypioc
[b]Янка Купала. Рідний край (1918)[/b]
Від прадідів спокон віків
Мені зосталась спадщина;
Поміж своїх і чужаків
Вона як ласка мамчина.
Про неї бають казки-сни
Весня́нії проталини,
I лісу шелест ве́ресний,
І в полі дуб опалений.
Про неї будить упоми́н
На липі бусел клекотом,
І цей старий замшілий тин,
Що ліг на боці скрекотом …
І те зануднеє ягня
Що блеє на пасо́вищі,
І крик воронячих громад
На могилка́х кладо́вища.
І в білий день, і в чорну ніч,
Я вдовж роблю оглядини –
Не змитий скарб цей пріч сторіч
І трутнями не вкрадений…
Ношу його в живій душі
Як вічний світоч-паливо,
Що серед темряви в тиші
Палає над вандалами.
Живе із ним моя сім’я
І снить з ним сни незвідані.
І зветься спадщина моя
Сторонкою ще й рідною…
19 серпня 2020 року.
[color="#ff0000"][b]ЯБЛУНЕВИЙ СПАС
[/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886313
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2020
…І сік калини на устах, і образ чистий і прекрасний,
Коли витає диво-щастя і спів злітає, наче птах.
Коли старі гаї шумлять мелодію палкої ночі,
Коли трикриле серце хоче освідчень тихих при свічах…
Відкрий цих митей вищу суть, вчитайся в долі віщу мову,
Вбери яскраву одіж но́ву, яку три ангели спрядуть.
Ти – вічна юність молода, вогонь, що в серці не згасає,
Вино, що присмак волі має і ллється-п’ється, як вода.
Ти – у купавах, у вінку. Ти – у намисті із гранату,
Запам’ятай цю мить, як свято, як мітку на своїм віку.
Бо що життя – іскриться пломінь, в огні тріщить деревина…
А далі – спомин… дим… і повінь… і срібна чаша від вина…
І не твоя у тім вина, що дим розвіється дочасний,
Ти – діва, світла і сумна. Твій образ чистий і прекрасний.
[i]7 березня 2020
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867201
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.03.2020
Вже весна. І пнуться первоцвіти
На промерзле груддя… а проте –
Я про серце жінки золоте
І про вміння цілий світ любити.
Я – про сонця усміх... про розлите
Повеління буйності святе!..
Вже весна – і пнуться первоцвіти
На промерзле груддя. А проте…
Уповаю: жити, жити, жити! –
Хай цей світ любов’ю проросте,
Відбуяє все, що молоде,
Що уміє ви́щати й радіти…
Вже весна. І пнуться первоцвіти…
6 березня 2020
[color="#ff0000"][b][i]Вітаю всіх жінок і дівчат з Весною. Сонця вам, любові, втіхи, творчих звершень!
[/i][/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=867087
рубрика: Поезія, Рондель
дата поступления 06.03.2020
Ох же, жіночі ті палати,
І біль образ, і просто біль…
Стиснувши зуби, як солдати
Дівчата тут приймають бій.
Свій перший на життєвім полі,
А перший – то найважчий бій.
Життя на рани сипле солі
І болем убиває біль.
Хірург працює вправно, вміло
І тіло стратою спива.
Та тіло все-таки півділа –
Лишилася б душа жива.
Так, я про тих, хто втратив милих,
У кого горе – за вину…
Вже світло медсестра згасила,
А дівчина лежить без сну.
Я їм бажаю перемоги,
В одну із тих важких хвилин
Пізнать, що вбогі ті, хто зводить,
Але не ті, кого звели…
[i]З раннього.
[/i]
[b]
[i][color="#ff0000"]ЮЛИЯ ДРУНИНА
«Ох, эти женские палаты!..»
Ох, эти женские палаты!
И боль обид, и просто боль!
Здесь, стиснув зубы, как солдаты,
Девчонки принимают бой.
Свой первый бой в житейском поле,
А первый — самый трудный бой…
Жизнь раны посыпает солью,
Жизнь болью убивает боль.
Хирург работает умело,
Над бедным телом казнь верша.
Но тело все-таки полдела —
Не надломилась бы душа…
Да, я о тех, кто брошен милым,
Чье горе вроде бы вина…
Свет санитарка погасила,
Лежит девчоночка без сна.
А я желаю ей победы:
В одну из самых злых минут
Понять, что жалок тот, кто предал,
Не те, которых предают![/i]
[/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864127
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 08.02.2020
[i]"...але молімся зорям дальнім,
щоб нам дали́ на світі цім
життя величне і страждальне..."
[b](Богдан-Ігор Антонич)
[/b][/i]
…Ті, що у небі високім лишились навічно,
Ті, по котрим їх родини довічно голосять –
Браття і сестри - земляни – не раз вас прикличуть
В зоряні пущі отав в срібних місячних росах…
Як вам ведеться у тому високому небі
У хмарино́вих облаченнях тіл легковійних! –
Хто вам стелитиме ложе при першій потребі,
Хто проспіває вам тексти пісень мелодійних…
Мовою матері тихо на ймення прикличе,
Теплою ласкою шерхло діткнеться до скроні –
Лиш біля рідних осель птаха співно курличе,
Лиш небеса шлють на землю краплини солоні…
Знову розгадуєм бутності знаки ворожі –
Дивні старі письмена, що їх смисли двозначні…
Терпко в небеснім саду пахнуть зболені рожі,
А на землі лише вітер обачний завіює плачно…
Пухом земля розкриває долоні затерплі,
Наче дітей пригортає в розлогеє лоно…
Мир вашим душам, хай буде вам світло і тепло,
А пам’яті свічка над вами живе – не холоне!..
[color="#ff0000"][i]Трагічним подіям з нашим літаком в Ірані…і всім душам, що навіки лишилися у небі!
[/i][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861039
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 12.01.2020
…Що ж ми, оті що будні в свято
Перетворили (і не раз!) –
Ми, ті що віруєм в присвяти,
Ми, що звільняєм від образ…
Ликуймо! – зараз як ніколи
Тепло своїх сердець несім
Усім, хто спраглий слова, мови,
В святочну хату, в щедрий дім,
Де наші корені врослися
У пам’ять роду вікову –
Нехай буянить ще міцніше,
Нехай тримає на плаву –
І нас, і Божу іскру кличе
До сніговиснучих небес.
Щоб і в наступному сторіччі
Наш дар могучий, наче Крез,
Сповитий вірою й завзяттям
Вершив дива, творив добро –
Дарую Вам, панове браття,
Лиш чистий аркуш і перо!
Пишіть, творіть, нехай це буде
В майбутність наш посильний крок…
А там – я вірую! – прибуде
І від небес, і від зірок!
[color="#ff0000"]З наступаючим Новим Роком і Різдяними святами!
Всіх благ – миру і злагоди в країні, в родинах – здоров’я і благополуччя.[/color]
31 грудня 2019
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859858
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 31.12.2019
[color="#ff0000"][i]В хаосі рукописних паперів при переїзді на нову оселю я виявила свій студентський зошит з авторськими текстами. Там мою увагу привернули спроби перекладів відомих тоді в країні російських поетів. Переклад з російської на українську - це була форма вишколу літературної майстерності у [b]літстудії "Франкова кузня" [/b]при Львівському національному університеті імені Івана Франка, куди я потрапила відразу після вступу на українське відділення філологічного факультету. На своїй сторінці я неодноразово згадувала про цей творчо-плідний етап мого студенства, що згодом приніс мені і публікації в газетах та часописах, а зрештою і першу поетичну збірку "Дзеркала", що вийшла у видавництві "Каменяр" 1991 року. Вірші, видрукувані у "Дзеркалах" визрівали довго - з останніх класів школи до року випуску збірки, отож, більше ніж 10 років. На першу книжку у видавництві був встановлений розмір і кількість сторінок, вона позбулася 2 розділів і звичайно переклади, як форма навчання ритміки і стилістики, до неї не ввійшли.
Тепер, перечитуючи їх, я розумію, як це було потрібно для періоду росту. Думаю, вони теж заслуговують на вашу увагу.
Цей переклад РОБЕРТА РОЖДЄСТВЄНСКОГО здійснено на останню сторінку року в Клубі Творчої Молоді Львова в часі десятиліття 80-90-их, коли Клуб був на вершині свого піднесення.[/i][/color]
РОБЕРТ РОЖДЄСТВЄНСКИЙ
Неправда, час не відходить!
Відходимо тільки ми
Тим нерухомим часом.
По долинах просторих.
Біля забутих саней
В суворій сибірській зимі,
Біля іртишських плес
З вітерцем неповторним.
Там, за спинами нашими –
Тьма з сторін чотирьох
І одиноке дерево,
Зігнуте недоладно.
Під невагомими бомбами
Інеєм вкритий перон,
Руки, що не сягнули,
Вбогої хлібної пайки.
Там, за спинами нашими -
Лиш снігова глибина,
Там обпечені плечі
Дерев'яніють від болю.
Над затемненим містом
Пісня: "Вставай, страна-а!"...
"А-а-а-а" - йде гучне відлуння,
Ніби в порожній соборі.
Ми покидаєм минуле.
Хрустить на губах пісок.
Чагарники іржаві –
Маревом ріжуть дороги.
І ми на них залишаєм
Клапті старих сорочок
І одягаєм синтетику,
Що на здоров’я шкодить.
Ідем до межі – з якої
Жіночі недовгі сльози.
Осатанілий полудень.
Грому нечутні гу́ли.
Лікарні звідки нас винесуть.
Диригент сивоволосий
І тромбоніст, що облизує
Свої пересохлі губи.
Дорога – з спіраллю схожа.
Дорога – як слід кільця.
Та попоїв картоплею,
Або гречанкою, може,
Історію людства всього
До власного аж кінця
Кожен проходить з часом.
Кожен проходить.
Кожен!
І кожному – почергово –
То темно, то сонячно.
Міряєм ми дорогу
Аршинами власних мірок.
То ж бо встановлено вірно
Кимось дуже давно:
В підсумку – досвід народу
Повторення давніх помилок.
Йдемо до горизонту,
Кашляєм, рано підводимось,
Відкриваємо школи і пам’ятники,
Зорі і магазини.
Неправда, ми не старіємо,
Просто втомлюємось…
І тихо відходим набік,
Коли покидають сили.
[i]Грудень 1981 року, літ-студія «Франкова кузня».Клуб Творчої Молоді
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859734
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 30.12.2019
[color="#ff0000"]У Львові нарешті сніг - навертає на новорічний біг Природа... Ностальгія по минулих обличчях і подіях не полишає мене. Пишучи на сайті про 80-90-і роки, про контрапункти піднесення національно-патріотичного духу у Львові, неодмінно виринає Театр естради "Не журись", про який я от-от згадувала в публікації про світлої пам'яті барда Андрія Панчишина і його пісенні візитівки Старого Львова.
Львівський письменник і журналіст Юрко Винничук, прозваний в культорологічному середовищі за свої кусючі висловлювання "Львівським Мефістофелем", автор багатьох сценарних ідей Театру естради "Не журись!" і до слова - самої назви театру, згадуючи Андрія, свого доброго приятеля по сцені і в житті, писав таке:
[i]"Андрій був до мозку кісток львів’янином. Був перейнятий духом Львова, міг вільно говорити львівським балаком і творив свій міф Львова. У його текстах багато ностальгії за тим старим Львовом, якого він ніколи не бачив, але про який не раз чув від своєї родини. Від таких текстів віє солодким смутком, як от від пісні «То було так давно»[/i]:[/color]
Коли на Вірменскій ше жили вірмени,
коли на Жидівскій ше жили жиди,
коли в Стрийскім парку пасли сі олені,
а в крані ніколи не бракло води -
То було так давно
То було так давно...
Коли на Пекарскій пекли караваї,
коли їден когут пів-Львова будив,
на Замок ходили мацьопкі трамваї -
то було, коли я сі ше не вродив...
Коли ше свічками світили в Опе́рі
і били на вежах годинники всі,
коли перший поверх не був на партері
і пливали в Полтві живі карасі...
Коли на Підзамчу стояла Рогатка,
по Цісарскім лісі блудили вовки,
коли шанували і матку, і батька,
коли не давали до шлюбу дівки..
Коли ше на рондо ходили батяри,
на Сихови вуйки пасли барані́в.
а люди співати могли без водяри -
бракує, панове, мені давних днів...
То ніколи сі не ве́рне
скорше світ сі переверне,
так ніколи вже не буде
не то місто, не ті люди -
То було так давно...
[color="#ff0000"]Читайте ці тексти - в них дух Старого Львова, його носії - люди зі шляхетних галицьких родин, складної небуденної життєвої долі, - а їх повірте, не так уже й багато!!!
[/color]
Пісня [b]"То було так давно..."[/b] у виконанні Віктора Морозова - побратима Андрія Панчишина у Театрі естради "Не журись" є на інтернет-сторінці за посиланням:
https://www.youtube.com/watch?v=sjY47XezzQ0
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859532
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2019
[color="#ff0000"][i]Я вже знайомила читачів сайту з творчістю талановитого письменника, драматурга, публіциста, громадського діяча, перекладача і викладача Коломийської гімназії - [b]Дмитра Нико́лишина[/b], діда мого чоловіка по маминій лінії. Він загинув у Львові, в тюрмі на Лонцького 14 грудня 1950 року в період сталінських репресій. У нього немає земної могили, швидше за все його останки у братській могилі на території тюрми, відкритій нещодавно археологами. Поминаючи всіх родичів у період різдвяно-новорічних свят. хочеться поставити свічку Пам'яті і цій геніальній людині і запалити невгасимий вогонь...
[/i][/color]
[b]Дмитро Нико́лишин[/b]
[i](1884‒1950)[/i]
Химерна людина,
хвилинне творіння Господньої волі.
В майстерні, та кволі
клітини кори мізково́ї
паде їй на хвилях снаги життєво́ї
од вічного Тво́рця ума одробина.
Вона ж ним усесвіт охо́пити хоче:
озброює очі
дотепними склами
і смі́ливо мірить думками
безмежність
направо й наліво в безкрає.
В минулість померклу ввіходить,
кришка́ми визбирує тайни природи,
бо в гордощах «правди бажанням» палає.
Захоплена нею, ликує, радіє,
а Творця впізнати не вміє…
Не може,
не хоче,
стидиться
й нена́вистю дише
і мрію про щастя без нього колише.
Маленька людина!
На зрадно крихкій шкаралущі вогнистої кулі,
що довгі епохи минулі
з життям буйноцвітним сховала безслідно
у ша́рах підземних і скалах,
двонозі слабкій, нетямущій
все сон про безсмертя і велич верзеться.
З безумного дива
одвічного Тво́рця береться
з живого стягати престолу додолу
і в місці «порожнім»
в лукавстві безбожнім
силкується свого амбітного сина
навіки вмістити.
Маленька, брехлива,
нікчемна,
химерна людина.
[i]Цю поезію свого діда особливо вагомо декламує мій чоловік, Роман Гринько - багатолітній диктор Львівського радіо, в минулому актор Театру імені Леся Курбаса і Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", що у Львові.[/i]
ДМИТРО НИКОЛИШИН "Моя автобіографія"
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=757551
ДМИТРО НИКОЛИШИН "Поминальна (листопадова) симфонія"
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=758273
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859358
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.12.2019
Трохи ретро-історії з зимового передноворічного Львова...
Львів кінця 80-их - початку 90-их бурлив: відроджувалися аматорські народні вертепи, дуже популярним був Театр Естради "Не журись", який мав статус неформального: співав і проголошував зі сцени злободенні гасла, при тому вбравши їх у дуже вишукану творчу форму, переважно гумористичну, ба навіть батярську. Так у Львові "народився" відомий сатирик і журналіст Юрко Винничук, виростав і мужнів як бард Тарас Чубай, ставав улюбленцем публіки покійний уже, на жаль, пісняр Андрій Панчишин, мужнів своїм чудовим неперевершеним пісенним талантом Василь Жданкін. Мені поталанило бути серед них зовсім поруч, знати їх особисто, товаришувати і навіть брати участь в одному з творчих проектів: Вертеп на сцені естрадного театру " Не журись" 1989 року, де я несподівано для себе зіграла Рахиль під чудовий супровід колядки " Не плач, Рахиле", а в кінці дійства віншувала як колядничка текстом, записаним мною на археологічних розкопках давнього Крилоса, що неподалік від Галича:
[b][i]"Пчілка, худібка най вам ведеться.
най божа ласка дощиком ллється.
Плоди стократні, дай Бог збирати -
радуйся-радуй, Божая Мати!"[/i]
[/b]
Щоб ви відчули атмосферу Різдвяного Львова у часовороті кінця 80-их, скажу що ці Вертепні вистави мали 28 аншлагів, а на останній виставі юрба вибила двері Львівської філармонії і стояла в проходах, насолоджуючись дійством і зовсім не переживаючи за скоєне)))...
Хочу познайомити читачів сайту з ліричною-ностальгійною піснею про "Чортове колесо" Андрія Панчишина - як пам'ять про ті дорогі обличчя, яких уже з нами нема...
[color="#ff0000"][b] "ЧОРТОВЕ КОЛЕСО"[/b][/color]
[i]Слова і музика [b]Андрія Панчишина[/b][/i]
В парку культури і відпочинку
Крутиться колесо.
Без перестанку, без відпочинку
Крутиться колесо.
Двадцять копійок, більше не треба
Крутиться колесо.
І без зупинок їдеш на небо -
Крутиться колесо.
Люди ж маленькі, наче мурашки -
Крутиться колесо.
Автомашини - наші ігра́шки -
Крутиться колесо.
Наша дорога - замкнуте коло,
Крутиться колесо.
Спочатку в гору, потім додолу
Крутиться колесо.
Ми би хотіли ще раз злетіти -
Крутиться колесо,
Місце для інших треба звільнити -
Крутиться колесо.
Ми відпочили, йдемо додому,
Крутиться колесо,
А за плечима в небі пустому -
Крутиться колесо.
[i](1988-9 роки. Львів)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858631
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2019
[color="#ff0000"][i]Будучи студенткою філологічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, отримавши звання Шевченківського стипендіата за відмінне навчання, ректорат зробив мені подарунок - спільно зі студентами-богемістами скерував на практику до Оломоуського та Празького університету у Чехії. Нам тоді поталанило об'їхати старовинні міста і замки - Боузов, Брно, Братіславу, Аустерліц і Могилу Миру,а також величний Штернберґський замок ХІІІ століття, що в час Другої Світової став резиденцією Гімлера (на один день), а зараз там чудовий музей світової колекції годинників різних епох. На висоті цього замку я зустріла своє 20-ліття і група студентів-слов'ян вручила мені подарунок - блокнот з ручкою в дорогій різьбленій інкрустації з побажаннями щось там поетичне написати. Мій творчий шлях лише розпочинався. Я тоді була учасницею літ-студії при університеті "Франкова кузня" та літ-студії при Будинку Преси "Гроно". Моя перша публікація була ще попереду.
Зараз несподівано цей блокнот потрапив мені в руки при переїзді на нову хату. Я побачила там свої юначі тексти і вони мені здалися вартісними для публікації. Отож, з раннього... ненадрукованого...
[/i][/color]
[b]«ОЙ НЕ ХОДИ ГРИЦЮ…» [/b]
[b][i](над книгою у віршах «МАРУСЯ ЧУРАЙ»)[/i]
[/b]
[i]«Летить безумна пісня, - стережіться,
Бо жаль ваги не має – так, як смерть.»
(Леся Українка)[/i]
Жаль не має ваги.
Жаль не знає розваги і прощень.
Розійшлись береги…
Десь над гаєм сопілка озветься…
І тополі старі заколи́сають піснею осінь,
І стривожать моє наболіле від споминів серце.
Як давно це було,
Та з жалю все ще тьмариться розум.
Ген отам – за селом –
Заросли вже травою стежини.
Тільки пам’ять ще й досі
Від хати до хати розносить
Ту мелодію втрати,
Ту помсти мелодію дивну.
Божевілля! Мара!
Вгомонися нестримна уяво –
Вже і так той тягар, наче хрест,
Моє тіло поранив,
Вже і так між людьми
Йде про мене згорьована слава,
Вже і так на мені
Самоти лиш довічні кайдани…
…а сопілка голосить,
Знай, мотивом зболілого серця,
І ховається в осінь
Давніх весен мелодія пізня,
Ох шалена! З кайданів
Вона таки скоро прорветься –
І з жалю без ваги
Лунко гаєм покотиться пісня…
[i] моє 20-ліття
Штернберґський замок, Чехія.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855419
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.11.2019
[color="#ff0000"][i]У далекому 1983 році вийшов костюмований фільм "Пізня любов" за мотивами драми Олександра Островського, у якому я вперше почула виконання прекрасного старовинного романсу [b]"НЕ УХОДИ"[/b]...
https://www.youtube.com/watch?v=7WYQx3unbII
Спливло багато часу, допоки якось мені трапилася хвиля настрою перекласти-переспівати його українською мовою (про мою зацікавленість романсовою культурою читачі сайту вже знають )))...). Переспів стався блискавично, на рівні імпровізації. Отож, віддаю його на прочитання разом з історією романтичного кохання автора тексту і музики поета-пісняря із збіднілого дворянського роду Миколи Володимировича Зубова до прекрасної. рідкісної вроди співачки циганських і класичних романсів Анастасії Вяльцевої.[/i][/color]
О не іди, побудь ще хвилю,
Так серце радістю зійшло.
Я поцілунками покрию
Уста і очі, і чоло…
О не іди, побудь… побудь!..
О не іди, побудь зі мною,
Я так давно тебе люблю.
Своєю ласкою-жагою
І обпалю, і притомлю.
О не іди, побудь… побудь!..
О не іди, душа благає,
Нестерпно так палає грудь.
Кохання безум нас чекає,
Тож не іди – побудь, побудь!
Кохання безум нас чекає,
О не іди, прошу…
Побудь!
***
[b] Слова і музика Миколи Зубова, 1899 рік?
[/b]
«Не уходи, побудь со мною,
Здесь так отрадно, так светло,
Я поцелуями покрою
Уста, и очи, и чело.
Не уходи!Побудь со мной!
Не уходи, побудь со мною,
Я так давно тебя люблю.
Своею страстью огневою
И обожгу, и утомлю.
Не уходи! Побудь со мной!
Не уходи, побудь со мною,
Пылает страсть в моей груди.
Восторг любви нас ждёт с тобою,
Не уходи, не уходи!
Не уходи! Побудь со мной!»
«НЕ УХОДИ!» Один з найвідоміших старих романсів з такою ж романтичною історією, як і саме його зміст. До останнього часу вважалося, що автором слів романсу є Михайло Петрович Пойгін (відомостей про поета-романсиста дуже мало, зокрема, збереглося кілька його авторських текстів та є інформація, що він працював у банку). І тільки зовсім недавно історикам музики вдалося встановити, що і текст, і музику романсу написав один автор - російський композитор, поет-пісняр МИКОЛА ВОЛОДИМИРОВИЧ ЗУБОВ (22.07 (03.08) .1867, Вологодська губ.Помер - (імовірно), Російська імперія -1908 рік (не раніше).
Народився в збіднілій дворянській родині зі старовинного вологодського роду. Ріс у музичній атмосфері, але професійної музичної освіти не отримав, так як сім'я жила в бідності. Працював канцеляристом в Санкт-Петербурзі. З 1892 по 1906 роки (приблизно встановлений період творчої діяльності) написав не менш 165 вокальних творів та фортепіанних мініатюр (серед них - вальси, баркароли, елегії, марші, мазурки). З 1906 року перестає писати музику. Остання інформація про Миколу Володимировича Зубова датується 1907-им роком. У цей час він служив у Канцелярії Управління Російського товариства Червоного Хреста у званні колезького секретаря. Про його подальшу долю нічого не відомо. Центральне місце в творчості Миколи Зубова займають романси. Найвідоміший серед них – «НЕ УХОДИ»/«О не іди, побудь зі мною» написаний в 1899 році (імовірно, не пізніше 1901 року) і присвячений його творчій музі - знаменитій виконавиці романсів, російських і циганських пісень Анастасії Дмитрівні Вяльцевій (1871 - 1913), в яку він був без взаємності закоханий. Вперше почувши Анастасію Вяльцеву в 1899 році, зачарований нею, Микола Володимирович Зубов з цього часу присвячує їй майже всі свої романси, які співачка з особливою душевністю виконувала.
[i]На фото: співачка романсів Анастасія Вяльцева[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853918
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2019
[color="#ff0000"][i]Я вже якось видруковувала на сайті свій вірш [b]"Над могилою "Прокаженої"[/b] (дуже мене схвилював у свій час чудовий фільм Єжи Гоффмана 1976 року за мотивами 12 книжок польської письменниці Ґелєни Мнішек за участю Лєшека Телєшинського та Ельжб'єти Старостецької).
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=735368
Правда, набагато пізніше в часі я прочитала в перекладі всі 12 книг "Tręndowata" і зрозуміла, що фільм - це окремий твір мистецтва і змістовні акценти в ньому суттєво зміщені. Попри це, мене не перестає вражати добротність польської кінематографії, коли йдеться про їхні національні літературні надбання. Отож, у фільмі були використані співані тексти з Адама Міцкевича і я спробувала знайти їх в оригіналі та переспівати (не кажу перекласти, бо мій переклад - не дослівний, він лише вписується в ритміку Міцкевича. а відтак і співаного тексту).[/i][/color]
[b]ДО М*** (фрагмент) з Адама Міцкевича[/b]
Очі, забудьте! - почую відразу..
Геть з мого серця! - і в серденьку стужа.
З пам'яті щезни! - ні, цього наказу
наша взаємна пам'ять не подужа.
Тим довші тіні, що впали здалека,
Тим ширше коло трагічної ночі -
Так моя постать вдалині померкне,
Окликом втрати пам'ять заморочить.
На кожнім місці і в кожній хвилині,
Де з тобою плакав, де у жарти брався,
Всюди і завше ми нерозділимі,
Бо тут промінчик душі моєї зостався.
[b] [i] «Na każdym miejscu i o każdej dobie,
Gdziem z tobą płakał, gdziem się z tobą bawił,
Wszędzie i zawsze będę ja przy tobie,
Bom wszędzie cząstkę mej duszy zostawił».[/i][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853438
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 02.11.2019
[color="#ff0000"][i] Сьогодні нашому старенькому котику Сивульці [b]17 років і 10 місяців[/b]. Чотири дні тому у нього був тяжкий приступ (давні проблеми з травленням), після якого він майже перестав їсти і різко схуд, п'є дуже мало - водичку, а рідке яєчко і молочко від вчора даємо піпеткою, бо зрозуміли, що повністю впав зі сил.
На сайті я вже писала про нього, коли святкували його[b] 17-річчя[/b].[/i]
[/color]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818395
Ми вже два місяці як переїхали, іде глибокий ремонт в іншому домі - і Сивулька, який тяжко пережив сам переїзд, почав по-тихеньку освоюватися на новому місці. Спокоєм і впевненістю дихають старий диван, фотель, ліжко, де спить доня Устя, годинник з боєм і старенька книжкова шафа, якій наші коти (Сивулька з кицею Ласочкою) неймовірно зраділи, коли вона стала в центрі кімнати і почала заповнюватися книжками.
Ми боремося за його життя - оточили його неймовірною ласкою, любов'ю, бо він - довголітній член нашої сім'ї, знав Устоньку ще 8-літнім дитям, знав покійну уже 7 рік маму, пережив кілька тривалих у часі ремонтів родинної хати. Пригадую дивний випадок, коли ми обклеїли кухню обоями і розширили її, розбивши стіну коридора. Сивулька ліг на дубову табуретку і просидів у новій кухні через цілу ніч, а потім вже не боявся її, вона була для нього вже "своя".
Сивулька - наш третій кіт, попередніх двох Лапчиків спіткала трагічна доля і вони загинули, Перший - у 9-місячному віці, другий - в рік і 9 місяців. Сивульку ми вже не випускали на вулицю, і тепер, коли на новій хаті маємо внутрішній двір практично увесь наш - Сивулька його не відчуває так, як молода Ласочка, яка годинами хоче бути на природі.
Зате Сивулька і доня Устя нерозлийводи, от і зараз він, слабо тримаючись на ногах і стогнучи при кожному намаганні самостійно попити воду, спить в її обіймах. Він пам'ятає її гру на скрипці в музичній школі і дуже любить класичну музику - фортепіанну та скрипкову.
Моє найбільше побажання йому сьогодні - ВИЖИТИ і ЗУСТРІТИ З НАМИ РІЗДВО, бо він дуже любить присутність ялинки у хаті, її запах і новорічну метушню.
[color="#ff0000"][b]ЛЮБІМО ТВАРИН, ВОНИ НАШІ НЕЗРАДЛИВІ ДРУЗІ - ТАК ЗРАДіТИ ПРИХОДУ ДОДОМУ СВОЇХ ДОМОЧАДЦІВ МОЖЕ ТІЛЬКИ ДОМАШНЯ ТВАРИНА!!![/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852129
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 21.10.2019
[color="#ff0000"][i]Вчора я святкувала свій черговий неювілейний))) День народження - святкувала тихо-мирно в колі найрідніших мені людей, в колі своєї сім'ї. Думки і емоції були різні - від ностальгійних сліз на початку дня під улюблені пісні Вакарчука і до погідного стану настрою під кінець. Завершився день переглядом - вкотре! - одного з улюблених фільмів "Легка поведінка".[/i][/color]
…І так мені хотілося б сказати,
Що ще далека відстань до розплати,
Що щастям упиваюся щодня,
Хоча бреду і справді навмання
Між берегів любові й нелюбові…
Аби лиш вдома всі були здорові,
А решта все - безмовна суєта,
То й не вартує нашої уваги…
Волію мати стільки я наснаги,
Аби свій келих виповнить ущерть…
А там – на обрії дороги й бездоріжжя,
Біля самого ирію підніжжя,
Там де живе безвічна краля –смерть,
Ми побуваєм рано, а чи пізно,
І наш годинник відбиває, звісно,
Хвилини й миті кра́сного життя…
Отож, допоки ми живі й здорові
І повен келих божої любові –
Співаймо гімн життю, цінуймо ближніх
І ті дари, що послані з вовишніх –
бо в тих хвилин немає вороття,
і миті не повернуть нас, колишніх…
Співаю славу всіх земних і грішних,
Що іскру Прометея зберегли…
Ми тут були – ми вірили й любили,
Ми у душі багаття запалили –
…і сповнили… допили… допливли…
[color="#ff0000"][i]4 вересня 2019 собі на День народження
[/i][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847211
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 05.09.2019
Хочеться світла і літа,
І смаку ожинного ще…
Хочеться з неба злетіти
Теплим дбайливим дощем…
Щоб ані схлипом, ні стогоном…
Ані розхвиленим сном…
Щоб лише шелестом-гомоном
Липових віт за вікном.
Щоб на старенькому човені
Легко на світлій воді.
Щоб у липневій у повені
Було сутужно біді…
Всьому лихому – незатишно,
Підлому, заздрому – теж…
Далі від злої ненависті
В плавнях людських безбереж…
Хочеться світла – а на тобі! –
Грузни у вогкість земну…
Лиш не здригнися при катові,
Пісню завівши сумну.
Слово зронивши зневажливе,
Думку згубивши ясну –
Так, наче болістю вражений
Місяць у ніч потонув.
Бачиш, зелена дібровонька,
З урвища пнесь до узвиш…
Чи ж то про вовка промовонька –
Цей мій розбурханий вірш?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845403
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.08.2019
[color="#ff0000"][i]Чи ви малювали коли-небудь словами, чи займалися [b]каліграмами[/b] - я спробувала - дуже цікаво...[/i][/color]
Мені часто сниться, що я метелик, мені Світе весняного оновлення, вій проти
що сів на ріг закоханого було сонця, лопочи мільярдами
носорога, тепло крилець -
я бачив себе і радісно нехай юна тривога
в його здивованому оці, тріпотіти не полишає закоханих ніколи…
в промінчиках його веселкових легенькими Очі, сповнені жаги, любові і смутку -
зіниць крильцями
назустріч
вітру
[color="#ff0000"][b]ПОЛУМ'ЯНІ
СЛЬОЗИ
ДАЛІ[/b]
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835196
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2019
[color="#ff0000"][b]Видавництво "СПОЛОМ", 2019.[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]Щойно у видавництві "СПОЛОМ" у Львові побачили світ сигнальні примірники мого альбому "СТЕЖКАМИ "ЖИВОПИСНОЇ УКРАЇНИ" ТАРАСА ШЕВЧЕНКА". Окрім цього видання окремі статті циклу були видрукувані і далі друкуються у часописі "Дзвін" та у науковому "ВІСНИКУ Львівського Музею Історії Релігії". До слова, мій 32-літній науковий шлях як співробітника Львівського музею історії релігії і 22-літній стаж як зав.відділу Інституту релігієзнавства - філії музею несподівано завершився обірваною атестацією в п'ятницю 3 травня 2019, бо, як виявилося зі слів Директорової Інституту, пані Омельчук М.М. "Вона Інституту не потрібна" і Директор музею, Малиць Орест Григорович, їй не перечив, а навпаки намагався підтримати. Отож, я прощаюся з музейним середовищем саме виходом у світ цього видання, яке директор музею охрестив "позаплановим" і музею нецікавим.
Оскільки на моїй сторінці Клубу Поезїї є окремий розділ циклу під однойменною назвою, де видрукувані всі 9 статей, а також нещодавня публікація "До 205-ліття Великого Кобзаря", то завершую цю тему довідкою про Шевченків АЛЬБОМ "ЖИВОПИСНА УКРАЇНА"[/i][/color]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828383
[color="#ff0000"][b]Альбом «Живописна Україна», «Мальовнича Україна» («Живописная Украина» у Шевченка)[/b][/color] – серія малюнків Тараса Григоровича Шевченка, виконаних у техніці офорту в 1844 році. Шевченко-художник прагнув видавати по 12 естампів щороку, але через матеріальну скруту цей грандіозний задум реалізувати не вдалося. Замість того, було видано лише один альбом, куди ввійшло 6 естампів:[b] [color="#ff0000"]«У Києві», «Видубицький монастир», «Судна рада», «Старости», «Казка», «Дари в Чигирині».[/b] [/color]
Задум видання серії офортів, що оспівують красу України виник у Тараса Шевченка в 1843 році під час його Першої подорожі Батьківщиною, про що свідчать його малюнки та замальовки, зроблені під час цієї поїздки. Рішення автора виконати задуману серію саме в офорті було для його часу сміливим і новим, так як в Імператорській академії мистецтв, де в цей час панувала класична різцева гравюра, офортом практично ніхто не займався.
Повернувшись до Петербурга в березні 1844, Шевченко почав працювати над підготовкою до видання альбому [b]«Живописной Украины»[/b]. Митець прагнув оформити свої твори як художнє періодичне видання про історичне минуле, народний побут, звичаї і фольклор, природу й історичні пам'ятники України. Над цією серією він продовжував роботу упродовж всього 1844 року і далі – у 1845 році. Шевченко сам працює над виготовленням гравюр, в процесі роботи освоюючи складну техніку.
З початком роботи над виданням, Тарас Шевченко одночасно звертається листовно до різних осіб з проханням допомогти йому розповсюдити [b]«Живописну Україну».[/b] В листі від 1 жовтня 1844, адресованому чернігівському цивільному губернатору П. І. Гессе, він пояснює мету задуманого видання:[color="#ff0000"][b][i]«Мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле – и то бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые видели однажды нашу Краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекрасных полях. Что же нам сказать ее детям? Должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я как член ее великого семейства служу ей ежели не на существенную пользу, то по крайней мере на славу имени Украины. Обладая в мале искусством в живописи, предпринял я издание, названное мною «Живописная Украина».[/i][/color][/b]
Тарасу Григоровичу довелося займатися цією новою для себе роботою майже самостійно. Матеріалу, привезеного з України, Шевченку вистачало, треба було тільки вибрати сюжети, які відповідають задуманій ним програмі. В листі до Осипа Бодянського від 6-7 травня 1844 він повідомляє:[i] «Три естампи уже готові – [b]"Печерська Київська криниця"[/b], [b]"Судня в селі рада"[/b] і [b]"Дари Богданові і українському народові"».[/i][/b]
Три інші офорти – [b]«Видубецький монастир», «Старости» [/b]та [b]«Казку» [/b]Шевченко мав закінчити в серпні: [i]«…ще три будуть готові у августі»[/i] (Лист до О. М. Бодянського від 29 червня 1844 р.). Проте в серпні 1844 року Шевченко зміг закінчити лише офорт [b]«Казка»[/b], про що свідчить опублікована в газеті «Северная пчела» об’ява від 24 серпня 1844. Щоб остаточно закінчити роботу над виданням, в цьому ж місяці Шевченко звернувся до Товариства заохочування художників з проханням надати йому грошову допомогу:[color="#ff0000"][b][i]«…беру смелость просить о помощи в предпринятом мною деле. И почту себя счастливым, ежели общество благоволит мне дать возможность от[п]ечатать первые два выпуска, состоящие из 6-ти эстампов, в количестве 600-т экземпляров, и соизволит принять от меня 100 или более экземпляров моего издания».[/i][/b][/color]
Товариство заохочування художників надало Шевченкові допомогу в сумі 300 карбованців. Як свідчить лист Шевченка до Я. Г. Кухаренка, всі шість офортів вийшли з друку в кінці листопада 1844 року:«На тім тижні вийде 6-ть картин…» (Лист до Кухаренка від 26 листопада 1844 р.).
На підставі цього листа і визначено остаточну дату виходу в світ художнього альбому «Живописної України». У 1845 році повинен був вийти другий випуск із цієї серії. Задум Тараса Шевченка з ентузіазмом підтримали його однодумці. Ідею випуску видання, а згодом і його поширення, гаряче підтримала княжна Варвара Рєпніна, дочка колишнього генерал-губернатора Миколи Григоровича Рєпніна-Волконського:[i] «... одержавши Вашого листа, я часто молилася за Вас або, краще сказати, за успіх Вашого діла»[/i]. Але для успішного здійснення свого грандіозного проекту Тарасу Г ригоровичу знадобилася допомога (особливо, матеріальна) і взагалі всіляке сприяння офіційних осіб і установ. Княжна Варвара Рєпніна провела підписку на «Мальовничу Україну» з допомогою друзів Шевченка та за сприяння офіційних осіб. Так, 6 вересня вийшов рапорт з повідомленням про організацію передплати на це видання.
20 жовтня 1844 року на ім'я харківського генерал-губернатора надходить повідомлення виконуючого обов'язки предводителя дворянства Полтавського повіту про вжиті заходи щодо поширення видання. Цим же днем датовано лист чернігівського губернського предводителя дворянства В. М. Ладомирского чернігівському, полтавському і харківському генерал-губернатору М. А. Долгорукову з повідомленням про підписку на естампи «Мальовнича Україна»:
[color="#ff0000"][i]« Ваше сиятельство милостивый государь
князь Николай Андреевич!
Отношение вашего сиятельства я сообщил г.г. уездным предводителям дворянства для приглашения г.г. дворян к подписке на периодическое издание г[осподина] Шевченка под названием: «Живописная Украина», и просил их подписку на это издание, препроводить прямо от себя в канцелярию вашего сіятельства».
[/i][/color]
Це була відповідь на вже згадуваний лист М. А. Долгорукова (вересень 1844) з проханням про поширення передплати на «Мальовничої України» серед дворян. А незабаром, 3 листопада, в канцелярію генерал-губернатора М. А. Долгорукова звернувся харківський цивільний губернатор С. Н. Муханов з проханням надіслати йому естампи Т.Г. Шевченка.
Наприкінці листопада 1844 вийшов друком повністю весь альбом офортів під назвою «Живописна Україна». До автора продовжували надходити неофіційні та офіційні замовлення на це видання. Так, у листі від 13 грудня 1844 княжна Рєпніна просить вислати їй "на перший випадок хоча б 100 примірників «Живописної України»".
У 1845 році, вдруге подорожуючи Україною, Тарас Шевченко запланував продовжити видання і підготувати до друку другий випуск «Живописної України», але через брак грошей мав припинити цю справу. Перший випуск не приніс йому очікуваних коштів на запланований ним викуп з кріпацтва родичів Шевченка.
[color="#ff0000"][b][i]"...Хочу рисовать нашу Украину (...)
Я нарисую ее в трех книгах, а в первой будут виды, то по красоте своей, или по истории заметны, а во второй настоящий человеческий быт, а втретьей историю"
ТАРАС ШЕВЧЕНКО ( з листа другу)
[/i][/b][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834563
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 05.05.2019
Ми –[color="#ff0000"]первородні люди, АДАМ і ЄВА,[/color] на благо сотворені Богом,
посеред [color="#ff0000"]Саду райського [/color]з дивовижними створіннями поруч,
живимось озону земного ефірними кульками,
що розквітають віялами павичів солодоустих,
плодимо Дерево Роду людського [i]на гіллях вічнозелених[/i]…
Раси людства [color="#ff0000"]у божім Саду[/color] – білі, чорні і жовті,
з мушель велетенських риб на сушу спроваджені –
групи етносів давніх і нових, з планет паралельних прибулі,
з космічних сталевих квіток розливають нектари…
…Множиться, наче зерня з оголених тіл проростає [color="#ff0000"]Гріх Первородний[/color],
копошиться в [color="#ff0000"]Саду тих земних насолод[/color] [i]Океан велелюдний[/i],
де ж це, де в океані спокус благодатний куток віднайдеться,
що надію на вічну у часі тривалість життя закарбує?…
Глум розпусти, жадібність, лукавство, цинізм, себелюбність –
це [color="#ff0000"]ХИМЕРИ, ЩО МНОЖАТЬСЯ,[/color] [i]Сад насолод пожирають[/i] –
мушлі чорних перлин, розкотіться по Всесвіту грізно,
наче дивне намисто, що Бог загубив ненароком,
[color="#ff0000"]коли Єву, від щастя в раменах Адама, зімлілу
він побачив Всевидящим Оком в оточенні Змія[/color]…
[i]На фото: полотно Ієроніма Босха "САД ЗЕМНИХ НАСОЛОД",1500-1510.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834197
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 02.05.2019
[color="#ff0000"][i]Вітаючи усю громаду Клубу Поезії з Великодніми святами, хочу запропонувати рецензію своєї доні - Устини - на виставу "ІСУС, СИН БОГА ЖИВОГО", що йде у Львівському академічному національному драматичному театрі імені Марії Заньковецької з 1994 року, себто 25-ий рік поспіль[/i].[/color]
[b]Устина Вовк[/b]
[b]Вистава-містерія за Чотириєвангелієм
«ІСУС, СИН БОГА ЖИВОГО» на сцені "заньківчан".
[i](автор – Василь Босович, режисер-постановник – н.а. України Федір Стригун)[/i][/b]
У Театрі імені Марії Заньковецької, як і в інших театрах Львова, є улюблені довголітні вистави – вистава Василя Босовича «Ісус, Син Бога Живого» саме належить до таких вистав, вона улюблена для глядачів, які приходять дивитися її цілими сім’ями неодноразово, вона дорога і самим акторам, які граючи цю ілюстрацію Нового Завіту Біблії, щоразу переживають особливе духовне потрясіння, що для акторської професії притаманне як в ніякій іншій з творчих професій. Скажімо, артистка Тетяна Павелко, що вже багато років виходить у цій виставі в образі Матері Марії, говорила якось, що кожен раз перед виставою у неї піднімається тиск, а перший виконавець ролі Ісуса – теперішній артист Київського Національного драматичного театру ім. І.Франка, з.а. України Тарас Жирко, кожен раз перед виставою усамітнювався, аби ніякі світські чинники та галас не відволікали його від стану душевного спокою і самозаглиблення. Така роль (і якщо хочете знати місія!), яка дісталася йому за принципом майже кінематографічного ефекту зовнішності, а в теперішньому часі – з.а. України Андрію Сніцарчуку – трапляється раз на життя.
Вистава [b]«Ісус, Син Бога Живого»[/b] Василя Босовича іде у Театрі ім. Марії Заньковецької вже 25 років, її було зіграно понад 200 разів (в ювілейній виставі у 2014 році роль Ісуса виконував Тарас Жирко), прем’єра її відбулася у травні далекого 1994 року. Про неї я чула ще від своїй батьків, які розповідали про це неймовірне видовище, коли Львів переживав цю виставу як нове театральне дійство під Великодні свята. Так і пішла традиція показувати цей матеріал, цю містерію, саме під свято Пасхи. І кожен раз, коли грається сюжетна колізія Ісуса Христа, Сина Божого, у колі простих людей, де багато підлості, невірства і найчорнішої зради, стає моторошно від ілюстрації тортур Назаретянина з наказу Понтія Пилата, бо на очах занімілої глядацької зали постає закривавлена постать Вчителя, у якого дрижить кожен м’яз на тілі. А сцена страти Ісуса на Хресті – кульмінація драматичної оповіді, перетворює сцену театру в Часі і Просторі на Гору Голгофу, що знаходилася за міськими стінами Єрусалима.
Батьки розповідали і про давній склад акторів, задіяних у цій виставі понад двадцять років тому, яких уже немає серед нас – тоді виходив у ролі законовчителя Никодима н.а. України Олександр Гринько, у ролі Каяфи первосвященика – н.а. України Олександр Гай та інші. У ролі Спокусника з’являвся на очі глядачів тоді ще молодий, тепер уже актор старшого покоління – н.а. України Євген Федорченко, на зміну йому наше, теперішнє покоління глядачів, бачить в образі Спокусника Олеся Федорченка, що і манерою гри, і тембром голосу дуже нагадує батька. Понад двадцять років тому Богоматір Марію грала н.а. України Таїсія Литвиненко, в цій ролі вона завжди була м’яка і, по-материнському, чуйна. З давнього складу акторів до сьогодні виходять на сцену: Іродіада – з.а. Украни Ірина Швайківська, з.а. України Людмила Нікончук і їх донька Соломія – з.а. України Альбіна Сотникова (минулоріч на Великдень грав Ірода н.а. України Петро Бенюк, на жаль, уже покійний). Хочеться бачити в ролі юної Соломії когось із молодого складу заньківчан, бо кого-кого, а дівчат – вродливих, талановитих і гарно танцюючих у театрі предостатньо! Незмінним виконавцем ролі Пилата, прокуратора Юдеї, залишився н.а. України – Богдан Козак. І старе, і нове покоління глядачів не уявляють цього персонажа в іншому прочитанні.
А от н.а. України Григорій Шумейко, що у старому складі виходив в образі брата Ісуса – Якова (кілька років тому я бачила його в цій ролі – в ній він блискучий, по-братньому добрий, і дотепний!), тепер вже виходить у ролі Ірода і, як на мене, програє Іроду – Петру Бенюку, занадто вже він патетично-гротескний.
З пам’ятних масових сцен вистави – це весілля в Каннах, де на сцену у танці виходить весь акторський склад театру від старого до малого; це сцена «Нагірної проповіді» та «Тайної Вечері» перед Тортурами і … вже згадувана цена Страти.
Усі дванадцять Апостолів у виконанні заньківчан – характерні і виразні, особливо запам’ятовуються: Симон Петро – н.а. України Степан Глова, Нафанаїл – з.а.України Ігор Гаврилів, Яків Заведеїв – н.а. України Ярослав Мука, Матвій – Роман Біль. Відчувається ансамблевість у колі акторів - «Апостолів». Коли вони співають на березі моря у залі стає тихо-тихо, глядачі з насолодою вслухаються в мотив пісні.
Не можна в цій виставі обминути сценографію і костюми давньої Палестини (художник-постановник – народний художник України Мирон Кипріян), це ж за жанром історична містерія за Чотириєвангелієм, тому у цій виставі особливо прискіпливо глядачі споглядають всі дрібниці – від скелястих рельєфів, що перетворюються на образи-символи Скрижалів; до семисвічника «менори» на раді священослужителів Синедріону, що голосують за страту Ісуса, задмухуючи свічки в свічнику.
Вистава вражаюча. Вона нікого не залишає байдужим. Особливо хвилює музичне оформлення, зокрема, музична тема Ісуса Христа.
Такі вистави мають довгу і непересічну сценічну біографію, бо історично-духовний матеріал, на якій побудований сюжет драми Василя Босовича, не втрачає своєї актуальності ні в Часі, ні в Просторі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833733
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.04.2019
Серце обливається слізьми, дивлячись як горить Нотр-Дам...
[b]Ірина Вовк. NOTRE DAME DE PARIS
[/b]
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731187
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832872
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 15.04.2019
[color="#ff0000"](З циклу радіопрограм[b] "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка[/b] на радіо "Воскресіння")[/color]
У 1843 році разом зі своїм другом Євгеном Гребінкою Тарас Шевченко приїхав із Петербурга на Яготинщину. З родиною Закревських, якій на той час належали навколишні села, молодий поет познайомився саме завдяки Євгену Гребінці на балу у старої поміщиці Тетяни Волховської у сусідньому Драбівському повіті (сьогодні – Черкаська область). Після знайомства Тарас Шевченко став частим гостем у маєтках братів Платона, Михайла та Віктора Закревських у селах Березова Рудка та Лемешівка.
Село Березова Рудка засноване в 1717 році гетьманом України Іваном Скоропадським, воно з 1752 року стало родовим помістям династії Закревських. До наших днів тут збереглося рукотворне диво – палацово-парковий комплекс садиби Закревських та одна з трьох європейських пірамід. Тут у 1843-1846 роках 5 разів перебував Т.Г. Шевченко.
На той час Закревські уже були знайомі із творчістю молодого талановитого поета. Його «Кобзаря» привіз сюди ще один їхній спільний друг – граф Яків де Бальмен. Тож коли Тарас Григорович прибув влітку, а саме 29 червня 1843 року до Березової Рудки у маєток старшого брата Платона Закревського, там його радісно і весело зустріла уся родина. Гостював Шевченко у Закревських два тижні. За цей час він дуже зблизився із молодою вродливою дружиною старого Платона Закревського – Ганною. Небайдужий до неї, Шевченко написав її портрет (15-24 грудня 1843 року) та уже згодом, через 5 років по зустрічі, на засланні, присвятив два вірші:[b] «Г. З.» [/b][b](«Немає гірше, як в неволі...»), «Якби зустрілися ми знову».[/b] Талановитий художник також намалював портрети Платона Закревського та їхніх дітей, Гната та Ольги.
Про[b] Ганну Іванівну Закревську (1822-1857)[/b] знаємо небагато, що походила вона зі старовинного козацького роду (дівоче прізвище Заславська).У сімнадцятирічному віці одружилася з полковником у відставці, поміщиком, співвласником помістя Березова Рудка – Платоном Закревським. Померла у віці 35 років.
Надалі Тарас Шевченко неодноразово бував у Закревських. З натяків у спогадах О.Афанасьєва-Чужбинського видно, що поет покохав "Ганну вродливу" (так Шевченко назвав її в листі до свого друга, брата Платона Закревського - Віктора). Під час першої зустрічі на балу у поміщиці Тетяни Волховської в її родовому маєтку села Мойсівка, він не відходив від неї протягом усього балу, а прощаючись, відірвав на пам'ять одну з блакитних квіток, якими була прикрашена її сукня, і довго зберігав цю реліквію. Теплі спогади про Закревську проніс Тарас Григорович через усе життя. На думку деяких дослідників Шевченко присвятив Закревській і [b]поему "Сліпий"[/b]. Після повернення із заслання, під час останнього перебування на Полтавщині в 1859 р., поет глибоко сумував через передчасну смерть справді красивої жінки – Ганни Закревської.
[color="#ff0000"][i]Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тоді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може, потім нагадала,
Сказавши: "Снилося дурній".
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселее та молодеє
Колишнє лихонько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми – водою розлилось,
Колишнєє святеє диво![/i][/color]
[Друга половина 1848р, Кос-Арал]
[i]«Славна молодичка, і така приємна, що, здається ж, і забудеш, а побачиш, то знов так тебе й тягне…»,[/i] - писав про Ганну Іванівну Закревську у листі до Віктора Закревського Тарас Шевченко. А в поезії закохано згадував очі пані Ганни:
[color="#ff0000"][i]«"...А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними-голубими,
І досі чаруєш
Людські душі?»
[/i][/color]
На портреті чоловіка Ганни Закревської, Платона Олексійович(1801-1882) виразно простежується особливість творчого методу Шевченка-художника: чітке моделювання обличчя, не позбавленого сили та енергії, зосереджений і заглиблений у себе погляд, сіро-темна колірна гама – все це створює злегка суворий і внутрішньо напружений образ сильної особистості. Шевченко не зумів подолати дещо прохолодно-стримане власне ставлення до особи портретованого.
Тоді у щасливому1843 році під час першого знайомства з Закревськими, коли Шевченко побував у їхніх маєтках у селах Березова Рудка та Лемешівка, поету стало зрозуміло, що Платон Закревський має риси типового кріпосника. Крім чималої земельної власності, у нього була велика цукроварня; він нещадно визискував кріпаків на бурякових плантаціях. За спогадами селян, Закревський особисто брав участь в екзекуціях на стайні.
У доносі, поданому 1848 р. на Тараса Шевченка і його оточення,
Петро Селецький окремо виділив брата Платона – Михайла. Йому інкримінувалося те, що він носить бороду, на кожному кроці виявляє свої демократичні думки й проголосив у маєтку Вольховської на обіді 15 квітня тост: «Хай живе Французька республіка!» .
Найцікавішою постаттю серед трьох братів був Віктор Закревський — наймолодший у сім’ї, ротмістр у відставці, людина демократичних поглядів. У родині його називали «enfantterrible». Коли вийшов у світ «Кобзар» Шевченка, Віктор відразу захопився його полум’яною поезією .
Збереглися перекази селян-колгоспників с Березова Рудка, записані до війни М. Шагінян:[i] «Віктора брати Платон і Михайло не любили за те, що він добре поводився й стояв за людей. Коли Тарас Григорович приїжджав до Віктора на запросини, вони були в повній згоді... Шевченко поважав його за дотепні жарти та прогресивні демократично-революційні погляди. Віктор мав невеликий одноповерховий будинок, під липою стояла альтанка, землю він віддавав селянам на гурти, сам не господарював, збіжжя не сіяв, але вишневий садок мав. Жив в економії цілий рік». А місцева жителька Н. Різва, яка п’ятнадцять років служила в онуки Ганни — Марії Григорівни Закревської, котру любив О. М. Горький і якій присвятив «Клима Самгина», — доповнює цю розповідь цікавою подробицею: «Віктор усе життя прожив у цивільному шлюбі з простою селянкою».[/i]
Тож удруге по знайомстві, в 1844 році, Шевченко прийняв запрошення і прибув у с. Лемешівку до Віктора Закревського на день народження. Будинок у Віктора був невеликий, тож гостей розмістили поруч – у вишневому саду. Тут Тарас Григорович знову зустрівся із Ганною Закревською, прогулювався з нею вишневим садом, каштановою алеєю понад ставом, слухав із її вуст свої вірші.
У Березову Рудку Тарас Шевченко приїздив до арешту ще кілька разів – у 1845 та 1846 роках.
Знаменитий [b]«Садок вишневий коло хати»[/b] буде написаний Шевченком набагато пізніше, уже перебуваючи під слідством «в казематі»1847 року, як рефлексія-спогад за мальовничими місцями маєтку у Лемешівці і дорогими серцю людьми.
[color="#ff0000"][b] [i]«Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Донька вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх;
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих»[/b].[/i][/color]
[i] [Між 19 і 30 травня 1847, Санкт-Петербург]
[/i]
По знайомстві з Закревськими з Березової Рудки Тарас Григорович, очевидно, поїхав у с. Линовиця (між Прилуками й Пирятином), у маєток Петра де Бальмена, сини якого були офіцерами й під час відпустки приїжджали до батька. Особливо цікавою постаттю був один із синів, старший – Яків де Бальмен, художник-аматор. Він дуже любив вірші Шевченка й пізніше разом із російським художником М. Башиловим ілюстрував рукописну збірку поета, переписану латинкою для видання за кордоном («Wirszy T. Szewczenko»). Молодший брат його Сергій де Бальмен після арешту Шевченка разом із Закревськими проголосив тост за Французьку республіку. Всі вони 1848 р. були заарештовані, доставлені до Петербурга, допитані в III відділі, відпущені, але під нагляд поліції.
Трьома роками раніше – у 1845 році – знову ж таки в Лемешівці, у маєтку Віктора Закревського, Шевченка застала трагічна звістка про загибель на війні проти черкес Якова де Бальмена. Саме тоді він написав перші рядки поеми «Кавказ», присвятивши її своєму незабутньому другові: [i]«Кто даст главе моей воду, и очесем моим источник слез, и плачуся и день, и нощь, о побиенных…» [/i](Иеремии, глава 9, стих – епіграф до поеми «Кавказ ).
Нині маєток Віктора Закревського у Лемешівці – це напівзруйнована будівля, що потребує реконструкції. Проте допомоги на цю доброчинну справу ні держава, ні місцева влада не виділяє. Отож доводиться людям все робити своїми руками та власним коштом: вже полагодили стіни та підлогу у кількох кімнатах колишнього маєтку Віктора Закревського, зібрали у односельчан та сусідів старовинні знаряддя праці – планують облаштувати та колись відкрити тут музей історії села Лемешівка.
А в 2014 році до 200-ліття Тараса Шевченка тут, поруч із будинком, на пустирищі, було закладено новий вишневий сад – на спогад про той давній, що колись надихнув Шевченка. Силами релігійних громад було висаджено понад 200 дерев!
[i]Рік написання статті 2014 - до 200-ліття Тараса Шевченка. [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828385
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 09.03.2019
[color="#ff0000"]Дорогі члени Клубу Поезії, зустрічаючи [b]205-ліття Шевченка[/b], хочу відіслати Вас переглянути цикл моїх нарисів [b]"Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"[/b], видрукуваних слідами радіопрограм на Львівському радіо "Воскресіння", створених до 200-ліття Тараса Шевченка у 2013-2014 роках (див. цикли авторської сторінки).[/color]
[b]"У рідній Кирилівці"[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782846
[b]"Стоїть в селі Суботове"[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781272
[b]"Мотронин монастир"[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781494
[b]"Слідами Шевченкового "Іржавця": Січова Покрова"
[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781727
[b]"Межигірський Спас та Видубецький монастир"[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781949
[b]"Густинський монастир"
[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782312
[b]"Шевченко в маєтку Рєпніних"
[/b]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782134
[b]"Шевченко на Західній Україні: Почаївська Лавра"[/b]
www.poetryclub.com.ua/printpoem.php?id=782573
[color="#ff0000"]У 2015 році Львівське радіо "Воскресіння" розформували і перенесли до Києва, так що з моїх програм у тезі авторів радіо залишились тільки дві [b]"Густинський монастир"[/b] і[b] "У рідній Кирилівці"[/b].
Щойно у Львівському видавництві "СПОЛОМ" закінчили макетувати окреме видання-[b][i]альбом "Стежками "Живописної України" Тараса Шевченка"[/i][/b], ідея макетування належить співробітниці видавництва Галині Хомуляк. Видання матиме 155 сторінок і повний колір. Меценатів нема, єдиним меценатом стануть авторські кошти)).
[/color]
[color="#ff0000"]У вінок Кобзареві були написані мною раніше поезії, які і зараз не втратили актуальності:
[b]"Роковини Тараса: дзвонять дзвони"[/b][/color]
www.poetryclub.com.ua/goto.php?id=781030&go=next
[color="#ff0000"][b]"Слово про Долю і Волю"[/b]
[/color]
www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=744444
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828383
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 09.03.2019
[i]В цей день народилася моя донечка - [color="#ff0000"][b]Устонька-Златоустонька)[/b] [/color]26 років тому. З 3 років і 7 місяців почала топцяти гаївочки і виводити старосвітські коляди (та інші календарно-обрядові пісні) у фольклорному ансамблі "Джерельце" при Львівському Будинку вчителя. А в 4 рочки, у 1997 році пережила незабутні хвилини дитячого щастя, коли в церкві Стрітення відбувалося храмове свято і настоятель церкви о. Володимир оголосив на всю церкву про іменинницю. Вся церква багатоголосо гримнула співом "МНОГАЯ ЛІТА". З того року кілька років підряд ми приходили на обряд Стрітення в церкву Стрітення і кожен рік слухали зі сльозами на очах і комом в горлі "многая літа". А після Служби діти виходили на подвір'я перед церквою - ставили в центрі опудало Зими-Марени, підпалювали його, ставали в коло і співали прощальні коляди та водили перші весняні хороводи, прикликаючи Весну. А ще пригощали всіх присутніх хлібними "жайворонками". Скільки було галасу, щасливого захвату, сміху, незабутніх дитячих вражень.
Пройшли роки. Настоятеля церкви о. Володимира за неканонічне "вільнодумство" перевели на окраїну Львова в іншу церкву. Свята припинилися.
Цьогоріч я звернулася з проханням до старенької, але незмінної керівнички "Джерельця" - Світлани Костянтинівни Стефан, відродити свято. І що б ви думали, жоден настоятель центральних церков Львова не дав дозволу на "нехристиянський" обряд Стрітення... ЖОДЕН! Ані Шевченківський гай (боячись живого вогню), ані управлінські культурні владні структури.
Закінчилося тим, що самі батьки повезли діточок 4-6 років на площу перед торговим центром на окраїні Львова, де нема храмів, а тільки новітні забудови і багато людей довкола, аби показати незнищенність народних традицій.
Це пишу з комом сліз у горлі - але вже не від радості, а від великого суму.
[/i]
Як би там не було - обряд СТРІТЕННЯ відбувся. (І доня моя святкує свій черговий "стрітеньський" день народження!)
Якось дниною ясною
Стрінулась Зима з Весною.
Так уже з віків ведеться –
День цей [color="#ff0000"][b]«СТРІ́ТЕННЯМ»[/b][/color] зоветься…
Зима й каже: «Весно, люба!»
А сама – бліда й беззуба
Трусить снігом понад бором:
День цей зветься[color="#ff0000"][b] «ЗИМОБОРОМ».[/b][/color]
А Весна запалить свічку,
У водиці вмиє личко,
Громом вдарить по сестриці –
День цей звуть іще[color="#ff0000"] [b]«ГРОМНИ́ЦІ».[/b][/color]
– Помагай-Біг, люба сестро,
Людям я тепло принесла.
Жде земелька сонця й цвіту –
Твій щербатий горщик збито!
А Зима лютує трішки,
Щипле щічки, студить ніжки…
Сила Божа нам поможе:
Ве́сна Зиму переможе!
[i]15 лютого 1997 року - Злотим Устонькам 4 роки[/i]
На фото: [i][color="#ff0000"]Стрітення [/color]біля церкви Стрітення фольклорного ансамблю "Джерельце"(Львів,1997), на передньому плані перша зліва - доня у "плетеній" хустці, а в юрбі батьків є і мама (хто здогадається!).
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825589
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 15.02.2019
[color="#ff0000"]От і прийшли в Україну [b][i]"три празники в гості"[/i][/b]... Ще не кінець Коляді... Вона звучатиме в українських містах та селах до Стрітення (до 15 лютого), коли будуть палити опудало Зими-Марени і водитимуть довкола вогню перші весняні гаївки.
А зараз, по Водосвятті, хочу нагадати цікавим, що на моїх сторіночках є опис і цього обряду - [b]"Другий Святвечір або ГОЛОДНА КУТЯ"[/b]:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=772015
Проводжаючи Водохреща дівочими щедрівками та віншівками, скажу, засіваючи поетичну сторінку і своє дар-слово:
[b][i]"Та й вроди, Боже, пшеницю
і всяку пашницю,
у полі - ядро,
у домі - добро;
у полі - колосок,
у домі - пиріжок;
у стодолі - телицю,
у домі - дітей копицю!
(Хлопчака - до бунчука
і дівку - відданицю)..."
[/i][/b]
Дай, Боже!...[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822073
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 20.01.2019
[color="#ff0000"][b]Щедрувальники під вікнами хати[/b]:
[/color]
[i]"Ой рано-рано кури запіли,
а ще раніше пан Василь встав.
Ой устав-устав, три свічки сукав,
при першій свічці - личко вмивав,
при другій свічці - одежу вбирав,
при третій свічці - коня сідлав.
А вибирався він з гір по дівку,
він з гір по дівку, та й по вірмінку.
Вона до його переказала,
пане Василю, не труди коней...[/i]
[i]На Дай-Боже!.."[/i]
[color="#ff0000"]ЩЕДРУВАННЯ[/color]: - Гей, чи спиш, чи чуєш,
пане Господарю,
прийшли ми до тебе орати:
дві синиці в колісниці,
два ведмеді упереді,
дві курці в ярмурці!
-Щедрий вечір, добрий вечір,
добрим людям на цей вечір,
дай, Боже!
[color="#ff0000"]ВАСИЛЬ ТА Й МЕЛАНКА:[/color]
-А наша МЕЛАНКА лінива посуд розбила...
-...підмітає сургучі - від порога до печі...
- ...розливає воду на злую погоду...
- Василь уставай, Боже помагай!..
[color="#ff0000"][b]Щедрівка[/b][/color]:[i]"Ой вчора-вчора із вечора
пасла Меланка два качура.
Ой пасучи, загубила -
А шукаючи, заблудила.
Приблудилася в чистеє поле
А там Василько плужком оре.
Гей, оре-оре, жито сіє,
а за ним жито зеленіє.
Гей, оре-оре, поганяє,
Догори личком спочиває.
Гей, оре-оре, сам плуг заносить,
Йому Меланка їсти носить.
Ой, Черчику-Васильчику,
Посію Тебе в городчику.
Буду я Тебе шанувати,
По тричі на день поливати.
Щосуботоньки проривати,
За русу косу затикати.
Ще й до церковці виряжати,
та й "Василе́чком" величати.
Ой, Черчику-Васильчику,
Не гони кури по хлівчику.
Бо мої кури дорогії -
все по чотири золотії.
Ой, Черчику-Васильчику,
Не сідай скраю на припічку.
Або ж мені горшка збавиш,
Або ж собі жупан спалиш.
А сядь собі на лавочці,
Коло своєї Меланочки.
Наша Меланка в Дністрі була,
Дністрову воду пила, пила.
На камені ноги мила, мила,
Срібний перстенець упустила.
Срібний перстенець достягала,
Тонкий хвартушок замочала.
Повій, вітре буйнесенький,
Висуши хвартуx тонесенький.
Повій, вітре, сюди-туди,
Висуши хвартуx межи люде!
Повій, вітре, сяк-так, сяк-так,
Висуши хвартуx, як мак, як мак.
Повій, вітре, зо всіx сторон,
Щоби Меланці не був сором.
Щоби матінка не пізнала,
Щоби із хати не прогнала.
Наша Меланка малесенька,
Як конопелька тонесенька.
Наша Меланка неробоча -
На ній сорочка парубоча.
Наша Меланка не сама xодить,
Нашу Меланку парубки водять.
Наша Меланка током-током,
За нею хлопці скоком-скоком.
Наша Меланка украдена,
В Далекі Краї заведена.
Ні стежечки, ні доріжечки, -
Пішов би я до воріжечки.
Най ми ворожка відгадає,
Де Меланка пропадає.
А вороженька заxорувала,
Мені правдоньки не сказала.
Ой, Господар-Господарочку,
пусти у хату Меланочку.
Неxай Меланка погуляє,
Як тая рибка по Дунаю...
Як щука-риба з окуньцями
Наша Меланка з молодцями!
На Дай-Боже...
[color="#ff0000"][b]Щедрувальники:[/b][/color] - Ой Васильку, Василечку,
чи любиш нашу Меланочку?
[color="#ff0000"]ВАСИЛЬ:[/color] - Як ми Меланку не любити,
коли ж не здужає робити...
У Господаря - по сто кіп,
а у Меланки - один стіп...
Дай,Боже...[/i]
[color="#ff0000"][b]Щедрувальники-посівальники[/b]:[/color] - Сієм-сієм, посіваєм,
з Новим Роком вас вітаєм -
коноплі під стелю, а льон по коліна,
щоб у вас, хрещених, голова не боліла...
[color="#ff0000"][b]Щедрувальники:[/b] [/color]- Дай же Вам, Боже,
на току стогами,
а в діжі - підходом,
а за столом - ситтю...
Дай же Вам, Боже,
синів оженити.
дочок віддавати,
пива наварити,
і нам погуляти!
- З Щедрим вечором!
[color="#ff0000"]ГОСПОДАРІ з короваями "Василем" та "Меланкою" в руках[/color]:
- На здоров'я!
[color="#ff0000"]ГОСПОДАРІ частують короваями щедрувальників.
[/color]
[i]З фольклорних записів 1989,90,91 років.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821376
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 14.01.2019
[i]Роде наш, вслухайся: то співає Мати-Берегиня колискову Новонародженому Сонцю. А може, то промовляє словами одкровення чи молитви до нас, земних, втілена Оранта-Богородиця, сповиваючи сина Ісуса, своє Небесне Немовля – «Світло від Світла».
Живе пісня, живе віра, поїть коріння нації пам’яттю її предків. Сьогодні вони при нас за святвечірнім столом, добрі духи – хоронителі роду, що наповнюють оселю любов’ю і злагодою, прощають гріхи, звільняють від боргів. Ми частуємо їх кутею, запалюємо ритуальну свічку, бо так вже ведеться, що на Святий вечір вогонь горить від зорі до зорі. А потім збираємо для них у далеку дорогу вираю їстивну офіру «коляду», а вони, у гомінливих масках ряджених щедро посівають світлицю зерном, віншуючи «сійся-родися…». А ще, дбаючи про наш статок, ведуть по хаті «Козу», бо за повір’ям, ця козовидна істота не що інше, як Душа Лану, котру переслідують завзяті женці, а вона ховається в останньому снопі. Ось він, різдвяний Дідух, у святому куті, під образами…
І святочна хата – вже не просто хата, а храм, де нема місця поганій мислі, поганому слову, поганому вчинку. Тут батьки в пошанівку у дітей, тут у мирі родина, а коли хто відсутній, тому хай легенько згадається, де він здоров повертається, бо, за вкраїнським звичаєм, велике для чоловіка горе – не поспіти додому на Багату Кутю.
Чуєте, як урочо лине у різдвяну ніч колядка, сповіщаючи хатнім і подорожнім про уродини Бога. Тож пильнуйте колядку та веселітеся, українці! Сьогодні Він з нами – Той, хто окрилить наші душі, вознесе їх до неба, очистить від скверни, наділить святістю і благородством; хто оберегами пісні, легенди, повір’я розповість про перемогу світла над темрявою, добра над злом. Він завітає в господу вертепом і Вифлеємською зіркою, що зійде з неба, благословляючи нас на щастя, здоров’я і многая літа.
[/i]
[color="#ff0000"][i]«Мовит батечко, мовит:
- Най Вас Бог благосло́вит
Вифлеємською тов звіздою,
Тов Різдвяною Колядою!
Мовит матінка, мовит:
- Най Вас Бог благосло́вит
Місяцем, зірочками –
Краснов жо́нов та діточками!»
-Христос ся раждає!
-Славімо Його!
[/color]
З авторської передмови до збірника [b]«Колядки»[/b]. – Львів:Каменяр, 1990.
[/i](Першого пісенника колядок у пострадянському просторі Галичини, підготованого до друку у стінах Львівського музею історії релігії).
На фото: ілюстрація художниці [b]"Колядок"[/b] - на жаль, уже покійної, ЗЕНОВІЇ ЮСЬКІВ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820446
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 07.01.2019
[color="#ff0000"][i]Наближається Різдво... А яке ж Різдво без вертепу?..
Хочу всю Громаду Клубу Поезії запросити у засніжений різдвяний Львів (не тільки сьогочасний, а й на відстані 20-річчя), коли в Галичині відроджувались забуті давні обряди вертепної Коляди. Тоді юна авторка цих рядків влилася в єдиний україномовний Театр "МЕТА" (Молодіжний Експериментальний Театр Аматорів) і бродила через різдвяні дні і ночі святочними вулицями рідного міста, даруючи перехожим радість чудових вертепних текстів, записаних на фольклорних практиках під час навчання на філологічному факультеті Львівського національного університету ім. Івана Франка.
Як літератор признаюся, що де-не-де вносила маленькі правки, аби рима складалася...
А зараз... на відстані Часу... враховуючи обставини Сьогодення, вертеп тих часів набуває нового, особливого звучання. Отож, вітаю усіх з Різдвяною Великою Колядою, що наближається - МИРУ, ЗЛАГОДИ, БОЖОЇ ЛАСКИ Вам і Вашим оселям...[/i][/color]
І ПАСТУХ: Слава Богу, добрі люди,
І мир цьому дому,
Щоб вас щастя не минало
У році Новому.
ІІ ПАСТУХ: Дякуєм Вам, Господарі,
Що в хату пустили –
Бідних людей, як то кажуть,
До себе приймили.
АНГЕЛ: Приношу Вам, люди божі, веселу новину –
Породила в Вифлеємі Діва-Мати Сина.
Христос народився –
Ірод засмутився,
І на Бога, на Ісуса,
Дуже розгнівився.
А ми взяли Бога-Сина
Під своє серденько.
Радій, радій, Україно,
Земле наша, Ненько!
І ПАСТУХ: Захисти нас, наша Матко,
У лихій годині,
Бо велика нам пригода
Стала в полі нині.
ІІ ПАСТУХ: Збилися ми геть з дороги
Від свойого стада,
Темна нічка нас застала –
Тру́дна на то рада…
ІІІ ПАСТУХ: Довго ми блукали в полі –
Сіли, бо втомились,
І приклякли на коліна –
Богу помолились.
І ПАСТУХ: Помолились Царю-Богу,
Лягли у долині,
І заснули теплим сном,
Неначе в хатині.
ІІ ПАСТУХ: Але раптом серед ночі
Нам зірвала ясність очі,
Ми злякані повставали
І не знали, що ся діє –
Чи огонь, а чи пожежа,
Небо аж жаріє…
ГАЛИЧАНКА: Усе небо червоніє
І земля палає,
Як згадаю про свій нарід –
Серце завмирає.
ГАЛИЧАНИН: Страх мене збирає, браття,
Як собі згадаю,
Як плило життя давніше,
Наче у тім раю.
Усі віри ся тримали,
Старших поважали,
І друг друга, як брат брата
З біди виручали.
ГАЛИЧАНКА: А тепер, о Боже милий,
Нарід знову тратить сили –
Вже з десяте покоління
Двигає тяжке каміння,
Ані вмерти, ані жити -
Тілько пута волочити…
ГАЛИЧАНИН: Подивіться, в чистім полі
Могили розриті –
І забули про них люди
В новім лихолітті…
Новий Ірод на Вкраїні
Лихо й розбрат сіє:
Вкрав нам волю,
Вкрав нам Бога,
Губитель Месії…
І ВОЇН: Тихше будьте, що за шум,
Що вже Ірод вас почув?
ІІ ВОЇН: Що за збір ви тут зібрали,
Проти кого бунт підняли?
ВОЇНИ [i](разом)[/i]: Може тут Ісус між вами,
То признайтесь перед нами.
ІРОД: Я ж бо цар ваш – і над вами
Буду панувати.
Хто посміє проти мене
Меча підіймати.
Замовчіть мені, прокляті,
Бо загинете в сій хаті.
Я на смерть усіх скараю,
Як дитя те не впіймаю…
І КНЯЗЬ: Ой, дитино, Божий Сину,
Ти вродивсь в лиху годину.
ІІ КНЯЗЬ: Бо цар Ірод розізлився,
Що Син Божий народився,
І боїться він малого,
Щоб не зняв корони з нього.
ІІІ КНЯЗЬ: Ірод воїв посилає,
По дорогах виряджає,
Щоб усіх в неволю брати,
Малих діток убивати.
ВСЯ ГРОМАДА: А ми зброю підіймемо –
Проти Ірода підемо,
Захистим Дитятко Боже,
Нам в біді воно поможе!
СІЧОВИЙ СТРІЛЕЦЬ: Я український Стрілець Січовий,
Я невловимий орел степовий,
Гуляю, літаю – правдоньку шукаю,
А за неправду голови стинаю.
СМЕРТЬ: Є на тебе, людожере,
В нас шабля-розплата,
Оце тобі, ненажеро,
Темненькая хата…
[i](СМЕРТЬ вбиває ІРОДА).[/i]
АНГЕЛ: Тут я сповню ласку Божу
І всім скривдженим поможу!
ДЗВОНАР: На Вкраїні дзвонять дзвони,
Линуть степом срібні тони.
Дрижать правди супостати,
Бо прийшов вже час розплати.
І між пастирів убогих
Розкуються руки й ноги.
Нарід кинеться завзято –
Встане Правда сторозп’ята.
АНГЕЛ: Гей, вставайте всі родини –
Слава, слава для Вкраїни.
Зглянься, Христе, Божий Сину,
В день Різдва на Україну.
Зійшли зіроньку яскраву,
Щоб звістила тую славу!
І ПАСТУХ: Ой Дитино, Божий Сину,
Дай для нас щасливу днину.
ІІ і ІІІ ПАСТУХ (разом): Пошли віру і свободу
Українському народу.
ГАЛИЧАНИН: Дай, Ісусе, людям волю!
ГАЛИЧАНКА: Україні добру долю!
ВСЯ ВЕРТЕПНА ГРОМАДА: Ми тя будем величати,
Ім’я Боже вихваляти.
КОЛЯДА: «Вселенная, веселися
Бог від Діви днесь родився
Во вертепі со бидляти,
Которому ся вкланяти
Царіє, царіє приходять…
Пастиріє прибігають,
Сопілками вигравають –
Пізнавши Бога рожденна,
Від Марії воплощенна –
Чистої, Чистої дівиці…
Пастирям уподобімся,
Рожденному поклонімся,
Щоби зволив мир нам дати,
Скорби в радість преміняти –
Віруєм, віруєм во Него».
[i]Діючий вертеп із села Мальчиці Яворівського району Львівської області.
[/i]
[i]Рік запису 1989, для Великої Коляди ТЕАТРУ "МЕТА" (Молодіжного Експериментального Театру Аматорів) у місті Львові.
[/i]
На фото: авторка в незабутній час розквіту Великої Коляди у Львові.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819920
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 02.01.2019
[i][b]Грудень[/b] - для мене місяць більше печальний, ніж радісний. У грудні в ніч на 18-те шість років тому відійшла мама... Дні поминань мами з роками перетворюються на ностальгійні спомини, коли всі з нашої родини були ще живі, а я - ще мрійливе дівчатко, оточене турботою і ласкою старших...і казкою довколишнього світу.
[/i]
…і ми ще діти – милі та веселі…
І хата, наче світиться, нова –
в чеканні див пресвітлого Різдва
у білі рядна вбралися оселі,
і наші всі зібрались за столом
на «отченаш» - родиною…споло́м…
Діткаються уста живильних слів –
І постають з святочної молитви
обличчя ближні, що в сю мить розквітли,
як ружі ніжні з ангельських садів…
…Там мама – юна, мама – молода…
Там баба з дідом у святочнім вбранні,
Там ллється в мелодійному зітханні
Дзвінка старовкраїнська коляда.
Вершинно так і затишно довкіл –
І невтямки про долі грізні знаки:
Пощо́, пощо́ вплелись червоні маки
У цей небесночистий виднокіл.
…Ні-ні…не треба…мить цю не згубім –
вона у часі нам дорожча злота –
відкриє Небо Зоряні Ворота,
Різдвяна ніч постукає у дім…
…І оживе бурхлива течія –
Із голосів найближчих, найдорожчих,
І одцвітуть нестримним сміхом рожі
Святої ночі і Святого дня!
Різдвяних див блакитні каруселі,
Де ми ще діти - милі та веселі…
[i]22 грудня 2018[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818583
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 22.12.2018
[color="#ff0000"][b]Сьогодні нашому сивенькому котику СИВУЛЬЦІ
17 РОКІВ!!![/b][/color]
Колись, 17 років тому, мала 8-илітня Устонька - моя донечка придумала про Сивульку приказку:
[color="#ff0000"][b][i]"Сивоушко-Сивух-Сив
сиву бороду носив".[/i][/b][/color]
Вітаючи нашого улюбленця з його 17-им днем народження, хочу перефразувати стару українську колискову на наш родинний лад - про усіх котиків, яких з 1999 року і по сьогодні знала наша хатка:
[i]"А-а, а-а, котки два,
шарі-бурі обидва.
Один пішов на миші,
другий - Устю колише.
А ти, [b]коте Сивий[/b],
вимети нам сіни.
А ти, [b]коте Рудьку[/b],
витопи нам грубку.
Ти, [b]Чорно-Біленький[/b],
люляй веселенько.
А ти, [b]коте Чорний[/b],
сідай в срібний човен.
Сідай в срібний човен,
Лови рибки повен."[/i]
Довідка:
Кіт Чорно-Біленький - [b]Лапчик[/b] (перший), 9 місяців.
Кіт Рудько - [b]Лапчик[/b] (другий), 1 рік і 9 місяців.
Кіт Сивий - [color="#ff0000"][b]Сивулька, 17 років, живий-здоровий!!![/b][/color]
Кіт Чорний - [b]Ясь,[/b] мале котеня!
А ще в найлютіші березневі морози у нас прижилася [color="#ff0000"][b]киця Ласочка[/b][/color] - їй уже 10 місяців:
[b][i]"Киця Ласочка,
будь чемна, будь ласочка"![/i][/b]
- ось і вся невечірня казочка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818395
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 21.12.2018
[color="#ff0000"][i]Ох, як малеча чекає це свято!..
З мандаринками, шоколадними цукерками, новорічними кульками та дощиком, що вже чекають на ялинку, м'якими іграшками, теплим одягом, святковими піснями, віршами та молитвами до Святого Миколая...
А як дорослі чекають на це свято - чекають Благословення Миколаївської доброї руки - аби при хаті всі були живі та здорові, а Вкраїна - МИРНА!
Отож, не гріх при Миколаї розпочати віншування зимово-різдвяні з співаними мотивами староукраїнських коляд, от хоча б із [b]"Саду божественних пісень" [/b]Григорія Савича Сковороди"[/i][/color]
"Ангели знижайтеся, ко землі зближайтеся,
Господь-Бог, сотворший ві́ки,
живе нині з челові́ки...
Станьте хором, всі собором,
веселітеся, яко з нами - Бог!
Се час ісполяється, се Син посилається,
се літа прийшла кончина,
се Бог посилає Сина.
День приходить, Діва родить,
веселітеся, яко з нами - Бог!
Ми ж тобі рожденному, Гостеві блаженному,
серця всіх нас отверзаєм,
в дом душевний призиваєм!
Піснь співаєм, восклицая,
веселящеся, яко з нами - Бог!
[i]Цю староукраїнську колядку Львівський народний Театр "МЕТА" співав на площах рідного міста і в кожній оселі, де побував з вертепом, починаючи з 1979 року, вкупі з моїм голосом десь уже з 1986-го. Ця коляда звучала і в мене на ювілейному творчому вечорі 5 грудня (по Введенню) і знаменувала початок зимових календарних свят. Докладаю до цієї колядки ще тепле авторське віншування і гайда з хати, розносити "миколайчики" своїм уже дорослим похресникам!
[color="#ff0000"]"СВЯТИЙ МИКОЛАЙ, НА ВСЯКИЙ ЧАС ПОМАГАЙ!!!" [/i][/color]
[color="#ff0000"][b]Рвійно і граційно, наче німфи білі,
на порозі стануть сніжні заметілі...
Новоріччя кличе - олені в упряжках
заглядають в вікна в розмаїтих стяжках.
Любий Санта Клаусе, щедрий, добрий Діду,
не шкодуй до свята ситного обіду,
молока парного Духу домовому,
радості премного - бідному й малому.
Веселися, Роде! - Рождеству вклонися...
Веселися, Мати! Хато, веселися!..
Хай горить-не гасне свічечка офірна:
буде Бог - при хаті, а Вкраїна - МИРНА!
[/b]
[/color]
[i]19 грудня, при святі Миколая 2018 р.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818158
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 19.12.2018
[i]Нарешті побачила світ моя ювілейна збірка [color="#ff0000"]"ТУГА ЗА ЄДИНОРОМ"[/color], яка була задумана як ілюстрована збірка-альбом. До неї увійшли поезії останніх років, макет та підібрані ілюстрації з майстерні Жозефіни Уолл були втіленням моїх творчих ідей і бачення поезії через світ живопису.
Видало збірку, як і останні мої книжки періоду 2013-2018 років, видавництво "СПОЛОМ" у Львові.
Готуюся до творчого вечора, який пройде 5 грудня о 16.00 у виставковій залі (історичній Трапезній) Львівського музею історії релігії.
Аби створити відповідну атмосферу, готую декламацію віршів під звуки органу старенького органіста Віталія Півнова, а також кличу до себе на вечір артистів Львівських театрів, естрадних виконавців та хор "Осанна", - з усіма ними пов'язана давньою міцною творчою дружбою. Виконавці будуть співати пісні на мої тексти. Завершиться вечір фрагментом вистави про Шептицьких [b]"У прихистку Божої ласки: Мати і Син"[/b], де я є одночасно автором сценарію і виконавицею ролі Графині Софії з Фредрів-Шептицької. Ця вистава створена мною у 2015 році і за ці чотири роки набула великої географії і широкого розголосу, ми відіграли її з чоловіком Романом Гриньком, виконавцем ролі Сина Романа-Андрея, та хором "Осанною" під орудою Володимира Беня, понад 80 разів.[/i]
До збірки "ТУГА ЗА ЄДИНОРОГОМ" писалися і передмови, і післямови - серед них ось такі...
[color="#ff0000"] [b]Творення свята Блакитного Сонця
і Пісні Життя[/b][/color]
Поезія Ірини Вовк – це своєрідний романтичний світ, у якому живуть: міфічний образ Єдинорога; бог тварин і лісів, покровитель мандрівників Велес; міфи давніх слов’ян; повір’я наших пращурів; народні традиції, що збереглися й понині.
Прочитавши ці поезії, ніби занурюєшся в магію незвичайного, казкового, міфічного, це ніби напій із цілющих вод, що веде нас за ниткою часу з тисячоліття в майбутнє.
Разом з поетесою ми потрапляємо в свято на колісниці часу, де «Дух Різдва малює дарчі скрині», де звучать староукраїнські щедрівки і громовержець Ілля і собі на весняній летить колісниці. Нас кличуть «хмарин білі пущі несходжені», бо прокидаються Блакитні сонця, бо спить приручений дракончик у мохах волохатих… Звичайно, ці образи нас ведуть у казку, де панує Дух світла і свободи, де в ній є теж пульс сучасності, бо авторка скорбить над Небесною Сотнею, бо:
[color="#ff0000"][i]«Спасенна та земля, де впала кров невинна.
На сум родинних хат зійде Душа Жива.
«Батьки… Сини… Брати…» - і мовкне Україна…
І молиться з небес Пречиста Покрова».[/color]
[/i]
І коли «небо на землю паде» у вірші «…бо війна – війною», по-материнськи хочеться за авторкою повторити, коли морок регоче, оскаливши зуби: повертайтесь живими!
[color="#ff0000"][i]«…тільки що це?.. Роздираючи Смерті кістляві груди,
множиться земля вояками – батьками, синами, братами –
за невинно убитих – два на помсту постане…
… пісня має бути доспівана…
«…гайта-вйо, вісьта-вйо…».[/i]
[/color]
Споконвічні пісенні мотиви , колискові, роздуми про жіноче щастя, туга за нейздійсненним, прекрасним властиві цій поезії. Скільки ніжності і любові у магічних словах:
[color="#ff0000"][i]«люлі-люлі, дівчаточко, люлі –
повітруля лоскоче…
Олениці й косулі поснулі…
Дика ружа у шлюбній кошулі,
у косицях зірки́ потонулі…
…доня спати не хоче…».[/i]
[/color]
Про кохання поетеса пише трепетно, чуло і відсторонено, питаючи у нас: «Чи вірите ви у Любов, у золоті дощі чулого серця. Що приходять укупі з гримавою силою весняного пробудження?» І сама ж відповідає, перелічуючи перечитані міфи любовних історій. Роздумуючи над ними, поетеса пише:
[color="#ff0000"] [i] «У житті, повнім підступів грізних, нещадних,
несподіваних втрат і розлук, і воро́ння, і втечі…
Чи знайдеться хоч іскорка тліюча палу у серці,
Що в смутних закамарках душевних жар дива розбудить…»[/i]
[/color]
Вона зауважує, що в Любові «люди, як і бо́ги, безсмертні», тому в її поезії є стільки радості і оспівування жаги кохання, а ще туги за досконалістю і красою почуттів.
Поетесі Ірині Вовк затишно і тепло у створеному нею світі. Тут вона щаслива, бо у себе вдома. Їй милі серцю усі створені образи: Вужа-Домовика і Вужихи-Домахи, Змії-Цариці, Духових Криниць, Долини Єдинорогів, Червоного Півня… І все це для того,
[color="#ff0000"][i]«аби словом торкнутися лагідним
тих порогів обжитих,
освячених…
…і вустами – квітучими мальвами –
миром світ цей пестити
і славити…».
[/i][/color]
Розділ «Мої каріатиди» - інтимний, болючий, бо тут авторка розкрила себе, свої пориви і тривоги, і зуміла в читача викликати співпереживання, бо оголила своє поетичне «я», яке кленовим листочком просить його зігріти. Освідчуючись у любові беззахисному опалому листю, «порі опадань», поетеса зізнається:
[color="#ff0000"][i]«У мені ностальгія свій жар рознесе, аж до серця.
У мені щось заплаче – наді́рветься, схлипне струна…
Ох шаленеє, втишся!.. Та серце, мов птаха, заб’ється,
Мов заблукане Сонце у пізніх гірких полинах».
[/i][/color]
Не залишить нікого байдужим вірш «Майдан: на 4-і роковини з присвятою Ромчику Гурику, герою Небесної Сотні», а також «Пісня Життя», присвячена матері.
І. як пише поетеса, «ми усі на землі – в нетрях часу лишень подорожні», та звучить і не минає Пісня Життя. Надіюсь, що залишається з людським серцем і Поезія, бо вона вміє розказати світові про таємниці буття, про любов і тугу, про щастя і розкіш – жити на цій землі…
[b] Марія Людкевич,
15.06. 2018,
Львів [/b]
[color="#ff0000"][b] Жага прадавніх джерел[/b][/color]
Ми живемо у суспільстві, яке з прадавніх часів змушене було віками лише мріяти про власну Державу – проте якимось незбагненним дивом жило державницьким життям!
Я над цим роздумую, перечитуючи книгу своєрідноїпоетеси Ірини Вовк. Так от: саме у її творах я постійно знаходжу ту пильну увагу до нашої одвічної звичаєвості, до традицій, забобонів і заклять, молитов і зичень, та й багато чого іншого. І це непросто посилання на відомі чи майже невідомі прадавні тексти – вони в Ірини набирають ваги свідчень своєрідних божеських правил, канонів, законів нерушимих, за якими жили наші предки. І тим викликали подив навіть у нас самих: як же це ми, бездержавні, живемо за тими конституційними приписами, чому вони непорушні на всьому етнічному обширові, чим дорогі, наче правдиві заповіді Божі?
У поезії Ірини Вовк глашатаями цих прадавніх звичаєвих істин стають казково достовірні герої – від Мавок і Лад, Лелів і Перунів, до безіменних носіїв таїни…
[b]Микола Петренко
(з передмови до ювілейного видання Львівських ПЕГАСІВ
«Вовчі іменини». – Львів: Ліга-Прес, 2013)[/b]
[color="#ff0000"]Хочеться вірити, що ця збірка-альбом матиме щасливе і довге читацьке життя - думаю, що це мрія кожного автора, що вкладає у кожну зі своїх книжок потужну енергію власного серця.
[/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814294
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.11.2018
[i]Мова піде про спільну творчу роботу - пісню, слова до якої написав Микола Петренко, патріарх Львівської письменницької братії, а музику - Ірина Вовк, себто я...
Сталося це у 2000 році у травні, коли поховали [b]Ігора Білозіра[/b] - довголітнього пісняра, легендарного керівника ВІА "Ватра", кумира української публіки, особливо галицької та львівської зокрема.
Тоді в газеті "Літературна Україна" почали видруковувати спогади творчих побратимів Ігоря Білозіра, серед них - Богдана Стельмаха, що як автор текстів найтісніше був із ним пов'язаний і ще... Миколи Петренка про одну спільну творчу ідею, якій не суджено було зреалізуватися.
По смерті одного з членів родини, а саме батька Ігора Білозіра, - сум і туга за ним спричинили бажання сина посвятити йому пісню, текст до якої Ігор замовив Миколі Євгеновичу Петренку. Микола Євгенович перейнявся цим Ігоревим пережиттям - так були написані слова [b]"Батьківського щему[/b]". Як авторський текст, він був самодостатній без музики і все ж... Це мала бути пісня. Ігор Білозір не встиг її написати - спочатку не міг! - надто сильною була травма втрати, а потім із ним самим трапилося лихо, яке раптово забрало його життя.
Так залишилися слова до недописаної пісні, які Микола Петрено уже тепер переадресовував самому Ігору Білозіру.
Я прочитала текст, мене він вразив глибиною і мудрістю - так може писати лише людина з неабияким поетичним даром і багатим життєвим досвідом. Мене цей текст почав переслідувати - і якось, сівши вдома за фортеп'яно, я щось почала награвати, музика прийшла легко, без надтуги.
Вперше прозвучала вона " а капела" у виконанні церковного хору Свято-Іванівської Лаври "Осанна" під орудою Володимира Беня в мене на ювілейному вечорі до 50-ліття у історичній Трапезній Львівського музею історії релігії, вдруге - на 90-літті Миколи Петренка у тому ж виконанні на сцені Львівської філармонії.
https://www.youtube.com/watch?v=fQU0pBwk5mk
Віддаючи шану пам'яті Ігора Білозіра, хочу скерувати всіх читачів Клубу Поезії до посилання, де відео відтворить хвилююче звучання пісні на ювілейному вечорі Миколи Петренка, а також видрукувати текст пісні [b]"Батьківський щем"[/b].[/i]
[color="#ff0000"][b]БАТЬКІВСЬКИЙ ЩЕМ
[/b][/color]
[color="#ff0000"][i]Слова: Микола Петренко
Музика: Ірина Вовк[/i][/color]
Хотілося мчати - за гори, за доли, за обрій,
Підковами креше мій коник, а поїзд гуде:
Провів до порога: - Мій сину, в цім світі недобре,
Там зло і сваволя, а правди не знайдеш ніде.
Рука затремтіла, і скроні посріблились русі:
Вже син у польоті - літак із єдиним крилом.
Там друзі й недрузі, там віра, пісні і спокуси,
І батьків урок за добро віддавати добром.
Ніколи не пестив, ховалась любов за суворість,
Лиш руку підвів - і бджола біля неї бринить.
Та якось незримо плила попід серцем спадковість:
Любить Україну, і пісню, і правду любить.
Стрічались нечасто - листів недописаних зграйка
Сідала на плечі, про все повідала сама.
А вже твої очі покрила червона китайка,
Вже зірка твоя в небесах догоріла - нема...
Прилине душа до небесної вічної брами,
Там ангели стрінуть - і кожен свій смуток хова.
Відкриє Петро всі замки золотими ключами:
Ти щось поспішивсь, - а Вкраїна твоя ожива!..
Ніколи не пестив - а як тобі буде ще треба
Єдиного слова, що зніме зневіру і щем.
Лиш зоряний хрест проплива у високому небі,
Та з білої хмари крапну́ло солоним дощем.
[i]Видрукувано листівкою з нотами у видавництві "Ліга-Прес", 2000.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813086
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 08.11.2018
Миколі Петренку вчора виповнилося 93!!!
Микола Євгенович знав мене ще нескладним дівчатком у косичках, «гидким каченям», що полюбляло писати вірші – і топтало стежечки до знаменитої у творчих колах Львова школи №28, де вчилися діти Петренків, Лучуків, Ступків, Стригунів... Те, що «гидке каченя» (читайте: «вовченя»!) перетворилося чи то у «лебедівну», чи швидше всього у «зубасту літературну вовчицю» великою мірою спричинилася його надзвичайно тепла, батьківська опіка. Це Микола Євгенович завжди був поруч у цікавих подорожах дорогами Львівщини із творчими бригадами Клубу Творчої Молоді, а також на поетичних фестивалях, таких як незабутня «Львівська поетична весна», що у часі переросла у «Галицьку літературну осінь». Це ж той самий Микола Петренко, поруч із Оксаною Сенатович (укупі із Володимиром Лучуком) і Миколою Ільницьким благословили мій прихід у Спілку письменників, не кажучи вже про творчу співдружність із моїми театральними побратимами із Молодіжного Експериментального Театру Аматорів «МЕТА», що продовж 80-90-их років відроджував традицію різдвяних вертепних ходів вулицями Львова, Купальських забав у мальовничих куточках природи (львівсько-карпатської і не тільки), а також національно окреслених вистав «опальних» класиків української літератури і обов’язкового вечора поезії на «останній сторінці» театрального року. Пам’ятаю презентацію першого видання «Молитви отця Зенона» Миколи Петренка у виконанні акторів «МЕТи» (і себе серед них) у холодних зимових стінах Домініканського костелу…
Микола Євгенович, жартуючи, каже, що ми з ним розминулися у часі і просторі, на що я з радістю заперечую, що, Богу дякувати, таки не розминулися – у тому і щастя, адже відбувся спадкоємний ланцюг поколінь.
[color="#ff0000"][b]МИКОЛА ПЕТРЕНКО[/b]
[/color]
[color="#ff0000"]До вибору кращий крам,
і хрестик, і усміх мами...
Ішли ми до світлих брам,
прийшли ми під чорні брами!
Невже та мета не та,
і вів нас на Бог, а Ірод...
Не гудьмо свого Христа -
нам просто бракує віри!
[/color]
[color="#ff0000"][b]МИКОЛІ ПЕТРЕНКУ
[/b][/color]
[i][color="#ff0000"]«От жив. Нічого. Скупо та убого,
І все ж - нічого. Рай там, чи не рай.
Аж тут душа стає з києм на Бога -
Давай мені завіщене. Давай!
Давай мені в цім пеклі Україну,
а чи мене до неї відпусти.
Лицем у сніг. А снігу - по коліна,
А снігу вище над усі світи.
Годуєш снігом долю нетерплячу.
А що ж іще... А що? - не знаю сам.
Вхоплю сокиру. І пущу в Авачу.
Давай мені Вкраїноньку.
- Не дам».
Микола Петренко.
(Зі збірки [b]«Молитва отця Зенона»[/b])[/color][/i]
Давай мені Вкраїноньку, Миколо!
Як не сьогодні, то уже й ніколи.
А як не даш – візьму кия, та й годі –
Давай мені Вкраїноньку у згоді!
А як не даш – вхоплю мерщій сокиру –
Давай мені Вкраїноньку із миром!
Вирує, повноводиться Авача –
Химерна, бачу, у Миколи вдача.
Ріка бурхлива як Душа Поета –
З перепустками в рай не спішно, де там…
Микола посміхається у вуса:
- Таку, як є, бери її, Ірусю!
[i]За ювілейною книжкою "Микола Петренко. Життя і творчість". - Львів:Сполом,2015.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812916
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 07.11.2018
[i]По перших лагідно-теплих днях листопада, вночі з суботи на неділю розпадався дощ - і зараз у Львові туман, наче у Лондоні. Такий стан Природи навіяв на мене ностальгію, і я вернулася думками у кінець 70-их років (а саме у 1978 рік), коли у Львові у Будинку Преси на вулиці Володимира Великого зібрали з усієї області талановиту літературну молодь і утворили літстудію "ГРОНО", керувати якою довелося протягом десятиліття уже покійним Василю Іванишину та Роману Качурівському, і ще нині бадьорій і добре знаній поетесі старшого покоління Марії Людкевич.
В останній четвер місяця збиралося нас багато, десь під чоловік 200!!!, під дахом Будинку Преси, де нижче поверхами діяла тоді газета "Ленінська молодь" (згодом "Молода Галичина"), саме цій газеті і дописам наших керівників ми, молоді початківці, завдячували журналістській опіці діяльності літстудії і щонайважливіше - першим нашим публікаціям. Моя перша публікація сталася в листопаді 1983 року до Дня студента з чудовим фото із серії перших моїх салонних фотосесій рукою знаменитого Володимира Дубаса.
Робота літстудії проходила як творчий вишкіл: керівники "ГРОНА" аналізували творчу пошту за місяць, відбувалися живі читки-декламації і тут же живе обговорення почутого, кожен з присутніх мав право докинути свою думку про автора і критикувати його з таким натхненням, що інколи від новотворів не лишалося каменя на камені. Так, будучи восьмикласницею, я познайомилася з багатьма тепер уже добре знаними письменниками - поетами, прозаїками, піснярами - і з моїми майбутніми побрамимами по літстудії Львівського університету "Франкова кузня", серед яких були: уже давно покійний журналіст, прозаїк Василь Левицький (майбутній керівник "Франкової кузні", директор письменницького літклубу), поети Віктор Неборак, Василь Терещук, Володя Олейко, Марія Шунь, пісняр і радіожурналіст Богдан Кучер, майбутній мер Львова Василь Куйбіда, прозаїк Олекса Вільчинський, пісняр і поет Олесь Дяк, журналіст і прозаїк Олег Пендерецький, журналістка і поетеса Вікторія Завгородня-Садова, Оксана Лозова, Іван та Тарас Лучуки, Володимир Прус, покійна Зорянка Гладка та багато інших.
Як члени літстудії "ГРОНО" ми започаткували молодіжний літературний фестиваль "Львівська поетична весна" і в період фестивальних днів зустрічалися з різними аудиторіями - їздили у райони Львівщини, виступали у Львові - у студентських аудиторіях та гуртожитках, в районних Клубах творчості, у стінах рідного університету... Слідами фестивалю завжди друкувалися добірки наших творів зі звітами у газеті "Ленінська молодь" ("Молода Галичина"). Це був розквіт молодої літературної хвилі 80-90-их років, усім гуртом ми влилися в літературну секцію КЛУБУ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ, від якого у тому ж 1983 році об'їздили з творчими виступами усю Східну Україну, закінчуючи Донецьком: нас чули в шахтах на перезмінках у Червонограді, Павлограді, Горлівці, Макіївці, в сімейних гуртожитках Дніпропетровська та Дніпродзержинська, на взуттєвій фабриці Рівного, тощо.
Хто пройшов вишкіл літературної студії "ГРОНО" ввійшов у велику літературу зрілим і професійним творцем, і дух графоманії, поширений у сьогоденних літературних пошуках, не торкнувся пера і серцевиння "Гронівців".
По-різному склалася доля студійців - багато моїх однолітків-побратимів емігрували за кордон (Володя Олейко у Лондон, Марія Шунь у Штати), деякі з "гронівського" коша, на жаль, уже не з нами - відійшли трагічно, у розпалі своєї молодості і творчих сил. Серед них уже згаданий прозаїк Василь Левицький - втонув на будові у Миколаєві, так і не побачивши з друку свою збірку прозових новел "Великий день".
"Навчив нас плакати, а сам
ледь-ледь зсутулений і гордий,
пішов в трагічні небеса,
як гуцул у високі гори", - епітафія побратима по перу, поета Василя Терещука.
... Деякі зі студійців, змагаючись з буденщиною, набули міці, деякі, навпаки, набралися гіркоти...
Життя - не поле...
На своїх сторінках буду потрохи знайомити вас із літературними побратимами. Першим буде Вітя Неборак - багатолітній учасник "ГРОНА", літстудії "Франкова кузня", що згодом став відомий у літературних колах України як творець групи постмодернової поезії "Бу-Ба-Бу". Але я його знала ще в ті часи, коли його поезія дихала юначим романтизмом, таким він мені здається набагато яскравішим.
[i][/i][/i]
[color="#ff0000"][b]ВІКТОР НЕБОРАК[/b][/color]
Такий туман - здається, плисти можна,
вікно унастіж - і піти в туман...
На дно морське подвір'я наше схоже,
русалки авта ловлять жартома.
Спиняються потоплені фіати,
химерним косяком птахи пливуть.
Мені будь-ласка до кінотеатру,
до будь-якого, до якого-будь...
І дві години надзвичайних видив
русалкам завдають таємних ран.
На вулицю після сеансу вийдуть -
парк водоростями заріс, туман.
***
Листопад - вечірній настрій мій,
крапельки туману на обличчі.
Перехожа, вам туман цей личить -
каблучки на вулиці старій.
Я спинятись вас і не просив,
навіть листя падаюче знає -
нас розвозять втомлені трамваї
в різні долі, виміри, часи.
Не знайти для зустрічі прикмет,
та послухайте, чужі кохані,
личить вам це місто у тумані -
це не образ, просто комплімент.
Ви його почуйте і прийміть,
і прийдіть додому небуденно.
І комусь дорожчому за мене
розкажіть про цю щасливу мить.
Я ж піду - високий і стрункий -
між вікон, де ваше щастя світить,
з настроєм освідчуватись світу
полохливому, як каблучки.
***
Давайте дочекаємось весни,
було б сумним знайомство наше зараз,
холодні дні створили б сірий нарис,
бо забуденні для новел вони.
Я б так хотів, щоб зразу все знайшлось -
слова і почуття, але найбільше,
щоб став для вас я другом наймилішим,
хоч зараз просто хтось я, просто хтось.
Я б так хотів, щоб наша самота
розклала нам лише щасливі карти -
якщо ви та, ви будете чекати -
я вірю, саме та ви, саме та!..
[i](Вірші Віктора Неборака 80-их років XX cстоліття)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812514
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 04.11.2018
Досліджуючи історичну постать Гальшки Острозької, я мала велику насолоду прочитати [b]поему Світлани Луцкової "Плач за рожевою птахою"[/b] - це безсумнівно дуже талановито і по-жіночому емоційно. Хочеться, аби читачі Клубу Поезії відчули в цій поезії серцебиття Гальшки, бо справжня поезія має таку властивість...
[color="#ff0000"](поема)
[/color]
[color="#ff0000"]"[b]Острозький замок [/b] - родове гніздо найбільшого українського магнатського роду князів Острозьких. Праворуч - перебудовані залишки Мурованої вежі, з якої, власне, у 1300-ті роки й почався замок, котрий дістався Беаті і Гальшці від Іллі Острозького. Посередині - Богоявленський собор (1400-ті), ліворуч - Кругла або Нова вежа. Її ренесансна верхівка якраз і споруджена за часів Василя-Костянтина Острозького.
Гальшка Іллівна Острозька… Вона була такою багатою! Проте ніколи так гостро не відчувала своєї бідності, бо не було поряд ні дитини, ні по-справжньому близької людини, ні сил, щоб жити далі. Та Господь дав Гальшці зрозуміти, що є у світі інші цінності – важкі недзвінкі монети, що звуться пізнанням. У своєму заповіті княжна надала щедру фундацію Острозькій Академії – [i]"шість тисяч коп грошей лічби литовської"[/i]. У тому ж заповіті усе своє рухоме майно Гальшка дарувала слугам, простим людям, що її оточували і просила, щоб її[i] "тіло грішне..., як християнський закон велить, в Острозі в церкві Замковій або в костелі римському поховати"[/i]. Проте, як переповідається у давній острозькій легенді, Гальшка не померла, а перетворилась у птаху…
Якось на моє підвіконня упало дивне перо – рожеве, як ілюзія воскреслого. Так я спізнала політ...
Спроба ескізу життя княжни Гальшки Острозької – першої у Східній Європі жінки-меценатки вищої освіти. Виконано не маляром[/color]».
[i](З передмови Світлани Луцкової до поеми «Плач за рожевою птахою», 1999)[/i]
[color="#ff0000"][b]Шкіц І. КРИЛА
[/b][/color]
Яке обличчя!.. Писано по нім
Життям і вітром – сонячно і хмарно.
Розкрилля брів (тоненькі, аж сумні)
Такі нестримні – аж насправді гарно.
Штрихами уст покладено печать.
Вдивляйтесь, очі зір, у вимір інший:
Рожеві птахи з виміру летять.
Чи з вирію? Чи з вимрію? Чи з віршів?
Авжеж, летять – близенько до трави,
Рожевий пух обтрушують на п'яльці.
Наздожени! Одненького злови –
Вберуться в пір'я збайдужілі пальці.
...Блудила голка вишитим у снах, –
Іще боліла сколена долоня, –
Коли з'явився той самотній птах,
Коли він тихо сів на підвіконня,
Коли умить забув свої пісні
Й рожеві крила скинув необачно...
Розкрилля рук ( гарячі, аж земні)
Такі відверті – аж насправді лячно.
Яке обличчя!.. Зоране усе.
Сльоза найглибша, наче плугом, крає –
Печаль журбі полуднати несе.
Не вберегла. Він більше не літає.
Стріла спинилась. Курява вляглась.
Прощальний легіт - хвилями на воду.
Червона кров по небу розлилась
І потекла. До заходу. Чи сходу...
[b]
[color="#ff0000"]Шкіц ІІ (незримо присутній). ОСТРОГ. ДЗВОНИ[/b]
[/color]
...Тоді я був ще дуже молодим –
Впивався сонцем і сміявся дзвінко, –
Коли її у мій просторий дім
Нежданно привела одна чужинка.
Була тяжба в її скупих речах.
Ввійшла - й одразу впала на коліна
(Тавро, як чорна хустка, на плечах):
"Прийми її. Вона - твоя дитина".
Я зашарівся. "Доня? Доню... Дон!" –
Мов задзвонили дзвоники сріблясті.
Моя дитина – це таки не сон.
Моє маленьке – і найбільше – щастя.
О, мій великий – і найменший – гріх,
Освячений небесними отцями!
Якщо життя – розлущений горіх,
Нехай зачепить землю корінцями.
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-дон!
Росте трава з порепаного тіла.
Ув інший світ пройшла без перепон
Моя дитина. Кажуть, відлетіла.
Чи бачиш звідти? Тато вже старий.
Заклякли руки і робить не годні.
Вже й трохи змерз. Течуть йому з-під вій
Дві сиві річки – дві сльози холодні.
Коли на серці чорно від ворон,
А небом кружеляють хмари білі,
Я часом кличу знову: "Доню! Дон!..
Ді-ділі-ділі-доню-ділі-ділі"...
[color="#ff0000"][b]Шкіц ІІІ. РОЗП'ЯТТЯ НАД СТОЛОМ[/b]
[/color]
Цей довгий дощ болючий, наче сповідь
В чиїхось ще не скоєних гріхах,
Іде в душі, затоплює, мов повінь,
Заплутується, б'ється у думках.
Очей віконця - в сірім павутинні.
В куточку серця ще жевріє Бог.
... На березі прадавньої Горині
Свої вогні запалює Острог
В холоднім замку і халупах чорних,
І мовчки зирить з-під кошлатих брів,
Як труться долі у життєвих жорнах,
Як день згорає чи й уже згорів.
У цім полоні, начебто на волі,
Мовчать святі – зі стінами злились.
Летять за хмари змучені тополі
І розбивають скам'янілу вись.
Яка брудна, яка холодна хата -
Розсипані уламочки душі.
Під церквою безкрилі янголята
Вмирають на промоклім спориші.
А ти у жмені маєш трохи неба,
У другій – мить, лише єдину мить.
Устань з колін. Молитися не треба.
А Бог... Він є. Він просто зараз спить.
Не плач: сльозами моря не напоїш,
Не захистиш таврованих птахів.
Цей довгий дощ... І перед ним не встоїш.
Бо стільки ще нескоєних гріхів.
[color="#ff0000"][b]Шкіц ІV. ТІНЬ[/b]
[/color]
"...Я так втомилась! Ллються коси з пліч,
А я не в силі їх спинить руками.
Сей камінь сірий, стіни – віч-на-віч,
Хвилини, що отут стають роками.
О, Боже мій, яка вже я стара...
Годочків тих – немов піску в Горині.
До Тебе, Боже, йти мені пора.
Збиралась вчора я. Збираюсь нині.
От тільки коси... Мамо, заплетіть.
Допоможіть, матусенько Беато.
Як важко жити!.. Чом так важко жить?
Добраніч, мамо. Я лягаю спати.
Я так втомилась. Серце, ніби хрест,
Невпинно у терпінні кам'яніє.
Недобра доле, твій безжальний перст
Мене позбавив крихітки надії.
Як річка, що виходить з берегів,
Русло єдине я собі шукала.
Старенький клен востаннє облетів,
І я, безсила, клену в ноги впала.
О, Боже мій, яка я молода...
Чого ж весна завчасно пожовтіла?
Сльоза застигла, мов гірська слюда.
Невже колись я плакати уміла?
А ця пожежа... Як мені болить!..
Хіба людині може так боліти?..
Палає час. Не встигну загасить.
Я ще жива. Я ще хотіла жити"...
[color="#ff0000"][b]Шкіц V. РАМА.
[/b][/color]
І буде так: закриються уста,
Останні фарби одкровення зблиснуть, –
За знаком королівського перста
Мою картину в гарну раму втиснуть.
... А що король? Король собі – і все.
Усенький шлях – від столу і до трону –
Король високо голову несе,
Щоб не згубить, бува, свою корону.
У нього під короною – думки,
Затягнуті у вузол, щоб їм трясця!
Король розумний, добрий! Він такий! –
Роти щербаті плямкають від щастя.
Предовгі руки ловлять кожен знак.
Маленькі очі бігають, як миші.
Не чути навіть гавкання собак
У цій нестерпній, цій проклятій тиші!
А що? Вклонюся! Зуби цокотять
Од радості... Чи холоду? Чи страму?
Напевно, кинусь руки цілувать:
Король мені пожалували раму!
Сплетіння прямокутників, кругів,
Щоб це життя перетворить у нежить.
Я вийду з рамок, наче з берегів,
І буду говорити, як належить!
Вже досить є з народження німих,
Чиїм рукам завжди потрібні пута.
А королі? У нас шукають їх.
Щоб не боліла спина розігнута.
[color="#ff0000"][b] Шкіц VІ. ЗАПОВІТ
[/b][/color]
" Я не слабка, не зломлена, о ні!
Ще б'ється сила у моєму слові.
Я ще горю в шаленому вогні
Життя, надії, віри і любові.
Я знаю те, що зло – порожній плід,
Що воля – не повинність, а потреба.
Я залишаю людям заповіт,
В якому стільки сонячного неба.
Я залишаю людям заповіт.
Ви чуєте: земля весною дише.
Колись, напевно, цей упертий світ
Ще стане справедливим і мудрішим,
Небесне возз'єднає і земне,
І зійде справжнє сонце в краї отчім.
Дарма, що все коли-небудь мине:
Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим.
І буде в Академії світать.
І зродять серце й розум дивні вірші.
А я хотіла вам лише сказать:
Ви чуєте?.. Земля весною дише,
Весною усміхається до вас, –
Голубоока, барвами розквітла.
Ідіть разом крізь простір, вічність, час
Дорогою, котра веде до світла.
[color="#ff0000"][b]Шкіц VІІ. ВІКНО НАВПРОТИ[/b]
[/color]
Тобі кімната стала замала.
Ти виросла із неї, як з одежі.
До себе кличуть піднебесні вежі,
Повітряна дзвіниця, мов зі скла,
Виблискує... Тут янголи ночують,
Рожеві хмари і рожевий сніг.
Заходь сюди, - вони тебе не чують
За співом сурм архангельських своїх.
...Все відчинилось – ні ключів, ні шпар,
Ні шпор для коней ані їх, крилатих.
Вікно навпроти – без гардин і штор.
На те воно й вікно, щоб спокушати.
За ним давно нема чужих облич.
Не в хрест – у хрестовину вбито цвяхом
Короткий сон: торкнися, – і облиш.
Тобі так личить знову бути птахом!
Тобі кімната стала замала.
Твого мовчання більш ніхто не слуха.
Була сльоза – гаряча, як смола.
Була в садку рожева завірюха.
Прибігли діти: гай, рожевий сніг!
Такого снігу ще ніхто не бачив!..
А ув очах засніжених твоїх
Вікно навпроти світиться і плаче.
Черкни крилом – одразу відчиню.
Рожеве пір'я упаде за ґрати...
В тісній кімнаті (Боже, що чиню?)
Своє пташа також учу літати...
[color="#ff0000"][i]Луцьк,1999
[/i][/color]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810377
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 17.10.2018
[color="#ff0000"] [b] до 375-ліття з часу смерті Гальшки (Єлизавети) Гулевичівни-Лозки
(1575 - 1642)
фундаторки Братської школи (майбутньої Києво-Могилянської академії), засновниці Київського православного братства,
благодійниці Братського монастиря, меценатки. [/b][/color]
…Спекотливого липневого дня 1614 року на Київському Подолі скоїлося лихо – за якусь годину люте полум’я охопило чи не всі будинки міщан, ремісничі майстерні та купецькі крамниці. За кілька днів на Подолі вигоріло все дощенту. Чорні від кіптяви й горя люди порпались у згарищах, намагаючись відшукати хоч щось зі свого добра. Та де там!
Лихо було б іще важчим, коли б на допомогу не прийшли ті, кого вогонь обійшов стороною. Купець Булига, колишній запорозький курінний, пожертвував погорільцям дві тисячі золотих і двадцять пар волів із возами. Міщанин Ходик відрахував тисячу золотих і дав чимало лісу на будову нових домівок. Але найщедрішим був дар добре знаної всіма на Подолі Гальшки Гулевичівни-Лозки: вісім тисяч золотих. До того ж у своїх маєтках вона розселила двісті родин погорільців та наказала щодня годувати за власний рахунок п’ятдесят теслярів і каменярів, які працювали на відбудові Подолу.
Але то було ще не все…Порадившись із своїм чоловіком, мозирським маршалком Стефаном Лозкою, вирішила Гальшка пожертвувати свою садибу з землями на Подолі для влаштування Богоявленського монастиря і школи при ньому. А ще виділила на цю благородну справу двадцять тисяч золотих…
Походила Гальшка зі знаменитого старовинного православного роду Гулевичів, а саме шляхтича Василя Гулевича із родинного дерева Острозьких, ймовірно, із села Затурці, що на Волині.. Шляхтанський рід Гулевичів був добре відомий вже на початку ХVІ століття: Гулевичі посідали друге місце серед можновладців Волинської землі, обіймали високі посади воєвод та підстарост, отож маєтки їхні були розкидані на Волині, Поділлі, Київщині.
У сім'ї Василя Гулевича, який одружувався тричі, за одними даними, було п’ятеро дітей, а Єлизавета була серед них наймолодшою. Матір Гальшки — третя дружина Василя, Настася Патрикіївна. Її діда Федора Гулевича було обрано під іменем Феодосія владикою Луцьким. Він влаштував для своїх онуків школу на подвір'ї Луцького замку і найняв вчителювати вихованця Львівської братської школи Олеся Юрківського. Тут Єлизавета освоює основи право-славної віри, граматику рідної мови, грецьку та латинську мови. Згодом Василь Гулевич відправляє дітей на навчання до Острозької академії під опіку родича, старого князя Острозького. Наступні дитячі та юнацькі роки Галька провела в родинному гнізді – Острозі, де дістала найвищі основи виховання та освіти. Вона часто бувала в домі Смотрицьких – Герасим Смотрицький був першим ректором Острозької академії, а його син Мелетій Смотрицький – майбутній автор граматики слов’янської мови – вчився там. Власне, родинна гілка шляхтичів Гулевичів була безпосередньо причетна до створення в Острозі академії, адже старша їх родичка Гальшка (Елизавета) Іллівна Острозька надала фундацію «на шпиталь і академію Острозьку» ще в 1579 році. Наслідуючи свою родичку, на честь якої отримала своє ім’я, Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка почала брати активну участь у діяльності спочатку Луцького, а потім Київського братств.
У 1594 році Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка вийшла заміж за Христофора Потія – сина берестейського каштеляна, потім Володимирського єпископа, митрополита Української Греко-Католицької Церкви Іпатія Потія.
Овдовівши, Гальшка сама виховувала доньку Катерину, котру у 1615 році віддала заміж за православного оршанського хорунжого Миколу Млечка.
1606 року Гальшка вийшла заміж вдруге – за Стефана Лозку – представника заможного руського (українського) шляхетського роду Київщини, мозирського маршалка, відомого від початку XVI ст. Вони мали сина Михайла.
14 жовтня 1615 року Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка складає й підписує дарчу-«фундуш», 15 жовтня вносить її при поважних свідках до київських «гродських» (магістратських) книг, за чим вона набрала юридичної ваги. За тим «фундушем» Гальшка Гулевичівна відписала свою садибу із землями у Києві для заснування нового монастиря, шпиталю і школи для дітей шляхти і міщан. У дарчій вона зазначила:
«Я, Гальшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх – народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити……Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським. Даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи.»
***
…Йшли роки, і невблаганна старість з її хворобами непомітно підступила до князя Василя-Костянтина Острозького. Але серце раділо, що його «кохане дитя» – Академія – з кожним роком мужніло на силі. Друкарня Острозької академії видавала все нові і нові книги – серед них були «Буквар» та «Острозька Біблія» Івана Федорова-Федоровича. Недаремно король Стефан Баторій прилюдно назвав князя Костянтина «верховним охоронцем і захисником Православної церкви в Західній Русі». А ще… радувала князя Василя-Костянтина Острозького юна вродливиця, онука Анна-Алоїза – таке миле, розумне дитя! Тривожила лише одна мисль, що довкола їхнього сімейства забагато отців-єзуїтів. Ось спочатку – сини, а за ними і онука потягнулися до них. Чи, може, він помиляється?..
І справді, ще не встигла душа діда, князя Острозького, у 1608 році відлетіти до Бога, як онука Анна-Алоїза рішуче заявила, що тут, ув Острозькій академії, лише вона повноцінна спадкоємиця та господиня. І зробить усе, аби вигнати з покоїв академії дух православ’я!
Минуло ще кілька років. Анна-Алоїза Острозька вийшла заміж за вельможного шляхтича Ходакевича. У молодят Ходакевичів, що поселились в Острозькому замку, все, що нагадувало просвітницькі діяння діда – князя Василя-Костянтина, викликало відразу…
…Тої особливої ночі на Острог поволі насувалася гроза. Задушлива темрява вповзала в покої замку. Лише кілька свічок окреслювало світлове коло біля конторки. У кріслі задумано сиділа Анна-Алоїза Ходакевич, з роду Острозьких. Збоку стояв духівник-єзуїт, смиренно прикриваючи повіками очі. За його підказкою власниця родинного замку складала заповіт-«тестамент» – у заповіті все, що було пов’язане в Острозі з освітою – шкільні будівлі, бурса, друкарня передавалися отцям-єзуїтам. У 1624 році в колишній православній академії відкрили єзуїтський коледж.
Уже після смерті Анни-Алоїзи Острозької-Ходакевич, католицька церква, враховуючи особливі заслуги її на шляху до полонізації освіти волинського краю (що, зрозуміло, мало означати знищення справи діда, Василя-Костянтина Острозького – мецената і захисника православ’я), - оголосила Анну-Алоїзу святою… По цьому, пам’ять про Анну-Алоїзу Острозьку-Ходакевич губиться на перехрестях історії.
…Натомість Гальшка (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка, ще одна Гальшка з роду Острозьких, одноліток Анни-Алоїзи (обидві народжені у 1575 році), стала меценаткою нової київської школи, а тодішній київський митрополит Ісайя Копинський став її організатором. Він упорядкував навчальний процес, дібрав учителів та учнів. З того часу за школою закріпилася назва «Братської», бо, окрім інших, опікувало нову школу Братство київських міщан і ремісників. Усі подальші роки, аж до своєї смерті, Галька (Єлизавета) Гулевичівна-Лозка щедрою рукою надавала школі чималі кошти. Останні роки її життя пройшли в Луцьку, де вона брала активну участь у діяльності місцевого Луцького братства, у церкві якого й похована. Отож, вона, як і її славна родичка Гальшка (Єлизавета) Іллівна Острозька, стала меценаткою доби Середньовіччя на Західній Русі.
У 1632 році прийшов час Петра Могили – нового київського митрополита. У цьому році злилися в єдине дві школи: «Братська» і «Лаврська», започаткована Петром Могилою. Так виник Київський колегіум, який з часом, уже стараннями і коштом Івана Мазепи, переріс у Києво-Могилянську академію.
2017р.
[color="#ff0000"][i]* [b]Ім'я Галшка, Гальшка, пол. Halszka [/b]— польський варіант імені Єлизавета, скорочений від Гальжбєта, пол. Halżbieta
[/i][/color]
[i]Література:
1. Boniecki A. Herbarz polski: wiadomości historyczno-genealogiczne o rodach szlacheckich. – Warszawa : Warszawskie Towarzystwo Akcyjne S. Orgelbranda S[yn]ów), 1908. – Cz. 1. – t. 7. – S. 398-399.
2. Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. – Луцьк: Вежа, 2000.
3. Галина Мариновська. Нетлінні скарби Галшки Гулевичівни. – К.:
4. Галшка Гулевичивна-Лозчина // Персоналии / Гулевичи XV– XXI– история и современность.
5. Довідник з історії України. За редакцією І. Підкови та Р. Шуста. – К.: Генеза, 1993.
6. Извлеченіе изъ дарственной записи Галшки Гулевичовой Лозчиной въ пользу Братскаго монастыря. 1615. Октября 14. / Отделъ ІІІ. Извѣстія грамотъ и документовъ // Сборникъ матеріаловъ для исторической топографіи Кіева и его окрестностей. – Кіевъ: типографія Е. Я. Федорова, 1874, с. 57.
7. Korosteszów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innychkra jówsłowiańskich. – Warszawa : FilipSulimierski i WładysławWalewski, 1883 . – T. IV : Kęs – Kutno. – S. 418.
8. Корсак Іван. Мисливці за маревом. – К. : «Ярославів Вал», 2014, с.58.
9. Мазур П. Дві долі // Історичний календар – 2000. – К., 1999, с.120-121. – 383с
10. Щербак В. О. Гулевичівна Єлизавета (Гальшка) Василівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.; Інститут історії України НАН України. – К. : Наук. думка, 2004. – Т. 2 : Г – Д, с. 250.
[/i]
Видрукувано у журналі "Дзвін". №7,2018.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809648
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 11.10.2018
[i](До 435-ліття з часу смерті, присвячуєтьс[/i]я)
[color="#ff0000"][b]Гальшка Острозька[/b][/color], ота сама славнозвісна (і сумнозвісна, водночас!) княгиня, що стала в майбутньому засновницею Острозької Академії, народилася в день святої Єлизавети, тобто 19 листопада 1539 року. В офіційних документах, зокрема, в книгах Литовської метрики вона записана під ім'ям [color="#ff0000"][b]«Ельжбьєти» («Альжбьєти», можливо, звідси пішло простонародне «Гальшка»)[/b][/color]. Під цим ім'ям вона увійшла в україно-польську історію.
Батько Гальшки Острозької – [b]Ілля Острозький[/b], старший брат Василя-Костянтина Острозького, мав прихильне ставлення спадкоємця пре-столу Сигізмунда ІІ Августа і перебував при королівському дворі. При дворі Іллі Острозькому підібрали дружину – красуню Беату Косьцєлєцку (Костелецьку). Беата належала до одного з найзаможніших і найвпливовіших родів королівства, проте деякі історики вважають, що її дійсне походження було ще вищим. На думку багатьох сучасників, Сігізмунд віддав володарю Волині свою власну позашлюбну доньку від довголітнього зв'язку з Катаржиною Тельничанкою. З Катаржиною Сигізмунд I Старий одружитись не міг, тому видав Катаржину за коронного підскарбія Анджея Косцелецького і Беата була його невизнаною дитиною.
[color="#ff0000"][b][i]Беата Костелецька[/i][/b][/color] й справді була донькою Катаржини Тельничанки, у якої був з королем Сигізмундом довголітній зв'язок і троє визнаних дітей: Ян, Регіна та Катаржина. Беата до числа цих визнаних дітей не входила, оскільки народилася далеко пізніше, коли її мати давно вже була одружена з Анджеєм Косьцєлєцкім (Костелецьким), а король - з Барбарою Запойяї, попередницею королеви Бони. Отож, можемо бути більш ніж упевнені півкоролівського походження Беати.
Доволі дивно, як це дівчина з таким родоводом стала ще й улюбленицею королеви Бони. Либонь, королева, і сама - не зразок доброчесності, поблажливо дивилася на слабості короля, а взагалі-то була "особою отруйною в прямому значенні слова" (герцогиню міланську підозрювали в причетності до смерті її невістки - другої дружини Сігізмунда ІІ Августа Барбари Радзивілл, але історики не знайшли жодних доказів цих підозр).
Чутки про нестрогість звичаїв королеви базувалися на тій обставині, що старша дочка Бони і Сигізмунда, королівна Ізабелла-Беата, народилася через 8 місяців після шлюбу. (Цю давню плітку не завагався повторити Павло Загребельний, скоротивши той критичний термін до 6 місяців).
Шлюб Ілля Острозький та Беата узяли 3 вересня 1538 року, майже відразу ж після ще більш урочистого одруження королевича Сигізмунда і його першої дружини - Єлизавети Габсбургівни.На честь подвійної урочистості при дворі відбулися бучні святкування і турніри, в одному з них князь Ілля виступив як супротивник молодого короля. Зрештою, після свята подружжя Острозьких від'їхало у свої волинські володіння - красуня Беата виглядала щасливою та закоханою, з'явилася вже й надія на продовження роду.
Але спільне життя закінчилося несподівано швидко: в 1539 році, через півроку після одруження, здоровий і сильний князь Ілля раптово помер. Ходили глухі чутки, що смерть Іллі Острозького зовсім не була природною, а спричинена повільною отрутою. Але як там було насправді - сказати важко.
У заповіті князь подбав про майновий стан своєї родини й визнав законність появи на світ дитини, яку чекала його дружина Беата. Крім того, заповітом визначались опікуни для дружини і для ненародженої ще дитини, ними князь просив стати польського короля Сигізмунда ІІ Августа, його дружину — Бону Сфорцу і свого брата Василя-Костянтина Острозького.
В тому ж 1539 році, 19 червня, народилася у князя Іллі Острозького єдина донька, хресне ім'я якої - Єлизавета (можливо, вибране на честь молодої королеви, а також бабусі, Катаржини Костелецької, друге ім'я якої теж Єлизавета, а можливо й тому (і це теж вірогідна версія!), що дівчинка народилася за католицьким календарем саме в день святої Єлизавети. Повністю в офіційних документах, себто в книгах Литовської метрики, вона записана під ім'ям Ельжбьєта Катаржина. По звуковому ланцюжку змін - Ельжбьєта -Альжбьєта -Альшбьєта перетворилося на «Гальшку», з цим іменем вона ввійшла в україно-польську історію.
По народженню[color="#ff0000"][b] Гальшка Іллівна[/b][/color] стала власницею багатьох міст, містечок, замків, маєтностей у родинних волинських володіннях, а після смерті матері за заповітом Іллі Острозького повинна була отримати ще частину спадку. Ця обставина стала пізніше причиною трагічних маніпуляцій матері Беати долею доньки-Гальшки та постійних позивань з князем Василем-Костянтином Острозьким за спадщину.
Пройшло 13 років. Багато чого змінилося: помер старий король і воцарився його син Сигізмунд ІІ-ий Август, який навіть столицю переніс із Кракова у Варшаву. Новий король устиг овдовіти (його перша дружина страждала від епілептичних припадків), удруге романтично одружитися з коханою Барбарою Радзивілл і знову трагічно овдовіти.
Беата, княгиня Острозька, звикла до самостійного життя багатої вдови і закінчила мировою давню сімейну сварку з родичами-Заславськими, розпочату ще її покійним чоловіком-Іллею.
Василь Острозький досяг повноліття і почав проявляти властолюбні ознаки глави сімейства, через що вони з Беатою смертельно посварилися. Головне ж - підросла Гальшка, найбагатша спадкоємиця Речі Посполитої, і в дім Острозьких почали юрбами з'їжджатися юнаки із найзнатніших магнатських родів, щоб добитися її прихильності.
Про дитячі та юнацькі роки Гальшки залишилось небагато відомостей. Відомо, що вона уміла читати, писати, вивчала Святе Письмо й, очевидно, крім «русинської» говорила вільно польською мовою. Гальшка була вродливою дівчиною. Сучасники називали її найгарнішою жінкою XVI століття. Доводиться повірити їм на слово, оскільки жодного прижиттєвого портрета Гальшки Іллівни Острозької не збереглося. Зображення князівни на полотні Яна Матейка «Сказання Скарги» і незліченні портрети Гальшки, виставлені в Острозькій Академії, імовірно написані під враженням портрета її матері Беати – Гальшку зображують темноокою брюнеткою, часто одягненою в костюм чужої епохи.
Вигідною «партією» для представників багатьох магнатських родів робили юну Гальшку (Ельжбьєту Іллівну) її багатства і бажання породичатися з династією князів Острозьких. Шлюбні питання доньки вирішувала мати Беата, дядько Костянтин-Василь Острозький і король Сигізмунд II Август, кожен із яких ( і, як не дивно, мати Гальшки у першу чергу), перш за все, намагався подбати у цьому «зміїному» клубку інтриг, змов і тяжких кривавих злочинів, про свій власний інтерес і вигоду.
Так, у 1551 році Сигізмунд II Август, бажаючи видати Гальшку за вигідну йому людину, на Віленському сеймі добився ухвали спеціального положення, за яким питання про заміжжя дівчат-сиріт повинно було вирішуватися їх найближчими родичами, отож, такими особами стосовно Ельжбьєти Острозької були – родинне гніздо Острозьких та польський королівський дім. Мати Беата в цей час займається сватанням доньки за Марціна Зборовського, сина каліського воєводи. В той час до дівчини сватались також подільський воєвода Миколай Мелецький, Дмитро Санґушко, лютеранин Анджей Ґурка і князь Ян Зембицький. Існує напівісторична-напівлітературна легенда, використана пізніше Пантелеймоном Кулішем (також твердження польського історика Юзефа Вольфа), що серед претендентів на руку і серце Гальшки був і князь Дмитро Вишневецький, відомий як «Байда». У легенді йшла мова про глибоке почуття до Гальшки, яке зрештою змусило Дмитра Вишневецького не одружуватись зовсім.
Сімейним станом своєї племінниці зацікавився князь Костянтин-Василь Острозький, який пропонував Гальшці одружитись із Дмитром Санґушком, старостою канівським й черкаським (фактично це звання означало, що він отримав в оренду від короля територію довкола Канева і Черкас), першим красенем і перший лицарем Русі – героєм оборони Житомира від нападу татар, який був по-європейському вихований та освічений, з витонченими манерами, до того ж - син найкращого друга покійного князя Іллі.
Дмитро отримав письмову згоду дядька-опікуна ( по-народному, «стрийка») Василя Острозького та матері Беати, котра пізніше відмовилась від дотримання власного слова. Коли дійшло до сватання, Беата почала явно затягувати справу: зволікала, тягнула, посилалася на необхідність королівського дозволу. Існували різні пояснення її поведінки. Якщо нам видається непереконливим те, що Беата просто не хотіла розлучатися з юною донькою – Гальшці на той час не було й 14-ти – то залишається ще версія про те, що вона не бажала втрачати право на управління маєтками дочки. Існує також підтримувана багатьма сучасниками думка: Сангушка зустрів би куди тепліший прийом, якби він свій закоханий погляд звернув не на дочку, а на матір. Зрештою, Сангушко зовсім втратив терпець і звернувся по допомогу до дядька Гальшки - князя Василя-Костянтина. Схоже, Дмитро зробив дуже щедрі обіцянки майнового характеру, оскільки Острозький урочисто пообіцяв йому руку Гальшки Іллівни, підтвердивши заодно, що саме такий шлюб планував покійний брат, а також зумівши переконати Сангушка в тому, що підступна Беата і не думала віддавати за нього доньку.
Князь Дмитро поклявся відомстити. Нічим не виявляючи своїх намірів, він приїхав у Острог, а при цьому частина його почту начебто випадково залишилася біля брами. Ледве гість привітався з господарями, як слуги повідомили про те, що збройний загін з 50 чоловік та з князем Василем Острозьким на чолі наближається до замку. Княгиня Беата розпорядилася зачинити браму, але люди Сангушка вже встигли роззброїти охорону. Тріумфуючий Василь-Костянтин Острозький вступив у власний родовий замок, яким давно так пристрасно жадав оволодіти. Це сталося на початку вересня 1553 року.
За легендою, Дмитро Санґушко був вражений красою дівчини і закохався в неї до безтями. Хоч як княгиня Беата перечила цьому шлюбу, вінчання відбулось попри її волю: Беату, щоб не заважала і не верещала, закрили у її ж кімнаті під вартою. Гальшку Іллівну відвели у замкову каплицю, де привезений дядьком священик обвінчав її з князем Дмитром. Перелякана дівчинка не в силах була ні відповісти згодою, ні запротестувати, тож замість неї слова згоди промовляв князь Василь.
Народний переказ змальовує це вінчання так:
[i]«Настав час мінятись шлюбними обручками. І тут скоїлось страшне. В храм увірвався величезної сили вітер. Який розкрив навстіж масивні церковні врата. Від одного його подиху згасли свічки і огні в лампадах, розхитались хоругви, все тряслось і тріщало, а на банях дзвонили і завивали, розколисані вітром, дзвони. Стало моторошно і страшно.
– Княже, сам Бог і природа проти цього вінчання, – прошепотів священик. – Отче, гроші плачу тобі я, а не природа, продовжуй! – тихо наказав князь Василь Костянтин Острозький».[/i]
Відразу ж після вінчання молодий князь Дмитро Сангушко відвіз юну княгиню в Канів. Василь Острозький залишився господарем Острога і лише суворий наказ короля змусив його випустити Беату.
Попри обставини цього "дивного шлюбу", юна княгиня Гальшка-Ельжбьєта Іллівна Острозька-Сангушко не відчувала неприязні до вродливця-мужа і звиклася би з цілком завидним положенням коханої дружини першого лицаря Русі. Але такої можливості їй не дали…
Мати Беата, обурена що вийшло не на її користь, звернулась зі скаргою до короля Сигізмунда ІІ Августа. У королівських палатах, при наймело-драматичніших ефектах – з криком, риданням, розтріпаним волоссям, вона впала в ноги королю і королеві-матері, благаючи про повернення викраденої доньки і найсуворішої кари для самозваного зятя й ненависного шурина.
Королю Сигизмунду ІІ Августу не хотілося встрявати у ці усобиці. Молодий Дмитро Сангушко йому був досить симпатичний, а Беату, капризну й свавільну істеричку, він не особливо жалував. Але вимоги Беати, на превеликий жаль, підтримали майже всі магнатські роди Речі Посполитої. Вислизання з їх рук Гальшки Острозької (та її величезного посагу) ці королята сприйняли як смертельну образу свого ґонору.
Король під тиском змушений був призначити суд відразу по зимових святах 1554 року, а відбутися він повинен був у Книшині - містечку біля Вільна. На суд Дмитро Сангушко і князь Острозький, зачувши неладне не з'явилися, лишень довірили захист шляхтичу Одаховському. Даремно захист намагався довести, що шлюб їхнього підзахисного цілком законний і згідний з волею покійного батька Гальшки, князя Іллі Острозького.
Звинувачувач Станіслав Чарнковський, референдарій (ця впливова посада при дворі забезпечувала надходження скарг на ім'я короля) коронний, гримів на всю залу:
– Нікчемна наша свобода в Польщі, якщо стільки в ній свавілля! Вчинок Дмитрія ганебний і нечуваний, повний зухвальства, зради, розпусти, жадібності, жорстокості. Це зневага для Вашої Королівської Мосці: у княгині доньку відібрано, а у Вашої Королівської Мосці піддану зневолено, якій за правом опіки Ваша Королівська Мосць батька заміняла!
І з неприхованою погрозою:
– Дивувався б я, коли б хтось смів його захищати, ворога цноти, вольності, свободи, Бога і людей.
Король проголосив вирок. Дмитро Сангушко (заочно) засуджений на страту і безчестя. Збереже життя гарантоване лише при умові, коли згодиться на розірвання шлюбу і повернення Гальшки-Ельжбьєти Іллівни Острозької матері Беаті. Тоді покарання замінять йому ув'язненням у вежі. А якщо зважиться на втечу, то стане вигнанцем, «банітою-інфамісом».
Такому вироку «посприяли»: зацікавлений в Гальшці воєвода Марцін Зборовський-старший, який хотів видати її за когось з синів – Пйотра чи Марціна; а також віленський воєвода Микола Христофор Радзивілл «Чорний», через намагання збільшити власні впливи у Великому Князівстві Литовському, чому заважав тесть князя Острозького – Ян Амор Тарновський.
Що характерно, про дійсного натхненника наїзду на Острозький замок, князя Василя-Костянтина, у присуді не згадано й півсловом. Князь із його грошима і військом справді був некоронованим королем.
Універсали було надіслано по всіх містах, замках і монастирях для того, щоб швидше піймати князя. Звістка про вирок суду блискавично дійшла і до Канева. Дмитро Сангушко навіть не думав ані розлучатися з дружиною, ані чекати кари…У найбільшому поспіху він зібрав найцінніше майно, найдорожчому ж своєму клейнодові – Гальшці Іллівні – наказав переодягнутися в чоловічий одяг, і в морозний січневий ранок вони разом з найвірнішими слугами спершу вирушили у родовий маєток Сангушків, власність сестри князя Дмитра, Федори – Влодаву над Бугом, а звідти, змінивши коней і оминаючи більші поселення, – до чеської границі. Там, y Чехії, князь Сангушко сподівався знайти притулок у Рудницях, замку тестя Василя Острозького, гетьмана Яна Амора Тарновського (шлюб Василя Острозького і Софії Тарновської відбувся у 1553 році).
Дмитро Санґушко перетнув кордон Речі Посполитої. Проте задуму не суджено було здійснитися…
У Великопольщі за втікачами збиралася погоня. Княгиня Беата не жаліла грошей. Згуртувалася ціла армія на чолі з каліським воєводою Мартином Зборовським-старшим із синами, до нього приєдналися інші вельможі зі своїми збройними загонами – брати Ґурки та родичі Беати. Дуже швидко їм стає відомо, що втікачі перетнули карпатські перевали і повернули в бік Чехії.
В Чехії на той час уже більше сторіччя як закінчилися буремні події гуситських війн, в які вв'язувався один із засновників роду Острозьких – Федір. Фактично Богемія належала імператорам Священної Римської імперії.
Над гігантськими – від Мексики до Угорщини – просторами цієї імперії Габсбургів, за висловом Карла V-го Габсбурга, "ніколи не заходило сонце", і Дмитро Сангушко міг сподіватися, що тут він буде в безпеці. Але на початку лютого 1554 року відбулися жахливі події, які надовго запам'яталися жителям тихої чеської провінції.
Впевнившись, що втікачі заночували в заїзді чеського селища Лиса (інакше «Лиска» чи «Лиски»), переслідувачі спершу поїхали в найближче місто Німбурк, запевнили тамтешнього «гейтмана» (представника імператорської влади) Матеса Вахтеля в тому, що на ввіреній йому території переховується «страшний злочинець і ворог роду людського», а потім, прихопивши з собою ріхтаря (війта) Адама Кухту і бирича (ката) Матея Зоуфалого, вирушили ловити обложеного з усіх боків «звіра». До того часу вже майже весь мотлох з округи, наслухавшись про величезні багатства князя-втікача, приєднався до погоні.
У сільський заїзд озброєний натовп увірвався зранку, коли Сангушко, накинувши на себе кунтуш, спустився в кухню замовити сніданок. Навіть меню того останнього сніданку знаємо: князь був веселий і просив приготувати каплунів, щоб порівняти, де вони кращі – в Чехії чи на Русі.
Нападаючі стріляли з мушкетів, але не влучили в Дмитра. Князь був беззбройним, так що кинувся вгору по сходах до кімнат, де Гальшка і слуги, ледве прокинувшись, не могли зрозуміти, що відбувається. Переслідувачі схопили його, зірвали одіж з дорогими самоцвітними ґудзиками, побили і тяжко поранили.
Даремно Сангушко звертався до їх християнських почуттів і нагадував, що тут вони на чужій землі зі своїми законами. Даремно Гальшка, ридаючи, впала перед катами на землю і обіймала ноги Мартина Зборовського, благаючи про милосердя. Не для того вони приїхали так здалека, щоб тепер відпустити здобич!
Майже непритомну від страху й потрясіння Гальшку посадили у ридван. Можливо, вона ще встигла помітити, як її мужа, закованого в кайдани, скривавленого, напівоголеного, на возі відвозять у Яромеж (Яромир), оголошуючи по дорозі, якого страшного злочинця піймали.
У Яромежі його закрили у хліві, тяжко пораненого, не дозволивши дати йому навіть ковтка води. Там він і помер від гарячки в ніч з 3 на 4 лютого 1554 року.
За іншою версією, його жорстоко убили з настанням ночі. Навіть і така помста видалася Мартину Зборовському недостатньою - він ще наказав викинути тіло нещасного у купу гною.
Лише через 4 дні, 7 лютого, коли місцевий нарід опам’ятався від брехливої полуди, князя вдалося поховати. Співчутливі городяни поховали Дмитра у місцевому костьолі, а на плиті із знаком литовської Погоні (родового герба Сангушків) спадкоємець Дмитра, його брат Роман, наказує вибити напис:
[i]- Hoc loco conditur corpus clari lithuuaniae ducis Dimithr Sanduskowic ex magnifica Olgerdorum familia nati, capitanei Cyrkoviensis et Kanowiensis, quem perfide insidiose Martinus Zborovski trucidavit.
(«Тут спочиває прах славного литовського князя із знаменитого дому Ольгерда, старости черкаського і канівського, по-зрадницьки і віроломно убитого Мартином Зборовським»).[/i]
У міській книзі Яромежу (Яромира) написали також, що [i]«заупокійну по князеви на чотири голоси по-чеськи співали».[/i]
Після всього жителі Яромежу та округи зрозуміли, що стали свідками, а то й співучасниками, злочину і жорстокої розправи над невинним. Почалося довготривале слідство, під час якого власник сільського заїзду у Лисках Мартин Ліва і замковий урядник Вацлав Коханек померли «від гризоти», головним же винуватцем був оголошений ріхтар-війт Адам Кухта, якого в 1557 році в Празі побили різками, затаврували і вигнали з міста.
Що ж стосується головних винуватців, підданих польської корони, то їх після втручання короля відпустили, змусивши попередньо поклястися, що вони вже ніколи не тривожитимуть спокій мешканців Яромежу.
Однак імператор Фердинанд, обурений таким самоуправством на його території, ще довго закидав великопольського короля Сигізмунда ІІ Августа письмовими протестами.
Тим часом Гальшка опинилася у Познані під опікою матері і тут засвідчила познанським міським властям своє викрадення і пізніше "визволення".
…А при королівському дворі вже повним ходом йшли торги і змагання за руку князівни Острозької та її придане. Численні претенденти доводили свої права і пропонували плату.
Мартин Зборовський, "забійця злочинний і віроломний", вже вважав свою перемогу безперечною. Він сватав Гальшку за сина, теж Мартина і теж злочинного учасника достопам'ятної розправи. Але не на його вийшло. Король Зборовського-старшого терпіти не міг, в листах до шуряків-Радзивіллів називаючи його «змією, яку і взагалі не слід впускати в королівство». Ні, король мав інші плани щодо Гальшки – він збирався з її допомогою зміцнити свій союз із найвпливовішим магнатським родом Великопольщі, могутніми Ґурками. Мати й дочка дістали наказ прибути у Варшаву до королівського двору, де їм і проголосили королівську волю.
Вирок приголомшив княгиню Беату. Замість того, щоб вберегти дочку від небажаного з її точки зору шлюбу, вона сама прирекла єдину дитину на стократ гіршу долю. Мало того, що пропонований муж, Лука Ґурка, на 35 років старший від Гальшки, він ще й владний і непоступливий тиран. Так що про надію на подальше управління острозькими маєтками можна було забути. Попри протести обох жінок, король настоював на негайному вінчанні.
У розпачі Беата зважилася на трагіфарсовий крок – під якимось приводом вийшла з кімнати і щезла, у наївній надії, що без неї обряд не відбудеться. Даремно, слуги обнишпорили весь замок і зрештою знайшли княгиню – як писав хроніст Лука Гурницький – "у місці не надто пристойному", тобто у палацовій вбиральні. Силою зняли їй з пальця родинний перстень, який потім король показав Гальшці як знак материнської волі. Княжна, зрештою, згодилася, прийнявши перстень як підтвердження згоди матері.
Познанський єпископ Станіслав Чарнковський, отой самий, що на суді у Книшині так яро виступав супроти шлюбу з князем Сангушком, у крайньому поспіху в присутності короля провів вінчання. Тут з'явилася Беата, як завжди, з криком і протестами. Побачивши матір, Гальшка вирвалася з рук давно немолодого нареченого Лукаша Ґурки, що йому на той час виповнився 54 рік(інші джерела пишуть – 64!). Обидві жінки – мати і донька – замкнулися в своїх кімнатах королівського палацу у Варшаві..
Хто тільки не підходив під двері, щоб вмовити їх заспокоїтися і змиритися з королівською волею – сам король, єпископ, Гурка, канцлер – все даремно. Зрештою, король вирішив, що й так забагато часу витратив на розлючене бабство, і від'їхав у Пйотриків (місце засідання сейму). Разом з ним виїхав Лукаш Ґурка і більшість сенаторів.
Беата, скориставшись нагодою, втекла з королівської столиці-Варшави. На цей раз – у Львів. Не могла ж драма Гальшки Іллівни Острозької у своїх звивистих мандрах оминути наше містичне місто!
Опинившись у Львові, Беата під'їхала до монастиря отців-домініканців і попросила в них притулку. Достойні отці опинилися перед складним вибором. Оскільки вони вже знали про королівське сватання, то щиро жаліли Гальшку, та й гостювання казково багатих власниць Острозького замку давало надію на значні пожертвування. Але стягнути на свою голову королівський гнів і ворожнечу потужних Ґурків... До того ж Беата Острозька з її жахливою репутацією – про жорстоке і віроломне вбивство князя Дмитра Сангушка вже співали всі діди-лірники на всіх ярмарках.
Зрештою, домініканці зважилися впустити Беату й Гальшку, сподіваючись якось помирити їх з королем. Княжна Гальшка-Ельжбьєта Іллівна, у прихистку отців-домініканців, подала заяву до Королівської ради з оскарженням насильницького шлюбу, а у листі до осоружного Лукаша Ґурки написала, що скоріше помре, ніж буде йому належати. Вона відмовилась вважати свого чоловіка законним, бо на цей час була уже зацікавлена князем Симеоном Слуцьким і проявила вольовий характер.
Напочатку все складалося добре. Королю Сигизмунду ІІ Августу було не до полювання за Гальшкою Острозькою та її шлюбним «віном», були нагальніші клопоти: королева-мати, ображена на сина, Польщу і весь світ, надумала покинути країну. Від'їжджаючи, Бона Сфорца ухитрилася до дна спорожнити королівську скарбницю та ще й продати прибуткові посади на кілька років вперед. А потім почалася Лівонська війна з Іваном Грозним за контроль над прибалтійськими землями – перша війна, в якій офіційно згадується про участь українського козацтва.
Так що наші втікачки провели у Львові кілька тихих років, особливо не привертаючи до себе уваги. Але на прощання вони воістину гучно гримнули дверима!
У 1559 році руки короля нарешті дійшли до вирішення "проблеми Гальшки". Змусили до цього Його Королівську Мосць безперервні нарікання Лукаша Ґурки, який так і не зміг заполучити ні молодої вродливої дружини, ані приналежних їй острозьких маєтків. Король надіслав грамоту, у якій наказав львівському старості Пйотру Бажому відібрати Гальшку в матері та віддати Лукашу Ґурці – її законному чоловікові.
Спершу староста міста намагався діяти мирно, але почув від Беати, що вона швидше вб'є і дочку, і себе, ніж підкориться насильству. Отож, почалася справжня війна. Разом із сильним збройним загоном до Львова прибули брати Ґурки, до них приєдналися магістратські слуги, монастир був узятий в облогу, до того ж на нього були наведені зняті з Порохової вежі гармати (довго ще показували отці-домініканці сліди від їх ядер на монастирських стінах).
…І тут княгиня Беата Острозька викинула нечуваний фортель! Попри строгості облоги, неможливо було не впускати до монастиря сліпих і жебраків, яких на Русі споконвіку дуже шанували. Один такий старець-жебрак, намацуючи костуром дорогу, ввійшов у монастирську хвіртку, а тоді відкинув палицю разом із жебрацьким лахміттям, під якими були одягнені багаті княжі кармазини, і вступив у кімнати Беати. Вона ж радісно його привітала і тут же представила Гальшці її нового мужа – князя Симеона Юрійовича Слуцького – сина Юрія Семеновича Слуцького-Олельковича і Гелени Радзивилівни, отже – внука княгині Анастасії Слуцької і двоюрідного брата Василя-Костянтина Острозького. За переказами, князя Симеона Слуцького обвінчали з княжною Гальшкою Іллівною у тому ж таки 1559 році, коли їй було 19 (таємно від короля це вінчання спланував уже згадуваний віленський воєвода Микола Христофор Радзивілл «Чорний»).
Рід князів Слуцьких – освічений, багатий і впливовий, крім того, це одруження давало Гальшці змогу повернутися в лоно сім'ї, помирившись з могутнім дядьком, Василем-Костянтином. Та й за віком наречені пасували одне одному, Семену Юрійовичу - трохи більше тридцяти, Гальшці - двадцять.
Шлюб Гальшки й Слуцького в обложеному монастирі видавався дещо театралізованим, але попри все історично правдоподібним.
Вінчання провів монах, канонічні сумніви якого втихомирила величезна грошова винагорода. Тим часом облога монастиря тривала і гармати били. Монастир опирався вечір та ніч, а на ранок виявилося, що у захисників немає води. Міський староста наказав перекрити водогін. Монастирська брама розкрилася і Пйотр Бажий знову представ перед Беатою, читаючи їй наказ короля. Вона ж розреготалася йому в обличчя, повідомивши, що дочка її знову вийшла заміж, шлюб здійснено і довершено. На це львівський староста відповів, що такий шлюб без згоди королівської милості недійсний – і перед людьми і перед Богом – і тут же, разом зі слугами, зайшов в кімнати Гальшки Іллівни та вивіз її. Дівчину силоміць віддали деспотичному і чванливому Лукашу Ґурці, що був присутній під стінами монастиря зі своїми озброєними людьми.
Отож, Ґурка якнайшвидше перевіз Гальшку через Познаньщину в родовий замок у Шамотулах. Тут, у своєму родовому гнізді, він намагався добитися її прихильності, спершу по-доброму, ласкою і вмовляннями. Але все даремно… В молодої княгині нарешті прокинулася родова гордість, вона так і не згодилася визнати Лукаша Ґурку своїм чоловіком.
Таке положення справ насправді було дуже вигідним для короля – доки те, та доки се, а маєтності Гальшки Іллівни Острозької залишалися під Його Мосці королівським наглядом.
Матері Беаті залишалася тільки помста, яку вона почала здійснювати негайно: вона переписала всі свої та Гальшчині острозькі володіння на любого її серцю князя Симеона Слуцького, бо вважала і надалі його своїм законним зятем. Перш, ніж підписатися, княгиня-мати трохи подумала і витребувала від Слуцького довіреність на управління ними. Що він, не задумуючись, зробив… Його Королівська Мосць, король Сигизмунд ІІ Август, не особливо звертав увагу на ті скарги, якими княгиня Беата Острозька засипала його самого, єпископа-«примаса» Станіслава Чарнковського, першого серед католицького єпископату Польщі, та інших державних мужів. Зрештою, король доручив «примасу» розібрати справу з юридичної точки зору. Бідолашний церковний ієрарх опинився в незавидному положенні: і тут сильні, і там можні, і у Варшаві шлюб, і у Львові шлюб, як не Лукаш Ґурка накаже його убити, то княгиня Беата отруїть. Написав, бідолаха, що сидить «як мертвий і в постійній гризоті».
Не дивно, що підстаркуватий Лукаш Ґурка тяжко ревнував Гальшку Іллівну до коханого їй князя Симеона, то ж згодом князя було змовницьки вбито, і на доказ його смерті Гальшка отримала відрубану руку свого вінчаного чоловіка з обручкою. Гальшку ув’язнили у Шамотульській вежі.
За іншою офіційною версією, що дійшла до єпископа Чарнковського,
князь Слуцький помер від нещасного випадку – втопився начебто. Полегшено зітхнувши, королівський «примас» пояснив княгині-матері Беаті, що тепер, коли її дочка овдовіла, не годиться робити її ще й розлученою. Беата у відчаї запропонувала Ґурці 50 000 золотих за звільнення доньки. «Примас» оголосив, що за таке обидві сторони повинні стати перед судом у Пйотрикові. Замість цього, розлючений граф Лукаш Ґурка остаточно замкнув непокірну дружину в Шамотульській вежі…
Мати, Беата Острозька, ще довго не могла змиритися із вчиненим над донькою насильством і розпочала ряд процесів проти Гурки, останній з них датувався 1565 роком. Тоді княгиня-вдова здійснила ще один несподіваний відчайдушний крок: хоча їй було вже близько 50-и, вона повторно вийшла заміж.
Обранець Беати, Альбрехт Ласький, воєвода серадзький, на 21 рік молодший від неї, був рідкісним навіть для свого бурхливого часу негідником. Попри молодий вік, за ним уже тягнувся шлейф численних звинувачень у розбої та грабунку.
Дуже швидко новий чоловік відібрав «у віно» всі маєтності Беати, а її саму зіслав у замок Кєжмарк, що у Спіжиній долині в Угорщині. Звідти вона посилала розпачливі листи, благаючи про заступництво імператора.
Отак, волею долі, і мати, і донька опинилися в однаковому становищі, а їх могутній родич князь Василь-Костянтин Острозький і пальцем не ворухнув, щоб врятувати коли не братову, то хоч єдине дитя покійного брата Іллі. Ну, і Його Королівська Мосць, якому, нагадаю, таке положення було дуже вигідним, теж… Нарешті, втручання імператора визволило Беату, але була вона така виснажена духом, квола і хвора, що не спромоглася навіть повернутися додому – померла в Кошіце.
Молода княгиня Гальшка-Ельжбьєта Іллівна Острозька залишилась без захисників і прожила в Шамотульській вежі близько чотирнадцяти років.
Гурка наказав одягти на обличчя дружини маску, щоб ніхто не бачив її красу. Із вежі вона могла робити лише одну прогулянку – підземним коридором у костьол, де за ґратами могла прослухати месу. Люди називали її «Чорною Княгинею» через жалобний одяг, який постійно носила вона ще з часів втрати молодого князя Дмитра Сангушка. свого першого шлюбного чоловіка. За час, проведений у вежі, прочитала молода княгиня багато книг.
Після смерті матері Гальшка Іллівна начебто стала ледь терпиміше відноситися до свого квазі-мужа, навіть показалася з ним кілька разів публічно на великопісних прийомах при королівському дворі. Але своїм чоловіком його так і не визнала, їх шлюб так і залишався таким хіба що на папері. Свободу Гальшка здобула лише напочатку 1573 року, після смерті Лукаша Гурки. Спадкоємці Гурки навіть не намагалися розпочати судовий процес за володіння Гальшки, зате батькова рідня (в особі князя Василя-Костянтина Острозького) нарешті згадала про неї.
Отримавши довгождану волю, княгиня Єльжбьєта-Гальшка повернулась до стрийка, князя Острозького, передала йому управління своїми родинними маєтками. Мала намір вийти заміж за Яна Остроруга, та стрийко не допустив того, не бажаючи віддавати Остроругу за неї шлюбний «викуп». По тих подіях переїхала княгиня проживати до Дубного.
У польських хроніках епохи Середньовіччя, а також у працях істориків XVIII–XIX століть зустрічаються згадки про психічну хворобу Гальшки, що нібито вона втратила розум і доживала свої роки у Дубно на утриманні дядька (стрийка) – Василя-Костянтина та двоюрідного брата Януша Острозького. Та після 1573 року були знайдені документальні свідчення того, що Гальшка Іллівна вела на той час численні господарські справи, виступала перед свідками в суді. Про ясність її розуму свідчить і складання княгинею в місті Турові заповіту-«тестаменту», що датується 16 березня 1579 року. У своєму заповіті Гальшка Острозька заповіла 6 тисяч кіп литовських грошей на розвиток шпиталю й православної академії, що планував відкрити в Острозі її дядько:
[i]«…на шпитал і академію Острозскую, на монастир святого Спаса неподалік Луцка над рікою Стиром і на селі Дорогиню шест тисячей личби литовської».[/i]
Таким чином, Острозька академія з'явилася з волі та за кошти княгині Гальшки-Ельжбьєти Іллівни Острозької. Це свідчить про те, що Гальшка була меценаткою доби пізнього Середньовіччя. Завдяки Гальшці та її дядькові, князю Василю-Костянтину Острозькому постали «Волинські Афіни» – центр культури та освіти в Острозі.
Наприкінці життя Гальшка прийняла православ'я, про це свідчать дарунки православним храмам і монастирям. Останні роки життя Гальшка провела в Закриниччі на Поділлі, у так званому замку на водах, де й померла в 1582 році у 43-річному віці. Старі українські повір’я та легенди розповідають, що коли молодий місяць виходить з-за хмар і місячне світло м'яко падає на страшні стіни Шамотульського замку, біля однієї з веж з'являється жіноча фігура в Чорному і досі оплакує своє нещасне кохання…
Деякі джерела твердять, що загинула Гальшка (Єлизавета) Іллівна Острозька під час татарського нападу. Вкрай сумнівно: сподіваючись одержати за Гальшку величезний викуп, татари в жодному разі не вбили б її, коли б вона потрапила в полон, і постаралися б, щоб вона не стала випадковою жертвою.
Так що нам залишається лише здогадуватися - чи то смерть наступила через хворобу, чи то доля або й сама Гальшка не захотіли, щоб нещасна князівна ще раз стала предметом торгу. Історик того часу написав: [i]"Доля вилила на цю жінку повну чашу скорботи. Не було в неї ні хвилини щастя".[/i]
За рівнем популярності в читаючої і пишучої публіки Гальшка впевнено випереджає більшість своїх сучасників та земляків, включаючи Дмитра Вишневецького та Івана Федорова, поступаючись хіба що своїй історичній ровесниці – Роксолані-Хуррем.
А ще існує чи то міф, чи переказ, що мовляв не померла молода нещасна княгиня, а перетворилася на Птаху, а було це так:
[i]«…Одного дня, коли сиділа Чорна Княгиня й дивилась в безодню, яка відкривалась з вікон балкону, все пережите знову промайнуло перед очима, неначе це було сьогодні. Пригадалась церква, і вітер, і свічки. А далі. А далі вона побоялась ще раз побачити те страшне і, немічна, викинулась у вікно балкону. Та вниз не впала, її підхопив і поніс на своїх крилах вітер. В тихі місячні ночі часто бачили, як вона з розпущеною косою гарна-прегарна, такою якою була в п'ятнадцять років, в білому серпанку витає над Замковою горою і жалібно чайкою кигиче, щоб добрим людям повідати про свій вічний сум і жаль за марно втраченим життям, яке у неї відібрали злі пожадливі людці – король і його свита, і Зборовські… і ненависний тиран Лукаш Гурка… і, зрештою, її віроломна мати-змовниця Беата».[/i]
Чи ж мала Гальшка Іллівна Острозька спадкоємців, чи так і зійшов це незбагненний цвіт молодої дивовижної вроди на безвість?
Краєзнавцем-дослідником Миколою Пашковцем, який досліджував постать Северина Наливайка, припущено на основі історичних джерел, що княжна Гальшка Острозька у 1554 році народила сина від князя Дмитра Санґушка. Але князя було вбито, Беата Костелецька, щоб дитина не заважала в її подальших інтригах стосовно майбутньої долі Гальшки, віддала його на всиновлення у вірну Острозьким родину Наливайків до Гусятина. Цим хлопчиком міг бути Северин Наливайко, тому що рік народження дитини Гальшкою та приблизний рік народження Северина сходяться. Така гіпотеза може пояснити довірливі стосунки між князем Василем-Костянтином Острозьким і сином селянина Северином Наливайком. Спочатку Дем'ян Наливайко, а пізніше Северин перебували при дворі і були не простими слугами: Дем'ян виконував роль особистого духівника князя, Северин був командувачем особистої охорони князя. Це свідчило про велику довіру князя.
Про те, що у Гальшки був син, мова йде у волинських легендах:
[i]«Син її не загинув. Він пережив свою матір. Його вигодувала своїм мужицьким молоком бідна селянка. Коли підріс, йому розповіли всю правду, і він схимником поселився в кам'яній печері, що біля Межирича, з якої щодня бачив княжий замок. Люди його любили й поважали за добре серце, за гарні поради і готовність кожному прийти на допомогу. Вечорами, коли темрява покривала всю землю, цікаве око могло побачити, як він довго простоював на колінах з заломленими вгору руками. Мабуть, сердешний молився за свою нещасну матір».[/i]
Неоднозначно оцінює постать Северина Наливайка у своїх історичних студіях Михайло Грушевський:
[i]«Скоро по смерти – а, може, ще й за життя, Наливайко виріс до розм[/i]ірів бунтівника – претендента на корону, кандидата на українського короля».
***
Доля вродливої, мудрої та нещасливої української княгині з роду Островських дала плідний матеріал історикам, релігієзнавцям, митцям та мистецтвознавцям, а також літераторам багатьох поколінь – української, польської та чеської сторін – для створення численних творчих інтерпретацій її життя та образу. Така вже парадоксальна залежність між трагічними подіями та постатями – і майстрами пензля і пера, що чим буремніші сторінки життєписів, тим палкіше бажання торкнутися їх творчою уявою і розгадати нерозгадане, приховане за лаштунками Часу. Так і з Гальшкою… Портрети її вроди писані вже пізніше, інтерпретовані з образу її матері Беати. А щодо української літературної спадщини, то кілька прізвищ є безпосередньо пов’язані з іменем Гальшки Іллівни:
1) Отець Іван Гушалевич – галицько-руський поет, письменник, драматург, священник УГКЦ, написав повість «Гальшка. Острозька княжна. Історична повість XVI ст.»;
2) Петро Угляренко – написав роман «І був ранок, і була ніч…»;
3) Сценічний постановник театру «Бенюк і Хостікоєв. Театральна компанія» Андрій Батьковський разом з київським режисером Мирославом Гринишиним поставили виставу «Гальшка Острозька». Андрій Батьковський адаптував для вистави однойменний рукопис відомого українського філолога та історика Омеляна Огоновського, написаний ще в кінці XIX століття;
4) Образ Гальшки змальовано і у творах молодих українських поетес.
Так, поеткою Іванною Голуб'юк у 2008 році написано вірш
«Привид Гальшки Острозької»:
[i]«…Панно з вустами спілої вишні,
панно з очима карими,
дайте вгадаю, що з того вийшло, — вас бо покарано.
Вас бо посаджено в вежу муровану,
грізна сторожа,
для світу сього вас немає.
Заховано панночку гожу…».[/i]
5) Світланою Луцковою написано поему «Плач за рожевою птахою» .
[i]«…Я залишаю людям заповіт.
Ви чуєте: земля весною дише.
Колись, напевно, цей упертий світ
Ще стане справедливим і мудрішим,
Небесне возз'єднає і земне,
І зійде справжнє сонце в краї отчім.
Дарма, що все коли-небудь мине:
Я залишусь твоїм, Остроже, зодчим...";[/i]
6)Доля та діяльність Гальшки привабила і українського художника Юрія Нікітіна. Ним у 1998 році було створено портрет княгині.
2017 рік.
[i]Література:
1.Антонович В. Б. Изследование о городах юго-западногокрая. – Т. І. – С. 71-72.
2. Гординська А. Гальшка Острозька – Чорна Княгиня. Нещасливі шлюби найбагатшої нареченої. // «Історична правда» від 12/05/2011.
3.Гулашевич І. Гальшка. Острозька княжна. Історична повість XVI ст. Поема. – Львів, 1883 р.
4.Дем'янчук О. Непризнаний син Гальшки Острозької? чи Пошанівок відважного ватажка // Вісті Рівненщини. – 2010. – № 7 (18 лют.). – С. 11.
5.Дем'янчук О. Пані фундаторка // Україна молода. – 2009. – № 68 (14 квіт.). – С. 14.
6. Żelewski R. Górkowa Elżbieta (Halszka z Ostroga 1539 –1582). – Warszawa,1911. – S. 424.
7.Жертва інтриг магнатських: [Княжна Гальшка] // Волинь в легендах і переказах. Упоряд. П.Андрухов. – Остріг, 1995. – С. 13-15.
8.Заповіт княжни Гальшки Острозької 1579 р.,березня 16. // Острозька давнина: Дослідження. і матеріали. – Острог, 1995. – Вип.1. – С. 110-111.
9.KempaTomasz. Dzieje rodu Ostrogskich. – Toruń, 2002.
10.Ковальський М. Гальшка, княжна Острозька. Джерела і література про Гальшкукн. Острозьку // Етюди з історії Острога: Нариси. – Острог, 1998. – С. 29-81.
11.Kuchowicz Zbigniew. Wizerunki Niepospolitych niewiast staropolskich XVI—XVIII wieku. – Łódź, 1972
12.Луговий О. Княжна Гальшка Острозька // Вісті Рівненщини. – 1997. – 3 жовтня.
13.Над Іквою-рікою. Літературно-мистецько-краєзнавчий альманах / Упоряд. Л. Пшенична. – Дубно, 2007. – 240 с.
14. Niesiecki Kasper. Korona Polskaprzy Złotey Wolnosci Starożytnemi Wszystkich Kathedr, Prowincyi y Rycerstwa Kleynotami Heroicznym Męstwem y odwagą, Naywyższemi Honorami a naypierweyCnotą, Pobożnością y Swiątobliwością Ozdobiona … – T. 3. – Lwów : w drukarni Collegium Lwowskiego Societatis Jesu, 1740. – 938 s. – S. 433.
15. Пашковець М. Історія, цікавіша за роман. Загадка походження Северина Наливайка // День. . – №42-43 (3443-3444), 11-12 березня. . – 2011.
16.Пашковець М. Северин Наливайко, князі Острозькі та історична велич України - Русі / М. Пашковець, Я. Пляс. – К., 2011. . – 544 с.
17. Poczet Królów i Książąt Polskich Jana Matejki. – Warszawa, 1896.
18. Сергійчук В. Дм. Вишневецький // Володарі гетьманської булави: Історичні портрети / Автор передмови В. А. Смолій. – К.: Варта, 1994. – 560 с. – С. 11.
Видрукувано у часописі "Дзвін" №7 за 2018 р.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808707
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 03.10.2018
[color="#ff0000"]Сьогодні, в цей чудовий осінній сонячний день - останній день вересня - вітаю усіх жінок і дівчат, хто з народження наречений [b]Вірою, Надією, Любою та Софією [/b]з іменинами. Сонця Вам, дорогі - в душі і в серці. А жінкам-поетесам ще бажаю сонячних промінних поезій, аби черпали свою наснагу з щедроти невичерпної Матінки-Природи, а мудрість - з висоти Небес! На многая літа...
[/color]
На сайті Клубу Поезії вже видрукуваний мною вірш-присвята [color="#ff0000"]"ТРИ ДИВНІ ДІВИЦІ"[/color], отож посилаю усіх цікавих на авторські сторінки СІРОМАНКИ:
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=752994
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808382
рубрика: Поезія, Вірші до Свят
дата поступления 30.09.2018
[color="#ff0000"]Вітаючи усіх [b]з Другою Пречистою[/b], з побажаннями добра і миру нашим оселям і родинам, а відтак і рідній прадідизні, відсилаю охочих почути мою авторську програму на радіо "Воскресіння" [b]"ПРЕЧИСТІ в УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДНОМУ КАЛЕНДАРІ"[/b]
[/color]
http://www.rr.lviv.ua/podcasts/prechysti-v-ukrajinskomu-narodnomu-kalendari/
(З Архіву радіо "ВОСКРЕСІННЯ")
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807387
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 21.09.2018
[color="#ff0000"][b]Як на Іри уродини
та спекли ми коровай -
до щасливої години -
(слово-слово, дві словини!) -
булки,
кренделі,
коржини
для вродливої Ірини -
купно,
браття, випікай![/b][/color]
[color="#ff0000"]ЖАГА ПРАДАВНІХ ДЖЕРЕЛ[/color]
Ми живемо у суспільстві, яке з прадавніх часів змушене було віками лише мріяти про власну Державу – проте якимось незбагненним дивом жило державницьким життям!
Я над цим роздумую, перечитуючи книгу своєрідної поетеси Ірини Вовк. Так от: саме у її творах я постійно знаходжу ту пильну увагу до нашої одвічної звичаєвості, до традицій, забобонів і заклять, молитов і зичень, та й багато чого іншого. І це непросто посилання на відомі чи майже невідомі прадавні тексти – вони в Ірини набираютьваги свідчень своєрідних божеських правил, канонів, законів нерушимих, за якими жили наші предки. І тим викликали подив навіть у нас самих: як же це ми, бездержавні, живемо за тими конституційними приписами, чому вони непорушні на всьому етнічному обширові, чим дорогі, наче правдиві заповіді Божі?
У поезії Ірини Вовк глашатаями цих прадавніх звичаєвих істин стають казково достовірні герої – від Мавок і Лад, Лелів і Перунів, до безіменних носіїв таїни…
[b]Микола Петренко
[/b]
[i](з передмови до ювілейного видання Львівських ПЕГАСІВ
«Вовчі іменини». – Львів: Ліга-Прес)
[/i]
[color="#ff0000"]РІЗЬБЛЕНА МАВКА
[/color]
[i]Монолог скульптора, який мав би вирізьбити поетесу в образі Мавки, зіграному нею в студентському театрі.
[/i]
Кусень брили від скелі відламано -
Чи не витешу Мавку із каменю?
Чи не вирізьблю, чи не виріжу -
Мені в камені тім залишену?
Бачу ж усміх твій, чую твій голос -
Щоб лиш зайве від брили кололось.
Чую подив, а в подиві пісню -
це ж різьблю тебе знану й незвісну.
Вірю в слово, що ти проказала
На Купала, в ту ніч на Купала.
Ти предивна, захована в брилу -
сто сім раз притупилось зубило.
Та проте - ти видніша й видніша,
Ти подоба - чи пісні, чи вірша.
Чи вітрила, чи ватри, чи квітки,
Ти до мене сяйнула - а звідки?
Ні розради, ні втіхи нема мені -
Є лиш вибита Мавка у камені!..
[b]Микола Петренко
[/b]
[color="#ff0000"]ВОВЧЕ ІМЕННЯ[/color]
Намарно споконвік в нас не дають імен:
Ось ти - Ірина, так? Для когось ти - Ірен.
Та не один із нас запевнить поспіша:
У імені твоїм уся твоя душа.
Тож в пращурів своїх ти запитай, коли
Їх за звірячий дух вовками нарекли?
Ти мрійна і палка, ти ніжна, наче шовк,
Ти не вовчиця, ні - ти поетичний Вовк!
[b]Микола Петренко[/b]
[color="#ff0000"]НИТКА[/color]
Тамую спрагу ненаситну -
А це немов на рану бинт:
Це що - це нитка з лабіринту?
Чи може - нитка в лабіринт?
А ти - невже ти Аріадна?
З весняним шумом не збагнеш:
Така зваблива і принадна -
Куди, куди мене ведеш?
Однак - ні краплі остороги,
Веди, щоб я повірить зміг:
Куди б не йшов - усі дороги
Ведуть, куди нема доріг.
***
[b]Володимир Бондаренко
[/b]
[color="#ff0000"]ШЕСТИКУПЛЕТТЯ ПРО ІРИНУ ВОВК
[/color]
Збірки поезій Ірини Вовк: "Дзеркала", "Самоцвіти сокровення, "...І все ж - неопалима", "Семивідлуння"
Чомусь перед дощем
думки - мов кастаньєти...
Антонич був хрущем,
а потім став поетом.
Ірина Вовк вовків
не бачила ні разу
і навіть їх слідів
на стежці до Парнасу.
В ній інша дивина:
крізь урвища й провалля
у світ поезії вона
прийшла із задзеркалля.
Як пілігрим ішла
дорогами натхнення,
Коштовності знайшла
для сокровення.
У пралісах лексем
і зрима, і незрима,
опалена вогнем
"...І все ж - неопалима".
А доки йдуть роки
та десь тече Замбезі -
Хай множаться рядки
окрилених поезій.
***
[b]Богдан Чепурко[/b]
[color="#ff0000"]ГАЛИЦЬКИЙ КЕЛИХ
[/color]
Світанок в Ялті - полудне в Львові:
в дзеркалах сонце колише тишу.
У самоцвітах душа колише
Семивідлуння зірвиголове.
Барвистоцвітно й неопалимо
квітне елегій галицький келих.
Троянди в'януть, і вітер стелить
темне пелюстя на білі зими.
З джмелем на пару джмілка захоче
Густи-джмеліти понад потоком.
Стиснулось серце - кров тихо ойкне:
горять сузір'їв вологі очі.
***
[b]Володимир Олейко[/b]
[color="#ff0000"]ДІВЧИНІ В БІЛОМУ[/color]
Дівчино в білому... Колір цей личить тобі.
Тільки твоя неприступність була ще біліша.
Хочу повірити в твій непідроблений біль.
Навіть повірю. На хвилю. На білу. Не більше.
Довше не втримаєш хвилю у плині юрби,
Що білизну́ розтерзає на тисячі клаптів.
Може, я справді лиш колір твій білий любив,
Не розумівши, крім себе, нікого насправді?..
Я став жорстким у жорстокому плетиві днів.
Я ще повірю. Я потім тобою запла́чу.
Тільки хоч зараз не треба прощати мені.
Хай відійду я від тебе таки не пробаченим.
***
[b]Віктор Неборак[/b]
[color="#ff0000"]З далеких студентських років, із горнила "Франкової кузні"[/color]
- Ірочко! Вітаю тебе з Весною, якої всі ми так чекали, бажаю тобі всього-всього-всього, а особливо - стати неперевершеним науковцем, найвідомішою серед новітньої генерації українських поетес, а ще бажаю, незважаючи на всі ті високі титули, залишатися завжди такою ж товариською і ліричною, якою ми всі тебе знаємо зараз.
...Небо повне ірами тріпотіло крилами
а на очі падали пальці наче ангели
п р о кохання і п р о гай ротик п р о читай...
***
[b]Богдан Смоляк[/b]
[color="#ff0000"]ІРИНІ ВОВК,
ім'я якої означає мир, злагоду, гармонію[/color]
Хоч так, на жаль, з-перед віків:
З вовками жить -
по-вовчи вить... -
Прийшла із миром між вовків -
Поезією повнить світ!
***
[b]Петро Шкраб'юк[/b]
[color="#ff0000"]ФРАШКА
(на збірку Ірини Вовк "Обрані Світлом")[/color]
Душа моя розквітла,
бо й Ірина Вовк - обраниця Світла.
[b]Петро Шкраб'юк[/b]
[color="#ff0000"]ІМПРОВІЗАЦІЯ
звітно-виборні збори у письменників Львівщини[/color]
Сидить Іра в капелюшку,
срібні кульчики у вушку.
Файна Іра, файна днина -
хоч життя і швидкобіжне...
І не Вовк вона Ірина,
тільки Вовченятко ніжне!
***
[b]Микола Петренко[/b]
[color="#ff0000"]ПЕРО З КАПЕЛЮШКА
"Я намалюю пташку (за Превером!)
Я намалюю пташці зелен-трави...
Я намалюю пташці подих вітру...
Я намалюю жар-перо для пташки"...
Ірина Вовк, вірш "Малюнок з пташкою"[/color]
А та пташка наставила вушка
на ліричні твої голоси:
- Те перо - із твого капелюшка?
Не даруй, вже сама доноси!...
***
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805456
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 04.09.2018
[color="#ff0000"]Я люблю старовинні романси, їх ще маленькою чула багато з голосу мами. Якось до нас у Львів приїхав з концертом циганський ансамбль і стара циганка заспівала романс "Две розы" - мене вразили і мелодія, і глибокий зворушливий текст. Нещодавно знайшла - після великої прірви в часі - і текст оригіналу цього чудового романсу, і неменш чудові варіанти виконань. Мені дуже захотілося, аби цей романс зазвучав українською мовою - звичайно, дбаючи про мелодичну відповідність і палітру образів у романсі з'явилося і дещо від мого авторського чуття. Але й по-іншому і не могло бути!! Отож, це не переклад, а переспів. [/color]
https://www.youtube.com/watch?v=pbL6s8Uyp14&feature=player_embedded
[b]ДВІ РУЖІ, [i]старовинний романс[/i]
[i](переспів)[/i]
[/b]
Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.
Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.
Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.
Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…
Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.
* [i]memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.[/i]
[i]13 серпня 2018
[/i]
[color="#ff0000"]Текст оригіналу:[/color]
[color="#ff0000"][b]ДВЕ РОЗЫ [/b][/color]
[i]Музыка Самуила Покрасса
Слова П. Г.
[/i]
Капли испарений катятся, как слезы,
И туманят синий вычурный хрусталь.
Тени двух мгновений, две увядших розы,
А на них немая, мертвая печаль.
Одна из них, белая, белая,
Была как улыбка несмелая,
Другая же алая, алая,
Была как мечта небывалая.
И обе манили и звали,
И обе увяли…
Одна из них, грустная, грустная,
Была как свирель безыскусная,
Другая же – странная, странная,
Безумная, наглая, пьяная.
И обе манили и звали,
И обе увяли…
Они увяли, не цвести им вновь,
А с ними увяла и чья-то любовь.
Счастья было столько, сколько влаги в море,
Сколько листьев желтых на сырой земле,
И остались только две увядших розы,
Две увядших розы в синем хрустале.
[i]Слова і музика романсу написані не пізніше 1924 року.
P/S Автором слів криптоніму [b]"П. Г."[/b] міг бути, поет Павло Григорьєв (Горинштейн), друг і співавтор Самуїла Покрасса, чи Павло Герман. Обоє в 1920-их роках були відомими авторами романсових текстів. За іншими джерелами, слова написав Д'Актиль.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=803002
рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата поступления 13.08.2018
[i]До теми гетьманського та співочого Глухова дуже підходить біографія двох братів Розумовських. Цього року виповнюється 290 років від дня народження Кирила Розумовського і 215 років з часу його смерті. Дати Олексія Розумовського припадають на наступний, 2019 рік. Отож, запрошую у подорож...
[/i]
[color="#ff0000"]Між братами Олексієм і Кирилом Розумами (Розумовськими) 19 років різниці. Старший Олексій потрапив у Петербург часів Єлизавети Петрівни завдяки своєму непересічному дару співака. Юнак українського походження, піднявшись до статусу генерал-фельдмаршала, титулованого князя Священної Римської імперії та графа Російської імперії, а попри все – фаворита цесарівни, її коханця і незабаром таємного чоловіка, він не забув і про свого молодшого брата. Кирилу Розумовському була вготована інша місія – стати останнім гетьманом українського козацтва. Обидва прожили дивовижне, повне доленосними подіями для Російської імперії та України, життя. [/color]
[color="#ff0000"] [b]Олексій Розумовський – з Лемешів у Петербург,
«путі несповідимі…»[/b][/color]
Народився [color="#ff0000"][b]Олексій Розумовський[/b] [/color]17 (28 за ст. ст.) березня 1709 року у селі Лемеші, Київського полку, на Гетьманщині (тепер Чернігівська область), у сім'ї реєстрового козака Григорія Розума та його дружини Наталії Розумихи.
За переказами, козак Григорій полюбляв заглядати в чарчину, при цьому він щоразу хрестився, примовляючи: «Прощай, розуме, завтра зустрінемось». Саме за цю приказку козаки й дали йому прізвисько «Розум», що згодом не лише прив’язалося до рідних, а й стало прізвищем видатного козацького роду –Розумів (Розумовських).
Перший син Розума – [color="#ff0000"][b]Олекса,[/b][/color] маючи неабиякий хист до співу, з дитячих років співав у церковному хорі. Якось у їхньому селі Лемеші (нині Козелецького району Чернігівської області) зупинився, щоб перекувати коней, російський полковник Вишневський із Петербурга. Почувши «янгольський тенор» 22–річного хлопця, він вирішив забрати «співучого козелецького козака» до столиці. Олекса залишав рідне село проти власної волі – батька вже не було в живих, сім’я дуже бідувала, але відмовитись від «пропозиції» царського слуги він не міг.
У Петербурзі молодий Розум продовжив співочу кар’єру. Завдяки чудовому голосу його прийняли співаком до церковного хору. Полковник Вишневський рекомендував його обер-гофмаршалу графові Левенвольде, а той 1731 року дав Олексі Розуму місце в хорі імператорських півчих (під прізвищем Розумовського). «Причепурений та добре вбраний, Олекса Розум почав співати в палацовій церкві, і на нього звернула увагу цесарівна ’Лизавета. Ніжний тенор, козача врода скорили серце веселої Петрової доньки, і вона закохалась у співака», – пише в своєму дослідженні журналіст та історик Євген Онацький. Невдовзі Олексій, як його називали при дворі, стає фаворитом доньки Петра І. У той час її обранцем був інший Олексій – ординарець, солдат (а згодом унтер-офіцер, прапорщик Семенівського полку) Шубін, але вона побоювалася його норовистої вдачі і почала задивлятися на Розумовського. Відтак переконала графа Левенвольде поступитися їй молодим співаком.
Олексій став спершу придворним співцем, а коли почав втрачати голос — бандуристом при цесарівні Єлизаветі. Приблизно тоді ж Шубіна за наказом імператриці Анни заслали до Сибіру. Його місце при Єлизаветі звільнилося. Подруга і родичка цесарівни, Анастасія Ізмайлова, зробила, за її наполяганням, пропозицію молодому Розумовському, яка і була прийнята: він з'явився серед придворних Єлизавети і незабаром став відомий як її коханець. Цесарівна підвищувала Розумовського, як могла, і незабаром зробила його головним інтендантом свого двору. По смерті імператриці Анни й незадовго до свого сходження на престол Єлизавета призначила його своїм камер-юнкером.
Слід зазначити, що майбутня імператриця Елизавета була вельми охоча до українських парубків – у монаршому дворі придворним бандуристом служив ще один козелецький козак Григорій Любисток, який спробував втекти, але за наказом царівни був упійманий і повернутий у Петербург. Проте тимчасова відсутність Григорія Любистка відкрила Олексі шлях до серця цесарівни. За свідченнями сучасників Миколи Ханенка та Якова Маркевича, Розумовський потім усе життя був вдячний Любисткові.
Після палацового перевороту в 1741 році, коли на імператорський престол вступила Єлизавета Петрівна, Олексій Розумовський, що відіграв у перевороті особливо значиму роль, отримав вагомі важелі впливу на систему російського царату. Це дозволяло йому проводити проукраїнську політику, сприяти проханням і клопотанням української старшини. У день коронації Єлизавети І Олексій Розумовський став кавалером ордена Андрія Первозванного, підполковником лейб-гвардії Кінного полку.
Таємне вінчання з імператрицею наступного після коронації – 1742 року, (без права наступництва на трон) – ще більше посилило позиції Розумовського. Відбулося таємне вінчання у підмосковному селі Перово (звідси родинна гілка графів Перовських). Весільним подарунком від Єлизавети Олексію був Ани́чків палац, найстарішій на Невскому проспекті – один з імператорських палаців Санкт-Петербурга, біля Аничкового мосту на набережній річки Фонтанки. Свою назву палац дістав від Ани́чкового мосту.
Після вінчання Розумовський поселився в Петербурзі поряд із покоями імператриці: вранці царське подружжя разом снідало. З цього часу борщ і вареники поселилися в царському меню. Найбагатша людина імперії, Його Світлість граф Олексій Розумовський залишався собою: скромним, набожним, любив полювання, гру в карти. На той час він уже був помітною фігурою в Російській імперії. Натомість висока, струнка сіроока красуня-імператриця Єлизавета Петрівна не позбулася в шлюбі своїх особливих великосвітських примх: з дня своєї коронації цариця не одягала жодної сукні двічі (у її гардеробі було 15 тисяч суконь).
На вінчання Олексія з Єлизаветою до Петербурга запросили його рідних – матір Наталку Розумиху та сестер, Наречений особисто вийшов зустріти матір, але вона не признала в статному благородному чоловікові свого сина. Олексієві довелось показувати родимі плями, аби довести це.
Царське подружжя таємно повінчав Федір Дуб’янський – духівник царської родини. І ця обвінчана пара щонайменше мала шлюбне церковне свідоцтво. Та коли померла Єлизавета Петрівна, і на трон, після того, як було задушено Петра ІІІ, прийшла Катерина ІІ, над Олексієм Розумовським нависла смертельна небезпека.
Царенаслідниця знала, що Олексій та Єлизавета були обвінчані. Катерина боялася, що Олексій Розумовський може претендувати на престол. В цій ситуації вона прислала гвардійців Орлова, які їй допомогли стати імператрицею, у палац Розумовського, аби він підтвердив, чи є у нього свідоцтво про шлюб. Очевидно, він зрозумів, що йому буде після того, як він документ покаже, а тому й сказав, що ніякого свідоцтва немає.
До слова, збереглася картина ще із XIX століття, на якій зображений старий із обвислими вусами Олексій Розумовський, в напівтемній кімнаті спалює шлюбне свідоцтво, а за вікном видно, як гвардійці Орлова сідають на коней.
Олексій Розумовський не залишається осторонь українських проблем – часто зустрічається з козацькими старшинами, які приїздять у Петербург, допомагає у задоволенні прохань та клопотань. Дехто з істориків натякає, що прихильність Розумовського доводилось «купувати», підносячи йому коштовні дарунки. Втім підтвердження (як і спростування) цьому немає. Зрештою, саме завдяки Олексі Розуму вдалося добитися від Єлизавети відновлення деяких вольностей та автономних прав українського козацтва та української православної церкви. У 1745 році завдяки його клопотанням було відновлено Київську митрополію. Ідучи назустріч проханням Ро-зумовського та української старшини, імператриця відновлює гетьманство. Гетьманську булаву на Глухівській раді 1747 року отримує Кирило Григорович Розум-Розумовський.
Після смерті Єлизавети Розу¬мовський-старший пішов у відставку з посади генерал-фельдмаршала. На противагу братові Кирилу, він не брав участі в палацовому перевороті Катерини II. Але зміг заслужити прихильність і цієї цариці. Як писала про Олексія у своїх записках Катерина II, «не маючи будь-якої освіти, він мав широкий розум; обсипаний почестями, він не вирізнявся гордістю. Рисами його вдачі були щедрість і великодушність, але був крутим і важким на руку у нетверезому стані». Сучасники відзначали, що Олексій Розумовський «був ласкавий, поблажливий, привітний у поводженні з молодшими, любив клопотатися за нещасних і користувався загальною любов’ю».
Олексій Григорович Розумовський доживав віку в Аничковому саду в Петербурзі — у подарованому Єлизаветою палаці. Помер граф 62-річним 6 (17 за ст.ст.) липня 1771 році у Петербурзі. Похований у Благовіщенській церкві Олександро-Невської Лаври у Санкт-Петербурзі.
За весь час свого життя в російській столиці Олексій Григорович лише одного разу зміг побувати в рідних Лемешах.
Люди, звичайно, пам’ятають і знають цей рід. У Козельці і навколишніх селах за тих часів було побудовано багато церков, чоловічий монастир, школу. Залишилася садиба Драганів (гілки роду Розумовських), де під час приїзду 1744 року зупинялися Олексій Розумовський із царицею Єлизаветою. Про приїзд коронованої пари в Україні ходять легенди та бувальщини. Ось, наприклад, про приїзд Єлизавети розповідають таке: щоб привітати імператрицю, козацькі старшини зібрали всі війська, які тільки були, вбрали їх у нові однострої. Але й цього було замало. Тож по всьому напрямку руху царського кортежу козаки з тих шеренг, які Єлизавета вже проїхала, переїздили вперед. І так до самого Глухова. Кажуть, ті козацькі хитрощі мали неабиякий ефект – Єлизавета І відновила гетьманство, побачивши єдність і велику силу козацтва. А поза тим, вона виконала свою обіцянку – слово, яке дала своєму чоловіку Олексію.
Є щоденник подорожі Єлизавети Петрівни Україною – від Стародуба до Києва. Там розписано, хто і як кожного дня її зустрічав. До речі, цікава деталь: коли царицю Єлизавету І зустрічали в сусідньому з Лемешами Козельці, і лакеї відкрили дверцята карети, то перше, що вона зробила, ставши на українську землю, стала на коліна перед матір’ю свого чоловіка – простою козачкою Наталкою Дем’янівною Розумихою. Це було закономірно і говорило про виховання Єлизавети, адже вона таким вчинком виявила повагу до свого чоловіка.
Існує також легенда про позашлюбну дитину Олексія Григоровича, яку він покинув разом із її знедоленою матір’ю, їдучи ще молодим і невідомим Олексою Розумом із Лемешів у Петербург.
Час від часу у Лемешах з’являлися самозванці, які називали себе нащадками Розума-старшого. Починаючи з 1991 року, на Козелеччину приїжджають і засвідчені Розумовські – цілими делегаціями, аж до 15 осіб. Так, наприклад, Андрій Розумовський, далекий нащадок з Аргентини, почувши зворушливу історію свого предка, прибув сюди, аби й самому повінчатися в одній із побудованих його прадідами церков. Зокрема, церква Трьох Святителів була зведена у 1755 році на замовлення Олексія Розумовського. Храм побудували над могилою батька – козака Григорія Розума. Церква була названа в ім'я трьох святителів – Григорія Богослова, Василія Великого та Іоана Златоуста – Григорій Богослов був патроном Григорія Розума. Хоч, за церковними документами, замовником храму був Олексій Розумовський, за будівництвом, швидше за все, наглядала і доводила до пуття його мати, козачка-вдова Наталка Розумиха.
[color="#ff0000"][b] Ліна Костенко: Стара церковця в Лемешах
[i](фрагмент)[/i][/b][/color]
«Історія стоїть біля дороги
та й дивиться, хто їде по соті.
Йде череда, туман взяла на роги.
А он село, що зветься Лемеші.
Десь там жила Наталка Розумиха,
Грицькова жінка, гарна й молода.
Як ще був жив, набралася з ним лиха,
такий він був п'яндига й гуляйда.
Але й козак! Просмолений, як човен.
Жагучо любий до безтями рук.
Як він умер, весь світ, сльозами повен,
в дощах стояв по самий Базавлук!
Вона ж його ні словом не вкорила.
Ходила до могили припадать.
А двох синів, Олексу та Кирила,
в капелу царську мусила віддать.
Коли ж сини доскочили пошани,
приїхала вона у Лемеші.
Мов янголи, співали клирошани
за упокій козацької душі —
в тій церкві, що Наталка спорудила
на тому місці, де Грицьковий гріб.
А двох синів, Олексу та Кирила,
у тій же церкві висповідав піп.
Один був мужем вінчаним цариці,
сподобивсь другий навіть булави.
Вона молилась: — Грицю, чуєш, Грицю!
Хоча б на мить устань та оживи!
Та подивися на свою Наталку,
що за твої одмолені гріхи
яку он долю виспівали змалку
підпаски наші, наші пастухи!
Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
вони ж тут руки дряпали в шипшині,
вони ж на цьому вигоні росли.
А ті ж то гуси, гуси-лебедята,
та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!..»
[color="#ff0000"][b]Кирило Розумовський –
«золота осінь української Гетьманщини»[/b][/color]
[i] 5 травня 1747 року – російська імператриця Єлизавета І видала указ «Про буття в Україні гетьмана згідно тамтешніх прав та звичаїв». Указ став до певної міри несподіванкою, адже від 1734 року гетьманів в Україні не було, як не було й серйозних передумов для відновлення гетьманства. В 1750 році гетьманом був обраний 22-річний Кирило Розумовський, але в 1764 році гетьманський уряд так само несподівано скасувала Катерина ІІ.
Генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької імператорської академії наук, граф і останній козацький гетьман Лівобережної України – [color="#ff0000"]Кирило Григорович Розумовський.[/color]
[/i]
Біографи братів Розумовських – [color="#ff0000"][b]Олексія та Кирила[/b][/color] - відзначають, що сім’я українця Григорія Розума була такою бідною, що в дитинстві Кирило пас кіз, причому не своїх.
Історики зауважують, що в єлизаветинську епоху талановиті люди з низів могли проявити себе, показавши свої особливі здібності і заслуги перед імперією, і зайняти досить серйозні посади в ієрархічній драбині влади. Кирило Розум-Розумовський не був у їх числі – його життєва історія зовсім інша. Завдяки своєму братові Олексію, який був фаворитом і таємним чоловіком імператриці Єлизавети, один брат допоміг іншому зробити успішну кар’єру. По вінчанню з імператрицею, Олексій Григорович забирає до себе в Петербург молодшого брата Кирила і, не маючи можливості навчатися самому (він вже був для цього застарий), забезпечує 14-літньому Кирилові освіту в кращих університетах Берліна, Страсбурга, Кеніґсберга. Юний Кирило здобуває знання під керівництвом таких відомих вчених, як Ейлер і Штрубе. Відразу після повернення з-за кордону 18-річного Кирила – за сприяння Єлизавети, а отже, передусім за сприяння Олексія –призначають президентом Петербурзької академії наук (цю посаду обіймав Кирило Розумовський більше 50 років, і саме він представив світу Старої Європи Михайла Ломоносова).
У тім часі імператриця нагороджує братів графськими титулами.
Після повернення з-за кордону Кирила Григоровича одружили з аристократкою, донькою флотського капітана – Катериною Іванівною Наришкіною, яка дуже швидко народила йому дітей. Катерина Наришкіна доводилася троюрідною сестрою імператриці Єлизаветі I. Рано втратила батьків, виховувалася стрийком Олександром Наришкіним, впливом державним діячем часів Петра I та Анни I. Згодом Катерина стає фрейліною цесарівни Єлисавети Романової, а в 1741 році статс-дамою.
27 жовтня 1746 року відбулося вінчання Наришкіної з Розумовським. На весіллі Кирила та Катерини були присутні іноземні посли і сама Єлизавета, шлюбна церемонія мала всі ознаки справжніх царських урочистостей. Як посаг Розумовський отримав великі землі на території сучасної Москви та Московської області, а від монархині — відновлення гетьманства та невдовзі булаву гетьмана «всея Малыя России, обоих сторон Днепра и войск запорозских».
Варто відзначити, що XVIII століття, в якому жили Кирило та Олексій Розуми, можна охарактеризувати, як епоху просвітництва. Разом з тим, практично в усіх європейських країнах відбувся процес абсолютизації монархії. Росія не виняток – в цей період вона стала називатися імперією. Для українських земель це означало, що вони повинні були стати частиною великої держави. Відповідно і таке явище як Гетьманщина мало відійти в минуле.
Це б і неодмінно сталося, якби Росія не почала чергову війну з Туреччиною, в якій імперії було не обійтися без стабільної України. Бажаючи отримати підтримку козацької старшини, імператриця Єлизавета поставила питання про відновлення гетьманщини, і на політичній арені з’явився останній козацький гетьман – Кирило Розумовський.
Коли в 1747 році Кирила Григоровича призначили на посаду гетьмана, він навіть засмутився, оскільки сильно звик до столичних розкошів і не хотів залишати Петербург. Обирали Кирила Розумовського в тодішній гетьманській столиці Глухові заочно – він на цей час був з родиною у Петербурзі. І лише суворе братове слово та царський указ змусили його взятися до керівництва. Кирило приїхав до Глухова вже як гетьман аж через рік – у 1749 році. Розумовський довго не перебував в Україні – кілька місяців, і повертався назад у столицю. Родина Розумовських періоду його столичної кар’єри постійно перебувала у Санкт-Петербурзі.
Однак, як і його брат Олексій, Кирило будучи «російським графом», все ж залишався в душі щирим українцем і на посаді гетьмана хотів хоч щось зробити для своєї рідної землі. Взявшись за справу, він зробив, по суті, неможливе. Із часом Кирилові вдалося втілити в життя чимало важливих і корисних реформ. По-перше, велика частина податків тепер залишалася для потреб України. По-друге, українські справи стали вирішуватися в іноземній колегії, а не в Сенаті. По-третє, реформував козацтво, що стало добре підготовленою військовою силою з єдиною уніформою та сучасною зброєю. По-четверте, він заборонив записувати селян кріпаками («холопами»). По-п’яте, завдяки відновленню старшинських рад, він був в курсі про всі справи на українській землі. Через це у гетьмана почалися серйозні тертя з російською аристократією (не з Єлизаветою, що була покровителькою Розумовського!), адже фактично Україна стала політично і економічно віддалятися від імперії. До того ж, гетьман отримав контроль над землями Запорізької Січі – великою родючою територією, на яку давно мали види найвищі кола російської аристократії.
Уперше з часів Хмельницького Україна отримала право самостійно здійснювати міжнародні стосунки — було створено колегію зовнішніх зносин. Розумовський-молодший мав право самостійно призначати полковників та нагороджувати старшину землями, а на території України, окрім невеликого Київського гарнізону, не залишилося царських військ. Звичайно, всі ці та інші реформи втілювалися не без сприяння брата Олексія. Невідомо як би склалася ситуація далі, але в 1762 році імператриця Єлизавета помирає.
Кирило Розумовський взяв участь у двірцевому перевороті, завдяки чому, замість імператора-самодура Петра III на трон зійшла його дружина Катерина Друга. На час цього перевороту, коли Катерина ІІ брала владу, Кирило Розумовський фактично командував петербурзьким гарнізоном, він був шефом Ізмайлівського полку. І якби не його слово як військовика і президента академії наук, Катерина могла би й не посісти великодержавний престол. Кирило Розумовський відіграв таку роль у тогочасному перевороті, очевидно, сподіваючись на те, що Катерина ІІ за це віддячить. Та він прорахувався, бо добре не знав норову молодої імператриці Катерини ІІ. Це дуже швидко виявилося – після того, як він зібрав у Глухові великий з’їзд козацької старшини у вересні 1763 року. Цей з’їзд звернувся до українського народу і до цариці Катерини ІІ щодо реформи на право наслідування гетьманського уряду. До речі, це було повернення до ідеї Богдана Хмельницького.
Нова імператриця виявилася із тих коронованих осіб, хто не особливо пам’ятав людей, які допомогли їй прийти до влади. Підняте Розумовським питання про спадковість гетьманства, незабаром привело до його відставки і зречення від булави – Катерина ІІ виявилася занадто сильним суперником, щоб вступити з нею в боротьбу.
Проживши наступні тринадцять років Європі, в 1777 році Кирило Розумовський повернувся в Україну. Відзначимо, що до кінця життя Кирило не зміг змиритися з втратою влади, а Петербург на все життя перестав йому бути симпатичним. Подальше життя останній гетьман Кирило Розумовський провів з великою своєю сім’єю у резиденціях – гетьманських містах Батурині та Яготині.
Взагалі, з Батурином Розумовський був пов’язаний більшу частину свого життя. У 1750 році місто було подаровано йому Єлизаветою І. За задумом Кирила Григоровича місто повинно було стати столицею Гетьманщини, він навіть хотів тут відкрити університет. В останні роки життя Кирило Розумовський побудував у місті розкішний палацовий комплекс, в якому була величезна бібліотека. Над проектом, до слова, працював знаменитий шотландський архітектор Чарльз Камерон.
Говорячи про особисті якості гетьмана, відзначимо, що він був добрим, доступним у спілкуванні чоловіком, людиною прямою, безпосередньою, до того ж володів почуттям гумору. Незважаючи на розкішне життя і багаті столи, улюбленими його стравами були український борщ і гречана каша. Кирило Григорович був щедрим меценатом Православної Церкви і культури.
В останній період свого життя займався розведенням іспанських овець, вирощуванням шовковиці і шовківництвом, механізував сільськогосподарську працю, будував млини. Сім’я останнього козацького гетьмана Кирила Розумовського була справді велика – шість синів та п’ять доньок. Така кількість нащадків сприяла стрімкому розвитку роду Розумовських. Але, водночас, створювала підґрунтя для чвар та суперечок між чоловіком і дружиною щодо виховання дітей. Гетьманша Катерина Іванівна, незважаючи на деяке нудьгування під час перебування в Україні (їй не подобалися українські звичаї, а до населення й козацької старшини уродженка столичного Петербурга ставилася із пихою), була за висловами архівних документів «верною супругой, попечительной матерью, доброй родственницей и кроткой госпожой в доме». У 1762 році Катерина Наришкіна-Розумовська стає дамою Ордену Святої Катерини.
В останні роки стосунки Кирила та Катерини погіршилися. Казали, що основною причиною того були любовні походеньки відомого ловеласа, яким вважали Кирила Розумовського. В 1764 році, коли Катерина II повністю скасувала Гетьманщину, як компенсацію останній гетьман України, не маючи ніякого вiйськового досвіду, отримав статус генерал-фельдмаршала і велику пенсію. Після цього Кирило почав більше часу проводити за кордоном, що ще більше погіршило стосунки з дружиною Катериною Іванівною. Померла Наришкіна-Розумовська у 1771 році, поховали її в Благовіщенській церкві Олександро-Невської Лаври у Санкт-Петербурзі, поруч з могилою Кирилового брата – Олексія Розумовського.
Кирило Григорович Розумовський помер в самотині 9 січня 1803 року і був похований у збудованій ним Воскресенській церкві в Батурині.
Його гетьманство нащадки назвали «оксамитовою осінню української державності», особа Кирила Розумовського досі викликає в істориків суперечки і дискусії – з одного боку він був відданим «матінці»-імперії, але з іншого – він зробив спробу відродити Гетьманщину в повній її самостійності, незважаючи на абсолютну владу російського монарха.
[i]Література
1.Абліцов Віталій. Галактика «Україна». Українська діаспора: видатні постаті — К.: КИТ, 2007. — 436 с.
2.Бикодір Геннадій. Його імператорська величність із села Лемеші // Україна Молода, № 057, 28.01.2009.
3. Васильчикова А. А. Семейство Разумовскихь. — Т.1. — СПб, 1880.
Модзалевський В. Л. Малоросийский родословникь. Т.4. — Киев, 1914.
4.Путро О. І. Розумовський Олексій Григорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 268.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802546
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 09.08.2018
[color="#ff0000"]Серед членів Клубу Поезії є багато прихильників музики - про це свідчать численні пісенні тексти дописувачів сайту та тексти написані під впливом музичних творів. Думаю, що поетам буде цікавим цей матеріал про "столицю співочих талантів (а разом з тим і гетьманів!)" Старої України.
[/color]
[i]Ось уже п'ятий рік серед моїх завдань як наукового співробітника Інституту релігієзнавства при Львівському музеї історії релігії є формування календарів знаменних дат на наступний рік. Так випереджуючи події майже на півроку маю змогу ознайомитись із цікавими датами та іменами в історії та культурі України.
Мотивом до написання цієї мистецтвознавчої статті стали ювілейні дати дворічної давності - у календарі знаменних подій на 2016 рік у світі музики: [b]Корнелію Івановичу Юзефовичу[/b], капельмейстеру Глухівської хорової капели доби Кирила Розумовського, виповнилося 290 років від часу народження і 250 років від часу смерті (дні та місяці народження і смерті невідомі).
Дуже скупі енциклопедичні відомості, а саме: подаються лишень рік і місце народження –1726, село Парафіївка, нині смт. Ічнянського району Чернігівської області та рік і місце смерті – 1766, м.Глухів, нині Сумської області. Далі – роки навчання в Київській академії і роки керування хоровою капелою у Глухові – от і вся творча біографія. Ця обставина змусила поглянути на карту музичної України ХVІІІ століття і виокремити [color="#ff0000"][b]Глухів як центр музичної культури[/b][/color] доби гетьмана Кирила Розумовського. Під таким кутом зору висвітилася ціла плеяда талановитих українських митців, серед яких ім’я Корнелія Івановича Юзефовича стоїть першим у списку.
Отож, завдяки йому виникло бажання ще раз торкнутися світлої пам’яті відомих на увесь світ талановитих українців, які славою своєю підносили авторитет України на мистецькій мапі Старої Європи.
[/i]
Знамените мальовниче [color="#ff0000"][b]містечко Глухів[/b][/color], що у Сумській області – одне з найдавніших поселень на території Чернігівсько-Сіверської земель. Вперше згадується воно в літописі під 1152 роком, а вже у ХVIII столітті Глухів стає політичною резиденцією лівобережних українських гетьманів, переймаючи повноваження від Батурина, до того ж культурною столицею України, і перш за все – музичною!
Уже сама урочиста процедура «елекції» гетьманів не обходилась без музичного супроводу. Особливою помпезністю відрізнялася церемонія «поставлення на гетьманство» миргородського полковника [color="#ff0000"][b][i]Даниїла Апостола[/i][/b][/color] 1 жовтня 1727 року. Під час її проведення всі козацькі полки зі зброєю вишикувалися в пішому порядку на Радній площі Глухова біля Миколаївської церкви. У супроводі військової музики принесли атрибути гетьманської влади – печатку, булаву, велику корогву, значок і бунчук. Після вручення царським міністром новообраному гетьману клейнодів, «знаменами військовими його покрили, і крикнули всі сильно ... І вдарили в усіх полках на котлах, і на трубах віват заграли». Після святкової служби Божої в Миколаївській церкві, коли обраний гетьманом Даниїл Апостол прямував до свого будинку, «віддавали йому все честь від усіх полків боєм на котлах і військових музик ігрою».
Козацька Миколаївська церква була на той момент головним храмом Глухова, а значить і всієї Гетьманщини! Ця святиня національної державності збереглася до нашого часу. Споруджений був найдавнішим храм Глухова майстром М.Ефімовим 1693 року в стилі бароко.
Але не тільки козацькі марші звучали в місті Глухові. Після того, як в 1750 році гетьманом став [color="#ff0000"][b][i]Кирило Розумовський[/i][/b][/color], при його дворі в Глухові з'явився професійний театр. Крім драматичної, театр мав також оперну і балетну трупи, хор і оркестр. В оркестрі театру спершу грали переважно італійці, однак згодом з'явилися і українські музиканти. У 1751-1753 роках хоровою капелою Кирила Розумовського керував [color="#ff0000"][b]Корнелій Іванович Юзефович (1726-1766)[/b][/color], випускник Київської академії, де навчався з 1741 по 1750 роки і був солістом хору. Потім керування Глухівською капелою перейняв відомий український композитор, хоровий диригент[color="#ff0000"][b] Андрій Рачинський[/b] [/color]- батько знаменитого скрипаля ХІХ століття [color="#ff0000"]Гавриїла Рачинського.[/color] Освіту Андрій Рачинський здобув у Львові, де протягом трьох років був реґентом єпископської капели. З 1753 року став придворним капельмейстром гетьмана Кирила Розумовського.
Співаками хорової капели були [color="#ff0000"][b]Марко та Федір Полторацькі [/b][/color]– уродженці Чернігівщини. Марко Полторацький народився в Сосниці, протягом 30 років очолював Придворну співочу капелу в Петербурзі, де його учнями були знамениті композитори Максим Березовський і Дмитро Бортнянський. Онукою ж Марка Полторацького була оспівана О. С. Пушкіним вродливиця [color="#ff0000"][i]Анна Керн[/i][/color], а правнучкою - [color="#ff0000"][i]Катерина Керн[/i][/color], якій композитор Микола Глінка присвятив романс «Я помню чудное мгновенье».
Любов до музики гетьмана Кирила Розумовського «у спадок» перейшла до його сина Андрія Кириловича, який народився в Глухові. Будучи послом у Відні, він був особисто знайомий з Л.В.Бетховеном, Й. Гайдном, В. А. Моцартом. Здібний скрипаль, член струнного квартету, Андрій Кирилович був меценатом мистецтва, другом і покровителем великого Бетховена, який записав від нього кілька українських пісень і присвятив Андрію Розумовському три струнних квартети і дві знамениті симфонії - П'яту і Шосту. Після відставки, Андрій Кирилович у 1810 році утримував прекрасну хорову капелу в Батурині, півчі якої «вчилися у Бортнянського і у чудових майстрів в чужих землях".
Славилася раритетними виданнями і величезна музична бібліотека Розумовських, збори якої налічували понад 23000 творів оперної, симфонічної та камерної музики.
Глухів також став центром підготовки малолітніх півчих для потреб Придворної співочої капели. Оскільки Придворна капела в Петербурзі на початку ХVIII ст. формувалася майже виключно з українців, в Глухові було вирішено відкрити перший в Російській імперії спеціалізований музичний навчальний заклад – Глухівську співочу школу.
Ще в 1714 і 1717 рр. Государя дяк і регент Іван Петров приїжджав до Глухова за співаками. На початку 1727 року імператриця Катерина І зверталася до Даниїла Апостола з приводу [i]"розшуку двох півчих альцест, які необхідні до єя двору".[/i] А вже наступного, 1729 році датується указ про [color="#ff0000"][b]створення в Глухові співацької школи[/b][/color]. У 1730 році вона почала свою діяльність, а в 1732 відбувся перший випуск!
Царським указом від 1 вересня 1738 року наказувалося побудувати для школи окрему будівлю і знайти [i]"бажаного київського і партерного співу майстра»[/i]. У школі постійно навчалося 20-30 учнів. Середній термін навчання становив 2 роки. Щорічно 10 випускників Глухівської школи поповнювали Придворний хор і оркестр в Петербурзі. Всього ж за 48 років плідної роботи в школі було підготовлено понад 300 музикантів, хористів, солістів і регентів для Придворної співочої капели!
Учні Глухівської співочої школи обов'язково відвідували хорові і симфонічні концерти, опери і балети при дворі гетьмана Кирила Розумовського, співали в хорі Миколаївської церкви. У Глухівській співочій школі навчали також грі на гуслях, бандурі та скрипці. Про це свідчить все той же царський указ, в якому наказувалося [i]«підшукати майстра гусляра, бандуриста з малоросіян, які грати знають на гуслях, на бандурі, на скріпіци, і щоб оні майстри на оних інструментах зі свідчень хлопців семи чоловік навчали струнної музиці по ноті "[/i].
У відкритій же в 1740 р. в Петербурзі студії Придворної капели тривали традиції Глухівської співочої школи, при цьому акцент робився на обов'язковому оволодінні грою на музичних інструментах. Зокрема, в урядовому указі, наприклад, йшлося про те, щоб "відтепер надалі для придворної капели містити при дворі нашому з малолітніх малоросійського народу людей навчених нотного співу до дванадцяти чоловік, яких ... на різних пристойних тієї капели інструментах навчати". У 1730-1749 рр. придворним бандуристом при дворі імператриці Єлизавети Петрівни був городовий козак із Прилук [color="#ff0000"][b]Григорій Любисток,[/b] [/color]який отримав музичну освіту Глухівської співочої школи. У 1747 році музиканту за його мистецтво було «пожалувано» дворянство і чин полковника. За даровані царицею гроші митець скуповував будинки в Петербурзі та Москві, в одному з них «в домі каміннім дворянина Григорія Михайловича Любисткова над Мойкою» у 1747 році продовж семи місяців засідав Сенат Російської імперії. Відомо, що кобзар та бандурист Григорій Любисток на кілька місяців утік із царської служби в Україну, аби піднімати в народі дух непокори та ідею відновлення гетьманства. Любив співати пісню-думу «Про правду й неправду». Наприкінці життя придбав землю поблизу Лубен і жив там до смерті. Дата смерті та місце поховання бандуриста-кобзаря Григорія Любистка невідомі. На кобзі і бандурі непогано грав і сам гетьман Кирило Розумовський.
Цікаво, що саме з співочого Придворної співацької капели почалася стрімка і блискуча кар'єра [color="#ff0000"][b]Олексія Розумовського[/b][/color] – брата Кирила. Якраз в період початку роботи Глухівської співочої школи, на Різдво 1731 р. проїжджав через село Чемер на Чернігівщині полковник Федір Стефанович Вишневский, який віз з Угорщини токайське вино до царського столу. Зайшовши до місцевої церкви і почувши чудовий голос Олексія – сина збіднілого козака з хутора Лемеші Григорія Розума, полковник запропонував хлопцеві їхати з ним до Петербурга. Так, в 22 роки Олексій потрапив до Придворної співочої капели, де на нього звернула увагу дочка Петра І, цесарівна Єлизавета – сама любителька хорової музики. Підкоривши серце царівни, Олексій стає її фаворитом і найближчим радником. А після сходження на російський престол Єлизавета Петрівна дарує Олексію, тепер уже Розумовському, звання фельдмаршала і титул графа, дарує також із щедрої царської руки йому величезні маєтки, більше того - вступає з ним у таємний шлюб.
Графський титул отримав поруч з братом Олексієм і [color="#ff0000"][i][b]Кирило Розумовський[/b][/i][/color], а в 1750 році він став останнім гетьманом України. Ось так завдяки музиці відродилася українська державність!
[b][color="#ff0000"]Уродженці Глухова: мистецькі долі…[/color][/b]
Справжньою гордістю і співочої школи, і самого Глухова є його уродженці – знамениті композитори[color="#ff0000"][b] Максим Березовський та Дмитро Бортнянський. [/b]
[b]Максим Березовський (1745-1777)[/b][/color] з дитинства в умовах високої хорової культури глухівських храмів засвоїв мелодійну красу і прекрасну гармонію партесних співів. Після навчання в Глухівській співочій школі, він продовжує навчання в Київській академії. За добре поставлений голос і музичні здібності його взяли співати в Петербурзьку придворну співочу капелу. Максим Березовський також успішно виступав солістом в Петербурзькій італійській оперній трупі. У 1765 –1774 рр. він удосконалював свою композиторську майстерність в Італії, в Болонській філармонічній академії, під керівництвом видатного теоретика музики Джовані Батіста Мартіні, і в 1771 р склав іспит на звання композитора-академіка. Ім'я Максима Березовського було вигравірувано золотими літерами на будівлі Болонської академії поруч з ім'ям великого Моцарта!
Високе звання давало можливість композитору в Придворній співочій капелі отримати гідне місце капельмейстера. Але правителі імператорського двору фактично проігнорували звання і талант Максима Березовського, що і привело композитора, в результаті, до трагічного кінця – в 32 роки він наклав на себе руки. Не набагато більше прожив і сам Моцарт ...
Музика Максима Березовського виявилася безсмертною. Сьогодні повсюдно на церковних службах і в концертних залах можна почути хорові твори композитора – «Хваліте Господа з небес», «Прийдіть, поклонімся», концерти «Слава в вишніх Богу», «Не відкинь мене під час старості». Всі вони відрізняються глибиною внутрішнього змісту, саме ж музичне полотно пронизане мотивами української церковно-народної співочої культури.
На згадку про Максима Березовського в його рідному Глухові кілька років тому був поставлений пам'ятник. Автори монумента трактували образ Максима Березовського як персоніфікований образ трагічної Долі митця, його тонкої, ранимої, змученої душі.
Набагато щасливішою склалася доля [color="#ff0000"][b]Дмитра Бортнянського (1751-1825)[/b],[/color] хоча основні віхи його творчої біографії були майже такими ж, як у Максима Березовського. Маючи чудовий голос, майбутній композитор після нетривалого перебування в Глухівській співочій школі незабаром опинився в Петербурзькій придворній співочій капелі. Потім протягом 10 років Дмитро Бортнянський удосконалював своє мистецтво композиції в Італії, де були поставлені його опери «Креонт», «Алкід», «Квінт Фабій». Повернувшись до Росії, Дмитро Бортнянський займає посаду капельмейстера при царському дворі в Гатчині і Павловську, а в 1796 році його призначають директором вокальної музики, капельмейстером і правителем Петербурзької придворної хорової капели. Він уклав ще три опери – «Торжество Сеньйор», «Сокіл», «Син-суперник», велику кількість духовних хорових концертів, творів для фортепіано, камерних ансамблів та інших творів.
Дмитро Бортнянський в своїй творчості органічно поєднав досягнення західноєвропейської музики з особливостями української мелодики. Його музику цінували Петро Ілліч Чайковський і Гектор Берліоз, хорові твори композитора нині входять в літургії всіх православних церков світу.
У Глухові творчості Дмитра Бортнянського присвячений окремий стенд місцевого краєзнавчого музею, а пам'ятник композитору було встановлено у міському сквері навпроти пам'ятника Максиму Березовському.
[i]Література:
1.Митці України: Енциклопедичний довідник / Упор.: М. Г. Лабінський, В. С. Мурза. За ред. А. В. – К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1992, с. 667.
2.Мистецтво України: Біографічний довідник / Упор.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський. За ред. А. В. Кудрицького.– К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997, с. 668.
3. Києво-Могилянська академія в іменах, XVII — XVIII ст.: Енцикл. вид. / Упоряд. З. І. Хижняк; За ред. В. С. Брюховецького.– К.: Вид. дім «КМ Академія», 2001, с.453–454.
4. Ірина Вовк. Максим Березовський //Вісник Львівського музею історії релігії. – Львів, 2012, число 11, с.3-11.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=802177
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 07.08.2018
[color="#ff0000"][i]Читачі сайту Клубу Поезії, цей сценарій Купальських забав взятий з ігрової практики Молодіжного Експериментального Театру Аматорів "МЕТА", який був заснований у 1979 році творчою молоддю мистецьких кіл Львова. Майже 40 років святкують Купала "метяни" з родичами і друзями з усіх неформальних товариств у Нижньому Синьовидному в Карпатах. Бували роки особливі, коли "метянські" Купала бачили в Гідропарку на Дніпрі (1989), в Ченстохово на зустрічі з Папою Іваном-Павлом ІІ (1991), на Львівському Знесінні (1991). Бувало, що на лісовій галявині біля річки (обов'язкова умова!) збиралося біля 2000 люду, а то й більше. Виконавці головних ролей: Лада та Іван, пройшовши крізь купальський вогонь в майбутньому ставали подружжями, бо це давня магія... Пропоную відчути цю незвичну атмосферу, бо Купальська ніч не за горами...[/i][/color]
[color="#ff0000"] [b]СВЯТО ІВАНА КУПАЛА[/b]
[/color]
Громада обирає [b]Війта.[/b]
[b]Війт. [/b]А кого візьмемо в Писарі?
Вибирають [b]Писаря.[/b] Війт вручає йому перо і папір.
[b]Писар:[/b] Дякую громаді за довіру! Постараюсь літопис гарно писати, щоб нащадки могли прочитати. Тільки дайте назву хати, щоби було що писати. Мушу вас порахувати і усіх переписати, ні про кого не забути, а про всіх вас пам’ятати, бо як вхопить чорт дівчину, буду нести я провину. Наскільки мені відомо, серед присутніх тут нечистої сили нема. Тому хочу дівчат попередити, що коли парубки будуть вам говорити, що бачили перелесника, чи відьму, що з димаря вилетіла і шастала по селу, то не вірте тим пліткам, бо хлопці навмисне залякуватимуть вас ними, щоб провести додому, чи поцілувати, чи… повечеряти. Ну, а так як у нас мова зайшла про нечисту силу, то не лякайтесь, якщо буде погана погода. Коли дощ буде іти крізь сонце – то це чорт дочку заміж віддає; коли грім та блискавка – то сам чорт вирішив побратися з відьмою. Недаремно в народі кажуть на погану погоду «чортове весілля». На тому буду кінчати, але мушу нагадати, щоб не забули дати назву своїй хаті.
[b]Війт: [/b]Писар свої обов’язки знає, тільки ще щоб дав назви вулицям і пронумерував хати, а то ще хтось вночі заблудиться і до сусіди зайде. Будівничі ж нехай гарно наше село побудують, щоб того не сталось, бо не оберемось клопотів. Ціпакам буде завдання берегти нас відлукавих духів та людей. Корчмар і кухар щоб зважали, щоб наші шлунки наповняли. Тепер громаді вказівки: не сумувати, спиртного не вживати, годинники заховати, бо відтепер у нас один годинник – сонце, а хто не заховає, то того будемо топити й витягнемо тоді, коли годинник зупиниться. Стежити за порядком, не нищити природи. [i](Вказується «знак» для сходу, а також різні побутові речі і всі розходяться).
[/i]
[i]Перед обідом [b]дівчата[/b] плетуть з квітів гірлянду. Беруть дві палиці (одна рівна, а друга розгалужена внизу) і зв’язують їх так, щоб вгадувалась людина з розведеними руками. Прикрашають гірляндою. Це [b]«Коструб» (або по-іншому«Іван»)[/b]. Ще готують пучки кропиви.
[/i]
[color="#ff0000"] [b]ОСВЯЧЕННЯ КРИНИЦІ[/b]
[/color]
[i][b]Дівчата[/b] з Кострубом ідуть по селу і, співаючи, збирають людей до криниці. У руках у дівчат кропива.
Пісня: «Ходіть, дівки, на вулицю, викопали вже криницю.
В нас водиця чудова – чиста, свіжа, здорова…».
Коструба застромлюють у криницю.[/i]
- [i]Наша водиця студена – сонцем, місяцем і зорями свячена!
- Куди водиця тече, там травиця росте.
- Водиця – наша матінка, все сполоще, крім лихого слова.
- Чиста вода, як сльоза; глянь у воду та на свою вроду.
- Всього не переймеш, що водою пливе.
- Прийшло з води, пішло з водою.
[i][/i][/i]
[b]І дівчина:[/b] «Гей, око Лада,
Леле Ладове,
Гей, око Ладове,
Ніч пропадає,
Бо око Лада
З води виходить,
Ладове свято
Нам приносить.
Гей, Ладо!
А ти, Перуне,
Отче над Ладом.
Гей, Перуне,
Отче над Ладом.
Гей, Перуне,
Дай дочекати
Ладо Купала.
Гей, Купала!
[b] Всі: [/b]Гей, Купала!
[b]І дівчина: [/b]У нашу хату.
Гей, Купала!
[b] Всі: [/b]Гей, Купала!
[b]І дівчина:[/b] Солод ситити.
Гей, Купала!
Всі:[b][/b] Гей, Купала!
[b]І дівчина:[b][/b][/b] Щоби і внукам
Те пам’ятати.
Гей, Купала!
[b] Всі[/b]: Гей, Купала!
[i]Одна або більше [b]дівчат [/b]читають, а друга повторює для громади ті рядки, які говорять всі.[/i]
[b]Дівчата:[/b] Добрий день, водичко, найстарша сестричко!
[b]Всі: [/b]Добрий день, водичко, найстарша сестричко!
[b]Дівчата:[/b] Обливаєш гори, коріння, каміння, облий і мене!
[b]Всі:[/b] Облий і мене!
[b]Дівчата: [/b]Від всякої мерзи, від пагуби.
[b]Всі:[/b] Від всякої мерзи, від пагуби.
[b]Дівчата:[/b] Абим була така велична, як весна.
[b]Всі:[/b] Як весна!
[b]Дівчата:[/b] Абим була така красна, як зоря ясна.
[b]Всі:[/b] Як зоря ясна!
[b]Дівчата: [/b]Як радіють теплу, так аби мені раділи.
[b]Всі:[/b] Так аби мені раділи!
[b]Дівчата: [/b]Щоб була така сильна, як вода.
[b]Всі: [/b]Як вода!
[i][b]Хлопці[/b] виймають Коструба з криниці, замочують його зелену голову-гірлянду у воді і окроплюють присутніх.
- Що з неба каплею, то на землю сторицею!
- Води боятися, то не купатися!
[b]Дівчата[/b] беруть кропиву, жалять хлопців і всі пересуваються від криниці на галявину.
[/i]
[color="#ff0000"][b] ПРОЩАННЯ З ПЕТРІВКОЮ
[/b][/color]
[i][b]Всі [/b]виходять на галявину. [b]Хлопці[/b] збоку застромлюють в землю коструба, а [b]дівчата[/b] складають посеред галявини кропиву в одну купу. Потім співають і скачуть через неї, а хлопці грають «Гиля-гиля» (футбол), або ж роблять якусь роботу.
Звучать купальські пісні:
«Ой за нашим садом три місяці рядом…»
«Та ходила Уляночка по межі…»
«Через наше село везено дерево…»
«Ой у полі криниченька, упалася зозуленька…»[/i]
[b]І дівчина:[/b] Дівчата, а чи знаєте ви, як виникла кропива?
[b]Всі:[/b] Ні, не знаємо!
[b]І дівчина:[/b] Ходіть же сюди. Я розповім вам дуже цікаву легенду про кропиву, волошку та пташку зозульку. (Усі сідають). Було це дуже давно. Тоді ще ліси не насаджувалися людськими руками і все йшло за велінням матері-природи. Жив собі один чоловік. І була у нього донечка Марійка: вродлива та добра дівчина. Любила вона сидіти на березі річки, вишивати та співати. І від співу її розцвітали квіти, зеленіли дерева, соком наливались плоди, а водиця підхоплювала її дзвінкий голос і несла аж до синього озера, в якому жив Вуж. І посіяв він в його самотньому серці неспокій, і привів на берег річки. Відтоді, обернувшись у красеня-парубка, Вуж щодня з’являвся на протилежному березі ріки і слухав пісні Марічки. Поява незнайомого парубка спочатку злякала дівчину, але згодом вона звикла та співала лишень для нього. Минав час і одного разу у хаті Марічки з’явилися старости. Не хотів батько віддавати доньку незнайомому парубку, та довідавшись, що Марічка давно знає і кохає його, погодився і благословив їх на злуку. Покинула Марічка батьківську оселю. Зостались позаду ліс, річка, а попереду синіло озеро! В’їхали вони в озеро і опинилися на дні. Там стояв палац Вужа. У злагоді та любові жили Вуж та Марічка. І знайшлося в них двійко діточок: Василько і Горпинка. Якось захотіла Марічка відвідати батька. Довго відмовляв її Вуж та нічого не міг вдіяти проти бажання коханої дружини. Зібрав він її та дітей у дорогу й суворо наказав, щоб не говорили вони батькові, що він вуж. Доїхали вони до річки, перекинувся Вуж мостом і залишився чекати на їх повернення. Зрадів старий батько приїзду доньки й онуків, та все допитувався: чому не приїхав з ними зять, хто він є, де вони живуть? Марічка пам’ятала наказ чоловіка і нічого не відповіла на ці запитання. Втомлена дорогою, вона лягла спати. А дідусь, частуючи внуків яблуками, все допитувався і допитувався. Маленька Горпинка про все розповіла дідусеві. Взяв він сокиру, подався на берег річки, порубав Вужа-моста і повернувся додому. Під вечір зібралася Марічка з дітьми додому. Приїхала до річки – мосту нема, а на березі море крові. Дізнавшись, що Горпинка усе розповіла дідусеві, вона сказала: «За те, що ти, Горпинко, зробила усіх нас нещасними, бути тобі кропивою! Нехай твою серцевину так же точать черви, як тепер моє серце точить зле горе! І будеш ти приносити людям жагучий біль, який тепер ти принесла мені!.. А ти, мій милий Васильку, будеш волошкою. Люди будуть насолоджуватися тобою, дивуватимуться твоїй красі і завжди триматимуть тебе у своїх хатах!» Ще сильніше заплакала Марічка і полетіла в ліс зозулею, а діти зосталися на березі річки: Василько – запашною Волошкою, а Горпинка – жалючою кропивою.
[i] [b]Дівчата[/b] розходяться або відразу ж ідуть збирати квіти.[/i]
[b] [color="#ff0000"]ВІНКОПЛЕТЕННЯ[/color][/b]
[i]Назбиравши квітів, [b]дівчата[/b] сідають в коло, плетуть вінки, співають, розповідають легенди.
[/i]
[b]ІІ дівчина:[/b] Дівчата,нарвіть і вплетіть у свої вінки терлич та тою.
[b]Всі:[/b] А навіщо?
[b]ІІ дівчина:[/b] А тому, що терлич і тою боїться нечиста сила, яка може завітати до нас на свято. Розповідали мені, що в одну дівчину закохався чорт. Довго ходив він до неї у вигляді парубка. Нарешті вирішив взяти її до себе. Мати, готуючи доньку до від’їзду, вбрала голову її квітками терлича та тої. Коли прийшов чорт, то ніяк не міг підступити до дівчини і став її просити зняти з голови квіти. Дівчина, не зрозумівши, чого він від неї хоче, стала скидати з себе все, що було на ній і тим самим дотягла доти, доки не заспівали півні. Тоді чорт сказав: «Якби не терлич та не тоя, була б дівчина моя» і в ту ж мить зник.
[b]ІІІ дівчина[/b]: А я знаю іншу оповідь. Дівчина прибрала свою голову квітками тої і пішла в ліс. Там зустріла вона чорта в подобі молодого та вродливого парубка, який почав до неї залицятися. При тому він постійно просив її: «Скинь, дівко, тою і підеш за мною». В пориві хвилюючих її сердечних відчуттів, дівчина виконала прохання – і чорт зразу ж заволодів нею.
[b]ІІ дівчина: [/b] А ще соком терлича відьми змазують себе під пахвами, коли збираються летіти на шабаш.
[b]І дівчина[/b]. Відваром його вмиваються дівчата, щоб швидше вийти заміж. Скільки дівчина весною знайде кущів терлича, стільки матиме вона коханців.
[b]ІІІ дівчина[/b]. Терлич і тою освячують у церкві і кладуть до колиски маленьких дітей.
Сплівши вінки, дівчата розходяться.
[color="#ff0000"]
ВБИРАННЯ КУПАЙЛИЦІ[/color]
[i]Після вечері [b]дівчата[/b] збираються на галяві.[/i]
Дівчата (співають):
«А наші хлопці недбайливці,
Не вирубали Купайлиці».
[i]Співають доти, доки[b] хлопці [/b]не принесуть їм «Купайлиці» (невелике деревце верби). Тоді дівчата її гарно вбирають. А хлопці збирають сміття по хатах.
[/i]
[b]Хлопці: [/b]Здорові будьте! З Купайлом!
[b]Господарі:[/b] Будьте й ви здорові.
[b]Хлопці:[/b] А чи нема у вас сякого-такого, давно застарілого, геть спорошнілого?
[b]Господарі:[b][/b][/b] У душі не тримаємо, а на дворі може щось і маємо.
Хлопці:[b][/b] Тоді вимітайте! Щоб воно прахом пішло у вогні Купала.
Коли зібрали сміття до однієї купи, скликають громаду.
[b]І хлопець: [/b]Виходьте, старі баби, вже заквохтали в болоті жаби!
[b]І дівчина: [/b]Виходьте, старі мужі, вже засвистали в болоті вужі!
[b]Молодиця:[/b] Виходьте, молодиці, вже дівчата на вулиці.
Громада збирається на галявині, запалюється сміття.
[b]І хлопець: [/b]Хай усе погане й зле пропадає, а добре – зостається й розростається!
[i]Усі сидять біля вогнища, співають. Коли ж вогнище починає згасати, а пісні замовкати, то наближається час казкового дійства.[/i]
[color="#ff0000"] [b]КАЗКОВЕ ДІЙСТВО[/b][/color]
[i] З лісу, несподівано для присутніх, виходить[b] Волхв[/b].[/i]
[b]Волхв: [/b]Добрий вечір, добрим людям!
[b]Всі:[/b][i] (озираючись) [/i]Добрий вечір!...
[b]Волхв:[/b] Цілий день спостерігаю за вашими ділами і тішуся вашими піснями. Чи справді ви приїхали сюди святкувати Купала?
[b]І хлопець: [/b]Так, та не з чужої волі, а з своєї. Бо живуть у нас ті сили небесні, що світом керують, і хоч багато чого не знаємо, та віру носимо в серці щиру.
[b]Волхв: [/b]Я знаю, бо це очі і душі ваші говорять. Хай завжди дарує вам своє світло Сонце, зігріває вогонь і радує Купало. Хай будуть благословенні сини великого Руса, онуки Яр-бога!
[b]Всі:[/b] Дякуємо.
[b]І дівчина[/b]. А ви хто, діду?
[b]Волхв:[/b] Я Волхов. А ви звідкіля прийшли у володіння ці лісові?
[b]І хлопець:[/b] Ми не тутешні, ми – з міста Лева.
[b]І дівчина:[/b] Дуже любимо ці вічнозелені гори, де й зібралися зустріти Купала.
[b]Волхв:[/b] А чи знаєте ви, як виникли ці чудові гори?
[b]Всі: [/b]Не знаємо!
[b]І дівчина: [/b]А розкажіть нам, діду!
[b]Волхв.[/b] То ж слухайте! Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було. Рівнина зеленіла шовковими травами, вічнозеленими смереками і ялинами, могутніми буками і яворами, берестами і тополями, долиною текли потічки та річки, багаті на дрібну та велику рибу. Володарем долини був велетень на ймення Силун. Він жив у великому палаці й на нього працювало все населення долини. Люди не сміли покидати маєток Силуна й змушені були працювати на нього безкоштовно аж до смерті. Служив у нього хлопець Карпо Дніпровський, що прийшов від берегів Дніпра. Він подався в мандри ще десятирічним хлопчиком шукати щастя, бо батько помер, а мати жила бідно, і Карпо мусів їй чимось допомогти. Працьовитий хлопець був, ніякої роботи не боявся. Через деякий час Карпо вирішив повернутися додому. Але, як попросити у Силуна гроші за службу, не знав. Одного разу, коли Силун вийшов уночі поглянути, як ночує худоба, Карпо попросив у нього плату. Розгнівався велетень, почувши такі слова, схопив Карпа своїми дужими руками, підняв і вдарив ним об землю так, що аж яма зробилася. Але з Карпом нічого не сталося. Звівся він і відчув у собі непереможну силу. Це, мабуть, землиця подарувала йому за те, що працював на ній. Схопив Карпо Силуна, вдарив ним об землю, та розкололася, іСилун опинився під землею. Став він головою пробивати землю і від того поробив високі гори. Чим дужче кидав собою Силун-велетень, тим вищі гори піднімалися навколо. А найдужче бив собою там, де Гуцульщина, і там гори вигналися найвищі. Уранці наймити, прокинувшись, дивувалися. Навколо гори, а там, де був палац велетня – прірва. Раптом з-під землі вдарила вода і заповнила ту прірву. Чудувалися люди, зібралися на раду: як далі бути, як жити. Вирішили в цьому краї залишитися. Озеро назвали Синевирським , бо було синє-синє, як небо. А горам на честь Карпа дали ймення Карпати.
[b]І хлопець:[/b] Кажуть, що Силун ще й тепер не стих під землею.
[b]Волхв:[/b] Так-так, пробує вирватись, але вже не викидає гори, бо постарів і моці такої вже не має. Та не вирватись йому на поверхню вже ніколи.
[b]І дівчина:[/b] Дякуємо вам, діду, за цю оповідь.
[b]І хлопець:[/b] А скажіть-но, діду, чи багато в Карпатах папороті?
[b]Волхов. [/b]Еге ж, багато! І здогадуюсь, чому ви про неї питаєте. Тому, що саме сьогодні вночі папороть цвістиме маленькими квіточками, які горять, як вогонь. Хто роздобуде квіточку папороті, для того нема нічого неможливого. Він (кепкуючи) буде знати, де знаходяться скарби в землі і буде їх добувати без зайвого труду; йому будуть відмикатися всі замки при одному лишень дотику руки; він зможе закохати до себе будь-яку дівчину… Але роздобути квітку папороті дуже важко, тому що вона цвіте тільки одну мить і пильно охороняється від людей чортами, які роблять різні спроби налякати сміливця: повзуть на нього вужами, накидаються звірями, оглушують свистом, ревом, кидають камінням і деревами, стріляють… Жахи добування квітки можуть бути настільки великі, що їх найчастіше ніхто не витримує. Господарем чудового талісману можна зробитися тільки випадково, при чому чорти все-таки відберуть його собі.
[b]І хлопець:[/b] Невже неможливо роздобути цвіт папороті?
[b]Волхв: [/b]Бачу, що серед вас є парубки, охочі отримати цей талісман. То ж нехай вони вийдуть і стануть поруч мене.
[i] Виходять [b]парубки[/b][/i].
[b]Волхв: [/b]У цій небезпечній справі я не стану вам у пригоді, але ви можете заручитися благословенням Лісовика, лісового духа, який є сином чорта й відьми. Вставайте і повторюйте за мною:
О Велетню, лісовий царю!
[b]Хлопці:[/b] О Велетню, лісовий царю!
[b]Волхв:[/b] Прийшли ми до тебе з поклоном…
[b]Хлопці:[/b] Прийшли ми до тебе з поклоном…(вклоняються)
[b]Волхв:[/b] Пусти нас у свої володіння…
[b]Хлопці: [/b]Пусти нас у свої володіння.
[i]Виходить [b]Лісовик.[/b]
[/i]
[b]Волхв: [/b]О Велетню, лісовий царю, прийшли вони до тебе з поклоном.[i] (Хлопці вклоняються)[/i]. Пусти їх у свої володіння.
[b]Лісовик:[/b] А що шукають вони у моєму лісі?..
[b]Волхв:[/b] Хочуть роздобути квітку папороті.
[b]Лісовик: [/b]А для чого їм вона?
[b]Волхв:[/b] А про це відомо лишень їм самим.
[b]Лісовик: [/b]Я дозволяю вам увійти в мої володіння.
[b]Хлопці:[/b] Благослови нас, лісовий царю.
[b]Лісовик: [/b]Благословляю вас на щасливе повернення.
Парубки йдуть в ліс.
[b]Волхв[/b][i] (до громади).[/i] А ви сидіть тихо, щоб не сполошити нечисту силу.
[i]У лісі чується перший свист і крик. Вибігають перші шукачі. Шум в лісі все зростає і на галявину один за одним вибігають і інші «сміливці», яких женуть Чорти. Залишається лише один. Через деякий час він вбігає на галявину.[/i]
[b]Останній шукач:[/b] Знайшов! [i](показує на закриті долоні).
[b]Всі: [/b]Де? Невже! Покажи![/i]
[i]Останній шукач розкриває долоні і, побачивши, що нічого нема, стоїть деякий час мовчки.
[/i]
[b]І хлопець:[/b] Оце так нечиста сила!
[b]Волхв: [/b]Я ж казав вам, що знайти і втримати квітку папороті неможливо!
[b]Лісовик: [/b]І це не дивно. Колись люди вільно володіли чудодійними квітами, аж доки з їх допомогою стали творити погані вчинки. І тоді боги звеліли нечистій силі берегти цвіт папороті і не допускати до неї людей. Але ви не сумуйте. Сьогодні ніч чудес: збуваються бажання, звірі говорять, дерева ходять.
[b]Волхв[/b]: Цієї ночі все дозволено. Саме купальської ночі Велес – бог скотарства украв Райдугу-веселку, жону бога грому – Перуна. Тож, хлопці, пильнуйте своїх дівчат, щоб часом хто не вкрав.
[b]Лісовик: [/b]Якщо ви хочете, то я вкажу вам дорогу у цю країну казки, країну чудес, де живуть добрі і злі боги. Сьогодні вони разом з вами святкують перемогу сонця, могутнього бога Ярила, над темрявою. І саме цієї ночі донька Ярила, прекрасна богиня любові, плідності та парування Лада має передати владу Купайлові, богові жнив. Чи хочете ви у цю країну див?
[b]Всі: [/b]Хочемо!
[b]І хлопець[/b]. Покажи нам дорогу туди.
[b]Лісовик:[/b] Тоді треба тут залишити смуток і образи. Треба бути сміливим, веселим. Не боятися вогню, води. Сили природи не бувають добрими чи злими самі по собі; вони тільки у відношенні до людини бувають різними, тож треба заслужити їхню прихильність. Ну, то як? Зможете? Не боїтесь?
[b]Всі: [/b]Не боїмося!
[b]Лісовик:[/b] Якщо ви пройдете крізь вогняну браму, то опинитесь у цій країні. А я повинен залишити вас і оглянути свої володіння. Прощайте!
[b]Всі:[/b] Прощайте! До зустрічі!
Лісовик зникає в лісі.
[b]Війт[/b]: Дівчата! Беріть «Коструба» та «Купайлицю», а хлопці смолоскипи.
В путь!
[i][b]Всі [/b]проходять крізь вогняну браму. Співають пісню. Дорогою їх лякають[b] Чорти[/b]. Тільки-но починають виходити на галявину, як нечиста сила краде Коструба, який потрапляє в руки до [b]відьми Хвеськи[/b]. Всі в розпачі.[/i]
[b]І дівчина: [/b]Коструба нашого украли!
[b]І хлопець:[/b] Волхве, допоможи нам відібрати Кострубонька!
[b]Всі: [/b]Допоможи!
[b]Волхв[/b]: Поганий то знак. Але я вам допоможу.
[i](Говорить заклинання до ідола Світовида).[/i]
-Чорна смерте-сноровице,
Вража язво-язвовице,
Мертва крівце-кровавице,
Йдіть на води, на три броди,
Йдіть до лісу, до пралісу,
Цур вам, пек, цур вам пек!
Розійдіться, розкотіться
По льодових морях, по пустелях,
Де ні дерева, ні трави,
А тільки скелі на скелях.
Там вам селитися й будитися,
Проживати й пробувати,
Мене у вічі не видати,
Одсилаю вас –
Нічних, північних, сходових
На пусті місця,
Рвіть лози, смичте сухі ліси,
Тремтіть купинами, очеретами і болотами.
Ідіть на Кремінну гору,
Глитайте каміння.
Каміння вам на язик.
Каміння вам на зуби і вуста,
Кам’янійте й ви самі!
О Ідоле-Світовиде, допоможи мені і моєму народові побороти злих духів і повернути коструба!
[i] (Ідол мовчить).[/i]
-Погані справи. Напевне у спілку з чортами вступила стара відьма Хвеська.
[b]І хлопець: [/b]Що ж робити?
[b]І дівчина:[/b] Де шукати допомоги?
[b]Волхв:[/b] Треба знову гукнути Лісовика.(Кличе). О Велетню, лісовий царю, вернись і допоможи!
[b]І хлопець і І дівчина: [/b]Вернись і допоможи!
[b]Всі:[/b] Вернись і допоможи!
[b] Виходить Лісовик.[/b]
[b]Лісовик[/b]: Ви знову турбуєте мене?
[b]Волхв[/b]: О лісовий царю! Нечисті сили вкрали в нас Коструба, який потрапив до рук старої відьми Хвеськи. Допоможи повернути.
[b]Всі[/b]: Допоможи!
[i][b]Лісовик [/b]повертається до ідола Світовида, робить магічні рухи руками, від яких з’являється вогонь. Знімає з плеча лук, бере стрілу, запалює її, повертається і стріляє в бік нечистої сили. З лісу виходять [b]Чорти [/b]і падають до ніг [b]Лісовика[/b]. За ними йде [b]відьма Хвеська, [/b]яка несе Коструба. Чорти просять пробачення, а [b]відьма [/b]віддає Коструба і відразу ж зникає в лісі.[/i]
[b]Лісовик [/b][i](до Чортів)[/i]: На цей раз я вибачаю вам, але на майбутнє не смійте заважати добрим людям! Ідіть! [i](Чорти схоплюються і втікають. Лісовик передає Коструба Волхву).[/i]
[b]Волхв[/b]: Дякую тобі від усього народу за допомогу. Будь же у нас на святі жаданим гостем.
[b]Лісовик: [/b]Ваше запрошення приймаю і зостаюся.
[b]І хлопець[/b]: Час нашого кострубонька привітати, час йому шану віддати! Ну ставайте в коло, а ви там і вогнище запаліть!
[b]І дівчина. [/b][i](До Волхва)[/i]. Благословіть, Волхве, Івана Купала зачинати!
[b]Волхв: [/b]Благословляю! [i](Віддає Коструба).
[/i]
[i][b]Хлопці [/b]розпалюють вогнище, а всі решта стають в коло і починають ходити навколо Коструба з піснею «Через наше село, та летіло помело,
Стовпом дим, стовпом дим.
Сіло спочивати на Кирила хаті,
Стовпом дим, стовпом дим.
А Уляна з радощами
носить воду пригорщами,
Та й гасить, та й гасить.
Що погасить, то займеться,
а Уляна засміється, -
Та й гасить, та й гасить».[/i]
[b]І дівчина:[/b] А тепер звеселим нашого парубочка з кленочка, щоб цілий рік реготався та в тугу не вдавався! Ануте, хлопці, чи готовий у вас вогонь?
[b]Хлопці:[/b] Готові! А чи у всіх є головні?
[b]Всі:[/b] Є!
[i]Всі беруть по прутику в руки і запалюють їх від вогнища. Потім з ними танцюють навколо вогнища та Коструба. Співають:
«Ой гоп на Купала
Танцювала та й упала;
А Іван, як той пан, підіслав ще й жупан!
Ой гоп, лежи тихо,
Щоб минуло тебе лихо!
Не боюся я біди
Та й утечу до води»![/i]
[b]І дівчина: [/b]Годі! Час топити Коструба: нажився і натішився!
[b]ІІ дівчина:[/b] Нехай ще постоїть хоч трохи.
[b]ІІІ дівчина:[/b] Хоче ще пожити, щастя зазнати.
[b]І дівчина[/b]: Смерть йому і його милій буде смерть.
[b]ІІ дівчина: [/b]Як топить, то й топить! Ану, дівчата, «гірлянду» рвати!
[i][b]Дівчата[/b] розривають зелену «гірлянду». А [b]хлопцям[/b] віддають лишень палиці. Квіти з Коструба розкладають біля вогнища.[/i]
[b]І дівчина:[/b] Кидайте, хлопці, Коструба у річку.
[i][b]Хлопці[/b] ідуть до ріки. Якщо до неї далеко, то громада залишається на галявині, танцює навколо вогню і співає. А якщо є доступ і близько, то всі йдуть до ріки і там співають «Купався Йван, та й у воду впав…».[/i]
[b]І дівчина [/b][i](До Молодиці)[/i]: Ой молодая молодице,
Вийди до нас на вулицю,
Винеси нам Купайлицю!
[i]Виходить [b]Молодиця[/b] і виносить дівкам Купайлицю. Всі роблять коло. І дівчина стає в центрі з Купайлицею, а всі навколо неї ведуть хоровод і співають
Пісні: «Ой молодая молодице, розведи дівкам Купайлицю», «Ой посаджу рожу…», «Ой на Івана, на Купала, вийшла Марічка, як та пава…»
Раптом з’являється [b]відьма Хвеська, [/b]яка трубить в кулак диким і хриплим тоном. Всі зупиняються.
[/i]
[b]І дівчина: [/b]Ох, ненько, се Хвеська-відьма!
[b]ІІ і ІІІ дівчина:[/b] Точно вона!
[b]І хлопець: [/b]Навіщо вона прийшла ?
[b]І дівчина: [/b]Та тікаймо відсіль! Се нам халепа!
[i]Всі кинулися втікати, та в цей час з лісу вискакують [b]Чорти[/b] і починають переслідувати втікачів, з яких дехто опиняється у воді. Хвеська ще раз і Чорти збираються біля вогнища.[/i]
[b]І хлопець: [/b]Волхве, допоможи нам прогнати нечисту силу!
[b]Всі: [/b]Волхве, допоможи!
[b]І дівчина:[/b] Лісовику, прожени їх!
[b]Всі: [/b]Лісовику, прожени їх!
[b]Хвеська:[/b] Ха-ха-ха! Кричіть, кричіть! Ніхто вам не допоможе. Сам бог Ярило та його донька Лада розгнівались на вас за те, що ви забули про них. Ха-ха-ха!
[b]І хлопець:[/b] [i](До Волхва)[/i]. Так що ж робити?
[b]Всі:[/b] Що?
[b]І дівчина: [/b]Треба прогнати нечисту силу і попросити прощення в богів.
[b]Лісовик: [/b]Я допоможу прогнати нечисту силу.
[b]Волхв:[/b] А потім я випрошу прощення в богів.
[b]Лісовик: [/b]Принесіть мені водиці із свяченої криниці. [i](Хтось з натовпу приносить воду)[/i]. Відьми й чорти бояться води.
[i][b]Лісовик [/b]бере воду і кропить нечисть, яка швидко втікає.[/i]
[b]Волхв:[/b] А тепер, слухайте мене, робіть, що я накажу і говоріть те, що я говоритиму. Встаньте на коліна. [i](Всі встають)[/i]. О всемогутній Ярило, слава тобі!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Слава тобі!
[b]Всі: [/b]Слава тобі!
[b]Волхв:[/b] Ти даєш усьому сущому на землі світло і тепло, переборюєш морок ночі і зимовий холод, ти даєш життя людям і деревам, і звірям, і птахам, і рибам, і плазунам! Ти все можеш!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Ти все можеш!
Всі: [b][/b]Ти все можеш!
[b]Волхв: [/b]Будь же милостивий і захисти нас від усякої напасті. Ми приносимо тобі жертву і молимо тебе, щоб ти прийняв її в знак нашої любові і пошани до тебе, боже сонця і життя. [i](Кидає у жертовний вогонь ложку меду)[/i]. Молимо тебе!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Молимо тебе!
[b]Всі: [/b]Молимо тебе!
[b]Волхв:[/b] Молимо тебе, захисти нас від злих духів і нечистих сил. Яви нам свою ласку. Прийми, Ярило-боже, жертву! [i](Кидає у вогонь кусок м’яса, хліба і крапає вино).[/i]
[b]І дівчина і І хлопець: [/b]Прийми, Ярило-боже, жертву!
[b]Всі:[/b] Прийми, Ярило-боже, жертву!
[i]Із жертовника, в супроводі [b]Слуг[/b], які несуть смолоскипи, виходять [b]Ярило та Лада.[/i][/b]
[b]Волхв [/b][i](встає на коліна)[/i]: О великий Хоросе! Преславний Ярило! Ти показав нам свій золотий лик, ти вселив у наші серця надію і радість. Будь славен, Ярило!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Будь славен, Ярило!
[b]Всі:[/b] Будь славен, Ярило!
[b]Волхв:[/b] Сонечко ясне, Ярило!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Сонечко ясне, Ярило!
[b]Всі:[/b] Сонечко ясне, Ярило!
[b]Волхв: [/b]Пошли нам літечко красне, Ярило!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Ярило!
[b]Всі:[/b] Ярило!
[b]Волхв:[/b] Щоб усе росло і родилось, просимо тебе!
І дівчина і І хлопець: Просимо тебе!
[b]Всі:[/b] Просимо тебе!
[b]Волхв:[/b] Щоб квіти розцвітали і людям усміхались. Пошли врожай на славу, воздамо тобі ми хвалу!
[b]І дівчина і І хлопець: [/b]Слава тобі!
[b]Всі: [/b]Слава тобі!
[b]Ярило: [/b]Я на вас сердитий і не просіть пощади!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] О всемогутній Ярило! Пробач нам сліпим, глухим і нерозумним! Твоє прощення запалить в наших серцях добро. Будем завжди тебе пам’ятати і тобі служити!
[b]Всі:[/b] Тобі служити!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Будем Ладі поклонятися!
[b]Всі:[/b] Будем Ладі поклонятися!
[b]І дівчина і І хлопець: [/b]А людям добро творити!
[b]Всі:[/b] Добро творити!
[i][b]Ярило[/b] мовчить.[/i]
[b]І дівчина і І хлопець: [/b]О Ладо, наша покровителько, богине весни, злагоди, любові і щастя! Заступись за нас!
[b]Всі: [/b]Заступись за нас!
[b]Лада: [/b]Мій батьку, пробач їм, вони помилились, бо люди.
[b]Ярило:[/b] Добре! Встаньте! Я пробачаю!
[b]І дівчина і І хлопець:[/b] Слава тобі! Слава довіки!
[b]Всі:[/b] Слава тобі! Слава довіки!
[i]Пісня: «Ой на Івана, на Купала,
Вийшла Лада, як та пава.
На неї хлопці зглядаються,
Її займати встидаються.
Наше Купайло з верби, з верби,
А ти, Іване, прийди, прийди.
Наше Купайло не ламати,
А собі дівку вибирати».[/i]
[b]Волхв: [/b]Сьогодні небо вступає в шлюбну злуку з землею і кличе до такої ж свяченої спілки й людину. Сьогодні боги єднаються з людьми і в знак того єднання поведемо купальський хоровод.
[i]Всі стають у коло і разом з [b]Ярилом[/b] та [b]Ладою [/b]ведуть купальський хоровод і співають.
Пісні: «Посію я рожу…»,«Не стій, вербо, над водою рано, рано…»
[/i]
[b]Ярило[/b]: Сьогодні закінчується весна і настає літо. Вся земля уквітчана, дозрівають плоди. А щоб настало літо, треба Ладі передати свою владу чоловікові – працьовитій і добрій людині, який після одруження стане Купайлом – богом жнив і достатку.
[b]Лада:[/b] Брат Перун вас всіх вітає
Блиском, дощем, громом.
Жене вітри-вітровії
Горами і долом.
А вітри несуть на крилах радісну новину,
що вже літо, що вже красне увінчає днину.
Я ж бо землю устеляю квітами й зелами,
Судженого виглядаю з щедрими дарами.
Подарую очі й руки, і ніжну розмову,
Ніч вдарую теплу й гожу, й радість світанкову.
[b]Ярило[/b]: Хто з парубків відгадає сім загадок і проявить свою сміливість, той і дістане руку Лади.
З громади виходять [b]парубки.[/b]
[b]І Слуга[/b]: Одгадає хто – його Лада.
Не одгадає – батькова буде.
А що росте без коріння?
А що сходить без насіння?
А що плаче – сліз не має?
А що грає – голос має?
А що горить без полум’я?
А що шумить без буйного вітру?
А що біжить безперестанку?
[i][b]Парубки [/b]мовчать.[/i]
[b]Чорт[/b] [i](перебраний Парубком)[/i]: Я знаю. Живе без коріння – каміння, біжить безперестанку - вода, росте і не цвіте – папороть…
[b]Ярило[/b][i] (гнівно закричав)[/i]: Не так! Папороть цвіте.
[b]І дівчина: [/b]Та я ж того парубка знаю. Та це ж чорт! Бий його!
[b]Всі: [/b]Бий його! Геть!
[b] Чорт[/b] втікає.
[b]Ярило:[/b] Бачу, що ніхто не може розгадати моїх загадок.
[b]І дівчина: [/b]А ми ж забули про Івана! Він розгадає! Треба покликати його:
- Іване!
[b]Всі: [/b]Іване! Іване!
З купальської громади виходить [b]Іван[/b].
[b]І хлопець[/b]: Славний бог Ярило загадав сім загадок, хто відгадає їх, той пошлюбить доньку Ладу і стане богом Купалом.
[b]Іван[/b] [i](до Лади)[/i]: О богине! Я давно мріяв побачити тебе і завоювати твоє серце і руку. Я відгадаю загадки твого батька. Загадуйте.
[i] [b]ІІ Слуга[/b] повторює загадки.[/i]
[b]Іван:[/b][color="#ff0000"] [i]Камінь росте без коріння.
Сонце сходить без насіння.
Серце плаче – сліз немає.
Скрипка грає – голос має.
Любов горить без полум’я.
Річка шумить без буйного вітру.
Час біжить безперестанку.[/i][/color]
[b]Всі:[/b] Слава! Слава! Слава!
[b]Ярило: [/b]Ти відгадав мої загадки. Але чи сміливий ти, молодче, ми ще не переконалися.
[b]Іван:[/b] Заради щастя людей і за руку Лади я все зможу і будь-що переможу!
[b]Ярило:[/b] Все?! Не кажи так, зухвальцю! Бо все не можуть навіть Боги. А ти, смертний, осмілився з ними змагатись!Докажи свою сміливість на ділі. Ну, чи боїшся ти Смерті? А ходи-но сюди, Морено! (Входить Морена. Всі лякаються і відступають). Не боїшся, парубче?
[b]Іван: [/b]Не боюся. Я готовий.
[b]Ярило:[/b] Зав’яжіть йому очі й нехай вибирає свою долю.
[b]Слуги[/b] зав’язують [b]Іванові [/b]очі. [b]Морена[/b] та Лада стають поруч. Іван простягає руки до Лади, але хитра Морена встає перед нею і потрапляє до Іванових рук. Той знімає пов’язку. Морена сміється, робить помах рукою й Іван падає мертвий, а сама зникає.
[b]Лада [/b][i](до батька-Ярила)[/i]: Батьку мій! Ти своїм жорстоким вчинком потьмарив радість у очах землян. Воскреси його! Гнів не гідний твого величного наймення.
[b]Ярило:[/b] Я покарав Івана за його зухвалість.
[b]Лада:[/b] Зміни свій гнів на ласку, а вона гори рушить. Богів, як і людину красить їх душевна доброта. Воскреси його, батьку!
[b]Ярило: [/b]Я сказав «ні», і це моє останнє слово!
[b]Лада:[/b] Але ж я люблю його, батьку! [i](Ярило мовчить, Лада підходить до лежачого Івана, стає на коліна)[/i].
Ой чого ж ти, Іваночку, на личку поблід.
Чого ж в тебе, мій соколеньку, невеселий вид.
Та чого ж ти, мій лебедику, лежиш, не встаєш.
Та чого ж свою Ладоньку до шлюбоньку не ведеш.
Та для кого ж мене друженьки будуть наряджати?
Та із ким же, моє Ладонько, на рушничок маю стати?
Та краще мені, молоденькій, в сирій землі згнити,
Ніж без тебе, мій миленький, на сім світі жити.
[b](Встає і підходить до батька).[/b]
О всемогутній боже,
Таточку мій ріднесенький.
Ти посилаєш на землю тепло,
Зігріваєш своїм подихом і рослинку, і тваринку.
Чом же ти не розтопиш в серці моєму чорної розлуки?
Ти зігріваєш землю, небо, даруєш людям щедрий урожай.
Нащо спопелив ти моє щастя,
Нащо допустив смерть мого судженого?
О всемогутній боже!
Зглянься над єдиною донечкою своєю,
Не дай згинути у довічній журбі,
Поверни мені мого судженого. Молю тебе!
[b]Ярило: [/b]Любов земна сильніша за вічність зоряного світла!
Я вибачаю йому і воскрешаю.
Слуги беруть і кидають Івана у воду. Іван оживає. Лада бере до рук сорочку.
[b]Лада:[/b] [i]Шила сорочку та й вишивала,
Коло комірця – місяця вклала,
Коло пазушки – золоті ланцюжки,
Коло рукавців різні пташечки.
Ой шила, шила, позолотила
Своєму милому на подарунок.
Пташечки різні будуть співати,
Золоті ланцюжки будуть бряжчати,
Місяць та зоря будуть світити,-
Буде Іванко сорочку носити!
[/i]
[i][b]Лада[/b] подає сорочку [b]Іванові[/b]. Той її вдягає. Потім разом устають перед [b]Ярилом[/b] на коліна.
[/i]
[b]Лада та Іван[/b] [b](разом)[/b]: Благословіть нас, батьку!
[b]Ярило:[/b] Хай здійсниться ваша воля. Побороти смерть можуть лише люблячі серця. А Іван своєю сміливістю довів, що гідний звання бога Купала. Благословляю вас, діти. А на знак вашої злуки обміняйтеся вінками. [i]([b]Слуги [/b]приносять вінки: [b]Іван [/b]одягає [b]Ладі[/b], а [b]Лада[/b] – [b]Іванові[/b]). [/i]Поцілуйтеся ж, бо в поцілунку єднаються ваші душі. (Цілуються).
[b]Волхв:[/b] А чи є серед вас молоді люди, які б хотіли заручитися благословенням самого бога Ярила!
[b](І варіант, якщо нема).[/b]
[b]Волхв: [/b]На жаль, немає нікого!
[b](ІІ варіант, якщо є, то молоді люди мають вийти і встати перед Ярилом на коліна).[/b]
[b]Пари: [/b]Благословіть нас!
[b]Ярило: [/b]Благословляю! І на знак вашої злуки обміняйтеся віночками і поцілуйтеся!
[i](Ритуал повторюється. Лине пісня: «На Івана Купала, на калину роса впала…» Потім молоді пари встають біля Лади та Івана).[/i]
[b]І дівчина:[/b] О великий боже, Ярило, на щастя, на долю благослови ж і весь народ. [i](Встає на коліна, а за нею і весь народ).
[/i]
Раптом з’являється [b]відьма Хвеська.[/b] В руках у неї посох.
[b]Волхв: [/b]Ми тебе не кликали, чого прийшла?
[b]Хвеська: [/b]Світ поділений на день і ніч, на біле і чорне. Я володарка чорного світу і приходжу непрошена.
[b]Ярило:[/b] Хай здійсниться воля моя і помчать лихії буревії в гори далекії льодянії і заснуть. Хай здійсниться воля моя і страшний вогонь, що спопеляв міста і села ваші, пригасне і перетвориться у життєдайний вогонь достатку, щоб урожай був багатий.
[b]Хвеська:[/b] Ха-ха-ха! Запам’ятайте, у цьому світі одні сіють, другі збирають, одним колос, другим стерня!
[b]Волхв: [/b]Будьте праведними! Жодне слово, яке має зійти з ваших уст, не вдягайте в одежу брехні.
[b]Хвеська:[/b] Бути праведним однаково, що голим. Вас і люди засміють, і змерзнете, і пропадете…
[b]Лісовик: [/b]Батьки дали вам життя, пробудили ваші серця. Любіть і шануйте своїх батьків і тоді, коли вони біля вас, і тоді, коли підуть у світ вічний!
[b]Хвеська: [/b]Ніколи вовченя не тягло з кошари ягнят для старих вовків. Ніколи пташеня не ловило комах для своїх крилатих родичів! Хо-хо-хо! У житті йдете – не озирайтесь, знайшли – не діліться! Живіть для себе, наче поруч немає нікого!
[b]Волхов: [/b]Будьте щедрими до роботи, добрими до людей, тоді вас любитимуть та пам’ять про вас берегтимуть.
[b]Хвеська:[/b] Будьте сильними, щоб владарювати над іншими. Хто стане на вашій дорозі, не обходьте його. Убийте і переступіть, хо-хо-хо! Хто робить добро – того швидко забувають, хто вбиває – того довше пам’ятають… Так було й так буде!
[b]Ярило:[/b] Хай щезнуть сили нечисті й духи недобрі в лісах густезних, де не ходила нога людська, і згинуть там у безсилій своїй люті.
[b]Іван:[/b] Любіть сонце, любіть землю, любіть все, що на землі. Воно живе! Воно ваше! Воно для вас!
[b]Відьма[/b] хотіла щось сказати, але [b]Волхв [/b]вихопив у неї посох, розломив його й кинув у вогонь. Хвеська зникає.
[b]Волхв:[/b] Як оцей посох, хай згорять і димом розсіються слова відьми… Хай назавжди у вашій пам’яті залишаться добрі слова!
[b]Лада:[/b] Сила життя й сила щастя народжуються в доброті вашій, у доброті кожної людини. Насильство, брехня, всіляке зло буйно ростуть. І їх може побороти тільки сила доброти та ваша духовна краса. Хай ясне сонце гріє ваші душі, джерела поять чистою водою, а соловейко в дорогу виряджає.
[b]Іван:[/b] Ви діти матінки-землі української, на якій ви живете і хліб з неї їсте. Предки ваші – то ваше коріння. Як відцураєтесь ви від них, загинуть вони у вашій пам’яті, загине й ваше життя. Бережіть коріння, шануйте!
[b]Ярило: [/b]Будьте благословенні!
[b]Лада:[/b] Будьте благословенні!
[b]Іван:[/b] Будьте благословенні!
[b]Волхв:[/b] Будьте благословенні!
[b]Лісовик:[/b] Будьте благословенні!
[b]Ярило [/b][i](бере смолоскип)[/i]: Вогнем з цього смолоскипу запаліть свої купальські леліти! [i](Дає смолоскип Війтові)[/i]. Лісовику, забери своє Чортяче військо! (Лісовик робить якийсь знак і біля нього збираються Чорти, з якими він потім зникає в лісі). Я переконався, що серед вас немає поганих людей і дарую вам доступ до квітки папороті в честь весілля Лади та Івана!
[b]Війт:[/b] Чи всі друзі сьогодні веселі?
[b]Всі: [/b]На добрий час!
[b]Війт:[/b] Чи всі свої?
[b]Всі: [/b]Свої, чужих нема.
[b]Війт:[/b] Чи всі брати?
[b]Всі:[/b] Брати, всі до одного,
на все життя до праці і меча!
І зрадників немає серед нас.
[b]Війт: [/b]Хай буде так. На честь весілля Івана, що з Ладою сьогодні обручивсь, весільні ми запалимо свічки. Тепер нехай через вогонь святий пройдуть за звичаєм прадавнім молоді.
Дівчата запалюють у віночках свічки і стають у два ряди одна проти одної.
І дівчина та І хлопець з Купайлицею проходять першими, а за ними ідуть Іван та Лада, а потім і молоді пари. Всі співають.
Пісня:[i] «Ой пройшлася Ладочка крізь вогонь,
Наче щире золото через горн.
Ти світи їм вогнику все життя,
Щоб не було в темряву вороття,
У хатині весело їм палай –
Ясне щастя й доленьку їм надай!»
[/i]
Потім і іншим молодим парам теж співають цю ж пісню, тільки замінюють імена дівчат. Усі йдуть до річки, дорогою співають. Зупиняються на березі.
[b]Війт [/b][i](до Івана)[/i]: Купайло! Віднині ти став володарем природи. Дозволь на твою честь втопити Купайлицю.
[b]І дівчина[/b] [i](кидає Купайлицю в річку)[/i]:
У перепелички
Ніжки невеличкі,
На гору не зійде,
Купала.
І в долині не стане
На Йвана.
[b]Війт[/b] [i](до Лади)[/i]: А на твою честь, богине кохання, дозволь дівчатам поворожити і на воду віночки спустити.
Дівчата по черзі, не поспішаючи, кидають свої віночки на воду. Хлопці трохи нижче за течією виловлюють вінки.
[b]Війт: [/b]А тепер, громадо, питаю у вас поради: чи підемо шукати цвіт папороті, чи може краще йдемо спати?
[b]Всі: [/b]Ідемо шукати цвіт папороті! Ідемо!
[b]Війт:[/b] Тоді беріть, хлопці, смолоскипи і в путь!
Усі йдуть шукати квітку папороті й переходять на іншу галявину. Там знаходять квітку папороті, розпалюють вогнище, перескакують його по одному і парами, гойдаються на гойдалці. Співи й забави навколо вогнища тривають до рана.
Львів: театр «МЕТА», 1990 р.
Автор сценарію - Купальська Лада 1989-1991 рр. - Ірина Вовк.
[i]Сценарій побудовано на текстах класичної української літератури, поетичних текстах "Золотослова. Поетичного Космосу Древньої Русі" та етнографічних записах М.Воропая.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798326
рубрика: Поезія, Поетичний, природний нарис
дата поступления 06.07.2018