Ксенія Згура

Сторінки (1/11):  « 1»

Віночок

Віночок
Ой  уночі  на  Івана  Купала,
Дівчина  з  квітів  віночок  сплітала.
Шепотіла,  тихо  благала,
Як  віночок  на  воду  пускала:
«Ти  вір  у  мене  і  в  почуття  до  тебе,
Ти  моє  сонце,  ти  моє  небо.
Твоя  любов  розфарбувала  душу,
В  барвисті  теплі  кольори.
Душа  співати  тепер  може,
Лише  «люблю»  ти  знов  скажи.
Тепер  я  маю  незримі  крила,
І  я  літати  не  боюсь.
Ти  підтримка  моя,  і  сила,
З  тобою  завжди  я  сміюсь.
Ти  розкажи,  віночок  милий,
Все  те,  чого  не  можу  я  сказать.
Що  як  його  зустріла,  я  щаслива,
І  я  боюсь  його  втрачать».
Ти  бережи,  вода,  віночок,
Нехай  не  тоне  він,  пливе.
Любов  усім  нам  так  потрібна,
І  цей  віночок,  хтось  так  жде!


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841054
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2019


Куди втікає те дитинство

                                                                   
Куди  втікає  те  дитинство,
І  де  його  тоді  шукать.  
Що  за  невидане  блаженство,
В  калюжі  просто  пострибать.
І  навзнак  на  землі  лежати,
Рахуючи  з  хмарин  коней.
І  як  шалаш  зробити  –  знати,
І  із  скакалкою  стрибать.
У  хованки  десь  заховатись,
У  «дочки  й  матері»  погратись.
І  вчасно  влучний  пас  віддати,
А  днів  сумних  не  помічати.
І  миті  ці  такі  щасливі,
Та  швидко  так  біжать  від  нас.
Життя  доросле  й  метушливе,
Все  розставляє  по  місцях.
Й  так  хочеться  хоч  раз  вернути,
Дитячу  віру  в  чудеса.
Коли  батьки  живі  й  щасливі,
Для  нас  були  чарівниками  сили.
Під  Новий  Рік  приходив  Миколай
І  подарунки  під  подушки  клав.
Та  швидко  так  летять  роки,
І  поряд  інші  малюки  
В  калюжах  по  дощу  стрибають,
А  із  стільців  шалаш  складають.
У  піжмурки  по  черзі  всіх  шукають,
І  де  країна  Дива  –  знають!
Та  чути  раптом  за  спиною:
«Мамусю!  Ти  –  допоможи!»
І  з  усмішкою  осяйною,
Ти  згадуєш,  що  чарівник  вже  ти!

28.06.2019

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840414
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.06.2019


Коли сум отруює душу

Коли  сум  отруює  душу,
Коли  болі  й  печалі  кинджал
В  самісіньке  серце  влучить,  
Не  витягти  його  на  жаль.
І  добре,  коли  хтось  руку  протягне,  
Й  отрута  безсила  стає.
Хтось  слово  підтримки  скаже,
І  від  кинджала  серце  вбереже.
Слова  любові,  слова  кохання,
Як  крапля  живої  води.
Зима  не  проникне  у  душу  того,  
У  кого,  в  серці,  сонце  яскраве  живе!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835657
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.05.2019


В тобі живе душа моя

В  тобі  живе  душа  моя,  
В  твоєму  погляді,  у  диханні  щомить.
Я  завжди  буду  лиш  твоя,  
Любов  вогнем  палким  горить.
У  рідні  очі  я  дивлюсь  -  
Мене  любов'ю  й  щастям  заповняє,
І  завжди  чи  радію  я  чи  злюсь,  
Твій  ніжний  погляд  надихає.
Коли  тебе  нема  зі  мною,  
Тепла  і  ніжності  не  вистачає.
І  -  голосу,  обіймів,  сміху,  
І  жартів,  лиш  твоїх,  
Над  вухом  тихих  видиху  і  вдиху,
Коли  ти  безтурботно  спиш.
Твої  слова  -  жива  вода,
Для  мого  зраненого  серця.
Не  страшна  ні  одна  біда,  
Коли  ти  поруч  біля  мене.
Даруєш  віру  у  бажання,
Ти  -  рідний  і  коханий  мій!
Любов  твоя  як  сонце  гріє,
І  наший  світ  окремий,  свій!
Тебе  я  серцем  відчуваю,
Не  треба  нам  цих  зайвих  слів.
Для  тебе  я  єдина  -  знаю,  
Ми  поза  межами  світів!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828679
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.03.2019


Плач Ночі

                                                                                                   
Ніч  на  зміну  дня  прийшла,
Стихла  божевільна  метушня,
В  темряві  душа  знімає  маску,
Знов  зазнала  я  поразки.
Уночі  стаю  сама  собою,
Огортають  ковдрою  туга  з  журбою,
Хочу  розірвати  ці  кайдани,
Та  віками  не  затягуються  рани.
Зав’язав  мене  давно  Ти  в  пута,
Скропленими  зради  краплями  отрути,
Образ  твій  на  серці  вигорів  вогнем,
Там  болить  і  крається  все  день  за  днем.
Рану  злістю  й  ненавистю  залікую,
Всіх  на  Тебе  схожих  відшукаю,
Заберу  у  них  я  щастя  й  радість,
Яблуком  спокуси  вирахую  їхню  слабкість.
Дороге  і  рідне  знищу,
Знаю,  Божа  кара  жде  мене  найвища.
Та  лиш  це,  від  небуття  мене  тримає,
Доки  помсти  за  прокляття    довго  так  чекаю.
Зрадив  Ти  мене,  обравши  іншу,  кращу,
І  за  це  ,Тебе,  я  занапащу.
Через  Тебе  не  ростуть  у  мені  квіти,
Такі  бажані,  невинні  діти.
Між  Проваллям  адським    й  Раєм  я  блукаю,
Як  скінчити  муки  ці  не  знаю.
Навіть,  відьомські,  не  помагають  ночі,
Замість  малих  янголів  у  мене  поторочі.
Знову  в  темряві  сховаюсь,
І,Тебе,  я  відшукати  намагаюсь.
Буду  снитись  іншим  в  снах  я  еротичних,
Забирати  душі  в  Темну  Вічність.
Буду  я  з’являтись  до  жінок,
Щоб  з  фіалок  й  лілій  одягти  вінок.
І  забрати  їхній  спокій,
Посміятися  із  їх  утопій.
Досконалі  всі  і  схожі,
Копіюють  Її  може.
Вдень  такі  всі  ідеальні,
А  вночі  грішні  і  справжні.
Морок  обійма  холодними  руками,
Непомітно  омиваюся  сльозами.
Рік,  десятиліття  чи  століття,
Проминуть  як  мить  в  жахіттях.
Всеодно,  у  натовпі,  Тебе  зустріну,
Не  впізнаєш  суть  мою  зміїну.
І  тоді  або  вкушу  і  навік  загину,
Або  знищить  в  мені  зло,  та  квітка  –  дитина.
А  поки  на  варті,  пильно  я  чекаю,
Вночі  людське,  цінне  -  собі  забираю,
Вдень  же,  гіркими  сльозами,  душу  очищаю.
Почуттів  чужих,  хороших,  не  можу  відчути,
Знову  вип’ю  з  чаші  болю,  щоб  усе  забути.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=755903
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.10.2017


Щоденник Насті

30  травня  –  Знаю,  це  дивно  у  35  років  вести  щоденник.  А  що,  коли  нема  кому        сказати,  а  слова  сказані  в  пустоту  розсіюються  як  туман  і  спадає  камінь  з  серця.  Тепер  у  мене  з’явився  ти,  мій  друже,  Щоденнику!  І  тобі  я  можу  сказати.  Біль  розриває  зсередини  і  не  дає  жити.  Біль  моєї  втрати…
31  травня  –  Сьогодні  був  останній  дзвінок.  Я  була  присутньою  на  лінійці.  Так,  саме  присутньою,  іншими  словами  сказати  не  можна.  Душею  я  була  далеко  звідси,  а  тіло  залишалося  там,  де  обов’язки,  правила,  закони,  брехня,  несправедливість  і  безсердечність.  Мені  здавалося,  що  якби  в  мене  виросли  крила,  я  б  відразу  ж  злетіла  в  небо.  І  летіла  б,  летіла…  Доки  вистачило  моїх  сил.  Політ  це  свобода.  Свобода  від  усього:  і  зобов’язань  і  почуттів.  А  я  хочу  не  відчувати,  забути  все.  А  біль  приходить  навіть  уві  сні.  І  нікуди  від  нього  втекти.
2  червня  –  Сьогодні  неділя.  Я  знову  одна.  Іра  (подруга)  пропонувала  принести  кошеня.  Не  хочу.  Я  нічого  не  хочу.  Наче  горіла  іскра  всередині  і  згасла.  На  вулиці  дощ.  З  тої  сторони  скла  впала  капля  і  одиноко  скотилась  вниз,  пропавши.  Так  і  я…  
3  червня  –  Була  на  роботі.  Ще  два  тижні  до  відпустки.  Журнали  заповнила,  звіти  здала.  Допомагаю  літньому  табору.  Цілий  день  діти  як  метелики  літають  туди  –  сюди.  Я  спостерігаю  за  ними.  Такі  безтурботні,  веселі…щасливі…  Заздрю  їм…  Так  почувається  жива  душа,  коли  ще  не  пізнала  горя…  зради…болю…втрати…
6  червня  –  Нарешті  завтра  закінчується  тиждень.  Хочу  додому.  Куди  додому?!  Я  і  вдома  не  вдома.  Стіни  душать,  все  зближаючись,  зближаючись.  Я  задихаюсь…  А  може  до  мами…  Я  так  давно  в  неї  не  була.  Може…
8  червня  –  Субота.  Вихідний.  За  вікном  все  цвіте  і  зеленіє.  Закохані  пари  як  квіти  прикрашають  собою  вулиці.  Тримаються  за  руки,  ніжно  дивляться  одне  на  одного.  Хто  гарантує,  що  то  справжні  почуття,  і  завтра  він  не  зіштовхне  тебе  у  прірву.
10  червня  –  Знову  понеділок.  Ще  один.  Кожен  наступний  день  схожий  на  попередній.  Не  бачу  світла…  Не  бачу  щастя…  Не  можу  довіритись…
12  червня  –  Всім  хочеться  зі  мною  поговорити.  Кожен  вірить,  що  допоможе  своїми  порадами.  А  я  просто  хочу,  щоб  мене  залишили  у  спокої.
14  червня  –  Нарешті  закінчився  навчальний  рік.  Відпустка…  Я  вдома.  Одна…  Мені,  закутаній  у  моїй  ковдрі  так  затишно  і  тепло.  Тут  я  у  безпеці  і  тиші.  Так  добре.
17  червня  –  Самотньо.  Не  розумію,  чого  хочу.  Болить.  Погано  сплю.  Знову  снився  конверт  для  немовляти,  він  плив  за  водою.  Я  чула  крик,  але  не  могла  дотягнутися  до  нього.  Ніби  уже  схопила  його,  але  він  був  пустим.  І  знову  я  почула  дитячий  крик.
20  червня  –  Знову  дзвонила  мама.  Вона  дзвонить  по  десять  разів  на  день.  Ігнорую  дзвінки…  Буде  ще  раз  запрошувати  до  себе  в  гості.  А  може  поїхати…
23  червня  –  Знову  снився  кошмар.  Я  кричала.  Тримала  його  у  руках,  хотіла  заглянути  всередину,  побачити  личко.  Відчувала  у  руках  таке  тепле  живе  створіння,  чула  його  сопіння  носиком.  Коли  розгорнула…  пусто.  Не  було  нічого.  Немає  більше  світла.  Воно  згасло  в  той  день.  І  навіть  слова  чоловіка  про  те,  що  він  більше  так  не  може,  розчинилися  у  тій  темряві.  Вся  вона  –  моя.  Обгортає  мене  ковдрою.
25  червня  –  Подруга  знову  мучить  проханнями  піти  з  нею  до  психолога.  Навіщо  марнувати  чийсь  час,  якщо  я  не  буду  слухати  і  говорити.  Не  хочу!  Хочу  крила!  А  може  впасти  у  якусь  бездну,  щоб  дістати  дна  і  там  і  залишитись.  Назавжди!  Уявляю  себе  якоюсь  жалюгідною  водорістю,  яка  коливається  за  хвилями,  бо  сама  триматись  не  може,  доки  її  не  з’їсть  якийсь  хижак.  Бачила  сьогодні  свого  чоловіка,  називав  «божевільною  і  навіженою».  А  я  і  справді  бігла  додому  як  навіжена,  обливаючись  сльозами.  Думала  вже  запас  вичерпався.
27  червня  –  Я  задихаюсь  в  цьому  місті.  Воно  оповите  сірістю,  гарячим  повітрям,  примарами  і  болем.  Сни  не  дають  дихати,  людські  погляди  жити…  Бачу  лише  туман  або  темряву,  як  дві  полоси,  які  змінюють  одна  одну  по  черзі.
29  червня  –  Прокидаюся  і  сходжу  з  розуму.  Чую  в  кухні  якийсь  шерхіт.  Повільно  встаю  і  йду  на  звуки.  Дивно,  не  відчуваю  страху,  лише  цікавість.  Зупиняюсь…  Мама  біля  плити  жарить  млинці.  На  столі  стоїть  моя  улюблена  чашка,  з  неї  димкою  піднімається  пар.  Вперше  чітко  бачу  її  очі.  Вони  в  сльозах,  горошинками  котяться  по  рідному  обличчю.  Підходжу  до  неї  міцно  обіймаю.
30  червня  –  Ми  їдемо  в  автобусі  у  рідне  село.  Дорога  здається  довшою  ніж  зазвичай,  ніби  ніколи  не  закінчиться.  Мама  знову  дивиться  на  мене  своїми  волошковими  очима.  В  очах  така…  Я  відвертаюся.  Мовчу…  І  вона  мовчить.
1  липня  –  Я  знову  у  місці  свого  дитинства.  Ніби  нічого  не  змінилося.  Проте,  мені  все  одно.  Просто  лежу.
2  липня  –  Знову  снився  страшний  сон.  Прокинулася  з  криком.  На  вулиці  –  темінь.  Босою  виходжу  з  хати.  Дихаю…  Десь  там  за  нашим  городом  є  річка.  Я  любила  дитиною  туди  ходити.  Іду  туди…
6  липня  –  Сьогодні  свято.  І  мама  пішла.  Я  знову  прямую  на  своє  улюблене  місце  біля  річки,  де  ніхто  мене  не  побачить.  Лише  жаби  порушують  нічну  тишу  своїм  кваканням,  літають  мушки,  а  десь  з  іншої  сторони  ехом  віддається  свято.  Слухаю.  Чую  на  своєму  плечі  легкий  дотик,  злякано  озираюся.  Позаду  стоїть  хлопчик  років  шести.
- Ти  прийшла  на  моє  місце!  –  заявляє  серйозно.
- Ти  мене  злякав!  –  вигукую  я.
- Тут  моє  місце!  –  не  вгаває  він.
- Добре.  –  здаюся  і  відсуваюся.
Він  сідає  і  уважно  дивиться  на  мене.  Мовчимо,  але  мені  комфортно.  Потім  він  встає  і  тікає  в  темряву.  Я  знову  одна.
8  липня  –  Я  знову  на  «своєму  місці».  Дитя  знову  прийшло  теж.  Тепер  мовчки  сідає,  лише  скоса  поглядаючи  на  мене.  Вдаю,  що  не  помічаю.  
- Ти  не  наша.  –  тихо  говорить.
Мовчу.
- А  звідки  ?  –  не  відстає.
- Здалеку.  –  шепочу.
Знову  тиша.
- Ти  п’єш?  –  питає  буденним  тоном.
- Що?  –  вигукую.
- Ну,  ти  так  виглядаєш…  Моя  мама,  коли  п’є,  теж  так  виглядає…  -  опускає  голову  вниз.
Мовчимо.  Потім  він  різко  підхоплюється  і  втікає.
9  липня  –  Сьогодні  встаю  рано.  Довго  сиджу  на  ліжку,  збираючись  з  силами,  а  потім  підходжу  до  дзеркала.  На  мене  дивиться  якась  неохайна,  нечесана  жінка.
Це  я?  Іду  у  ванну  кімнату,  довго  приводжу  себе  до  ладу.  У  дверях  зустрічаю  здивований    погляд  мами.  Тепер  вона  відводить  погляд  від  мене…
11  липня  –  Суцільна  темрява.  Я  боюсь  ступити  крок.  Дику  тишу  прорізає  ножем  дитячий  крик.  Я  іду  на  звук.  Темрява…  Темрява…  Різко  спалахує  світло.  Бачу  вдалині  дитячу  коляску.  Біжу  до  неї.  Падаю  не  один  раз.  Нарешті  я  біля  неї,  дивлюсь  усередину  –  пусто…  І  знову  чую  дитячий  крик.  Прокидаюся  від  того,  що  розумію,  кричу  сама.
Повільно  встаю.  На  вулиці  ще  темно.  Виходжу  на  свіже  повітря.  Стає  трішки  краще.  Чую  скрип  вхідних  дверей.  Мама!  Вона  легенько  кладе  руки  мені  на  плечі.  Мовчимо.
- Мамо!  –  наважуюсь.
- Що  доню?  –  теплом  огортає  рідний  голос.
- Я  тут  біля  річки  хлопчака  зустріла.  Не  знаєш,  чий  він?  –  чекаю.
Тиша.
- Знаю.  Однокласниці  твоєї  –  Галинки.  
- Як?  –  виривається.  Хочу  спитати  про  алкоголь,  згадала,  про  що  дитина  говорила.
Мама  перебиває.
- Віті  Бережного  то  дитина,  на  два  роки  старшого  од  вас.  От  дитинку  придбав  Галині,  а  відмовився…  П’є  вона  тепер…  Дуже…
Мовчимо.  Потім,  як  по  команді,  заходимо  в  хату.
14  липня  –  Думаю  про  того  хлопчика.  Не  виходить  він  у  мене  з  голови.  Одягаюсь  і  йду  до  Галинки.  Подругами  раніше  були.  З  дитсадка  дружили.  Я  поїхала  в  місто,  вона  залишилась.  Так  і  не  бачились  уже  років  десять.  Знаю,  батьки  Галинки  тоді  померли,  одне  за  одним:  у  батька  серце  хворе  було,  а  мати  слідом  за  батьком  пішла,  не  витримала  без  нього.  
Заходжу  на  подвір’я,  нікого  немає.  Гукаю,  ніхто  не  озивається.  Тихо  прочиняю  двері  у  хату,  заходжу.  Там  –  хаос:  немитий  посуд  на  столі,  на  підлозі;  сміття;  пусті  пляшки  з-під  алкоголю;  якісь  брудні  купи  одягу.  Галинка,  поклавши  голову  на  простягнені  руки,  спить  за  столом.  Буджу,  відмахується,  як  від  набридливої  мухи.  Знов  буджу.  Підіймає  голову.  
- Ти  хто?  
- Я?!  Настя.
- Настя…  Як  зайшла  сюди?
- Я…
- Іди,  звідки  прийшла!  Ходять  тут…  Я  спати  хочу,  не  бачиш?!
- Галю!  Це  ж  я,  Настька!
- Настька?  –  підіймається.  –  Моя  Настька?!  –  гаряче  обіймає.  А  потім  знову  спокійно  сідає  за  стіл.  –  Чого  прийшла?
- Я  до  матері  в  гості  приїхала.  Хотіла..
- Іди  геть!  –  обриває  на  півслові.
- Галю!
- Пішла  звідси!  –  бачу,  розмови  не  буде.
Іду,  не  опираюся.
Дорогою  додому  думаю  про  все  це.  Заходжу  на  рідне  подвір’я,  мама  на  ганку  плаче.  Підходжу  ближче.  Підходить  і  міцно  обіймає.  Крізь  схлипи  чую  тихе  шепотіння:  «Думала,  ти  щось  з  собою  зробила…  -  плаче…
Тепер  обіймаю  її  я.
14  липня.  Вечір  –  Іду  до  «свого  місця»  відпочити.  Був  важкий  день.  Сідаю  і  довго  дивлюся  на  воду.  Вона  випромінює  вечірній  спокій.  І  я  потроху  заспокоююсь.  Відчуваю  як  щось  важке  залишає  мене.    Я  дихаю!
- Як  ти  пішла,  мама  довго  плакала.  Що  ти  їй  сказала?  –  чую  позаду  докірливий  дитячий  монолог.
- Нічого.  –  відповідаю.
- Чого  тоді  вона  плакала?
- Рада  була  мене  побачити.
- А-а-а-а!  –  протягує.  –  То  і  так  радіють?
Мовчу.  Він  не  вгамовується.
- Вона  сьогодні  вперше  на  мене  не  кричала,  а  так  сумно  подивилася  і  обняла.  Вперше  подивилася.  І  обняла…  А  раніше,  я  бачив,  не  хотіла.  Вона  не  дивилась…
Мовчу.
- Ти  мені  допоможеш?  –  питає  схвильовано.
- І  з  чим?
- Хочу,  щоб  мама…-  замовкає.
- Поможеш?  Поможеш?
Зітхаю.  
- Побачимо.  –  говорю  і  втомлено  іду  до  хати.  

15  липня  –  Сьогодні  вперше  спокійно  спала.  Не  снилось  взагалі  нічого.  А  вранці  встала  з  твердим  наміром  допомогти  тій  дитині.
Приходжу  до  Галинки,  спить.  В  хаті  темно,  дитини  вже  немає.  Відкриваю  всі  вікна.  Подруга  хмуриться,  починає  лаятись.  Я  не  звертаю  уваги,  прибираю.  Вона  встає,  іде  до  відра  з  водою,  п’є  з  кухлика  і  пильно  стежить  за  тим,  що  я  роблю.  Тоді  ставить  кухлик  на  місце,  хапає  мене  за  руку  і  тягне  з  хати.  
- Іди  геть,  сказала!  –  кричить.
Тепер  я  опираюся.  Висмикую  руку  з  її  і  кричу:
- Не  піду!
Починаємо  битися  як  двоє  дітлахів.  Їй  обридає,  іде  знову  лягає  в  ліжко.
А  я  продовжую  прибирати.  
17  липня  –  Знову  іду  до  Галинки.  Цього  разу  малюк  гуляє  на  подвір’ї:  дивиться  привітно  і  посміхається.  
- Привіт!  –  говорю  стиха  і  сама  всміхаюсь.
- Здрастуйте!  А  мама  ще  спить.
- Нічого.  Ми  її  зараз  розбудимо.  –  і  йду  рішуче  в  хату.  Малюк  хвостиком  біжить  за  мною.  
До  мене  ніби  повертається  картина  позавчорашнього  дня.  Цього  разу  Галинка  взагалі  ніяк  не  реагує.  Бачу,  що  прокинулась,  але  мовчить,  роблячи  вигляд,  що  ще  спить.  Мию  посуд,  прибираю,  готую  їсти  малому.  Він  спокійно  вибігає  з  хати  гуляти.
Тишу  прорізує  шепіт:  -  Навіщо  це  тобі?
- Не  знаю.  Треба  –  значить.  –  теж  тихо  промовляю.
- Не  награлась  в  ігри  в  місті,  приїхала  сюди?!
- Ага!  –  говорю.
Тиша.  Зробивши  все,  іду  додому.  Біля  паркану  стоїть  син  Галинки.
- Як  тебе  звати?  –    питаю.
- Вітя.  –  говорить.
Ну,  звісно,  як  його  ще  можна  звати.
- Гарне  ім’я!  –  він  посміхається.  
Вдома  садимо  з  мамою  квіти.  Розмовляємо.  Про  все.  Але  не  про  мене.  Мама  знаходить  номер  брата  Галинки.  Завтра  ж  подзвоню.
18  липня  –  Дзвоню  до  Романа  –  брата  Галинки.  Не  бере  трубку.  Передзвонює  аж  увечері.  Довго  говоримо,  обіцяє  на  вихідних  приїхати,  бо  живе  і  іншій  області,  працює.  А  треба  ще  доїхати,  про  відпустку  домовитись.  До  вихідних  ходитиму  до  Галинки  всеодно!
21  липня  –  Субота.  Ополудні  приїжджає  Роман  з  донькою  удвох  на  сріблястій  «Skoda  Octavia».  Хочеться  чомусь  спитати,  де  ж  дружина,  але  боюсь  бути  нетактовною.  Мовчу.  
Рита,  дівчинка  восьми  років,  білява  красунечка  з  двома  кісками,  несміливо  посміхається  і  від  тата  не  відходить.  Роман  на  три  роки  за  мене  старший.  Пам’ятаю,  якусь  дівчину  проводить  увечері,  а  ми  з  Галинкою  слідом  біжимо.  А  потім  він  нас  помічає  і  починає  ганятись  за  нами.  А  ми  верещимо  і  втікаємо.  А  як  підросли  ми,  пропонував  зустрічатися,  з  армії  чекати.  Та  не  захотіла  я  ні  зустрічатися,  ні  з  армії  чекати.  Одружився  з  дівчиною  з  міста,  де  служив.  А  тепер  от  сам  з  донькою  і  без  дружини.  Чому  ж  не  приїхала?!  І  чому  це  мене  хвилює?!  Мимохідь  помічаю,  що  милуюся  ним.  Чому  я  ще  не  провалилася  під  землю?!
Роман  пильно  дивиться  на  мене,  чемно  вітається.  Йдемо  до  Галинки.  Розмовляємо.  Діти  граються  неподалік  на  подвір’ї.  Галинка  плаче,  брат  давно  не  приїжджав.  Він  мовчки  її  обіймає.  Каже,  що  взяв  відпустку,  а  у  Рити  канікули,  тому  будуть  тут  до  середини  серпня.
23  липня  –  На  подвір’ї  Галинки  все  сяє.  Все  попране,  вичищене.  Вітя  ходить,  щасливо  посміхається.  Подруга  готує  їсти.  Спитала,  де  Роман.  Каже,  поїхали  з  Ритою  по  продукти.  Сама  починає  розповідати,  що  покинула  його  дружина  Анжела.  Вже  як  рік.  Тепер  з  донькою  удвох  живуть.  І  дивиться  так  вичікувально.  А  я  –  на  неї.  
- Знаєш,  а  я  подякувати  хотіла.  Ми  ж  давно  з  Ромчиком  не  спілкуємося,  а  все  через  Анжелу.  Як  ти  випросила  у  нього,  щоб  він  приїхав?
- Галю,  не  випрошувала.  Сам  сказав,  що  приїде.  Він  же  твій  брат!
- Сам?!  –  дивується.  –  Я  думала,  вже  і  до  смерті  не  побачимось.  Як  народила  Вітика,  так  і  не  бачились.  Сорому  нанесла  на  все  село…
- Що  ти  таке  кажеш?  Це  ж  дитина!
- Дитина…  Безбатьківщина…
- То  батькові  Вітиному  хай  соромно  буде,  а  ти  –  молодець!  Дала  дитині  життя!
- Ага!  А  знаєш,  як  гляну  на  нього,  а  він  на  Віктора  схожий.  –  плаче.
- Це  не  кінець  світу!  Головне,  що  ви  з  сином  живі  та  здорові.  –  зітхаю.
Мовчимо.
- А  ти?  Як  ти?  –  раптом  питає.
- Я?!  Та  що  я…
Важкою  холодною  зливою  виливаю  свою  історію  про  моє  так  і  ненароджене  янголятко,  зраду  і  втечу  чоловіка,  свій  біль  і  страх.  Вона  мовчки  слухає.  Потім  плачемо  удвох,  обіймаємось.  І  я  чую,  як  вона  шепоче  ледь  чутно:  «Вибач!»
28  липня  –  Вечір.  Сидимо  з  мамою  на  ганку.  Хочеться  поплавати.  Беру  рушник  і  йду  до  річки.  Тут  добре.  Тихо  десь  кумкають  жаби,  хлюпоче  вода,  омиваючи  вербове  гілля.  Я  відпочиваю.  Довго  сиджу  на  березі.  Раптом  чую  в  темряві  обережні  кроки.  
- А  Вітя  так  і  сказав,  щоб  я  тебе  тут  шукав.
Від  несподіванки  підскакую  на  місці.  Роман!
- Так.  Люблю  тишу.  А  тут  спокійно,  тихо.  –  швиденько  докладаю  йому  і  замовкаю.
Мовчимо.
- Як  Галя?  –  цікавлюся.
- Нормально.  Вкладає  малих  спати.  Уявляєш,  почала  знову  в'язати.  –  сміється.  (його  сміх  лікувальний  бальзам  моїй  душі)  –  А  гарно  ж  уміла  вив’язувати  то  шкарпетки  татові,  то  кофту  мамі.  Мені  –  шарф  на  день  народження.  –  замовкає.  –  Насть!
- Ммм?
- Дякую…Що  сестру  допомогла  вернуть.  Ти  не  її  врятувала  –  нас.  –  несподівано  бере  за  руку.  Як  вогнем  обпекло,  у  горлі  став  ком,  не  то  провалююсь  кудись,  не  то  лечу.  Приходжу  швидко  в  себе,  висмикую  руку,  різко  встаю  і  йду.  Але  чую  позаду  його  несміливі  кроки.  Зупиняюся,  і  -  він.  Так  стоїмо  деякий  час.  
- Вибач.  –  шепоче  і  йде.
А  я  стою,  не  можу  зрозуміть,  чого  мені  не  всеодно.  Ну  пішов,  то  й  пішов.  Дивилась,  доки  не  зникнув  з  очей.  
3  серпня  –  Вже  кілька  днів  сиджу  вдома.  Боюсь.  Боюсь  себе  і  його  боюсь.  Але  так  хочеться  його  побачити,  малих,  Галинку.  Коли  поруч  з  ними,  відчуття,  що  я  у  своїй  сім’ї;  так  затишно,  спокійно.  
Мама  допитується,  що  сталося,  лише  обіймаю  та  знизую  плечима.
Увечері  чую  у  вікно  стукіт.  Виходжу,  а  там  мої  курчатка  Вітя  з  Ритою.  Усміхаються,  а  в  руках  –  ромашки.  Боже!  Мені  вже  сто  років  ніхто  квітів  не  дарував.  Обіймаю  їх  міцно.
Розповідають,  як  у  них  справи;  про  батьків,  що  переживають,  чому  не  приходжу.  Обіцяю,  що  завтра  прийду.
4  серпня  –  Нікуди  не  йду.  Варю  вареники  і  капусняк.  Іду  в  сад  по  яблука  для  компоту.  Як  же  тут  гарно!  І  ніяких  тобі  конспектів  уроків,  журналів,  характеристик,  зошитів.  Щось  мені  не  хочеться  вертатись  до  роботи.
- Настя!
Роман!  Знову!
- Ти?  Привіт!  Щось  сталося?
- Це  я  у  тебе  спитати  хочу!  Я  образив  тебе?  Щось  не  так?  Що  не  так?  Ти  більше  не  приходиш.  Галя  переживає…  і  я..-  ніяково  дивиться  на  мене.
- Рома!  Все  нормально.  Роботи  багато…
- Ні!  Приходь  увечері  до  нас.  У  Віті  день  народження.  Діти  тебе  побачити  хочуть.  Обіцяй,  що  прийдеш?!
Зітхаю.  
- Добре.
Увечері  вітаю  Вітю  з  днем  народження.  Говоримо,  граємось  з  дітьми.  Я  таки  за  ними  скучила!
Роман  наполіг  провести  додому.  І  так,  якось,  по  дорозі  виливаю  на  нього  ківш  холодної  води  про  себе.  Може  хоч  зараз  залишить  в  спокої.  Він  мовчки  слухає.  Не  зговорюючись,  ідемо  до  річки.  Він  обіймає  мене.  Я  починаю  плакати.  Тягар  всіх  цих  днів  лавиною  падає  вниз.  Рома  заспокоює,  говорить  ніжні  слова.  Ми  удвох  і  нам  зараз  всеодно,  що  буде  з  рештою  світу.    Він  обережно  нахиляється  і  цілує  мене.  А  що  треба  моєму  зраненому  серцю  зараз?!  
Іду  додому  під  ранок.  Так  легко  мені.  Згадую,  як  в  старших  класах  нас  з  Галинкою  батьки  шукали  на  свято  Івана  Купала  цілу  ніч,  а  ми  поснули  біля  річки.  Ой,  що  тоді  нас  чекало!
6  серпня  –  Як  же  зранку  чудово!  Така  приємна  тиша,  таке  свіже  повітря!  Мама  сміється  з  мене,  а  я  вже  другий  день  як  навіжена:  то  яблука,  то  сливи  на  закатку  рву,  то  на  городі  допомагаю.
Галинка  з  дитинства  в'язати  любила,  а  я  –  малювати.  Увечері  ходила  до  річки  малювати!
9  серпня  –  Гуляю  з  дітьми    -  Вітьою  і  Ритою.  Вони  допомагають  по  господарству.  Роман  з  Галинкою  в  місто  поїхали.  Рита,  звертаючись  обмовилась,  назвавши  мамою.  Я  оніміла!  Так  приємно  на  душі  стало  від  одного  цього  магічного  слова.
12  серпня  –  Прийшла  в  гості  до  Галинки  як  завжди.  Тиша  на  подвір’ї.  Зайшла.  Галинка  снідати  варила.  Подивилась  на  мене  сумними  очима.
- Де  Рита?  Рома?
- Настя…
- Що?
- Анжела  дзвонила,  щось  там  помиритись  просила,  і  доньку  давно  не  бачила.  Поїхали…  -  дивиться  винувато.
- Галь!  Не  треба!  Він  мені  нічого  не  обіцяв…
- Насть!  Ти  не  знаєш…
- Не  треба!
Виходжу.  Десь  знову  ділися  мої  крила.  Іду  по  землі  ногами.  Бачу  перед  собою  Вітю,  підходжу  до  нього  і  міцно  обнявши,  йду.
На  рідному  подвір’ї  мене  чекає  гість  –  мій  колишній  чоловік.  Приїхав  просити  пробачення.
15  серпня  –  Знову  приїхала  в  місто.  З  Дімою.  Не  відчуваю  болі,  і  радості  не  відчуваю.
18  серпня  –  Дні  повторюються.  Я  вже  не  плачу  і  не  жахаюсь.  Дімині  обійми  крижані  і  холодні  як  лід.  Мені  нецікаво  те,  про  що  він  говорить.  Хочу  знайти  заняття  для  себе.  
20  серпня  –  Я  задихаюсь.  Не  бачу  світла.  Не  бачу  яскравих  кольорів  –  все  сіре…
23  серпня  –  Зранку  було  погано.  Нудило.  Потім  посварилася  з  Дімою  і  пішла  спати.  Так  спала  цілий  день.
26  серпня  –  Мені  не  легше.  Діма  просить  сходити  до  лікарні.  Та  я  і  так  знаю,  що  це.
28  серпня  –  Лікар  сказала,  що  я  вагітна.  Боюсь  признатись  собі,  що  я  щаслива!  Знову  думаю  про  Рому…
4  вересня  –  Все  мені  тут  чуже.  Написала  заяву  на  звільнення,  залишила  записку  Дімі  і  зібравши  речі  поїхала  до  мами.
Мама  була  здивована,  але  ні  про  що  не  питала.  Коли  лягли  спати,  прийшла,  сіла  біля  ліжка  і  сказала:  «  Настя,  Рома  вернувся.  Сьогодні  заїжджав,  про  тебе  питав.»
Ні,  я  таки  щаслива!
5  вересня  –  Не  йду,  біжу  до  Галинки.  Мої  діти  біжать  мене  обіймати.  Галинка  усміхається.  Підійшов  і  Роман.  
- Чого  ви  тут?  Ви  ж  маєте  бути  вдома!
- Не  люблю  я  її!  Я  завжди  іншу  кохав.  А  їздив  на  розлучення  документи  подавати.  Мирно  вирішили  розійтись.
- Кого  ти  завжди  кохав?  –  виривається.
Дивиться  здивовано  на  мене:
- Тебе!
15  жовтня  –  Живемо  у  Роми.  Побралися.  Чекаємо  на  сина.  Я  щаслива!
А  Віктор  Галинчин  запропонував  їй  одружитися  і  жити  разом.  Дочекалася!  
І  я  дочекалася!
15  червня  –  Прощавай,  мій  щоденнику,  мої  жалі  і  болі!  Треба  бігти  до  своєї  сім'ї!  Денис  –  найкращий  малюк  на  Землі!  А  Рита  –  моя  красуня!  Діти  –  не  просто  квіти,  це  наша  сила,  наше  безсмертя.  Я  малюю!  Дарую  свої  картини  світові.  А  мій  Ромчик  мене  підтримує.  Як  же  їх  люблю!





 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=739011
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2017


Колискова

Ніч  на  землю  як  по  морю,
В  човнику  спустилася.
Сонце  згасло,  тихі  зорі
Світлом  засвітилися.
Сон  з  дрімотою  тихенько
В  подорож  зібралися,
В  діток  милих  і  маленьких  
В  колисках  гойдатися.
Спи  синочку,  засинай,
Мій  маленький  янголе!
В  сон  казковий  поринай,
Втіха  моя,  соколе!
Хай  присниться  тобі  лебідь
Із  зіркою  яскравою,
Хай  завжди  тебе  розрадить  
Піснею  ласкавою.
Хай  присниться  тобі  сонце
З  променями  теплими,
Серцю  буде  охоронцем,
Не  дає  замерзнути.
Хай  присниться  тобі  коник
В  долині  зеленій,
Може  будеш  ти  полковник  –  
То  хай  незнищенний.
Хай  ті  біди  і  нещастя  
Ідуть  стороною,
Сон  з  мішечка  сипле  щастя
З  долею  ясною.
Спи  синочку,  засинай,
Скарбе  мій,  єдиний!
В  сон  казковий  поринай
З  ангелом  незримим.
Ангел  завжди  за  тобою,
Впав  ти  чи  піднявся,
Материнською  любов’ю  
Всі  рани  загоє.
Спи  синочку,  засинай,
Щастя  ти  безцінне,
В  сон  казковий  поринай,
Лихе  хай  загине.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=738459
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 19.06.2017


Стежка до серця сина

Ранок  був  похмурим  і  сірим,  як  і  його  настрій.  Важко  було  відкривати  очі,  різко  вдарило  світло,  він  знову  автоматично  їх  закрив.  Голова  розколювалась  на    тисячу  частинок,  а  там  всередині  ніби  стукало  тисячу  молоточків.  Все  тіло  боліло,  ніби  вчора  його  переїхав  довжелезний  поїзд.
В  пам’яті  сплив  спогад  про  чергову  вечірню  гулянку.  Так,  він  вчора  переборщив.  Ні  нормальної    роботи,  ні  сім’ї,  ні,  навіть,  дівчини.  Ну  чому  так  не  щастить?  А  ці  однодневні  підробітки  вже  набридли.
Роздумуючи  над  своїми  проблемами,  Сергій  взяв  в  руки  телефон,  почав  гортати  вчорашні  дзвінки  і  бурмотіти  про  себе:  «Яна,  Свєта,  Наташа,  Олег,  Вовка,  Дімон,  Ліза…мама…  -  хлопець  замовк.  Натомість,  перед  очима,  з’явилася  картина  вчорашньої  розмови    з  матір’ю,  коли  він  наговорив  багато  неприємних  слів,  був  грубим,  а  вкінці  ще  й  кинув  трубку.  Нехай,  він  передзвонить  пізніше,  бо  так  болить  голова,  що  зараз  дзвонити    ніяк  не  може.  Ну,  а  потім,  як  зазвичай,  Сергій  забуде  про  цей  дзвінок,  як  про  всі  інші  мамині  дзвінки  і  не  передзвонить.  
Від    своїх  роздумів  хлопця  відірвав  телефонний  дзвінок.
         -  Алло!  –  мовив  він  в’яло.
         -  Сергій  Олександрович?  –  почувся  з  трубки  жіночий  голос.
         -  Ну,  так.
         -  Ваша  мама,  Валентина  Михайлівна,  в  лікарні.
         -  …Що  з  нею?  –  в  його  голосі  почулись  тривожні  нотки.  Мама  ніколи  не  лежала  в  лікарні.
             -  Вона…  померла.  –  прозвучало,  як  грім  серед  ясного  неба.  –  Був  інфаркт.  Ми  не  змогли  її  врятувати…  Нікого  не  було  поряд.  Вона  дзвонила  вчора…  
Вона  ще  щось  говорила,  але  йому  здавалось,  що  це  чужий  страшний  сон.
           -  Алло?  Ви  мене  чуєте,  Сергій  Олександрович?
           -  …Так.  Що?
           -  Ви  її  заберете?
           -  …Я  зараз  приїду.
В  голові  вишикувались  болючі  спогади  й  миготіли  один  за  одним,  ніби  слайди.  Коли  йому  було  п’ять  років,  його  батько  потрапив  у  автокатастрофу,  загинувши  на  місці.  Все  життя  в  нього  була  лише  мама,  вона  складала  копійку  до  копійки  для  нього,  щоб  одягнувся  нормально,  їв,  те,  що  хотілося,  щоб  було  все,  як  в  однокласників.  Мама  завжди  приходила  пізно,  втомлена  і  сумна,  а  по  ночах,  коли  думала,  що  він  спить,  плакала.  Чому  плакала?  Боявся  зайти  до  неї,  пожаліти,  спитати…  
За  тим  підріс,  закінчив  школу.  Знову  ж,  мама  настояла  на  тому,  щоб  він  поступив  в  університет.  Поступив,  вивчився,  але  поступово  віддалився  від  неї.  Почалося  своє  самостійне  доросле  життя:  з  дому  йшов  рано,  приходив  пізно  напідпитку,  або  весь  в  синцях.  Мама  переживала,  сварилась.  Він  мовчав,  розумів  вона  права,  але  ж  це  його  життя.
А  потім  Сергій  зустрів  її  –  Еліну.  Дівчина  вчилася  на  тому  ж  факультеті,  на  паралельному  потоці.  Красива,  рудоволоса,  розкішна  дівчина.  Вона  йому  сподобалась  з  першого  погляду,  не  вірив,  що  зверне  на  нього  увагу,  та  помилявся.  
Друзі  говорили:  «Не  зустрічайся  з  нею,  Еліна  не  нашого  кола.  Вона  ж  як  акула,  стільки  хлопців  через  неї  перестраждали».
Так  він  як  зійшов  з  розуму,  ходив  за  нею  вдень  і  вночі,  виконував  усі  її  бажання,  готовий  був  спати  біля  її  ліжка.  Не  хотів  нікого  слухати  і  не  бачив  головного  –  душу  Еліни.  
Розкішній  дівчині  потрібне  розкішне  життя,  тому  Сергій  швидко  продав  все  цінне,  що  в  нього  було.  Та  з  великими  потребами  Еліни,  гроші  швидко  скінчились.  І  йому  довелося  йти  до  матері,  просити  в  неї  грошей.  Мама  мовчки,  як  і  раніше,  віддавала  останнє.  Та  дівчині  й  цього  було  мало.  Хлопець  нарешті  влаштувався  на  роботу,  не  тому,  що  це  було  потрібно  зробити,  а  тому,  щоб  Еліні  вистачало.
Невдовзі  здійснилась  його  мрія,  Еліна  з  гуртожитку  переїхала  до  нього.  Вони  почали  жити  разом.
І  він,  і  мама  працювали  не  покладаючи  рук.  Еліна,  тим  часом,  проводила  свій  час  в  косметичному  салоні,  в  барах,  нічних  клубах,  у  подруг.  
Сергій  бачив  все  це,  але  сидів  вдома  і  мовчав,  боячись  сказати  щось  всупереч,  щоб  не  втратити  її  назавжди.  
Проте  мама  перестала  мовчати,  дивлячись  на  що  перетворилося  їхнє  з  сином  життя,  на  його  німі  страждання,  які  бачила  лише  вона,  бо  знала  свого  сина,  він  терпітиме  і  мовчатиме.  Кожен  день  Валентина  Михайлівна  проводила  бесіди  з  Еланою.  Їхні  розмови,  іноді,  доходили  до  сварок,  але  він  завжди  був  на  стороні  коханої.  Тепер  знав,  що  не  завжди  правильно  вибирав  кого  захищати.  А  мама  мовчки  розверталась  і  йшла  в  свою  кімнату.
Минав  час,  і  тих  грошей,  що  вони  заробляли  з  мамою  для  дівчини  стало  мало.  Елана  почала  з  Сергієм  сваритися  і  знайшла  найпростіший  спосіб  збільшити  сімейний  бюджет:  матері  треба  йти  ще  на  одну  роботу.
Він  не  наважувався,  та  потім  після  нескінчених  істерик  Елани,  підійшов  до  матері  і  попросив  влаштуватися  ще  на  одну  роботу.  
Вона  не  кричала,  не  сварилась,  лише  подивилась  на  сина  люблячими  очима  і  твердо  сказала:  «Серьожа,  ти  не  потрібний  Елані,  їй  потрібні  твої  гроші».  
І  тоді  він  вперше  підвищив  на  матір  голос,  кричав,  що  вона  винна  в  усьому.  Вибігла  Елана,  яка  теж  почала  верещати.
Мама  ,  тим  часом,  сиділа  і  мовчки  дивилась  на  нього,  свою  кровиночку.
Він  думав,  буде  як  завжди:  вона  здасться  і  зробить,  як  він  скаже.
Та  мама,  перечекавши,  доки  вони  обоє  замовкли,  втомившись  від  самих  себе,  і  в  тишині  прозвучав  її,  вперше  за  довгий  час,  твердий,  гострий  як  криця,  голос:  «Грошей  більше  не  дам!  Ви  вже  дорослі!  Заробіть  самі!».  Потім  різко  відвернулась  від  них  і  вийшла.
Сергій  щось  образливе  кричав  у  відповідь,  навіть  не  здогадуючись,  що  йде  вона  ледь  стримуючи  гіркі  сльози  образи  і  відчуваючи  пекучий  біль  в  серці.
Вже  на  ранок  Елана  вговорила  його  переїхати  з  маминої  квартири  в  найману.  І  він  послухав  її.
Вони  переїхали  в  найману  квартиру.  Сергій  влаштувався  на  дві  роботи  та  тяжко  працював,  але  ж  це  для  неї,  коханої  Елани.  Мама  телефонувала  кожен  день,  а  він  не  брав  трубки,  вважаючи  її  зрадницею.
Життя  не  стояло  на  місці  і  приносило  свої  сюрпризи.  Одного  разу,  втомлений,  після  нічного  чергування  на  об’єкті,  він  повертався  додому  раніше  і  побачив  біля  свого  під’їзду  Елану  в  обіймах  незнайомого  хлопця.  Вони  весело  про  щось  розмовляли,  тим  часом  як  він  падав  з  ніг  від  утоми.  Хлопець  перечекав,  доки  вона  зайшла  в  будинок.  І  лише  тоді  зайшов  сам.  
Хотів  сказати  їй,  спитати,  та  глянувши  на  неї,  не  зміг,  боявся  втратити.
А  Елані  було  все  мало.  Всі  її  розмови  були  лише  про  гроші.  Невдовзі  вони  почали  сваритися.  А  потім,  одного  ранку  повернувшись  додому  з  роботи,  не  знайшов  її.  Елана  зібрала  речі  і  пішла  від  нього.  Сергій  дзвонив  їй  кожен  день,  та  її  телефон  був  поза  зоною  відсутності.  Він  почав  телефонувати  її  подругам,  і  нарешті,  одна  з  них  проговорилася,  де  Елана.
Він  їхав  з  наміром  помиритися,  пояснити  їй  все.  Місце,  де  дівчина  тепер  жила  було  шикарним  районом  Сергій  дзвонив  у  дверний  дзвінок,  а  рука  тремтіла,  сам  не  розумів  чому.  Не  то  від  радості  її  побачити,  не  то  від  страху  її  втратити.  Двері  відкрив  той  самий  хлопець,  якого  він  колись  бачив  у  себе  біля  під’їзду.  А  позаду  хлопця  стояла  вона,  Елана.
Незнайомець  пильно  дивився  на  нього  та  Сергієві  ніби  заціпило.  Він  не  міг  вимовити  ні  слова.
-  Ти  хто?  Чого  мовчиш?    –  порушив  нарешті  глуху  тишу  хлопець.
Сергій  мовчав.
-  Ланусь,  ти  його  знаєш?  –  запитав  молодий  чоловік  у  дівчини.
-  Вперше  бачу.  Якийсь  ненормальний.  –  відповіла  вона,  ядовито  посміхнувшись.  
З  цими  словами  двері  квартири  з  грюкотом  закрились.
Сергій  ішов  додому  ніби  п’яний,  спотикаючись  по  дорозі.  Ці  двері  наче  закрили  шлях  в  це  його  життя  і  він  просто  не  знав,  що  йому  робити  далі.  Хлопець  винуватив  у  всьому  маму,  дзвонив  їй,  скандалив,  ображав.  З  пляшкою  не  розлучався,  з  роботи  його  вигнали.  А  останні  зароблені  гроші  він  витрачав  на  гулянки.  Кожної  ночі  в  Сергія  було  нове  свято,  кожного  вечора  –  нова  дівчина.  
І  лише  мама  його  не  покинула,  приїжджала,  наводила  порядок  в  квартирі,  варила  їсти,  плакала,  а  йому  було  байдуже,  він  засліплений  своєю  ненавистю  нічого  не  помічав…  Лише  зараз  щось  важке  ніби  впало  на  нього  і  він  не  міг  дихати,  задихався,  а  скинути  з  себе  цей  тягар  не  мав  сили.  
Сергій  примчався  в  лікарню,  його  провели  до  матері.  Вона  лежала  така  спокійна,  незахищена  і  самотня.  Він  більше  ніколи  не  побачить  її  ніжних  рідних  очей,  не  почує  до  болю  знайомого  голосу…  Серце  болісно  зжалось  в  грудях.  
Він  забрав  Валентину  Михайлівну  додому.  Дзвонив  родичам  і  сусідам,  а  сам  ніби  був  не  тут,  наче,  все  відбувалося  з  кимось  іншим,  а  не  з  ним.  Всі  присутні  ходили  в  чорному  одязі,  а  посеред  великої  кімнати  стояла  велика  чорна  труна,  в  якій  лежала  вона,  Мама.
На  другий  день  були  похорони.  Всі  були  похмурі,  плакали,  співчували,  а  йому  хотілось  втекти  звідси.  А  потім  Сергій  прийшов  додому,  ходив  по  пустих  кімнатах  і  здавалося,  що  от-от  зараз  вона  вийде  з  кімнати:  усміхнена,  весела,  обійме  і  подивиться  на  нього  своїми  теплими,  світлими  очима.
Він  так  хотів  сім’ї,  справжньої  сім’ї…  Думав,  Елана  і  є  його  сім’я.  І  не  помітив,  як  втратив  найдорожчу  людину  в  його  житті.
В  голову  закрадалися  прикрі  думки:  «  Коли  ти  останній  раз  вітав  її  з  днем  народження?  Коли  говорив  останній  раз,  що  любить  її?  Коли  взагалі  говорив  востаннє  їй  щось  хороше?  Нікчема,  а  не  син…  А  він  же  завжди  для  неї  був  найкращим,  навіть,  коли  так  ставився  до  неї.  До  останнього  подиху  думала  про  нього,  а  він  розважався.  Ні!  Треба  щось  міняти!»
І  вперше  за  довгий  час,  день  в  нього  пройшов  без  пляшки  і  гулянок,  прибирав  у  маминій  квартирі.  
Невдовзі  влаштувався  на  нормальну  роботу.  Друзі  з  минулого  життя  дзвонили,  запрошували  відпочити  та  Сергій  відмовлявся.  Минав  час  і  вони  його  взагалі  забули.
Хлопець  працював  і  працював.  Часто  ходив  на  кладовище  до  мами  та  подовгу  стояв  там  в  роздумах.  Душі  не  давала  покою  провина.  Тоді  вперше  Сергій  пішов  до  церкви,  покаявся.  А  потім  вернувся  на  кладовище  і  довго  плакав  біля  могили  матері,  не  зронивши  ні  слова.  А  тягар  з  душі  ставав  все  меншим  і  меншим,  а  дихати  було  все  легше  і  легше.
Життя  ішло  своєю  стежкою.  Його  серце  заспокоїлося  і  примирилося  з  долею.  
Пройшла  одна  весна,  потім  ще  одна,  хлопець  перестав  помічати  пори  року,  все  було  якимось  одним  суцільним  ланцюгом  подій.  
Але  наступна  весна  стала  для  нього  особливою.  Доля  зробила  йому  несподіваний  подарунок.  Сергій  як  завжди  після  роботи  зайшов  по  продукти  в  магазин,  скупився  і  вже  рушив  на  вихід,  як  побачив  дивну  картину:  мама  з  маленьким  сином  не  могла  вийти  з  магазину,  бо  хлопчикові  сподобалась  якась  іграшка.  Мама  хотіла  взяти  його  на  руки  і  винести  з  приміщення,  а  дитина  пручалася,  кричала,  що  хоче  саме  ту  іграшку,  інші  йому  не  потрібні,  бо  така  є  в  одного  хлопчика  в  дитсадку.
В  Сергія  мимовільно  з’явилась  посмішка  на  обличчі.  Він  підійшов:  
           -  Ти  чого  маму  не  слухаєш?  –  нахилившись,  прошепотів  він  до  хлопчика.
Той  здивовано  подивився  на  нього,  але  не  засоромився,  а  бойовито  запитав:
         -  Ти  хто?
         -  Я  дядя  Серьожа.  А  ти?
         -  А  я  Стас.  
         -  Станіслав,  значить?
         -  Ні!  Стас!  А  ти  мою  маму  знаєш?
         -  Ні.  
         -  А  чого  ти  підійшов?
         -  Бо  ти  не  слухаєш  маму,  а  своїх  мам  треба  слухатись.
Хлопчик  уважно,  з  цікавістю  його  розглядав,  а  Сергій  поглянув  на  його  маму  і  ледь  не  впав:  такі  ж  знайомі  теплі,  блакитні,  ніжні  очі;  така  ж  тепла,  рідна  посмішка.  Він  знайшов  Її!
Як  виявилося,  Наташа,  так  звали  його  нову  знайому,  сама  виховувала  сина,  а  батько  хлопчика  відмовився  від  них.
З  того  часу  Сергій  не  розлучався  з  Наталею,  вони  були  як  дві  половинки  одного  цілого.  Саме  вона  була  тою  частинкою  життя,  якої  йому  не  вистачало.
Складніше  було  зі  Стасом.  Він  дивився  на  нового  знайомого  з  недовірою,  обережно,  близько  ніколи  не  підходив,  а  всі  іграшки  подаровані  Сергієм,  хлопчик  викидав  і  не  хотів  ними  гратися.    
Сергій  не  переїжджав  до  них,  терпляче  чекав,  доки  Малюк  до  нього  звикне.  Та  той  теж  був  упертий.  Новий  мамин  знайомий  часто  приходив  до  них,  грався  з  ним,  та  хлопчик  і  досі  його  не  признавав.  Сергія  це  дуже  засмучувало,  але  він  не  здавався.
Наталя  працювала  лікарем  у  місцевій  лікарні  й  одного  вечора  її  терміново  викликали  до  пацієнта.  Вона  подзвонила  до  Сергія  -  він  відразу  ж  приїхав.  В  той  вечір  Стас  трішки  прихворів  і  Наташа  попросила  Серьожу    приглянути  за  сином.  
Чоловік  не  відходив  від  ліжка  хлопчика,  весь  час  переміряв  температуру.  Вже  під  ранок  жар  спав  і  дитині  нічого  не  загрожувало.  Втомлений  Сергій  повільно  встав,  наміряючись  відпочити  хоча  б  ті  дві  години,  які  залишилися  до  сходу  сонця,  але  відчув  на  своїй  руці  теплу  дитячу  долоньку.  
«Тату,  не  йди!»  -  прозвучав  тихенько  голос  Стасика.
І  лише  зараз,  в  цю  мить,  він,  Сергій,  зрозумів,  що  таке  бути  батьками,  і  яка  сильна  всепрощаюча  батьківська  любов.  Він  зрозумів  наскільки  сильно  любила  його  мама,  і  він  –  її,  адже  вона  його  мама.  Просто  іноді  ми  робимо  помилки,  які  розуміємо  вже  з  роками.
Він  сидів  біля  сина,  так  біля  свого  синочка,  до  самого  ранку,  доки  не  прийшла  Наташа,  і  міцно  тримав  його  за  руку.  Щоб  не  сталося,  Сергій  завжди  буде  біля  нього  поряд,  завжди  допоможе  та  підтримає…  і  простить.
Невдовзі  Наталя  та  Сергій  одружилися.  Дружина  з  сином  переїхали  до  Сергія.  
В  один  із  їх  спокійних  сімейних  вечорів  пролунав  дзвінок  у  двері.  Сергій  від  здивування  навіть  розгубився.  На  вході  в  квартиру  стояла…  Еліна,  заплакана,  сумна  і  з  сумкою  біля  ніг.  
«Привіт.  Не  чекав?  Я  повернулась.  Розумієш…  -  вона  щось  говорила  далі,  а  в  нього  перед  очима  миготіли  картини  минулого.
Наташа  почула  голоси  і  підійшла  до  чоловіка.  Еліна  замовкла,  від  подиву  відкривши  рота,  дівчина  не  знала,  що  сказати.  
                 -  Хто  це,  Серьож?  –  запитала  Наталя.
Еліна  мовчала.
-  Це…  вперше  бачу.  Дівчина  помилилася  квартирою,  Кохана.  –  сказав  спокійно  Сергій  і  закрив  двері.  
Закрив  двері  в  минуле.  Життя  навчило  його  цінувати  справжні  почуття  і  дорожити  рідними  людьми.  Воно  подарувало  йому  другий  шанс  почати  все  спочатку  і  він  не  змарнує  його!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=733976
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2017


Жива я

Жива  я  доки  серце  б’ється,
допоки  щастям  музика  звучить
в  душі  моїй;  рікою  ллється
світло  і  тепло,  і  аж  зашкалює  
бажання  жить!
Жива  я  доки  бачу  красу  нічної  тиші,
і  жовтобокі  яблука  і  спілі  вишні
в  саду  мого  дитинства.
І  тихо  млію  від  блаженства  –
поніжитись  на  сонці  біля  річки,
де  виросли  ми  з  братом  і  сестричка.
Жива  я  доки  відрізняю,
де  сум  є  щирий,  невідкупний,
любов  є  справжня,  вірність  –  непідкупна.
А  доброта  і  ніжність  невичерпна,
і  біль  жалом  нещадним  в  серце.
Жива  я  доки  моє  серце  відчуває:
то  від  кохання  грає  і  співає,
то  від  образ  болючих  ниє  і  страждає,
від  слів  хороших  лілією  розквітає,
а  від  коханого  приємним  хвилюванням  виграває.
Жива  я  доки  сильна  духом,
плітки  нещадно  відбиваю  сміхом,
і  доки  «без  надії  сподіваюсь»,
на  зло  нещастям  усміхаюсь.
Допоки  я  це  я  –  
жива  я!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=731665
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.05.2017


Чуже весілля

               Суцільна  темрява  спускалась  на  землю.  Ніч  вступала  в  свої  права.  Зірок  на  небі  не  було,  лише  повний  місяць  освічував  все  навкруги,  одиноко,  холодно  блукаючи  по  небу,  даючи  Землі  не  так  тепло,  як  світло  –  надію  на  те,  що  з  безвихідної  ситуації  є  вихід.  
Вона  стояла  одна,  така  ж  самотня,  як  цей  місяць,  прихилившись  до  акації,  яка  стояла  в  Нього  біля  двору.  Дівчина  не  бачила  нічого  навкруги,  її  погляд  був  звернений  на  подвір’я,  точніше,    вже  на  чуже  подвір’я.  З  очей  лилися  сльози.  Вона  не  хотіла  плакати,  а  вони  самі  по  собі  котилися  маленькими,  дрібненькими  і  холодними  горошинками.
Така  сильна!!..  Де  взялися  ці  сльози?    Чому  вона  взагалі  тут?
…Не  могла,  не  мала  сили  відвернути  очі  від  того,  що  відбувалося    на  цьому,  колись  такому  рідному,  а  тепер  чужому  обійсті.  
Він  одягнений  в  святковий  костюм,  з  квіткою  білого  кольору  збоку,  з  дівчиною  в  довгій  білій  сукні.  Наречений  і  наречена…  А  точніше,  вже  чоловік  і  дружина…  
Біля  них  стояли  боярин  і  дружка.  А  вони  такі  щасливі  не  помічали  нікого,  лише  щасливо  посміхалися  один  одному.  
«А  наречена  –  красуня.»  -    промайнуло  в  голові.
Всі  веселилися,  кричали  «Гірко»,  але  вже  не  їм:не  їй,  а  іншій  і  Йому.  А  здавалося,  що  їхнє  щастя  ніколи  не  померкне…
Перед  очима  пропливали  картини  з  їхнього  спільного  життя:  коли  вона  вперше  його  побачила  і  подумала:  «такий  кумедний  і  смішний»;  зустріч,  під  час  якої  вони  познайомились,  а  в  неї  при  знайомстві  з’явилося  відчуття,  ніби  вона  знайшла  якусь  особливо  рідну  людину;  згадала  як  боялась  перший  раз  йому  подзвонити;  миті,  коли  вони  гуляли  вечорами  і  для  них  не  існувало  більше  нікого,  згадала  перший  поцілунок…  При  цій  солодкій  згадці  губи  боляче  запеклися  гарячим  вогнем,  а  серцю  стало  водночас  так  млосно  та  боляче,  і  щось  важко  стиснулось  всередині.
Треба  забути,  забути  Його  і  втікати  якнайдальші…  Але  ноги  не  тримали  її,  вхопилась  за  дерево,  як  за  останню  соломинку  від  якої  залежало  її  життя.  І  все  стояла…    Затуманений  розум  в  надії  чекав,  що  щось  от-от  зміниться.
А  веселі  гості  все  неслися  в  щасливому  хороводі.  І  нікому  не  було  до  неї  діла.
Отак  і  її  життя  неслося  в  якомусь  несамовитому  хороводі.  Вона  навіть  не  помітила  коли  все  змінилось.  Він  почав  віддалятися,  уникати  її.    А  потім  дізналась:  в  Нього  є  інша.  
Вона  ж  була  готова  заради  Нього  на  все:  покинути  рідну  сім’ю  і  поїхати  далеко,  куди  він  скаже,  відмовитися  від  свого  звичайного  життя,  і  присвятити  своє  життя  Коханому,  лише  б  бути  поряд  з  ним.  Як  же  вона  мріяла  про  їхнє  весілля,  про  те,  що  кожного  ранку  прокидатиметься  в  ніжних  обіймах  коханого,    готуватиме    для  нього  сніданки,  з  нетерпінням  чекатиме  з  роботи.    
А  Йому,  певно,  це  було  не  треба…  Так,  втеча  від  самотності  на  певний  період.  Чергова  зупинка  в  його  житті…Але  все  тимчасове  колись  закінчується.  Чому  ж  вона  цього  не  побачила,  не  відчула,  що  це  все  лише  його  гра?  Мабуть,  кохання  окриляє  і  засліплює  водночас.  
Скільки  коштують  справжні  почуття  і  яка  ціна  зради?  Скільки  часу  треба,  щоб  забути  рідну  людину?  Чому,  іноді,  ми  ніби  не  самі,  а  в  душі  –  одинокі?  І,  що  таке  щастя?  Вона  довго  шукала  відповіді  на  ці  питання…
За  ці  роки  їй  здавалось,  що  принаймні  на  одне  з  цих  питань  вона  відповіла:  забула  про  почуття  до  того,  хто  так  нещадно  розтоптав  їхнє  кохання.  Спочатку  їй  не  хотілося  жити  і  здавалося,  що  всередині  неї  поселився  біль,  який  терзав  її  день  за  днем.  Та  прийшов  день,  коли  поглянула  на  себе  в  дзеркалі  і  злякалась:  у  відображенні  стояла  молода,  але  худа,  замучена,  занедбана  дівчина.  А  в  голові  з’явилась  думка:  «Ти  страждаєш,  а  він  радіє,  і  його  не  хвилюють  твої  переживання.  »  
І  тоді  вона  вирішила,  що  житиме!  Вона  досягне  всього,  чого  бажала,  і  докаже  йому,  а  може,  більше  собі,  що  може  жити  і  без  нього.  Дівчина  отримала  вищу  освіту,  вийшла  заміж,  влаштувалась  на  улюблену  роботу,  народила  доньку.  Чоловік  у  неї  був  хороший,  вона  любила  його,  але  це  була  вже  не    любов,  а  скоріше  ,  вдячність  за  постійну  підтримку,  допомогу,  тепло.  Від  нього  до  неї  передавалася  наснага  до  життя,  він  був  для  неї  сонцем,  яке  своїм  промінням  оживляє  замерзлу  квітку  після  холодних  морозів.
Почувши,  що  в  нього  сьогодні  весілля,  довго  вагалася  та  не  витримала,  вирішила  піти  подивитися  на  Нього.  
Ні!!!  Не  забула!  Серце  по-зрадницькому    підстрибувало  всередині,  відчувала,  що  ота  пустота  в  душі,  яка  жила  в  ній  стільки  років,  заповнюється  гарячим  вмістом,  а  по  венах  ллється,  струмує,  грає  кров.  Вона  досі  Його  любить…  Навіть,  зараз,  коли  Він  одружився  на  іншій.  Вона  кохає  Його…
І  сльози  знов  покотилися  з  очей,  а  з  грудей  виривався  зойк  відчаю,  вона  стримувала  його  і  все  дивилась  на  Нього.
Нехай!  Востаннє  вона  ще  раз  на  нього  погляне,  запам’ятає  таким  щасливим,  хоч  вже  і  не  на  її,  на  чужого  коханого.
Місяць  яскраво  освітив  місцевість  і  почав  помалу  ховатися  за  хмарами.  Наближався  ранок.
Їй  треба  вже  йти.  Вдома  чекає  малесенька  донечка  і  чоловік.  Тепер  в  неї  інше  життя,  своє.  І  завтра  зранку,  вона  прокинеться,  знову  посміхаючись.  І  йтимуть  день  за  днем  її  життя,  але  вже  без  Нього.  Та  Він  завжди  житиме  в  її  серці,  бо  справжнє  кохання  не  бачить  недоліків,  вад,  але  воно  і  не  вибачає  зради.
Вона  зникне  і  більше  не  з’явиться  в  його  житті.
А  він,  гуляючи  на  весіллі,  весь  час  поглядатиме  на  хвірточку  і  чекатиме  когось,  сам  не  розуміючи  кого,  але  ніхто  так  і  не  ввійде.
І  все  в  його  житті  складеться  добре,  крім  кохання.  Лише  він  знав,  що  одружився,  бо  його  наречена  була  вагітна,  а  залишити  дитину  без  батька  він  не  міг.  Не  любив  він  її,  не  любив…  
«Може,  пізніше,  звикну.»  -  зітхав  сам  про  себе.  
Та  кохання  так  і  не  ввійде    у  його  серце,  оминатиме  його;    як  він  за  ним  не  гнатиметься,  не  прийде  до  нього.  Бо  одного  разу  воно  пішло  від  нього,  він  зрадив  і  прогнав  його,  не  зупинив  ,  а  доля  такого  не  прощає.
Кохання  назавжди  залишиться  для  нього  в  образі  милої,  вірної  дівчини,  яку  він  колись  зрадив.  А  він  же  Її  кохав…  Кохав…  Як  багато,  тепер,  він  хотів  їй  сказати,  та  не  встиг.  Вона  відреклася  від  нього.
І  коли  він  це  зрозуміє,  вперше  зронить  сльозу,  від  безсилля  щось  повернути.  А  в  серці  поселиться  лише  біль  втрати  і  самотність.
В  один  такий  сірий,  марний  день,  схожий  на  інші,  до  нього  в  кімнату  ввірветься  син  з  сяючими  очима  і  мрійливим  поглядом  і  скаже:  «Тату!  Я  люблю  і  не  відмовлюсь  від  коханої  ніколи!  Ми  одружуємось!»  
А  на  вулиці,    як  і  колись,  будуть  цвісти  вишні,  в  повітрі  буде  чутно  запах  бузку,    закохані  рахуватимуть  зорі,  а  над  ними  в  нічній  прозорій  імлі,  витатиме  рожевими  мріями  кохання,  і  творитиме  чудеса.  Лише  б  не  проґавити  його!  
                 
                                                                                                                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=727630
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.04.2017


Фото

Минає  6  років,  як  немає  тебе,
моя  дорогенька  бабусю!
На  фото  з  тобою  ми  де,
я  дуже  часто  дивлюся.
Тримаєш  ти  там,  мене  на  руках,
й  сміливо  дивишся  прямо,
тепер  ця  підтримка  лише  в  моїх  снах,
самотніми  стежками  йдемо.
З  тобою  ніколи  не  страшно  було,
лиш  поглядом  гріла  ти  серце,
словами  лише  проганяла  все  зло,
як  заслоняла  вкривальцем.
Від  тяжких  бід,  людського  горя  і  зла,
захищала  нас  ти,  рідненька.
Для  мене  як  ненька  була,
та  птахою  склала  криленька.
Так  швидко  не  стало  тебе,
тепло  і  світло  пропало,
давно  уже  стихли  слова  молебен,
та  в  серці  роз’ятрена  рана.
Мені  так  часто  бракує  тебе
в  хвилини  суму  і  туги,
кажуть,  що  час  лікує  усе,
та  не  лікує  такої  недуги.

Якби  усе  повернуть  назад,
бабусенько,  рідна  людино!
Та  забрали  тебе  небеса  –
серця  мого  частину.
Тепер  ніхто  не  обійме  як  ти,
ніхто  не  скаже:»Тримайся!»
Лиш  фото  в  руках  як  згадки  сліди
відлунням  звучить:»Не  здавайся!»
́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=726225
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 29.03.2017