kleshenko

Хочу в село

Хочу  в  село,  де  снігом  стріхи  замітає,
Де  дітлахи  з  колядками  ідуть.
Хочу  в  село,  де  лиха  не  буває,
Де  в  мирі  й  злагоді  родини  всі  живуть.

Хочу  в  село,  там  де  жива  прабабця,
І  прадід  стиха  дивиться  у  слід.
Хочу  в  село,  там  де  тепло  у  хатці,
І  в  печі  мліє  запашний  обід.

Хочу  в  село,  в  своє  дитинство  світле,
Де  тихо  й  затишно,  і  рідні  всі  живі.
Хочу  в  село,  в  усе  знайоме  й  рідне,
Хочу  в  село  -  лунає  в  голові.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=898376
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.12.2020

Мисливські пригоди

Нічну  тишу  порушив  тривожний  дзвін  будильника.  Він  дзвонив  щосили,  мабуть  вважаючи,  що  його  ніхто  не  почує  в  цілому  світі,  але  за  мить  чиясь  рука  важко  опустилася  на  нього.  Будильник  стих,  і  вже  в  кімнаті  було  чути  тихе  цок,  цок,  цок,  яке  рівномірно  відбивав  маятник.  
«Важко  вставати  в  таку  рань,  он  навіть  на  сході  і  зоря  не  жевріє,  а  ти  вже  встаєш,  береш  свою  мисливську  амуніцію,  і  виходиш  з  хати  в  нічну  темряву.»
Так  розмірковував  Дмитро  зачиняючи  за  собою  двері.  
Ось  і  вулиця.  Знайомий  шлях  вів  до  заповітного  місця.  Рясні  зорі  віщували  гарну  погоду,  а  повний  місяць  освітлював  дорогу,  і  іти  було  набагато  приємніше.  Вже  село  лишилося  ген-ген  позаду  а  в’юнкий  шлях  втікав  все  далі  в  поля.  Духмяний  аромат  польових  квітів,  скошеного  сіна,  створювало  ілюзію  якогось  райського  саду,  а  вранішній  туман  тільки  підсилював  враження,  що  ти  і  насправді  зараз  знаходишся  десь  на  небі.  Дмитрові  не  було  ще  й  сорока  п’яти  років,  звичайної  статури  з  правильними  рисами  обличчя.  Як  і  всі  чоловіки  робив  зранку  до  ночі,  а  в    сезон  полювання  часто  втікав  з  дому  на  декілька  годин,  щоб  піддатися  своїй  найбільший  пристрасті    -  полюванню.  Стареньку  куркову  Тулку  він  вважав  своєю  другою  дружиною  і  завжди  добре  доглядав  за  нею.  Другої  такої  немає  ніде  в  світі.
Ось  вдалині  почулося  поодиноке  кахкання  -    качка  встає  рано.  Вона  випливає  з  очерету  і  робить  свої  вранішні  справи,  а  з  першими  променями  вранішнього  сонечка  розправляє  свої  крила  і  злітає  у  тихе    вранішнє  небо.  
Вже  і  болото  недалечко,  Дмитро  зійшов  зі  стежки  і  пішов  через  луки  навпростець  тільки  йому  відомим  шляхом.  Своє  місце  полювання  він  тримав  від  інших  в  таємниці,  адже  місце  було  дуже  вдале  і  ніколи  такого  не  було,  щоб  не  вдавалося  взяти  бодай  одного  трофею.  Ось  вже  і  берег  майже  поруч,  від  води  потягнуло  свіжістю.    З  очерету  рясно  падали  краплі  роси  які  вмить  намочили  куртку  яка  ховала  від  вранішньої  прохолоди,  ну  то  нічого,  адже  сонце  вмить  її  висушить.  
Головне  полюванню  бути,  а  все  інше  якісь  дрібниці.  
Дмитро  обперся  спиною  об  величезну  теплу  каменюку,  яка  не  встигла  охолонути  за  ніч.  Ноги  грузли  в    перині  з  м'якого  моху.  Очі  закривалися,  намагаючись  ще  трішки  відпочити,  але  не  сьогодні,  не  сьогодні.  
Місце  було  відоме  як  мисливцям,  так  і  іншим  людям.  Але  усі  його  обходили  стороною,  адже  величезний  камінь  той  був  незвичайним.  Він  був  немов  шматок  смоли  -    чорного  причорного  кольору,  а  знизу  виднілися  подряпини,  начебто  чиясь  рука  своїми  гострими  як  сталь  пазурами  намагалась  прошкрябати  камінь.  От  від  цього  забобонні  люди  і  стали  називати  цей  камінь  чортовим.  
Помалу  світало,  Дмитро  відійшов  на  крок  від  каменю  щоб  краще  було  видно  качиний  проліт.  Пискнула  перша  вранішня  птаха,  їй  відповіла  друга,  десь  у  полі  «бив»  перепел.
Дмитро  зняв  з  плеча  рушницю  подивився  на  неї,  ніжно  рукою  протер  її  від  роси  і  вже  потягнувся  за  набоєм…  Аж  раптом,  з-за  спини  почувся  різкий,  немов  звук  батога,  і  гучний,  немов  постріл  з  гармати  звук.  Миттєво  обернувшись,  Дмитро  побачив  що  брила  яка  тільки  що  стояла  у  нього  за  спиною  падає  прямо  на  нього.  Ноги  від  несподіванки  заклякли  відмовляючись  кудись  нести  свого  господаря,  очі  закрились  самі.
«Оце  і  кінець  мені.»  встиг  подумати  мисливець  перед  тим,  як  величезна  кам'яна  брила  накрила  його  поховавши  під  собою.
-  Вставай,  досить  вже  лежати!    Дмитро  відкрив  очі,  над  ним  стояв  якийсь  чоловік.  -  Ти  підеш  зі  мною!  
Дмитро  покірно  встав  і  мимоволі  пішов  за  незнайомцем.
«Дивно,  я  не  впізнаю  цю  місцину  -    думав  мисливець.  Адже  я  пам'ятаю  усі  місця,  де  бував  і  полював.»  
Він  подивився  на  свого  супутника  і  закляк,  у  нього  за  спиною  були  крила.  Да  такі,  що  лебідь  позаздрив  би,  а  одежа  немов  зіткана  самісінького  світла.
«Виходить  я  помер,  а  це  янгол.»  Подумав  Дмитро,  і  так  йому  стало  тяжко…  Тяжко  від  дум  про  сім'ю  свою,  дружину,  діток,  як  вони  без  нього  будуть.  Але  чомусь  на  душі  так  спокійно,так  затишно.
 Раптом,  рівна  як  скатертина  дорога  почала  стрімко  уходити  донизу  прямо  у  темряву.  Крок  за  кроком  чоловік  і  Янгол  входили  до  пекла.  Що  то  був  за  гам.  Стогони,  крики,  плачі,  все  змішалося  в  єдину  плутанину  звуків,  який  заглушав    регіт  нечистих,  що  завдавали  мук  великих  занепалим    душам.  І  муки  для  кожного  були  по  справах  і  по  гріхах  його,  і  сморід  стояв  кругом  такий,  що  неможливо  його  було  витерпіти.  Побачивши  чоловіка  чорти  обступили  його,  Дмитро  закрив  очі,  в  перший  раз  йому  було  так  страшно.  Тут  почувся  голос  янгола
 –  Не  Ваш  він,  бо  доля  його  руках  Всевишнього!  І  в  ту  ж  мить  нечисті  відступили,  за  мить  все  стихло.
Відкривши  очі  Мисливець  побачив,  що  опинився  в  якомусь  саду.  Де  на  деревах  росли  одночасно    різноманітні  фрукти,  а  земля  була  прикрашена  килимом  з  різнобарвних  квітів.  Пташки  ніжно  співали  у  гілках  дерев,  все  було  освітлене  яскравим  світлом  -  неначе  в  літній  полудень,  але  не  було  ні  спекотно,  ні  холодно,  а  якось  так  тихо  і  затишно  як  -  у  маминих  обіймах  десь  у  далекому  дитинстві.  Душі  людей,  які  потрапили  до  Раю  отримували  вічний  спокій,  вони  займалися  улюбленими  справами,  розмовляли  один  з  одним…  
А  янгол  відводив  Дмитра  усе  далі,  і  здавалось  ця  дорога  ніколи  не  скінчиться.  Аж  раптом  вони  стали  перед  воротами.  Цікаві  ворота,  переплетені    виноградною  лозою,  на  яких  росли  наливні  виноградні  грона.  Дуже  схожі  на  царські  врата  сільської  церкви,  але  з  тією  відзнакою,  що  ці  ворота  були  зі  справжнього  живого  винограду.  І  почувся  голос  за  воріт  
-  Дмитре!  Я  знаю  що  ти  людина  добра  і  хоробра,  зіслужи  мені  одну  службу.  Будеш  стояти  на  варті!  Візьмеш  ж  рушницю  цю  і  іди.
Чоловік  опустив  очі  донизу,  біля  його  ніг  лежала  рушниця,  та  ще  й  яка!  Ствол  неначе  у  гармати,  і  сяяла    вона  немов  була  зроблена  зі  срібла.  
«Мабуть  важка.»  подумав  Дмитро,  але  рушниця  виявилася  дуже  легенькою  і  зручною.  
Знову  янгол  повів  його  за  собою,  знову  вони  йшли  Райським  садами  де  чоловік  дивився  на  всіляку  дивину.
Мало-помалу  дійшли  вони  до  невеличкого  озерця,  що  розкинулося  біля  молодого  красивого  лісу.  І  щось  дивне  і  прекрасне  було  в  тому  краєвиді,  зачарувало  і  заспокоювало  водночас.  
-  Отут  ти  будеш  стояти.  -  сказав  Янгол,  -  Але  варта  твоя  буде  важкою.  Всілякі  спокуси  будуть  являтись  тобі.  Це  озерце  -    прохід  до  пекла  і  треба  пильнувати,  щоб  сюди  а  ні  грішники,  а  ні  нечисті  не  потрапили.  Сказавши  це  Янгол  розчинився  в  повітрі.
 Дмитро  залишився  один.  Він  стояв  і  вдивлявся  в  спокійні  води  озерця,  але  думками  він  був  далеко.  Він  думав  про  дружину  Марію,  про  своїх  трьох  дочок  і  думки  ці  минули  ген-ген  далеко  за  межі  потойбіччя.  Раптом,  думки  розвіяв  важкий  свист  крил.  Чоловік  підняв  очі  і  побачив  в  небі  гусака.  Мисливський  азарт  прокинувся  і  Дмитро  скинувши  рушницю  хотів  вже  вистрілити,  але  не  став.  Чомусь  на  душі  стало  неспокійно.  Опустивши  очі  він  побачив,  що  з  під  води  хтось    чорними  і  засмаленими  руками  розгрібає  латаття.  Дмитро  вистрілив  по  цим  страшним  рукам,  з  під    води  вирвався  моторошний  стогін  а  через  хвилину  все  затихло.  І  знов    хвилини  перетікали  в  години  а  години  тягнулася  немов  роки.
Нічого  не  відбувалось,  лиш  пташки  співали  на  деревах,  та  легкий  вітерець  грався  листям.
Зі  сторони  лісу  почувся  хрускіт  гілок,  і  на  дальню  галявину  вибіг  молодий  олень.  Мисливець  мимоволі  замилувався.  Статна  тварина,  шерсть  на  сонці  виблискує,  роги,  а  роги,  таких  мабуть  ніхто  в  світі  не  бачив.  Такий  трофей  можна  шукати  все  життя  і  не  знайти.  Дмитро  відійшов  трохи  убік,  щоб  краще  роздивитися  тварину,  але  оленя  вже  не  було  видно.  Десь  на  воді  почувся  тихий  сплеск.  Чоловік  миттю  побіг  до  озера,  і  побачив,  що  з  води  вилазить  страшна  і  неприємна  жінка.  На  її  потворному  обличчі  виднілися  гримаси  злоби  і  болю  водночас.  Дмитро  підняв  рушницю  і  вистрілив,  куля  потрапила  потворі  плече.  Вона  завила  по  собачому  і  пірнула  в  глибочінь.    Знову  все  тихо.
«Дивні  ці  моменти,  дивне  це  місце.  І  Невже  мені  стояти  тут  завжди  і  чатувати  загублені  нечисті  душі.»  Думав  собі  чоловік  вдивляючись  в  дзеркальні  води  озера.
Позаду  почувся  тихий  ніжний  голос,  який  можна  пізнати  із  тисячі  голосів.
-  Дмитре!  Нарешті  ми  тебе  знайшли.
Чоловік  обернувся  і  не  повірив  своїм  очам.  На  галявині  стояла  його  дружина  з  донечкою.  
-  Ходімо  додому  -  сказала  кохана.  Дмитро  як  зачарований  ступив  крок,  потім  ще,  і  пішов  за  ними.  Він  радів,  що  кохані  люди  з  ним  поруч,  що  все  буде  добре.  Наздогнавши,  чоловік  взяв  дружину  за  руку  і  відсахнувся,  рука  була  холодною    неначе    із  криги.  Глянув  в  очі    донечці,  але  якась  гнітюча  пустота  була  у  цих  очах.  Від  побаченого,  у  чоловіка  запаморочення  в  голові  він  закрив  обличчя  руками  і  відвернувся.
«Отже  вони  також  померли,  думав  він.  І  все  через  мене.»  
А  коли  розплющив  очі,  то  побачив,  що  з  озера  на  берег  вилазить  справжнісінький  Чорт.  Ось  ще  мить  і  його  брудне  копито  ступить  на  заквітчаний  берег.
Чоловік  підняв  рушницю,  добре  прицілився,  адже  відстань  була  чимала.  Громом  прокотився  постріл,  і  куля  потрапила  нечистому  прямісінько  поміж  очей.  Дмитро  обернувся,  на  місці  де  стояли  його  кохані  люди  було  лише  дві  калюжі  бруду,  а  там  де  впав  Чорт  зосталася  лиш  купка  димлячої  смоли.
-  Все,  твоя  варта  скінчилось.  Почувся  гучний  голос.  
Дмитро  підняв  очі,  перед  ним  стояв  там  Архистратиг  Михаїл.  Його  червоний  плащ  пилав  вогнем,  а  лати  виблискували  золотом.  І  сам  він  був  немов  зітканий  зі  світла  і  любові.  Архистратиг  провів  своїм  мечем  над  поверхнею  озера  і  воно  вкрилося  тоненькою  кригою.
-  Тепер  нечестивці  сюди  не  проберуться  -  сказав  Святий.  -  Ходімо,  твоя  доля  в  Божих  руках!
І  Дмитро  покірно  пішов  за  Архистратигом  Михаїлом  райським  садами  у  невідомість…
Лагідне  вранішнє  Сонечко  освітило  все  навкруги.    З  початком  осені  воно  вже  не  так  гріло  як  влітку,  але  намагалося  віддати  якнайбільше  тепла,  щоб  і  людям  і  звірені  вистачило  його  на  довгу  і  холодну  зиму.  День  почався  як  завжди.  Зацвірінькали  горобці,  закудкудакали  в  курнику  кури,  замукала  в  стайні  корова,  їй  у  хліві  обізвалися  свині.  З  сіней  вийшла  жінка.
Вона  вдихнула  аромат  вранішніх  квітів  які  були  густо  насаджені  в  палісаднику  і  пішла  відчиняти  домашню  худобу.
 Марія  була  гарною  жінкою,  доброю,  господинею,  лагідною  матір’ю.  Вона  палко  любила  свого  чоловіка  і  прощала  Дмитрові  те,  що  він  пропадає  на  полюванні,  а  їй  з  дочками  приходиться  виконувати  домашню  роботу.  Але  ж  то  нічого,  адже  чоловік  завжди  повертається  вчасно,  лише  інколи  затримуючись  на  полюванні  до  опівдня.
Але  ось  і  полудень  пройшов,  а  чоловіка  вдома  все  немає.  На  душі  було  неспокійно…
Ось  і  ніч  на  поріг  ступила  і  місяць  -  пастух  вигнав  свою  отару  зірок  на  пасовище  небосхилу,  село  замовкало.  Згасали  вікна,  селяни  вкладались  спати,  щоб  набратися  сили  і  зранку  знову  братися  за  роботу.
Лиш  в  одній  хаті  не  спали.  Батько  так  і  не  повернувся.    В    серці  бідолашної  жінки    був  неописуємий  жах.
Наказавши  старшій  дочці  вкладати  менших  сестер  спати,  Марія  кинулася  прямо  в  ніч  шукати  свого  чоловіка.  Вона  бігла  не  розбираючи  дороги  і  гукала,  гукала,  гукала  свого  коханого,  аж  поки  майже  не  втратила  голос.  Від  відчаю  і  безсилля  Марія  упала  в  траву  і  заридала…  Сльози  гарячими  струмками  текли  з  її  очей,  а  ніч  ховала  її  горе  від  людей.  І  ніхто  в  селі  не  чув  і  ніхто  не  бачив,  як  побивалася  самотня  жінка  за  селом.
В  хаті  стало  тихо,  лише  цокав  на  столі  годинник.
Старша  дочка  по  наказу  матері  вклала  двох  своїх  сестричок  спати.  Згасло  світло,  всі  поснули…
Тихо  скрипнула  підлога  і  босі  ніжки  задріботіли  по  кімнаті.
Єфросинія  була  середньою  дочкою  Дмитра  і  мабуть  найулюбленішою.  Оскільки  в  сім'ї  хлопців  не  було,  то  батько  часто  брав  її  з  собою  на  полювання,  вона  допомагала  виганяти  зайців  з  глиняних  нір  -    копанок  і  багато  чого  іншого.  Коли  народилася  менша  сестричка  то  Фрося  була  вимушена  кинути  навчання  в  школі  і  стала  допомагати  матері  по  господарству.
Спалахнув  сірник,  від  нього  затеплилася  біля  ікон  лампада.  Дівчина  молилася.  Молилася  як  уміла,  ті  слова  що  вона  промовляла  до  Бога  були  від  щирого  дитячого  серця.  Вона  просила  повернути  її  татка,  і  де  він  не  був  щоб  з  ним  все  було  добре…  Марія  повернулася  до  аж  під  ранок.  Змучена  і  змарніла,  здається  за  ніч  вона  стала  років  на  десять  старшою.  Тяжко  опустилася  на  стілець  і  упавши  на  стіл  знову  заридала.  
Швидко  ширяться  селом  чутки.  Звістка  про  зникнення  Дмитра  розлетілася  майже  миттєво.  Багато  чоловіків  визвалися  допомогти  з  пошуками.  Багато  стежок  стоптали,  багато  місць  перевірили,  але  марно.  Від  Дмитра  навіть  і  сліду  не  було.
Так  пройшов  ще  один  день,  настала  ніч.  В  хаті  Дмитра  не  спав  ніхто,  хоча    усі  були  змучені  за  день.  Єфросинія  сиділа  перед  образами  і  пошепки  молилася.  Раптом,  її  осяяло  яскраве  світло,  яке  після  нічної  темряви  так  і  різало  очі.  Трохи  примружившись,  дівчина  побачила  перед  собою  самого  Архистратига  Михаїла.
-  По  вірі  твоїй  буде  тобі.  -  сказав  Архистратиг  потім  перетворився  на  Сокола  і  вилетів  в  вікно.
Єфросинія  відкрила  очі,  в  хаті  було  темно.  Змучена  мати  і  сестри  спали.  За  вікном  ледь  сіріло.  Дівчина  тихо  вийшла  за  поріг  хати.  Вранішня  прохолода  відігнала  залишки  сну.
«Дивний  сон,  подумала  вона.    Батьку,  як  же  я  тебе  знайду.»
Її  думки  перервав  плач  шуліки.  Єфросинія  підняла  голову,  над  нею  колами  кружляв  птах.
Зазвичай  забачивши  неподалік  шуліку,  всі  починали  гучно  кричати  і  намагатися  прогнати  птаха  подалі  від  свійської  птиці,  а  зараз  ще  все  зачинено  і  у  дворі  нікого  немає.
-  Пташечко  моя  мила,  мисливцю  небесний,  підкажи,  де  мій  батечко!  Вигукнула  дівчина,  і  птах  ніби  зрозумівши  її  почав  потроху  збільшувати  кола  і  відлітати  в  сторону,  але  повертаючись,  неначе  прохаючи    піти  з  ним.  Фрося  не  розуміючи  і  нащо  вона  те  робить,  пішла  в  ту  сторону,  в  яку  відлітав  від  неї  птах.  Ось  і  сплутаний  дорогами  і  стежками  луг  виблискує  намистинками  своєї  роси,  і  непримітна  стежка  до  болота.  Дівчина  йшла  нею,  її  плаття  було  вже  геть  мокре,  але  вона  не  спиняйся  ні  на  мить.  Птах  почав  кружляти  над  одним  місцем.  Стрімголов  Фрося  кинулися  туди.  Раптом,  стежина  серед  очерету  обірвалася,  і  дівчина  ледь  не  врізалась  у  велику  каменюку,  що  собою  перекрила  прохід.  Шуліка  сів  на  камінь,  два  рази  його  дзьобнув  і  полетів  геть.  Дівчина  подивилася  на  відлітаючого  птаха,  потім  на  каменюку  гірко  заплакала.  Не  знала  вона  що  робити  їй  далі,  куди  йти.    Від  знесилення  вона  сіла  на  м’який  мох.  Раптом,  її  Рука  наштовхнулися  на  щось  металеве  і  холодне.  Дівчина  поглянула  туди  і  побачила,  що  з  під  каменю  чорнів  ствол  рушниці.  Оббігши  камінь  Фрося  зойкнула,  з  під  брили  виднівся  чобіт.  Онімілими  руками  почала  вона  розгрібати  землю  і  на  підошві  побачила  характерну  підкову.  Саме  такі  робив  батько  щоб  підбори  довше  ходили.
-  Батьку!!!  скрикнула  дівчина  і  не  тямлячи  себе  голими  руками  почала  розгрібати  ґрунт.  На  її  руках  виступила  кров,  але  дівчина  не  зупинялася.    Бачучи  всю  марність  своїх  дій,  вона  стрімголов  побігла  до  села.  Вбігши  до  хати,    розповіла  все  матері.  Ця  новина  як  грім  серед  ясного  неба  приголомшила  всіх.
«Отже  Дмитра  вже  в  живих  нема,  отже  це  кінець…»
В  чорних  хустках  пройшлися  по  селу  і  попросили  допомогти  дістати  тіло  з  під  каменю,  щоб  поховати  по-християнськи.  З  десяток  чоловіків  взялися  допомогти.  Запрягли  п’ятеро  коней  і  вирушили  на  те  кляте  місце,  де  каменюка  поховала  під  собою  гарного  господаря  і  люблячого  чоловіка…
Дмитро  тихо  йшов  райськім  садами  за  Архистратигом,  у  нього  не  виходило  з  думки  «Що  ж  буде  далі?  Яка  остання  воля  вготована  мені?»
І  представ  чоловік  перед  вратами  Божими  і  відкрилися  вони.  Згори  линуло  дуже  яскраве  світло,  навіть  якщо  на  небі  одразу  світило  би  три  сонця  то  і  вони  б  не  світили  так  яскраво.
Дмитро  смиренно  схилив  голову  і  закрив  очі,  оскільки  сяйво  не  давало  дивитися  вперед.  
І  почувся  голос  Божий  
-  Дякую  тобі  за  службу  добру,  що  не  похитнувся  ти  перед  спокусами  нечистого.  Але  немає  тобі  місця  а  ні  у  Раю,  а  ні  у  Пеклі.  Чиста  дитяча  Віра  творить  дива  і  навіть  може  повернути  людину  з  Царства  Небесного!  А  тепер  іди  -  тобі  вже  час.
Дмитрові  чомусь  стало  так  легко,  так  гарно,  він  вдихнув  повітря  на  повні  груди  і  відкрив  очі…
Здоровенна  каменюка  була  обв'язана  товстими  мотузками,  а  п'ятеро  коней  намагалися  її  зсунути.
-  Обережніше  -    гукнув  хтось
-  Придерж  -  озивалися  з  іншого  кінця.  
Майже  всі  хто  був  присутнім  штовхали  брилу,  прогрузаючи  в  болотистому  ґрунті.
Аж  ось  вперта  каменюка  яка  непорушно  стояла,  раптом  піддалася  і  легенько  пішла.  Відсунувши  її  вбік,  люди  побачили  Дмитра.  Він  лежав  розкинувши  руки,  досі  не  відпустивши  свою  Тулку.    М‘який  мох  неначе  перина,  прийняв  його  тіло  і  не  дав  розчавити.
-  Як  живий.  -  почалося  з  натовпу.  Марія  з  дочками  ридаючи  кинулися  до  тіла.  Впавши  своєму  чоловіку  на  груди  жінка  закричала  не  своїм  голосом.  Раптом,  майже  непомітно  у  покійного  ворухнувся  пальці,  Дмитро  глибоко  вдихнув  і  відкрив  очі.
Всі  на  мить  отетеріли  із  жахом  дивилися  на  чоловіка,  якого  п'ять  хвилин  тому  вважали  померлим.
-  Довго  ж  я  спав,  -  сказав  Дмитро  і  сів.  Першою  кинулася  до  батька  його  середня  дочка,  а  потім  отямилися  і  всі  інші.  Було  дуже  дивно,  але  на  чоловікові  не  було  ні  подряпинки  і  вигляд  у  нього  був,  неначе  і  не  лежав  він  під  каменем  три  дні.
Ввечері    Дмитро  розповідав  про  те,  що  сталося  з  ним  того  ранку  і  що  він  бачив  на  небі.  
Багато  хто    називав  це  чудом,  дехто  випадковістю.  Але  з  того  часу  не  було  в  окрузі  мисливця  більш  вдалого  і  добутливого.  
І  вдома  лад  і  в  справах  вдача.  Люди  кажуть  -    що  чоловіка  сам  Бог  веде  по  життю…
Так  і  закінчилась  ця  мисливська  історія.  А  ви  вже  хочете  вірите,  хочете  ні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=895680
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2020

Двоє під зорями 18+

Це  було  теплої  літньої  ночі,  коли  природа  своєю  чарівністю  манить  до  себе  і  не  пускає  додому.  
Вже  зовсім  стемніло.  Зорі  рясно  усипали  небо,  зійшов  повний  місяць,  освітивши  все  навкруг  своїм  білим,  немов  молоко  світлом.  
Десь  наспівував  свою  останню  пісню  соловейко,  ось  мить  і  він  вже  замовк  вкладаючись  спати!
Все  спало,  окрім  однієї  пари.  
Він  і  Вона  –  закохані  два  серця,  немов  ті  голубки.  Палка  любов  не  давала  їм  заснути  цієї  теплої,  яскравої  ночі.
Вони  купалися  в  чому  мати  народила  і  дзвінкий  сміх  то  лунав  вербами,  то  переривався  довгим  і  палким  поцілунком.
Вона  була  красивою  дівчиною  з  гарним  личком,  довге  шовковисте  волосся  спадали  з  її  плечей  аж  до  гарненького  задка,  який  спокусливо  коливався  в  світлі  місячного  проміння.  А  красиві  груди,  немов  магнітом  притягували  до  себе  погляди  хлопців  і  були  предметом  заздрощів  дівчат,  яким  в  цьому  плані  повезло  менше.  Тонка  талія,  гнучкий  стан,  ніжна,  бархатиста  шкіра,  яку  сонце  дбайливо  вкрило  засмагою.
Для  нього,  вона  була  дівчиною  мрією.  Він  любив  її  до  нестями  і  Вона  відповідала  йому  тим  же.  
Він  був  високим  хлопцем,  звичайної  статури.  Так,  він  не  міг  похизуватися  атлетичними  м’язами,  але  і  некрасивою  його  фігуру  назвати  теж  було  неможливо.  Рівні  ноги,  міцна  статура,  все  говорило  про  те,  що  це  був  роботящий  хлопець.  А  правильні  риси  обличчя,  робили  з  нього  справжнього  красеня.
Накупавшись  і  націлувавшись  вдосталь,  вони  поволі  одяглися  і  пішли  собі  за  селом  милуючись  полем  утопаючому  в  місячному  сяйві.
Саме  був  час  сінокосу  і  деінде  вже  стояли  зібрані  копиці  сіна,  деякі  були  настільки  великі,  що  вночі  нагадували  селянську  хату.
Проходячи  повз  однієї  з  копиць,  вона  жартома,  але  з  силою  штовхнула  хлопця  вбік.  Він  не  впав,  лиш  своєю  спиною  похитнув  копицю.  На  його  голову  впав  великий  оберемок  сіна.  
Вона  засміялася.
Він  хотів  змахнути  з  себе  сіно,  але  не  встиг…
Дівчина  розпустила  свої  волоси,  підійшла  до  нього,  і  дивлячись  просто  у  очі  палко  поцілувала.  
Сіно  спадало  само…
Їх  пальці  сплелися  в  єдиний  замок,  а  вуста,  немов  медові  не  могли  вирватися  з  полону  поцілунку.
Опівнічна  пристрасть  взяла  гору.  
На  сіно  полетіла  одіж,  і  ось  вже  за  мить  вони  стояли  цілком  голі.  Він  взяв  її  на  руки  і  поклав  на  ложе,  що  утворилося  під  копицею.
Їх  губи  знову  зімкнулися,  а  руки  пестили  тіла  одне  одного.
Покинувши  цілувати  її  губи  хлопець  почав  покривати  поцілунками  все  дівоче  тіло.
Спочатку  ніжні  очі,  потім  щоки,  шию.  Вона  закинула  голову  назад  щоб  йому  було  зручніше  цілувати  .  Він  потроху  спускався  нижче…  Руки  ковзнули  по  її  тілу  і  ніжно  стиснули  пружні  груди.  Вона  тоненько  застогнала.    Дуже  ніжно  язиком,  обвів  ореоли  її  грудей  і  в  ту  ж  мить  відчув,  як  ніжні  руки  підштовхували  його!  
Від  збудження  соски  нагадували  вишні,  які  так  манили  своєю  соковитістю.  Губи  опускалися  все  нижче…  Його  губи  ніжно  цілували  пупок,  руками  продовжуючи  пестити  дівочі  груди.  Її  животик  тремтів.  Ось  він  опустився  ще    нижче,  цілуючи  все  ближче…  Вона  в  передчутті  трохи  розсунула  свої  ніжки  і  в  передчутті  завмерла…
Ближче,  ще  ближче…    
І  коли  здавалося,  що  він  зараз  поцілує  її  «квітку»,  його  губи  перескочили  на  стегна  і  продовжили  цілувати  них.  Хлопець  сів,  взявши  ніжки  в  долоні    почав  цілувати  спочатку  стопи,  а  потім  покусувати  кожен  пальчик  на  її  ногах.  Вона  засміялась,  оскільки  боялась  лоскоту.  
Він  почав  поцілунками  підніматися  по  тендітним  ніжкам  вгору  так,  що  вони  лишалися  у  нього  на  плечах.  Пройшла  ще  якась  мить,  і  його  губи  торкнулися  пелюстків  іі  ніжної  квітки.  Почувся  томний  протяжний  стогін.  Він  палко  цілував  її  там,  його  язик  пестив  маленький  клітор,  який  с  кожним  дотиком  трохи  збільшувався.  Вона  вже  не  стримувала  стогонів,  руками  притискала  його  до  себе,  а  своїми  ніжками  гладила  по  широкій  чоловічій  спині.
Його  язичок  проникав  до  неї  всередину  і  приносив  неймовірну  насолоду.  
Обережно  розкривши  пелюстки  її  лона,  він  увійшов  в  неї  двома  пальцями.  Вона  зойкнула  і  вся  затремтіла.  Спочатку  обережно,  потім  трохи  швидше  почав  рухатися  вперед  і  назад  у  неї  всередині,  губами  продовжуючи  пестити  клітор.  Вона  стиснула  його  голову  ногами,  але  хлопець  не  зупинявся.  Нарешті  вона  відштовхнувши  його,  поклала  на  своє  місце,  а  сама,  лягла  зверху.  
Ніжними  дівочими  поцілунками  вона  вкрила  його  обличчя,  груди.  Її  погляд  зупинився  на  сосках.  Спочатку  вона  ніжно  цілувала  них,  а  потім  почала  прикушувати.  Ніжні  пальчики  обвели  його  губи,  і  в  ту  ж  мить    він  почав  їх  посмоктувати.  Вона  опустилася  ще  нижче,  хлопець  затамував  подих…  В  ту  ж  мить  головка  його  збудженого  чоловічого  єства  опинилася  у  неї  в  губах,  трохи  погравши  з  нею  язичком  вона  взяла  його  повністю.  Допомагаючи  собі    правою  рукою,  вона  робила  йому  приємне.  Його  зводив  з  розуму  її  погляди,  які  вона  інколи  дарувала  йоми,  щоб  зрозуміти,  чи  все  вона  робить  вірно.
Розпалившись  процесом,  вона  почала  все  більше  насаджуватись  на  нього.  Він  взяв  її  за  волосся  і  притиснув  до  себе,  її  маленький  носик  опинився  біля  його  живота.  
Її  руки  пестили  чоловіче  тіло  піднімаючи  до  самих  вершин  насолоди.
Невзмозі  більше  терпіти,  він  сів  і  притиснув  її  до  себе.  Вона  охопила  його  ногами  і  в  поцілунку  пристрасті  тіла  з’єдналися.  Спочатку  дуже  повільно,  а  потім  поступово  добавляючи  темп,  вони  грали  неймовірну  симфонію  палкого  кохання.  
Вона  встала  навколішки  він  увійшов  в  неї  ззаду.    Протяжний  стгін  розірвав  тишу  ночі.  Від  шаленого  задоволення  вона  закрила  очі,  неначе  кішка  прогнула  спинку,  і  віддалась  почуттям…
Поклавши  кохану  на  спину,  вони  лежали  лицем  до  лиця,  він  знову  увійшов  в  неї.    
Її  руки  обвили  його  шию  і  притиснули  його  до  себе!  Губами  піймавши  його  губи  вчепилася  в  них  своїми  зубами,  але  дуже  обережно,  щоб  ненароком  не  поранити  коханого.
Стогони  ставали  все  голоснішими,  а  дихання  все  важчим.  Тепло  розливалося  по  її  тілу.  Від  його  пестощів,  його  поцілунків,  вона  не  могла  більше  стримуватись.    Скрикнувши  дівчина  притягнулась  до  нього  і  просила  не  зупинятись.  Все  тіло  тремтіло,  стогін  мимоволі  виривався  із  її  вуст.  Вона  відкинулася  на  сіно,  на  її  обличчі  сяяла  посмішка.
Від  шаленого  темпу  і  від  стогонів  коханої,  він  зрозумів,  що  зараз  теж  не  може  втриматися.  Хлопець  миттю  вийшов  з  неї,  зрозумівши,вона  сіла  і  взяла  його  член  губами,  трохи  допомагаючи  собі  рукою  пестила  його.  Стогін  вирвався  з  грудей  хлопця,  і  тепла  рідина  бризнула  дівчині  до  рота.  Вона  продовжувала  посмоктувати  його,  бачивши  яке  задоволення  йому  приносить.  
Знеможені  вони  лягли  на  сіно,  дівчина  поклала  свою  голову  коханому  на  груди  і  вони  дивилися  на  місяць,  на  зорі,  на  нічне  небо  розмовляючи  про  своє.  
А  ніч  ховала  від  усіх  на  світі  таємницю  -    що  ж  робили  двоє  під  зорями…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782174
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2018

Сало - біле золото України

Що  українцю  добре    –  то  свині  смерть!      

Коротенька  довідка:  
САЛО:  сало  придумали  козаки  -  козаки  видобували  сало  із  свиней  за  допомогою  доброти,  турботи  та  шаблі;  
СВИНЯ:свиню  придумали  козаки  –  колись  давно  були  такі  козаки  -  перевиртні,  які  могли  перетворитися  в  свиню  за  допомогою  чарівних  заклинань  і  відра  горілки;    (с)  Сергій  Притула  

Отже    сьогодні  ми  поговоримо  про  видобування  «білого  золота»  тобто  сала  зі  свині!  
З  чого  ж  все  починалося?
Готовляться  ножі,  мотузки,  і  інше  всіляке  начиння  яке  знадобиться  у  процесі  забою  і  обробки  тварини.  Завчасно  домовлялися  з  колієм  (якщо  свого  в  родині  не  було).  
Починали  як  правило  ще  вдосвіта,  чи  з  першим  промінням  сонця,  оскільки  треба  все  встигнути  зробити  по  вранішній  прохолоді  (якщо  колють  в  теплу  пору  року),  взимку  же  час  необмежений.  
Отже  збиралися  двоє  -  четверо  чоловіків  (інколи  колій  різав  сам)  і  йшли  до  хліва.  Там  в  залежності  від  обставин  і  ваги  тварини,  прив’язували  мотузки  до  ніг,  і  «підсікали»  свиню  на  спину,  чи  просто  хапалися  за  ноги  і  валили    тварину  на  бік.  В  цей  час  колій  бив  (різав)  свиню  у  груди  в  ділянку  серця.  
Добрий  колій  ніколи  не  бив  прямісінько  в  серце,  оскільки  тоді  тварина  швидко  «здавалася»  і  багато  крові  не  сходило.  Самим  кращим  було  перебити  артерії  біля  серця.  Ті  хто  тримав  тварину,  всіляко  підшмикували  її  і  робили  все,  щоб  вона  якось  рухалась,  оскільки  так  крові  більше  зійде,  а  отже  м'ясо  буде  чистішим.  В  цей  час  господині,  яка  доглядала  за  твариною,  належало  якомога  більше  лаяти  свиню,  бо  вважалось,  якщо  жаліти  тварину,  вона  довго  буде  мучатись.  
Після  цього  процесу  у  грудях  тварини  залишався  маленькій  отвір,  який  часто  затикали  ганчіркою,  щоб  кров  не  витікала.  
Коли  колій  різав  сам,  то  тварину  не  валяли,  удар  робився  спіднизу,  під  час  удару  тварина  падала  «на  ноги»  і  ножем  рвала  собі  грудину,  через  великій  отвір  виходила  майже  вся  кров  і  цінний  продукт  псувався.  Хоча  наприклад  москалі…  

Коротенька  довідка:  
МОСКАЛІ:  москалі  колись  були  козаками,  потім  з  якогось  дива  передуріли,  почали  називати  горілку  -  "водкой",  пиво  -  "півом",  Януковича  -  президентом,  за  що  отримали  підсрачників  і  пішли  у  невідомому  напрямку;  (с)  Сергій  Притула  

Так  ось,  москалі  кров  не  збирають,  і  ріжуть  свиней  по  горлу,  часто  підвішуючи  тварину  на  гілці  (хоча  б  я  подивився  яка  гілляка  витримає  годованика  живою  вагою  в  200-250  кг).  
Інколи  свиней  стріляють  з  мисливської  рушниці  кулею  під  вухо,  але  такий  спосіб  вважаю  найгіршим,  оскільки  треба  встигнути  спустити  кров,  а  це  не  завжди  вдається  зробити  вчасно.  
Якщо  різався  кнур  (не  підчищений,  не  кастрований  кабан),  то  перш  за  все  вирізалися  яйця,  оскільки  м'ясо  буде  віддавати  сечовиною.  

Пані  лягли  і  просять!  
Тьху,  так  про  що  це  я,    а  –згадав.    Свиня  в  нас  вже  «готова»,    кладуть  її  надворі,  підіславши  під  живіт  соломи.  Наступним  кроком  її  смалять.  

Коротенька  довідка:  
В  радянські  часи  існувала  заборона  смалити  свиней,  оскільки  в  обов’язковому  порядку  господар  повинен  був  здавати  шкіру  державі.  Незважаючи  на  заборону  свиней  і  тоді  смалили,  правда  таємно,  щоб  ніхто  не  дізнався.    

Раніше  свиней  смалили  соломою.  Зараз  же  використовують  паяльні  лампи,  чи  газові  горілки.  
Спочатку  треба  було  «обігнати»  свиню  -  тобто  зішкребти  щетину  та  верхній  шар  шкіри  і  потім  приступати  до  процесу  смаління.  Сам  процес  не  складний,  беремо  і  паяльною  лампою  «зафарбовуємо»  свиню  до  чорного  кольору.  
Далі  ножем  чистимо  те  що  ми  засмалили.  Там  де  після  того,  як  ми  поскоблили  тварину,  
шкіра  буде  білою  (в  ідеальному  випадку  повинна  буті  шоколадною)  і  ніж  не  буде  «шелестіти»,  то  ті  ділянки  треба  пересмалити.    Як  правило,    «обійти»  свиню  2-3  рази  вже  
досить.  Ще  головне,  не  перепаліть,  бо  якщо  перепалите,  то  в  кращому  випадку  
шкіра  трісне,  а  в  гіршому  здується.
Потім  перевертаєте  годованика  на  спину  і  всі  маніпуляції  робите  з  животом.  Є  одна  маленька  особливість,  на  животі  шкіра  тендітніша,  а  отже  смалити  треба  уважніше.  
Обов’язково  треба  було  зняти  ратиці.  Деінде  їх  відрубували,  але  можнаі  зняти  під  час  смаління.  Щоб  ратиці  знялися,  на  них  треба  на  3-4  хвилини  направити  полум’я  і  вже  потім  взявшись  ганчіркою  зняти  (якщо  не  знімаються,  то  потримати  в  полум’ї  ще  трохи).  
Далі    свині  влаштовували  баню,  тобто  мили.    
Спочатку  обдавали  окропом,  а  потім  обкладали  ганчірками  щоб  відіпріла  (в  давнину  замість  ганчірок  обкладали  соломою).  Ось  шкіра  вже  відіпріла,  можна  приступати  до  миття.  Бралися  гострі  ножі,  і  починали  скоблити,  але  робили  це  ретельніше  ніж  під  час  смаління.  
Вичищався  кожний  закуток  і  складочка.  Після  миття  годованик  повинен  бути  
біленьким  і  чистеньким.  
Далі  перевертали  тварину  на  спину  добре  підіславши  соломи  -    мили  живіт.  
Наступним  кроком  було  розбирання  свині.  
Спершу  було  треба  зняти  почеревину.  Примічали  місце,  де  закінчувалися  грудна  клітина,  ножем  робили  невеличкий  хрестик,  і  вже  від  нього  намічалися  контури  по  яким  зніматиметься  почеревина.  Найменша  як  правило  робиться  по  сосках.  Величина  почеревини  залежала  від  бажання  господарів.  
Знімали  почеревину  як  правило  вдвох.  Прорізавши  її  наскрізь  до  кишок,  один  з  робітників  засовував  руки  в  порожнину  і  відтісняв  кишки,  а  другий  акуратно  різав  почеревину.  Так  помалу  доходили  до  кінця  проміжності,  де  і  вона  відрізалася.  
У  кабана  і  у  свині  зняття  почеревини  відрізнялися,  оскільки  у  кабана  з  почеревини  треба  було  вирізати  сечовід.  
Наступним  кроком  –  з  грудної  порожнини  вичерпували  кров.  Тут  є  два  способи.  В  першому  випадку  з  грудей  знімалося  сало  (грудина),  і  вирубувався  отвір  у  ребрах.    Через  нього  вичерпували  в  чисту  посудину  кров.  Другий  спосіб  легший.  Надрізалася  плівка  яка  відділяє  грудну  порожнину  від  черевної,  і  через  цей  отвір  вичерпували  кров  чашкою,  чи  кружкою.  
Отже  кров  ми  вибрали  і  чистою  ганчіркою  витерли  те  що  від  неї  лишилося.  Тепер  можемо  вийняти  кишки.  Спочатку    розрубуємо  проміжність,  оскільки  на  виході  кишки  проходять  під  кісткою.  Тепер  вириваємо  стравохід,  його  можна  і  відрізати,  але  не  зручно  лізти  далеко  ножем.  Стравохід  зав’язується  ниткою,  чи  просто  на  пару  вузлів.  
Вирізаємо  грудну  плівку  і  починаємо  тягнути  кишки  до  низу,  підрізаючи  жилки,  чи  приросше  м’ясо.  Тягнемо  обережно  разом  зі  здором  (жир  з  черевної  порожнини)  і  дуже  обережно,  щоб  не  розтовкти  жовч.  
Ззаду  стоїть  людина  з  ночвами  куди  стягуються  кишки.  
Після  того  як  кишки  в  ночвах,  вирізається  «заднє  місце»  і  їх  відносять  в  
сторону,  де  їх  миють,  та  сортують.  
Нічого  не  викидалось!  Так  жовч  йшов  для  лікарських  потреб,  шлунок,  для  начинення,  а  сечовий  міхур  колись  при  відповідній  обробці  ставав  дитячою  іграшкою.  (Звичайно,  що  в  сучасних  умовах  жовч  і  сечовий  міхур  ні  хто  не  обробляє)
Далі  відрубувалась  голова.  
 «Беремо  у  праву  рученьку  -    ножичек,  ножиці,  лезо,  або  шматочок  битого  скла  і  відшматовуємо  свині  голівку».  (с)  

Як  і  почеревину,  розмір  відрізаної  голови  залежав  від  бажань  господарів!  Найменша  -    різалася  одразу  за  вухами.  Потім  відрізали  ноги.  Треба  було  «попасти»  точно  по  суглобам,  щоб  легко  відтяти  кінцівку.  
Знімання  сала  робилося  двома  способами:  
Килимом  –  тобто  сало  знімалися  одним  великим  шматком.  
Полосами  –  робилися  полоси  повздовж  туші  і  знімалися  по  частинах.  
Далі  відрізалися  лопатки  і  окороки.  
Завершальною  стадією  було  порубати  ребра  і  хребет  на  шматки.  
З  окороків  і  лопаток  обрізалося  м’ясо.  
Сало  перш  ніж  покласти  до  банок  солили.  Брали  діжку,  на  дно  клали  декілька  гілок  з  фруктового  дерева,  на  гілки  клали  солому,  зверху  сипалась  сіль  і  вже  на  неї  клали  порізане  на  шматки  сало.  Кожен  шар  сала  пересипали  сіллю.  Схожим  способом  солили  м’ясо.  
Здір  тримали  для  засмажки  рідких  страв,  або  як  висококалорійний  продукт  під  час  важкої  праці.  
По  завершенню  роботи  ґаздиня  запрошувала  усіх  до  столу.  Де  обов’язково  було  смажене  сало,  м’ясо,  також  смажили  і  кров  додаючи  до  неї  мілко  порізане  смажене  сало,  молоко,  цибулю,  інколи  гречку,  також  смажили  печінку.  
За  столом  усі  вихваляли  господарку  дому,  що  видержала  такого  доброго  годованика.  
Але  на  цьому  клопоти  не  закінчувались.  Багато  роботи  тепер  лягало  на  жіночі  руки  –  треба  було  виготовити  ковбаси  –  кров’янку  і  м’ясні.  
На  кров’янку  йшли  найтовші  кишки,  середні  же  кишки  йшли  на  м’ясні  ковбаси.  Найтонші  кишки  просто  смажилися.  Шлунок  використовувався  для  виготовлення  салтисону.  
Так  помалу  продукти  приводилися  до  ладу.  Щось  консервувалось,  солилося,  коптилося.  
Але  салу  завжди  надавали  перевагу,  особливо  коли  йшли  на  працю.  По-перше  сало  є  калорійним  продуктом  швидко  тамуючим  голод,  по  друге  сало  не  псується  ні  за  якої  спеки,  що  є  великою  перевагою  над  іншими  продуктами,  і  по  третє  з’їдаючи  шматочок  сала  щодня,  нормалізується    травлення.  
Тому  за  ці  важливі  властивості  в  Україні  сало  і  звуть  «біле  золото»!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=712955
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2017

Різдвяні колядки

За  вікном  лежить  пухкий  і  білий,  неначе  вата  сніг.  Десь  під  вікном  цвірінькнула  синичка  –  вона  прилетіла  поласувати  салом,  щоб  пережити  ще  одну  темну  і  морозну  ніч.
Вечоріє…
Як  же  рано  взимку  вечоріє,  не  встигло  сонце  на  небокраї  з’явитися,  як  вже  котиться  на  захід.
Вимкнувши  світло,  підійшов  до  вікна.  Дивлюся  на  вечірню  метушню  містян  у  дворі  багатоповерхівки.  Кожен  кудись  спішить  по  своїх  справах  –  неначе  мурахи  у  мурашнику.
Чомусь  цього  зимового  казкового  вечора,  згадалось  моє  далеке,  неначе  та  зірка  на  небосхилі,  дитинство.  А  саме  Різдво  Христове  і  колядки.
Колядувати  в  місті  я  ходив  лише  по  рідних  і  знайомих,  але  колядки  були  хоч  і  народні,  але  їх  використовували  абсолютно  усі,  від  підлітків  до  дорослих,  щось  на  кшталт:  

«Коляд,  коляд,  колядниця,  
Добра  з  медом  паляниця,  
А  без  меду  не  така,  
Дайте,  тітко,  п’ятака.  
А  п’ятак  неважний,
Дайте  руб  бумажний.»

А  мені    хотілося  вивчити  щось  особливе,  що  б  не  як  усі…
Це  були  дев’яності  роки,  я  тоді  вже  ходив  до  школи.  
Одного  разу  перед  зимовими  канікулами  пішов  до  шкільної  бібліотеки  і  попросив  знайти  мені  десь  в  підручниках  з  літератури  колядку.  На  той  час  матеріалу  такого  змісту  в  пострадянській  літературі  було  мало,  але  мені  дали  завітного  підручника  з  такою  колядкою:

«Ой,  дивнеє  народження  Божого  Сина:
Породила  Ісуса  Христа  Діва  Марія,
Породивши  і  сповивши,  лягла
спочивать.-
Зіслав  Господь  три  янголи
Христа  доглядать,
Ой  співали  три  янголи,
з  неба  летючи.
В  ясну  зорю  оповивши,  Христа  несучи:
"Не  жахайся,  Божа  Мати!
Це  янгольський  глас!
Приймай  Дитя  Рожденнеє
на  руки  при  нас".
А  янголи  Божим  духом  ріки  розлили.
Що  ік  Різдву  Христовому  сади
зацвіли,
Ой,  зацвіло  всяке  дерево
й,  усякії  цвіти.-
Здивувались  старі  люди,
ще  й  малії  діти.»

Я  був  дуже  задоволений    що  знайшов  цей  текст,  адже  такого  не  було  ні  у  кого.
Ця  колядка  вирізнялася  з  поміж  інших  своєю  поетичністю  і  мелодійністю.  
Одного  разу  нашу  родину  відсвяткувати  Різдво  запросив  до  себе  знайомий  панотець.  Служив  він  Службу  Божу  в  церкві  Покрови  Пресвятої  Богородиці  в  селі  Некрасове,  що  недалеко  від  гетьманської  столиці  України  -  міста    Глухова.  
Село  влітку  це  як  дівчина  у  вишиванці  –  вся  така  нарядна  і  красива,  під  вікнами  квітнуть  усіма  кольорами  веселки  квіти,  у  садах  вбираючи  в  себе  сонячне  проміння,  зріють  яблука  і  груші,  росте  городина.
Село  взимку  комусь  може  здатися  пустим  і  похмурим,  але  це  не  так!  Село  взимку  перетворюється  на  казкову  країну.  Білосніжною  ковдрою  вкрито  все  навкруги.  Дерева  замість  осінніх  жовтих  сорочок,  одягли  розкішне  біле  вбрання.  Засніжена  красуня  калина  стоїть  нахилившись  мов  зачарована  дівчина,  а  збиті  пташками  ягоди  червоніють  на  снігу    неначе  краплі  крові.
А  яка  таємнича  зимова  ніч  коли  на  небі  повний  місяць.  Вийдеш  за  двері  і  видно  неначе  у  день,  а  сніг  переливається  тисячами  тьмяних  вогників  немов  якийсь  чарівник  розкидав  дорогоцінне  каміння…
Після  Служби  Божої  ми  з  сином  панотця,  зібралися  йти  колядувати.
Батьки  нам  влаштували  своєрідний  іспит,  мовляв  ми  колядувати  не  вміємо.
Ми  вийшли  із  хати  постукали,  зайшли  до  хати.  Я  розповів  свою  колядку,  а  Микола  (син  панотця)  розповідав  російське  віншування:

«В  вышине  небесной  
Много  звёзд  горит,  
Но  одна  всех  ярче  
Радостью  блестит.
То  звезда  Младенца
И  Царя  царей,  -  
В  ясли  Он  положен  
Матерью  Своей.  
И  волхвы  с  востока  
За  Звездой  идут,  
И  дары  с  любовью  
Господу  несут.  Братья!  
Поспешимте  Господа  принять,  
Поспешим  радушно  
Хлеб  и  соль  подать  -  
Он  руками  бедных  
Этот  хлеб  возьмёт  
И  благословенье  
Нам  за  то  пошлёт.»

Батьки  подякували  нам  і  дозволили    йти  колядувати,  але  при  умові,  щоб  до  темна  не  ходили,  бо  село  велике  і    по  ночі  не  заблукали.
Ми  були  «добрими»  колядниками,  оскільки  з  собою  нічого  не  взяли,  ні  торбинки,  ні  пакета,  оскільки  вважали,  що  нам  будуть  давати  в  цілому  тільки  гроші  (як  це  прийнято  в  містах).
Вийшовши  на  довжелезну  вулицю  вирішили:  що  будемо  йти  спочатку  по  одній  стороні  вулиці,  а  потім  по  іншій.
Заходили  ми  в  кожен  двір.  Спочатку  лише  трохи  відчиняли  хвіртку  і  заглядали  на  подвір’я,  якщо  собаки  не  було,  чи  вона  була  далеко  від  хвіртки  прив’язана,  то  вже  сміливо  йшли  до  оселі  і  стукали  у  двері.
Село,  не  те  що  місто  –  нам  відчиняли  в  кожній  хаті  і  радо  сприймали  наші  колядки.
За  колядки  нам  давали  хто  на  що  гаразд  був:  горіхи,  цукерки,  печиво,  пряники.  Давали  навіть  сало.  
Оскільки  торбинку  з  собою  ми  не  взяли,  наші  кармани  вже  не  вміщали  весь  смачний  скарб,  що  нам  давали,  а  отже,  коли  в  наступній  хаті  ми  стали  відмовлятися  від  запропонованих  цукерок,  господиня  нам  дала  великий  пакет,  щоб  ми  туди  складали  наколядоване.
Так  мало  помалу  ми  просувались  вулицею  і  вміст  пакета  все  важчав.  По  дорозі  нам  зустрічалися  інші  ватаги  колядників,  вони  вертали  назад.  Дійшовши  до  краю  вулиці  вже  почало  смеркатись.  Треба  повертатись  додому.
Але  ж  у  нас  буда  ще  добра  половина  вулиці  де  ми  ще  не  були.  Пакет  з  наїдками  був  важкий!  Він  виявився  майже  повний,  тому  було  вирішено  повертатись  додому.
До  своєї  хати  ми  зайшли  лише  тоді,  коли  на  вулиці  вже  було  зовсім  темно.
Наколядоване  ділили  порівну.  Спочатку  треба  було  розкласти  цукерки,  печиво  та  інше  по  видах  і  сортах,  а  вже  потім  ділити  надвоє.  Наша  кімната  в  ті  хвилини  походила  на  якусь  скарбницю,  де  по  купах,  виблискуючи  обгортками  лежали  цукерки  щонайменше  десяти  сортів.  Потроху  ми  поділили  порівну  все,  що  у  нас  було.
Панотець  запропонував  нам  наступного  вечора  піти  з  ним  по  хатам  з  святковою  Різдвяною  молитвою,  на  що  ми  погодились.
Поміркувавши,  батьки  вирішили  зробити  нам  різдвяну  зірку,  але  крім  білого  паперу  в  будинку  нічого  не  було,  отже  вирішили  робити  з  нього.  Вийшла  проста  восьмикутна  біла  зірка,  яку  ми  прикрасили  новорічною  мішурою.  Десь  у  дворі  знайшли  штахетину,  вона  слугувала  нам  за  держак.
Наступного  вечора  ми  зібралися  в  церковній  сторожці.  Це  була  невеличка  хатка  мазанка,  з  низькою  стелею,  яка  була  переобладнана  під  зимову  церкву,  куди  віряни  могли  приходити  взимку,  оскільки  по  звичайних  днях  до  церкви  приходило  не  багато  людей  і  витрачати  дрова  на  велику  церкву  було  не  доцільно.  Велику  церкву  топили  на  великі  свята  таке  як  Різдво,  Водохреща  і  так  далі.
Крім  панотця,  і  мене  з  Миколою,  прийшли  декілька  літніх  жінок  з  церковного  хору.  
Думка  про  те,  що  ми  просто  проспіваємо  молитву  і  підемо,  здалася  мені  не  цікавою,  адже  таке  свято  на  дворі  –  треба  зробити  щось  нове  і  цікаве.  Тому  я  запропонував  внести  невеличкі  зміни.  Як  заходимо  до  хати,  спочатку  я  розповідаю  свою  колядку,  потім  панотець  з  хором  творить  молитву,  а  Микола  вже  закінчує  дійство  віншуванням.
Усі  на  це  пристали,  оскільки  в  наших  віршованих  рядках  говорилося  про  малого  Ісуса  і  Різдво.
(Усім  відомо,  що  церква  не  добре  ставиться  до  колядок  у  яких  прославляли  дайбозького  бога  Коляду)
Коли  ми  вийшли  на  дорогу,  вже  зовсім  стемніло.  Навкруги  панувала  темрява,  а  в  небі  мигтіли  своїми  вогниками  зірки,  через  усе  небо  простягнувся  чумацький  шлях.
Дерева,  густо  вкриті  снігом,  своїми  верхівками  ніби  підпирали  небосхил.  І  хоча  не  було  місяця,  на  вулиці  не  так  вже  і  темно.
Скрізь  вікна  хатин  на  білий  пухнастий  сніг  падає  жовте  світло  ламп,  мигтять  різнокольоровими  барвами  гірлянди  новорічних  ялинок  –  село  святкує.
Стукати  нам  не  доводилось,  оскільки  панотець  на  святковій  службі  казав,  що  буде  ходити  з  молитвою,  то  нас  вже  чекали.  Так  поступово  пройшов  і  цей  вечір.  Додому  ми  повернулися  дуже  задоволені.  Я  розповідав  батькам,  що  де  бачив,  де  як  і  чим  нас  приймали.  Для  мене  це  була  справжня  пригода,  адже  я  ніколи  не  колядував  стільки…
На  дворі  зовсім  стемніло,  вже  у  вікно  нічого  не  видно  і  щоб  щось  роздивитися,  треба  напружувати  зір.  Я  заварюю  собі  чай  з  різнотрав’я:  меліси,  м’яти,  чебрецю,  декількох  квітів  липи  і  пари  ягід  шипшини.
Іду  в  кімнату  і  вмикаю  «Вечори  на  хуторі  поблизу  Диканьки».  Цей  чудовий  фільм  переносить  мене  в  той  чудовий  час,  в  те  Різдво,  в  моє  дитинство.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702554
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2016

Відкриття Полювання

Славне  це  почуття  напередодні  відкриття  полювання  -  переглядаєш  свої  мисливські  запаси,  чистиш  рушницю,  і  настрій  якийсь  особливий!  
Отже:  рушниця  начищена,  амуніція  в  порядку,  патрони  набиті  в  патронташ  -  інші  складені  в  рюкзак,  який  вже  чекає  в  порозі  дня  за  три  до  виїзду.
І  ось  цей  кайф  ламається  -  в  зв'язку  з  жарким  літом  відкриття  полювання  по  пернатій  дичини  переноситься  на  невизначений  термін  ...  
В  голові:  «а  щоб  вам  пусто  було»  та  інші  «ласкаві»  слова  -  ну  нічого  не  зробиш,  чекаємо!
Чекаємо  тиждень,  чекаємо  другий,  кожен  вихідний  телефонуючи  голові  Путивльського  УТМР  і  запитуючи  про  відкриття.  У  відповідь  тільки  одне  мовляв  поки  чекаємо!
Увечері,  як  зараз  пам'ятаю,  косив  я  траву  худобі  -  у  діда  щось  спину  прикрутило,  кошу  неспішно  насолоджуюся  хорошим  вечором  і  тут  дзвінок  телефону  як  грім  серед  ясного  неба  ...  ..
-  Ти  що  там  робиш,  пролунав  радісний  голос  товариша,  -  а  знаєш  що  завтра  відкриття  полювання  ...  не  встиг  я  і  слова  сказати  -  короткі  гудки.
Радості  не  було  меж,  але  стоп,  правда  чи  ні,  і  якщо  правда  те  о  котрій  ???
Дзвоню  Голові  Путивльського  УТМР.
Питання  різко  в  лоб  правда  що  завтра  відкриття?  Так?  А  зі  скількох  ???  З  світанку?  !!!
Дякую,  до  побачення.
Робота  пішла  дуже  швидко,  все  упорав  і  полетів  додому.
Із  сейфа  вивантажено  все,  що  готувалося  на  серпневий  вечір  і  мобільник  заведений  на  пів  четверту  ранку!  
Сон,  ну  скажіть  який  може  бути  сон  перед  довгоочікуваним  відкриттям  полювання  -  так  ніякого!!!
Встав,  одягнувся  і  вийшов  за  двері.  Нічна  прохолода  прийняла  мене  в  свої  обійми,  прогнавши  останні  залишки  сну.
Зоряне  нічне  небо  розкинулося  наметом,  і  в  тандемі  з  абсолютною  тишею,  яка  тільки  може  бути  в  місті,  створювало  якусь  неймовірну  казкову  картину.
У  нічних  вікнах  ні  вогника,  думки  обганяють  один  одну  і  думаєш  то  про  те,  то  про  се.
Ось  він  гараж  -  усі  припаси  на  заднє  сидіння,  ключ  на  старт.
Мотор  працює  рівно  і  чітко  і  вже  через  5  хвилин  я  їхав  до  своєї  мети.
Проїжджаючи  центр  міста  побачив  групу  мисливців  біля  УАЗа,  побажавши  подумки  їм  ні  пуху,  ні  пера  -  їду  далі.
І  ось  воно  село  ...
Загнав  машину  у  двір,  перекусив  яблуками,  що  наспіх  сунув  з  вечора  в  рюкзак,  став  переодягатися.
На  годиннику  п'ята  ранку  -  пора!
Іду  по  сплячому  селу,  подумки  себе  налаштовуючи  на  раптовий  гавкіт  собак.  Але  хоч  би  одна  загарчала  –  в  селі  стояла  гробова  тиша!
Вийшов  за  село,  і  неспішно  пішов  полем.  Не  знав  я  тоді,  що  знайомий  шлях,  який  я  зазвичай  проходив  без  стежки  хвилин  за  п'ять,  перетворитися  в  п'ятнадцятихвилинний  похід.
Дивно  якось  виходить  -  і  начебто  йдеш  правильно,  а  озерця  все  немає  і  немає,  трава  неначе  навмисно  мене  не  пускає  в  потрібному  напрямку.
Нарешті  я  добрався  до  місця  призначення.  Від  води  віяло  свіжістю,  мої  кеди  були  наскрізь  мокрі  від  холодної  вересневої  роси,  і  стояти  було  незатишно.  Але  і  це  не  біда  -  переживемо!
Поступово  почало  світати,  повітря  стало  наповнюватися  все  більшою  кількістю  звуків  і  ароматів.  Стала  невиразно  проглядатися  водяна  гладь.
За  моєю  спиною  почувся  важкий  свист  крил,  різко  обертаюся,  зриваю  з  плеча  рушницю  ...
Чаплі,  в  кількості  трьох  штук  пролетіли  повз  мене,  зробивши  коло  над  озером  сіли  метрах  в  двадцяти  від  того  місця,  де  я  стояв.  Потім  до  них  приєдналися  ще  дві.  У  ранкових  сутінках  вони  здавалися  мені  сніжно  білими.  Птахи  немов  танцювали  на  воді,  я  стояв  і  милувався  ними.
А  світанок  тим  часом  набирав  свою  силу.
І  ось  десь,  на  далекому  болоті  прогримів  перший  постріл,  йому  з  іншого  боку  відповів  другий  -  полювання  відкрито!!!
Сполохані  пострілами,  чаплі  зірвалися  й  полетіли.
Я  тихо  пішов  по  берегу,  озеро  було  порожнім.  Чи  то  качок  тут  не  було,  то  чи  коли  зірвалися  чаплі,  пішла  звідси  і  качка  -  цього  я  не  знав.
Поступово  зійшло  сонечко  і  зігріло  мене,  по  тілу  розійшлося  приємне  тепло.
Постоявши,  помилувавшись  світанком  і  добре  зігрівшись,  я  рушив  далі.
Тим  часом  постріли  були  чутні  то  тут  -  то  там.  Я  йшов  малим  кроком  до  іншого  болота,  як  з  нього  вилетіла  зграйка  крижнів,  вони  йшли  повз  мене  стороною  метрах  в  п’ятдесяти.  Виціливши  першу  качку  я  вистрілив.  Качка  каменем  впала  у  траву.  Підібравши  крижня,  я  причепив  його  до  патронташу.
Ось  і  мій  сезон  полювання  відкрито.
Хоч  трофеїв  в  цей  день  більше  не  було,  але  дуплетом  я  відзначився.
Я  протоптав  тоді  все  озера  і  болота  в  окрузі,  але  на  жаль,  все  було  порожньо.
На  годиннику  дев'ята  ранку,  сонце  вже  високо  і  починало  припікати  -  наскільки  це  можливо  восени.
Я  почав  збиратися  додому.
На  зворотному  шляху  до  машини  зустрів  ще  одного  мисливця,  який  розповів,  що  за  ранок  навіть  не  бачив  нічого.
Полювання,  як  і  риболовля  річ  дуже  цікава,  ти  знаєш  з  чого  це  почнеться,  але  ніколи  не  знаєш,  чим  все  закінчиться.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702552
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.11.2016

Мисливець цап - відбувайло?

Часто  від  супротивників  полювання  чуєш  -  мовляв  ви  мисливці    такі  сякі,  все  повибивали  нічого  не  залишилося.
На  питання  про  те  чи  їдять  вони  м'ясо,  відповідають  -  мовляв  цих  тварин  спеціально  тримають,  а  дичину  ні  хто  не  доглядає,  вона  жити  хоче,  а  ви  їх  ....
Що  ж  таке  полювання?
Заняття  древнє,  як  і  сам  світ.  Полюванням  займалися  за  всіх  часів.  Спочатку  полювання  було  засобом    виживання,  з  плином  часу  полювання  відійшло  на  третій  план,  поступившись  першістю  тваринництву  і  землеробству.
У  наш  час  полюванням  називають  полювання  з  рушницею  по  звірові  чи  птиці,  але  це  не  зовсім  вірно.
Полювання  різноманітне,  як  і  наша  природа,  це  і  полювання  з  рушницею,  і  ловля  поплавковою  вудкою,  спінінг,  підводне  полювання,  і  походи  в  ліс  за  грибами  ягодами,  фотополювання  ...  І  в  кожному  виді  полювання  є  своя  родзинка.
Але  в  кожному  суспільстві  є  ті,  хто  вважає,  що  полювання  це  жахливо,  що  мисливець  здатний  тільки  знищити,  вибити,  розтоптати  ...
В  умах  людей  полювання  відображається  тільки  як  вбивство  ...  Частково  це  так,  не  позбавивши  життя  не  здобудеш  трофей,  але  дивно,  що  риболовлю  чи  збір  грибів  та  ягід  не  мають  на  увазі  як  те  ж  саме  вбивство,  але  ми  зараз  не  про  це  ...  
Ніхто  з  противників  полювання  не  замислюється,  що  вбивство  домашньої  тварини,  більш  жорстоке,  ніж  вбивство  на  полюванні.
Коли  ти  купляєш  домашню  тварину  на  м’ясо  ти  розумієш  це,  що  рано  чи  пізно  її  треба  буде  забити.  Але  ж  чи  розуміє  це  свійська  тварина?  Ви  її  годуєте,  доглядаєте,  лікуєте.  Вона  Вам  довіряє,  але  настає  момент,  коли  цю  тварину  чи  птицю  господар  пускає  під  ніж,  і  вмираючи  вона  немов  запитує  –  За  що?  Що  я  такого  зробила?  Вона  не  розуміє,  що  ви  любили  її  як  шмат  м’яса.
В  дикій  природі  все  по  іншому.  Там  людина  з  тваринним  світом  вже  майже  на  рівних,  а  отже  у  дичини  є  досить  великі  шанси  пошити  Вас  у  дурні.  Вона  може  сховатися,  плутати  сліди  і  лише  від  Вашого  уміння  перехитрити,  чи  спритності  дичини,  залежить  результат  полювання.
Домашня  худоба  такого  шансу  немає…
От  скажіть  мені,  будить  чи  нормальна  людина  вставати  о  четвертій  п’ятій  годині  ранку  з  теплого  ліжка,  що  б  навісити  на  себе  всю  мисливську  амуніцію  загальною  вагою  від  4  до  7  кілограм  і  тягати  її  по  полю,  болоту,  лісі,  проходячи  іноді  не  один  кілометр  не  завжди  в  ясну  погоду.
І  в  сніг  і  в  дощ  рватися  туди,  куди  нормальна  людина  ні  за  які  гроші  не  пішла  би.
Мисливець,  це  не  звичайний  чоловік,  він  отримує  задоволення  від  спілкування  з  природою,  так  -  так  саме  від  спілкування,  він  бачить  найменші  зміни,  що  звичайний  міський  житель  не  помітить,  навіть  якщо  йому  це  сказати.
Колись  в  дитинстві  нам  читали  книги  про  зміну  пор  року  майстерно  описані  авторами.  
Як  ми  це  собі  уявляли  ...
 Так  ось  я  бачив  все  це  під  час  полювань,  як  краплі  дощу  падають  в  свіжу  ріллю  немов  маленькі  срібні  гвоздики,  як  клен  підсвічений  останніми  осінніми  променями  сонця  здавався  просто  облитий  золотом,  як  читаєш  зимову  -  білосніжну  книгу  здавалося  б  безмовного  зимового  поля,  мимоволі  милуючись  сонцем,  що  сходить  над  ним  ...  В  ті  моменти  стаєш  ніби  поза  реальністю.  Споглядаючи  все  це  занурюєшся  у  якусь  казку.  І  нічого  не  має  -    ні  важкої  амуніції,  ні  пройдених  кілометрів,  ні  набридливого  мілкого  дощу,  що  накрапує  тобі  за  комір  сорочки,  тільки  щось  прекрасне  ...  Приходиш  з  поля  додому  з  чудовим  настроєм  не  відчуваючи  ніякої  втоми.  Хоча  буває  і  таке,  що  додому  було  просто  не  дійти  -  ноги  підкошувалися,  а  сісти  відпочити  ніяк  не  можна  -  сиро  і  мокро,  і  починаєш  співати  пісні  або  щось  сам  собі  розповідати,  що  б  якось  дійти  додому.
У  чому  полягає  полювання  -  в  спілкуванні  з  природою,  в  умінні  читати  книгу  слідів,  сукупність  уваги  терпіння  і  любові  до  тваринного  світу  ...
Ось  "захисники"  природи  волають,  мовляв  давайте  полювання  взагалі  закриємо  -  з  милосердя.  Як  можна  вбивати  тварин,  птахів  ???  
Але  ж  вбивство  милосердям  набагато  жорстокіше,  ніж  вбивство  з  рушниці.
Так-так!  Адже  якщо  не  контролювати  кількість  дичини  в  угіддях,  і  не  відстрілювати  її  частину,  то  дичини  будить  стільки,  що  просто  не  буде  кормової  бази  для  неї,  а  далі  дичина  буде  голодувати,  хворіти,  почнуться  епідемії,  і  поступово  в  муках  дичина  буде  гинути  ...
Всі  нарікають  на  малу  кількість  дичини,  мовляв  в  довоєнний  час  дичини  було  тьма,  а  зараз  її  мало.
Так,  але  якщо  порівняти  ці  два  періоди  було  і  зараз,  буде  дві  великі  різниці.
Раніше  не  обробляли  поля    отрутами  і  пестицидами,  не  витоптували  поля  тракторами  -  практично  все  робилося  вручну,  а  якщо  під  час  жнив  натикалися  на  гніздо,  то  обжинали  навколо,  не  чіпаючи  його  ...
А  що  зараз?  Випалюються  луки,  поля  обробляються  отрутами  від  гризунів  і  шкідливих  комах,  в  результаті  гине  молодняк  зайця,  хімія  зливається  в  болота,  вирубуються  ліси  ...  А  винні  як  і  раніше  мисливці.
Справжній  мисливець  ніколи  не  зробить  злочинний  постріл  по  вагітній  зайчисі  не  в  сезон,  і  не  буде  добувати  звіра  чи  птаха  який  потерпає  від  стихійного  лиха.
Поряд  з  предметом  природознавства  в  школах,  потрібно  вести  гуртки  при  мисливських  товариствах,  де  не  тільки  на  папері  і  в  книгах  розповідатиметься  про  звички  звірів  і  птахів,  а  так  само  проводити  вилазки  в  ліс,  що  б  на  власні  очі  побачити  все  те,  що  проходили  на  уроках,  приймати  участь  в  підгодівлі  диких  тварин,  влаштовували  зелені  патрулі.  Там  дивишся,  батькам,  а  коли  виростуть  і  дітям  своїм  розкажуть  о  мисливських  буднях,  про  мисливську  етику,  що  це  і  спорт,  і  спілкування  з  природою,  і  вивчення  звичок  тих  чи  інших  тварин  і  птахів.  І  так  далі  і  так  далі  ...

(опубліковано  в  журналі  "Полювання  та  риболовля"  №4  Квітень,  2019  рік)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702323
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 23.11.2016

Перше полювання

Сталася  ця  історія  в  ті  часи,  коли  і  сонце  світило  яскравіше,  і  небо  чистіше  було!
А  саме  в  період  своєї  юності.
Як  зараз  пам'ятаю!  Було  мені  років  так  16.
Випросив  я  у  діда  свого,  прадідівську  стареньку  «тулку»  -  піти  на  місцевий  ставок  в  очеретах  посидіти.  Може  щось  і  добуду!
Чесно  кажучи,  у  нас  доброго  нічого  не  водилося,  тільки  дрібна  дичина  із  роду  пастушкових.
Сидиш  бувало  з  вудкою,  ловиш  рибу,  а  Погониші  і  Камишниці  в  очереті  під  твоїм  носом  шмигають  туди  -  сюди.  Страху  ніякого  -  простягни  руку  і  схопиш  вертляву  грудку  пір'я  за  хвіст!
Ось  він,  заповітний  момент  -  мені  дали  стареньку  рушницю,  та  пару  патронів  -
за  словами  діда,  мені  більше  не  знадобиться!
У  моїх  руках  опинилась  звичайна  рушниця  ТОЗ  -  Б,  просте  як  світ,  але  в  той  же  час  воно  заворожувало  своєю  плавністю  ліній  і  своєрідною  красою.
Саморобний  приклад  виконаний  зі  знанням  справи,  і  відмінно  лягав  в  плече,  дерево  цівки  було  дбайливо  відполіроване  руками  мого  прадіда  за  довгі  часи  полювання.  Потертості  дерева  і  відчутний  шат  стволів  розповідали  про    довгу  і  віддану  службу  цієї  рушниці  своєму  господарю,  а  ось  тепер  воно  в  моїх  руках.
Від  рушниці  віяло  якимось  незрозумілим  теплом,  наче  втомившись  від  лежання  в  скрині,  на  печі,  антресолях,  всім  своїм  єством  цей  чудовий  «інструмент»  радіє,  що  знову  бути  полюванню!
Вирішено,  виходжу  рано  вранці!
Увечері,  на  подив  усіх,  я  лягаю  рано  спати,  попередньо  протерши  і  перевіривши  рушницю.
Але  сон  перед  полюванням  -  це  не  сон,  оскільки  нормально  заснути  я  так  і  не  зміг,  тільки  ворочався  з  боку  на  бік.
Пів  на  п'яту  ранку  -  пора!
Тихо  встаю  з  ліжка,  одягаюся,  беру  рушницю  і  виходжу  за  поріг!
Ніч  зустрічає  мене  своєю  прохолодою!  Десь  співає  цвіркун  -  небо  вкрите  зірками.  
Пес  піднявши  свою  заспану  морду  дивився  на  мене  з  питанням  -  куди  це  я  в  таку  рань,  але  через  мить  він  знову  вже  заснув.  
І  ось  я    йду  знайомою  стежкою  до  ставка.  Дивно,  у  день  на  цю  дорогу  часу  завжди  менше  йшло,  а  зараз  мій  шлях,  як  мені  здалося,  був  мало  не  в  половину  довшим.
Нарешті    ставок!  Від  води  віяло  прохолодою,  повітря  наповнювалося  великою  кількістю  різних  звуків,  сплесків,  запахів  ...
Присівши  на  березі,  зарядив  рушницю.  Латунні  гільзи  злегка  побрязкуючи  лягли  у  патронник.  Клацнув  затвор  …
У  цей  момент  здається,  що  -  щось  змінилося!  І  ніч  не  ніч,  і  страху  немає!  І  ніби  темрява  -  як  завіса,  яка  переховує  за  собою  щось  таємне,  невідоме!  
У  темряві  продираючись  в  найближчі  кущі,  мій  шлях  проходив  якраз  по  зрізу  води!
Крок,  другий,  третій  ...  Хлопання  крил  в  двох  метрах  від  мене,  і  майже  відразу  ж  сплеск  посадки  -  серце  шалено  калатає,  піднімаю  рушницю…
І  куди  стріляти?  Я  ж  не  бачу  навіть  кінчиків  своїх  стволів!
Проходжу  ще  кілька  метрів,  і  знову  невидима  птаха  злітає  з  води  і  сідає  вже  далеко  від  мене!  Я  ховаюся  в  кущі  і  покірно  чекаю  світанку  слухаючи  комарине  дзижчання!
Ось,  зірки  почали  згасати,  а  небо  світлішати!  Я  навіть  можу  вже  роздивитись  дрібні  деталі  рушниці,  які  вкрилася  вранішньою  росою.
Здалеку  до  мене  долинув  звук  пострілу  –  мисливська  зоря  почалася!  Подумки  побажавши  "Ні  пуху,  ні  пера"  я  пильно  вдивлявся  у  водяну  гладь  -  але  марно.  Тінь  яру  не  давала  роздивитись  бодай  щось  на  воді,  лише  легкий  вранішній  туман  піднімався  в  височінь,  немов  хмаринка  яка  прилетіла  з  неба  втамувати  спрагу.
З  кожною  хвилиною  ставало  все  світліше  і  світліше.  Повітря  почало  наповнюватися  звуками  ранку!  Я  сидів  і  як  зачарований  дивився  на  це  свято  природи!  До  мене  долинали  звуки  далеких  пострілів,  які  непокоїли  мою  уяву  і  надавали  мені  все  більше  нетерпіння.
Але  треба  було  чекати,  на  воді  до  сих  пір  нічого  не  видно.
Коли  ж  сонце  піднялося  настільки,  і    я  зміг  роздивитися  все  на  воді,  то  там  вже  нікого  не  було!  Зльоту  я  не  чув,  а  це  значить  що  птахи  просто  зникли  в  великих  кущах  очерету,  і  витоптати  їх  без  мисливської  собаки  неможливо.
Далеко  над  полем  пролетіли  три  або  чотири  гусака,  але  вони  йшли  поза  зоною  пострілу,  тому  я  проводив  їх  тільки  поглядом.
Я  розрядив  рушницю,  гільзи  впали  в  кишеню  і  злегка  дзвякнули.  
Потягнувшись,  вдихнув  свіже  ранкове  повітря  -  вдихнув  на  повні  груди,  і  ні  як  не  міг  ним  надихатися!
Спів  птахів,  дзижчання  комах,  сплески,  скрипи,  тріск  ...  Все  змішалося  в  одну  прекрасну  музику  -  музику  природи!  Закривши  очі  -  ловлю  кожен  звук,  намагаючись  вслухатися,  і  не  пропустити  ні  нотки  музики  яку  виконує  сама  природа  ...
Додому  я  повернувся  з  відмінним  настроєм  і  повним  сил,  адже  у  мене  не  було  до  цього,  такого  прекрасного  ранку  як  це!
Хтось  скаже:  мовляв  встав  рано,  просидів  дарма,  прийшов  без  трофея  ...
Але  ж  трофеїв  того  ранку  я  добув  безліч!  Це  і  тиша  ночі,  і  хлопання  крил,  і  спів  птахів,  і  схід  сонця  і  невеличкий  табун  гусей  які  пролетіли  повз  мене.
Адже  в  місті  всього  цього  немає,  тому  духовне  усамітнення  з  природою  особливо  цінне,  ніж  щось  матеріальне.
Ось  і  зараз,  через  роки  я  не  перестаю  цінувати  це  усамітнення.  Для  мене  все  в  полюванні  цінне,  як  результат,  так  і  сам  процес.  І  практично  завжди  у  мене  в  кишені  знаходиться  фотоапарат,  якщо  вже  рушниця  буде  без  пострілу,  то  я  принесу  додому  купу  хороших  фото.  Короткі  моменти  проведені  на  лоні  природи  активують  в  нас  ті  відчуття,  від  життя  в  місті  стали  притуплятися!  
Ось  поживіть  з  тиждень  в  селі,  погуляйте  по  лісу,  по  полю  -  адже  після  всього  цього  і  око  гостріше,  і  слух  краще,  і  нюх  тоншим  стає,  та  й  помічаємо  ми  тоді  навколо  себе  набагато  більше  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702321
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.11.2016

Життя і смерть

Життя:  смуга  біла,  смуга  чорна,  смуга  біла,  смуга  чорна,  смуга  біла,  смуга  чорна  ...  Хрест  ...
Людина  істота  дивна!  Вона  може  звикнути  до  всього  на  світі,  але  ніколи  не  зможе  звикнути  до  болю  і  до  смерті.
Здавалося  б,    смерть  супроводжує  нас  століттями,  скільки  забобонів  і  вірувань  пов'язано  з  цими  явищами  і  начебто  потрібно  сприймати  це  як  належне,  але  людина  з  цим  ужитися  не  може.  Вона  не  може  прийняти  смерть,  як  щось  неминуче  і  належне!  А  завжди  намагається  обдурити  її,  винаходячи  всілякі  еліксири  молодості  і  вічного  життя,  не  розуміючи,  що  лише  блукає  в  тумані  свого  «хочу»!
Хочете  зробити  людину  по  справжньому  нещасною,  чи  навіть  вбити  її  -  скажіть,  що  його  близька  людина  вмирає,  найстрашніше,  якщо  це  буде  правдою.  В  кращому  випадку  у  людини  буде  істерика  і  підірвана  нервова  система,  за  найгірше  я  мовчу.
Чому  ми  ставимося  до  смерті  інших  як  до  належного  -  він  своє  пожив  уже  або  щось  в  цьому  роді,  а  смерть  своїх  близьких  вибиває  нас  з  колії  життя,  хоч  до  цього  і  думав,  мовляв,  ну  помре,  ну  що  тут  такого  –  кожний  вмирає,  а  на  насправді  буде  дуже  і  дуже  боляче.  Нехай  навіть  ми  лаємося  з  цією  людиною  дуже  часто,  але  самі  розуміємо,  що  рідна  людина  зрозуміє  тебе  і  підтримає  як  ні  хто  інший.
Найстрашніша  біль  -  біль  душевна!  Її  неможливо  заглушити  ні  ліками  ні  вином.  Сукупність  цих  двох  чинників  душевного  болю  і  смерті  -  народжують  по  суті  пекельну  суміш,  яка  тисне  на  тебе,  ніби  ти  тримаєш  весь  світ  на  своїх  плечах.  Ти  її  можеш  відчувати,  навіть  помацати,  але  позбутися  від  цього  почуття  неможливо!  Залишається  тільки  змиритися  з  цим,  і  тільки  через  якийсь  час  воно  відступає!
Але  залишаються  думки  з  циклу,  а  що  б  було?
А  що  б  було,  якби  лікарі  вчасно  приїхали,  якби  б  в  цей  момент  я  був  поряд,  і  таких  думок  дуже  і  дуже  багато!
Потім  і  ці  думки  відходять,  а  що  залишається?  Залишається  порожнеча  від  втрати  і  прагнення  цю  порожнечу  чимось  заповнити,  інакше  вона  як  чорна  діра  почне  поглинати  тебе  зсередини,  в  результаті  людина  залишається  спустошеною.  Про  таких  кажуть  -  людина  без  душі!  Порожнеча  всередині  може  привести  до  непоправних  наслідків,  аж  до  суїциду.
Скажіть,  а  чи  багато  релігійних  конфесій  підтримує  суїцид?  Бо  людина  губить  не  тільки  своє  тіло  а  й  душу.
Кожній  людині  в  той  чи  інший  момент  життя  приходить  думка,  а  не  кинути  все,  і  не  піти  з  цього  життя?  Для  чого  я  живу?
Деякі  живуть  з  цією  думкою  все  життя  так  і  не  наважуючись  переступити  межу,  деякі  переступають…
Потрібно  постаратися  всім  на  зло  жити  далі,  навіть  якщо  не  буде  копійки  за  душею!
Безвихідних  ситуацій  на  цій  землі  немає,  і  навіть  якщо  тебе  з'їли,  то  у  тебе  все  одно  є  два  виходи.
Залишається  шукати  сенс  життя!  
Багато  вчених  філософів  зламали  собі  голови,  але  так  і  не  наблизилися  до  істини  ні  на  міліметр.  Але  ж  він  поруч,  під  самим  носом!  Для  когось  це  музика,  для  когось  діти,  сім'я,  мотоцикли,  небо,  море,  і  тому  подібне  ...
Кожна  людина  індивідуальна  і  сенс  у  кожного  свій!
Питання  життя  і  смерті  завжди  йтимуть  поруч  з  людством,  поки  остання  людина  не  загине  на  цій  землі!  Можливо  відповіді  на  всі  наші  запитання  чекають  нас  по  ту  сторону  невідомого,  але  квапити  події  не  варто  і  просто  потрібно  жити,  навіть  тоді,  коли  здається,  що  жити  вже  неможливо  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702106
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016

Випадок на Іллю

Люди  кажуть,  на  Іллю  купатися  не  можна,    бо  втопишся!
Сталося  зі  мною  це  на  свято  Пророка  Божого  Іллі.
Приїхали  до  нас  родичі  з  Дніпра.
Ну  як  то  кажуть  приїзд  замочити  треба,  та  й  день  народження  моєї  бабусі  якраз  в  цей  день  був  (Царство  їй  Небесне).
Посиділи  добре,  випили  багато.  Оскільки  я  за  кермом,  то  мені  тільки  мінералка.
Погода  спекотна,  вирішили  піти  на  річку.  Пропонуємо  йти  на  тихе  місце,  де  людей  не  багато,  і  до  того  ж  там  течією  намило  добру  піщану  косу!  Деінде  глибина  була  там  по  коліно!  Краса!  Якщо  у  воді  змерз,  туди  вийшов  і  грієшся  на  сонечку.
Вирішено,  йдемо  туди!
Вода  манить  до  себе  своєю  прохолодою!  
Мене  як  тверезого  відправляють  прочистити  від  трави  прохід  до  середини,  і  подивитися  глибину!
Заброджу  поступово  в  воду,  проривати  прохід.  Все  глибше  і  глибше  ...
І  ось  між  мною  і  чистою  ділянкою  не  більше  і  метра.  Вирішив  переплисти  залишок  трави  і  постояти  на  косі.  
Перепливаю  я  траву,  чистий  і  немов  золотий  пісок  світиться  підімною  ...
Намагаюся  стати  на  ноги,  а  глибина  величезна,  пропливаю  трохи  далі  -  все  одно  глибина  з  головою.
Воно  мабуть  течією  як  намило  косу,  так  і  легко  злизало  її.
Поки  шукав  мілину  і  боровся  з  течією,  я  добряче  втомився.  І  з  прорваного  мною  проходу  мене  вже  далеко  знесло.
До  пляжу  нижче  за  течією  я  міг  не  допливти  -  сили  вже  ні  ті!  Вирішено  було  прориватися  крізь  траву!  Повернув  я  до  берега,  проплив  метр,  а  далі  плисти  не  можу!  Трава  ноги  геть  сплутала!
Добре,  що  я  свого  часу  навчився  триматися  на  воді  тільки  за  допомогою  рук.
Отже  тримаюся  я  на  воді  як  поплавок  з  останніх  сил,  ногами  намагаюся  виплутатися.  Минуло  від  трьох  до  п'яти  хвилин  мого  поки  я  звільнився.  І  нарешті,  свобода  !!!
Лягаю  на  воду,  піднімаю  схрещені  ноги  над  водою,  і  потроху  випливаю  за  допомогою  одних  лише  рук.  На  березі  я  впав  на  траву  і  довго  лежав  відсапуючись.
У  той  день  більше  я  в  воду  не  заходив!
Тільки  через  пару  годин  я  розповів,  що  ледве  не  потонув.
Ось  і  не  вір  потім  того,  що  люди  говорять.
Через  якийсь  час  починаєш  усвідомлювати  те,  що  сталося.  Що  б  було,  якби  я  тоді  не  виплив,  ну  мені  б  тоді  було  напевно  все  одно,  а  що  б  було  з  рідними  і  близькими,  як  би  склалася  їхня  доля  ...
Від  смерті  ні  втечеш,  ні  сховаєшся.  Але  і  квапити  її  не  потрібно  ...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=702105
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2016

Зустріч з невідомим

Наше  життя  багатогранне,  і  до  кінця  не  вивчене!  І  хто  знає,  наскільки  частин  поділяється  наше  розуміння  про  час,  простір,  явне  і  потойбічне.
Ми  здатні  бачити  більше  навколо  себе,  так  би  мовити  заглядати  за  край  нашого  явного  світу!  Але  з  плином  часу    люди  втратили  здатність  бути  в  гармонії  з  природою,  а  за  це  в  неї  відібрали  дар  бачити  інший,  казковий  світ.
Що  ми  зараз  сприймаємо  як  казки  і  легенди,  цілком  реально  існувало  в  часи  богатирів  Київської  Русі.  Взяти  хоча  б  нашого  Змія  що  під  Києвом  жив.  Він  зустрічається  часто  не  тільки  в  наших  казках,  але  й  у  різноманітних  казках  і  легендах  народів  Світу  також  зустрічаються  різні  змії,  дракони,  гади.
І  таких  прикладів  можна  навести  безліч  ...
Це  була  приказка,  а  казка  далі  буде!
Люблю  я  літні  місячні  ночі,  ну  люблю  і  все  тут!  Посидіти  в  тиші  і  просто  дивитися  на  місяць  вдихаючи  нічне  повітря,  ні  про  що  не  думаючи.  А  якщо  і  подумати  про  щось,  то  думки  в  цей  час  особливо  ясні.
Але  було  пару  раз  мені  було  дуже  лячно!
Я  ще  в  школі  вчився.  Глибока  ніч,  на  небі  повний  місяць  ...
Я  прокидаюся  в  своїй  кімнаті  від  відчуття,  що  на  мене  хтось  дивиться.
Повертаюся,  на  бабінному  магнітофоні,  (радянське  чудо  техніки,  він  у  мене  підсилювачем  служив  і  стояв  під  вікном  на  підлозі)  сидить  хтось,  ногу  на  ногу  закинув,  голову  на  руку  обпер  і  на  мене  дивиться…
Я  перелякався,  адже  нічний  незнайомець  був  зростом  дорослої  людини.  Ні  дихання,  ні  яких  інших  звуків  я  не  чув  -  тільки  тиша  ночі.
Відразу  проскочило  кілька  думок,  посвітити  ліхтарем,  але  більша  частина  кімнати  залишиться  неосвітленою,  друга  думка  ввімкнути  світло  була  більш  привабливою!
В  мить  я  підскочив  до  вимикача  і  ввімкнув  світло  ...
У  кімнаті  нікого  не  було.
Трохи  заспокоївшись,  я  вимкнув  світло  і  ліг  спати.  Але  швидко  заснути  я  вже  не  зміг.
Другий  мій  випадок  був  коли  я  вже  був  студентом.
Усе  моє  літо  проходило  на  дачі  у  бабусі  з  дідусем.  Як  міг  допомагав:  рубав  дрова,  возив  воду,  косив  траву  худобі…
Було  це  опівночі.  
Я  прийшов  з  місцевих  посиденьок,  але  спати  не  хотілося.  Сів  на  лавці,  підпер  головою  паркан  -  просто  насолоджувався  тишею.  Наш  вигін  оточений  п'ятьма  будинками  був  як  на  долоні.  Село  давно  спало,  лиш  легкий  вітерець  колихав  листя  бузька.  Пахощі  літньої  ночі  наповнювали  повітря.
Я  милувався  нічний  природою,  щось  думав  про  своє…      Раптом  з  боку  будинку  навпроти,  помічаю  рух,  хтось  вийшов  і  простував  на  стежину,  що  йшла  повз  мою  хату.
Мені  стало  цікаво,  хто  б  це  міг  бути  в  таку  пізню  пору!
Я  почав  придивлятися  пильніше,  але  в  міру  просування  постаті  не  було  чутно  ні  шелесту  трави,  ні  звуку  кроків.
І  тут  я  помічаю,  що  місячне  сяйво    пронизує  тіло  нічного  незнайомця  наскрізь.
Я  не  зрозумів,  чоловічий  це  силует,  чи  жіночий,  але  коли  примара  дійшла  до  середини  галявини,  я  миттю  зник  за  воротами  і  завалив  хвіртку  на  засув!
Потім  ліг  на  ліжко  накрившись  ковдрою  .
Ось  так!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701868
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2016

Перше падіння

Не  знаю,  може  це  ностальгія  по  своїй  відчайдушній  юності,  чи  може  щось  інше,  але  згадався  мені  такий  випадок  ...
Було  це  давно,  відібрали  батьки  мій  ІЖ  Юпітер5.  Кожен  день  на  ньому  до  села  їздили,  городина  і  все  таке  інше,  а  мені  замість  нього  купили  Восход,  який  славився  норовливим  характером,  за  що  про  нього  склали  багато  образливих  приказок.  Розібравши  це  чудо  техніки  рази  три  до  гвинтика,  і  згадавши  не  злим  тихим  словом  усіх  конструкторів,  мало  по  малу  стало  це  чудо  нормально  працювати.
Оскільки  на  відпустку  в  той  час  у  мене  було  практично  все  літо  -  проводив  я  його  в  селі,  ну  як  село,  скоріше  хутір  на  20  хат.  І  ось  на  цьому  хуторі  практично  щовечора  відбувалися  посиденьки  до  ранку.
Я  їздив  завжди  сам,  всі  хто  зі  мною  хоч  раз  каталися,  вже  боялися  зі  мною  сідати.
Так  ось  поїхали  з  другом  моїм  до  сусіднього  села  провітритися  -  розвідати  рибні  місця.  Він  ще  вирішив  по  дорозі  свою  «моторку»  відрегулювати.  Скажу  Вам,  що  ця  моторка  давно  вже  хотіла  спочити  вічним  сном  десь  в  кутку  сараю,  але  її  періодично  реанімували.
Ну  поїхали.  Їхали  це  було  голосно  сказано,  старт,  зупинка,  старт,  зупинка...  Моторка  товариша  вперто  не  хотіла  нормально  їхати.  І  до  ставка  можна  сказати  моторка  більше  їхала  на  керманичі,  чим  він  на  ній.  Дізнавшись  у  місцевих  рибалок  як  бере  риба  і  які  прогнози  на  завтра,  зробивши  останні  настройки  триклятої  моторки  вирушили  назад.  
Коли  крутили  карбюратор  я    помітив  добру  тріщину  рами  в  області  рульової  колонки.  Запитавши  як  товариш  так  їздить  -  він  тільки  відмахнувся  -  вже  близько  пів  року  так  катається,  і  нічого,  тримається  поки.  
Як  не  дивно,  чи  то  дорога  до  дому  лежала,  чи  зірки  так  зійшлись,  але  цей  дирчик  став  непогано  набирати  обороти  і  бігти  досить  жваво.  На  прохання  товариша  я  все  ж  таки  тягнувся  в  позаду  -  мало  чого  може  трапитися.  
І  ось  останній  поворот  перед  хутором,  з  найжахливішою  ділянкою  дороги,  оскільки  був  дбайливо  переритий  коліями  тракторів  і  молоковозів.  
Не  подумавши,  що  вже  вечоріє  і    на  траву  лягла  роса,  а  гума  в  мене  стара  -  піддав  газку!  На  невеликій  ділянці  трави  з  жахом  помітив,  що  зад  могож  мотоцикла  стрімко  мене  обганяє.  Як  я  вискочив  з  сідла  -  не  пам'ятаю,  напевно  інстинкт  самозбереження.  Прокотившись  на  правому  боці  близько  п'яти  метрів  я  лишився  лежати.  Саме  падіння  було  дуже  цікаве.  Час  ніби  завмер,  а  саме  падіння  проходило  неначе  в  сповільненій  зйомці.  Ще  близько  хвилини  я  лежав  і  слухав    як  мій  Восход  лежачи  в  трьох  метрах  від  мене  спокійно  працював  на  холостих  оборотах.  Перша  думка  яка  прийшла  в  голову  -  треба  ж,  як  добре  працює.  Стало  зрозуміло  собі  я  нічого  не  пошкодив.  Встав,  обтрусився,  права  нога  нила,  коліна  звезені…  Я  почав  згадувати,  як  же  давно  я  не  розбивав  коліна.  Пам'ятаю,  було  це  в  далекому  дитинстві,  а  ось  коли  саме  не  пам'ятаю  і  все.  
Піднявши  мотоцикл,  пнув  ногою  кік,  скочив  у  сідло  і  поїхав  наздоганяти  товариша.  В  цей  час  думав,  що  зараз  будуть  жарти,  типу  про  зайця  і  черепаху  і  таке  інше.  Але  не  встиг  я  виїхати  за  поворот  –  бачу,  сидить  він  на  своїй  моторці  і  дивиться  в  далечінь.
Під'їхавши  ближче  вирішив  пожартувати  -  ну  що,  знову  не  їде,  чи  двигун  заклинив,  на  що  він  ні  слова  не  кажучи  киває  в  бік  кущів.
У  кущах  валялося…  Щоб  ви  думали?  Правильно,  вилка  зі  шматком  рами,  яка  остаточно  переламалася.
Я  говорить,  у  вибоїну  потрапив  на  повному  ходу,  і  тут  кермо  вище  голови  підніматися  почало,  летів  я  шкереберть  по  дорозі.
Причепили  ми  залишки  моторки  на  багажник  Восхода  передньою  частиною  рами,  так  і  котили  по  селу  брудні  і  в  пилюці.  Реготали  всю  дорогу.  Але  коли  йшли  по  селу  раптом  замовкли,  дорога  в  селі  була  засипана  щебенем  і  просто  залита  смолою  -  що  б  було,  якби  ми  гепнулися  саме  в  селі,  адже  з  одежі  на  нас  було,  шорти,  футболка  та  шльопанці.
Увечері  за  пляшкою,  згадували  вечірні  польоти  і  під  лампочку  перекидали  моторочні  запчастини  на  велосипедну  раму.  Відбулися  ми  лише  подряпинами  ,  коліна  як  виявилося,  я  не  розбив,  просто  дуже  сильно  подряпав,  синці  не  беруться  до  уваги.  Правда  один  шрам  завбільшки  з  копійчану  монету  залишився  -  в  пам'ять  про  перший  політ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701867
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2016

Нащадкам.

Колись  були  запорожці,
А  тепер  не  стало,
Захищали  свою  неньку,
І  слава  пропала.
Хто  ж  такі  ми?
Щоб  ту  славу  сміли  забувати,
І  ганьбити  свою  волю,
І  не  шанувати.
Козаки,  за  цю  Вкраїну,
Горами  лягали.
Ну,  а  ми  все  позабули,
Братів  повбивали.
Син  за  гроші,  тії  гроші,
Матір  убиває,
І  ніколи  не  збагне  він
Що  доля  вмирає...
Вся  померла,  не  зосталось  ні  краплі  живої,
Сам  зостався  на  цім  світі...
Люди!  Люди  схаменіться
Що  ж  ви  наробили!
Ви  забули  Батьківщину,
Ради  себе  жили.
Ви  б  підняли  Україну
Із  землі  на  ноги,
Розгорнули  ви  б  старії
Козацькі  корогви...
Встане  наша  Україна,
Цвітом  убереться.
Усі  люди  посміхнуться,
Дніпро  усміхнеться.
Бо  козацька  наша  доля
Не  вмре  не  загине
Так  нехай  же  усі  скажуть:
СЛАВА  УКРАЇНІ  !

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701211
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 18.11.2016

Доброго ранку

Доброго  ранку  хлопці  й  дівчата,
Будемо  разом  світанок  стрічати.
Хоч  і  морозно  на  вулиці  знов
Гріє  зсередини  наша  любов.

Доброго  ранку,  скоріш  прокидайся,
І  у  молитві  до  Бога  звертайся,
Дати  нам  сили  на  день  що  іде  -  
Бо  Сонце  за  руку  світанок    веде.

Доброго  ранку  моя  Україно
Мати  моя,  моя  рідна  родино
Доню  рідненька  і  вся  дітвора
Доброго  ранку  –  вставати  пора.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701207
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.11.2016

Потери (смерть байкера)

Невозможно  привыкнуть  к  смерти,  равно  как  её  понять  и  осмыслить.  
Она  приходит  неизбежно,  неотвратимо,  она  настигает  нас  порой  неожиданно,  порой  долго  готовит,  и  в  конце  концов,  является.  
Чаще  всего  смерть  нежеланна,  и  не  звана,  но  бывают  случаи,  когда  её  призывают…
©  Иваныч


В  стае  нашей  был  парень  молодой,
За  друзей  своих  он  стоял  стеной.
Много  бед  и  драк  с  нами  пережил,
Девкам  многим  он  голову  вскружил.

Но  случилось  так,  молчалив  он  стал,
И  о  смерти  вдруг,  говорить  начал.
Отжигает  с  нами  он  в  последний  раз
Мне  врачи  сказали  –  вот  такой  был  сказ.

Стал  тяжёл  мой  байк,  и  в  глазах  туман.
Свист  в  ушах  –  как  вой,  в  голове  дурман.
По  дороге  вдаль  уж  не  ездить  мне,
Я  в  последний  раз  буду  на  коне.

Солнце,  байков  рёв,  трасса  вдаль  бежит,
Парень  крутит  газ,  смело  вдаль  глядит.
Будто  едет  он  впрямь  последний  раз  -  
Ветра  свист  в  ушах,  блеск  хрустальных  глаз.

На  дороге  есть  поворот  крутой,
Газ  бросают  там,  стар  и  молодой.
Выкрикнув,  прощай  –  скорость  он  набрал
И  от  стаи  вдаль  отдаляться  стал.

В  следущий  момент  –  будто  в  страшном  сне,
В  стену  он  влетел  на  своём  коне.
И  не  думал  даже  байк  свой  повернуть  -  
Видно  твёрдо  выбрал  -  свой  окончить  путь.

Мотоциклы  вбок,  все  бегут  туда  -  
Где  металл  и  плоть  слились  навсегда.
Крик,  отчанья  стон,  и  девчонок  плач…
Сам  себе  судья,  сам  себе  палач…

Страшная  судьба,  гордая  судьба!
Память  о  тебе  мы  храним  всегда.
Не  хотел  мой  друг  дома  умереть,
На  дороге  байкер  встретил  свою  смерть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701028
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 17.11.2016

Гоголю

Себя  назвал  ты  пасечником  старым,
Рудым  Паньком,  чего  ж  греха  таить,
Ты  рассказал  о  небылицах  давних
Они  и  наши  дни  живут,  и  будут  жить.
Жить  будет  ярмарка  –  как  море
Что  разливается  весельем  на  весь  свет.
И  свитка  красная,  что  приносила  горе,
И  свадьбы  наши  –  их  шумнее  нет.
На  хуторе  что  близ  Диканьки,
Вакула  на  черте  летал,
Солоха  звёзды  собирала,
И  весь  народ  колядовал.
А  на  Ивана,  на  Купала
Костров  по  берегам  не  счесть,
Звезда  вот  с  неба  вновь  упала,
И  цвет  у  папороти  есть…
Легенд  на  Украине  много,
Их  все  увековечил  ты,
И  на  диканьковской  дороге
Взойдут  прекрасные  цветы.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=701026
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 17.11.2016

Пам'ять Лесі Українки

Ні,  я  жива!    Кричала  Мавка  в  лісі,
Я  в  серці  маю  те,  що  не  вмирає!
Але  ні  чув  її  ніхто,  лиш  ліс  гойдався,
Та  вітер  просвистів,  і  все  затихло...

Такеє  написала  Українка,
Щоб  рідний  край  в  літа  вписать  на  віки,
Природу  нашу,  нашу  гідну  стать,
Ліси,  поля  і  голосисті  ріки.

Залишила  ти  пам'ять  по  собі,
І  “Пісню”  твою  грають  наші  діти,
Ти  пам’ятник  лишила  по  собі,
Який  не  зруйнувати,  не  спалити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700891
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 16.11.2016

Давай попробуем вернуть

Давай  попробуем  вернуть
То  время,  там,  где  я  с  тобою.
И  наш  совместный  счастья  путь,
И  мир  наполненный  любовью.

Хочу  с  тобою  вновь  ходить
По  лабиринту  городскому.
И  лишь  тебя  одну  любить,
И  жизни  радоваться  снова.

А  может  всё  начать  сначала,
Судьбу  быть  может  обмануть?  
И  ту  весну,  что  нас  связала  –  
Давай  попробуем  вернуть!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700889
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 16.11.2016

Я вспоминаю наши встречи

Я  вспоминаю  наши  встречи,
Места,  где  были  мы  одни,
Твои  глаза,  улыбку,  плечи
И  губы  нежные  твои.

И  помню  горький  час  разлуки,
Когда  не  сдерживал  я  слёз.
И  вынести  не  мог  я  муки,
Когда  прощались  мы  всерьёз.

Молю!  Вернись  моя  голубка,
Я  до  сих  пор  люблю  тебя.
Моя  любовь  к  тебе  не  шутка,
Жить  не  возможно  без  тебя!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700684
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.11.2016

Как страшно потерять любовь

Как  страшно  потерять  любовь,
И  веру  в  жизнь,  себя  и  друга.
Когда  боишься  заглянуть,
По  ту  черту  сомнений  круга.

В  душе,  несчастная  любовь
Преглубоко  зарубцевалась
И  мысль  терзает  вновь  и  вновь,
Что  ты  одна  вот  так  осталась.

Но  на  душе  рубцы  любви
Затянет  новою  любовью.
Ты  лишь  мне  сердце  отвори,
Я  не  расстануся  с  тобою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700676
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.11.2016

Когда-то вспомнишь ты меня

Когда-то  вспомнишь  ты  меня,
Но  будет,  знаю,  слишком  поздно.
И  глупую  себя  виня
Что  не  восприняла  серьёзно…

Мои  слова,  мои  стихи,
Мои  к  тебе  любви  признанья.
К  другому  побежала  ты,  
Оставив  лишь  разочарованье.

А  может  быть  и  фиг  с  тобой,
Ушла,  и  новая  страница,  -  
Где  я  остался  молодой,
Где  я  свободен  словно  птица.

А  ты  пройдешься  по  рукам,
Сама  останешься,  без  друга.  
И  не  найдёшь  прохода  ты
Из  мёртво  замкнутого  круга.

Тебя  не  стану  вспоминать,
Вчерашним  днём  я  жить  не  буду.
А  завтра  новую  любовь
Я  обниму,  и  всё  забуду.

И  снова  счастлив  буду  я,
Разлуку  вспомню    лишь  с  улыбкой,
И  лишь  сегодня  понял  я,
Что  та  любовь  была  ошибкой.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700454
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.11.2016

Когда б тебя я не любил

Когда  б  ни  думал  про  тебя,
Так  может  быть  и  жил  счастливо.
А  ты,  скажу  я,  не  тая,
На  самом  деле,  так  красива!

Когда  б  тебя  я  не  любил,
То  не  мечтал  бы  до  рассвета.
И  даже  ясен  день  не  мил,
Лишь  дождь  идёт,  в  просторах  лета.

Когда  б  любила  ты  меня,
Я  утонул  бы  в  море  счастья.
И  улетела  бы  беда,
И  скрылись  все  дожди,  ненастья.

А  если  в  сердце  есть  любовь,
Ты  улыбнись,  я  буду  счастлив.
И  заиграет  в  венах  кровь,
И  снова  будет  всё  прекрасно

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=700453
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 14.11.2016

На звонки не отвечаешь…

На  звонки  не  отвечаешь,
СМСок  мне  не  шлёшь,
На  мои  к  тебе  признанья,
Даже  ухом  не  ведёшь.

Я  в  тебя  влюбился  сразу,
Только  вот  ярёна  вошь,
Ты  меня  не  замечаешь,
Меня  к  сердцу  не  прижмёшь.

Вот  лежу  я,  и  болею,
Не  идёшь  проведать  ты,
От  любви  к  тебе  дурею,
Девушка  моей  мечты.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699869
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.11.2016

Признание

На  маленькой  улице  живши,
Ты  словно  цветок  расцвела.
И  Солнце  собою  закрывши,
Меня  ты  с  ума  извела.
Минуты,  когда  я  с  тобою,
Летят  для  меня  словно  миг.
К  тебе  я  наполнен  любовью,
Души  раздирающий  крик.
С  тобой  забываю  я  горе,
С  тобой  забываю  я  боль,
Лишь  счастье  в  душе  остаётся
И  нежное  чувство  –  любовь.
Прекрасна  душой  ты,  и  телом,
Такой  красоты  не  сыскать,
Я  слов  не  найду  красивее,
За  это  прошу  не  ругать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699726
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.11.2016

Про козаків для дітей.

Доброго  здоров’ячка  мій  любий  друже!  Сьогодні  я  хочу  поговорити  з  тобою  про  Запорізьких  козаків!
Ми  тільки  промовляємо  слово  «Козак»  і  одразу  в  нашій  уяві  виникає  безкрайній  степ,  куди  тільки  дістане  око  –  крізь  духмяні  трави,  серед  цього  дива  степом,  підіймаючи  куряву  пилу,  скаче  на  булатному  коні  –  лицар!  Статний  чоловік  у  синій  свитці,  підперезаний  жовтим  шовковим  поясом,  у  постолах;  на  голові—  гостра  шапка  зі  смушевою  околицею  та  срібною  китицею  на  вершечку;  вуса  в  нього  довжелезні,  такі  довжезні,  що  він  їх  тричі  замотує  за  вуха;  над  зеленими  очима,  кошлаті  брови;  з  рота  стирчить  коротенька  люлечка  -  зіньківка.
-  Гей,  чоловіче  куди  ти  так  поспішаєш?
Вигукнули  ми  і  зненацька  почули  відповідь
-  На  Січ!  На  рааадуууу!
Вершника  вже  не  видно,  але  чути  як  його  кінь  підковами  вибиває  свій  ритм  і  висікає  іскри  з  каміння.
Давай  і  ми  послідуємо  за  вершником  і  вирушимо  на  Запорізьку  січ.
Аж  ось  раптом  ми  опинилися  верхи  на  швидкому,  мов  блискавка  коні,  який  здатний  обігнати  навіть  вітер.
Повз  нас  минають  козацькі  фігури  –  це  сторожові  вежі,  де  несуть  свою  варту  козаки!  Завидівши  ворога,  вони  підпалюють  фігуру,  дим  від  палаючої  фігури  бачать  з  іншої  фігури,  яку  теж  підпалюють.  Так  доволі  швидко  димове  сповіщення  доходить  до  самої  Січі  і  попереджує  про  наступ  ворога.
Аж  ось  здалеку  показалась  і  сама  Січ  –  фортеця.
Глубокий  рів  оточував  її  з  суші,    високий  берег  зі  сторони  Дніпра,  дозорні  башти  з  пушками  –  все  це  говорило  про  те,  що  тут  живуть  не  прості  люди,  а  лицарі.
Спішившись,  входимо  в  великі  ворота.  То  зліва  бачимо  січову  школу.  Учбова  хата,  крита  очеретом,  два  курені,  один  для  молодших,  другий  для  старших  школярів,  піч-кабиця  з  дровітнею  і  котлами,  майдан  для  військових  вправ.
Ось  бачимо  невеликий  постамент  з  стовпом  посередені,  а  до  нього  прив’язаний  козак,  по  опухлому  лицю  видно  що  пиячив  він  безпробудно.  Під  стовпом  лежала  в’язанка  довгих  хворостин,  і  хто  з  козаків  не  проходив  поряд,  бив  три  рази  бідолаху  по  спині.  Нещасний  благав  змилуватись,  але  козаки  на  те  не  зважали,  оскільки  безпробудне  пияцтво  жорстоко  каралось.  І  не  дай  тобі  Боже,  щось  вкрасти  у  товариша  свого!  За  це  на  Січі  карали  на  смерть.
Йдемо  далі,  вздовж  куренів  –  де  живуть  великою  сім’єю  козаки,  між  кузень,  комор  і  опиняємося  на  майдані  де  посередині  стоїть  церква  Покрови  Пресвятої  Богородиці  –  заступниці  усього  козацтва..  
Ми  як  раз  встигли  до  початку  ради!
Аж  ось  вдарили  в  Литаври  і  з  усіх  кінців  фортеці  на  майдан  до  церкви  посунули  козаки.
Під  звуки  литавр  вийшла  військова  старшина  на  чолі  з  кошовим  отаманом,  ставши  під  Бунчук  отаман  підняв  булаву  догори  і  всі  замовкли!
Наплив  людей  помалу  відтіснили  нас  поодаль,  і  ми  лише  уривками  фраз  розуміємо,  що  готується  військовий  похід  за  для  визволення  бранців  з  турецького  полону.  Нарада  була  недовгою,  обирали  похідних  отаманів  і  обговорювали  кількість  чайок,  які  братимуть  участь  в  поході.
Чайка  –  це  човен  у  вигляді  величезної  видовбаної  колоди  (з  верби  або  липи),  по  бортах  обшитої  дошками.  На  борту  очеретяний  пояс,  який  захищав  при  обстрілі  і  від  затоплення.  На  чайках  було  два  стерна,  спереду  і  ззаду,  щоб  не  треба  було  повертати;  була  й  щогла  для  вітрил,  але  козаки  надавали  перевагу  веслам.  
Ватага  поступово  розходилися  по  своїх  куренях.  На  небо  висипали  зірки  –  ніч  ввійшла  в  свої  права.
Наступного  ранку  гримнула  гармата  і    помолившись,  усі  козаки  пішли  до  річки  митися.  Поснідавши,  почали  готуватися  до  походу  –  перевіряти  зброю,  смолити  чайки,  збирати  провіант.  Усі,  мов  в  мурашнику,  виконували  свої  обов’язки  і  вже  до  вечора  все  було  готове.
Ранком  третього  дня  –  сівши  на  чайки,  з  благословення  січового  священика  козаки  рушили  у  свій  морський  похід.
Частина  козаків,  яка  лишилася  на  січі  продовжила  нести  свою  службу,  навчати  дітлахів,  вдосконалювати  свої  військові  вміння,  ……..  
Аж  ось  чуємо  окрик
-  Сииинуууу,  дооодому!
І  ось  вже  нема  перед  очима  ні  Січі,  ні  сивого  Дніпра.  Лише  матінка  нас  кличе  додому  вечеряти.  Аж  ось,  неначе  поряд  чуємо  гучні  співучі    козацькі  голоси
-  Ой  на  горі  та  женці  жнуть,  а  попід  горою,  яром  долиною  козаки  йдуть!..........


Частина  друга

Сивий  Дніпро  –  величний  і  сильний.  Відомий  на  весь  світ  своїми  порогами.  Немало  погубив  він  ворогів  України,  і  завжди  допомагав  козакам  сховавши  їх  від  злого  ока  у  своїх  плавнях  і  нескінчених  притоках…
Ми  стоїмо  на  березі  милуючись  краєвидом,  аж  ось,  до  нашого  вуха  донеслась  далека  пісня
Простелились  купами  тумани
Через  далі  гомінких  віків...
Гей!  Збирались  пани-отамани
Та  й  вести  до  бою  козаків.
З  кожною  хвилиною  пісня  стає  все  голоснішою,  і  ми  бачимо  швидкі  козацькі  Чайки,  які  немов  на  крилах  летять  хвилями  Дніпра.  Але  чому  ми  їх  з  самого  початку  не  помітили?  А  ось  чому  –  човни  ці  не  височіють  над  водою,  тому  менш  помітний  для  ока.  Цим  і  користуються  козаки,  коли  їм  треба  напасти  на  ворога.
Не  встигли  ми  кліпнути  оком,  як  опинилися  на  головній  Чайці  –  на  щоглі  якої  майоріла  відзнака  командувача    -  похідного  отамана.    
На  лавках  сиділи  за  веслами  козаки.  Кожна  чайка  могла  вмістити  від  сорока  до  шістдесяти  козаків.  
-  А,  це  ти  хлопче!  –  вигукнув  один  із  козацької  ватаги  –  Це  добре,  що  ти  вирушив  з  нами  в  морський  похід,  бо  козак,  що  не  побував  в  морському  поході  не  козак!
-  А  куди  ми  йдемо  –  питаємо  ми.
 -  В  Кафу,  з  неволі  визволяти  люд  православний,    вигукнув  похідний  атаман.  
Помалу  озираємося  навкруги.  В  похід  козаки  брали  в  поход  мало  одіжі.  Сорочка,  шаровари,  та  свитка  з  шапкою  –  ось  і  все.  За  те  зброя  була  в  великій  пошані,  нерідко  була  прикрашена  орнаментами.  У  старшини  зброя  була  прикрашена  золотом,  та  дорогоцінним  камінням.  Але  в  найбільшій  пошані  була  козацька  шабля.  Дехто  називав  її  сестрицею,  дехто  жіночкою,  дехто  дружиною.  У  козаків  навіть  приказка  є  –  нащо  тобі  хлопче  жінка  чорноока,  у  козака  жінка  –  шабля  біля  бока!    
-  Ти  думаєш,  що  козаки  егоїсти,  раз  не  думають  про  сім’ю  і  про  дітей,  що  не  допускають  жінок  на  Січ.  –  сказав  мені  засмаглий  козак  розкурюючи  люльку  -      Навпаки,  в  нелегкий  час  жінки  і  діти  стають  вкрай  вразливими  перед  обличчям  ворога.  Скільки  разів  нападали  і  руйнували  вороги  Січ,  скільки  славних  воїнів  полягло  в  боротьбі  за  Неньку  Україну.
Тому  більшість  козаків  не  одружувались  по  тій  причині,  що  загинувши  у  бою,  він  не  залишить  по  собі  жінку  і  дітей  одних,  які  без  годувальника  будуть  бідувати.
 -  Були  й  такі  козаки,  які  мали  жінок  і  дітей,  вони  жили  поза  Січчю,  жили  своїми  хуторами.  Їх  брали  в  походи  у  виняткових  випадках.  –  Підхопив  розмову  інший.
Так  помалу  пливучі  Дніпром,  під  покровом  ночі  ми  вийшли  в  Чорне  Море.
Непомітно  підійшли  до  берега.  
Козаки  помолившись  зійшли  на  берег  –  лишивши  для  охорони  по  двоє  козаків  і  по  двоє  джур  на  одну  чайку.
З  галасом,  криками  та  пострілами  –  почалася  атака  на  місто.
Змішавшись  з  татарами  козаки  з  великими  боями  заволоділи  околицею  міста  де  знаходилися  полонені.  Билися  кайдани,  полонені  татарами  чоловіки  брали  до  рук  зброю  і  допомагали  козакам  бити  ворога.  Жінки  похапцем  забирали  дітей  і  бігли  під  козацький  захист.
Оскільки  визволених  з  полону  людей  було  так  багато,  що  їх  неможливо  було  вивезти  морем,  було  прийняте  рішення  розділитися.  Частина  козаків  забравши  чайки  з  добутим  у  бою  добром  йшли  на  Січ  морем,  інша  частина  захистившись  табором  з  захоплених  возів  пішла  суходолом.
На  кожному  возі  була  закріплена  легка  гармата,  чи  Фальконет,  та  декілька  чоловіків  озброєної  обслуги.  Таким  чином  вози  йшли  двома  рядами,  а  поміж  них  йшли  люди.  Один  ряд  возів  був  довший  за  інший,  що  дозволяло  закрити  передню  та  задню  прогалини  і  цей  табір  з  возів  ставав  неприступною  фортецею,  яка  могла  витримати  натиск  ворога  сили  якого  в  багато  разів  перевищували  козацькі.  Запорожці  перейняли  цей  тип  захисту  у  гуситів.
Не  легка  дорога  додому  ні  по  суші  ні  по  морю.  Розлючені  кримчаки  направили  за  козаками  найкращі  свої  галери.    Гримнув  залп  навздогін  прудким  чайкам,  потім  другий,  третій.  Одне  ядро  потрапило  в  борт  човна  пробивши  в  нім  чималу  дірку,  майже  миттєво  чайку  затопило  водою,  але  завдяки  в’язанкам  з  очерету  вона  лишилася  на  плаву.    
Козаки  прийняли  бій.  Вмить  розвернувши  свої  легенькі  мов  пір’їна  судна  почали  стріляти  у  відповідь.    Багато  галер,  було  пошкоджено,  деякі  потоплено.  Козаки  захоплювали  ворожі  судна,  брали  в  полон  вояків,  та  звільняли  гребців,  серед  яких  майже  всі  були  православні.  Побачивши  свою  поразку  –  частина  вцілілих  галер  чимдуж  повернула  назад.
Козаки  з  захопленими  галерами  ввійшовши  до  Дніпра  йшли  з  перемогою  до  Матінки  Січі.
По  приходу  на  Січ  зняли  з  галер  все  озброєння  та  цінні  речі,  а  самі  галери  спалили.
Але  не  було  часі  святкувати  перемогу.  На  загнаному  коні  прискакав  посланець  з  лихою  вісткою  –  Хан  послав  велике  військо  наздогнати  козаків,  що  йшли  суходолом  і  винищити  усіх.
Як  ті  соколі  скочили  воїни  на  своїх  коней  і  чим  дужче  полетіли  у  степ,  щоб  запобігти  лиха.  
Пів  дня  летіли  козацькі  коні  по  степу,  майже  не  торкаючись  своїми  копитами  землі.  Тільки  би  встигнути…
Ще  здалеку  козаки  побачили  на  дорозі  куряву.  Під’їхавши  ближче  вони  побачили,  що  люди  йшли  майже  без  захисту,  більшість  возів  не  було,  і  замало  супроводжуючих  козаків  лишилося…  
Щоб  запобігти  лиху,  частина  козаків  прикривала  відступ  полонених  построївши  трикутний  табір  з  возів,  не  дивлячись  ні  на  що  вони  вирішили  відтягнути  кримчаків  на  себе,  навіть  ціною  власних  життів.
І  як  вітер  мчали  козаки  по  степу  на  допомогу  братчикам.  І  ось  вже  видно  чорний  дим  та  куряву.    
Як  ті  соколи  налетіли  козаки  на  вороже  військо  та  кинулися  на  ворога.  Трикутний  табір  з  возів  вже  палав,  але  й  досі  з  палаючого  кола  козаки  відбивалися.  
Не  довгою  була  ця  битва,  татари  побачивши,  що  сили  не  рівні  вимушені  були  тікати.
Багато  козаків  загинуло  в  тому  кривавому  герці,  ті  хто  вижив,  казали,  що  ладні  були  всі  до  одного  померти,  але  щоб  люди  дійшли  додому.
Ой  у  полі  на  Могилі
На  Широкій  Україні
Лежить  Козак  там  Убитий
На  Купину  головою
Прикрив  очі  Муравою
А  рученьки  Китайкою
А  ніженьки  Нагайкою
Ой  устань  же  Козаченьку
Нагаєчку  возьми  в  руки
Ворогів  як  ту  худобу
Виганяй  із  Краю

Загиблих  поховали  з  усіма  почестями,  с  пострілами  за  гармат  та  рушниць.  Усі  молилися  за  упокій  душ  козаків  –  які  положили  своє  життя,  за  інших.
Багато  хто  з  визволених  галерних  гребців  залишилися  на  Січі,  щоб  боронити  Україну  від  лиха  і  служити  людям.
На  землю  впала  ніч.
Ми  ходимо  поміж  куренів  і  згадуємо,  як  вперший  раз  сюди  потрапили.  Важкі  наші  думи,  багато  славних  лицарів  вже  ніколи  не  повернуться  на  Січ,  багато  тих,  хто  віддав  своє  життя  за  для  життя  інших  -  заснули  вічним  сном…
Закривши  очі  ми  стоїмо  тихо  прислухаючись  до  тиші  ночі.  Десь  по  склу  тарабанить  дощ…
Відкривши  очі  –  бачимо  вікно  своєї  спальні,  сірий  похмурий  ранок  зустрічає  нас  дощем,  немов  оплакуючи  загиблих  у  боях  козаків…

Було  написано  для  сайту  https://indragop.org.ua

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.11.2016

Казка

Тиха  купальська  ніч  розкидавши  зорі  по  небу  –  наближалася  до  своєї  середині.  Саме  в  цю  глуху  годину,  в  нетрях  лісу  розквітає  таємнича  квітка  папороті,  яка  за  повір’ям  одорює  розумом,  щастям  і  великим  багатством!
Село  помалу  засинало,  гурба  молоді  з  реготом,  піснями  і  примовками  розходилися  по  домівках!
Все  затихло.
Аж  ось,  по  старій,  зарослій  будяками  і  покритій  мохом  стежинці,  вдивляючись  в  темряву  ночі,  неначе  злодій,  йшов  парубок.  
Левко  був    струнким,  сильним  і  гарним  парубком.  Підкови  –  які  кували  найкращі  ковалі  села,  він  ламав  однією  рукою  неначе  бублика.
Але  яка  справа  змусила  його  в  цю  чарівну  ніч  йти  в  темні  нетрі?
А  ось  яка.  Домовився  Левко,  зі  своєю  дівчиною  -  красунею  Галиною,  якщо  він  в  купальську  ніч  знайде  цвіт  папороті,  то  цією  осінню  вони  обов’язково  одружаться!
Потроху  спускаючись  в  зарослий  бур’яном  сирий  і  темний  яр,  повітря  наповнювалося  ароматом  трав,  грибів,  і  ще  чогось  невідомого.    
Пробираючись  крізь  хащі  реп’яхів,  Левко  раптом  почув  гомін,  який  з  кожним  кроком  був  все  голосніше  і  ближче...  Страшні  голоси,  і  мова  неначе  не  людська,  неначе  відьми  -    звірі  зібралися  на  свій  шабаш.  Раптом  голоси  переросли  в  дике  гарчання,  і  чого  тут  тільки  не  було:  і  завивання,  і  свист,  і  сміх…..
Жах  охопив  Левка,  і  він  вже  хотів  чимдуж  бігти  від  цієї  напасті,  але  цікавість  узяла  верх  і  він  помалу  став  наближатись  все  ближче  і  ближче,  поки  не  опинився  перед  невеликою  галявиною.  Сховавшись  за  невеличким  кущем,  він  став  спостерігати…
На  галявині,  біля  куща  папороті  приказуючи  всілякі  закляття  водили  свій  бісівський  танок  декілька  відьом.
Раптом,  з  середини  куща  папороті  почала  підійматися  тонесенька  стеблинка,  ще  мить,  і    кінчик  стеблинки  почав  світитися,  неначе  вуглинка  з  купальського  вогнища…  
Чим  віще  піднімалась  стеблинка,  тим  яскравіше  сяяв  цей  маленький  шматочок  сонця.
Цього  світла  ставало  все  більше,  що  навіть  можна  було  роздивитися    стрибаючих  і  завиваючих  бестій.
Наступної  миті,  бутон  почав  розкриватися  –  наповнюючи  ніч  яскравим  світлом,  очам  хлопця  розкрився  неймовірної  краси  червона  квітка.
Відьма,  сива  як  лунь,  згорблена,  уся  в  бородавках,  мабуть  була  за  старшу,  протягнула  свою  суху  кігтисту  лапу,  і  вже  була  готова  зірвати  квітку,  але  Левко  в  єдину  мить  вистрибнувши  із  своєї  схованки  і  зірвавши  цвіт,  що  є  сили  побіг  від  того  страшного  місця.
-  Замри!  
Зашипіла  відьма.
Левко,  як  підкошений  впав  на  землю.  Відьма  повільно  підійшла  до  нього.
-  Віддай  моє!
По  собачому  загарчала  вона.
Левко,  не  розуміючи,  що  робить  протягнув  їй  квітку.
Чаклунка  лукаво  посміхнулась
-  Ти  вважав  втекти  від  мене?  Не  вийшло!Так  ось,  бути  тобі  чудовиськом,  да  таким,  що  будуть  тебе  десятою  дорогою  навіть  самі  люті  звірі.
Промовивши  ці  слова,  відьма  підняла  свою  правицю,  її  сухі  пальці  світилися  зеленуватим  світлом.
-  Бути  тобі  таким  назавжди!
Промовивши  це  відьми  розлетілися    врізнобіч.  
Увесь  остаток  часу  Левко  пролежав  на  землі.
Вранішнє,  ласкаве  сонечко  торкнулася  парубка!  Він  прокинувся.
-  Невже  це  я  спав?  І  наснитися  же  таке!
Міркував  Левко  йшовши  навпростець  до  ставка,  щоб  умитися.
Село  ще  спало!  Деінде  співали  півні.  Але  щось  сталося,  ні  де  не  було  чути  пташок,  які  співали  з  першими  променями  вранішнього  сонця!  Ставок  ще  був  вкритий  вранішнім  туманом,  і  здавалось,  що  саме  небо  вирішило  напитись  прохолодної  води!
Парубок  нагнувся  щоб  умитися,  аж  раптом  побачив  у  воді  своє  відображення,  від  якого  у  нього  похололо  в  душі.  Його  обличчя  було  вкрито  густою  шерстю,  з  рота  стирчали  величезні  ікла,  і  вовк  не  вовк,  і  ведмідь  не  ведмідь,  а  хто  зна  що,    руки  і  ноги  перетворилися  на  костисті  лапи…
Хлопець  закрив  долонями  –  лапами  обличчя,  він  думав  що  ще  спить  і  все  це  не  насправді.  Але  марево  не  пропало.  
Як  дикий  звір  завив  Левко  і  чимдуж  побіг  у  яр,  знайшовши  самий  дальній  і  самий  темний  куток  сховався  від  усіх,  навіть  від  яскравого  сонечка  –  щоб  і  воно  не  бачило  його  потворність.  З  його  очей  бігли  сльози!  Вони  обпікали  його,  але  більш  за  все  його  пекли  думки!
Як  він  такий  зможе  повернутися  до  села,  що  буде  з  його  матінкою,  як  зможе  побачити  свою  ненаглядну  Галину…  Життя  в  одну  мить  стало  неначе  сірим.  
Так  в  думках  минув  день.  Як  тільки  ніч  спустилася  на  землю  Левко  повернувся  до  села,  почувши  його  ходу,  місцеві  собаки  ховалися  і  тихо  скавучали.  Знайшовши  сокиру  і  лопату,  хлопець  повернувся  до  свого  темного  закутку,  там  викопав  собі  землянку  і  став  тихо  там  жити.  Вдень,  як  звір  сидів  в  ній,  а  вночі  виходив  на  пошуки  їжі.  Дуже  швидко  він  вивчив  усі  трави  і  взнав  їх  силу.  
В  селі  дуже  швидко  рознеслася  звістка  про  зникнення  хлопця.  Ще  більше  додало  страху  те,  що  деінде  почали  з’являтися  сліди  велетенських  лап.  До  яру,  куди  полюбляли  ходити  по  гриби  стали  боятися  ходити  навіть  в  ясний  вдень.
З  часу,  коли  зникнув  Левко,  Галина  не  знаходила  собі  місця.  Вона  знала,  що  в  ту  злощасну  ніч,  хлопець  пішов  шукати  цвіт  папороті.  Її  дівоче  серце  відчувало  біду.
Подруги  намагались  втішити  Галину,  але  марно.  Дівчина  з  кожним  днем  марніла,  і  чекала,  чекала,  і  не  дочекавшись  знов  чекала  свого  Левка.
Минув  місяць,  в  селі  помалу  почали  забувати  події  купальської  ночі.
Одна  тільки  Галина  не  забула.  Хоч  вона  вже  ходила  ввечері  гуляти  з  подругами,  танцювала,  співала  пісень,  але  серце  і  думки  її  були  далеко  –  поряд  з  її  коханим  Левком,  живий  він  чи  мертвий  –  все  одно.
Раз,  коли  батьків  не  було  вдома,  дівчина  зважилася  піти  за  кладовище  до  однієї  ворожки.
Люди  боялися  до  неї  ходити  і  обходили  її  оселю  десятою  дорогою,  але  були  такі,  що  насмілювались  до  неї  заходити  зі  своїми  проханнями.
Про  цю  ворожку  –  Мару  –  різне  говорять.  Ніби  вона  з  лісними  русалками  знається.
Галина  переборюючи  страх  постукала  в  двері  старої,  порослої  мохом  хати.  Переступивши  через  поріг  Галина  стала  в  дверях,  боячись  іти  далі.
Будинок  виявився  просторішим,  чим  виглядав  знадвору.  Велика  кімната  наліво,  спальня  і  комора  направо,  між  ними  кухня  із  земляною  підлогою  і  велетенською  кам’яним  місцем  для  вогнища,  стінки  якого  звужувалися  догори,  залишаючи  вільний  вихід  для  диму  прямісінько  в  небо.  Дах  кріпився  на    потужних,  почорнівши  від  часу  і  копоті  товстих  букових  балках.  Над  вогнищем  висів  на  ланцюгах  мідний  чан,  менші  котли  і  черпаки  –  теж  з  міді  –  були  розвішані  на  стінах,  а  між  ними  дурманні  пучки  сохнучих    і  вже  висушених  трав,  назви  яких  Галина  не  знала,  зв’язки  часнику,  цибулі,  сухого  торішнього  перцю.  Груба  дерев’яна  дробина  була  приставлена  до  лазу  на  горище.  Ще  одні  двері  з  кухні  –  вела  в  кімнатку,  заставлену  скринями,  бочками,  завалену  гарбузами,  мішками  і  торбинками  з  пряжею.
За  столом  сиділа  стара,  сива  жінка,  здавалося  що  в  неї  закладена  вся  вселенська  мудрість.
Вона  схилилася  над  старими  як  світ,  затертими  картами.
-  Проходь  Галино!
Тихо  мовила  вона  не  піднімаючи  очей.
Дівчина  здивувалась,  а  жінка  продовжила
-  Суджений  твій  живий  і  скоро  ти  з  ним  зустрінешся,  але  впізнати  його  буде  не  легко.  Лиш  серце  тобі  підкаже  і  очі!  А  тепер  йди!
Розгублено  дівчина  пішла  додому  від  старої.  Все  ні  як  не  могла  вона  збагнути  що  саме  хотіла  сказати  їй  стара  знахарка.
-  Але  головне  що  Левко  живий!  Живий!  Живиииииий!  
Вдома  не  без  підозри  вислухали  розповідь  дівчини
-  Чи  не  зійшла  дівка  з  розуму?
Але  через  деякий  час  заспокоїлись,  Галина  знову  стала  веселою,  гомінкою  і  непосидющою.
В  зарослому  старому  яру,  під  ялиною,  в  постійній  напівтемряві,  жив  Левко.  Чим  більше  він  залишався  на  самоті,  тим  важче  йому  було.  Він  згадував  ті  часи,  коли  був  щасливий  зі  своєю  Галиною,  згадував  своїх  батьків.  І  як  в  ту  кляту  ніч  украв  у  відьми  папороті  цвіт.  Але  від  думок  про  свою  ненаглядну  Галину  йому  було  найважче…
Видався  гарний  сонячний  день!  Галина  пішла  збирати  гриби.  Шлях  її  проходив  як  раз  біля  краю  яру  в  який  ні  хто  вже  не  ходив.  Потроху  збирала  грибі,  і  хотіла  вже  йти  далі,  але  біля  самісінького  краю  вона  побачила  чудовий  білий  гриб,  наблизившись  од  нього  хотіла  вже  його  зірвати,  аж  раптом  земля  під  ногами  посунулася  і  дівчина  полетіла  до  яру.
Почувши  тріск  кущів,  Левко  було  сховався,  але  через  деякий  час  цікавість,  як  в  ту  купальську  ніч,  взяло  гору.  Переступивши  поріг  своєї  землянки  він  пішов  в  напрямок  шуму.  Коли  він  вийшов  на  галявину,  же  колись  цвіла  папороть  парубок  оціпенів,  на  моху  серед  сучків  і  будяків  лежала  його  Галина.
Не  пам’ятаючи  себе  кинувся  до  неї
-  Галино,  Галиночка!  Не  чує!
Левко  плакав.  Голос  його  був  подібний  до  вовчого  гарчання,  чим  до  людської  мови.
-  Невже  я  тебе  більше  ніколи  не  побачу!
Раптом  Левко  почув,  як  вона  тяжко  від  болю  зітхнула.  Мов  пір’їнку  підхопив  свою  кохану  на  руки  парубок  і  миттю  був  біля  своєї  таємничої  оселі.  Положив  на  м’яку  постіль  з  ароматних  трав.  Немов  на  крилах  літав  хлопець  збираючи  потрібні  трави,  миттю  повернувся  до  своєї  землянки,  перетер  трави  на  кашку    і  декілька  крапель  вижав  Галині  на  її  губи.  
Ось,  вона  стала  приходити  до  тями,  Левко  дивився  на  неї  і  не  міг  намилуватися!  Він  знову  бачить  кохану!
Прийшовши  до  тями  дівчина  побачила  перед  собою  космате  чудовисько.  З  хутра  якого  стирчали  гілки,  обліплений  був  реп’яхами,  кожен  подих  його  виривався  зі  звірячим  риком.  Скрикнувши  дівчина  забилася  в  куточок  і  дивилася  на  чудовисько  переляканими  очами.
Левко  стояв.  Він  зрозумів,  що  вона  не  впізнає  його…    Поглянувши  на  свою  востаннє  він  вийшов.
Галина  кинулася  до  виходу    щоб  щонайшвидше  втекти  з  цього  місця.    Вибігши  надвір  вона  мимоволі  примружилась  і  все  одно  продовжувала  продиратися  скрізь  чагарник,  аж  раптом,  як  грім  серед  ясного  неба,  в  голові  промайнуло
-  Лиш  серце  тобі  підкаже  і  очі!
-  Очі!
Вголос  проказала  дівчина  і  обернулася…
З  кущів,  біля  непримітного  входу  в  землянку  на  неї  дивилися  очі.  Вона  впізнала  той  теплий,  добрий,  ласкавий  і  люблячий  погляд  свого  коханого.  В  очах  засяяли  сльози
-  Левко!
Тільки  змогла  Галина  і  кинулася  обіймати  кудлате  страховисько.
-  Галина!  Моя  Галиночка!
Як  можна  тихіше  сказав  Левко,  що  б  не  було  чути  гарчання.
До  пізньої  ночі  розмовляли  закохані,  лиш  коли  на  вулиці  зійшло  сонечко  дівчина  прийшла  додому.
Переступивши  поріг  хати  одразу  потрапила  під  питання  батьків.
-  Де  ти  була  усю  ніч?
Гнівно  спитав  батько.
-  Ми  дуже  хвилювалися!  
Підхопила  мати.
-  Ой,  що  з  тобою  трапилося,  чому  ти  вся  брудна  і  обдерта?
-  Мамо,  я  гриби  збирала  і  в  яр  впала.
Батьки  перелякались  не  на  жарт
-  Дитятко  моє,  а  звір  лютий,  що  живе  там,  тебе  не  зачепив?
-  Нікого  мамо  я  не  бачила.
-  Ну  і  слава  Богу,  що  ти  жива  і  здорова.  Тільки  більше  не  ходи  туди  більше.
-  Добре  мамо!
Сказала  Галина  і  пішла  до  своєї  кімнати  переодягатися.
Крім  декількох  синців,  ця  пригода  скоро  усіма  позбулась.
Тільки  з  цього  дня  стала  дівчина  кудись  кожен  день  ходити.  То  хліб  з  собою  візьме,  то  глечик  молока.
Стала  дівчина  рушники  провітрювати,  на  сонечку  вибілювати.  Мати  не  може  нарадуватись
-  Невже  сватів  –  старостів  чекаєш?
-  Може  мамо,  може!
Але  почали  помічати,  що  і  дня  не  проходить,  як  дівчина  на  дві  години  втече  з  дому.  І  вертається  завжди  весела,  щоки  рум’янцем  заливаються.  І  вся  світиться  від  щастя.
Швидко  в  селі  поповзли  чутки,  що  Галина  ходить  до  старого  яру,  але  за  нею  ні  хто  йти  не  наважувався.  
Так  пройшло  літо.  В  свої  права  вступила  осінь!  
Якось  перед  святом  Покрови  у  селі  стали  табором  запорізькі    козаки.  Після  святкової  служби  влаштували  в  центрі  села  веселий  і  гучний  танок.  
А  ж  ось  як  к  ватажку  підступив  хтось  із  літніх  людей  і  довго  щось  розповідав.  Після  чого  ватажок  вийшов  до  центра  кола,  вийняв  пістоля  и  вистрілив  вгору!  Музика  одразу  стихла,  гомін  ущух.
-  Мені  тут  розповіли,  сказав  ватажок,  що  ці  люди  бідкаються  від  небезпечного  сусіда  -  звіра,  який  не  дає  жити  в  спокої  цій  громаді!  Ми  повинні  допомогти  людям!
-  А  що,  казав  другий  козак,  ми  не  боїмося  ні  кого,  і  лютого  звіра  поборемо!
Усе  обірвалось  у  Галини  на  душі!  Не  розуміючи  що  робить,  вона  кинулася  додому,  витягла  зі  скрині,  самий  гарний  рушник  чимдуж  побігла  до  яру.
В  цей  час  на  майдані  біля  церкви  зібралась  чимала  гурба  із  козаків  і  місцевих  чоловіків,  щоб    нарешті  покінчити  зі  страшним  звіром.
Не  встигла  Галина  добігти  до  дверей  землянки,  як  з  усіх  сторін  почали  підходити  люди.
-  Відьма!!!
Вигукнув  хтось  з  юрби.
 Вся  ватага  обступила  щільним  кільцем  лігво  звіра,  але  ні  хто  не  наважувався  підійти  ближче.
-  Не  відьма  я,  ні!  І  не  звір  тут  живе,  а  суджений  мій.
-  Божевільна.
Хтось  промовив  з  ноткою  співчуття  у  голосі.
-  Левко!  Суджений  мій,  вийди  до  мене!
Коли  Левко  вийшов  –  жах  охопив  присутніх,  Майже  усі  почали  хреститися  і  читати  «Живий  у  допомозі  Вишнього,  в  даху  Бога  Небесного  оселиться».
Найсміливіший  з  козаків  хвацько  вихопивши  шаблю  заніс  її  для  удару,  але  дівчина  закрила  шлях  собою
-  Стій!  Назад!  Не  підходь!
Всі  знов  мов  зачаровані  дивилися  на  неї.
Галина  повернувшись  спиною  до  людей  підійшла  до  Левка.  
-  Коханий  мій,  візьми  цей  рушник  моїми  руками  вишитий  і  знай,  що  тепер  навіки  я  твоя!  Ти  мій  чоловік,  а  я  твоя  дружина!
Не  встигла  вона  договорити  це,  як  серед  ясного  неба  небо  осяяла  блискавка,    неначе  постріл  з  гармати,  гримнув  грім  і  в  цю  мить,  піднявши  велику  хмару  пилу  обвалилася  землянка.
Пил  розвіяв  легкий  вітерець  і  очам  присутніх  відкрилася  дивна  картина  –  там,  де    тільки  що  стояло  чудовисько,  ніжно  обіймаючи  свою  Галину  стояв  парубок!
-  Левко,  синку!
Почулося  з  натовпу!  Батько  розштовхуючи  натовп  кинувся  до  хлопця,  міцно  обійняв,  по  його  старих  неголених  щоках  котилися  сльози!
Левко  став  таким  яким  і  був,  навіть  трохи  гарнішим.    
Скільки  було  радості  і  матері,  яка  вже  і  не  чаяла  побачити  сина  живого!
Левко  розповів,  що  сталося  тієї  купальської  ночі.
З  приводу  повернення  Левка,  влаштували  велике  гуляння.  Всі  веселились,  танцювали…
І  ні  хто  не  помічав  як  біля  дальньої  хати  стояла  сива  і  страшна  жінка,  щось  пошепки  приказуючи.
З  весіллям  не  стали  тягнути  і  в  першу  ж  неділю  обвінчали  Левка  і  Галину.    Ще  ніколи  вони  не  були  такими  гарними  і  щасливими  –  стрічки  у  нареченої  усіх  кольорів  веселки,  руса  коса,  немов  змія  –  сповзала  з  її  дівочих  плечей,  вишита  сорочка,  палала  червоними  нитками  і  сама  дівчина  була  немов  той  цвіт  папороті  в  купальську  ніч.
Нареченого  ж  козаки  одягли  в  краще  своє  вбрання!  Сорочка  з  вишитими  оберегами,  шаровари,  такі  широкі  немов  чорне  море,  пояс  –  якого  не  було  навіть  у  заможних  селян,  шабля  на  поясі  і  пара  пістолів,  добру  свитку  і  шапку!  В  цій  одежі  Левко  походив  на  заможного  запорізького  лицаря.
Після  служби  Божої  усі  було  зібрались  додому…
Раптом  до  церкви    зайшла  чорна  кішка.  Кігті,  немов  шаблі,  очі  злі  і  начебто  людські,  шерсть  дибки  і  дивиться  спопеляючим  поглядом.  Кішка  каркнула,  очі  примружила  і  на  молодого  дивиться!
Затуляючи  собою  наречену,  Левко  вихопив  шаблю,  дехто  з  запорожців  зробили  теж  саме,  наступної  миті  кішка  підстрибнула  в  напрямку  молодих,  але  гостра  сталь  шаблі  відтяла  гадині  голову.  Голова  покотилася  підстрибуючи  по  сходах  церкви,  а  у  стінах  роздався  дикий  регіт,  а  на  підлозі  усі  побачили  сиву  відьму.  Левко  пізнав  її,  це  була  та  відьма,  що  зачарувала  його.
Такого  пишного  і  красивого  весілля  не  пам’ятали  навіть  старожили.  Гуляли  цілий  тиждень,  аж  поки  усі  підбори  не  стерлися.  
Тіло  відьми  спалили,  а  попіл  розвіяли!
С  тієї  пори  о  відьмах  нічого  не  було  чути  і  ні  хто  не  лякав  молодь  по  ночах.
Левко  і  Галина  живуть  і  зараз  на  нашій  вулиці!  Коли  мені  не  вірите,  то  спитайте  у  них.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699291
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 08.11.2016

Легенда про Українську пісню.

Ще  за  прадідів  могутніх,
Бог  таланти  дарував.
Із  усіх  країн  планети,
Він  дітей  поназбирав.
Дав  Він  німцям  всім  порядок,
А  полякам  всім  любов.
Білорусам  дав  розумність,
А  англійцям  чисту  кров.
І  роздавши  всі  таланти,
Бог  тоді  із  трону  став.
І  пішов  по  між  народу,
Придивлятись  пильно  став.
Ось,  помітив  у  куточку,
Він  маленькеє  дівча.
Підійшовши  трохи  ближче,
Він  побачив,  що  вона...
Плаче  бідна,  мов  голубка
Що  утратила  гнізда.
Боса  в  вишитій  сорочці,
В  косі  стрічка  голуба.
Хто  ти?  І  чого  ти  плачеш?
Пан  Господь  її  спитав
Україна  я,  а  плачу,  все  тому,
Що  ти  не  дав...
Ти  не  дав  мені  нічого,
Плаче  мій  народ  в  ярмі,
Ми  не  бачимо  нікого,
Все  татари,  та  пани.
Я  ж  роздав  усі  дарунки,
Що  у  мене  тут  були.
Україна  повернулась,
І  хотіла  уже  йти...
Та  Господь  підняв  правицю
Є  в  мене  цінніший  дар!
Пісня  це,  вона  як  криця,
Як  вогонь  як  бистрий  птах!
За  уцюю  пісню  славну,
Будуть  славити  тебе,
І  в  віках  вона  не  згасне,
Не  розтане,  не  умре.
Взявши  цей  дарунок  цінний,
Притуливши  до  грудей,
Йшла  додому  Україна,  
До  усіх  своїх  людей...
Пісня  зараз  помагає  
Веселитись,  сумувать,
Ну  а  хто  нам  дав  цю  пісню
Ми  не  в  праві  забувать.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=699123
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.11.2016