| Сторінки (3/230): | « | 1 2 3 | » |
[i]Привіт, любий.
Виявляється не прислухатися до себе – це найоптимальніший вихід, аби загубити себе на деякий час. Я таки загубила і ледве знайшла ручку і папір, аби згадати, як то писати. Поки важко..і в голові туманно.
Думати насправді шкідливо. От і вирішила не думати, не мріяти, не сподіватися. Якби ж я знала, що все це на мене погано вплине.
Я боюсь тобі в цьому зізнатись, але я не хочу бачити ту реальність, яка зараз в мене є. Сховатись би від неї в морі твоїх обіймів.
Знаєш…я тепер розумію, чому люди закінчують життя самогубством. Вони не здатні протидіяти реальності, вони безсильні, або ж просто не готові до того, що їм готує життя. Дійсність.
Просто натякни, що я не одна в цій чорній дірі, що ми разом топимося і ковтаємо цю гидотну, кляту речовину. Так мало людей, які думають, як я! Серцем, душею, а не вовчими інстинктами. Чим довше серед такого знаходишся, то і сам починаєш вірити у все це. А я не хочу. І мені начхати, якщо я залишусь самотньою назавжди. Начхати. Буду писати. Що? Неважливо. Просто буду викладати свої думки, фантазії, мрії. Буду ділитись своїм життям (а воно в мене схоже на американські гірки) з людьми, які такі ж, як і я.
Плачу.
І знову ми зустрічаємо осінь у листах, ти це помітив? Знову моє підвіконня буде споглядати міміку мого обличчя, яке вдаватиме, що все добре, коли всередині коїтиметься казна-що. І вивертатиме, крутитиме в жилах кров, і думки кроїтимуть душу, бо боляче, бо пече, бо жива ще.
Знову листя жовтітиме, червонітиме, буде спадати з дерев і благати осінь про те, щоб залишила маленьку плямку зеленого сліду літа. Але осінь того не зробить, лиш заллє дощем і спостерігатиме, як листя в’яне, скручується, хрустить під ногами людей. То буду я. Я і є то листя.
Як довго я не була в собі, а була десь серед людей, як довго я тримала себе ж на прив’язі, говорила до себе : «та тихо ти, все добре, в інших справи ще гірші». Любий, як довго дійсність руками втирала у голову те, що … тебе немає, що я просто повинна змінитись, стати, як всі вони…
На мене попереду чекають ще не такі злами, бурі та урагани. І мені прикро, що цю осінь я знову без тебе.
Знову.без.твоїх.рук.
З любов’ю,
Твоя.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849286
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.09.2019
Море втонуло у полум’ї мідного диску ,
Розфарбувало уста ледь сухих берегів ,
Хвилі каскадом зовуть у бездонну колиску,
Тихо змиваючи тонну незнаних гріхів.
Тіло вкривається тілом : гарячим, солоним.
«Я в себе вдома», – щось пролунало на дні.
Мить наче вічність,
Час – безсоромно голий,
Мовчки мудрує : «Чому стоїть крапка над "і"?»
Йдуть собі п’яно, піняться радісно хмари,
Чайки гойдаються над горизонтом землі…
Я відчула душею нечутні для інших удари –
То мінорні секрети душі струменіли в мені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=849157
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.09.2019
Суха квітка.
Перед тобою суха я.
Чи то зірвана, чи то зів’яла.
Оголена, перед тобою стояла.
А чи жива я?
Хотів ти..
Сильно мною хворіти , аби згоріти.
Бездумно летіти-бігти,
Разом синхронно тліти
А чи біль – ти?
Снилося,
що більше нас не лишилося,
що сонце вночі загубилося
й за очі скотилося.
Серце забилося.
Грамами ..
Малими ковтками кохали ми..
Не знали ми,що сотні разів
вмирали ,душі ламали і в
Бога благали
: «залиш нас
ангелами»…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848966
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.09.2019
[i]Любий,
завтра я сідаю знову у потяг і їду.. Ні, не від тебе, а до моря. Недавно повернулася з Одеси. Зрозуміла, що моє серце хоче відчувати хвилі і засинати під їхню колискову. Можливо, ми колись разом сидітимемо на пляжі і дивитимемося на зорі, слухаючи тиху мелодію морської ідилії. Я б дуже хотіла тебе поруч. Їсти домашню піцу на березі, пити мохіто і базікати аж до сходу сонця. Зустріти перші промені, цілуючись з тобою і дякуючи, що ти є у моєму житті.
Я люблю тебе.
Завжди любитиму, завжди плекатиму і завжди триматимусь тебе. Не знаю, чому раптом я стала ще більш сентиментальною у листах... тут я максимально відважна, максимально відкрита і хоча б не боягузка. Дякую, що дозволяєш бути тут тією, якою б хотіла себе бачити в реальності.
Знаєш, коли їхала на цей міні - відпочинок, планувала плакати. Не смійся. Я реально хотіла вилляти в солоне море усе, що в мені сиділо цілий рік. Коли холодна вода торкнулась моїх блідих ніг, коли очі узріли найщасливіших пташок морського середовища — чайок, коли плечей торкнувся вітер — заплановане одкровення кудись поділося. Не хотілось ревіти, скиглити, нити про несправедливість, або ж просити про щось. Хотілося просто дивитись і дихати тим повітрям, яким дихає море... Настільки мені було добре, уявляєш? Море — це мій єдиний лікар, який зцілює не тільки душу, а й думки. Не хотілось себе клювати (як то я роблю зазвичай), думати про чужих людей, порівнювати себе з іншими, знецінювати себе, не любити себе і т.д. Хотілося лишень жити. І я жила... і я дихала, і я усміхалася, — і я таки щось відчувала. То не була свобода... то була перебудова мене самої.
Я дивилась на хвилі, і думала так: море люблять будь-яким: і холодним, і буйним, і агресивним, і німим... воно собі існує, ось таке просте і прекрасне. І в мене зародилося питання до себе: “То чому ж я будую собі огорожі, якою мені бути, а якою ні?”. Я часто себе критикую і часто сварю себе, через що не можу бути якоюсь легкою, натомість — замкнена : у діях, рухах, думках. Постійно боюся чогось, коли потрібно просто жити: не чекати, не очікувати, не порівнювати, а рухатися, охоплювати зустрічних своїми хвилями, пінитись, надихати, приймати й водночас вміти давати відсіч, — і просто бути. Можеш не вірити, але морський вітер вивітрив погані відчуття, залишивши лише легку засмагу, так що я тепер не бліда поганка, а тепле какао.
Тепер знову їду до моря, та вже в іншу країну. Буду там до кінця серпня перебудовуватися, оновлюватися, зцілюватись. Сподіваюся, в мене вийде, і я повернуся з нотками оптимізму і запахом солоного бризу. Обов’язково привезу тобі сувенір: якісь солодощі або ж статуетку у вигляді маяка.
Подумки буду з тобою, у вільний час писатиму, як завжди, солодкі-пресолодкі листи, нароблю купу фотографій, аби похизуватися портовим містом. Не сумуй, час пролетить швидко, і ми обов’язково зустрінемося в тенетах медових розмов.
Кохаю тебе,
Твоя...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844667
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.08.2019
[i]Любий,
ти напевно вже звик до моїх сентиментальних листів...по-інакшому не можу. Просякнута до кісток солодкими словами, філософськими роздумами, меланхолією, писаниною про любов.
Я ділилась з тобою закоренілими почуттями, з якими, скоріше за все, і народилась, але...я не говорила з тобою про сім’ю.
Коли я дивлюсь якісь фільми або мульти, де сидить велика родина в якесь велике свято, як от у “Таємниця Коко” або “Грінч”, то одразу навертаються сльози. Та які там сльози — сльозища! Водоспади величезних солоних крапель одразу виповзають з моїх очей і розміщуються на оглядовому майданчику — щоках. Ти не раз помітиш, що таке мене дуже розчулює. І не через те, що це нагадує мою родину, ні. А через те, що я завжди мріяла таке мати у своєму житті, відчувати ту атмосферу, яку відчувають в родинному колі, де мама приносить з кухні запечену індичку, тато розвеселяє гостей, всі дружньо спілкуються, говорять про...цікаві речі, а не про ПОЛІТИКУ, — але не мала! Де грає приємна музика, дідусь цілує бабусю, тітка кричить на свого сина через те, що той облизує за столом брудні пальці, кіт бродить під столом і наївно чекає, щоб хтось підкинув йому м’ясця, а я щаслива пила свій ягідний компот і сяяла від такого тихого щастя. В такі моменти обіймай мене і запевняй, що у нас теж таке буде. Я заспокоюсь.
Мене огортає великий сум, жаль, велика самотність і пустка, коли закінчується казка, я закриваю ноутбук і повертаюсь до реальності. Немає у мене такого — і, на жаль, нічого не зробиш з цим. Людей змінити неможливо, їхнє ставлення до сімейних свят і одне до одного — теж. На мить я навіть подумала, що не хочу створювати свою сім’ю через страх ось такого краху. Лячно знову бути свідком руїни. Недавно один з моїх родичів сказав : “А яка в нас сім’я? Немає нічого, кожен сам по собі”... Віриш, мені стало страшно від цих слів, від реального факту, що я сама по собі... що я покинута. Вперше за свій вік я прокинулась від холодної води мертвих слів, в моїй голові не могли скластися докупи думки, я застигла і, наче паралізована, дивилась на стіну. Ніхто ніколи не думав про мої почуття. — Ніхто. Ніколи.
Колись я розкажу тобі все-все, розплачусь на плечі й пожаліюсь, виллю кожну короткометражку за один вечір, і, можливо, ти мене зрозумієш, або хоча б просто вислухаєш. А після того відпустити те, що було, і розпочати своє сімейне життя, де б панувала ідилія.
Ти ж допоможеш мені разом творити нашу сімейну казку?
З любов’ю,
Твоя.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842949
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2019
Вітер щедро регоче в лице,
по-дитячому ніжить волосся,
і шепоче : “Покинь все це!
будь зі мною – красива, боса!
стань свободою, сонцем стань,
не тікай, розчинись у промінні,
відречись від гірких терзань,
від людей, – бо вони ж незмінні.
Будь , як я! Невловимою будь,
загубись безтурботно у полі.
бачиш, хмари стрімко пливуть? –
вони вільні, м'якенькі та голі...
бачиш, соняхи дивляться вверх? –
вони слухають радіо неба:
“буря знову невпинно реве,
всім міцненько триматися треба!”
бачиш, маки вальсують-цвітуть? –
бо народжені у свободі!
моя пташко, покинь все, забудь
та й ходімо назустріч природі..”
Вітер мовчки ув очі глядів,
по-дитячому ніжив волосся,
а я тихо, без звуку, без слів
йшла до соняхів –
гарна та боса.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842479
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2019
Я закарбувала тебе у листах, у словах, у своїй голові. Тебе нема і не було ніколи. Ти – образ, що живе завдяки моїй хворій фантазії.
Я офіційно залишаю тебе тут, не даючи жодного шансу стати реальністю. Ти не заслуговуєш на це, ти не вартий того, аби жити! По
моїх стінах кожну ніч лазять тіні божевільних спогадів – вони поглинають сутність мого мозку, і він повільно перестає бути частиною
мого тіла. Біле простирадло перетворюється на дивний силует: чи то молода дівчина з сивим волоссям і мертвецьким обличчям, чи то ... Діва Марія.
Плачу.
У світі так багато доріг, і ти не в змозі знайти одну-єдину: дорогу до мене. Просто забрати раз і назавжди, вкрасти на все життя
і не дати права сказати, що ти не той, не дати вільної секунди, щоб сумніватися. Бо я втомилась від постійних вагань, від токсичних
думок, як тепер: “ні, не те”. Нема сил кожного разу відкриватися для тих, котрі згодом збайдужіють до тебе або ти до них. У другому випадку
завжди відчуваю провину, і картаю себе за це.
Я втомилася.
Щоночі до мене приходять неспокійні душі тих, хто мене кохав. Вони вилазять зі стелі, їхні липкі від солодких почуттів руки торкаються
мого тіла, хочуть пестити його, але я пручаюсь, вони хочуть бути зі мною, але я кричу : “Залиште мене одну!”, хочуть турбуватися, зробити
мене щасливою, але єдине бажання керує мною — тікати.
Я шарпаю себе, як то робив орел з Прометеєм, кожну ніч зі словами: ”Я не винна у ваших почуттях до мене, пробачте..”. Я б хотіла накласти
на кожного, кому я зробила боляче, закляття забуття, аби не жити більше ні у чиїх спогадах. Ті люди мене катують, ніби я цап-відбувайло
і наче на мені є якась божа позначка: “мучениця”.
Може, я народилась під якимось кривим місяцем? Може, зірки якось поплутались і стали не так, як потрібно? Може, лінії долі випадково зашнурувались
у вузол і тому якось у моєму житті не все, як у людей?
На це я навряд чи колись знайду відповідь.
Як і тебе.
Не з любов’ю,
і не твоя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841933
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.07.2019
[i]Любий,
в моїй реальності мені часто доводиться бути дорослішою і сильнішою, ніж я є насправді: робити вибір, до якого усіма нейронами не готова, приймати рішення з тремтячим серцем, боячись наслідків, розв'язувати усі проблеми власноруч, не сподіваючись ні на кого. І вибір залежить саме від мене, кожним кроком керую я і долю пишу собі також я... Якщо чесно, від усвідомлення цієї правди в мене котились горохом сльози і з’явилось відчуття глибокої, страшної безпорадності. Ніби мені 5 років і мене забули на вокзалі, я стою на середині холу , біля мене ходить купа здоровезних, високих людей, – і всі мене штовхають, не помічаючи.
Жахливо виснажують думки і розуміння того, що ти не знаєш, що робити і як жити далі (у розумників завжди знайдеться фраза: “як, як, – а от просто: береш і живеш”), що ніхто тобі не допоможе в цьому, не порадить, не підкаже, бо у кожного своє життя і свої турботи, бо ніхто не зможе зрозуміти твій внутрішній стан, а лише нещиро поспівчувати. Знай: я втомилась..Я б хотіла порівняти себе з атлантом, який тримає на собі все, але то буде здаватись вже занадто самовпевнено і гіперболізовано.
Мені рано довелося стати дорослою, черствою, трохи жорсткою. Коли неприємно, я замикаюся, і просто переживаю усе в собі; коли страшно, паніку можна побачити в моїх очах, коли наробила дурниць, то знову ж таки проводжу виховну роботу з собою, гніваюсь на себе. Колись ти побачиш мене іншою, колись зрозумієш мене і покохаєш навіть такою.
І коли я досить довго в такому напруженому стані – я здуваюсь, втрачаю всю життєву енергію, часто навіть втрачаю на мить себе.
А поряд з тобою хочу почуватись маленькою дівчинкою, хочу дозволяти собі бути слабкою, не здатною до серйозних рішень, не турбуючись ні про які проблеми; хочеться надіятися на твої сильні плечі, знаючи, що мій спокій, сон, думки, життя, майбутнє – у надійних руках; що про мене потурбуються, захистять, заспокоять.
Хочеться бігти до тебе щодуху, забувати про залізні кайдани, – не забувати, а забути, скинувши їх навіки, – і руками, й ногами вішатися на тебе, знаючи, що втримаєш і не кинеш.
Правда не кинеш?
З любов’ю,
Твоя
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840796
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2019
[i]Незнайомцю,
я ніколи не запитувала, не стверджувала, не обговорювала нашу з тобою вірність один одному. Я і не проти, щоб ти з кимось був. Сподіваюсь лише, що то не якась інстаграм-діва, яка веде свій блог про здорове харчування чи про щасливі відносини.
Я чомусь змирилась з тим, що в моєму житті ти будеш десь близько, але не поруч, – що дивитимуся на нічне небо і подумки розмовлятиму з твоїми листами, дивитимуся на закоханих з вимученою усмішкою, засинатиму з чужою для мене людиною і шкодуватиму, що то не ти; дивитимусь на веселку, уявляючи, як ми разом шукаємо її кінець; сидітиму біля моря і уявлятиму твоє захоплення ним і мною. Віриш, змирилась...змирилась, майже готова жити не своїм життям. Люди ж якось живуть 20 років, і не задумуються: “а чи добре мені з ним, чи ні”, – у них все набагато простіше: “не п’є, не б’є, працює – цього достатньо”. А книжні оті нісенітниці для них так і залишаються в книжках...
А знаєш, буду насолоджуватись іншими радощами життя. Хіба пізнати любов до когось є найголовнішим? Можна ж існувати й без цього. – Правда, любий? Світ наповнений й іншими чудовими дивовижами: незвіданими країнами, новими знайомствами, непрочитаними книжками, ненаписаними прозами, небаченими морями, сонцями, небесами та зорями...
І нехай не хочеться обіймів від людини, з якою засинаєш, і не горю бажанням її цілувати, і неприємне відчуття провини від турботи до мене, і гірко від захоплення моїм тілом, душею, і кровоточать вуха від красномовних освідчень і компліментів, але ж і до цього можна звикнути, кінець кінцем змиритись...(сама не знаю, що верзякаю)
Можливо, мені дано кохати лише у листах, можливо у минулому житті я щось зробила лихе і зараз повинна віддати щось...свій час, тіло, присутність, долю? Часто помічаю, що роблю щасливим когось, та сама при цьому залишаюся нещасною. І з цим готова змиритись. Забагато й занадто ретельно длубаюся в собі, у своїй голові і в своїй душі. Потрібно просто жити...як гадаєш?
(щиро сподіваюся, що прочитавши цей лист, ти візьмеш мене за плечі й добряче потрусиш, розбудиш, достукаєшся, вправиш мізки та виженеш ті думки, – й обіймеш. Щиро хочеться вірити, що я колись запущу свої пальці у твоє м’яке оксамитове волосся і з радістю в серці любитиму..просто любитиму..)
З любов’ю,
Твоя...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840687
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2019
[i]Я ніколи не робила собі майбутнього манекена — тебе. Так, часто у хвилини самотності уявляю, який ти. Мені цікаво, які в тебе звички, сутулишся ти чи ходиш ідеальною ходою, чи їси сухофрукти (бо я їх обожнюю!), чи вмієш готувати ( добре було б якби обожнював), чи практикуєш італійську (бо я недавно встановила програму “Італійська за 5 днів”), чи мрієш подорожувати, як я. Та я не робила собі списку конкретних якостей “Яким має бути мій суджений”. І на те багато причин, одна з яких така: обгортка ніяк не корелюється зі смаком начинки в цукерці. Що привабливого в ідеальному тілі, якщо з людиною не комфортно? Якщо ти ходиш скута і не можеш покорчити з себе мале дівчисько, потанцювати при людях, сміятися, як сміються дельфіни, або ж просто без страху відкрити свою маленьку крамничку, наповнену творіннями : прозами, віршами.
Не скажу, що в людині головне не зовнішність, а душа. Це все казки для людей, які ще сидять десь у своїх хмарах. Ні для кого не секрет, що перше ми дивимось на людину саме як на обгортку. Особисто я одразу дивлюсь в очі. Вони, звичайно, мені ні про що не кажуть, але це для мене, немов кімната. Є кімнати, де вогко, незатишно й пусто, а є такі, що в них хочеться оселитися на все життя.
Ось які очі я мрію зустріти. Очі, що заманюють, заспокоюють, закохують, залюблюють, прочитують душу, слухають серце, розпізнають смуток і фальшиве “все добре”. Очі – як такі, що необхідні для життя, бо підкріплюють тіло любов'ю та радістю. Очі, що перетворюють вночі з мирної дівчини на дикунку і хтивицю. Очі, що надихають і дарують відчуття безпеки. Очі, що захоплюються і прагнуть зробити когось щасливим.
Щиро вірю, що одного разу, одного дня, я залишуся жити саме у твоїх очах. Буду засинати й прокидатися в них, цілувати їх, – писати про них з такою ніжністю, якою мене нагородила сама природа і Бог.
З любов’ю,
Твоя...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840523
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.07.2019
[i]Незнайомцю,
пишу цього листа о 2 ночі.
Це поки єдині слова , які я змогла написати.
З любов’ю,
Твоя.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840505
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 30.06.2019
[i]Милий,
вже казала, що я — меланхолійний сангвінік? Зараз у мене якраз період меланхолійного самознищення: це коли думки закльовують, паплюжать мозок настільки, що голова перетворюється на величезний ядерний реактор, який може вибухнути моментально і вбити тебе, твою оболонку, твою душу в один короткий хрускіт пальця. І ти нічого не можеш з цим зробити, просто безсилий контролювати себе будь-як.
Ненавиджу бути такою. Доводиться переживати таке щороку. Терпіти злість, роздратованість, жалюгідність самої себе. Це стан втомленості від усього, стан, коли хочеться просто не жити, не існувати, не відчувати. Мати б можливість все це якось виправити, але мені наче зв’язали руки та ноги, і закинули в темний підвал, сказавши на останок: “терпи”.
Це регресія . Це застій. І це ніяк не вино, що воно що довше стоїть, то краще. Тут навпаки : що довше я буду в такому стані, то важче мені буде повернутися до нормального життя. Любий, я б хотіла натягнути маску “все чудово” і бути в ній, як це робить більшість людей. Прокидатись з нею, знайомитись в ній, засинати також з нею, і не втомлюватися від того анітрохи. І при цьому не видавати себе й свого пригніченого настрою, який так і хоче кинутись комусь в очі. Я щиро не розумію, як так можна гарно вдавати одне, коли на душі взагалі протилежне. Дядько, навчіть мене так! Я не можу усміхатися в той час, коли всередині маленька “Я” б’є кулачками в ребра і кричить : ”Випусти , мені тут погано, я не хочу більше так жити!” І та маленька людинка змушена сидіти підібгавши під себе колінця , тихо скиглити, — просто змушена, бо це — життя. У моменти такого відчаю я не можу радіти, мені хочеться кудись їхати неважливо куди і не думати про те, що буде завтра, не думати про майбутнє, про теперішнє, про минуле — ні про що не хочеться думати. Просто хочеться під час якогось нервового зриву вийти... ні, не в поле, а на скелю, в яку б’ють тисячі хвиль в секунду, і волати. Волати до того моря, до того вітру, до пафосних хвиль, які лякають своєю могутністю. А після цього згоріти дотла і знову народитися з попелу, як то робить Фенікс.
Вперше не хочеться тебе поряд. Чесно. Мені було б соромно за себе , за свій убогий вигляд перед тобою. Я хочу залишитись для тебе легкою, сильною, незламною, щасливою. Хочу, щоб запам’ятав мене у платті кольору заходу сонця , мої босі ноги, які падають в обійми трави, моє сухе русяве волосся, що ніяк не може бути слухняним, завжди розтріпане. Ось такою хочу бути для тебе — безтурботною.
Ти не хвилюйся. Зі мною буде все добре. Це просто ще одна сторінка життя, яка рано чи пізно буде прочитана, перегорнута, забута. Намагатимусь не втрачати тебе.
З любов’ю,
Твоя..
[/i]
[i][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840149
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.06.2019
коли жовтий клубочок скотиться з неба
і прокинеться з коми коротка ніч,
розбуди мою душу , цілуй де-небудь —
лишень не скаліч.
коли море сховає ковдрою тіло
і хвилі гойдатимуть вітер сліпий,
закохай моє серце, аби оп’яніло —
лишень не втопи.
коли квіти пашітимуть літом у полі
й гудітиме радістю сонячний гай,
я розквітну в долоні твоїй мимоволі —
лишень не вбивай.
коли хмари загуснуть ,стануть зефіром
і співатиме дрізд у волоссі верби,
не стань душогубом , убивцею, звіром —
прошу, не згуби.
коли всесвіт потоне у дикому щасті
і вени у скронях почнуть тихий бій,
закохай мої очі : дурманні, зірчасті —
собою зігрій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839843
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.06.2019
Через конкурси приходиться видаляти деякі вірші, тому опублікую цей ще раз :)
Захурделилась пізня осінь у місті під назвою "ес".
Кав'ярня «До зустрічі» зачиняється о дев'ятій.
Постійний клієнт - чоловік у кофтині зім'ятій
запиває , маскує , шифрує невимитий стрес.
За́вжди в куточку за столиком сидить дама,
фанатка легких цигарок і терпкого вина ,
тендітно-холодна, вдивляється у панораму,
що розвидняється біля її вікна.
По центру тихо голубляться двоє коханців,
у нього дружина поїхала до батьків,
її ж чоловік пішов за білетами вранці,
а потім поїхав із друзями у Львів..
У темній частині кав'ярні сиділа дівчи́на,
писала портрет місцевого скрипаля,
Виходила звідси рівно о восьмій годині,
Бо вдома чекало на неї німе немовля.
Талановитий письменник в кофтині зім'ятій,
вже не тримаючись рівно на двох ногах,
щедро лишав чайові приблизно о п'ятій,
а також роман, написаний у трьох словах.
Самотня , зажурлива дама - місцева повія,
Ховалась від світу , читаючи Жадана,
Палила цигарки, за ними ж нездійснені мрії,
Сиділа допоки душа не згоряла до тла.
Кав'ярня "До зустрічі" зачиняється о дев'ятій,
В далекому сірому місті під назвою "ес".
І ти не забудь тут скелети зі шафи сховати
Й залити давно неминучий, невимитий стрес.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839653
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2019
Поцілунки торкались душі,
Що давно зареклася жити .
Я ось тут, вже стою на межі
У ваганні: тонути? любити?
Між бажаннями: влитись в асфальт
І п’яніти над морем солоним.
Я приречена жити, на жаль,
З нашим світом холодним, суворим.
Опаную таки, далебі,
Доленосну абетку небесну,
А тим часом - сховаю в собі
Мою правду важку і нечесну.
Я танцюю на кволій межі,
Наче промінь на волосині.
Мене кличуть живі міражі
І тумани в обійми хмаринні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839645
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.06.2019
Я розпишу тебе словами,
будуть рими кохатись між нами,
задихатись терпкими ночами
у просторах незримих мрій.
Домалюю нам срібні крила,
Майорітимуть , наче вітрила.
Ти тримай , як буде несила
Мені летіть в небі одній.
Розфарбую на фоні море,
Безбарвне, тихе, прозоре.
І небо м’яке та просторе
Подарує нам цілий світ.
Я розпишу тебе губами,
Ти заграєш на мені руками,
й прикуємо себе ланцюгами
На багато- багато літ.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839370
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.06.2019
Коридором нічних видінь
Мені шлях малювала тінь.
Світло зникло у цьому сні,
Хтось ледь чутно співав пісні…
Тінь вела у глибокий світ,
А в руках спав кудлатий кіт.
Він хропів, мов старезний дід,
Поки Бог нам співав услід.
В тому світі не було слів,
Лиш лунав прегосподній спів.
У той світ не приходив сум,
Бог стирав сльози суму – росу.
Бог не знав цих фальшивих нот,
Лиш записував рими у блокнот,
Він сидів десь на полі, в степу
І зішкрябував з неба лупу.
Кіт преміцно хропів у руках -
Зникла тінь, а за нею мій шлях.
Хтось прожектор ввімкнув угорі,
Це був Бог , що співав на зорі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839347
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.06.2019
[i]Була відрізана від тебе на довгий весняно-літній місяць. Увесь цей час мій мозок був зайнятий. Чим? Нууу важко сказати, адже з одного боку я пізнавала якісь наукові штуки, а з іншого боку пізнавала усю шкоду і користь ненажерливості. Коротко кажучи, ночувала біля холодильника і намагалась вчити білети до екзамену. Якби ти мене зараз зустрів і поцілував, то відчув би смак солодкої кави на губах. Тепер у мене кавові губи. Сесія жорстока з тими людьми, які її бояться!
Мої мішки під очима схожі на маленькі сині хмаринки, які кожного ранку привласнюють собі усі відтінки синього, а впродовж дня розходяться ховаються, маскуються, немов восьминоги в морі. Жахливе видовище. А якби ти бачив мій мозок ззовні, то він виглядав би, як смажена яєчня. Але ж яйце можна по – різному приготувати! Так от, сесія те і робила, що проводила програму «Майстер –шеф», готуючи дві половинки світлого і наївного мозку, як тільки їй душа забажає.
Сподіваюсь, в тебе не стискається сечовий міхур при слові «сесія». Якщо ні, то ти по-справжньому щаслива людина. Знаєш, хлопцям взагалі легше вчиться і я не здивуюсь, якщо ти спиш на парах або взагалі на них не ходиш. Бо собі я таке дозволити можу вкрай рідко, прикриваючись «захворіла» і, граючи цей стан краще будь - яких акторів Голлівуду.
Останнім часом у мене стан тривожності. Вона зі мною коли засинаю і коли прокидаюсь, вона ниє десь між серцем і діафрагмою. Часто це може спостерігатися нудотою і невдоволеними згинами контурів моїх губ. Воно муляє мене, сидить і ніяк не витрусиш, ніяк не витягнеш, як-от голкою будяк. Приїлося і чогось чекає. Може на тебе?
Скоріше приїжджай, а то хочеться вже посміхатися, а не прикрашати цей світ своєю кислою фізіономією.
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838685
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.06.2019
[i]Привіт любий,
Мене не викрали…
Гірше!
Не повіриш . Мене прив’язали до мого ліжка і катують. Хто? Моя лінь і колюча сесія.
Як виживу, то обов’язково напишу !
До зв’язку
З любов’ю,
Твоя..
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838682
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.06.2019
Сльоза її котилась цілу вічність
По рейках зіржавілого життя,
Надія вже давно померла в січні,
Без воскресіння і без вороття.
А біль її був болем всього світу,
Мов блудний син приходив уночі,
Знімав стару , сиву , не гарну свиту
І тихо ґвалтував під гул сичів.
Кроїв та різав , пов'язавши руки,
Зітер уста . Без контурів вони .
Вона ж крихка молила "Дай отрути!
Умерти дай! Відкинь у кращі сни!".
А біль все обпікав , не слухав, мучив,
І аж до ранку каторжну тримав,
Аж поки хмари не зійшли гнітючі,
І крик сичів із часом не стихав.
Її мовчання , цвілістю покрите,
Давно писало правду у листах,
писало про життя коротке, вбите,
про рани долі на сухих хребтах.
Її кохання , зовсім вже забуте,
гляділо захід сонця у вікні,
і плечі ті похилі, трохи скуті
чекали й рахували тихо дні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837250
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.06.2019
[i]Любий,
Ти ж знаєш, що я стовідсоткова боягузка. Досі не знаю, як бути впевненою у комусь і у чомусь. Розумні люди скажуть : «Ось так, ніяк, просто живи», а тупенька я скажу : «Та як же так можна?».
Є речі, які я знаю і дужечки боюсь говорити в голос. Це слова - вискочки, слова - вампіри, слова - дементори й слова – цербери. Вони не приносять нічого хорошого, лише коли не потрібно з’являються у тебе перед очима і з’їдають, випивають усі хороші емоції, які ти відчував в цей момент. Ці слова нагадують, що нічого не вічне, що все тимчасове, що людина приходить і так само йде. Це правда життя, яку я приймаю, але відмовляюсь говорити її в слух. Ця правда ламає усі мої душевні кістки, я відчуваю кожен хрускіт і кожен відкритий перелом. Відчуваю, як кров не кипить, а кров на мить застигає від почутих правдивих слів, як вуха тимчасово вимикають свою слухову функцію, моє внутрішнє «Я» чимдуж біжить світ за очі, аби втекти від голої, не дуже привабливої правди.
Я б хотіла, аби ми це розуміли разом мовчки, але ти пошепки все одно говорив би на ніч, що нікуди не підеш, що будеш поряд, що наша любов буде змінюватись, але вона нікуди не піде. Мені так набридло постійно буди в остраху, жити лише самими очікуваннями : «І на скільки часу його вистачить?» , що хочеться нарешті засинати з немовлячим спокоєм і чути, що хтось оберігає тебе і хоче, аби ти була у безпеці.
Любий, я знаю, що ми з тобою в цьому схожі. Знаю, що ти так само цього боїшся, ось цього «не вічного», що твої ноги втомились від кілометрового бігу від реальності, що твоє серце потребує смиренності. Колись ми з тобою її створимо. Наш маленький куточок, де буде наша правда і наші закони, де вічне буде в наших руках, де відчайдушні ми намагатимемося робити серцево-легеневу реанімацію щоразу, як зненацька прийде страх. Ми будемо один для одного лікам, ромашковим чаєм, казкою і теплою ковдрою, будемо джазом і блюзом, будемо підтримкою і розумінням. І нехай ті люди живуть своєю правдою. Ми лише будемо її знати, але створимо свою.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836299
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2019
А пишеться, коли щось в’яже груди.
Вночі плетуться Образи картини,
Які щоразу пишуть тихі рими.
У них почути можна плач іуди.
Німі та голі строфи заховались
За білим клаптем рятівного бинту,
Таять у собі програну вже битву,
Скроїли душу , довго не вагались.
Ідуть несміло , мов на власну страту,
Сьогодні – завтра їх уже не стане,
Заграють пальці сміло на органі,
Заскиглить фраза немічна, картата.
А пишеться, коли втрачаєш Бога...
Коли зненацька душить аритмія ,
тоді слова із проблиском надії
ховаються за ширмою пролога.
Тоді уста мовчать, а серце- пише
Про все на світі, навіть про спагеті,
Про шрами і про рани на скелеті
Душі твоєї , що заледве дише .
А пишеться …коли кортить забути,
коли минуле – то серійний вбивця,
коли ці кляті і потворні лиця
кричать услід «Та як без тебе бути!?» .
Коли в кімнаті стіни зговорившись,
уїдливо за спиною сміються,
Тоді слова нестримно ллються,ллються
і пишуться , за папірець схопившись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833816
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2019
[i]Ну, що ж, любий,
Напевно що моє мовчання було занадто тривалим та задовгим для тебе. Маєш повне право ображатись, мовчати у відповідь, ігнорувати або ж просто удати, що тобі все одно (хоча знаю, що ходиш набундючений). Скоріше за все навіть не повіриш, що в період мого затінення, я сумувала за тобою дужче, ніж будь-коли. Але, краще мовчати, аніж писати повідомлення, в яких лише будуть розкидані ліниві фрази, мої істерики, сумніви, ненависть до відстані, до паршивої Долі. Мені потрібно було зникнути на деякий час. Мені шкода, що я залишила тебе без жодного повідомлення, або без знаку мого перебування, але…я потребувала ковтка свіжих роздумів. В першу чергу мені потрібно було відпочити від своїх ілюзій, від людей. Просто було необхідно скинути величезний тягар мого емоційного напруження, вивернути повні кишені моїх нічних нервових зривів, знищити, форматувати ці тупі думки, які кожен день все топчуться і топчуться по мені, залишаючи яскраві, виразні сліди, які проходять не дуже швидко.
Впевнена, що якби ти був поряд, то я б нікуди не йшла, я б не плакала, я б не тягнулася до кожного видимого рятівного кола. Я б зі сумним, але спокійним поглядом ховалася б десь в тепленьких куточках твого м’якого тіла. У мене багато є цих «я б..», ти ж знаєш.
Кожного дня я писала в думках листи до тебе. Я сумувала. Мені здавалось, що цим сумом я б змогла поділитися з усім світом і всесвітом (і справді цього дуже хотіла б !), а вагу моєї журби не подужав би й найсильніший атлет планети. Блукаючи пустими вулицями рідного міста, я роздивлялась людей. За кожним обличчям ховається якась історія, або ж навіть документальна хроніка. Скільки незвіданих і ненаписаних книг ходять, їздять, дихають біля мене.
Однією з найцінніших книг для мене є ти. Мій антикваріат, янгольська ходяча скрижаль. Книга з чудернацькими ієрогліфами, які в змозі прочитати тільки я. Хах, якось занадто самовпевнено, не думаєш?
Знаєш, кожна деталь із зовнішнього світу приносила вісті про тебе. Іноді наш настрій збігався, наче ми обидва лежимо на ліжку, уявляємо обійми один одного, доторки оксамитових губ, наші розмови. Може це звучатиме дивно, але я відчувала тебе. Справді. І часто якась одна неслухняна сльоза обов’язково має вийти зі строю, ніби захотіла виділитись й показати себе у всій красі. Але не було у тій солоній воді нічого прекрасного, а скоріше багато розчарованого, бляклого, нездійсненого.
Ось чому я пішла. Меланхолія нахабно забирала мене у свою в’язницю, де я ще ніколи не була і не знала, що мені робити у її володінні, як себе поводити. Чи пручатись, чи просто дати дозвіл на свою душу, свій розум, тіло… Я не хотіла перед тобою бути такою…слабкою. Не зараз.
Милий, колись мої листи обов’язково будуть прочитані тобою. Колись мої слова стануть для тебе сенсом. (ні, не життя). Стануть сенсом віри у щось щире та незламне.
Обійми мене міцно - міцно і не дуйся, а то луснеш. А що мені без тебе потім робити? Зараз мені підказує жіноче чуття, що потрібно тебе цілувати. Цілувати багато, довго, солодко і ніжно. Дивитися оченятами, як у котика з мультфільму «Шрек», а потім носиком водити по твоїй колючій щетині, аби ти нарешті трішки усміхнувся.
Мені тебе не вистачало.
З любов’ю,
Твоя…[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832776
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.04.2019
Я намагалась бути сильною в цей день. В його день. Але вино, якого я трішки випила , йдучи до нього, явно було зайвим. Я ще ніколи не була такою гарною і такою нещасною в ту мить. Над тим макіяжем сиділа цілий вечір ( хоч знала , що він любить мене й без нього) , придбала чорне плаття з маленьким , але звабливим виглядом на моє декольте ( хоч знала, що обожнює мене в зім’ятій піжамі ). В той вечір я намагалась бути , як усі. Сиділа за святковим столом , як усі , танцювала, розважалася , виходило навіть жартувати з гостями, бути частиною цього визначного дня . Наші з ним друзі підходили до мене , дивились таким співчутливим поглядом, що це ламало мене, ніби хтось сокирою рубає натягнуті струни моєї душі.
Але ж не можна! Я пообіцяла, що досиджу до кінця , що скажу «бувай, дякую за запрошення» і піду гордо, впевнено, невимушено проведу руками по довгому волоссю ( яке він любив тримати у своїх долонях) і , не озираючись на нього, сяду в таксі .
Цей план провалився. Я не змогла. Я не могла приховати свою любов до цього чоловіка і таке ріжуче, ниюче , колюче, пекуче бажання дати ляпаса! Я ледве трималась на ногах , спостерігала за тим, як він нервується і стримує свій погляд, стримуєш себе , аби не підійти до мене. Вітався зі всіма, окрім мене, сміявся зі своїми друзями дитинства , обіймав її…
Я не знаю, що він зробив зі своїми серцем, аби так вистояти, аби навіть не підвести свої очі на мої , аби не сказати сухе, байдуже «привіт», аби не взяти за руку і не втекти з цього фільму жахів . Я не знаю, що він зробив з душею, аби поцілувати на церемонії при всіх її ! Адже це все мало було відбутися з нами, йолопе! Я мала б бути замість неї, він мав би цілувати мене при всіх і не відпускати ні на мить, я мала б говорити йому обітницю! Я мала б поклястись кохати до скону , до дрожу в ногах, допоки останній акорд мого серця не перестане лунати для нього! Я наївно вірила, що він відмовиться від цього всього, що він забере мене, ми підемо до себе додому, поставимо на фоні якийсь фільм і просто цілуватимемося …
Я не знаю, чому він так вчинив.. Я доосі відчувала його, я відчувала як батогами щось б’є його зсередини, та він сильніший і витриваліший за мене.
Зуміла досидіти до того моменту, коли оголосили його танець з нареченою. Я тримала бокал з якоюсь рідиною , стала далі від усіх у якесь темне місце, сперлась на якусь колону і мертво, спокійно дивилась як його штучна усмішка намагається виглядати щирою… Повернулась, аби забрати свою маленьку сумку й піти додому, якнайдалі від цього гладіаторського бою.
***
Ключі дзвінко впали на підлогу , сумка також десь полетіла у вітальню , чорні туфлі розлетілись в різні сторони , руки потягнулися до вина.
- Сподіваюсь , вона зробить тебе щасливою ! – кричала щосили , верещала, била стіни, шафи. То падала, то підймалась . Цілюща властивість вина швидко подіяла на мене. - Сподіваюсь, що ти покохаєш її ! Покохаєш її по-справжньому, що забудеш нас, мене! Витреш з пам’яті назавжди! – сіла на підлогу , спиною притулилась до ліжка.
В той вечір душа моя писала стільки сонетів , стільки віршів до Нього! І скільки реквіємів! А плакати не хотілось чомусь… Чому? Можливо все ще не могла повірити, що людина, яка тебе кохала раптово одружилася на іншій? Можливо то тіло і серце відходило від травматичного шоку? А можливо я ще наївно сподівалась, що він повернеться?
Не повернеться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832410
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2019
Чи їм хтось заздрив? Не знаю. Чи знав хтось про їхнє шаленство один до одного ?Лише один Бог міг це знати і на це дивитися. Чи були вони пришелепкуватими? О , так! Ще й таких диваків пошукати треба. Але ж якими потрібно бути закоханими, щоб ось так підходити один одному своєю божевільністю й незвичайністю водночас… Хто вони такі? Може, хтось очікує якоїсь геніальної відповіді на це питання, але то були звичайні хлопець та дівчина. Прості до посічених кінчиків волосся і чисті душею, як новонароджене малятко. Чи кохали вони один одного? Хм…читайте далі і самі все зрозумієте.
Вона поряд з ним усміхалась , як дурне дівчисько. Ну уявіть собі, чогось йде з хлопцем і світиться на всі 32. Уявили? Хах. То називається «втюрилась». Кращого почуття не знайти , навіть найзавзятішим експертам з кохання. Її карі очі горіли яскравіше від ліхтарів вночі, а щоки горіли світлофорним червоним при першому ж поцілунку. Розлука робить страшні речі. В такі моменти і з’їсти хочеться , і залишити в живих. Бо як це так, без коханого одній залишитися!
А він просто тішився. Тішився, що це пухнасте й ніжне створіння ходить біля нього, пестить своїми сухими долонями його руку й не відходить. Він мріяв ці 2 тижні відчути запах її молочного тіла, підняти на руки і злетіти разом з нею кудись на Марс , де їх не потурбує ніхто і ніколи. І ось вона поруч, просто усміхається , просто радіє, просто слухає його, просто, просто, просто…
Коли вона в одному місті , а він в іншому ці смс повідомлення ледь рятують їх від того, аби не кожного дня стояти на касі і купувати квитки «Київ-Вінниця» або « Вінниця-Київ». Байдуже , що квитків може й не бути, байдуже, що залишились лише найдорожчі місця. У них одна думка « хочу побачити».
Щовечора, приходячи з пар вона заходить до них в переписку і чекає найжаданішого повідомлення. Його голос і черговий розділ « Маленького принца». Він знав, що так вона заспокоїться , не так буде сумувати , не так буде серце її боліти. Йому так хочеться інколи прокинутися о 3 ранку і опинитися біля її ліжка, взяти з собою кудись на острів і просто не виходити з її обіймів ніколи.
Вона пише йому колискові. Пише саме для нього. Ніхто йому такого не робив і навряд чи зробить . В тих словах море незвіданої ніжності…про яку ніхто й не дізнається. Вона присилає голосове повідомлення, солодше за усі цукерки світу . А він слухає цей голос - і зривається! Вона просто божевільна! Як після такого можна сидіти на місці? Біжить до вокзалу , купує останній білет і швидко забігає у вагон. Серце скажено б’ється , бо хоче цілувати її, хоче стискати її вогняне волосся і відчути ці малинові губи, що належать лише йому. Цілувати її руки, такі ніжні руки, якими вона найміцніше охоплює його шию, промовляє « мій » …
Ця історія може продовжуватися довго , адже їхніх божевільних думок та вчинків не злічити.
Ось так вони живуть і ось так вони виживають. Обидва рідні душею , вперті , дивакуваті , але ж такі прекрасні!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832389
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.04.2019
Часто кімната вбирала мовчання й думки свинцево- кислотні,
Блукали слова твої несказанні , криваві , жорстокі, скорботні.
На шматті паперу створені вірші ві́дали зламаним щастям,
Дихали відчаєм, дихали втратою , різні вбирали напасті.
Поки земля з-під ніг утікала - ти віддавалася хтивості,
В цей час я шукала, у собі шукала сили і трішки сміливості.
Поки молилась тихенько до неба й просила Його милосердя,
Ти все бродила стежками чужими і долю кляла спересердя.
Поки я вірно чекала на тебе й твого материнського « доню»,
Ти закривалась , ховалась, втікала та забирала долоню…
Поки в істериці серце кричало « мамо, мені дуже лячно»,
Ти геть не чула, вуха закрила, дивилась так байдуже, мрячно.
Поки надія моя умирала й стискало до болю легені,
Щоночі я бачила погляд чужинки і очі німі та скажені.
Поки кусала уста невблаганно, тримала руками коліна,
Ти з дому тікала, сказавши лиш фразу «тобі я нічого не винна».
Поки я мовчки рани латала й стискала кляп у щелепах,
Ти лікувала самотність деінде, топилась у власних тенетах.
Поки кололо від пустки у серці , від наглої, злої недолі,
Ти чужо дивилась на мене й раділа, що крила мої досі голі.
Довго я вчилась жити без тебе, без так не почутого « доню»,
Ти ж відчайдушно шукала все щастя, кохання щире, бездонне.
Мені зараз ліпше, не так кровоточить , вже не стискає груди,
Сонце лоскочить душу дівочу , а поряд - безцінні люди...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832269
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.04.2019
Я розбавлю палітру твого́ холостяцького сну
і зефірними стануть стіни самотнього світу.
Між собою десь там влаштував холодну війну
й не впускаєш, упертюх.
Пишеш кінець заповіту.
Спалив всі мости, розірвав чернетки роману,
заховав божу милість в коморі розчарувань.
ніяк не виходить вийти з легкого дурману.
ніяк не виходить скинути купу вагань...
Я ввійду й посаджу в твоїм серці рожеві фіалки,
і твої бур'яни аж ніскілечки не страшні.
Лиш забудь , я прошу́ ,
забудь ваші з нею світанки..
Я стою на порозі -
принесла квітки запашні...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830972
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2019
Ти причина моїх кошмарів серед білого дня,
Ти вірус в моїй пам'яті , який кодує жагу до життя,
Ти моя метафора , яку хочеться тулити до кожної прози,
Ти тупе нагадування моєї клятої метаморфози.
Залишки твоїх слів розкидані по всій кімнаті ,
Колись були для мене святі.
Тепер прокля́ті .
Кавова гуща віщує вечір самотності.
Згубила трохи здорового глузду
в своїй підсвідомості.
Ввімкнувши блюз, запалила останню цигарку
згадала, як слухав мої вірші .
До ранку.
я казала, що влітку дощ ненавидить парасолі,
а ти гадав, що дерева прекрасні , коли повністю голі.
Заплющивши очі, видихаю увесь дим у тишу,
Тепер вже навчилась ховати сльози ще глибше.
Не залежна від тебе. Ні.
Ти вже не наркотик.
Я вже забула ,
яка та вже ніжність на дотик.
Розкидані книги. П'янка атмосфера довкола.
Танцюю у спідньому.
Сміюсь, хоч ще трішечки квола.
Гола.
Стою на веранді.
Місто слухає блюз із моєї квартири.
Слова твоїх уст спалюю
на "...три, чотири.."
Червоне вино гріє цей вечір собою.
Говорю до неба, ділюся журбою німою.
" Віриш...втомилась.
Причина не тільки в коханні.
Ти ж знаєш,
причина
в твоєму мовчанні»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830886
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.03.2019
Вона дивилась на себе в дзеркало і часом не розуміла , чому все ще живе. Кістляві руки вивчали сіре , сухе та зім’яте лице, пальцями проводячи по контурах невиразних рис. Що ж вона наробила із собою… Волосся таке ламке від дешевої фарби із супермаркету. Потріскані уста намагались піднятися вгору , спроби скопіювати ту себе, яка була колись жвавою, безтурботною і …живою були взагалі смішними. Погляд у відображенні її лякав. Ніколи ще не була такою…вимордуваною. Стрункий силует ледве-ледве похитувався тьмяним коридором її занедбаної, але затишної квартири. Музика лунала з її кімнати і її стегна почали рухатися під ритм мелодії, руки вразно й гнучкою піднімались , то опускались , уста беззвучно повторювали слова , голос тихо підспівував «I’m broken , I need to be fixed», голова закинута на верх і здавалося , що це її останні хвилини життя. Чому їй так здавалося? Сама не знала.
Є такі люди «фенікси». Їм потрібно згоріти дотла, аби знову відродитися. Вона спалювала себе повільно, спогадами, нав’язливими думками. Відчуття було, ніби лезо легенько доторкалося до білосніжної шкіри , а потім занурювалося в кубло вен , проникаючи туди і топлячись в багряній речовині. Ось таке було її відчуття . Ненавиділа цього, бо після стає ще холоднішою, ніж була. Боялась з часом стати черствою і бездушною. Та видно Господь потурбувався про це і нагородив її безкінечною кількістю сірників , які запалювали щось в ній.
Якось їй сказали, що вона подібна хвилям. Коли вона наповнена почуттями, то стає незбагненно шумною . Зі всієї сили б’ється в людину, як хвилі об скелі, намагаючись показати усю силу , усю серйозність своїх ендорфінів. Отак б’ється..б’ється , а люди зникають , йдуть і нікому згодом ті хвилі не потрібні, як і вона сама. Тільки люди не скелі, люди - віск , який розтоплювався від полум’я її щирості та гарячкуватості .
Кімната любила її сум, бо саме тоді вона найкраще грала на фортепіано. А сусіди особливо полюбляли її стан. Ніхто не знав. Що з нею, але всі захоплювалися грою і чекали на ці чарівні звуки з нетерпінням. Вона грала серцем і журбою, натискаючи клавіші один за одним, наче так треба , наче хтось уже написав до неї цю мелодію. Її пером були тоненькі пальчики, музою вона сама. Похитуючись вперед і назад , грала та співала тоненьким голоском про своє , життєве. Стіни на мить завмерли від світлості й такої дитинності моменту. Картини на стінах прикріпили усю увагу на витончену постать, яка здавалась з вигляду такою слабкою й меланхолійною.
В такі моменти відбувався ритуал спалення , знищення , ламання її душі. А потім все завмирало. Волосся набувало природнього кольору , кутики губ підіймались в гору, лице білішало і рум’янилось , пальці затримувались на клавішах , а потім падали вниз . Її стан ставав вишуканим , як у лебедиці.
Ритуал закінчився . І вимучений фенікс знову був готовий на нові жертви , вже був готовий згоріти заживо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830821
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 28.03.2019
Чому все не йдеш?
Чому не дивишся в очі?
Чому шепіт серця твого незнайомий мені?
Невже все завмерло?
І сни були справді пророчі?
Скажи ж бо що-небудь!
Кохаєш, чи може вже ні?
Чому ти мовчиш?
Чому тремтять твої губи?
Чому раптом страх став найближчим другом твоїм?
Невже збайдужів ?
Невже стала зовсім нелюба?
Скажи ж бо що-небудь !
Кохаєш, чи може вже ні?
Це що , твої сльози ?
Чому вони пахнуть... ртуттю?
Не чую тебе ...що ти кажеш , "кохана пробач"?
За що пробачати , мій Всесвіте?!
*Стиснуті груди*
І раптом лунає твій тихий зрадницький плач.
*Увірвався спостерігач *
Куди ділось світло?! Чому я не дихаю більше?!
Де тіло моє?!
А душа?!
(Трагічно пуста...)
Кому ж завинила ?
Кохала я сильно та грішно...
Кохала безмежно ,
бездумно ,
без розуму
рідні уста.
***
Хто ви такий?
Ми знайомі? Невже? Я й забула..
*серце кольнуло раптово межі грудей*
Пане, пробачте ,
душа моя міцно заснула.
Занадто любила не тих,
не своїх людей..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830616
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.03.2019
Я кохав її, як кохають останню мить .
Якось стояла вона на кінцевій зупинці,
Схилившись понуро, палила собі наодинці,
Бо в серці глибоко її щось болить і щемить.
Я обіймав її, як то роблять понуро віти
Вона, мов іскра, мов струна бриніла в мені,
Щось палко жадало її. І дико хотілось зігріти,
Загублену постать оту і руки її крижані.
Я мріяв про неї, як мріють маленькі діти,
І марив колись втонути в безмежжі очей,
Шукати б її серед купи буденних речей,
знаходити поряд. І так безупинно п’яніти.
Я цілував її , як море цілує величні скелі,
Як птаха цілує крилами літнє повітря,
Я справді любив,
як люблять сонце суцвіття,
Я швидко програв у нашій із нею дуелі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829910
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.03.2019
- Ти мені потрібна,- сказав тихим басистим шепотом в мої уста, тримаючи руками міцно тоненьку оголену талію, - потрібна...Він це повторював багато разів, ніби намагався переконати мене, що це правда, ніби гіпнотизував, безперестанку цілував м'які персикові губи , - люблю тебе, - пестив густе смолисте волосся , ніжно цілував кутики губ, а я стояла , заплющивши очі , стримувала сльози , тримала схлипування в собі.
І нащо я пішла на цей корпоратив, чому не провела цей вечір у подруги, і треба було мені напитись того шампанського і заговорити до першого ліпшого, що стояв поряд? Треба було мені поглянути в його карі очі і втопитися в них разом з тим відсотком алкоголя в моєму тілі ? І він ще той красунчик , не міг проігнорувати , скинути розмову з трішки п’яненьною дівчиною на когось іншого?
Ота зустріч і є результатом цих мук, які я відчуваю на даний момент , та зустріч просто якийсь жарт того йолопа зверху, у якого явно великі проблеми з почуттям гумору. Лікуватись йому треба в психіатричній лікарні і бажано , щоб сидів там довічно, а не займався долями людей, які просто хочуть бути коханими!
- Моя маленька дівчинка ,- знову ці кляті слова, знову вони роблять мене слабкою, - скажи хоч щось, подивись на мене, обійми , поцілуй, але ж не мовчи…
Усе ,що він мені говорить – неправда . Йому просто зручно зі мною. Хоч і молода, але давно пізнала деякі гіркоти цього життя. І знаєте..так боляче, боляче розуміти, що людина ніколи не буде твоєю, бо вона вже чиясь, бо вона вже законно з кимось . Закон. Скільки разів цей закон порушувався, скільки разів дивилась на це м’ягке рідне волосся, на впевнені рухи , коли він заварював нам обом ранкову каву, на спокійний погляд, на палаючі очі , а потім зачиняла за ним двері , відчуваючи себе зрадженою. Уявляючи, як він прийде додому у свою законну сім’ю.
Ой леле , як важко казати «ні» , коли душа кричить «так» з мільйонними знаками оклику, коли ти відриваєш з м’ясом , з кістками і кров’ю своє бажання бути з цією людиною, коли ти настільки замріялась, що не уявляєш , як житимеш у паршивій реальності.
- Так любий, -зробила усе як він просив, я одразу почала відповідати взаємністю, зімітувала погляд безтурботно-закоханої дівчини, цілувала ніжно, посміхалась фальшиво-щиро, а наспраді ж так хотілось вити від несправедливості! Єдине , що було справжнім в нашу останню ніч – обійми. Я трималась за нього і думала « я кохаю тебе більше за власне життя» .
Можу лише сказати, що після того вечора я хотіла, аби у мене була амнезія. Амнезія всього : амнезія душі, мозку, погляду, тіла, доторків. Лежала на підлозі і якось автоматично терла своє тіло. Хотіла. Щоб ота людська карта пам’яті форматнулась і забрала за собою мою тугу. Я хотіла забути усе, що пов’язувало мене з минулим. Уже минулим. Я змінила номер телефону, переїхала в інший мікрорайон , працюю за ноутбуком вдома, лікуюсь також у своїй новій затишній квартирі. Моя подруга вирішила ночувати в мене , аби я не наробила нічого дурного. З нею мені легше. П’ємо вино разом, дивимось мелодрами і плачемо також разом, обговорюємо чоловіків , проклинаємо їх і в той же час захоплюємось. В такі моменти розумію, що єдине з чим доля не пожартувала в моєму житті , так це з подругою . Я ізолювалась від світу . Повністю. Мені потрібен час, аби заклеїти себе і замотати скотчем крихкі і дрібні шматочки душі. Час, щоб покохати власне життя більше за …нього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829418
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.03.2019
Любий,
Відчуваю тебе, ти десь поряд. Відчуваю на своєму волоссі, на своїх віях, лиці ; спостерігаю за птахою і знаю, що вона десь бачила тебе. Я просто серцем чую, що наші світи скоро перегукнуться, закружляють навколо сонячної системи й стануть одним цілим. Чомусь всередині гуляє ця вісточка, в крові ллється величезна дівоча надія на ….щастя !
У нашому місті ще до весни далеко, але твоє тепло гріє мене зсередини. Я не чекаю на тебе. Ти ж знаєш, я просто підсвідомо розумію, що навіть ось така невидима, але така довгоочікувана зустріч уже підносить душу до тремтіння, райської насолоди. Коли виходила з університету і сонечко зазирнуло безсоромно яскраво в мої очі, то знайшла в цьому щось символічне, ніби ось цей пронизливий погляд сонця прийшов від тебе.
Світ став набагато яскравішим, легшим, таким...неповторним. І я не закохана, я просто неймовірно щаслива. Я ходжу по землі, по якій ходиш також і ти. Я відчуваю доторки твоїх рук навіть якщо це вітер, десь серед натовпу людей простежую твій погляд і знаю – ти зі мною.
Це єдине, що мені потрібно знати, що ти зі мною. Що моє неслухняне волосся твоє, що мої уста підіймаються вверх лише завдяки тобі, бажання творити і писати надходить з глибин нашого спільного кохання один до одного.
Любий,
коли ти прочитаєш усі ці мої листи, то зрозумієш, що червона нитка, якою наші серця були зв’язані один одним – нарешті знайшла свій початок і кінець. Закінчився цей клубок постійних пошуків не таких і не тих. Ось я й ось ти. Твоє море й мої хвилі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826833
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.02.2019
Пам'ятаю, як прокинулась рано-вранці в німій квартирі. Ця німота мені здалась скоріше затишною, ніж мертвою й холодною. Вперше побачила перед собою Аполлона , такого піднесеного, такого прекрасного , такого прекрасного, ніби його ретельно вибудував якийсь талановитий скульптор, і це творіння лежало зі мною в одному ліжку. Звісно ж я перебільшую. Коли людина кохає, то вона навіть не помічає вибитих зубів, зморшок, пивного животика своєї музи. Згадала, як простягнула своє тіло вздовж ліжка, підтягнулась , як сіамська кішечка, полоскотала своїм волоссям твоє сонне , морське, ранкове обличчя… Поглянула на тебе , усміхнулась напів задоволено і змусила себе підійнятись .
Вікна були відчинені , атласний тюль ритмічно колихався під акомпанемент вітру, солоний присмак моря сліпив очі й пробуджував ще зовсім заспане тіло. Руками відвинула вікно, вийшла на терасу … Новий відтінок свободи, коли ти на межі щастя і щастя , коли ти хочеш бігати й робити колесо на вологому піску, коли ти хочеш сміятись до кольок в животі…Коли ти не стоїш перед вибором, коли не думаєш про наслідки, коли думки лише хороші , а відчуття безпеки нікуди не зникає.
Ранкове біле солодке вино – моє улюблене. Ти не в захваті , коли я п’ю, але мовчиш, спостерігаєш, як грайлива водичка змінює спокійну мене на динамічно-звабливу. Цілий день байдикуємо з тобою на пляжі Варсилії . Чому так хмуриш брови, коли хтось дивиться на моє тіло? Нехай дивиться. Не ображайся, любий. Ти єдиний хто бачив мене повністю оголену . І я зараз не про мою плоть, а про душу.
Цілую твої сухі губи, неголене обличчя коле мої обсмажені сонцем щічки. Повертаюсь до книги, яку ніяк не можу дочитати через твої звабливі залицяння . Коли очима проходжу повз сторінки , поглядом час від часу ковзаю до моря.. до мого з тобою моря. Я тобі вже казала, що відчувала , ніби я була чайкою в минулому житті або хвилею. Ні? Тепер ти знаєш мою шалену пристрасть й любов до хвиль, до їхнього шуму й такої загадкової мови підводного царства.
Ти хочеш занести мене назад до будинку, я пручаюся. І що, що вже сонце пекельно- небезпечне, а може я хочу ще побути наодинці з морем? Сприймаєш мої слова, як дитяче невдоволення. Закинув мене до себе на плече й несеш до нашого острівця. А там вже просто мучив мене солодкими-пресолодкими цілунками.
Пам’ятатиму усе життя, як горіли твої очі , коли я вперше голила тобі обличчя , твою густо-чорну борідку. Як кусала свою нижню губу, побоюючись свого промаху, недогляду. Зосереджено водила лезом по твоїй ніжній шкірі, а ти був взагалі спокійний, на твоєму обличчі грала легка усмішка , а очі спостерігали за моїми намаганнями зробити усе якісно і безболісно. Так я отримала твою довіру. Запах пінки для гоління просто зводив мене з розуму, усміхалась і ,доголивши до кінця, накинулась на тебе. Вибач, не втрималась .
Також пам’ятатиму наше з тобою одкровення біля моря. Це для мене назавжди залишиться символічним моментом.Ніколи не чула від тебе слів кохання, ти це виражав по-іншому, але не банальним " я тебе кохаю". Але те. що ти зробив в того дня взагалі перевернуло мій Всесвіт. Ти освідчився мені, а головне так невпевнено, ніби ми з тобою й не знайомі ось ці 3 роки. Хвилі чули моє серцебиття, коли я побачила твої чоловічі сльози, а вітер заспокоював моє дихання, коли я почула « не уявляю свого життя без твого безумства». Я не верещала, не раділа істерично, я просто присіла до тебе на колінця й плакала , коли вдивлялась у твої рідні люблячі зінички.
Останню ніч ми провели на пляжі. Я показувала тобі сузір’я Оріона, Кассіопеї ( ніби щось на цьому розуміюся) . Ти сміявся, а ще просто радів разом зі мною, десь всередині , дякуючи долі за кохання, яке боявся так і не відчути.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826027
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.02.2019
Такими жінками ніхто ніколи не захоплюється, їх люблять менше за всіх, ними нехтують і об них витирають бруднючі ноги . Їх вважають мало не повіями і безсоромно , відкрито користуються їхніми почуттями, як звичайним одноразовим пакетиком чаю. Саме вони приймають на себе увесь біль знедолених жінок, таких , як самі. Кожна з них має свою історію, свою особисту страту , своє глибоке , істеричне «Я», що так прагне колись розповісти свою правду, кожна з них помирала і не один раз, а сотні. Жінки, які кохають занадто...зазвичай самотні. Як гадаєте, як їм виживати у такому світі, де надлишок почуттів вважається чимось непристойним і ницим? Що їм робити з гарною зовнішністю , щирою душею, непідробним серцем, відвертими очима , а головне … з чистою надією на прийняття таких, якими вони народилися?
Анна була однією з таких . Була занадто справжньою, занадто непорочною , не зіпсованою, занадто…для реально життя. Слова линули з її уст легкою мелодією , що могла зачарувати будь-якого чоловіка. Темно – голубі очі якимось чином завжди притягували байдужі погляди перехожих. Впевнена хода, стрункі ніжки , легке чорне лляне платтячко , яке ховало цнотливі стегна. Ключиці виразно малювали форму витонченої дівчини, хтось міг би подумати, що то балерина ; на талії сидів коричневий пасок , який ще більше виділяв цю мініатюрну постать , а на одному з плечі гойдалась чорнява сумочка . Довге русяве волосся на вигляд здавалось таким оксамитово-сонячним, воно вільно хлюпалось в обіймах вітру, здавалось таким безтурботним. Голубка, пташка, чи просто щаслива дівчина. Коли кутики уст підіймались, то усе світло падало саме на її обличчя , коли поглядала на небо, то отримувала неймовірну насолоду від споглядання ось такого пейзажу.
Сусідські жіночки часто прозивали за спиною її повією. Чому? Не знає. Нікого не водить додому, не гуляє аби з ким - її життя аж ніяк не можна вважати аморальним.
Дівчина ніколи не вважала себе вищою за інших, ніколи не вдавалась до істерик , завжди намагалась зрозуміти будь-яку поведінку людини. Істинним для неї було кохання. Вона вміла кохати , вміла підіймати самооцінку чоловіка до вершини Олімпу , могла бути ким завгодно для нього. Домашньою, хтивою, турботливою, ніжною, гарячою, солодкою, нестримною, жіночною…Вона могла надихати, збуджувати, приземляти і навпаки , підіймати на небеса. Вона вміла дарувати щастя, тепло, затишок, жагу до життя! Не вважала це чимось низьким, брудним, загидженим. Невже прагнення робити когось щасливим карається ось такою погордою у відповідь?
Їй здавалось, що ті люди, що кидались необдуманими гострими фразами, навіть до вбивства так обурено не ставляться, як до неї. І чим же вона завинила? Хіба винна, що Бог дав їй здатність відчувати набагато глибше цей світ, ніж інші люди? Хіба вона вміє жити інакше? Хіба пташку можна навчити ходити, коли увесь час вона жила завдяки своїм крилам!
Останнє падіння, якого вона зазнала – це подарувала соту частину свого серця черговому канібалу . Ну як черговому…то був, власне, третій чоловік , якому вона дозволила залишитись у її крихкому серці, після її вдовиного життя , а також раптового викидня після поховання чоловіка.
Не шкодує про цю зустріч, адже була справжня і привила його бути таким. Ні, не була гордою чи недоступною . Знала собі ціну. Йому це сподобалось, а також захопило її маленьке татуювання на ключиці , якийсь вислів на італійській «аmo la vita». Не знав що то, але їй пасувало . Це надавало їй неабиякої чарівності : досконала й шляхатна. Анна довго не підпускала його до себе, довго приховувала тягу до нього, як до захисту. Знала ж себе, що якщо впустить, то приземлення буде болючим. Ризикнула. Відкрилась . Занадто відкрилась.
Він прийняв її з усім пекучим минулим, а вона – злегковажила його душевною інвалідністю. Вона дозволяла йому бути чоловіком, а собі – маленькою дівчинкою. Вона не корилась йому, а просто уважно слухала , щось робила по-своєму, а щось по його порадам. Анна часто вмикала під вечір класичну музику і бралась прибирати. він не був проти, навпаки тихо спостерігав , приносив то відерце чистої води, то нову ганчірку. Вона не розуміла своєї звабливості у неохайному пучку, заплетеному наверх, у своїх делікатних рухах , коли протирала пил з поличок або в цій милій зосередженості , коли не виходило змити бруд зі скла вікон.
Ось вона кожного ранку, дня , вечора, ночі , кожну хвилину, секунду дарувала йому своє кохання, свою увагу, свою частину себе справжньої - і от настав момент, коли мало б все закінчитись. Адже у її житті нічого надовго не залишається.
Однієї ночі глянула на нього так...відсторонено, байдужо, зморено й відкрито, що він , не кохаючи нікого ніколи, зміг упіймати ось це її розчарування , її усвідомлення того, що завтра вже нічого не буде. Злякався, бо не знав про що вона зараз думає, що крутиться в тій голові, наповненій тисячами історій подібних до «Санта Барбара». Анна вимкнула світло, лягла біля нього , не торкалась, не цілувала, мовчки лежала й думала : « і знову занадто…знову піде» .
Дочекалась, поки він засне. Тоненькі вологі солоні смужки намалювались на її обличчі, дозволила собі трохи зм’якнути , розтанути , зламатися , аж раптом відчула, як його гаряча, здорова рука притискає її до себе, немов донечку. Не пручалась, послухалась, вмостилась. Коли падала у сон , почула його голос у себе над вушком : « Занадто покохав тебе, щоб жити без тебе».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825992
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.02.2019
Як можуть люди, що закохані в зорі, перестати ними захоплюватись?
Як можуть вони, вже сказвши " кохаю", дозволити собі враз збайдужіти?
***
Він боготворив кожну волосинку на її тілі, кожен бісик, кинутий в його бік, кожну можливість торкатись її волосся і споглядати за очима кольору лісового очерету . Така вередлива , але водночас по -жіночому витончена , крихітна , легка . ЇЇ хотілось малювати , присвячувати сонети, кричати її ім'я всьому світу , слухати її сміх , неначе ангельський спів ...
Коли його проблеми брали над ним верх, то не міг не поділитись цим з його дівчиною. Щось вона таке робила з тими негараздами, що наступного дня їх вже не було. Чи то магія, чи то вона проспівала щось своєю мовою, мовою лісових мавок…чорт його знає, але факт такий : ставало на душі легітно.
Причарувала…ой як причарувала. Якось одного літнього дня, коли вони просто гуляли в парку, тримаючись за руку, бретельки її плаття спустились додолу , відкриваючи непорочні біленькі плечі. Не стримався – підхопив на руки , заховав за деревом і гаряче поцілував. А як вона червоніла після того цілунку…ховала ті калинові щічки за чорнявим волоссям, боялась глянути в очі, навіть озватися. Ось ця сором’язливість їй пасувала як нікому іншому, а він просто шаленів від думки, що вона лише його .
Якось сидів з друзями, пив пиво й обговорював з ними сімейні справи, робочі моменти й інші малоцікаві речі. Слухав , що одного «заколібала» ревнива дружина, Іншому набридло, що його діва в сексі , як колода, а третій розповідав про солодку ніч з черговою коханкою , Анджелікою цього разу, наче.
А він же думав про свою мавку…Згадував , яка вона смішна, коли спить з роззявленим ротиком й тихенько сопе ; як вона налякано хапається його руки, коли опиняється в натовпі ; як вона пританцьовує в його футболці , коли готує йому чергову найсмачнішу пересолену яєчню ; як зранку підкрадається до його губ і нестримно цілує ; як споглядає на зорі, гадаючи , що одна, але він завжди стоїть позаду неї й дивиться лише на свою зірку ; як руками занурюється в його каштанове густе волосся ; як по-дорослому мовчить і думає над чимось сумним, важливим;
така природна, коли меле якісь дурниці й сама з неї сміється, як дитина ; така по- літньому світла . тепла , затишна… в будь- яку пору року.
Полюбляв спостерігати за її гладенькими ніжками, коли вона читає й виразно виставляє їх на стіл ; за її реакцією на його подарунки про які вона навіть і не мріяла , і не думала, що колись отримає; за її бубніння під ніс щодо розкиданих шкарпеток по квартирі . Доводив її до сліз , але сліз щастя. Ревіла нестримно й щиро, коли лікував її пневмонію, коли приніс їй букет найгарніших рожевих півоній , коли грав для неї її улюбленого Шопена , коли грів холодні ніжки й пошепки признавався , як безмежно кохає. Цілував кожну родимку на блідому тілі , кожен вигин , кожен стогін , кожне її « Люблю». Це не коштувало йому мільйонів, він просто хотів зробити цю голубку щасливою. Все просто.
Не розумів друзів, що просто жалілись на своїх дружин . Адже жінку щасливою робить чоловік, який кохає, який цінує, який захоплюється, який слухає , який возвеличує . Жінка – це квітка , яка цвіте лише там, де про неї дбають. І йому стало шкода, що більшість жінок потрапляють до рук грабіжників , які лише зривають пелюстки , топчуться по них і зрештою викидають .
Він посидів з цими дурнями й мовчки пішов до своєї домашньої дівчинки, яка імовірно заснула на підвіконні з книгою, чекаючи на нього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825849
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.02.2019
Коли вони зустрічались , то ,власне ,з того моменту і починали жити. Ці двоє ні від кого не ховались, не тікали , а просто занадто сильно прагнули зберегти їхню невідому планету від чужих очиць. П’ятниця . Вечір. І лише два дні . Його непогана однокімнатна квартирка у єврейському районі міста , де віяло затишною сирістю старих мініатюрних будівель і де чітко було чути усі чвари вуличних котів, чекала їх кожні вихідні.
Під час прогулянки вона міцно тримала його за руки, пестила долоні увесь час, ніби ось-ось доведеться їх комусь віддати. Хоча…таки доведеться. Злякавшись таких думок - враз усміхнулась , стала навпроти нього, накинулась на свого велетня з такою ніжністю, що він подумав , що геть втратила глузд. Таки втратила, бо кохала.
Якось життя так склало помилково пазли, що в реальності їх назвали б злочинцями, але один для одного вони були цілителями . Ввечері кава заповнювала усю атмосферу, залишаючи невидимий бронзовий осад на цій таємній історії, для когось навіть грішній . Не було ніякої палкості, не було рвання на собі одягу, дикості, хтивості, необрежності й бруду… Була неймовірна туга один за одним, були обачні , тремтячі доторки , їхні легені набирали повітря і лише через хвилину видихали його , очі черпали сльози , головним для них була насолода часом та велике бажання його розтягнути.
Він полюбляв дивитися на неї зморену, сонну, щасливу. Одаровував ласкою, якої ніколи собі не дозволяв у зовнішньому світі. Дивувався, що взагалі покохав це юне дівчисько, підпустив до свого глухого , штучного життя, дав розкласти у його сірій душевній в’язниці ці невідомі квіточки, змінити шпалери у світлі кольори, впустити світло … А як же довго забороняв геть про таке собі думати?! Коли вперше її поцілував , то не міг повірити своїм почуттям. Щось увімкнулось, щось зламалось у ньому , кричало : « Вона ж ще така молода…не піддавайся, борись!» . Як виявилось, чим більше пручався, тим сильніше хотів бути з нею.
Вона ж обожнювала відчувати на собі його батьківську турботу. Отой трепет, цю боязкість нашкодити її пташиному тілу. Його спокійність навпаки її заряджала . Очі горіли вогнем, прагнення бути лише його збільшувалось в тисячу разів. Часто , лежачи біля нього, просто присвячувала час душевному зціленню : спокійно, повільно, не поспішаючи , цілувала уста, колючі щоки, досконало рівний ніс, темно-зелені очі, вічно напружене чоло. Чула його радісне дихання, це відновлення душі , коли її пухнасте волосся випадково падало на кохане обличчя. Йому це подобалось. Владні, досвідчені руки легко підіймали мініатюрне тільце й одразу воно опинялось під ним. Під її чоловіком. Руки огортали теплом це неспокійне й непосидюче курча. Знала , що він комплексував через різницю у віці, що давно вона його зацікавила, давно хотів заговорити , але не смів…як сам признався : « Швидко набридну й викинеш мене , як зіпсований магнітофон». На що вона відповіла : « Я шанувальниця ретро стилю, тому змирись з тим, що я тебе кохаю».
Говорили про все , мріяли , не думаючи про майбутнє, зустрічали весняний ранок разом із запашним зеленим чаєм , проводжали сонце променистими цілунками , рахували зорі вночі на веранді, плекали один одного , вчили витривалості, тікали за місто до поля з квітами, несподівані поїздки до моря , до океану , до Верони , до Ватикану , Флоренції. Знав, що марить Італією. Замість колискової перебирав струнами на старій батьківській гітарі. Заколисував свого ангела . Дарував їй крила, вона ж творила для нього рай. Не раз хотіли зірватись й крикнути цьому світові : « Ми любимо один одного, невже не зрозуміло ?!» .Олега захоплювала її простота і величність в одній душі. Особливо любив, коли вона сміялась не як вишукана принцеска , а як щира нестримна дівчинка. Олеся була його маленькою дівчинкою, яку покохав , яку оберігав, яку носив у своєму серці, яку жадав, яку хотів бачити у ролі дружини…
Згадував своє теперішнє становище й знав, що їм виділено лише 8 днів на місяць , 96 – на рік .
Це жертви долі, яку не вибирали , а яка вибрала їх самих. Прив’язані незримими цупкими канатами , оточені гострими , гарячими лезами , обмежені навіть в словах. Зовнішній світ заборонив їм кохати , відчувати , існувати. Надав їм конкретні ролі : йому бути законним чоловіком силіконової дружини, до якої лише відчував огиду , а їй пасербицею жінки , чоловіка якої кохала понад усе…
Чи ризикнуть піти проти небесного фатуму , чи житимуть за правилами життя?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825694
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.02.2019
Я вже в дорозі, бачу промінь сонця,
Він так лоскоче мій кирпатий ніс..
І тягнуся до нього крізь віконце,
а потяг мчить, не чуючи коліс!
Летить щодуху, ріже нашу відстань,
Спів щастя лине із його грудей,
і спів мій чути аж до твого міста..
до серця твого повз чужих людей.
В долоні б'є легкий та дикий вітер,
хапають очі пристрасно цей світ!
Чомусь твої згадались перші квіти
й цілунок , що ховався кілька літ...
Колеса лунко стукотять, щосили..
Тернистий шлях наш довгий, нелегкий.
Згадай той танець під дощем,
мій милий,
той щем у грудях , вечір наш терпкий.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825349
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.02.2019
Привіт,
А може дарма це все? Дарма пишу ці листи.
Слова. Ці думки.
Ці солодко - дурнуваті розповіді, від яких злипається не одне місце,
а - очі. Бігаю за привидом з моєї багатої уяви,
а час пливе, розправивши вільно білосніжні байдужі вітрила.
***
Все одно нема сенсу.
Вже ніщо не має сенсу.
[i][/i][i][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824762
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2019
[i]
Чому деяким людям так важко відпускати щось хороше?
Наприклад, людей, які зробили колись нас щасливими..
Прикро, що страждає від цієї втрати зовсім невинна душа. Хіба ж вона усвідомлює ось цей процес "зникнення"? Ні, ця бідолашка лише живе відчуттями, а не усвідомленням чи наслідками, насолоджується розмовою однодумця (якого так важко зустріти!), намагається зберегти цей вогник в очах, закарбувати час, коли частіше усміхається, ніж плаче...
Хіба ж така душа винна в цій прив'язаності? Хіба винне дитя, що плаче, коли забирають мамину цицю? Або коли забирають улюблену іграшку ? Воно плаче, бо ... розуміє, що без цього йому погано, бо хоче бачити це поряд з собою, бо воно його.
Так і з людською ніжною та крихкою душею..
А знаєш, як щирим та наївним серцям важко прийняти реальність? Такі люди ж одразу починають супитися, бунтувати й обурюватися дурнуватими моралями "досвідчених" людей. Всередині осідає залишок гіркої правди, яка виїдає, мов кислота , шлунок.
Підкрадається думка, що світ зараз такий, цінності інші, деградування в тренді, любов можна вдати, а щирість гарно обіграти. Очі бачать, а серце не хоче прийняти такого дикунства.
Коли зустрічаєш людину, яка не підходить під ці загальноприйняті стандарти, одразу починаєш хапатися, тримати, привласнювати, говорячи між рядками простих повідомлень "мені так поталанило, не щезай, залишся!"...
Любий,
Якби ж я могла стерти ці кляті кордони, нашу відстань звичайною гумкою, взяти карту світу , розірвати її й разом з нею нашу дистанцію...
Я знаю, що мені доведеться багато як і зустріти, так і відпустити рідкісно-розумних, цікавих людей. Також бачити на своєму шляху й токсично-нудотних істот, які лише кидаються огидними й безсенсовими словами. Але моїй душі важко приймати увесь час такі удари. То прив'язуватись, то...забувати. Кожне прощання закінчується розчаруванням і різким, пекучим болем. Так, достатньо вразлива, але я приховую це достатньо добре..тепер ти знаєш правду.
Втомилась, але мене тримає надія, що одного разу в гурті цих зрадників заблукаєш випадково ти. Той, який не піде, а залишиться.
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824430
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2019
[i]Незнайомцю,
Я страшенно боюсь картини, де ти йдеш від мене. Покидаєш свою обіцянку «бути поруч». Боюсь спочатку бути для тебе цікавою, а потім – нудною. Боюсь занадто перебільшити зі своїми почуттями, які кінець кінцем налякають тебе. Понад усе боюсь відчути себе коханою, а потім - непотрібною. Побачити цей незнайомий, чужий погляд, який беземоційно дивитиметься на моє тіло, усмішку, волосся, доторки. Лячно залишитись оголеною та зламаною.. Після усіх моїх довірених секретів, надій, мрій, висповіданих вечорів, розкритих страхів. Коли таке уявляю, то мурахи по тілу не бігають, а лізуть під шкіру й стрибають, немов скажені. Мені здається, що після цього я не захочу більше крил, ніяких. Не захочу неба, сонця й іншого світлого на цій Землі.
Мені страшно від людської безвідповідальності.
Любий, це жахливо усвідомлювати, що сьогодні за тебе віддадуть життя, а завтра – не згадають, хто ти. Не хочу, аби мої листи стали посміховиськом, непотребом, просто словами для тебе…Ти ж просто вб’єш мене цим. Це ж виходить, я йду на власну страту за власним бажанням. Схоже на повільне самогубство. Я то виживу, але листи усі спалю. Не викину, ні. Дивитимусь, як разом з моєю вірою в тебе тлітиме віра у будь-що людське…
Сьогодні мені дуже-дуже боязко…вирішила написати свої переживання тобі.
(певно, так впливає на мене температура :) )
З любов’ю,
Твоя...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824195
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2019
Темінь понуро пробра́лась змарнілими скронями,
Світло нічних ліхтарів вимикається рівно опівночі,
Десь сиджу я й гортаю блідими долонями
Нашу історію, яка все не може закі́нчитись.
Місто туманом вкрило замріяних , зморених,
Та не торкнуло мене , бо сховалась за римами..
Твій силует здавався мені непідкореним.
Часто писала про тебе самотніми зимами.
Кожен рядок виходив з душі , мов на каторгу,
Серце п’яніло від гірко-мигдальних спогадів,
Очі твої знайшла б серед мертвого натовпу,
Лиш не зуміла б стерпіти байдужого погляду.
Тиша мандрує стінами творчого безладу ,
Пальцем торкається серця віршів оголених.
Наша історія свідок страшного занепаду
терпких почуттів, що з'єднали душі знедолених.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824181
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2019
Чуєш, як серце все повільніше й повільніше відбиває ритм мого...напівіснування?
Вчора, гуляючи вечірнім зимовим містом, мені здалося, що я побачила тебе. На мить затамувала подих і ... Нічого. То був не ти. Не твої очі, не твої уста, не твій вогонь в очах.
То була чергова сіра й туманна людина, яку я відпустила поглядом, пішовши далі через міст...
Я вже не сумувала, не розчаровувалась, адже звикла вже зустрічати не тих, не тебе... Думала, що зайва серед цього маскараду, що не зможу змиритися з тим, що щирість не цінується, що слова знецінюються, що любов до тиші може бути причиною насмішок...
Любий, я знаю, що і тобі важко змиритися з цим падлюцьким світом, але знаєш, що нас порятує ? Прагнення робити один одного щасливими...
З любов'ю,
Твоя...[i][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824040
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2019
[i]Любий,
Сьогодні моє місто впало у глибоку журбу. Воно прикрилось темно-синім невидимим плащем, скорилось реаліям зимового панування й тихесенько, скрутившись засіло десь, чекаючи проблиску весни. Багатоповерхові будинки вишукувалися в чітку шеренгу, такі беземоційні, холодні й подекуди байдужі. Солдати, що стоять роками і тримають на собі тисячі людських душ, терплять потужний натиск мільйонних прокльонів, невимовлених секретів, тихих та щирих молитов, величезний струмінь сімейного затишку та тепла – ховають ось це все в німих бетонних, цегляних, панельних тілах. Вночі з’являються вогники, ознаки життя. Якщо зранку, дивлячись на багатоповерхівки, ми не помічаємо в них нічого живого, то вночі – починає вирувати у кожній квартирці окремий світ. Твориться безліч безмовних, інтимних ідилій. Так хотілося б мати нашу, таку солодку ідилію.. Туман наче присипляє і так сонне місто, проявляє усю свою могутність, ховаючи у собі навіть світло ліхтарів. Люди де-не-де повідомляють про свою присутність, видно нечіткі силуети живих істот. Я часто сиджу біля вікна і спостерігаю за життям. Інколи здається, що воно проходить повз мене, лише крилом черкає легку тканину оксамитової блузи. Пливе своєю течією, підбирає усіх охочих приєднатись до цієї незабутньої подорожі, безшумно, але яскраво возвеличує свою красу та значущість у цьому світі.
Як гадаєш, життя колись забере нас у свою подорож? Подарує нам окреме місце для ізоляції від навколишнього світу? Дасть нам насолодитись життям сповна, як це вміємо саме ми? Так хотілося б помовчати з тобою, прихилися десь посеред густого туману й прожити цей токсичний період журби разом із нашим містом…Вдихати поряд один з одним те саме забруднене повітря й видихати його з частинками наших закоханих сердець, зверхньо дивитись на світ, переступати через гнилі душі, тримаючись за руки..
Так хотілося б…
З любов’ю,
Твоя...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823985
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.02.2019
[i]Незнайомцю,
Як часто я приходжу у твої сни? я там щаслива?
Чи у тому невідомому й неконтрольованому світі, ми шукали загублені зорі?
А ти бачив, як промені падали в далекій долині саме на нас, захованих під тінню великого мудрого дуба?
А чи билося твоє серце в конвульсіях, коли ти втрачав на мить мене уві сні? У мене так..
Сон скоріше мені нагадує кімнату найзаповітніших мрій та найчорніших страхів. У тій кімнаті повно різноманітних картин, і всіх їх я майстерно малювала олійними фарбами, але …хтось за мене обирає, яка картина має бути фоном усього мого сну. В тому сні я страшенно боялась втратити тебе з поля зору, не знати, як знайти і як повернути…Це відбувалось досить незвичайним чином.
Відомі мені вже в реальності відчуття беззахисності з’являлись раптово. Бачу дорогу, чую спокійну музику для таких любителів подорожувати, як ми, торкаюсь твоєї руки, яка міцно й владно лежить на ручнику машини, поглядом обіймаю таке зосереджене лице, усміхаюсь, теплий вітер сильно куйовдить моє волосся, і аж раптом з-під ніг зникає рівновага, твоє обличчя зненацька стає нечітким, розмитим, а потім зовсім розсіюється між масками незнайомців – я втрачаю наш рай. Провалююсь до безодні, лечу вниз чорною дірою й кричу на допомогу, закриваю вуха від брудних лайок чужих мені людей…Вони всі тягнуться до мене, руками доторкаються до плечей, голови, рвуть волосся, нігтями дряпають лице… дехто кричить щось у вуха, дехто безумними очима дивиться мені в зіниці та пошепки незрозумілою мовою щось промовляє в мої уста, ніби відтворюючи якесь прокляття. Розриваюсь між сном і реальністю – прокидаюсь. Втратила зв’язок з тобою.
Ось це і є мій кошмар.
Коли засинаю, то дуже хочу нарешті побути хоч десь наодинці з тобою. А то цей світ постійно нам заважає, постійно кричить, що рано ще бачитись, що поживіть поки що один без одного…а я не можу. Віриш, любий не можу жити без тебе безтурботно. Всередині сильна колотнеча почуттів, через які мені кортить купити квиток в будь-яке місто і просто їхати…їхати в очікуванні захопити ті рідні очі, руки, посмішку…Ладна бігти крізь морозний дощ, безжальний крижаний вітер, аби лише перетворити сон на реальність.
Я ненавиджу той факт, що вітер може торкатися тебе, а я - ні. Ненавиджу й думки про твоє перебування з іншим жіночим тілом, про відсутність мене у твоєму житті. Нестерпно розлючена на долю, що не можу бути поряд під час твоїх успіхів, радіти за тебе, з тобою більше, ніж хто-небудь і у випадку невдач мовчки налити тобі смачного чаю й ззаду обійняти знесилені плечі...
Мені дуже шкода. Що єдине місце де ми можемо бачити, відчувати один одного – це сон.. І навіть тут потрібне щастя.Але ти завжди тримай мене міцно біля себе навіть якщо доля забере у нас цей нічний віртуальний чат.
З любов’ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823880
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.02.2019
Не знаю, кому я це пишу..
Можливо, своїй подрузі, можливо, комусь з родичів, а може якомусь незнайомцеві. Хто б ти не був, ти дуже хороший.
Моє повідомлення взагалі не має ніякої мети. Я потребую висповідатись і саме пишучи, мені стає легше, ніби білий папір вбирає в себе усі мої тривоги й переживання, віддаючи мені усю свою чистоту і білизну.
Знаєш, як я почуваюсь саме зараз? Мені самотньо. Це не дивно, скоріше страшно, адже самотність зазвичай призводить до дурних думок й вчинків. Але не хвилюйся, я дівчинка доросла. Єдиний екстремальний вчинок, який я можу зробити зараз – це випити каву на ніч
Сьогодні я зрозуміла, що ніколи не відчувала ніжності до себе. Уявляєш? Дико усвідомлювати те, що до тебе відносяться, як до воїна із залізними обладунками, який не має права ні рюмсати, ні розкидуватись слізьми, ні права для виявлення почуттів… Завжди, коли я хотіла поніжитись, мене відкидали, ніби заразу якусь, ніби непотріб або ще гірше – чуму. І знаєш…чим частіше таке відчуваю, тим рідше хочеться усміхатись.
Часто думаю про те, що мені потрібна така ж дивакувата людина, як і я. Ну і що, що мені тільки 16? Це не забороняє мені думати про таке кожен божий день.
І звичайно ж в одну секунду купа питань, а саме :
чи знайдеться така людина, яка буде захоплюватись мною і кохати мене щиро- прещиро?Яка буде розповідати й ділитись зі мною якимись цікавими, смішними або сумними історіями? Яка буде реготати з моїх дуркуватих жартів?Яка буде готувати зі мною їжу?Яка не тікатиме від дощу, а ловитиме його й любитиме цілувати мене під ним? Яка ніколи не скаже слова, від яких мені буде незручно або неприємно? Яка буде творити мрії зі мною разом? Яка терпітиме мене набундючену й ображену? Яка буде довіряти мені і я їй, розповідати душевні рани й обіймати кожного разу, коли майже на межі від зриву. Яка буде зі мною справжньою і прийме мене таку?
Та чи є така людина?
Занадто багато вимог, занадто мало шансів зустріти його…
Я вважала, що людей використовують лише за гроші. Я помилялась. Вони можуть користуватися твоїм серцем і ти навіть не помітиш цього, доки тобі це не завдасть тобі болю, розчарування і зневіри.
Я завжди старалась бути для людей цікавою, смішною, привітною, відвертою, розуміючою, але усвідомила, що вони не заслуговують навіть і цього. Бо саме віддаючи свою світлу енергію чорній масі, я спустошуюсь і відчуваю, як всередині звучить відлуння мого відчайдушного крику про допомогу.
Ти десь там,
також думаєш про щось,
дивишся на зоряну зимову ніч,
ловиш поглядом німих перехожих..
Такий самий мрійник і романтик, як і я.
Ми ще не зустрілись, але я вірю, що якось ми відчуємо один одного десь поряд, зовсім поряд..
Дякую, що вислухав
На добраніч,
незнайомцю!
***
Моє перше одкровення йому...( Листу вже 4 роки)
Саме з цього розпочалося моє листування з тим, кого ще не знаю, але обов'язково зустріну 🥀
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823357
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.01.2019
[i]Любий,
[u][b]Ніколи не[/b][b][/b][/u] намагайся мене закрити в коробці, ховати від світу, адже я залежу від нього, він саме в мені, зі мною ! Світло, яке він випромінює – це мої ліки жити попри будь-які складнощі, ніжність , яку він мені приносить – це лейкопластир , який прикриває ще зовсім сирі рани. Красу, яку він створив і творить до сьогодні, змушує моє внутрішнє «Я» знову і знову, не зупиняючись творити, любити й радіти. Безпричинні ревнощі і сварки – це не показник любові, це показник тиранії душі.
[u]Я вже була в клітці, тому не дозволю більше знущатись наді мною..
[b][/b][/u]
Якщо ти захочеш, щоб я залежала від тебе, то знай, що цього не буде. Я можу кохати тебе усією душею, можу бути твоєю, захоплюватись тобою, довіряти, турбуватись, хвилюватись, але доти, поки[u] я[b][/b][/u] цього хочу і [u]мені[b][/b][/u] це потрібно. Я не збираюсь робити тебе своїм наркотиком. Чому? Бо, думаю, пам’ятаєш, що трапляється із залежними людьми. Бачив їхні зуби, гнилу шкіру, страшенну ломку і зморені очі…Так-от, це саме відбувається в душі, коли кимось мариш. А я так жити не збираюсь. Занадто себе люблю, водночас віддаючи себе повністю. Парадоксально, знаю.
[b]Ніколи не [u][/u][/b]зв’язуй мені руки. Ти забув, що я дитина свободи? Найбільша помилка людей в цілому – втримати її. Будь зі мною вільний, викинь свою скутість і побігли ловити невловимого вітру, писати разом вірші, поеми, прозу, романи; прибирати в занедбаній маленькій квартирці, готувати смажену картоплю на старій сковорідці, але ж разом! Поїдьмо у невідоме місто і там загубимося, втратимо голову від пристрасті один до одного, отримуючи несамовитий адреналін, враження, почуття піднесення, що це відбувається саме з нами; ти ж бачиш мене таку дитинну й легку, бачиш моє золотаве волосся, мої очі кольору свіжоскошеної трави, бачиш в мені пташку, яка полює за…життям.
[b]Тому прийми ж мене такою! [u][/u][/b]
[b]Ніколи не[u][/u][/b] обіцяй мені. Нічого. Від «… навіки буду з тобою» до «..зроблю тебе щасливою..». Я, хоч і молода, але не дурна. Коли таке обіцяється, автоматично уся правдивість цих слів тріскається на шматки, розвіюється по всьому світу й, наче її не існувало. Гадаєш, що занадто категорична? Можливо, але це моя правда. Єдине, в що я буду вірити, так це у твої владні руки, які вестимуть за собою, які знатимуть ціну своїм словам і діям, які не дозволять усе зіпсувати й покинути мене напризволяще. Я віритиму не красномовним устам, а - стриманим, щирим, ніжним, солодким вигинам губ мого чоловіка. Моя впевненість полягатиме в серйозності намірів, саме в щирості бажань творити наш світ разом..
[b]Ніколи не[u][/u][/b] давай мені надій, бо я повірю…
Бо я чекатиму …Усі мої думки будуть лише покладені на ці сподівання. Я ж тремтітиму, як приречена перед днем страти. Моїй відданості немає меж, моїй щирості скаженого стукоту серця немає виправдання. Так, я давно готова до падіння, до розчарування, до жорсткої реальності, тому і написала тобі декілька своїх «ніколи не..», щоб мої крила на цей випадок вціліли…
[b]Ніколи не…[u][/u][/b]
Хотіла написати «..не кажи «я тебе кохаю», бо не повірю..», але мушу признатись собі, що не вірити у слова я маю право, але не вірити тобі – це злочин проти самої себе..
З любов’ю,
Як завжди твоя…[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823309
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2019
Зиму зжени з тендітних плечей - пелюсток,
не підпускай в її серце холодного вітру.
Бачиш, туга пробралась до самих аж кісток?
Залюби , зацілуй. Прихисти від гнітючого світу.
Словом медовим зціли її злякані очі,
Вона ж бо не винна , що бігають поруч мисливці
й вбивають нещадно трояндові душі дівочі...
І ти не згуби , а кохай свою квітку-дівицю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823146
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.01.2019
[i]Любий,
слова, які не в змозі ще сказати один одному - ми обов'язково скажемо..
Сидячи у своїй реальності, похиливши душу донизу, думаєш про...щось світле. Те, чого в тебе поки що нема, але скоро буде. Набридла сіра буденність, безликі люди, які щоразу щось бурмочуть на не нашій мові, типу "фешн", типу трендове..називають те, що мало б бути прихованим, особливим, інтимним, брутальною лексикою. Гадаєш, що люди все псують, усе присвоюють собі, усе спотворюють до невпізнаваності…зневажаєш цей сучасний світ, як і я, бо згнилого тут більше, аніж справжнього. Взагалі не розумію, як можна заплямувати слова, які належать до найвищого рівня святості, чуттєвості, недоторканості.
деякі слова є для мене архангельськими..
такі слова бояться надмірної уваги великої кількості людей, вони тремтять як тільки їх вимовляють занадто голосно, і вони стають такими незначними, легковажними, коли їх кажуть просто, аби сказати...
Ці слова люблять тишу, коли лиш чути стукіт двох сердець, коли нема потреби їх озвучувати, бо вони кричать зсередини.Вони такі невпевнені й водночас серйозні.
Особисто я дуже боюсь їх вимовляти, боюсь викривати їхню присутність, не хочу, аби стіни побачили їхню невинність. Я оберігаю їх і водночас несамовито потребую сказати тобі прямо в уста, цілуючи їх, закарбовуючи навіки. Кусати б поглядом твою суворість і бачити, що мої слова осідають у твоїй душі, вони розстелилися б по всьому тілу і контрольованість, що була в тобі – розвіялась би, бо мої щирі, теплі слова знищили її вщент.
Незнайомцю, колись ми зустрінемось і мовчи поглянемо один на одного. Мовчки для інших. Насправді ж що мій, що твій погляд кричатиме про несамовиту тугу, про вовче виття, яке супроводжувало нас щоразу, коли дивились на місяць і думали один про одного; погляд пектиме й окрилятиме, але зовні все буде тихо-тихо. Ніби ми просто випадкові перехожі..
З любов'ю,
Твоя...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822969
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.01.2019
[i]Зима вночі завжди стає більш суворішою, ніж зранку або вдень. Ніч - це час , коли всі зорі наставляють свої вуха і слухають молитви знедолених, розчарованих, зневірених людей. Саме в цей момент чомусь хочеться сподіватися в те, що хтось зверху тебе почує,вислухає, дасть пораду...Чомусь хочеться відкриватись цим давно мертвим зорям, світло яких доходить аж по сей день. Чомусь хочеться промовляти тихо-тихо до місяця свої секрети...
Вона ніколи не дозволяла собі бути слабкою. Завжди , коли плечі легенько опускались, нагадувала собі: " Не в цьому житті, не смій". Вдивлялась в перехожих через вікно, на ліхтарі, які випромінюють радість, незалежно від погоди, настрою, проблем. Вони просто світяться і де-не-де перешіптуючись з такими , як самі.
Вона хотіла вірити, що те, що все що зараз відбувається в її житті - це лише тимчасово. Що це нормально, що це ніщо інше , як чергове випробовування долі і його потрібно пройти з високо піднятою головою...Не розуміла, чому тримає цю каву в руках і чому стоїть, чому живе, чому дихає, чому вона все ще рухається...Ритм серцебиття поволі ставав тихішим, спокійнішим, зажатішим. Сковані рухи не давали почуттям безнадійності вилізти назовні.
Була , немов генерал, добре контролюючий своє тіло, але лиш дійшовши до ліжка, сльози , немов визволені люди з кріпатцтва , стікали вільно по щоках.
Є сльози , на які неможливо дивитися . Вони беземоційні, награно істеричні , на присмак гидотні, звідкись викопані, бо ледве-ледве виступають з краєчків очей.
Є сльози, які перехоплюють дух . Гіркі, сповнені величезного удару , вистражденні, змучені, обурені через неспрведливість життя, через байдужість долі. Такі сльози щирі та кричущі . Які бурхливо виливаються з очей і також раптово зупиняються.
А є сльози...мовчазні, тихі, боязкі, невинні , тремтячі сльози. Їх найважче тримати у собі, бо за цими сльозьми ховається щось до болю колюче, те що ріже зсередини і спричиняє крововилив у самій душі, те , що змушує серце битись рідше, а зжимати комок все дужче. Ці сльози викликають несамовиту нудоту, яка супроводжує тебе кожну секунду...такі сльози вдаряють у мозок, через що той просто б'ється в конвульсіях.
Це сльози найстрашніші і водночас найсильніші, бо вони терплячі...
Долинає гучна музика з квартири сусідів. Хотіла б також розважитись просто з купою людей, посміятись без ніяких внутрішніх бар'єрів, побути такою як всі нормальні люди..але вже не буде такою. Не бачить сенсу у спілкуванні зіпсованих людей, з якими і поговорити немає про що..Спогади заполонили її повністю, груди здригаються від легкого повіювання холоду з ущелинки віконця. Морозець і торкнувся її душі, така худенька, така..маленька , така слабка зараз.
" Ненавиджу...ненавиджу за те, що ти зі мною зробила, - такі думки вибивались відважно з її уст. Ці думки давно сидять в бійцівський рукавичках і намагаються виграти кожен ринг, аби бути вимовленими. Не розуміли, чому ця вперта дівчина просто не викричить їх у тишу. Тиша одазу поглине це в себе і нікому не розкаже про ті муки, які зараз її катують., - ..я до щему у грудях ненавиджу тебе, всім серцем ненавиджу , що через тебе мушу ставати такою....черствою.." Дівчина сідає на підвіконня і дивиться на самотній місяць.
"..такою холодною до інших, але водночас ...такою наївною, нетерплячою, недовірливою, але до біса щирою в глибині душі ! Ненавиджу тебе, бо я страждаю через тебе! Бо я мушу боротись кожного дня за своє життя, триматись за поручень власної ж підтримки, що так по-дитячому вдиляюсь в перехожих намагаючись відшукати когось, хто б просто мене замінив тебе, хто б дав мені ту любов, ту ніжність на яку я заслуговую і яку я так і не отримала від тебе! " , - тихі, невпевненні сльози ллються водограєм додолу. Вона не боїться визнати, що її рани зараз кровоточать, не боїться...бо хіба сильні можуть боятись?
"Я зневажаю тебе , ти- просто створіння , яке існує. Ти просто жінка, яка блукає життям, яка нічого не принесла хорошого , яка викинула зі словами " сама справишся", " я тобі нічого не повинна" . Ти для мене просто об'єкт , просто ніхто, і мені просто хочеться одного разу прокинутись і невідчувати цього ганебного стану, цієї нудоти..., - дівчина обійняла свої ніжки, схилилась тендітними плечима на них і дивлась в нікуди. Просто дивилась, просто мовчала. Думки хочуть вискочити, пролізти з вологих від сліз губ, але...не можуть. Тримається.
" Не розумію, чому саме я , чому саме мене терзає оце відчуття самотності та непотрібності. Чому ти не сказала мені, що на мене таке чекає? Чому не підготувала мене до такого стану в якому я зараз? Чому сміливо не призналась , раніше не сказала в очі " Ти мені не потрібна", чому щоночі я повинна була тримати на собі твій зневажливий погляд, твоє байдуже відношення і чути це бридке , сухе "Привіт", вважаючи, що певно так потрібно... Чому ? Чому я зараз маю стояти посеред купи людей, триматися на двох ногах і думати " як це б вижити...". чому ти не попередила , що навіть материнська любов не вічна..?!!!! - стриманні сльози , не соромлячись єднаються з тишею та одкровенністю її намірів вислухати. Тіло скуйовжилось в клубок , наче поряд десь небезпека, але направді це потребність заспокоїти ж саму себе..
" ...усе своє життя ні краплі ніжності, ні краплі турботи , любові, ні каплі...Так, досить! - брови похмуро створили образ незадоволення і контролю над собою, - мені просто треба вистояти.. - сказала нарешті вона вголос, ледь чутно, - ...просто жити , просто триматися, просто посміхатись, прийняти той факт, що ні її , ні його не було в твоєму житті і все..".
Тиша трохи сумно зітхнула, огорнула дівчину теплими обіймами , витерла пекучі сльози..
Пролунали її думки на волю : " Терпіння завжди винагороджується. Ти терпи. Одного разу хтось - таки зробить тебе щасливою..." , - пальцем провела по вікну , щось малюючи , - ...думала, що робиш мене слабкою? Ні. Ти робиш мене неперможною, і останній твій чужий мені погляд і останні твої необгрунтовані слова " ти жорстока, ти..безсердечна.." , лише підтверджують, що я здатна любити набагто сильніше, ніж ти собі можеш уявити..але не тебе, да пробачить мене Бог", - опустила голову легенько наколінця.
Відвертість , яку дозволила собі , бальзамом пролилось по горючій лавині ран. Як довго вона цього собі не дозволяла, як довго тікала від цього і от відкрилась. Таких терапій має бути багато, бо навіть ззовні сильна людина, ламається одразу, як тільки її застає ворог з минулого. Дівчина знала , що думки будуть змінюватись, що згодом вона навіть згадуватиме з полегшенням, але зараз...
Голова бідкаючись, намагалась стримати цей невгамовний стукіт крові. Махнатий сніг набирав обертів і через лічені хвилини заховав гарні іномарки своїм кожушком, одягнув файні шляпки на ліхтарики, а голі дерева нарядив у білі шалики. Ніч все жила своїм життям, бігаючи під пухнастими сніжинками, розкидала зорі в хаосному порядку і з ніжною зухвалістю вихвалялась візерунками, які вони висвітлювали.[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822687
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.01.2019
[i]Кожна моя посмішка - це кожна твоя спроба піднести мене до найвищого блаженства - раю.
Кожна крапля мого солодко-солоного соку виступає
завдяки тобі, твоїх цілунків, твого одкровення, твого бажання..
Кожний мій рядок - це лише результат саме твого прагнення любити мене, "володіти" мною у всіх значеннях цього дієслова.
Кожен твій погляд випалює усе те болюче, які завдали мені ті погані люди, втираючи мене в багнюку...
Кожна твоя емоція викарбовується на моєму тілі, творить історію нашого з тобою єднання..
Кожна твоя підтримка, розуміння - це моє нестримне здивування, що хтось про мене турбується...
Кожна моя забаганка (хочу обіймів!) - це ще один прояв такої незнаної мені ніжності..
Кожне твоє чоловіче сковане любляче слово - це твоя боротьба з собою, і моє відчуття важливості для тебе.
саме мої легені переповнені лише твоїм іменем
саме моє ім'я найчастіше сидить на твоїх устах...
Тіло, яке зараз перед тобою,
воно твоє і лише твоє. Будуй, ламай, люби, цілуй!
Увесь мій Всесвіт перед твоїми ногами, як ти зараз переді мною. Сльози мого щастя ти побачиш після нашого сплетіння душ. Так! Саме душ!
Грай на мені, як Вівальді на скрипці,
як Людовіко на фортепіано,
як Пікассо на своїх картинах..живи мною, як Данте Беатріче,
як Маяковський Тетяною Яковлевою,
як Еріх Марія Ремарк Марлет Дітріх!
Кожен твій доторк рівняється доторкові землі блискавкою.
Кожен раз, почувши твій медово-малиново-м'ятний голос, моя душа скручується у величезний клубок з найсвітлішими почуттями...який готовий котитися у твої руки.
Кожне твоя занурення в мої зелені очі - це раптове переродження мене, з новими відчуттями, з повною відсутністю сумнівів, з купою незрозумілих мені бажань..
Ось що здатні робити відчуття з простою смертною людиною -
зруйнувати, піднести, оголити, розтрощити на маленькі-маленькі пазлики, воскресити, втопити, врятувати - і вбити.
Уяви скільки людина здатна кохати й наскільки сильно...
У нас так мало часу і парадоксально таке велике життя, яке ще потрібно буде прожити...
Любий,
Якось ти запитаєш мене : "Чому ти покохала саме мене?".
Звичайно ж за сценарієм я маю посміхнутись, сказати типу : "бо ти не такий, як всі..бла-бла-бла", інші банальні фрази з фільмів або закоханих підлітків, але цього не буде.
Я посміхнусь, але очима, та зі щіпкою ніжності в голосі скажу : "бо саме ти подарував мені інший Всесвіт".
Не знаю, чим закінчиться ця розмова.
Можливо я й далі лежатиму, на твоєму плечі, пальчиками вимальовувати якісь невидимі візерунки на твоїх грудях, а можливо я огорну тебе своїми дитячо-дівочо-нужденними обіймами, але точно впевнена - я буду щаслива.
Щаслива з тобою у нашому Всесвіті..
З любов'ю,
Твоя ...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822641
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2019
[i]
Любий,
цей лист буде моєю підтримкою, буде моєю присутністю у твоєму серці, буде великим проявом чистої любові до тебе..у мене немає обмежень щодо внутрішніх почуттів, лише єдине бажання - у моменти відчаю бути поряд.
Не впевнена, що ти взагалі це колись прочитаєш, але...хочу, щоб ти відчув мою присутність ось зараз, з тобою.
Беззвучно прихиляюсь до тебе ззаду, відчуваючи приємний запах такого рідного тіла. Годинник говорить про пізню пору, а я побачила тебе такого самотнього у темній кімнаті, серед купи паперів, книг та інших, на цей момент, несуттєвих речей. Опустивши напружені плечі, дозволяєш ніжно охоплювати їх моїми тендітними легкими руками. Притискаюсь до тебе міцніше, забираючи увесь твій смуток, забираючи такий тихий плач, ніби з вигляду льодяної душі.
Знаю, що часом тобі буває дуже боляче, інколи зрадливі думки підкошують цю холодну самовпевненість незламного чоловіка, а тобто тебе.
Не закривайся і не бійся на мить стати не залізною горою, а звичайним смертним, який хоче простого розуміння. Проводжу холодними (як завжди) пальчиками по тоненьких устах, які посміхаються лише поряд зі мною. Місячне сяйво, ніби заставши нас зненацька, вивело наше тихе одкровення з тобою, на всезоряне споглядання.
Але ти не ховайся , любий, ми тут одні, і я з тобою, і розділю усі твої душевні мордування, візьму на себе тягар твого неспокою. Будемо разом це витримувати, але я ніколи не дозволю тобі бути тет-а-тет з собою у такому стані...
Очі, що сповнені тривалого самоконтролю, заблищать під прожектором місяця - і, повір, в такий момент я покохаю тебе ще дужче, ще міцніше загорну в обійми й солодко цілуватиму струмочки невидимого одкровення, які стікатимуть з вигляду колючих, але щирих очей.
Знаю, що ти ніколи не дозволиш собі ось так розклеюватись, та ще й перед дівчиною..Але ніколи, ніколи не закопуй цих почуттів. разом все здолати набагато легше. Ти завжди прагнеш захистити мене від подібного, то чому ж я не маю права захистити тебе? Дозволь стати частиною тебе, стати твоєю опорою, яка у моменти слабкості завжди підбіжить, підійме, зрозуміє...
Хотіла б я, щоб ти відчув усю мою ніжність та надмірну чуттєвість, яку я виливаю у цих листах, на собі. Щоб твій змарнілий погляд від важкої роботи якось знайшов раптово ці слова у момент глибокої туги, розчарування, щоб цей лист хоч трішечки зняв твою напругу, додав духовної сили стояти й боротись з цим світом далі. Хочеться, щоб ти виділяв очима кожне слово й уявляв, як я це промовляю блідо-рожевими устами, як жовто-синіми очима заспокоюю і, так занепокоєне серце, як притуляюсь щічками до твого лиця й пошепки творю спокій, не боячись розкриття нашої інтимної сповіді перед тишею.
Я докладатиму усіх зусиль, щоб стати для тебе підтримкою..
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822339
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 22.01.2019
[i]Руки...мені здається я на все життя покохаю твої руки.
Знаєш, якими я їх собі уявляю?
Трохи більші за мої, щоб мої маленькі долоньки відчували себе, мов в будиночку; уявляю їх з виразно видніючими венами, це не моя слабкість, але мрію пальчиками проводити по них аж до твого серця; терплячими, так, саме терплячими, які огортатимуть моє худеньке тільце під час несамовитого плачу ; пристрасними, інколи тваринними, коли аж край як хочеш володіти мною усю ніч, все життя; відвертими, які тягнутимуться до моїх щічок, волосся, скронь без будь-якої причини, бо хочеться;
і найголовніше - моїми..вони дихатимуть мною, живитимуться хронічною божевільністю, невинністю, потрібністю.
Не хочу випивати з тебе всі соки, хочу подарувати своє тепло, хочу поділитись, ощасливити, дати відчуття волі від кайданів вічної самотності.
Чому руки? Бо..вони нагадують щит за який можна сховатись й перезимувати страшний льодовиковий період, безжальні бурі та жорстокий тиск не таких, як ми.
Ми з тобою схожі тим, що до безмежності любимо тишу, обряд творення ідилії; також до чортиків боїмося деградації душі, але ти завжди менше мене боїшся. Іноді таке відчуття, ніби тебе ніщо не лякає ( але це придає мені впевненість у завтрашньому дні) ; чим ще схожі...хм..старомодні, хоча і не старі :), любимо джаз, зарубіжні фільми 90-х, прогулянки з нотками шаленства двох романтиків; не знаю як ти, але хотіла б одного разу провести декілька днів в якомусь маленькому італійському містечку, обожнюю архітектуру, а також гарячу італійську мову. Мрію колись нею заговорити.
Подібні один до одного, але водночас такі різні. Ти у своєму світі, а я - у своєму, але разом створюємо масштабну планету, в якій живемо двоє реалістів - романтиків.
Ти гадаєш, що ми вищі за простих , земних людей ( без ніякої самовпевненості), що ми підкоримо будь-які вершини разом, що наша сила у вірі в нашу спільну мету...
Хочу щось залиши по собі, для тебе. Хочу стати для тебе єдиною, не особливою, ні, а от саме єдиною, хто знав би тебе оголено-відвертим, хоч з вигляду такий холодно-серйозний.
Хоч доля не надто прихильна до мене, але я все ж вірю, що якось вона подарує мені тебе.
Гадаєш, що одуріла? Гадаєш, що варто писати не про таке ... прямодушне, щиросердне?
Можливо. Та відчуваю, що це моє, що йду повільно в правильному напрямку. Ніхто ніколи не зможе мені заборонити писати, а тобто створювати собі щастя.
Виточувати собі крила, малювати любов до слова. В моїх словах немає нічого мудрого чи філософського, немає настанов, порад, а також зарозумілих слів про життя. В них лише серце, моє живе серце..
Відчуваєш його?..
...приклади до нього свої руки..зігрій...
З любов'ю,
Твоя..[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822010
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2019
Що може бути краще за відчуття свободи?
І я не про статус "нема хлопця/ неодружена".
Це взагалі, як на мене, несуттєва річ...
А усвідомлення того, що цей світ живе в тобі , він і є ти ,
що попереду стільки незвершеного, стільки незвіданого,
стільки непідкореного.. Повна готовність бігти назустріч
усім випробовуванням, аби тільки стати сильнішою..
Ось це розуміння своєї сили , своїх можливостей, усієї величі ,
яка десь там всередині не ховається, а формується, чекає свого
виходу.
Це впевнена віра у себе , незважаючи на "гарчання" оточуючих ;
відсутність самоклювання за свою справжність, щирість ,
повна байдужість до того, хто і що подумає.
Свобода , гадаю, це звільнення від сумнівів , від минулого й
від думок про майбутнє; це ізолювання себе від стереотипів,
рожево - фіолетових очків й повна зосередженість на своєму
задоволенні, на своєму щасті,на своїй меті;
Велика мужність робити те, що вмієш і любиш , навіть якщо
виходить сиро, криво, банально, недосконало; дивитися в очі
зухвалості та ні на мить не зупинятися ; розуміти свою цінність
і берегти себе справжнього попри тиск фальшивості.
Вміти бути вільним - це також велика майстерність, сподіваюсь колись відчути це сповна.. [i][/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821947
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.01.2019
[i]Уяви наш танець..
https://www.youtube.com/watch?v=8bw5h-WPYBQ
(зараз увімкну музику під яку я пишу цей текст)
цей танець не тільки тіл, а й душ, як в повільному ритмі вони торкаються усіма ниточками один одного, зв'язують, творять вузлики спорідненості. Так, банальщина та бульварщина для когось,
та для мене...ідилія.
Ти завжди дивуватимешся моїй чуттєвості, сентиментальності, такій дитячій наївності...і твій зазвичай холодний, стриманий чоловічий погляд охоплюватиме мене всією любов'ю на яку ти тільки здатен. Твоя сурова ніжність лише підкреслює твій такий діловий стан, а я ж то бачу твої очі, твоє бажання ..не сховаєшся, не закопаєш правди..я ж відчуваю той трепет, як тільки я устами доторкаюсь до шиї, а потім на носочках дотягуюсь до кутиків твоїх губ. Посміхнешся, здригнешся, заплющиш очі, бо...я занадто глибоко засіла у твоєму серці.
Уся ця сірість, суровість зникатиме з обличчя, як тільки ти бачитимеш мій теплий погляд й трішки відкриті плечі.
Ця буденність, нудний світ тебе виснажуватиме, але моя присутність тебе заражатиме, окрилятиме..
Усі тривоги, біль, провина за щось несуттєве, уся та ноша, яка тебе топче вниз розвіюватиметься, бо є я, і є моє розуміння. Є я і наш танець...
Знаєш, чому ти не зможеш мене образити? Не через жалість або страх...ні, ти просто зрозумієш, що такої сміливої відкритості, відважності до викриття власної слабкості, оголеності, справжності не зустрінеш більше..
Я знаю ціну власним почуттям, а також наслідкам надмірної віри в когось.
І я вірю тобі...
Слухай музику...тримай свої руки в мене на талії, а я буду тримати свої у тебе на плечах...
...обожнюю тишу. Ціную її та намагаюсь насолодитись нею, як тільки випадає така можливість. В тиші пишу тобі своє одкровення, свої мрії, бажання, пристрасті, своє захоплення, в тиші твориться саме цей лист.
Колись у нас буде шанс по-справжньому це пізнати, а поки що лише мої відчайдушні слова.
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821938
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.01.2019
[i]Відчайдушно потребую твої надійно-кремезні плечі...
Це не значить, що я живу лиш уявленнями про того самого "Незнайомця". Ні. Ні в якому разі я не марную свій час на пусті думки. Я лише знаю, що ти є. Цього мені достатньо. Достатньо відчувати тебе десь поряд і зовсім близько у часовому просторі. Гадаю, вдивляючись у невідомих в якійсь дешевій кав'ярні, попиваючи найсмачніший у місті гарячий шоколад, ти також це відчуваєш.
Тримаю усі свої переживання у собі, щоб потім похилити свою голову на твої широкі плечі й просто мовчки передати усю важкість в душі. Ти неодмінно мене зрозумієш, бо ...це ж ти. Так не вистачає твого розуміючого погляду, такого рівного впевненого дихання , цих великих теплих й на відчуття шорстких рук...Мені б просто твого впевненого розуміння - і все, я була б щаслива.
Так багато людей , які просто замість очей, мають штори кольором їхньої райдужної оболонки ока, які дивляться, але не бачать , не розуміють, не мають такої ніби неземної можливості - розуміти.
І...я від цього втомилась, як і ти, певно..
Хочу , щоб ти знав - я не живу тобою, я не живу майбутнім. Коли пишу , то думаю про тебе, коли засинаю, то уявляю твої заспокійливі обійми - моє снодійне. Я живу життям, вимикаю уяву. Час спливає і мені потрібно жити теперішнім. Люди часто маскуються за світом лайків, популярності, за порталом нереальності, замість того, аби жити живим, жити справжнім і жити сьогоденням. Я можу вічність говорити про дурість сучасного суспільства . Я ж також грішу- бо я і є сучасне суспільство, яке зловживає безлімітним інтернетом. Та чомусь мені здається, що я народилась не в той час і не в тому місці. Таке відчуття, що мене одну вивертає від цієї мобільної залежності, від деградаціїї молодого розуму, від маштабності кількості душ "made in China " .. боже, взагалі багато причин цього " вивертання", одна з яких - люди.
І от ти зі мною щоразу , коли випадаю з реальності й думками малюю тебе, лежачи на дивані, заплющивши очі, тішучись рідкісним спокоєм в своїй підсвідомості..І одразу так стає тихо...легко..затишно...
Банальні слова випливають , але, колись хотіла б подякувати тобі за щастя, за цю піднесеність всередині. яку ти даруєш своїми доторками, своїм бажанням володіти мною, бути твоєю, необхідністю ділитись чимось сокровеним і таким ... незвіданим для решти земних людей.
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821872
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.01.2019
[i]Трощи! Ламай! Знищуй вщент мої кордони,
Я відкрита до будь-яких тортур, катувань.
Злічи , хапай, зацілуй сухі від морозу долоні.
Бери! Вкради! Зроби своєю ,без коливань...
Малюй мене на серветці після випитої чашки кави,
Ріж навпіл, надихайся моєю святою покорою
Бачиш, твоя! Випивай не скупими ковтками,
Не зважай. Я лиш на вигляд здаюся хворою..
Пензлем проводь по сніжно-невинним стегнам.
Знаю ненавидиш , бо змушую тебе жити,
Ненавидь мене, але я ж тобі така кревна..
Така люба .. Не бійся заміцно мене любити...
Ніжно - ніжно торкайся волосся, шукай у них істину,
Запам'ятай молочно-небесний смак мого тіла,
Не смій лікувати душу мою розхристану,
таку налякану, таку змарнілу , таку несмілу...
Я скорюсь , лиш покажи мені рай за пеклом,
покажи мені щастя, а також поле тюльпанів.
Забери, відвези від страждання дуже далеко,
Я скорюсь , та не сковуй мене в золотаві кайдани..[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821760
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2019
Все без змін,
і без голосу
й серцебиття,
Тиша тиші співає своє одкровення,
закупорити глибоко тихе виття,
щоб зірватись, зрівнятись , сягнути спасення.
Все без жертв,
і без драм,
і без сліз.
Лише крапка.
Мертво - намертво стало в пустій квартирі ,
стоїть уже місяць твоя філіжанка
без кави, розмов й зізнань типу щирих.
Все без крику,
без болю,
без рим,
без Лю...
Наші вірші , мабуть, добігають фінішу.
Ти десь там , я десь тут,
й відчайдушне "Люблю.."
колись-то зробило б мене
щасливішою.....
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820344
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.01.2019
[i]Незнайомцю,
раніше, коли я була маленька, то прикрашання ялинки було цілим сімейним ритуалом. Мама завжди мене вчила розвішувати іграшки правильно, а не все на один бік (як я це робила). А ще, маючи шило в одному місці, я завжди бігала навколо цієї ялинки, щось видивлялася, говорила мамі під руку, яка творить новорічну лялечку-колючку. Найбільше я полюбляла вішати на верх червону зірочку, вона була блискуча-блискуча і саме в ній, особисто для мене, полягала вся магія свят: Нового року та Різдва.
Але час проходить і традиції змінюються, або взагалі зникають. У мене вони зникли.
Так, іноді сумую за цим часом дитячого захоплення, очікування чуда. Сумую за сімейним теплим колом, затишними посиденьками, що вирує атмосферою любові та щастя. І лише одне бажання - не зіпсувати ось ці фрагменти з дитинства теперішнім станом відчаю та тугою за минулим..
Нічого вже немає. Ні сім'ї, ні дива, ні ялинки..
Любий, ти мені потрібен сьогодні як ніколи.
Потрібні твої обійми, твоє таке затишне, тямовите мовчання, оте чоловіче плече, яке вбирало б моє тимчасове ридання..потрібна твоя присутність ось тут, зараз, в цю секунду. Не потрібна жалість, а от саме розуміння мого становища, моїх почуттів. Хочеться саме у твоїх очах прочитати "кохана, я з тобою і завтра буду з тобою, і разом ми це переживемо".
" Моя мила, я нікуди від тебе не дінусь, мене не лякають твої сльози, не лякають твої проблеми, не лякають ці труднощі, бо це все тимчасове, бо ти моя і я тебе кохаю". Хтось може вважати це повною чортівнею, ванільним клейким набором слів, нереальними словами неадекватної дівчини, яка гадає, що таке буває в реальності... але...
Боже, я б душу продала чортові, аби почути це просто зараз через телефон, або просто наживо...
Я ненавиджу бути такою слабкою, якою я є зараз. Ненавиджу це відчуття - потреба когось, бо довгий час запевняю себе, що мені ніхто не потрібен, що у мене є я і цього достатньо, що гаряча кава на ніч набагато краще рідних обіймів ззаду...що показувати свою душу в листах набагато краще, аніж комусь в реальності, що я незалежна, сильна, що я не самотня, а просто не потребую нікого поруч.
Так набридло себе обманювати...заспокоювати...
Пообіцяй, що колись ми обов'язково будемо наряджати разом ялинку, що купимо найгарніші прикраси , іграшки, дощики і РАЗОМ будемо творити новорічну ідилію. Я так хочу її повернути, але вже у своєму світі, у своєму реальному житті. Не хочу згадувати лише дитинство...хочу творити ялинкове чудо з тобою.
З любов'ю,
Твоя...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819845
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.01.2019
[i]Сьогодні я вирішила порушити правило Стівена Кінга, який казав, що справжній письменник має мати дві чернетки, де записуватиме свої думки для подальшого опублікування. Вирішила писати так, як є. Чесно, без фальші, без мільярдного переписування.
Незнайомцю,
через декілька годин ми з тобою побачимо по телевізору чергове привітання президента, а потім бій курантів, під який ми з тобою будемо загадувати бажання...усе типово й не цікаво.
цього року Новий рік для мене не пахне чудом і чимось святковим. В цей раз я хочу закутатись в теплий плед і так заснути...але побачити поряд з собою тебе.
Тебе, який буде посміхатись наймилішою посмішкою і пальцями перебирати моє ламке волосся, а потім гладити сухі від морозу щічки. І я прокинусь від відчуття чогось рідного, а тобто від тебе.
Нехай цей рік буде саме нашим, нехай оті слова, які були написані у листах здійсняться, нехай твої очі зловлять мене у натовпі й ніколи не відпускають.
Хоч цьогоріч в чудо я мало вірю, але маленька частинка мого наївного серця сподівається на щось чарівне.
Любий,
загадаймо однакове бажання..
я про тебе, а ти про мене)
Домовились?
Тоді до зустрічі в наступному році
З любов'ю,
Твоя.../i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819710
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2018
крок вперед - і я заручниця в твоїй павутині
безсоромних думок
й оманливих почуттів
налякана .
сиджу в запилюженій комірчині
я на грані , на волосині , на лезові двох світів.
крок назад - і втрачаю зв'язок з реальністю
а тобто - з тобою,
сутенером нічних видінь.
заполонив , спалив своєю безжальністю
й не чути той рев , той плач моїх голосінь.
крок убік - і впаду на руки святому дияволу,
який то рятує, то нищить зотлілу душу мою,
сповідаюсь тобі і живу за твоїми лиш правилами.
й таке відчуття , ніби поряд зі смертю стою...
крок у...вись
- а таке взагалі існує?
Існує хоч метр квадратний , де тебе немає?
Я тікаю від того, хто справжню "мене" мордує,
я тікаю чи йду, але більше тебе не знаю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819605
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.12.2018
Якщо життя без мене, то для тебе мука,
То певно розумієш, що слово - це лиш пил.
Якщо я так потрібна, якщо важка розлука,
То певне розумієш , що треба купа сил..,
аби довести щирість , бажання підкоряти,
Звертати Еверести моїх жіночих примх,
Не прошу купувати мішками діаманти,
Зі мною усе просто -
це ж не бійцівський ринг.
Якщо тебе щоночі тривожить зле безсоння
Й смарагдовий мій погляд терзає у душі,
То краще подзвони або ж зігрій в долонях,
Для мене не достатньо " як справи?" в мережі.
Якщо я так потрібна, якщо ти так сумуєш,
То певно розумієш, що я чекаю дій.
Гадаю, ти десь чув , що той, хто не цінує,
Лишається в багнюці насправджених надій[/i].
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819372
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.12.2018
кожного разу ,прийшовши до мого дому,
скидаєш весь смуток , а також маску чужого
цілуєш сухі від морозу рожеві губи
і піддаєшся в цей вечір душевній згубі.
кожного разу, торкаючись мого тіла,
небо малюєш, і крила, щоб вгору злетіла
вправно, майстерно пишеш на грудях ноти.
пошепки твориш ідилію.
Я - не проти.
кожного разу, ховаючи ніч від світанку
хочеш забути, що я лиш для тебе
.. коханка
кава на двох, пошук відради скінчився
маленький клубочок надії униз покотився
кожного разу, виходячи з мого дому
сльози цілуєш, вдягаєш маску чужого.
тіло пече від кохання
(а може від зради).
зірка упала -
й за нею струмок зорепаду...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2018
[i]Незнайомцю,
хоч сьогодні огидно-сніжна погода, але пишучи тобі цей лист, все здається не таким вже й поганим. Намагалась часто тобі писати у свій паперовий щоденник, та згодом моїм найближчим соратником став електронний помічничок)
Зима вирішила накивати п'ятами, зневіривши нас чарівною новорічною казкою. Я так і знала, що вона має хитрющий план, забрати у свої володіння половину листопада, а потім в середині грудня показати всім мрійникам морозного язика - і поплентатись геть!
В такі мерзенні дні, хочеться тебе поряд. Особливо не вистачає джазових вечорів із келихом вина в руках. Стояти навпроти тебе і максимально жіночно танцювати під ритм музики, скидаючи з себе лишні речі. Замріялась щось..так? Але , впевнена , що ти , десь там, на іншій півкулі Землі, а може, в сусідньому районі мого міста, також думаєш про це...про душевно-інтимні вечори разом. Мої зелені очі кричали б про щастя моїх динозавриків у животі , а посмішка на обличчі була б доказом мого кохання до тебе.
Сподіваюсь, Доля нам подарує час для таких відвертостей . Як гадаєш?
З любов'ю,
Твоя...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817075
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018
[i]Незнайомцю,
здається, що саме цими непрочитаними листами, я створюю маленьку історію недолюбові. В'яжу стежку до нашого з тобою щастя, спільного раю...Кожен лист - сходинка вверх до тебе і я вже загубилась у поверхах. Не знаю, чи то на 5, чи то на 10...а скільки тих ще поверхів? Один Бог знає і то, напевне й сам забув усе.
Та часом , дивлюсь на ці листи, і так хочеться все до чорта спалити, знищити, забути. Проклинаю себе, що написала тобі в один із самотніх вечорів, проклинаю своє бажання писати. Вважаю це не тільки бальзамом душі, але й потужним прокляттям, яке змушує людей (письменників, поетів) виливати все на поверхню і казати : "Дивіться на мене справжнього, голого!" Рими, проза, синоніми, метафори - різновид наркотиків, якими твориш ілюзію життя, яку тобі хочеться бачити, або ділишся вистражданими куточками своєї душі, аби масово поширити свій біль ...
В думках лиш одне : "Тупа дівчача казка, якій нема кінця і краю. Яка безглузда ідея писати людині, якої по суті може й не існувати". Любий, людям властиво сумніватись у своїх словах, думках, у своїй вірі, от і я засумнівалась ..ти ж мене пробачиш?
З любов'ю,
Твоя ...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816943
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2018
[i]Незнайомцю,
Навчання висмоктує з мене усе життєлюбство і новорічний настрій! Чому воно не може висмоктати із мене лінь, роздратування і постійну апатію до всього? Нащо забирати цю гармонію в душі? Я її ледве зберегела і розтавила все по феншую, по поличкам.
У лівому боці тихо сидить Врівноваженість , у правому Безтурботність, посередині - Любов та Радість , а тут сесія ...назву її "Мамай", який прийшов і гострим мачете все порозрізав! От хіба це по-людськи?
Так...Вдихнути- видихнути, вдихнути- видихнути...
Впевнена , що твій погляд і обійми набагато краще на мене повпливали, ніж самонавіювання. Не можу дочекатися того часу, коли по телевізору йтиме "Один вдома", а поряд ти - мій мандаринковий раб. Кумедно звучить , але така картина приносить одразу затишок і тепло.
Я можу безліч разів описувати твої кашемірові обійми, або молочно-невинні цілунки, або боязкі доторки. Ти хоч і далеко, але думати про тебе не перестаю. Гадаю, ти зараз не спиш, про щось знову думаєш, або перебираєш акорди на гітарі, готуєш якусь свою пісню. Обіцяю, що буду вірним фанатом і непідкупним критиком. Навіть поцілунками не відкупишся, навіть солодкими і довгими поцілунками....хоча..тут я б подумала. Твої руки перебирали б вередливо струни мого тіла, я відтворювала б влучні акорди , які називалися б "З" "А" "Д" "О" "В" "О" "Л" "Е" "Н" "Н" "Я".
Ти - мій особистий музикант, що творить музику всередині мене, що пише ноти на моїх стегнах, прислуховується до звучання , слухаючи солодкі признання в коханні. Мені важко назвати тебе музою. Не знаю , чи це буде вдало написано, але таке відчуття. ніби проза надихає мене писати тебе, створювати твій образ, продовжувати твоє існування, дозволяти кохати мене , а мені тебе, планувати наступну зустріч : у лісі, у нашому будинку біля моря, в кафе, на набережній або...просто біля озера.
Знаєш, як ми зрозуміємо, що знайшли один одного? Це дуже легко) Тобі захочеться не зводити з мене погляд, а мені захочеться, аби ти дивився на мене вічність.
З любов'ю,
Твоя ...[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816736
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2018
Давай убежим на поиски нашей планеты
Давай изучать этот мир без фантомов из прошлого
Я готова дарить тебе искренние моменты
Я готова любить. Не вижу ничего сложного.
Давай затанцуем вальс. В трепетно-сладкий вечер
Поцелуй. Не один раз. Желательно много. Очень.
Не теряй меня. Слышишь? Крепко держи при встрече
Полюби меня в эту приторно-нежную осень.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=816202
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 03.12.2018
Мій незнайомцю,
як бачиш пізня осінь зустріла нас м'ягеньким , пухнастим сніжком, але слизькі асфальти все ж залишились бездушними . Так і протирають свої льодяні хребці, аби познущатись і похіхікати над скурпульозними, обережними перехожими, які кожного разу намагаються тримати рівновагу.
Говорю відкритою гордістю , що моя дупка ще не зазнала страждань і щедрого стусана від маленького природнього лиха. Та я впевнена все ще попереду і в цій ситуації мене ще застануть зненацька.
Набагато частіше позначка термометра показує неприпустимі речі, а саме мінус 5 і нижче. Це ж просто сказитися можна, хоча поки я захочу пообурюватися, то мій ніс почне перетворюватися на ніс оленя Рудольфа. Впевнена ти б оцінив мій вигляд та із безсумнівною впевненістю знаю, що поцілував би його. А ще дуже сумую за твоїми тепленькими долонями, адже зимові рукави не рятують мої крижані кінцівки рук. Кажуть, що " холодні руки має той. хто має гаряче серце". мене це не тішить, коли мій автобус спізнюється на 15 хв в жорстоко-звірячу хуртелицю.
Сумно без тебе, але тішить думка, що ми ходимо по одній землі і як два ідіота ловимо сніжинки язиком. Віриш...багато "кавалєрів" намагаються вразити своєю майстерністю "пікапу", але...їм не досягнути твого рівня. Коли лише твої ясні очі змушусь мене уважно слухати серцебиття чорнявих розширених зіничок. Душа потребує чогось простого, але рідного.. а не дешевого , пустого й фальшивого.
моя душа потребує тебе. Не мерзни , адже ти - мій останній шанс зігріти холодні замерзлі кінцівки мого серця..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815477
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2018
Ще в древні часи, коли динозаврики панували на всій планеті, коли бджолята були величезними хижаками-мисливцями , а вовки й тигри збирали зілля на квітках, могутній цар Динозаріус вирішив створити країну, де щасливі будуть усі.
Назвав він її Зефірія. Це була країна посмішок, веселощів, розваг та вічного літа. Країна , де завжди цвіли персики на деревах , де росли найсмачніші полунички , де у джерельцях текла чисто-прозора водичка, а з-за хмар завжди виглядало найтепліше сонечко
Нічого злого, нічого поганого в цій країні не було. Навіть небо гриміло дуже лагідно та ніжно, навіть зорі світили яскравіше сонечка, навіть вітер гудів не так страшно й дощик намагався крапати тихенько, аби не налякати мешканців. Кожна тваринка , стеблинка, комашка була й справді щаслива . Не було бідності й не було багатства.
І в зеленому-зеленому лісі жив старий – престарий дідусь Бобер. На ньому була коричнева шляпка, очі були чорні та маленькі, а вуса були довгі й сірі. Була з ним завжди дерев’яна паличка. Він ніколи не пускав її з рук, вмивався з нею, їв з нею, спав з нею. Був він диваком – дивачним. Тому й ходила по народу така легенда , ніби він чаклун і живе ще з часів створення океанів, лісів й гірських вершин. Розповідає завжди про якісь війни , про якийсь льодовиковий період і бубнить собі під ніс якісь заклинання.
Дідусь Бобер часто говорив про якусь іншу країну , де мешканці сильно бідують, яким потрібна їжа, яким потрібне тепло, бо сонце в їхню сторону ніколи не світить. Там лише постійні морози та люті дощі. Але ніхто дідусеві не вірив й ніхто не слухав. Так і сидів собі самотній на пеньочку й жував м’ягенькі грибочки.
В один прекрасний весняний ранок у царський родині сталося чудо. У Динозаріуса народився онук. Цар дуже хотів, аби ім’я в його улюбленого онука було особливим і не таким як у всіх. Знайшов десь відомих астрологів і наказав знайти найкраще ім’я зі всіх на світі. І назвали його – Примхач.
Народ святкував цей день, як Новий рік і кожна родина вітала з народженням царську родину, приносячи усе , що могли . Хтось іграшку , зроблену з гілок дерева, хтось солодкі й червоні яблука, хтось свіже червоне м’ясо. Цар все приймав і щиро дякував за щедрість та любов .
Йшов час , та Примхач ставав все дорослішим, вже більш схожим на дорослого хлопчика. Завжди був одягнений у найкращий одяг , їв найсмачнішу їжу, мав усе, чого не мали інші звичайні мешканці Зефірії. І чим більше він отого всього мав, тим пихатішим він був. Згодом йому не подобався його одяг, не смакувала дорога їжа і навіть не подобалась Зефірія.
Дідусь Дінозаріус почав хитати головою, казав:
- Розпецькали ми малого, ой , як розпецькали..
Йшов якось Примхач по стежині до лісу, йшов та обурювався, що люди якісь не такі, сонце якесь не таке, навіть персики на деревах якісь не смачні.
На пеньочку , як зазвичай, сидів старий-престарий дідусь Бобер . Почув він оте скиглення та зверхнє невдоволення вередливого хлопця і палицею торкнувся до землі, промовляючи тихо-тихо:
- Нехай примхливе й вередливе
Побачить світ страшних тортур
Ворони : кар-кар-кар-кар
Вовки : у-уу-уу-у-у-у-у-уу..
Завертілася планета, всі зірки змінили положення, місяць перевернувся , день замінився ніччю - і Примхач опинився в якісь темній-темній ямі. Хлопчик одразу не зрозумів нічого, почав панікувати, дертися на гору, кликати на допомогу. Втративши усі сили , почав плакати.
- Чого ревеш дитя , - хтось обізвався вгорі,- за що боролось на те й напоролось.
- Чому я тут? Випустіть мене звідси, - шморгаючи , обізвався Примхач.
- Е ні, хлопче, знаєш ти все. Сам хотів країну кращу, все жалівся , що живеш погано. А тепер побачиш, як живуть інші.
Не впізнав хлопчик незнайомця, який говорив до нього . Вирішив вибиратися з холодної й брудної ями.
- Як же тут брудно, ще одяг забрудниться і лице моє тільки вмите…, - ось так гидувався доторкнутись до землі
Але маленькими спробами Примхач виліз, подивився навкруги і нічого не побачив, окрім чорних лісів, сірого туману й химерного виття вовків. Стало так страшно й моторошно, що у хлопця піднялось на голові волосся, адже не було світла. Ніде не було квітучих дерев, прозорого неба – лише темрява.
- Де це я? – запитав тихо сам себе хлопець…
- Ти на другому кінці світу, хлопче,- знову одізвався знайомий голос .
Дідусь Бобер сидів на своєму пеньку , тримаючи палицю біля себе й дивився кудись в далечінь . Чи то на чорних воронів, чи то на зів’ялі квіти.
Примхач бачив знайомі стежки, але їх наче хтось перефарбував у сіре й чорне. На шляху йому траплялись худі та немічні олені, ведмедики з брудною шерстю та втомленими очима, пташечки, які не співали, а лише промовляли « Дайте їсти», зайченятка , що трусились від холоду та голоду…
Хлопець враз засумував за Зефірією , де було тепло, де не було ось такого жаху, де люди були усміхнені й привітні, прості…Йому враз стало шкода мешканців цього жорстокого світу.
Пройшовши один шлях, на другому його спіткало болото, чорне, слизьке , з жирними жабами, що квакали голосно й жахливо. На цьому місці в Зифірії протікає прозоре , чисте джерельце, яке співає своїм хлюпотінням, а тут.. лише сморід та бридкий звук .
Пройшовши другий шлях, хлопець побачив замок, такий , який мав його дідусь Дінозаріус. Одразу зрадів й побіг до нього, думав може там дідусь й мама з татом. Але замок був пустий…Холодний , химерний, із закритими вікнами . Мишки самотинно бігали по брудній підлозі, щось шукали, хвостики майже висохли у мишок .
Помітив хлопець, що це країна суцільної печалі й сліз, голоду й холоду. Зовсім не така, в якій жив він. І теплого погляду дідуся немає, й співу птаечок, які його колись дратували, й сонця пекучого, яке він не любив. Тут він почав плакати. Бо засумував за Зефірією.
- Чому ж ти плачеш, хлопче? – знову заговорив до нього знайомий голос.
- Я хочу до дідуся, до мами з татом, хочу з’їсти солодких персиків. Хочу грітися в теплому сонечку й купатися у чистій річці, - майже відчайдушно хникав Примхач.
Старий-престарий Бобер розчесав свої довжелезні сірі вуса й змахнув своєю чарівною палицею й переніс хлопця до справжнього світу , до Зефірії .
Хлопець нікому не розповідав про свою пригоду, але на все життя запам’ятав цей урок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=815216
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2018
[i]Незнайомцю,
віриш, дуже страшно залишатись один на один з цими живими монстрами, які приховуються під маску людяності. Страшно, бо я ще не навчилась добре це розпізнавати. Звикла вірити одразу, а вже з часом починати сумніватись у правдивість слів. Оце "з часом" виникає після того, коли був нанесений несподіваний удар в спину. Буває наносять удар точнісінько в лице і ти не знаєш, чи тобі плакати, чи тобі сміятися.
Милий, все більше і більше боюсь відвертих людей, адже частіше за все саме вони і виявляються цими слизькими і липкими монстрами у подобі людини. Все частіше намагаюсь уникати будь-яких діалогів й відвертих стрілянин очима . Ховаю очі , а за ними й душу. Нема чого лізти непроханим гостям, але люди настриливі, все вигризають в тобі дірку через яку можна проникнути в мозок. в підсвідомість ,а далі в самий центр твого страху. Добре, що хоч у дупу не цілують!
Захована в теплу ковдру і попиваючи гарячий чай з лимоном, насолоджуюсь звуками клавіш, які набирають цей текст. Це справді чарівна мелодія, саме вона віщує створення чогось особливого , чогось інтимного, особистого. Зараз на вулиці йде кострубатий сніжок, який очевидно вирішив забрати половину листопада собі. М'які сніжинки вештаючись під теплим ліхтарем, намагають насолодитися миттю існування, адже потім вони зіллються з вічністю.
Хочеться і з тобою ось так кружляти під вуличним ліхтарем десь у центрі нашого солодкого міста, і просто думками злитись із вічністю, злитись із часом і розсіятись по місту маленькими-маленькими молекулами. І щоб наші маленькі частинки вештались по світу і подорожували, обминали морозних людей і зустрічали сонячних. Впевнена , що тобі також підкрадались такі думки, і хотілось мене взяти у свою зимову велику куртку і поволокти до незвіданого. Де ти мене оберігаєш, а я тебе обігріваю..[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814524
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.11.2018
[i]Пишу одразу сюди, без ніяких чернеток, не виправляючи жодного слова. Чомусь надихнувшись історіями різних змучених життям жінок, зробила для себе один єдиний висновок : "Ніколи. Ніколи не знецінювати своє тіло, душу, серце через якогось там чоловіка. Як би сильно я його не кохала і як би сильно не боялась самотності". Дуже відверті слова і трохи самовпевнені. Читаючи їх, хтось-таки захоче бризнути " Не зарікайся".
Але маю великий аргумент для тих, хто саркастично, з ноткою уїдливої насмішки читає цю фразу. Все в наших руках, буквально все. Наша любов до себе, самооцінка, успіх, кар'єрний ріст, здоров'я, нервові зриви...І коли ці руки на мить опускаються, на мить падає все, над чим ви довго працювали, досягали, заробляли, до чого ви так довго йшли, короче кажучи.
І мені насправді дуже шкода жінок, які живучи думками : "Крім нього я нікому не потрібна, тому залишусь з ним і буду терпіти його хамське відношення". Можна їх зрозуміти, але який ж це великий камінь на плечах, яка ж це чорна туча постійно літає над такими долями...
Хоч я ще молода, юна і "ходяча запашна рожа", і дівчатам мого віку властиво закохуватись і віддавати усю душу гнилим недопалкам (хлопцям), які тільки можуть кидатись гарними завченими словами, але я тверезо розумію, що це повна неповага до себе. Ти ж жінка. Не якась там ганчірка для ніг, а саме жінка. Неважливо скільки тобі років 12, 18, 30, 70. Увесь світ може бути перед твоїми ногами, навіть якщо ти не маєш пишних грудей і величезної сідниці. Можна всебічно розвиватися і не маючи грошей, просто читати книги у бібліотеці ( вони безкоштовні), задовольнятися мінімальними можливостями (ходити на безкоштовні літературні заходи, іноземні клуби), писати сюди в Клуб поезії, навіть брати участь у літературних конкурсах, користуватись своїми знаннями, якими б вони зеленими не були. Так, саме людина, яка рада будь-якому шансу та посміхається маленьким подарункам долі, і буде мати щасливий кінець, який мають герої казок.
Розумію, можливо, літературознавці, просто люди з пристойним досвідом життя, можуть розкритикувати мої слова, як наївне цуценяче скавчання, яке просто хоче повити.
Та чи я не маю право на власне судження? Очевидно, що маю і ще і яке! Хоч і чоловіки для деяких жінок - це опора, підтримка і прихисток від проблем, але цим всім можна бути та для себе самої. Ні. я не феміністка і не беру участь у подібних суспільних рухах. Ні, я не лесбійка, яка ненавидить усіх людей чоловічої статі.
Просто гадаю, що потрібно усе робити з розумом, або хоча б довіряти інтуїції, і не закопувати живцем свої жіночу долю з думками "мене таку ж ніхто більше не полюбить". [/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814176
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.11.2018
Мій незнайомцю,
Якщо ти думаєш, що я втомлюсь тебе чекати, то ти помиляєшся. У мене хороше терпіння, а ще сильне відчуття любові до тебе. Якось читаючи «Щоденник Мавки» Дари Корній, побачила одну фразу « для щастя потрібні двоє», от і для власного щастя я ладна зустріти тисячу чужих людей, аби нарешті побачити одного рідного, свого.
Дерева вже підняли руки вгору і здались пізній осені, вже не бачать сенсу тримати на собі ламкі листочки. Кожного року вони також вчаться відпускати , приймати втрату , розуміти її. Обговорюють це все зимою між собою, коли стоять кволі і голі.
- Калино, а ти як зуміла навіть не заплакати, коли полетів останній твій листочок?
- Ой..березо..це велика праця над собою, над своїм тілом і душею. В людей теж буває період, коли вони стоять обдерті, понівечені й самотні , обвіяні зимовим вітром. Але вони проживають і переживають цей момент. Розумієш, сестрице?
- Але ж це так важко!- обурена молода береза змахує голим гіллям на знак протесту
- Ти ще молода, енергійна. Не можеш прийняти життя таким, яким воно є. Без рожевої палітри своїх уявлень, без наївності .
- Але ти теж молода. Гарна й розкішна навіть не маючи жодного листочка на собі..- з нотками суму береза хилиться до землі
- Сестрице-молодице, була я така як і ти, йшла проти вітру, відганяла усе, що заважало мені жити так, як цього хочу я. Не хотіла скидати листя й віддавати їх землі, не хотіла скидувати своїх червоних, рум’яних діточок. А як же я журилася, коли мене обкрадали кожного року. Та приходила весна і я ставала ще красивішою, ще запашнішою, ще привабливішою. Я вдихала в свої легені свіже після зимове повітря і це було моїм бальзамом, яке приглушало біль від колишньої втрати. Та з часом…починаєш розуміти, що після власного падіння йде зірковий злет .
- Тобто, якщо я навчусь відпускати своє осіннє волосся з легкістю, то навесні це повернеться мені розкішною шевелюрою? Кращою, ніж було?
- Саме так..- спокійно відповіла калина й трішки засміялась .
Тільки чомусь люди не розуміють сенс отих невдач, гадають, що вони створенні , аби показати, який ти невдаха. От і я, як та береза вчусь приймати ті невдачі.
Іноді уявляю, як твої ніжні долоні розплітають моє золоте волосся , як пестять їх , як цілують. Мені здається, що моїм бальзамом будеш саме ти, як для калини після зимове повітря. Скоро зимові свята, поспішай хутчіш до мене, будемо дивитись традиційно « Сам вдома» і їсти запашні мандаринки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813419
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2018
Інколи доля може так підтасувати карти, що усе що ти говорив в житті « зі мною цього не може трапитись» або « я ніколи не робитиму цього..» просто забудеться одним помахом її бажання.
Доля інколи жартує. То називається іронія. А інколи не по-дитячому бавиться з людьми, ставлячи то підніжки , то б’ючи копняки під зад. І рідко коли все справедливо і по- чесному. Скажу так, Доля ніколи не грає по правилам типу : зробив добро – тримай тобі гроші, або перевів бабусю через дорогу – ось тобі омріяний приватний будинок у заможному райончику.
Але ж бувають до біса милі історії закоханих людей, які зустрілись проходячи мед комісію в лікарні, або він загубив телефон- а вона знайшла власника і вони живуть душа в душу вже 5 років. Або іноді найближчі вороги можуть з часом стати найкращими друзями і братами. Наше життя і складається з ось таких маленьких несподіванок , незапланованих зустрічей , випадковостей. І ми не можемо знати – чи ця зустріч принесе нам біль та страждання, чи подарує блаженство і сміх до болю у щоках.
Платон забув навести будильник на телефоні . Вечірка вчора задалась на славу. Тому про будильники- шмидильники думати було ніколи, он його чоловіче достоїнство болить від цих гулянок. Може вже піти у відставку і сказати Сірьожі , що вже втомився від цих «ципочок». Але якщо скаже, то почує у відповідь « Що Старість – не радість? Не заводиться дружок?»
Платон хоч і гуляв, аби розвести чимось свої будні, але старався хоч десь бути корисним. На життя йому ніхто не допомагав і не допоможе заробити , тому працював зранку до ночі , жертвуючи своїм сном.
- Чорт забирай, йолки палки, Сєрий! Вставай! – швидко одягаючи штани й футболку кричав хлопець
- Гммм…Не кричи, голова болить, чого вищати, що ріже хтось?- із зажмуреними очима відповідав друг.
- Падло, через твоїх дівок я роботи лишитись можу, - взуваючи кеди й чистячи у ванній зуби не замовкав Платон.
- Хто винен що ти такий ненаситний,- ще насмілився жартувати Сєрий
Хлопець залишив ключі від квартири на комоді, а сам побіг до машини. Платон згадав ще й про зустріч із босом.
- Сьогодні тупо весь Всесвіт вирішив наді мною познущатися!
Хапається за кармани джинсів, лівою рукою перевіряє всі кармани кофти…
- Чорт забирай, ідіот!
Платон забув й навіть ключі від машини. Тому вирішив поїхати міським транспортом, як всі смерті люди. Він шеть забув , коил останній раз їздив тролейбусом…
Вже була 7:30 , коли хлопець дратівлдиво тіснився між тілами чужих йому людей. Ще й пахнуть не дуже приємно. Фе! Він дратівливо дістав навушники і свій айфон. Єдиний спосіб потонути між хвилями заспокійливої музики і забути на хвилину, що ззаду тебе стоїть жирний чолов’яга , який прижимається до тебе всім тілом. В середині змішались стільки гидких відчуттів, що Платон думав його виверне на всіх біля кого він стояв. Запах часнику, неохайний спітнілий чоловік, вусата жінка, дядько з неприємним запахом у роті, вродлива дівчина, що замріяно дивиться у вікно тролейбусу….Що?...
Дівчина?
Він знову поглядом повернувся до неї і посміхнувся сам до себе. Вона була певне ще школяркою, але не маленькою, а зрілою. Тримала невпевнено ті книги і в руках телефон також з навушниками. І думала про щось..Платонові чомусь закортіло запитати про що вона думає, і раптом Дівчина глянула на нього..Очі..
Вони були.. не вміє він робити порівняння , типу як два океани, чи озерця, але єдине, що він міг сказати, так це , що ці очі були до бісиків розумними. Їх робили не ті книги , які вона тримала, а ось цей дорослий і зрілий погляд дівчини, яка знає чого хоче. Вона , не боячись поглянула миттєво на нього, а потім далі продовжила дивитися у вікно.
Отямився, і швидко вибіг з тролейбусу, дверцята яких вже майже закривались , аби їхати на наступну зупинку. Платон повернувся, аби ще раз побачити цей чудернацький погляд. Вона подивилась крізь нього. Він це просто відчув, холодний пронизливий погляд пішов струмене по тілу.
Він не знав. Що вона відчувалал в той момент, але сподівався ще раз зустріти її. Потрусив головою, жестом покошлатив своє темне волосся , ніби відганяючи непотрібні думки далеко в безодню своєї душі. Йому це наче вдалося,. Хоч і спізнився на зустріч з босом і отримав незадоволений погляд наставника, його чомусь хвилювало ховсім інше.
Вона.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811716
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2018
Буває настрій, коли хочеться затулити сонце долонею й звести брови так, аби всі побачили , яка ти злюка. Що ти не хочеш бачити сонце, що воно тебе дратує й усі навкруги псують тобі цей день. Не хочеться сьогодні нічого сонячного й життєрадісного. Хочеться чогось запашного і дощового.Показати світові язика, покривитися з нього , з його ідіотських жартів , зробити "покерфейс" типу тобі не смішно і просто піти кудись, не оглядаючись.
Тільки от твої кучері роблять цей момент дуже кумедним. Ці оранжеві панчохи, чорне пальто, короткі бути і оранжевий бірет виділяють образ осінньої маленької мавки. Така вся злюка-бобер. Тримаєш в одній руці цей листочок, найгарніший листочок ( на твою думку) , здіймаєш ногами куряву з пожовклого листя на асфальті і готова й справді купатись в цьому золоті осені. Ходиш, крутишся , відкриваєш небу усі мрії й думки...згадуєш його...
Береш телефон в руки,знаходиш потрібне тобі ім'я, бачиш , що нуль повідомлень...кляті телефони. Хай би вас чорт побрав! От раніше навіть і не думали про те. щоб на вулиці посеред парку в телефони глядіти, а ти ба що видумали, тепер і настрій псують , і сльози навертаються на душу. Той рідний номер не набирає, бо не хоче мати з тобою ніякого діла, а ти наївна дурепа просто втикаєш в неживий екран й чекаєш. Чого чекає? Щастя?Чуда? Безсмертності? Квиток на Балі? Чого ти очікуєш?
Очікування- це найжорстокіше катування серця й мозку. Ти готова відректись від своїх друзів, рідних, бо все дратує і в голові одне " чекати. чекати , чекати"
Ця дитяча наївність від тебе нікуди не дівається, хоч ти і добренько дуєш губки і Пишеш вірші в трамваї, слухаючи музику. Дехто оглядається на тебе, дехне не звертає уваги, а декого ти навіть надихаєш. В мріях в тебе тарабанить холодний дощ і гарне романтичне оповідання. яке запам'ятали б усі і надовго.
Ти зриваєш один аркуш паперу, другий. третій...не твій сьогодні день
Знову дивишся в телефон й засмучуєшся, не побачивши від нього навіть якогось намагання зв'язатися з тобою. Білі кучері ровіюються через маленький потік повітря, який підкрадається з маленької віконної щилинки. Лице стає напруженим,а очі сверлять ту щілинку до тріску.
Проклинала той чоловічий рід ще довго, не розуміла, чому . коли кохаєш думки вирують тільки навколо однієї людини. А може , наприклад, хочеться думати про слона й про їхнє сімейне подружжя , а не про цього ідіота, якому лінь навіть запитати " як пройшов твій день"?
А він проходить препогано, бо в ньому не було його і дощу. Тільки сонце засліплювало чорняві очі , через що захотілось сховатись кудись в підземелля. День проходив по - осінньому байдужо ...цей день провів тебе аж до самого під'їзду, аж до самої квартири , де ти побачила на порозі квіти ( улюблені піони) й маленьку листівку з написом " Мені тебе не вистачало".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811713
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2018
[i]Хоч комусь мої листи до нудоти здаються ванільними та безглуздими, я все ж таки продовжую писати тобі.
Кому тобі?
Тому, хто зараз "зависає" у світі інтернету, листаючи новини в якійсь соціальній мережі. тому, хто на ніч п'є не теплий чай, а кефір з чорним хлібом, хто задивляється на гарні й ідеальні сідниці інстаграм-дівчат, але мріє про поряд затишну сідничку, яка буде притулятись до нього вночі, тому, хто сміється з фільмів жахів і мріє хоч колись обійняти когось міцно-міцно під час перегляду " Аннабель", тому, хто сміється з дурнуватих жартів, хто слухає музику під настрій, хто не соромиться бути дурником перед іншими, хто на ніч обіймає подушку, знаючи, що хтось там далеко, в іншій країні, в іншому місті, або навіть в сусідньому районі думає про його доторки.
Тому, хто любить подорожі й дорогу, хто закриває очі , коли дощ попадає на лице, хто не боїться мовчання й з розумінням ставиться до тиші..Тому, хто зранку дивиться на пусту половинку ліжка, очікуючи побачити когось...коханого.
Пишу не просто для піару, або нема чим зайнятись бідній студентці. (пари б вчила!))
Пишу в такому ж стилі. як і в свої 14 років ( нууу трішечки вже краще:)) листи комусь невідомо кому. але кого всім серцем відчуваю...ця необхідність з'явилась в мене тоді, коли мені було дуже погано, а не було кому виговоритись;ввечері взяла папір, поглянула на зорі, записала трішки своїх думок олівцем і побачила, що до когось звертаюсь...
Моя віра в це відчуття давно мала б потріскатись на шматочки, але...це єдине, що змушує мене жити й писати, єдине, що не зіпсоване людьми, єдине, що не розбите (як, наприклад, рожеві мої окуляри)
Я знаю, що ти, можливо, мав багато дівчат, або ж мав одну, яка зробила тобі боляче-боляче. Можливо ти заливаєш свою самотність десь у барі серед "кращих" друзів, аби не відчувати себе пригніченим й покинутим. Або ж навпаки сидиш вдома й допалюєш другу пачку цигарок. Знаєш, що шкідливо для здоров'я, але що робити, коли болить далеко в душі.
Десь там ти чекаєш на того, хто врятує тебе з цього болота гнилих людських масок. віриш в щось святе й невинне, тихе, гарне, неземне...віриш в те почуття, як і власне я.
Сподіваюсь Всесвіт зіткне нас десь в забитому людьми тролейбусі, або ти зловиш мій погляд на пустій затишній вуличці й ніколи -ніколи не відпустиш. Як власне і я тебе.
З любов'ю,
Твоя ...
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811078
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2018
[i]Мій незнайомцю,
***
Засинаючи, я завжди уявляю твої обійми й теплий рідний подих ззаду, який відчуватиму біля своєї шиї. Подумки посміхаюсь й провалююсь в це безмежне відчуття безпеки. Ніби ось мій принц прийшов за мною, забрав від страшного дракона, який зветься Самотністю і гордо йде, тримаючи свою маленьку принцесу в руках, боячись її втратити.
Коли ти мене зустрінеш, я вже нікуди не піду. Навіть, якщо мені стукне 30 (страшна цифра для мене). Буду хвостиком ходити за тобою, вночі буду обіймати своїми холодними ніжками, щосекунди буду тримати за руку, аби пересвідчитися, що ти зі мною, годуватиму тебе пиріжками з вишнею (навчусь скоро їх пекти), і проводитиму спільні вечори з тобою. Ти читатимеш газету, а я черговий роман. Так буду скалкою, але що поробиш, сам же мене врятував.
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811063
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.10.2018
на твою зазіхаю невпинну присутність
хай би поруч кремезні та мужнії плечі
так кортить розказати про болісні речі
відкинути звичну для себе байдужість..
піддаюся під вплив прегіркої спокуси,
виливається келихом в серце надія.
так кортить довіряти пекучі укуси,
що зробили їх люди і доля-повія.
засинаю під звук солодкої пісні,
що лунає й лунає в душі-малечі,
на твої зазіхаю кремезнії плечі
відкидаю сумнівні думки ненависні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810923
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.10.2018
Вона жила сподіваннями й ранковою холодною кавою, тримаючи в правій руці дешеву цигарку. Хоче посміхнутись осінньому сонцю, але не може, занадто втомилась витягувати й так ліниві кутики уст..Сонце ніколи не ображалось, завжди розуміло її й просто ніжно пестило своїми променями замучені очі . Колись полюбляла вдихати запах життя, отримувала шалене задоволення від паперових книг, знаєте...таких запилюжених , закинутих десь в кінці бібліотеки, саме їх найбільше хочеться , роздивлятись ,гортати , але не читати...
Життя для неї стало просто словом , просто абстрактним поняттям, іменником середнього роду однини - і не більше. Закрила очі на цей безлад й просто виживає. Говорячи в думках " Так треба, терпи".
Вона метафора в повному сенсі цього слова. Дивиться правді в очі, не боїться її, навпаки правда тікає від неї, від її гострого, пораненого погляду. Одягається вишукано й стримано. Чорні панчохи, темно- пурпурове плаття , чорний піджак, бордове пальто й туфлі на на високих шпильках.
З розрізаним серцем кидається в обійми до того, хто, як здається, вміє кохати. Наївно дивиться на нього , віддається , тіло, поцілунки, душу, свої мрії та найзаповітніші плани ( які все одно не стануть реальністю) , але підсвідомо знає...не те, зовсім не те. "Не тому маю віддаватись". Але бути потрібною їй так необхідно..хоча б на ніч, на мить, на деякий час. Плювати, що потім вивертатиме від самої себе. Їй смертельно необхідно до когось прилинути й відчути цю тимчасову безпеку. яку може дати будь-який чоловік жінці....
Знає, що в кінці на неї чекає. Стійка до цього, вимушена бути такою. Бо світ він не щирий, він лицемірний та скупий на любов. Вона це знає як ніхто інший.
Ходить під холодним дощем, бо вірить, що саме він вилікує душу від цього твердого каменю в душі. Цигарками випалює сльози, тобто ховає їх. Оті несправдженні надії..
Заглядає пререхожим в очі з дитячою вірою , що хтось-таки зробить її щасливою й потрібною.
Але повертаючись додому застає пусту кімнату , наповнену пекучим криком, затоплену гіркими слізьми, холодною кавою, запахом зіпсованих продуктів й таким рідним дитячим сопінням з дитячої кімнатки..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810832
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2018
Думаю кожен із нас відчував себе забутим, загубленим, непотрібним, лишнім. Це відчуття у когось виникало миттєво і так само зникало, у когось воно було певний період часу, а хтось з цим відчуттям і не розлучався. Час мого такого стану настав тоді, коли вона залишилась одна. Ось тоді я її втратила назавжди. Я втратила її одразу. Мене ніхто не попередив, ніхто мене не підготував морально, ніхто не пройшов зі мною інструктаж, ніхто навіть елементарно не поговорив зі мною. Мені здається, саме в той момент я побачила справжній людський егоїзм. Одна мить показала мені усе людське їство , яке виникає через біль. Насправді для мене було страшно таке бачити, спостерігати за цим всім, бачити людину таку , яка вона є в реальності, а не такою , якою вона була в твоїй дитячій уяві. Я зрозуміла , що це таке, коли від тебе йдуть. Коли людина. Яка повина б була бути завжди поруч просто пішла, не витримавши брехні й обману…У кожного є своя межа терпіння, у нього це терпіння перейшло усі межі…
Спочатку я не розуміла, що відбувається, як так трапилось, чому в мене відібрало дихання, і чому у грудях у мене щось коле ,потім я почала приходити до тями , але так само не могла вгамувати свої внутрішні почуття, а потім я сказала їм «тихо», бо вона засмутиться ще більше. Я оніміла, сльози не слухались мене, все бігли й бігли додолу, хоча я їм казала «вгамуйтесь». Я боялась її засмутити, боялась з нею поговорити, я боялась навіть до неї доторкнутись і запитати, а чи скоро він повернеться. Я до чортиків боялась її очей, вони були скажені, були звірячі , були наповнені жіночою злобою, людським розпачом. Я б хотіла побути поруч із нею, приголубити, обійняти але … я їй в той момент була не потрібна, їй була потрібна свобода, а мені- була потрібна вона.
Я не знала , як передати ті відчуття одним словом. Та дитяча казка, в якій я полюбляла бути принцесою і чекати, склавши руки свого принца – розлетілась на дрібні-дрібні цегляні шматочки. Моє серце розривалось і я відчувала , ніби багацько гострих голочок вселяються в мою душу, зараз я зрозуміла – то і був біль…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=810010
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.10.2018
« Агов, дівчино, що ви робите тут в таку холоднечу, да ще й в такому одязі?!» - раптово почула позаду чоловічий голос. Не відповідає.
« Ви мене чуєте?,- торкається її плеча, - ви дуже холодна….і..дівчино, так у вас ще й кров тече» - здіймає свою куртку , накидує на мовчазне дівчисько.
А дівчина вперта. Затуманила свої думки тупими висновками. Не знає, що щастя зовсім поруч. Припиняє роботу на півшляху, а залишилося ж ще трішечки, ще капельку . І ось. А вона ж того не знає, гадає, що кінець поряд, що світ їй бридкий, хоча любила його понад усе на світі! Не признає сама собі, закопує в могилу раніше часу, гадає не варта спасіння…чи може не вірить в нього??
« Не знаю, що у вас на умі, пані, але скоріш йдемо звідси , дощ набирає обертів , ніч буде страшна, не гоже вам мерзнути…» - дістає носовичок, подає їй, бере за руку. Вона подивилась на нього , гадаючи , яке йому до неї діло. і підвівши очі на ньогоі…розплакалась. зовсім непомітно... Давно не бачила добрих очей і таких щирих. Взяла носовичок, витерла кров, слухняно йшла за ним, немов за поводарем. Як буцімто хтось приворожив. Боса, худенька берізка ховається за могутнім , впевненим дубом.
Він міцніше зжав її долоню, йшов швидко, щоб зігріти її босі ноги. Зовсім скажена. Думає « який чортяка змусив вийти її в таку погоду до моста?!». Давно не був такий обурений; зовсім випадково побачив цю навіжену , чомусь захотілось підійти, а чому не знав. Щось потягнуло, її маленький силует одразу змусив відчути інстинкт турботи, захисту. Заглянув в очі…правду кажуть, що очі, то є дзеркало душі. Відчув, що має врятувати її.
Так, ось в житті таке трапляється. Ти можеш бути 100 відсотковим реалістом і скептиком. Дивитися на закохані парочки і стримувати цей потік сарказму, який ллється безперестанку , можеш поставити табу на драми, мелодрами і т.д. Але ти не відповідальний за оту мить, коли раптом поглянеш в очі саме своєї людини, не відповідальний за свої дії, почуття. Думки. Ні. Ти не закохуєшся. Ти просто знаєш, що людина- твоя. Як ти це розумієш? Серцем.
Саме серце очищує все те сміття , яке смердить від постійної самотності. От і він це відчув в одну секунду, тільки побачивши її силует і птахів, які літали біля неї…щось в цьому було. Якийсь знак..але потім розбереться. Зараз треба цю приблуду гріти, зовсім як бурулька .
Завів у свою холостяцьку домівку. Нічим не особлива, приємно пахне, по-домашньому, трохи тепла, породиста кішка з дивацькими очима одразу чекала хазяїна біля порогу . Але аж ніяк не очікувала побачити незвану гостю. Оглядає безпомічну , винюхує, муркочить біля її ніг.
А дівчина досі вся тремтіла.
« Чому ти така вперта?!» - починає бубніти під ніс хлопець. Здіймає з неї куртку, веде у свою кімнату, дає теплий світер, носки, штани. Вона нічого не каже. Не перечить, не кричить, ні слова…лише слухає його, трясеться, скидує свій холодний й мокрий одяг й накидує гібаритного розміру його... Думає « пахне рідним..» і крадькома спостерігає за ним. Промайнула легка посмішка…хоче вірити йому. Ось просто так, без ніякої страховки…
« Я Анна…» - тихо, ледь чутно вимовила своє ім’я дівчина. Таким чином , дякуючи за одяг..
«Олексій»- різко відрубав хлопець, й далі щось шукає в шафі . А кицька все треться , лапками задирається на руки до дівчини, хоче поніжитись. Анна посміхається до безсоромної , хоче погладити, нахиляється…
Жмурить очі, і ноги не тримають більше її…хапає швидко Олексія за руку – і відчуває, як злітає. Зловив. Пригорнув до себе.
« Ну я не здивований, ще б довше постояла під крижаним дощем..» - тихо мовив хлопець. Перевірив лоб – гарячий. Відніс її на ліжко, вкрив теплою ковдрою, на верх ще одною. Заварив лікарські трави, приготував пігулки, зварив легенький бульйон . Поцілував..
« Мале дівчисько» ,- ніжно прошепотів , коли перевіряв температуру тіла.
Протирає обличчя холодною тканиною, тримає за руку, спостерігає за її мімікою. Час від часу щось говорить тихенько « Хочу злетіти…дайте злетіти..».
А тим часом , поки хлопець нервово ходив біля неї, чекав , поки пройде гарячка…в її голові пробивались в мозок тисячу гострих колючок, усі водночас і все глибше і глибше. Червоне-чорне-біле-червоне-чорне-рожеве світло блимало в підсвідомості , тіло пробирала невгамовна біль, наче хтось пробрався всередину і розриває усі венозні та артеріальні вени голіруч; звук трамвайних колій , плач дитини, стукіт крапель, крики молодят, шелест листя сплелись в один музичний твір. Мозок просто плавився від цього всього, наче хто повільно стругає його болгаркою...
Пробралась туди, захотіла навести лад, набридло відчувати кожен раз себе безпомічною, кричала
« Я тут головна!Це моє тіло, не твоє! Не смій чіпати його!» - і на мить мертва гнітюча тиша.
Бачила , як занесло її в макове поле. Воно було безмежне й просторе, запахло ваніллю, хоча не було джерела звідки міг би йти цей запах. Небо ніжно рожеве з нотками бузкового кольору, пташки літають зграями десь вдалечині , а метелики бавляться, граючи в квача. Все це було не реальне, але для неї саме рай, щоб побути нарешті у спокої.
На собі відчувала чийсь дотик, але поряд не було нікого, навіть вітер не видавав свою присутність. Проводить долонею по місцю , де найбільш тепло й приємно. Посміхнулась й загадала очі Олексія, а ще його напевно ніжне волосся..
Раптом біля її плеча сіла ворона. Вмостилась собі зручно й дивиться на дівчину. Пташка мала різні кольори очей , один чорний, а інший- сірий. Гострий погляд, розумний…
« Чого хочеш, мила?» - наче з людиною почала розмовляти дівчина. Потім погладила подушечками пальців м’ягеньке пір’я, а воно при кожному доторку світлішало, а згодом взагалі побіліло. От чудеса!
Ворона лише поцілувала дзьобиком дівчину, поглянула в очі , ніби намагалась заспокоїти, щось донести, але що….лише почула її «кар-кар»…
Добу пролежала, температура вже впала до норми. Анна прокинулась – і побачила його біля своєї руки, тримає міцно-міцно, заснув. Їй тепло, вона просякнута його запахом , а ще незвичний відчуттям , яке давно замурувала в собі. Ніколи не бачила такого піклування, турботи, ніжності.
Один його погляд і все зрозуміло.
Не все одно.
Повільно забирає свою тоненьку , вже теплу руку з-під його долоні і …гладить його волосся, ніби пальці самі захотіли поніжитись в цьому райському місці…Чує , як прокидається, різко забирає руку , ніби нічого й не було…Дивиться на нього, він помітив її сонний погляд і посміхнувся. « На довго ж залишила мене, більше не роби так» - солодко промовив хлопець, і без ніякого дозволу, вагання поцілував , не чекав відповіді, йому просто необхідно було її відчути на своїх устах. Носиком погладив щоку , потім притулив губи до лоба, перевіряючи температуру, побачив тоненький струмочок сліз на її блідих щоках…витер його , взяв за руку і мовив : « А я курячий бульйон зробив вперше, спробуєш?» . Анна розсміялась, а він одразу втратив розум. Типові чоловіки.
«Так ось чому приволік мене сюди, щоб бульйони випробовувати?» - грайливо стріляє очима. Рада, що жива..що все ще має трохи часу побути з тим, від кого не хочеться сховатись, замотатись в клубочок й кричати «Не чіпай мене!». Навпаки, з’явилось велике бажання постійно тримати його, торкатися, дивитися…і все якось так несподівано. Вона ж збиралась померти, та й зараз їй нікуди від звіра не втекти, але хіба доля могла так нагородити її? Мало ймовірно.. За хороше потрібно розплачуватись , і не грошима, ні, а власним щастям. Знала це як основний урок життя . Бо добряче хапала по плечах від нього..
Олексій приніс їй свій фірмовий бульйон, кормив Анну з ложечки, помалу , обережно, аби не обпекти їй губи. Дивився в ці очі й не міг дати ради своїм почуттям. Знав, що так виглядає вимучена життям , знав, що треба обережно з нею, як з фарфоровою лялькою, що вона потребує тепла..; боявся нашкодити, боявся розвіяти перед собою її й побачити, що то були його галюцинації. Поглянули б на нього зараз друзі, не повірили б , що він здатен взагалі щось подібне ванільне робити…Аж сам сміявся в душі з себе , що сидить біля дівчини й кормить з ложечки…
«Теж повірити в це не можеш…» - облизуючи губи від смачного , але трохи пересоленого бульйону мовила Анна.
« Не можу повірити , невже все так просто…»
Дівчина повільно підвелась з ліжка й потянулась до нього, посміхнулась сонно й невимушено поцілувала його.
« Дякую за турботу..» - прошепотіла біля його губ.
Вони все розуміли без слів, відчуття ніяковості зникло ще при першій зустрічі, наче познайомились ще в минулому житті. Вона знала, що хоче належати йому, а він – що хоче турбуватись про неї все своє життя. Не хоче віддавати цю крихку дівчинку кому-небудь. Відчував , що прийдеться відбивати її у когось, але ще поки не відає у кого…
у самої долі..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809712
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2018
Багато вагань вирувало навколо неї. Занадто багато відчуває і приймає близько до серця. Шкодує , що не може бути бездушною тварюкою, як і більшість людей в цьому клятому світі. Очі важчають від тиску крапель на віях, губи синіють , серце все ще б’ється. Чомусь ще живе. А чому…не знає. Дивиться на воду під мостом. Вода , напевно, холодна. Так..холодна , але жива, вітер розчісує їй хвилі своїм невидимим гребінцем, колихає їх, гладить, пестить. Ніби все життя вирощував це морську дівочу косу ..
Дівчина дивиться туди, в безодню , в кінець її стражданням. Хапається за голову, масує пальцями вісочки, мружиться від болю. « Ой як ти не вчасно»- думає. Відчуває, як підіймається температура, все розпливається в очах, і це не від сліз. Від нього. Від цього звіра, який їсть її душу, тіло, час, майбутнє…
Навертається відчай. Ніби має про нього й забути, але така зраджена життям й долею, що ось ця несправедливість стискає їй горло непомітним , але сильно відчутним вузлом. Чому саме вона? Чим таке заслужила? Невже і так недостатньо рвала себе на шматки, аби показати, що вона варта щастя?!
Саме в той момент, коли він і вона зустрілись, коли нарешті почала літати , як метелик, пташечка, зірочка. Коли світ для неї почав показувати й інші фарби , крім білого і чорного, коли вперше відчула його доторки, зготувала вранці сніданок, хвилювалась й ламала голову щодо подарунку для нього на день народження, чомусь вона ставала все слабшою …і слабшою. Як тільки дізналась смак щастя – холодна правда вилилась на неї несподівано, й жорстоко.
Він планував на деякий час, а вона- на все життя. Він робив все так..для розваг, а вона- аби він був щасливий. Він казав «кохаю» щодня, а вона – подумки щосекунди. Для нього це все забава, для неї – він став сенсом боротись зі звіром… Думала звір піде раніше. Помилилась. Він вірно, мовчки поїдає усі надії та сподівання …
«Не хочу жити , не буду» - хапається за поручень моста, стискає його сильно-пресильно, відчуває металевий смак на губах. Облизує їх, посміхається, заплющує очі і прислухається до природи, до співу пташок. Дощ не налякав їх, дощ призвав їх, аби вона змогли попрощатись з найслабшою пташкою й найбридкішою. Вирують навколо річки. Одна пташка вдарила їй в плече, потім інша, відштовхуючи від моста, проганяючи її. Але дівчина рішуча. Стоїть. Не боїться…Гарний буде кінець. Ніхто не знатиме , ніхто не згадає, нікому не заважатиме. Стане вільна…
Хапається за поручень, намагається перелізти, хоче злетіти, заплющує очі і....
( далі буде..)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809607
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.10.2018
[i]Чи ти знав, що я полюбляю прокидатися разом з першими променями сонця, яке лоскоче зазвичай моє лице крізь вікно?
Підтягуватися , як кішечка і завертатись в маленький рогалик, додивлятись свої дивні сни…Думати про новий день, про те, що варто робити, що ні. А потім все відсилати під чортячі зади і просто жити. Говорю «що буде те й буде!»
Босоніж ступаю на холодну підлогу, трохи кривлюсь. Не навиджу холод. Знаєш…не полюбляю розмовляти ні з ким зранку.Тільки кава та якась книжечка. Нехай буде Люко Дашвар "Молоко з кров’ю».
Ти знав, що проза мене рятує? Знав, що пишучи що-небудь я відчуваю, ніби малюю собі крила, ніби вчуся наново літати, ніби створюю умови для існування. Жива, наче..
Намагаюсь писати просто, не вишукано, не по-професіональному (ще не вмію). Викидувати думки прямо й лаконічно, трохи ноткою мрійливого дівчиська і романтика одночасно.
Слова іноді вистрибують на аркуш паперу, немов непосидючі дітлахи, вмощуються там, де їм зручно. Не факт, що з цього щось виходить, але ж пишу..щось-таки творю, не зупиняюсь, навіть якщо це повторюється, знаю, що все краще і краще висловлюю свої думки, і дітлахи більш стають слухняними.
Знав, що мрію стати письменницею? Ні? Хм..дивно) Письменницею це звичайно трохи занадто, скоріше феєю чарівних слів. Хочу відчувати слово, хочу писати для людей так. Щоб змогли відчути на смак його, почути, доторкнутись, поглянути в його душу, відчути стукіт серця. Так, у слова є серце! Повір…
Читаючи ці рядки, хтось-таки подумає, що якась навіжена або схиблена пише листи комусь невідомому, чує стукіт серця слова і щось про дітей таке верзе. Але, любі мої читачі (сподіваюсь вони-таки є), кожен з нас навіжений по-своєму, і кожен відчуває цей світ по-різному. Я ж трохи творча людина) Не винна, що пишу те, чого бажає моя душа…
Кому як не нам відчувати ці деталі, ці невидимі ниточки прекрасного. Взагалі не розумію, як можна не насолоджуватись теплим вітром біля моря, або на мить підняти голову вверх і поглянути на кошлатинки неба- хмаринки. Як не замилуватися обіймами котів біля під’їзду, як проігнорувати стукіт дощу у вікно. Він же також живий. Хоче побазікати! Ніколи не розуміла байдужості людей до цих дрібничок, до краси слова, до краси природи, до краси Всесвіту…певно бідні вони, хоч і гаманець наповнений різними непотрібними купюрами. А який зиск, коли душа пуста, коли розум прозорий й чистий (бо там нічого нема), коли губи вимовляють фальшиві слова, слова-кліше.
Фу, аж моторошно стало…
Знаєш…моя уява все частіше розфарбовую наші з тобою вечори..такі затишні та теплі. Камін, вогонь, гарячий мелісовий чай з печивом, твої обійми. Цілуєш в шию (знаєш, що моя слабкість). А я обіймаю ще дужче, впускаю свої тоненькі пальці у твоє тьмяне, м’яке волосся, вдихаю запах спокою, миру, гармонії…
Знав, що ненавиджу красномовні слова? « Чому?» - запитаєш. Бо в них найбільше брехні. А я її відчуваю за кілометр від себе. Я оточена нею, тому не важко вичислити, де справжні слова, а де фальш. Ненавиджу обіцянки й не терплю, коли запевняють повірити. Саме тоді ще більше остерігаюсь людини. Будую холодну стіну з пастками, беру внутрішній бінокль, спостерігаю…чекаю нападу ззаду. Зазвичай люди ранять в серце.
Люблю тишу і спільні наші перегляди якогось фільму…так я вже їх люблю, хоч їх ще не було. Смішно, але я мрійниця. Ну що з мене взяти)
А ще я боягузка, знав? Певно здогадувався...
Боюсь тебе…боюсь твоєї турботи, ніжності, колискового голосу. Боюсь твоїх доторків, боюсь спорідненості душ, боюсь занадто солодкий сміх, боюсь карамельного погляду, боюсь до чортиків …бо знаю, що покохаю в кінці. Ти це зрозумієш, коли я триматимусь за тебе щоразу, коли йтимеш на роботу, коли підеш на посиденьки з друзями, коли поїдеш кудись далеко до батьків. Відчуватимеш щоночі, як сильніше притискаюсь до тебе, як маленьке дворове котеня і сопітиму у твоє плече. Як стримуватиму сльози, аби не налякати тебе, щоб ти був поряд, не побачив моєї слабкості…ось настільки мій страх заволодіє мною..
Тому добре, що поки пишу це сюди, а не говорю особисто.
Як тільки побачиш мене - забери до себе..
З любов'ю,
Твоя..[/i].
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=809372
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.10.2018
[i]Незнайомцю,
Будь ласка, забери мене до себе і пригорни руками-рукавицями. Поцілуй осіннім сонним ранком у шию та затримайся на мить, аби вдихнути запах мого тіла. Закутай мене своєю турботою та карамельно- грубим голосом. Подаруй мені вечір запашної любові , яка вируватиме цілу ніч між нами. Покохай мої очі, мої уста настільки, аби не бути взмозі дихати без них. Дозволь мені заховатися у тобі й прожити там усе своє життя. Дозволь кохати тебе так. як вмію тільки я , дозволь цілувати тебе щоночі , перед сном, перед сніданком, перед роботою. Дозволь бути твоїм натхенням, спогадом, музою, римою...Дозволь ділитись божевіллям, бо його для мене однієї забагато;читати тобі свої вірші або чергову прозу про кохання; танцювати перед тобою у мереживному спідньому , показувати свою оголену душу; співати пісні, які ти не розумієш, але слухаєш, бо їх слухаю я; готувати тобі ввечері "плов тярчіло" у твоїй футболці, чекаючи тебе з роботи ;
Дозволь просто бути твоєю...
Набридло відчувати цей світ занадто близько . Так , я вважаю це навіть більше , ніж занадто. Я перебуваю зі світом у катастрофічно-інтимно-душевній близькості. Тому осінь впливає на мене сильніше , аніж магнітні бурі від яких крутить коліна.Цей світ не для мене. Він занадто жорстокий і чужий, занадто самовпевнений. А я занадто слабка для нього. Занадто тендітна бути без тебе...
Я нарешті хочу відчути тебе. Чуєш? Твої долоні, подих, думки, сміх, голос, легку колючу щетину , стукіт серця , який я почую,лежачи на твоїх грудях...
Відчуваю себе збоченкою, наче немає справ важливіших. але я не можу змінити себе настільки, аби ігнорувати свої думки. Тому пишу тобі.
як знайдеш мене - не покидай мене знову...
З любов'ю,
Твоя..[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=808381
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.09.2018
я не винна.
не винна, що вірити людям не можу.
що бридкими здаються для мене
доторки інших.
що шукаю невпинно тебе
серед всіх перехожих.
я просто чекаю на тебе...
мабуть ти мене розумієш...
не винна, що пишу до тебе
( поки́ незнайомцю),
але мій незнайомець
має тепер купу віршів.
невинна, що так по-дитячому
радію сонцю.
що плачу щоразу
не того знову зустрівши...
не винна, що люблю читати,
аніж говорити,
що дивлюся на світ крізь
зелено-блакитні лінзи ,
що мрію з тобою щовечора
їсти варити.
або ж кохатися , впавши на листя
.. у лісі..
Не винна.
що хочу лише твої руки на собі,
що так відчайдушно
ще вірю в твоє існування,
що я не здаюсь
після кожної невдалої спроби...
Незнайомцю,
я вірю в наше кохання.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=807621
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.09.2018
прислухаюсь до голосу пустих сторінок
книги, назва якої поки мені невідома.
раптом застала осіння втома.
сиджу на підвіконні у себе вдома
й чую такий потрібний мені дзвінок.
холод віє з вікна , з байдужого світу,
келих падає з рук ,
і вино розливається слідом.
чую твій голос- ноги одразу мліють
уявляю дотик – тіло безжалісно тліє.
Сенсу нема
Його не існує в природі
Пишу вірші. Зупиняюсь. Кричу собі « Годі»
Пусті сторінки вилітаюсь із книги,
Яку я пишу більше , ніж дві години.
Зів’ялі квіти мочки в’януть далі
Мої слова теж в’януть у віршах
хоч ти скажи,
чи справді ми кохали?
чи то було кохання на словах?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=806772
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2018
«Читаючи мої ще зовсім зелені роздуми, твори , ви напевно помітили , що у них присутній величезний хаос, а також не послідовність , не зібраність та маленька неконтрольованість. Насправді важко зібрати всі думки та ідеї так, щоб воно компонувало , підходило один одному. Як пазл до пазла. Але я не впадаю у відчай, а наполегливо шукаю свій стиль, намагаюсь писати більш врівноважено, а не перестрибувати з теми на тему. Сподіваюсь , що серед вас найдуться ті, кому подобають мої творіння ( новонароджені) , а також ті, хто може дати якусь пораду для удосконалення своїх навичок у написанні» ,- з цього почала своє вступне слово на одному сайті поетів та письменників Олена. Звичайно спершу вона думала, що цей сайт виключно для талановитих письменників та поетів, тому одразу закрила вкладку й навіть не дозволяла думати собі про таку забаганку. « Дивись , що надумала, а кажеш , що з самооцінкою проблеми. Хочеш , щоб тебе там затоптали і ще й так нікому непотрібні твої небилиці про кохання?»
Скільки людина може втратити й перекреслити лише однією своєю невпевненістю. От чому дурникам вистачає стільки сміливості робити такі гидотні речі й при цьому ставати популярними, коли реально талановиті або здібні люди ховаються у тіні своїх страхів « а що, якщо…». Олена була найтихішою дівчиною в класі, хоча не проти була навіть показитись. Але хто захоче спілкуватися з тихонею? Було пару разів , коли сама йшла на діалог, намагалась підтримати якусь розмову, та відчувала , що це не її рівень , що нема про що говорити, що не цікавить тих людей те, що цікаво їй. Якби хтось дізнався, що вона надихається Шопеном або ревіла від « Катерини» Шевченка, на неї б до кінця року тикали пальцем , говорячи « твоє місце в дурці». Тому просто тримала рот на замок й завжди щось писала у своєму зошиті , а що саме ніхто не знав..допоки…
Випадково не побачила його. Початок університетських років. Перший курс. Нові люди, одногрупники.
Старший за неї на декілька років ,на перший погляд самовпевнений , але дуже добрий і веселий хлопець одразу вподобав цю мрійливу і до біса привабливу дівчину. Її ледь помітна посмішка змусила перевернутись його серце 360 разів і ще стільки ж вистрибнути з грудної клітки . В нього був випускний рік , знав , що треба думати про екзамени, дипломну роботу, але й не скористатись можливістю познайомитись з нею, було б гріхом й такою хлопчачою тупістю! Наважився підійти, коли університет організував похід на філармонію. Цей захід був для бажаючих й любителів живої класичної музики . Знав , що вона піде – і не помилився. Знайшов серед натовпу її маленький силует. Хвилясте чорняве волосся , гарне темно-зелене плаття, яке окреслювало її неймовірно струнку фігуру. Сів біля неї . Мовчав. Спостерігав за її реакцією . Ну а потім наважився сказати « Ви захоплюєтесь класичною музикою, пані?». Ось з цього все і почалось.
Дівчина з тихим характером, але з такими грайливими бісиками в очах . Одразу помітив в ній цю енергію сонячної людини. Яка випромінює не спокій , а радість, любов до світу й любов до ризику! Вже з часом пішли вже дружні прогулянки після університету і – короткі розповіді , які так любив Антон. Дівчина не знала , як взагалі він її помітив, адже майже увесь час сиділа в аудиторії , творила новий світ на аркуші паперу . На кожній перерві хлопець звав її на коридор чи на подвір’я, аби вона щось йому розповіла. Майже кожен день чекав від неї щось нове. Майже кожен день брав її за руку після пар і показував їй все нові й нові краєвиди міста, аби вона змогла зловити натхнення . Та , шкода, що він не бачив, що з часом її натхненням був саме він. Він був музою, мув музикою в душі, був цим ритмом в її серці… чула щось про метелики в животі, але…у неї були цілі птеродактилі , а не метелики. Не могла порушити цю їхню дружню гармонію, цю дистанцію. Знала, що як тільки натякне, то втратись його назавжди.
А їй хотілось творити для нього, писати йому, для його очей, для його посмішки. Вона не знала як сприймає їхнє спілкування Антон, але після його слів «…так класно, що у мене є така подруга , як ти» усе зрозуміла одразу. Так і проходив час, але не проходив їхній ритуал читання й прогулянок. Ніхто не вірив , що між ними дружба. Та Хлопець , аби розвіяти всі сумніви для усіх , поцілував на очах …ні не Олену , як можна було і очікувати, а її одногрупницю Вероніку ( найпопулярнішу дівку в університеті ). Для чого було це робити він і сам не розумів. Не знав, що відчуває до нього Олена. Бачив в її очах те захоплення , тих милих бісиків, але вона постійно мовчала , не відкривалась щодо почуттів…Поцілував ту фарбовану ляльку Вероніку , бо хотів для себе зрозуміти , чи відчуває щось до своєї подруги…
Тільки відчув цей гидотний смак дешевих губ тієї дівки. А потім почув оплески хлопців в аудиторії, а потім – подумав про Олену… про його мирну й тиху дівчинку, яка змушує кожного разу випадати з реальності й топитись у її зелених очах…
Добре , що вона не була на цьому видовищі. Добре, що дізналась це від своєї сусідки в гуртожитку. Добре, що нічого не сказала йому. Добре…
І ось полились гіркі дівочі закохані сльози…
І ось серце щеміло у 360 сильніше, й вистрибувало з душі стільки ж , навіть більше…
І ось усі ті прогулянки подумки проклинала , увесь той час , проведений разом матюкала як тільки могла .
Скільки ж любові..не закоханості, а саме любові і злості боролись саме в дану секунду…
Почула стукіт у двері…потім ще..знала , що це не сусідка, бо вона не стукає, а просто заходить…знала , що ось він стоїть на порозі біля її дверей, що ось хоче повихвалятись своїм досягненням… знала, що захоче розповідей, захоче погуляти, а вона ж не стримає сліз, не зможе робити вигляд , прикидатись.
І саме в той момент птеродактилі Олени почали палати вогнем й цей пекучий біль затулити або загасити вогнегасником не могла …
« Олена, ти у кімнаті?». Пролунав його голос з-за дверей. Тиша. Вона мовчить. Кусає руку , аби не почув схлипу . « Я знаю, що ти тут…відчини» . Знову тиша. Наскільки любила його голос, наскільки кололо тіло від самої думки, що він поряд… А потім набираючи в рот повітря на одному подиху говорить « Я почуваю себе не дуже добре. Як одужаю – зателефоную».
Так і не зателефонувала. Намагалась уникати його в університеті. Наближалась зима. Сесія, недоспані ночі. Вона не могла знайти спокій , він – відчував провину. Знав , що дурень… Вона кохала…він кохав. Та чи могло бути продовження цього спілкування – ніхто не знав.
Якось під час зимових канікул , коли пузо закриває увесь вид на ноги , а навколо рота залишаються помаранчеві відбитки мандаринів в , Олена дивилась черговий ванільний фільм про закоханий, які долають багато перешкод для свого щастя. Сусідка поїхала до батьків. Вона вирішила залишитись в гуртожитку. Друзі Антона щоразу , бачучи її на поверсі ,намагались натякнути при розмові, що їхній друг чомусь взагалі став пасивний. Не береться за розум. Скоро дипломну писати , а він просто лежить й дивитися на стіну. Дівчина сумувала за ним..як же вона за ним сумувала, за його посмішкою, голосом, дурнуватими жартами..і не могла уявити його сумним взагалі. Якось ввечері, пишучи оповідання для нього , побачила знак повідомлення на ноутбуці « Ти в кінматі?» . Це він. Одразу дихати стало важче , голова почала гудіти , серце сховалось в п’ятки…
« Так» , - відписала Олена. Коротко й лаконічно, нічого лишнього. Чує стукіт в двері , підходить , стоїть , прислонившись спиною до дверей. « Я сумував за тобою…чуєш?». Відчуває як його долоня доторкнулась до того місця, де стоїть вона…не втрималась, розплакалась, але тихо-тихо. « Відчини двері..будь ласка». Дівчина повільно, тихо відкриває замок й впускає його до себе. Не дивиться в очі , не хоче, аби бачив сльози. « Я дурень. Я повний телепень , я…я найдурніший закоханий хлопець у світі» . Він підіймає її підборіддя , вдивляється в ці очі, в цей світ в якому хоче залишитись назавжди. Бере в свої руки її миле , маленьке личко і цілує її сльози. Вона плаче..а він цілує далі, бачить цю легку її посмішку . « Я кохаю тебе…». Вдивляється в неї , сам на грані , аби не заплакати від щастя , що поряд з нею, що торкається її, відчуває її… Він легенько так доторкнувся своїми устами до її. Намагався контролювати себе, аби не з’їсти повністю. Оленка , стоячи навшпиньки нарешті змогла поцілувати його так солодко й жадібно, як давно й мріяла…
Навколо них вирувала шалена буря емоцій , почуттів й пристрасті . Вона намагалась запам’ятати кожен його запах, смак, погляд, цілунок. Він ж просто насолоджувався нею сповна.
***
Якось одним зимовим ранком згадала про колись забутий нею сайт . Подумала, що в неї є вже один фанат її творів, для чого їй лишня увага . Але пролунав внутрішній голос « Я лише один разочок спробую і все» , - ніби переконувала свою невпевненість дівчина. Ну ось пальці шукають в гуглі знайомий лінк , нажимають і ще півгодини вагаються . « Зареєструватися» . Клік.
А вже через пару місяців, дівчина , на відаючи про це, буде популярною сучасною письменницею. І оце « ..ще разочок і все..» триває два роки за які вона зібрала немаленьку збірочку, яку назве « Для нього».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805934
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2018
Скільки видів почуттів за одну секунду відчуває людина, коли дізнається , що життя вже не буде більше для неї таким довгим , як раніше? Чи відчуває вона злість разом з відчаєм, а може не відчуває в цей момент нічого? Чи може, просто думки перетворюються на порох - і їх швидко здуває холодний осінній вітер, який підкрався непомітно знадвору й проліз через маленьку щілинку відчиненого вікна…?
Вона застигла на мосту, який з’єднував дві половинки дощового міста. Вітер куйовжив, розкидував її волосся і водночас розганяв людей , які наважались все-таки вийти в таку гидотну погоду. Тільки її чомусь він не проганяв. Певно хотів також чимось поділитись.
Пані у чорному плащі та з червоною парасолькою намагалась йти все швидше та швидше, але здійнявся сильний дощ і жінка нарешті покинула цю граційність і просто почала бігти. Усі розбігались під звуки грому та химерного свисту . Машини гнали на скаженій швидкості, аби добратись до своїх затишних домівок. Ніхто не звертав увагу на худий силует посеред мосту , який трохи зігнувся від обірваних з м'сом і кров'ю крил.. А може хтось думав, що просто черговий підліток з черговими сімейними проблемами намагаєть покінчити самогубством.
Та цю дівчину на мосту чомусь те все не чіпало. Німа та глуха до світу й до всіх . Вона стояла в легенькій кофтинці кольору спілої черешні та джинсах «обірванках» , як зараз говорять люди за 60. Шкіра покрита комашками. Трішки посиніла від жорстокого вітру та дощу, чорняве хвилясте волосся перетворилось на гніздо для журавлів, а губи тремтіли від душевного непокою. Тремтіли , бо на кінчиках цих губ сиділи слова й гойдали своїми ніжками , чекаючи їхнього фінального виходу. Краплі дощу стікали по її блідому обличчю , а разом з ними і холодні, солоні сльози. Руки обіймали живіт і сильніше прижимала до себе бордову змоклу тканинку. Здавалось, що на мосту просто стоїть манекен й дивиться кудись далеко. Ні, не на будинок, який стоїть десь на краю горизонту , а кудись в інший вимір. Ніхто не зміг би здогадатись про що вона думає. А може й навіть ні про що.
Але про що ж мовчать ті губи?…вони вимовляли лише три слова , три слова, які кремсали її серце на шмаття. Не знаю, що може бути гірше. Зламані крила, чи вирване серце. Чи це не одне й те саме? А вітер, ніби підбурюючи її, наказуючи її за погано виконані життєві уроки , давав ляпаси , не шкодуючи своєї енегрії та злості. Гамселив , штурхав , бив по тендіних плачех, по худеньким ногам…але вона настільки поринула у власний світ роздумів, що оті всі спроби відлупцювати маленьку й змучану дівчину, не було сенсу…
Їй так шкода..так шкода, що все так трапилось, так шкода,що з неї вийшла нікудишня пташка, що вона так і не навчилась правильно літати. Але ж навіть боги на Олімпі помиляються. Навіть сам Всевишній помиляється, то чому їй не можна? Можна. Але рани , на жаль, не загояться якимось чудотворним еліксиром, Всевишній не прикладе руку до зірваних крил, а про богів з Олімпу годі й говорити. Вона сама у всьому винна , а гірше за це є саме розуміння своєї помилки. Ти викопав сам собі яму і ще й таку, що вилізти з неї буде неможливо .
Дощ бив її по голові, намагався прогнати з цього моста, казав їй « досить тут бути, йди …набридла твоя депресивна фізіономія, набридла ти» . Але куди їй йти? Нема куди йти, нема до кого йти. Усе віддала, усе віддала і для кого?
Її скули почали напружуватись від цієї злоби саму на себе. Губи перейшли у рожево- бузковий відтінок. Живіт болів від цього напруження , від цих сліз, мозок гудів й тарабанив своїми барабанними палками по нервах …
А чи вартує це життя ось такого фіналу? І коли наступає цей фінал? Коли приходить смерть, чи коли ти падаєш вниз? Коли влітає в твоє життя розчарування й розпач, чи коли ти втрачаєш повітря посеред міста? І взагалі чи є той кінець? На той момент їй здавалось що цим відчуттям нема кінця і краю.
( Далі буде...)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805919
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2018
Залишаю увесь сум позаду,
Втомлені плечі маскую,
Приведу себе трішки до ладу.
Трішки посмішки, й слів " та жартую".
Закриваю рубці тихим плачем
У кімнаті, де спить німа тиша.
Твою слабкість ніхто не побачить,
Хіба що водойма найглибша.
Замалюю нічні кошмари,
Що без дозволу зазирають.
Обійму кашемірові хмари...
Ті швиденько заколихають.
Не впаду на коліна до долі,
Не принижусь й не стану молити.
Злечу в небо,хоч крила ті кволі,
За минулим не буду тужити.
Онімію для всіх криводушних,
Для тих, хто не зна часу цінність.
Виглядатиму, ніби бездушна,
Хоч я просто сховала наївність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=800202
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.07.2018
Довірся мені, я тебе не ображу,
від земних заховаю примар.
Дивитимусь в очі , всміхнуся і скажу:
« Кохана, це просто нічний кошмар».
Захищатиму твої́ поранені крила,
Відіб’ю непотрібні , пусті думки,
Прошепочу : « Я поряд з тобою, мила»,
Зцілю́ зів’ялі , крихкі пелюстки.
Я не ворог тобі, і не прагну бути героєм.
Терпітиму холод ,байдужість , твій гнів,
Подивлюся в очі, що втомились від бою,
Й віддам твому серцю мільйони вогнів.
Цілуватиму біль твій , зігріватиму душу,
Подарую весь світ , всі безмежні простори,
Проганяй , ображай, та я з місця не зрушу,
Бо моя ти, й для тебе звертатиму гори.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799649
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2018
Я б для тебе стала трояндою,
Я б для тебе писала ві́рші,
Я б була найгарнішою панною
Одягалась би не гірше за інших.
Я б з тобою гуляла по сонному місту,
Танцювала б під пісню дощу та грому,
Розказала б про книгу банального змісту,
Обіймала б тебе й не віддала б нікому.
Заражала б тебе своїм сміхом зранку,
Чарувала б ніжністю , огортала б турботою,
І місила б твій мозок.. безперестанку
Ну ти вибач, милий, це все від природи.
Частувала б чізкейком й гарячою кавою,
Цілувала і дратувала б до бісиків,
Стріляла б очима так хитро й ласкаво,
І мліла б від тво́їх райських доторків.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799495
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2018
Взяла в руки букет промінчиків,
Вкрала в сонця щасливу посмішку,
Я залюблена до посічених кінчиків,
Тішусь зорями в полі навколішки.
Загубилась між ватними хмарами,
Гріюсь часто в обіймах вітру.
« Ти заманюєш своїми чарами», -
Хтось сказав мені в кабінці ліфту.
Гублюсь в квітах, в лісах-лабіринтах,
Полюбляю плавати в тиші.
Хочу жити до сліз у злетах,
Хочу пити какао на криші.
Взяла в руки букет із мріями,
Вкрала в неба трохи безмежності,
Сховалась і тішусь сузір'ями
Я і Всесвіт - дві протилежності
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798864
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 10.07.2018
Дай відкриюсь й злечу до зірок,
до безмежного неба,
Дай відчую що-небудь...
я навіть іще не любила..
Я втомилась, ти чуєш?
Тримати більше не треба.
Не катуй, відпусти, не ламай
крихкі мої крила!
Відчини свою клітку, паршиву,
гнилу, кляту клітку!
Закрий цю валізу солодко-бридких обіцянок.
Не мучай мене ,
не зривай мою душу-квітку,
Скільки ти погубив сердець,
люблячих Мавок?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798531
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2018
Я збирала у полі ромашки
Вони тепло всміхалися небу
А ви знали...кохати не важко
Лише важко бути без тебе
Ти казав мені "Моя пташко..."
А я шепотом :" Милий, не треба.."
А ви знали...кохати не важко
Важко лиш засинати без тебе.
Відчуваю твій запах у ліжку,
Твої очі - то моя потреба.
А ви знали..кохати не важко..
Важко лиш прокидатись без тебе.
Я шукаю у полі твій погляд
Ти нечутно :"Буду з тобою.."
А я знаю..ти десь зовсім поряд.
Відчуваю, мій милий, любов'ю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795973
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.06.2018
Ти пестив руками моє русяве волосся,
Я дивилась на сонце крізь закохане серце.
Мені це не снилось, мені не здалося.
Твої очі були, мов два синіх озерця.
Час спинився на мить, час спинився для нас,
Тихим шепотом хвиль долинає твій голос.
Я б забула колекцію нездійснених фраз...
Аби бачити погляд твій теплий, мов колос.
Я душею торкалася твоє обличчя,
Щирий вітер здував мої мрії про тебе.
Не підпустиш мене ти до себе ще ближче,
Я це знала, тому лиш дивилась на небо.
У невидимий вузол наші руки сплітались,
Ти дивився на мене , обпікаючи душу,
Я чужинка для тебе . Тільки я закохалась...
Відчайдушно ховатись від тебе я мушу.
Ти пестив руками моє оголене море,
зруйнув весь мій Всесвіт, обірвавши всі квіти.
Я безсила й слабка... бо тобою хвора
Тільки поряд я взмозі до раю злетіти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=795645
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.06.2018
Скільки роботи, скільки сліз...
Яка жорстока рабська доля
Вже весь зачумканий, обріс,
Повилась плачем наша воля!
Скільки поламаних надій
Студентський сон - наївність, дурість!
А скільки нездійсненних мрій!
І так проходить наша юність!
О , Ярославна, плач твій чую!
І серце крається од болю
Я душу тут свою катую,
Мене катують , мою волю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=794984
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.06.2018
Всі в цьому клятому житті брешуть. Всі в ньому кохають, обіцяють бути назавжди, а натомість йдуть від нас. Ми віримо людям... їхнім брудно- солодким словам, які спочатку нас приваблюють, спокушують, а потім вдаряють у щойно загоївшу рану...Тут взагалі існує хоч якась правда? Правда, за яку можна було б триматись впевнено двома руками, завдяки якої ми б впевнено робили наші кроки, без страху проявляли почуття і відкривались людині....Адже люди припиняють мріяти, лише тому що дізнаються правду...правду яку вони самі не очікували...правду яку найдужче боялись..Ми тримаємось у цю кляту, брехливу, підлу ілюзію. Ми віримо у вічне кохання, вічну дружбу, вічне життя..але люди, які вже досягли 22 років, сил вірити, сил сподіватись вже не мають, бо зрозуміли, що Всесвіт має свої закони, свої правила і людина, ця маленька комашка порівняно із космосом повинна підчинятись цим правилам. Можна порушуватись ці закони та правила, але ви дійдете до того ж самого результату.
Звичайно ж. потрібно бути оптимістом, вірити у краще та сподіватись на чудо...але...коли життя б*є тебе дерв*яними палками, досками, плює у спину брудною слизю, то рожеві окуляри одразу ж тріскаються на шматочки...на дрібні-дрібні шматочки. І тоді від отриманої правди стає пусто в душі, хочеться кричати, але не вистачає повітря, бігти кудись не озираючись, але ноги втомились вже кудись тікати...і втомились не тільки ноги, а й ти сам, морально...вже не відчуваєш як по венах тече кров, не чуєш стукоту свого серця, легені скрутились в клубочок і не дають дихати, не дають випустити біль, який ось ось буде текти з рота, носа, з очей і т.д...але раптом, в одну хвилинку, одну секунду ти дивишся на небо, в безодню, на дно яке висить над нами зверху і перестаєш просто існувати...перестаєш жити...
Тобі вже начхати майже на все. Люди говорять , який ти поганий, грубий , невихований та егоїстичний , критикують майже весь час, перемивають твої бруні кісточки. А тобі всеодно. тобі фіолетово...Суспільство говорить про чесність, про щирість і відкритість..хтось пише про це книги, хтось поезії про свободу слова и духу, а хтось пише картини. щоб передати думки художника. Мотив у всіх однаковий :" Будьте справжніми"!..Але чому, коли ми здіймаємо свою маску і показуємо себе такими які ми є, то люди обурються твоїй поведінці, твоїй манері, осуджують тебе ? Чому ? Ви ж самі хотіли справжності, природності і ось вона вам!!! Ви самі не знаєте. чого хочете, ходите по колу, обговорюєте ті самі нудні та давно забуті речі. Придаєте велику ціну тому, що вже давно втратило сенс...
Отже, який ми можемо зробити висновок: Наше суспільство, наш світ вертиться навколо однієї гарної брехні, яку ми хочемо приховати своєю ідеальною ілюзією...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=792441
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2018
Шкода, що там , де потрібне рішення серця - раптово проривається твій мозок, сумніви, страх і ще тисячу тупих думок. І часто вони виявляються сильнішими за тебе , а згодом навіть перемагають тебе. Ти розумієш, що цим тільки робиш гірше для себе, але щось таки паралізує тебе, не дає припинити катувати свою душу. Їсиш себе увесь час , думаєш, що зробив не так, чому так вчинив, матюкаєш себе за те, в чому по суті не винен, адже всі ми люди. всі ми маємо сумніви, придурковаті думки, тупі вчинки, за які нам соромно , або про які ми шкодуємо.
І ти сидиш біля розбитого корита- і так ще тисячу разів, допоки ти не навчишся нарешті керувати своїм життям самотужки ( впевнено, без будь-яких внутрішніх заскоків) ,допоки не зумієш приймати свої невдачі і помилки спокійно, розуміючи, що ЦЕ НОРМАЛЬНО, не нормально - це коли ти не помиляєшся. бо це означає, що ти нічого і не робиш. Не варто картати себе за те. що ти не виправдав чиїсь сподівання, ( хоча це буде важко), або засмучуватись через те. що не втримав щось особливе на твій погляд. Життя дає людині як і багато перешкод, так і багато шансів упіймати своє щастя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791147
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2018
Я не знаю , чи віриш мені
Я не знаю, чи любиш мене
Я не знаю, потрібен чи ні
Я не знаю, чи біль той мине.
Я чекатиму до кінця
Я зжену твої злі думки
Поведу тебе до вінця
відчиню́ в твоїм серці замки́.
Не дістану зірку з небес
Не казатиму "вір мені"
Я любитиму просто тебе
Розганятиму бурі страшні..
Не клястимусь , що " буду поряд"
Не писатиму мемуари..
Буду слухати звуки моря...
Ти і я. Наші се́рця удари..
Я хотітиму ...
роздягатиму...
буду пестити...
ніжно торкатися.
Я кусатиму..
боготворитиму..
неквапно..
тебе цілуватиму.
Буду зранку тобою ніжитись
Буду причиною невинних стогонів
Буду посмішкою твоєю тішитись
І кохатиму всіх твоїх демонів.
Я лиш знаю - наза́вжди, навіки
Заберу тебе блище до моря
І читатимеш вірші́ Українки..
Будемо я і ти. А над нами зорі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=789762
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.05.2018
Колись підніму́сь на скелястую гору
розправлю пташині зламані крила,
кричатиму дико, звіринно, невтомно,
стражденно, скільки вистачить сили.
Вирву із себе усе несказанне ,
усе , що ховала, все , що спалила,
все, що тримала в душевній в'язниці ,
все, що у Бога гірко молила .
Звільню здичілу у ме́ні вовчицю!
Крик мій почують усі хто не чує
біль мій побачать, усі хто не бачить,
всі, хто душею осліплий, відчує
як це зуміти зраду пробачить.
як це любити, до крапельки крові
як це мовчати, до болю у грудях!
Все наболіле, скажу мимоволі...
Витру ліниво невидимі сльози ,
знову спокійно всміхатимусь людям,
мирно чекатиму наступну сповідь,
поки мовчу про наступні прогнози.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=784788
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 28.03.2018
Жити...цікаве слово і доволі багатозначне. І для кожного воно по-різному тлумачиться.
Не знаю , чи знайдуться серед вас однодумці, але я все більше і більше помічаю, що люди не знають , як це жити по-справжньому , як це відчувати життя кожною клітинкою,комашкою свого тіла...як це дозволяти проходити крізь себе життю, як це відчувати себе саме живим...як цінувати те, що у тебе є...
А саме : радіти, танцювати ( насолоджуючись самим рухом), піднімати лице до лапатого снігу, який падає безупинно і ловити його язиком ( по- дитячому, але класно!), дарувати любов, ніжність, турботу, бути частинкою чиєїсь посмішки, причиною сказаних слів " я тебе кохаю" , говорити про свої почуття (чудово ,коли є кому) , посміхатись на всі 32 ( і всеодно , що твоя посмішка лякає оточуючих), робити все, аби кожен раз розуміти те багатство , яке тобі подарувало життя...і до чорта людей, що дивляться на тебе як на божевільну, до чорта всіх, хто далекий до цього відчуття!
Особисто я ще декілька років назад сказала собі, що не хочу просто існувати, не хочу бути тією сірою масою, зливатись з нею , бути її частиною..витрачати час на те, що робить мене невидимкою, а не особистістю..мені бридкий той пафос, статус, бажання стати популярним, визнання , яке вирує навколо кожного з нас...
На жаль цінність того самого "часу" і "кожного моменту" не всі розуміють.. Не живіть так, ніби життя вічне , адже це не так, якби ми цього не заперечували, якби нам цього не хотілось. Потрібно брати від життя по максимуму ( і я не говорю про шопінг, дорогі подорожі, похід в шикарне кафе). Це насолоджуватися часом проведений з книгою, або проведений за нудними парами з рідними одногрупниками, або розмовами з рідною тобі людиною, чи просто час проведений на самоті. ..це все справді важливо, ніж ти думаєш. Час справді дуже цінний, а життя тільки одне..
Живіть моментом, не будьте фальшивками, творіть щось своє, не підтирайте зади, поважайте себе, любіть себе і своє життя. Не говоріть, що ви не зможете, що ви не здатні. Ви живете, а значить - можете все!)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780202
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.03.2018