Ніна Незламна

Сторінки (20/1969):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

ГУМОР. Життя, як воно є ( вірш. розп. )

Важкі  дні,  уже  минули,
Скакав  тиск,  як  сп’янілий  чорт,
Тож  затемнення  відбули,
Хвилювань,  позбулися  вдвох.

Кіт-  пройдоха,  десь  гуляло,
Аж  три  ніченьки  та  й  підряд,
Але  ж  знав,  де  дають  сало,
І  м’ясце    -  певно  кращий  смак.

Та  сумної,  нині  ночі,
Дід  лишив,  його  у  хаті,
І  куди,  дивились  очі,
Чи  думки,  заснули  в  пастці.

Чи  забув,  бабця  спить  чутно,
Двері  навстіж,  коту  воля,
Розбудив,  її  так  хутко,
Жерти  хтів,  такенька  доля.

З  трьох  годин,  так  і  не  спала,
Який  сон?  Справжня  дурепа,
Чом  кота,  геть  не  прогнала,
От  й  настигла,  враз  халепа.

Раннє  сонце,  розбудило,
Кожен  снідав,  сам  по  собІ,
Сумний  дід,  як  той  Гаврило,
При  думках,  немов  у  луні.

Каже  бабця,-  Нехай  посплю,
Бо  ж,  на  жаль,  безсила  стала,
Важкі  очі,  трішки  зімкну,
Це  ж    пів  ночі,  я  не  спала.

Та  та  мрія,  як  лелека,
Воля  є,  у  піднебесся,
Полетіла,  так  далеко,
Не  змогла,  там  поселиться.

Задрімала,  хвилин  двадцять,
Чує  звуки,  молоточком,
Невезуха,  взяла  трясця,
 Хай  пройшла  б,  краще  садочком,
Щоби  силоньку,  замати,
Негаразди...  вгамувати.

Розібратися  охота,  
Вмить  підня́лася  із  ліжка,
Рушить  сон,  стара  морока,
Від  образ,  у  горлі  кістка.

Та  то  дід,  не  гаяв  часу,
Зо  три  дні,    двері  скрипіли,
На  лиці  бачу  гримасу,
  -Їх  шкода́́,  бач,  поржавіли.

Я  тепер,  спитати  хочу,
Чи  навчився  він  любити?
Собі  голову  морочу,
А  чи  здатен  оцінити?

Хоч  стара́,  весь  час  кручуся,
Як  у  колесі,  та  білка,
Чи  з  ним  знову,  посварюся,
Знай,  не  наймичка,  а  жінка.

Жаль,  не  вміє  цінувати,
Як  москаль,  свою  дружину,
Не  дає,  часто  поспати,
Потрясе,  в  ліжку  пружину,
Ніби  хоче,  щось  сказати.

Гарний  день,  зирить  у  вікно,
В  хаті  спокій,  тихо-  тихо,
От  життя,  немов  би  кіно,
Скажу  вам,  все  це  не  лихо.

Може  в  діда,  критичні  дні,
Від  тих  бурь,  що  пруть  магнітні,
Комусь  смішно…  думаю  ні,
Загублю  думки  гранітні…

Хай  минає,  сей  буревій.

                     27.03.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009636
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.03.2024


ГУМОР. Я та штучка…

Каже  Ганька,  до  Миколи,
-Петько  кульками,  кидався,
Визивають,  нас  до  школи.
-А  мені,  бач,  не  зізнався!

-Це  зустріла,  я  пантеру,
Що  веде,  в  нього  англійську,
І  псує,  всю  атмосферу,
Бо  ж  табак,  смалить  російський.

Я  тій  шльондрі,  не  повірю,
Нехай    наших,  вони    знають,
Хай  піду́,  влаштую  бурю,
Най  себе,  трішки  згадають!

-Свого  носа,  пхати  не  смій!
Керівник,  там  править  балом,
Кажуть  люди,    він-  буревій,
Тож  колись,  був  генералом.

 -Тю  це  що,  отой  очкарик,
Я  була,  з  ним  на  Мальдівах,
Мені  в  руку,  дав  ліхтарик,
Коли  рився,  у  архівах.

Все  шукав,  карти,  алмази,
Часто  пив,  у  ресторані,
Ти  залиш,  свої  накази,
Я  та  штучка,  в  тому  стані,
Що  сама  з  ним  розберуся.

І  про  себе  тихо  –  тихо,
-Нагадаю  (вечеринку),
Й  ледь  всміхнувшись,  -Це  не  лихо,
Пригадає,  як  ширінку,
Я  вночі,  вином  залляла,
І  пізніш,  просто  злиняла….

Вже  до  мужа,  та  й  зухвало,
-Усе  добре,  не  журися,
Запакуй,  горілку,  сало,
На  мені  ж,  ти  одружився,

Опісля́,  Мальдів  відразу,
Не  гризи,  себе  зада́рма,
Доведу,  його  до  сказу,
Не  горюй,  настигне  карма,
По  боргам,  пора  платити!

             25.03.2024р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009430
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.03.2024


Весна мандрує

Весна  мандрує  по  землиці,
А  іншим  разом,  мов  на  крилах,
Злетить,  а    поряд  вже  синиці,
Почує  спів  і  щебет,  милих.

Та  враз,  підсніжник  білолиций,
Від  радості  закопошився,
Під  сонцем  мріяв  яснолиций,
Із  вітром  нині  подружився.

І  мати  -  й-  мачуха  пелюстки́,
Ледь-ледь  прикрашені  росою,
Угору    підтягує    й  листки,
Вітатись,  хочуть  із  весною.

Проміння  злата  по  стежинці,
Вздовж  неї,    фіалки  синенькі,
Немов  втішаються  ряднинці,
Із  срібла,  що  вкрила  легенько.

Та  знов  вітрець,  немов  сопілка,
Звучав  пісенно,  веселився,
Медовий  трунок  ловить  бджілка,
Красою  світу  захопився.

О  перші  квіти,  тішать  душу,
Весна  –  красна,  пора  цвітінь,
Все  бачить  -    щастя,  сльозу  струшу,
Це  ж  наче  ліки  від  потрясінь.

Серця  зболілі  за  тривоги,
Війна  несе  журбу,  страждання,
А  ми  ж  чекаєм  від  природи,
Дарунки,  спокій,  сподівання…

22.03.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1009169
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.03.2024


Далекий схід… близький

Далекий  схід,  а  може  близький,
Чи  хтось  різницю  відчуває?
Скажіть,  чому,  там  мир  нестійкий,
Народ  по  -    іншому  сприймає?

Чи  так  навчили,  чи  в  сприйнятті,
Себе  в  довколишньому  світі?
Нема…  напевно  ,  у  майбутті,
Тієї    віри,  що  в  суцвітті....

Бо  в  них,  душа,  як  квіточка  та,
Не  здатна,  на  жаль,  захиститись,
Щодень  у  борні,  до  забуття,
Із  вірусом,  бо  ж  хоче  жити.

Чи  ти,  не  помічаєш  краси?
Землі,  природи,  злет  пташини,
І  звук  коси  й  холоду  роси,
Щоб  жити,  не  маєш  причини?

А  вижити,  поміж  тарганів,
Потрібно  мати  силу  волі,
Від  зміни  мислення,  очманів?
Чи  краще,  хист  при  війні  й  досі?

Далекий  схід,  чи  рідний  й  близький?
Мабуть  по-  своєму  сприймаєш,
Старий  та  певно  і  молодий,
Гадаю,  серцем  відчуваєш,

Той  біль.  Й  хвилини  благодаті,
Що  мав  та  поступово  втратив,
Лише  хизуються  багаті,
Яким  боявсь  протистояти.

Хай  сонце  сходить,  під  мирним  небом,
Почуймо  пісню  солов’їну,
Осяяні,  чаруючі  крайнебом,
З’єднаймо  країну  в  родину!

У  серці,  козацький  дух  живе,
Повір  у  себе,  в  Україну,
Згадай  пращурів,  усе  святе,
Згуртуймося  в  міцну  родину,
Щасливу,  багату,  єдину!  

           18.03.2024р  

                                       (тут  вірус  -  як  зомбування)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.03.2024


Щаслива з тобою

       (  На  фото  ми  в  молоді  роки.)            
(Присвята  чоловіку.)


Я  пригорнуся  ранньою  росою,
Глянеш  у  очі,    щаслива  з  тобою,
Розчешиш  коси,  ніжно  приголубиш,
Коханий  знаю,  боляче  не  зробиш.

Давай  згадаєм,  як  гуляли  в  полі,
Чарівність  квітів,  дякували  долі,
Де  подих  жита  і  соловейка  спів,
В  ромашках  сонечко,  запах  пелюстків.

 Той  аромат,  п`янив,  подяка  літу,
Клятва  в  коханні  й  серед  буйно  цвіту,
Віднайшли  щастя.  Пліч  -о  -  пліч  роками,
Хоч  і  буває,  не  спиться  ночами.

Ласкавий  погляд,  ліки  вчасно  дані,
До  біди  й  смутку  в  протистоянні,
 Підстерігав,  нас  відчай,  пригадай,
З  медом  і  м`ятою  смакували  чай.

Не  згасло  щире,  до  життя  бажання,
 Тут  дім,  повага,  розуміння,  щастя,
Я  все  частіш,  озираюся  назад,
Стараюсь  спомини,  всі  укласти  вряд.

Може  раніш,  чогось  не  цінувала,
Та    гріє  душу,  спогад  що  згадала,
 Скільки  всього,  нам  прийшлось  пережити,
Як  відпустить?  Умію  дорожити.

 Заздрили  хлопці,  знаю  й  молодиці,
 Без  тебе  ж  я,  як  квітка  без  водиці,
І  хоч  давно,  уже  осіння  чічка,
Але  довіку,  лиш  твоя  лебідка.

Знов  пригорнуся,  ранньою  росою,
Сяючі  очі,    щаслива  з  тобою,
Розчешиш  коси,    ніжно  приголубиш
Коханий  вірю,  ти  ж,  лиш  мене  любиш.

Мені  так  затишно,  під  твоїм  крилом,
В  міцних  обіймах  насолоджусь  теплом.
Ми  ще  станцюєм,  танець  танго  удвох,
Втішаймось  долі,  що  вдарував  нам  Бог!


                                                     11.03.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1008125
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.03.2024


Я зайченятко… ( дит)

На  мене  кажуть  я  миленький,
Та  й  добре  знають,  що  хитренький,
Ще  й  довговухим  називають,
Про  мене  пісеньку  співають.
 ПР
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Втішає  літо  золотеньке,
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Я  зайченятко,  ще  маленьке,
В  травичці  з  літом  веселенько.

Сіренький  зайчик,  я  рухливий,
Вже  на  галявинці  щасливий,
Від  себе  літу  шлю  привіт,
Який  яскравий,  чудовий  світ.
ПР
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Втішає  літо  золотеньке,
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Я  зайченятко,    ще    маленьке,
В  травичці  з  літом  веселенько.

Ще  й  привітаю  сонячну  днину,
В  пахучих  травах    відпочину,
Під  вечір  знову  йду  гуляти,
Про  літо  пісеньку  співати.
ПР
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Втішає  літо  золотеньке,
Ля-ля-  ля,  ля-  ля  -ля,  ля-ля-ля,
Я  зайченятко,    ще    маленьке,
В  травичці  з  літом  веселенько.

                               22.02.2024р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006590
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.02.2024


Авдіївка…

Калюжі  крові  по  бункерах  при  землі,
Авдіївка…  єднання  душ  до  журавлів,
Синів  забира  й  доньок,  кривава    війна,
Чому  вознеслися  зарано  в  небеса?

А  вони  ж  мали  щоденні  світлі  мрії,
Жити    щасливо  в  квітучій  Україні,
Де  спокій    і    линуть  пісні  солов’їні,
На  жаль,  як  вугілля,  зчорніли  надії.

Закам’яніло  серце,  неньки  навіки́,
Думки  розвіялися,  за  які  гріхи?
А  по  землі,  знов  густі  краплини  крові,
Замало  дітки  ви  пізнали  любові...
Пробачте,  що  не  змогла  вас  захистити!

                                                                 22.02.2024р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006472
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.02.2024


Усміхнися, Людмилочко!

ІЗ  ДНЕМ  НАРОДЖЕННЯ!

Шановна  пані,  красуня  блакитноока,
Ми  Вам  бажаєм  щастя,  міцного  здоров’я!

Хай  Бог  відводить  негаразди  й  печалі,
Щоб  синь  небесна,  ясніла  сонцем,  без  вуалі!

Щоб  ваша  світлина  примітна  серед  квітів,
Пізнала  кохання,  міцніше  на  всім  світі!

Хай  сонце  дарує,  добро  по  всій  окрузі,
Достатку  Вам,  злагоди  й  найщиріших  друзів!  

Сімейне  щастя,  хай  не  обходить  стороною!
Душа  на  взлеті  у  міцній  дружбі  з  весною!

Пишіть,  творіть  і  мрійте  про  світле  майбуття,
Дай  Боже  й  надалі  черпати  солод  щастя!

                                                                           20.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006297
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.02.2024


Блиск світила

Місячне  сяйво  прокладає  стежку,
Під  перламутром  оживає  земля,
Останній  сніг,  сльозою  вмив  мережку,
Зранку  тримала  у  обіймах  стерня.

Із  вітром…  заграє  безсонна  нічка,
Стрімкий,    немов  з  весною  обвінчався,
Торкання,  відчува  манлива  річка,
Укотре    їй  співати  намагався.  

Водний  плескіт,  гребінці  хвиль  яскравих,
Встеляли    поспіх,  радуги  веселки,
Блиск  світила,  привів  до  ігр  забавних,
Хотів  позбавить,  марення  русалки.

По  дзеркальній  поверхні  плаває  лід,
Тож  не  час,  приймати  чари  від  весни,
Хоч  й  лишались  його  дріб’язки,  як  слід,
Але  ж  днище  у  дрімоті,  бачить  сни…

Уже  й  вітру  шепіт  -  Ну  гаразд,  поспи.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1006017
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.02.2024


Подарунок до ювілею ( проза)

           Рання  весна…  по  обіч  дороги  деінде    лежить  рудий,  трухлявий  сніг.  Привітне  яскраве  сонце  поступово  здіймалося  вище  і  наче  у  змові  з  теплим  вітром  намагалося  пробудити  землю  від  зимового  сну.
   По  вапняковій    дорозі  мчав  малий  міжміський  автобус  (ПАЗ).    Як  завжди,  у    базарні  дні,  з  містечка  до  села  салон  автобуса  вщент  забитий.  Хтось  повертався  з  пустими  сумками,  відрами,  а  хтось,  все  ж    придбавши  деякі  продукти,  чи  речі,  віз  додому.  В  салоні    автобуса    гул  подібний  рою  бджіл,  то  гучніше,  то  вже    ніби  здалеку,  тихіше.
     Дід  Дмитро,  задоволено  всівся  на  задньому  сидінні  автобуса.  Він  такий  собі,  непримітний  дідок,    невеличкий  на  зріст,  худенький,  в  селі  його    дехто    називає  »стручком».  Таку  кличку  замав  від  людей,  бо    знали,  що  дуже  любить  їсти  горохову  кашу,  пиріжки  з  горохом  та  й  сам  молоденький  горох.  Не  лисий,  хоч  ріденька  сивина  та  йому  пасує  до  лиця,  хоч  і    вуса  сиві  та  зате  козацькі,  пишні.  Він  їх  за  звичкою,  часто  підкручує,  особливо  коли  з  ким-  небудь  спілкується.    Вже  минуло    майже  двадцять  років,  як  дружини  не  стало,  так  і  живе  один.  Та  йому    не  сумно,  поруч    мешкає    однокласник  Михайло.  Породичалися,  то  ж  випала  нагода    стати    його  синові(  Миколі  )  хрещеним  батьком.    Все  життя  дід  до  нього  відносився,    як  до  рідного  сина.  Тепер    має  повагу  і,  як  кажуть,    віддачу,  якщо  є  потреба  в  допомозі,  Микола  тут,  як  тут.
     Під  ногами  в  діда,  доволі    немаленький    мішок,    в  ньому  лежала  незадоволена  свинка,  яка  час  від  часу  хрюкала.  Він  же  радо  витирав  від  поту  чоло,  тихо  бурчав,  
-Нарешті  втихомирилася,  ну  слава  Богу.  Звикнеш  до  мене,  звикнеш.
   Дивлячись  у  вікно,  поринув  у  думки  -  Звичайно,  якби  меншу  купив,  то  було  б  ліпше.  А  тут  та  за  такі  ж  самі  гроші  й  така  гарненька,  потримаю  кілька  місяців,  можна  й  на  сальце  пустити.  А  то  вже  навіть  немає  чим  сто  грам  заїсти,  дожився,  так  сказать,  сором  та  й  годі.  Вдома  стара  бараболька    є,  крупа,  висівки,  добре  підгодую.  О,  іще  в  сусіда  молочка  розживуся,  ото  буде  смачне  сальце,  не  відтягнути  й  за  вуха.
       Хоч  дорога  недалека  та  свинка  знову  закопошилася,  мішок  почав  двигатися  вперед,  з  нього  лунало  хрюкання.  Хтось  з  пасажирів    вигукнув,
-Та  відчиніть  хто  небуть  вікно,  дихати  немає  чим  і  ще  ця  свиня,  вона,  ще  довго  тут    буде    хрюкати,  смердіти?!
Звичайно  дід  мовчав,  він  розумів,  якби  маленьку  віз,то  куди  б  не  йшло,  а  таку  треба  було  би  на  автівці  привезти.  
-Ви  вже  мене  вибачайте,  я  через  одну  зупинку    виходжу,-  двома  руками  тримав  мішок,    продовжив  тихо  до  свині,
-Хрюшенька,  моя  маленька  дівчинко,  заспокойся.  Ти  моя  хороша,  скоро  будемо  вдома,  нагодую,  напою,  почухаю  спинку.
У  салоні    хтось  із  жінок    засміявся  й  сказав,
-Ото  любов,  позаздрити  можна,  я  таких  слів  навіть  від  чоловіка  ніколи  не  чула.
Жінка,  що  сиділа  попереду  діда  підтримала  розмову,
-  Напевно  він  одинак,  тому  й  говорить  так.
Дід  не  дуже  прислухався,    погано  чув,  тому    розмовам  й  не  придавав  значення.  Через  кілька  хвилин  готувався  до  виходу.
       Нарешті  зупинка,  дід  виволік  мішок  до  землі….  автобус  набрав  швидкість,  зник  з  виду.
 Кажуть  своя  ноша  не  важка,  але  важкувата  -  подумки  клопотався  дід.  Присівши  біля  мішка,  розв’язав  його,  на  свині  поправив  упряжку,
-Ну  от  тепер  тебе  можна  сміливо  випустити,  підемо  додому.  Але  знай  я  тебе  назвав  Хрюшою,  хочу  щоби  ти  мене  слухалася.  Ми  маємо  знайти  згоду,  щоби  не  бісилася,  як  на  тому  автовокзалі,  геть  зганьбила  мене.
     Хрюша  двигалася  вперед,  іноді  діду  нагадувала  швидкість  танка.  А  то  так  рвоне,  як  той  пес,  що  на  ланцюговому  прив’язі,  дід  ледве  встигав  за  нею.  Воно  ж  ,  якби  йти  по  сухому,  то  нічого,а  це  ж  така  пора,  під  ногами  мокро.  Свиня,  як  сильніше  потягне  так  дід  і  ледь  не  втрачає  рівновагу,  трохи    підслизнеться  по  старому  споришеві,  який,  хоч  і  рудий  та  все  ж  спромігся  пережити  зиму.  До  обійстя  залишилося    метрів  двадцять,  як  свиня  вздріла  невеличку  калабаню,  різко    потягнулася  до  неї.  Дід  упав,  вона  протягнула  його  до  самої    калабані,  задоволена  хлюпнулася  в  неї.  Все  обличчя  діда    покрилося  холодною  водою,  обличчя  у  краплях,  на  вусах  висіло  багно,
-Хрюшо  -  Хрюшенько  змилуйся,  ми  ж  уже  майже  вдома,  що  ж  ти  коїш.    У  мене  на  обійсті  велике  корито,  захочеш  щодня  будеш  купатися.  
 Хоч  рука  діда,  якою  тримав  упряжку,  захолола,  але    він  її  не  відпускав.
Свиня  ніби  почула  благання  діда,  вже  лягла  на  бік,  раз  -  у    -  раз  позирала,  то  на  діда,  то  вбік.  Мабуть  хвилин  двадцять  дід  умовляв  її  піднятися,тягнув    за  упряжку  та  свиня  тільки  більше  в  протистоянні  впиралася  лапами  в  багно,  незадоволено  хрюкала.  
-Ти  ж  моя  Хрюша,  ти  ж  моя  свинка,  мені  ж,  як  дитинка.  В  мене  ж  більше  нікого  немає,  от  побачиш.  Правда    є  песик  Дружок  та  й  той    розміром  менший  за  тебе  і  кицька  Мура  та  вони  ж  тебе  не  образять,  підіймайся,  пішли  додому.
 Нарешті  свиня,  змилувалася  над  дідом,  кілька  раз  махнула  головою,  рилом  торкнулася  води,  вийшла  з  калабані.  І  вони,  як  ні  би  й  нічого  не  сталося  пішли  додому.  Дід  тримав  її  за  упряжку,  вихваляв    її  до  самої  хвіртки,  вона  косо,  недовірливо  позирала  на  нього,  але  не  виривалася.  Відчинивши  хвіртку  Дмитро  сказав  голосно,
-Дружок  не  гавкай,  познайомся,  це  тепер  наша  Хрюша.
 І  зачинивши  хвіртку,  знімав  з  неї  упряжку,  
-Ну  от,  паркан  височенький,  звідси    ти  нікуди  не  подінешся,  то  ж  можеш  погуляти,  розім’ятися.
 Обома  руками  почухав  їй  спину  і  на  ходу  до  хати,  сказав,
 -Зараз  вмиюся  та  принесу  тобі  їсти,  треба  трохи  почекати.
Дід  умився  та  й  не  встиг    відро  в  руки  взяти,  як  почув  крик  півня,  курей.    
-Ой,  лихо,чи  в  загорожу  залізла  та  як?  Треба  курей  спасати,    от  халепа,  ще  яйця  поїсть,  а  я  ж  їх  і  вчора  з  гнізд  не  забирав.
     В  діда  мов  пропелер  за  плечима,  вибіг,  від  побаченого,    ледь  очі  на  лоб  не  вилізли.  Свиня  бігала  по  загорожі,  на  спині  ледь  тримався  півень.  А  півень  то  з  породи  велетнів,  не  так  легко  їй  було  його  з  себе    скинути.  Вид  у  півня  войовничий,  він  то  пригинався,  о  розправляв  крила,    в  черговий  раз  намагався  клюнути  свиню  в  голову.  На  обійсті  здійнявся  іще  гучніший    ґвалт,    кури    кричали,  як  сказилися,  тут  і  Дружок  на  ланцюгові  почав  сіпасися,    визгливо  гавкати.
-  Що  за  крик?-  крикнув  Микола,  зачиняючи  за  собою  хвіртку.  Підійшов  ближче,
-Привіт  діду!    Крик  на  все  село…    що  сталося?
-Тож  свинку  купив,  а    вона  бачиш,  що  витворяє!
   Свиню  з  курника    виганяли  всі  троє;    дід,  півень  і  Микола.  Микола  казав  куди  гнати,  дід  махав  руками,  виганяв  із  загорожі.  А  півень,  хоч  уже  й  злетів  з  свині,  розправивши  крила,  намагався  вкотре  догнати,  клюнути  її  в  особливо  м’яке  місце,    це  все  таки  йому  кілька  раз  вдалося  зробити.  Із  загорожі  курей    Хрюшу  вдалося  вигнати,  тепер  завдання  було  важчим,  в  сарай  так  просто  вона  не  хотіла  зайти.  Дід  під  рило    тицяв  шматок  хліба,  вона  ж,  як  шило,  то  враз  між  ногами  проскакувала,  то  оминала,  бігла  ніби  мала  ціль  добігти  до  фінішу,але  його  не  бачила.  Вже  Микола  знервувався,  кричить  до  діда,
-Що  ти  стоїш,  як  той  дід  на  воротах  у  чоботах.  Ану  дай  мені  якусь  товстеньку  патику,  може,  як  побачить  у  мене  її  в  руках,  то  злякається,  зайде  в  сарай.  Усі  ж  кажуть,  що  свині  розумні.
-  Ні-ні!  Чекай,  хлопче  ні!  Де  ти  бачив,  щоб  я  коли  тварину  вдарив.  Вона  пам’ятатиме,  мене  не  полюбить  і  з  якими  очима  я  на  неї  буду  дивитися.  Давай  краще    трохи  посидимо,заспокоїмося,  відхекаємося.
 Вони  присіли  на  лавку.  Микола  все  ж  поклав  біля  себе  довгеньку  тоненьку  патику.  Свиня    напевно  помітила,  розгадала  намір  чоловіка.  Не  дуже  близько,  але  все  ж  підійшла  до  діда,  хрюкнула  кілька  раз.  Він  до  неї,
-І  тобі  не  соромно  таке  витворяти,  пожаліла  б  мене  старого.  Я  ж  до  тебе  всією  душею,  он  кашку  з  молочком  приготував,  ех  ти!
 Хрюша  ніби  засоромилася,  може  й  справді    розуміла  його  слова,    догори  підняла  голову,  хрюкнула    й  зайшла  в  сарай.  Дід  поспішив  за  нею.
Микола  слухав  дідові  слова,  посміхався.  Думки  підпливли,  як  хмарини  в  чистому  небі  -  Шото  старість,    добрячий  дід,  не  свариться.
Дмитро  вийшов  з  сараю,
-Щоб  я  без  тебе  й  робив.  І,  як  вона  штахету  зірвала,  не  уявляю.  Нічого,  хай  в  сараї  полеже,  звикне.  У  мене    влітку    ювілей,    вісімдесят  років  стукне,  тому  й  купив,  без  свіжини  не  обійтися.  Підгодую  її    та  й    матимемо  сальце,  м’ясце,  холодець,  ковбаску.
-Добре  діду,  я  пішов.  Хай  зо  три  дні  закрита  побуде,  а  то  знову  сказиться.  А  скільки    їй  місяців  від  роду?
-Та  казав  чи  шість,  чи  сім,  я  уже  й  не  пам’ятаю.
-Як  зрівняти  з  нашими  свиньми,  то  на  вид  малувата.  Може  вона,  з  яких  інших  порід?
-Та  я  про  це  навіть  і    не  подумав.  Слухай,  Микольцю,  ти  ж  мені,  як  тільки  сонечко  підсушить  землю,  підрихли  тракторцем.
-Що  знову  будеш  горох  сіяти?
-Аякже!  Люблю  кашу  горохову-  його  обличчя  розпливлося  в  усмішці,  підморгнув,  продовжив,
-На  ніч  поїм  каші,  тепліше    спати.
-Ну  ти  діду,  без  жартів  не  можеш.
-Та  які  тут  жарти,  це  природньо,  в  ліжку  всі  хочуть  тепла.
       Минуло  три  дні  …Хрюша  й  справді  трохи  заспокоїлася.  Дід  зранку  відчиняв  сарай,  свиня  сама,  при  бажанні,  виходила  з-за  своєї  загорожі,  йшла  надвір.  А  шукаючи  від  сонця  прохолоду,  заходила  в  сарай,  падала  на  солому,  яку  підстеляв  їй  дід,  задоволено  хрюкала.    Дід  біля  неї,  як  біля  дитини,  розмовляв  до  неї,
-Ну,  думаю  тепер  концерту  такого,  як  був  не  буде.  Добре,  не  хрюкай,  не  виправдовуйся,  я  все  розумію,  чуже  обійстя,  але  треба  звикати.
У  свині    і  справді  комфортне  життя,  обійстя  не  маленьке,  є  де  погуляти,  їсти  вдосталь,  ще  й  з  молочком,  смачніше.  І  велике    корито  з  водою  є,  купайся  скільки  захочеш.  Біля  нього  ж  можна  своє  бажання  задовольнити,  поритися  в  землі,  чи  полежати  та  подрімати  в  цьому  ж  багні.  Але  інколи  вона  ніби  зривалася,  кругами  бігала  по  обійсті,  а  потім  занурювалася  в  купу  соломи,  що  стояла  під  самим  парканом,  намагаючись  її  розкидати  в  різні  боки.Тоді  починав  гавкати  Дружок,  з  хати  виходив  дід,  вона  відразу    ховалася  в  сарай.
       Одного  дня,  дід  трохи  прихворів,  напившись  чаю  з  малиною,  не  зачинивши  сараю,  міцно  заснув.  Проснувшись  серед  ночі,  закутався  пледом,  зачинив  двері  курника  та  сараю,  спокійно  проспав  до  самого  ранку.
На  ранок,  відчинив  двері  курника,  серед  двору  кинув  курям  зерна  й  мимохідь,  відчинив  двері  сараю.  Через  кілька  хвилин  приніс  відро  з  запареними  висівками,  добре  перемішуючи  добавляв    молоко.  Раптом  ,  позаду  себе  почув  хрюкання.
-Тю,а  ти,  як  вийшла    Хрюшенька?  Чи  ти  уже  й  клямку  гідна  відкривати.  -Добре,  що  я  вдома,    бачу  від  тебе  всього  можна  чекати.
Від  тої  пори  Хрюшу  ніби  підмінили.  Вона  була  спокійна,  куди  дід  туди  й  вона.  Правда  любила  полежати  в  кориті  з  водою,  особливо  тоді  коли  дід,  сидячи  в  кріслі    дрімав  на  сонці.
Минуло  більш,як  три  місяці.  Дивлячись  на  Хрюшу  Дмитро  тішився,
-Ой  і  гарненька  ж  ти  у  мене,  бачу  добре  поправилася,  вже  й  скоро  моє  свято.
 Не  раз  витирав  сльози,
 -Звик  до  тебе,  жалко  та  що  поробиш  така  твоя  доля.  Десь  за  тиждень    настане    твій  судний  день.
 Хрюша  ніби  передчувала  той  день,  почала  зовсім  погано  їсти.  Навіть  перестала  виходити  з  сараю.  Дід  принесе  їй  їсти,  вона  лизне  пару  раз  і  вже  відверниться  до  стіни,  тихо-  тихо  прохрюкає  й  замовкне.  Дід  в  розчаруванні,  що  ж  це  робити?  Ще  цілий  тиждень  можна  було  підгодувати,  а  вона  перестала  їсти,  ще  схудне.Треба  з  Миколою  поговорити,  що  він  скаже.  Вони  молоді,  зараз  розумніші  за  нас.  А  може  їй    якісь  ліки  треба?  Та  хіба  то  вже  буде  нормальне  сало,  якщо  з  ліками.
В  цей  вечір,  дід    вдома  Миколу  не  застав,  той  був  на  чергуванні  (він    працює  у  містечку  охоронцем).
Наступного  дня  Микола  появився,  аж  під  вечір,зайшов  до  діда  на  хвилину,
-Я  завтра  зранку  зайду  подивлюся,  що  там  з  вашою  Хрюшою.  Ви  ж  казали  вона  стала  спокійна.
-Та  оце  ж  мене  тепер  більше  всього  й  лякає,  що  занадто  спокійна.  Може  ми  її    завтра  того…
Побачимо  діду,  до  ювілею  скільки  днів  залишилося.
-Та  вже  чотири,чи  може  п'ять,  треба  подивитися.
-То  вже  треба  того.  М’ясо  ж  треба  замаринувати,  сало  якесь  у  банки  закриєш,  а  якесь  закоптиш.  Якраз  все  встигнеш  до  свого  ювілею.
       З  самого  ранку  літнє  сонце  добре  припікало…  Дмитро  відчинив  двері  курятника,  розсипав  зерно,
-Тю-тю-тю-тю..
 Дружок  виліз  з  буди,  махав  хвостом,  позирав  на  хвіртку,  її  уже  відчиняв    Микола,
-Доброго  ранку!
-О,  ти  сьогодні  рано.  А  я,  ще  й  не  встиг    свині  свіженького  ідла
 наколотити.  Ти  йди,  подивися  до  неї,  а  я  зараз  прийду.
Микола  зайшов  у  сарай,  зазирнув  у  загорожу,  побачивши  свиню,  зайшовся  сміхом.  Біля  неї  копошилося    з  десяток  маленьких  поросят.
   У  дверях,  з  відром  у  руці    з’явився  дід  .  Микола  крізь  сміх,  забираючи  в  нього  відро,
-Оце  так  подарунок  на  твій  ювілей!  Тобі  мабуть  і  не  снилося.  Не  лякайся,  все  нормально,  я  допоможу.
В  діда  округлилися  очі,  -То  пускай,  хай  пройду,  побачу  що  там,  що  ти  якимись  загадками  кажеш,  що  допоможеш?
 В  діда  справжній  шок,  на  якийсь  час    онімів,  не  міг  і  слова  сказати.  Микола  вивів  його  з  сараю,  посадив  на  лавку.  Той    двома  руками  схопився    за  голову,  ледь  тремтячим  голосом,
-І  що  я  з  ними  буду  робити?  І,  як  я  на  ювілей  без  свіжини?
Микола  серйозно,
-Це  діло  поправне,  дам  тобі  грошей,  поїдеш  в  містечко  на  базар,  що  треба  купиш,  матимеш  гроші  віддаси.  Поросята  підростуть,  продамо,  свиноматку  я  відкуплю,  не  панікуй,  все  буде  добре.  Ти  мені  одне  скажи,  як  ти  зміг  допустити,  щоб  вона  з  кнуром  відгуляла.  Вона  ж  у  тебе  вже  майже  чотири  місяці,  це  вже  тільки  тут  сталося.
-Та,  я  …  знаєш,  я  з  жінками  вже  років  двадцять  справи  не  маю,  тому  про  це  й    не  подумав.  А    вона  бач,  яка  спритна  виявилася  до  цього  діла.
Невловима  посмішка  просковзнула  на  устах  Миколи,
-Нічого  діду,  не  журися,  як  кажуть,  що  відбувається  -  все    на  краще.  Твоя    Хрюша  молодець,  а  й    справді  до  ювілею  гарний  подарунок    тобі  зробила.  Я  завтра  збирався  на  базар,  поїдеш  зі  мною,  скупишся.
-А,  що  на  ходу  твоя  Нива?
-Дістав  запчастини,  провозився  з  нею  три  дні.  Тепер  на  ходу,  тішся  діду,    тобі  і  тут  повезло!  Тож  погуляємо,  як  годиться!

                                                                                                                                                                         Ідея  2021р.

                                                                                                                                                             30.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005757
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2024


У вальсі звабливо…

 Під  музику  скрипки…    танцюй  зі  мною,
Розправим  руки,  як  крила  птахи,
Злітаймо  до  неба,  назустріч  сонцю,
У  вальсі  звабливо,  в  промінні  краси.

Мов  златом  осипані,  вдалі  рухи,
Ясна  блакить…  Бога  дарунок  вуаль,
Люби,-  тихо-тихо  шепочуть  губи,
Нехай  покине,  нас  сумління  й  печаль.

В  твоїх  очах  блискавиці  іскристо,
Доля  звела,  надії    -  чисті  води,
Уста  до  уст,  зустрілись  не  навмисно,
Я  захмелілий  від  твоєї  вроди.

До  щастя  зробимо  всього  один  крок,
Мелодій  звук,  на  душі,  відчуй  тепло,
Весняний  всесвіт…смак  повітря  ковток,
Як  солод  вуст,  то  ж  кохання  джерело.

Під  музику  скрипки,станцюй  зі  мною,
Подякуймо  долі,  в  такт  б’ються  серця,
Мій    ангел  небесний,  навік  з  тобою,
Кружляймо  у  вальсі,  вдвох  до  забуття….

Адже  це  наше,  сьогодні  весілля!  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005680
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.02.2024


Гнали самогонку ( вірш розп з гум)

Гнали  баба  з  дідом,
Зранку  самогонку,
Він  давився  хлібом,
Їй  кричав  (вдогонку)
*
Скакаєш,  як  білка,
Літаєш  мов  бджілка,
Та  ні,  вже,  як  шкапа,
І  досі  ж  не  крапа!
То  чим  промочити?
Не  хочеться  й  жити…

Баба  ж  гонориста,
Слово,  як  намисто,
Розси́палось  в  хаті,
Що  склад,  то  вже  мати.

Спітніла,  присіла,
За  мить  вже  й  зраділа,
-  Бач  крапа,  безвусий,
Хоч  ти,  мені  й  милий,
Пора  на  спочинок,
Дай  пару  хвилинок,
Хай  втіху  відчую,
Сама  посмакую.

І  швидко  до  банки,
Очі  куртизанки,
Не  вмітила  тряпку,
На  (морді),  вмить  тертка,
Ото  зашпортнулась,
Як  лід  підслизнулась,
Бражка  на  підлозі,
Встати...  та  й  не  в  змозі.

Дід,  як  півень  скаче,
-От  життя  собаче
Догодить  не  вмієш,
А  про  нічку  мрієш,
От,  як  ти,  до  мене.
І  я  так,  до  тебе!  
Підняв,  все  ж  дружину,
Ловив  без  спочину,
З  підлоги  в  долоньку
Схиляв  голівоньку
Хоча  й  помаленьку
Та  сьорбав  сивеньку.


А  баба  ж  мовчала,
Вона  добре  знала,
Хоч  й  горло  стискав  сміх,
Не  брала  на  душу  гріх,
Саме  змовчати  час,
Правда  й  погляд  погас,
-Нам  треба  змиритись,
Навіщо  сваритись!

Гомоніла  тихо,
 -  Але  ж  це,  не  лихо!
Сприйнять  звісно  важко,
Переварим  бражку,
Чуй  дід,  не  журися,
Не  злись,  посміхнися,
Твій  погляд  не  ласий,
Тож  знову  заквасим!

Надворі    вже    днина,
Дід  спав  мов  дитина,
Бабця  ж  не  дрімала,
Дріжді  добавляла.
*
Не  зраджує  мету,
Усі  ж  ліки  на  спирту,
Сто  грам    -не  завада,  
Любу́,    знищить  ваду!

         10.02.2024р

                                                             В  13.40  вставлена  
                                                               картинка  з  інтер.

-






адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2024


Потік закоханих

Здалеку  плине  тихий  плескіт  вод,
Нині  під  сяйвом  ажурних  зірок,
Шлях  між  хребтів,  гірських  без  перешкод,
Стукіт  сердець,  молодих  двох  річок.

Штиль  при  долині,  сонна    течія,
Як  є  пороги,  ледь  гучніший  звук,
Наче  то  щебет,  наспів  солов’я,
 Збудження,  радість,  однозвучний  стук.

Без  втручань  з  гори,  мало  смілості,
Хто  з’єднає  вмить,  у  стрімкий  потік,
Чи  чекати  злив,  по  їх  милості,
Змиють  береги,  згідно,  як  щорік.

Чи  то  долі  путь,  поєднатися,
Як  бажання  душ,  жаль  приречених,
В  почуттях  весни  омиватися,
Це  й  потік  струмків….  знов  закоханих.

                                                                   05.02.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005343
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.02.2024


Зіграй вітре…

Постривай  вітер,  що  так  розгулявся,
Мов  звук  оркестру  лунає  навкруги,
Чи  ти    в  коханні  зимонці  зізнався  ,
Може  спроможний  позбавити  нудьги?

 Он  бачиш,  у  дрімоті,  помарніла,
Змива  білизну    дощик  прохолодний,
Сумна,….  до  ночі  ж  сукня  почорніла,
До  танцю  запроси,  ти  ж  благородний!

Порив  душевний  вгомони  в  обіймах,
Розвій  печаль  з  нею  у  сніжнім  вальсі,
Хоча  й  востаннє,  хай  розправить  крила,
Краса    і  злато  розсіється    в  часі.

Вітре  стривай,  не  поспішай  до  весни,
Почуй,  зіграй  чуттєво  на  гітарі,
Те,  що  поблідла,  її  нема  вини,
Нехай  кришталь  іскрить  на  тротуарі.

Тож  зимно,  стрімко  і  радісно  війни́!
У    посмішці,  не  пошкодуй  сріблинок,
Ще  ж  кілька  днів  владарювання  зими,
Підтримай,  зроби  цей  гарний  вчинок….

Сміливо,  в  швидкім  танці  закрути.

06.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005122
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.02.2024


У містечку журналістка

У    містечку  зня́ла,  житло  журналістка,
Всім  панам  у  горлі,  стала    наче    кістка,
Статті  у  газетах  та    іще  й  в  обласних,
То    схоже  на  вихор,  посеред  днів  ясних.

Про  всіх  все  напише,  копає  поглибше,
Коли  б  не  писала,  було  би  найліпше,
То  їй  неподоба,  сміття  не  вивозять,
Двірники  не  вчасно    працювать  виходять.

Вже  стаття  з’явилась  про  стежки  –  доріжки,
Бо  там  справжні  ковзанки,  зламаєш  ніжки,
Навіть  де  Міськрада,  на  сонці  лід  блестить,
Як  свята  неділя,  для  них  щаслива  мить.

Не  приймають  скарг,  охоронець  на  посту,
А  йому  до  чого,  веде  мову  просту,
-Моя  компетенція  не  лід  прибрати,
Маю  справу  іншу,  а  мораль  читати,
Мені  тут  не  треба.Он  кажуть  на  завтра,
Сніжком  все  присипе,  до  чого  тут  влада?
*
На  вокзалі    у  кав’ярні  веселенько,
Зібрав  мер    своїх  панів  й  до  них  хитренько,
-Кого  з  вас    й  чому  критика  не  дістала?
Журналісточка  із  ким  з  вас  переспала?

Ті  ж  молились  –  Без  дозволу  хіба  ж  можна,
Й  біда  в  тому,  відстоять  гордість  спроможна,
Не  бере  конвертів,  каже  мала  вдача,
Гордовита  дуже,  до  критики  здатна.

Вже  пораду  йому  шепочуть  на  вухо,
Ви  ж  завжди  в  нас  найперші,  скинете  брюхо,
Нараз  усмішки  у  всіх,-То  ж,  як  зарядка,
Та,  як  чесно  сказать,  заради  порядка.

-Ну,  що  ж  дякую  вам,  щиро  за  довіру,
Мать  прийдеться  й  це  зробить,заради  миру,
Але  складчину  ви  збільшіть,  на  всі  розтрати,
Щоб  посад  не  довелось,  нам  з  вами  втратить.
*
Вдень  дзвінок  до  мера,-  Хапуги  на  ринку,
На  шматкові  сала  обважили  жінку,
Де  вага  контрольна,  хто  відповідає?
Очі  мов  на  лобі,  що  сказать  не  знає.

Кинув  трубку  згарячу  -  Це  уже  капець,
Треба  їй  когось  знайти,  хай  йде  під  вінець,
Запросив  до  себе,  вів  розмову  чемно,
Вона  ж  посміхалась,-  Слухай  це  даремно,
Мені  ж  треба,  жити  за  щось,  тому  й  пишу,
Як  собак  своїх  нацькуєш,  знай  не  прощу.

Мер  чоловік  статний,  як  той  пес  в  упряжці,
Досвід  давно  замав,  щось  шукав  у  книжці,
О,  нарешті,  посміхнувся,  подав  конверт,
Ясні  очі,  блиск  і  радість,  ним  круть-  верть,
-Та  я,  тут  подумала,  від  людей  далі,
Може,  ми  кімнату,  знайдем  на  вокзалі.

Щомісячно  десять  штук,  я  буду  мати,
Лише  такий  договір,  нам  можна  вкласти,
І  кімната  відпочинку  –  твоя  платня,
Це  ж  на  твій,  увесь  дохід,  дрібничка,  фігня.

Просто  встала  і  пішла  -  Як  згода,  дзвони,
Мер  втішавсь,  нарешті,  домовитись  змогли,
Перед  цим,  вихід  шукав,  думав  три  ночі,
Ледь  повіки  закривав  бачив  ті  очі.

Звабливі,  красиві,  в  них  варто  втонути,
І  чому  щасливим,  себе  не  відчути?
Коли,  на  шпальтах  газет,  лиш  його  пика,
Та  й  статки,  підростуть  й  позбавиться  лиха.

                                                                     02.02.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1005008
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.02.2024


На варті

Вночі    пісенно  завива  завірюха,
То  монотонно,  то  зривається    в  часі,
Враз  так  раптово,  різкий  свист  глушить  вуха,
Не  знаєш  ти,чи  на  землі,чи  на  Марсі.

Певно  з  думками  нині  хотів  там  бути,
Хоча  б  на  мить,  щоб  відпочити  від  війни,
Страхи  й  жахіття  на  який  час  забути,
Врешті  відчути,  ніжні  пахощі  весни.

Кроки  вперед,  назад,  рота  відпочива,
Комусь  же  треба  зберегти  жаданий  сон,
Тож  хай  уміло,  з  годинку,  ще  поспіва,
В  мажорних  звуках  заметіль,  чи  в  унісон.

Нехай,  їм  насняться  рідні,  що  чекають,
Бузок,  хатина    у  вишитих  рушниках,
Без  свисту,  ракет,  що  раптом  долітають,
Осяяний  сонцем,  під  мирним  небом  шлях.

Ну  от…  втихає  гомінливий  вітрисько,
Бійцю  на  зміну  спішить  інший    вартовий,
Нема  зневіри,  перемога  вже  близько,
Адже  у  душах,  дух  козацький,  бойовий,
Рашистів  клятих  подолають  на  віки́!

30.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004896
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.02.2024


Як образ сонця (проза)

       Зимові  дні….          перший,    лапатий    сніг,  що  випав  напередодні,  від  потепління,  поступово  зникав.  Деінде  по  алеях,  дорогах,  в  невеличких  калюжах,    плавали    шматки  чорно  –рудого  листя.
     Сьогоднішній  день  нагадував  пізню  осінь,    все  піднебесся  в  шовковій    вуалі.  Крізь  неї,  ледь-  ледь  пробивається    образ  сонця.  А  золоті  промені    тоненькі  й  короткі  настільки,  мов  голочки,  які  довкола  сонця  створили    сяючий  круг.  
       Вадим,  вийшовши  з    під’їзду  свого  будинку,  позирнув  на  небо,  посміхнувся  й  про  себе  ,
-Така  краса  і  так  незвично  тихо,  благодать.
Звичним  рухом  руки,  поправивши  на  шиї  шарф,    підмахнув    русявого  чуба,  поспішив  до  зупинки  автобуса.
     Він    більше  десяти  місяців  знаходився    в  гарячих  точках  війни,  від  рашистської  навали  захищав  Україну.    Скільки  жахіття  довелося  побачити,  витримати    і  пережити    під  Вугледаром,  Бахмутом.  Нині  ж,  на  п’ять  днів  має  відпустку,  а  згодом  на  потяг    по  призначенню,  в  Миколаївський  округ.
     Провівши    два  дні  вдома  з  батьками  й  меншою,  на  десять  років,  сестрою,  вирішив  навідатися  до  бабусі.  Її  строгість  і  безмежна  любов,  виховала  в  ньому  мужність,  чесність,  повагу.  З  самого  малку  й  до  одинадцятого  класу,  він  майже  постійно  був  поруч  з  нею.
     Бабуся  для  сім’ї,  як    швидка  допомога,  коли    в    сина  й  невістки  завал  на  роботі,  чи  хтось  захворіє.  З  часом,  він  не  хотів  йти  додому,  бо  вже  народилася  сестра,  яка  не  давала    спокійно  виспатися.    А  вже    старшим  -    права  рука  для  бабусі,      прибрати    в  квартирі,  сходити  в  магазин  за  продуктами  та  оплатити    комунальні  платіжки.  Після  навчання  в  технікумі,  служба  в  армії.  Тепер,  йому  випала  доля  присвятити  час,  прийняти  участь  у  війні  за  Незалежність  країни,  вигнати  ворогів  з  рідної    української    землі.
       Хоч  по  телефону  і  спілкувався  з  бабусею,  але  ж  дуже  хотів  побачити  її  світлі,  добрі  очі,    усмішку,  ніжний  погляд.  І,  як  завжди  почути  від  неї  приємні  слова  підтримки,
-  Молодець  онучку,  молодець.  Хай  Бог  тобі  допомагає.  
     Якби  років  п’ять  назад,  можливо  вона  б  і  сама  приїхала.  до  них.  Але  нині  жаліється  на  болі  в    ногах,  що  ледь-  ледь    передвигається  по  квартирі.  Тепер  нею  опікуються  батьки  й  сестра    та  він  сподівається,    після  повернення,    ніколи    її  не  покине.  Колись  йому  так    була  потрібна  її  підтримка,  тепер  він  серцем  відчуває,  що  їй    має  стати  опорою.
Раптовий  телефонний  дзвінок  примусив  зупинитися.
-Ало,  бабусю,  я  вже  йду  на  зупинку  автобуса.  Може    тобі  якісь  ліки  треба  купити?
-Та  ні,  хлопчику,    в  мене  все  є.  
-Ну  добре!  Через  хвилин  сорок,  я  буду.
   Відразу  зиркнув    в  телефон    на  повідомлення.  В    ньому    й  досі  не  видалене  повідомлення  від  Юлі.  Він  його  мабуть  буде  пам’ятати  все  життя.  Вони  дружили  два  роки  і  в  планах  мріяли  про  весілля.  Але  війна  перекреслила  всі  мрії  й    сподівання.  Коли  вона  повідомила,  що  їх  сім’я  виїжджає    до  Німеччини,  то  ніби  під  ногами    провалилася  земля.  Скільки  розмов,  умовлянь,  але  все  марно.  Йому  ніколи  й  на  мить  не  приходила  в  голову  думка,  що    у    важкий  для  країни  час,    можна  кудись  поїхати.  І  чого,  адже    ми  далеко  від  Сходу.  Дякувати  Богу,  тут  спокійно,  лише  інколи  лунають  сирени.  Його  доводи  не  зупинили  її.  Зрозумів,  вона    його  не  кохає.  Буквально  через  два  місяці    отримав  СМС-
 «  Вадиме,  якщо  кохаєш,  приїдеш.  Я  влаштувалася  на  роботу,  в  Україну  не  повернуся.»  Тільки  тепер,  пройшовши  шлях  під  пострілами,  він  зрозумів,  для  неї  це  була,  як  гра  в    шахи.  Виграти,  значить  отримати  гарного  чоловіка  та  й  іще  з  квартирою.  Поневолі  згадував,  як  вона  цікавилася    про  стосунки  з  бабусею.  І  часто  запитувала  на  кого  вона  перепише  квартиру,  на  сестру  чи  на  нього.
   Те,  що  сталося,  можливо  й  на  краще  -  не  раз  у  бліндажі  над  цим  роздумував.  Згадував  бабусині  слова,
 -Все,  що  рапляється,  значить  так  треба,  інколи  нами  керує  доля.  Напевно,  коли  б  такі  слова  були  сказані  коли  навчався  в  школі,  в    дев’ятому  -  десятому  класі,  тоді  б  сміявся.  Але  ж  нині,  уже  можна  сказати,    трохи  пройшов  школу  життя,    повністю  згоден  з  нею.
     По  дорозі  до  зупинки  автобуса,  в  магазині  придбав  дещо  з  продуктів  і  невеличкий  торт.  Без  торта  він  ніколи  не  їхав  до  бабусі,  знав,  що  вона    любить  «Пражський».  Через  кілька  місяців  розлуки  і  приїхати  без  торта,  ні,  це  не  про  нього.    
   Біля  зупинки  автобуса  людно  -  Ой,  чи  й  впхаюся  в  цей,  що  приїде,  а  наступний  же,  аж  через  двадцять  хвилин.
   Люди  вереницею  стояли  один  за  одним.  Тільки  підійшов,  за  ним  відразу    стала  дівчина,  запитала,
-Ви  останній?
 У  відповідь  кивнув  головою.  Та  її  дзвінкий,  веселий  голос,  чомусь  привернув  увагу,  повернувся  до  неї.
Що  перше  йому  кинулося  в  очі,  це  світло-  русяве  волосся,      розсипане    по      тендітних  плечах.  Бежевий  колір  курточки  і  біленький  кептур,  дуже  пасував  до  її    зелено  -    блакитних  очей.  На  якусь  мить  задивився,  хотів  пригадати,  на  яку  принцесу  вона  схожа?  В  якому  мультику,  бачив  подібне  личко.    Враз,    його  хтось  несподіваного  штовхнув,  чоловічий  голос  попередив,
-Автобус  їде,  не  лови    ґави,  бо    з-за  тебе  не  поїдемо.
   Добре,  що  автобус  приїхав  напівпоржній,  люди    спокійно  проходили  по  салону.    Уже  при  відправленні  автобуса,  люди  підбігали  й  наполягаючи  пропихалися  в    салон,  благали    іще  трохи  посунутися.
-  Ото  людей!  Ніби  кильки  в  банці,  як  колись,  ще    в  дитинстві.  Чомусь  це  спало  на  думку.  -  Тепер    килька  в    банках  плаває,  ніби  у  водоймищі.Від  думок,  аж    посміхнувся.
Проходячи  по  салону,  вперед  себе  пропустив  дівчину.  Перед  нею,  де  й  взялася,    доволі  повна  жінка,  років  п’ятидесяти.  На  грудях  тримала  пакет,    грубим  голосом  попередила,
-Пробачте,  в  мене  тут  яйця,  прошу  не  штовхайтеся.
 Воно  би  все  й  нічого,  але    дівчина  невеликого  зросту,  при  найменшому  зайвому  рухові,    пакет  ледь  не  падав    їй    на  обличчя.  Вона  була  змушена  розвернутися,  тепер,  ці  чаруючі  очі  інколи  дивилися  на  нього.  Дівчина    притискала  до  себе  напів  пустий  пакет,  з  сірими  папками.  Її  так  затиснули,  що  вона  не  в  змозі  була  дотягнутися  до  будь  чого,  щоб  триматися.  Звичайно    така  поїздка  не  викликала  задоволення,  але  треба  змиритися,    уже  іншого  виходу    не  було.  Перед  поїздкою    роздумував,  можна  й  на  таксі    добратися,  але  ж  так  хотілося  трохи  пройтися,    проїхати    старим,  знайомим  маршрутом.
Вадим,    у    руці  тримав    пакет  з  гостинцями  і  цією  ж  рукою  тримався  за  верхній  поручень  автобуса.  При  зупинці  і  відправленні  автобуса,    він  другою  рукою  намагався  загородити  дівчину  від  поштовхів.
Через    пару    зупинок,  щоки  дівчини  почервоніли.  -О,  яка  ж  гарна-  помітив,  цікаво    на  якій  зупинці  вона  зійде?  Думка,  як  оса-  Хоч  скоро  й  відчалю  на  службу,  але  якщо  познайомлюся,  це  ж  не    вважатиметься    гріхом.  Скільки  їй  років?  Напевно  двадцять,  а  може  заміжня?  Та  ні  обручки  немає.  А  хай    там,    чому  й    не  ризикнути?
 Тільки    на  передостанній  зупинці,    з  автоса  вийшло  багато  пасажирів.  Він  помітив,  що  вона  пройшла  вперед  до  виходу,  але  не  вийшла.
 І  чого  це  я  на  неї  вирячився  -    подумав  у  той  момент,  коли  помітив,  вона    поглядом  буквально  просвердлювала  його.  Їх  погляди  зустрілися,  на  її  обличчі  з’явилася  усмішка.
-  Чи  це  мені  ввижається,  подумав  і  несподівано    кліпнув  очима  -  Чи  це  насправді  відбувається?  Та  дівчина  уже  опустила  голову,  повернулася  в  сторону  водія.  Цікаві  обставини,  помітив  про  себе.Чи  й  справді  познайомитися?  Але  ж    в  мене  всього  три  дні  й  шукай    вітра  в  полі.  А  можливо  все  ж  варто?
     Нарешті    остання    зупинка.  Дівчина  поспіхом,  жваво  стукаючи  підборами  чобітків  по  східцях,  першою  покинула  автобус.  Він  не  намагався  її  переслідувати,  але  ним  керувала  цікавість,  в  якому  ж  напрямку  вона  піде?
Зійшовши  з  автобуса,зиркав  по  всій  окрузі-  Тепер  зрозуміло,  чому  так  багато  людей,    нарешті  добудували    два  дев’ятиповерхові  будинки.  На  деяких  балконах  висіли    речі,  білизна.  Комусь  таки  пощастило  -    подумав  він  і  поспішив  до  п’ятиповерхівки.
 Чекай,  а  де  ж  поділась  дівчина?  Ото  роззявляка,  загубив?
 В  метрах  тридцяти  від  себе,  попереду,  побачив  її.  На  душі    відразу  потепліло.  -  Ти  ба,  часом  не  в    той  будинок  йде,  що  і  я.  Цікаво,  до  кого  це  сонечко  приїхало?    Я  ж  тут    наче    усіх  знаю.
Раптовий  дзвінок,  змусив  відволіктися  від  думок.  
На  зв’язку  бабуся,
-То  ти  вже  скоро,  чому  забарився,    нічого  не  купуй,    в  мене  все  є.
 -Я  вже  майже  під  будинком,  за    п’ять  хвилин    буду  в  тебе.
     Почувши,  що  онук    підходить  до  будинку,  Софія  Іванівна,    на  плечі  накинула    пухову  хустку    й  вийшла  на  балкон.  Здаля,  по  алеї  побачила  Олю,  сусідську  дівчину,  за  нею,  швидко  йшов  онук.  Їй  здалося,  що  він    доганяв  її.
-І  коли  це  він  з  нею  познайомився,-  сказала  голосно    і    відхилилася  назад,  ніби  заховалася.  Все  ж  спостерігала,  що  буде  далі.  Та  усе  виявилося  марно,  онук  її    не  догнав.  Старенька  трохи    розчарувалася  та  згодом,  подумки  себе  заспокоїла  -    Чи  то  вже  я  собі  напридумала.  
Повернулася  в  кімнату,  намірилася  до  вхідних  дверей.  Все  ще  в  пуховій  хустці,  під  дверима    здвигнула  плечима,  посміхнулася  –    Хай  я  послухаю,  чи  будуть  спілкуватися  чи  ні.  Мабуть  треба  трохи  почекати.    За  мить  блиск  у  очах,  про  себе  тихо,
-  Ой  бабо,  не  пхай  носа  до  чужого  проса,  але  ж  так  цікаво,  що  там    коїться.
   Тим  часом,  Вадим  прискорив  ходу  -    Оце  так-  так,  подивіться,  -  йому  хотілося  сказати  в  голос,  -Вона  навіть  у  це  й  же  під’їзд  зайшла.  Широкими  кроками,  поспішив  за  нею  -  В  якій    же  квартирі  мешкає?
     Дівчина    почула  його  кроки,  зупинилася    на  площадці  між  другим  і  третім  поверхом.  Він  саме    розвернувся  йти  слідом  за  нею.  Та  її    сполоханий,  зацікавлений  погляд.,  змусив  його  зупинитися,
-Та  ти  не  бійся,  я  на  четвертий  поверх  йду.
-На  четвертий?  -  здивовано  запитала  вона,  відійшла  в  сторону  й  продовжила,  -  То  проходьте.
Вона  стояла  навпроти  вікна,  на  фоні  світла  її  волосся,  злегка  відбивалося  золотим  відтінком.    На  якісь  секунди    хлопець  закляк  на  місці.  -Ти  диви,  вона  ж  як  образ  сонця.
-То  йдіть,  бачу  ви  поспішаєте.
-  Ой  та  що  ти  прямо  на  ви,  хіба  я  на  дядька  схожий.  Не  дивись,  що  я  трохи  засмаглий,    був  на  кордоні,  а  там  війна,  думаю  ти  знаєш.  Це  на  кілька  днів  у  відпустку  приїхав,  зараз  йду  в  гості    до  бабусі.  Може    ми  познайомимося?
-Та  я  з  першими,  хто  потрапив  на  очі  не  знайомлюся.
-  Бачу  ти  гордячка.
Її  обличчя  миттєво  почервоніло,
-Я  б  так  не  сказала,  просто  собі  ціну  знаю,  тому    з  обережністю  ставлюся  до    незнайомих    людей.  Хочеш  на  ти?  Гаразд,  хай  буде  так!    Ти    йди,    хай  я  побачу  до  кого  це  ти  йдеш  у  гості,  тут  бабусі  майже  в  кожній  квартирі.
     Софія  Іванівна  чомусь  хвилювалася,    прислухалася,  що  коїться  за  дверима.  Чула  якийсь  гул  та  окремі  склади  »  ти,  ба  «-  її  це  дратувало.  За  кілька  секунд    терпець  ввірвався  -  Це  скільки  часу  треба,  щоб  піднятися  на  четвертий  поверх.  А  може  вони  вже  там  цілуються,  от  халепа,  отак  зразу?    Нарешті  вона  почула  за  дверми  шарудіння.  Уже  придивилася  у  вічко  вхідних  дверей,  Оля    ключем  відкривала  замок  квартири  і  весь  час  озиралася.  Тут  жінка  не  витримала,  відчинила  двері,
-О!  Олю,  добрий  день,  а  я  онука,  Вадимчика  чекаю.
 Він  уже  стояв  на  площадці  між  третім  і  четвертим  поверхом,
-Я  тут  бабусю,  вибач  трохи  затримався.
-Олічко  зайди  до  нас  на  чай,  я  познайомлю  тебе  з  моїм  героєм.  
Дівчина  зашарілася,-  Та  мені  незручно.
Старенька  обурливо,
 -І  що  тут  такого  незручного?  По  -  сусідству  не  можна  відказувати.  
Дівчина  скоса  позирнула  на  нього,
 -Ну  хіба  познайомитися  з  вашим  героєм.  Гаразд,  зараз  зателефоную  мамі  і  черех  хвилину  –  другу  прийду.
         Оля  не  гаяла  часу  –  А  він  нічого  та  й  видно  не  нахаба.  Чому  й  не  познайомитися?  Хіба  в  доброї  бабусі  може  бути    непорядний  онук.  Але  у  житті  всяк  буває  -  тут  же    змінила  думку.  -Каже  був  на  війні,    сміливий,    адже  туди    не  кожен  піде.  То  добре,  що  не  має  заячої  вади.
   Одягнувши  светр  рожевого  кольору,  крутнулася  біля  дзеркала,  на  плечах  поправила  волося,  на  обличчі  усмішка,
-Ну,що  ж    побачимо,  що  за  онучок.
 На  ходу,  зі  столу  підхопила  коробку  мармеладу,  за  мить  закривала  двері  на  ключ.
 Вадим  біля  дверей  уже    чекав  на  неї,  
-У  нас  вже  стіл  накритий.  Чуєш,  як  пахнуть  голубці?
   Її  привітний  образ  обличчя,  прямий  погляд  для  нього,  як  промінчик  сонячного  тепла.  Переступивши  поріг,  протягнула  до  нього    руку,
-Звичайно  чую,  мені  вже  їх  доводилося    куштувати,  знаю  смачні.  Але  давай  краще  офіційно  познайомимося.  Я  Оля,  мені    двадцять  один  рік,  працюю  фармацептом  в    аптеці,  одна  у  батьків,  не  заміжня,  дітей  не  маю.
Вадим    такого  знайомства  не  очікував,  спостерігав,  як  дівчина    водила  очима,  часто  кліпала  ними    й  хитро    позирала  на  нього.
Але  ж  взявши  її  руку  в  свою,    відчув  її  хвилювання,
-  Ну  я  Вадим,  дуже  приємно,  проходь.
З  кімнати  голос  Софії  Іванівни,
 -Оце  так  знайомство,  це  ж  треба  такого.  Все  і  відразу,  як  те  морозиво  на  тарілці,  бери  і  смакуй.
Після  почутих  слів,  очі  дівчини    округлилися,  на  щоках  з’явився  рум’янець.  Зробивши    невеличкий  крок  до  нього,  прошепотіла.
-Ой,  я  думала    двері    в  кімнату  зачинені.
-Та  все  нормально,  проходь.
 Софія  Іванівна  сиділа  за  столом,  її  привітний  погляд  зняв  з  дівчини  напругу,  
-Сідайте  разом  пообідаємо.  Як  кажуть  чим  багаті  тим  і  раді.
На  столі    кілька  тарілок  з  холодними  стравами,  посередині  у  великій  глибокій  тарілці  парували  голубці.
Дівчина,  сказала  з  легкою  усмішкою  на  губах,
-О,  а  голубці  пахтять,  аж  слинка  тече.  З  задоволенням  пообідаю,  голодна,  як  вовк.  Хоч  сьогодні  в  мене  вихідний  день,  але  в  аптеку  привезли  ліки,  треба  було  дівчатам  допомогти.
       Пообідавши,  за  столом  спілкувалися    іще  зо  дві  години.  Тему  війни  не  обговорювали,  адже  розуміли,  що  Вадим  все  рівно  нічого  не  розповість.  Софія  Іванівна  дістала  фото  альбом,    Олі  показувала  фотки,  дещо  розповідала    про  малого  онука.
     Надворі  сіріло…  Вадим  зателефонував  додому,
-Мамо  я    ночуватиму    в  бабусі.
-Та,  як  же  це  синку,  ми  з  тобою  і  не  наговорилися.
Завтра  мамо,  завтра,  я  висплюся  і  приїду.
Він  нахилився  до  дівчини,
-Пішли  прогуляємося.
   Вона    ніби  трохи  й  здивувалася,  дивилася  на  Софію  Іванівну,  наче  чекала,  що  вона  скаже.
 Жінка  рукою  торкнулася  плеча  онука,
-Так    -  так    хлопчику,  поки  молоді,  не    гайте  часу.  Гуляйте,  радійте  життю,  беріть  від  життя,  все  що  можна  взяти,  адже  воно  не  таке  й  довге.
-То  ми  пішли?  –  запитав  Олю.
-Гаразд,-  дівчина    вже  стояла  біля  дверей  кімнати,  продовжила,  -Тільки  недовго,  мені  завтра  на  роботу.  Піду  своїм  скажу  та  одягнуся.
Софія  Іванівна,  спитала  весело,
-То  вам  до  двадцять  другої  години    часу  досить?  
Вадим  посміхаючись,.
-Добре  бабусю,  я  шкільний  розпорядок  дня  пам’ятаю,  не  хвилюйся,  будемо    вчасно.
     Широка  алея  до  річки,  з  двох  сторін    освітлена  ліхтарями.  Їм  обом  здавалося,  що  уже  давно  знайомі,  трималися  за  руки.  До  ніг  падало  світло,  ніби  запрошуючи  на  безпечний  шлях,  яким  можна  пройти  по  стежині  життя.  Потік  автівок,  автобусів,  маршруток…    життя  у  вирії,  гамірно.  Та  все  це,  не  завада  для  спілкування  про  життя.  З  гарним  настроєм,  з  усмішкою  на  обличчі,  Оля  розповідала  анекдоти    про  медиків.  Навіть  не  помітили  ,  як  швидко  сплинув  час.
     Йому  подзвонила  мама,
-Синку  ти  де,  вже  на  пів  десяту,  ти  вже  відпочиваєш?
-  Ні  мамо,  я  недалеко  від  будинку,  вже  йду  додому.  
-    Ти  що  друзів  зустрів?
-  Завтра  мамо,  все  розповім  завтра.  На  добраніч,  хороших  снів.
         Крок  за  кроком..  усміхаючись  один  до  одного,  стремління  злетіти.  Взявшись  за  руки,    мов  птахи  розкрили  крила,  швидко  підійнялися  на  четвертий  поверх.  Оля    збуджена,  розчервоніла,  кинула  хитрий  погляд  і  вмить  зникла  за  дверима  своєї  квартири.
Вадим,  від  несподівання,  аж    сплеснув  у  долоні,
-Опа,  була  пташка  й  випорхнула.  Цікаво,  звідки  вона  знала,  що  двері    не  замкнені.  Ну  нічого,завтра  я  тебе  без  поцілунку  не  відпущу.
     Вадим  зайшов  до  квартири…бабуся  дивилася  телевізор.
 Побачивши  онука,  очі  сповнені  ніжності,
-Ну,  як  тобі  Оля?
 -  Ти  ж  знаєш,    у  мене  від  тебе  секретів  майже  ніколи  не  було.  Скажу  чесно,  як  на  сповіді,  вона,  як  сонце,  чи  частина  його.  Приємна  в  спілкуванні,  весела.  Зізнаюся,    її  очі,  личко  та  й  загалом,  вона    мені  сподобалася.
 -  Ти  правий,  вона  справді,  як  сонечко.  Вони  сюди  переїхали  пів  року  назад.  Батько    в  школі  викладає  українську  мову  й  літературу,  а  мама  її    працює  медсестрою  в    лікарні.  Дівчина  добра,  привітна.  Інколи  мені  ліки  приносить  та  й,  як  треба  тиск  поміряти,  ніколи    не  відмовляє.
-Я  тебе  зрозумів.  Що  значить    ти  мене  викохала,  у  нас  з  тобою  і  погляди  співпадають.  Все  йду  спати,  на  добраніч.
Жінка  подивилася  вслід  -  Ох,  якби  ж  не  війна,  то  можливо  б  і  на  весіллі  погуляла,  а  так  хто  знає,  коли  закінчиться  та  чи  й  доживу.
     У  квартирі  Олі…  мати    різко  встала  з-за  столу,
-Ти    так  влетіла!  Чи  за  тобою  хтось  гнався?
-Ні  мамо,  все  добре,  -  глибоко  перевела  подих.
-Та  ти    червона,  як  варений  рак.
-Все  нормально  мамо…  все  нормально.
Вона  роздягалася,  зняла  чобітки.  Обома    руками  провела  по  обличчю,  
-А  й  справді,  мені  чогось  так  жарко…
Мати  всміхаючись,  з  під  лоба  подивилася  на  неї,
Ну-  ну…  нічого  не  хочеш  сказати,  хто  так  стривожив  твоє  сердечко.
 -Слухай  мамо,  а    в  тебе  таке  було?
-Яке  таке  ?
Ну  таке,  щоб    враз  і  здалося  що  це  він  той,  до  якого    хочеться  притулитися,  щоб  обійняв,  поцілував.  Ну,  думаю  ти  мене  розумієш…
-Ну    так,  звичайно  було.  Он  той,  уже  бачить    другий  сон,  а  я    не  сплю,  тебе  чекала.
 Обійнявши  доньку,
-Вітаю!  Але  май  голову  на  плечах.
-Ой,  що  ти  таке  кажеш.  Йому  через  два  дні  відчалювати  на  війну.
 Мати,  присіла  в  крісло,
-  А  це  вже  діло  серйозне.  Це  випробування  і  надії.  На  жаль  важкі  часи  на  нас  іще  чекають,  все  може  бути
 -Це  ти  про  що?
-Та  так  нічого,  лягаймо  спати.
     Зимовий  ранок…  Вадим  і  Оля,  взявшись  за  руки,  стояли  на  платформі.    З  хвилини  на  хвилину  мав  прибути  потяг.
Дівчина  ледь  стримувала  сльози.  -  Як  мало  часу  ми  провели  з  тобою,  всього  лише  три  вечора,  це,  як  кілька  піщинок  у  морі.  Для  когось  мабуть  і  непомітні.  А  тут,    душа  розривається  на  частини,  не  хочеться  відпускати.  Вадим  ніби  відчув  її  душевний  настрій.  Обома  руками  пригорнув  до  себе,
-Чому  принишкла,  сонечко,  не  ховайся  в  роздумах  -  хмарах.  Подаруй  усмішку,  щоб  я  запам’ятав  на  все  життя.  Щоб  не  забув  на  передовій,  а  твої  очі,  ці  чаруючі  очі,  щоб  у  важку  годину  підтримували  мене.
 Здавалося,  поцілунок  мав  бути  солодким  та  вони  вдвох  відчули    смак  полину.  Прошепотіла,
-  Пробач…розкисла.
Занурилася  в  його  груди,
-Ти  повертайся,  чуєш,  повертайся!
 Провідницею,  впоспіх    зачинені    двері…  потяг  набирав  швидкість.  Чолом  притулившись  до  скла    дверей,  Вадим  й  досі  не  відривав  погляд  від    її    очей.  -Ти  світи  мені,  світи,  як  образ  сонця.  Як  образ  світлих  намірів,  нашого  повнокровного  життя,  незламності.  Я  повернуся,  мені  потрібна  тільки  ти.  Ти    -  сенс  мого  життя,  шанс  вижити,  бо  я  тебе  кохаю.

                                                                                                                                                                                                       19.12.2023р
                                                                                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004371
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2024


Не зривай квітку

Не  зривай  квітку,
Як  не  розрівняні  пелюстки,
Дочекайсь.  Влітку,
Ти  торкнись  ніжно  і  залюбки,.
Лиш  нахилися,
Відчуй  той  запах,  який  сп’янить,
І  посміхнися,
Запам’ятай,  цю  щасливу  мить.

Не  зваблюй  жінку,
Яка  не  хоче,  бачить  тебе,
Цінуй,  як  квітку,
Лише  при  згоді,  враз  оживе.
Словами,  дійством,
Доведи  про  своє  кохання,
Здивуй  геройством,
Приховай,  тривогу,  страждання.

Як  часу  вимір,
Не  поспішай  у  домаганні,
Вже  зробить  вибір,
Як  поруч  сильний,  в  покаянні,
Протягне  руку,
Відкине  сумніви,  сум’яття,
Забудеш  муки,
Нарешті  ти,  пізнаєш  щастя.

                             25.01.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004254
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.01.2024


Смачний борщик (дит)

На  стільчик  всілось  сонце,
Підглядує  в  віконце,
Танюша  копошиться,
Чомусь  давно  не  спиться.

Щось  пахне  так  зарано,
Немов,  заграло  жваво,
В  животику  сопрано,
Всміхнулася  лукаво.

За  мить  на  кухню    швидко,
Хапнула  хліба  скибку,
Зраділа,  запашненьке,
Мене,  щось  жде  й  смачненьке.

Загляну,  сміло  в  горщик,
Так  певно  вабить  борщик,
Ой-ой,  а  він  із  м’ясом,
Поглянула,  враз  басом.

Ти,  що  матусю  люба,
Чи  й  справді  впала  з  дуба,
Ох    й  вредна  ти  натура,
Спаплюжиться  фігура.

Мабуть  буду  в  садочку,
Я  мати  заморочку.
Мене  Ромка  розлюбить,
Він  й  так  з  Любою  дружить.

Складає  з  нею  пазли,
А  може  мені  заздрить?
Наразі  думка  втішна,
Не  стану  ж  зразу  пишна.

Тож  хай,  з’їм,  ще  разочок,
М’ясця  більший    шматочок!

24.01.2024р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1004104
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.01.2024


Чай- солод єднання

Чай  і  ти  -  у  поєднанні,
Блиск  очей  –  ми  в  сподіванні,
Враз  ясніш,  вже  мерехтіння,
Закохати  маєш  вміння.

Серця  стук  веселий  ллється,
І  моя  душа  сміється,
Я  тебе  шукав  повсюди,
Не  веди,  прошу  до  згуби.

Вкотре  ти,  мене  дурманиш,
Не  чекаю  я  омани,
Хоч  надворі  сніг  лапатий,
Принесу  букет  до  хати.

Квіточки  кину  під  ноги,
Нема  іншої  дороги,
Бо  ти  тут  і  чай  пахучий,
Вирок  є  -  він  неминучий.

Я  каблучку  приніс  нині,
Ми  удвох  будем  щасливі,
Посміхнись,  подай  надію,
Про  сім’ю  з  тобою  мрію.

Нехай  в  небі  зірка  рання,
Заясниться,  аж  до  світання,
Ти  ж  мене  радо  стрічала,
Доля  нас  на  вік  з’єднала.

Вип’єм  чай  -  солод  єднання,
Чашу  вірного  кохання.

       17.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003944
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.01.2024


Дріма ніченька (дит)

Ой  надворі    дріма  ніченька,
Здаля  сріблом  яснить  річенька,
Під  віконцем  моя  сливонька,
Прикрасила  її  зимонька.
В  пуху  гілля,  в  златі  мережки,
Не  знайду,  я  до  неї    стежки,
 Та  нічого  завтра  буде  день,
Нам  струмочок  заспіва  пісень.
Тож    пригріє  сонечко    ясне,
В  полудневий  час  позве    мене,
Щоб  красою  налюбувалась,
На  чарівність  сну  сподівалась.
 Поки  ж  дітки  лягаймо  спатки,
З    прийняттям    щасливої  казки,
Хай  насниться    зимонька    біла,
В  лісі  плига  білочка  сміла.
Й  дятел  вибива  на  ялинці,
 Тук-  тук  –тук,  як  ніби  по  скринці,
І  сова  дріма  в  окулярах,
Вже  дід  місяць  всівся  на  хмарах,
Перламутром  зазива  до  сну,
Розповість  вам  казку  не  одну,
Про  красиві    і  радісні  .дні,
Ви  ж    розкажете    ранком  мені.

На  добраніч  любенькі  мої!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.01.2024


В негоду (проза)

       Пізній  зимовий  вечір…  залізничне  полотно  злегка  здригалося,  на  дозволеній  швидкості    електричка  розрізала  повітряний  простір.  Срібний  повний  місяць  ллє    у  вікна  проміння.  Воно  часом  злегка  здригнеться,  на    якусь  мить  сяйво  загубиться  та  згодом,  все  повторюється.  Кількість  пасажирів  у  вагоні,    можна  порахувати    на  двох  руках.  Рідко  хто  в  таку  пору  їде  додому,  хіба  що  охоронці,  які  змінюються    щодобово  та  випадкові.
   Позираючи  у  вікно,  до  якого  схилилася  Олена,  себе    відносила    саме  до  випадкових,  зненацька,  трохи  злякавшись,  відсторонилася  від  нього.    Помітно  не  малі  пласти  снігу  прилипали  до  скла,  частина  їх  відпадала  та  знову  й  знову  прилипали  пласти  снігу.  На  склі  вікна  наче  решето  та  згодом,  все  вкрите  білою  пеленою.  Вона  звернула  увагу  на  інші  вікна,  там  така  ж  картина,  це  не  втішало  її.  Розгублена,  з  думками  –  От  і  повір  синоптикам,  обіцяли  сонячні  дні,  невеличкий  морозець,  без  опадів.  А  тут,  як  кажуть,  погода  не  без  сюрпризів.
     П’ять  днів  поспіль,  вона  залишалася    на  роботі  біля  хворих  на  ковід.  Оце    на  один  день  відпросилася,  хоч  у  хаті  пічку  пропалити,  щоб  дух  пішов,  що  в  ній  все  ж  таки,  хтось  мешкає.
   Другий  рік  поспіль,    ширився  ковід,  а  медсестер    обслуговувати  хворих  недостатньо.  Якби  ж  хоч  і  самі  не  хворіли,  а  то  ,  вже    дехто  й  по  два  рази  перехворів.  Одне  втішало,  донька  в  Києві,  вже  три  роки  винаймає  квартиру    і  більш  -    менш  легко  перенесла  хворобу.Та  й    її  хлопець,  що  ніби  має  бути  чоловіком,  теж  добре  тримається  на  ногах.  Обоє  працюють  у  магазині    мобільної  техніки  «Техно  Базар».    Себе  забезпечують,  а  кожній    матері,  завжди  тепло  на  душі,  коли  в  дітей  усе  нормально.
     Олена  ж,  уже  десять  років  живе  одна,  чоловік  подався  у  мандри  і  ні  слуху,  ні  духу.  Іноді  вона  сама  собі  каже,
-  Ніби  й  заміжня  і  не  заміжня.  
Та  все  ж  інколи  підстерігають  думки    -    І  в    сорок  п’ять  років,  дехто  знаходить  пару,  щоби  дожити  до  старості  та  мабуть  це  не  про  мене.
   Електричка  плавно  збавила    швидкість…  це  вже  її  зупинка.  Двері  відчинилися,  різкий    холодний  вітер,  ледь  не  кинув  з  ніг.  Вона  все  ж  спромоглася    встояти,  уже  ступала  по  сходах,  стрибнула  вниз,  під  ногами    почула  різкий  скрип  снігу.  Сильний,  поривчастий  вітер  разом  з  мокрим  снігом,  з  голови  здійняв  шапку.  За  дві  хвилини,  що  стояла  електричка,  рукою  прикриваючи  голову,  спромоглася  побачити  де  лежить  шапка  та  що  коїться  навкруги.  Зі  смутком    позирала  на    доволі  не  малий  покрив  снігу  вщент  вкритий  кригою,  на  зупинці  ніяких  слідів.    Кожен  крок,  як  у  провалля,  чобітки  й  лід  в  протистоянні,  не  скрип,  а  справжній  скрегіт.  Вкотре  озираючись,  помітила    пару    чоловік,  які  пішли  в  іншому  напрямку.  -От  халепа,  йтиму  одна  іще  й  така  темінь  навкруги.
Попереду  глянути  далеко,  майже  нічого  не  видно,  а  ближче    дахи    шпилястих  хат  трохи    світліші,  ледь-  ледь  відзеркалювали  сніг,  що  лежав  довкола.  Відколи  вийшла  з  вагона,  відчувала  легке  тремтіння  тіла  -  Це  ж  треба  такого,    так  світив  місяць  і  раптом,  серед  зими  дощ,  добре,  що  хоч  трохи  видно.
 Прикриваючись  рукою  від  вітру  й  мілкого  снігу,  що  сипав  у  обличчя,  вийшла  на  широку  вулицю.  Хоч  по  домівках  темно,  все  ж  йти  безпечніше.  А  от  далі,  центральна  дорога,  вона  тягнеться  через  ярок.  
-Внизу  яру  завжди  навіює  багато  снігу,  що  ж  там  нині  -  копошилося  в  її  голові.  Праворуч  криниця  й  вибоїна,  це  вона  добре  знала.  А  от  з  лівої  сторони  завжди  проблеми,  так  все  водою  заллє,  аж  до  самого  верху.  Люба  автівка  грузне,  зробить  таку  яму,  що  без  допомоги    й  не  вибереться.  А  щоб  вийти  на  пряму  вулицю  вище  -    треба  обійти  криницю.  Але  що  можна  побачити  в  таку  негоду,  ще  й    не  знати  які  там  замети.
     Йти  важко,  зробити    кожен  крок,  треба  впевнитися,  що  несподівано  кудись  не  провалишся.  У  чобітках  уже  вогко,  від  напруги  змокріле  чоло,  але  ж  не  зупиниться,  ходи  іще    на  хвилин  п’ятнадцять.  -Основне  перейти  ярок  –  подумки  підтверджувала  собі.  Ну,  от  здається  вже  біля  криниці,  ще  метра  три    і  можна  буде  спокійно  перевести  подих.  Як  раптово  підслизнулася,  впала,  під  кіркою  льоду  пухкий  сніг,  провалилася  в  нього.    На  невелику  відстань  тілом    продвинулася  вперед  й    відразу  в  чобітках    відчула  крижану  воду.
Повітря  прорізав    її    істеричний  крик,
 -Рятуйте!  Хто  небуть,  рятуйте!
 Та  її  крик  лише  чув  вітер  зі  снігом,  який  здавалося  намагався  її  засипати.  Від  напруги,  вирваватися  з  пастки  на  якусь  мить,  потемніло  в  очах.  Вже  дякувала  Богу,  що  ненадовго.  Намагалася  за  щось  хапнутися  та  старання  виявилося  марним,  лід  кришився,  розсипався  намистинами.  Їй  здавалося,  що    вона  провалюється  іще  глибше.  У  метушні  загубила  рукавички,  вкотре  помацала  на  собі  сумку,  підстерігла  думка  -  Добре  хоч  документи  зі  мною,  як  знайдуть,  то  хоч  будуть  знати  хто  я  така.  Раптово    під  чобітком  правої  ноги  відчула    щось  тверде,  але  тут  же  воно  десь  поділося.  Прошепотіла,
-Можливо,то      гулі  льоду,-  В  цей  момент  їй  вдалося  на  декілька  сантиметрів    повернутися  в    ліву  сторону.  На  очі  потрапили  тонкі    патики,  які  відділяли    дорогу  від  городу.  Далі  ж    літня  кухня  –Може  там  хтось  є,  може  почують  мене?  Та  враз  нагадала,  підстерегло  розчарування  -  Тітка  ж  Марія  померла,  навряд    хто  туди  приїхав.  Кого  ж  звати  на  допомогу!    Якби  ж  по  прямій  підслизнулася,  було  би  беспечніше,  далі  з  яру  догори,  метрів  двадцять  і  вже  рівна  дорога,  ще  метрів  двадцять  і  хати.Та  ті  хто  там  тим  паче  не  почують.
Оленин  голос  уже  дрижав,  
-До-по-можіть!  Ря  -туйте!
Жінка  так  замерзла,  що  зуб  на  зуб  не  попадав.  В  ноги,  неначе  хтось  пхав  голки,  пальці  ніг  задерев’яніли.    Від  її  подиху  шапка  покрилася  інеєм,  з  чола  стікав    розтанутий  сніг.  Хоч  це  все  відчувала    й  тиснуло  в  горлі,    все  ж    намагалася  не  плакати,  знову  звала  на  допомогу.
   З  надією  дивилася  на  патики,  для  неї  це  було  б  спасінням,  хоча  б  однією  рукою  схопитися  та  з  води    витягнути  ноги.  Неподалік  від  патиків,  негадано  щось  мелькнуло  -  Чи  це  мені  вже  здається,  чи  в  мене  криша  їде.  Тільки  подумала,  як  за  спиною  почула    коротке  гарчання.  Побоялася  крутнути    головою,  за  мить  уже  нічого  не  чула.
 Та  хіба  ж  можна  було  щось  побачити,  чи  толком  почути,  коли  вже  так  розгулялася  віхола,  що  й  світу  білого  не  видно.  
   Тим  часом  у  літній  кухні…  при  світлі  свічки,  Іван  сидячи  на  стільчику,  у  пічку  підкидав  дрова.  Раптово,  почув  шкряботіння  об  двері.
Він  тільки  встиг  їх  привідчинити,  як  сильний  вітер,  спромігся    з  руки  вирвати  двері,  відчинив  навстіж.
-О!  Мухтар,  недовго  гуляв,  що  хурделиця  налякала?
 Мухтар,  собака  породи  американських  вівчарок,  добре  вгодований,  заскавулів  і  потягнув  його  за  рукав  светра.  Чоловік  зачинивши  двері,  поплеска  по  спині,
-Чого  скавлиш?  Чи  так  налякався?
Несподівано,  пес  став  на  задні  лапи,  передніми    вперся  у  вхідні  двері,  заскавулів  і  навіть  завив.
Іван  подивився  йому  в  очі,  погладив  по  спині,
-Ти  мені  щось  хочеш  сказати,  кудись  кличеш?  Ну  гаразд,  зараз  одягнуся  підемо  подивимося,  що  тебе  так  турбує.
     Злегка  пригинаючись,  Іван    грузнув  у  снігу,  але  йшов  за  Мухтаром.  Сніг  уже  з  крупою    припадав  до  обличчя  так,  ніби  на  близькій  відстані  розліталися  іскри  від  зварювального  апарата.
Саме  в  цей  час,  Олена  вкотре    кликала  на  допомогу.
     Кілька  хвилин,  Іван  побував    ніби  в  аду.  В  напрузі,  відчайдушно  борячись  із  негодою,  намагався  спасти  людину.  
     Добряче  перехвилювавшись,  на  руках  приніс  її  додому,
-Оце  так  –так,  ох  і  угораздило  тебе  Олено.  Чого  мовчиш?
   Він  запалив  іще  дві  свічки,  здригнувся,  коли  побачив    її    бліде  обличчя.
-Ти  що  свідомість  втратила?  Олено!
 Знервовано  тормошив  нею,  плескав  по  щоках,  нарешті  її  вії  ледь  здригнулися.
Полегшено  веревів  подих,
-Ну  от,  здається  я  впорався.
   Весь  одяг  на  ній  був  мокрим,    він  змушений  був  її    роздягнути    до  наготи.
 Лежачи  в  ліжку,  Олена,  як  у  мареві,  втративши  кординацію  рухів,  махала  руками.
Він  не  втрачас  час,  прив’язавши    її  руки  до  ліжка,    насильно    напоїв  самогоном  та  накрив  теплою  ковдрою.  Поступово,  починаючи  зі  спини  і  грудей,    і  закінчивши  пальцями  ніг,  більше  години,  Іван    самогоном  розтирав  її  тіло.    Закінчивши  цю  справу,  відчув,що  сам    добре  пропотів,  мусив  змінити  одяг.
   Олена  уже  спала,  він  же  перехилив  чарку  самогонки  і  до  Мухтара,
-От  бачиш  дружок,  як  воно    буває.  Якби  не  ти  та  не  я,  пропала  б  ця  жіночка.  Хоч  і  на  термометрі  мінус  одинадцять,    але  ж  була  у  воді,  а  до  ранку  ще  далеко.  Можливо  б  і  залишилася  жива  та  на  все  життя  залишилася  б  інвалідом.
       За  вікном  сіріло…  Іван,  схилившись  на  ліжко,  тихо  сопів.    Біля  нього  під  ногами  спав  Мухтар.  Олена  ж  проснувшись,  відкинула  з  себе  ковдру,  побачивши,  що  оголена,  в  недоумінні,  злякано  прошепотіла,
-Ой  чого  це  я?  
Швидко    вкрилася,  придивлялася  до  чоловіка,  який  міцно  спав.  Мухтар  почувши  шарудіння,  здійнявся  на  задні  лапи,    лизнув  господаря  по  щоці.
-О,  Мухтар!  Що  надвір  хочеш?  -  зразу    ж  помітив,  що  Олена    не  спить,  
-Доброго  ранку,  як  самопочуття?
-  Я  давно  тут?  Іване,  а  ти,  як  мене  знайшов?  Дякую  тобі.
-Ти,  що  нічого  не  пам’ятаєш?  Тебе  не  я  знайшов,  а  Мухтар,  йому  подякуй.  Ти  краще  скажи,  ноги  добре  відчуваєш?  Пошевели  пальцями.  
-  Та  ніби  усе  нормально,  трохи  горло  болить.
-То  не  страшно,    попусте,  Я  вночі  курку  зарубав,  поп’єш  гарячого  бульону.  Вип’єш  чаю  з  лимоном.  Одяг  я  тобі  знайду  і  мамині  чоботи  є  непогані,  тільки  твої  шкода,  зовсім  подерлися.
-А  моя  сумка  є,  чи  я  її  загубила?  Я  пам’ятаю,  як  підслизнулася,  потім  перед  очима  якісь  тіні,    в  чобітках  холодна  вода  скувала  все  тіло.
Вона  крутнула  обома  руками,  мельком  глянула  на  них,
-    Чомусь  здавалося  кровили  руки.
-Подивися  на  пучки  пальців,  вони  всі  потріскані,  от  і  кровили.  Чи  ти  болю  не  відчуваєш?
-Та  так,  трохи  болять.  А  ти,  як  тут  опинився?
-Зараз  для  всіх    важкий  час,  в  з’вязку  з  епідемією    на  ковід,  люди  бояться  вставляти  зуби,  протези.  Тому  приймаю  клієнтів  лише  по  запису  два  рази  на  тиждень.  Нам    із  Мухтаром  тут  краще,  чим  у  квартирі,  йому  веселіше,  є  де  прогулятися.  А  мені  біля  пічки  погрітися.  Он  настолі  альбом  лежить.  Згадував  нашу  школу,  клас.
-А  я    з  вашого  класу  мало  кого  пам’ятаю.  Ви  ж  на  два  роки  старші,  на  вечорах  поводилися  кумирами.
-  А  ваші  дівчата    на  вечорах,  тільки  й  чекали,  щоб  хтось  запросив  на  танець.
-Можливо  й  так,  адже  усім  дівчатам  хотілося  більше  уваги.  Але  воно  все  уже  в  минулому.
-Але  ж  приємно  згадати….
-А  де  твої  всі?
-Син  у  Києві,  має  сім’ю,  квартиру,  в  одній  із  лікарень  працює  стоматологом,  у  нього  все  нормально  А  Віка…уже  п’ять  років,  як  ми  не  разом.  Ми  з  Мухтаром  вільні,  як  вітри  в  полі,-  посміхаючись  продовжив,
-Мабуть  нам  так  написано    по  долі.  Але  ж  це  діло  поправне  правда.
 Її  щоки  навіть  порожевіли,  опустивши  очі,
-Та,  як  ти  кажеш  написано  по  долі,  то  вже  час  покаже.
     Минуло  два  тижні….зимовий  день  видався  сонячним.    Електричку  іноді    погойдувало,    пасажирів  злегка  заколисувало.  Хтось  їхав    мовчки,  хтось  спілкувався,  при  зупинці  електрички  поспішав  на  вихід.  
       Зійшовши  з  електрички,  Іван  і  Олена  не  ризикували  йти  прямою  дорогою,  пішли  в  обхід,  через  посадку.  Хоч  і  шлях  вдвічі  більший,  але    їм  не  було  куди  поспішати.  Тримаючи  її  під  руку,  ділився    своїми  планами,
-  Ми    спочатку    підемо  до  мене  розпалимо  пічку,  переодягнемося,  тоді    підемо  до  тебе,  з  нами    й  Мухтар  прогуляється.  Йому  важко  цілий  день  нас  чекати,  хоче  волі.  Переночуємо,  збереш    деякі    свої  речі,  повернемося  до  мене.  А  в  неділлю  поїдемо  в  Харків.  Ти,  щось  маєш  проти?
 -Та  ні,  все  нормально,  тільки  я  все  ж  сплю  погано,  після  тієї  негоди,  ніяк  не  уговтаюся.
 Він  ледь  всміхаючись,  кліпнув  очима,
-Іще  тиждень  –  два  поп’єш  ліки,  все  буде  нормально,  на  все  треба  час.  А  все  ж  цікаво,  якби  не  той  випадок,  чи  ми  б  з  тобою  зустрілися?
Олена    повільно  підняла  очі,  хитро  позирнула  на  нього,
-Напевно  наші  долі,  в  ту  негоду,  вирішили  зійтися,  от  і  маємо,  що  маємо.
Але  ж  воно  на  краще?
Ледь  нахилившись,  він  поцілував  її  в  щоку,
-  Звичайно  на  краще.!  То  ж  верстаймо  той  путь,  який  зазначений  нам  долею.Ми  вдвох  здолаємо  всі  негаразди  і  негоди!  
       Вечірнє  сонце,  останніми  променями  освітлювало  лише    кілька    маленьких  хмаринок,  що  скупчилися  крайнеба,    на  завтрашній  день    пророкувало  гарну  погоду.
                                                                                                                                                                                                 2021  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003672
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.01.2024


Ятрять зради

                           (  вірш  до  картини)

Чи  на  серці,  час  загоїть  шрами?
Все  життя  моє  переоране,
Ніби  прірва  тепер  поміж  нами,
Гіркі  сльози  вилились  гронами.

Все  ж  тримаюсь,  хоч  ятрять  знов  зради,
Тож  знай  сильна,  побреду  по  полю,
Пам’ятатиму  усі  поради,
Не  схилюсь,  матиму  ліпшу    долю.

Зрадив  раз,  кажуть,  зрадиш  і  вдруге,
Чомусь  очі  напрочуд    туманні,
По  стерні  йдеш,  мабуть,  знову  грузнеш,
Пошкодуєш?  Чи  добре  в  вигнанні?

Душа  –  джерело,чому  не  в  руслі,
Чи  не  відчув  бажання  до  життя?
Навіщо  піддавсь,  ще  раз  спокусі,
Жаль,  не  подумав,  ти    про  майбуття.

Віднайду  мереживну  стежину,
Споришеву  й  чаруючі  квіти,
Прикрашу  ріднесеньку  хатину,
Її  сонце  осяйно  освітить.....
З  ним  і  час  злегка  шрами  загоїть.

         17.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.01.2024


Вдалий вибір (вірш. розп. з гум)

Край  села  хатина,  в  ній  ненька  й  доня,
Та  обходять  хлопці,  не  красна    доля,
У  дівки  є  хлопець,  трішки    молодший,
Він  їй  до  вподоби,  каже  хороший,
А  мати  що  раз,  свою  думку  має,
Як  тільки  він  прийде,  вже  проводжає,
Тож  нині  у  змові  з  дядьком  Іваном,
Чи  розум    її    покрився  туманом?
-Ото  ж    приходь  сватать,  доня  гарненька,
Із  личка  й  доволі  тілом  пишненька.

Жіноче  свято…    йшов  Іван  до  Галі,
У  руці  квіти,  ніс  букет  конвалій,
Хоч  шкода  гроші,  але  ж  що  робити,
Та,  якось  треба  ж    душу  їй  здобрити,
Щоб  не  бачила,  що  одяг  не  модний,
Та,  як  завжди  прийде,  як  вовк  голодний,
І  до  запрошення  за  стіл,  скуштує,
Що  є  на  кухні,  тут,  як  лис  смакує.

Сьогодні    вдачу  мав,  дівці  всміхався,
Щойно  при  тещі    в  коханні  зізнався,
На  шиї,  тормошив  синю  краватку,
І  сфоткав,  сказавши  -    Буде  на  згадку.
Хоч  Галя  червоніла  мов  троянда,
Але  ж  вона  не  була,  дійству  рада,
Вчудив,  він  старший  на  років  п’ятнадцять,
Чомусь    зізнатись  їй,  надто    боявся.

Думки  за  маму  -  Їй  точно    згодиться,
Вона  ж,  поглянуть,  модна    молодиця,
Насправді,  чому  й  не  повеселиться?

У  платах  мізку  справжній  переполох,
Напоїть  треба,    спати  вкладу  обох,
Страшно  й  уявити,  що  буде  вранці,
Від  думок  на  щічках,  пашать  рум’янці,
Добре,  що  каблучку,  мені  не  приніс,
Тож  ,гадаю  можна  поводить  за  ніс.

За  тещин  рахунок  шампанське,  пиво,
Добряче  набрались,    так  це  ж  не  диво,
Три  літри  пива  і  дві  шампанського,
Хиливсь  Іван,    кричав  гучно,  -О́  -  го-го,
Погано  знаєш,  ти    зятя  рідного,
Я  з  першої  ночі  фундамент  вкладу́,
Не  бійся,  хоч    гнусь,  пам’ятай,  не  впаду́!

А  вже  за  віконцем    Євген  чекає,
Про  Галюсин  план,  від  давненько  знає,
Метушня  по  хаті,    ледь  доволокли,
Геть  сп’янілу  маму…    матюки  пливли.
Очі  ,  хоч  й  закриті  в  дядька  Івана,
Та    із  уст  слова,-  Лиш  мною  кохана,
Матуся  вже  й  рада,  що  тіла  торкавсь,
Іван    сполошився,  як  кліщ  присмоктавсь.

Молоді  всміхались,    у  руках  стрічка,
Та  й  пішли  гуляти,  манила  річка,
У  одному  ритмі  б’ються  сердечка,
Освітила  стежку  зоряна    нічка.
Їх  кохання  чисте,  свята  водиця,
Як  додому  йшли,  щасливії  лиця,
Що  на  них  чекає,  не  переймались,
У  обіймах  ніжних  чуття  ховали.

Ось  й  погодний  ранок,  мати  спитала
-Доню,  де  та  з  ким  всю  нічку  гасала?
-Ви  вдвох  за  столом,    задрімали    мило,
Що  ж  робить?  Пішла  освіжити  тіло.
-Зізнавайся,  хто    тебе  добре  пригрів,
Чи  можливо  чурка  образить  хотів?
Той  сусід  давно  позирає  сюди,
Хай  Господь  відводить  сім’ю  від  біди.
-Все  нормально,  не  переймайся,  мамо,
Не  влаштовуй,  хоча  б  сьогодні  драми.

Світить  місяць  у  вікно,  засріблився,
Жінці    чорне  западло,-  Щоб  сказився,
Ти  Іване!  Що  накоїли  ми  вдвох?!
У  руках  тримає  миску-ох  та  й  ох
-От  біда,  чи  отравилась,  не  знать  чим?
-Мам,  тепер  дядько  Іван    матиме  чин.
Посміхається  Галина,  -  Хай  і  так,
-На  роль  вітчима  підходить,    все  ж  козак,
Ой,  матусю,    ми  ж,  як  артисти  в    кіно,
Бо  життя,  це  зазвичай,    гра  в  доміно.
*
По  селу  розмови,  кого  ж  сватав  Іван?
Вдачу  мав,  хоч  голову  накрив  злий  дурман.
*
Не  завжди  влучні  бувають  інтрижки,
Хто  зна  чиї    і  які  ляжуть  фішки.

15.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003394
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.01.2024


Зруйновані мости

                                         Вірш  до  картини

***

Тебе  прошу,  більш  не  дзвони,
Давно  зруйновані  мости,
Відбудувати  не  той  час,
Мабуть,  так  краще,  для    двох  нас.

Стежками  скрізь  розлігся  мох,
Напевно  доля,  що  дав  Бог,
З  тобою  ми,  як  береги,
Повздовж  бурхливої    води.

Хоч  і  була  щаслива  ніч,
Все  ж  зрозумій  не  в  тому  річ,
Жаль  та  відцвів  весняний  цвіт,
Ти  не  зберіг  кохання  світ.

На  річці    крига  -  то  не  міст,
Сховай  під  нею  свою  злість,
Хай  прийме  мул  її  на  дно,
Жагучий  біль  зап’єш  вином.

   Пробач,  мені  вже  всеодно…

15.01.2024р  












адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003251
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2024


Бога попро́шу

Хто  спинив  час?  Життя  закоротке,
Бога  попро́шу  -  Війну  зупини!
Не  відбуяло  літо  солодке,
Мало  пізнав,  син  тепла  й  доброти.

Згада  дитинство,  мамині  очі,
Їх  ніжність  сприймав,  завжди  належним,
Коли  хворів,  той  плач  серед  ночі,
Здавався    сердечним  і  бентежним.

Її  теплі  руки  -      допомога,
В  обіймах,  стихає  біль  нестерпний,
І    вкотре  з  молитвами  до  Бога,
Щоб  син,  втішав  юний,  благоліпний.

Тільки  виріс,  голитися  почав,
Лиш    перший    крок  приватного  життя,
Як  рашист,  клятий  в  зимний  день  напав,
В  надії  вкрасти  світле  майбуття.

На  посту,  уже  бій  йде  жорстокий,
Ні  СМС,  ні  дзвінка  матусі,
Мов  у  вирії,  гулом  далеким,
Стогін,  із  вітром  злетів  у  часі.

Скільки  вас  там,  дітей  при  землиці,
Душі  давно  в  небеса  підне́слись,
В  чорних  хустках,  у  сльозах  вдовиці,
Орки  клятущі,  чого  припе́рлись?

Вкотре  думки  полинули  в  небо,
Нещадний  час,  на  жаль,  смертний  вирок,
Донькам  й  синам.  Нам  миру,  так    треба!
Не  мре    надія  поміж  хмаринок,
З  полону  повернути  героїв.

Я  тебе  знову,  Всевишній  прошу́,
Поможи  знищить  орків  –  фашистів,
І  зупинити  криваву  війну!

                       14.01.2024р
                       Відредаговано  15.01.  2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1003024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.01.2024


А чи й згадають

Казкова    зима....
Летять  сніжинки  -  дарунок  свіжості,
Але  ж  не  знають,  що  на  них  чекає,
Не  дочекались  від  сонця  милості,
В    обідню    пору    проміння  лягає,
Кожна    раптово,  сльози  проливає.

                                                       І  врешті    -  решт.....                                                                      
Теплом  сповита,  не  лишиться  й  сліду,
А  чи  й  згадає  про  неї  хтось  й  колись?
 Якусь  все  ж  радість,  несе  вона    світу,
Її  жадані  бажання  вмить  збулись.

Осяйні  мрії....
Злети    й  досягнення,  щастя  і  втіха,
Нехай  коротке,  але  ж  воно  було,
Часом  у  смутку,  траплялось  й  до  сміху,
Та  по  життєвій  дорозі    відцвіло

Одна  знайдеться....
Що  впала  нині,  сріблить  на  вершині,
Я  краща  всіх!Та  згодом  стане  снігом,
Краса  померкне  сльозини  полинні,
Стечуть  водою  боляче  із  гнівом.

Добра  ж  немає....
Від  пихатості,  що  таїла  в  душі,
Може  знайдеться,  хто  підкаже  щиро,
Сховала  б  краще  між  зимові  кущі,
Була  б  простіша,  як  усі,  щоб  мирно,
Не  мала  б    звички  принизити  в  житті.

На  жаль  буває....
Ось  так  і  в  людини,  за  любим  фахом,
Ми,  як  сніжини,  чи  цвіт  у  суцвітті,
Невдовзі  раптом,  відчуєм,  що  прахом,
Настав    час  стати,  розвіють  по  світу,
Через  віки…  нас  ніхто  й  не  згадає.

                                                   11.01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002798
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.01.2024


В мене кум одинак

Запросив  у  гості,  мене  кум  одинак,
На  столі  вечеря  готувати  мастак,
Заглядає  в  очі,  в  тарілці  ковбаска,
-Хай  потішить  люба,  мене  твоя  ласка.

У  очах  зірниці,  ховаю,  боюся,
Ой,не  зможу,  відмовить,  мабуть  втоплюся,
У  ніжних  обіймах,  як  і  того  разу,
Нехай,  подражнюся,  не  погоджусь  зразу.

Що  гріха  таїти,  їсти  на  халяву,
Укотре  почути,  про  себе  та  й  славну,
Слова  ніжні,  теплі,  що  ведуть  до  млості,
Якби  ж  не  халепа,  не  боліли  кості.

Воно  ж,  як  дивитись,  схоже  на  зарядку,
Енергія  пре,  треба  мать  розрядку,
Як  не  розрядишся,  швидко  драпай  з  хати,
Личко  налякає  й  очі  балухаті.

Спокій  віднайти,  щодня  не  завжди  легко,
Боже  покарання,  серцю  надто  щемно,
Але  ж,  то  жіноча,  така  дана  доля,
З  ребра,  нас  зліпили,  на  це  Божа  воля.

Інакше  сказати,  без  них  ми  безсиллі,
Господар  у  домі,  обоє  щасливі,
Ото  й    ноги  несуть,  подругою  бути,
Хай    забави  денні,  ніяк  не  забути.


Нехай  і  життя  -  вино  гірчить  на  губах,
Але  ж  у  очах  пропав  самотності  страх,
 Мабуть  хтось  й  осудить  та  не  в  тому  ж  човні,
Що  несе,  стрімка  річка,  як  мене  в  житті.

                                                   09.  01.2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002644
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.01.2024


Стрімкість вод і почуттів (проза)

         Останній  місяць  літа…    яскраві  сонячні  промені  торкалися  пшениці,  що  колосилася  пообіч  дороги.  Здалеку,    на  якісь  миті  все  поле  потопало  в  золоті,  зблизька  ж,  по  колосках  деінде    іскрились  його  мілкі  бризки.        Поривчастий  вітер  у  злеті  закоханого,  обіймав,  загравав  з  повними  колосками.  Раз  –  у  –раз,  мов  під  звуки  повільного  танцю  хилив  їх,то  в  одну,то  в  іншу  сторону.
   По  старій,  добре  утрамбованій  грунтовій  з  вибоїнами    дорозі,  на  великій  швидкості  мчала  автівка.Час  від  часу  її  злегка  підкидало,з-  під  коліс  виривалися  клубні  густої  пилюки.    
   Марина,  сидячи  на  задньому  сидінні,  обома  руками  впиралася  в  нього,,
-  Оце  так  дорога!  Ух!  Тату  збав  швидкість,  ми  ж  не  на  трасі.В  мене  вже  руки  болять  триматися.  Ну  будь  ласка.
-  Ох,  Марино,  яка  ж  ти  вибаглива  й  нетерпляча,  ну  викопана  мати.
-  Так,  давай  на  цю  тему  не  будемо,  не  псуй  настрій.
-    Ти  не  розумієш,  я  ж  сьогодні    маю  з’явитися  на  роботі.На  руках  білет  на  літак.Чи  ти  забула,  що  я  військова  людина.Тут  дисципліна  на  першому  плані,  а  особисте  вже  потім.
-  Ото  ж    бо,  у  тебе  навчання  в  Німеччині,  у    мами  виставка  картин  в  Італії.  І  так  все  життя.  У  вас  обох  дисципліна,а  в  мене  її,  що    немає?
 Я  закінчила  школу  з  гарними  оцінками,    хіба  це  не  відповідальність.
-    Але    ж  в  університеті  екзамен    провалила.  Тобі  не  соромно?
-  Тату,    чим  читати  моралі,  краще  подивися  на  поле,  воно  ж  з  обох  сторін,  ми  тут  неначе  в  морі.  Бачиш,  ніби  пливемо  до  неба,  яка  краса!  Давненько  я    в  бабусі  не  була,  мабуть  років  три.
-  Та  ні  доню,  чотири.  Я  матиму  що  слухати  від  бабусі.  Скаже  привіз  капризулю.Ти  пам’ятаєш,  як  ти  нам  концерти  влаштовувала?  То  тобі  домашнє  молоко  жирне,  то  пес  гавкав,  заважав  спати.  Ой,  а  за  пиріжки    й  згадувати  боляче.  Вони  ж  завжди  такі  смачні.  А  ти,    хочу  не  такі,  не  з  такою  начинкою.  На  другий  день  бабуся  мусила    пекти  з  чим  забажаєш.  Думаю  тепер  ти  розумніша  стала.  Так    і    я  тебе  попрошу,  перестань  на  голові  чорт  зна  що  робити,  то  ти  біла,  то  червона,  то  сива  в  свої  сімнадцять  років,  це  занадто.
-  Оце  тебе  понесло…  зараз  же  в  мене  свій  колір,  русявий…
-  Свій…свій,  доречі  не  вздумай  на  сільських  дівчатах  проводити  іспити.  Я  розумію,  що  захочеш  похизуватися  перед  ними  своїми  навиками.  Це  в  місті  дівчата  збільшують  губи,  в  селі  такого  немає.
-  Це  ти  так  думаєш  тату.  Он  в  кав’ярні,  не  доїжджаючи  до  Вінниці,  скільки  раз  знайомилася  з  сільськими  дівчатами,  вони    крутіші    за  нас.
-  Ой  Марино  порядні  дівчата  не  будуть  по  трасах  шастати.
-  То  ти  вважаєш,  що  мені  і  в  кав’ярню  не  можна  буде  зайти.
-  Знаєш,  що  я  тобі  скажу,  отак  приклавши  руку  ближче  до  серця,  не  повторюй  наших    з  мамою  помилок.  Ми  ж  одружилися  по  зальоту,  ти  ж  про  це  знаєш.  Та  чи  витримали  б  разом  довго  жити,  хто  знає.  Добре,  що    бабусі  по  черзі  приїжджали  тебе  доглядали.  Тільки  завдяки  їм,  ми  не  таскалися  з  валізами  з  одного  міста  в  інше  та  чи  й  в  таких  ситуаціях  збереглася    б  сім’я  не  знаю.  Змолоду  все  здається  легким.  Закохаєшся,  літаєш  метеликом,  як  кажуть,  все  в  рожевих  окулярах.
-Ну  у  тебе  й  порівняння…..не  хвилюйся,  мені  це  не  загрожує,  я  спроможна  себе  стримати.  Тим  паче    зараз  мені  не  до  гулянок.  Я  вперта,    добре  підготуюся  і  на  наступний  рік  поступлю  в  медінститут.  Он  до  тітки  Олени  кілька  раз  заходила  в  лікарню,  вона  ж  мене  навчила  уколи  робити,  ліки  розводити.
Батько  витер  спітніле  чоло  серветкою,
-  Ну  от  уже  й  хати  видно.
-  Ага  і  річку,  я  б  зараз  із  задоволенням  скупалася.
-  Сама  на  річку  не  ходи,  може  хтось  із  знайомих  дівчат  тут  залишився,  вони  знають  де  можна  купатися.  З  водою  не  жартують,  сама  знаєш.
-Гаразд  тату,  усе  сказав,  здається  ми  приїхали.
-  Слухай,  ти  там,  як  щось    не  так,  ну  неполадиш  з  бабусею,  додому    дорогу    знайдеш.  Життя,  воно  таке,  інколи,  коли  людині  за  сімдесят  їй  важко  догодити.Телефон,  банківська  картка  при  тобі  є,  вчися  бути  самостійною,  сподіваюся  в  тебе  все  буде  добре.
     Марина,    присівши  біля  курчат  сипала  пшоно,
-Бабусю,  а  вони  такі  маленькі,  такі  милі.  Квочка  напевно  ревнує,  коли  їх  у  руки  беру.  Сердито  квохкає,  розправляє  крила,  здається  так  і  хоче  на  мене  налетіти.
-  Ця  курка  пізно  розквохкалася,  в  сараї  ,  за  мішками  зерна,  потай  висиділа  курчат.  Що  ж  ти  хочеш,  кожна  мати  шанує  своє  чадо  так  і  тут.
-  Ти  що  й  не  бачила?
-Та  хіба  за  усім  вслідкуєш.
-Бабусю,    я  хочу  до  річки  сходити.  Вчора  сказала  татові,  а  він  мені  ніби  інструкцію  прочитав.  Того  не  можна,  цього  не  можна,  сама  не  ходи…
-Ну  чого  не  можна…сходити  можна.  Та  якщо  нікого  у  воді  не  буде  ,то  сама  не  лізь.  Може  хтось  із  наших  сусідів  буде,  чи    Сергій,  хто  дно  річки  знає,  добре  плаває,  можеш  скупатися.  Думаю  він  тебе  не  забув,  не  раз  кривлялася  з  нього,  пам’ятаєш?.
-    А,  отой  чорнявий  з  ластовинням  на  обличчі.
-  Тю  на  тебе,  згадала,  він  зараз  красень  на  все  село.  Я  кілька  раз  бачила,  до  нього  приходять  дівчата.  Одна  поперед  одної  кличе  погуляти,  а  він  все  відмовляє,  чи  гордим  став,  чи  жодна  не  подобається.  Оце  ж  школу  закінчив,  а  в    місто  не  поїхав.  Тут  батько  ферму    невеличку  має.  По  селі  кажуть  на  заочне  відділення  в  якийсь  інститут  поступив.
-    Ого!  Значить  із  сільських  хлопців  теж    може  щось  путнє  бути.
-  Ти  так  не  кажи.Ти  уже  дівка,  не  личить  принижувати  хлопців.  Наші  сільські  хлопці  можуть  бути  кращі  за  ваших    міських.
       Спекотне  сонце  пригрівало  в  плечі…
   Марина  йшла  одягнена    в  короткий  сарафан  із  штапелю  в  червоні  маки.  
Нема  стежин…  веселий  погляд  навпростець  до  трав  і  квітів  польових.  Глибокі  подихи,  літній  вітерець  по  плечах    розвіював  волосся.  На  пагорбку,  біля  молоденьких  верб,  босоніж  у  високих  травах      відчувала  земне  тепло.  Думки  літали  -  Яка  краса,  справді  місто  і  село,  велика  різниця,  не  варто  й  порівнювати.  Її  погляд  світло  блакитних  очей  літав    по  окрузі,  неподалік    помітила  стежку,  що  тягнулася  ближче  до  води.
 Далі  невеличкий  пляж,  кущі  глоду  й  довкола  пісок.  -Ага,  тут  і  міркувати  не  треба,  обійду  верби…але  ж  далі  висока  кропива.Тю,  та  це  ж  глуха,  вона  здається  не  жалить.
     Саме  в    цей  час,  у  високій  траві  засмагав  Сергій.    Почувши  шурхіт  трави,  зосередив  погляд  у  цьому  напрямку.  -  Ова,  це  ж  хто  така  яскрава,  вся  в  маках.    В  тісненькому  сарафані  пишненькі  груди  і  личко  молоденьке,  ну  справжня  маківка.  Скільки  ж  їй  років?  Від  здивування,  очі  мало  не  вилізли  на  лоб.  За  мить,  уже  стояв  на  ногах,  прихилявся  до  землі,  ховався  за  вербами.  Думки,  як  блискавиці,  це  ж  чия  така?
   Швидкоруч,  одягнув  спортивні  штани,  намагався  не  загубити  її  з  поля  зору.  Коли  Марина,  злегка  нагнувшись  йшла  біля  вербичок,  він  мусив  сховатися  у  високій    кропиві  -  Ой-ой,  ніби  ж  глуха  та  серед  неї  й  пекуча  є.  Йому  б  одягти    футболку,  але  ж  вона    далеченько  в  пакеті,  дотягнутися,  значить  виказати  себе.  Ні  треба  потерпіти,  що  ж  вона  далі  буде  робити?
     Дівчина  спустилася  до  річки,  неподалік  біля  самого  берега    плавала  пара  лебедів.  –Ой,  я  вас  не  налякала?  Та  ніби  ні…мабуть  звиклі  до  людей.  Її  погляд    прикутий  до  води…  маленькі  хвилі-  краплі  веселки  переливалися,час  від  часу  виблискували  золотом  й  за  мить  топилися.
-Ой,  яка  водичка  чистенька,то  чому  ж  не  скупатися…
     Розстібаючи    на  грудях  ґудзики,  іще  раз  озирнулася  –  Я  наче  одна,  ото  краса,  вихлюпаюся,  як  дитина.
 За  кілька  секунд,  в  чому    мати  родила,  так  і  кинулася  у  воду.
-Ух-  ох-ох  -  рознеслося  над  річкою.  Почувши  звуки,  лебеді  витягнули  шиї,  побачили  її,  відпливали  ближче  до  чагарника.
     Сергій,  як  партизан,  від  несподіванки  закляк  на  місті.  Сидячи  потирав  руки  й  ноги,  по  тілу  бігали  мурашки  -  Ой,  на  таких  дівчат    шкідливо  дивитися.  Але  ж  красуня,  очей    не  відірвати.
     Лежачи  на  спині,  з  заплющеними  очима,  розставивши  руки  й  ноги  Марина  лише  злегка  допомагала  собі  втриматися  на  воді.  Спокійно  насолоджуючись    свіжістю,  легкою  прохолодою,  свободою,  не  помітила,  як  опинилася  майже  посеред  річки.  
-Ой  там  же  стрімка  холодна    течія,  ще  й  часом  так  закрутить,  що  ледь  вибиришся-  подумав    Сергій.  Злякано  дивився  -  Напевно  не  місцева,  наші  так  далеко    не  запливають.  Враз  його  очі  округлилися,  дівчина  зникла  у  воді.  За  мить  виринула,  руками  била    по  воді,  він  зрозумів,  її  затягує  течія.  Прямо  в  штанях,  під  ногами    не  відчуваючи  землі,  кинувся    у  річку.
     Знаючи  це  місце,  він  обережно,  зі  сторони  течії  нирнув  у  воду.  Йому  здалося  дівчину  не  досягти,  але  якась  надзвичайна  сила  штовхнула  його  вниз.  На  якусь  секунду  схопив  її  за  волосся    й    відразу    ж  спромігся  схопити  за  руку.  Його  ноги  хололи,  вода  миттєво  повернула  в  іншу  сторону,  обох  тягнула  вниз.  Напруживши  руки  й  ноги,  з  усієї  сили  кілька  раз  відштовхувався,  нарешті    йому  вдалося  побороти  стрімку  течію,  вирватися  з  її  обіймів.
-Ні  -  ні,  ти  маєш  жити.  Я  ніби  швидко  відреагував,  ніби  швидко…  лунало  в  голові,  коли  виносив    її  на  берег.  На  землі    повернув    її  обличчям  вниз,  перехилив  через  коліно,  знервовано,голосно  до  неї,
 -Ану  спробуй!  Дихай!  Але  ж  серцебиття  прослуховується,  прошу  дихай,  чуєш  дихай!  В  істериці,  поклав  на  спину,    глибоко  вдихнувши  повітря,  торкнувся  її  вуст.  Її  тіло  злегка  затремтіло,  не  відкриваючи  очей  закашлялася,  випльовувала  воду.
Прибираючи  волосся  з  чола,  його  руки  затремтіли  іще  сильніше,  шепотів,
-Марино,  це  ти?  Це  ти  стала  така  славна,  як  маківка.
Вона  відкрила  очі,  помітивши,  що  її  тіло  накрите  сарафаном,
-К-х..  к-х..  дякую!
Його  обличя  покрила  легка  усмішка,
-Марино  це  ти?  Чи  забула,  що  там  течія?
Дівчина    хотіла  сісти,  він  зрозумів  її  намір,  допоміг.  Зразу    ж  на  плечі  накинув  рушник,
-Тобі  холодно?  Та  так  ніби  ні,  в  шлунку  трохи  пече.Та  це  мабуть  нервове.
-Ти  прямо,  як  лікарка  -  нервове.
 Він  присів  поруч,  сміливо    поклав  руку  на  її  тендітні  плечі.
-  Давай  трохи  зігрію.  Знаєш,  а  я  тебе  здалеку  не  пізнав.  Думав,  що  за  одна?  Здивувався,  така  смілива,  ти  на  воді,  як  зірка  плавала.
-Та  нікого  ніде  не  помітила,  подумала  сільські  люди  всі  зайняті,  кому  в  голову  прийде  відпочивати  серед  тижня.  Я  на  відстані  тебе  б  теж  не  пізнала,  добре,  що  ти  з’явився,  мабуть  мимо  проходив.  Чуєш  Сергію,  що  трапилося,  нехай    буде  нашою  таємницею.  Боюся  бабуся  рознервується,    мене  додому    відправить,  як  ні,  то  щодня  нагадуватиме,  думаю  ти  мене  розумієш.  А  мені  самій  вдома    бути  набридло  та  й  батько  влаштує  допит.
-  Добре,  ну  все  ж  обійшлося,  то  можна    й  мовчати.Ти  наступного  разу  будь  обачніша.    Це  ми  з  тобою  цілих  чотири    роки  не  бачилися,  час  швидко  пролинув.
-  Так,  але  ж  ми  так  змінилися,  подорослішали.
Злегка  притиснувши  її  до  себе,усміхнений,
-  Ну  про  це  я  краще  змовчу.
   Її  обличчя  миттєво  почервоніло,
-  Ой,  відійди  куди-  небуть,  мені  ж  треба  одягнутися.
Він  хіхікнув,-  Що  боїся,  що  приревную?
-  Тю,  до  кого?
-  Он  до  лебедів,  бачиш,  як  позирають  у  нашу  сторону.
Вони  обоє  розсміялися…  
     За  кілька  хвилин,  знову  присів  біля  неї,
-  Рушник  мокрий,  я  одягнув  футболку,  давай  обійму,    так  обом  буде  іще  тепліше.
-  Ти  ж  кажеш,  що  я  холодна,  ще  ти  почнеш  дзигоніти.    
-Так  я  ж  чоловік,  мені  це  не  загрожує,  не  сперечайся.  Краще  розповідай,  як  ти  прожила  ці  роки,  чому  не  приїжджала.  Потім    я    про  себе  розповім.
       Сонце  хилилося  донизу…  Сергій  провів  Марину  до  самої  хвіртки.
 В  цей  час  бабуся  клопоталася  біля  курчат.
-А  я  думаю…  чого  так  довго,  а  вона  бач  уже  з  сусідом.  Мабуть  біля  річки  здибалися?
 Марина  скоса  зиркнула  на  Сергія.  Хлопець    поспішив  підтвердити,
-  Так  бабусю  Лідо,  удвох  були.
-  То  добре,  бо  я  відпустила,  а  сама  думаю,  що  накоїла,  а  як  у  воду  полізе?  Я  ж  її  попереджала,  як  одна,  щоб    не  купалася,  з  водою  не  жартують
Марина  обійняла  бабусю.
-Та  усе  нормально,  тільки  голодна,  як  вовк.
-  Гайда  в  літню  кухню,  там  борщ    знайдете,  сметану,  оладі.  В  холодильнику  котлети.Тільки  їх  у  мікрохвильовці  розігрієте.
-Ні,  дякую,  я  неголодний.
Жінка  трохи  сердито,
-Е  ні,так  не  годиться.  Удвох  відпочивали,  удвох  і  пообідайте,  а  потім,  як  птахи,  вже  куди  захочете,  туди  й  розлітайтеся.
   Надщербнутий  міцяць  зирив  у  вікно,  промінням  торкалося  ліжка,  дівчина  ніяк  не  могла  заснути.  Підводячи  підсумок    минулого  дня,  подумки  умовляла  себе  -  Ну  все  ж  обійшлося.  Але  чим  я  думала?  Могло  статися    непоправне,  навіть  уявити  страшно,  що  довелося  б  пережити  бабусі.  А  він  молодець,  можна  сказати  спас  мене  і  навіть  тіло  прикрив.  Якби  хто  з  наших  міських,  то  б  у  спокої    не  залишили,  липкі  на  руки.
   Минули  дні…    в  передостанній    серпневий  вечір,  біля  воріт  Сергія  гомоніла  молодь.  Це    однокласники  вирішили    зібратися  на  вечірку,    через  два  дні  розпочнеться  інакше  життя.  В  когось  установча  сессія,  а  хтось  поїде  в  місто  працювати.  Коли  всі  зібралися,  Сергій  кивнув  рукою,  
-Я  ...  на  хвилинку  покину  вас.
   Перед  Мариною,  він  з’явився  зовсім  несподівано.  Адже    в  щоденних  клопотах,  за  кермом  трактора  зранку  до  ночі  на  роботі.  Після  того  випадку    на  річці,  бачилися  всього  пару  разів  й  то  біля  воріт,  всього  на  декілька  хвилин.  Одного  разу,  пізно  ввечері  він  запропонував  їй  прогулятися,  але  виглядав  дуже  змореним.  Розуміючи,  що  йому  завтра  знову  в  поле,  вона    відмовила.  
   Цього  вечора    дівчина  зраділа.  Одягнута    в  приталену  сукню  вишневого  кольору  з  воланами  на  рукавах,  крутнулася  перед  ним,
-Ну,  як  я  тобі?  Це  на  всяк  випадок  захопила  з  собою…
 Поцілувавши  в  щоку,-  Шикарна  сукня,  але  ти  краща  за  неї.
 Взявшись  за  руки,  з’явилися    перед  молоддю,  привернули  до  себе  увагу.
Пристальні  погляди  дівчат,  уже  й  шепіт,  хлопці  оцінювали  її  з  ніг  до  голови.
-Знайомтеся,  моя  сусідка  Марина.  Може  ви  її  пам’ятаєте,  це  онучка  Лідії  Михайлівни.
Один  з  хлопців,  хитро  позираючи,  сказав  протяжно,
-Може  хтось  і  пам’ятає…  але    я  таку  кралю  бачу  вперше.
Другий,  трохи  вищий  за  нього  на  зріст,  кивнув  рукою,
-Не  твоя  квітка,  обходь  стороною.    
Чорнява  дівчина,  одягнута  в  коротку,  синього  кольору  спідницю  й  жовтого  кольору  футболку  з  червоним  сердечком,  підійшла  до  хлопців,
-Вам  своїх  не  достатньо?  Ану  півники,  швидко  розбіглися,  швидко!  
Сергій  нахилився  до  Марини,
-  Це  моя  триюрідна  сестра.  На  хлопців  не  звертай  увагу,  в  нас  є  захисниця,    вона  над  ними    верховодить.
-  І    вони  їй  піддаються?
-  Мусять.  Он  бачиш,    високого  хлопця,  спортивної  статури,  то  Славко,  він  на  два  роки  за  нас  старший,  її  ковалер.  Уже  й  сватання  було,  в  листопаді  погуляємо  на  весіллі.  Знаєш  інколи  треба,  щоби  в  селі  були  згуртовані,  все  може  бути,  хлопці  так  просто  своїх  дівчат  нікому  не  віддають.
 Бризки  шампанського….  в  бокалах  іскрилось  вино,  цукерки,  солодощі,  танці,  анекдоти,  сміх  і  знову  танці.  Сергій    і  на  мить  не  покидав  її.  Але  одного  разу,  перед  ним  відразу  стало  дві  дівчини,
-А,  ти,  що  Сергію,  вже  від  своїх  відмовляєшся,  може  потанцюємо?
Злегка  почервонівши,  подивився  на  Марину.  Вона  ж  відразу  відпустила  його  руку,
-Та,  що  ви,  танцюйте,  чи  ви  теж  своїх  хлопців  не  відпускаєте?
Помітивши  таку  ситуацію,  на  поміч  підійшов  один  з  однокласників,  на  танець  запросив  Марину.
Вона  відразу    поклала  руки  на  його  плечі,
-А  що  покружляємо,  чому  би  й  ні?!
 Сергію  стало  трохи    незручно,  але  вже  підморгнувши  одній  з  двох  дівчат,
-Здається  питання  вирішене,  що  ж  потанцюємо.
     До  пізної  ночі  лунала  музика,задоволена  вечіркою  молодь,  уже  розходилася  по  домівках.  Під  грушкою  на  лавці,  Сергій  з  Мариною  залишилися  наодинці.  Трохи  задумуючись,  він  запитав,
-Як  тобі  наша  вечірка?
-  Ніби  все  нормально  та  бачу  тебе  теж  сільські  дівчата  обожнюють.
-Теж  це  ти  про  кого?
Вона  зробила  вигляд,  що  не  почула  запитання,
 -Добре,  що  дівчата  не  палять,  ніби  й  без  наркоти.
     -У  нас  цього,  дякувати  Богу,  немає.
-  А  ти  вирішив  у  селі  залишитися?
-  Поки  що  батькові  допоможу,  заочно  закінчу  інститут,  а  там  видно  буде.    Можливо  якась  приворожить,  тоді  буду  вирішувати.  Чи  куди  голка  туди  й  нитка,  чи  може  навпаки,  але  ж  це  рідко  буває.
-Ти  завтра  знову  в  поле?
-Так!  На  пару  днів,  а  через  два  тижні  почну  оранку  під  пшеницю.  А  ти  вже  додому  збираєшся?
-Та  ні,  батьки  у  відрядженні,  вирішила  тут  погризти  науки.  Хай  в  цьому  році  не  пощастило,  думаю  в  наступному  стану  студенткою.  Знаєш,  я  би  зараз  у  річці  скупалася,  вода  ввечері  завжди  тепліша.
-  Та  ні,  ми  ж  вина  випили,  не  варто,  хай  не  сьогодні,  час  розбігатися.
 Не  очікувано  для  неї,  міцніше  обійняв  й  устами,  ніжно  торкнувся  її    уст.
Стрімкість  гарячих  почуттів,  як  потік  струму  пронизав  її  молоде  тіло.
Після  поцілунку,  пристально  подивився  в  очі,
-Вибач,  сполохав  тебе,  як    вітер  маківку.
 Йому  хотілося  запитати,  чому  тремтиш,  я  не  посмію  тебе  образити.  Якби  ж  ти  знала,  за  всі  роки,  не  було  такого  тижня,  щоб  я  не  згадував    тебе.  Іще  відтоді,  коли  глузувала  з  мого  ластовиння,  моє  серце  наповнювалось    дивним  відчуттям.  Нарешті  я  дочекався  твоєї  уваги,  першого  поцілунку.
     Щоб  вона  не  помітила  його  пристрасті,  він  змушений  був  відійти  в  сторону.
 До  хвіртки  підійшли  мовчки,  він  повівся  стримано,  навіть  не  обійняв,
-Я    пішов,  на  добраніч!
Її  очі,  наповнені  блиском,  враз  погасли,  зрозуміла,  що    марно  чекала  на  поцілунок,  сказало  тихо,  
-На  добраніч!
       На  веранді  світилося…    в  кімнаті  намагалася  не  порушити  тишу.
-Я  не  сплю,  чого  світло  не  вмикаєш?-  спитала  бабуся.
-Я  думала  ти  вже  спиш.  Бабусю,  а  Сергій  з  того  року,  що  і  я?
-Ні,  він  у  школу  пішов    з  восьми  років.  Був  дуже  худеньким,  часто  хворів,  але    після  десяти  років  витягнувся,  тепер  бачиш  яким  легенем  став.
-А  чого  це  ти  за  нього  запитуєш.  Що  мрієш  з  ним  роман  закрутити?
-Ой,  романи  тільки  в  книжках  бувають.  У  житті  воно  все  не  так.
-А  ти  звідки  знаєш?
 -Та  мені  достатньо  бачити  життя  своїх  предків.  Хто  знає,  може  воно  так  і  краще  жити.  Але  ж  вони    на  мене  стали  більше    звертати  уваги,  тільки  коли  подорослішала.
-Ну,  це  для  тебе  наука.  Зробиш  висновки,  будуватимеш  своє  життя.  Але  й  доля  багато  значить.  Буває,  що  зробиш  невірний  крок,  лише  згодом  це  зрозумієш.  А  виправити  не  в  змозі,  назад  час  не  поверниш.  Таке  воно  життя,  лягаймо  спати,  бо  вже  скоро  й  півні  заспівають.  
       Марині  не  спалося…в  голові  рій  бджолиних  думок  -    Чим    причарував  до  себе?  Були  поцілунки  з  іншими  хлопцями,  якось  не  так,  а  це,    ну  прямо  якийсь  напряг,  душа  холола,  серце  ніби  в  бубон  гупало.  
   Вона  провела  пальцями  по  губах,  він  так  ніжно  торкнувся  їх,  моя  б  воля,  хай  би  ще  раз  поцілував.  Дивний,  відразу  відпустив,  якби  хтось  із  міських,  то  б  присмоктався,  як  павук  до  мухи.
     Минуло  три  дні….  життя  Марини,  як  у  казці.  Бабуся    готувала    сніданки,  обіди,  вечері,    вона  намагалася  поринути  в  книжки.  Очі  бачили,  читали  та  мозок  не  був  здатний  сприймати.  -  Та  хіба  ж  можна  витримати  таку  напругу,  чому    не  видно  його  й  гуркіту  трактора  не  чути,  де  пропав?
Лідія  Михайлівна  помітила  поведінку  онучки,
-Що  думки  за  Сергія?    Гарний  хлопець,  працьовитий  та  навряд,  що  у  тебе  з  ним  закрутиться,  ви  зовсім  різні.  
-Та  я  про  це  зараз  і  не  думаю.
-Ага,  комусь  іншому  скажи.    Я  все  бачу,  макарони  мені  на  вуха  не  вішай.
У  відповідь  засміялася,    весело  до  неї,
-  Ну  ти  бабусю…  ох  і    вмієш  сказати,  зняти  напругу!
-Знаєш  голубко  моя,  коли  пташка  стрімко  здійняється  ввись,  може  помічала,  потім    різко  падає,  взлет  нижчий,  а  чому?  Бо  на  якісь  секунди    від  бажання  й  успіху  у  голівці  паморочиться.  А  нижче  приходить  до  тями,  шкодує,  мабуть  цього  не  потрібно  було  робити.  А  он  візьми  воду  в    річці,  коли    попадеш  під  стрімку  течію,  навряд  чи  випливеш,  ну  хіба  що  з  чиєюсь  допомогою.  Я  життя  прожила  та    тебе  вчити  не  буду.  Не  ті  часи,  у  вас  молодих,  зараз  зовсім  інакше  життя.  Хотіла  тебе  запитати,    по  скайпу  з    батьком  коли  спілкуватимешся?
-Не  знаю,  він  зараз  на  полігоні.
-А  мама,  що  пише?
-А  що  мама…  в  Італії  з  картинами,  пізніше    їх  повезе    в  Америку.  В  неї  своє  життя,  як  завжди  почувається  вільною.
-  Ти  не  маєш  бажання  поїхати  до  неї.
-Я  ж  мала  інші  плани,  думала  буду  вчитися.  Правда  закордонний  паспорт  маю,  але  тато  сказав,  краще  підготуйся,  спробуй  на  наступний  рік.  Тут  спокійніше  ніж  у  місті,    хіба  підготуєшся,  то  одна    подруга  телефонує,  кличе  в  кав’ярню,  то  інша.
-Тобі  видніше,  де  краще.  Та  й  мені    веселіше,  добре,  що  приїхала.
       Лідія  Михайлівна  уже  спала,  Марина  теж  думала  заснути,  але  бабусині    слова  про  стрімкість,  змушували  задуматися.    –Ой  бабусю,  чи  можна    зупинити    стрімкість,  чи  є  від  неї  якісь  ліки,  коли  душа  від  почуттів  на  злеті.  
Раптовий  гуркіт  трактора  відволік  від  думок.
-Він  приїхав!  -  босоніж  підійшла  до  вікна.
Через  відчинену  кватирку    почула  його  голос,
-Та  обламався,  пів  дня  з  ним  провозився,  тому  й  затримався.
   Уже    знову  в  ліжку,  рукою  провела  по  подушці,  
-Як  добре,  він  приїхав,  значить  завтра  побачимося.
     Дівчина  проснулася  від  співу  півнів,
-От  роззява,  я  ж    кватирку  не  зачинила.  Ой,  так  смачно  пахне,  коли  це  бабуся  встигла    пиріжків  напекти?!  
   Вечоріло…    Сергій  з  Мариною  підходили  до  річки.
-Поглянь,  а  лебеді  знову  у  воді.  На  тому  ж  самому  місці,  -  кивнувши  рукою,  сказала  дівчина.
-Мабуть    в    очереті  мають  гніздо,  тому  й  не  пливуть  далеко.  Вони  і  взимку  тут,  останнім  часом  зими  теплі,  ми  їх  трохи  підгодовуємо.
   Лебеді    відразу  помітили  їх,    раз  –по  -  раз  повертачи  голови,  відпливали  подалі  від  берега.  
     Над  річкою    лунав  вереск  і  сміх,  вони  мов    діти  пустували  у  воді.  Вона,  то  пірнала,  то  виринали,  відразу  бризкалася  водою,  падала  на  нього.  І  вже  разом  падали  у  воду,  борюкалися,  реготали.  Її  уста,  як  стиглі  вишні,  пашіли  від  поцілунків.  Та  усміхнена,  в  бажанні  ніжності,  знову  тулилася  до  його  грудей.
-Ой,  ти  вже  вся  тремтиш,  може  досить  Маринко?-  прошепотів,  поклавши  руки  на  її  плечі!  
-А  ти  мене  зігрій,  що  боїшся,-  несподівано  вирвалася,  стрімголов  здійнялася  на  пагорб    й  крикнула,
-Ану  спіймай  мене  і  зігрій,  ану  спробуй!
 -  Ах  ти,-  на  ходу  схопивши  рушник,  за  мить  був  біля  неї,
-Досить  Маринко,    досить.  Вже  сутінки,  пора  додому.
-І  чого  спішити?
-  А  ти  хочеш,  щоб  бабуся  до  нас  з  дрином  прийшла?
-Тю,-кліпала  очима,  -  Іще  чого  не  вистачало,  мені  стільки  років?
   Він  одягнув  на  неї  сарафан,  підіймався  на  пагорб,
-Ага,  а  поводишся,  як  дитина,  нам  же  не  по  дванадцять  років.  Після  таких  дурощів  на  воді  й  не  заснути.  От  побачиш,  ляжеш  у  ліжко,  все  же  дригатимеш  ногами,  здаватиметься,  що    й  досі  плаваєш..
 Вона  уже  доганяла  його,
-Ой,  ти  таке  вже  скажеш,  що  й  на  голову  не  налазить.
-Отож,  ми  з  тобою  так  у  річці  поводилися,  якби  хтось  дивився,  точно  б    з    роззявленим    ротом.  Так  поводяться  тільки  діти,  а  тебе  не  спинити.
   Вона  мовчала,  але  ж  думка,  як  оса  -  Ти  ба  який  розсудливий,  серйозний,  таким  так  просто  не  покеруєш!
   Маленька  лампочка,  освітлювала  частину  обійстя.  Сидячи  за  столом,  Лідія  Михайлівна  на  терці  терла  кормовий  буряк.  Почувши  голоси,
-Ну  нарешті  дочекалася,  здається  мої  йдуть.
Відкриваючи  клямку  хвіртки,  Марина  запитала,
-О,  бабусю,  що  це  ти  на  ніч  буряк  треш,  чи  завтра  дня  не  буде?
-  Ой,  новини  є,  не  дуже  гарні.  Сергію,  ти  мене  завтра  вранці  на  станцію  до  першої    електрички,  що  до  Києва  зможеш  відвести?
-Звичайно  зможу,  батькове  авто  на  ходу.  Та  я    і  сам  завтра    планував  з’їздити    в  містечко.
-А  що  сталося  ?  –  голосно,  здивовано  запитала  онучка.
 -У  дядька  Івана  інсульт.  Як  до  брата  не  поїхати…  Ольга  подзвонила  плаче,  спитала,  чи  я  зможу  приїхати.  Каже    він  іще  при  пам’яті,  хоче  мене  побачити.  Я  уже  й    сумку  зібрала.  Ви  тут  похазяйнуєте  без  мене?  
 -Звичайно,-поспішив  сказати  Сергій.
Марина  хитро  позирнула  на  нього,
 -А  ти  в  містечку,  що  маєш  робити  ?
-  Шукатиму  запчастини    для  трактора,  до  вечора  повернуся.
Від  думки,  в  її  очах  мигтіли  іскри  -  Краса,  залишимося  удвох,  ото  вже  я  над  ним  познущаюся.  Прикидається  тихим,  незвабливим,  чекай  -  чекай.
 Смеркало…    Сергій    загнав  автівку  на  обійстя,  зайшов  до  хати,
-Мамо,  я  до  Марини,  подивлюся,  як  вона  там,  то  ж  сама  залишилася.
-Добре  сину,  ти  знайшов  запчастини?
-Так!  Знаєш    я  сьогодні  зустрів  Андрія  Возника,  він  зараз  у  паспортному  столі  працює.
-А  ти,  що  там  робив?
-Та  так,    де  чим  поцікавився,  я    пішов.
Сергій  тільки  переступив  поріг  кімнати,  як  Марина    обійнявши  його  руками  за  шию,  поцілувала  в  щоку.
-Я  так  рада,  який  ти  молодець,  прийшов,  я  чекала.
Він  чмокнув  її  в  щоку,  звільнився  від  рук.
-Ти  курчат  порахувала?
 -Ну  звичайно,  двадцять  два.  Але  вони  трохи  чубляться  між  собою.
-Бо  від  різних  квочок,  ти  ж  бачиш  одні  більші,  другі  менші.  Я  тільки-  тільки    приїхав,  то  ж  не  надовго.
-Е  ні,  в  мене  вечеря  готова,  куди  спішиш?  Ти  ж  завтра  маєш  бути  вдома.
-Йому  сподобалась  пропозиція,  усміхнено,
-Щось  смачненьке?
       На  столі    недопите  в  келихах  вино…Марина  з  Сергієм  уже  на  дивані.  
 -Марино,  я  мабуть  піду…  вже  пізно
-Я  що  сама  маю  ночувати?  І  ти  мене,  ось  так  покинеш?  Он  курчат  квочка  зігріває,  присипляє,  а  мене  хто  зігріє?
 -Ой,  напевно  на  тебе  вино  подіяло…  ти  себе  чуєш.  Ти  з  ким  себе  порівнюєш.
Скрипнув  диван,  різко  пересіла    на  коліна,  її  теплі  руки  обвивали  його  шию,    
-  Ти  так    пахнеш,  не  бійся  моїх  поцілунків.  Чи  я  тобі  не  подобаюся?
Маринко,  про  це  не  зараз.
-А  чому?  О!Ну  добре,  давай  доп’ємо  вино,  поцілуєш  мене  і  підеш.  
     Він  ледь  стримував  свої  почуття,    вона  пристрасно  цілувала,  притискалася,    
-Подивися  в  мої  очі,  скажи,  що  ти  в  них  бачиш  .
 Його  уста  торкалися  її  уст…солодка  зваба,  мов  захмелілі  від  вина,  поринули  у  гріх,  як  в  теплі  морські,  благодатні  води.
     За  вікном  сіріло…  одягнений,  Сергій,    присівши  на  стілець,  схопився  за  голову  -  Що  ми  накоїли….Марино,  що  ми  накоїли?
     Він  нагодував  хазяйство.  Надворі    розпалив  пічку,  в  баняку  кипіли  лушпайки    бараболі  й  висівки.  Раптово  почув  голос  Марини,
-Ну  ти  молодець,  я  думала  пішов  додому.
Він  підійшов  до  неї,  довгий  солодкий  поцілунок  зняв  напругу.
-Марино,ти  розумієш..
-  Стоп!  Якщо  ти  про  близкість,  я  не  шкодую,  все  нормально,  розслабся.
     Вечірній  дзвінок  від  бабусі    потішив  дівчину.
-У  вас  все  нормально?  Сергій  тобі  допоміг  з  курчатами?  Вони  ж  розбігаються,  потім  пищать  шукають  квочку,  хоча  б  коти  не  переполовинили.
-Все  нормально,  не  хвилюйся.  Ми  зранку  їх  випускаємо  на  зо  дві  години,  а  потім  під  сітку.Так  само  і  ввечері.  А,  як  там  дядько?
-Та  поки  що  тримається,  може  Бог  дасть    видужає.  Ну  добре    тоді  я    після    завтра  приїду.  Скажи  Сергію,  якщо  зможе,  нехай  виїде  на  станцію    до  електрички  на  вісімнадцяту  годину,  я  нею  приїду.
Вдень  Сергій  возився  біля  трактора,  а  ввечері    й  вночі  знову  був  з  нею.
   Перед  Мариною,в  якійсь  мірі,  відчував  провину,  але  ж  в  обох  від  бажання  бути  разом,  горіло  тіло.  Стрімкість  почуттів  переборювала  супротив  думок,  милувалися  один  одним,  насолоджувалися  коханням.
   Минуло  два  тижні….    Лідія  Михайлівна  помітила,  з  якою  насолодою  онучка  їла  кислі  огірки.  -  От  тобі  і  на!  От  безмозгла  баба,  залишила  без  нагляду.  Чого  ж  вона  мовчить?  А  може,  ще  й  сама  не  знає…
     Незабаром  після  цього,  ввечері  Марина  прийшла  з  Сергієм  до  хати,  стара  сиділа  за  відкритим  ноутбуком.
-Що  тато  дзвонив?
-Дзвонив…  та  тебе  ж  не  застанеш.  Вже  надворі  прохолодно,  а  ви  до  пізна  вештаєтеся.
-Сергій  ніби  оправдувався.
-Це  ми    сьогодні,    я  від  завтра,  з  тракторм    на  два  тижні  пропаду  в  полі.
Лідія  Михайлівна  йому  нічого    не  сказала,  звернулася  до  онучки,
-Батько    завтра,  о  чотирнадцятій    годині  буде  дзвонити.
-Гаразд!  Я  до  хвіртки  проведу  Сергія  та  й  піду  спати.
       Через  два  дні  Марина  збирала  валізу,    ніяк  не  могла  зрозуміти,  чому  батько  наполіг,  щоб  вона  приїхала  до  нього.  
 -  Невже  бабуся  дізналася  про  нас?  Але  що  тут  такого?
 Та  вмить,  вже  заперечила  своїй  думці  -  В  неї  інший  погляд  на  життя.  Дівчина  повинна  бути  скромною,  ввічливою,  гордою.  Та  заради  чого?  Хто  знає,  що  відбудеться  завтра,  он  ковід,  недавно  людей  косив  з  ніг.  Час  не  варто  втрачати,  краще  бути  з  тим,  до  кого    серце  лежить,  особливо  коли  молодість    і    почуття.    А  далі,    нехай    вирішує  доля.  Ой,  бабусю,  ти  ж  сама  так  казала,  не  все  від  нас  залежить.  
       Додому  Сергій  повернувся  пізно  ввечері,
-Як    ви  тут…    все  нормально,  які  новини?  З  поля  не  додзвонитися.
Не  умившись,  одягнений,  упав  на  ліжко,
-Ой,  мені  той  диван  і  вагончик,  набрили,  як  гірка  редька.  Досить  твердо  й    після  опівночі  доволі  холодно.  Мам,ти  мене  рано  не  буди,  хай  я  висплюся.
-То  хоч  сполоснися  в  літньому  душі,  я  воду  нагріла.
Піднявшись  з  ліжка,  залпом  випив  кварту  молока,  що  стояло  на  столі,  витерся  рукою,
-Ну  добре,  я  помиюся  і  спати.
 Похмурий  ранок….  край  неба  хмари  віщали  про  дощ.    Напевно  тому,    Сергій  проспав  майже  до  обіду.
Мати,  накриваючи  на  стіл  страви,  голосно  звернулася    до  нього,
-Сину,  а  сину,  може  досить  спати!  Вночі,  що  будеш  робити?
     За  столом  розмови  про  ферму,  про  насіння  пшениці,  про  гусей.  Мати  планувала  їх  порубати  та  приготувати  тушонку.
-Мамо,  я  завтра    їх  порубаю,  попатраю,    я  сьогодні    не  в    кращій  формі.  Щось  трохи  морозить,  може  патиків  малини  запарю  та  вилежуся.  Але  на  пару  хвилин  зайду  до  Марини.
Здивувавшись,  вирячив  очі,
-Ти,  що  не  знаєш  ?  Більше  тижня  минуло,  як  я    автівкою  її    завіз  на  станцію.  Поїхала  твоя  Марина.
Раптово  обличчя  Сергія  побіліло,
-Як  поїхала?  Куди?    У  Вінницю?
-Та…  я  то  толком  не  запитував,  але  коли  сідала  в  автівку,  стара  цілуючи  її,    батькові  привіт  передавала.
   По  хаті,  мов  вітер  залетів,  кроки  вперед,  кроки  назад,  потирав  руки,  розводив  ними,  а  потім,  крутнувшись  до  батька,
-Я  візьму  авто,  мені  треба  в  містечко.
-Що  так    відразу?  Сходи…  все  дізнайся  в  Лідії  Михайлівни,  тоді  вже  вирішиш  що  робити,  як  вона  тобі    дуже  потрібна.Тобі  ж  лише  дев’ятнадцять    років  має  бути,  іще  не  одна  буде  дівчина.
-  Ні,  розумієш,  вона    потрібна,  тільки  вона.  Я,  як  віл  працюю,  не  на  свої  роки,  чому  маю  їх  рахувати.
Мати    трохи  розхвилювалася,  з-за  столу    пересіла  в  крісло.  Як  тільки  Марина  з’явилася,  вона  помітила,  що  син  закохався.  Серед  ночі  бачила  пусте  ліжко  сина,  але  йому    нічого    не  говорила.  Що  то  молодість,  хіба  можна  заборонити    почуття  ?    То  природнє,    в  житті  не  кожен  може  це  відчути.  Тому  й  зараз,  в  розмову  вирішила  не  втручатися.  
-Ну  то  передзвони  до  неї,-  встаючи  з-за  столу,  сказав  батько.  Я  проти  цієї  дівчини  нічого  не  маю,  що  хочеш,  те  й  роби.
     Пізно  ввечері  під  сильним  дощем,  Сергій  повертався  з  містечка.  Його  морозило,  з  чола  стікав  піт  та    він  його  не  помічав.  Зігрівала  думка  -  У  мене    на  руках  закордонний  паспорт,  якщо  туди  поїхала,    думаю  питання  з  грішми  я  владнаю.  Але  чому  навіть  записки  не  залишила?  І  бабця  ніби  знає  якусь  таємницю,  мовчить,    лише  важко  переводить  подих,  що  трапилося?
 За  вікном  горобинна  ніч….  він    у  ліжку,  лежав    з  відкритими  очима,  думок,  як  вороху.  Тож    пізно  ввечері  не  насмілився  піти  до  Лідії  Михайлвни,  вирішив  незручно.  Тепер  себе    умовляв  –  Завтра  зранку  піду,  завтра  дізнаюся  адресу.
     Минув  тиждень….    Марина  стояла  біля  вікна,  дивилася  на  перехожих,  які  проходили  по  алеї.  На    голому  дереві  помітила    єдиний    багровий  листок,  з    ним  загравав  вітер,  врешті  той  піддався  йому  і  вже  повільно  летів.  Та  вітер    підносив  його  догори,  потім  знову,  листок  летів  донизу.
   Думки  ятрили  душу  -  Ось  так  і    я    мала  стремління  літати,  літала,  а  тепер  опинилася  тут.    Від  злетів,  стрімких  почуттів,  під  серцем  ношу  подарунок.  За  нього  несу  відповідальність,  маю  зберегти  його,  бо  це  плід  нашого  кохання.  Не  знаю  здогадається  він  чи  ні,  чому  я  тут  і  надовго.  Бабуся  пообіцяла  мовчати.  Може  колись,  ми  повернемося  в    Україну  і  я  познайомлю  його  з    нашим    чадом.  Хто  б  це  не  був  дівчинка,  чи  хлопчик  та  знатиме,  що  в  нього  є  тато,  якого  я    все  життя  буду  кохати.
Раптовий  дзвінок  у  двері    відволік  від  думок.
Накинувши  на  плечі  пухову  шаль,  заглянула    в  двірне    вічко.  Від  здивування  вирвалося  з  уст,
 –Не  зрозуміла!
 Примружила  очі,  тихо,  -Чи  хтось  схожий?
У  голові    плутанина  думок  -  Ні  не  може  бути!  Цікаво,  це    хто,  тільки  хотіла  запитати,  як  почула  голос  Сергія,
-Маринко,  це  я  приїхав.  Відчини  будь  ласка,    я  відчуваю  ти  тут,  за  дверима,  нам  треба  поговорити.
         Пухова  шаль  упала  на  підлогу,  солодкий  дотик  уст,  обійми.  Букет  білих  троянд,  що  їй  вручив,  впустила,  вони  прикрасили  дорогу    злету    для  щирих,    взаємних    почуттів.
Від  щастя  її  голос  тихий,  як  нічна  течія  річки,
 -Я  тебе  нікуди  не  відпущу.
Яке  то  щастя  почути  від  неї  ці  слова.  Тонучи  очима  в    синяві  її  очей,  обома  руками  пригорнув  до  себе,
 -А  я  й  приїхав  назавжди.
В  її  очах  щасливий  блиск  сліз,  стрімкість  ніжних,  теплих  почуттів,
-Сонце  моє,  ми  будемо  щасливі!

                                                                                                                                                                   2021р
                                                                                                                                                         Відредаговано    о  13.20.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002573
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.01.2024


Ой варенички…

Ой,  на  кухні  крутиться  молоденька  жінка,
 Як,  не  заморитися,  бо  ж  сама,  як  бджілка,
Тож  рано  -  ранесенько  в  руках  вже  й  мукичка,
Для  кого  старається,  має  ж  чоловічка.
Бо  ж  він,  як  у  ліжечку,  на  вушко  шепоче,
Так  люблю  варенички,  із  сиром,  муркоче,
Ну,  як,отой  котик,  що  дріма  на  пуфику,
Разом  з  нею  завжди  слухав  жваву  музику.
От  тому,  як  заводна,  лип-лип  до  люстерка,
Він  чомусь  весь  час  говорить,-  Ой,  фантазерка!
То  варенички  в  сметані,  а  то  з  шкварками,
 Враз    від  нього,  аж  сп  ‘яніла,  фартух  у  ванні,
Освіжилась  та  й  так  швидко,  вже  на  дивані,
От  вареники  оті,  будьте  ви  неладні,
 Та  вони  ж  вдались,  смачнющі  і  на  вид  гарні.
Час  обіду,  поголивсь  її  чоловічок,
Ич  пахучий,  доторкнувсь  щічкою  до  щічок,
Розпашілась,  як  троянда,  мило  всміхнулась,
-Почекай,  ще  сметани  добавлю  -  крутнулась.
На  столі  винце,  сирок  та  й  кільце  ковбаски,
Щоб  не  думав  про  дівок,  вночі  хоче  ласки.  
Ой,  як  дуже  пахнуть  парфуми  чоловічі,
Вже  й  очі  іскрять,  до  інтиму  ваблять  свічі,  
Чолом  дотик  до  чола  погляд  очі  в  очі
Я  варенички  люблю  і  тебе  щоночі.

                                           23.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002505
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.01.2024


Під звук гітари

   Горобці  дружно  скачуть  на  тротуарі,
Деінде  листя    давно  уже  зруділе,
На  лавці  грає,  дівчина  на  гітарі,
Поруч  дитятко,  тупцює  надто  сміло.

Під  звук  тужливий,  вітер  здіймає  листя,
Поруч  калина,  мов  зажурене  дівча,
Хоча  і  ваблять  диво  -  кетяги  блиском,
Але  ж  на  смак,  як  це  чекання  гіркота.

Кроки  малятка,  ще  не  впевнені  в  русі,
Та  ручки  тягне,  до  горобчиків  малих,
Бажання  в  погляді  -  пограймося  друзі,
Щоб  посміхнутись,  звуків  збутися    сумних.

Щоб  прийшов  тато,  його  ж  мама    чекає,
А  він    далеко,  там  де  сонечко  в  імлі,
Гітара  плаче,  навпіл  серденько  крає,
Обом  без  нього,  нам  так  сумно  на  душі.

Сказать  не  в  змозі  та  шукає  очима,
Вони  удвох  переживають,  важкі  дні,
Не  розуміє  маля,  в  чому  причина,
Чому  в  матусі,  щодня  очі  повні  сліз.

30  11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.01.2024


Словесна перепалка (рим проза)

       Пора    зимова…  на  зупинці  люди.  Жінок  побільше,  хто  з  торбою,  а  дехто  й  з  двома.  Дещо  купити,  хтось  часто  їздити    любить.  Бувають  й  рідко,  бо  долає  старість,  сили  нема,  чи  грошей  катма.
   У  автобусі,  вже  сидячі  місця  всі  зайняті,  здаля,  хтось,  про  щось  шепоче.  Та  враз,    інший,  як  гучномовець,  комусь  розповісти,  нетерпляче  хоче.
 Дві  жінки,  пенсіонерки  ведуть  розмову  про  буття.
Одна    питає,  
-Ну,  як  ти  там,  як  ваше  з  дідом  життя?  
-Та  так,  як  (  старики),  виживаємо,  що  нажили,  потроху  витрачаємо.  Якби  ж  то  не  оця  війна,  можливо  б  жили  краще.  А  у  вас,  напевно  хтось  воює?
-Та  ти  що,  щоб  мої,  хай  біда  десь  днює!  Діти  при  роботі,  невістка  в  магазині,  а  він    частенько  на  лимузині.    Із  молодими  справу  має,  на  весілля,    хтось  замовляє.
-Ну,  а  онучок,  не  одружився?  
-Куди  спішити,  він  ще  свободою  не  насолодився.
 -У  Військкомат  не  визивали?
-Ага,  оце  б  ми  цього  ждали!  Як  тільки  почалося  все,  вдало    відправили  в  Америку,  бо  тут  точно  б  на  війну  забрали.
   Навпроти  жінка,  бальзаківського  віку,  на  вухо,  щось    прошепотіла  чоловіку.  Що  сидів  поряд,  здвигнув  плечима,  ніби  щось  хотів  сказати.
Та  раптом  водій  пенсійного  віку,  гучно,сердито,
-Ви  можете,  хоч  під  час  поїздки,  трохи  помовчати.
   Враз  всі  замовкли,  ніби  приспані  бджоли,  водій  же  в  салон,  раз  -  у  -  раз    позирав  суворо.  Зупинка  –  дві,  нема  того  терпіння,  як  дуже  хочеться  поговорити.  Знов  жінка  стала  вихвалятися,  
-Онуку,  мабуть  така  доля,  що  тут  смерті  шукати?  Треба  все    вміло  спланувати,  він  обіцяв    грішми  допомагати.
Терпець  урвався,  у  жінки,  що  навпроти,
-Тобі  я  зараз  допоможу,  подарую  шпроти,  щоб  врешті  –  решт  ти  пельку  закрила.  Вже  буде  рік,  як  я  синочка  схоронила.Оце  везу  на  поминальний  стіл.  Мій  син  на  цій  землі  миру  хотів.  Щоби  усі  жили  краще.  А  ти  вихваляєшся  чим,  що  він    боягуз,  утік  ледаще.
 Миттєво,  ніби  на  усіх  морок  напав.  Хтось  мовчки,  під  ногами  торбу  шукав.  Вже  готувався  на  зупинці  вийти.  З  кутка  автобуса    ледь  чутні  схлипи.  У  когось  нерви  напевно  здали.  А,  як  почуваєтеся  ВИ?
Ті,  хто  відправив  дітей,  як  подалі.  Хтось,  як  ця  жінка,  до  поминок  готується,  в  печалі.  Чи    хтось  спроможний  її  зрозуміти?  Чи    згодом,  прийде  до  тями,  насмілиться  засуджувати,  буде    знов  тихо  шепотіти.
   Подумайте!  Якби  не  ті  сини,  що  за  нас  із  вами,  на  полі  бою  полягли,  як  би    тоді,  ми  всі    жили???    Навряд  чи  й  вижили  б…
 Засуджувати  -  ні!  Не  маємо  права,  тих,  хто  не  пішов  захищати.  Бо  ж  різні  ми    і  різні  є  обставини.  Але  роздмухувати  слова,  як  отраву,  щоби  комусь  болю  завдати.  Треба  думати  де,  коли  і  що  сказати!

                                                                                                                                                       05.01.2024

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002360
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.01.2024


Дріма таїна

Часом  вдаєш,  із  себе  пташку,
Що  підкорить,  змогла  небеса,
Та  мить  омрійна,  хоч  так  важко,
Але  ж  заманить  диво  -    краса.

Бо  в  душі  злет,  дріма  таїна,
Як  радість,  вже  серце  співає,
У  підсвідомість  вабить  пісня,
Гучна,  солов  ‘їна  лунає..

І  стрімкі  хвилі  стоголосся,
Бешкетник  вітер    навіває,
Куйовдить,  грається  з  волоссям,
Душі  натхнення  спонукає.

Поринути  б  в    небесний  простір,
Забуть  тривоги  і  печалі,
При  цьому  не  пізнати  млості,
І  відлетіти,  як  подалі,
Щоби  повік  не  знати  воїн!

03.01.2024р.

                   
                           Щиро  дякую
                                                     за  натхнення  -  Lana  P.
 

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002288
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.01.2024


У мареві день

Грудневий  день,  у  мареві  чомусь,
Проснутись  варто,  чи  знов  дрімати,
Природа  у  лавровому  вінку,
Який  спроможний,  враз  засихати.

Грається  вітер,  з  подертим  листком,
Дерево,  не  хоче  покидати,
Краплі  руді,  мов  облитий  вином,
Сонечко,  так  мріяв  привітати.

Не  та  пора,  чийсь  шепіт  лунає,
Ріже  гостро,  наче  громовиця,
Восени  з  болем  серденько  крає,
Жаль  життям,  не  встиг  насолодиться.

                                                       03.01  2024р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002215
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.01.2024


Ой, щедрівочка… ( дит)

Ой,  щедрівочка,  щедрівка,
Під  вікном  співа  дитинка,

Із  Маланкою  шановні!
Гаманці,щоб  були  повні!

Та  й  послухайте  співанку,
Дай  Бог  миру  і  до  ранку,

Ми  зустрінем  Василечка,
Й  Водосвяття  недалечко,

Хай  придасть  усім  здоров’я!
Пора  зимна  та  й    казкова!

Прикраша  рідну  землицю!
Несе  щастя  у  світлицю!

Новий  рік  благословляє!
Україну  прославляє!

 31.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002024
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2023


Війна… новорічні свята

Давно  бокали,  пусті  на  столі,
Роки  війни,  злетіть,  десь  у  вічність!
Погляд  холодний    в  далекій  імлі,
На  жаль  невтішні  дні  новорічні.

Бокалів  ніхто,  не  взяв  у  руки,
Нема  кому,  відкоркувать  вина,
І  чути  знов,  моторошні  звуки,
Сирен  лунких.  Навіщо  ця  війна?
За  що  народу  Вкраїни  муки?
 За  нами  ж  правда…  в  сум’ятті  душі.
 
 Жура,  печаль,  аж  ятрить  тривога,
Ще  скільки  горя,  принесе  русня,
Із  смутком  руки,  здійма  до  Бога,
 Спита,-  Чому  задорога  платня,
За  нашу  волю  й  світле  майбуття?

Ми  народ  мирний,  уйми  рашистів,
Й  земля  скривавлена,щодня  пала,  
Гірко  ридає,  спини  жахіття!
Жіноче  серце,  від  журби  стражда.

Й  пора  збентежена,  вечорова,  
Під  свист  снарядів,  знервованість,  плач,
Свіча  горить,  шкода  не  святкова,
Схилилась  ненька,  -Синочку  пробач,
Що  не  змогла,  тебе  захистити.

Тінь  по  бокалах,  біль  відобража,
Чи  хтось  зупинить  матусі  сльози?
Чи  й  закінчиться  орків  ворожба?
Зглянися  Боже,  все  людство  просить!

Вже  й    на  колінах,  неспинно  вмовля,
Це  завжди  вдасться,  тобі  зробити!
А  у  пологовім  крик  немовля,
Прагне  душа,  дуже  хоче  жити…

Вже  поруч  ненька,  ніжно  обійма,  
За  всі  страхи,  ми  їм  не  пробачим!

                                                     30.12.2023.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1002009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.12.2023


Обоє винні ( вірш. розп)

Все    відлягло,    вже  й    відболіло,
 В  грудях    стискало,  в  душі  тліло,
А  часом  полум’ям  палило,
Коли  пройшовши  мене  мимо,
Такий  красивий,  так    примітний,
До  всіх  людей  завжди  привітний,
Ти  зробив  вигляд,  що  не  бачив,
Вже  ж    не  коханий,  мрії  втрачу.

Б’є  джерело  рано  весною,
Наша  любов  стекла  з  водою,
Під  шквалом  вітру  сердечний  стук,
Розбились  мари,  згубився  звук,
Тепер  удвох  різняться  ритми,
     Тож  не  жалкую,  я  ні  крихти,
Хоч  й  соловей  пісні  заводив,
Бачила  ти  очей  не  зводив,
Та  блиску,  я  не  помічала,
Мабуть  й  сама  теж  не  кохала.

Чомусь  бентежить  так  ігристо,
Сніжна  крупа  немов  намисто,
Вмить  пригадала    подарунок,
Той  під  ялинкою  пакунок,
Поклав  й  пішов  не  залишився,
В  наступний  день  ти  одружився.

Геть  розірвала  намистини,
Тепер  нема  в  тебе    дитини,
На  жаль  про  це    й  не  хтів  почути,
Є  помилки  нам  не  збагнути
Чому  були    в  ту  ніч  нестримні,
Тож    певно  ми,  обоє  винні,
А    чи  можливо,  так  судилось,
Раптовий  поштовх  і  не  снилось,
То  доля,  буду  одинока?
Все  ж  рада,  матиму  синочка.

А  ти  плануй  життя  бездітне,
Не  думай,  що  принаймні  ситне,
 Лише  з  роками  зрозумієш,
Що  те  дарма,  про  все  що  мрієш.

Якби  сердечний,  мав  би  вдачу,
Жаль  не  такий,  то  ж  не  пробачу,
Змогли  б  заради  дитя  жити,
Та  спромоглась,  я  відпустити.

Коли    троянда  бутон  має,
Вона  про  нього  теж  подбає,
Попросить  Бога,-Придай  сили,
Щоби  удвох  були  щасливі,
І  це  є  прикладом  для  мене,
Тож  ми  обійдемось  без  тебе.

Стелись  стежино,  в  квітнім  полі,
Піду  по  ній,  дякую  долі,
Щоби  під  сонцем  жилось  на  волі,
Навчу,  синочка  я  любові.

                                   14.12.2023р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001865
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.12.2023


Заради життя

Краса  й    молодість  буяла  цвітом,
Стрічали  дивні  вечори  й  ранки,
В  насолоді    любувались  світом,
 Твої    виконував  забаганки,
Удвох  втішались  неначе  діти.

Повір,  бо  ж  тебе  покохав  одну,
На  всім  світі,  люба,  знай    єдину,
Щодня  проклинаю  страшну  війну,
Все  згадаю  й    усмішку  безвинну,
 Для  мене  ти,  квіточка  в  суцвітті.

Яку  лілеїв.  Раді  пліч  –о-  пліч,
Ти  знов  всміхалась,  сонячно  мені,
Я  пам’ятаю    й  досі  ті  очі,
Коли  в  дарунок  ніжності  твої,
Приймав    охоче,  як  нагороду.

Втішався,  доля  нас  вчасно  звела,
Чекали  на  мирну,  теплу  весну,
Мені  б  устами  торкнутись  чола,
За  покликом  душі,  йшов  на  війну,
Щоб  мрії  втілити  в  майбуття.

До  війська  не  йти,  ну  просто  не  зміг,
Це  ж  заради  життя,  щастя  сім’ї,
У  серці  печаль,  на  жаль  я  без  ніг,
Все  ж  спроможний    написати  вірші,
Можливо  ти,  їх  почуєш  у  сні.

Кохана  тебе,  забуть  не  в  змозі,
Скажи  потрібен,  я  тобі  такий?
Важкі  думки,  додому  в  дорозі,
Під  колісьми  авто,  вже  сніг  крихкий,
 Мені  подібний  чи  й  зрадієш  ти
 Що  повертаюсь  у  свій  дім  живим?

                                                         06.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001788
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2023


Смілива синичка ( казка)

       Край  лісу,  на  дубі  у  старому  дуплі    жила  синичка.    Вона  завжди  була  весела,  хитра  і  помітно  смілива.  Її  так  усі  друзі  й  називали  Сміленька.  Всі  синички    іще  відпочивають    у    дуплі,  а  вона  щоранку    перша    випурхне  і  радо  присяде  на  гілочку,  співає,
-  Цвінь-  цвірінь,цьвінь  -  цвірінь..  цвірінь,  цвірінь,  цвірінь.
Їй  подобалося  співати,    в  цей  час  здавалося  і  вітерець  вщухав  на  якісь  миті.  Цю  пісню  слухав  ліс  і  усі  хто  в  ньому  живе.
За  кілька  хвилин,  вже  поруч  з  нею  друзі.  Радо    цвірінькаючи,  розліталися  в  пошуках  сніданку.  Їли  синички,  хто  що  знайде.  Хто  комашок  ловив,  чи  знаходив  гусінь.  А  хтось  із  них    любив  поїсти  зерняток,  чи  лісових  ягід.
 Добре,  веселіше      весною  і  літом,    адже    легше  знайти  харчі.
       Сонечко  сходило  і  заходило  ,  минали  дні  і  ночі.  Усі  синички    трудівниці,  вони  завжди  роблять  запаси  на  зиму.  Ховають  зернятка  трав,  соняха  та  ягоди  у  своїй  схованці,  чи  в  дуплі.
       Давно  минула  весна  ,  за  ним  і  літо.  Уже  й  пізня  осінь,    лякала  прохолодою  і  затяжними  дощами.    Синички  юрбою  ховалися  в  дуплі.    Інколи  усім  і  місця  не  вистачало  та  синички  не  покидали  подружку.  Недалеко  знайшли  старе  дупло  білочки,  там    і  ховалися  від  негоди.    Вночі,  щоби  в  дуплі  було  тепліше  спати,    тулилися  одна  до  одної.
Одного  ранку,  синичка    хотіла  випурхнути  з  дупла.  Та  вона  лише  на  мить  висунула  голівку,  як  на  неї    посипав    білий  -  білий  сніг.  А  вітер  наче  навмисно  повіяв  сильніше,  здійняв  сніг  і  сипнув  їй  у  очі.
 -Ой  –  ой  та  що  ж  це,  -    здивовано  процвірінькала  вона.
-  Ух-  ух-  і  чому  так  холодно  стало,  це  напевно  вже  зима.
Пригадала  синичка,  як  мама  їй  про  зиму  розповідала.  Але  ж  мама  залишилася  в  іншому  лісі.  Їй    стало    трохи  сумно.  Та  пригадала  мамині  слова,
-  Ти  сама  маєш  вирішити,чи  летіти  тобі  в  інший  ліс,  чи  залишатися  зі  мною.
 От  вона  і  зробила  свій  вибір.  Ні  все  добре,  подумала  синичка,    справлюся,  я  уже  доросла.
У  цей  день  й  ще  декілька  днів  підряд,  зранку  було  холодніше,а  вдень    виринало  сонечко.  І  під  теплим    сонячним  промінням,  частина  снігу  розставала,  синички  знову    вилітали  з    дупла.  Цілими  днями  в  пошуках  їжі.  Поки  є  можливість  політати,  щоб  надовше    зберегти    запаси.    Адже  зима  тільки  прийшла,  попереду  багато  холодних,  сніжних    днів.
     Вранці  Сміленька    намагалася  швидко  поснідати,    потім  підбадьорювала  подружок,  біля  дупла  наспівувала  любиму  пісеньку.
Зимові  дні  короткі,    тому  синички,  більше  часу  проводили  у  схованках.
     Одного  ранку  Сміленька  лише  виглянула  з  дупла,  як    миттєво,  в  супереч    її    бажанню,  вітер  здійняв  крильця  і  вона  кубарем  полетіла  вниз.  Опинившись  у  снігу,  намагалася  вибратися,  злетіти.
 –  Цвінь-  цвірінь!  Ой,  як  же  холодно,  що  ж  це  я.  Цвірінькала  пташечка.
-Ні-  ні,  я  сильна!  Я  маю  вибратися  звідси.  І  чого  цей  вітер  такий  злий?
Вона    постаралася    випурхнути  зі    снігової  облоги,  їй  це  вдалося  зробити.    Хоч  ледь  -    ледь,  але    втрималася  на  першій  же  гілочці.  Вітер  здіймав  її  пір’ячко,  ніби  спеціально  намагався  її    скинути  в  сніг.  Її    лапками  міцно  трималися    гілочки,  в  протистоянні  з  вітром,    тіло  ніби  кам’яніло.  Хоч  їй  стало    трішки  страшно  та  не  втрачала  надії  повернутися  у  дупло.    Раптово  перестав  йти  сніг,  а  вітер,то  ніби  десь  дівався,то  віяв  з  новою  силою.  Саме  у  цей  момент  коли  вітер  вщух,  синичка  перелітала  з  гілочки  на  гілочку  і  нарешті  сховалася    в  своєму  дуплі.    Розбудила  подружок,  попередила,  що  надворі    знову  випав  сніг  і  віє  занадто  різкий,  холодний  вітер.  Вони  поснідали  зернятками  і  знову  занурилися  у  сон.  А  Сміленька  не  вгомонилася,    випурхнула  з  дупла,  всілася  на  найближчій  гілочці.  Кілька  раз  цвірінькнула,  звернулася  до  вітру.
-Гей  сміливець,  вгомонися,  між    снігів  ляж,  притулися….  
Будь  добрішим  і  теплішим,  розкажи,  чому  так  злишся?
Але  вітер  знову  налітав,  хотів  її    скинути.  Вона  наполегливо,  іще  два  рази  повторила  ті  слова,  в  надії,  що  все  ж    він  її  почує.
Раптово  й  справді,  вітер    вгомонився,  почула  його  тихий  шепіт,
-Та  мені  сумно,  я  один,    тому  й  розгулявся.  Як    з  неба  сніг  летів,  було  веселіше.  А  ти  хіба  не  любиш  літати?
-  Цвінь-  цвірінь!  О,що  ти?!  Я  дуже  люблю  літати,  це  ж  так  приємно,відчуваю  задоволення.  Та  й,  як  не  буду  літати,  то  пропаду.  Мені  ж  щодня  треба    шукати  харчі.  Слухай  вітерцю.Ти  зараз  тихенько  вієш  і  мені  не  так  холодно.  А  давай  дружити.  Щоб  тобі  не  було  сумно,  я  співатиму,  а  ти  слухатимеш  і  потихеньку  розвіюватимеш  мій  спів  довкола.  Усі    хто  в  лісі  будуть  слухати,  думаю  їм  сподобається  мій  спів.  Знаєш    в  інші  пори  року  я  частіше  співала,  бо  ж  було  тепліше.  А  взимку    в  лісі  птахів  значно  менше  та  й  холодно,  тому,  хто  не  полетів  у  вирій,  рідше    співають.  
-Ну  гаразд,  у  тебе  й  справді  гарний  голос,  співай  я  послухаю.-  погодився  вітер.
І    синичка    так  зацвірінькала  мелодійно,  ніжно,  що  вітер  зовсім  притих.
Вона    подумала,  що  він  заснув.  Та  лише  замовкла,  він    відразу    протяжно,  тихо  їй  прошепотів,
-Ой,  як  же  ти  гарно  співаєш.  І  справді    мені    на  душі  стало  трохи    веселіше  та    спокійніше.
-Слухай  вітерцю,а  в  мене  ж  і  подружки  є,вони  теж  сппівають  гарно.  Я  їх  покличу,  почекай.  
Через  кілька  секунд    з’явилися  синички  і  вони,  одна  перед  іншою,  заводили  свою  пісню.  Вітер  уважно  слухав,  був  дуже  задоволений,  прошепотів,
-Ну  гаразд,  мені  сподобалися  ваші  пісні.    Я  згоден  щодня    їх    слухати.
-То  ми  будемо  дружити?  -  Запитала  Сміленька.
-Так  –  так,  будемо  дружити.  То  зараз  уже  летіть,  шукайте  харчі.  А  завтра,  я    знову      прилечу  до  вас.
Від  того  дня  в  лісі    спокійніше.    Інколи  з  хмаринок  сипав  сніг,  вітер  не  наважувався  порушити  своє  слово.  Він  тихенько  віяв,  слухав  пісню  синичок  і  розносив  той  спів  по  всій  окрузі.  

                                                                                                                                                           14.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001787
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2023


Під час війни

Оце  ж  треба…
Це  на  стільки,    можна  себе  любити?
Щоб  фото,  де  треба  й  не  треба  пхати,
Сам  спромігся,  працю,  свою  цінити,
На  інших,  ну  просто,  чомусь  начхати.

       Так,  ми  всі  різні….
Та  де  ж    повага?  Занадто  пихатий?!
Поет,  не  важливо,  жінка,  чоловік,
Вже  за  кордоном,  спустошена  хата,
Не  журиться,  що  війна,  байдужий,  втік.

           Але  ж  спроможний….
 Вірші  писати,  час  маєш  й    натхнення,
Та  про  що  пишеш,  критикуєш  владу?
Тебе  втішає  гіркість  сьогодення?
Бо  ти  не  тут,чому  пішов  на  зраду?

     Чи  маєш  ваду….
 І  може  не  любив,  свою  країну?
Стежки  під  сонцем,  де  ненька  плекала
Як  зміг  покинуть,  у  важку  годину?
На  мить  згадай,  колискову  співала.

   Чи  задумаєшся….
Таки,  не  тільки,  зрадив  ти  родину,
У  військо  не  пішов.  Аж  підошов  блиск,
При  втечі.  Не  думав,  забув  дитину,  
Й  дружину,  що  лишилась  на  свій  страх,  риск,
Бо  любить  єдиную  Україну!

                   Важко  сприйняти….
На  жаль  багато  таких  є,  що  щодня  ,
 Й  досі  мріють  покинути  країну,
 Прикинутися  невинним  цуценям,
Щоб  боягудство  сховать  попідтинню.

             Не  вгомониться…
Все  ж  своє  фото,  виставля  повсюди,
Як  є  нагода,  в  журнали  на  конкурс,
Усе  ж  подасть,  не  боячись  осуди,
Хоч  і    живеться  не  завжди  без  дайперс.

           У  роздумах…
Тож  чи  повернеться  на  Батьківщину?
Питання  реторичне,  думаю  ні,
Мабуть  ніколи  не  визна  провину,
Бо  совість,  давно  заклякла  у  лайні.

           Так  буває….
Та  з  часом  вся  гордовитість  минеться,
Де  м’яко  стелять,  не  стане  соломи,
Впадеш,  відчуєш,  як  серце  заб’ється,
На  чужині,    не  позбутись  утоми,
Де  народився,  там  краще  живеться.

               І  хоча  ти….
                       Мав  гроші,  схитрить  -  відчув  давню  здібність,
Нехай  би  волонтерити  спромігся,
Не  в  змозі    спинить  душі  емоційність,
Тут  лукавість  вершить  -  зараз  розбігся!
Відразу  на  доленьку  пожалівся,
Тож  виправдать,  якось  себе  потрібно.

     Болить  душа….
Але  ж  війна,  дехто  змушений  втекти,
Щоб  хоч  на  миті  продовжити  життя,
В  душі  повік  Україну  зберегти,
Згодом  вернутись,  надія  в  майбуття.

Любов  до  землі…
Й  всякчас  цінують  навчання  пращурів,
І  дух  козацький,  тіла  відчувають,
Все  відбудують  заради  правнуків,
Життя  покращиться,  точно  це  знають!

                                                                           26.12.2023р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001724
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.12.2023


В Різдвяну ніч

Зимовий  день  схиляється  в  печалі,
Його  стрічає  сніжний  тихий  вечір,
Місяць  уповні…  блискітки-  медалі,
В  дарунок  шле  в  угоду  холоднечі.

Тінь  перламутром  лягла  при  долині,
Зірок  мигтіння  яснить  усе  небо,
Срібні  сніжинки  іскрять  на  калині,
Мережна  паморозь…  краплі  крижинні.

Та  рух  крайнеба,  хмарин  посивілих,
 Морозний  вітер,  летів  навстріч  ночі,
Двигались  тіні  по  гронах  дозрілих,
Враз  блиск  осяйний,  затьмарює  очі.

Нічна  казковість…    Зимні  сновидіння,
Елегію  краси  створити  хочуть,
Із  снігом    вітер,    ніби  муркотіння,
Про  дощ,  отак  зненацька,  нам  шепочуть.

Погода  теж  відчула  настрій  людства,
Красу  ж  хотілось  бачити  в  мажорі,
Най  би  зима  задіяла  чаклунство,
Війні  кінець,  спинилося  б  безумство…

Щасливо  жити  мріє  Україна!

                                               25.12.2023р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.12.2023


Хто порушив зимову красу

Хто  порушив    зимову  красу,
Її    білосніжні  етюди,
Так  зненацька,  почав  цю  війну,
Це  ж  московський  каїн  й    іуди.
Себе  орда  російська  славить,
Чванить  уміє  воювати,
Народам  світу,    в  душі  гадить,
Орок    -  убивця,  рада  мати.

Всі  сподівання-  скоро  Різдво,
Засяє  зірка  в  піднебессі
Як  все  сприймає,  людське  єство?
Чи  мертві  душі  в  них  на  часі?
Смерть,  це  бажання    вершин    людства?
Усіх  привели  до  абсурду,
Радість,  безмежна  від  чаклунства?
Ведуть  зомбування,  до    блуду.

Чого  досягне  нечестивий?
Як  гниле  листя  по  калюжах,
Червоні  очі,  вид  жахливий,
Не  розбудити,  жаль  байдужих.
Земля,  як  скарб,  золото,  ліси,
Та  де  ж  господар?  Щоб  достаток,
Людям  лишивсь  й  жодна  донька  й  син,
Не  знали  воїн  й  хижих  пасток.

І    нині  будують  заводи,
При  вході  пам’ятник  сталіна,
На  жаль,  керують  ляльководи
Не  забувають  про  леніна.
Вдень  і    вночі,  снаряди,  танки,
З  конвеєра  безперестанку,
Шлють  на  війну.  Димні  світанки,
Правителі  дають  приманку,
Гроші,  щоб  здолав  лихоманку,
Від  перепою,  знов  бентежить,
І,  так  щодня,  як  у  старинку,
Все  від  горілочки  залежить.

Чи  здатен  мозок  працювати,
Про  себе  дбати  та  про  сім’ю?
Щоб  чесно  гроші  заробляти,
Зігріло  душу,  слово    -    ЛЮБЛЮ,
Не  йшов,  дитя  чиєсь    вбивати.
Чи  знає  заповідь,  хоч  одну,
Чого  вчить  Бог,  щоб  не  страждати.

Кровавий  сніг…  тому  не  сниться
Хто  із  рушниці  влучить  звично,
Чи  гріє  брата  самогубця,
Думка,  що  все,  це  феєрично.

Шкода,  віками  не  спроможні,
Життя  поліпшити  на  краще,
Хіба,  не  мріють  щоб  заможні?
Пустили  все  напризволяще.

Все  ж  заздрість,  вовчий  поклик,  війну,
Із    цим  народом  розпочати,
Який  плекає    в  серці  весну,
Під  мирним  небом  хліб  збирати…

Іскриться  зірка,  час  розплати,
Хоч  як  крути,  все  ж  він  настане,
Не  раз  повінчаний  прокляттям,
У  очі  гляне  день  останній.

Відповіси  за  злодіяння,
За  руйнування  й  дитячу  смерть,
Не  допоможуть    й  покаяння,
Знищити  зло,  ми  спроможні  вщент,
Рашистам  прощення  не  буде!

               17.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001467
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023


Напередодні Різдва

В  зимові  дні,  віяло  холодами,
Частково  сніг,  встелив  сріблом  стежинки,
І    притрусив,  златом  ковдри  полями,
Одяг  ялинки    в  святкові  сніжинки.

Та,  щось  не  так,  враз  осінь  завітала,
І  дощ  капризно,  брязькотів  повсюди,
Зима  красу  по  скринях  заховала,
Я  потім,  посміюсь  на  повні  груди.

Нехай  запрошу  морозець  гостинно,
Потішусь  із  завірюхою  в  танку,
Лиш  дайте  час,  бажання  всі,  нестримно,
Я  виконаю  в  криштальному  вінку.

Білих  крупинок,  сипнула  раптово,
Хмарно  крайнеба.  Місяць  перламутрить,  
Зірку  в  Святвечір,  іскрить  веселково,
Нічка  ворожить…    землю  злегка  пудрить…

 Краси  придавши,    українців  вітає,
Усіх  з  прийдешнім  святом  Різдвом  Христовим!

23.  12.  2023.

І  я  приєднаюся  до  неї,  бажаю
Миру  і  добра  Вам,  мої    шановні  друзі!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001463
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.12.2023


Долонями до землі…

Я  доторкнулась,  долонями  до  землі,
Біль  відчуваю  й  тривогу,рідна  нене,
Моя  душа  кричить,  -  Ні  кривавій  війні!
Зранили,    мов  пташку,  як  же  я  без  тебе?!

Всі  поля  у  вирвах,  де  хліба  посію?
Попіл  чорний  –  чорний,  бачу  блиск  заліза,
Як  посмів  бомбити  і  забрати  мрію?
Ти  рашист  проклятий,  тут  якого  біса?

Як  спинить  страхіття?  Душенька  волає,
Не  кує  зозулька,  дерева    привиди,
Ліс  не  чує  вітру,  серденько  страждає,
Налякали  звірів  хмарин  різновиди.

Але  ж,  то  не  хмари,  то  зграя  шахидів,
Зі  сходу  приносять  смерть,страждання,  печаль,
 На  жаль,  подарунки  від  злющих  сусідів,
Вкриває  землицю  полум’яна  вуаль.

 Повсюди  спалахи,  де  гай    -  вже  вогнище,
Де  дім  і  хатини,  луна  плач  родини,
За  мить  зруйноване  рідненьке  селище,
Якась  божевільна,  не  знайде  дитини.

Чом  втратила  розум?  Рашиста  спитати,
 Що  за  виховання?  Чи  ти  зростав  по  дворах,
Де  п’янки,  дебош,  всі  вітали  зло  й  мати  ,
А  може  вже  досить  маразмом  пишатись?

 Не  смій,  знов    ятрити  землиці  сердечко,
Вона  ж,  як  і  я,  плаче,  Боженьку  просить,
Спини  цю  зар*зу!  Не  зруш  те    гніздечко,
Младої  пташини  й  посріблені  роси.

 Де  сонячні  промені  ляжуть  тепленько,
Омріяний  погляд,  аж  до  піднебесся,
О,свята  Маріє,  вклонюся  низенько,
Спаси  землю  -    неньку,  благаю  сердечно!

                                                                                             19.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001296
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.12.2023


Трояндове кохання (продовж)

                                                                                 2  частина        
                                                                                                 
   Минуло  півтора    року….  Вадим  відслужив  строкову  службу  в  армії.  Після  обстеження  лікарів,    мав  повернутися  на  роботу.
Неймовірно  хвилюючі  хвилини  чекання….  Ірина  крутилася  на  кухні.  З  півня  зварила  холодець,  спекла    його  улюблені    пиріжки  з  капустою,    в  духовці  запекла  шмат  м’яса,  приготувала    салат  «Олів’є».
     Вадим    йшов  до  зупинки  автобуса,  здалеку  побачив  своїх  вірних  друзів.  За  кілька  секунд…  тепла  зустріч,  плескання  по  плечах,  обійми.  Руслан  хитро  зиркнув,
-  Що,  може  до  своєї  троянди  намірився?
-Звичайнно,  а  що?  -  показав  у    руці  пакет,  з  якого  виднілася  пляшка  шампанського    й  коробка  цукерок.
-Чорт  забирай,  так  ми  ж  її  теж  давно  не  бачили,  може    нас  з  собою  візьмеш?
-Та  я  не  проти,  не  знаю,  як  вона  відреагує.
Сергій  задоволено  посміхнувся,
-Та  ми  так,  буцім  на  пару  хвилин,  а  там  видно  буде.  Давайте  зайдемо  в    магазим,    винця  купимо,  ковбаски,  подивимося,  може    й  якийсь  тортик.  
           В  будинку  гучно  грала  музика,  Ірина  в  обіймах  із  Вадимом  про  щось  тихо  спілкувалися.  А  хлопці  насолоджувалися  стравами.  Руслан    смакував  холодець,    сказав  голосно,
-Ірино,  бачу  холодець  із  півня.Ти  його  отак,  як  нашого  «Півня»  в  школі!  Правильно  хай  знає  своє  місце.    Але  ж  умієш  приготувати.
Підморгнув  до  Вадима,
-Чує    друже,  але  ж  тобі  пощастило.І    квітучу  троянду    відхопив  та    іще  й  славну  господиню.
   Звичайно,  Ірина  бачила,  що  хлопці    трохи  перебрали  вина,  слухаючи  ,  тільки  посміхалася  та  кивала  головою.
 Сергій,  в  кишеню  за  словом  не  поліз,
-Квіточко,  ти  розумієш  ми  йшли  з  роботи,  на  халтурі  були.Одній  жінці,    біля  новобудови  з  камінців  паркан    муруємо.  А  вона  там  іще  не  мешкає,  тому    такі    й    голодні.  А  оце    випили,  ну…    то  ж  сама  розумієш.Ти  нам  вибач,  ми  ж  так  хотіли  тебе  бачити.
-Мабуть  їх  тут    прийдеться      вкласти  спати,    що  скажеш?-спитав  шепотом  Вадим.
-Ніяких  проблем,  он  диван,  хай  лягають.
Спілкування  друзів  затяглося  до  півночі.  Ірина  з  Вадимом  до  самого  ранку    у  справах,  мили  посуд,  наводили  порядок.  Весело  позирали  один  на  одного,  з    надією,    що  ранком  випроводять  хлопців  і  нарешті  залишаться    наодинці.
Та  тільки  сонце  подарувало  перші  промені,  як  почули  гул  автівки.
-О!    Чи  мама  приїхала!  Але  ж  за  приїзд  нічого  не  казала,  може  щось  сталося?-    Ірина  поспішила  надвір.
       Поснідали  усі  разом.    Хлопці    уже  поспішали  на  автобус,  Вадим,  на  ходу  чмокнув  Ірину  в  щоку,  
-Ну  все  сонце,  я  подзвоню,    на  тринадцяту  годину  маю  бути  на  роботі,  потяг  не  чекатиме.
   Задумавшись,  жінка  дивилася    хлопцям  вслід.  Ірина  уже  була  біля  дверей  будинку,  мати  важко  перевела  подих,  сказала    зовсім  тихо,
-Згадала  хлопців,  як  навчалися  в  менших  класах,  такі  худенькі,  непоказні,  а  тепер  дивлюся,  які  ж  славні  парубки  виросли.  Щастя  би  їм  усім,  може  цей  вірус  затихне.  Ой  дитино,  знала  б  ти  стільки  ми  таких  вивезли.
-Ну  мамо,  будь  ласка  не  починай  сирість  розводити.  Все  буде  добре.
                                                                                                   ***
       Зустрічати  Новий  рік,  Марина  Петрівна  пішла  до  сусідів.У  неї  вдома  мали  зібратися  однокласники  Ірини.
     За  святковим  столом,  шість  дівчат  і  стільки  ж  хлопців,  весело  вітали  один  одного  з  Новим  роком,  спілкувалися.Згодом  лунала  музика,  усіх  запрошувала  до  танцю.  Сергій  ні  на  мить  не  залишав  Поліну.  Парочка  обіймалася  під  час  танцю,  пустувала  і  жартівливо  чмокала  один  одного  в  щоки.  При  розмові,  Ірина  зрозуміла,  що  вони    зустрічаються.  
     Близько  четвертої  години,  молодь  парами  розійшлася  по  домівках.
Ірина  і  Вадим  залишилися  наодинці….
   Цнотлива  ніч…  з  блиском  у  очах,    взяла  в  полон  молоді,  палаючі  серця.  Сплетіння  тіл,  нестримне  бажання  кохати,  випити  солод  із  медових  вуст  і  нарешті  заснути  в  ніжних  обіймах.
       Через  декілька  днів,  Марина  Петрівна  мала  нагоду  познайомитися  з  батьками  Вадима.  За  святковим  столом  розмови  про  життя,  про  плани  на  майбутнє.
Батько  здивував  сина,
-Я  думаю  вам  не  горить  справляти  весілля?
Обличчя  Ірини  миттєво  почервоніло,  нахилилася  до  Вадима,  прошепотіла,
-Оце  так  сказав!
-Ні  тату  нічого  у  нас  не  горить,    заперечив  він.
Ірина,  зиркнула  на  Вадима,  всміхнулася,  задумливий  погляд,  все  ж  насмілилася  сказати,
-Ми  можемо  ще  рік  чи  й  два  погуляти,  нам  і  так  добре.
Хлопець  трохи  скривився,  адже  таких  слів  від  коханої,  він  не  очікував.
Та  за  мить  посміхнувся,  хитро  глянув  на    Марину  Петрівну,сказав  голосно,
-Я  думаю  моя  майбутня  теща  не  буде  проти,  якщо  я  частіше  буду  поруч    з  моєю  чарівною  трояндою.
 У  відповідь  жінка  мило  всміхнулася,  крутнула  головою,
-Ох  і  умієш  же  ти  сказати.  Ну  де  ж  я  подінуся,  в  мене    одна  донька,    усім  місця    вистачить.
                                                                                                                 ***
       Минув  рік…    уже  й    лютий  місяць  збігав  до  кінця.  Все  частіше    в  магазинах,  на  ринку,  мешканці  містечка  помічали    військових.  У  юрбі  між  собою  перешіптувалися    про  слухи  щодо  війни.
       Вночі,  двадцять  четвертого  лютого  Вадим  із  батьком  знаходилися  на  робочому  місці.  Вантажний  потяг  прибув  до  Люботина.  Через  годину,  на  своєму  коні,  як  часто  вони  називали  електровоз,  поверталися  до  призначеного  місця.  Близько  п’ятої  години,  під’їжджаючи  до  Харкова,  вражаючий  вид  піднебесся  насторожив,  визвав  почуття  здивованості,  тривоги,  страху.    Зі  сходу,  ніби  зграя  хижаків  закрила  все  небо,  летіли  літаки  й  вертоліти,  здалеку    лунали  вибухи.
     За  кілька  хвилин    стало  відомо,  що  військові  РФ  перетнули  кордон.  Маршем,  строєною  колоною  зайшли  на  територію  Харківщини.  
       Раптом,  задзвонив  телефон  батька,  дзвонила    дружина.  Вадим  стояв  поруч,  чув,  як  схлипувала  мама  й  невиразно  щось    говорила.  Батько  намагався  її  заспокоїти,
-Надю,    не  плач,спокійно.  Я  все  зрозумів,  постарайся  вирватися  з  того  пекла.  Це  війна!Ти  зв’яжися  з  Русланом,  чи  перейди,  це  ж  близенько,  він  кмітливіший.  Я    певен  їх  сім’я    вирушить  до  Харкова,  думаю  місце    в  автівці  для  тебе  знайдеться.  Заспокойся,    до  зустрічі.
   Вадим  відразу  дзвонив  до  Ірини,  почув    два  гудки  виклику,  враз  зв’язок  обірвався.  Намагався  не  давати  волю  емоціям,  але  це  не    вдавалося  зробити.  Руки  помітно  тремтіли  та  він    знову  настирно  дзвонив  до  неї,  уста  шепотіли,
-Моя  сонячна  трояндо,  ну  де  ж  ти?Чому  в  недосяжності,  люба  моя  ,чому?  Побачиш  виклик,  набери  мене.  Де  ти?  Мені  ж  без  тебе  не  жити.
       Не  втрачаючи  надії,  хоч  щось  дізнатися,  що  відбувається  в  містечку,  намагався  зв’язатися  з  Русланом,  той  не  відповідав.А  телефон  Сергія  знаходився    поза  зоною    досяжності.  Вже  від  поту  витер  змокріле  чоло,  знервований,    послав  СМС.  «Сергію,  друже,  я  твій  боржник,  вік  пам’ятатиму,  благаю  допоможи  виїхати  Ірині.  У  Харкові  в  Руслана  є  родина,  зв’яжись  з  ним.»                                                                                                                                                        
         В  кабінеті  начальника    резерву  локомотивних  бригад  відбулася  термінова    нарада  з  військовим  комісаром.  Добровольці  записувалися  в  тероборону,  Вадим    та  іще  декілька  хлопців  мали  направлення  у  військову  частину.  Всі  розуміли,  від  російської  навали,  країну  треба  захищати.
     Батько  Вадима  поповнив  ряди  самооборони.  Обіймаючи  сина,  говорив  хвилюючим  голосом,
-Ну  раз  ти  так  вирішив,  я  не  маю  права  наполягати,  щоб  передумав.  Ми  прожили  велику  частину  життя,  а  вам  треба  будувати  майбутнє.
-Тату,    ти  розумієш,  там  потрібні  зв’язківці,  я  не  можу  залишитися  в  стороні.  Я  тебе  прошу,  де  влаштується  мама,  нехай  до  себе  забере  Ірину.  Я  говорив  з  Мариною  Петрівною,  вона  вночі  була  на  чергуванні,  на  якийсь  час  залишається  в  лікарні.  Плаче,  каже  по  телефону,  ні  з  з  ким  не  має  зв’язку.  Головний  лікар,  її  попередив,  щоб  не  покидала  робоче  місце.  Пояснив,  що  вона    додому  не  добереться,  бо  під  містечком  почався  жорстокий  бій.
Обличчя  батька  зблідло  і  якийсь  судорожний  вираз  скривив  усі  риси,
-  То  це  Ірина  теж    вдома  сама,  кепське  діло.  Та  будемо  думати    і  надіятися,  що  наші  жінки  з  усім  впораються.  
                                                                                                             ***
   Під  свист  снарядів,  під  обстрілами  Сергій  відправляв  свою  родину  в  Харків.  Коли  в  багажник  автівки  ставив  сумку,  з  телефона    почув  звук  про  отримання  СМС.  Здивувався,  адже    перед  цим,  він  ні  до  кого  не  зміг  додзвонитися.
     В  автівці,  хворий  на  цукровий  діабет  брат,  його  дружина  і  двоє  дітей.  Біля  батька  заплакана  мати,  крізь  сльози,  сказала  хриплим  голосом,
-Синку,  як  же  ти  доберешся?    
-Так,  будь  ласка  без  сліз,    тату  заспокой  її.  Хоч  мотоцикл  старий,  але  ж  на  ходу,  якось  прорвуся.Тату,  ти  через  центр  не  їдь,  постарайся  їхати  невеличкими    вуличками,  щоб  не  так  помітно  було.  До  Харкова  всього    п’ятнадцять  -  вісімнадцять  кілометрів,    я    думаю  наші  хлопці  їх  зупинять.  Ну  все,  до  зустрічі.
 Старі  «Жигулі»  поступово  зникли  з  поля  зору.  Він    прочитав  СМС,  намагався  додзвонитися  до  Поліни.
-О  Боже,  знову    в  зоні  недосяжності!  
З  острахом  дивлячись  на  небо,  витягнув  мотоцикл.  На  голову  натягнув  стару  батьківську  шапку  з  вухами,  шарфом    підв’язав  комір  курточки,  завів  мотоцикл.  Від  напруги,  щелепи  ходили  ходором,  він  увесь  трусився.  Подумки  умовляв  себе  -  Все  буде  добре,  заїду  заберу  Ірину,  а  там  по  дорозі  й    Поліну,  якби  ж  тільки  вдалося  це  зробити.  
   Та  виїхавши  з  вулиці,    він  здалеку  побачив  колону  танків.  Злісно  натиснув  на  педаль  газу,  переїхав  дорогу,  зник  у  провулку.  Йому  назустріч  їхав  російський  танк,  пролунав  постріл.
                                                                                                 ***
           Важко  сприйняти  жахіття  війни…
Цього  ж  дня  о  п’ятій  годині  ранку,  Ірина  проснулася  від  поштовху.Десь,  щось  гуділо,    раптово  здригнулася  земля.  В  недоумінні  вигукнула,
-  Ой,  що  це?
 Спросоння  не  могла  второпати  що  відбувається.  Накинула  халат,  здивовано  зиркнула  до  вікна,
-Чи  щось  горить?  В  когось  може    газ  зірвався?
Пару  кроків  до  вікна,  відхилила  фіранку.  Від  здивування,  мало  очі    не  вілізли  на  лоб,  здалеку  побачила  могутнє  вогняне  зарево.  В  небі  щось  літало,  але  толком  розгледіти  не  спромоглася.  Натиснула    на  кнопку  настільної  лампи,  світла  не  було.  Невстигла  зібратися  з  думками,  підійшла  до  дверей,  пролунав  вибух.  Будинок  так  трусонуло,  здавалося,  що  зараз  завалиться.  
-Ой,  мамочко!  -  кинулася  до  телефона,  знервовано  в  думках  -  Ой,  що  ж  я  буду  робити,  заряд  батареї    всього    на  двадцять  відсотків    і  світла  немає
.    Впоспіх  одяглася,  намагалася  хоч  до  когось  додзвонитися,на  жаль,  то  не  було  мережі,  то  абонент  був  у  зоні  недосяжності.  До  кого  ж  побігти?  Може  дід  Микола  вдома?  Похапцем,  голі  ноги  засунула  в  чобітки.  На  ходу  схопила  стару  шерстяну  шапку,  напялила  на  голову.
     Холодне  повітря  вдарило  в  обличчя,  сльози  засліпили  очі.  Змашнувши  їх  рукою…  тільки  тепер,  вона  помітила  вертоліт,  який  віддалявся  в  сторону  Харкова.
   Уже,  наче  пташка  пролетіла  два  обійстя,  пролунав  вибух,  перехрестилася.  Навіть  не  помітила,  що  залізні  ворота  й    хвіртка  відчинені,  за  щось  зашпортнулася.
-Ой,  Боже!-  падаючи,  все  ж  спромоглася  схопитися  за  підвіконня,  тарабанила  у  вікно,  прислухалася.  Та  ніби  збоку,  почула  чийсь  глухий  кашель  і    протяжний  скрип.  Злякано  зиркнула,  у  дверях  погріба  з’явився  дід  Микола.
-  Ой  лишенько,  це  ти  Іринко?  Швидко    йди  сюди,  ти  тепло  одягнена?
Ледь  стримуючи  сльози,  промовила,
-Дідусю,  що  це  в  нас  коїться  ?  
Він  обійняв  її,  
-Війна  сонечко,  це  війна.    На  нас,  таки  напала  російська  саранча.
-Мені  так  страшно.  Ні  до  кого  не  можу  додзвонитися.  І  до  мене  ніхто  не  дзвонить.А  у  вас  світло  є,
-Дитино,  яке  там  світло.  Спускаймося  в  погріб,  потім  будемо  говорити.
-Ні,  я  збігаю  додому,  дещо  візьму.  
-Ти  зберися,  не  нервуй  так,  он  вся  тремтиш.  Забери  всі  документи,
що  є  в  будинку.  І  тепліше  одягнися,  хто  знає  на  скільки  це  затягнеться.                                                                                                            
     До    хати  забігла  захекана  Ірина.  Тремтячими  руками  запалила  свічку,    збирала  речі,  документи.  Малюнки,  що  стояли  на  серванті,  склала  в  папку.  Вже  озирнувшись,  пригадала,  що  ввечері  запекла  курку  -  Ой,    треба  взяти,  Вадимко  ж  обов’язково  приїде,  на  обід  в  самий  раз  буде.
У  руках  дві  сумки,,  зі  сльозами  на  очах,
-  Господи  поможи!
 Поспішаючи,  переступила  поріг,  враз  її  оглушив  вибух.

                                                                                                     ***
       Тільки  дід  сховався    в    погребі,  від  вибуху  здригнулася  земля,  зі  стелі  посипалася  штукатурка.  Звуки  скрегіту,  мов  град  бив  по  залізу,  розходилися  луною  по  погребі,  наводили  страх.    
         До    його  горла  підступив  ком,  хриплим  голосом  прошепотів  ,
 -Боженьку,  що  ж  це  коїться?  Іринко,  трояндочко  наша,    як  же  я  раніше    про  тебе  не  подумав,  от  стара  голова,  де  ж  ти  тепер?  
     Хвилини  здавалися  вічністю…  дід  прислухався,  не  почувши  гулу  й  вибухів,  перехрестився,  підіймався  по  східцях.  Вхідні  залізні  двері,  рясно  посічені  осколками,  відчинивши  їх,  переступив  через  уламки  шиферу.  Від  побаченого  остовпів,  його  старенька    хата,  склалася    ніби    карткова.  Не  стримати  гніву,  очі  налилися  кров’ю,  
 -Сволота,  що  ж  ви  коїте?!    Боже,  зглянься,  зупини    цю  навалу!
   Очі  наповнені  сліз,    з  палицею  в  руці,  він    переступав  через    грудки  землі  зі  снігом,  намірився  йти  до  Ірини.
   Видовище  вразило  його  в  саме  серце,  по  щоках  котилися  сльози.  Замість  сусідської  хати  й  обійстя  глибока  вирва.  А  далі  валялися  уламки  шиферу,  дерева  й  груди    землі  з  цеглою,  від  будинку  залишилась  одна    потрощена  стіна.  
У  грудях  тиснув  душевний  біль,  по  окрузі  рознісся  крик,
-Будьте  ви  прокляті!  Рашисти,  будьте  ви  прокляті!  За  що  забрали  життя  нашої  квіточки?  За  що….  за  що?
Та  враз  стрепенувся,  як  від  удару.  Неподалік,  знову    видух,  його,  наче    хтось  каменем  кинув  до  землі.  З  заплющеними  очима,  він    лежав  між  уламків  даху    змішаних  з  землею,  чув    гул,    кулеметну  чергу.  А  потім  тиша…
     Тільки  на  третій  день,    дід  спромігся  з  -  під  завалу  будинку  дістати  тіло  Ірини.  Вона  лежала  на  папці  з  малюнками,  які  їй  подарував  Вадим.
Майже  тиждень,  як  відірваний  від  світу.  Ні  світла,  ні  спілкування  по  телефону,  вдень  і  вночі  вибухи,  стрілянина.
     Він  майже  весь  час  знаходився  в  погребі,    при  надії  дочекатися,  щоб  хоча  б  хто  небуть    спромігся  приїхати,  допоміг    поховати  Ірину.

                                                                                       ***.
       Під  вечір,  у  квартирі  родичів  Руслана  зібралися  родини.  Поліна  сиділа  на  дивані,  біля  неї  мама  й  батько  Сергія.  Вони  з  надією  дивилися  на  неї,  може  додзвониться,  скаже,  що  зараз  приїде  син.  Дівчина  часто,  занепокоїно  поглядала    на  Надію,  адже  жінка  чекала,  може  відгукнеться  Ірина.  На  жаль  Поліна  нікому  нічого  втішного  сказати  не  могла.  Намагалася  втримати  себе  в  руках,  щоб  не  розплакатися.
     Хоч  темна    ніч  та  місто  не  спало,  десь  знову  й  знову  лунали  вибухи.  Попереду  їх  чекали  набагато  важчі  часи
           Автобус  їхав  по  грунтовій  дорозі,  злегка  присипаною  снігом.  За  вікнами  час  від  часу  мигтіли  голі  дерева,  вдалині  виднівся  ліс.
   Вадим  і  кілька  чоловіків,  вже  одягнені  у  військову  форму,  їхали    до  призначеного  місця.  Він  сидів,схилившись  до  вікна,    дивився  вдалину.  На  очі  напливали  сльози,  він  намагався    їх  затримати,  а  вони    все  ж  повільно  потилися  по  щоках.    Вже  минула  друга  доба,  а  він    про  кохану  нічого  не  знає.  -  Моя  трояндо,  хоч  як  та  дай  знати,де  ти,як  ти?  Ні-ні,  я  не  допускаю  думки  про  жахіття.  Знаю  тобі  важко  і  мені  не  солодко.  Думав  відпустять  хоч  на  якусь  годину  та  тепер    я    на  службі.  На  жаль  війна,  знаю  на  кордоні  важкі  бої  та  я  вірю,  що  ми  здатні  вигнати  тих  ублюдків,  що  прийшли  на  нашу  землю.  Я    тобі  обіцяю…  буду  обережним.  Знаю,  усім  буде  нелегко  та  надіюся,  біда  обійде  стороною.  І    ми  влітку,  можливо  навіть  разом  із  Сергієм  і  Поліною,  зіграємо  весілля.
                                                                                                       ***
         Війна  триває.…  минуло    більш  ніж  півтора  року.  Збройні  Сили  України  перейшли  в  наступ,  поступово  звільняють  міста  й  села.  
       У  цей    осінній  день,  у    Вадима  була  б  нагода  відсвяткувати    день  народження  та  на  жаль,  доля  вирішила  інакше.  
       Хоч  надворі  й  мжичив  дощ,  біля  трьох  могил  стояли  батьки  й  рідні.  Вони  прийшли  вшанувати  пам’ять  найдорожчих  людей.
     Поривчастий  вітер,  раз-у  раз  торкався  пелюсток  троянд  і  хризантем,  розсипаних  на  могилах.  Краплі  дощу,  як  материнські  сльози  стікали  до  землі.  Душевний  біль…    велика  втрата,  важко  пережити.  Сердечний  біль  стискає  груди  -    за  що  кривава  війна  забрала  молоді  душі?  Хто  відповість  за  зруйноване  трояндове  кохання?

                                                                                                                                                                                   13.11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001142
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2023


Трояндове кохання ( проза 1 ч)

           Вересневий  ранок…    небесна  блакить.  Крайнеба  де-не-де    сірі  й  білі  хмарини.  Сонце  помітно  здіймалося  догори,  проміння    поступово,  все  більше  прилягало  на  шкільне  подвір’я.  Під  шовковицею  у  невеличкій  калюжі  купалися    сміливі  горобці,  вже  звиклі  до  дитячого  галасу.  Це  вчора,  пройшов  невеликий  дощ,  ото  й  зраділи,  майже  цілий  місяць  його  чекали.
       Неподалік,  під  горобиною,    спілкувалися  троє  хлопців  із  дев’ятого  «А»  класу.  Акуратно  підстрижені,  мали  русявий  колір  волосся.  Один  із  них,  менший    на  зріст  Руслан,  в  руці  тримав  пачку  цигарок,  запрошував  посмалити.  Вадим,  найвищий  хлопець  у  класі,  його  карі  очі  забігали  по  ньому,  сказав  незадоволено,  
-І  навіщо  воно  мені?    Ні-ні,  тобі  не  набридло  пропонувати?  Скільки  не  старайся,  я  не  буду  смалити,  я  ж  тобі  сказав.
 Сергій,  серед  них  середній    на  зріст,  кілька  раз  кліпнув  очима.  В  них  ніби  частка  блакитного  неба,  що  знімає  напругу,  озирнувшись,  посміхнувся,
-Хоч  до  початку  уроків    є    час  та  я  теж    не  буду.  Хтось  з  учителів  почує  запах,    хай  не  зараз,  не  хочу  неприємностей.
Вже  й    торкнувся  руки  Вадима,
-Он  поглянь,  наша  «Тополя»  з  якоюсь  дівчиною  йде.
-А  Поліна,-  засміявся  Руслан.  
Всі  троє  демонстративно  розвернулися  до  парадного  входу  шкільного  подвір’я.  Дівчата,  тримаючись  за  руки,  не  поспішаючи  прямували  до  дверей  школи.
-Гей,  Тополько,  привіт!-  гукнув  Руслан,  розвів  руками,  продовжив,
-  І  кого  це  ти  нам  привел?  Не  тікай!  Тож    познайом    нас    чи  що,  із  цією  золотоволосою,  чи  з  ясним  промінчиком  сонця.
Дівчина  і  справді  мала    волосся  кольору  стиглої  пшениці  із  сонячним  відблиском,  враз  почервоніла.  Її  волошкові  очі  вп’ялися  в  нього,
-А  це  ж  хто  такий  сміливий?
Поліна    різко  розвернулася  до  дверей,  потягнула  її  за  руку,
-Пішли!  Це  наш  однокласник.  Побачиш    з  якими  суб’єктами  будеш  навчатися.
   Вадим  сидів  за  партою…  її  балухат,  на  колір  волошкові  очі,  довгі  вії  й  досі  були  перед  його  очима.-  Бач    яка,  ніби    жовтенька  троянда,  в  якої    по  пелюстках  золотистий  штрих,  між  ними  ледь  -  ледь  синюватий  відтінок.  
       На    уроці  алгебри,    вчителька    на  дошці  писала  рівняння,  учні  мали  виконувати    самостійну  роботу.  А  в  його  голові  блукали  думки  про  неї  -  І  рина,  але  ж  гарне  ім’я!  Вона  ж    подібна  квітці…  
Вже  під  рукою  вирваний  листок  із  зошита,  малював  троянду.  В  нього  це  завжди  гарно  виходило.  Лише  кілька  хвилин,  той  листок    з’явився  в  неї  на  парті.  В  недоумінні  зиркала  по  класу,  хто  б  міг  послати,    цю  пишну,    штрихом  нанесену  простим  олівцем  квітку.
   Минув  майже  місяць…  Вадим  весь  час  спостерігав  за  Іриною,  хотів  вивідати  де  вона  мешкає.  Та  стільки  не  намагався  прослідкувати  за  нею,  раптово  зникала,  ніби  розчинялася  у  воді.  Одного  разу    йому  все  ж    вдалося    це  зробити.  В  самого  ранку  хлюпотів  дощ  та  хлопець  вирішив-      Не  відступлюся,  я  ж  не  слабак,  дізнаюся  де  живе.
   Із  парасолею  в  руці,  Ірина    зайшла    у  міський    автобус,  пройшла  подалі  від  входу.  Він  же  останнім  зайшов  у  автобус.  Спостерігав  за  нею  з-  під  капішона,  який  натягнув  так,  що  тільки  й  виднівся  ніс  та  очі.
   Автобус    прямував  до  кінцевої  зупинки.  -  Ох  і  далеко  ти  забралася  -позираючи  у  вікно,  з  думками    в  круговерті.  Переступав  з  ноги  на  ногу,  в  них  відчував  прохолоду  -.Це  ж  треба,  так  далеко    від  школи  мешкає,  ще  й  дощ  не  вщухає,  здається  я  вже  й  ноги  промочив.  
     З  автобуса  вийшов  першим,  чекав  на  неї.  Опустивши  голову,    вона  дивилася  на  східці,  перед  собою  помітила  руку,  сміливо  взялася  за  неї,
-Ой  дякую,  тут  справді  слизько,  ваша  допомога  не  завадить.
Мовчки  допоміг    їй  зійти  й  швидко  відійшов  у  сторону.  Не  звертаючи  уваги  на  моросіння  дощу,  зняв  капішон,
-Ірино  і  чого  ти  так  далеко  живеш?
Від  здивування,  її  очі  округлилися  іще  більше,
-  Ти?  А  це  чого  тебе,  аж  сюди  занесло?
-  Тобі  далеко  йти?-  повільно  з  її  руки  витягнув  сумку,  продовжив,
 -Напевно  окрім  книжок  іще  щось  поклала,  важкенька,  давай,  допоможу.
 Блиск  у  очах,  як  стріли  грозові,  вразливо  торкнулися    його  душі.  Та  вмить  почервоніла,,  зиркнула  з  під  лоба  так,  мов  шипи  троянди  вкололи  його  в  саме  серце,
-А  в  тебе  що,  в  цьому  районі  хтось  живе?
Щоб  не  засміятися  стиснув  уста,  на  підтвердження  кивнув  головою.
       На  околиці  містечка  вулиця  приватних  будинків,  деякі  з  них  доволі  старі,  до  них  і  стежинок  не  видно,  деякі    недобудовані.  Рідко  на  очі  попадалися    ухожені  будинки  з  красивими  парканами.  Йти  по  дорозі,  встеленою  вапняком  та  вугільним  шлаком,  було  незручно,  попереду  все  частіше  виднілися  то  менші,  то  більші  калюжі  води.  Він  відчував,    його    черевики  і  шкарпетки  промокли  наскрізь,  в  пальці  зайшли  зашпори.
Підходили  до  будинку,  несподівано  під’їхала  автівка,  з  неї  вийшла  жінка,
-Добре  дядьку  Миколо  дякую,  що  підвіз,  до  завтра.  
Автівка  тихо  від’їжджала,  вона  звернулася  до  Ірини,
-Доню,  бідненька,  я  запізнилася  тебе  з  школи  забрати,  напевно  добре  промерзла?  А  це  хто  з  тобою?
-Це  Вадим  -    мій  однокласник.
 Він  сказав,  трохи  соромлячись,  
-Добрий  день!  
-Добрий  день  ,-  відповідаючи,    жінка  зміряла  його  з  ніг  до  голови,  вирячила  очі,
-Ой  Боже,  так  у  нього  майже  до  колін  штани  мокрі!  Гайда  до  хати!
-Та  ні!-  відразу  віддав  сумку  Ірині,  настатив  руки,  продовжив,
 –  Дякую!  Та  це  трохи  зверху.
Вмить  почервоніла,  сказала  командирським  голосом,
-Ніяких  ні!  Телефон  маєш,  подзвониш,  поясниш  батькам!
Міцно  двома  руками  звяла  його  за  плечі,  розвернула  до  хвіртки,
-Заходь  і  будь  ласка  без  заперечень!
Обличчя  доньки  розпливлося  в  усмішці,
-Ага,  попав  під  руку?!  Це  мама  так  командує  хворими  в  кардиологічному    відділенні.  Вона  медсестрою  там  працює.
 Й  відразу  звернулася  до  матері,
-Я  не  зрозуміла,  а  ти  чого  так  рано  додому  приїхала?
-По  графіком  маю  чотири  години    відгулу.  А  дядько  Микола  привіз    брата  в  лікарню,  от  мені  й    підвезло.  Думала  тебе  забрати    та  не  вийшло.
Ірина  прошепотіла    йому  на  вухо,
-Ії  звати  Марина  Петрівна.  Моя  порада,  що  скаже  все  роби,  якщо  не  послухаєшся,  віддуватися  мені  за  тебе  доведеться.
         Той  день,  він    напевно    ніколи  не  забуде.  Відігрівався    в  кухні  на  стільчику,  біля  газового  котла.  Мусив  одягнутися  у  махровий  халат  і  теплі  в’язані  шкарпетки.  Воно  з  однієї  сторони  поглянути,  часто  червонів  та  підчинявся,  бо  ж  відчував,  що  добряче  промерз.  Мусив  змиритися,  тепер  уже  нічого  не  зміниш.  Його  речі,  уже  випрані  в  пральній  машині,  висіли  над  котлом.Він  хотів  сам  вимити  черевики,  але  Марина  Петрівна  різко  сказала,
-Ану  лиш!  Он  чай  з  малиною  чи  з  медом  пий!  А  це,  я  сама  зроблю!
   Ірина    у  своїй  кімнаті  виконувала  домашнє  завдання.Тільки  час  від  часу  почувши  мамин  голос,  всміхалася,
-Ото  знай  ,  як  до  мене  приходити!  Ой,  бідним  же  будеш!
   Вадим  зателефонував  мамі,  попередив,  що  заночує  у  друзів.  Пояснювати  не  захотів,  втішався  тим,  що  батько    на  роботі  (  він  працює  машиністом  електровоза),  появиться  вдома  тільки  завтра.  Він  тримав  сина  в  строгості.  А  з  мамою,  будь  яке  питання,  йому  завжди    було  вирішити  простіше.
     Минали  дні…  їхні  стосунки  тільки  міцнішали.  Не  було  такого  тижня,  щоб  Вадим  їй  не  подарував  нові  малюнки,  на  яких  троянди,    уже  були  намальовані  кольоровими  олівцями.У  класі  це  стало  поводом  дати  їй  кличку    -  Троянда.  Вона    ж,  цим  тільки  пишалася,  адже  троянда  вважається  царицею  квітів.  Хлопці  заздрісно  поглядали  на  Вадима,  часто  стали  під’юджувати,
-Он  твоє  трояндове  кохання  йде.
На  знак  згоди,  він  кліпав  очима,  задоволений,  вже  посміхався  до  неї.  
                                                                                                             ***
     Поспішав  час,    збігали  дні…    сонячні,  привітні,  подібні  деревам  у  весняному  листі  з  блиском.  Похмурі  ж    відображали  смуток,  ніби  те  листя  в  пилюці,  як    у  тумані.  
 Одного  разу,  йдучи  поряд  з  нею,  на  плечі  поклав  руку,  злегка  притиснув  до  себе,  намагався  розвеселити.
-Чому  губи    надула?  Ану  посміхнися,  стань  чарівною,  як  цвіт  троянд    у  твоєму  садку.  Від  них  очей  не  відведеш    й  вже  негайно,  аж  до  неба,    політ    мрій    про  майбуття.
-Та  ну  тебе,  ти  справжній  мрійник,  а  я  ні.  Поки  нам  робочі  будували  будинок,  ми  в  селі  стали  вирощувати  троянди.  Віддавали  сусідові,  він    у  Харкові  на  ринку  здавав  оптом,  мали  якусь  копійку.  Мій  батько  працював  ревізором  у  потягах,  знайшов  круту  панянку,  це  вже  п’ять  років,  як    пішов  від  нас.  Скрутно  жилося,  але  вижили.  Потім  дідусь  помер,  а  через  рік  бабуся,    нам  у  спадок  залишили    трохи  доларів.  Згодом  мама  влаштувалася    на  роботу  в  лікарню,  працювала  в  зміні.  Я  ходила  в  школу,  інколи  бабуся  Ганна,чи  дід  Микола  зі  мною  на  ніч    залишалися.  Вони  від  нас  через  два  обійстя  живуть.  Від  батька  я  отримувала  гроші,  ну  аліменти.  Ми  з  мамою  намагалися  іх  не  витрачати.  Як  кажуть  копійка  до  копійочки,  ось  ми    і  тут.  Знаєш,  я  й  надалі  хочу    займатися    квітами.  Дуже  люблю  троянди,    хоч  шипи    гострі  та  їх  пелюстки  просто  заворожуть.  А  іще,  якщо    із  запахом,  сказати,  що  я  в  захваті  –  це  слабо  сказати.
-Але  ж  це  важка  праця.
-Та  нічого,  зате  улюблена  справа.  Харків  недалеко,  одночасно  можна    в    інституті    заочно  навчатися  на  факультеті  економіки  та  мененджмента.
-А  я  закінчу  дев’ятий  клас,  продовжу  батьківську  стежку,  вивчуся    на  машиніста,  з  вікна  електровоза  любуватимуся  трояндами.
   -А  може  в  художнє  училище  підеш?  У  тебе  ж  такі  чудові  малюнки!
-Та  ні,  це  моє  хобі.  Коли  малюю    в  душі    натхнення  відчуваю.  І  це  вже,  як  політ,  ніби  обіймаю  все  піднебесся  і  на  ньому  відтворюю  квіти.  Ти  не  уявляєш,яке  це  блаженство.  Хоча    намальовані  портрети    теж    є,  захочеш,  при  нагоді  покажу.
           Роки,  як  швидкісний  потяг,  якому  дано  зелене  світло  в  життя…
     На  початку  навчального  року,  в  одинадцятий  клас,  прийшов  молодий,  русявий    вчитель  інформатики.  Його  чорні  очі  ніби  свердлили  кожного  учня.  Високий  на  зріст,    при  нахилянні  над  столом  витягував  шию.  Як  глянути  зі  сторони,  чимось  нагадував  співаючого    півня.  По  поведінці  помічали,    після  закінчення  інституту  -  це  його  перші  самостійні  уроки.  Він  проводив  їх  доволі  стримано,  старався    розвивати  у  своїх  учнів  мислення  та    здатність  до  самостійного  навчання.  Згодом,  учні  в  класі    йому  дали  кличку  «  Півень».
     Ірина  часто    на  собі  помічала    його  погляд.  Зразу  трохи  ніяковіла  -  От  кугут!  І  чого  очі  п’ялити?  Та  пізніше  намагалася    не  звертати  уваги.
     Одного  дня,    після  закінчення  уроку,  вона  із-за  парти  встала  останньою,  прямувала  до  виходу,    він  гукнув  її,
-О  пані!  І  куди  ви  так  поспішаєте,  може  сьогодні  я    вас  проведу  додому?  
 В  мить  її  щоки  почервоніли,    в  очах  іскри,  голос  уривчастий,  різкий,  пронизливий,
-І  чого  б  оце?  Ваше  діло  навчати  нас,  а  не  проводжати.  
   Він  швидко  опинився  біля  неї,  схопив    за  руку,  вона  різко  звільнилася,  ніби  захищаючись,  наставила    долоню,
-Ану  тільки  посмійте  доторкнутися!
-О  трояндо,  навіщо  свої    гострі  шипи  наставляти.?  Я  такий,    що  й  зможу  їх  обточити.  
Вона  поспішала  до  виходу,  все  ж    почула  його  останні  слова,  
-Ха  принцеса!  Дівчині  треба  бути  лагіднішою.
 Відтоді,  на  уроках  вчитель  прискіпливо  ставився  до  неї.  Зустрічав  у  коридорі,  помітно  підходив  ближче,  щоразу  запитував,
-То  ви  готові  зі  мною  подружитися?
У  відповідь,  як  ляпас  -  гордий  погляд,  мовчки  обходила  стороною.
 Та  після  однієї  такої  зустрічі,  терпець  урвався,  вона  розповіла  Руслану  й  Сергію.  Адже  хлопці  підтримували  зв’язок  з  Вадимом,  знали    про  їхню  дружбу.  Бувало  часто    в  нього  запитували,
-І,  як  там  ваше,  трояндове  кохання?  Скоро  весна,  з  бутонів  пелюстки  розпустяться,  а  що  далі?
Вадим  щодо  таких  запитань,  розмов,  тільки  всміхався.  
   Ірина  не  знала,  як  хлопці  попередили  вчителя  та    здавалося  він  залишив  її    в  спокої.  Лише  інколи  на  уроках,  на  собі    помічала    його  прискіпливий  погляд.
                                                                                                             ***                                                                                          
         Подихи  весни  -    квітучість  мрій  і  сподівань…
     Вадим  навчався  у  Харківському    професійному  ліцеї  залізничного  транспорта.  Ірина  закінчувала  школу,  готувалася  до  випускного  балу.  
       Біля  дзеркала,одягнений  у  чорний  костюм  і  блакитну  сорочку,  Вадим  підбирав  краватку,
-Мамо  йди  подивися,  яку  з  них  одягти,  чи    цю  темну,  чи  світлішу?
-Ой,  а  я  й  забула,  що  ти  в  школу  йдеш,  -  в  руках  тримала  дві  краватки,  продовжила,  
-Ти  так  виряджаєшся!  Хіба  до  цього  часу  твоя    дівчина  собі  нікого  не  знайшла?  Хоча  б  раз  побачити  її.
-Ти  ж  її  фото  бачила.
-Тож  на  фото  та  іще  в  телефоні,  якби  побачила  наяву.  Цікаво,  чим  завоювала  твоє  серце…бо  тільки,  як  приїхав,    так  і  поспішаєш  до  неї.  
-  Ма…  я  ж  приїжджаю  через  кожні  два-  три    тижні.  Бачиш    живий,  здоровий,  чи  щось  не  так?  У  мене  ж  сесії,  я  весь  у  навчанні.  А  приїду,  що  я  не  можу  зустрічатися  з  тією  дівчиною,  яка  мені  до  душі?
-Ох  -  ох,  добре…  добре.  А  може  ти  уже  й  закохався?
-А  якщо  закохався  -  будеш  проти?  Мені  здається,  ти  мене  завжди  розуміла  Не  знаю,  для  чого  ці  розмови….
-  Ото  розгарячився…    оцей  метелик  візьми,    він  краще  пасує.
       Вручення  атестатів  проходило  в  спортивному  залі.  Вадим  таки  запізнився,  в  залі  було  доволі  гамірно  і  вже  лунала  музика.  На  стелі  крутилася  диско  –  куля,  від  її  мерехтіння    примружував  очі,  нарешті  побачив  однокласників.    Ірина  спілкувалася  з  Русланом  й  Сергієм.    Її  сукня  чимось  нагадувала  весільну  сукню    Попелюшки.  Колір  тканини  пудрово  -  рожевого  кольору  дуже  пасував  до  тону  обличчя.  А  модна  зачіска  і  золотий  ланцюжок  -  були  родзинками,  підкреслювали    красиву  довгу  шию.  Від  веселкових  кольорів    диско  –  кулі  все  переливалося,  придаючи  казковості.
 Він  ніби  замав  крила  птаха,  не  йшов  до  неї,  а  летів.  Та    в  цей  же  час,  миттєво    перед  нею  став    вчитель  інформатики,  запрошував  на  танець.  Помітивши  Вадима,  хлопці  з  двох  сторін  взяли  вчителя  під  руки,  ледь  припіднявши,  прямували  до  виходу.    До  нього,  в  один  голос,
 -Нам  треба  поговорити.
 Той  в  недоумінні    вертів  головою,  ніби  когось  шукав.  Вадим,  всміхаючись  взяв  Ірину  за  руку,  нахилившись  до  вуха,  прошепотів,
-Я  запрошую  на  танець  свою  королеву  квітів.
 Раптово  поцілував  її  в  щоку.  Вмить  вона    замала  сполоханий  вигляд,  щось  завадило  подиху,  відчула    часте  серцебиття,  сказала  тихо,  трохи  сердячись,
-Ну  ти  що?!  Отак  прямо  при  всіх!  
Він  прошепотів  їй  на  вухо,
-Вибач,  а  що    і  при  всіх  не  можна  і  наодинці  не  можна,  ну    прошу  не  знущайся  з  мене.
     Щасливі,  повні  надій  і  сподівань  закружляли    у  вальсі.  Їх  серця  билися  у    такт,  здавалося  ніхто  й  ніколи  не  наважиться  порушити  цю  щасливу  мить.  Згодом  до  них  приєдналися  Сергій  з  Поліною.  Цей  вечір,  в  колі  друзів  і  справді  був    доволі  веселим.  
   Розчервонілі,  задоволені    балом,  не  діждавшись  його  закінчення,  виходили  з  зали.  Їм  азустріч  йшов  учитель  інформатики,  боязко  позирнув  на  Вадима,  поступився  дорогою.
-Подіяло,  -  весело  помітила  Ірина.
-Мої  хлопці  –  мій  щит.  Це  добре,  що  є  такі  віддані  друзі.  Та  все  ж  знай,ти  моя  квітка,  при  любих  обставинах,  я  тебе  нікому  не  віддам!
     Лише  кілька  хвилин  під  горобиною…  перший  невмілий  поцілунок  торкнувся  її  вуст.У  відповідь  ніяких  шипів,  лише  сором’язливий  погляд,  покірно  поклала  голову  на  його  плече.
                                                                                                   ***                                                                                                                                                              
   Час    невпинно  летить…  Ірина    поступила  в  інститут  на  заочне  відділення.  Вадим  закінчив  навчання,  працював  разом  з  батьком.
       Трояндове  кохання  все  більше  розквітало,  в    надії,  через  пару  років  одружитися.  Та  навесні    на  столі  лежала  повістка  у  військкомат.  
     Хвилююча  подія,  проводи,  воно  б  можливо  було  і  легше  та  в  зв’язку  з    пандемією  коронавірусу,  кожного  охоплював  страх.  Але  ж,  як    з  іншої  сторони  подивитися,  можливо    було  і    на  краще.  Вадиму  зробили  три  щеплення,    це  захистило  від  хвороби.  Проходив  службу  недалеко,  але    в  зв’язку  з  пандемією,  усі  зустрічі  були  заборонені.  Поскільки  він  потрапив  на  службу  в  залізничні  війська,    після  учебки  отримав  посвідчення  зв’язківця.
     За  браком  медсестер  у  лікарні,  мама  Ірини  працювала  в  інфекційному  відділенні.Тому,  донька    часто    вдома  була  одна.  Інколи  телефонні  розмови  з  Вадимом  та    з  мамою,  як  втеча  від  самотності  і  важких  думок.    Вечорами,  розрадою  були  троянди    в  горщиках  на  підвіконні,  говорила  до  них  тихо,
-Ось  приїде  Вадимко,  як  побаче  ,  стільки    вас    різноманітних  в  мене    стало,    ото  буде  дивуватися.  Я  вас  люблю,  думаю,    він  теж  вас  любить.
   Щоб  одинокість  не  так    ятрила  душу,  усі    подаровані  малюнки,  на  яких  зображені  троянди,  виставила    на  серванті.  Один    із    них,    стояв  на  самому  видному  місці.  На  ньому  жовта  троянда  із  блисками  золота  на  пелюстках.  Від  неї  лягає  тінь,  зображена    штрихами    подібними  сонячному  промінню.
   Перед  очима  дні  спілкування.  Задивлялася  на    малюнки,  любувалася  ними,  ніби    від  нього  сприймала    теплий,  ніжний  погляд.

Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001140
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.12.2023


Спитав у матусі ( гумор)

Ранок,  синок  спитав  у  матусі,
-Чого,  стала  ховатись  сестричка?
Ну..    увесь  час,  здається,  не  в  дусі,
Так  злиться,  аж  червоніє  личко!

-Чи  не  бачиш,  як  виросла  Соня,
Підростеш,  тоді…  все  будеш  знати,
Він  до  неї,  неначе  спросоння,
-А  цибульки…  хоче  приховати!

 Всміхнулася,  ледь  стримувала  сміх,
-Про  які,    це  ти,  кажеш    цибульки?
Я  чув,  що  полюбляють  хлопці  їх,
Женихів,    буде  повно    в  дівульки,
Вночі,  так  говорили  бабця  й  дід.

                                                       10.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001080
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2023


Життєвий досвід на курорті ( вірш. розповідь)

Добре  на  курорті,
На  любовнім  фронті,
Хлюп-  хлюп,  хлюп  водиця,
З  лиця  молодиця,
Гонорова  пані,
Чекала  у  ванні,
Вже  майже  годину,
Щоб  потерли  спину.

       Тут  заходить  жінка,
         -Розляглася  квітка!
         Чи  душа  страждає,
         Чи  когось  чекаєш?

         -Де  ж  той  чоловічок?
           Вчора  торкавсь  щічок,
     Як  місяць  сховався,
В  коханні  зізнався.

Жінка,  аж  присіла,
-Хв*йда,  як  посміла,
Мого  Гриця  звабить,
У  башку  не  влазить!

Зчервонілі  очі,
Верещить  щомочі,
-Знайшов,  бач  приблуду,
Розчавлю  паск*ду!
Що  хтіла,    масажу?
Враз  спинку  підсмажу!

Гайда,  рушник  в  ділі,
Аж  п’ятна  по  тілі,
Гострі    бризки    -  кулі,
В  очі  тиче  дулі,
-Ич  панянка    хитра,
Щоб  і  духом  завтра,
Твоїм  не  смерділо!

Зірвалась,  як  лиска,  
(Одним  місцем)  блиска,  
-Жаль  не  маю  вати,
Вуха  затикати.

Ніби  ненароком,
Вслід  слова  горохом,
-Якби  ж,  як  сосиска
Суха,  як  та  тріска!
І  на  що  дивився
Чи  як  чорт  напився?

В  черевиках  роси,
Позирала  скоса,
Не    в  змозі  збагнути,
Як  міг  підманути?
-Обіцяв  св*лота,
В  морду  дать  охота!

Гроші,  грошенята,
 Де  ж  вас  заробляти?
Не  сплачу  квартиру,
Не  куплю  машину!  

 Де  взяти  мужчину,
 Й  позбутись  причини?
   Чи,  піду  в  кав’ярню,
 А    може  в  лікарню?

     Мені  б  бізнесмена,  
           Чи  хай,  конгресмена,
           Оце,  бач  згадала,
             Той  рік,  справу  мала.

             Справді  грошовитий,
                 Жаль,  бо  зовсім  лисий,
         Та  то  ж  неважливо,
       Було,  все    красиво,
       Ресторани,    ліжка,
         Ніжилась,  як  кішка.

         Аж  сльозу  пустила,
-Певно  я  любила.
     Чи  здолаю  муки?
   В  телефоні  звуки.

         Голос  той  привітний,
-Я  такий  самітний,
Гріх  нащо  таїти,
Позбудусь  дієти
Нині  місяць  вповні,
Відірвемсь  по  повній,
Миловидна  пані,
Жду  тебе  в  кав’ярні!
***
Можливо  й  совість  загризе
Вже  потім  на  старості  літ
Але  ж  таке  життя  земне
Для  когось  надто  темний  світ
Тому  й  бере  на  душу  гріх.

 листопад  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1001028
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.12.2023


Густий туман… тривожить серце

Густий  туман,  над  річкою…    тривожить  серце,
І  не  звучить  потік  води,  младі  джерельця,
Застиг  і  місяць  молодий  поміж  хмаринок,
До  тебе  знов,  я  не  знайшов  рідних  стежинок.

Густий  туман  оповивав,  в  душі  сумління,
Не  спромоглись,  вдвох  досягти  порозуміння,
Чом  піддались,  темній  імлі  в  осінню  пору,
На  душі  важко,  я  ж  цінив  чарівну  вроду?

Часто  згадаю  ..  у  гаю,  в  осіннім  царстві,
Для  мене  ти,  як  королева  в  білім  платті,
Уста  до  уст    і  стук  сердець  та  таємничість,
Усіх  бажань,  здолала  нас,  раптова  близькість.

На  тебе  я..  одяг  вінок,  барвисте  листя,
І  кілька  ягід  горобини,  це  ж    намисто,
У  ніч  цнотливу,  в  забутті,  то  ж  закохались,
У  майбутті,  життя  безхмарне,  сподівались.

Сяючі  очі  -  блакить  неба,  тепле  літо,
В  дарунок  усмішка,  стрічала  так  привітно,
Вдень  і  вночі,    її  плекав,  приносив  квіти,
Мрії  й  надії,  почуття    зігріють  діти.

Стрімка  ріка  й  густий  туман,  став  на  заваді,
Місток  між  нас  змила  вода,  раптово  в  зраді,
Ти  запідозрила,  чому  ?    Серце  страждає,
Геть  до  сивин  у  вигнанні    й  досі  кохає.

Густий  туман,  приліг  до  ніг,  про  тебе  спогад,
Якби    ж  було,  все,  як  колись,  весела  поряд,
Я  б  залюбки,  із  хвилювання  розплів  коси,
Й  ніжно  устами,  зняв  із  вій  щасливі  сльози…

Навіщо  ти,  нас  розлучила?  -  скажи  осінь.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000775
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.12.2023


Крик дитини

Холодний  мир  й  надворі  зимно,
Де  почуття  тепла,  нестримно,
Що  повсяк  час  для  життя  цвіту,
Тож  де  підтримка  цього  світу?

Коли  війна,  рашист  проклятий,
Забрав    майбутнє,  в  мого  тата,
Жорстокий  мир…  застиглі  сльози,
Чому  давно,  в  серцях  морози?

Де  ж  та  любов,  що  вчив  Всевишній,
Чи  лише  ми  настільки  грішні?
Безжальний  мир,  чи  й  хто  пробудить,
Невже  Європу  не  розбудить,
 Дитячий  крик  біля  моголи,
Не  покидай,  татку,  мій  милий.

         

                             11.12.2023р
       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000633
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.12.2023


Маленькі пригоди ( дит)

Я  підставила  долонці

Павутинки  і  сніжинки,
 Летять  білі,  блиск  від  сонця,
Покривають  всі  стежинки,
Я  підставила  долонці,
Та  вони  стали  водою,
Гнівно  гляну  на  хмарини,
Чи  сміються  наді  мною,
Не  втішаюся  я  нині,
Піду  мамі  пожаліюсь.

***
Не  розрахував

Гуляв  вітер,  уже  й  свище,
Сніг  здіймав,  все  вище  й  вище,
Я  б  хотів  його  догнати,
Із  ним  разом  політати.

Вже  й  на  гірці,  на  санчатах,
Сам  собі,  я  зробив    свято,
Стрімголов  летів  донизу,
Опинився  в  горі  хмизу,
Лип  штанці,  подерті  в  мене,
Почуття,  гнобить  шалене,
В  кутку  прийдеться  стояти.

***
 Викрутився

Зробив  ковзанку  під  вечір,
Відчуття  політ  лелечий,
 Молодець,  що  зміг  зробити,
Лиш  не  думав  де  полити,
Водою    купочку  снігу,
Міцненько  спав,  замав  втіху.

Сніжок  ранком,  притрусив,
Я  ж  до  школи,  поспішив,
Підслизнувся,  враз  трах-  барах,
А  в  очах,  за  мить  блиск  і  страх.

От  біда,  от  забувака,
Озирнувсь,  глянув  на  тата,
 А  він  хитнув  головою,
-Ох  заморока  з  тобою!

Хитрі    очі,  як  у  зайця,
Не  везе  щодня,  от  трясця.
-Тут  стежка,  що  ж  ти  наробив,
На  сніг  навіщо  воду  лив?
Мабуть  замало  тебе  вчив,
На  жаль  й  невдаха,  ще  такий!
-Я    в  третім  класі,  ще  ж  малий.

                                   10.12.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000575
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2023


В передчутті біди ( проза)

       Зимова  ніч…  повільно    підкрадалася,  намагалася  втихомирити  вечір,  який  дозволив  розгулятися    хурделиці.  Вона  ніби  домовилася  з  вітром.  Прийшла,  розкидала  по  небу  де-не-де  мерехтливі  зірки,  принаймні  хоч  так    хотіла  показати  свою  умілість  чародійства.  Бо    у  край  неба    скупчилися    снігові  хмари,  ще  змогли    б    добре  засніжити  землю.  Хоча    мерехтіння  зірок  не  дуже  яскраве,  все  ж  повсюди    іскристий  сніг,  його  блиск  змінювався,  переливався  кольорами  веселки.Не  встояв  вітер,  піддався  цій  спокусі,  приліг  у  полі.  
     Після  хурделиці…      земля,  будинки,  усі  споруди,  дерева  й  кущі    під  білосніжним    простирадлом.  То  все  неначе  в  зимовій  казці.  Її  мабуть,  більше  помічають  ті  люди,  де  мешкають    ближче  до  заходу  сонця,  якщо  в  них  така  погода.  Де  спокійніше,  не  літають  ворожі    літаки,  не  чути  вибухів  і  зовсім  рідко  чути  звуки  повітряної  тривоги.  Україна  ж    за  розміром  велика.  Ближче  до  сходу,  до  кордону  з  росією,  під  нищівними  ударами  російських  військ,    потерпають  міста  і  села.Чи  й  хто  побачить  зимову  казку,  коли  в  небі  літаки  й  гелікоптери.  Від  війни  люди  ховаються  в  руїнах,  погрібах,землянках.
           Жорстока  війна  порушила  спокій  усіх  людей  країни.  У  різні  епохи  людство  сприймало  це  лиходійство  з  тривогою,  відчаєм,  переживанням.  Багато  матерів  і  жінок  втратило  чоловіків,  синів  і  доньок.  Біль  і  туга  охоплювали  при  кожній  звістці,    когось  знову  привезли  з  поля  бою,  вже  плач,  сльози,  зневіра,  страждання,  прощання.
       В  морозну  ніч    без  потреби  чи    хто    й    вийде  надвір,  хіба  той,    в  кого  немає  газового  опалення.  Щоби  розтопити  грубку,  чи    в  неї  підкинути  дровець,  якщо  завчасно  не  приготував,  мусить    піти  за  ними.  
     Через  кватирку,  в  кімнату    час  від  часу  віяв  легкий    вітрець,    помітно  відхиляв  шовкову    бірюзову  фіранку.    Валентина  вже  декілька  раз  звертала  на  неї  увагу  -    Втихомирилася  хурделиця,  вже  й  прохолодно,  треба  зачинити.  Але  ж  важко  піднятися,  болять  ноги.
   Вона  щовечора  їх  натирала  настойками  лікувальних  трав  й  закутувала  в  шерстяні    шарфи,  подумки  говорила  до  себе  -Треба  триматися.  Он  син  повернеться  з  війни,  Бог  дасть  з  перемогою.  Онуки  підростають,    пожити  б    іще  трохи,  дочекатися,  щоб  їх  побачити  дорослими.
     Біля  ікони  Всевишнього  та  Божої  Матері,  закінчила  читати  молитви.  З  смутком  у  очах,    в  телефоні  прочитала  новини  «  Блискавиці».  
-О,  Боже  коли  ж  нарешті  буде  спокій?  Болить  душа,  жура,  печаль.  Всевишній    допоможи    вгамувати    ворожого  сусіда.  О,  скільки    ж  смертей,      скільки  завдає  болю  ця  орда  й  коли  воно  все  це  закінчиться?!
 І  знову  в  полоні  думок.
         Її  невеличке  рідне  село    розташоване  на  пагорбі.  А  нижче,  за    сосновим  бором,  тече  непримітна  вузенька  річка.  Дуже  давно,  іще  прадіди,  біля  неї    викопали    водойму.  Вже  пізніше,  із  під  землі  забило  молоде  джерело,    люди  розширили  ділянку,  так  і  утворилося  озерце.  Інколи  у  воду  запускали  невелику  кількість  мальків  карася,  карпа,товстолоба.  Ото  дітям    радості  було!  Влітку,    пробувши  цілий  день  під    пекучим  сонцем,  засмаглі    поверталися  з  уловом.  Особливо  часто  вона  згадує,  як  Олег  прийшов  з  рибалки,  вперше  приніс,  доволі    немаленьких,    три  карася,
 -Мамо,  мамо!  Подивися,  це  я  сам  їх  упіймав!  З  одного  юшку  звариш.  А    два  посмажиш,  на  два  дні  нам    буде  що  їсти,  ти  ж  знаєш,  я  люблю  смажену  рибу.
 Ті  сяючі  очі,  усмішка,  хіба  ж  можливо  забути    його  щасливу  мить.  Ні,  напевно  ніколи.  Відразу  й  пригадала  весілля  сина.  Під  час  танцю  з  ним,  у    очах  помітні  сонячні  зайчики,  тепло  і  ніжність.  Молодець  сину  -  думала  в  той  час  -Будеш  гарним  чоловіком,  жаль  батько  дуже  рано  пішов  у  інший  світ.  Але  ж  я  тебе  спромоглася  виховати  справжнім  чоловіком.
     В    хаті,  вона  мешкає  одна,  а  будинок  сина  на  околиці  села.  Ближче  до  широкої  дороги  й  бору.  Онук  уже  сам  прибігає  до  неї,  інколи  приносить  пиріжків  з  яблуками,  капустою.  Вона    знала,  якщо  є  пиріжки,  то  син  поїхав  у  поїздку.  Він  працював    машиністом  тепловоза,  а  інколи  когось  доводилося  підмінити,  керував  електровозом.  Трохи  журилася  за  сина,  важку  вибрав  професію  та  втішала  думка  про  невістку  -  Молодець  Світланка,  дбайлива  дружина.  І  вкотре  просльозиться  -  Дав  би  Бог,  щоб  усе  було  добре,  зарплата  непогана,  якби  ж  усе  мирно.  
     Події  дві  тисячі  чотирнадцятого  року  не  порушили  спокій  родини.  Але  в  дві  тисячі  двадцять  другому  році,  все  змінилося.  Саме  двадцять  четвертого  лютого  мали    відсвяткувати  рік  онучці  Маринці,  аж  тут    ця  страшна  звістка  про  війну,  порушила  всі  плани.
       Олегу  не  довго  довелося  чекати  повістку,  щоби  з’явитися    у  Військкомат.    Адже,    проходив  строкову    службу  в  частині,  яка  входила  до  складу  Повітряних  сил  Збройних  сил  України.  Мав  звання  офіцера,  не  вагаючись  пішов  захищати  рідну  землю.
   Валентина,    перехрестилася  до  ікон  і  ледве  переставляючи  ноги,  підійшла  до  вікна.  Закрила  кватирку,  задивилася  у  вікно-  О  уже  й  ніч,  ще  й    навіть  трохи  зірок.  Хто  знає,  це  на  краще,  чи    гірше,  мабуть  морозець  зміцнішає.  А  на  передовій,  як  східніше,  то  напевно  й  мороз  сильніший.  О,  ця  війна,  вже  скільки  вояків  полягло  на    полі  бою.  
 За  мить,  від  душевних  прихованих  емоцій,  її    обличчя,  аж  зблідло.-  О,зимонько  -  зимонько  і  ти  холодна,  і  думки  зимні.  Вже  ніч  і  пора  відпочивати.
   Жінка    знову  взяла  в  руки  телефон.  У  Вайбері  невістка  побажала    доброї  ночі.  Значить  усе  нормально,  заспокоїла  себе,  але  ж  сьогодні  знову  син  не  дзвонив.  Чому  так  неспокійно  на  душі?
     Вона  уже  в  ліжку…  а  думкам  немає  кінця  й  краю.-  О,  Боже,  допоможи  нашим  синам,  відведи  біди.  Придай  їм  сили  й  мужності.
   Нарешті    їй  вдалося  задрімати.    Вже  бачить  себе  уві  сні,  в  чорній  хустині,  в  пологовому  відділенні  лікарні.  На  кушетці    вряд  лежать    новонароджені  діти,  чомусь    у    оченятах  кров,  але  всміхаються  і    до  неї  тягнуть  рученята.
 За  мить  зірвалася,  вже  молилася  сидячи  в  ліжку,
 -О  Господи,  це,  що  за  сон  такий  і  що  за  діти?  Але  ж  коли  сняться    діти  це  на  диво,  це    на  клопіт.  Дай  Боже  щоб  були  гарні  клопоти,  може  Олег  приїде  на  пару  днів,  відколи    ж  говорив,  що  обіцяли    відпустити.  Господи,  прошу  тебе,  допоможи  моєму  синові,  я  ж  його  уже  майже  рік  не  бачила.
     На  годиннику    північ,  настигла  думка    -  Якби  це  заснути?
 Подивилася  у  вікна…  помітила,  в  сусідів  світилося  -  Цікаво,  чомусь    і  Павлові    з  Любою  не  спиться?    Та  їм  мабуть    спокійніше  на  душі,  адже  син      у  Києві,  все  ж    в  теробороні  міста,  не  на  передовій.  Але  ж  там  теж  неспокійно.  Боже  відведи  від  нас  біди.    
 Із  термоса,  в  склянку  налила    заспокійливого  чаю,  випила.  І    знову  в  думках  звернулася  до  Господа,  
 -Боже,  зглянься  на    нас!  Допоможи  воїнам  захистити  Україну,  звільни    із  неволі,  допоможи  пережити  страхи  війни.  Не  пошкодуй  кращої  долі!
     Чомусь  трепітно  билося  серце,  вже  не  лягла  на  подушку,  а  напівсидячи  задрімала.
Знову  сновидіння  -  кімната,  вона  в  сутінках,  ніби  й  недалеко  до  вікна  та  попереду  бездоріжжя.  Калюжі  з  каламутною  водою,  глибокі  вибоїни,    навіть  чомусь  порахувала,  їх  було  три.  Вже  здалеку    чує    звуки  дзвонів.  То  тихо,  то  так  гучно,  що  вже  й  ладна    руками  закрити  вуха.    Несподівано  проснулася,  руками  трималася  за  голову.  Ой,  що  ж  це  коїться?  Чому    така  задовга  ніч,    чому  жахливі  сни?  Раніше,  хоч  відколи  пішов  на  війну  і  хвилювалася,  але  ж    ночі  були  спокійніші  й  не  бачила    подібних  снів.  
-  Ой,  здають  мої  нерви…  здають.
Щоби    відкинути  думки  про  сон,  в  халаті,  присіла  біля  вікна.    Тримала  у  руках  альбом,  перегортала  сторінки.  На  них    знімки  сина,  від  року  й  до    шкільного  віку,  світленьке,  безтурботне    личко,  усмішка  зігріли  її  серце.  Полегшено  перевела  подих.    Перед  очима  уже  весільні  фотографії.  По  них  провела    рукою    –  Сонце  моє,  синочку,    я  молюся  за  тебе  щодня  й  щоночі.  Хай  ворожа  куля  не  торкнеться  твого  тіла,  а  душа  витримає  усі  перешкоди.  Ти  сильний,  мужній,  відважний,  маєш  вижити,  повернутися  додому.    Рідненький,  ми  ж  молимося,  чекаємо  на  тебе.
   Поневолі  кліпала  очима,  кілька  сльозин  стекло  по  щоках.  –  Ой,  що  ж  це  я,  знову    розкисла.  Я  ж  сину  обіцяла  триматися,  не    плакати.
І    поклавши  альбом  на  стіл,  не  знімаючи  халат,  прилягла  на  ліжко.  Нарешті  міцно  заснула.  Але    ніч  уже  сховала  зорі.  Наступав  ранок…
 Валентина  проснулась    від    чийогось  тупотіння,  підійшла  до  вікна,  біля  дверей  веранди  стояв    сусід,  гукнув  її.
   -Валю,  Валю  це  я,  ти  ще  спиш?
Вона,  уже  відчинивши  двері,  стояла  перед  ним,  сказала  протяжно,
   -Доброго  ранку!  Ти  сьогодні  так  рано…
-Та  оце  прийшов,  бачиш  снігу  підсипало,  думаю  в  себе  розчистив  під  хатою  та  й  біля  твоєї  ж  теж  треба  відкинути.
Біля  стінки  сараю,  вона  помітила  мітлу,  запитала,
-Що,  аж  замітати  будеш?
-А  що,  обійстя  невелике  та  й  снігу  небагато,  можна  й  підмести.
-От,  добра  в  тебе  душа.Чуєш  Павле,  там  часом  не  магнітні  бурі?  Я  цієї  ночі  майже  не  спала,  оце  знесилена,  аж  під  ранок  спромоглася  заснути.    
 -Та  будь  вони  неладні,  ті  магнітні  бурі,  я  теж  не  виспався.
-  А,  як  Люба?  
-Та  вона  ж  без  ліків  зовсім  не  спить.  Трави  й  пігулки  на  неї  трохи  діють,  а  я,  старий  довбур    їм  не  піддаюся.То  я  підмету?
   -Дякую  Павле,  дякую!  Воно  може  й    Русланчик  прийде,  але  ж    коли    та  дитина  проснеться,  коли  це  буде.  Зранку    з  невісткою    ще  не  говорила.  Як  там  вони,  десь    то  теж  хвилюється.  Уже  три  дні,  як    від  Олега  жодного  дзвінка.
-  Та  ти  тримайся.  Їм  там  зараз  важко,  буде  можливість  зателефонує.
       Зимовий  день  короткий…  два  рази    Валентина  спілкувалася  з  невісткою  по  телефону.  Кожного  разу  перше    запитання,  чи  дзвонив    Олег.  У  відповідь  чула,  як  крізь  сльози,  тихим  голосом  та  відповідала,  що  не  дзвонив.
     Так  важко  вгамувати  хвилювання…  що  й  руки  ні  до  чого  не  лежать,  щоб  чимось  зайнятися.  Сидячи  за  столом,  з  телефоном  у  руці,  часто  поглядала    до  вікна.  
 Лягали  сутінки….  в  сусіда  загавкала  собака.  З  цікавістю  відхилила  фіранку,  здивувалася.    Світлана  з  онучкою    на  руках  і  онук  стояли  поруч  з  Павлом,  про  щось  говорили.  
 -Ти  ба,  чого  це    було  не  вдень  прийти?  А  може  вирішили  зі  мною  переночувати?  Тільки  подумала,  як    позаду  них  побачила    двох  чоловіків.  -Диви,  може    комусь  повістки  розносять?
   Вона    взулася  в  чобітки,  хотіла  одягнути  курточку  та    враз  відчинилися  двері,  усі  зайшли  в  кімнату.  Світлана,  стояла  біля  дверей,  позаду  чоловіків,  ніби  ховалася.  Біля  неї    стояв  розчервонілий    Павло.
 -Валентино  Михайлівно  присядьте  будь  ласка  -    стурбовано  звернувся  до  неї    старший  за  віком  чоловік.  Представився    хто  він.
 Вона  не  дала    йому  договорити,  ледь  стримуючи  хвилювання,  здвигнула  плечима,
-Так  мій  син  на  війні,  він  у  мене  один,  більше  тут  ніхто  не  проживає.  Ви  ж    з  Військкомату?
Відразу  заговорив  другий  чоловік,
-Ваш  син  герой.  Захищаючи  нашу  рідну  землю  від  ворога,  загинув  у  важкому  бою.  Ми  завтра  самі  організуємо  поховання.  Дякуємо  вам  за  виховання  сина.  Батьківщина  завжди  пам’ятатиме  наших  героїв.
Обличчя  Валентини  враз  побіліло.  
Світлана,  вирячивши  заплакані  очі,  кинулася  до  свекрухи,
 -Мамо,  мамо  тримайтеся.    
Обійнявши  свекруху,  удвох  розридались.
 Тим  часом    Павло  забрав  Маринку  до  себе  додому.  А  онук  притулившись  до  матері,  злякано  дивився,  ніби  не  розуміючи  чого  всі  плачуть,  тулився  до  неї.
 Від  плачу,  здавалося  здригалися  стіни.  Чоловіки,  намагалися      заспокоїти  жінок.  
 За  кілька  хвилин,  співчуваючи,  покидали  кімнату,  перед  цим,  ще  раз  нагадали,-  Поховання  завтра.
 На  порозі  знову  з’явився  сусід,
-Ось  я  приніс  валер’янку.  Світланко,  матері  дай  та  й  собі  накрапай.  Дозволь    і    Руслана  до  себе  заберу,  не  хвилюйся  діти  будуть  доглянуті.  Я  з    хлопчиком  поспілкуюся,  все    поясню.  А  ти  матір  підтримай,  може  ще  якісь  ліки  для  підтримки  серця  треба,  вона  їх  в  аптечці,  в  серванті  тримає.  
Це  чоловіки  з  області  приїхали.  Кажуть  з  нашої  громади  троє  загиблих.  Валентина  до  нього  тихим  хриплим  голосом,
-От  того  мені  наснилася  дорога  з  трьома  вибоїнами  і  діти.
Й  відразу  ж    крик  відчаю,
-  О    Боже!  Боже  чого  ж  ти  їх  не  захистив?  Я  ж  тебе  так  просила!
 Цей  крик,  здавалося  почув  увесь  світ…  її  обличчя  було  мокре  од  сліз.
 А  за  вікном,  несподівано  зірвався  вітер    й  з  неба    посипав  дрібний  сніг.

                                                                                                                                                                   09.12.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000528
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.12.2023


І взимку… не зламати

Зима    по  окрузі  літала,
Сніг  сірий  й  крупинки  намистом,
 Ледь  мліє,  хоч  смуток  пізнала,
Все  робить  неначе  навмисно,
Вже  й  білі  перини  встеляла.

Зухвалість  зими  ні  до  чого,
І    вітер  затих,  у  дрімоті,
Враз  ненька  відчула  тривогу,
Синочка  несуть,  у  скорботі,
 Вже  квіти  встеляють  дорогу..

 Не  стала  й  синичка  співати,
Юрба  на  колінах,  прощання,
Від  відчаю  стомлена  мати,
Згоріло  в  душі  сподівання,
Що  буде  з  війни  зустрічати.

 О  зимо,  не  будь  ти  сердита,
Достатньо  страждання    і    болю,
Кремлівська  орда  не  добита,
Сини  ж,  нам  виборюють  волю,
На  жаль  ця  проблема    не  змита..

Відвічно  кроваві  потоки,
 В  борні,  незалежність  замати,
Щоб  вижити  впевнені  кроки,
І  дух,    цей  козацький  плекати,
У  спадок,  не  втратити  волю!

Тримаймося,  братці  вкраїнці,
І  взимку  наш  рід  не  зламати,
Дамо  москалям,  ми  гостинців,
Снарядів,  шахедів  на  свято,
Приніс  Миколай  у  ряднинці,
Тож  здатні  катів  подолати!

           07.12.2023р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000345
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.12.2023


Два джерельця ( слова до пісні)

Два  джерельця,  два  джерельця,  
То  закоханих  два  серця,
Цей  потік  річка  сприймає,
Тут  миленький  мій  чекає.

Води  святість,  Божа  ласка,
Коли  вдвох,  то  наче  казка,
Говорив,  я  щебетушка,
Ясноока    Попелюшка.

Але  ж  глянь,  не  в  такій  сукні,
Кажуть  люди,  ми  розпутні,
Ти  знайшов  від  серця  ключик,
Я  ж  у  шортах  видно  пупик.

Топік  диво  -  жвава  юність,
Вслід  хтось  кине-  безрозсудність,
Ти  ж  як  лис,  погляд  на  груди,
Не  боюся  я  застуди.

Тебе  зваблю,зачарую,
У  обіймах  зацілую,
Слова  ніжні,  -О  русалко,
Знаєш  ти,  кохаю  палко!

Два  джерельця,  два  джерельця,
Хай  розмови,  все  вдається,
Стрімкість  вод,  наше  кохання,
Вдвох  у  купелі  до  рання.

                                                                     2021р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000281
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.12.2023


Не відпускай

Не  відпускай!  Кричу  на  повні  груди,
Візьми  за  руку,  хаос,  смерть  повсюди,
А  в  небі  хмари,  непроглядна  темінь,
Страждає  душенька,  вона  ж  не  кремінь.

Не  відпускай!  Свята  земля  палає,
Спливає  час,  сердечко  біль  зазнає,
Війна,  руїни,    жура,    хвилювання,
Зів’яне  квітка  закохана  рання.

Відчуй  і  збережи,  все  що  ми  мали,
Нас  місяць    благословив,  відчували,
Під    поглядом    ясним,  у  оксамиті,
Стремління  зловити  щасливі  миті.

Не  відпускай!  Почуй,  не  лишай  одну,
Я  проклинаю,  чорну,  страшну  війну,
Ти  з  журавлями,  змиримось  з  судьбою
 Подаруй  крила,  зглянься,  я  з  тобою.

Не  відпускай!  Тебе  весь  час  благаю,
І  ми  в  обіймах,  знайдем  шлях  до  раю.

                                                                 20.  11.2023.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1000237
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.12.2023


Козача Лопань у виживанні ( поема)

       Чи  день,    чи  ніч  минає…
Думки  безсонні,  немає  спочину,
Козача    Лопань,  пращурів  землиця,
Згадаю    друзів,  веселу    родину,
Гармошки  звук,  щасливі,  світлі  лиця,
 Можливість  вдачею  насолодиться.
Веселі  дні…  дитинство  на  роздолах,
Стерню  збиваючи,  в  охапці  квіти,
Тож  босоногі  наче  на  вітрилах,
 Радісно  в  полі    гомоніли  діти,
Якби  й  надалі    увесь  світ  любити.

   Роки  минали…
Все  за  плечима,  неначе  дивний  сон,
Не  злітаю  туди,  війна  ж  бо  нині,
Західний  вітер  співає  в  унісон,
Враз  втопилось  усе  в  смерканні  днини,
Хай  ніщо,  не  порушить  сон  дитини!

*
 Небо  в  сум’ятті…
     Війна  -  біда…  згадати  пору  зимну,
   Сусід  напав  на  рідну  Україну,
У  ніч  лютневу,  сніжнокрилу,  темну,
Щоб  про  весну  не  мріяли  й  калину,
Забули  мову  рідну  солов’їну.

     На  підвіконні  кішка….
       Ніч,  ще  не  встигла,  дати  шлях  світанку,
По  небу  мигтять,  тіні  мов  привиди,
Не  дочикатись  сонячного  ранку,
Надшвидко  блискавиці  різновиди,
       Вже  й  темінь  -  здатні  досягти  злагоди.
Та  то  ж  на  жаль,  явища  неприродні,  
По  небу  скрізь,  спалах,  до  низу  вогонь,
Червоний  схід,  враз  вибухи  повторні,
І  здаля  гул,  мабуть  сердить  будь  –  кого,
Скоріше  тих,  хто  ближче,  на  кордоні.

               Все    ніби  в  мареві…..
Річечка  Лопань  змієчкою  в’ється,
Іще  в  дрімоті,  трави  край  берегів,
             Їм  вже  тепер,  не  сниться    й  не  здається,
               Тривожно  й  людям,  моляться  до  Богів,
                   Думки  –  джмелі,  хто  сон,  зміг  порушить?

                     Надворі    стемніло……
     Гудить  земля,  все  небо  безпросвітне,
Гелікоптери  й  літаки  літають,
 Русні  навіщо  дійство  безпричинне,
         Чому  прийшли,  народ  за  що  вбивають?
                   Чом  пхаються?  Не  їх  земля!  Не  знають?!

               По  вікнах  світло…
               Незвичний  звук,  собак  скавління  й  гавкіт,
В  страху  донечка,  плаче  до  матусі,
Раптово  чути  брязкіт  і  знов  гуркіт,
Лунав  вибух…  онучок  у    бабусі,
                         На  руках.Так  удвох  й  заклякли  в  русі.

                         Страх  важко    здолати…
               Дибом    волосся,  мчать  бронемашини,
 Й  гримучі  танки  прямо  на  автівки,
           Постріли  в  спину,  що  вже  є  причини?
             Чому  й  за  що,  куль  черга  із  гвинтівки?
Похабне  реготіння  від  утіхи.

Це  відбувалось….
В  центрі  селища,  жваві  офіцери,
Злі,  недолугі,  шукали  зрадників,
   Тож  вважали,  всі  будуть  мільйонери,
         Для  них  знайшлося  кілька  порадників,
Їх  знайшли  згодом,  серед  мурашників.

       Раптово  стемніло…
Завмерло  все…  зовсім  не  чути  птахів,
                                               Ні  разу  не  доводилось  війни  бачить,
Як  корм  знайти,  поміж  кривавих  снігів?
Ледь  чутно,  цвінь-цвінь  -цвінь-цвінь,  пташка  плаче
Невже  убивцям,  Боги  все  пробачать?
Для  виправдань,  навіть  не  віднайдеш  слів,
По  хатах  зранку,  зібрались  родини,
Розмови,  плач,-Ти  ж  сусід,  чому  посмів,
Піти  війною,  де  совість  людини?
Хамло  похабне,  поганше  тварини!

Життя    в  окупації…
 Сім  місяців  знущань,  важко  прожити,
Молодші  й  старші  хлопці  по  підвалах,
Після  тортур  без  ліків  не  ожити,
Скалічені,  знесилені  по  шпалах
 Й  на  голому  бетоні…  лише  в  штанях.
У  людській  подобі,  табун  вовкулак,
Проводив  допит  -    йшов  на  умовляння,
Не  боявся,  змовчав  хоробрий  юнак,
Жорстоко  били,  мали  сподівання,
Дізнатись  план,  де  мешкають  військові,
Чи  партизани,  по  яких  домівках,
Чи  сейфи,  де  папери  наукові,
І  де  живе  його  красуня  дівка,
Щоби  навідатися  й  при  бажанні,
 З  собою  взяти,  вже  заради  втіхи.

     Тривожні    новини…
Чекали  днини,  спокою  немає,
Ув’язнених,  виводили  з  підвалу,
Юрба  людей    давно  на  них  чекає,
Їх  думка  –  щоб  не  бачить  морду  наглу,
На  жаль  не  в  змозі  кинути  в  могилу.
Перед  очима  зброя,  темні  зуби,
Від  несподіванки  люди  жахнулись,
Не  кожна  мати,  ачей*  приголубить,
Не  всі  ув’язнені  снігу  торкнулись.

         На  головах  мішки…..
Розпізнати,  лиш  по  статурі  можна,
Аж  страшно  людям,  в  синцях  груди,  спини,
Чи  ті  болі,  душа  стерпіть  спроможна?
Та  чи  повернуться,  усі  в  хатини?
По  ногах  шрами  й  досі  сочиться  кров,
На  ліктях  рани,  пальці  рук  смалені,
Неприпустимо,  яка  ж  міцна  (любов),
Всі  задуми,  по  болотах  втоплені,
Для  бурят  ні  один  й  слова  не  знайшов,
Не  зрадять  неньку,  хоч  дуже  втомнені.
Схиливши  голову  стоїть  мов  німа,
Чиясь  немічна,  геть  згорблена  мати,  
Рашистські  варвари  -    слів  інших  нема,
Їм  би  сміло,  в    злющі  очі  сказати,
Знесилена,  неспроможна  кричати,
Біда,    їй  нема  кого  зустрічати.  

Цього  не  очікували…
Жест  (  доброї)  волі-  це  ж  лицемірство,
Принизливі  погляди,  зняли  мішки,
І  ледь  посміхаючись,  щоби  звірство,
Своє  заховать,уже  взяли  пляшки,
Спиртне  пили,  не  всіх  відпустили.
                         В  обіймах  рідні,  розійшлись  по  хатах,
Когось  рашисти,  по  дорозі  били,
Молодий    мужчина,  зі  смутком  в  очах,
На  порозі  впав,  як  поранений  птах,
Вмить  думка  -Незламний  наш,  козацький  дух,
Тож  час  настане,  розіб’єм  в  пух  і  прах,
       Позбудемося,    брудних,  кремлівських  слуг.

Жити  і  вірити…
Материнське  серце  сповнене  жалю,
 Ночі  й  дні  сум’яття,  де  взяти  ліки?  
Моє  ж  янгелятко,  я  тебе  люблю,
Хай  московська  нечість  помре  навіки!
 Вже  поряд    синочок,  дружина  плаче,
Нуртують*  думки  –  Потерпи,  треба  час,
Тримайся  любий,  мій  мужній  козаче,
Ніщо  на  всім  світі,  не  розлучить  нас.
Землиця  зрошена  потом  й  сльозою,
Її  ґвалтують    прислужники  з  кремля,
Не  мре  надія,  ранньою  весною,
Звільниться  швидко  від  нечісті  земля,
О,  Боже,  як  вижити  в  надважкі  дні,
Благає  люд,  збережи  життя  синів!

   На  серці  смуток…..
         Знов    відгуки  війни,  темніє  небо,
Щоднини  вибухи,  тривожні  ночі,
Із  хати  вийти  боязко  та  треба,
Тож  мусиш  йти,  води  немає  в  домі.
Жахіть  не  уникнути,  жура,  печаль,
Гидкий  рашист,  діву  волік  до  хати,
Безжально,  нестримно,  зривав  з  неї  шаль,
Тут  й  ненька,  намірилась  захищати,
Крик  дикого  звіра,  мріяв,  кохати,
Все  ж  (гостя)  позбулись,  у  всьому  є  грань.

       Під  дулами  автоматів….
О  скільки,  довелось  відчути  злоби,
Жити  ніхто  ж  не  хоче  у  неволі,
В  росію  вивезти,  не  дали  згоди,
Кров  на  снігу,  як  зранені  тополі,
Люди  просили  захисту  у  долі.

   В  когось  настрій    інший…
Душу  дияволу  продавши,тікав,
Замав  каліцтво  російське,  церковне,
Грошви  повінця,  знахабніло  накрав,
На  часі  владнати  життя  гріховне,
Надалі  мало  ж  бути  безкоштовне.
Хтось  погодився,  їхав  автобусом,
Сховавши  гроші,  мав  зв’язки,  телефон,
При  змозі  скористатися    хаосом,
В  душі  з  надією  втекти  за  кордон,
 Були  й  байдужі,  мине,  колись  цей  сон.

             В  боротьбі  з  голодом….
 Запаси  кінчались.Люди  збирали,
Що  у  кого  є  в  підвалі,  чи  в  хаті,
Голодні  ж  пси  все  до  нитки  забрали,
Не  бриті,  не  миті,  радо  пихаті,
     Накрадене  відправляли  в  росію.
Люди  об’єднались,  пічка  надворі,
Суп,  хоч  без  олії  та  пахтить  смачно,
Хтось  приніс  мукички,  сховка  в  коморі,
Всі  ледь  -  ледь  всміхались  і  не  так  страшно,
Добре  б  крихту  в  роті,  раз  у  день    мати,
Щоб  дожити,  перемоги  діждатись.

     А  час  летів  неспинно….
У  центрі  селища  збирали  людей,
Вороги  прокляті  вели  розмови,
Що  до  союзу,  забагато  ідей,
Все  вимагали,  щоб  не  чули  мови,
Нашої  рідної,  почувши  били,
Навіть  до  розстрілу  були  готові.
 А  там  за  центром  дорога  до  річки
Від  вибухів,  без  блиску  вода,  сива,
В  жалобі  мати  не  діждалась  нічки,
Мов  п’яна…йшла  забрати  свого  сина,
Настигла  смерть,  в  чому  винна  дитина?
Чому  ж,  ти  доле  наша  нещаслива?
Та,  як  тепер  синочка  поховати,
Летять  снаряди,  вщент  цвинтар  розбитий,
Уже  в  хатині  помолилась  мати,
Кремлівський  яструб,  чи  й  будеш  ти  ситий?
Століттями  гнобиш  народ  країни,
Знай  жодна  ненька  війн  не  пробачить!
Тоненькі  гілки  схилила  калина,
О  скільки  горя  принесла  ця  війна,
Із  нею  щодня  в  страху  Україна,
Шкода,  невтішні  дні  замала  весна,
Важкі  бої  та  віру  не  забрати,
Сміливість,  стійкість  бійців  не  зламати.

Без  надії  ніяк…
Земля  двигтить,  пруть  танки  по  дорогах,
Хто  залишивсь,  щодня  неначе  в  пеклі,
Та  час  біжить,  зранку  люди  в  городах,
Хоча  й  бої  продовжились  запеклі,
Відчайдушно  дивились  в  очі  смерті.
Дарма,  що  війна,    сім’я*  висівають,
Картоплю  садять.  Скрізь  дома  –  руїни,
Все  ж  в  душах,  віру  в  святість  правди  мають,
Під  три  чорти  йдіть,  не  для  вас  стежини,
Орки,  нам  йти,  не  по  одній  дорозі.

 Позаду  тяжкі  літні  дні…
Горить  земля,  довкола  наче  пекло,
Жорсткі  бої,  безстрашні  душі,  втрати,
Посеред  дня  здавалось  рано  смеркло,
Ввірвавсь  терпець,  це  ч*о  пора  прогнати!
Занадто  важко  та  назад  ні  кроку,
Щоб  кожен  метр  землі,  відвоювати,
Щоб  навіки  ущент  розбить  сволоту,
Ненависть  придасть  сил,  їм  час  тікати.
Тож  кров  козацька  міцніє,  ожива,
Дух  пращурів  для  ворога  могила,
Вже  синьо  -    жовтий  стяг  вітер  розвива,
Громада,в  центрі  селища  молилась,
Радо  стрічають  воїнів  сміливих.
Та  ще,  на  жаль  не  закінчилась  війна,
Така  вже  доля  неньки  –  України,
Все  ж  кожен  мріє  прийде  тепла  весна,
Під  мирним  небом  свято  для  родини,
А  поки  ж  боротьба  за  Незалежність.

*
Хати,споруди…  скільки  їх  лишилось,
Процентів  десять-  двадцять,  може  й  менше,
Без  руйнувань,  щоб  цілі.  Комусь  снилось,  
 Що  таке  буде?Хто  знає,  навряд  більше.
Яка  ж  сила  волі  у  дружніх  людей,
Ще  ж  часті  прильоти,  вибухи  чути,
Город  копають,  не  маючи  ні  бурдей*,
Ні  хати,  в  землю  часник    треба  вткнути,
Бог  дасть  не  буде  (добросердних  гостей),
Якби  мирно,  вже  й  позбудемося  скрути.
Волонтерам  дякують,  сяючі  очі,
Бач,  комусь  потрібні  -  згадують  нині,
Пам’ятають,  добре,  коли    пліч-о  пліч,
Вже  є  олійка,  враз  сльози  полинні
І  згадають  Вангу,  слова  пророчі,
Це  українці,  прожити  повинні.
Роками  вчила    мати  -  Україна  ,
В  єднанні  сила,  волі  дух,  свободи,
Тож  знай  русня,  міцна  у  нас  родина,
Хоча  і  важко,  йдем    до  перемоги!

*
Я  вірю  сердечно,  ті  хто  далеко,
Повернуться,  в  рідне  душі  селище,
Хоч  нині  країні  дуже  нелегко,
Нам  Богом  шлях  даний,  світлий  стелиться.
І  розквітне  рідна  моя  Україна!
 Я  люблю  іі  щиро,  вільну,  єдину!

***
Дорогі  наші  захисники  і  захисниці!
 Я  вітаю  Вас  з  прийдешнім  святом
 Збройних  Сил  України!
Та  з  днем  Святого  Миколая!
Нехай  у  вашому  житті  все  повернеться  на  краще!
Здоров’я  Вам  та  успіхів  на  ниві  служіння  
українському  народу!
Миру,  добра,  любові  і  щастя!

                                                       03.12.  2023р

                                             Нуртують  ---  (  вирують)  думки
                                                             ,ачей  -  --------  (може)
                                         сім’я  -  (  Насіння)  висівають,
                         Бурдей  ----  землянка


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999985
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.12.2023


Стежина в смт. Козача Лопань

Де  ж  тая  стежинка  та  й  моя  рідненька,
Де  ж  світла  хатинка,де  зростила  ненька,
У  дощову  осінь,  з  думами  літаю,
У  душі  й  на  серці,  смуту  відчуваю.

Стелиться  стежина  в  ній  багнюка  з  листям,
Споришеві  трави,  із  рудим  намистом,
Та  тож  сльози  –  роси,  їх  сипнула  осінь,
У  змові  з  хмарами,  заховала  просинь.

Я  ж  по  тій  стежині,  йду  куди  не  знаю,
Та  це  сон  напевно,  мов  лечу  до    раю,
 Зупинилась,  чомусь  вдалині  руїна,
Де  ж  моя  надія,  мов  мала  дитина.

Сльозами  умилась,хто  посмів  зламати?
За  що,  я  своєї,  позбулася  хати?
Жадоба,  може,  рашистська  так  гуляє,
Від  злоби  й  заздрощів  все  й  скрізь  розбиває.

Як  змогли  забути  заповіді  Божі?
То  скоріше  всього,  п’яні,  сині  рожі...
І  тих  слів  не  знають,  на  жаль  лише  мати,
Ще  в  колисці  чули,  як  лягали  спати,
Під  них  засинали  й    в  голови  вдовбали.

Прийде    Божа  кара,  їм  світу  не  бачить!
Знаю,  кожна  мати,  війни  не  пробачить.

                                                               25.11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999605
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2023


Одна на двох ( з гум)

Ходять,  по    селі  чутки,  про  Грицька  й  Івана,
Кажуть,  що  одна  на  двох,  жіночка  Світлана,
Один  з  другим  втішаються,  радо  приймає,
Каже  Гриць,  -  От  чаклунка,  диво  -  очі  має,

Щодня  запахом  п'янить,  хоч  й  кепська  погода,
Бог  красу…  подарував,  як  біла  троянда!
В  хаті  чисто  й  комфортно,  на  ліжку  подушка,
Жінка  хитра,  гріх  має,  катма  подружки.

 Підморгне  одному,  вже  й  на  вухо  шепоче,
 Бо  ж    цукерок    на  завтра    й  солодощів  хоче,
А  до  іншого    плине,  -  Дровець    же  нарубай
Я  вночі  -    розплачуся,    ти  тільки  нагадай!

Як  свята,  іншим  разом,  музики  лунають,
П’яні  морди,  раненько  в  селі  всіх  лякають,
Що  ж  це  коїться    народ?  З  ким  поговорити?
Це  ж  розпуста,-  баби  кажуть,  -  що  ж  нам  робити?

У  сільраду,  дві  заяви,  щоб  не  пропали,
Вся  комісія  й  Іван,  на  Гриця  напали,
Туди  йдеш,  навіщо  в  сумці  коньяк,  цукерки,
Та  я  що…  дурний  куплять,  заробляю  в  Варки.

Та  душа  не  тягне  сватать,  йду  до  Світланки,
Як  паняночка  вона,  не  п’є  бурячанки,
У  ліжечку  голенька,    манить,  як  принцеса,
Від  неї  тепло  -  тепло,  ніби  від  компреса

В  комісії  тихий  шепіт,  -Мо»  й  собі  сходить,
Іван  хитро  позирнув,  певно  це  вдала  мить,
І    слова  промовив,  -Запевняю  вас  усіх,
Як  сльоза  чистенька,чи    кохати  це  є  гріх?!
 
 Я  мабуть,  все  ж    одружусь,  ну  не  зараз,    колись,
По  селі  пустіть  чутки,  щоб  розмови  вляглись,
Хай  злість,  жінок  не  бере,  хай  повчаться  в  неї,
І  їм  щоби,  як  їй  дарили  орхідеї.

Протокол  склали,  підписи,  жирна  печатка,
Як  годиться  ладненько,заради  порядка,
Посміхалися  суб’єкти,  настане  той  час,
Зустрічатиме  раденько  Світланка  всіх  нас.

Якби  ж,  тихі  ночі,  але  музика  грає,
До  хати  Світлана  знов  начальство  збирає….

                                                                           25.11.2023р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2023


В осінньому парку ( рим проза)

       Алеї…  алеї…    широкі  і  вужчі,  по  них  скаче  листя,  під  вітром  все  дужчим.  Деінде  намисто,  з  калини  урвавши,  напевно  красу  її,    душею    сприймавши.    Не  зміг  пролетіти  і  не  доторкнутись,  йому  ж  так  хотілось    до  неї  всміхнутись.  Але  ж  що  це  сталось,чому  став  холодним?  Летів,завивав,  вовчиськом  голодним.
       Спинися,  сказати,  я  хочу  йому.  Калину  не  руш,  подружку  мою.  Вона  ж  нещодавно,  так  квітла,  буяла.  І  ти  їй  втішався,  усіх  звеселяла.    Він  наче  почув,  а  може  втомився.  Здавалось,  до  мене  несміло  схилився.  За  мить  вже  до  ніг  припадав,  обвивав.    Можливо  з  собою  в  політ  зазивав?
       Чому,  мене  вітер,  небажано  рушиш,  напевно  несміло  сльозину  враз  струсиш.  Не  хочеш,  щоб  в  котре  згадала  той  вечір,  коли  ми  прощались,  обіймав  за  плечі  .  В    очах    його,    смуток,  бачила  я.  Чому  ти  в  сум’ятті,  доленько  моя?    Зібратись  з  думками,  так  важко  мені.  Ой,  якже  далеко  ти…  там,  на  війні.
     Бліндажі,    окопи,  частенько  бачу    у  снах.  Часом    не  сплю,  згадка  про  тебе,  огортає  страх.  І  вже,  як  дитина  пригорнуся  до  неньки.  Попрошу,-  Матуся,  обійми  рідненька.  Він  знов,  мені  снився  з  вогнем  у  борні.  Сміявся  і  плакав,  зникав    у  вогні.  Вже  й  птахом  злетів  до  небес,  де  блакить.  О,  як  же  забути  мені  страшну  мить?  Скажи  мені  люба,  чому  війну  бачу?  Не  скажеш,  я  знаю  тому  й  йду  до  парку.
       Ось  тут,  в  нашім  парку  гуляти  одній?  Але  ж  я  не  хочу  позбутися  мрій.  Наряд  золотистий  вже  скинула  осінь  і  хмари  з  вуалями  наповнили  просинь.  То  лиш  де-не-де,  між  кущів,  ясниться  просвіт,  промінчика  штрих  до  землиці  приліг.  Той  штрих  -  проблиск  надії,  хоч  й  змоклії    вії    та    світла  частинка  зігріла  сердечко,  попереду  бачу  коханого  личко.  Можливо  то  сутінки,  із  надвечір’ям  в  забаві,  так  образ  малюють.  Чи  я  з  ними  в  уяві,  секунди  хвилюють.  Та  враз  усе  зникло,  лиш  вітер  відчула.  Бо  в  цю  мить,  про  все  на  світі  забула.  То  мов  доторкнулась  до  його  волосся,  якби  ж  це  насправді  усе  відбулося.  Була  б  я  щаслива,уста  б  цілувала,  у  ніжних  обіймах  щоніч  засинала.
     Зненацька    в  обличчя    упали  краплини,  о,  це  ж  я,  уже  підійшла  до  калини.  Схилилося  гілля,  ще  кетяги  висять  та  дуже  маленькі,  нікого  не  тішать.  Це  ж  вітер,  красу  їй  пошкодив,  зривав,  скрізь  ягід  багато,  по  землі  розсипав.  Ото  ж  вона    й  плаче,  кому  пожалітись?  За  мить  по  землі,  горобчик  вже  скаче.  І,  як  же    до  нього  не  посміхнутись.
     Алеї…  алеї…  вздовж  них  хризантеми  біленькі  і  жовті,  від  дощику  змоклі.  Краплини  по  них  від  учора  лежать,  ще  золотом  й  сріблом  злегка  мерехтять.  Як  настрій  погоди,  позбудуться  вроди  -  закони  природи.  Їх  нам  не  змінити  та  все  що  довкола,  спроможні  цінити.  
   Як  би  ж  та  й  повсюди    на  нашій  землі,  не  гинули  люди  в  кривавій  війні.  Якби  ж  не  літали  шахіди,  ракети.  Щоб  жили  всі  мирно  на  нашій  планеті.  І  ти  б  мій  коханий  повернувся  додому.  Удвох,  в  нашому  парку  розвіяли  втому.  Бо  я  відчуваю  він  нас  пам’ятає.Тож  бачу  й  калина  привітно  стрічає.  
   Дай  Боже  терпіння  бійцям    і  сили,  вибити  орків,  зажити  щасливо.  І  щоб,  як  колись  в  парку  музика,  діти,  машинки  і  кульки,  щоб  знову  радіти.  Щоб  ясне  сонечко    і  блакить  над  Україною.  Щоб  не  по  всьому  світі,  а  з  родиною.За  круглим  столом    люди  відзначали  свята.  Щоб    навіки  покращилося  життя!
   Я  вірю  любий,  ми  прийдемо    в  парк,  разом  з  весною.  Іще  не  раз  полюбуємося  калиновою  красотою.  А  згодом  вона    й  прикрасить  наш  весільний  каравай!


                                                                                                                                                 22.11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999162
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.11.2023


Війнув вітер вечоровий

Йду  по  стежці,  ліс  багровий,
Війнув  вітер  вечоровий,
Підняла  ….    листок  кленовий,
В  нім,  стіжечки  вишиванки
Тож    осені  забаганки.

Штрихи  вродженої  долі,
Якийсь  час  бути  на  волі,
Бач,  на  це  вже  є  причини,
Колір  втратили  клітини.

На  жаль  коротеньке    життя,
Той  блиск,  похитне  покриття,
Прилягає  темний  колір,
Відчува  нестримні  болі.

Але  ж  здатний  потерпіти,
Разом  з  вітром  полетіти,
До  небес  звабливі  мрії,
Не  покинути  надії.

Звичайно  щемно…  на  душі,
Він  загубився  в  метушні,
Байдужість  осені  вража,
Між  смертю  й  життям  йде  вражда.

У  душі  чомусь  напруга,
Коло  серця  в’ється  туга,
Ніби  я  втрачаю  друга.

Спинилась  на  пів  дорозі
Завадити…  жаль  не  в  змозі.

                               04.11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999074
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.11.2023


Де глянь руїни…

Як  важко  в  мерехтінні  знайти  спокій,
Коли  вогонь  спалахує  повсюди,
Між  трав,  не  загубитись,  хоч  й  високі,
Враз  відчуваєш,  щось  стискає  груди.

Де  заховатись,  від  біди  і  війни,
В  протистоянні  з  очманілим  людством?
У  молитвах    дочекатися  весни,
І  розпрощатися,  навік  з  безумством

Яке  давно    творять    ординські  тварі,
Душа.  кричить,  ридає  від  невір’я,
Під  серцем  щем,  при  кожному  ударі,
Де  глянь  руїни,  як  котел    подвір’я.

В  ньому  вода,  плава  медведик  чорний,
А  де  ж  дитятко,    ним  напевно    гралось,
Там  попід  край  блиск  смолистий  пречорний,
Й  картуз  маленький  -  лише    це  зосталось…

Змиритися?!  О,  ні,  вибач  же  Боже!
Помститись    бажає  зболена  мати,
Адже,  знаю  пробачити  їх  зможеш,
Спроможний  лиш  ти,  цей  гріх  відпускати.

                                                           07.11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998931
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.11.2023


Осінній настрій

Ох,  осінь  -  осінь…  давно  пожовкле  листя,
Й  доволі  сіре  в  павутинній  мережці,
Краплі  росинок  -    розірвані  намиста,
В  тумані  тьмяні,  а  сріблясті  по  стежці.

Ох,  осінь  -  осінь,  як  одиноко,  туга,
Не  веселиться,  ні  душа,    ні  сердечко,
Скоро  нагряне  холод,  завиє  хуга,
Зимовий  місяць  поспіша,  недалечко.

Ох,  осінь  осінь,  чи  здатна  підбодрити?
У  цьому  світі,  де  йде  кривава  війна,
Тож  людство  хоче,  без  сліз,  страждання  жити,
Щоб  у  серцях,  повсяк  час  буяла  весна.
                             
Ох,  осінь  -  осінь…  вколисана  дощами,
Мене  сповиєш,  ніби  малу  дитину,
Усі  сумління  розвієш  із  вітрами,
З  пахучим  чаєм,    я  стрічатиму  днину.

                               16.11.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998694
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.11.2023


Поетам клубу

Чому  в  поетів    хитке  єднання?
Часом  задам  собі  я  питання,  
Як  тут  по-дружньому,  є  натхнення,
 Як  цвіт  пахкий,  душі    одкровення.

Поет  взірець  і  хоч  у  який  час,
Подасть  свій  вірш,  мабуть  не  без  прикрас,
Напише  щиро  про  погляд  на  світ,
І  незалежно    йому  стільки  літ.

Про  все,  від  серця  сповнений  теплом,
Не  жадібно,  талантом,  як  добром,
Поділиться,  ще  й    підкаже  другу,
Можливо  і  спопелить  напругу.

Наче,  імла  залягла  в  тумані,
Щоб,  врешті  зникла,  як  роси  ранні,
На  сонці,  як  у  спекотне  літо,
Поет,  щоби  відчув  ніжність    й  світло.

Що  дарять,  нам  казкові  небеса,
Писати  надихне  земна  краса,
Іще  підтримка,  ми    ж  одна  сім’я,
Щоб  не  кричав,  ідея  ця  моя!

Чому  в  поетів  хитке  єднання?
Адже  є  в  кожного  сподівання,
Що  в  клубі  знайдуться  вірні  друзі!

                       14.11.2023р




адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.11.2023


Ті вуса- спокуса ( віршована розповідь з гумором)

                       (  Віршована  розповідь)  

Гарні  в  хлопця  вуса,
Аж  взяла  спокуса,
З  осінню  в  багрянці,
Гей,  кружляти  в  танці!

Закохалась  мовчки,
Як  у  ті  листочки,
Зелененькі  й  жовті,
Та  це  ж  треба  в  жовтні!

Як  проходив  мимо,
Оком  глянув,    мило,
Я  …    ледь  не  зомліла,
Враз,  моргнуть  зуміла.

Та…  чому  й    не  знаю,  
 Потяг  відчуваю,
Вишита  сорочка,
Чорні  має  очка.

Вуса,  як  драбина
Тю,  хіба  ж  я  винна?
 На  місці  заклякла,
Від  погляду  зм’якла.

Серце,  аж  тріпоче,
Ой,  цілунку  хоче,
Осінь  по  окрузі,
Ну,  як  давні    друзі.

Сиділи  на  лавці,
Обцьомав  всі  пальці.
Торкнувсь,  ніжно  шиї,
Обоє  щасливі.

Тихе  надвечір’я,
Ось  уже  й  весілля.
Місяць  за  віконцем,
Тепло,  як  під  сонцем,
У    обіймах  ніжних
Як  в  романах  книжних.

Отак  рік  за  роком,
Синок  ненароком,
На  світ  народився,
Втішався,  напився.

Чоловік  вусатий,
На  слова  багатий,
Дотик  струм  по  тілу,
Вже  кохав  сп’янілу.

Ой  ночі…    ви  ночі,
Закрию  знов    очі,
Від  вус  шаленію,
Любитися    вмію.

Будь,  лише  зі  мною,
Млію  під  тобою,
Так  би  вік  прожити,
До  сивин  любити.

Весна,  літо,  осінь,
Мінялася  просинь,
Вже  ледь  посіріла,
Й  молодість  змарніла.  

Життя  на  долоні,
Сльозини  солоні,
Вуса  білесенькі,
Завжди  рівнесенькі,
Часом  підстригаю,
Їх  й  діда  кохаю.

Пора  вечорова,
Красиво    довкола,
Вітрець  крутить  листя,
 Й  калини  намисто.

За  чаєм  з’єднає,
Душа  не  страждає,
Зігріває  погляд
Ти  ж  зі  мною  поряд.



                 01.11  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998319
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.11.2023


Думки, … чисті звуки

Думки-  думки    мелодійні,  чисті  звуки,
Коли  маестро,  взяв  радо,  скрипку  в  руки,
На  раз  з  полегшенням  переводить  подих,
І  вже  з  натхненням,  майстерно  смичок  водить.

Лунає  музика  любові  й  кохання,
І  їй  у  лісі,  підспіва  пташка  зрання,
Чарівність  звуків  розвіється  по  полю,
Відчують  ноти,своїх  почуттів  волю.

Нехай  би  лагідніший  цей  світ  довіку,
Щоб  усе  людство,  врешті  відчуло  втіху,
Де  розуміння,  не  зрадлива  повага,
Щоб  до  життя  надихали    земні  блага.

Зненацька,  смичок  мов  у  протистоянні,
Дрижить,неначе  в  душевнім  покаянні,
Не  в  змозі  сприйняти    болі    материнські,
Що  смерть,  принесли  на  землі  українські.

Вже  звук  стогнання,  до  небес  доносився,
Смичок  з  маестром  стільки  міг  бадьорився,
Сліз  сприйняття  струнами    потік  водиці,
Жура…сум’яття,  матері  й  молодиці.

В  розчаруванні  падали  на  коліна,
У  путь  останній  провели    доню    й  сина,
Думок  політ  -  О  спаси!  Помилуй  Боже!
Плакала  скрипка…  так  діяти  негоже.

                                                                 07.11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998009
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.11.2023


Війна у піднебессі

Хмарин  вуалі,  десь  і  тут,
У  разнобіч  вітри  несуть,
Йде  війна  у  піднебессі,
Їм  напевно  й  не  до  бесід.

Вітри  в  сварці,  так  ізрання,
Загубили  керування,
Чи  від  сонячного  сяйва,
Відчували,  хтось  з  них  зайвий?

Враз  хмаринка  просльозилась,
Їй  земля,  чорна  наснилась,
І  до  цвинтаря  дорога,
Коли    ж  буде  перемога?

Жура,  сіра  осінь  плаче,
Спинилось,  серце  козаче,
Не  зустріне  його  ненька,
Не  наллє  чаю  рідненька,

Так  довго  й  дівчина  ждала,
Йому  ж    рушник  вишивала,
Рветься,  душа  під  вітрами,
Досить,  наносити  рани!

Хмари  крила  розпустили
Сльози..  до  землі,  мов  зливи.

                                         06.11.2023р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997936
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.11.2023


Під стук коліс (проза 4 ч. )

         Через  тиждень,  з  пологового  відділення,  Надію  забирали  Маргарита  й  Віктор.  Щаслива  Ельвіра,    в  онукові  душі  не  чаяла.Обіймала  й  цілувала  невістку,  дякувала  за  онука.  Взяла  на  руки,  защебетала    біля  нього,  як    пташка,
-Ой  ти  мій  бутузичок,  ой,  ти  мій  маленький.
Зиркнула  на  невістку  й  до  онука  всміхаючись,
-Будеш,  як  бабуся,  старанний,  хитренький!  Дай  Бог  по  житті,  щоб  доля  на  вдачу…
Враз  по  щоках    потекли  сльози  радості,-  Ото  бабця  така  і  чого  я  плачу?!
Невістка  дивилася  на  неї-  Оце  ж  треба  такого,видно  дуже  хотіла  мати  онука.  Добре,  що  вона  є,  щоб  я  без  неї  робила.
В  дитячій  кімнаті  спав  Михайлик.  Ельвіра  з  невісткою  готували  вечерю.  Надя    голосно  до  неї,
Я    кілька  хвилин  назад  подзвонила  до  Віктора,  думаю,  може  є  якісь  новини  від  Макса.  А  він  мене    в  розмові  тільки  заспокоює,  якби  щось  сталося,то  уже  б  усі  все    знали.  Запевняв,  що  скоро  повернеться.
Ельвіра  намагалася  приховати  своє  хвилювання,
Сказав  повернеться,значить  повернеться,  як  будеш  себе  накручувати,  у  грудях  молоко  пропаде.Ти  стала  матір’ю,  то  ж  зараз  більше  думай    про  сина.Он  краще  горішків  з’їж  та  чаю  випий  попий,  молоко  буде  ситнішим.
   Надія  ж  позирала  на  неї,    дивувалася,  стільки  мужності  у  цій  жінці.  Адже  за  плечима  нелегке  життя,чоловік  весь  час  десь,  як  подумати    майже  одна  виховувала  сина.  Згадала    маму,у  горлі  тиснуло,  ледь  стримала  сльози  -  О  Боже,    тільки  не  дай  мені  таку  долю,  як  у  рідної  неньки.  Я  хочу,  щоб  мого  сина  виховував  рідний  батько.
   Минуло  десять    тривожних  днів…  від  Макса  ніякої  звістки.
Ранковий    телефонний  дзвінок  від  Віктора,  збентежив  Ельвіру,
-Я  тут!  Ти    маєш  якісь  новини?
-Так,  не  хвилюйтеся,  можна  сказати  все  нормально.  Але  це  не  телефонна  розмова,  я  на  чергуванні,  приїдьте  поговоримо.
   По  коридору,  вздовж  ліжок  з  пораненими,  Ельвіра  йшла  назустріч  Віктору,
-Добрий  день,  давайте  поговоримо  в  палаті.  
Вони  зайшли  в  одну  з  палат,  у  ліжку  лежав  поранений  Макс.
Побачивши  сина,    вона  розплакалася.  Віктор    заспокоїв  її,
-Тітко  Ельвіро,  його  прооперували,  із  стегна  вилучили  кулю.
 Вона  ледь  стримуючи  схлипи,  тихо  спитала,  -То  де  ж  він  був?
-На  завданні  був,  з  другом  у    назначене  місце  відвезли  продукти,  ліки.  Друг  залишився  там,  тож    додому    повертався    один.    З  кулемета  рашисти  обстріляли  мікроавтобус.  Потім  хтось  кинув  гранати  і  все  затихло.  Опритомившись,  він  зрозумів,  що  поранений  у  стегно  правої  ноги.  Міцно    перев’язав  її    і  два    дні  поспіль  самотужки    добирався    до  наших.  Це  він    перед  операцією  мені  розповів.  Коли  нам  його  привезли,    я  сам,  аж    розплакався,  правда  від  радості.  Живий,  значить  все  буде  добре!  Зараз    нехай  поспить,  відпочине.  Ви  Надю  підготуйте.  Я  уявляю,  які  в  неї    і  у  вас  були  думки,  поїхав  і    ніякої  звістки.  Але  це  ж  війна…
-А  телефон  при  ньому?  Ми  стільки  раз  дзвонили,  в  недосяжності.
-Напевно  загубив…та  добре  що  сам  повернувся.  О,  доречі  я  його  привітав  із  народженням  сина.  Щоб  ви  бачили.  який  він  був  щасливий!  
   Напередодні  Нового    року,  Макса  виписали  з  лікарні.  Біля  дверей,  з  сином  на  руках,  його  зустріла  дружина.  Щасливі  обличчя,  сльози  радості,  обійми,  поцілунки.
-Коли    вся  сім’  в  зборі,  мені  й  поранення  легше  перенести  –  сказав  він  поцілувавши  сина  в  чоло  і  продовжив,
-Надю  дякую  за  сина,а  він  справжній  бутузик,  я    в  дитинстві  теж  таким  був.  
Хлопчик  ледь  скривився,  він  помітив,
-Ну-ну  Михасику,  подай  голос,  щоб  я  почув,  як  ти  плачеш.
Надія  заперечила,
-Не  треба,  щоб  плакав,  йому  пора  їсти.
Ельвіра  взяла  сина  під  руку,
-Давай  я  допоможу,  нога  дуже  болить?
-Та  так,  трохи.  Мені  повезло,    основне    кістку  не  зачепило,  це  добре.  
     З  передової  мало  втішних  новин.  Вдень  і  вночі  мешканці  міста  в  тривозі,  часто  лунають  сирени,  не  вщухають  вибухи  ракет.  Люди  вимушені  ховатися    у  бомбосховищах,  але    й    багато  хто,  ігноруючи  загрозу,  залишався  вдома.  Часто  в  холоді  і  без  світла  й  без  води.Хоч  дуже  скрутно,  в  страху,  недоспані  ночі,  але    не  втрачали  віри  в    сміливість,  стійкість,  мужність  воїнів.  Які  відчайдушно  захищали  незалежність  України,  вірили  в  перемогу!
   Новорічна  ніч…  по  кімнаті  розносився  звук  з  телевізора.  Лунало  «Новорічне  привітання  Зеленського».  Їхні  погляди  були  прикуті  до  екрана  телевізора.  Вони  прислухалися  до  кожного  його  слова,  відчували      тривогу,  як  йому  боляче  за  Державу.    Від  деяких  почутих  слів,  ніби  куля  пронизувала  все  тіло,  щеміло  під  серцем,  холола  душа.  В  той  же  час,    у  ньому  бачили    впевненість,  що    у  цій    жорстокій  війні  Україна  вистоїть.  
 За  столом    Ельвіра  не  втрималася,заплакала.  Надія  відразу  накрапала  їй  заспокійливих  ліків,
-Мамо  випийте.  Може  вам  краще  не  слухати?
-Та  ні,  я  тримаюся.  От  тільки  думаю,  коли  ж  закінчиться  ця  війна?
Сидячи  в  кріслі,  Макс  хоч  і  уважно  слухав  промову  та  все  ж  почув  слова  матері,
-Закінчиться,  іще  трохи,  от  побачите,  скоро  наші  вояки  підуть  у  наступ,  добряче  дадуть  оркам    прикурити.
-Дав  би  Бог  –  прошепотіла  Ельвіра,  перерехрестилася  і  продовжила,
-Нам  би  Михайлика  похрестити..
-Та  не  зараз,  думаю  краще    хай  трохи  підросте,-  заперечив  Макс.
 Надія,  встаючи  із-за  столу,  запитала,
-Максе  ти,  щось  пип’єш?Може  трохи  перекусиш?
-Так  ,  хочу  випити  за  чисті  душі,  що  злетіли  в  небо.  Шкода  хлопців,  я  ж  багатьох  знав.
   Наступного  ранку,  Надія    готуючи  сніданок,  звернулася  до  чоловіка,  -Може  ми  б  таки  поїхали  в  Борислав?
-Ти,  що  смієшся,  в  таку  пору  з  дитиною  в  потязі?!Хто  знає,  що  може  нас  чекати  в  дорозі.  Та  й  ти  ж  бачиш,  до  нашого  мікрорайону,  дякувати  Богу,  ракети  недолетіли.  Он  чув,  ніби  системи  ППО  мають  встановити.  
Вона  тільки  схвильовано  поглянула  на  нього  й  здвигнула  плечима.
-Моя  люба,  зрозумій,  я  після  Різдва  повертаюся  в  центр.Їздити  вже  не  буду,  але  там  і  іншої  роботи  достатньо.  Давай  цю  тему  закриємо  до  літа.    
     Чотирнадцятого  січня  о  п’ятнадцятій  тридцять  російська  армія  завдала  ракетного  удару  по  багатоповерховому  будинку.  Ця  новина  швидко  облетіла  все  місто.  По  телефону  Макс  повідомив,  що  є  загиблі  і  поранені,  серед  них    є  діти,  додому  прийде  через  пару  днів.
 Ельвіра  переодягала  Михайлика,
-Боженько  спаси  і  помилуй  нас  і  мого  онучка.  
Поцілувавши  в  чоло,
-Михасику  мені  про  війну  краще  не  думати,  хай    я  помрію,  підростеш,  ми  з  стобою  будемо  вчити  англійську  мову.Правда  мій  хлопчику,  я  тебе  буду  водити  до  школи.  Нам  би  тільки  війну  закінчити.
Надія  взяла  сина,
-Мамо,  все  буде  добре1
Жінка  розплакалася,
-Яке  добре?!  Тож  не  люди,  а  нелюди,  що  ж  вони    творять?!  
   Надія  зо  дві  години  її  заспокоювала,  після  ліків  свекруха  заснула.
 А  їй  зовсім  не  спалося,  задрімала  на  декілька  хвилин,  щось  снилося,  але  пригадати  не  змогла.
Уже  зранку  удвох  на  кухні    пили  чай.  Раптово  задзвонив  свекрухин  телефон.  
 -Цікаво  і  хто  ж  це  мені  зранку  телефонує?-  підняла  здивовані  очі.
-О,  Оля  Волошина  дзвонить,  мабуть    думає,  без  неї  перукарню  відкриємо.
З  телефона  звучав  чоловічий  голос,
-Я  вибачаюся,  ви  родичка  Волошиній?
-Ні  роботодавець.  А  ви  хто?    Що  щось  сталося?
-Ми  рятувальники,з  під  завалу  дістали  тіло  жінки,  при  ній  цей  телефон.  П’ять  номерів  обдзвонили,  ніхто  не  відповідає.  Може  ви  знаєте  кому  можна  передзвонити?
Очі  Ельвіри  блиснули  і  мало  не  вискочили  з  орбіт,  несподівано  зблідло  обличчя.  З  закритими  очима,  сказала    ледь  чутно,  хриплим  голосом,
-Мою  Олю  вбили…  
Вона,  як  сиділа  так  і  похилилася  на  стіл  грудьми.  Надія  злякалася,  розгубилася,  в  цей  час  заплакав  син.  Тремтячими  руками,  на  телефоні  набрала  номер.
-  Максе  мамі  за  столом  стало  погано,  поблідніла,  негайно  приїдь.
-Ти  швидку  визвала?
-Я  відразу  тебе  набрала.  Зараз  викличу.
Буквально  за  десять  хвилин  Макс  був  вдома,    маму  поклав    на  ліжко.
Чи  йому  так  ввижалося,чи  було  таке  бажання  побачити,  здавалося  її    уста  ледь-  ледь  тремтіли.  Він  прислухався  до  дихання,  на  руці  намагався  почути  пульс,  але  все  було  даремно.
Швидка  приїхала,  аж  через  пів  години,  лікар  попередньо  спрогнозував  зупинку  серця  через  обширний    інфаркт.
         Надія  перебирала  речі,  в  чому  поховати  свекруху.  В  купі  рушників  знайшла  конверт,  віддала  чоловіку,  стояла  поруч.
Його  очі  червоні,  підпухлі  від  сліз,  з  болем  дивилися  на  лист,
«Дорогі  мої!    Ви  прочитаєте  цей  лист,  коли  я  вже  відійду  у  інший  світ.  До  вас  маю  прохання,  поховайте  мене  поруч  з  Миколаєм  Миколаєвичем,  ми    з  ним  про  це  домовилися.  Може  там  зустрінемося  і    не  раз  зіграємо  в  шахи.  Думаю  Рита  про  це  має  знати.  Не  плачте  за  мною!  Я  достойно  прожила  життя.  Пам’ятайте  мене  веселою,  охайно  одягненою,  з  акуратною  зачіскою.  Бережіть  один  одного!  Цінуйте  життя!  Я    вас  люблю,  прощавайте!
                                                                                                                                                                                           Ельвіра.»

     Надто  важко  втрачати  рідних…  Макс  ходив,  як  тінь.  Надії  хотілося  кричати,  розридатися.  Але  тримаючи  на  руках  сина,  стримувала  себе,знала,  що  може  у  грудях  пропасти  молоко.  Тому  коли  був  Макс  вдома  стримувала  себе,  більше  мовчала.Та  все  ж  через  тиждень,  після  поминального  обіду,  коли  всі  розійшлися,  дала  волю  сльозам,-  Мамо,ти  ж  мене  стільки  всього  навчила,  чому  ж  так  рано  покинула  нас?  Чому    мене  доля  звела  з  такою  чудовою  людиною  і  вже  тебе    забрала.  Це  у  всьому  винна  війна,  той  безлаберний  народ,  що  прийшов  з  мечем  на  нашу  землю.Їй  би  іще    жити  та  й  жити,  як  і  тим  воїнам,  що  захищали  нашу  рідну  землю!  Я  обіцяю,    все  життя  підтримувати  Макса.  Мамо,  я  щиро  тобі  вдячна  ,  що  ти  була  в  моєму  житті  й  подарувала    свого  сина,  якого  я    дуже  кохаю.
     Одного  вечора  Рита  зайшла  до  Надії,
-Я  так  забігла  на  кілька  хвилин.Ти,  як  поставишся  до  того  ,  щоб  до  мене  переїхав  Віктор?
 -  А  причому  тут  я?!  Це,  як  ти    нього  відносишся?  Я  бачу  він  закоханий  .
-  Так  ,  пропонує  разом  жити,  а  згодом    одружитися.
-А  що  твоє  серце  каже?
-Ой  каже,  від  почуттів,  аж  голова  крутиться.  І  так  безсонні  ночі  від  вибухів,  а  тут  іще  думки  про  нього,хвилююся  де  він,  як  він.  Здається,  я  без  нього    і    дня  не  можу  прожити.  
-  Тож  це  кохання…  вирішувати  тобі.  Але  все  добре  зваж  !  Я  тобі  бажаю  тільки  добра.
 Приблизно  через  тиждень  Віктор  перебрався  жити  до  Маргарити.  Тепер  вони  стали  частішими  гостями.  Допомагали  з  придбанням  продуктів,  навіть  інколи    бавилися  з  Михайликом.  Хоч  Надія  і  Рита  від  різних  матерів,  але  все  ж  відчували  спорідненість  душ.      
   Тільки    після  сорока  днів  після  смерті  матері,    Макс  інколи  став  всміхатися  і  то  в  основному  до  сина.
       З  весною  прийшли  кращі  новини  з  фронту,  люди  поверталися  в  рідне  місто.  Хоч  і  російські  окупанти  не  зупинялися,  стали  частіше  атакувати  дронами  -  камікадзе.  Лунали  заяви,  попередження    та  погрози  щодо  другої  потужної  хвилі  вторгнення.  Все  ж  місто  жило  своїм  життям,  при  можливості,  люди  ходили    на  роботу.  Після  вибухів  займалися  прибиранням    руйнувань.  Дехто  самотужки  намагався  зробити  хоч  якийсь  ремонт,  не  мали  бажання  покидати  рідний  будинок,  чи  квартиру.Адже  українці  вірили    у  перемогу  України  у  війні.
   Літо  видалося  спекотним,  в  повному  розумінні  слова.    І  сонце  безжалісно  підсмажувало  російських  вояків,    і  наші  воїни  піддавали  вогню,  поступово  відтісняли  ворога.
   В  сім’ї  все    частіше  відбувалися    розмови,  про  закінчення  війни.  Смуток  за  матір’ю  поступово    віддалявся,  душевний  біль  вщухав.    Останнім  часом,  з  роботи  чоловік    приходив    у  гарному  настрої.  Надія  наважилася  завести  розмову  про  поїздку  в  Борислав.  Тримаючи  сина  руках  ,  почала  здалеку,
-Ну  що  новенького  у  вас?
Він    всміхнувся  до  неї,  перевів  погляд  на  сина,
-Ану  Михасю,  скажи  мамі,  що  в  нас  усе  ладком.Тож  нехай  більше  нічого  не  запитує.  Бо  це  секрет…
Беручи  сина  на  руки,  поцілував  її  в  чоло,
-Ой,люба  моя,  знаю  про  що  ти  хочеш  запитати.Та  я  уже  й  сам    інколи  думаю,  коли  ми  вирвемося.  Звичайно  хотілося  б  теплою  погодою.  Нам  обіцяють  підкинути  пару  помічників,  але  покищо  ніяк  не  виходить.
Її  очі  змінилися,  наповнилися    радістю,блиском,,  сказала  веселіше,
-Я  оце  думаю,  може  ми,  як  будемо  іхати,    Риту  з  собою  візьмемо?  Неодноразово,    вона  натякала,  що  була  б  рада  познайомитися  з  моєю  сім’єю.Хотіла  б    побачити,  як  живуть  люди  на  заході  України.
-То  в  чому  причина?  Якщо  з  роботою  все  владнає,чому  ні?  А  Віктора  теж  хоче  взяти?
-За  це  я  її  не  запитувала,  не  знала  ж,  що  ти  скажеш.Та  й  якось  незручно,  питати,  ми  іще  й  самі  не  знаємо  коли  поїдемо.Мама    часто  запитує  та  я  ніби  не  чую,  переводжу  розмову  на  інше.
Обома  руками,  він  підняв  малого  догори,
-Ану  синку,  скажі  мамі,  що  ми  бабці  зробимо  сюрприз.  Щоб  не  хвилювалася,  не  дуже  витрачала  гроші  на  застілля,  правда,синку.
Притулив  його  до  себе,  сказав  тихіше,
-Бабуся  Ельвіра    мріяла  познайомитися  з  свахою  та  на  жаль.
       За  вікном  осінь…  Рита  й  Надія  з    візочком  прогулювалися  по  алеї.  Назустріч  йшов  Макс,  трохи  сердито,
-Ну  й  ви    «молодці»,    не  боїтеся?!  Як  сирена  залунає,  що  будете  робити?  
Надія  миттєво  почервоніла,  змовчала.  Рита  ж    кивнула  рукою,
-Не  кричи,  це  я  винна.  Я  їй  кажу,  хоч  на    хвилин  десять,  можна  дитину  на  люди  вивезти?  Не  накаркай,  не  сварися,  слава  Богу  вже  кілька  днів  тиші.
-Ви  оце  залиште  мені  Михайлика,  а  самі  пройдіться  по  магазинах.  А  то  ніби  щебечете  хочете  поїхати  в  Борислав,  а  подарунків  не  купили.
Надія  обійняла  його,
-Максе!  Любий,  що  справді  поїдемо?
-До  нашого  полку  прибуло  двоє  хлопців  після  поранення,  так  що  поїдемо.  Через  пару  днів  знатиму  на  які  дні  можна  буде  придбати  квитки.  Та  знай,  в  мене  десять  днів  відпустки,  а  потім  додому  і  ніяких  умовлянь.
Вона  поцілувала  його  в  щоку,
-Та  це  ж  просто  чудово!  Дякую!
     На  платформі  біля  потяга  метушня,    чути    гучні  уривки  фраз.  Прохолодний  вітер  злегка  торкався  обличчя….  розчервоніла  Надія  поспішала  за  чоловіком.  Макс  на  руках  ніс  Михайлика,той    раз  –у-  раз  здригався,  відкривав  очі,  в  непорозумінні,  куди  це  його  несуть.І  знову  закривав  їх,  адже  вдома,  в  обідню  пору,  він  завжди  міцно  спав.  Віктор  з  двома  валізами,    подав  квитки    провідниці.    І  вже    подавав  сумку  Маргариті,  яка  нічого  не  сказавши,  уже  була  в  тамбурі.  
   За  клька  хвилин  потяг  відправився.  В  купе  пару  годин  тиші…  згодом  сімейна  вечеря.  Надія  пишалася  чоловіком,  він  чимось  нагадував  свекруху.  Кожному  приділяв  увагу,  намагався  допомогти.  А  щодо  сина  та  до  неї,  то  можна  було  тільки  мріяти  мати  такого  дбайливого  батька  й  чоловіка.
***
     В  купе  уже  всі  сплять…  Надія  з  думками    біля  вікна.
 Раптово  світло  вдарило  в  очі.  Це  ліхтарі    відволікли  від  думок.  Чітко  почула  монотонний  стук  коліс  потяга.  За  вікном  темно    -  Оце  так  задумалася!  Мамо,  їще  кілька  годин  і  ми  зустрінемося.  Я  міцно  -  міцно  обійму  тебе  і  все    розповім  про  своє  життя.  Потішися,  мені  Бог  дав    добру  долю.  Я  вірю,  що  закінчиться  ця  страшна  війна.  Наші  відчайдушні,  мужні,  сміливі  воїни  обов’язково  здобудуть  перемогу.  Я  дуже  хочу  щоб  під  мирним  небом    наші  серця  і  душі    переповнювала    радість.  І  кожен  день  приносив  хвилини  щастя.
                                                                                                                                                               03.11.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.11.2023


Під стук коліс ( проза 3 ч)

         Невеличка    настільна  лампа  освітлювала  спальну  кімнату.  Макс  лежав  у  ліжку,    почувши    кроки,  підійшов  до  стіни,  намагався  сховатися  від  світла.  Надія  переступила  поріг.
О,  як    йому  важко  від  неї  відірвати  очі!  Зачарувала….
Зелений  еротичний  пеньюар  з  застібкою  спереді,  по  талії    в  густо  зібрані  клинця,    ледь-  ледь  прикривали  стегна.  Верхня  частина    пеньюару  оздоблена    люрексовою  ниткою,  переливалася  від  світла.
Здивована  пустим  ліжком,  тільки    спромоглася    сказати,
-А  ти…
Він  ззаду  обома  руками  обійняв  її,  розвернув  до  себе,
-Злякалася…  я  тут.
Зазирнув  у  її  очі…  в  них  світилися  іскри  любові,  до  уст  доторкнувся  устами.  Солодкий  довгий  поцілунок.
-Чому  тремтиш,  моя  чарівна  пташечко,  ти  солодка…  моя  мрія  і  надія!
Гарячі  руки  положили  її  на  ліжко.  Різко  рукою,    вона  впоспіх  виключила  настільну  лампу.За  мить  опинилася  в  теплих,  ніжних  обіймах.
А  в  голові  ніби  туман…  серця  закоханих  билися  в  одному  ритмі.
     Життя,  як  ріка,  плило  спокійною  течією…
У  січні  місяці,  після  Водохреща    Надія  і  Макс  одружилися.  На  весіллі    гуляли  самі  ближчі  друзі  з  роботи  та    родина.  Мати  Надії,  хоч  і  обіцяла  приїхати  на  весілля  та  хвороба  на  грип  завадила  приїзду.  Подружжя  приймало  вітання  по  телефону.
     На  час  ремонту  в  квартирі,  молодята  переїхали  до  Ельвіри.  Усі  свята  зустрічали  за  великим  круглим  столом.  Микола  Миколайович  й  Маргарита  з  Віктором  теж  були  частими  гостями.
   Щоденні    клопоти,  робота,  дім,  вечірні  посиденьки    з  пахучим  чаєм  -  щасливі  хвилини  життя.  Надія    з    Максом  планували    влітку  провести  відпустку  на  березі  моря.  Але  пандемія  коронавірусу  сovid  -  19  порушила  всі  плани.  Ельвіру  терміново  визвали  в  Ізраїль,  люди    які  винаймали  її  квартиру  переїхали  в  Америку.  Їй  таки    повезло,  вона    іще  встигла  вилетіти  до  локдауну.  Не  знала  коли  повернеться,  то  ж    вести  справи  в  перукарні  довірила  Надії.
     Через  якийсь  час,  вірус  уже  прогресував  і  в  Україні  .  В  перукарні  кількість  клієнтів  набагато  зменшилася.  Ельвіра  часто  дзвонила  до  Надії,  цікавилася    справами  на  роботі,  давала  поради.
     У  житті,  як  на  довгій  ниві,  все  трапляється  на  шляху.  Кожного  дня,  доля  дає    людині  нові  випробування  і    вона  має  з  ними  справитися.  
         Надворі  осінь…  уздовж  дороги  напівголі    тополі,  за  ними  цвинтар.  Надія  йшла  в  чорній  хустці.  Холодний  вітер  разом  з  краплями  дощу  бив  у  обличчя,  воно  мов  скам’яніле.  
Макс    і  Маргарита  стояли  поруч,  Він  протягнув    руку,
-Надійко  пішли…
Вона  звела  на  нього  затуманені  від  сліз  очі,
-Залиште  мене  саму…будь  ласка.
   Кілька  кроків  по  стежці,  по  змішаному  з  багном  пожовклому  листю,  підійшла  ближче  до  могили,  
 -Тату,  ми  так  мало  часу  провели  з  тобою.Та  я  вдячна  долі,  що  хоч  якийсь  час  змогли  побути  разом.  Ти  пробач,  навіть    не  попрощалися,  нам  й  подивитися  на  тебе  не  дозволили.  Я  хочу  тобі  подякувати  за  те,  що  я  тебе  ближче  пізнала,    тепер  у  мене  є  сестра.  Ми    поріднилися,  то  ж  не  хвилюйся.  Я  слово    даю  -  Маргарита  не  залишиться  сама,  ми  її  завжди    підтримаємо.
     А  час  летів,….важкі  випробування  позаду.
 Макс  і  Надія  теж    перехворіли  на  ковід,  але  в  легкій  формі.  
 Перед  Новим  роком  скасували  карантин,  Ельвіра  повернулася  додому.У  цей  же  день,  на  таксі    поїхала  на  цвинтар,  до  могили  Миколи  Миколайовича  поклала  білі  хризантеми.    Біля  могили,  син  дав  їй  змогу  побути  самій.  Бачив,  з  яким  болем  у  очах  вона  дивилася  на  фото  (що  було  на  хресті).  Вона  плакала…
   -Нехай  поплаче…  нехай.  Їй    стане  легше  на  душі-  подумки  заспокоював  себе  Макс  -  Все  треба  пережити,  тримайся  люба,  я  ж  не  маленький,  бачив,  як  ви  любовно  відносилися  один  до  одного.
Вона  поверталася  від  могили,  він  із  смутком  дивився  на  неї  -  Ой  матусю,  ти  так  піддалася,  де  поділася  твоя    жвавість?  А  може  щось  болить  та  мовчиш?  Але  ж  не  скажеш…я  тебе  знаю.
 Додому  поверталися  мовчки….  вийшли  із  таксі,  син  взяв    її    під  руку,
-Мамо,  я  оце  звернув  увагу,  біля  могили  Миколайовича    лишили  місце  для  могили,  може  прах  дружини  переховають?
-  Та  ні,  вона    похована  біля  батьків  у  рідному  селі.  Рита  розказувала,  так  мати    перед  смертю  захотіла.
Вона  зупинилася,  прямим  поглядом  дивилася  в  його  очі,  продовжила,
-Послухай  сину,  ми  не  безсмертні,  думаючи  про  це,  хочемо  там  знайти  спокій,зустрітися  з  тими  кого  любиш,  цінуєш  у  цьому  житті.  То  моє    місце..
-Та  ти  таке  вигадала.  Щось  дуже  зарано  думки  про  смерть.У  нас  іще  багато  справ,тож  тримаймося    матусю.  
 І  знову  мовчки,  наче  кожен  при  своїх  думках,  по  східцях  підіймалися  до  квартири.
   Нарешті  дочекалися  вихідного  дня…  за  столом  зібралася  вся  родина.  
В  голосі  Ельвіри  чути  веселі  нотки,
-Ну  от  я  вдома  та  чи  це  тут  мій  дім  чи  там?!    Інколи  так  буває.  Ви    хоч  і  молоді,  але    молодці  без  мене  справилися.  Та  мабуть  скоро,  знову    прийдеться  летіти  .    
На  її  обличчі  розпливлася  привітна  усмішка,
-Може    б  усі  разом  на  тиждень  чи  два  в  гості,  що  скажете?  І  мені  би  там  було  веселіше….
   Враз,  всі  один  з  одним    переглянулися.  Надія  прошепотіла    чоловікові,
-Ні-  ні,  ти  що,  я  звідси  нікуди  не  поїду,  навіть  і  думати  про  це  не  хочу.
Він  підтримав  її,
-Ні,  ну  що  ти  мамо…  ми  цього  не  планували.Твоє  право  жити  тут,  чи  там,  вибирай  де  тобі  краще.
-Тут  діти,  така  справа.  Мене    слава  Богу  ковід  оминув  та    й    я,  як  туди  прилетіла,  відзразу  зробила    щеплення.  Не  знаю  плітки  чи  ні  та  в  колі  друзів  йдуть  розмови  про  події  на  нашому  сході.  Ніби  розпочалося  загострення.  Кажуть,  що  росія  піде  війною  на  Україну.
Син  мовчав.  Маргарита  не  стрималася,  емоційно  сказала,
-О-о-о…  вони,  що  там    блекоти  об’їлися?
Надія    рукою  товкнулася  чоловіка,
-А  ти  чого  мовчиш?
Він  поклав  руку  на  її  плечі,  злегка  обійняв,
-Все  може  бути,  ті  іроди  на  все  здатні.Та  не  хвилюйтеся,  все  буде  добре.
 Після  зимових  свят,  Ельвіра  знову  була  в  Ізраїлі.
     Морозні  дні  і  ночі    втрачали  силу,  спить  земля  під  пухким  снігом.  Старий  лютневий  місяць  опускався  до  край  неба.  За  вікном  ледь  іскрився  сніг,  ніч  поступово  відступала,  в  небі  народжувався  світанок.
   У  спальній  кімнаті  Надія  порушила  тишу,  їй  не  спалося.  –Ой,  такий  цікавий  сон  наснився  -  От  би  з  мамою  поговорити,  спитати  до  чого  все  те,  що  бачила?  Макс  міцно  спав.  Боячись  його    розбудити,  тихо  встала,  навшпиньках  зайшла  в  іншу  кімнату.
   Раптові  звуки    насторожили    її  –  Тю,  це  ж  не  може  бути  грім!  Чи  десь  щось  зірвалося?!
Миттєво  привідчинила  кватирку,  здалеку  лунали  дивні  звуки,  ніби  взриви.
-Ой,  Боже!  Це  те,  про  що  говорила  свекруха?!  Кинулася    будити  чоловіка.
-Максе!    Максе  проснись!  Послухай  які  знадвору  чути  звуки,-  відчиняючи  вікно,  схвильована,  рукою  торкалася  його    руки.
Відкривши  очі,  зірвався  з  ліжка,
-Зачини  вікно!  Це  снаряди  зриваються,  хіба  не  чуєш?
Звуки  вибухів  почастішали….
Задзвонив  телефон  Макса.    Перед  тим,  як  відповісти,
-Почекай  Надю,  це  з  роботи…
 З  телефона  лунав  чоловічий  голос.  Вона    зрозуміла  -  невтішні  новини.  Він    уважно  слухав,  то  червонів,  то  блід,  очі  стали  великі,  погляд  замислений.
Нарешті  заговорив,
   -Все  таки  ця  погань  полізла,  от  нелюди.  Я  через  пів  години  буду  з    вами.  Па-  па!
Зібрався  швидко  -    за  лічені  хвилини.  Заспокоїв,    поцілував  дружину  і  швидкою  ходою  вирушив  до  офіса.
Важко  сприйняти  слово  –війна.  
Надія  почувалася  безпорадною,  що  робити  далі,  не  вкладалося  в  голові.
Минуло  буквально  кілька  секунд…  дзвінок  від  матері,
-Доню,  що  там  у  вас?  
Вагалася,  не  знала,  що  сказати.  Та  врешті  випалила,
-Макса  визвали  на  роботу…
-Ой  доню,  біда!  Це  ж  війна!  З    Харкова  тітка    подзвонила,  літаки,  вертольоти,  як  зграї  воронів  літають,  скидають  бомби.  Каже  росія  почала  наступ,  ворожі  танки  пруть,  уже  перетнули  кордон.
-У  нас    грохіт    було    чути  здалеку,  вже  тепер  ближче.
-То  їдьте  до  нас,  ми  ж  далеко  від  кордону.
-Я  не  думаю,  що  Макс  погодиться,  а  я  самого  не  залишу.  Навіть  і  думати  про  це  не  буду.  Згадай,  як  ти  колись  казала,-  Куди  голка,  туди  й  нитка.  
-Ти  пам’ятаєш  доню.  Це  добре,  хоч  інколи  про  мене  згадуєш.  Ми  ж  стільки  років  уже  не  зустрічалися.  
-Та  нічого  мамо,  може  скоро  й  зустрінемося.  Я  сьогодні  проснулася,  такий  цікавий  сон  бачила.  Може    зумієш    розгадати?
-Ну-ну,  що  за  сон?
-Ми  з  Максом  в  магазині  придбали  костюмчик  для  хлопчика.  До  чого  це?
-Ой,  доню,  це  ж  на  поповнення  сім’ї.  Будете  мати  синочка.
-Але  ж  я  не  вагітна!-  заперечила  їй.
Вона  почула  тремтіння  голосу,  відчувала  якими  зусиллями  мати  стримує  сльози,
-Час  покаже.  Це  гарна  новина.  Донечко,  думаю  тобі  зараз  краще  не  хвилюватися.  Якщо  будеш    при  надії,  бережи  себе  і  дитинку.  Щодо  приїзду,  поговори  з  чоловіком,  воно  б  так  було  спокійніше.
-Мамо,  може  це  не  надовго,  не  варто  зриватися  з  місця.Та  й  свекрухи  немає,  нині  я  відповідаю  за  перукарню.
Попрощавшись  з  мамою,  замислилася  –  А  що,  як  і  справді  війна  надовго,  сумніваюся,  щоб    він  погодився  туди  поїхати.
     Звичайно,  війна  внесла  корективи  в  життя  сім’ї,  родини.  
Після    відмітки  у  військкоматі,  Макс  відправився    у  офіс.  В  ньому  планували  зробити  центр  підтримки  волонтерів.
       Війна…  майже  щоденні  вибухи,  тривога,  зажура,  біль  за  загиблими  –  це  лякало  Надію.    На  якусь  мить  потішилася  -    Добре,  що    вчасно  виїхала  з  росії.  Щоб  на  мене  чекало  там?  Ой,  чи  змогла  б  я  виїхати?  
   Хоч  Макс  і  рідко  з’являвся  вдома  та  долі  дякувала,  що  зустріла  його.
 Так,  їй  було  кого  чекати,  заспокоювала  себе.  -  Максе  нам  є  заради  кого  жити,  ось  приїдеш  і  я  тобі  все  розкажу.
     В  середині  березня    війська  РФ  завдали    ракетних  ударів  по    аеропорту.  По  місту  лунали  сирени    автомобілів  швидкої  допомоги.  В  цей  час,  в  квартирі  Надія    була  одна,  з’являлося  відчуття  покинутості,  відчаю,  страху.  Закутана  в  плед,  дивилася  у  вікно,  відчувала  образу  на  весь  світ.  Плакала  навзрид,  хотілося  кричати-
--Та  зупиніться!  Що  ви  коїте?  О,  Боже,  зглянься  ж  на  Уккраїну,  допоможи  вигнати    рашистську  орду  з  нашої  землі!
 Ії  вкотре  огортав  сумнів  -  Як  йому  сказати,  що  в  нас  буде  дитя,  хіба  зараз  на  часі?
   Минув  місяць…  на  фронті  важкі    бої.  Макс  вдома  майже  не  ночував.  Все  частіше,  прийде  на  годину  -  другу  і  знову  спішить,  бо  є  завдання,  треба  везти    продукти  й  ліки.  Надзвичайно  страшно,  одній    просинатися    від  вибухів,  під  час  повітряної  тривоги,  ховатися  в  коридорі.
   Згодом,  неподалік  від  будинку,  самі  мешканці    району  власноруч    відновили  бомбосховище.  Одного  разу,  Макс  звідти    і  забрав  її,    по  дорозі  додому,  уважно  подивився  на  неї,  
-Тобі  важко,  бідненька,  бачу  ти  схудла,  поблідле  обличчя.  Я  тебе  розумію  одна  в  квартирі....  
-Та  ні  я  не  одна,  ми  удвох.
-Не  зрозумів.  Що  Маргарита  часто  приходить?
-Та  ні  вона  ж  з  Віктором  у  лікарні  біля  поранених  чергує.  Зараз  лише  по  телефону  спілкуємося  й  то  рідко.
-То  хто  ж  той    інший,  чи  інша,  хтось  знайомий?
-Та  ні,  воно  зі  мною.  Я  не  знала,  як  тобі  сказати.  Зараз  у  такий    важкий  час,  але,    як  скажеш  так  і  буде.
-Та  кажи,  що  за  таємниці?
У  нас  буде  дитятко,  я  думаю,  що  хлопчик.
Вирячивши  очі,він  зупинився,    хмикнув,  провів  п’ятирнею  по  своєму  чорному  волоссі,  
-Це  що  правда?
-Так,  уже  дев’ять  тижнів.  Я  не  знала,  як  до  тебе  підійти  і  чи  ти  хочеш  цю  дитину.
-Ти  що  з  глузду  з’їхала!  Це  ж  продовження  роду,  які  можуть  бути  сумління?!  Це  ж  наша  дитина!  І  не  важливо,  чи  дівчинка,  чи  хлопчик,  основне  у  нас  буде  справжня  сім’я.  Ти  не  уявляєш,  як  цю  новину  сприйме  мама,  вона  ж  так  давно  цього  чекає.
Усміхнений,  відразу  дзвонив  до  Ельвіри,
-Мамо  терміново  повертайся,  мені  потрібна    твоя  допомога.  Надійка  вагітна,  а  я…-  ти  ж  сама  розумієш,  весь  час  на  роботі.
Голос  Ельвіри,  -  Питань  немає,  я  уже  закінчую  з  документами  на  приватність  квартири.  Через  пару  днів  у  нотаріуса  оформлю  продаж  й  буду  повертатися.  Ну  давай,  тримайтеся  там!  Ти  ж  підтримай  Надю,уявляю,  як  їй  зараз  важко.  Ну  па-па.
 Додому  добератися  Ельвірі  прийшлося  через    Німеччину  і  Польщу,  на  дорогу  витратила  більше  тижня.  По  приїзду,  опікувалася  невісткою.  В  магазинах    непоганий  вибір  продуктів,  тому    жінка  з  задоволенням  купувала    м’ясо,  овочі,  фрукти,  гранатовий  сік.  Прийшовши  додому,  не  раз  говорила,
-Надійко,  оце  дивися,  щоб  усе  з’їла,  я  хочу,  щоб    мій  онук  народився  справжнім  бутузиком.  Буде  пухкеньким,  матиме  силу,  он  бачиш  який  мій  Макс  та  ти  ж  фото  бачила.  Який  же  він  там  гарнесенький.
   Спекотне  літо…  пекельно  на  фронті.  Місто  і  передмісття    потерпало  від  ракетних  ударів,  багато  поранених,  є  загиблі.  Тривожні  дні  і  ночі.  В  людей  розчарування,  безнадія.  Не  раз  у  бомбосховищі  лунали    слова  »  Коли  ж  все  це  закінчиться?  «  Але    в  той  же  момент,  у  очах  людей  не  меркнула  надія  -  ворога  буде  подолано.
     З  міста    багато  людей  виїхало  за  кордон,  а  дехто  поїхав  на  захід    України.  Мати  Надії,  неодноразово  запрошувала  до  себе,  але  ніякі  умовляння  не  подіяли.
       Одного  разу,    Надії    з  свекрухою,  майже  дві  доби  довелося  просидіти  в    бомбосховищі.  Жінка  бачила,  як  невістці,  в  такому  стані  важко.  Намагалася  її    не  покидати,  відволікала  від  новин  про  війну,  розповідала  про  своє  життя.  Після  нічного  ракетного  удару,  ніби  все  затихло.  Нарешті  пролунав  відбій  повітряної  тривоги  і  люди  поспішили  до  виходу.  Вони  теж  підіймалися  по  східцях.  Надія  йшла  попереду,  за  нею  свекруха,  чатувала  кожен  її  крок.Та  враз  помітила,  як  вона  ніби  стримуючись,  хилилася  навзнак,  заволала,
-Допоможіть!
На  щастя,  на  сходинку  нижче  за  Ельвірою,  йшов    високий,  худорлявий  чоловік,  років  шестидесяти.  Його  руки,  як  граблі  впіймали  Надію.  Сказав  тихим  виснаженим    голосом,
-Ну-  ну,  все  добре,  не  хвилюйтеся,  я  її  тримаю.
Не  поспішаючи  виніс  її  з  бомбосховища.  Свекруха  забідкалася,
-  Треба  визвати  швидку,  я  зараз.  Та  в  цю  мить  Надія  відкрила  очі,
-Ми  вийшли?  Чомусь  у  голові  зашуміло,  втратила  орієнтацію,  чого  б  це?
   Після  цього  випадку  Надія  знаходилася  під  наглядом  лікарів,  навіть  відбулася  бесіда  з  психологом.
-Дякувати  Богу  все  обійшлося  –  заспокоювала  її  свекруха.  Он,  приймай  вітаміни,  те  що  відбувається    не  сприймай  близько  до  серця.  Війна    уже  майже  пів  року,  то  ж    ти  маєш  звикнути.  Зрозумій  мене,  ми  жінки,  все  маємо  витримати.  Знай,  за  дитину  не  тільки  ти  відповідаєш,  а  я  теж.  Якщо  щось  станеться,  мені  син  не  пробачить.
   За  вікном  пізня  осінь…  Якось  ввечері  до  них  завітала  Маргарита  з  Віктором.  Після  вечері,  жінки  залишилися    за  столом,  пили  чай.  А  Макс  з  Віктором  спілкувалися  на  балконі.  У  них  були  серйозні  обличчя,  Надія    розхвилювалася  -  Невже  знову  поїде  на  кілька  днів,  мені  ж  скоро  народжувати.  Я  ж  так  хочу,  щоб  він  був  поряд,  підтримав  мене.
   Для  неї  цей  вечір  тягнувся    довго,  мала  бажання  наодинці    поговорити  з  чоловіком.  Готуючись  до  сну,  уже  вийшовши  з  ванної  кімнати,  вона  підслухала  телефонну  розмову  чоловіка,
-Вікторе,  ти  ж  розумієш  куди  цього  разу  я  їду.Я  не  відмовлюся,  де  ти  бачив.  Якщо  до  пологів  не  приїду,  прошу  тебе,  ти  ж  у  лікарні,  посприяй  щоб  все  було  добре.
Раптово  почув  кроки    дружини,
-Ну  все  –  все,  ти  мене  зрозумів.  Па-па.
Вона  хотіла  його  запитати,  про  що  спілкувався  з  Віктором,  адже  минула  всього  година,  як  вони  розпрощалися.  За  мить,  він  устами  торкнувся  її  чола,
-Сонце  моє,  цієї  ночі  мене  можуть  визвати.  Ти  лягай  спати  без  мене,  а  я  тут,  на  дивані  приляжу.  Не  хочу  тебе  турбувати.
-  І  скільки  днів  тебе  не  буде?
-Та  хто  ж  знає.  Як  буду  на  місці,  якщо  зможу  подзвоню.
     Минуло  три  дні…  Зранку  Надія  відчувала,  що  настав  час  народжувати.  Ельвіра  збирала  речі,
-Так  спокійно!  Як  я  тебе  вчила  -  основне  вірити,  що  все  буде  добре.  Слухай  лікарів,  не  бійся,  не  соромся.  Не  надумай  істерити,  може  піднятися  тиск,  цим  і  собі  нашкодиш,  і  дитині.
     Уже  в  лікарні  Надія  спитала  свекруху,
-Може  хоч  вам  Макс  дзвонив  ?
-Якби  дзвонив,чи  ти  б  не  чула,чи  я  б  не  сказала?  Ти  не  хвилюйся  і  думай  про  дитину!  Знай,  багато  залежить  від  тебе  і  проси  Бога,  щоб  допоміг.
       Ввечері    зовсім  близько  лунали  вибухи  снарядів….  у  бомбосховищі  лікарні  Надія  народила  хлопчика.    Згодом  …  свекруха  була  біля  неї,
-Це  ж  яке  щастя,  в  мене  є  онучок  Михайлик.  Янгелятко  ти    наше.  Бабусене    сонечко,  тепер  мені  є  заради  кого  жити.
Надія  зі  сльозами  на  очах  дивилася  на  неї  -Яка  ж  це  радість    стати  матір’ю,  а  може  і  я  буду  така  щаслива,  як  вона,  коли  матиму  своїх  онуків.  А  Макс…  о    любий  Максе  ,  де  ж  ти  ?  Ми  тебе  так    чекаємо!

                                                                                                                                           Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997618
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.11.2023


Під стук коліс (проза 2 ч. )

Аж  ось  і    місто  Дніпро….  від  вокзалу  мчало  таксі.  Надія    роздивлялася  місто.  Ельвіра  час  від  часу    відволікала  її,
-Ну,  як  тобі  наші  новобудови?  О,  це  тут    іще  не  все  видно.  Якось  матимеш  час,  краще  роздивишся  наше  місто,  я  його  обожнюю.  Була  можливість  виїхати  до  родичів  у  Ізраїль,  але  рідний  край  миліший.
     Вони  піднялися  на  третій  поверх.  Тихо  відчиняючи  двері  своєї  квартири,  жінка  сказала,
-Ну  нарешті  ми  вдома!  Ти  проходь,  не  соромся.
І  відразу  до  Макса,
-Наші  валізи  залиш  у  прихожій,  а  її  валізу  занеси  в  дитячу  кімнату.
     Дівчина    боязко  переступила  поріг  квартири…  була  шокована.    Їй      не  доводилося  такого  бачити.  Просторі    чотири  кімнати,  окремо  ванна  кімната,  туалет.  Красиві  коштовні  люстри.  Меблі  в  чудовому  стані  й  зі  смаком  підібрані  шпалери  та  фіранки  на  великих  вікнах.
Ельвіра  усміхаючись,
-Ну  от,  як  бачиш  дякувати  Богу,  ось  так    ми  живемо.  
       Час  відпочинку  залишився  за  плечима,  попереду  буденні  дні.
 Два  дні  поспіль  Ельвіра  з  Надією  були  в  перукарні.    Двох  майстринь  Ельвіра    відпустила  додому.  Спостерігала  за  роботою  дівчини.  Ввечері  разом  поверталися  додому,  задоволено  сказала,
-А  ти  нічого…    можна  сказати  молодець!  Бачу  любиш  свою  роботу,  до  клієнтів  привітно  відносишся.  Швидкість  рук,  умілість  зробити  те,  що  бажає  клієнт,  це  багато  значить  у  нашій    роботі.  Дівчата  по  черзі  підуть  у  відпустку.  В  залі  працюватимуть  двоє,  думаю  покищо  достатньо,  взимку  завжди  менше  клієнтів.  Працюватимете  по  дванадцять  годин.  Ну  звичайно  один  вихідний,  тільки  ж  не  субота  й  не  неділя,  в  такі  дні  клієнтів  більше.
І  вже  веселіше,,  з  усмішкою  на  обличчі,
-  А  нам  же  треба  побільше  грошей  заробити,  хіба  не  так?  Так,  доречі,  я  уже  спілкувалася  з  друзями,  думаю  тобі    квартиру    скоро  знайдемо.  Тут  основне    не  треба  поспішати.  Тобі  ж  потрібно,  щоб  недалеко  від  роботи  та  й  щоб  ціна  не  кусалася.
     Цього  вечора,  Надія    після  вечері    з  валізи  дістала    фото,  поставила    на  комод.  Раптово  в  кімнату  постукали,  в  дверях  з’явився  Макс,
-І  чим  займаєшся?  Може  підемо  прогуляємося?  Чи  ти  дуже  зморена?
Повів  очима  по  кімнаті  й    присів  на  стілець,
 -Щось  матуся  занадто  взялася  за  вас.  Вистояти  щодня    по  дванадцять  годин  важко.  Треба  підказати,  може  б  краще  працювали  в  дві  зміни,  одна  зранку,  друга  з  обіду,  а  потім  навпаки.
Простягнув  руку  до  фотографії,  
-Я  подивлюся,  ти  не  проти?
-  Яка  ти  смішненька!  І  скільки  тобі  тут  років?
-  Чотири.
Бачу  колір  волосся,  як  у  батька.
Він  помер?
-Та  ні,  зник  і  все.  Мене  виховувала  мама  з    відчимом.Тепер  маю  двох  братів  –  близнюків.
-Так  ось  чому  ти  в  мандрах,  в  пошуках  самостійного  життя.  Тут  ми  з  тобою  чимось  схожі.  Мій  батько    іще  змолоду    з  друзями  поїхав  у  Ізраїль  до  далеких  родичів.  Там  знайшов  гарну  роботу,  він  фізик.  Часто  прилітав,  як  не  мав  можливості,  висилав  гроші.  І  ми  з  мамою  кілька  раз  до  нього  їздили,  влітку  там    відпочивали.  Таке  в  них  було  кохання,  літали  один  до  одного.  Звав  до  себе,  але  мама  навіть  після  подій  на  Майдані  категорично  відмовилася.  Через  рік  автомобільна  аварія,  от  і  все.  У  спадок  залишив  квартиру,  правда  дві  кімнати.  Зараз  квартиру  здаємо  по  найму.  Мама  нікуди    їхати  не  хоче,    каже  хай  на  всякий  випадок,  далі  видно  буде,  як  житт  складеться.
-Знаєш,  ти  кажеш  батько  в  Ізраїлі,  мені  цікаво,  як  тобі  дозволили  піти  на  Майдан?
-А  чому  не  піти?  По  материнській  лінія  я  українець,  батько  й  дід  поляки,  ніби  прабабка  була  єврейка  та    і  це  не  точно.  Та  хіба  тут  національність  грає  ролі?
На  якісь  секунди  запала  тиша,  продовжив,
-  Ну  то  що,  може  перед  сном  прогуляємося  по  алеях?
-Гаразд,  ти  йди,    я  зараз  переодягнуся  й  вийду.
Надія  одягнена  в    чорні  брюки,  курточку  й  в  біленьку  пухову  шапочку,  усміхнена,  вийшла  з  квартири.  Тільки  Макс  зачинив  двері,  як  позаду  них  привернув  увагу  скрип.  У  дверях    навпроти  з’явилася    тендітна  дівчина  невисокого  зросту,  з  писком  кинулася    на  шию  Макса,
-Максе!  Максе,  яка  я  рада  тебе  бачити!  Я  так  скучила!  Так  скучила!  Ти  просто  не  уявляєш.  Що  ж  ти  ні  разу  не  подзвонив  і  не  написав?    Ви  так  надовго  пропали,  я  уже  й  хвилювалася,  думала  не  приїдете.
Шпилька,  що  тримала  в  купі    її  довге  волосся  відлетіла  в  сторону,  воно  розсипалося  по  плечах.
   Надія  відразу  помітила  волосся  світло  -  русявого  кольору.  Думка,  як  перлинка    -  Бач,  що  його  приваблює,  щоб  волосся  довге  й  нефарбоване.
     Дівчина  ніби  не  помічала  Надії,  збуджена,  обома  руками  одночасто  намагалася  погладити  його  обличчя.    Часто  кліпала  очима,  в  них  раз    -  у  –  раз  з’являвся  блиск.
Макс  розсміявся  та  вмить  забрав  її  руки,
-Та  залиш  ці  ніжності.Ти,  як  дитина.
Її  очі  округлилися,  трохи  незадоволено,
-  Я  просто      хотіла  тебе  в  щоку    поцілувати.  Що  тут  такого,  я  ж  скучила.  Іще  й  ляпнув,  -  Як  дитина!  Ти  забув,    у    суботу  мій    день  народження!  Ні  Максику,  я  не  дитина,  а  квіточка,  якій  виповниться  двадцять  років.  І  думаю  така,  що  при  бажанні    можу    когось  і    причарувати.  
-О!    Ну  звичайно,  двадцять  років  це  багато!  Щодо    іншого  сказаного  я  не  сумніваюся,  -    у  відповідь  підбадьорив  її.
Повернув  голову  до  Надії,  усміхнувсь  й  підморгнув  їй.  Зразу  ж  продовжив  до  дівчини,  
-То  ти    Маргаритко    запрошуєш  нас  відсвяткувати  твій  день  народження?  Я  правильно  зрозумів?
Тільки  тепер  дівчина  повернулася  до  Надії,  яка  спостерігала  за  ними.  Зміряла  її  з  ніг  до  голови,
-А  це  хто?  Може  родичку  з  Ізраїля  привіз?
-Так,  це  покищо  гостя,  але  може  тут  і  залишитися.
Враз  обличчя  дівчини  стало  сумнішим,  погас  блиск  очей.  Здвигнувши  плечима,  подивилася  на  обох,  стиснувши  уста,  виконала  реверанс,
-В  такому  разі    я  офіційно  запрошую  обох.  Буду    чекати  в  суботу  на  сімнадцяту  годину.  Максе,  попрошу  обов’язково  передай  запрошення  Ельвірі    Борисівні.  Вона  ж  приїхала?
Він  не  дав  їй    договорити,
-  Рито,то  ти  ж  познайомся,  це  Надія!
-Я    гостям  буду  рада.  Мене  звати  Маргарита.
Макс,  непоспішаючи  взяв    під  руку  Надію,
-  Я  думаю  ти  зрозуміла,  це  наша  сусідка,  з  якою  ми    дружимо  уже  чотири    роки.  Я  для  неї  ніби  охоронець,  принаймні  так  мама  вважає.
Маргарита  почервоніла,
-Ну  то  я  на  вас  чекатиму.
Різко  розвернулася,  лиш    кілька  кроків,  вже  за  собою  різко  зачинила  двері  квартири.
   Вони    мовчки  спустилися  по  східцях.  Надія  не  захотіла  першою  розпочинати  розмову,  чи  задавати  запитання.  Вирішила,  як  захоче  щось  розповісти,  тоді  й  послухаю.
     Свіже  повітря  зняло  втому…  вона  запропонувала,
-Давай  зайдемо  в  кав’ярню,  я  б  чаю    випила,  чи  кави.  Може  й  ти  хочеш?
 -Чому  ні?  
     В  кав’ярні  провели  цілу  годину.  Макс  розповів,  що  п’ять  років  назад,  у  Рити,    після  онкологічної  хвороби,  померла  мати.  Вони    з  батьком  залишилися  вдвох.  Сусідами  стали  чотири  роки  назад.  Її  батько  так  і  не  одружився.  Часто  спілкується  з    його  мамою,  вечорами  грають  у  шахи.  Розповідав,  як    разом  відпочивали  біля  річки.  Завершуючи,  прямим  поглядом  подивився  в  її  очі,
-  А  я  по-  сусідські  підтримую  дівчину.  Важко  їй  без  матері,  тому  й  тулиться  до  нас.  Вона    весела,  компанійська,  має  багато  знайомих,  друзів.  Така,  що  за  словом  у  кишеню  не  полізе.
Після  почутого,    запитала  його,
-А  вона    не  закохана  в  тебе?
 -Та  ні,  не  думаю!  Та  й  поводу  я  їй  не  давав.  Колись  допомагав  зробити  уроки,  після  вечірок  забирав  зі  школи.  Зараз  в  медінституті  навчається,  на  другому  курсі,  думаю  там  є  в  кого  закохатися.
         Суботній  вечір….  Ельвіра    стояла  навпроти  дзеркала,  обома  руками  поправляла  волани  на  білій  блузці,  
-Ану  Надю…    подивися,  я  гарно  нанесла  макіяж.    Як  ці  морщини  приховати?
-Та  все  нормально,  не  хвилюйтеся.
   Дівчина  одягла  сукню    блакитного  кольору,  вона  їй  дуже  пасувала  до  кольору  очей.  Невеликий  виріз  сукні  приховав  пишні  груди,  а  прямий  крій  підкреслював  стрункість,  придав  витонченості.  Щоб  виглядати  більш  елегантно,  волосся  зібрала  в  пучок  і  закріпила  красивою  шпилькою  з  синіми  шифоновими  метеликами.  
Макс,  одягнений  в  чорний  костюм  і  білу  сорочку,  з  букетом  білих  троянд,  уже  стояв  біля  дверей,  голосно  до  них,  
-Ну  пішли!    Скільки  можна  вертітися  біля  дзеркал!  Уже    пів  на  шосту.  Мабуть  всі  гості  за  столом,  а  ми  ніби  далеко  живемо.
     Вони  заходили  в  квартиру  Рити  разом  з  парою  молодих  людей.  Дівчина    гостинно  зустрічала,  приймала  вітання  й  подарунки.
     За    святковим  столом  гучно…  друзі  Маргарити    раз  -  у  -  раз  підіймали  келихи  з  вином,  проголошували  тости.  Батько  дівчини,  представився  Миколою  Миколаєвичем,  гостинно  запрошував  відвідати  страви.  Поряд  з  ним  сиділа  Ельвіра,  часом  нахилялася  до  нього,  щось  шепотіла.  У  відповідь  в  знак  згоди,  він  кивав  лисою  головою.  
   Минуло  зо  дві  години...  молодь  веселилася,  танцювала  під  модні  ритми  та  улюблені  хіти.  Ельвіра  з    батьком  Рити  сиділи  в  іншій  кімнаті,  про  щось  розмовляли.  Макс  постукав  у  двері,  разом  з  Надією  зайшли  до  них,
-Миколо  Миколаєвичу  там  так  гучно,  всі  скачуть,  штовхаються,  думаю  де  нам  трохи  відпочити?  Ви  не  проти,  якщо    ми  тут  кілька  хвилин  посидимо.
-Та  звичайно,  я  не  буду  вам  заважати,  відпочивайте.
Ельвіра    піднялася  з  крісла,
-Ми  підемо  на  кухню,  думаю  пора  солодощі  подавати.
 Макс  присів    у  крісло,  Надія    стояла  біля  серванта,  роздивлялася  кімнату.    На  столі  стояла  купа    зошитів,  підручник  з  біології.  На  стіні    невеличка  картина  »Садок  вишневий  коло  хати»,  старенький  годинник  з  картиною  берега  річки.  
Максу,  лише  на    хвилин  п’ять  вистачило  терпіння,  встав  з  кріла,  підійшовши  до  неї,  обійняв.
-Ти  як?  Може  підемо  додому?  Мені  від  цієї  музики,  аж  у  голові  бамкає.
 -Зараз  скуштуємо  торта  тоді  й  підемо.  Я  теж  хочу  відпочити,  завтра  неділя,  буде  багато  роботи.
Рапторо  Макс  губами    торкнувся  її  пишненьких  губ,  вона  відхилилася  до  серванта.  Враз    очі  округлилися,  зблідла.
-Тобі  що  погано?  -  випалив    він.
Рукою  торкнулася    свого  чола,
-Дай  я  присяду.
-Я  принесу  тобі  води.
-Не  треба,  це  щось  так  від  побаченого,  зараз  минеться.
Він  не  міг  зрозуміти  в  чому  справа.  Стояв  перед  нею  на  колінах,  тримав  за  дві  руки.
-А  може…та  ні  ти  ж  майже  не  пила.  Наче  й  страви  усі  свіжі.
Трохи  отямившись  Надія  нахилилася  до  нього,
-Макс,  там  за  склом  моє  фото,    де  я  з  батьком.
-  Не  зрозумів…    ти  напевно  помилилася.
Діставши  з  серванта  фото,  здивовано  подивися.  Так,  то  було  таке  саме  фото,  як  у  неї  й  на  зворотній  стороні  написаний  рік.
-  Треба  зрівняти.  Я  зараз  піду  й    принесу  твоє  фото,  ти  не  проти?
-Звичайно  ні,  воно    на  комоді  стоїть,  а  може  це  воно?
За  пару  хвилин,,  він  уже  стояв  з    фоткою  в  одній    руці,  в  другій  тримав  келих  з  водою.
Надія  не  плакала,  в  недоюмінні,  як  бути  далі,  схилилася  на  його  плече.  
-Може  підемо  додому?  Думаю  зараз  не  на  часі  щось  з`ясовувати.
-Звичайно  і  я  до  розмови    не  готова.Та  й  не  варто  дівчині    в  день  народження  псувати  настрій.
     Прийшовши  додому,  вони  вирішили  все  розповісти  Ельвірі.  Можливо  вона  щось  дізнається  про  життя  Миколи  Миколайовича.
Надія  довго  не  могла  заснути,  врешті-  решт  сон  подолав  її.
       В  квартирі  тиша.  ..  Максу  не  спалося,  це  ж  треба  такого?!    -  Невже  справді  він  її  батько?-  Емоції  переповнювали  його.  Раптовий  дзвінок  у  двері,  думка-  оса  -  І  кого  це  принесло  в  таку  пору,  уже    ж    всі  сплять.
     Одягнена  в  легенький  халат,  перед  ним  стояла  Маргарита,
-  О,  я  вчасно,ти  іще  не  в  піжамі.  Може  ми  підемо  до  тебе  в  спальню,  чи  до  мене?
-Ти  що  перебрала?
-Та  ні,  не  думай,  що  як  випила  зайвого,  то  втратила  контроль  над  собою.  Ти  оце  привіз  якусь,  не  знаю  хто  вона  тобі,  але  бачу  дивишся  на  неї,  мов  кіт  на  сметану.  Вона  що  й  досі    тебе  до  себе  в  ліжко  не  вклала?    Чи  може  ти  її,  як  і  мене  боїшся.  Я  дурепа  по  вуха  втюрилася  в  тебе!  А  ти,  а  ти,  –  розплакалася,  руками    штовхала  його  в  груди.
-Заспокойся!  Рито,заспокойся!  І  будь  ласка  тихіше,  весь  під’їзд  розбудиш.  Батько  тебе  не  бачив,  що  вже    спить?
-Так,  хропе  в  своїй  кімнаті.  А  я  одна….
-Пішли  до  тебе,  вип’ємо  чаю,  поговоримо.
Вона  задоволено  повела  очима,  всміхнулася,
-Пішли…  пішли,  я  тільки  за!
Розмова  була  важкою…    за  дві  години  йому  ледве  вдалося  її  заспокоїти.  Зміг    довести,  що  між  ними  нічого  немає    і  бути  не  може.  Що  відноситься  до  неї,  як  брат,  який  при  потребі  завжди  допоможе.
     Минуло  три  дні…  Ельвіра    зайшла  в  кімнату  Надії,
-Я  маю  гарні  новини.  Вітаю!  Це  твій  батько.  Що  я  хотіла  -    все    дізналася,  в  нього  другий  шлюб.  Він  тут    служив  в  армії,  в  медпункті  познайомився  з  медсестрою  Мариною.В  той  час  вона    з  лікарем  –  терапевтом    часто  приїздила,  допомагала    в  оформленні  паперів  про  обстеження  військових.
 Відслуживши,  поїхав  додому.  Та  через  п’ять  років  приїхав.  Настільки  я  зрозуміла,    на  вокзалі  в  нього  вкрали  всі  документи.  Тож    приїхав  до  Марини,  як  кажуть  голий  і  босий.  Додому  таким    повернутися  не  наважився,  а  чому  не  пояснив,  змовчав.  Ось  бачиш,  як  воно  в  житті  буває.  Ночами  розвантажував  вагони,  вдень  навчався  в  педінституті.  Зараз  в  школі  викладає  біологію.  От,  я  все,  як  на  духу  роповіла,  про  тебе  поки  що  змовчала.  Це  ми  вчора  грали  в  шахи,  я  поступово    все  і  вивідала.Тепер  оце    думаю,    може  тобі  і  не  варто  шукати  квартиру?
-Ні  -  ні,  обов’язково.  Я  хочу  жити  окремо,    не  хочу  їм  заважати.  Допоки  не  куплю  квартиру  не  хочу,  щоб  він  знав,  що  я  його  донька.  Та  й  Маргарита  подумає,  що  я  буду  претиндувати  на  якусь  частку.  Ні,  думаю  нехай  це  пізніше  станеться.
     Аж  ось  і  мороз  завітав,  під  місячним  сяйвом    по  шибках    розмалював  картини.  Все  зима  запорошила,  запушила  поля,  сквери,  замела  стежки,  алеї,    місту    придала    свіжості.
       Напередодні  Нового  року,  Надія  перебралася  жити  до  старенької  одинокої  жінки.  Вона  мала  дві  кімнати  по  дванадцять  квадратних  метрів.  Одну  з  них  жінка  виділила  їй.  Платня  невелика,  з  урахуванням,  що  вона  має    прибирати  в  квартирі,  доставляти  ліки,  продукти.
 Макс  часто  приходив  у  гості,  наполягав  на  одруженні.  Але  вона  не  поспішала,  хоч  і  відчувала,  що  кохає  та  все  ще  не  покидала  мрії  -Спочатку  придбаю  квартиру,  як  буду  від  усіх  незалежна  тоді  й  одружимося.  Розмов  про  батька  не  торкалися,  він  відчував,  як  їй  боліло.Тому  й  чекав,  коли  вона  сама  вирішить  з  ним  поспілкуватися.
       Ельвіра    ж  мала  свій  план…  якось  ввечері  вона    навідалася  до  Миколи  Миколайовича.  За  грою  в  шахи  запитала,
-Як  тобі  наша    Надія?  Вона    тобі    нікого  не  нагадує?  
-О!  А  чого  це  ти  раптом  мене    про  неї  запитуєш?
-Ну  принаймні  бачив,  яке  в  неї  волосся?  Що  в  неї  і  в  Рити  колір  однаковий.  Та  чи  мало    жінок  з  подібним  волоссям?!  Ну…    дівчина  симпатична.  Слухай,  а  до  чого  це  ти  хилиш?  Кажи  прямо,  якщо  щось    маєш  сказати.  
-  Слухай  земля  кругла…  з  тебе  гарний  могорич.  Ми  зустріли  твою  доньку  в  Москві,  вона  там    три  роки  на  заробітках  була.  Думаю  скажу  тобі,  мабуть  не  від  хорошого  життя.
-Моя  донька    в  Москві?!  Та  це  якась    маячня,  хіба  мати  могла    б  її    відпустити?  Невже  заміж  вийшла?!
   Він    зразу  дуже  рознервувався.Та  коли  Ельвіра  показала  фото  (яке  потай  взяла  в  Надії),  заспокоївся,  зажурився.
   Не  одну  чашку  заспокійливого  чаю  випили  за  розмовою.  Ельвіра,  що    про  неї  знала  -    все    розповіла.  Вони  вдвох  дійшли  згоди,  це  триматимуть    у  таємниці.  А  при  нагоді,  в  якийсь  один  день,  повідомить  усім.
     Одного  вечора  Надія  повернулася  з  роботи…  в  квартирі  застала  чоловіка,  років  сорока.  Він  представився  Вадимом,  родичем    хазяйки  квартири.  
     За  чаєм  старенька  повідомила,  що  поїде  жити  до    племінниці  та  вже
 почала  займатись  оформлянням  опікунства.Через  адвоката  за    три    -  чотири  дні  документи  будуть  готові.
Жінка    хвилювалася,
-Надійко  я  не  знаю,  як  тобі  сказати  та  я  квартиру  виставлю  на  продаж.  Вибач,  що  так  все  вийшло.  Я  думала  з  весни  почнуть  збирати  документи,  а  вони    бач,  як  швидко  справилися.
-Не  хвилюйтеся!  Може  ми  з  вами    в  ціні  зійдемося.  Я  давно  відкладаю  гроші  на  квартиру  та  не  знаю  скільки  ви  за  неї  захочете.
-О,  як    добре  все  складається.
Звернулася  до  Вадима,
-Я  їй  продам  квартиру.  Цій  дівчині  можна  довіряти,  щира,  добра  людина.  Ти  там  дізнайся  що  і  як?
-Та  я    уже    про  все  дізнався.  За  цим  не  журіться.
Того  ж  вечора  сторгувалися,  за  три  дні  Надія  мала  придбати  квартиру.
 Наступного    дня  Ельвіра  помітила  Надію  в  піднесеному    настрої,
Ану  відкрийся  мені,    ви  що  заяву  в    РАЦС  подали.
-Та  ні!
Але  ж  ти  така  весела,  літаєш,  як  пташка,  до  всіх  усміхнена.
-Є  гарні  новини,  хай  це  буде  сюрпризом.
         З  екрану  телевізора  лунало  новорічне  вітання.    Ельвіра  з  Маргаритою  та  з    її  однокурсником  Віктором    закінчували  сервірувати  святковий  стіл.  Надія  куховарила  на  кухні,  Макс  допомагав  їй,  на  стіл  носив  тарілки  з  деякими  стравами.
Ельвіра  привернула  увагу,
-Так,  все  покинули  і    всі  за  стіл!
І  вже,  лукаво  позирнувши,  тихіше,
-Миколо  Миколаєвичу,  я  вам  довіряю  відкоркувати  шампанське!    І  будь  ласка  швидше  -  швидше!  Ось  уже  зараз  буде  рівно  дванадцять!
         І,  як  годиться  в  Новий  рік  -  бризки  шампанського,  вітання,  поцілунки,  сміх,  веселі  розмови,тости.Тільки  й  розмов  Новий  рік-  нове  життя.За  кілька  хвилин  Ельвіра  взяла  слово,
-Друзі  в  цю  чарівну  новорічну  ніч,  я  хочу  повідомити  новину.  Мій  син  Макс  уже  давненько  освідчився    у  коханні  і  зробив  пропозицію    моїй  помічниці  Надії.  Сьогодні,  напередодні  Нового  року,  вона  погодилася  стати  дружиною.  Я  хочу  щоб  усі  знали  і  привітали  цю  чудову  пару.Тож  наповнимо  келихи    виноми  і  вип’ємо  за  них!    Удачі  вам  діти!
-А  коли  ж  весілля?  -  запитала  розчервоніла  Маргарита.
-Думаю  в  далекий  ящик  не  відкладемо.  Земля  освятиться  свяченою  водою,  от  тоді  й  відгуляємо  весілля.
Після  спустошеного  келиха  вина,  Микола  Миколайович,  щось  тихо  сказав  Ельвірі.  Вона    кивнула  рукою,  ледь  чутно  до  нього,
-Сміливіше!Не  хвилюйся!
За  мить  він  уже  стояв  з  повним    келихом  вина,  заговорив  видимо    хвилюючись,
-Увага  !  У  мене  теж  є  новина.  Для  когось  це  буде  сюрпризом.  Але  таке  воно  життя…    я  відкрию  таємницю.  В  молоді  роки  свого  життя  я  мав  шлюб  з  іншою  жінкою,  вона  народила  мені  доньку  Надійку.  Але  так  сталося,  напевно  проти  долі  не  підеш,  я  покинув  їх.
Його  голос  затремтів,
-І  ось  тепер  через  стільки  років,  завдяки  вам  ми  зустрілися.  Пробач  мене,  Надійко.  Прошу,  пробач  мене  донечко!  Я  всіх  запрошую  випити  за  тебе,  будь  здорова  і  щаслива!
Його  очі  наповнилися  слізьми.  Ельвіра  помітила,  потягнула  за  руку,
-Ну-ну!  Присядь,  а  казав  будеш  триматися…
Надія,  звичайно  шокована  почутим,  прихилилася  до  Ельвіри,
-Це  ваша  робота?
-  Думаю  так  краще.  Мені    не  важко  це  було  зробити.  Ти  б  рознервувалася,  плакала.  Навіщо  в  новорічну  ніч  ронити  сльози.  Бачиш  усе  добре.
 На  мить  запала  тиша.  Маргарита    з  подивом  зиркала  -  то  на  батька,  то  на  Надію.  Враз  зухвало  подивилася  на  неї.  Хотіла  встати,  але    Віктор  їй  завадив,  шепотів  на  вухо,
-Тихо-  тихо!  Вітаю,  в  тебе  є  сестра!  А  я  іще  й  трохи  дивувався,    обидві  круглолиці  й  однакового  кольору  пряме  довге  волосся.
Дівчина  в  її  бік  блиснула  очима,  звела  брови,  тихо  до  нього,
-Я    їй  зараз  щось  скажу!
Він  взяв  її    руку  і  переплів  свої  пальці  з  її.  Його  очі    дивився  на  неї  ніжно  і  закохано,
-Змирися!  Прийми  її!  Це  ж  просто  чудово  коли  є  родина.  Посміхнися,    скоро  на  весіллі  погуляємо.
Кілька  хвилин  затишшя..  в  руках    Надії  пляшка  вина,
-  Ну  що,  тепер  моя  черга!
Ледь  червоніючи,    наповнила  келихи,
-Не  хвилюйся  тату.    Мені  не  вісімнадцять  років,  я  вже  трохи    пізнала  життя.  Нам  Бог  дає  багато  »посильних»  випробувань.  В  житті  не  завжди  виходить  так,  як  плануємо.  Основне  вірити    в  себе.  Думаю  ми  будемо  спілкуватися.  Гадаю  і  з  Маргаритою  порозуміємося.У  мене  теж  для  вас  усіх  є  новина.  Пару  днів  назад,  я    придбала  двокімнатну    квартиру.    Я  давно  про  це  мріяла…..  
Ельвіра  перебила  її,
-Я  вибачаюся!  Та  чого  ж  ти  мовчала?
В  розмову  втрутився  Макс,
-Досить  балачок!  Запрошую  підтримати  Надію.    За  тебе  кохана!  Хай  і  надалі    твої  мрії  збуваються  !
           Тихий,  пухнастий  сніг  супроводжував  їх  до  самого    будинку.Надія  ключем  відкрила  замок  квартири,
-Ну  ось,  прошу,  заходь.
 Його  очі    зацікавлено  зиркали  довкола.
-А  меблі  теж  тобі  дісталися?
-Я  б  не  хотіла  та  кому  вони  потрібні.  Якщо  продам,  хазяйці  перешлю  гроші.  Як  ні,  то  казала    хай  так  залишаються.
Роздягаючись,    сказала  весело,
-А  мені  вчора  привезли  нове  ліжко.
Дивлячись  на  неї,  швидко  знімав  одяг,
-Давай    чобітки  зніму.
-Та  ні,  не  чіпай,  я  сама!
-Ти  все  будеш  робити  сама?  Бач,  Новий  рік,    квартира,  нове  ліжко.  А  мені    на  ньому  місце    знайдеться?!
-Я  у  ванну….
-А  мені  можна?
Її  очі  округлилися,  -  Ні-  ні,  будь  ласка…

                                                                                                                                           Далі  буде
                                                                                                           

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997448
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 31.10.2023


Під стук коліс ( проза 1 ч)


               За  вікном  осінь…      потяг  мчав  лісосмугою.
       Надія  уже  кілька  хвилин,  як  вийшла  із  купе,  стояла  біля  привідчининого  вікна.  Віяло  прохолодою,  вона  дивилася  у  вікно.  В  небі  безхмарно….  сонце  котилося  до  заходу.    Та  дерева  так  миготіли,    що  губився  контраст  пейзажу,  лише  на  якісь  миті  помічала  сонячне  проміння,  що  тут  же  зникало.  Часто    кліпала  очима,    все  ж    намагалася    розгледіти  барвистість  дерев.
   Через  кілька  хвилин  по  спині  відчула  холод.    Злегка  здригнулася    і  впоспіх  зачинила  вікно.  На  голову  накинула  капішон  сіренької  курточки,  стала  зручніше,    боком  обперлася    об  стінку.
         Вагон  погойдувало…  поринула  в  думки    -  Ось  мамо,  ти  й  дочекаєшся  мене,  мій  приїзд    стане  сюрпризом.  Ой  давно  ж  ми  з  тобою  не  бачилися.  А  й  справді  так  швидко  пролетів  час.  
***
         Надія    з  дитинства  мріяла  стати  перукарем.  Уже  після  п’ятого  класу  мамі    укорочувала,  підрівнювала    волосся.  Згодом    робила    їй  стрижку  і  вже  все  частіше  підстригала  відчима.
     Після  школи,  в  містечку  закінчила  курси  перукаря.  В  селі  майже  рік  займалася  перукарською  справою.  В  неї  це  добре  виходило,  люди  були  задоволені.  
-Але  ж  це  не  заробітки  -    вкотре  задумувалася,  треба    кудись  їхати.
       І    ось,  у  таку    ж  саму  пору  року,  під  стук  коліс,  їхала  за  покликом  душі.  
 Чи  довго  думала?  Мабуть  ні!    Незважаючи,  що  на  Сході  вже  третій  рік  йшла  війна,  молодь  із  села  тікала.  Хтось  у  великі  міста  й    навіть  до  Польщі,  Німеччини.  А  хтось,  як  і  вона,    мріяв  заробити  грошенят  в  росії.  По  селі    часто  розповідали,  що  там  теж  непогано  оплачується  праця.  З  мовою  проблем  не  буде,  то  чому  й  не  поїхати?  Планувала  на  заощаджені  гроші  придбати  квартиру  в  Україні.  Можливо    навіть  у  Дрогобичі,  чи  в  Бориславі,  неподалік  від  перукарні  де  навчалася  своєї  професії.Та  й  від  рідного  села  недалеко,  щоб  навідуватися  до  рідних.  
   Від  поїздки  мати  не  відмовляла.  За  одне  бідкалася  -  телефон  кнопочний,  не  бачитимуть  одна  одну.  З    приємною  усмішкою  сказала,
-От  і  ти    доню,  вирішила  погнатися  за    довгим  рублем?!  Важко  буде,  але  побачимо  що  з  цього  вийде!
В  неї  склалося  враження,  що  мати  навіть  зраділа  такому  рішенню.  А  нічому  й  дивуватися,  звичайно  матері    важко.  Відчувала  -    являється  тягарем  для  сімейного  щастя.  Вона  ж  донька    від  першого  шлюбу,  на  жаль  батька  й  слід  простив,  мати  навіть  не  отримувала  аліментів.  Є  одне  -  єдине  фото,  на  ньому  мама    і  він  тримає  її  на  руках.  
На  зворотній  стороні  фото  написаний  рік,  на  ньому  їй  чотири    роки.  Але  батька    вона  не  пам’ятає.  Знає,  що    Миколаївна,  а  прізвище  в  свідоцтві  про  народження  мати  записала  своє.  Мабуть  була  для  цього  причина,  тому    не  торкалася  цієї  теми,  навіщо    матері  серце    ятрити.
     Три    роки    жили  удвох  та  згодом  мати    прийняла  чоловіка  з  яким  побралася.  Народила    двох  синів  -  близнюків,  які    уже  ходять  до  школи  і  щодня,  як  циганчата  просять  гроші.  А  де  ж  їх  взяти,  як  відчим    любить  у  ліжку  полежати  та  за  день  спалити  не  одну  цигарку.  А  щодо  роботи,  то  ледачкуватий.  На  якийсь  час  знайде  роботу  на  будівництві,  влаштується  помічником  і  то  ненадовго.  Та  тут  усе  зрозуміло,  адже  без  професії,    кращої  роботи  і  не  знайдеш.  
По  дорозі  до  автобуса    Надія  зустріла  сусідку  тітку  Тамару.  Побачивши  її  з  валізою,  жінка  здивувалася,
-О!  І  ти  вже  кудись  зібралася,  часом  не  до  батька?
Дівчина  трохи  розгубилася,  але  випалила,-
-Якби  знала  адресу,  може  б  і  до  нього  поїхала.
-Ой,  ні  дитинко,  адреси  не  знаю.  По  селі  чутки  ходили,  що  служив  у  Дніпропетровську,  ніби  туди  й  поїхав.  Та  хто  ж  тепер    нам  на  весілля    буде  зачіски  робити?  Але,  як  вирішила,  хай  Бог  допомагає!  Щасливої  дороги!
Подякувавши,  Надія    поспішала  на  автобус.Та  розмова  за  батька  чомусь  збентежила  її  –  Я  взяла  сімейне  фото  та  чи  він    пам’ятає,  що  в  нього  є  донька?!  Таких  татусів  на  землі  напевно  мільйони.
   Москва  велике  місто,    людей,  як  комах,.  На  жаль  ні  в  центрі  міста,  ні  поблизу,  роботи  не  знайшла.  В  пошуках  три  дні,  дві  ночі  мусила  пересидіти  на  вокзалі    в  платному  залі  відпочинку.
       Здавалося  об’їздила  пів  світу.  Та  нарешті  їй  вдалося,  на  околиці  міста    в  перукарні,  знайти  вільне  місце  й  неподалік  зняти  квартиру.
   Однокімнатна  квартира  в  новобудові  її  влаштовувала.  В  мікрорайоні    кілька  багатоповерхівок,  магазини,  школа,  дитсадок,  лікарня  й  дві  перукарні.  В  одній  із  них,  після  місячного  випробувального  строку  її  прийняли  на  роботу.
     Довкола  будинків  дороги  не  приведені  в  належний  стан,  в  дощову  погоду  під  ногами  багно.  Та  мешканці  протоптували  стежки.  І  кожного  ранку  можна  було  спостерігати,  як  люди  вереницею    поспішали  до  зупинки  автобуса,  щоб  потрапити  на  роботу.
       Працюючи  в  перукарні,  Надія  перший  рік  висилала  матері  гроші.  Але  згодом  зрозуміла,  скільки  не  вишле,  то  все  мало.  Довелося  замислитися,  а  чи  варто?    А  кому  я  потрібна,  хто  про  мене  подбає?  Та  минуло  два  місяці,  її  гризло  сумління,чи  правильно  зробила?  Можливо    мамі  дуже  потрібні  мої  гроші?!
     Хоч  дитина  і  на  відстані,  напевно  кожна  мати  серцем  і  душею  відчуває  тривогу  за  своє  чадо.Тож  Надії  довго  сумніватися  не  довелося.  Як  зазвичай,    раз  на  тиждень,    ввечері  подзвонила  мати.  Поцікавилася  її  справами,  розповіла  про    братів-  близнюків,  про  своє  життя,  буденні  клопоти.  Уже,  як  прощалися  сказала,
-Ти  оце  перестала  гроші  висилати,  то  вже  й  не  треба.  Я  розумію  на  чужині  життя  не  мед,  тобі  мабуть  і  самій  скрутно.Ти  ж  знаєш,    ми  тобі  нічим  не  допоможемо.  Мені  боляче  це  казати,  але  розраховуй  на  себе.  Будуй  своє  життя,  більше  заощадиш,  може  й  справді  придбаєш  квартиру.  Ми  самі  поставимо  хлопців  на  ноги,  не  хвилюйся,  якось  воно  буде.
Ці  слова  втішили  Надію,
-Мамо,  дякую  за  підтримку.  Я  постараюся,  щоб  усе  задумане    здійснилося.
       А  час  летів…  багато  планів,  надій  і  сподівань  та  все  пішло  не  так,  як  мріялося.  Зустріла    Олега…  перше  кохання.  Часто  приходив  у  гості  та    через  якийсь  час  стали  жити  разом.  Він  пропонував  одружитися,  але  з  часом    вона  засумнівалася,  не  треба  поспішати.    Адже  він  транжирить  гроші.  Хоч  і  оплачує  квартиру    й  дає  гроші  на    продукти  та  щодня  витрачає  гроші  на  пиво  і  два-три  рази  на  тиждень  ходить    до  клубу  «Комп’ютерні  ігри».  За  професією    будівельник,  зарплата    непогана,  але  про  заощадження  й  не  мріє.  Вважав  знявши  квартиру,  в  ній  можна  все  життя  прожити.  Це  її  насторожило,  рішення  було  остаточним  -    він  не  готовий  до  сімейного  життя.  В  одній  із  розмов  Олег    проговорився,  що  приїхав  з  Донецька  і    тут  залишиться  жити  при  любих  обставинах.
 Ось  тоді  Надія    і  вирішила  -  Попрацюю  іще  з  рік,  матиму  гроші,  тоді  можна  й    повернутися  в  Україну.
   Минуло  півтора  року…
 Осінній  вітер…      шелест  листя.  Руде    знівечене,  а  деінде  з  зеленими  смужками,  воно  по  обіч  дороги  змішане  з  багном,  ніби  низенька  огорожа,    що  відділяє  стежку.  По  ній  здаля  по  воді  де-не  -  де  маленькі  калюжі,    в  них  подібні  корабликам,    плавають  жовті    листочки.
       В  коротеньких  чобітках  на  низеньких  підборах,  вона  йшла  по  стежці  й  тягнула  валізу.  Намагалася  йти    якнайшвидше  та  все  ж  остерігалася,  щоб  не  захляпати      темно  –  коричневі  штани  .  Хоча  вони  вузенькі,  але  обережність  не  завадить.  Легенька  усмішка  прикрасила  обличчя,  коли  перед  собою    в  калюжі  побачила    листочок  –  Ох  осінь  -  осінь,  але  ж  так    красиво!    Мені  б  такий,  тільки  справжній  кораблик,  щоб  швидше  потрапити  додому.  Та  нараз  думки  роздвоїлися  –Додому…  А  що  там  на  мене  чекає?  
     Вона  тільки  тепер    усвідомила,  що  був  сплеск  емоцій,  все  вирішила  спонтанно.    Але  ж  терпець  урвався,-  заспокоїла  себе.  Три  роки  разом,  а  порозуміння    так  і  не  досягли.  Майже  щоденні    сварки    за  гроші,  примусили  зробити  вибір.
   В  цей  же  день  звільнилася  з  роботи,  зібрала  валізу.    Розчервонілий  на  обличчі,  Олег  лежав  на  дивані,  мовчки  спостерігав.
Коли  віддала  ключі  від  квартири,  розчула  сарказм  у  його  голосі,
-А  не  пошкодуєш?!
-Та  ні,  наші  стежки  розійшлися.
-Ну  тоді  щасливо!
     По  дорозі  до  автобуса  бурчала  ,-  Ну  то  й  добре,  можна  сказати  розійшлися  друзями.  Ох,  мамо,  важко  зробити  такий  крок,  але  я  не  хочу  такого  щастя,  як  у  тебе.  
   У  автобусі  багато  вільних  місць…  вона  присіла    біля  вікна.  Автобус  набирав  швидкість,  що  за  вікном  не  помічала.  Думки  снувались  павутинно  -  А  чи  було  в  нас  із  ним  кохання?  Та  мабуть  ні!  Чи  це  роки,  чи  сумісне  життя  придає  мудрості?    Хоча  в  душі  таке  гірке  розчарування  та  все  ж,  я  зробила  правильний  крок.  Я  сильна,  все  витримаю,  життя  продовжується.  
       На  залізничному  вокзалі  занадто  гучно…люди    з  сумками,  валізами,  всі  поспішають  хто  куди.  Надія  впоспіх  прочитала  розклад  потягів.  За    пів  години  відійшла  від  каси,  в  руках  тримала  квиток.  Задоволена,  злегка  розчервоніла,  поспішала.  До  відправлення    потяга  залишалося  хвилин  десять,  не  більше.
     Підійшовши,  до  вказаного  в  білеті  вагона,  вона  рукою  намагалася  з  чола  забрати  мокре  волосся.  Бальзаківського  віку  провідниця,  взяла  квиток,  зміряла  її  з  ніг  до  голови    й  посміхаючись,
-Ото  життя  і  все  ми  поспішаємо,  чому  нам  ніколи  не  вистачає  часу.
 Важко  перевівши  подих,  Надія  заговорила  тремтячим  голосом,
-  Мені  до  вас!  Добре,  що  встигла.
-Давай  проходь,  бачиш,  уже  зелений  сигнал  горить,  тож    будемо  відправлятися.
 В  тамбурі  пусто,  з  полегшенням  перевівши  подих  -  Ну  от,  здається  я  їду.
     У  купейному  вагоні  майже  всі  двері  відчинені.  Чути    розмови,  шелест  паперу,  брязкіт  ключів,  скрип  валіз,  сидіння.
       Аж  ось  і  її  купе…  двері  відчинені.  Її  зустрів  пронизливий  погляд  жінки,
-О!  Дивися  синку  до  нас  поповнення.  Маємо  супутницю,  дорога  не  близька,  думаю  не  сумуватимемо.  
   Дівчина  привіталася,  зиркнула  на  хлопця  -  О,  як  схожий  на  маму!  А  йому  років  двадцять  п’ять,  не  більше.  
 В  сторону  відставила  валізу,  хлопець  зразу  ж  піднявся,
-Якщо  вам  не  потрібна,  давайте  я  її  поставлю  під  сидіння.
-  А  він  чемний  –в  її  умі  мелькнула  думка.Трохи  розгубилася,  почервоніла.  За  мить  втрутилася    жінка,  ледь  всміхаючись,  підтримала  його,
-Так  Максе,  постав  під  своє  сидіння,  жінкам  завжди  треба  допомагати.
Біля  себе  долонею  постукала  по  сидінні,
-А  ви  не  соромтесь,  присядьте.  Чую    рідну  українську  мову,  то  ви  теж  до  Харкова  їдете,  чи  десь  ближче?
-В  Харкові  пересадка,  а  там  і  додому.
     Чи    й    снилося  їй  колись,  що  вона  потрапить  у  таку  компанію  -  точно  ні!  
     Познайомилися…,  жінку  звали  Ельвіра    Борисівна.  Хоч  і  роки  та  вона  дивилася  за  своєю  зовнішністю  -  брови,  манікюр,  макіяж,  як    ніби  жінка  з  якогось  французького  серіалу.  Тоненький,  в’язаний,  світло-  сірий    светр  з  люрексом  пасував  до  її  карих  очей  і  каштанового  волосся.  Каре  -  зачіска  ідеально  підкреслює  вилиці,  придала  обличчю  виразність,  привабливість.
     В  купе  сміх,  веселі  розмови…  разом  вечеряли,  пили  чай.
Надія  кілька  раз  на  собі    відчувала    погляд  Макса.  Він  сидів  навпроти,  свердлив  очима  її  тендітні  плечі  і  доволі  об’ємні  груди.  Дівчина  час  від  часу  на  грудях    поправляла    кінчики    розпущеного  світло  –  русявого  волосся,  намагалася    їх  приховати.
   Раптовий  дзвінок  мобільного  телефона  перервав  бесіду.  Ельвіра  незадоволено  подивилася    від  кого  дзвінок  й  з  обуренням  до  сина,
-Ох  і  коли  я  буду  мати  спокій.  Це  знову  з  роботи.
Надія  піднялася,
-Я  на  кілька    хвилин  вийду…
-Ні-ні!  Тут  ніяких  секретів,  сядьте,  -  заперечила  жінка.
З  телефона  лунав  жіночий  голос,    Ельвіра  слухала,  хитала  головою.  кліпала  очима,  нарешті    заговорила,
-Ну  у  вас,    як  завжди,  тільки  я  не  на  місці,  відразу  проблеми.  Так,  я  все    зрозуміла.  Перукарню  не  закривайте,  через  два  дні  вийде  Волошина.  Ти    сама  попрацюєш.  У  тебе  ж  є  записані  на  манікюр?
Вона  слухала  і  знову  кивнула  головою,
-Ну  то  й  добре,  як  приїду,з  усім  розберемося.  Ну  все,  бувай!
Надія  дивилася  на  неї  прямим  поглядом,
-Ви  маєте  свою  перукарню?
-Так!  Маю  на  свою  голову.  Жіночий  колектив,  це  вічна  проблема.  Одна  у  декретній    відпустці.  Друга  відпочиває  в  Трускавці,  через  два  дні  має  бути  на  роботі  А  в  третьої  донька  хворіє,  терміново  повезла  в  Київ.  От  і  думай,  як  залишитися  на  плаву,  не  втратити  клієнтів.
     В  дівчини  забігали  очі  -  Сказати  чи  ні?  А  може  це  мій  шанс?  Намагалася  приховати  хвилювання,  нарешті  наважилася,
-А  ви  знаєте  я  перукар,  маю  стажу  майже  чотири  роки.
Макс  зацікавлено  подивився  на  неї,  
-І    чоловіків  теж  стрижете?
-Так,звичайно.  
Він  всміхався  позирав,  то  на  неї,  то  на  матір,
-Оце  так  новина.  Думаю  вам  є  про  що  поговорити,  на  якийсь  час    я  вас  залишу.
Він  вийшов…
 Ельвіра  засипала  Надію  запитаннями,  попросила  коротко  розповісти  про  себе.  А  що  ж  їй  було  робити  -  Нехай  пан,  або  пропав  або  користь,  або  невдача  та  все  ж  зміниться  життя.  Ніби  на  сповіді,  навіть  непроховала  що  мала  стосунки  з  Олегом.
Після    почутого,  Ельвіра,  аж  прицмокнула  губами,
-Ну-  ну,думаю  тебе  життя  чогось  навчило.Та  ти  молода,  попереду  іще  не  одне  буде  розчарування,  таке  воно    наше  земне  життя.
Вона  повернулася  до  вікна.  Ніби  у  світлі  придорожніх  ліхтарів  шукала  рішення.Чи  довіритися  інтуїції,  запропонувати  до  себе  на  роботу?  Здається  непогана  дівчина,  хто  живе  без  помилок?  Та  іще  ж  така    віком,  як  мій  син.  Але  ж  плани  має,  хоче  купити  квартиру.  Кому  яке  щастя!  Хтось  живе  на  всьому  готовому,  а    хтось  вливається  в  цей  несправедливий  світ,  в  надії  всього  досягнути  самому.    Треба  поговорити  з  Максом,  що  він  скаже?  Не  думаю,  що  вона  стане  завадою  його  дружбі  з  Маргаритою.  На  перший  погляд,  вони    неначе    і    чимось  схожі,  чи  може  кольором  волосся,  але  ж  Маргаритка  молодша.  Чотири  роки,як  з  батьком  нам  стали  сусідами,  ніби  порядні  люди.  Втрата    рідної  людини  напевно  дуже  подіяла  на  життя  цих  двох.  Але  все  ж  Микола  молодець,  не  знайшов  собі  іншу  жінку.  Всю  увагу  приділив  доні,  щоб  добре  навчалася  та  поступила  до  медінституту.А  мені    на  старості  років,  вдома  краще  мати  медика,чим  перукаря.  Але  ж  дівчині  допомогти  треба,  ніби  щира,  не  розбещена.
   Надія  розуміла  -  зараз  її  краще    залишити,  вийшла  з  купе.
   Біля  вікна  стояв  Макс,
-Ну  і  ну,  напевно  моя  мама  запитаннями  засипала  вас.  Співчуваю  та  я  піду,  думаю  час  відпочити.
У  відповідь  побажала  хороших  снів.
Він  тільки  відчинив  двері  купе,  біля  нього  прослизнула  Ельвіра,
-Надіє,  ти  мабуть  дивуєшся,  що  син  не  запропонував  тобі  нижню  полицю.  Він  у  лютому  місяці  дві  тисячі  чотирнадцятого  року  був  на  Майдані.  Отримав  травму    правої  ноги.  Хоч  і  зробили  кілька  операцій,  але    й  нині  шкутильгає.  Оце  ж    і  літаємо  в  Ізраїль,  на  консультації.
-Та  нічого,  основне  живим  залишився.,  співчуваючи  сказала  дівчина.
І  вже  веселіше,
-  Він  молодий,  може  для  цього  потрібен  час,  звикне.  Звичайно  це  важко  прийняти,  але    основне  в  житті,  щоб  був  нормальним  серцевий  ритм  і  велике  бажання  жити.
 Ельвіра  повернулася  в  купе.  Надія,  трохи  постоявши,  теж  повернулася  в  купе.  Відчинивши  двері,  зрозуміла,  що  перервала  розмову.Та  не  проронивши  й  слова,  за  мить    лежала  на  верхній  полиці.  
   В  купе  запала  тиша,  лише  стук  коліс  порушував  її.  Дівчині  не  спалося,    думок  цілий  міх,  після  розмови,  емоцій  не  приховати.  Минуло  з  пів  години,  Ельвіра    встала,  випила  води  й  тихо  прошепотіла,
-Надю,  Макс  так  солодко  спить,  давай    вийдемо,  поговоримо.
   Вони  довго  спілкувалися,  в  основному  про  роботу.  Ельвіра    запропонувала  провести  турне  по  Харкову  і  по  Києву.  Дізнавшись,  що  дівчина  навіть  і  в  Києві  не  була,  просто  наполягала.  Надія  не  знала,  що  сказати,  шкодувала  грошей,  адже  вони  їй  так  будуть  потрібні.  Із  відкладених  на  квартиру,  боялася  й  сотню  взяти.  Все  зважувала,  розуміла,  допоки  немає  роботи,  треба  економити.
 Жінка  хитро  позирала,  побачивши,  її  сумне  обличчя,зрозуміла,  що  хоче  відмовитися.  По  –  дружньому  поклала  руку  на  плечі,  прихилилася,-Не  вагайся,  Поїдеш    з  нами,  будеш  працювати  в  моєму  салоні.  Хіба  ти  проти?  Думаю  така  пропозиція  тобі  сподобається.
В  Надії  серце  пташкою  затріпотіло,  ледь  не  вирвалося  з  грудей.  Душа  переповнена  радістю.  Від  почутого,  емоції  зашкалювали.Вона  ладна  була  розцілувати  цю  жінку,  хвилюючись  запитала,
-Це    ваше  рішення,  а  ви  не  передумаєе?  Мені  й  справді  дуже    потрібна  робота.
-Ні,  ну  що  ти.  Я  слів  на  вітер  не  кидаю.  На  цю  тему  уже  й  з    Максом  поговорила,  він  не  проти.  Восени  і  взимку  важко  зняти  квартиру,  якщо  навіть    і  не  вдасться    знайти,  місяць  -  другий    поживеш  у  нас.  О  ледь  не  забула,  а    в  паспорті    стоїть  штамп  про  одруження?
-Ні,  ми  просто  жили  разом,  я  ж  вам  все  розповіла.
-Добре!  Ти  подумай    над  тим,  що  я  тобі  запропонувала.Зараз  треба  хоч  годинку  поспати,  приїдемо  в  Харків,  там  усе  й  вирішимо.
       Надія  ні  на  мить  не  стулила  повік.  В  голові  роїлися  думки.  -  Погодитися  чи  ні?  Собі  задавала    запитання  -  А  що  я  втрачу?  А,  як    моє  обслуговування  клієнтів    їй  не  сподобається,  що  тоді  буду  робити?  Сама  каже,  що  важко  зняти  квартиру,  але  ж    я    не  хочу    їм  дошкуляти.  Цікаво…    щоб    мама  сказала?  Та  воно    напевно  на  краще,  вона  ж  й  досі  не  знає,  що  я  покинула  Москву,  не  буде  хвилюватися,  не    чекатиме.
   Потяг  Київ  –  Дніпро  відправився  згідно  розкладу,  набирав  швидкість..
Вони  їхали  в  плацкартному  вагоні.  Збуджені,  виснажені,  але  задоволені.  Позаду  турне  по  Харкову    й    по  Києву.  
 Надія  від  побаченого    в  захваті.    Лежачи  на  верхній  полиці,  роздумувала  –  Ні,  не  шкодую,  що  поїхала  з  ними.Чи  й  довелося  б  мені  коли  небуть  у  житті    побувати  в    історичних  місцях,  храмах  та  дізнатися  скільки  всього  нового.  Цікаво,  чи  це  доля  мені    познайомитися  з  цими  людьми?    І  тут  же  згадала  маму,  яка  ніколи  не  виїжджала  з  рідного  містечка.  Думала  про  братів  -Треба  буде  сказати  мамі,  щоб  не  тримала  їх  біля  себе.  Після  закінчення  школи,  нехай    в  обласне  місто  їдуть  навчатися,  згодом  хоч  світ  побачуть.
Раптово  Макс  торкнувся  її  руки,
-Надіє,  я  уже  зголоднів,  може  повечеряємо.
-Добре,  я  не  проти  -  відразу  донизу  опустила  ноги.
   Він  не  чекаючи,  зняв  її  з  полиці,  не  відпускав,  прямим  поглядом  дивився  в  її  блакитні  очі,  прошепотів,
-Я  ладен  у  них  втопитися.
В  цей  час  Ельвіра  лежала  до  них  спиною,  але  почувши  шурхів,  повернулася.
-Я  що  заснула?  Ми  що  будемо  вечеряти?  Вже  носять  чай?
 Макс  відійшов  у  сторону,
-Та  оце  ж  розбудив  Надію.  Я  такий  голодний,  а  ви  спите.
Жінка,  років  тридцяти,  що  лежала  навпроти  Надії,  почувши  ці  слова  посміхнулася  до  Макса  й  повернулася  до  стінки.  Він,  трохи  виправдовуючись,
-Вибачте,  ми  вас  потурбували,  але  ж  це    плацкартний  вагон.
 Після  вечері,  кожен  намагався  заснути.  Звичайно  купейний  вагон  набагато  комфортніший,  але  інколи    треба  змиритися  з  тим  що  є.
Надія  згадала,  як  вони  з  Максом  були  в    Києві  у  МакДональдсі.  Ельвіра  чекала  поки  вони    дещо  придбали  на  обід.  Коли  Надія  намагалася    дати  йому  гроші,  він  категорично  заперечив,
-Е  ні!  Досить,  що  за  турне  заплатила  сама,  змирився,  а  тепер  іще  за  це?  Ти    мене  хочеш  принизити?  Я  чоловік,  чи  хто?
Її  щоки  вмить  почервоніли,  випалила,
-А  ми  що  вже  перейшли  на  ти?
-Еге  ж  перейшли!  Скажи  чого  лямку  тягнути,  час  летить,  не  втрачаймо  його!  І  не  сердься,  краще  всміхнися,  це  тобі  більше  личить.
Здвигнувши  плечима,  погодилася,
-Ну  добре,  добре.Тільки  не  ображайся!
Їй  хотілося  запитати,  а  що  скаже  пані  Ельвіра?  Але  він  так  на  неї  дивився,  що  побоялася  й  слово  сказати.
Думки  роздвоїлися  -  Ба,  гадала  він  балуваний  матусин  синочок,  напевно  помилилася.  Та  хіба  б  тоді  пішов  на  Майдан?  І    чого  я    про  нього  так  подумала?!
 Поверталися    до  Ельвіри  …Макс  тримав  її  під  руку,  сказав  ледь  усміхаючись,
-Ти  не  дивуйся,  що  інколи  в  мами    беру  гроші.
Продовжив  уже  з  веселою  ноткою  в  голосі,
-  Просто    в  неї  надійніше    від  злодіїв    приховати.  
 Та  за  мить  його  голос  посерйознішав,
-Щоб  ти  знала,  я  не  ледар  і  не  симулянт,  закінчив  технікум,  нині    працюю    бухгалтером  у  двох  невеличках  фірмах.  О,  до  того  ж  у  мене  після  травми  третя    група  інвалідності,  думаю  тобі  мама  сказала.
   -І  що  так  довго?-    Назустріч  підійшла  Ельвіра,  продовжила.
-Гайда!  Швидко  обідаємо  і  на  потяг,  а  то  чого  доброго  іще  запізнимося.

                                                                                                                                                                                     Далі  буде

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997293
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.10.2023


О вітре, вітрюгане…

О  вітре,  вітре  вітругане,
Навіщо  серденько  їй  раниш,
Чи  ти  вважаєш  гарний  вчинок,
Вже  ж  йде,  вона  на  відпочинок.

В  протистоянні  кожній  зливі,  
Адже  удвох  були  щасливі,
Згадай  зізнався    у  любові,
Розмови  тихі,  вечорові....

Зелені  очі  мавки  диво,
Їх  позабути  неможливо,
Й  руденькі  коси  у  багрянці,
Втішалась  осінь    вишиванці.

В  червоній  сукні,  в  позолоті,
Яким  без  неї,  станеш  потім?
Як  завжди  бушеш  у  скорботі?

Бо  враз  красу,  ти  не  забудеш,
Тож  одиноким  знову  будеш,
З  дощем  поплач,  мо»  легше  стане,
Уймись  вітрисько,  вітругане.

               28.10.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997186
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.10.2023


Пам'ятаю зимовий роман

Я  пам’ятаю  зимовий  роман,
Коли  сніг,  білосніжний  іскрився,
Хоч  при  землі  під  снігом  спав  дурман,
Все  ж    подумала  -    це  сон  наснився.
,
Та  ні,  то  помилка,  спалах  вогню,
Серед  зими  в  почуттях  не  грітись,
Себе,  тільки  себе  знову  виню,
На  що  судилося  нам  зустрітись.

Природа  спить  і  почуттям  спокій,
Треба  нарешті  дать,  щоб    розібратись,
В  собі    відчуть,  що  ти  справжній  сокіл,
Який    серйозно  зміг  закохатись.

Ми  спромоглися  дати  шанс  весні,
Щоб  сумління    розтопила  й  сніги,
В  супереч  долі,  хоч  й  сонячні  дні,
Й  твоя  ніжність,  мені  не  до  снаги.

Потік  струмків  всі  спогади  змива,
Та  течія  неслась,  як  час,  вирій,
Не  будем  разом  ми  і  на  жнива,
Душа  мовчить,  не  маєш  довіри!

                                                               2022р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996957
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.10.2023


Я бабця не пихата…

                                             (недавно  прийшла  з  городу)

***
Ой,  втішаюся  погоді,
Вкотре  знову  на  городі,
Бо  ж  я  бабця  не  пихата,
І  не  бідна  й  не  багата,
В  мене  є  славненька  хата,
А  ще  подружка  лопата.

Держачок  в  неї  гладенький,
Пригріва  промінь  ясненький,
Чом,  же  тут  не  потрудитись,
Працею  не  насладитись.

Правда  на  чолі  мокренько,
Носа  підітру    тихенько,
Гайда  бабцю  не  здавайся,
Для  себе  позадавайся!

 Фронт  робіт,  мов  підписала,
Перед  тим  шматочок  сала,
З’їла  з  хлібцем  в  нагороду,
Тому  й  маю  гарну  вроду!

Зморшок  тих,  не  бачу  зовсім,
Хоч  давно,  як  оця  осінь.
 Все  ж  …погляну  до  горіха,
Серце  зігріває  втіха.

 Лице...  з  листям  червоніє,
 Про  ве́сноньку  душа  мріє,
Птахів  з  вирію  стрічати,
І  надію  не  втрачати,  
 На  дні  мирні  в  Україні!

*
Ой  копай,  моя  лопато,
Із  натхненням  і  завзято,
Як  жити  -  то  працювати
Щоб  горя  й  біди  не  знати!

                                     21.10.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996652
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023


Я все ж заварюю чай…

Він  не  усміхнений,не  йде  й  нехай,
 Я  все  ж  заварюю  пахучий  чай,
Спитать  чому,  бачиш    ясне  сонце,
Проміння  шле  й    тепло  у  віконце.

Ніби,    потрапила  в  ясне    літо,
Радість  на  серці,  у  душі  світло,
Вчорашній,  смутний…  той    день    позаду,
Пройдись    любенький  знайди  розраду.

В  садочку  нашому,  де  лист  упав,
Весну  згадаєш…    ти  ж    мене  кохав,
А  що  той  колір…  то  ж  на  все  свій  час,
 І  навіть  осінь  не  розлучить  нас.

Хай  сірі  й  тьмяні  лежать  фарби  ті,
Просить  душа,  будь  у  моїм  житті,
Тріпоче  серце,  тебе    кохаю,
Що  нам  літа,  ти  зайдеш...  я  знаю.

                                                                   20.10.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996640
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.10.2023


О осінь…. люба

Мене  послухай…
О    осінь,  люба,ти  хочеш    щось  сказати,
Шурхочеш  листям    заспокоюєш  мене,
Умієш,  златом  й  багрянцем    вишивати,
Й  в  густі  тумани  сповивати  все  земне.

Тебе  ж  …  знаєш…
Вищі  сили  нагородили  дарунком,
Частіш  приходиш  у  нічку  зорянисту,
Завжди  в  змові  з  перламутровим  серпанком,
Сипнеш  роси  на  долину  трав’янисту.

Ти,  як  чаклунка…
Враз  все  засяє,  магічно  монотонно,
До  сонця…  чарівний  ранок  посміхнеться,
Він  тобі  вдячний,  хоч  гляне  так  безвинно,
Позаздрить  -  О  осінь,    все  тобі  вдається!

А  я  ж  скажу…
О  осінь  люба…  ти  хочеш    щось  сказати,
Тож  я  почула,  звеш  тихо..    за  собою,
Тебе  красуне  я  рада  зустрівати,
Але  пробач,  жага  стрітися  з  зимою.

                                                       10.10.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996484
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.10.2023


Мої думки далеко

Десь  там  далеко…  думки  залишила,
Бач  прикрасились  у  різні  кольори,
В  собі    тримать,    було    просто  не  сила,
Хай  заберуть  неповторні  вечори.

Гори  вберуть    розчарування  й  смуток,
Весь  біль  душевний,  сховають  печери,
Я  ж  так  давно,  хтіла  зібрати  в  жмуток,
Щоб  врешті-  решт  не  ввижались    химери,
Жага  діждатись  зоряної  ночі.

Надія  є…  в  неокраїй  далині,
Віднайти  спокій  в  блакитних  висотах,
Хоч  колір  й  топиться  в  темній  глибині,
Не  розчаруюся,  в  мріяних  злетах.

Сонячний  шлях…  враз  поведе  до  віри,
Що,  як  проснуся,  зрадію  світанку?
А  що  життя?  Завжди  щоденний  вирій,
Й  думки  сумні  гноблять  безперестанку,
Та  зберу  сил,  у  себе  знов    повірю.

                                                                     27.09.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=996252
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.10.2023


В осінньому саду

Чи  серця  завжди  б’ються  в  ритмі,  мабуть  ні,
Коли    барвистість,    зникає  час  від  часу,
Життя  листочків  зупиняється  в  пітьмі,
І  згодом,  оберне  їх    у  біомассу.

О  так  шкода́,  в  саду  клубочиться  туман,
Холодний  дощ,  сіяв,  змочив,  все  до  нитки,
До  сну  запрошує,  навіює    дурман,
По  стовбурах,  змоклі  павутинні  сітки,

І  день  не  в  змозі  завадити  погоді,
 Хіба,  що  сонце  на  якусь  мить  між  хмар,
Несміло  гляне  та  чи  й  вдасться  природі,
Усім  єством,  відчути  осінній  нектар,

Злегка  вітрець,  закопошиться,  як  дитя,
В  траві  приліг,  із  прохолодою  в    борні
Жага  зігрітись.  Теплом  дихає  земля,
От  би  на  хвильку,  заблукати  уві  сні,
Най  би  прийшли,  деньки    бабиного  літа.

                                                                                 13.10.2023р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995998
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.10.2023


Чи буває життя безгрішне

Сонячний  ранок  тепленький,  ніжний,
А  чи  буває,  життя  безгрішне?
Себе,  раптово  запитаєш  ти,
Коли    між  злом    і  добром    є  мости,

Все  ж  по  яких,  вимушений    пройти,
Щоби  удачу  й  гідність    зберегти.

Поглянеш,  задумливо  до  неба,
Звичайно,  в  цьому    завжди  потреба,
 Господь,  нам  дає  випробування,
Ніколи  й  не  меркне  сподівання,
Що  вірний  шлях,  вже  вибрав  у  житті,
Тож  і  розраду  знайдеш  у  меті.

Пізніше  пожалкуєш,  що  зробив,
Відчув,  що  не  те  сказав,тож  згрішив,
Кожне  діяння,  це  стрес  для  душі,
Хочеш  зануритися  у  тиші.

Про  себе,  помолишся  до  Бога,
Пробач  та  чомусь  важка  дорога,
Тож  від  поми́лок  не  зарікаюсь,
Мене  прости,    бо  я  грішний,  каюсь!

За  мить,    вже  полегшення  відчуєш,
О,  наш  Всевишній,  усіх  лікуєш,
Благословенне  ти    життя  маєш,
І    я  живу  і  це    справжнє  щастя!

***
Сонячний  ранок,  з  днем  знов    вітався,
Звичайно  кожен    -  не  сумнівався,
Життя  безгрішне,  ні,  не  буває,
Хоча  душа  цього,  так  бажає.

                         17.09.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995950
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.10.2023


Осінній дощ

Голівки  айстр  схилилися  в  поклоні,
Міленький  дощ...      спромігся  це  зробити,  
Немов  зірки  зажурені  червоні,
Що  намагались  смуток  загубити.

А  поряд  жовті,  торкаються  землі,
Все  ж  в  протистоянні,  не  підкоритись,
Щоб  не  пропасти  у  холодній    імлі,
Під  промінням  сонячним  залишитись.

Осінній  дощ  так  дрібно-  дрібно  сіяв,
Краплі  сріблясті  ...    соло  монотонне,
Він  квіточки  обожнював,  леліяв,
Вже    проводжав  у  зимне  царство  сонне.


                                                                     08.10  2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995646
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.10.2023


Вересневі вечоринки ( вірш. розп)


Вересневі  вечоринки,
Дід  з  бабусею  стрічає,
В  небі  сонце,  ні  хмаринки
Вона  молодість  згадає.

У  вишневому  садочку,
Лавка…  квітчата.ряднина,
Мов  у  теплім  сповиточку,
Гріє  махрова  тканина,
Хоч  сидять  і  в  холодочку,
Дід  дріма  немов    дитина.

Бабця  мило  посміхнеться,
Тоді  були  вечорниці,
Як  та  молодь,  вся  збереться,
Принесуть  хлопці  суниці,
Усіх  дівиць    пригощають,
Вони  ж  здатні,  як  ті  жриці,
Вогонь  кохання  вплітають.

Всі  щасливії  в  таночках,
Веселенько  затанцюють,
У  вишиваних  сорочках
Кожній  серце  розхвилюють.

В  очах  сяйво,  ніжність,  зваба,
У  обіймах,  вдалі  рухи,
 Не  дитяча  то  забава,
Вміло  держать  міцні  руки.

Запал  є  -  удвох    радіють,
Тож  надія  одружитись,
Про  гніздечко,  вкотре  мріють,
З  джерела  води  напитись.

Та  вода…    святая,    чиста,
Як  любов  й  вірне  кохання,
На  весіллі  урочисто,
Придасть  сили  й  сподівання,
На  життя  земне  щасливе.

Враз  зненацька,  впав  листочок,
З  вітерцем…  торкнувсь  обличчя,
Дід  проспав,  мабуть  часочок,
Бабця  гладить  передпліччя.

Думка,  як  метелик  влітку,
-Дяка  Богу  що  ми  разом,
Завжди  шанував,  як  квітку,
Ти  мене,  хоч  й  бурчав  часом.

Любий  досить…  вже  сопіти,
Цвіркуни  пісні  заводять,
Ніч  вуаль  спішить    надіти,
Зірочки…  її  не  зрадять.

-Чайку  вип’ємо  та  й  в  ліжко,
До  снаги  нам  вечоринки,
Каже  дід-    йдемо  Софійко,
А  в  очах  блиск  й  смішинки,
-Вмієш  мною  дорожити,
Нам  би    в  мирі  вік  дожити!

                                                 29.09.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995566
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.10.2023


Байдужість ( проза)

   Сонце    йшло  до  обрію…  останні  промені  торкалися  землі.    Поволі    западали    весняні  сутінки.  
     Минув    ясний,  сонячний,  теплий  день,  придав  Марії  сили  й  віри,  що  все  буде  добре!    Вона  останньою  зійшла  з  рейсового  автобуса.    А  далі,  їй  потрібно  дістатися    до  залізничної  станції.  Там  дочекатися  електрички    і  лише  тоді,  уже  майже  буде    вдома,  хоча  добиратися    до  села,  треба  пройти    іще    цілих  три  кілометри.
           Озирнувшись  довкола,  хоч  і  зморена  та  стало  любо  на  душі,  легко  на  серці.  Усе,  що  було    задумане  -    здійснилося!  Поверталася  від  сина  -  відчувала  в  собі    піднесення  духу.
   До  станції  ішла  легкою  ходою,  згадувала  зустріч  і  з  усмішкою,  і  з  болем.Роїлися  думки  -  Хоч  і  поранений,    але  ж    у  лікарні.  І  головний  лікар  пообіцяють,  що  скоро  рана  загоїться,  лише  потрібен  час,  гарний  настрій.  А  іще  впевненість  у  собі,а  ця  риса  є  в  його  характері.  
       Ті  люди,  що  зазвичай  їздять  електричкою,  напевно  знають  розклад  потягів  і  електричок.  Вона  ж  розчарувалася,  коли  прочитала  цей  розклад,  адже  в  нічні  години  ні  потягів,  які  б  зупинялися,  ні  електричок  немає.  Але  ж  куди  подітися  ?  Звичайно  в    нічний  час  найнебезпечніше  місце,  це      в  приміщенні  станції  дочекатися  ранку.
       Кілька  спарованих  стільців  розставлені  в  два  ряди,  один  навпроти  одного.  Майже  посередині  рядка,    в  обіймах  сиділа  молода  пара.У  віконечку  касира  світилося,  але  із-за  білої  фіранки  нікого  і    нічого  не  видно.
-Ну,  що  ж  ,  хай  вибачають  -  подумала  про  себе  і  оминаючи  крайнє  місце  присіла  на  стілець.  Хоч    у  сумці  тільки    пляшка  води,  рушник  та  кілька  серветок,  все  ж    руками  пригорнула  до  себе  -Ось  так  буде  й  тепліше,  хоч  і  весна  та  все  ж    у  приміщенні  прохолодно.
   Раптово    відчула  чийсь  погляд..  Звичайно,  хто  може  дивитися,  глянула  до  молодих  людей.  Дівчина  занурилася  обличчям  до  грудей    хлопця,  а  він  прямим  поглядом    дивився  на  неї.
   Чомусь    зашарілася,  зробилося  ніяково,    на  голові    поправила    теплу,  світло-  коричневого  кольору  хустинку  і  комірці  фіолетової  курточки    -  От  та  здається  ж    усе  добре,  курточка  хоч  і  старенька,  але  ж  чистенька,  не  міг    же    про  мене  подумати  казна  що.  Здається    на  безхатченку  не  схожа.    Та  хто  вони?  Можливо  місцеві,  але  ж  чого  тоді  тут  сидіти,  он    неподалік  кав’ярня,  двері  навстіж  відчинені.Там  тепліше  і  можна  кави  випити.  А  може  в    кишенях  вітер  гуляє,  тоді  звичайно    їм  не  до  того..
   Ох,    життя….  життя.  Але  ж  цей  молодик  призивного  віку,  чомусь  тут,  не  пішов  захищати  Україну,  насолоджується  життям,  як  у  мирний  час.
     Гучний  голос  диктора  відволік  від  думок,
-  Увага!  По  першій  колії  проїде  швидкісний  потяг.  Не  стійте  край  платформи,  будьте  уважні  і    обережні!
Вона    подумки  ніби  підтвердила  слова  диктора  -  Так-  так,  у  наш  час    треба  бути  дуже  обережними,  добре  хоч  сирени  не  чути,  може  сьогодні  буде  спокійна  ніч.  Це  ж  треба  нам  такого  життя,  батьки  бачили  війну  та  й  нам  доводиться  відчути,  побачити  і  все  це  пережити.    Шкода  дітей,  скільки  чоловіків  і  навіть  молодих,  неодружених  загинуло    на  полі  бою.Уже  й  жінки  на  війні…  дожилися.  Важко,  ой,  як  важко  нам  дається  воля,  на  жаль  сусід  віками  не  дає  спокою.
     Думки  полинули  за  сина  –  Як  добре,  що  поїхала,  хоч  і  казав,    -  Не  їдь,  тебе    до  мене    можуть  не  пустити.    Та  яке  ж    материнське  серце    витримає,  щоб  не  поїхати?  Хіба  можна  бути  байдужою  до  рідної  кровинки,  не  пригорнути,  серцебиття  не  відчути.  Про  це  й    не  тощо  мови,  а  й  думок  не  має  бути.  Звичайно,  коли  побачила    сина  з  перев’язаною  лівою  рукою,  защеміло  під  серцем,  ніби  клубок  застряг  у  горлі,  їй  би  розплакатися.  Та  вона  спромоглася  взяти  себе  в  руки    -  То  добре  що  не  права  рука  та  й  лікар  сказав,    що  не  варто  хвилюватися,  усе  буде  добре.  
 Коли  побачила    рідненьке  личко,  його  погляд  ощасливив  її,  завспокоїлася  –  Дяка  Богу  живий,  любий  мій,  живий  і  це  основне.
.    Скільки  ніжності  і  тепла  він    побачив  у  материнських  очах.  Невчасно  скотилася  сльоза,  навіщо  розтривожувати  материнську  душу.  Хоч  і  це  сльоза  радості  та  все  ж,  він  відчував,  перед  нею  має  бути  мужнім.
     Дві  години,  швидко  минули,  здавалися  миттю.З  теплою  усмішкою,  син  із  сумки  викладав    гостинці,  підморгував  хлопцям  по  палаті,
-  О!  Живем  братці  тут  усе  домашнє,  посмакуємо!
Прщалися…в  обіймах  сина,  устами  торкнулася  чола  ,
-Видужуй  любий,  якби  ж  не  ця  війна,  то  разом  би  поїхали  додому.  А  так  синочку  надіюся  на  твою  добру  долю  і  на  Всевишнього.  Хай  він    і  ангели  оберігають    тебе.  За  нами  правда!  Тож  нехай  не  покидає  нас  світла    надія,  що  Україна  переможе  і  ми  скоро  будемо  разом.
   Хоч  намагалася  стримати  хвилювання,  все  ж  покидала  лікарню  з  душевним  болем.  Щеміло  серце,  боліло,  тисло  в  грудях,  хоч  це  було  зробити    надто  важко.  Все  ж  перед  сином  зуміла  стримати  сльози,  не  показала    свою  слабкість.
 В    автобусі    їхала  з  каяттям  у  душі  -  Пробач  синочку,  що  я  інколи    жаліла,  що  тебе  народила    в  свої  тридцять  сім.О,  скільки  недоспаних  ночей!  Часто  хворів,  низенький  на  зріст,  був  схожий  на  крихітний  росточок.Та  дяка  Богу  з  роками  відійшли  хвороби,  після    п’ятого  класу  змужнів  -  став  широкоплечим,середнього  зросту.
 Уже  трохи    вгамувавши  свій  біль,  ніби  виправдовувалася  -  Та  це  напевно  така  доля,  тепер  у  мене  тільки  ти  одна  надія,  мій  промінчик  радості,  з  тобою  доживатиму  вік.
     Марія,  ніби  перевертала    сторінки    особистого  щоденника-  згадувала  зустріч  і  прощання  з  сином.  Несподівано    в  голові  зашуміло,      перед  очима  губилось  світло,  мигтіла    темінь.  Чомусь  не  дуже  слухалися  руки,  з  кишені  ледве  дістала  ліки,…уже  тримала  під  язиком.  На  якусь  мить  злякалася,  здавалося    втрачає  орієнтир,  закрила  очі.
   По  приміщенню,  подібно  хвилі  шурхіт,  відкрила  очі,  поряд  нікого,  молоді  люди  копошилися,  про  щось  тихо  говорили.
-Та  мабуть  уже  все  минулося  -  подумки  себе  заспокоїла  -Це  поїздка  далася  в  знаки,  за  три  ночі  може  й  відпочила  зо  три  години,  не  більше.  Враз  затримала  погляд  на  молодій  дівчині  -  А  дівчина  славна,  якби  ж  то  щастя,  щоб  усі  жили  під  мирним  небом.  А  моя  донька  теж  славна,  а  чи  доля,чи  така  байдужість  до  всього,  що  надто  рідко  дзвонить.  Скільки  любові  і  уваги  їй  було  подаровано,  скільки  ніжності  і  тепла.  Різниця  ж  з  сином  десять  років.Той  час  для  неї  був  казковим,    всі    її  забаганки  виконувалися,  може  й  тому  стала  така.  А  може  так  подіяли  події  дві  тисячі  чотирнадцятого  року.Після  Майдану  з  чоловіком    поїхали  в  Хорватію.Уже  й  синочок  і  донька  є,  лише  фото  прислали,  але  сюди  не  їдуть.То  ніби  між  нас  айзберг,  а  може  тому,  що  його  батьки    живуть  в  росії.  Ну  хай  там  він,  а  вона…    навіть  не  приїхала  поховати  батька.  Ох,  чому  ж  усе  так?!  Що  ж  ти  доню  не  дзвониш,  ти  ж  знаєш,  що  поїхала  в  лікарню    до    Олега,  навіть  не  поцікавишся  що  і  як.  Чому  така  байдужа?А  мені  ж  зараз  так  потрібна  підтримка.
   Раптово  на  мить  закрутилася  голова…стиснувши  руки  -  Ой,  що  ж  це  я,  на  душі  важко,  ще  й  думок  -  стерв’ятників  не  можу  позбутися.  Із  сумки  дістала  пляшку  з  водою,  зробила  кілька  ковтків  і  мокрою  долонею    змочила  обличчя.  Привернув  увагу  голос  хлопця,  він  щось  говорив,  але  розібрати  про  що  йшла  мова  було  не  зрозуміти.  Вони    уже  сиділи  під  самою  стінкою,  він  обома  руками  гладив  їй  голову.
-  Ой,  як    же  я  їм  заважаю,тільки  й  змогла  подумати,    у  вухах  задзвеніло,  очі  накрила  сіра  пелена.
     Тим  часом  молоду  пару  сполохала  жінка  років  п’ятидеся.  Вона  гучно  відчинила  двері,  з  скрипінням  заволокла  кравчучку  з  великою    клітчатою  сумкою.  Тихо  бурмотіла,
-  Ой,  ба  знову  ця  парочка  тут!    Нічого  хай  потерплять,  не  все  коту  масляна.  Чекай  ,  але  ж  тут  іще  хтось  є.  Вона  підвезла  кравчучку  ближче  до  Марії.  
-  Та  вона  ж,  як  полотно  біла!  -  гучно  вирвалося  з  її  вуст.
 І  відразу  ж    звернулася  до  молодих,
-Гей,  закохані!  Ви  що  не  бачите,  що  жінці  погано?  Чому  ж  такі  байдужі?!
Хлопець,  злегка  посміхнувся,  не  відпускаючи  дівчину  з  обіймів,  відповів,
-Та  вона  недавно  щось  із  пляшки  пила,  може  перебрала.
   Жінка    уже  тримала  Марію  за  ліву    руку,    рахувала  пуль.  На  її  смуглявому  обличчі  відобразився  біль  й  розчарування.  Хвилюючись  дала  кілька  ляпасів  по  обличчю,  окропила  водою,
-Ану,  ану  давай    рухайся,  що  це  ти?!  Ану  відкривай  очі!  Чуєш,  тобі  кажу,  відкрий!
Нарешті  в  очах  Марії    прояснилося,  перед  нею  жінка,  відразу  запитала,
-Ви  хто?
-Я  Ганна,  а  от  ви  хто  тут?  Часом  не  проїздом,?  Бачу  не  з  наших.
-Так    проїздом.  
-Що  ж  ви,  ваше  серце,  як    пошкоджений  мотор,  то  чути,  то  не  чути,  а  кудись  їздите.  З  таким  здоров’ям,  самій    в  дорогу  не  варто    вирушати!  Зараз  ніби  краще,  посидьте,  помовчить,  ось  валідол  ,  візьміть  під  язик.  
Марія  тихим  голосом,
-Дякую    та  в  мене  є  корвалмент.  Правда  я  уже    його  приймала  та  думаю  іще  одну  можна  взяти,
     Вона  тільки  тепер  зрозуміла,  що  на  якийсь  час  втратила  свідомість.  Як  добре,  що  ця  жінка  небайдужа,  хто  знає,  можливо  й  спасла  їй  життя.  На  Ганну  дивилася    розгубленими  очима.  Та  відразу  помітила  й  до  неї,
-Ти  не  дивися,  що  я  так  одягнена,  повір  життя  безхатченків  не  мед.  Хоч  і  ображена  на  долю,  але  байдужою  ніколи  не  була  й  не  буду.  Допомогти  людині  завжди  готова,  а  от  красти  ні,  ніколи  не  посмію,  тож  не  бійся.  Я  тут    лише  на    зимовий    час  затрималася  з  безхатчинками.  Поїду  в  місто,  хтось  щось  дасть  з’їсти,  чи  якусь  копійчину  кине.Уже    й  на  душі  спокійніше  -  не  сиджу  у  когось  на  шиї.  Я  оце  тепер    збираюся  додому,    на  схід,  тут  у  селищі  є  далекі  родичі,  як  кажуть    провідала  та    пора    честь  знати.  Дочекалася  весноньки,  з  кожним  днем  теплішає,  треба  повертатися  до  зруйнованої  хати.  Кажуть    моє  селище    уже  звільнили,треба  їхати  наводити  лад.  В  гостях  добре  та  вдома  краще,  наших  багато  виїхало  та  все  ж  думаю  будуть  повертатися.
Марія  співчувала  жінці,  жалісно  запитала,
-А  з  переселенцями  не  хотіли  поїхати?
-Та  ні,  серед  рідні,  хоч  і  далекої  все  ж  краще.  Зима,  довгі  ночі,хоча  і  часто  світла  не  було,  але  ж  у  теплі  та  й  словом  підтримають  і  то  добре.  Ну,  а  ви  не  хочете  поділитися,  чому  у  цих  краях?
Чому  не  хочу…  до  синочка  в  лікарню  їздила.
     Минуло  зо  дві  години…за  цей  час  Марія  розповіла  про  своє  життя,  про  поїздку.
Ганна  закопошилася,  зиркнула  на  віконце  касира,
-Зараз  касир  розпочне    продаж  квитків  на  електричку.  Так  що  скоро  ми  з  вами  поки  що  поїдемо  в  одному  напрямку,  а    далі  в  кожної  своя  дорога.
--  А  може  зі  мною  поїдете,  поживете  до  перемоги?  Удвох  веселіше  та  й    у  нас  безпечніше.
-Ні-ні,  що  ви,дякую!
-Ну  тоді  хоч  погостюєте  кілька  днів.  Ви    ж  мені,  можна  сказати,  життя  врятували  .  
-Я  відчуваю  у  вас  теж    душа  добра,  якщо  комусь  стане  зле,  теж  не  залишитися  байдужою.  За  запрошення  дякую  та  ні,  не  маю  часу.  Давно  з    дому,  якщо  його  можна  так  назвати  та  й  рідна  земля  кличе.
     Відчинивши  двері  з  приміщення  станції,  передранкова  вогкість  пахнула  їм  назустріч.  Легенький  вітерець  злегка  зняв  напругу.
         На  платформі  всього  кілька  чоловік  чекали  електричку.  Звуковий  сигнал  електрички  попередив  пасажирів  про  прибуття  на  станцію.
     Дві  жінки  поспішали  до  дверей  вагона.  Марія  першою  піднялася  по  сходах,  допомогла  Ганні  підняти  кравчучку  на  площадку  вагона.
       Двері  зачинилися,  електричка  набирала  швидкість.
     Дві  добрі,  чуйні  жінки,  ніби  дві  сестри,  задоволені  зайшли  у  вагон.  Зайнявши  свої  місця,  кожна  з  них,з  блиском  у  очах  відчувала  полегшення.  Як  сонячне  проміння  віра  і  надія  зігрівала  їх  серця.  Вони  повернуться  додому,  дочекаються  перемоги!  Народ  України  заслуговує  на  щасливе,  заможне  життя.

                                                                                                                                                                           Квітень  2023р

                                                                                                                 ***
                                                                                                   Шановні  друзі!

                                                                                         Не  будьмо  байдужі!
                                                                               Сьогодні  у  день  Покрови,
                                                                   хвилиною  мовчання    пом’янемо
                                                                                     наших  синів  і  доньок,
                                                         які  віддали  своє  життя  за  Незалежність.
                                                           Хай  Марія  -    покровителька  з  небес
                                                     візьме  під  своє  крило  нашу  рідну  землю,
                                                                               квітучу,  славну  Україну!
                                                             Вітаю  наших    оборонців  зі  Святами
                                                                             Покрови  і  Днем  захисників
                                                                                       І  захисниць    України.
                                                                                         Миру  усім  іі  добра!

                                                                                                                                                 01.10.2023р



адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=995143
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.10.2023


Під звуки вітру

Під  звуки  вітру  заблукала  у  думках,
Напевно  вирушать  із  блиском  у  очах.
Та  враз,  я  відчула  гучне  серцебиття,
Чи    в  осені  викличу  жалість,співчуття?

Скажу,    бажання  нема  іти  з  тобою,
Хоч  ти  й  барвиста  під  срібною  росою,
У  смутку  я,тремтять  вії  під  сльозою,
Попри  усе  не  порву  зв’язок  з  весною.

В  душі  плекаю,  по  життєвій  стежині,
Їй  завжди  рада,  мов  маленькій  дитині,
Від  тебе  осінь,  я  візьму  в  подарунок,
Довгоочікуваний  пахучий  трунок.

Який    придасть  мені  сил  прожити  зиму,
Я  відчайдушно  знаходитиму  риму,
Завдяки  Музі,  вкотре    досягну  вершин,
Про  світ  чудовий,    знов    писатиму  вірші.

Тож  осінь  люба,  ти  в    позолоті  браво!
Придай  натхнення,  свою  продовжу    справу,
Дай  Бог  дожити    із  світлими  думками
Щоб  позабули  про  жах  й  війну  ми    з  вами.

                                                                                                         28.09.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994953
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.09.2023


Нічна розмова

Клен  розвісив  сережки,
Мріє  дати  життя,
Тче,  павучок  мережки,
Як  завжди    допуття.

Вітерець  все  гойдає,
Як  дитячу  колиску,
Осінь  нічку  вмовляє,
Зачаровує  блиском.

Хай  мигтять  іще  зорі,
Чорні  хмари  спочинуть,
У  небесному  морі,
В  дальні  далі  поринуть.

Я  з  світанком  засяю,
У  парчевій  одежі,
Від  душі  погуляю,
Як  мені  і  належить.

Час  назад  не  вернути,
Вересневі  забави,
Не  спізнюся  збагнути,
Це  останні  заграви.

Що  росинки  яскраві,
Згодом  зміняться  в  ржаві,
Моє  ж  сяйво  в  тумані
Змиють  дощики  ранні.  


                 24.09.2023р


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994626
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.09.2023


Підкрадалась осінь

Крізь  лісові  хащі,    підкрадалась  осінь,
На  якісь  хвилини  посивіла  просинь,
Життя  ще  ж  вирує,  зелененьке  листя,
Деінде  барвиться,  міленьким  намистом.

Серед  трав  високих,  на  колір  руденькі,
Височить  берізка,  гілочки  тоненькі,
Підійма  до  сонця,  щоб  тепло  відчути,
Красу  в  сон  забрати,  мрії  не  забути.

Спішить  прохолода  внести  корективи,
Змінила  пташина  пісенні  мотиви,
Не  спіши  ти  осінь,  дай  насолодитись,
Чистою  росою,  радо  вранці  вмитись.

Й  до  небес  всміхнутись,  перед  сном  зимовим,
Що  багрянцем  тішать  з  сяйвом  веселковим,
В  них  смуток  згубити    й  сум’яття  позбутись,
Й    весною  ранньою,  щасливим  проснутись.

Розстеляє  осінь  золоті  вуалі,
Накриває  ледь-  ледь,  буденні  печалі,
Знає,  час  недовгий  яскраво  ясніти,
Все  ж,  ловить  моменти,  трішки  порадіти.


                                                     15.09.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.09.2023


В осінню пору вечорову ( дит)

Листок  гойдавсь,  на  павутинці,
Вітер  співав,  немов  дитинці,
Так  тихо-  тихо  колискову,
В  осінню  пору,    вечорову.

Коротший  день  йде  спочивати,
І  вам  малята  пора  спати,
Місяць  зоринки  в  гурт  збирає,
Всім  діточкам  він  побажає.

Приємних  снів,  солодких  нині,
Подякуймо  чудовій  днині,
А  завтра,  знов  засяє  ранок,
Приляже  промінець  на  ґанок,

Й  день  вересневий  усіх  звабить
А  поки  ж  місяць  діткам  радить,
Влягайтесь  в  ліжечка  любенькі,
Хай  сни  насняться,    лиш  гарненькі.



                 09.09.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994243
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.09.2023


Розкута пані

                                 Дякую  п.  Liza  Bird  
                                               за  натхнення  і  картину.

***
Поглянь  й  скажи,чи  я  не  пані?
Чи  не  згораєш  у  бажанні?
Присісти  поруч,  тут,  пліч  -  о-  пліч,
І  зазирнути,  так  у  очі,
В  надії.  Блиск  сонячний,  ніжний,
В  нім  сила    -  кохання  безгрішне.

Відчуймо,  як  життя  пульсує,
І  шляпка,  мені  так  пасує,
Модняча    сукня,  мов  навмисно,
Ряснить  розсипане  намисто.

Скажи  мені,  чи  я  не  пані?
Може  жадаєш  на  світанні?
Зустріть  ранок,  струсити  роси,
Й  заплести  в  захваті  коси,
Тож  йдеш  зі  мною,  чи  ти  проти?


                                                 15.09.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993979
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2023


Пробач онучку (рим. проза. )

Вона  давно  жила  сама…
 Так  склалося  і  не  гадалося.  Порозуміння  з  донькою  не  мала.  Та  й  онучатами  -  близнюками  майже  щодня  війна,  журливі  погляди,  хоч  у  їх  душах,  завжди  квітла  весна.  Від  того  радості,  зовсім  не  відчувала.  Були  моменти  -  розмови  про  життя,  щоб  яскравішим  було  майбуття.  Але  стара  частіш  дивилася  з  -  під  лоба,  а  в  погляді  чомусь  горіла  злоба.  
-Ой,  мамо  -  мамо,-  скільки  раз,  доня  її  просила,  -  Ти  зрозумій,  боротися  не  сила.  Хіба  онуки  можуть  заважати?  Ти  їм  би  краще,  могла  казки  розповідати.  Як  ні,  то  перед  сном  щось  заспівати.  Мені  ж  співала,  хіба  не  пам’ятаєш.-Чому  ти  мамо,  щодня  усмішку  втрачаєш?
 -Ти  маєш  щастя,  маєш  чоловіка.  Я  знаю,  люба,  це  для  тебе  втіха.  А  мені  ж  зле,  що  нема  до  кого  притулитись.  Скажи  самотній,  таким  життям  не  насолодитись,  як  стерпінь,  як  не  злитись?
 -Не  повертаймось  мамо,  що  минуло  й  мене  не  раз,  у  грудях  так  тиснуло.  Що  тата  ти  прогнала  в  надвечір’ї,  в  думках  блукала,  чом  загубилась  у  довір’ї?
 -Мене  винити,  ти  не  смій,  він  марнотрат.Чи  був  потрібен  отой  фотоапарат?  Дитячі  забавки…  когось  знімати,  то  краще  в  домі,  якусь  заначку  мати!  Різнились  погляди…  і  крок  за  кроком  віддалялись,  тож  уже  й  жити  разом  не  сподівались.  Неподалік,  старій  придбали  хатину,  хоч  і  не  раз,  ледь  стримували  сльозину.  Вже  сама  в  хаті  та  поміч  завжди  поруч,  не  раз  мінявся  молодий  місяць  на  обруч.  Роки  минали,  не  забували  онуки  і  доня.  Несли  що  мали  на  столі,  що  дала  доля.  І  божа  воля  придавала  терпіння.  Щоб,  як  не  тяжко,  все  ж  досягти  порозуміння.
 Уже  й  онуки  підросли,  на  них  чекали  інститути.  Цю  звістку  бабці  принесли,  їй  би  обох  та  й  пригорнути.  Вона  ж  мов  статуя,  скляні  очі,
 -О,  це  знову  грошей  марнова  трата.  Чи  так  багато,  їх  у  вашого  тата?  Що  розкидатися  на  якісь  інститути.  Навіщо  це,  не  можу  я  збагнути.  Адже  прожила  без  цього  і  живу,  тож  краще  було  скласти  грошву.  Щоб  згодом  на  машину,  чи  квартиру,  а  ви  неначе  біситесь  від  жиру.  Вища  освіта,  як  мізків  нема  -  не  допоможе,  а  в  тім,  що  хочете  те  й  робіть,  мені  байдуже.
 Одного  разу,  в  обідню  пору,  з  цукерками  прийшов  один  онук,  почав  розмову.  Що  дуже  скрутно,  треба  планшет  купити,  щоб  врешті  -  решт  мрію  здійснити.  Для  навчання,  то  велика  підмога,  попереду  ж  далека,  нелегка  дорога.  Розповідав,  що  вся  родина  допомогла  ,  хтось  дав  сто  гривень,  а  хтось  двісті  .  Мав  надію,  вона  ж  лише  плечима  здвигнути  змогла,  що  це  для  неї  -  не  важливі  вісті.
 А  час  летів…  Ніхто  й  подумати  не  смів.  Що  життя  зміниться  в  лютневу  ніч  і  два  онуки,  на  війну  підуть  пліч-  о  –  пліч.  Що  в  тата  рано  побіліли  скроні,  тепер  недалеко,  медбратом  у  теробороні.
 А  мати  ж  що?  Тривожні  ночі,  в  сум’ятті  дні,  в  мольбі  до  Бога,  поклони  до  землі.  -Спаси  й  помилуй,  ти  Боже,  моїх  синів!  Спини  війну!  Хай  навіки  забудуться  жахи  і  дні  смутні!
 В  цю  ніч  неспалося  й  старій…  На  тиск  подіяв  день  спекотний  і  вітер  –  суховій.  Здалося…  задрімала  на  хвилину.  І  сон  вже  бачить,  не  малу  дитину,  того  онука,  що  приходив  пожуритись,  ніби  грошей  на  той  планшет  просити.  Онук  в  труні,  уста  замкнуті,  але  до  неї  долинув  тихий  голос.  Від  несподіванки,  на  голові  відчула  кожен  волос.
 -Прощай  бабусю,  хоча  й  сто  гривень  пошкодувала  ти  для  мене.  Я  все  ж  вирішив  навідатись  до  тебе.  Напевно  знала,  що  мені  він  не  згодиться.  Я  ж  мріяв  вивчитись,  думав  будеш  мною  гордиться.  Та  видно  не  судилося  мені.  Пробач  старенька,  що  потривожив  уві  сні.  
Різко  зірвалася  з  подушки,  покрились  потом  на  обличчі  зморшки.  Вже  на  вустах  відчула  смак  солоний  і  ніби  вітер  повіяв  холодний.  Вся  затремтіла  і  гучно  розридалась,  -Пробач  онучку  та  чи  я  й  сподівалась,  що  ця  війна  забере  твоє  життя.  Гадала  ж  згодом  гроші  вам  віддам,  вони  ж  усі,  для  вашого  майбуття.  
Кілька  хвилин  схлипи  зникли  по  кутках.  В  очах  ховала  пустоту  і  жах.  Та  врешті,  від  несподіванки  прийшла  до  тями  і  охопила  голову  руками.
 На  якусь  мить  в  хатині  тихо  -  тихо,  на  жаль  дзвінок,  -Матусю  сталось  лихо….  Вона  ж  у  відповідь  мовчала  Та  згодом,  -  Я  дзвінка  чекала…  
Її  думки  весь  час  бродили  -Були  часи,  до  мене  всі  ходили.  Нині  ж  я  йду,  до  онука  попрощатись,  спитаю  Бога,чи  можу  сподіватись?  Що  він  пробачить  мені  за  жадібність,  за  гордість,  за  помилки,  які  я  зробила.  Тут  же  оправдувалась,  -  Нехай  врахує  мою  одинокість,  старість,  що  я  вже  стала  зовсім  безсила.
 У  день  похмурий,  весь  люд  понурий.  На  якийсь  час  замовкла  вся  пташина,  біля  труни  прощалася  родина.  Стара  грошву  тримала  у  руці,  гірка  сльозина  котилась  по  щоці,
 -Пробач  онучку,  прошу  пробач.  Жагучий  біль  стискав  їй  серце.
 По  всій  окрузі  рознісся  плач  і  полетів  у  піднебесся.

                                                                                                                                                                                         14.09.2023р  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993830
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2023


В надвечір'ї

Надвечір’я,    так  серцю  мило,
Як  би  ж  знову  та  й  задощило,
   Промінь  ніжить…  земля  парує,
Вітровієм…  спогад  вирує.

Пора  дитинства,  душа  мліє,
Тіло  під  дощиком  хмеліє,
Рожевіли  смугляві  щічки,
Так  здалось…  під  потоком  річки.

У  очах  блиск,  сонце  в  калюжі,
Душа  кричить,  ти  ж  не  байдужий!
Йди    сміливіше  -  твій  час  розваг,
Не  відмовляйся  від  земних  благ!

Тішать  краплинки  по  травичці,
Вже    ноженята  по  водичці,
 Круги  розворять,  насолода,
Яке  ж  то  щастя,  як  свобода!

Жага  злетіти,  птахом  на  мить,
Жаль  не  зуміли,  час  зупинить,
А  він  чомусь,    летів  неспинно,
 Враз  на  душі  знову  полинно.

Все  ж    спогад  –  промінь,  серце  гріє,
Він  же  ніколи  не  старіє,
Знов  порадіти  нам  веліє.

                                       05.08.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993511
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.09.2023


Дівчина в саду

Молилась  тихо,  дівчина  у  садку,
Не  жди  мій  милий,  пам’ятай  не  впаду,
У  ніч  цнотливу,  чому  з  нею  пішов,
Від  зради  біль,  по  судинах  кипить  кров.

Ти  говорив,  мої  очі  сапфіри,
Але  до  тебе,  немає  довіри,
Та  літня  нічка  в  парчовій  спідниці,
В  сльозах  пекучих  збуджені  зіниці.

Як  місяць  кинув,  зорі  в  темну  нічку,
Не  знать  й  навіщо  в  косу  вплітав  стрічку,
Й  порівнював  із  сонечком  яскравим,
Скажи,  за  що  зі    мною,  був  лукавим?

Йду  у  туман,  вздовж  широкої  річки,
Ні,  не  втоплюся,  не  запалиш  свічки,
Заради    майбуття  стану  смілива,
Повірю,  впевнена  -    буду  щаслива!

Червоні  маки,  схилялись  донизу,
Вони  ж,  як  свідки,  відчувають  кризу,
Адже,  при  них  у  вірності,  ти  клявся,
В  обіймах  шепотів,  що  закохався.

У  річці  смуток  не  варто  втопити,
Розвіє  вітер.  Я  навчуся    жити,
Із  серця  радо,  відпущу  на  волю,
Бо  вірю  в  Бога,  дасть    щасливу  долю.


                                                               30  08.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993357
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.09.2023


Нарцис і фіалка (вірш. розповідь)

Чому  бува  так  у  житті,
Ти  на  шляху  до  почуттів,
Кохання-  помилка,чи  ні?
Напевно  мрії  уві  сні…

Під  парканом  ранні  квіти,
Під  промінням  заясніти,
Є  бажання  пломеніти,
Але  ж  тінь,  де  цю  подіти?

Перешкоди  не  позбутись,
Поміж  них…  стежка  стрічкою,
Лиш  нагода  посміхнутись,
Світлоокою  нічкою.

Та  й  вони  різні  занадто,
Він  нарцис,  вона  фіалка,
Мріям  сонячним  не  збутись,
Протеріч  надто  багато.

Він  пишається  в  родині,
У  обіймах  завжди  ліпше,
Є  любов  у  серцевині,
Для  самого  найцінніше!

Бундючність,  пихатість  має,
До  інших  надто  байдужий,
Хоч  й  красень,  як  розквітає,
Не  завжди    до  розмов  радий.

Їй  продовжити    б  коріння,
Хоче  вирватись  з  -  під  тіні,
Побороти  всі  сумління,
В  різнобарвному  цвітінні.

Як  квітучі  -    незрівнянні,
У  весняному  полоні,
Та  й  розмови  лиш  печальні,
Роси  чисті  -    та  холодні.

Тож  надії  нездійсненні,
Як  шкода́,  разом  не  бути,
Нарцис  поряд  знайшов  долю,
А  фіалці  не  збагнути,
Чом  одна,  хоч  має  волю?

Мрії…наїнні,  день  при  дні,
Приносять  розчарування,
Тепло,  любов,  втіха  землі,
Як  подих  для  виживання.


           *(слово  -Дужий-  тут,
                               як  не  в  захваті  до  розмов).


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=993029
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.09.2023


Ранкове бажання

Дивуюсь  ранку  …
Яскраве  сонечко…  розсипало  бурштин,
Місцями  зливою  припали  промінці,
В  барвистих  росах  розквітаючий  полин,
Іще  в  дрімоті,  в  густих  травах  стрибунці.

     Іду  по  стежці...
Босоніж  добре,  по  спориші  холод  –  струм,
Його  сприймаючи  -  пробудження  тіла,
Після  кошмарів,  сноведінь,  позбудусь  дум,
Адже  цього,  моя  душенька  хотіла.

           Вітаюсь  з  літом...
Довкола  квіти.    Синім  спалахом  цикорій,
Немов  свічки,  із  золотистим  відтінком,
У  мерехтінні,    сонячних  бризків  вирій,
Вражає  душу,  тішусь  густим  потоком.

               Ласкавить  сонце...
Білі  ромашки,  заввишки  до  пів  метра,
 Голівки  тягнуть,  жага  досягти  неба,
У  сподіванні  ,  здійснитись  мріям    завтра,
У  променистих  цілунках  є  потреба.

                   Мов  на  змаганні......
Лопух  чубатий,  шию  витягнув    вгору,
Щоби  на  себе  забрати  жадане  тепло,
І    на  ромашки  вкотре  зирить  суворо,
Щоб  лиш    йому,  завжди  комфортніше  було.

   Далі  до  річки....
Стежина  змійкою,  руда  трава  в  росах,
Й  пісок  вологий    липне  до  п’ят,  лоскоче,
Звернула    в  сторону,  іду  по  покосах,
О,  якже  добре,  з  ніжністю  сяють  очі.

     Я  на  горбочку....
Стрімка  річка,  мов  посміхнулася  мені,
У    водах,  веселкових  казковість,  краса,
Йти  сміливо,  знов  надихнуть  дари  земні,
Уміть  цінити,  дане  долею  життя....
Усі  тривоги  залишити  уві  сні!

                                           23.07.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992938
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2023


Вона чекає….

Надворі  літо,  з  вікна    музика  лунає,
Під  неї,      горобчики  сміло  клюють  зерна  ,
Вона  замріяна,  коханого  чекає,
Болить,  мимоволі  прогулянки    згадає.

Він  так  далеко,  де  війна,  згарище  хатин,
Русня  залишила,  вже  коли  відступала,
Єдине  гріло,  надія  -  він  там  не  один,
Й    що  надто  важко,  це  теж  відчувала.

Щедрий  врожай  ховає  серпень  в  кошики,
Вона  б,  як  завжди,  хотіла    друга  пригостить,
Хоч  настрій  псували  заїдливі  скептики,
Все  ж  сподівалась  зустрітись,  хоч  на  одну  мить…
Себе  втішала  -  основне  не  втратить  віри!

                                                                             22.08.2023  р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992808
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2023


Скажи чому…

                                     (від  чоловіка)


Блукали  хмари,  в  небі  хаотично,
Вітру  вподоба  ними  керувати,
Усе  для  мене,  це  є  так  незвично,
Як  перешкоди  для  душі  сприйняти.

Скажи  чому,  ти  відмовила  мені?
Я  запросив  на  перше  побачення,
Вночі  навіщо  приходиш  уві  сні?
Адже  ти  знаєш,    це  має  значення.

Думки  -  хмаринки,  чомусь  потемніли,
Тож  до  білесеньких  відпускав  мрії,
Цікаві  погляди…  Не  зрозуміли,
Я  ж  сподівався  не  втрачав  надії.

Життя  буденне,  плинуть  дні  і  ночі,
Хочу  зустріть,  зловить  усмішку  твою,
Геть  зводять  з  розуму  чарівні  очі,
Ждав,  не  прийшла,  на  стежиночку  мою.

Зізнаюсь,  важко…  ти  й  не  обіцяла,
Завжди  під  зорями  бажав  кохати,
Моя  надія,  як  квітка  зів’яла,
Скажи  за  що,  я  маю  так  страждати?

Твій  погляд  -  ковток  цілющої  води,
Як  потреба,  для  відновлення  життя,
Лиш  ти,  спроможна  захистить  від  біди,
Щоб    удвох,  змогли  зустріти  майбуття.

Роки,  як  грози,  все  спокою  нема,
Скупчення  хмар  -    змова  ятрити  душу,
Десь  загубилась  омріяна  весна,
На  жаль,  терпіти,  надто  довго  мушу.

Блищить  на  скронях  срібляста  сивина

                                                               29.08.2023р.


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992613
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2023


Був літній вечір ( з гум)

Літній  вечір….  сусідонька,
Запросила  в  гості,
 -Моя  люба  лебідонька,
Йди  помиєм  кості.

Ми  усім  отим  сусідам,
З  нами,  що  незнаються,
 Та  всупротив  клятим  бідам,
Проти  нас  єднаються.

І  чого  воно  спитати,
Це,  я  так,  для  слова,
Бо  не  вміють  розмовляти,
Морда  гонорова.

-А  це,  все  тому  напевно,
Що  мають  чоловіків,
Хвилюються  недаремно,
Їх  терплять,  як  павуків.

Та  молода  ще  й  горбата,
Очі,  як  у  мавки,
Друга  ж,  занадто  носата,
Зуби,  як  у  мавпи.

         -Як  таких  можна  кохати?
Зустріти  злякаєшся!
Я  сміхнулася,-  Не  знати,
Чи  ти    й  дочекаєшся?

Щоб  він  на  тебе  поглянув,
Недавно  ж  сварились!  
-Та  всі  образи  проковтнув,
Згодом  помирились.

 На  примирення,  ми    пляшку,
Винця  осушили,
Біля  мене  дихав  важко,
Ледь-  ледь  не  згрішили.

Мої  груди  вже  торкались,
Жаданої  плоті,
Вони  ж  ласки  зачекались,
Як  пташка  в  польоті.  

Так  себе  я  відчувала,
Якби  ж  моя  воля,
То    його  б  зацілувала,
Та  зрадлива  доля.

Правда  він,  спітнів  бідненький,
Пам’ятником  скам’янів,
На  обличчі,  геть  блідненький,
Та,  за  мить,  аж  почорнів.

Каже,  -Ти  що,  чи  здуріла,
В  мене  жінка,  діти,
Бачу,  хоч  уже  дозріла,
Та  не  буде  втіхи!

 Я  неначе  й    розгубилась,
Все  ж    підтримать  треба,
Кажу  їй,-  Що  зажурилась,
Ти  поглянь  на  небо.

Хоч  і  хмарно,    сонце  ж  блисне,
Відійде  й  те  бажання,
Забалакала  навмисне,
Плекала  сподівання,.

Що  вгамується  нарешті,
Згадувать  не  буде,
Як  кохалися  в  Алушті
Про,  той  секс  забуде.

-А  потім  її  сполохав,
Тихенько  шептала,
-Як  сич,  сердитющий  дихав,
Мовчать  обіцяла.

Як  себе  і  її  жалко,
Нема  з  ким  зігрітись,
Катма  пари,  кохать  палко,
Тож  треба  змиритись.

Міцно-  міцно  обійняла,
Зронила  сльозину,
Ніби  матінка  вмовляла,
Маленьку  дитину.

 Подяка  Богу,  в  печалі,
Довго  не  сиділи,
З  думками  кожна…  в  мовчанні,
Згодом  збайдужіли.

 Дві  пишненькі,  як  троянди,
У  кріслах  розклались,
Чи  й  розрадиш  тут  словами,
Але  ж  сподівались.

У  келихах  скачуть    кульки,
Мабуть  досить  душу  ятрить,
Шампанське,  п’ють  дві  зозульки,
Серця  тішить  щаслива  мить.

А  за  вікном,  вечір  тікав,
Жага  трішки  відпочити,
І  тільки  він  все  бачив,  знав,
Як  самотнім  важко  жити.  


                                   2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992428
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2023


Сьогодення

Хвилини  мовчання,  це    час  для  думок,
Під  сонячним  сяйвом,  зробить  один  крок,
 Сумні  і  розхрістані  зникнуть  на  мить,
І  знову  душа  від  страждання  болить.

В  останній  путь  дорога,  жура  в  очах,
Крик  журавлинний.  Загинув  у  боях,
Воїн  України,  впав  серед  поля,
Боже,  то  ж  скажи,  чому  така  доля?

Розрюмсалось  небо,  під  серцем  щемить,
І  вітер  принишк,  йому  дуже  болить,
Сльозин  не  осушить,  з  ним  поряд  приліг,
На  жаль  врятувати  героя  не  зміг.

Життя,  це  буденне,  в  душі  сум’яття,
А  він,  коли  жив,  надіявсь  на  щастя,
Мав  мрію  й  надію,орків  спинити,
Дорогу  ж,  встелили  барвисті  квіти.

Лунають  тривоги,  летять  снаряди,
Від  псів  –  московітів  й    злого  Іуди.
Це  що,  вітання  з  Днем  Незалежності?
 Та  цим,  лиш  придають  віри  й  певності.

Ми  їх,  розіб’ємо,  бо  дух  свободи,
Ніколи,  не  приведе  до  покори!
Любов  до  України  вічна,  як  світ,
Бо  міць  і  сила  -  сталевий  родовід!

 Славімо  люди,  неньку  –Україну,
В    день  перемоги,  зберемо  родину,
Про  життя  краще  віримо  завзято,
Тож  й  відсвяткуємо    це  наше  свято!

А  поки  ж,  Боже  дай  сил  захисникам
Навік  закінчити    криваву  війну!

                                 ***
       З  Святом  Вас  друзі!
Хай  мир  і  добро  панує  в  кожному  домі!

                                                               24.08.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=992091
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2023


Будь розумна й ласкава ( з гум)

Вранці  жінка  чоловіку,
-Живуть  люди-  мають  втіху,
Ти  ж  зараза  все  нап’єшся,
Хитро  зиркаєш,смієшся,
Та  із  чого?  Що  посуда,
Вся  побита?  От  паскуда,
На  нову  -  грошенят  нема!

-Що  лепечиш,  то  все  дарма!
Треба  думать!  Не  смій  бити!
Обіцяла  ж  вік  любити!

За  мить  усмішка  лукава,
-Будь  розумна  і  ласкава!
Напивсь  вчора,  сьогодні  ні!
Хіба  погані  в  тебе  дні?

Я  давно  збиравсь  сказати,
Ти  навчись  терпіння  мати!
Тож  ж  казала,  що  я  сонце,
Подивися  у  віконце,
Воно  ж  теж  буває  в  хмарах,
Не  набридло  жити  в  чварах?

Як  дістав  -    ти  ж  молодиця,  
Збагни  ж  бо,  як  зла  вовчиця,
Надвір  вийди  поплач,  повий,
Отой  напад,  свій  раптовий,
Образу,  злість  спинить  зумій,
Прошу  востаннє,  бить  не  смій!

А  то  піду  й  знов  нап’юся,
Бо  я  ж  такий,  як  розізлюся!


13.08.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991629
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.08.2023


Сприймаю світ, дари природи

Іду,  любуюсь,    шелест  трав  на  горбочку,
Неподалік,  де  глянь,  круги  по  ставочку,
Вода  барвиста…    рябить,  топить  проміння,
Здатна  створити  легеньке  миготіння,
То  враз  стемнить,  то  знов  легке  просвітління,
Мов  через  шовк,  вражає  позолотіння,
Уже  вляглося  поверх  веселкових  хвиль,
Як  думи,  ті  що  повсякденно  бентежать,
Що  кожному,  лиш  особисто  належать.

На  дні  ставка,  вода  ховає  тривоги,
Бо  ж  вона  тут,  нема  іншої  дороги,
Все,  як  й  людині,  смуток  сама  вгамує,
Як  душі  світло  -    полегшення  відчує.

Ось  і  я  тут!  Сприймаю  дари  природи,
Де  зграя  риб,  у  мене    визива  подив,
Все  невгамонні,  згуртовані  доволі,
Передається    вдача,  бажання  волі,
Що  притаманне  людині  мати  радість,
Може  когось  і  підстерігає  заздрість,
Лиш  природі  й  навколишньому  світу,
За    красу  дякую,  нині  маю  втіху.

Йти    й    не  спішить,    під  блакитним  мирним  небом,
Коли  затишшя,  а  нам  цього  ж  так  треба,
Щоб    без  війни,  без  сирен    й  материнських  сліз,
Щоби    народ  не  підстерігав  фаталізм!
І    кожен  з  нас    плекав  надію  на  добро,
Щоб  врешті  -  решт,  ми  прикінчили  орків  зло,
Яке  руйнує,    усі  плани  на    життя,
Нас  українців  гріє  віра  в  майбуття,
Моя  країна  має  право  на  щастя!

Думки  розсипались  між  трав  на  горбочку,
Ледь  поосміхнулась,  пройдуся  по  садочку,
Краса  вража,  душа  на  злеті  світлих  мрій,
На  перемогу,  я  не  втрачаю  надій,
Придай  же  Боже,  сил    воїнам  й  воячкам
Щоб  зберегли  красу  й  мир  своїм  нащадкам!

                                                                       08.08.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991567
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.08.2023


З думками до рідних стежин…

Стежки  дитинства…  минуле  юнацтво,
 Що  гріє  серце,    як    кожне  багатство,
Яке  теплом  сповиває    і  спогад,
Рідна  хатина,  ну  майже    вже  поряд.

Зненацька,  гаряча  підступна  сльоза,
На  віях  тремтіла,    бо  щемні  слова,
Стискають  у  грудях,  нащо  ця  війна?
Тоді  б  мала  щастя  й  подихом  весна,
У  душу    б    вселила  знов  світлу    мрію,
Пройтись  по  стежках,    плекаю  надію.

Якби  ж  птахом  була,  вміла  літати,
В  ясну  нічку,  я  б  злітала    до  хати,
За  світлим  минулим,  вкотре  в  зажурі,
Земля  під  прицілом,  хмари  похмурі

Вибух,  марево,  кров…    гинуть  герої,
Нема    й  стежки,  рідної,  дорогої.
Хата  -    руїна  під  сльозливим  дощем,
Ой,  як  же  боляче,  під  серденьком  щем.

Я  ніколи  не  пробачу  катюзі!
Час  розплати  прийде  і  по  заслузі,
Він  відповість  за  розбиті  стежини,
За  всі  знущання,  за  жах  й  смерть  родини!

За  те,  що  на  жаль,  дітям  зламав  життя,
За  злочин,  що  зупинив  серцебиття,
За  болі  й  тривоги.  У  страху  очі,
За  неньку  й  батька,  недоспані  ночі.

 Й  дитячі  крики.  Почуй  наш  Всевишній!
Ти  ж  розумієш,  хто  на  землі  (лишній),
Тож  покарай  Іуду,  я  тебе  благаю,
Щоб  хоч  думками  злітала  до  краю,
Де  смак  дитинства  в  маминій  пелюшці,
Де  юнь  й  зайчик  сонячний  на  долонці,
Придавав  сили  і  віри  в  майбуття.

                                                               13.08.2023р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=991298
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2023


Подолай сумління

То  згуба?  Блиску  не  бачу  в  очах?
Чи  зникло  -  до  майбуття  стремління?
А  може,  тепер,    увидиш  у  снах,
При  днині  тебе  гризе  сумління,
Але  ж,  ти  здатен  побороти  страх!

О  друже,  співчуваю,  важкий  час,
Та  я  теж,  у  цьому  сьогоденні,
Хіба,  ще  є  хто  сильніший  за  нас?
Й  за  думки,  що  в  висотах  шаленні,
Про  біль,  війну  –  бентежать  повсякчас.

Не  звикли  літати  надто  низько,
Нам  би  вершити,творити  цей  світ,
Я  знаю,  перемога  вже  близько,
І  Україна  одягнеться  в  цвіт,
Ти  знову,будеш  щаслива  ненько!

Болить,бо  надто  заважка  воля,
В  стражданнях,    пригноблена  ціпками,
Шкода,  Богом  вдарована  доля,
Не  з  кращих,  виборюєм  віками,
Бо  ж  наша  найродючіша  земля.

Тож  мрій,  пий  із  джерела  світила,
Енергію,  подолай  сумління!
Відчуй,    адже  маєш  сильні  крила,
Всевишній,    в  дар  дав  благовоління,
Щоб  зіркою,  на  всесвіт  світила,
Щоб  лиш,  утішалось  покоління,
І  славило  святу    Батьківщину!

                                             27.06.2023р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.08.2023


Сяючий ранок

Іду  босоніж,  пройдуся  по  траві,
Хочу  позбутись  нав’язливих  думок,
Вони    бентежать,  сховалися  в  імлі,
Вже  над  рікою,  замотані  в  клубок.

Річка,срібляться  цілунки  промінців,
Приваблюють,  виграють  веселково,
Рибки,  беззвучно  пливуть  між  камінців,
За  мить…  вода  заграє  лазурово.

Може  втопити,  лихі  думи  в  воді?
Чи    вітру  нашептати  -    допоможе?
Та  десь  немає,  чи  дріма  при  землі,
Але  ж,  так  поводитися  негоже.

Ранкове  сонце,    світить  так  привітно,
Імла  щезає…  краплини  кришталю,
Осяйні  златом,  зникли,  ледь  помітно,
Разом  із  ними  усі  думки  гублю.

В  річці  вода….  мигтить  без  відпочинку,
Мене  втішають  кольорові  гами
Вклонюсь  низенько…  чудовому  ранку
Тож  спромоглася,  справитись  з  думками.

                                                                                       2022р  


адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=990814
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.08.2023