Ніна Незламна

Сторінки (13/1260):  « 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 »

Та , в синій сукні / проза/


За  вікном    вздовж  дороги  мелькали  дерева  покриті  снігом,    а  деякі    голі,    аж  сизі  від  морозу.  А  поміж  них    зелені  й  пишні    ялини  і  сосни,    на  голках    льодові  намистини,  срібляться,    переливаються  на  сонці.    Іскриться  сніг,    то  сріблом,  а  то  й  златом….
     За  два  тижні    настане  березень  ,  помітно  сонце  яскравіше  і  промені  все  ж  тепліші,    хоча  й  мороз  вночі  був  мінус  п`ятнадцять  градусів  та  все  ж    ближче  до  полудня,    не  більше    й  семи.    
Автобус    їхав  не  дуже  швидко,  по  ледь  -  ледь    розчищеній  дорозі,  видно  вночі  славно    погуляла  хурделиця.    Під    лісом  не  малі  пагорби  снігу,  кущів  зовсім  не  видно,  а  дерева  в  облозі  з  усіх  сторін,  по  пояс  потонули    в    кучугурах,  наче  одяглися  в  білі    й  пишні  спідниці.
 Михайло  дивився  в  вікно  і  часом  поневолі  прикривав  очі  від  різкого  сяйва    снігу,    на  душі  спокій  і  відчуття  благодаті.  Як  добре,      вперше  за  п`ять  років      пішов  в  відпустку.  І  тут  така  нагода,  ще  й  путівку  запропонували  в  санаторій,  в  Слав`яногірськ.    Можливо  б  і  не  їхав  та  дружина  наполягла,  каже  Їдь  любий,    я  тобі  довіряю.  Знаю,    хоч  живемо  з  тобою  п`ятнадцять  років  і  всього  в  нас  було  ,  окрім  зради  звичайно,  тож  гадаю  і  цього  разу    не  вскочиш  в  гречку.    Звичайно,    думав,  де  там  скакати,  двоє  дітей  вдома  і  їх    треба  на  ноги  ставити,  як  кажуть  люди.
 А  потім  ледь  помарнів,  наче  сіра  тінь  лягла  на  обличчя…    А  чи  кохав?  Й  не  снилося  тоді,  просто  допоміг  встати  на  ноги,  коли  вона  упала  з  велосипеду  і  зламала  тазостегновий  суглоб.  Добре  телефонна  будка  неподалік,  визвав  швидку,    лікар  йому    запропонував  поїхати  з  нею,  дати  покази,  як  це  трапилося.  Там    наче  й  не  було  причини  впасти,  чи  вона  на  когось  задивилася,  чи,  щось  інше.  Саме  в  той  час  він  поспішав  на  автобус,    мав  їхати  на  роботу,  до  зупинки  залишалося  метрів  десять,  як  таке  сталося  з  дівчиною.  Як  міг  не  помітити,  коли  падала,  то  пролунав  скрегіт  і  відразу  гуркіт,    і  так    скрикнула  голосом  гучним,  як  було  не  почути,  хоча      рух  машин  не  зупинявся.
Її    чорні  очі,    благаючі  про  допомогу…    А  згодом    декілька  раз  провідав    в  лікарні.  Коли    лишалися  на  одинці,  брала  за  руку    і    такий    ніжний  погляд  і  запитання,  коли  прийдеш?  Не  міг  відмовити,  не  був  байдужим  до  чужої  біди.
       Йому  тоді  йшов  лише  двадцять  другий  рік,  він    тоді  і  гадки  не  мав,  щоб    так  рано  одружитись.  Та  прийшов  одного  разу  до  неї  додому,  цього  разу  вона  сама  відкрила  двері  ,  радісно  повідомила,  що  батьків  вдома  не  буде,  поїхали  на  дачу.  Ох  та  молодість,  палкі  поцілунки  і  обійми,  а  потім  ніч…  Чи    хотів,  щоб  сталось  те,  чого  не  виправиш?    Мабуть  ні!  Але  її  ніжність  тіла,  шепіт  на  вухо    -»  Лицар  моєї  мрії,  мій  Геракл»…    Не  втримався,  закипіла  в  жилах  кров,  та    шалена  пристрасть  спокусила  на  гріх.  То  було  лише  один  раз  та  за  місяць  новина    -    буде  дитя.    Ось  таке  кохання,  чи  то  кохання?    І    часом  так    важко  на  душі,  коли  згадує  ту  ніч  і  все  немов    хтось  переслідує  його,  хочеться  озирнутися  назад,    здається,  що  щось  загубив,  пропустив  в  житті….  
   Та  час  летів  і  вже  радів,  як  син  і  донька,    між  ними  рік  різниця,  збирали    для  обох  волошки  в  житі.  Здавалося  й  щасливий,  чого,  ще  треба.  Ось  так  і  склалося  життя  сімейне.  У  злагоді  біль  -  менш  і  в  достатку    можна  сказати.  Вона  вчителька  української  мови,  а  він    найкращий  слюсар  на  заводі,  квартиру  від  заводу  отримав,  тож  живи  та  й  тішся,  як  іноді  казав  йому  батько,    -  «Я  в  твої  роки  цього  не  мав».
Путівка….    Думки,  як  рій  бджіл    в  голові,  легке  хвилювання…  А  цікаво,  як  там    є  танці,  чи  немає?  З  дитинства    любив  танцювати,  в  школі  був  найкращим  танцюристом  .  На  жаль  в    дружини    не  було  такого  великого  бажання    навчитися  так  танцювати,  як  він.  Але  дітей,    хоч,  ще  й  не  дорослі,  все  ж    навчив  і  вальсу,  і  фокстроту.
     Автобус  під`  їхав  до    приймального  відділення  санаторію….  За  пів  години  Михайло  зайшов  в  кімнату,  де  за  столом  сиділо  двоє  молодиків.    Хлопці  відразу  встали,  один  з  них  ,  високий  на  зріст,усміхнувся  і  подав  руку,
- О!  До  нашого  полку  прибуло.  Я    Павло,  а  це  Денис,  будемо  знайомі.    Він  представився  хлопцям,    оцінюючи  позирав  на    кожного,  мабуть  по  років  двадцять  п`ять,  не  більше,  зробив  висновки.  І  роз’дягаючись,  весело,
- То  я  для  вас,  як  дядько  певно.    Не  дуже  підійду  до  компанії,  мабуть  захочете  жінок  приводити…
Хлопці  переглянулися  і  примруживши  очі,  засміялися.
-  Та  ні,  ми  не  по  цій  часті,так  розважитися  можна  буде,  потанцювати,а  щоб  дружинам  зраджувати  то  ні,  приїхали  відпочити,  -  весело  сказав  Павло  .
-  Та  і  це  ж  небезпечно,  -  підтримав  розмову  Денис.
-  Ага,  то  ви  одружені,  це  вже  добре,  а  за  фахом  хто?  І  звідки,  як  то  кажуть  родом  ?
- Ми  з  Донецька  обоє,  шахтарі,  -      поспішив  сказати  Павло,    -  А  ви  звідки?
- Я  харків`янин…  На  ХТЗ  слюсарем  працюю.  Значить  всі  трударі,  тож  будемо  відпочивати.  А,  щодо  танців,  я  б  теж  туди  пішов  з  задоволенням    та  боюся  пари  мені  не  буде,  туди  напевно  одна  молодь  ходить.  Та    тільки  давайте  на  «ти»  звертатися,  я,  що  такий  старий?!
       В  перші  дні    відпочинку,  після  масажів,  хвойних  ванн,    які  назначив  лікар,  в  кімнаті  всі  відсипалися.  Іноді  хлопці  веселили  Михайла,  розповідали  про  свої  походеньки,  а  часом  і  про  роботу  згадували.  Він  дивився  на  них  і  думав,  невже  я  таким  був  десять  років  назад…    Дивувався  їх  безтурботності,  часто  в  кімнаті  лунав  сміх,  розповідали  анекдоти,  жартували  один  над  одним.  Ввечері,  сидячи  за  столом,    грали  в  доміно,  до  пізнього  вечора  чаювали.  Лежачи  в  ліжку  Михайло  любувався  видом  за  вікном.    Іскрився  сніг  від  світла,  що  падало  з  вікна,  а  далі  наче  вхід  в  дивовижну  зимову  казку,  заворожували    ялини  вкриті  пухнастим    білим  снігом.  Поневолі    Михайло  згадував  дитинство,  як  ходив  з  батьком  в  ліс  по  ялинку,  по  пояс    провалювався  в  сніг.  І    ледве  витягував  ноги  з  валянками,  в  яких  вже  було  повно  снігу.  А  згодом,  вже  вдома    батько  знімав  їх  і  сміявся,  ти  як  той  »Мужичок  -    сноготок»    в  Некрасова.  Діставшись  додому,  батько  натирав  ноги  горілкою,  вважав,  це  перші  ліки    в  такому  випадку  і  мама  готувала  пахучий  чай  з  м`ятою  й  калиною.
       Одного  вечора  ….    Михайло    дрімав  в  ліжку,  насолоджувався    безтурботністю,  вже  й  відіспався  за  всі    роки,  хоча  минув  лише  тиждень  .  Під  подушкою    чергова  прочитана    книга  за  ці  дні,  вже  б  погуляти  по  стежках,  можливо  якось  помандрувати  по  окрузі,  чи    до  лісу  пройтися,  планував  собі.  І  тут  різко  відкрилися  двері,  обтрушуючи  з  себе  сніг,      ввалилися  хлопці.  Розчервонілі    обличчя  осяяні  щастям  і  легенький,  радісний    сміх.  Михайло  сів  на  ліжку,  звісивши  ноги  до  підлоги,  
- Бачу      такі  веселі,    ви,  що  може    в  сніжки  грали,  як  ті  діти?
Хлопці  роздягалися  й  хитро  позирали  на  нього.  Павло  зморщивши  носа  ,  задоволено  показував  всі  свої  тридцять  два  зуби  й  до  Дениса,
- Що  повідаємо  цьому  самітнику  де  ми  ходили,  що  робили?
Денис,швидше  роздягнувся  і  впав  на  ліжко,
- А  чому  й  не  розповісти,  думаю  не  вкраде  наших  партнерок.  Тут  такі  танці  ,  закачатись,    правда  клуб  не  видний,  а  в  середині  так  комфортно,  просторо  і  людей  на  любий  смак  від  вісімнадцяти  років  й  до  сімдесяти,  це  точно….
- Мені  сподобалися  танці.  До  речі,  там  є  такі,  що  чомусь  не  танцюють,  а  тільки  зирять  на  кожного,  напевно      оцінюють,  -  підтримав    розмову  Павло.
Він    дивився  на  хлопців  і  дивувався,  такі  веселі!  Напевно  подруг  собі  знайшли  і  запитав,
- Ви  навкруги  не  ходіть,  зізнавайтеся,    що  познайомилися  з  дівчатами,  чи  з  молодицями?
Павло  пригладив  чорнявого  чуба,  в  його  очах    грали    бісики,
- Та    ні,  не  подумай,  щось  такого,  куди  чесно  кажучи  може  потягнути,  але  ми  просто  познайомилися  з  двома  дівчатами.  До  речі,  кажуть  не  заміжні,  хоча  на  вид    по  років  двадцять  три  -    двадцять  п`ять,не  більше  думаю…      Доволі    симпатичні,  стрункі,  з  красивим  бюстом,  обидві  русяві  і  вони  теж  з  Харкова,  твої  землячки.
- Правда  хто  за  фахом,  ще  не  дізналися,  але  приємні  і  веселі  дівчата,  здається  подружки    і  танцюють  гарно,  -    добавив  Денис.
Вони,  ще  з  годину  гомоніли,  розповідали  про  ведучого,    що  проводив  деякі  конкурси.  Вже  коли  вкладалися  спати  Павло  запитав  Михайла,
- Ну,  що  тобі  не  надоїло  книги  читати  та  валятися  на  ліжку,  може  завтра  з  нами  підеш,  казав,  що  любиш  танцювати.  Ми  тобі  там  підберемо  молодичку,  там  є  на  вибір,  яку  захочеш.
Денис,  перевертаючись  в  ліжку  пробурмотів,
- -  Ага  і  худі  є  й,  як  жердини  високі  і  є  низенькі,  кругленькі  бочечки….  
Всі  засміялися  та  він  продовжив,
- Ні  серйозно  кажу    є  красиві,  гарні,  як  булочки  пухкі,  так  би  й  вщипнув  котрусь,  чи  поцілував…
В  кімнаті  знову  сміх…  А    за  вікном    наче  біла  ніч,  місячно,  іскрився  на  ялинках  сніг,    що  виднілися    неподалік.
Наступного  дня,    після  сніданку,  Михайло  вирішив  пройтися  ,  до  залізничної  станції.  Дорога  проходила  вздовж  лісосмуги.  День  видався  сонячним  і  не  дуже  морозним.  Під  ногами  поскрипував  сніг,  йшов  по  проїжджій  частині,  бо  хто  б  там  зробив  стежку,  як  снігу  лежало  по  коліна.    Чарівні  сосни  й  ялини  виблискували  на  сонці,  де  -  інде  осипався  сніг,  чи  то  від    сонячних    променів,  чи  від  ваги,  тихо  спадав  до  низу.    Раптово  з`явилася  білка,    наче  зустрічала  його,    полохливо  вертіла    головою  в  різні  сторони,    стояла  навпроти  нього    і  здавалося  й  не  думала  тікати.  Він  всміхаючись  зупинився,  яка  ж  краса,  оцю  б  красу  дітям  побачити…  Намацав  в  кишені  пряник,  який  давали  до  чаю  і  присівши  поклав  на    сніг.  Довго  чекати  не  довелося,  білка  за  мить  схватила  пряник  і  зникла  серед  дерев.  Тихо  засміявся,
- Яка  ж  проворна.  Шкода  горіхів  не  маю,  а  от  цукерки  тобі  напевно  не  можна…
Непомітно  дійшов  до  станції,  вирішив  взяти  квиток    додому,  хоча,  ще  й  залишалося  багато  днів  до  від`їзду  та  все  ж  чого  чекати,  коли    вже  тут.
       Ввечері,  в  кімнаті    хлопці  кропили  парфуми,  всі  троє  збиралися  на  танці.
Можливо  б  і  не  пішов  та  хлопці  так  наполягали,  так  хвалили,  сказали  ,що  не  пошкодує  і  скільки  вже  можна  сидіти    одному  в  кімнаті.
       В  залі  людей  багатенько…    І  справді  здивувався,  коли  побачив  чоловіків    й  жінок  різного  віку.      Хтось  сидів  на  стільцях,  а  дехто    компанією  збирались  в  коло  і    час  від  часу  линув  сміх,  який  губився  в  ритмі  музики.  Павло  з  Денисом  привели  своїх  вишуканих  дівчат;  скромні,  обидві  русяві  і  обидві  чорноокі.  Одягнені  в  гарненькі  в`язані  сукні,  які  підкреслювали  красивий  стан.  Павло    взявши  партнершу  за  руку,
- Ось  це  наш  дядько  Михайло…  
Відразу  всі  засміялися.  Потім  він  продовжив,
-  Знайомтеся,  це  Таня,  а  це  Люба….
 В  дівчат  рум`янці  на  щоках  і  веселики  в  зіницях..
 Таня  відразу    ледь  почервоніла,    часто  закліпала  очима  й  защебетала  пташечкою,  
- Ви  не  подумайте  нічого,  ми  просто  партнерші  вашим  хлопцям,  більше  нічого.    Вони  так  танцюють…  Так  танцюють!  Так  танцюють  гарно!  Що  нам  підходять  …  
І    зажавши  нижню  губу,    моргнула  до  Дениса.    Всі  знову  засміялися.
     В  цей  час  з  магнітофона  линула    розслаблююча    музика,  за  якусь  мить  вгамувала  легке  хвилювання,  зняла  напругу  з    Михайла.    Раптово,  щось  заскрипіло  і  зазвучав  вальс  ,    хлопці  одночасно  взяли  своїх  подруг    під  руки    і    сміливо  попрямували  в  середину  залу.
 Війнуло  молодістю  на  душі,  той  вальс  збудив  спогади  про  школу…    Михайло    задивлявся  на  пари  і  мов  сам  з  ними  злітав  й  кружляв,  від  задоволення    час  від  часу  закривав  очі.  Майже  не  було  пауз,    музика  змінювалася    на  пісні.      Немов  полинний  напій  попав  у  душу,чому  дружина  так  ніколи  не  любить  танцювати…  Адже  це  так  чудово,  хоча  б  на  якусь  мить  відчути  себе  птахом!
     В  залі  повеселіли  присутні,  жваво  витанцьовували  від  пісню  -  «Тиха  вода».    В  нього  від  стояння,  аж  ноги  заніміли,  переминався  з  ноги  на  ногу,  роздивлявся    присутніх.    Під  пісню  «Лада»  в  центр  залу  вийшли  дві    молоді  особи,  розпочали  танець.  Одна  дівчина  з  каштановим  волоссям,що  прилягало  на  плечі,    в  синій  сукні  в  мілкий  горошок  так  танцювала  легко,  піднесемо,  що  цього  не  можна  було  не  помітити.  Вона  відчувала  кожну  ноту,  вишукано  виконувала  рухи,  дарувала  усмішку  присутнім.    Вона  заінтригувала  його    своєю  поведінкою,  його  очі  шукали  її    серед  танцюючих  пар.  Тепло  сповило  його  серце    і  на  душі  так    радісно  й  легко  -  легко  стало.  Яка  краса,  не  кожна  може  так  танцювати,  думав    він.  По  закінченню  танцю,  задоволені    хлопці    з  дівчатами  підійшли  до  нього.  Розчервонілі,  веселі,  позирали    один  на  одного.  Таня    переводячи  подих,  співучо,    мов  під  музику,  яка  щойно  розпочалася,  мелодійно    сказала,
- То  ви  хоч  присядьте,  чи,  що?  Чого  не  танцюєте?  Он  скільки  файних  жіночок,    дівчат,  молодиць,    як    квіточок  в  житі,  яку  хочеш  вибирай,  є    і  худенькі    й  пишні…
Від  компанії  по  залу  рознісся  гучний  сміх,  привернув  увагу  відпочиваючих,  а  Михайла,  як  облили    окропом,  за  мить  почервонів,  втягнув    голову  в  плечі  ,  немов  хотів  сховатися  від  всіх.    Та  відразу  ж  опанував  себе  після  її  слів,  з  під  лоба  позирав  в  сторону,  де  стояла    дівчина  в  синій  сукні  в  горошок.
Павло  торкнув  його  рукою,
- Ну,  що  йдеш,?  Якусь  запросиш,  чи  будеш  нудьгувати?
Своїх  п`ять  копійок  відразу  вставив  Денис,  протяжно    й  неголосно,
- О!  Я  помітив  на  яку  він  поглядав,  помітив…
Михайло,  перебив  його,    махнувши  рукою,
- Ні,  я  піду    в  кімнату,    на  сьогодні  досить  розваг!
 І  швидкою  ходою  попрямував  до  виходу.  Йому  й  самому  здавалося,  що  він  тікає  від  неї.  А  чого  й  не  знати,  боявся  озирнутися.    Вийшовши  на  вулицю,  полегшено  перевів  подих,  відчув,  як  шалено  билося  серце,  але  намагався  йти  скоро,  наче  й  насправді  від  когось  тікав.  Так,  завтра  піду  на  переговорний  пункт,  передзвоню,  дізнаюся,    що  там  вдома,  як  діти,що  нового,  копошилися  думки,  згодом  заспокоївся,  пішов  тихіше,  прислухався  до  скрипіння  снігу.    Неподалік  біля  ліхтаря  цілувалася  пара,  відчув  короткий  спалах  обличчя  та  тож  від  думки,  яка  миттєво  врізалася  в  мозку,  а  які  в  неї  губи,  відчути  б  той  поцілунок,  заглянути  б    в  її  очі.  Різко  підхопив  жменю  снігу  і  вмив  обличчя,    ох,  що  це  в  голову  лізе,  а  перед  очима  її  стан    в  синій  сукні  в  горошок…
     Було  доволі  пізно,    коли  Михайло  почув,  що  прийшли  хлопці  ,    довго  вертівся  в  ліжку,    все  ніяк  не  міг  заснути.  Але  закрив  очі,щоб  не  спілкуватися,    хотілося  забитися  в  куток  й  позбавитися  думок,  які  переслідували,  не  давали  спокою.
Минуло    три  дні  …    Після  переговорів  з  родиною  Михайло    в  гарному  настрої,  прямував  в  їдальню  пообідати.  На  сходах  стояла  вона,  він  відразу  пізнав  її  по  зачісці,  адже  без  головного  убору.  Біленька  шуба  з    пухнастим  білим  шарфиком  їй  пасувала  до  обличчя…  Відразу  думка,  чи  когось  виглядає  і  зупинився,  вдав,    що  на  когось  чекає.  До  неї  підійшла  жінка,  років  п`ятидесяти,    усміхнувшись  щось  сказала  до  неї  і  вони    разом  зайшли  в  їдальню.  Цікаво,    сама,    без  пари  до  цієї  пори,  можна  вже  й  було  знайти  собі  партнера,  як  кажуть  хлопці.  Підкралась  злоба  на  самого  себе,  чого  думки  за  неї,  швидше  б  вже  додому…
         Цього  вечора  хлопці  звали  його  на  танці,  але  він  вирішив  залишитися    в  кімнаті.  В  ліжку,    тримаючи    в  руці  чергову  книжку  з  бібліотеки  ,  намагався  читати.  Букви  скакали  перед  очима,  наче  й  читав  та  осмислити,  сприйняти  прочитане  не  вдавалося.  Пройшло  більше    години,    він  з  пересердя  запхав  книгу  під  подушку,  намагався  заснути.    На  мить  прикрив  очі,  перед  ним  вона  в  тій  шубці  і  така  гарна,  а  очі  красивої  форми,  зелені,  чаруючі  .  Пригадав,  що  колись  читав,  що  такі  очі  у  давні  часи  асоціювалися  з  відьмами  і  чаклунками.  Ну,    от  заспокоїв  себе,  нарешті  розібрався  чого  мене  так  тягне  до  неї.  Але  ж    хотілося    взяти  її  під  руку  і  повести  в  чарівну  музику  вальсу,  покружляти,    забути  про  все    на  світі.    Чи  спав,  чи  ні,  на  якусь  хвилину  наснився  сон,  вона  в  синій  сукні  в  горошок  серед    квітучих  соняхів.    Усміхнена,  губи  колір  спілої  вишні  і  веселики  в  очах,здавалося  наближався  до  неї,  а  вона  намагалася  йти  в  поле  поміж  соняхи  і  раз  по  раз  озиралася  до  нього.    Уві  сні  себе  бачив,    розчервонілого,  в  голубій  сорочці,  руками  розсовував  соняхи,  йшов  за  нею,    але  не  міг  наздогнати…
   Гучний  сміх  розбудив    його,  відкрив  очі.  Хлопці    руками    прикрили  роти,    Павло  лукаво  зіщулився,
- Ой,  вибач  Михайле  розбудили…  
Не  мав  наміру,  щось  сказати,  чи  запитати,  тільки  витирав  свій  спітнілий  лоб,  пригадав  сон  і  сердито  кивнув  рукою,
- Йдіть  до  біса,  такий  сон    перебили…  Не  могли  пізніше  повернутися!
Денис  присів  біля  нього  на  край  ліжка,
А  я  знаю,  як  її  звати…
- Кого  її  ?  -  немов  не  розуміючи  про  кого  мова,  запитав  Михайло.
Тут  Павло,    ледь  всміхаючись  і  потираючи    руками,
- Ну  та,  в  синій  сукні  в  горошок…  Думаєш  не  помітили,  як  ти  дивився  на  неї,  як  кіт  на  сметану…    До  речі,  я  її  сьогодні  запросив  на  танець,  гарно  кружляє,  легенька,  як  перлинка,  до  того  ж  така    симпатична,  приємна  паняночка.
Михайло  зіскочив  з  ліжка,  як  обпечений,  відійшов  до  вікна,
- Хлопці  не  будіть  в  мені  звіра,  щоб  я  пару  слів  гарячих  вам    не    сказав,  вже  кажіть,  яке  ім`я  і  звідки  вона?  Гадаю  все  розізнали….
Роздягнений  Павло  вкладався  в  ліжко,
- Потяг  ту  –  ту…..  Змарнував  ти  час,  вона  не  з  нашого  заїзду,  нам,    ще  тут  два  тижні  відпочивати,  а  вона  за  тиждень  повертається  в  свої  Суми.  Сказала,  що  не  заміжня,  але  подробиць  не  знаю,  а    звати  Маргарита.  Не  дарма  таке  ім.`я,  схожа  на  квіточку.
Михайло    повернувся  в  ліжко,  простирадлом  вкривав  голову  і  незадоволено  до  хлопців,
- Можна  було  й  не  взнавати!  Досить,    хай  їде  хоч  завтра…
І    різко  повернувся  до  стіни…  
   Шкода,  кепська  новина,  в  душу  підкралося  розчарування  .    Закриваючи  очі,  вмовляв  себе  заснути,  бо  її  обличчя    і  ті  зелені  очі  ввижалися  йому,  немов  звали  до  себе.  
 Чи  ніч  була  для  сну,чи  ніч  для  спогадів…  Шалено  билося  серце….  Суми,  це  ж  він  там  відслужив    в  армії  два  роки…    І  ходив  в  звільнення,  навіть  бігав  в  самоволку,    за  морозивом  для  всіх…  І  чому  не  зустрів  її  там?  Не  заміжня  -  лізло  в  голову…    За  вікном  чулися  чиїсь  голоси,  вже  світало,  лише    тепер    сон  здолав  Михайла…
 Наступного  дня  він  був  не  в  гуморі,    безпорадний  погляд    дивував  хлопців.  Йому  не  хотілося    згадувати    службу,  вважав,  що    це  не  цікаво  і  нікому  не  потрібно.  Хлопці  ж    вирішили  не  чіпати  чоловіка,  нащо  підкидати  дрова  в  той  вогонь,  що  палає  в  душі.
         Після  вечері  хлопці  з  дівчатами  поспішили  до  клубу  на  фільм;  »  За  двома  зайцями.  Пропонували  й  Михайлу  піти  з  ними,  але  той    зі  скривленим  обличчям  лише  махнув  рукою  і  пішов  прогулятися  по    стежці.    Сніг  поскрипував  під  ногами,  іскрився  від  ліхтарів…    Ні,  не  визивав  задоволення  й  не  зігрівав  білизною,  а  дратував.    Як  хлопчисько  намагався  його  зачепити  носком  черевика  і    від  футболити,  як  подалі.  Зробивши  кілька  кругів  по  території  санаторію,    ноги  привели  до    клубу.  З  одної  сторони    будівлі  з  вікон  проникали    голоси,  ага,  ще  йде  кіно,  зробив  висновки    і  попрямував  до  другої  сторони,    до  парадного  входу,  де  вхід  на  танці.  Здвинувши  плечима,  навіть  усміхнувся  і  сам  до  себе,
-  Ага,  хлопці  в  кінозалі,  піду  відірвуся  по  повній,  щоб  не  засуджували.
 Звучала    легка  танцювальна  музика…    Заворожував  темп,  лився    тихим  струмком  води,  а  то  повільно  підносився,    кликав  в  політ…  Він  відразу  очима  знайшов  її  і  рішуче,  через  весь,  ще  незаповнений  танцюючими  зал,      попрямував  до  неї.  
     Гарячий  прилив  до  обличчя,  запросив  на  танець.  Вона  наче  чекала  на  нього,мило  усміхнулася  й  кивнула  головою.  І  де  та  сміливість  в  мене  взялася,  здивувався  собі.  Приємне  відчуття  при  дотику  її  руки  і  стану,  яка  ж  легенька,  ну  справжня  пір`їнка….    А  парфуми…    На  якусь  мить  сп`янів,  хотів  впіймати  її  погляд.    І  ось  її  зелені  очі,  ледь  -  ледь  втримався  на  ногах….    Ні,ні  ,  він  ніколи  в  житті  не  знав  такого  відчуття,  втопитись  би  в  її  очах,  потрапити  в  теплі  обійми….
 Кружляли  в  залі  немов  зовсім  одні,  ні  на  кого  не  звертали  уваги.  Її  волосся  розвівалося  при  танці,вона  здавалася,ще  гарнішою,  привабливішою.  Та  закінчилася    щаслива  мить,  вона  забрала  руку.  Чи  й  чув  ту  музику,  чи  ні    та  зрозумів,  що  танець  закінчився  і  вона  направилася  йти  в  сторону.  
- О,  ні!  Будь  ласка,  ще  один  танець,  прошу  вас.    
Мила  усмішка  лягла  на  обличчя,  вона  тихо  сказала,
- Я    -  Маргарита,  будемо  знайомі…
 І  подала  руку…
Хвилини  щастя,  відчуття  злету  в  танці,  згадалися  рухи  молодості  і  вони  піддалися  спокусі  танцю,  закружляли  в  вальсі.  Йому  здавалося,що  він  чув  її  серцебиття…  О,  де  ж  та  молодість…  Невже  я    знайшов  те,що  не  давало  спокою,  що    часто  переслідувало  його,  те,  що  загубив…
               Та  танець  закінчився  і  він  провів  її  до  місця,  де  вона  стояла  раніше  й  відразу  помітив  своїх  хлопців.  Чемно  подякував  і  попрощався,чомусь  так  і  не  сказавши  їй  своє  ім`я.  І  відразу  й  шмигнув    до  роздягальні,  поспіхом  накинув  пальто  й  вискочив  надвір…
       Миттєво  холод  проник  за  комір,  зморозило    вологу  спину,  легкий  озноб  проймав  все  тіло.  Немов  тікав,  тікав  від  самого  себе,    думки  гріховні  переслідували  його.  Та  ні,ні,вмовляв  себе,  не  посмію…
Хлопці  пізно  повернулися….  Михайло  мило,  мов  дитя  сопів  у  ліжку…
- От  боягуз,  чого  від  нас  було  тікати,  -    гучно  помітив    Павло.
Денис    кивнув  рукою,
- Та,  хай  спить,  не  чіпай,  не  всі  так  можуть,  як  ми,  потанцювати  й  розійтися  друзями.  Можливо  чоловік  гарячий,  для  нього  це  катівня,  брати  в  обійми  і  стримувати  свої  гріховні  бажання.  
-Твоя  правда,  -  підтвердив  Денис  і    тихіше  продовжив,
-  Можливо  вдома  не  наситився  коханням,  а  зрадити  не  хоче,  не  наважиться…    Твоя  правда,  ми  всі  різні…
Наступного  дня  хлопці  не  зачіпали  теми  про  танці,  наче  й  не  бачили  його  там.  Три  дні  поспіль  Михайло  мовчки  лежав  в  ліжку  s  перегортав  сторінки  книжок.  Дав  хлопцям  зрозуміти,  що  нікуди  не  піде.
       Пройшло,  ще  два  дні…    Павло  після  обіду,    трохи  затримавшись,  наздогнав  Михайла  надворі,не  зміг  змовчати,
-  Мені  то  все  рівно,  але  хочу,  щоб  ти  знав  вона  завтра  від`їжджає  після  обіду…  Це  бабське  радіо  передало…  Ти  хоч  поспілкувався  з  нею  коли  танцював?
В    Михайла  немов  перекрило  подих,    кашлянув,  а  потім    трохи  хвилюючись,    ледь  примруживши  очі,
- Та  це  мої  справи  хлопці,…    Іноді  ми  відчуваємо,що  колись  не  знайшли  свого  щастя,  але  тепер  вже  не  повернеш  той  час…  А  те  що  маю,  буду  цінити…    Не  завжди  зорі  в  небі  лягають  так,  щоб  поєднати,    на  жаль  іноді  буває  інакше….
 І    різко  розвернувшись,    попрямував  до  стежки,  що  вела  до  виходу  санаторію.
 Наступного  дня,  після  обіду,  Михайло    поспішаючи  вийшов  з  їдальні.  Неподалік  стояв  автобус,  люди  з  валізами  поспішали  до  нього.  Він  відійшов  в  сторону,  за  ялинку  і    спостерігав,  як    Маргарита    йшла  з  невеличкою  валізою  до  автобуса  ,  а  поруч    з  нею  йшла  та  сама  жінка,  що  чекала  на  неї  біля  їдальні.  Вона  їй,  щось  розповідала,  час  від  часу  розмахувала  рукою.  Та  він  помітив,  що  Маргарита  декілька  раз  озиралася  назад  і  зупиняючись  вертіла  головою,  немов  шукала  когось…
       Минав  останній  день  відпочинку,Михайло  вирішив  раніше  поїхати  додому.  Чого,  ще  тут    ніч  кукувати?  Відколи  поїхала  Маргарита,  сон  тікав  від  нього.  Стискалося  серце,  чому  доля  так  надходить,  чому  дороги  інколи  не  ті  з`являються  на  шляху?  
     Він  їхав  в  автобусі  до  залізничної  станції,задивлявся  на  сніг,  на  ялини  й  сосни,  а  йому  ввижалася  вона  ,  та  симпатична  панночка    в  синій  сукні….  
                                                                                                     *****
                                                                                                                       1986  рік.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848047
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.09.2019


Хай щастить в дорозі

Дивлюсь  я  на  небо,  літає  лелека
І  думка  вразлива,  дорога  нелегка
Попереду  в  пташки,  що  буде    й  не  знати
В  надії  на  краще,  озирнеться  до  хати…

Молода  пташина,  тож  підтримка  й  ненці
Вишикувались  вмить,  серед  хмарин  клинці
Хай  сонце  вечірнє,    їм  крила    не  спалить
 А  нічка  зоріє,  доріженьку  стелить…

Блідо  –  жовті  трави,  схилились  в  поклоні
Спадав  лист  із  клена,  роси  в  передзвоні
Осінні  забави,  птахів  проводжають
Доріжок  безпечних,    на  шляху  бажають…

Прохолодний  вітер  підтримав  вітрила
Зірка  світанкова…  Є  віра  і  сила
Біленькі  оселі  зникали  далеко
Хай  щастить  в  дорозі,  дорогі  лелеки!

                                                                                                   08.09.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847980
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 12.09.2019


Стежина вдаль

Стежина  вдаль….  Вздовж  барвінкове  листя
Лежить  печаль,  як    росяне  намисто
Не  виграє,  ні  сріблом,  ані  златом
Сонна  трава  покрилась  оксамитом…

 Й  плине  запах…  Легенький  над  землею
Цю  прохолоду,  й  свіжість  несе  осінь
Білий  туман,  купчивсь,  ліг  на  алею
Мов  відділив,  красу  земну  і  просинь…

В  обійми  вітер,  з  ніжністю  в  спокусі
Узяв  мене,    рано  вийшла  на  ґанок
Лишивши  слід,  вкотре  в  моїм  волоссі
Це  полум`яний,  я  стріла  світанок…

                                                                     08.09.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847829
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 11.09.2019


Теплом насолодились…

Теплом  серпневим  насолодились
Так  пекло  сонце  з  самого  ранку
Зблідлі  ромашки,  ледь  похилились
Таїли  мрію,  радіють  світанку.
 
А    чорнобривці,  в  пишнім    віночку
Мов  пригорілі,  кволі  пелюстки
Давно  чекають  на  росиночку
Ніч  прохолодну  стрінуть  залюбки…

Котиться  сонце,  ближче  до  ставу
А  там  і  захід,  не  за  горами
Цвіркун  підбирав,  вміло  октави
Пісні  веселі  линуть  степами…

Принада  нічки  -  Божий  дарунок
Вологий  подих  сповиє  землю
Придасть  їм  сили  й    мов  п`янкий  трунок
Зніме  задуху  й  дасть  роси  краплю…

                                                                               25.08.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847611
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 09.09.2019


Я гадала, що…

Я  гадала,  що  ніколи
Не  буду  ходить  до  школи
Люблю  вранці  повалятись
В  ліжку,  із    лялькою    гратись.
Та  розперла  мене  заздрість
Побачила    оту  радість
На  очах  у  всіх  маляток
Й  усмішку  в    хлопців  й  дівчаток.
Такі  гарні  і  красиві
Мені  здалися  щасливі
Захтіла  такою  стати
Теж  до  школи  завітати.
Тепер  теж,  я  втіху  маю
Йду,  багато  чого  взнаю
Хоч  надворі  уже  осінь
Заплітаю  вміло  коси
В  мене  бантики  яскраві
В  матусі  очі  ласкаві
Вона  тішиться,  щаслива
Каже  дівчинка  вродлива
Тож  неуком  не  зростаю  
Дуже  в  школу  поспішаю
Буду  краще  всіх  навчатись  
Всі  науки  пізнавати!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847481
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 08.09.2019


У кожного з нас

                                                                             Цінуйте  те,  що  ви  ранком  встали
                                                                               Що  Боженько    від  сну  вас  розбудив
                                                                                 Коли  ж  вночі    міцно  засинали
                                                                                 Вас  Ангел,  обережно  зберігав  ….

                                 ******

 У  кожного  з  нас,  завжди  свято  своє
 Що  лиш  проснувся,  відчуєш  що  живий
І  вже  радієш,  що  на  цім  світі  є
Душа  співає,  здається  щасливий.

Блаженний  бачить,  в  вікні  неба  синь
 Не  чорні  хмари  з  кіпоттю  й  димом
Хоч  й  підступає  золотава  осінь
Младі  лелеки,  ще  кружляють  клином

Пташині  звуки,  вкотре  почуєш  ти
Бо  ніжне  сонце,  загляне  в  світлицю
І  роси  -  перли  припадуть  на  квіти
Від  того  щастя  засяють  зіниці

Рясні  ромашки  уздовж  по  стежині
Тобі  навіють,    спогад  про  кохання
Дні  вечорові,  пісні  солов`їні
Геть  повтікають  сумніви  й  вагання.

Червоні  маки,  що    поєднали  вас
Серця  зігріють.  І  зближають  долі
Засяють  зорі  й  немов  станцюють  вальс
 В  місячнім  сяйві,  в  небеснім  просторі  

У  кожного  з  нас  завше  свято  є
Так  воно  різне,  яке,  я  не  знаю
Тож  утішайтесь,  що  на  цім  світі  є
І  я  з  цим  щиро    усіх  вас  вітаю!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=847295
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 06.09.2019


Доленька щаслива / слова до пісні /

                                                                     /слова  до  пісні  –    у  темпі
                                                                         подібному  до  пісні  «Девочка  Надя»/

Золотистий  обрій….  Вечір  ледь  в  тумані
Думки  павутинні,  я  наче  в  дурмані
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає….
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає….
 
Споришева  стежка,  йде  до  мого  серця
Обігріє  душу,  жду  тебе  не  вперше
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду

Літній  теплий  вечір,  буде  не  останній
Нашепчу  на  вушко,  зізнаюсь  в  коханні
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці…
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці…

Мабуть  дочекався,  немов  птах  злітаю
Це  ж  ти  йдеш    назустріч,  серцем  відчуваю
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом…
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом…
                                                             О4.08.2019р

                                                       ***
                         Доленька  щаслива  

                                                 /  або    в  такому  варіанті,
                                                     приспів  трішки          веселіше/
1
Золотистий  обрій….  Вечір  ледь  в  тумані
Думки  павутинні,  я  наче  в  дурмані
Верба  хилить  коси,  тихенько  торкає
Хоче  щось  сказати,  чи  мене  втішає….  

Приспів

А  чи      дочекаюся,  а  може,  і  -  ні
 Хто    за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм…
       Хай  погода  не  примхлива…..
               Наша  доленька  щаслива…..
                     Соловейко  заспіває….
                       Буду  знати,що  кохаєш!
2
Споришева  стежка,  йде  до  мого  серця
Обігріє  душу,  жду  тебе  не  вперше
Обнадій  кохана,  мене  й  цього  разу
Підемо  обнявшись  до  нашого  саду

Приспів

А  чи      дочекаюся,  а  може,  і  -  ні
 Хто    ж  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм..
         Хай  погода  не  примхлива…..
                   Наша  доленька  щаслива….
                         Соловейко  заспіває…..
                             Буду  знати,що  кохаєш!
3
Літній  теплий  вечір,  буде  не  останній
Нашепчу  на  вушко,  зізнаюсь  в  коханні
І  загляну  люба,  в  звабливі  зіниці
Мов  нап`юсь  водиці  з  рідної  криниці…

Приспів

А  чи      дочекаюся,  а  може,  і  -  ні
 Хто    ж  за  свідка  стане  нам  –  чарівниця  ніч
Тож  вона  господарка  -  ворожка  нині
Хай  на  краще  зміниться  все  в  житті  моїм..
       Хай  погода  не  примхлива….
                 Наша  доленька  щаслива….
                   Соловейко  заспіває….
                           Буду  знати,  що  кохаєш!
4
Мабуть  дочекався,  немов  птах  злітаю
Це  ж  ти  йдеш    назустріч,  серцем  відчуваю
Ти  моя  троянда,  під  місячним  сяйвом
Доленька  щаслива,  далі  підем  разом…

Приспів

Зустрічі  радіймо  й  нічці  чарівниці
В  ніжнім  поцілунку  солод  полуниці
Вірна  любов  вічна,  вдвох  маємо  крила
Хай  все  буде  добре  в  нас,  доленька  щаслива…
Хай  погода  не  примхлива…..
             Наша    доленька  щаслива…..
                       Соловейко  заспіває…..
                             Буду  знати,що  кохаєш!

                                                                 05.08.2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846771
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 01.09.2019


Літня спека

Рукою  ніжно,  торкнусь  виснаженої  трави
Ледь  -  ледь  схилилась,  мов  просить  сонце  зупинитись
Й  вгомонить  спеку,  не  наносить  болючі  рани
Запросить  дощик,  хоча  б      трішечки  оброситись  …

Цілунок  сонця,  аж  пече,  змінював  кольори
В  темно  -  зелений,  місцями  в  сірий  й  бурштиновий
А  в  неї  мрія,  зирне  довкола  і  догори
Нехай  би  випав,  навіть  маленький,  випадковий.

Завмерло  все,  в  степу  не  видно  комашні  й  птахів
Й  вітер  сховався,  десь    там  вдалині,  в  сумнім  лісі
Земля,  аж  стогне,  від  задухи,  жде  вологих  днів
 Фарби  червоні,    вкрили  кущі  й  клен  при  узліссі…

Лелека  бродить,  все  ближче  і  ближче  до  ставу
Дітлашні  води,  чи  й  має  сили  наносити
Як    у  гніздечку,  вгамувати  сімейку  жваву?
Їм    би  від  спеки,  влаштувать  душ,  гарно  полити.

Сама  чекаю,  коли  врешті  відійде  спека
Щоб  щем  під  серцем,  геть  зник!  В  душі  б  радість  відчути
Дощу  діждатись.  Тішилася  б,  як  той  лелека
Й  зморені  трави  в  росі….  І    всі  позбулись  смути…
                                                                                                                                 28.06  2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846552
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 30.08.2019


Прийди кохана / слова до пісні /

/  cлова  до  пісні  на  музику  пісні  »Чорнії  брови,карії  очі»/

Нічка  зоріє…Серденько  мліє
Сон  десь  блукає  й  геть  спокій  утік
Примхи  любові  не  кожен  знає
 Солоду    уст  і  шалених  утіх
Примхи  любові  не  кожен  знає
 Солоду    уст  і  шалених  утіх….

Ти  ясна  зірка  -  горда  цариця
Небесний  ангел  моєї  душі
Хочу    тобою    насолодиться
Нас  й  не  розлучать  холодні  дощі
 Хочу    тобою    насолодиться
Нас  й  не  розлучать  холодні  дощі…

Чуєш  чекаю,  прийди  кохана
Серденько  тьохка,  як  пташка  в  гаю
Буду  любити  квітко  жадана
В  нашій  хатині,  в  сімейнім  раю
Буду  любити  квітко  жадана
В  нашій  хатині,  в  сімейнім  раю…

Згадую  очі,  з  розуму  зводять
Звабливі,  світлі,  мені  дорогі
Думки  раптово  в  спокусу  вводять
Ні  я  не  хочу  кохати  другі
Думки  раптово  в  спокусу  вводять
Ні  я  не  хочу  кохати  другі…..

Жду  не  діждуся,  як  ранком  сонця
Й  свіжого  подиху,  й  в  травах  роси
Тож  нехай  дні  нам  радість  приносять
В  щасті  полинем  в  небесную  синь  
Тож  нехай  дні  нам  щастя  приносять
В  щасті  полинем  в  небесную  синь

Прийди  кохана,  повірю  в  долю
Разом  послухаєм  тишу  нічну
Зіронько  люба,  хай  зацілую
Весь  вік  кохатиму  тебе  одну
Зіронько  люба,  хай  зацілую
Весь  вік  кохатиму  тебе  одну…

                                                         04.08.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846410
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 28.08.2019


Хандра

Рахую  дні  й  години  теж
Чомусь  хандрі  немає  меж
Й  ніжне  сонце,  геть  не  тішить
Хоча  в  вікно  сяйвом  світить.
Ото  хандра,  як  банний  лист
Від  неї  як,  знайти  захист?
Мов  змотана  в  павутинні
От  торкнутись…  До  хмар  синіх
З  ними  злетіть,  побачить  світ
Знову  друзям  слати  «  привіт».
Як  вирватись,  із  обіймів?
Позвати  дощ,  щоб  він  посмів
Змити  хандру  у  небуття
Щоб  знов  було  все  до  пуття.
Щоб  жить  й  радіть,  квітам  й  йому
Й  в  серці  відчуть  тепло,  весну
Й  відповісти  на  той  дзвінок
Йти  назустріч…..  Лиш  один  крок
А  милий  жде,  точно  знаю
Я  від  вагань,  теж  страждаю
Бажання  є…  Хандру  прогнать
І,  як  колись….  Вірно  кохать....

                                                               Вірш  зі  скрині

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846292
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 27.08.2019


В серпневий вечір

Серпневий  вечір  по  обрію  мостився
Хтів  запросити  зоряну  нічку  в  гості
А  в  полі  сонях,  низесенько  схилився
Несе  сховавши,  промінчик  сонця  в  осінь

Горобці  стежать,  пильно  за  небосхилом
Все  підлітають  й  ледь  сповиті  в  жовтий  цвіт
Вмить  доторкнувшись,  здіймають  різко    крилом
В  круговороті  влаштували  зореліт  …

Вихорцем  вітер,  приніс  вологий  запах
Вечірня  втіха…  Геть  тікала  спека
Десь  громовиця,  заіскрило  в  небесах
Тішився  сонях,  обійде  небезпека.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846116
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 25.08.2019


Підем кохана в храм любові

Багрянцем  ледь-ледь  зайнявся  небокрай
Помітно  сяють  зорі  вечорові
Підем  кохана,  в    храм  світла  й  любові
Поведе  місяць  у  дивовижний  рай….

Душу  зігріє  стежка  барвінкова
Хоч  десь  і  небо  крають  громовиці
Твій  погляд  ніжний  й  звабливі  зіниці
Неначе  пісня      -  мами  колискова…

Твої  обійми  -  сонячне  проміння
У  душі  спокій,  тікають  печалі
Нам  ніч  розсипле  пелюсткові  чари
Поведе  в  казку,  розвіє  сумління….

І  соловейко  пісню  нащебече
Дотики  ніжні,  п`янкі  поцілунки
Солод  спокуси,  привороту  трунки
За  всіх  на  світі  мені  ти  дорожче…

Сховала  тайну  зіронька  ранкова
 Ми  у  обіймах,  у  чудному  раю
Слова  ласкаві,  шепОчу  «кохаю»
В  свій  храм  любові,  тебе  навік    вкраду.

                                                                             06.08.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845629
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 20.08.2019


З думками в кімнаті

Розчинився  у  повітрі  п`янкий  запах  м`яти
Цвірінькають  горобчики,  жваво  біля  хати
Ото  літо  насолода,  всім  радість  приносить
Й  вона  потішиться  життям,  як  сонечко  сходить...
Все  ж  думки,  як  п`явки  діють,  сльозини  на  очах
Була  молодість  яскрава,  літала  на  крилах
А  тепер  в  одній  кімнаті,  в  вікні  шматок  неба
А  в  другій  гучне  сопіння,  в  діда  ж  до  сну  зваба...
За  мить  в  хаті  наче  привид,  муха  залетіла
В  голові  рій  копошиться,  чи  жити    так  хтіла?
І  не  снилось  й  не  гадалось,  підкралася  старість
Он  сусідка  молоденька,  охоплює  заздрість…
Відспівало  тепле  літо  й  весна  -  красна,  спогад
Та  все  ж  добре,  що  не  одна,  хоч  в  кімнаті  й  поряд
Те  мовчання  на  шматочки,  душеньку  ріже  й  рве
То  за  щастя    добра  пам`ять,  ніколи  не  зітре
Час  кохання,  поцілунки,  пісні  колискові
На  обійсті  під  парканом  й  зірки  вечорові...
Тоді  воркував,  як  голуб,  притулявсь  до  щічки
Раділи  нічці,  у  травах  іскрились  світлячки
Купались  в  квітах  і  куштували  полуниці
Як  в  пташки  серце  співало,  світились  зіниці...
Оце  й  надихає  жити,  з  старістю  боротись
Все  в  клопотах  про  старого  й  з  цим  треба  змиритись
 Все  ж  гнів  в  душі  і  образу,  таїть  на  білий  світ
Чом  істинного  кохання,  такий  короткий  вік…..

                                                                                             08.08.2019р
               

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845397
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 18.08.2019


Я не маю забаганок

Ні,я  не  маю,  ніяких  забаганок  
Лише  бажаю,  стрічать  кожен  світанок
Світлий,  барвистий    в  вишневій  вишиванці
Ввись  здіймаються  промені  –  посланці

Злотаві  стрічки,  мов  феєрверків  іскри
Красиве  небо,  в  смужках  веселки  хмарки
Несуть  землиці  звістку    про  ясний  ранок
Сріблясті  роси  й  мені  ляжуть  на  ґанок…  
А  в  квітах,  травах,  бурштинові  засяють
Із  легким  вітром  на  сонечку  заграють…

Як  під  звук  скрипки,  чи  під  фортепіано
Спів  солов`їний,  то  потрійне  сопрано
Пробудить  ріки,  ліси,  гаї,  долини
Дзвінке  звучання,  вже  й  на  очах  сльозини

Ні,  я  не  маю  ніяких  забаганок
Хочу,  щоб  в  мирі,  завжди  бачити  ранок
Щоб  жити  в  щасті,  радіти  сонцю,  світу
Добру,  любові,  щоб  все  на  серці  літо.

                                                                             10.07.2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845111
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 15.08.2019


Оце так незнайомка… / проза /

                     1

               Ранок…    Небо  синє  й  чисте,  жодної  хмаринки  ….    Дерева  у  перших    сонячних  променях    виблискують    сріблом…    При  самій  землі    росяні  трави    й  квіти  переливалися  різними  відтінками.  
       Автомобіль  мчав  на  великій  швидкості  ….  Дорога    стелилася    між  широких  полів  в  перетинках    з    посадкою.    Марина  з  батьком  їхали  з  Вінниці    додому.      Вчора    зранку  подзвонила    їй  знайома  дівчина,    повідомила,  що    її  зарахували  в    Вінницький  медичний  коледж  ,  на    сестринську  справу    .  Радощам  не  було  меж,      давно  мріяла    стати  медсестрою.  Хоч  і  сім`я  була  й  не  з  бідних,  але  на    інститут  вона  не  мала  бажання  витрачати  час.  Якось  попередила  батьків,
-    Сім  років  навчатися,    це  не  для  мене,  саме  молодість,  хочеться  погуляти,  а  йти  зубрити  науки,  ні-ні,  вибачайте,    це  не  моє.  
 Все  це    вирішилося  одного  травневого  вечора,  ще  до  екзаменів  у  школі.  Щодо  навчання  доньки,  батьки  сперечалися  між  собою.  Батько  наполягав  на  навчанні  в  інституті,  а  мати  не  хотіла  надовго  віддавати  своє  єдине  чадо.  Вважала    основне  дівчині  вдало  вийти  заміж,  а    там  життя  покаже.  
         Хлопці  в  школі  називали  її  красунею  і  не  дарма,  адже  вона  й  насправді  мила,  вродлива  дівчина,  до  того  ж  майже  завжди  весела,  вміла  до  себе  привернути  увагу.    Але  дуже  самолюбна,  мати    боялася  за  її  поведінку,      дівчина    дивувала  хитрістю,  підступністю,  інколи  поводилася    зухвалою.  Занадто  цінила  свої  здібності,  вважала  себе  розумною  за    співрозмовника,  особливо  це  помічалося    при    спілкуванні  з  хлопцями,  чи  чоловіками.
                   Після  клопітливого  дня  в  Вінниці,  перекусивши  в  кафе  з    майбутніми  однокурсниками,  вони    з  батьком  до  світанку  дрімали  в  автомобілі  біля  коледжу.  
         На  сході  ледь  -  ледь  заясніло  небо…    Батько  рукою  торкнувся    плеча,  
- Маринко,  будемо  їхати,  вже  світає,  може  до  бабці  в  село  заїдемо?
Донька,    кліпаючи  очима  й    потягуючись    відповіла,
-  Та  ми  ж  домовлялися    трохи  пізніше  їхати,  щоб  на  ставку    я  скупалася,    обіцяв  же….  Ти  ж  вчора  з  нічної  зміни,  сьогодні    вихідний  маєш,  куди    і  чого  так  занадто  поспішати?
Вона  повернулася  на  другий  бік,  щось  тихо    бурмотіла  про  себе.  Батько  кивнув  рукою  на  знак  згоди    й    відкинувшись  на  сидінні  прикрив  очі,    в  бажанні,  ще    трохи  подрімати.

                 2

     Ранковий  світанок    вигравав  різнокольоровими  барвами…  Перші  сонячні  промені  пробивалися  із-за  обрію,    смужками  золотили  небо,      воно  поступово  світлішало.  Просиналося  село…  Частіше  співали  півні,  вже  й  чути  ревіння  корів  і  гучне  крякання  качок…  
           Вадим  перескочив  через  невисокий    паркан  з  штахетів,  постукав  в  вікно,
-  Олег,  підйом  !    Відчиняй,  це  я!
Гучно    калатнув  ланцюг.  За  мить,    до  нього,  виляючи  хвостом,  підбіг  пес.
Він  стрибав,    лащився,  ставав  на  задні  лапи.  Хлопець    всміхнувся,
-    Що  твій  хазяїн,  ще  дрихне?!  Гайда,  давай  погавкай!  Може  тоді  почує…
І    знову,  вже  гучніше  постукав  в  вікно.  Злякані  в  сараї  гуси  підійняли  такий    крик,  що,  аж  за  вухами  лящало.  За      декілька  секунд      в  вікні  з`явилося  світло  й  відразу    ж    навстіж  відчинилося  вікно,  з  нього  висунув  голову  Олег,
-  О!  Це  ти  Вадиме,  що  пора  йти?  То  залазь!  Зараз  підемо….  Я  вдома  сам,  мої  погнали  на  базар  в  Жмеринку,  повезли  дещо  на  продаж.  
Хлопець  почав  одягатися  і  продовжив,
- Вчора  трохи  вислухав  мораль  від  мами,  бідкалася,    треба  було  вчора  порибалити,  була  б  копійку    мала.  То  я  був  вимушений  пообіцяти,  що  сьогодні  наловимо  риби,  тож    завтра  на  базар  знову  хочуть  їхати.    Добре,  що  раненько  йдемо,  думаю  клюватиме…  Ти  черв`яків  накопав  на  мене?
Вадим,  закинувши  ногу  на  ногу,  присів  на  підвіконня  серед    горшків  з  квітами.
-  Ну  звичайно,  як  завжди.  А  сестра    де?
Олег    вже  складав    деякі  речі  в  сумку,
-  О-о-о,    Тані  підвезло,  дістали  путівку  в    табір  відпочинку,    в  Кам`янець  –  Подільському  зараз.  Хай  сестра  розвіється,  сьомий  клас,    хоче  подалі  від  всіх,  щоб  поменше    опікували.  Дзвонить  щодня,  каже,  що  їй  там  добре,  подобається  .    Так,  що  цього  разу  хвостика  за  нами  не  буде,  самі  порибалимо.  А    якщо  хтось  з  дачників  раптом  з`явиться,  чому  б  не  розважитися….    Я  взяв  приймач,  дещо  перекусити,  пива  дві  пляшки,    чому  й  не  гульнути  на  радощах…
             Золотилося  небо  від  перших  променів  сонця…      Щоб  не  обросити  капці,  хлопці  йшли  босоніж,  трохи  підстрибуючи,  немов  тікали  від  холодної  роси,    м`які  трави  лоскотали    підошви.      З  одного  боку  тягнулася  посадка,  з  другого  боку    широке  поле,  по  ньому  виднілися  купи  скошеного  гороху.    Веселий    переспів  пташок  підіймав  настрій.    Настирне  бажання  якнайшвидше    дійти    до  дороги,  що  вела  до  греблі,    до  ставу.
           Сонячне    проміння  дісталося    березового  гаю,  що    на  пагорбі.  Ніжне  зелене  листя  молодих  дерев  виблискувало,  переливаючись    змінювало    колір  то  на  світліший,  то  ледь  помітно  темніший..    Свіжий  запах  трав  і  аромат    квітів  наповнював  дихання,  приємна    прохолода    пестила  обличчя.  Здалеку  чути  спів  цвіркуна,  а  зовсім  близько,  одна  за  другою,  в  тихій  воді  ставу    кумкали    жаби.  Дорога    на  греблі    встелена      вапняною  мукою,    по  центру  деінде    стелиться  кучерявий    спориш.  По  одну  сторону  греблі,    до  ставу  лежать  величезні    бетоні  плити,  тут  і  зупиняються  відпочивальники,  чи  то  порибалити,  чи  скупатися.  
 В  легкому  тумані    дрімав  широкий  став…  З  другої  сторони    загороджений    трав`янистим    пагорбом    та  кількома  листяними  деревами    й  пишними  шовковицями.      За    деревами  виднілися  дахи  дачних  будинків.  
   По  другу  сторону  греблі    в  ряд  тягнулися  пишні  кущі  шипшини  і  розложисті  високі  трави.  Течія  річки  тягнулася  доволі  вузьким  рівчаком,  вздовж  якого  росло  пишне  зілля  і  очерет.  Біля  двох  старих  крислатих  верб  виднілися  два  водоймища,  розділені    широкою  смужкою    низького  зеленого  зілля.    Саме  тут,  подалі  від  відпочиваючих,  любили  хлопці  рибалити,    адже  риба  любить  тишу.  Інколи,  якщо    більше  з  рибаків    нікого  не  було,      наносивши  сухих    старих  гілляк  з  березового  гаю,  палили  вогнище  .  І  час  від  часу  перебігаючи  дорогу,    закидали  вудочки  в  став,  по  черзі  наглядали,  чи  клює  риба.
     Вони  підходили  до  свого  місця,  біля  ставу  нікого,  лише    трохи  подалі    від  них,  поважно  ходив  лелека.      Він  то  підіймав  голову,  то  опускав,  як  охоронець,  спостерігав,  що  діється  навколо.
       Вадим  і  Олег  щойно  закінчили  одинадцятий  клас.  Хлопці    спортивної  статури,  майже  однакові  за  зростом.  Вадим    смуглястий,    охайно  підстрижений,  чорнявий,    з  карими  очима.  А  Олег    білявий,  з  ясними    смарагдовими  очима.  Хоча  були  вони  зовсім  різні  та  їх  в  селі  називали    братами.  Хлопці    жили  недалеко  один  від  одного,  дружили  з  самого  дитинства.  Про  них  казали  -    «  просто  нерозлийвода».
         Не  гаючи  часу,  хлопці  розставили    сітки  в  водоймища  й  відразу  пішли  до  ставу.  За  п`ять  хвилин  поплавки  плавали  на  воді.  Олег  дістав    півлітрову  скляну    банку,    в  ній  виднілося  м`ясо,
-  Ну,  що,  хай  ловиться  рибка,  а  ми  давай    перекусимо  домашньої  тушонки,    ще    огірочки  є.  А  трохи  пізніше  побалуємося    холодненьким  пивцем,.  Я    пляшки  поставив    в  воду….
Вадим  зі  своєї  сумки  дістав  бутерброди  з  ковбасою,  помідори,  яйця  й  хліб,  усміхнено  до  Олега
- Я  й  справді  проголодався,  от  що  робить  ранкова  прогулянка.  Молоде  тіло  вже  хоче  поповнитися    калоріями…    Приступимо…
           Пройшло  пару  годин…      Небо  зовсім  безхмарне  ….  Сонце,  не  дивлячись  на  ранковий  час,    добре  пригрівало.  Від  подиху  вітру  вода  злегка  рябила,  переливалася  голубим  і  зеленкуватим  кольором.      Риба  в    ставку,  то  далі,  то  зовсім  близько  виринає    з  води  і  знову  зникає.  Доволі  не  маленький  целофановий    пакет  з  рибою,  вже  гойдався    в  воді.  А  хлопці,    знявши  верхній  одяг,  напівлежачи    насолоджувалися  пивом.  І  слухали  приймач,  працювала  радіостанція  «Наше  радіо».  Олег    товкнув  рукою  Вадима,  
-  Може  гучно?  Зроби  тихіше,  ще  рибу  налякаємо.  Оце  ще  раз  з    сіток  рибу  заберемо  та  й  досить.  Сьогодні    нам  підвезло,    і  клює  добре,  і    більше  немає  нікого…  Ми  ,  як  господарі  тут  і    щось  дачників  не  видно…
Вадим  підтримав  розмову,
- Та  сьогодні  ж  робочий  день,  напевно  на  вихідні  було  цих  відпочивальників,  як  мурах.  Бачиш  скільки  пляшок  та  пакетів  валяється  вздовж  дороги  і  он  там,  в  траві…  Ото  свинота!
       За  декілька  хвилин,    увагу  хлопців  привернуло  гудіння  автомобіля.  Далеко  від  них,  на  початку  дороги,  зупинився  БУС,  з  нього  вийшла  молодь.  В  одного  з  хлопців  через  плече  висіла  гітара.  БУС  від`їхав  по  обіч  дороги,  поміж  високу  траву  і  заглухнув.    Нерозбірливо  чулися  голоси,  один  із  хлопців  вирвався  йти  першим,    махав  рукою    в  сторону  березового  гаю,  за  ним  гуськом    прямували  інші.
Вадим  з  Олегом  переглянули  і  водночас  розсміялися.    Олег    кліпав  очима,  його  уста  скривилися,  хитнув  головою,
-  Про  вовка  промовка.      Розважаються….    Напевно  з  міста  приїхали.
 Привернувши  до  них  свою  увагу,    відразу  помітили  зі  сторони  дач  двох  чоловіків,  які  прямували  до  греблі..  
Вадим  рукою  пригладив  волосся    на  голові,  почухав  за  вухом,
-  Треба  поспішати…  Нам    свідків  не  треба.  Хоча  здається  вони  з  вудочками,  то  напевно  до  ставу,  бачиш  є  бажаючих  порибалити.

                 3
   
         Хлопці  вичікували  час,  щоб  витягнути  рибу  з  сіток    та  згодом  скупатися  і  повертатися    додому.    Раптом  із  -  за  пагорба    показався  червоний  автомобіль,  на  невеликій  швидкості  під`їжджав  до  ставу.
-  Добре,    що  далеченько  від  нас,    -  помітив  Вадим.  Йдемо    рибу  заберемо,    щоб  менше  нас  бачили.    Бачиш  і  не  вихідний    та  літо,  канікули,  люди  їдуть  відпочити….
                   Марина  хитро    примружувала  очі,  ледь  помітно  всміхнулася  до  батька,
-  Тату,  передаси  привіт  бабусі  й  діду.  А  я,  тим  часом,  скупаюся,  вода  зранку    тепленька.  Бачиш,    на  деревах  листя  не  ворушиться,  вітру  немає,  напевно  буде  гарний  день.  
       Вадим  з  Олегом    поспіхом    складали      речі  в  сумки,  мали  намір  скупатися.  Коли  почули,  як    майже  навпроти  них  зупинився  той  самий  червоний  автомобіль.    Хлопці  цього  не  очікували….    
Олег  кивнув  рукою,
 -  Дивися….  Аж  сюди  приперлися….  Чи  місця  мало…  Хай  риба  побуде  в  воді,  я  накрию  футболкою..  
       З  автомобіля    вийшла  молода  струнка  дівчина.    Хлопці  збентежено  позирали  один  на  одного…  Олег  легенько  свиснув,  косив  очі  в  сторону  Марини.  Особливо  привернули    увагу  її  красиві  ноги  і  розстебнутий  літній  халат  в  ромашках,  він    так  пасував  їй.  
   Обоє  витріщилися  на  неї  ,    аж  очі  вилазили  з  орбіт,  коли  помітили      помаранчевий  купальник,  який  виднівся    між  полами  халату.  Як  заворожені,  оглядали  ,    їли    її  очима….    Біляве  волосся  ледь  –  ледь    прикривало  плечі,  вуста  –  колір  спілої  вишні.    Великі  красиві  смарагдові  очі  кинули  до  них  погляд.  За  мить  Марина    кивнула  батькові  рукою  і  закрила  двері.  Автомобіль    розвернувся  і    швидко  поїхав  назад.  Вона  в  одній  руці  тримала  пакет,  другою  рукою  притримувала  полу  халата,  прямувала  до  них.  Хлопці,  як  обпечені  зірвалися  з  місця,  на  якусь  мить  оторопіли,    жоден  із  них  не  наважився    сказати  бодай  якесь  слово.  Її  пухкенькі  щічки  поступово  рум`яніли,    коли    вона  прискіпливим,  оцінюючим  поглядом    зміряла  хлопців  з  ніг  до  голови.  З  усмішкою  на  обличчі  розгойдала  пакет  і  кинула  собі  під  ноги.
   Її  поведінка  вразила  хлопців,  кожен  подумав,  цікаво,  ми  хіба  знайомі?
Скидаючи  з  себе  халат,  мелодійно,  дзвінким  голосом  запитала,
-  Привіт!  Ну,  як  водичка?  
Хлопців  наче  хто  окропом  облив,  одночасно  почервоніли,  побачивши  її    в  купальнику.    Ліфчик  купальника    був  замалий  для  її  пухкеньких    грудей,  здавалося,  що  ось  –  ось    просто  виваляться.  Красивий  стан,  ніжне  молоде  тіло  притягувало  погляд,  як  не  помітити  маленький  трикутник    купальника,    що  приховував    нижнє  сокровенне  місце.
         Здавалося    дівчина  хотіла  протягнути  час.  Не  поспішаючи,    складала  халат    й  одночасно,  немов  робила  виклик,  кидала  лукавий  погляд,    то    на  Вадима,то  на  Олега.    А  потім  різко  розвернулася  до  річки,  в  очах  веселики,    демонстративно    прикрила  ротика,  наче  позіхнула  від  нудьги  й  різко  жбурнула    халат  на  пакет.  
 За  мить    по  дорозі  проїхав      мотоцикл,  привів  хлопців  до  тями,  в    один  голос  привіталися,
-  Привіт!
   Вадим  вкотре  зміряв  поглядом  дівчину,  коли  вона  підійшла  до  води.  Сонячні  промені  падали  їй  на  красиві  ноги  і  між  ними,  відчуття  жару  в  тілі,    відразу  з  розгону  кинувся  у  воду.  Не  думаючи,  за  ним  поспішив  Олег.  Дівчина,  потерши  руки,    поглянула      на  речі,  що  лежали  на  бетонній  плиті.  Увагу  привернула    розстелена  сіра  футболка,  що  лежала  на  камінні,  дуже  близько  до  води.    Вона    підхопила    рукою  футболку  й  голосно  сказала,
-  О,  ще  трохи  і  в  воді  буде….
Від  здивування  округлилися  очі,  коли  побачила  два  пакети  з  доволі  величенькими  карасями,    відкопилила  нижню  губу,
 -  Ух!  Оце  уловчик!
 Озираючись  на  всі  сторони,    швидко    накрила  пакети  з  рибою.  Хлопці    стрімко  пливли  від  берега.  Вона  ж  ,  примітивши,  що  пливуть  не  озираючись,  всміхнулася  й  про  себе,  
- Не  бачили,  от  і  добре….  Гарненько  порибалили,  молодці!.  
 Й  відразу  направилася  в  воду.    Йшла  повільно,    ногами  відштовхувала  від  себе  воду,  декілька  раз  нахилялася,  набирала  воду    в  долоні  й  хлюпала  собі  на  плечі.  Вода  приємно  сповила  тіло  по  самі  груди.  Легким  рухом  руки    закрутила  волосся  під  резинку,  задоволена  шубовснулася  в  воду,  як  подалі  від  берега.  
   Хлопці    пропливши  метрів  сто,  трималися  на  воді.    Розчервонілий    Вадим    дивився  на    Олега,
-  Ти  її  знаєш?
Той    у  відповідь  крутнув  головою,
-  Та  ні  вона  не  наша    і  в  таборі  відпочинку    теж    такої  не  бачив.
-  А  може  це  з  дачників  хтось,  –  розводячи  рукою  в  воді  сказав  Вадим.
І    дразливо  продовжив,
-    Але  ж  гарна!  Сексуальна  така!    А  бачив  перси  які!  Немов  дві  груші,  ото  б  доторкнутися  рукою,    відчути  ніжність,  тепло,  торкнутися  губами  …
Олег    сердито  з  усієї  сили    правою  рукою  вдарив  по  воді  в  сторону  друга,
-  Так,  замовкни,  підкидаєш  в  вогонь  дрова  !  Хай    гарячка  в  нас  відійде,  охолонемо  трохи…
Обличчя  Вадима  світилося  від  феєричних  думок,  наче  попав  промінь  сонця,  примружував  очі  і  продовжив,
 -  А  може  познайомимося?    Така  довгонога  красуня!  Що  скажеш?  Чи  може  вже  додому    будемо  збиратися?
-  Зачекай,  не  гони  коні,  повернемося,  а  там    буде  видно,
-  занурюючись  в  воду  відповів  Олег.
       Марина  не  наважилася  пливти  до  хлопців,  хто  знає,що  за  одні,  може  в  них  мухи  в  голові.  Плавала,  примружувала  очі  від  сонця  і  інколи  хитро  з  усмішкою    позирала  в  сторону  хлопців.  А    вони  мабуть  таки    нічого…  Напевно  місцеві  рибалки,  видно  без    автомобіля,  а  можливо  за  ними  хтось  має  приїхати,    копошилися  думки  в  голові.  Наче  про  щось  замислившись  посміхнулася,  лягла  на  спину,  розставивши  руки  і  ноги  лежала  на  воді.
         Зовсім  поряд  плескіт  води,  привернув  її  увагу,  хлопці  підійшли  близько.  Вона  відразу  стала  на  ноги  й  ледь  підійнявши  голову  вверх    поспішила  на  берег,  вони    повільно  йшли  слідом  за  нею.  
Вадим  підморгнув  Олегу,  вирішив  поспілкуватися  з  дівчиною,
-  А  погода  класна  сьогодні,  водичка  тепла…    А  тобі  як?  
-  Так!  Гарна  водичка  й  чудовий  день!  Це,  що  привід  до  знайомства?  -  запитала  Марина.
 Хлопці    розстелили    великий    махровий    рушник,  лягли  на  нього  ниць,  позирали  один  на  одного.
Майже  поруч    Марина  розстеляла  свій  рушник,
-  А  ви  так,    нічого  собі    -    горобчики,  можна  й  познайомитися    та  чи  варто,  я  не  місцева.  Так    собі,  залітна  пташка  і  все.  Гадаю  хоч  земля  і  кругла,  але  навряд    чи  колись    здибаємося.
Дівчина    лягла  на  рушник  спиною,  розставивши    руки  в  різні  сторони,  
-  А  ви    добре  плаваєте!    Так  швидко,  я  так  не  вмію…
Хлопці  переглянулися….    Вадим    встав,  кивнув  рукою  до  ставка,
-  А  хочеш  я  тобі  лілій,  отих,  білих  принесу.
-  Так  вони  ж  далеко,  -  мило  посміхнулася  дівчина  й  продовжила,
-  Прямо  отакі  сміливі?
В  пакеті    задзвонив    телефон,  зазвучала  музика,  за  мить  дівчина  витягла  його  і  відійшла  в  сторону.    Хлопці  тільки  й  почули  ,  -  »    А  чому  так  швидко?  Ну    добре  тату,  добре!  »
Олег    ліг  на  спину,  закинув  ногу  на  ногу,  дивився    в  блакитне  небо,
-  А    давайте  всі    зараз  попливемо,    он  туди,  під  пагорб,  це  недалеко.  Сама  вибереш,  яку  душа  побажає,  може  жовту  захочеш…  Ми    тебе  підтримаємо,  чи    ти  боягузка,не  наважишся  з  нами  пливти?
 Запала  тиша…  Марина  присіла    склавши  під  себе    ноги,  ледь  прихилившись,    надавлювала  кнопки  в  телефоні.    Вадим  намагався  не  дивитися  на  її  груди  та  погляд  сам  прилипав,  як    та  оса  до  меду.    Олег  помітивши  торкнувся  його  руки,
-  То,  що,  як  ні,  то  ми  мабуть  будемо  додому  повертатися.
Дівчина  поклала  телефон  в  пакет  і  до  хлопців,
-  А,  що  слабо?  Здрейфили!  Я  так  і  повірила,  що  ви  так  далеко  попливете.
Вадим  пхикнув,
-  Нікому  не  слабо!  Давай  Олег  покажемо  їй,  як  наші  плавають.
Вони  з  розгону  кинулися  в  річку,    кілька  раз  пониряли,  а  потім  швидко  попливли    в  сторону  лілій.  
         З  кілька  хвилин  по  дорозі    їхав  червоний  автомобіль.  Марина  знала,  що  це  їде  батько.  Вона  поспіхом    у  свій  пакет  всунула  один  пакет  з  рибою,  саме  з  тією  рибою,що  наловили  хлопці.  Позирнула    на  хлопців,  ті    вже  майже  допливли  до  лілій.  Рукою  з  волосся  зняла  резинку  і  махнувши  рукою,  пробурчала,
-У  одного  забрала,  а  в  другого  ні,  так  не  чесно.  Хай  знають  наших,  міських…  Хай  запам`ятають  незнайомку.
 І  прикривши  халатом  другий  пакет  з  рибою,  взяла  в  руку,  
-  Важкувато,    але  нічого….  
Ту  футболку,що  була  зверху  риби,  поспіхом  розстелила  на  камінець,  подумки  тішилася,  нехай    відразу  не  побачать,    ото  буде  сюрприз.  Перевалюючись  з  ноги  на  ногу,  поспішила  до  автомобіля,  батько  вже  розвернувся    і  під`їхав  до  неї,  через  вікно  здивовано  запитав,
-  Ти,  щось  несеш  чи,  що?
-  Це  хлопці  пригостили,  гарних  карасиків  наловили.  Такі  щедрі,  тож  не  відмовлюся.    Юшки  наваримо,  тут  і  на  тараньку  до  пивця  досить,  кажуть  сьогодні  добре  клювало.
               Вадим  з  Олегом,    набравши    в  руку  по  кілька  лілій,  саме  розвернулися  пливти  назад,  коли  побачили,  як    дівчина  сідала  в  автомобіль.    За  мить    під  колесами  різко  здійнялася  пилюка.  Автомобіль  набирав  швидкість,тихий  гул  розстелявся  над  річкою,топився  в  ній…  
     Вадим  здивовано  до  Олега,
-  Ти  подивися,  навіть  не  дочекалася,  покидаймо  ці  лілії,  до  чого  вони  тепер…    Гайда,  повертаємося  до  берега.
-  От  трясця,  навіть  не  познайомилися.  Але  ж  красива,  -  майже  кричав  Олег.
Хлопці    подалі  від  себе  відкинули  лілії  і  намагалися  якнайшвидше  добратися  до  берега.
                 Часто  переводячи  подихи,  нарешті  попадали  на  рушник.  Олег    хіхікнув  й  голосно,
- От  два  дурні.  Така  рибка,  ну  красуня,  може  з  містечка,  здається  роками  така  ж  ,  як  і  ми.  Хоча  б  ім`я  дізналися,  чи  номер  телефону  взяли,  от  два  турки,  була  рибка  в  сітці  та  втекла..
Декілька  хвилин  відпочинку  й  хлопці  збиралися  додому.  Вадим  підскакуючи  на  одній  нозі,  одягав  штани  й  до  Олега,
-  Поклади  рушник  в  сумку  і  давай  в  темні  пакети  заховаємо  рибу,  нащо,  щоб    всі  бачили    та  заздрили  нашому  улову.
Нічого  не  помічаючи,  підхопив  свою  футболку,  очі    застигли  від  подиву,  чоло  покрилося  потом,  язик  прикипів  до  піднебіння.    Ледве  видавив  з  себе,
-  Олег  подивися  сюди….
Хлопець,не  звертаючи  уваги  на      обличчя,  згинаючись  до  сумки,  весело  запитав,  
-  І  що    там  нового    я  не  бачив?
Від  побаченого,  здивовано  кліпав  очима.  Не  міг  повірити,  все  це  сприйняти,    на  обличчі  почервонів,    мов  варений  рак.    З  силою,  долонею    стукнув  себе  по  лобі  й  голосно,
- От  телепні!  Оце  так  краля!  Оце  так  довгонога  красуня!  Оце  так  незнайомка!
                                                                                                                                                       серпень2019р.                              

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844919
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.08.2019


Ой піду на вечорниці….

Ой  піду  на  вечорниці
А  там  славнії  дівиці
Одна  краща  за  другую
Виберу  собі  любую.
Хоч  я  трохи  і  горбатий
Зізнаюсь  іще  й  жонатий
 За  те  очі  -  то  спокуса
Ще  й  красиві  густі  вуса.
Хоч    й  маю,  літ  я  сімдесят
Плекаю,  в  душі  сорок  п`ять
Правда  чуб,  давно  біленький
Та  на  личку,  ще  гарненький
Гей  дівиці,  швидка  котра?
То  здається,  дівка  Мотря
Мене  скоро,  хап  за    чуба
Чи  ж  тікати?  Буде  згуба…
Бо  вона  ж  товста,  як  бочка
Ще  й  розстебнута  сорочка
 Погляд  все  туди,    де  груди
Аж  зглядалися  всі  люди…
Кляну  Мотрю  і  боюся  
З  нею  мабуть  я  уб`юся
Задирає  ноги  товсті
Чую,  тріщать  мої  кості
Закрутила  у  «циганці»
Я    піддався  забаганці
Немов  дзиґа,  вона  в  танці
На  щоках  горять  рум`янці.

Боже,  топчуся,    ледь  живий
Перед  очима,  біс  страшний
Серденько  немов  у  пташки
Не  чекав  такої  пастки
Музиканти  вже  й  свистали
В  мене  ж  ніженьки  пристали
Закрутилась  голівонька
Ота  ж  Мотря  немов  донька
 Нащо  було  їй  моргати
Боженьку  почав  благати
Щоб  той  танець  закінчився
Щоб  удома  очутився.
Отаку    я    мав,  науку
Мотря  ж  схопила,  за  руку
Закрутила,  як  у  вихрі
У  очах  блискавки  хитрі
 На  площадці  впав,  негожий
Шепчуть  люди  -  на  смерть  схожий
Вже  й  не  чув  музик  веселих
Хтось  вилив  водиці  келих
 Мені  прямо  на  обличчя
Чи  живий,  чи  може  сниться…
 Швидку    бачу….    Поруч  Мотря  
А  світиться  ….  Як  та  зоря
 І  хтось  б*є,  мене  по  пиці
От  сходив  на    вечорниці…

         *****                              
Будьте  розумніші  хлопці
Не  піддайтеся  спокусі
В  такий  вік  думки  –  чужинці
Дівки,  танці  не  на  часі…
Краще  з  бабцею  удома
Заспівайте  вдвох  романси
Хоча  й  часом  є  оскома
Лишитись  живим  -    є  шанси…
                                                       07.09.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844818
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 12.08.2019


Не вий шалений вітер

Ой,  не  вий  шалений  вітер
 Не  зривай  зелене  листя
 Сміло  не  здіймай    у  вихрі
Не  суши  роси  намиста…

Прошу  вітре,  угамуйся
Не  трощи  гнізда  пташині
Та  занадто  не  хизуйся
Краще  вляжся  при  долині….

Свою  злість  сховай  у  травах
Заспокойся,    наспівався
Чи  спочинь  трохи  в  дібровах
Налітався  ж  у  забавах…

Нащо  несеш  журбу  в  серце
Насипаєш    срібло  в  коси
Ще  ж  йде,  тільки  місяць  серпень
Не  навіюй  в    душу  осінь….

                                               07.08.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844707
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 11.08.2019


До гаю йду сама / слова для пісні /

                                                                       Слова  до  пісні  на  музику
                                                                       пісні  -  »Ой  у  вишневому  саду»  

Ой,  у  зеленому  гаю,  там  соловейко  щебетав
Я  знову    в  гай  ішла  сама,  мене  ніхто  там  не  чекав
Я  знову  в  гай  ішла  сама,  мене  ніхто  там  не  чекав...

Вечір  спускався  до  землі,  куйовдився  легкий  туман
Мені  ж  так  важко  на  душі,  мов  переслідував  обман  
Мені  ж  так  важко  на  душі,  мов  переслідував  обман....  

Ой,  доле  доленько  моя,    по  небу  темінь  пролягла
Не  світить    ясно  зіронька,  неждана  осінь  підпливла  
Не  світить    ясно  зіронька,  неждана  осінь  підпливла  …

Я  ж,  ще  не  бачила  весни,  чом  заховалась  поміж  трав
На  нього  ждала  ввечері,  хотіла,  щоб  мене  кохав
На  нього  ждала  ввечері,  хотіла,  щоб  мене  кохав...

Та  той  туман  –  розлуки  знак…  Не  дочекалася  тоді
А    звістка  та,  як  чорний  птах,  біда  загинув  на  війні
А  звістка  та,  як  чорний  птах,  біда  загинув  на  війні….

Вже  шостий  рік  горить  земля,  на  сході  гинуть  вояки
Ой,  як  же    хлопці  ми  без  вас,  наші  герої  козаки
Ой,  як  же    хлопці  ми  без  вас,  наші  герої  козаки….

За  ці  роки  вже  й  сивина,  від  туги  серденько  болить
Не  взнала  я  яка  весна,  як  важко  одинокій  жить
Не  взнала  я  яка  весна,  як  важко  одинокій  жить….  

Ой  не  свари  матусенько,  що  до  цих  пір,  я  все  сама
 Йому    лишилась  вірною,  винна  ж  не  я,  клята  війна
Йому    лишилась  вірною,  винна  ж  не  я,  клята  війна

Ой  у  зеленому  гаю,  там  соловейко  щебетав
І    пестив  коси  вітерець,  про  тебе  любий  нагадав
І    пестив  коси  вітерець,  про  тебе  любий  нагадав….

Змирюся  з  тим,  як    я  живу,  хоч  часом  й  скотиться  сльоза
Твій  погляд  в  серці  все  несу,  до  гаю,  знову  йду  сама
Твій  погляд  в  серці  все  несу,  до  гаю  знову  йду  сама….

                                                                                                                               10.06.2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844596
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 10.08.2019


Ой, не шуми вітре

Ой,  не  шуми  вітре,  піду  я  у  поле
Послухаю  шепіт  волошок  синеньких
Скрізь  літає  погляд,  а  їх  немов  море
У  ранкових  росах  срібних  й  золотеньких.
Хай  я  порадію,  цій  землі  прекрасній
Де  сонечко  сходить,  в  світі,  наймиліше
Де  хмари  -  перлини  у  красі  небесній
Де  птахи  співають  завжди  веселіше.
Соловейко  зрання,  щебече  гучніше
Стою  у  полоні…  Неосяжна  нива
Душа,  аж  співає  і  на  серці  ліпше
 Колоски  багаті,  я  така  щаслива!
 Ой,  не  шуми  вітре,  хай  почую  тишу
 Тут  мирно  і  спокій,  свій  край  не  залишу…

                                                                                                   23.07.2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844423
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 08.08.2019


Життя святе, доленька дала мені

                         Моє  село  
           Там  рідная  криниця
 Прозора  в  ній,  джерельная  водиця
Із  неї,  сили  завше  я  черпала
Мов  квітка,  світлоока  підростала…

                   Земна  краса
       Тут  ввись,  росли  тополі
 Я  босоніж  ховалась  в  житнім  полі
Від  пушинок,  тож  сніжило  довкола
Цвінь  -  цвінь  пташки  й  малюють  в  небі  кола…

                     Погляд  літав
           Садки,  як  наречені
 У  жовтому  й  злотавому  промінні
В  зелених  луках  гусей  випасала
В  квітучім  царстві  сонечко  стрічала…  
 
                   Гучне  село
         Неспокій  спозарання
 Корів  ревіння  і  лелек  тріщання
Дружно  ґелґочуть,  гуси  на  подвір`ї
Здіймалось    пір`я  -  чубились  два  півні…

                     Місяць  тікав
 Проснулась    на  світанку
Як  на  свята…  Убралась  в  вишиванку
Й  барвисті  стрічки  в  коси  заплітала
Легко  в  таночку,  пташкою  літала.
«Гопак»  грав  тато,  вміло,  на  гармошці
Радо  плескали  у  долоні  гості
Й  кілька  цукерок,  то,  як  нагорода
Як  шоколадні,  справжня  насолода
В  ті  часи  рідкість,  всі  напевно  знають
Біля  обійстя  спогади  літають…

                 Люблю  село
Хатки...  Хатки  біленькі
Доглянуті,  здалеку  чепурненькі
 До  них  стежки  барвіночком  синіють
Й  рожі  рядком,  як  літо  червоніють…

               Паркани  в  ряд
 Низенькі,  у  зріст  м`яти
Скажіть  хіба  можна  не  пам`ятати?
Те  чудо  -  листя  й  бузкове  цвітіння
Доволі  ніжне  і  п`янке  пахтіння…

                         Зорі  ясні
         Десь  там  є  й    моя    доля
Спів  солов`я,  ген  -  ген  лине  до  поля
Сплету  віночок,  схожу  до  причастя
Й  попрошу  тихо,  Боженько,  дай  щастя…

                     Життя  святе
           Доленька  дала  мені
То  немов  казка,  літні,  веселі  дні
У  серці  завжди,  ніжний  мамин  погляд
Пішла  давненько….  Все  ж  здається  поряд
Вкотре  вклонюся  до  землі  низенько
Легка  сльозинка  скотиться  тихенько
 А  в  душі  радість,  дяка  мамі  й  Богу
Що  мені  дали  у  життя  дорогу.
                                                                       02.08.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844303
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 07.08.2019


Досить мамо дівувати

/  Віршована  розповідь  /

Жить  в  село  я  перебралась…Довкола  краса
Біда,  зразу  закохалась….  Аж  в  очах  роса.
Скажу  сльозинки  від  щастя….  Буду  не  одна
Мабуть  вийти  заміж  вдасться…  Тепер  не  сумна.
Від  сусідів  ледь  не  вмліла…Відразу  від  двох
Аж  голова  заболіла…  Серденько  тьох-тьох
Іван  начищав  чоботи…  В  дитсадочок    йду
Степан  вечором  з  роботи…  Стрічав  на  біду…
А  чи  може  то  на  радість…  Обох  я  люблю
Нехай  інших  бере  заздрість…  Кайф  від  них  ловлю.
 А  учора  по  обіді  ….  Разом  чай  пили
Криві  обличчя,  аж  бліді…  Зуби  зціпили….
Бачу  обоє  підстриглись…  Думаю  собі
Хоч  ці  б  півні  не  побились,  кому  сказать  -НІ
У  очах  в  кожного  злоба  немовби  маяк
Ото  біда,  кого  вибрать,  не  можу  ніяк!
Іван  стільчик  підставляє…  За  руку  трима
 Степан  чаю  наливає….  Рада  обома!
Часті  гості  вечорові,    сто  грам  смакують
А  потім  пісень  заводять,  серця  лікують…
Доні  нині  ж  надоїли…  Часті  гості  ці
Хай  би  врешті  зрозуміли….  Часи  не  прості
Треба  вибір  вже  зробити…  Й  машину  купить
Мені  й  мамі  догодити,  це  зможуть  зробить?
За  столом  вона  хитренько  на  всіх  погляда
Сміло  пальцем  посварила,»  Може  досить  ма?!
Нащо  тобі  зразу  двоє,  давай  вибирай
Хто  машину  подарує?  І  розмовам  край!
За  того  й  виходь    вже  заміж,  будемо  круті
Тут  чай  п`ють,  їдять  цукерки,  чи  може  скупі?
Скільки  можна  вам  годити,  (пельмені)  ліпить
І  мені  так  надоїло,  ногами  ходить.
Уже  осінь  на  порозі,    у  школі  дзвінок»
Мала  швидко  у  дитячу,  принесла  вінок…
«  Гайда  сватайте,  давайте,  маму  вам  віддам
Хто  ж  не  згідний  з  вас  зі  мною,  залишиться  сам!»
Іван  чуба  покуйовдив  і  в  двері  хода
 Степан  засіяв,  як  сонце,  «Тож  моя  згода!
Правда,  не  куплю  дорогу,  маю  лиш  на  Джип»
Він  геть  від  радості  тої,  здалося  охрип….
Немов  рак    розчервонівся,»  Доню,    дякую!
Наважитись  боявся  я,  вибач  пню  цьому!
 Вона  ж  очі  десь  повела,  погляд  лукавий
«Та  на  нього  ти  не  схожий,  дядько  ще  славний!
 І  я,  як  підросту,  собі  знайду  схожого
Щоб  красень    й  не  скупий,  для  мене  пригожого!».
 Ото  доня,  що  сказати,  кров  до  обличчя
Чи  сміятись,чи  стерпіти?-  «Є  протиріччя?
 Степан  сміливо….    І  весело,  сказав  гучно
«Тож  завтра    й  до  РАКСу,  підем  благополучно!»
Не  думала  й  не  гадала,  ні  я,  ні  доня
Що    в  селі  випало  жити,  тут  моя  доля….
 Де  ж    смілості  набралась?  Я    й  сама  вдивляюсь
На  вік,  думки  дорослі,  все  ж  нею  пишаюсь…

                                                                                                           Червень  2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844255
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 06.08.2019


Нас лише двоє

Свіже  повітря,  подих  ловить
Здалось  придбала  я  вітрила
Топлюсь  очами  в  морських  хвилях
Такі  грайливі…  Вода  пінить  
Й  підноситься  догори  стрімко
Бажання  є,  з  нею  злітати
Стати  птахом  й  вірно  кохати
Усе  життя.  Й  любити  п`янко…

На    палубі  нас,  лише  двоє
Думки  шалені  про  майбуття
Тріпоче  серце  до  забуття
Боюсь  розірветься  надвоє…
Любий  торкнися,  мого  тіла
Лиш  твої  очі  –  безпорадність
Охоплювала,  вдячність,  радість
Адже  цього  я,  так  хотіла!

Спіймав  мене,  як  рибку    в  сітку
Тож  не  барися  і  забери  
Нехай  кохання  -  буйні  вітри
Хоч  це  й  рідко  буває  влітку.
Ти  в  цю  хвилину,  стань  вітриськом
В  міцних  обіймах,  хочу  тонуть
Жага  в  цілунках,  всій  поринуть
Щоби  навіки  твоєю  буть….
                                                           /  Вірш  написаний  до  картини/
                                                                                   2016р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844115
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 05.08.2019


Це літечко

Спішу  до  річки  по  шовковистій  траві
В  росі  босоніж….  Викупаю  ніженьки
В  танку  промені,  золотисті,  ласкаві
Не  можу  глянуть,  злипаються  віченьки.

В  полоні    я…      Сонце  ніжно  пестить    плечі
Це  літечко…  Квітне  моя  рідна  земля
Неподалік,      чути  голоси    лелечі
Іскриться  річка,  в  лататті  чути  гул  джмеля.

В  воді  веселка,  виграє  коралами
А  по  ній  рибки,  злегка  розводять    круги
А  в  зіллі  жабки  ..…    Линуть  пісні  хоралами
Ласкавий  плескіт  хвиль..  .  Чарують  береги…
                                                                                                                 Червень  2017р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844007
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 04.08.2019


Біля річки / слова до пісні /

Біля  річки    й  на  горбочку  ніченька  дрімала
А  я  свого  миленько  ніжно  обіймала
Дивувалась  місяченьку,чом  він  підглядає
Мерехтять  до  нього  зорі,  знають  й  він  кохає.

В  річці  чистая  водиця,  як  в  милого    очі
А  я  славная  дівиця,  пригорнусь  щоночі
Соловейка  спів  лунає,  удаль  по  долині
Трепіт  сердець  й  миті  щастя  у  кожній  хвилині  

Кущ  калини  прихилився,  слухає  розмови
Нас  чарує  пахка  свіжість  й  зелені  діброви
Плескіт  водиці  шепоче,  про  любов  й  кохання
Навіки  для  тебе  любий,  буду  зірка  рання

Нічка  зустріне  світанок,  піде  у  покої
Потону  в  його  очах  я  й  подякую    долі
Ти  ж  для  мене  білий  світ  весь,як  же  не  любити
Буду  квіткою  твоєю,  лише  вмій  цінити

Біля  річки    й  на  горбочку  ніченька  дрімала
А  я  свого  миленько  ніжно  обіймала
Вірю  в  щастя,    вірю  в  долю,  душенька  співає
Нічка  й  річка  поєднали,  знаю    й  він  кохає.
                                                                                                             02.08.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843912
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 03.08.2019


Більшого щастя не треба

Рожевий  ранок,  встеляв  сонцю  дорогу  
По  небу  хмари  розсипані  барвисті
 А  там  де  захід,  проглядались  горою
 І  по  них  плями,  ледь  сірі  і  імлисті.    

Золотивсь  обрій,  здіймались  промені  ввись
Їх  мерехтіння  відбивалось  у  очах
На  мить  здалося,  що  до  мене  горнулись
Й  тепло  раптове,  я  відчула  на  плечах.

Яскраве  сяйво,  ніжно  торкнулось  душі
Я,  як  дитина…  Тягну  руки  до  сходу
Дай  Боже  миру!  Щоби  раділи  красі!
Щоб  всі  синочки  повернулися  додому!

Більшого  щастя  нам  мабуть  і  не  треба
Серце  в  тривозі,  в  надії,  в  сподіванні
 Замість  вибухів,  злетять  птахи  до  неба
Й  веселий  щебіт,  полине  на  світанні.
                                                                                                   31.07.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843783
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 02.08.2019


Нічка шепоче …. . / слова до пісні /

     
1
Нічка  шепоче….  Спокуси  тайну
Місяць  лукавий,  до  тебе  манить
Хочу  побачить,  я  в  очах  весну
Не  зможу  мила,  без  тебе  прожить…
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько
Тебе  цінити,  все  життя  буду
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько…
2
Сядьмо  кохана,  ми  під  вербою
Нам  заспіває  пташина  пісні  
Немов  у  казці  разом  з  тобою
Зустрічі  радий,  так  добре  мені...
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько
Тебе  цінити,  все  життя  буду
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько…
3
Поглянь  рідненька,  як  сяють  зорі
На  душі  тепло,  мрії    літають
Та  тож  ті  зорі,  то  наші  долі
Нам,  моє  серце,  щастя  бажають…  
*
Я  ж  тебе  люба,  дай  зацілую
Лиш  усміхнися,  мені  ніжненько
Тебе  цінити,  все  життя  буду
Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько…
           Тебе  цінити,  все  життя  буду
                     Бо  це  ж  кохання,  мліє  серденько…  

                                                                                             01.08.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843711
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 01.08.2019


Ну і нехай за шістдесят…

                                   Навіяло  написати  після  прочитаного  вірша
                                     Leskiv;    »Не  буде  баба  дівкою»


Це,  ще  не  вік,  коли  за  шістдесят
Хоча  кажуть,-  В  такий  час  не  до  свят
Побрехеньки,    скажу  вам  відверто
За  ці  роки  багато  здобуто
І  досвіду,  і  є  статки  якісь
Ото  й  бере,  мене  так  часто  злість
Що,»вже  стара»,  як  вирок  людині
Мовлять  услід.  Все  ж  не  згодна  нині.
Лихе  згадати,  мабуть  не  варто
Хоч  чіпляється  занадто  вперто
Ну  і  нехай,  не  буду  дівка  я
Та  на  мені  тримається  сім`я
 Щоб  все  було,  в  світлиці  до  діла
Завше  в  душі  музика  бриніла
Тоді  й  борщик,  смачненьким  удасться
Й  геть  відлетять  сумління  й  нещастя
Як  підморгне  й  всміхнеться  чоловік
Й  приголубить,  який  вже  отой  вік
Геть  забудеш,  хоч  давно  не  дівка
У  спогадах,  як  грала  сопілка
Вечір  в  кафе….  Палахкотять  свічі
Чаруючий….  Ніжний  погляд  в  вічі…
Все  забуду,  хоч  у  танок  бери
Не  завада,  що  пенсіонери…

Ну  і  нехай,  кажуть  вже  й  не  модна
Себе  знаю,  жінка  благородна
То  онучата,  ті  думки  мають
Ледь  всміхаються  та  все  ж  сприймають
Таку,  як  є  вже…  Цьому  радію
Думки  про  старість  з  вітром  розвію
А,  як  онучка,    зробить  зачіску
Добавить  блиск,  ще  й  косметику
Бува    порадить.  І,  як  ніколи
Немов  позаду,  ті  роки  школи
На  душі  світло,  мов  весна  нині
І  я  радію    цій  кожній  днині.

А,  що  роки,  нехай    й  за  шістдесят
Ото  трясця,  як  ракети  спішать
Ну  і  нехай,  а  що  вони  мені
 Хоч  по    житті  не  все  сонячні  дні
Часом  думки,  чубляться  з  думками
   Рій  в  голові…  І  не  сплю  ночами
Чи  від  погоди,чи  від  політики  стрес
З  водою  оцет  -  гарненький  компрес
Часом  пігулка….  І  вже  спасіння
Зніме  до  ранку    всі  потрясіння
Бува  й  інакше,  як  дуже  дошкуля
Йду  до  віконця,  там  місяць  здаля
І  зорі  світять,  мов  шлють  сигнал
За  мить  відчую  –  у  душі  запал
Ручка  і  аркуш  в  цей  час  потрібні
Та  Бог  із  ними,  хоч  й  коси  срібні
За  шістдесят  ті,  ні,    не  сприймаю
Веселий  настрій  та  себе  лаю
Бо  все  здається  маю  сорок  п`ять
Розпочинаю  про  любов  писать
А  ні,  то  гумор,  як  голка  вткнеться
Чи  пісню  чую...  Легко  пишеться
А  коли  дощик  хлопа  за  вікном
Стелиться  проза….  Мов  п`ю  вино
Смачне,  медове,  як  те  кохання  
І  горить  світло,  аж  до  світання….
А    чи    пристала,  мо»  хто  спитає
Ні,  не  відчула,    душа  співає
 Я  там  літаю,  у  піднебессі
Мені  так  добре,  тепло  на  серці
Роки  гадаю,  не  треба  лічить
Прийнять,  що  Бог  дав,цінить  й  просто  жить
Насолодитись  цим  білим  світом
Відчуть  себе…  Квіткою  в  суцвітті.
 
***
Бажаю  всім,  кому  за  шістдесят
Фантазії  про  старість  не  приймать
Щоб  весна  й  літо  зоріли  в  душі
Хай  найвеселіші,    пишуться  вірші!
                                                             30.07.2019р.                  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843502
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 30.07.2019


Життя прожити …. . / ода повторно /

Хатки,  хатки  …  Вистроїлись  в  ряд
А  поміж  них  квітучі  вишні
Корови  йдуть,  наче  на  парад
 В  поле  де  квіти  й  трави  пишні…
Ґелґочуть  гуси  в  загорожі
Попід  сараєм  півень  співа
Біленька  хата,  квітнуть  рожі
Яскравий  ранок,  справжні  дива.

Рідне  село  Кармелюково…  
Ти  там  блукала  босонога
Квіти  стрічали  веселково  
Твоє  дитинство.  Але  ж  дорога  
 Здавалась,  занадто  колюча,
 Сім`я  велика,  все  нестатки
Як  білка  в  роботі    матуся,
 Надіялась  привить  задатки.    
Хтось  їсть  цукерки,  слина  тече
Мабуть  смачненькі,  рубля  б  хто  дав
Пішла  б  й  купила.  Жага  пече  
Нехай  би  хто…  Хоч  пообіцяв…
Нікому    й  діла,  й  часу  нема,
 Звернуть  уваги  все  не  хочуть
Давить  образа,  немов  німа…
 В  кутку  сховалась,  сльозу  зніма.
Без  тата  сумно,  вітчим  мовчить  
Дідусь  й  бабця  часто  сварливі
Чи  хто  обійме?  Рве  душу,  гнітить
Й  матуся  занадто  журливі.

Як  літо,  є  де  розгулятись
Побіжить  в  поле,  на  долину
Загралась,  поміж  трав  і  квітів
Чи  й  шукатимуть  цю  дитину
Всміхалась  бджілкам  у  суцвітті.
 А  якщо  осінь,  ще  й  плаксива
 Зовсім  кепсько  та    де  подітись?
 До  того  ж  й  часто  хвороблива
Тож  має  й  цим  усім  змиритись.
Надворі  хуга….  Все  в  хатині
Любується,  як  сніг  літає  
Немає  чобітків  дитині
Грошей  катма,  бабця  вмовляє.
На  піч  залізе,  мов  кошеня
 В  руках  картопля  ще  тепленька
Ледь  -  ледь  зігрілась,  довга  зима
Здолає  сон,    йому  раденька.

Дорога  в  школу…  У  містечко…
 Мов    промінь  сонця,  є  надія
О,  як  же  добре  й  недалечко!  
Село  покинуть…  Жила  мрія!
Ті  сірі  стіни  в  інтернаті…
 Стискали  горло,  десь  би  втекти
В  тітки  б  нехай,  в  маленькій  хаті
Думка,  там  би,  прихисток  знайти!
За  вікном  осінь,  крижаний  дощ  
В  чобітках  рваних…  У  калюжу
На  мить  вступила,  поможе  хто?
 Зігріє  тіло,  серце  й  душу?
Дитя  ж,  ще  зовсім,  шкода  тітці
 Знайомі  двері,  чай  пахучий
Раділа  ковдрі,  сухій  хустці
 Прогнала  холод,  той,  пекучий.
 Час  мов    рікою,  спливав  швидко
Ось  вже  і  школа,  за  плечима  
 Розквітла  квітка  ясноока
 А  в  селі  сестри  й  одна  мама
 Ні,  ні,  є  плани,  йти  навчатись
 А  що  то  доля?  Може  підкаже?
Із  злиднів  треба  вибиратись
 Як  все  зробити?  Та  й  заплаче…
Бур`ян  по  стежці…  Таке  життя..
 І    небо  в  хмарах,  де  розрада?
Іти  сміливо  у  майбуття  
Наважилась!  Роботі  рада!
 В  друкарні  важко,  довгі  ночі
 Очі  злипались,  нема  втіхи
В  село  дорога,  коли    й  в  тітки
 Тож  треба  відпочити  трішки…

Весна  принесла  всім  кохання
 Неоминула  й    її  доля
В  душі  плекала  сподівання
 Мабуть  на  все  є  Божа  воля.
Доля  повела    в  казковий  край
Зорі  вечірні,  спів  пташиний
Уста  солодкі,  попала  в  рай
Пила  нектар  той,  чудодійний.
Місяць  вповні  й  зорі  в  небесах
Мов  ворожили.  Ясні  очі
Й  п  `янка  пристрасть  -  політ  на  крилах
Про  їх    кохання  знали  ночі.

 А  час  летів…  Родилась  доня
 Радість  в  сім`ї….  Але    ж  затісно
Й  грошей  катма,  важке  щодення  
 Свій  би  куток  мати  завчасно.
Клали  копійку  до  копійки
Економили  на  чому  можна
Було  й  здавали  пусті  пляшки
 От  жити  б  краще  -  не  жебраки  ж….
Ті  дев`яності  не  забути
Пусті  прилавки,  розчарування
Десь  би  ковбаски  шмат  добути
Хоча  б  для  доні…  Сподівання
Часи  важкі  відійдуть  в  небуття
 Плека  надію  на  краще  життя.  
 Не  той  характер  -  руки  скласти
Не  впаде  з  неба  манна  каша
Зусиль  потрібно    всіх  докласти
Знайти  вихід  -    не  піде  ж  красти!
Вдалось  зібратись,  план  на  далі
 Окрім  роботи,  на  Польщу  путь
Хто  розділить  з  нею  печалі?  
 Серденько  рветься,  надії  мруть.
І  чоловік,  не  із  багатих  
Батьки  старенькі,  живуть  в  селі
 Забагато  думок  крилатих…
 На  душі  кепсько,  бракує  слів.
Доля  керує…  Росте  доня...
 Їй  колискову  співав  тато
Вона  ж  у  Польщі,  того  варте  
Заробить  гроші,  буде  свято!
Дав  Бог  терпіння,  склали  гроші
Частину  хати  вдалось  купить
Допомогли  люди  хороші  
Позику    дали…  Щаслива  мить.
 Сидіть  не  стала,  спішить  треба.  
 І  кинулась  по    всіх  базарах
Йшла  в  спекулянтки,  брала  злоба
 Та  вихід  є  !  Хоч  в  очах  і  страх!  
Свята  Різдвяні,  холод  пройма  
 Поруч  донька,  трохи  замерзли
Вдвох  веселіше,    то  все  дарма  
На  продаж  яблука  привезли.
Напівголодні…  Київ…  Москва…  
Коли  б    вдалось  побачить  світу?
Повіддавати  ж    борги  треба  
І  це  зробили,  мали  втіху.
Радо,як  птаха,  гніздечко  в`є
Новенькі  меблі,  газ  у  домі
 Розчарування,  вмить  розів`є
Знов  ясні  мрії,  вдячність  долі.

Весна  –  красна…  Радісно  в  домі,  
Синочок  на  руках  у  неї
Щасливий  батько,  сяють  очі…
 Подарував  їй  орхідеї.
Та  чи  довгеньким  щастя  було?  
Зростали  діти…  Таїла  тінь
В  душі  страждання,  не  до  сміху.
 До  чоловіка  прив`язла  лінь.
 А  часом,  поряд  і  чарчина
 Як  зупинити  оцей  безлад?
Бідкались  діти  й  вся  родина  
Для  всіх  який,  він  подасть  приклад?  
Мов  куштувала  гірке  вино
Терпіла,  бідкалась  на  долю
Як  місяць  загляне  у  вікно
Вкотре  сльозам  давала  волю.
На  ранок  сонце  яснооке
Протягне  промінь  до  обличчя
Зніме  сумління  гірке  й  липке
Вже    й  усміхнулась  молодиця.
Любити  вміла  і  кохати…
 Адже    так  вірила  у  щастя
Здатна  цінити    і  прощати  
 Біль  побороти,  знала  вдасться.
 Вже  й  діточки  попідростали  
Чарівна  доня,  смілий  хлопчик
Помічники  для  неї  стали
 Милі,мов  сонячний  промінчик!

Скільки  води  стекло  у    річці  
 Скільки  й  всього  мала  по  житті
Порадниця  рідній  сестричці…  
Нема  кому,  помогти  в  скруті.
Сама  ж  має  знову    навчатись
Йде  працювати  на  залізницю
Прийшлось  досвіду  набиратись
Тож  керувати  -    не  дрібниці!
Вміла  рішати  всі  питання
Тягар  важкий,  але  справлялась
І  на  роботі  все  зарання
 Й  простого  люду  не  цуралась.

 У  коси  сивину  вплітала
Здавалося  й  краще  жилося
Дітей  на  рушнику  вітала
Хоча  й  не  завжди  все  моглося.
 В  селі  хатина  похилилась
Пішла  матуся  у  інший  світ
Напевно  й  трохи  притомилась
 До  всього...  Ще  й  хворий  чоловік….
Похмурний  ранок,  пташка  на  вікні
Біда  підкралась,  біль  незваний
Тисне  у  грудях.  Темнії  дні
Нині  одна,  пішов  коханий…
Серед    зими  теж  дощ  буває
На  склі  лишає  він  краплини
Журба  і  сум  серденько  крає
І  по  щоках  зітре  сльозини
І  часто  сяде,  біля  вікна
 Згадає  ждав,  смажив  картоплю
Чекає  від  діточок  дзвінка
 Вкотре  поскаржиться  на  долю….

Життя  прожити,  не  завжди  легко  
Часом  сама  себе  вмовляла
Полинні  сльози  на  жаль  часто,
 Доля  терпка  -  таку  й  сприймала.
Час  не  спинить…  Геть  білі  коси…
Ледь  сховає,  ніжно  всміхнеться
Ранком  стріча  сріблясті  роси..  .
Й  яскраве  сонце,  ось  так  й  живеться…  
По  хаті  галас,  діти  зібрались….
На  душі  радість,  мов  б`є  джерельце
То  онучата  у  жмурки  грались…  
Відчула  щастя,  тепло  на  серці!

                                                               20.07.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843251
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 27.07.2019


Ранок над ставом

Обрій  золотистий
Ранок  росянистий
Біленько  над  ставом
Сповитий  туманом.
Напівсонні  чаплі
Від  сонця  осліплі
Задивлялись  в  воду
Не  знаючи  броду.
Роси  бурштинові
Срібні  і  лілові
У  квітах  і  в  травах
В  кольорових  гаммах.
Сонця  зайчик  скаче
В  ставу  галас.  Кряче
Качка  сизокрила
Розправляла  крила.
Вода  то  сріблиться
То  зазолотиться
Вона  все  кругами…
А  над  берегами
Чубаті  тумани
Мов  диму  фонтани
Ледь  ввись  підіймались
З  хмарами  рівнялись.
Шурхіт  в  очереті
Голоси  лелечі
До  схід  сонця  погляд
Воно  наче  поряд
І  пара  щасливо
Бачить  ранок  –  диво
Й  всю  красу  земную
Я  той  галас  чую
Любуюсь  туманом
Й  дякую  за  ранок
За  квіти  в  суцвітті
За  все  -  все  на  світі!

                             24.07.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=843049
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 25.07.2019


В сонячній сорочці

Радію  літу  в  сонячній  сорочці
Тепле,    іскристе,  аж  захопило  дух
Потримаю  промінчик  я  в  долоньці
Ніжний,  легенький,  мов  лебединий  пух.
Розвіє  вітерець  по  всій  окрузі
В  полі  пшениченька  зазолотиться
Вмиється  чистою  росою  вранці
Земля  вологою  насолодиться.
Примружить  очі  сонечко  ранкове
Сорочка  гарна,  вишита  віночком
Ой,  як  миленько,  літечко  чудове
Прикрасить  день  наш  синеньким  дзвіночком.
                                                                                                             2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842842
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 23.07.2019


ДИТЯЧЕ 6

                                           
                         Знов  цей  дощик

Крап  -  крап  дощик….  Доня  плаче
«Ой,чомусь    м`ячик  не  скаче
 Глянь,  попав  він  у  халепу
Ну  в  калюжу….  Взагалі  то..  ..
Блищить  в    воді,    мов  сміється
Знов  цей  дощик,  неуйметься!
 Чом  почалось  сумно  літо?
Де  ж    сонечко,    ясне    світло?
Чому  в  чорних  хмарах  небо?
Я  гадаю  так  не  треба!»
Ледь  хитає  головою,
«Літо!  Щось  не  так  з  тобою!»
                                                                     О1.06.2019р

                                                                   Кому  вночі  спати,    а  кому  й  попрацювати

 Запросив  день  в  гості  вечір…  Змовкли    голоси  лелечі…  В  лісі  тиша,  лиш  де  -  не-де…  Раптово  листячко  впаде.  Під  ним  відразу  павучок...  Проснувсь,  схилився  на  бочок…  Мереживо  сплести  має…  Вдоволено  поспішає.  Погода  гарна...  Іі  вітерець  дрімає…  
Всю    нічку,  в  роботі  рухливо…  Зирить  ранок  справжнє  диво…  Сплів  мереживо  красиво!    Й  сонце  запросив    у  гості.  Павучок    готував  постіль…  Ото  добре  потрудився.    Того  ж  певно  й  притомився.  Ніч  бачила,  я  працював…    Й  місяць  свідок….  Він,  не  дрімав!  
Промінь  сонечка  привітний…  Й  вітерець    тепленький,  ніжний…  Убаюкували  спати…  А  ну  ж  бо  відпочивати!  Пташка  пісеньку  заводить…  Сон  його  у  казку  вводить….  День  всміхнеться  й    вечір  знову….  Поведе  свою  розмову…  Кому  вночі  треба  спати,  а  кому  й    попрацювати  ….
                                                                                                                                                   21.07.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842708
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 22.07.2019


Я піду в далекі гори

Я  піду  в  далекі  гори,  де  Карпатський  диво  світ
Тут  розквітли  едельвейси,  то  красунь  дівочих  цвіт
Вишукані  наречені,  тішать  очі  і  манять
Ледь  тримається  на  схилі,  намагаються  встоять…

В  біло  -  сизому  тумані,  тягнуться  в    небесну  синь
Та  химерні  темні  хмари,  залишають  на  них  тінь
Сонце  по  між  них  яскраве,  пестять  промені  рясні  
Вітерцю  ніжний  цілунок,  на  душі  тепло  й  мені…

Йду  під  гори  величаві…  Стрункі  сосни  й  смереки
Переспів  птахів  веселий,  чудні  звуки  лелеки
Нехай  трохи  поблукаю,  по  зеленім  моріжку
Вже  й  знайшла  Червону  руту    –    певно  я  попала  в  казку…

Ой,  ви  гори  й  полонини,  ген,  не  видно  неба  край
Білосніжнії  вершини,  ваблять  погляд  мій  удаль
Геть    очей  не  відведу  я  …  Де  дрімають  небеса
Послухаю  пісню  вітру…  Гарно!  Яка  ж  тут    краса!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842640
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 21.07.2019


Яскравий ранок

Промінчик  сонця,  мов  скаче  на  коні
Вміло  малює,  зайчики  на  стінах
На  душі  тепло,  так    радісно  мені
Яскравий  ранок  прилетів  на  крилах….
І    за  віконцем  щебет  пташки  чути
Той  спів  чарує,  ще  сонні  почуття
До  нього  руки,  хочу  протягнути
Торкнися  ближче,  чом  світиш  так  здаля?
Я  веселково,  усміхнуся  ранку
Складу  долоні,  промінчик  у  човні
Ця  позолота  стрибає  у  танку
На  серці  тепло…  І    все  це,  не  у  сні…
Віє  в  кватирку,  легенький  вітерець
Ніс  з  ароматом,  приємну  свіжість  квітів
Нема  дороги,  крокує  навпростець…
З  ним  щастя  ловлю!  Всю  красу  на  світі!
                                                                             10.07.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842547
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 20.07.2019


Що за погода…

Північний  вітер…Гойдає  гілочки
Листя  шепоче…  Плине  прохолода..
У  піднебессі  зникають  зірочки…
Мандрує  ранок,    де    ж  та  насолода?

 Літо  медове,  пахке    має  бути
В  природі  певно  є  свої  причуди
Присіла  бджілка,  не  може  збагнути
Морозить  лапки,  не  лечу  нікуди!

До  небес    тягне,  огірок  суцвіття
Досягнуть  хоче,  промінчик  золотий
 Бажав  зігрітись,  продовжити  життя
Ніч  захолодна  ….  І  ранок  вологий…

 Принишкла  пташка,    ген,  до  сонця    зирить
 Немов    в  ряднині,  в    сіреньких  хмаринках
Що  за  погода?  Здригнеться  й  не  вірить
Це  таке    літо?  Чом  весь  час  в  краплинках?

Пелюстки  в  купі,    дрімають  ромашки
Сонце  бариться,    дивуються  ранку
А  на  горбочку  сховались  мурашки
Під  листям  клена,    дрімають  комашки…

 Тепла  чекають….  Та  чи  завітає
 А  поки  ж  вітер  ледь  куйовдить  квіти
Та  все  ж    в  надії,  скоро  залунає
Спів  превеселий  й  будуть  всі  радіти….
                                                                                                               12.07.  2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841974
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 15.07.2019


В самоті посеред поля

Нічка  зорі  приховала,  поміж  хмари  –  перли
Ясноокий  місяченько,  ховався  за  обрій
В  самоті  посеред  поля,  почуття  завмерли
Мабуть  тільки  тут  я  зможу,  знайти  собі  спокій…

Вже  й  світанок  в  очі  глянув,  любо  подивитись
В  піднебессі  чудо  барви  й  золотисті  стрічки
Геть  відкинути  печалі  й  цим  насолодитись
Й  дуже  хочу,    час  вернути,  й  побродить  вздовж  річки…

Зранку  п`янко  пахне  м`ята,  голову  дурманить
Босонога  йдеш  назустріч,  ти  моя  кохана
Скрізь  розсипане  намисто,  трава  роси  ронить
Немов  знову  тебе  бачу,  ні  це  все  омана…

Розійшлись  наші  дороги,  ті  слова  любові
Лише  стрімка  річка  чула,  понесла  далеко
Ми  ж  з  тобою,  моє  сонце,  раділи  розмові
Тій  душевній  і  відвертій…  Забути  не  легко…

Вітерець  гойдає  листя  і  злегка  тріпоче
Торкнувсь  сивого  волосся,  свіжість  б`є  в  обличчя
Хай  зустрів  тебе  б  я  знову,  серденько  так  хоче
Почуття  в  душі,  ще  тліють,  бо  ця  любов  вічна…

                                                                                                               02.07.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841843
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.07.2019


Іду степом по стежині. .

Іду  степом  по  стежині,  вона  ж  барвінкова
 Сині  квіти  попід  ніжки  та  й  роса  ранкова
Ноги  пестить  і  лоскоче,  яка  насолода
Кажуть  люди,  що  щаслива,  не  зів`яла  врода…

Іду  степом  де  не  гляну,    маки  і  волошки
 Мабуть  і  я,  як  ці  квіти,  маю  сині  очки
Й  пухкі  щічки,  червоніють,  як  побачу  хлопців
Кажуть  люди,  що  достатньо  маю  охоронців…

Відгуляли  нині  свято  Івана  Купала
І  я  теж,  як  всі  дівчата  віночок  поклала
По  річечці,  при  низині,  де  вода,  тихенька
 І  просила  свою  долю,  щоб  була,  добренька….

Мов  русалонька  в  гаєчку,  голівку  схилила
Скажи    ж  врешті    моя  доле,  в  чому  завинила
Та  вода  вінок  понесла  нащо  так  далеко
Мов  у    вирій  закрутила,  на  серці  не  легко….

Ні  один  з  них  не  наваживсь,  віночок  спіймати
Хитрий  погляд,  в  безнадії,  не  треба  страждати
Шлях  тернистий,  не  для  мене,  тож    не  суди  строго
Щоб  життя  немов  той  терен,  двом  нема  дороги….

Іду  степом  по  стежині,  вона  ж  барвінкова
 Сині  квіти  попід  ніжки  та  й  роса  ранкова
Ноги  пестить  і  лоскоче,  яка  насолода
Ой,  боюсь  так  час  спливає,  геть  зів`яне  врода…

Чи  сприйму  красу  земную,  хоч  на  неї  схожа
 Чому  долю,  важку  маю,  чому  не  пригожа
До  кохання,  до  любові  не  знайду  стежини
Маю  вдосталь  охоронців,  чом  самотня    ж  нині….

                                                                                                   *Ці  слова  можна  покласти  на  ноти,щоб  
                                                                                                       зазвучала  пісня  в  народному  стилі.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841659
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 12.07.2019


Ой, я тебе чорноброву… /слова до пісні /

 1
Ой,    під  клубом  весело,  так  музики  грають
Молодь  у  танок  зібралась    та    іще  й    співають
Їм  пташки  підспівують,  про  чудовий  вечір
А  ну  хлопче,  обійми  ти  її  за  плечі.
Пр.
Її  очі  мов  волошки,  поглядом  все  скаже
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже
Ой,  я  тебе  чорноброву,  дай  же  поцілую
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
2
Місяченько  лукавий,  поглядав  ревниво
Із  гаєчку  соловей  співав  чарівливо
Вітерець  підштовхував,  немов  давав  крила
Їй  на  вушко  шепотів,  всміхнись  йому  мила…
Пр
Її  очі  мов  волошки,  поглядом  все  скаже
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже
Ой,  я  тебе  чорноброву,  дай  же  поцілую
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
3
Підем  в  гори  любая,  знайдем  квітку  щастя
Хай  нас  Бог  благословить,  приймемо  причастя
Люблю  гори  й    долини  і  тебе  жадану
Кращим  другом  по  житті,    я  для  тебе  стану
Пр
Її  очі  мов  волошки,    поглядом  все  скаже
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже
Ой,  я  тебе  чорноброву,  дай  же  поцілую
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!
4
 Ой  музики  весело,  заграйте  гучніше
Щоб,  співала  душенька  й  на  серці  тепліше
Приторкнувсь  до  тебе  я,  хочу  обійняти
Клянусь,  зіронько  моя,  увесь  вік  кохати
Пр
Її  очі  мов  волошки,    поглядом    все  скаже
Причарує,  а  усмішка,  до  сердечка  ляже
Ой,  я  тебе  чорноброву,  дай  же  поцілую
Не  соромсь,  зазирни  в  очі,  справді  ж  не  жартую!

                                                                                                           11.07  2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841556
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 11.07.2019


Роки летять, спішать…

Роки  летяь,спішать...  Та  нащо  швидко  так  
Адже  здається  ми...  І  зовсім  не  жили
Не  розпізнали,  ні!  Того  дитинства  смак
На  жаль  весняний  час...  Так  давно  збіг,  милий...
В  літо  потрапили…    Кохання  наче  сон
Молодим  подихом    дмухає  вітерець
 Птахи  оспівують,    голоси  в  унісон
То  найдорожча  мить,  дурманив  нас  чебрець…
Чи  насміялися,  чи  налюбилися?
Ловили  зіроньку,  яка  зігріла  нас
Та  чи    все  ж    встигли  ми?  Дітки  родилися…
Те  життя  бачилось,  як  незабутній  вальс….
В  турботі  ,  в  клопотах,    життя  не  квіточки
Долі  довірились,      хоч  й  сумнівалися
Роки  проходили…  Збирали  ягідки
Та  чи    своїм  життям    насолодилися?
Осіння  музика…      Сердечка    б`ються    в  такт
Під    сяйвом  місячним,  з  тобою  шлях  пройшли  
Роки  летяь,  спішать..  Та  нащо  швидко  так?
Адже  здається  ми...  І  зовсім  не  жили…..
                                                                                                                                   02.  07.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841328
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 09.07.2019


Від долі не втечеш / проза /

Ранкове  сонце  пробудило  село…    Легкий  туман  припадав  до  долини…    Верхівки  Карпатських  гір  окутані  сірими  і  білими  хмарами.    Поміж  них  пробивалися  яскраві  сонячні  промені,  торкалися  гілок  величних    сосен  і  верхівок  пишних    ялин  і  смерек.  
       Декілька    хатин    в  селі  розкидані    на  великій  відстані  одна  від  одної.  З  нього    здалеку  виднілася  річка  Бистриця.      Гірська    річка    ревіла,    пінилася,    з  гулом  виривалася  на  волю    та  досягши  долини,    широко  розтікалася    і  майже  в  спокої,    рябила  і  виблискувала  на  сонці.  До  неї  здається  рукою  подати  та,    як  почнеш  йти  ,  то  вже  й  не  так  близько.  Від  води  віяло  прохолодою,    річка  здаля    сріблилася,  манила  до  себе.  Як  з`явиться    бажання  потрапити  в  гори,подивитися  на  їх  красу,  як  намагатимешся    побачити    все  і  відразу,  аж  голова  закрутиться.  Присядеш  на  гірську  брилу,  приспустиш  ноги,  а  вони,  аж  гудуть  від  втоми...    
       Назар  і  Богдан  -    хлопці  загартовані,  виросли  тут,  часто  приходили  до  річки  скупатися.  А,  там,  як      гарний  настрій,    любили  податися  в  гори,  послухати  течію  річки,    надихатися  гірським    повітрям.    Особливо    влітку,  ще  й  полазити  по  крислатих  обривах,    нарвати    квітучих  едельвейсів.  Ці    рослини    любила  мама  і  менша  сестра  Даринка,  якій  виповнилося  шість  років.
             Дерев`яний  будинок  потопав  між    старих,  пишних  смерек.  Біля  нього  в    траві  копошилися    кури,    щось  знаходячи  в  ній,  раз  -  по  –  раз  видзьобували..    Соломія,  світлоока  жінка,  з  заплетеною  товстою  білявою    косою,  вийшла  з  будинку.    В  руках  тримала    глиняну  миска  з  пшеницею,    співучим  голосом  відразу    стала    зазивати  курей,
- Тю,тю-тю…    Тю,  тю-тю…  Мої  хороші…  Давайте  снідайте,  підгодую  вас    трішки,-  ,    усміхнувшись,    окинула  поглядом    обійстя,  продовжила,  -    А  ви  будьте  вдячні  і  нам    знесіть  яєчка….
І  від  цих  же  слів  відчувала    радість  і  знову  всміхалася…
   Раптово  відчинилося  вікно  з  хати,    за  мить  звідти  вискочив    Богдан,  
-О,!  Доброго  ранку,  мамо!  Я  теж  снідати  хочу!
 Ніжний  погляд  на  сина    й    весело,
- Синку!  Ранній  птах  мій!  Вже  минуло  п`ятнадцять  років,  а  ти,    ще    у    вікна  скачеш,  як    козеня  мале…  
Хлопець    одним  рухом  руки  прибрав  біляве  волосся,  яке  щойно    впало  на  очі  ,  підморгнув  одним  оком,  
- Мамо,  розбудіть  Назара,  нехай    зранку    ми  в  річці  викупаємося,  ви  ж  знаєте,  він    спатиме  до  дванадцятої  години.  
Соломія    наче  збиралася  з  думками,  кивнула  рукою,
- Ну  -  ну,  підете  до  річки,  а    потім  пів  дня  на  вас  чекати…    Краще  сходи  в  сарай,  подивися  чи    кури  знеслися…  На  сніданок  посмажимо  яйця  з  помідорами….
         Назар,  всього  на  рік  старший  за  брата,  був  темно  русявий.  В  родині  всі  говорили,що    дуже  схожий  на  діда.  Дід  жив    в  іншому  селі,    на  окраїні,    прямо  біля  підніжжя  гір.  Добиратися    туди  було  нелегко  та  й  далеченько.    Від  села  до  села  широка    кам`яниста  стежка,  яка    вилася,  то  по  рівнині,  то  по  пагорбах,  потопала    між  дерев  і  високих  густих  трав.  Від  ранньої  весни,  до  пізньої  осені  хлопці      їздили  до  діда  на  мотоциклі,  який  купив  батько  в  Надвірному,  за  кошти,  що  заробив  в  Польщі.
   Назар  закінчував  дев`ятий  клас,    це  права  рука  для  Соломії,  адже  чоловік  все  на  заробітках.    Хлопець    був  веселим,  працьовитим,  хоча    занадто  впертим.    Часто  не  сказавши    нікому  й  слова,  сяде  на  мотоцикл  і  десь  зникне  на  зо  дві  години,  а  повернеться,  впаде  на  траву,  розставивши  руки  й  ноги  в  сторону  і  з  усмішкою  скаже,
- Оце  накатався…  Благодать…
А  тут  вже  й  Богдан  поруч,  скрививши  носа  та  все  ж  з  добрим  поглядом  до  брата,
 -    А  мене  чого  не  взяв?  Ми  б  по  черзі    за  кермом  були…
Назар  дивився  до  неба,
- Ще  накатаєшся,  можливо  поїду  десь  вчитися,  тобі  залишиться.  Сам  будеш  вганяти,  скільки  захочеш.    Тільки    Даринку  не  бери,    як  з  нею,  то  краще  до  діда  пішки  добиратися,  я  тобі  її  не  довірю.  Ти  не  такий  сильний  в  руках,  ще    кермо  не  втримаєш…
І  так  було  часто  та  завадити  цьому  ніхто  й  не  наважувався.  Знали  ,що  сперечатися,  це  тільки  даремно  втратити  час.  
Богдан  мовчкуватий,    як  щось  не  сподобається,  то    відразу  лише  рум`яніють    щоки  і,  наче  соромлячись,    все  опускає  голубі  очі  донизу.  Знав,що  краще  не  заперечувати,  бо  лише    один  погляд  мами,  значив,  що  треба  змовчати.  Соломія,  трохи  й  дивувалася  сином,  але  пригадує    себе  в  молоді  роки,    в  сім`ї    не    виділялася,  була  врівноваженою,    спокійною  дівчиною.  
             В  хаті  пахло  смаженими  яйцями  і  помідорами…  Всі  четверо,  снідали  за  невеличким  столом  у  кімнаті.  Даринка  позирала  на  Соломію,  теплим,    благаючим    поглядом.    Доїдаючи    окраєць    хліба,  звернулася  до  мами,
-А  можна  я    з  хлопцями  піду  до  річки?  Вже  тепліше,  гадаю  і  вода  нагрілася.
Соломія  позирнувши  на    хлопців,  всміхнулася,
- Ні  -  ні    Даринко!  Он  тісто  готове,  напечу  пиріжків  з  капустою,  з  сиром,  хлопці  до  дідуся  поїдуть.  Вже  більше    тижня  не  були,  треба  дізнатися,  як  він  там,  можливо  щось  треба  допомогти.  Тож,    краще    донечко,  давай,  будемо    з  тобою  пиріжки  ліпити….
І    серйозніше  до  хлопців,
- Ви  ж  в    дров  принесіть  ще,    я  ж  вже  піч  розпалила.  І  нагадайте  мені,  щоб  яйця  не  забула  покласти  в  кошик….
             Через  дві  години,  по  кам`янистій  стежці,  хлопці    їхали  мотоциклом    в  село  до  діда.  Гул  розносився  по  долині  і  ховався  між  горами…  Яскраве  сонце  світило  підобідньою  погожістю,    добре  пригрівало,  не  дивлячись  на  те,  що  час  від  часу    зривався    вітер.  
                 Старенький,    не  високого  зросту,  сухенький  дідусь  здалеку    почув  гул  мотоцикла  і  з  сяючими  очима  зустрічав  онуків  біля    дубової  криниці.
Веселі  погляди,    вітання,  обійми,  потискання  рук….    Дідусь  всміхаючись,  з  ніг  до  голови    оглядав  хлопців,
- Соколята!    Молодці,  я  відчував,  що  приїдете.  Сумував  за  вами,  розповідайте,  як  ви  там,  що  нового?
           На  обійсті,  за  маленьким    дерев`яним  столиком  пили  пахучий  чай  з  гірських  трав,  слухали  настанови  діда.  На  згоду  кивали  головами  і  в  прикуску  до  чаю  прицмокували  мед.  Не  гаючи  часу,  по  черзі  рубали  дрова,  які  наносив  дід  з  лісу.    І  тут  же  швидко  складали    під  стіну  хатини.    Старий  сидів  на  стільчику,  любувався    онуками,  кліпав  очима,  всміхаючись,    тихо    повторював  -  »  От  моторні,  от  моторні,  що  значить  молодість…».
 Швидко  пролетів  час…    Старенький    задирав  голову  догори,  ледь  примруживши  очі,  хитав  головою.  Він  помітив  чорну  хмару,  яка  виринала  із-за  гір,    не  поспішаючи    насувалася  на  сонце,
- Хлопці,  гайда  покидайте,!  Бачите,  он    хмара  закриває  сонце.  
 Три  рази  перехрестився,  щось  бурмотів  про  себе,а    потім  звернувся  до  хлопців,
- Збирайтеся!  Думаю    встигнете  до  дощу    повернутися    додому  .    Дякую  хлопці,  соколята  мої…  О,  ледь  не  забув,зараз.
Старий  поспішив  до  хати,  за  мить  виніс  букет,  це  були  едельвейси  (шовкова  косиця).
- Оце  рослини  щастя  і  любові,  передайте  мамі  і  Даринці.  Хай  потішаться,  це  ж    я  по  дрова  вчора    ходив,  при  обриві  натрапив.  Не  завжди  знайдеш  цю  рослину,  це  рідкість,  краса!  
Хлопці  обережно  приховали  рослину  в  газету  і  прикріпили  до  рюкзака  Богдану.
-  Отак  буде  добре,  безпечніше,-  клопотався  дід,      тихо  повторюючи  кілька  раз    про  себе,    а  потім  голосно,
- -    Так  не  притиснеш  за  плечима!  Молодці,  їдьте  з  Богом…
Перехрестивши    онуків  на  мотоциклі,  старий  поглядав  на  хмару  і  знову    хрестився,щось  бурмотів  собі  під  ніс.
Проїхавши  з  кілометр,    хлопці  помітили,  що  мотоцикл  не  знижує  швидкість.  Назар  відразу  заглушив  мотоцикла  і  вони  не  поспішаючи  з`їхали  з  пагорба.    Назар,  як  майстер  такого  діла,    вирішив  подивитися  до  перемикача  швидкості.  Богдан  же,  знаючи  характер  брата,  відійшовши,  приліг    на  траву    під    крислатим  ясенем.  Він  просто  спостерігав,  як  брат    раз  -  по    раз  заклопотано  заводив  мотоцикл,той  іржав  мов  кінь  і  заглухав.  Від  того  ржання,  аж  гуділо  у  вухах,  розліталося  навкруги  і  топилося  далеко  в  горах.
На  якусь  мить  привернув    увагу  дитячий  сміх  і  жіночі  голоси,  що  лунали  позаду  них.  Прислухаючись,  почули  іншу  мову,  здивовано,  вирячивши  очі,    дивилися  один  на  одного.  З  цікавістю  спостерігали,    як    з  пагорба    спускалися  дві    смугляві  жінки  і  такі  ж  діти,  від  малого  до  старшого  віку.  Старий,подертий  одяг  на    менших  дітях,  здивував  хлопців,  Богдан,  стиснувши  губи,  відразу  встав  й  підійшов  до  брата,
- Це  що  замова?  Звідки  вони?    Це    не  з  наших…
Йому  здалося,  що  говорив  тихо  та  жінка,  років  п`ятидесяти,  голосно  сказала,
- Так,  саме  так,  білявий,  ми  не  з  ваших,  як  ти  сказав.  Йдемо  в  Надвірне,  не  бійтеся  нас,  ми  ж  не  кусаємося.
Всі  засміялися….    Їх  і  правда,  було  чоловік  п`ятнадцять,  окинувши  оком  всіх,  зробив  виводи  Назар  і  відповів,  
- А  чого  боятися…  В    кожного  своя  дорога,  місця  на  стежці  всім  досить,  розминемося.
І  до  брата,
- Сідай,  треба  поспішати,  бо  точно    змокнемо  під  дощем  і  їхати  буде  небезпечно,  слизько  по  камінцях…
Друга  жінка,  молодша  на  вигляд,    з  розпущеним  чорним  волоссям,  тримала  на  руках    маленьку  дівчинку  і  прискіпливо  дивилася  на  Назара.  Її  чорні  очі  немов  вп`ялися  в  нього,    хлопець    відчув    слабкість  й  за  мить  жар  охопив  все  тіло.    Вона  раптово    засміялася,      привернула    до  себе      увагу,  всі    з  усмішкою  дивилися  на  неї.  Вона  ж    сильно    хитнула  головою  й  одночасно  кивнула  рукою  до  хлопців,  чорне  волосся    прикрило  обличчя,    
- А  ти!    Ти,  за  кермом!  Сьогодні  можеш  поспішати,  все  буде  добре!  Ти  красень  хлопець,    ще  й  доволі  сміливий!  Але  доля…  Проти  неї  не  підеш…  Та  все  ж    запам`ятай,  не  давай  згоди  йти  до  війська,  бо  станеться    біда…..
 На  мить    мов  вихор  здійнявся,  все  навкруги  сильно  зашелестіло.  Здалося  ті  слова  почули  дерева  й  трави  і  їх  луною  понесло  далеко  в  гори.
 У  Богдана  був  приголомшений  вигляд,трохи  навіть  зляканий…  Звернувши  увагу  на  дерева,    збліднів,  від  шелесту  листя  й  від    тих  слів  стало  моторошно.  Сидячи  на  задньому  сидінні,  притулився  до  спини    брата,  тихо,  ледь  тремтячим  голосом  сказав,
- Ну  поїхали…  Давай  на  середній  швидкості,  краще  не  поспішати.
Назар  намагався  тримати  себе  в  руках,  щоб  часом  не  послати  цю  жінку  кудись  подалі.    Але  дивлячись  на  дітей,  у  відповідь  зніяковіло    і  трохи  здивовано  усміхнувся,  а  потім  весело  гукнув,
-  Дякую  за  пораду….
Вітер  навіював  вологу…  Велика  хмара  лякала    їх,  переслідувала      всю  дорогу.  Здавалось  схожа  на  грізного  дракона  та    загубила    лише  декілька  великих  краплин  і  поплила  над  горами  до  заходу  сонця.    
               Аж    ввечері,  як  вкладалися  спати,  Богдан  обіпершись    на  подушку  запитав  брата,
- Ти  зрозумів,  що  тобі  сказала  та    жінка?
Назар    усміхаючись,  мов  пригадав  дитинство….  Підхопив    маленьку  подушку,  кілька  раз  вдарив  по  ній  і    вцілив  нею  у  Богдана,
- Не  бери  дурні  в  голову!  Знайшов  кому  вірити!  Якась  циганка…  Не  сміши  заради  Бога….
Богдан    впіймав  подушку    і  відразу,  відкинувши  її  назад,    ліг  на  спину.  Він  зробився  серйозним,  задумливо  дивився    на  стелю…    На  якусь  мить  запала  тиша.  А  потім  наче  щось  пригадав,
-  Та    вона    не  схожа  на  циганку,  напевно  гуцулка,  а  можливо  і  мадярка…  А  які    очі!  Помітив?  Як  вогонь  в  них  горить,  бачив?  Той    її  погляд,  у  мене  тоді,  аж  по  тілі  сироти  виступили…
-    Бачив!  Можливо  думала  гроші  маємо,  що  так  дивилася…  Може    вона  гіпнозом  володіє,  хто  знає,  які  в  неї  наміри  були….  Ти  хоч  батькам    та  Даринці  нічого  не  розповідай…  Уявляєш,  яка  паніка  розпочнеться!    До  армії    далеко,  можливо  десь  поїду,  буду  навчатися…  Гадаю  там  і  без  мене  можуть  обійтися.  Он  дідусь  каже  стати  воїном  гідна  справа  та  не  при    радянській  владі.  Бачиш,  до  цієї  пори  вважає,  що  ми  в  окупації,    
-    не  поспішаючи,  наче  зважуючи  кожне  слово,  говорив  Назар.
У  відповідь  Богдан  тихо    хіхікнув,
- Та,  хіба  старій  людині,  щось  доведеш…    А  сперечатися  не  варто….  Я  ось  подумав,  треба  було  мені  про  себе  запитати.  Звичайно  страшно  подумати,  що  за  біда  на  тебе    може  чекати?  Але  все  ж    мені  здалося,  що  вона  точно  щось  знає…  Хай  би  сказала  мені,  яка  моя  доля…  Чи  я  поїду  вчитися  у  Львів,  де  житиму?
Назар  в  ліжку  ховав  голову  під    простирадло,
- Ото  вже  заїдливий  електрик,  спи  вже!    Поїдеш,  будеш  навчатися,  як  так  дуже  хочеш.  Гадаю,    у  нас  все    буде  добре,  не  журися!  
         Богдан  довго  не  міг  заснути,  все  перед    очима  та  жінка  і  думка  –  такі  очі!  Вона    таки  точно,  щось  знає…
Час  летів…    Назар  закінчивши  школу,  залишився  в  селі,  так  вирішив  батько.  Він  весь  час    на  заробітках  за  кордоном,  а  хто    ж  допоможе  матері  по  господарству,  як  не  старший  син.    Хлопець    й  не  дуже  журився,  мав  славну  дівчину  Марічку  з  іншого  села.  Планував,    згодом  одружиться  і  побудує  будинок  в  цьому  ж  селі,  неподалік  від  батьків.  Робота  подобалася,  напередодні    закінчивши    курси  водіїв,    працював  водієм  продуктової      машини  в      Надвірній.    
     А  Богдан  після  школи  поступив  вчитися    у    Львівський    технікум    залізничного    транспорту.  Задоволений  життям,  радів,що    мрія  збулася,  мав  надію,що  житиме  в  містечку,  маючи  гарну  роботу.  Хоча  частенько  тягнуло  в  село,  до  родини,  до  річки  і  до  велетенських  Карпатських  гір.    Пригадував  стежку,  що  вела  в  друге  село  до  дідуся,  на  ній  ту  чорнооку  жінку,  чомусь    її  погляд  запав  у  душу.  Цікаво,  чи  вгадала  б  вона  мою  мрію  і  чому  не  запитав?  І  чому  тоді  з  Назаром  так  швидко  поїхали,  чи    злякалися?  Тепер  ті  події,    він  згадував  з  усмішкою  на  обличчі.
       Життя  текло  рікою…    В  кожного  своя  доля.    Богдан  вже  закінчував  технікум,  чекав  на  призначення,  де  буде  працювати  по  направленню.  Практику  проходив  далеко,    на  Харківщині,  на  одній  із  електростанцій.  Саме  там  виконували  електрифікацію  залізниці.  Білявий,  славний    хлопець  не  нудьгував,  познайомився    з  місцевою  дівчиною.  Після  закінчення  навчання  було  бажання    повернутися    туди  працювати.  Адже  там  відразу  давали  квартири,  в  одноповерхових  будинках,  неподалік  від  роботи,  в    невеличкому    селищі    міського  типу.
       Одного  весняного    вечора  Назар  приїхав  додому  машиною,    на  якій  працював.  Почувши  гул,    в  Соломії  на  віях  забриніли  сльози.  Вона  поспішила  на  зустріч  сину,  опустивши  голову,    правою  рукою,похапцем  струшувала    непрохані  сльози    з  обличчя.  Він  здивовано  запитав,
- Щось  трапилося,  ви  плачете,  чи  що,  мамо?
Соломія  кивнула  рукою,
- Та  це  так,  мабуть  знервувалася  трохи,    там  на  столі  для  тебе  повістка  з  Військкомату.
Назар  зайшов  до  хати….  На  дивані  біля  телевізора  сиділа  сестра,  побачивши  брата,  зірвалася  з  місця,
- Тобі  повістка      з  Військкомату….  Ото  біс  їм    в  ребро,    придумали  таке,  заберуть  у  військо…  Мама  плаче,  не  знає,  чи  тата  визивати  додому,  чи  послати  його  в  Військкомат?  А  може  вже  треба  Богданчику  телеграму  давати,  щоб  приїхав  на  проводи…
Назар,    знервовано  поправив  рукою  чуприну  й  кивнув  до  неї,
- Та  помовчи,  розщебеталася,    мов  пташка,  аж  за  вухами  лящить.
Позаду,  з  опущеними  плечима,    тримаючи  руку  біля  щоки,  вже  стояла  мама,
- Ну    от,  дочекалися….
       Ледь  світало….    Назар  їхав  в  Надвірну…      Треба  було  десь  поїхати  на  заробітки,  чи,що?    Тож  наче  батько  там  домовився,  адже  не  чіпали  два  роки.  Можливо  б  і  тепер  без  мене  обійшлися….      Літали  думки,  то  за  родину,то  за  Марічку,  ото  буде  сліз…  Швидко  розвізши  товар  по  крамницях,  в  назначену  годину  був    у  Військкоматі.    Йому  дали  два  дні  на  збори.  Мав  бути  в  Надвірній  біля  автобуса    о  восьмій  ранку  і  відразу  ж      всіх  призовників  мали  відправити  до    Іванно  -  Франківська.    Не  гаючи  часу,  владнав  всі  справи  на  роботі    і    на  пошті  відправив  телеграми  батькові  та    брату.
     За  вікном  зоряна  ніч….  Чи  то  спав  Назар,  чи  не  спав,  чув,  як  плакала  мама,  як    батько  ходив  по  кімнаті  і  пахло  димом.  І  чого    нервувати,  думав  хлопець.    Все  добре,  піду,  відслужу,  тож  повернуся,  війни  ж  немає.  Одне  болить,  вчора  Марічка  весь  вечір  проплакала,  збирається  поїхати    з  ним  в  Надвірну,  аж  смішно,  що  я  дитина?  Що  вдієш  треба,  значить  треба,  вертячись  з  боку  на  бік  в  ліжку,  умовляв  сам  себе.
   Проснувся  хлопець  від  гучних  розмов  батьків,  клопоталися  про  гостей,  що  мали  сьогодні  зібратися  під  вечір.    В  ліжку  лежав,  як  побитий,  мабуть  не  виспався,  перевертався  з  боку  на  бік.
         Мимовільно  сіпалися  повіки  і  повільно  прикрили  очі…  Чи  то  був  сон,  чи  ведіння,  проснувшись,  пригадав    зоряне  небо,  місяць  уповні,  здалеку    було    чути  чийсь  сміх.  Зненацька  насувалася  здоровецька    темна  тінь,  яка  покрила  все  –  все,  аж  моторошно  стало…
До  кімнати  зайшла  мати,
- Бачу,  же  не  спиш,  часто  кліпає  очима…  Підіймайся,    багато  справ  є,  люди  ж  прийдуть.  За  дідусем    обов`язково  поїдеш,привезеш  його,    ми  ж  з  батьком  не  хотіли  йому  наперед  говорити,  нащо  травмувати  старенького…    Й    скоро  Богдан  має  приїхати…
Назар  потягувався  в  ліжку,  ледь  хриплим  голосом  запитав,
- То,  що  мені  чекати  на  Богдана,  чи  самому  їхати?
Мати    рукою  торкнулася  чуприни  сина,
- Охо  -  хо  –  хо…  Обстрижуть  твою  красу…  Та  ні  синку,  він  з  дороги  і  не  знати  в  який  час  добереться,  це  ж  з  Франківська  автобусом,  який  там  розклад,  хто  знає…
           Богдан  отримавши  телеграму  відразу  пригадав  жінку  з  темними,  вогняними  очима.    Хоч  пройшло  стільки  років  та  ті    очі  і  слова    жінки  закарбувалися  в  мозку,    мабуть  все  життя    буде  пам`ятати.    Йому  здавалося,  що  та  жінка  не  проста,  а  щось  таки      за  інших  знає,  хоча  Назар  все  це  сприйняв  за  жарт.  Гризли  думки,  чи  він  забув?    Тож  казала  не  йти  в  військо…  Невже  забув….    В  потязі  навіть  не  спав,  від  хвилювання  холодний  піт  вкривав  чоло.  В    проході  купейного  вагону  весь  час  вдивлявся  в  вікно,  намагався  відволіктися  від  думок….    Як  завадити?  Чи  сказати  батькам?  О,ні,тоді  буде  істерика…  
     За  метушнею  біля  автобуса,  Богдан  нарешті  звільнився  від  в`їдливих  думок,  які  переслідували  його  після  отримання  телеграми.    Ледь  всміхнувшись,присів  на  сидіння  біля  молодої  дівчини.    Славна  білявка,  років  двадцяти  хоч  і  всміхалася  до  нього  та  відразу  дістала  з  сумки  книгу  і  занурилася  в  неї.  Можливо  іншого  разу  хлопець  і  наважився  б  її  зачепити,  щоб  поговорити  та    зараз  не  той  настрій    панував…
   Яскраве  сонце  світило  в  обличчя  Назару,  він  сидів  за  кермом  мотоцикла,  легенький  вітерець  підбадьорював    його.  Вкотре  подивився  в  небо,  а  ні  хмаринки.  Намагався  перекричати  гул  мотору  мотоцикла,  голосно  сказав,
- Агов  ви  де  всі!  Я  готовий  їхати.
З  хати  вийшла  Соломія,  слідом  за  нею  йшов  батько.  Мати  закинула  рушник  на  плече,  під  хустинкою  поправила  волосся.    
- Мабуть  їдь  синку.    Бачиш  Богдана,  ще  немає,  а  вже    дванадцята    година  минула.  Поки  туди  доїдеш,  час  не  стоїть  на  місці,  збереш  дідуся  та  й  повертайтеся.  Не    баріться  там  довго,  краще    раніше  повернутися,  щоб  ми  не  хвилювалися.  
Назар    натягнув  шолом  на  голову  й  поправивши    захисні  окуляри,тихо  рушив  з  місця.  Соломія  вслід  перехрестила,
-З  Богом  ,  синочку…
Аж  тут    де  й  взялися    непрохані  сльози,  вона  кліпала  очами,  вони  одна  за  іншою  стікали  по  щоках.  Чоловік  ніжно  обійняв  її,
- Ну  чого  ти  серце  моє,  все  буде  добре!
Назар  їхав  з  гарним  настроєм,  здається  все  добре,привезу  діда,  а  там  і  Марічка  прийде.  Обіцяла  ж,    має  бути  о  шістнадцятій  годині,  тільки  б  не  плакала,  хочу  бачити  її  веселою,роздумував  хлопець.
       Не  пройшло  і  пів  години,  як  на  обійстя  зайшов  Богдан….  Скільки  думок  передумано  за  цей  час…    Вирішив,мабуть  треба  спочатку  з  Назаром  поговорити,  а  потім  вже  сказати  батькам  за  той  випадок,  а  ні  то  хай  сам  скаже.
 Даринка  саме  вийшла  з  хати,  в  руках  тримала    глечик.  Побачивши  брата,  від  радості,  підскакувала  й  кричала,
- О!  Приїхав…    Мамо,тату,  є  наш  Богданчик!
Легке  хвилювання,  обійми,  поцілунки  ….  І  відразу  запитання,
- А  Назар  де?Що  вже  поїхав?
- Та  ні,-  заперечила  сестра,  крутячи  головою  і  продовжила,
- За  дідусем  поїхав,  ось  недавно.      Ти  був  би  раніше  приїхав,  то  разом  би  поїхали,  вдвох  то  веселіше,адже  коляску  до  мотоцикла  тато  давно  прикріпив.
Він  полегшено  перевів  подих  і  до  Даринки,
- А  ти  так  підросла,  квітнеш,  як  едельвейси,  така  гарненька    у  нас.  
     В  хаті  метушня,  допіру  на  ходу    перекусили.  Богдан  запропонував  Дарині  пройтися    по  стежці,  зустріти  Назара  з  дідусем.  Дівчина  відразу  погодилася,    весело  і  благаючи    звернулася  до  матері,
- Ну,  мамо,  ми  прогуляємося,  така  гарна  погода.  Без  мене  тут  впораєтеся.    Вже  все  ж  готове,  а  на  стіл  накривати  зарано.  Марічка    обіцяла  прийти  раніше,  тож  допоможе  …
       Попереду  широка  стежка,  вздовж  неї  з  обох  боків  високі  дерева  і  густі  шовковисті  трави  .  Легенький  вітерець  злегка  хилив  їх  донизу,  переливалися  синявою,  мерехтіли  відблиском  золота..
       Богдан    тримав  сестру  за  руку,  як  в  дитинстві.  Вона    розповідала  про  друзів  в    школі,  про  навчання,  про    закоханих  Назара  і  Марічку.
   Більше  години  пролетіло  швидко.  Богдан    спочатку  уважно  слухав  сестру  та  згодом  дивився  вперед    на  стежку.  Ловив  себе  на  думці,  як    це    поговорити  з  Назаром,  щоб  ніхто  не  помітив  і  щоб  уникнути  непорозуміння.  
Раптом  Дарина  зупинилася,    вертіла  в  головою  в  різні  сторони,
- Слухай  ми  вже  далеченько  зайшли,може  повернемося,  а  вони  нас  наздоженуть.  А  то  довго  прийдеться  повертатися,  ноги  болітимуть,ще  ж  ввечері  потанцюємо,  треба  сили  зберігати.
- Ну  ти,  що    така  ледачкувата    стала,  за  цей  час,  що  мене  не  було…  Що  пішки  до  дідуся  вже  не  ходиш?  Давай,  ще  трохи  пройдемося,  до  підйому.  Бо  там  і  справді  далі  важко  йти.
Дарина  наспівувала  під  ніс  якусь    пісню,  а  потім  до  Богдана,
- Знаєш,    у  нас  в  школі  конкурс    пісні  буде  і  я  теж  співатиму.
Хлопець    своєю  рукою    розгойдав  її  руку,
-  Ну  і  яку?  Давай,покажи  свій  талант,  тільки  трохи    голосніше…
 Вона  забрала  руку  і  розставивши  дві  руки,    підняла  їх  догори,
- Ну  ось  цю,  нову,  що  ми    вдома  співаємо.  Назар  її  дуже  любить.
 І    круто  повернулася  до  гір,  дивилась  десь  далеко,  очі  світились  радістю,  немов  вона  вперше  бачила  красу  Карпатських  гір,  з  її  уст  линула  пісня,
- Я  піду  в  далекі  гори,  на  широкі  полонини  …  І  попрошу  вітрів  зворів…*
   Богдан  вже  далі  не  почув    слова  пісні,  здалеку,  біля  самого  підйому  побачив  перевернутий  мотоцикл…      Струм  пронизав  все  тіло,  невже  не  встиг?    Немов  навіжений  зирив  навкруги,  шукав  очима  Назара.
       Дарина  співала,  її  голос  линув  далеко  в  гори...    А  подалі,  пообіч,    в  густій  траві,    Богдан    стояв  на  колінах  перед      мертвим  братом.  Нестримний  спалах  болю  й  гніву….    Хлинули  сльози,  ріками  стікали  по  щоках…  О,що  ж  ти  наробив  мій  брате  -  сизокрилий  птах!    В  голові,  як  дим  і  гул  і  ті  слова    –  «  Від  долі  не  втечеш».  Й  про  себе  тихо,    -  »    А  я  ж  казав  тобі  братику    -  та  жінка  щось  знає…».

                                                                                               *Слова  пісні  Володимира  Івасюка
                                                                                                     «Я  піду  в  далекі  гори».
                                                                                                     Зображені  в  прозі  події
                                                                                                       відбувалися  в  1965-  1970  р.
                                                                                       

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840937
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.07.2019


Місяченько ясний…

Я  піду  пройдуся  в  споришеве  літо
Ой  краса  довкола,  налюбуюсь  світом
Підкрадався  вечір,чути  запах  м`яти
Поспішу  стежкою,  милого  стрічати

На  житньому    полі  квіточки  збираю
В  вишневім  садочку  на  тебе  чекаю
Синьоокий  сокіл,  де  ж  ти  забарився
Вже    й  лукавий  місяць  донизу  дивився.
   
Місяченько  ясний,  освіти  дорогу
Забери  з  душі  ти,  всю  мою  тривогу
І  хай  вітер  бравий,  розвіє  по  полю
Із  квітами  буду,  стрічать  свою  долю

Приніс  запах  липи,  вітерець  легенький
На  мить  освіжилась,  де  ж  ти  мій  миленький
Заплету  в  віночок,  синенькі  волошки
Й  біленькі  ромашки,  почекаю  трошки

Місяченько  ясний,  освіти  дорогу
Забери  з  душі  ти,  всю  мою  тривогу
І  хай  вітер  бравий,  розвіє  по  полю
Із  квітами  буду,  стрічать  свою  долю

Побачила  близько,  серденько  тріпоче
 Душенька    радіє,  пригорнутись  хоче
Віночок  барвистий,  ти  ж  моя  надія
Світлі  зорі  знають,  що  збулася  мрія.  

Місяченько  ясний  освітив  дорогу
Разом  йдемо    любий,  до  твого  порогу
Солов`їна  пісня...  Із  лісу  лунає
Таємнича  нічка  нас  благословляє….
                                                                                                         30.06  2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840541
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 01.07.2019


Де подівсь дуб молодий /з гумором /

Світить  сонце,    місяченько….    Минають  літа
 Як  оглянувсь  за  плечима,  молодість  пройшла
 Була  весна  й  літечко,трави  пахли  в  полі
 Дякувати  буду  я,  життю  -  своїй  долі…
Та  чи    все  ж    змирюсь  колись,  що  швидко  старію
Лиш  спати  вкладаюся,  печалі  розвію
Ну,  а  часом  спогади,  так  тиснуть  на  мозок
Як  гуляв  з  дівчатами,  посеред    берізок
Босоногі  у  траві,  доволі  веселі
Дарували  віночки,  линув  сміх  в  оселі
Груди  -  пахкі  яблука,  манили  в  спокусі
Нині  замотавсь  у  плед,  ще    й  в  старім  кожусі..
 Ото  час,  біс  забирай,    мерзну  серед    літа
Все  в  шкарпетках  в`язаних,    ходжу  поміж    жита.
Певно  з  ніг  до  голови,  занадто  змінився
 Скривлений,  як  кочерга.  Колись  підженився
Був  стрункий,  світлоокий,  любили  дівчата
Ой,красень,  вслід  казали,чудні  бровенята
Одна  одній  заздрили,  як  обіймав  часом
А  тепер  ті  спогади  запиваю  квасом….
Геть,  аж  руки  трусяться,  по  бороді  тече
Серце  жме  від  відчаю,  біль    у  грудях,  пече.
Чомусь  так    рано  осліп,  помутніли  очі
Знов  погляд    до  місяця…  Такі  довгі  ночі
 Пригадав  там,    в  полі,  ото  насолода
У  обіймах  дівочих,  сприяла  погода
Як  рукавички  міняв,  ой  гріхів  багато
Та    тепер  всі  спогади,  зізнаюся  свято
Плутається  в  голові  павуків  мережка
Заблукали  десь  думки…Загубилась  стежка
Ясноокі  зіроньки  приводять  до  тями
Ох  і  тішився  тоді,  смілими  дівками
Поцілунки  медові,  уста  колір  вишні
Покотилася  сльоза,  де  ж  жіночки  пишні?
От  під  боком  би  була,  можливо  б  й  сварила
Та  хай  би  було  і  так,  аби  борщ  варила
А  можливо  й  бурчала,  лише  б  завжди  поряд
Хай  би  спілкувалися  при  чарівних  зорях…
А  тепер…  Ось  сам,  як  перст!Боявсь  одружитись
Тихо  в  хаті,  самотність,з  ким  би  поділитись
Хоча  б  на  хвилиночку,  геть  розвіять  журбу
Заспокоїть  душеньку,чи  піти  до  шлюбу?
 Та  кому  потрібне  це,старезне  лахміття
Де  подівсь  дуб  молодий,  весняне  суцвіття?
Ой,роки  мої  роки,  розуму  не  стало
 Чому  дурень  був  такий,  поводивсь  зухвало
Думав  весь  вік  молодим,  зможу  я  прожити
Що  посіяв,  те  й  пожну,  що  ж  тепер  робити…
 Вже  світає  за  вікном,  лине  спів  пташиний
Земля  крутиться,  летить..  Як  й  цей  час  неспинний…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840348
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 29.06.2019


Два сонечка маю

 
Зранку  сонечко  проснулось,з    обрію  скотилось..
За  мить  плило  над  річкою,    -  Ой  воно  ж  втопилось!
Каже    мило  доня  ненці,-  І  що  ж  нам  робити?
Давай  разом,вода  ж  тепла,    будемо  ловити…
 Ледь  -  ледь  руку  підійняла.  А  їй  ненька,  -Доню
 Швидко  забери  з  очей,  ти  свою  долоню…
Подивись  мерщій    доверху,  що  хіба  не  бачиш?
Лиш  примруж    легенько  очі,      бо  за  мить  заплачеш…
Доня,-  Оце  дивина!  Два  сонечка  маю
Одне  в  небі  –  високо!  А  з  другим  скупаюсь..
                                                                                                           10.07.2018р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840266
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 28.06.2019


Ховалось сонечко…

Ховалось  сонечко  за  обрій
Птахи  по  лісі  замовкали
Нам  не  порушать  життя    спокій
Нехай,  щоб  люди  й  не  казали
Не  розривай  між  нами  ниті
Одною  стежкою  підемо
Не  забувай  щасливі  миті
Не  витрачай  часу  даремно.
Хоч  хай,  гуляє  вітер  в  полі
І  дощ  окропить  нашу  стежку
Нехай,  ми  змокнемо  доволі
Барвінок  встелить  нам  мережку..
Знов  місяць  вигляне  з-за  хмари
 А  з  ними  й  зорі,  освітять  шлях
 Розсипле  нічка    світлі  чари
Розтану  любий…    В  твоїх  очах…
                                                                                               2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839532
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 21.06.2019


Не стукають серця

Чомусь    темно….  Внизу,  в  бліндажі
 Хто  небудь    є?  Гей,  відгукніться!
 Далі  видно,  світліє    в  дірі  
Ану  хлопці,  гайда  просніться!

 Глибока  тиша…  Чи  заклало  вуха?
Краплі  води,  відбивали  звук
Свічок  нема?    Оце  так  житуха
 На  мить  відчув,  свого  серця  стук…

 Вже  й  сірники,  знайшов  в  кишені
Та  запалить,  все    ж  не  вдається
Намацав    щось,    а  думки  темні
Чому  ніхто  з  них  не  проснеться?

Горить  свіча,  душа  ридає….
Чому  тиша  ?  Не  стукають  серця…
В  грудях  вогонь,  тіло  палає
В  них  руки  -  лід,  впав  біля  мерця.

 Це  хто  посмів  забрати  друзів?
Лежали  всі,  немов  обнявшись
Ходила  смерть  по  всій  окрузі
Хоча  б  із  них,  один  залишивсь….

Знову    гримить,  мутніє  в  очах
 Стікають  сльози  із  обличчя
Там  не  один…  В  небі  кружляв    птах    
В  них    бачив  він  ,  друзів  обличчя..
                                                                                 10.06.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839447
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 20.06.2019


Вчора "Бренді перебрала / з гумором/

                                       
Ходить  котик  по  перині
Зирить  на  очі  Ірині
Ну  пані,  годі  ,  ну  вставай
Та  Кітікет  мені  давай...
Хвіст  наліво,  хвіст  направо
Полежати  маєш  право
 Носом  тиче  їй  в  обличчя
Ну  гайда,  давай,  проснися!
Потім  лапою  по  носі
Іра  ледь  відкрила  очі
Не  розгледіла  спросоння
Думала  коханець  Льоня
«  Любий,  що  знов  мене    хочеш
Чому  ж  голову  морочиш?
Іра  ковдру    підійняла
Щось  м`яке,не  розрізняла
З  таким  і  будить  не  треба
Чи  була  в  цьому  потреба
Не  дати  мені  поспати»
Кіт    на  груди  поклав  лапи
Мов  струмом  жінку  пройняло
Що  ж  це  на  мене  так  лягло?
Вчора  Бренді  перебрала
Знов  ледь  очі  відкривала
Ніс  до  носа,  легкий  дотик
За  мить  пулею,-  (Брись)  котик    
Плигнув  кіт  на  підвіконня
Де  ж  подівсь  коханець  Льоня?
На  столі  лежить  записка
"  Нехай  котик  тебе  лиска
Він  любить  їсти  Кітікет
Мені  ж  до  дідька  вінегрет!
Люблю  м`ясо  і  сметану
Тоді  з  тобою  я  жить  стану
Щоб  на  столі  борщик  й  диня
В  хаті  вміла  господиня
Навчишся  мене  цінити
Потім    й    я    буду    любити...»

***
Жінки!  Будете  щасливі
Як  не  будете  ліниві!
Щоб  не  тільки  в  ліжку  солод
А  знайшлось  чим  здолать  голод
Чоловік  -  то  не  машина
Ось      у  чому  вся  причина!
                                                     18.06  2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839150
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 18.06.2019


Світить сонце…

Світить  сонце    ясно  -  ясно
Золоті  промінці  рясно
Трави  пестять    шовковисті
Різні  барви  у  намисті
 Й  квіти  росами  умиті…

Світить  сонце      ясно  -  ясно
Пахне  літечком,    прекрасно!
Цвіт  шипшини  і  налиті
Пуп`янки  пухкі  на  липі
Де  -    інде    розкрились  пишні…

Світить  сонце  ясно  –  ясно
Бджілки  поспішають,    вчасно
Запасів  зберуть  на  зиму  
Краплю  нектару  незриму
 Вип`ють…    Радість,нема  стриму….

Світить  сонце  ясно  –  ясно
Окинь  оком  всюди  класно
Дзвенять  від  вітру  дзвіночки
Дітвора  плете  віночки
Сяють  щастячком  їх  очки…

Світить  сонце  ясно  –  ясно
При  долині  красно  -  красно
Квітнуть,  одяглись  суниці
   У  червоненькі  спідниці
Ваблять  очі    медуниці…

Світить  сонце  ясно  -  ясно
Вкрита  річечка  не  рясно
Ряскою  й  білим  лататтям
Вербичка    вітає    віттям
Насолоджується    життям….

Світи  сонце  ясно  -  ясно!
Адже  жити  так  прекрасно!
Бачити  красу  земную
 На  душі  тепло    відчую
Напевно  нині  я  в  раю
   Лагідне  сонечко  люблю
                                       І    тебе  мій  рідний  краю!
                                                                                                                             16.06.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839087
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 17.06.2019


Люблю настрій літа

Люблю  настрій    літа…  Солод  на  душі…
Пора  вечорова….  Ой  прекрасна  мить
Невгомонний  коник,  цвіркотить  в  кущі
Запах  матіоли,  мене,  аж    п`янить…

Обрій  мов  веселка…    Зорі  в  вишині,  
Місяць  ясноокий,  дзижчать  комарі…
Джмелик  лягав  спати,  ховавсь  при  землі
Гудіння  сонливе…  Спокійно  й  мені….

Замовкла  пташина,  зморена  за  день
Соловей    сміливо,  переймає  спів
Дзвіночки  у  полі,    тихе  дзень  -  дзелень
Губиться  у  травах,  між  коротких  снів…

Тепло  вкраде  нічка…  Легка  прохолодь
Припаде  на  землю,  вмиє  росами
Мов  зірки  у  небі,  мерехтять  ледь-ледь
Шовковисті  трави  під  покосами….

Люблю  літні    ночі…  Все  вікно  навстіж
Пахучі  суниці,  радість  на  душі
Дочекаюсь  ранку,  піду  босоніж
Знов  відчую  щастя,    в  літній  метушні…
                                                                                                                 14.06.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838815
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 15.06.2019


Ненажерливість людини / рим. проза/

Жила  бабця  у  хатині,  все  одна  -  одненька…    Від  жерстянок  дах  скривлений    і  вона  старенька…  Вікна  геть  перекосились,    між  склом  павутина…    А,  як  здалеку  дивитись,  звалиться  хатина…  За  плечима  все  життя,  радість  й    горе  мала,  здавалось  наче  й  не  жила,  на  жаль    давно  квола  стала.  
По    хаті,  аж  на    колінах,  вимиває  підлогу…  Сама  нині,  як  перст,  ні  від    кого  чекати  підмогу…    В  хаті  пічка,  в  міху  дрова,  давно  назбирала,  від  безсилля  трусить  руки,  ой  немічна  стала.    Та  радо  себе  вмовляла,    врожай  на  горіхи,  тож  продам  і  будуть  дрова,  нема  краще    втіхи.    Промайнуло  літо,  ранки  -  молочні  тумани…    Вибивали  по  даху    гучні  барабани.  Ну,  як  сонце  кине  промінь  піду    всі  зберу,  а  по  стежці  все  сонечко,  там,  вздовж  паркану,  їх  я  і    розстеляю…  Такі  собі  думки  мала,  в  вікно  виглядала.  Вдягла  стару  кацавейку,  калоші  взувала.  Освіжила  прохолода,  злегка  усміхнулась,ой,  як  добре,  що  сьогодні  раненько  проснулась…
Геть  зблідніла,що  ж  це  нині,  по  даху  чечітка…  А  на  обійсті  прим`ята,  нахилена  квітка…  Сиві  коси  з  під  хустини  падали  на  очі…  Що  ж  це  ,  Боже  так  стукало,  ото  серед  ночі?  Попід  купу  сміття  горіхів  три  штуки,  в  безнадії  очі,  опустились  руки.    Під  паркан  сусідський  буряки  прим`яті,  ой  нащо  ж  така  біда?Чи  то  пси  прокляті?  Задивлялась  на  горіха,  лиш  висять  шкарлупи,  чи  то  білка  всі  зібрала,не  могла  збагнути…
Бурячки    в  руках    і  перехрестилась,якби  ж  то  білка  була,  а  не  нечиста  сила.    День  минув,  дощик  легенький  під  вечір  пустився….  І  на  небі  поміж  хмари  місяць  зажурився…  І  бабусі  не  до  втіхи,  сон  блукав    -  примара.  Де  ж  горіхи  подівались?Думка  та,  як  хмара.  Ні,  сьогодні  не  засну,буду  чатувати,    як  же    взимку  проживу?Буду  замерзати?
Уже  місяць  ясноокий  заглянув  в  віконце,бабця,аж  здригнулась  швидко,чи  то  може  сонце?  Нічка  довша  стала  нині,  хай  би  вже  світанок…    Дочекалася  його  і  вийшла  на  ганок…  
Лип,  старенька.,  аж  присіла.  Щось  то  біле,  як  скелет,  по  обійсті  скаче?  Та  раптово,  немов  ворон  хрипло  -  хрипло  кряче.  Ледь  -  ледь  розгледіла,  труси  і  здається  майка,  щось  невідоме  таке,  пролунала    лайка.  Мат  за  матом,  вуха  в`януть  і  не  боїться  гріхів,  аж  бачить  нахилилося  і    почула  стук  горіхів.      Здивувалась,  ледь  не  впала,  погляд    до  сусідів.  Від  паркану  штахетини    на  землі  валялись...  Від  побаченого  в  бабці,    до  неба  руки    здійнялись,
- О,Боженько!  Чи  Грицько  ти?  Чи  хто  то  ходить,    горіхи  збирає?    Думала,  що  білка…
Здивувалась,  як  вгледіла,  поруч,  геть  зламана  гілка.    І  зненацька  закричала,
- Ти  жадібна    худобина!  Що  ж    ти  гріхи    заробляєш,  на  онуків  і  на  сина!  Дім  -  палац    і  дві  машини    маєш…  Ото    вже  нещастя,  що  ж  ти  стару  обкрадаєш?!
І  де  сила  взялась,  відро    вирвала  з  руки    і  тихо  сказала,
-А  я  ж  тобі,    як  малий  був,      цукерки  давала…
             З  думками  пекучими,  у  сльозах  замовкла.    Ненажерливість  в  людини,  як    у  того  вовка.  Гірко  -  гірко  на  душі,  груди  розпирала  злість.    Крок  за  кроком  віддалялась  ,    як  від  чуми  якоїсь,  в  тілі  відчувала  млість…
       Добре  горіхи  вродили,  ой,    така    ж  була  радість.  Та,чи  в  змозі  протистояти?  Коли  сусід    хам    безсоромний  та,ще  й  підлий,    має  таку  жадібність…    
                                                                                                                                                                       05.10  2018р
           

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838565
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.06.2019


Та не спить матуся….

За  вікном  знов  вечір….  Посивіла  мати
Очі  в  піднебессі…  Перша  зірка  ясна
Все    думки,  джмелині  …  Не  може  сприйняти
Цю  війну  клятущу  …  Чом  доля  нещасна?

 Йде  війна  на  сході,  плаче  Україна
 Земля  у  руїнах…  Поля  не  в  покосах
Скільки  сиріт  стало?    Й  не  одна  дитина
Лежить    захолола,    у    кровавих  росах.

В  надії  чекає….  Кілька  зірок  в  небі
Мрію  затаїла,  синочка  зустріне
Губи    ледь  шепочуть,  вкотре  тихо  собі
 Будь  обачним  любий,  вернутись  повинен!

Місяць  круглолиций,  давно  вже  сонливий
Та  не  спить  матуся,  все  шукає  зірку
Щоб  замерехтіла.  І    погляд    мрійливий
Хай      все  буде  добре,  зустрінемось  синку.

                                                                                                             07.06.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838286
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.06.2019


Чи їм бути разом…


Ясноокий  місяченько,  літечко  стрічає
А  в  діброві  соловейко  пісеньку  співає
Медом  пахне  цвіт  шипшини,  тішиться  сердечко
Ішов  козак  до  дівчини,  живе  недалечко.

Зустрічала,  приголубив,  цілував  голівку
Місяченько  нам  за  свідка,  разом  ми  довіку
У  очах  шукав  розраду,  як  було  сказати
Що  він  ранком  все  покине  і  піде  в  солдати.

 А  ті  очі  милі  й  любі  -  волошки  синенькі
 У  обіймах,  в  поцілунках,  щирі  і  рідненькі
 Не  посміє  він  сказати,  буде  лити  сльози
Нащо    ж  нам    стрічати  літо,з  ним  незвані  грози..

Нічка  чує  соловейка  й    зіроньки  яскраві
Ой,  як  же  болить  сердечко,  лиш  слова  ласкаві
Говорив  їй,  сам  в  тривозі,  хай  би  мирно  всюди
Радо  пригортав  до  себе,  знаю  разом  будем.

Заяснів  світанок  синьо,    немов  хвилі  в  морі
Цілувались,  розпрощались,  поховались  зорі
Місяць  свідок,  давно    в  хмарах,  дрімав,  спочиває
Замовк  соловейко  в  лісі,  мабуть  він  щось  знає.

Ранні  роси    бурштинові,  в  травах  мерехтіли
Розійшлися,  різні  стежки,  чи  ж  вони  хотіли?
Чи  їм  доля  бути  разом,  хтось  скаже  -  не  знати
 Сонце  в  хмарах,    в  душі  тягар,  пішов  воювати…

Десь  блискало  і  гриміло…  Розійшлось  луною
А  думки,  весь  час  джмелинні,  чи    й  буду  з  тобою..
Ой  давно,  треба  нам  люди,  війну  закінчити
Ніколи  не  розлучатись,  всім  щасливо  жити.
                                                                                                                                                   07.06.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838174
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 09.06.2019


Біля моря / рим. проза/

Плескались  пінні    хвилі,      берег  цілували  ….  А  його  очі    здавалось,  щось  шукали…  Погляд  блудив,  хвилі  здіймались  високі…  Думки  джмелині  …Чому  такі  жорстокі?  О,  море    –  море,    я  б  мандрував  у  ньому.  Топив    би  сум  глибоко    і  втому.  Життя  складне  одне  розчарування,  чому  пізнав  зрадливе  він  кохання?  Високо  в  небі  ,білі  чайки  кружляли,  дививсь  на  них,    а  спогади  жбурляли,  влучали  в  серце  і  воно    боліло…    Лише  ж  її  кохати,  так  хотіло.
     Він  пригадав,  як  дарував  їй  квіти  і  промовляв  -  »Моя  єдина  ,  ти  найкраща  на    всьому  світі.  А  хочеш,  я  зірку    дістану,  твоїм  рабом  навіки  стану.  Лиш  згоду  дай,  за  свідків  будуть  зорі  і  всі  ті  чари,що  ховаються  у  морі…  А  море  лагідне,  сріблястий  блиск,    атласні  хвилі,  мов  обіймались  при  зустрічі  на  милі.
               Та  доля  вирішила  все  за  них…  Одного  разу,  щойно  шторм  затих.  До  берега  медузи  підпливали…      Раптово,  на  обличчі      усмішки  визивали.  Вони  сиділи  спустивши  ноги  до  води,  немов  з`єдналися  два  береги.  Та  те  все,    лише  їм,    на  жаль    здалося,  зберегти  дружбу    все  ж  не  вдалося….
 Сердитий    вітер  бив  йому  в  обличчя,  чомусь    своє  втратив    величчя,  не  смів  заперечити  і  пішов…  В  той  вечір,  місячний,  за    нею  інший  прийшов.    Вона  мов  розум  втратила  на  мить...  Пройшло  три  роки,  а  серце,  ще  щемить.    
 Лоскотно  в  ноги,  пісок,  ще  прохолодний….Вже  давно  сам,  йшов  мов  вовк  голодний.  І  позирав,    шукав  її,  але  кого  не  знати,  щоб  була  вірна  і  зуміла  покохати….  
   Під  берег  самий  берег  стояли    лежаки  і  всюди  –  всюди  різнобарвні  рушники…Це  ж  треба,теж  комусь  не  спиться,  зупинив  погляд,  чи  то  молодиця?    А  може  дівчина?  Ледь  -  ледь  прикрила  груди,  до  неба  погляд,  очі  -    ізумруди.  А  стан  -  о,  Боже,  то  ж  спокуса,  від  хвилювання  змокли  вуса  .  Вмить  зашпортнувся  і  втратив  рівновагу,гепнувся  поруч,звернула  увагу.  При  встала  ,спустивши  ноги,занурила  в  пісок.  І  зазвучав  ніжненький  голосок…  Заставив  його  почервоніти,
 -  Ну-ну,  це  ж  треба  так  летіти!  Що  чайку    ви  ловили,  чи  гналися  за  ким?
 Оце  то  краля,  подумав,  стоїть  перед  ним!
- Ага  ця  чайка,  ось!  Здається  я  її  спіймав  -  сказав  так  тихо  і  очі  догори  здійняв.
Відчув  обличчя,  як  вогонь  палало,  на  душі  тепло  і    так  легко  стало.
- Ну  і  чого,  як  рак  зробився,-  сказала  гучно,  пані…
 А    її  погляд,  як    світанок  ранній!  Ті    ясні  очі    і  усмішка  дали  надію,  подарували  йому  світлу  мрію…
Вона  сміливо    показала  рукою,
-Бери  лежак,  лягай  поряд  зі  мною!    Проспав,  он  бачиш  зайняли  все,  аж  до  води…  Я  ж  не  кусаюсь,  давай  поруч  падай,  ось  сюди.  
       Захвилювалось  море,  вітер  розгулявся…  У  котрий  раз  на  неї  задивлявся…  Що  за  русалка?  І  звідки  вона  є?  Згадав  ту  першу,у  грудях,  аж  пече.  І  він    зненацька  рішуче  встав,  в  очах  топився  і  запитав,
- У  кого  взяла  таку  гарну  вроду?  Така  смілива!  То,що  йдемо  у  воду?
- А  чом  би  й  ні,  дивилась  хитро,  як  лисиця.  В  такій  компанії!  Чому  б  й  не  повеселиться…
У  прохолодну  пелену  води,  пірнали  двоє,  не  знаючи  страху,    веселий  сміх  линув  навкруги,  легко  і  боязко  торкався  стану  …    Якби  сподобатись  красуні,  щоб  не  прогнала,  як  йому  важко  на  душі,  якби  ж  то  знала….
         З  води    до  берега  вже  обійнявшись  йшли,  обом  здалося  один  одного  знайшли…      Збирало  сонце  з  лежаків  роси  ранні….  Легка  розмова,  відчуття  потреби  в  спілкуванні.  Чи  так  буває,про  себе    думав  у  надії…  Невже  нарешті  збудуться  мрії?    Чи  правда,  що  мені  знову  шанс    дала    доля?  Нехай  все  буде  так,  як  є,  нехай  неволя!    Чим  та  строката  одинокість,  що  гризе  душу  і  її  жорстокість.  Бажання  попасти  в  ніжні    обійми,  нехай,  як  в  сітку    та  щоб  назавжди…  Щоб  бути  разом,  як  це    море    й    йому  довіку  рідні  береги…  
                                                                                                                                 Літо    2018р.                      

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837555
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.06.2019


Люблю неньку - Україну

Між  ромашок  загублюся,  в  весільнім  суцвітті
Налюбуюся  красою,    наймиліша  в  світі!
Люблю  неньку-  Україну,  де  ранки  росисті
Виблискують,  мерехтять,  бурштинним  намистом.
Аж  від  Карпат  -    гір  величних,  де  річки  бурхливі
Хочу,  щоб  життю  раділи  і  були  щасливі
І  туди,  де  сонце  сходить,  для  всіх  -  всіх  єдине
Ген-  ген    думки  відлітають,  а  душа  мов  стигне…
Прийде  час  порозуміння,  гріє  світла  мрія
Ми  ж  народ  є  український,  настане  прозріння
Зустрічаймо  миле  літо,  сонце  яснооке
Хай  земля  барвисто  квітне  і  поля  широкі
Золотяться  щедрим  хлібом.  Мир  принесе  спокій!  
Нехай  втіху    подарує,  барвінкове  літо
Щоб  усмішки  на  обличчі    і  щасливі  діти!
Щоби  сміх  і  спів  пташиний,  ніжно  серця  гріли
Мирне  небо,  тихі  ночі,  зіроньки  ясніли...
Між  волошок  загублюся,  очки  сині-  сині
Серед  густих  трав  шовкових,  лелека  в  долині..
Люблю  тебе  ,  моя  ненько  -  рідна  Україна
Хочу,  що  добро  повсюди,  ми    ж  дружня  родина!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837342
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 02.06.2019


Яке чудове літо

                                         
Поміж  квітучих    яблунь,      малесеньке  дівча
В  веснянках,  босоноге…  В  пояс  конюшина
Лиш  в  одних  трусиках,  щоранку  зустріча
Це  райдужне  літечко,    де  пахне  шипшина…

Туман  легкий,    молочний,  на  плечі  ледь  припав
Ця  прохолода  пестить…  Відступа    сонливість
Ясненький  промінь  сонця,  із  вітром  обіймав
Вабили  очі  квіти….  Окраса,  чарівність…

Земна  врода,  літечко…  Глибока  небосинь
Весь  небокрай  ситечком,  з  білесеньких  хмарин
Трава  лоскотить  ніжки,  роса  тихо  дзінь  -  дзінь
Аж  мерехтить  легенько,    розсипаний  бурштин…

Щасливі  оченята…    Скупалася  в  росі
І  вже  біжить  до  мами,  про  все    розповісти
Яке  чудове  літо!  Як  тепло  на  душі!
Давай  разом  рідненька,  потішимось  красі!
                                                                                                               

                 Шановні  друзі!

       З  першим  днем  літа!

         З  Днем  захисту  дітей!  

         Миру,щастя  і  любові  всім!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837205
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 01.06.2019


Не повірю й телефону

                                         /  Віршована  розповідь  /

Таня  мило,  у  люстерко
Кривить  носа  і  моргає
На  обличчі  мов  веселка
Справжня  лялька  виглядає.
Фарби  сині  і  рожеві
На  повіках  і  на  щічках
Ще  й    парфуми  недешеві
На  хустинці…  Й  на  плечиках…
Худі  ноги…  Туфлі  мами
На  підборах  -  точно    чапля
Ледь-ледь  приходить  до  тями
На  побачення  йде  краля…
Рада  дівка,  сяють  зорі
Чути  пісню  солов`їну
Хай  збрехала    та  не  горе
Що  не  схожа  на  Мальвіну…
Ну  й  нехай  пожартували
Ми  із  подругою  нині
Хай  би  горді  не  ставали
Оті  хлопці    ж  наче  свині…
То  дівок  перебирають
Наче  лахи  в  секонд    -  хенді
Згодом    роги  наставляють
При  любій  малій  незгоді.  
За    мить  Назар    у  віконце
Раз  -  по    -  раз  ,  чомусь  в  тривозі
Де  ж    Тетянка,  моє  сонце
Ніяк    впізнати  не  в  змозі…
В  телефоні,    була  інша
Щічки  -  яблучко  спіленьке
І  здавалася  молодша
Де  ж      те,    личенько  гарненьке?
А  ті  губки  -  спіла  вишня
 Та  коса  майже  по  пояс?
Була  струнка    -    а,  ця  пишна
Щось    хтів  сказать,  втратив  голос….
А  можливо  заблукав  я?о  серця  сумнів,  підкрався
Та  ж  адреса,  що  за  краля?
Враз,  за  бузок,    заховався..
Либонь,  схожа  на  вампіра
На  повіках  блищить  фарба..
Чи  то…  На  якогось  звіра
Нащо  ж  лихо?Така  карма?!
Обличчя  -    мов  з`їв  кислицю
Тіло  холодом    проймає
Зловити  ж  ,  хотів  жар  птицю
В  душі  сам  себе  картає…
От  дівчата,  де  ж  порядність
А  далі  ж  ,  чого    чекати?
Самі    топчуть  свою  чесність
Не    можна    їм  довіряти…
Тепер  знаю,  я  до  скону
Не  відповім,  хай  не  дзвонить
Не  повірю    й  телефону
Нехай    іншого  розводить!

                                                       20.05.2019р


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=837087
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 31.05.2019


Люблю я небо

Люблю  я  небо…    Люблю  білу  хмаринку
Вітер  гойдав,    її  немов  перлинку
Вперед  несе,    легенько  обіймає
Вона  ж  здалось  на  мене  поглядає…
Примружу  очі,погляну  догори
Ясні,  яскраві,  веселки  кольори
Та  тож  від  сонця,  мені  так  мерехтить
Дивина  просто…Така  прекрасна  мить!
Туди  б  злетіти,  між  волохатих  хмар
Шматочок  сонця,    як  яскравий  ліхтар
Промінці  златі,  з  них  ситечко  зробили
Такі  сяйливі,  обличчя    ніжно  гріли…
Люблю  я  небо,  якби    хмаркою  стати
І  у  обіймах  ,  з  ними  політати
Манить  побачить,  із  висоти  весь  світ
Всім  надіслала  б,  величезний  привіт…
Летіть  хмаринки    та  не  так  далеко
В  небеснім  морі  кружляє  лелека
Чарівність  світу,    веселики  в  очах…
Думки  шалені,  уява,  що    я  птах…
Люблю    я  небо…..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836679
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 27.05.2019


Байстрюк /проза /

За  вікном  зовсім  стемніло….    Здалеку  майже  не  видно  край  неба…  В  салоні  автобуса  сонне  царство.  Хтось  спить  роззявивши  рота,  хтось  раз  -  по-  раз    клює  носом  донизу,  ворухнеться  ,  відкриє  очі,  озирнеться  і  знову  впадає  в  дрімоту.  Контингент  пасажирів  різний,  маже  всі,  крім  однієї  пари  літніх  людей,  їдуть  в  одиночку.    Микола  сидів  навпроти  проходу  на  самому  останньому  ряду    міжміського    великого  автобуса.  Він  придивлявся  за  скло  вікна  і  час  від  часу  позирав  на  годинник,  скоро  виходити…
       Коли  він  вийшов  з  автобуса,  швидко  зачинилися  двері,  від  мотору,  на  якусь  мить,  аж  загуділо  в  вухах.  Автобус  набрав  швидкість,  наче  тікав  від  нього,  залишаючи  одного  на  трасі,  яка  стелилася  серед  поля.  
     Високий  на  зріст,  широкоплечий    Микола,  тримаючи  невеличку    валізу,  озирнувся  і  відразу  з  кишені  жакета    дістав  ліхтарик.  Повільно  перевів  подих,    свіже  повітря  придало  йому  сили,    як  рукою  зняло  сонливість.  Майже  перша  година  ночі,    який  там  дурень  буде  їхати    в  цю  пору    в  село,    копошилися  думки,  як  оси.  Нічого,  розмірковував,    п’ять  кілометрів  не  так  і  багато,  але  ж  біля  ставу  не  знати  яка    там  дорога,  напевно  краще    йти  попід    ліс,      але  напевно  всі  сім  кілометрів  вийде.  …  Він  йшов  по  дорозі  встеленій  вапняною  крихтою.  Тримав  перед    собою  ліхтар,  інколи  повертався  назад  і  настільки  можна  було  світити  дорогу,  задивлявся  на  неї,  а  потім,  як  дитина  світив  на  себе  і  озираючись  назад  до  землі,    дивився  на  свою  тінь.      З  піднятим  настроєм,  посміхаючись,  заговорив  до  неї,
-  Чому  мовчиш    і  йдеш  за  мною?  Ти,  як  ця  ніч?  Ніде  ні  миші,  ні  птахів  не  чути.  Розповіла  б  мені  хоч      про,  що  -  небудь,    чи  нагадала?!
 І  він  занурився  в      спогади  …  Найперше,  що    пригадав,  це  те,  як  сусідка  тітка  Ольга,  кричала  йому  вслід,
 -  Байстрюк,  забудь  сюди  дорогу.  Вона  собі  кращого  знайде!  
І    далі,  мов    бачить  перед    собою…..      Літній  ,  ясний,  теплий    ранок.  Легенький  вітерець  куйовдить  листя    молодим  деревам.    Широкий  став,  вода  виблискує,виграє  на  сонці  і  де  –  не  -  де  часом  виплескує  риба  і  знов  ховається  в  воді.  То  там,  то  зовсім  близько    круги  розходяться    по  прозорій  воді,місцями  мілко,  аж  піщане    дно  видно,  а,  як  подалі  ледь  -  ледь  видно  густі  водорості,  що  колишуться  від  течії.  Він  і  Оксана    в  воді  по  пояс  ,  в  руках    тримають    білу  натягнуту    хустину,  намагаються  її    повільно  занурити  в  воду,    під  самий  край  берега,  що  впирається  в  обрив.  Прикусивши  нижні  губи,  переглядаючись  один  на  одного,    по  шию  присідають  в  воді    і  Микола    кивнувши  головою,  подає  їй  знак.  Вони  миттєво  витягують  хустку  і  гучний  вереск  з  уст  Оксани  губиться  далеко  над  ставом.  Вона    осяяна  сонцем,    всміхається,    в  очах  веселики,
- Бачиш,    є!    Мабуть  штук    вісім,  точно!  Ой,  дивися,  щоб  не  вискочили    в  воду,  он,  як  плескаються!
Вони  щасливі,  похапцем  вийшовши  з  води,  висипали  рибу  в  відро.    І  так  декілька  раз,  поки  не  відчують,  що  джерельна  вода,  аж  зводить  ноги  від  холоду.  Та  воно  того  варте,  поділяться  майже  порівну,  по  -  чесному,  так  вважали  обоє  і    задоволено  несли  додому.  Знали,що  батьки    завжди  раді  посмакувати  рибу,  хоч  і  невеликі      карасики  хлюпалися  в  відрі  та  дітям  було  приємно  почути    добрі  слова.
Микола  чорнявий  хлопчина,  підростав    без  батька,  йому  боліло  під  серцем,  коли    хтось  в  селі  йому  вслід  кидав  слово  «байстрюк».  Тоді,  ще  в  дитинстві,    якось  не    звертав  уваги  на  те  слово.  Та  одного  разу,  як  минуло  їм  по  дванадцять  років,  вони  з  Оксанкою  йшли    разом  зі  школи.    Дівчина,  як  завжди,  махнула  рукою,
- Бувай!
 І    зайшла  на  своє  обійстя.
 Микола  почув    голос    її  батька,
- Дорослішай  вже!    Он,  яка  гарна  стала!    На  тебе  всі  хлопці  в  селі  задивляються,  а    ти  водишся  з  байстрюком.  Що  інших  хлопців  в  селі  немає,  щоб  ранець  носили?!
 Хлопець  прийшовши  додому,    зі  злобою  кинув  ранець    на  підлогу  і  до  бабусі,
- Ви  мені  скажіть,  що  то  за  слово  таке  -    «  байстрюк»?    І  чому  я  часто  чую  від  дядька  Петра?!    Я,що  винен,  що  батька  не  знаю!  Он    у  нас  в  класі  ,  ще  троє    хлопців  батьків  не  мають  і  нічого,  ніхто  їм  вслід  не  кричить  те  слово.
Бабуся,  задумливо,  приголубила  онука,
- Почекай,  ще  тиждень,  чи    два  і  ви  поїдете  в  Вінницю,  мама  купує    квартиру,  будете    там  жити.  Шкода,  що  в  нас  такий  народ,    невихований,  нечемний.  Підростеш,хлопчику,    все  зрозумієш.  Не  знати,  що    чекає  на  його  онуків,  ніхто  наперед  не    знає  ,  як  складеться  життя  його  доньки  чи  онуків…
Він,  звільнився  від  обіймів,    присів  на  край  ліжка,
- Цікаво…    Мама  нічого  не  говорила…    Це  правда  і  ми  поїдемо    туди  жити?  А,  як  я,    без  ставка,  без  села,  без    друзів?
Старенька  закліпала  очами,  рукою  струсила    непрохану  сльозу  зі  щоки,
- Такі  речі  роблять    тихо,  люди  заздрісні.  Вона  скільки  років  там    працює,  скільки  і  гроші  складала,  щоб  вирватися  з  села,  хоче    тобі  дати    шанс  навчатися  в  великому  місті.  Адже  ти  розумний  хлопчик,  вчишся  в  школі  найкраще  за    всіх.  …    А  те,  що  говорять  вслід  тобі,  не  звертай  уваги.  Підростеш,  зрозумієш,  що  всякі    є  обставини  в  житті,  а  люди,  на    жаль,  чомусь    все  частіше  злі,  чим  добрі..  Таке  воно  життя…
Так  все  і  сталося.  Пройшло  рівно  два  тижні  і  Микола  з  мамою  переїхали  жити  в  невеличку  квартиру  на  другому  поверсі  п`ятиповерхового  будинку.    Мама  продовжувала  працювати  на  кондитерській    фабриці,    а  він  ходив  до  школи,  яка  знаходилася  зовсім  близько.  Нові  друзі  з  будинку,  в  якому  жили  та  добре  вписався  в  колектив  класу.  Відвідував  гуртки  «Хімічний»  і  «Математично  -  фізичний»  .    Життя  в  хлопця  зовсім  змінилося,  але  часто  згадував  Оксану  в  селі.  Її  смарагдові  очі  та  став    інколи  снилися  ночами,  немов  звали  до  себе.  Та  в  село  вони  з  мамою  їздили  тільки  на  свята  і  влітку    сам  приїжджав  до  бабусі  накосити  сіна,  відремонтувати  паркан  та  трохи  поніжитися  на  сонці  біля  ставу.  Оксана  потай  прибігала  туди,  щоб  ні  в  якому  разі  не  дізналися  батьки,  бо  суворо  заборонили  бачитися  з  ним.  Але    заборонений  шматочок  завжди  ласий,  вона  тільки  дізнавалася,  що  він  приїхав,  бігла  до  паркану  і  махала  хустинкою,  щоб  він  знав,що  вона  прийде  до  ставу.
         Роки  минали…  Ось  і  закінчують  школу  він  в  Вінниці,  вона  в  селі,  відстань  велика  та  не  для  них.      Микола  став  справжнім  легінем,  привабливим  красунчиком.  Вона  ж  ,  як  квітка  орхідея,  навряд  ,  чи  хто  з  хлопців  відмовився    б  від  такої  славної  дівчини.      Потайні  зустрічі,  перші  поцілунки,  ніжні  обійми…    Дружні  стосунки  розпалили  вогонь  кохання.
Оксані  в  селі  проходу  не  було  від  хлопців,  син  голови  колгоспу  не  раз  приходив  до  її  батьків,  просив,  щоб  не  відправляли  в  містечко  вчитися,  що  він  одружиться  з  нею  і  забезпечить  всім  необхідним,  що  потребує  для  щасливого  життя.  Та  вона    на  очі  не  хотіла    не  тільки  його  бачити,  а  і    щоб    хтось  інший  доторкнувся  її  пухкеньких  губ,  чи  взяв  в  обійми.  Вона  не  втрачала  надії,  що,  чи  рано,  чи  то  пізніше,    все  ж    вирветься  з  села,  між  люди,  як  вона  часом  говорила,    просила  про  це  батьків.  Та  де  там,  одна  донька,  батько  вкотре  гримав  кулаком  по  столі,  сказавши,  щоб  і  думати  про  це  забула,  що  залишиться  жити  в  селі.
Микола  на  Провідну  Неділю  був  в  селі    з  мамою,  після  кладовища  зустрілися    з  Оксаною  на  своєму  місці,    біля  ставу.  Вона  вже  знала  коли  буде  випускний  вечір,  попередила,  що  проводитимуть  в  сільському  клубі.  Він  навіть  посміхнувся,  почувши  число,  
- Це  ж  просто  чудово,    а  в  нас    пізніше  на  два  дні,  тож  я  приїду.    Ну  умов  нарешті    своїх    батьків  ,  давай  поступимо    вчитися  в  Харківський  університет,  там  скільки  професій,  вибереш  яку  захочеш.    Я  вирішив    свою  долю  пов`язати    з  хімією.  А  там,  дивися  десь  направлення  отримаємо  і  поїдемо  вдвох,    влаштуємо    своє  життя.
 Зі    сльозами  на  очах,  Оксана  подивилася  на  нього,  відкопиливши  губу,  заперечила      головою,
- Ні,  єдиний  вихід,    вивчишся  приїдеш  за  мною,  ти  ж  будеш  мені  писати  листи?
Він  ніжно  обійняв,    потонув  в  її  закоханих  очах,
- Що  я!    Ти  дивися  не  вийди  заміж!  Чи  вистоїш  проти  рішення  батьків?
Вона    хитала  головою    і  цілувала  його  обличчя,
-  Вистою,  буду  тільки  твоя,  мені  нікого  не  треба,  чуєш.
Трепіт  сердець,  палкі  цілунки,  ніжні  обійми,  тулилися  один  до  одного,  мов  пара  голубів.
         Останні  дзвоники  вже  пролунали  в  школах,  випускні  вечори  гуділи  в  кожному  селі.  І  Микола  приїздив  до  Оксани.  Добирався  потай,  зійшов  раніше    з  автобуса,  три  кілометри,  здалися  кількома  хвилинами.  Бабуся  не  здивувалася,  лише  обійняла,  як  завжди,  трохи  з  хвилюванням  промовила,
- Добре,  що  приїхав,  треба  в  льоху  порядки  навести  та  з  горища  дещо  дістати.  А  ввечері  напевно  підеш  до  клубу?
Він,  ледь  почервонівши,  посміхнувся,  ,
- І  все  ви  знаєте,  чому    приїхав….  І  заради  кого…
Старенька    легенько  торкнулася  його  плеча.
-  О  -  хо  -  хо,  знаю  і  бачу!  Оксана    майже  кожні  вихідні  тебе    виглядає  …  Ой,  ти  дивися,  дорослішай,  не  наламай  дров,  будь  відповідальним,  не  завдай  болю  ні  дівчині,  ні  нам  з  матір`ю.
     З  клубу  музики  гуділи  на  все  село….  Після  вручення  атестатів,  запрошені  гості,  вчителі  і  батьки  розходилися  по  домівках,  а  радісна,  щаслива  молодь  залишилася  на  танці.  Оксана    в  сукні  бірюзового  кольору  нагадувала  молоду  берізку.  Сукня    облягала  її  красивий  стан,  ледь  прикривала  коліна.    Світло  коричневі    модні  туфлі  на  невеличких  підборах    підкреслювали  красу  струнких  ніг.    Вона  весело  розмовляла  з  однокласниками  і  в  той  же  час  позирала  на  вхідні  двері,  з  хвилюванням  чекала  на  Миколу.  Син  голови  колгоспу    Юрко  переслідував  її  цілий  вечір,  чекав  нагоди,  хотів  запросити  на  перший    повільний  танець.  Він  зробив  кілька  кроків  в    її  сторону,    Оксана  в  цей  час  махнула  рукою  в  сторону  дверей,  не  встиг    повернути  голови,  здивовано  кліпав  очима,  де  ж  поділася?    А  Оксана  помітила    Миколу  в  дверях,  злегка    нахилившись,      прослизнула  між  танцюючих  пар.
     Легенький  вітерець  шепотів    про  кохання….  Вони  обійнявшись    йшли  до  ставу.  Згодом,  Оксана,  як  дзиґа  крутилася  перед  ним,    не  замовкала,  як  пташка  в  лісі,  розповідала,  як  пройшов  вечір  .  Запитувала,  чи  подобається  йому  сукня,    а  він  у  відповідь  цілував  її  солодкі  вуста,  які  зводили  з  розуму.    Він  намагався  тримати  себе  в  руках    перед    обличчям  спокуси,  на  якісь  миті  закривав  очі  і  вгамовував  свої  почуття.      Навіть  не  помітили,    у  теплій,  дружній  розмові,  відійшли  від  села  в  сторону  лісу.  Мерехтіння  зірок,    мінливий    погляд  повного  місяця  нагадував  казкову  картину,  Оксана    майже  весь  час  всміхалася,  відчувала  себе  щасливою.  Раптово  зупинилась  і  розставивши  руки    в  сторони,  задерла  голову    догори  і  голосно  сказала,
- Давай  будемо  разом,  як  місяць  і  зорі.  Тільки  я    одна  зірка,  запам`ятай!    Давай  не  розлучатися!
   І  опустивши  голову  донизу,    сказала    тихіше,
-  Хіба  це  важко  зробити?
Він    дивився  на  неї  сяючими  очима,і  запропонував,,
- То  поїхали  зі  мною  і  наше  бажання  збудеться!
Вже  її  благаючий  погляд  бігав  по  його  обличчю,  наче  шукав  розраду,  невже  він  не  розуміє,  що  це  зробити  занадто  складно….  Калатало  серце,    відчула,  як  від  хвилювання  прилинула  кров  до  обличчя,  опустила  голову  донизу.  Йшли  мовчки,  кожен  у  своїх  роздумах…
 Блідолиций  місяць    виглянув  із  –  за  лісу,  освітив  дорогу    і    житнє  поле.  Неподалік  під  лісом  виднілася  стара  скирта.  Оксана  вже  вгамувала  свої  хвилювання,  відкинула  тривожні  думки,  весело  сказала,  
- А  ну,  Миколко,  дожени  мене,  ану  дожени!
Її  крик  загубився    далеко  в  лісі….        На  той  крик  відповіла  якась  пташка  …
     І  знову  тихо  –  тихо….  Пристрасні  поцілунки…  Зацвіло  кохання  від  напруги,  моторошні    хвилі  пронизували  тіла.  Вона  спокусниця  кохання,    заволоділа  його  серцем,  вони  згоріли  у  вогні  першого  дотику,  не  думаючи  про  гріх,  не  думаючи  ,  що  буде  потім.    Втративши  самоконтроль,  дивилися  один  на  одного,  не  розуміючи,  як  це    сталося…
Вона  не  ховала    сяючі  очі  і  не  ховала  оголене  тіло,  задоволено  шепотіла  йому  на  вухо.
- Це  я,  це  я  винна!  Я  цього  хотіла,  бо  я  кохаю  тебе  і  ти  це  давно  знаєш.  Тепер  я  вірю,  ти  приїдеш  за  мною.  Їдь,  але  повертайся,  я  буду  чекати  на    тебе  завжди….
Здалеку  почувся  гавкіт  собаки…    Оксана  відкрила  очі,  Микола  ж  тихо  сопів  ,  як  мале  дитя,  скрутившись  клубком.  Раптом  в  кущах  щось  зашаруділо  і  голосний  сміх  розбудив  його,
-  Миколо!  Ой,  здається  заєць!  Дивися,  он,  он  там    вухастий  побіг  по  дорозі…    А  я  думаю  чого  це  собака  гавкає  і  цікаво  де  він  взявся?  Невже  нюх  такий  добрий  має  і  так  здалеку  чує  зайця….
 Він,  потягуючись,  піднявся  і  підхопив  її  за  руку,
-  Ти,  як  почуваєшся?  Будемо  йти,чи,  ще  посидимо?
-    О  -го  посидимо!    На  годиннику  пів  на  другу,  давай  швидше  йдемо  додому.  О  третій    годині  світатиме,  треба  повернутися,  щоб  нас  не  помітили,  -    говорила  і  похапцем  струшувала  з  себе  солому….    Повертаючись  додому    вони  помітили,    біля  клубу    молодь,  яка  весело  про  щось  гомоніла.
             Оксана  повисла  двома  руками  на  його  шиї,  
-  Прощаймося  Миколо,  чи  до  побачення?  
- Ну,  що  ти!  Ти  ж  говорила  я  місяць,  а  ти  зірка,  то  значить  будемо  разом.  Приїжджай  в  Вінницю,  адресу  знаєш,тільки  так  будемо  разом.  Адже  ти  знаєш,  як  твої  батьки  відносяться  до  мене.
Без  сліз,  легенька  усмішка  на  обличчі  і  погляд  очі  в  очі.  Жаданий  поцілунок  і  вони  розійшлися  кожен  на  своє  обійстя.
         Микола  так  і  не  заснув,  за  відчиненим  вікном  лунав  то  ближче,то  здалеку    переспів  півнів.    Перші  промені  сонця  вигравали  в  небі,    переливалися,  змінюючи  веселкові  кольори  .  Він  попрощався  з  бабусею  і  впевнено  поспішав  на  трасу,  час  підганяв,  треба  повертатися  додому.  
     А  час  летів…  Микола    все  ж  поступав  в  університет  в  Харкові.  Писав  листи  Оксані,    на  два  перших  вона  відповіла,  а  потім  немов    загубилася.  Він  вже  й  не  знав,  як  вдіяти,  чи  поїхати  ?  Закінчилася  здача  екзаменів,    хотів  дізнатися,  чи  зарахований,  адже  їхати  неблизький  світ,  як  казала  мама,  аж    тут    отримав  від  бабусі  листа.  Від    прочитаного  пітнів,  на  голові  підіймалося  дибом  волосся,  тіло  проймах  жах.  Він  боровся  з  думками  про  Оксану,  вірити  -  не  вірити,  як  це?    Пройшло  два  місяці,  а  вже  пише  бабця,  що  поїхала  в  якесь    велике  місто,  вийшла  заміж…  Ні,  це  сприйняти,  як  це?  Хіба  це  можливо?    Але  ж  сама  обіцянку  давала,  що  буде  чекати!  Чи  віру  втратила,що  приїду?
Буквально  на  другий  день  отримав  листа  від  мами.  Писала,що  що  в  неї  все  добре  і  теж    саме  за  Оксану,  повідала,  що  вийшла  заміж  в  Київ.  Не  міг  думки  зібрати  до  купи,  поїхати  в  Вінницю,  а  потім  в  село,  що  це  дасть?  Він  знову  і  знову  їй  писав  листи  в  село,  в  надії,що  все  ж  передадуть,,  але  відповіді    так  і  не  дочекався.
         Місто  Харків  велике,  красиве….  Чудовий  парк  імені  Горького  з  широкими  алеями,  квітучими  клумбами  і  різновидністю  дерев  приваблював  до  себе.    Микола  теж  мав  нагоду  інколи  там    погуляти  та  посидіти  на  лавці,  зануритися  в  книжки,  основною  метою  було  навчання.  Два    рази  на  рік  приїжджала  мама,  привозила  бабусину  консервацію,  домашні  пиріжки  з  капустою,  які  він  обожнював    і  розповідала  про  своє  та  бабусине  життя.  За  Оксану  нічого  не  знала,  сусіди  все  тримали  в  таємниці.  І  в  селі  люди  дивувалися,знаючи,що  батько  кричав,що  нікуди  не  поїде,  аж    тут  раптом  вийшла  заміж  та,  ще  й  так  далеко.
Минуло  два  роки….  Микола  від  мами  отримав    лист,  вразила  звістка,  писала  ,що  вийшла  заміж.  Повідомила,що    на  фабриці  познайомилася  з  одним  інженером,  який    приїхав    встановити    нове    обладнання  .  Пробув  на  фабриці  два  місяці,  запропонував  поїхати  з  ним  і  вона  наважилася.    Писала,що  їй  здалося,що  надійний,щоб  не  засуджував  її,  адже  вже  дорослий,  маю  розуміти,що  самотньому  жити,це  не  кращий  варіант  в  житті.  Він    читаючи  цю  новину,  чухав  голову  по  -  звичці  і  посміхався,  в  душі  радів  за  маму.  Адже  добре,  що  буде  не  одна,    в  нього  ж    великі  плани,  щодо  навчання.
Пройшло  чотири  роки…  Микола  закінчив  університет,  приїхав  до  мами  в  Дніпропетровськ  і  до  вітчима,  з  яким  нарешті  познайомився.  Олег  Степанович,  виявився  вдівцем,    привітним  чоловіком,    всього  на  рік  старший  за  маму.  Мав  сина,  який  після  інституту  поїхав  в  Німеччину    і  там  працював  в  одному  з  університетів.  Сподобалося  Миколі,  коли  він  запропонував  йому  поїхати  в  Німеччину  до  сина,  загорілися  очі,  це  ж  просто  якесь  везіння  в  житті,  тішився  хлопець.    Мама  нічого  не  розповідала  про  село,  адже  сама  тільки  раз  в  рік  їздила  до  бабусі.  Старенька  стала  дуже  немічна,    але  залишати  батьківщину  не  захотіла.  Розповіла,  що  батько  Оксани  розбився  на  мотоциклі,    що  вона  після  цього,  аж    через    рік    повернулася    жити  в  село.  Що  має  сина,  хвалилася    її  мати,,  що  все  в  неї  добре  і  онук,  дуже    розумний  хлопчик.  Миколі  було  боляче  і  водночас  ніяково,  він  пригадував    ніч  після  випускного,    сльози  наверталися    на  очі,  адже  обіцяла…    Було  бажання  поїхати  в  село,  хоч  перед  від`їздом  до  Німеччини  та  мати    порадила  краще  поїхати,  як  приїде,    через    рік.  Нагадувала  сину,що  треба  берегти  кожну  копійку  і  запевняла,  що  бабуся  не  образиться,  все  зрозуміє.
     Доля  дала  шанс  Миколі    побачити  світ….  Він  ніколи  і  не  уявляв,  що  буде  нагода    працювати  в  великому  портовому  місті  Гамбург.    Син  вітчима  Вадим  ,  дуже    схожий  на  батька  і  розмовою,    і  привітливістю,  був  радий    знайомству.    Він  винаймав  житло  і  працював  в    Гамбурському    університеті,  займався    дослідженнями  в  області  хімії.  Микола  жадібно  слухав  розповіді  Вадима  про  роботу,  йому  було  дуже  цікаво,  адже  він  любив  і  хімію,    і  фізику.  
     Вони  тепер    жили  разом,  не  палили  цигарок    і  не  пили  спиртних  напоїв.  Зарплата  дозволяла    добре  жити  і  одночасно  робити  заощадження.  Микола  з  задоволенням  влився  в  колектив  і  через  місяць    випробувального  терміну  підписав    трудовий  договір  на  п`ять  років.  Звичайно  цьому  сприяв  Вадим,  адже  він  вже  рік,  як  працював  тут  і  в  нього  договір  був  на  три  роки,    він  після  закінчення  договору  мав  намір  продовжити,  ще    на  три  роки.  Микола    вечорами  сумував  за  селом,  згадував  Оксану,  до  болю  тиснуло  в  грудях  та  розумів,  що  її  не  повернути.    В  думках  заспокоював  себе,  мабуть  пожартувала  доля,  подавши  колись  надію  на  чисте  і  вірне    кохання.    
       Ось  так  хвилина  за  хвилиною  нестримно  плив  час…    Хлопці  задоволені  життям,  листи  від  рідних  і  часом  міжнародні  телефонні  переговори,  щоб  хоч  на  якісь  хвилини  почути  рідні  голоси.  Але,  щоб  більше  заощадити  грошей,  вирішили  працювати  без  відпусток.
Після  закінчення    трудових  договорів,  швидкий  потяг  віз  хлопців  додому.    Роки  пробігли,  пролетіли,  мабуть  вже    треба  подумати    і  про  сімейне  життя.    
       Два  дні  поспіль  радісна  зустріч  в  Дніпропетровську.  Вадим  відразу  зайнявся  купівлею  житла  для  себе,  мав  намір  влаштовувати  своє  особисте  життя,  щоб  не  жити    разом  з  батьком.  Миколі    ж  було  трохи  простіше,  мама  не  продала  квартиру  в  Вінниці,  здавала  в  оренду  і  він  мав  намір  поїхати  ближче  до  рідного  села.  Поїхати  до  своєї  вже  зовсім  старенької    бабусі,  про  яку  розповідала  мама,що  ледь  ходить  і  скаржиться  на  проблеми  з  зором.  Можливо  операції  потребує,  задумувався    хлопець,  гроші  є,    заробив,    то  чому  ж    не  допомогти…  
                 На  мить  зупинився,  несподівано  перед  ним,  під  світло  ліхтаря,  потрапив  заєць.  
- Оце  так  -  так!  -  сказав  голосно.
Довговухий    тікав  скільки  було  сили,  а  він,  всміхаючись,  намагався    світити  йому  навздогін.
     Вдалині  виднілися  вогники,  це  вже  село  просинається,  подумав  Микола.  Ось,  рідне,    моє  село…  Пройшовши    до  нього  дорогою,  немов  перегорнув  сторінки  свого  життя.      Небо  ледь    -  ледь  ховало  в  себе  зорі,  на  сході  світліла  синява…
       Дружок  навіть  не  загавкав,  коли  Микола  підійшов  до  паркану.  Дзвін  ланцюга    і  одночасний  спів  півня  почулися  на  обійсті.  Тихо  підійшовши  до  вікна  ,  постукав  в  шибку  і  голосно  позвав,
- Бабусю,  це  я,  Микола,  відчиняй!
За  ці  роки,  старенька  наче  висохла,зробив  висновки  онук.    Яка  ж  вона    маленька  стала  і  худенька,  обіймаючи  і  цілуючи  бабусю,  думав  Микола.    Скільки  ж  років,  я  не  бачив  її  ?!
       В  пічці  полум`я  облизувало  дрова,    в  хаті  пахло  димом  і    м`ятою.    Бабуся  мовчки  сиділа  на  ліжку,  склавши    жилаві,  худенькі  руки  одну  до  одної.  Микола    близенько  присів  на  стілець  біля  неї,  це  вона  попросила,    ближче  присісти,  жалілася,що  зовсім  погано  бачить  на  два  ока.    Він  для  неї    був  слухняним  хлопчиком  ,  як  і  колись,  вона  витирала  непрохані  сльози,  сльози  радості,  сльози  щастя,  тішилася,  що  дочекалася,  ще  раз  побачити  онука.  За  чаєм,    він  задоволено  розповідав  про  життя  в  Німеччині,  про    роботу,  про  Дніпропетровськ.  Обіцяв  повезти  її    в  Вінницю,  показати  лікарям,  як  треба,  то    й  зробити  операцію,  якщо  вона  звичайно  дасть  на  це  згоду.
       Бабуся  послала  його  випустити  курей  з  сараю  та  кинути  їм  пару  жмень    пшениці.  Півень  вискочив  першим,    топтався  на  місці,  розмахував  крилами,    відразу    завів  свою  пісню.  Дружок  стояв  на  двох  лапах,  спиною  притулившись  до  буди,  махав  лапами.  Микола    з  усмішкою  на  обличчі,
- А…  Що  чекаєш  окраєць    хліба?  Хоч  вже  і  старий  та  годен  на  двох  лапах  стояти,  молодець!  
 Той,  наче  розуміючи  його  мову,  став  на  чотири  лапи,  завиляв  хвостом.  Отримавши  шматок    хліба,  який  зловив  на  льоту,  пес  позираючи  на  всі  сторони,  не  поспішаючи  пішов    в  буду.
З  хати  виглянула  бабуся,  поправляючи  хустинку  на  голові,  гукнула,    
- Миколко,  принеси  свіжої  водички!  Відро  чистеньке  висить  на  штахеті!
У  сусідів,  за  парканом,  вщент  переплетеним  виноградом,    почувся  брязкіт  чогось  залізного,  гучний  дзвін    пролинув  навкруги.  
-  О,  мабуть  хтось    ланцюга  з  відром  впустив  чи,  що...,  -    протяжно    сказала  старенька,    подивилася  в  сторону  сусідів  і  продовжила,
-    Хтось  хазяйнує,  чи  Ольга,  чи  Оксана,  а  можливо  і  син,  мабуть  же  допомагає  жінкам…  Важко  без  чоловічих    рук    тримати  хазяйство.  
В  Миколи  від  почутого  опустилися  руки,  відро  вже  гойдалося  в  криниці,  а  він  на  якусь  мить    закляк  на  місці.  Раптом  з  -  за  паркану    гучний    голос    сусідки,
- Оксано,  це,  що  з  тобою?  Йди  до  хати  та  переодягнися,  всю  воду  вилила!    Як  це  ти    примудрилася  впустити  відро,  ще  й  прямо  на  себе.
- Та  зашпортнулася,  хотіла  поправили  відро  та  не  втримала.  Не  кричи  ,  не  лякай    нікого,  -    Микола  почув  голос  Оксани.
Він    похапцем  витягнув  відро  з  криниці  і  за  мить  був  в  хаті.  Збентежено  взяв  за  плечі  бабусю,  яка  вже  присіла  за  столом,  чистила  зварену  бараболю      в    мундирі.  Хвилюючим  голосом  запитав,
- Що  ви  сказали,  бабусю,  як  без  чоловіків.  А  чоловік  Оксани,  що  тут  не  живе?    Вона  давно  тут  сама  з  сином?
-    Так!  Давно.  Я  вже  й  не  пам`ятаю  скільки    років  тут.  Як  батько  розбився,  навіть    була  на  похорони  не  приїхала.  Звичайно  ж  дивно    та  люди  казали,що  Ольга  не  захотіла,  щоб  повернулася    в  село.  Лише  згодом,  через  рік,  на  поминки    батька  приїхала  так  і  залишилася.    Пізніше  люди  розказували,  що  малий  лепетав,  що  тата  в  нього  немає.  А  чи,  то  виходила  вона  заміж,  чи  ні,  ніхто  і  не  знав  точно.    Ще  тоді,  влітку  було    приїхало  кілька  гостей,  на  другий  день  вже  й  поїхали.  На  цьому  і  все  весілля,  говорили,  що  в  Києві,  а  хто,  що  за  чоловік,  так  ніхто  не  знає,  жодного  разу  сюди  не  приїжджав.  
Старенька  дивилася  на  онука,бачила,  як  змінювався  на  обличчі,то  блід,  то  червонів.  Але  продовжила,
- Зараз  працює  в    сільраді,  щось  там  пише  сидить,  навіть  не  знаю  ким  її  туди  працевлаштували  та  зарплатню  отримує.    Ще    чула    бабські  розмови,  що  син  –  байстрюк.  Можливо  і  нагуляла  там,  весілля  ж  ніхто  не  бачив,  як  і  чоловіка.  
 Миколі,  наче  хто  голку  в  серце  вгатив,  перехопило  подих,  аж  впрів.
Він  пригадав,  як  його  тітка  Ольга  називала  байстрюком,  хотів  ,щось  сказати  бабусі  та  промовчав.  Старенька,  хіба  може  пам`ятати,  як  він  її    в  дитинстві  запитував,  чому  його  так  називають?  Мабуть  не  варто  ворушити  минуле.  Запала  тиша…
 За  мить  пригадав  маму.  Він  вже,  як  подорослішав,  тоді  вона  зізналася,  що  був  гарний  хлопець    Володимир.    Чоловік    сам  був  з  містечка,  працював  на  комбайні  під  час  збору  зернових.    Було  кохання  та  сплило,як  вода  в  річці,  так  сказала  йому  мати,  обіцяв  приїхати  та  так  і  не  дочекалася.
 Колотилося  серце,  наче  хотіло  вискочити,  чи  розірватися  на  шматки,він  схвильовано  запитав,
- Бабцю,  чекайте  -    чекайте,  а  скільки  років  малому?
- Та,  який  він  вже  малий,  я  то  далеко  погано  бачу,  але  цупкенький  хлопець,  вже  давно  корів  пасе,  -    протяжно  відповіла  бабуся.
Микола    присів  на  стілець,  що  стояв  поруч,  оббирав    бараболю  ,  мочив  в  олію,  яка  стояла  на  столі  в  блюдці  і  притрусивши  зверху  сіллю,  жадібно  смакував,  намагаючись  приховати  своє  хвилювання,
- Ні!  Ніде  не  їв  кращої  бараболі,    як  у  нас!  Як  би  ви  знали,  як  хочу  до  ставу!  Я  так  за  всім  сумував…
Запихаючи  в  рот  бараболю    за  бараболею,  посміхнувся  до  бабусі,  
-    Я  тут  побуду  трохи!  Заготую    на  зиму  дров  та    в  лікарню  поїдемо,треба  очі  лікарям  показати,    можливо,  якісь  окуляри  треба…
Бабуся  задумалася,  хитнула  головою,
- Зрозуміле  діло…    Мене  не  обдуриш,  хочеш  Оксану  побачити…  Поїси,  краще  ляж  поспи,  ти  ж  з  дороги,    виморений…
Кивнувши  рукою,    бабця  вийшла  надвір,  присіла    на  стілець,  що  стояв  неподалік  від  криниці.  Щось  бурмотіла  про  себе  і  час  від  часу,  примружуючи  очі,  дивилася  до  сонця.
Микола  взявши  рушник    з  шафи,  вийшов  з  хати,
- Я  піду  до  ставу…    Скупаюся  з  дороги,    як  стане  спекотно,  тоді  відісплюся...
   З  радістю,    з  легким  хвилюванням  йшов  до  ставу.  Роздивлявся  навкруги,  на  дерева,  на  трави  на  ту  стежку,  по  якій  бігав  в  дитинстві.  Хотів  знайти,  щось  знайоме  та  лише  дивувався,  що  дерева,  тополі,  берізки,  клени,  тоді  були  молоденькі  ,  а  тепер    стояли  біля  ставу  стрункі  і  високі,  мов  охоронці.  А  тополі,  здавалося,    аж  дістають  синяву  неба.  А    ті  берізки,  з  яких  колись  брали  сік,  виросли  справжніми  крислатими  красунями.      Здивовано  подивився,  на  кущі  шипшини,  адже  тоді    тут    їх    і  не  було.    І  ось  нарешті    показався  невеликий  пагорб  і    широкий  став.  Хотів  одним  поглядом  захопити  всю  картину  ставу  та  де  там,  красень,  подумав  посміхаючись.  Вода    в  ставку  здалеку  рябила,  переливалася    синім  кольором  з  зеленкуватим,  час  від  часу  виблискувала  на  сонці  і  миттєво  сріблилася.  Неподалік    в  воді,  під  обривом,    привернули  увагу  гуси  .  О!  почухав  голову  по  -  звичці,  як  в  дитинстві,  цікаво,  а  карасики  тут  ще  є?    
       За  кущем  шипшини  над  обривом    сидів    чорнявий    хлопчина,    в  руці  тримав  невеличкого  прута.  Побачивши  Миколу  швидко  піднявся  на  ноги    і  здивовано  запитав,
- Дядьку,  ти  когось  шукаєш?
В  Миколи,  аж  обличчя    перекосило  від  несподіванки,  немов  струм  вдарив  в  голову,  це  кругленьке  обличчя  десь  бачив?    Де?  Думка  за  думкою,  картинки  за  картинками  миготіли  перед  очима,  а  потім  несподівано  для  хлопця,    різко  розвернувся  і  швидкою  ходою  попрямував  назад,  до  хати.  Бабуся,  побачивши  його,  від  несподіванки,  аж  піднялася,  
- Що  вода    холодна,  що  повернувся  так  швидко?
Він  не  слухав  її  .…  В  хаті,    з  старої  шафи  дістав  фотоальбом  і  всі  фото  висипав  на  стіл,  виглянув  до  бабусі,
- Я  прошу  бабусю,  підійдіть  сюди!
 За  мить    старенька,  розмахуючи  руками,  поспіхом,  присіла  біля  столу,
- О,  що  це  ти?  Вирішив  дитинство  пригадати?Він    знервовано  передивлявся  старі,  ледь  рижі  фото  і    різко  відкладав  в  сторону.  
Старенька  кліпала  очима,  не  могла  зрозуміти  нащо  онук  погукав  її.  Нарешті    він  знайшов  своє  фото,  внизу  надпис  –  «мені  дванадцять  років».
Знервовано  бігав  очима,    то  по  фото,  то  до  бабусі.  Почервонів,  піт  виступив  на  чолі.  Ледь  тремтячим  голосом  сказав,
- Бабусю,  це  мій  син!  Бабусю  він  не  байстрюк!  Чуєте,  не  байстрюк!  
Сльози  радості  затьмарили  очі,  він  підніс    їй  фото  під  самий  ніс.
-  Уважно  подивіться,  це  ж    я  !  І  він  зараз  майже  такий  самий,  невже  ви  не  бачили?  І  чому  Оксана  нічого  вам  не  сказала?!
-  Заспокойся,  -  витираючи  тремтячою  рукою  сльози,  ледь  чутно    промовила  бабуся.  Я  ж  бачу  погано,  майже  нікуди  не  ходжу,  навіть  на  цвинтар,  а  тут  паркан  такий,  ще  й  виноград.  А  Оксану  може  раз  в  місяць  побачу  то  привітається  і  швидко  в  хаті  зникає.  А  Ольга  від  смерті  Петра,  вірніше,  після    поминок  ні  разу  навіть  не  привіталася.
-  А  мама,  що  теж  ні  разу  не  бачила  хлопчика,  як  звати  його,  хоч  скажіть?
 -  Не  було  з  мамою  мови  про  це,  ти  ж  знаєш,  як  приїде  вся  в  роботі,  і  білизну  треба  попрати  і  в  хаті  прибирає,  а  на  другий  день    вже  й  їде.  Нічого  не  говорила,  мабуть  і  не  подумала,що  може  таке  бути.  А  звати  Сашком    знаю,  знаю  вже  кілька  років  в  школу  ходить,  гарно  навчається.  Це  мені  тітка  Кладія  розповідала,вона  мені  часом  молоко  приносить,  ось  і  все,-    старенька    приклала  руки    до  грудей
Запала  мовчанка…
Микола  сидів  з  опущеною  головою  над    фото.
Бабуся  продовжила,
- А  ти    ж  таки  порушив    моє  прохання,  бісова  твоя  душенька!  Якби  ж  я  знала…  Що  ж  ти  накоїв?  І,  як  тепер  будеш  розгрібати  це    все?
Микола,  підійнявши  голову,  задумливо,  з  сумом  дивився  на  бабусю,
- Будемо  розгрібати,  як  ви    сказали,  ввечері    разом  підемо  до  них...  Що  скажете?  Адже  я  не  знав,  думаю  пробачить  Оксана,    клялася  ж,  що  кохає  і  чого  мовчала?  Не  розумію…    Мабуть  розмова    важка  буде  та  я  не  відступлюся!  Ніколи  і  нікому  не  дозволю,  щоб  мого  сина  називали  байстрюком.
                                                                                                                                                                                           Травень  2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836550
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.05.2019


Одна надія

                                                                                                           /повторно  /
Життя  жорстоке…  Часом  забажаєш  закричати
Ти  неспроможній,  хоч  в  тебе    серце  рветься  на  шматки
Війни  жахіття…  Ніхто  з  нас,  не  хоче  це  сприйняти
Бо  прагне  миру!Щоби  стрічати    ранки  залюбки!

Тож    ми  ж  є  люди!  Не  якісь  там,    в  залізних    клітках    звірі
Невже  не  здатні,  порозумітись  на  одній  святій  планеті
Жадібність,  заздрість…  Нищить  мир,  давно  нема    довіри
На  жаль,  сусід  наш…  Зневагу  не  тримає  в  секреті…

 Пройшло  п`ять  років…  Скільки  воїнів  полягло  в  війні
Ніхто    й  не  думав…  Що  горітиме  вкраїнська  земля
Чи  знала  мати…  Як  співала  колискові    пісні
Що  упаде  син…  На  сході….  Серед    житнього  поля….

Хати  -  руїни…  Біль,  журба,  страждання  материнське
Чи  зрозуміє….Той,  що  не  провів  сина  в  солдати
Суільки  лукавства…  .  Весілля    в  барах,бризка  Шампанське
Ні  той  не  буде…  Ніколи  за  іншими  страждати….

Змінилась  влада…  Хтось  хотів    цього,  а  хтось    зовсім  ні
Вклавшись  на  кріслах…    Збагачували  шаленні    статки
Одна  надія….  Спинить  війну  і  повернуть  синів
Щоб  мир  повсюди!  І  нічия  не  плакала    мати!

Хай  світла  мрія,    сповиває  кожне  дитя,  родину
Вірити  треба!  Іншого  виходу  в  нас    не  має
Щоби  єдині!  Лише  так  збережемо  Україну!
Нехай    народ  наш….  Більше  ніколи  горя  не  знає!  

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836404
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 25.05.2019


Вибач рідна ненько…

Підійшла    до  хати…  Сіла  на  порозі…
Судорога  в  тілі,  немов  на  морозі.
Облуплені  стіни,  як  одяг  подертий
Номер  на  табличці,  геть  –  чисто  розтертий.
 Дах  перехилився,  дранку  видно  звідти
 Ой,  аж  щем  під  серцем,  ні,  не  має  втіхи
 Вулиці  не  видно,  шалина    довкола
І  старезна  груша,  напівсуха,    квола...
До  землі  схилилась,    де  -  не  -  де  суцвіття
Їй  нині  здалося,  що  пройшло  століття
Де  поділись  люди?  Провалля  -  криниця
 Щось  шука    в  соломі,  шарудить  синиця
Гніздечко  рехтує,  хоче  діток  мати
Як  все  усвідомить?Не  може  сприйняти…
 Десять  літ  минуло…    Думки    -  темні  тіні
Здалося    сповита  вся  у  павутинні
Та  раптово  птаха…    Мов  сон  перебила
Зранена  до  болю,  сльозу  проронила
Лиш  свіже  повітря…  Привело  до  тями..
Заросла  стежина…  Побрела  до  мами
Ворон  в  хащах  кряче  …  Квіти  на  могилі
Вибач  рідна  ненько…  Ти  своїй  дитині
 А  вітер  куйовдив,  давно  сиві  коси
На  фото  краплини,  як  сріблясті  роси…..
                                                                                                           12.05.  2017р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835919
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 18.05.2019


Оберіг для України!

Проснулася    спозаранку
Прасувала  вишиванку
 Залюбки  я  одягнуся
Туди  ,сюди  повернуся
А  звати  мене  Настуся.
 Тож  маємо  свято  нині
 У  садочку  і  в  родині
 Будем  радо  відзначати
 Співать  пісень,танцювати
Україну  прославляти!
 Земля  нині  в  вишиванці
Квіти  з  вітром  теж    у  танці
 Святу,  порадіймо    люди!
Нехай  мир  буде  повсюди!
 Оберіг  для  України
Хай  в  щасті  живуть  родини!!!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835706
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 16.05.2019


Частівки 3

Ой,  люди,  чекала  дива
Хотіла,    бути  щаслива
Ні  жоден,  чоловік  не  звик
Ой,-  кажуть,  -  Гостра  на  язик..
***
День  свободи,  гульки  в  клубі
Баби  стали  товстогубі
Рік  свині  то  так  годиться
В  кума  ж    рило  у  зіницях
***
Одягла  свиня  корону
П`яні  очі  на  корову
Що,  дивись,чи  й  не  дівиця
Дай  життям  насолодиться…
***
Співав  пісню  наш  Омелько
Наче  справжній  соловейко
Тільки  півень,  геть  злякався
Що  за  чудо,  де  він  взявся?
***
Таня,  сусіда  хвалила
Коли,  другу  чарку  пила
Як  розпили  вже  по  п  `ятій
Полягали  разом  спати
***
Час  чудовий    в  депутата
Все  дозволить  та  зарплата
«Ікра  красна»,  рибка,  пиво
Живеться  йому  щасливо…
***
Настя  твіст  затанцювала
Мужиків,  причарувала
 В  білій,  короткій    спідниці
Заздрять  баби  тій  блудниці
***
Депутати  мов  в  облозі
 Тож  вибори  на  порозі
Перевернуте  корито
 Всі  гріхи  під  ним  зарито
***
Так  чудово  працювали
Гроші  у  офшори  слали
Депутати  тепер  нові
Переодяглись  в  обнови
***
В    Раду  їдуть  депутати
Хтять  проводити  дебати
 Та  молодий  в  нас,  президент
Корупцію  знищить  -  ущент!
***
Мрія  у  людей  не  згасне
Що  буде  життя  прекрасне
Нам  би  Раду  розігнати
За  заслуги,  всіх  за  грати….
***

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835700
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 16.05.2019


Ми ж одна родина

       
Дуб  кристатий…    Там  лелека
Гніздо  вистиляє
До  цвинтаря  недалеко
Сумно    скрипка  грає…
Копошиться…  Птах    в    надії
Погляда    до  сходу
В  думці  трима  світлі  мрії
Для  всього  народу..
Хай  нарешті  зрозуміють
Що  одна  країна
Установить  МИР    зуміють
Ми    ж  одна  родина!
Хтось  світліший,  хтось  темніший
Мови  різні  має
Та  народ  наш  розумніший
Хай  землі  не  крає!
Досить  люди  воювати!
В  захлеп  плаче  скрипка...
У  журбі  і  жінка  й  мати
Й  маленька  дитинка..
А  у  небі  знов  лелека
Той  летів  до  сходу
Хоч  дорога  і  не  легка
Всім  людям  в  угоду
Мир  принести,  дуже  хоче
Гніздо  щастя  звити
Щоби  дружно  і  охоче
Змогли  добре  жити!

                               15.05.2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835576
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 15.05.2019


Не сплете віночка /рим. проза /

Ой,    тече  річка  невеличка,  йшла      дівчина  на  місточок…  А  навколо  квіти  квітнуть,    стрімкий  погляд  на  горбочок…    А  там,  видно  між  дерев,  її    коханий,…Та  чомусь  із  іншою  милий  і  жаданий..
 Пелюстки  ромашки,  розвіював    вміло    вітер,  по  тілу  мурашки.  Лупить  серце,  немов      в  бубон,    нема,  як  змовчати….    Як    бачити    ту    картину  -      хочеться  кричати…  Либонь  вчора  її  пестив,    дарував  обручку.    Що    ж  за  ніч  усе  змінилось?  Брав    іншу    за  руку…    Вітерець  то  наче  літній    та    душу  не  гріє…  Зирить  пташечка  маленька,    співати  не  сміє…  Мов  відчула  біль  дівчини,  в  смутку  оченята…    Краплі    сліз,  то  намистини,    думки  -  бісенята.    Пішли  разом,  обійнявшись,  як  це  пережити?  Як  гордість  не  розтоптати  й  себе  захистити?      Вода  блистить,    думки  -  оси,  що  кому  сказати…    Розпустила  ж  вчора  коси,  навчилась  кохати.  Ой  біда,  що  ж  тепер  буде  та  й  що  ж  скаже  мати?
       Сонце  високо  яскраве,  здавалось  лукаве.  А  дно  річки  мов  манило,  серденько    страждало,    загубився  давно  спокій,  бо  ж  воно  кохало.  Тремтять  руки,  свинець    ноги,  три  кроки  з  місточка…    Не  сплете  вона  нікому  гарного  віночка.  Летять  пелюстки  в  воду,  дівчина  хитнулась…  Прийми  мене  річечко,  щоб  зради  позбулась.    І  не  суди  мене  строго,  його  цінувала,    не  зможу  жити  без  нього,  бо  ж  його  кохала.  А  вода  мовчки  рябила,  синяву  сховала,  мов  пелюшкою  сповила,  холодом  проймала.    Пташка  на  гілці  тремтіла,  пір’ячко  згубила.  Ой  дівчино,  нащо  ж  люба,  ти  таке  зробила?    І  слова    були  ті,  мов    рідної  матусі.    Розстелилося  волосся  у  водянім  русі…..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835300
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.05.2019


В День Перемоги

Вона  стояла  біля  вікна,  погляд  до  неба….Що  за  погода  сьогодні  буде?  Чи  вдасться  вийти  з  дому,щоб  зробити  задумане…  
 Люди  живуть,  кожен  своїм  життям,  живуть    з  любов`ю,з  надією  щодня.  Мрії  про  краще,то,  як  пташині    крила    мати  для  взлету  ввись,  людині  ж  вірити  у  майбуття,  щоб  усім  бідам  не  було  вороття.    Світ  різновидний  і  красивий,  кожна  країна  має  свою  привабливість,чарівність,  красу  і  природу.  І  кожен  з  нас    серцем  і  душею  любить    рідну  землю,  свою  Україну!  Любить    чоловіка,  дітей,  онуків,  родину  і  друзів,  які  все  поруч      і  в  радості  і  в  важку  хвилину.  Коли  разом,то  швидше  можна  подолати  всі  негаразди  і  прикрощі.  Основне  в  житті,  щоб  занадто  низько  не  впасти,  а  значить  треба  все  життя  боротися…
 І  зараз,  в  цей  час  не  зламатися,  не  піддатися  ворогові,  що  на  сході.  Ніхто  ніколи  і  не  думав,  і  не  гадав,  що  через  сімдесят  років  знову  буде  війна  в  Україні!  Які  жахи  бачить  народ!  Земля    палає  у  вогні  і  гинуть  люди…  Цвіт  нації  не  побачить  майбуття.  Біда  в  родинах,  страждання  матерів,  жінок,  дітей,  що  знову  сиротами  стають  у  двадцять  першому  столітті  та    це  ж  просто  жах!
         Задивилася  на  хмари,  які  підносив    вітер  з  заходу  на  схід,то  наче  човни    пливли  по  морі.  Вони  сперечалися,  менші  вітер  немов  підкидав,  а  більші    розправляли  вітрила  і  пливли  плавно,  не  поспішаючи,  згодом  збивалися  до  купи,  ставали  велич  –  горами.    десь,  здалеку  поміж  хмарин  небосинь,  ледь  -  ледь  осяяна  промінням  сонця.  То  можливо  розпогодиться,  думки  роїлися,  як  оси…  Та  треба  поспішати,хіба  в  цей  день  можна  всидіти  вдома?
 Одягла  костюм,  якому  років  п`ять,  не  менше  та  не  роздягнуть  же,  себе  втішала.  Ледь  посміхнулась  до  люстерка,  злегка  поправивши  сиві  коси  і  відчинила  вікно.  О!  Сьогодні  вже  й  співає  пташина,  як  добре,  перевела  з  легким  хвилюванням  подих.  І  поглянула  на  стареньке    фото,там    вся  її  сім`я  і  два  дідуся    у  орденах….    І  ненароком  покотилася  сльоза,  рукою  ніжно  доторкнулася  до  них,немов  хотіла,щось  сказати…Здалося,  що  вже  й  вітер  вгамувався  на  якусь  мить,    пташина    співати  перестала.Та  ні,  це  здалося…  І  вона,  поглянувши  на  годинник,  вікно  зачинила.  Задумливо  вийшла  до  саду....  На  гілці  калини  шпак  тримав  в  дзьобі  черв`яка,  зирнув  на  неї  і  поспіхом,  крутнувши  голівкою    відлетів  .
 В  руках  нарциси  і  тюльпани,  і  гілочка  бузку,що  тільки  почала  розцвітати,  усе  до  купи  склала…  Кілька  раз  поправила  квіти  в  букеті,  в  другу  руку  взяла  фото  двох  дідусів  й  сама  до  себе  в  голос,
-Ну,  що  ж  хоч  і  сама  зосталась,одна  з  усієї  родини  та  всидіти  не  зможу  вдома,  в  такий  день,    мої  дорогі…
 Вона  спішила  в  центр  містечка,    де  збиралася  колона  йти  на  братську  могилу.
 Грав  духовий  оркестр,  нагадував    роки  минулі  і  щасливі  обличчя  рідних....
 День  Перемоги  -  тепло  в  серцях  усіх  людей  і  сльози  радості,  адже  його  так  довго  ждали.  Вона  йшла  з  болем  в  душі,  за  те,  що  втратила  рідних  та  не  змогла  всидіти  вдома,  бо  знала,  що  для  них  цей  день  був  святом!
                                                                                                                                                       09.05.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835078
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 10.05.2019


Спомин серце крає…

Моя  Україна!    Моя  рідна  земля
 Сьогодні  в  жалобі..  І  не  чуть  солов`я
Приспущений  прапор,  ледь  вітер  гойдає
Рік    тридцять  дев`ятий,  народ    знов  згадає….
Ті  війни  і  біди…    Жахи,  гул  моротів
Все  небо  порвали,  плач    люду,    у  горі
Обличчя  фашизму…  Спомин  серце  крає
Солона  сльозина  на  квіти    стікає…
Прийшов  сорок    п`ятий.  Цей  День  Премоги
Вщент  вибитий  ворог,  геть  зникли  тривоги
Змогли  це  зробити,здатні  згуртуватись
Ніколи  в  житті  ми  не  станем  здаватись!
На  цвинтарі  тихо…  Всі  люди  в  поклоні
І  небо  теж  плаче,  краплини  холодні
Блиск  на  обелісках,  ордени  ,  вишиванки
Стрічають  старенькі    жадані  світанки…
Нехай  колосяться  скрізь  щедрі  поля!
Нехай  буде  мирно!    Україна  моя
І  мати  зустріне    щасливу  дитину
За  хлібом  і  сіллю  збере  всю  родину.
Щоб  воєн  не  знати!
                       І  всім  пам`ятати!
                                   Ніхто  не  забутий    -  
                                               Ніщо  не  забуто!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834879
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 08.05.2019


Треба слухати своє серце / проза /

Літо  збігало  до  кінця…  Осяяна  яскравим  сонцем    блакить  неба..  .  Там,    удалині,  біленькі  хмари  від  вітру    малювали  стрічки,  поспішали  до  обрію.  
Грона  калини  наливалися  соком,  майже  червоні  та  де  -  інде,  немов  пензлем  підмальовані  маленькі    зелені  смужечки,  підкреслювали,  ще  далеко  до  дозрівання.    Основний  стовбур,  ледь  похилився  привітно  до  хати,  втішав  Галину,  коли  їй  було  важко  на  душі.  Жінка  позирала  на  широкі  листки  калини  і  ті  яскраві  грона,  що  виблискували,  переливалися  на  сонці,    їй  здавалося,  що  вона  в  них  ховала  смуток  і  знаходила  розраду.  
Дивилася  й  порівнювала  свої  роки  з  тими  гронами,  щеміло  під  серцем,  печаль  труїла  душу….  Життя  не  склалося,  коли  цей  тягар  з  себе  струшу?  Не  раз  вона  задавала  собі  це  запитання.  А  можливо  й  насправді  зважитися,  зробити  крок,  який  змінить  її  життя?  А  чи  змінить  на  краще?  Щоб    більше  не  мати  одинокості…    Роки  спливли,  їй  вже  тридцять  вісім….  І  за  плечима,  невдалий  перший    шлюб,  а    чи  була  любов?  І  чому  її  зрадив  чоловік?  Ні,  не  погана,  славна  жінка  і  кажуть  всі  –«  добра  душа»,  не  тільки  на  роботі  ,  в  столовій,  де  вона  працювала,  а  й  по  -  сусідству  всі  співчували,  дізнавшись,  що  залишилася  сама.  Правда  трохи  розповніла  з  роками,  але  ж  не  міх,  заспокоювала  себе,  хоча  й  притримувалася  дієти  та  це  майже  не  давало  ефекту.
   Так,  зробила  вибір  в  житті,  розірвала  всі  зв`язки.  Та,  які  там  зв`язки,  адже  кохання  давненько  вже  вгасало  і  дітей  Бог  не  дав.    Себе  картала,  чому  довірилася  йому,  адже  він  їх  не  хотів,  все  відтягував  час,  вмовляв,  ще  зарано  й  зарано.  І  так  рік  за  роком,  життя    продовжується  і  час    спішить,  пливе,  як    річка  бистра  -  бистра.  Але  ж    вода  та  теж  кудись  впадає,  у    море,  чи  в  озеро.  Чому  ж  я  маю  бути  сама?  Теж  хочу  у  чиїсь  обійми,  такі  роки,  ще  ж  не  стара,  інколи  вечорами,  перед  дзеркалом,  сама  до  себе  вела  розмову.
   Галина  все  покинула,  що  було  нажите  разом,  продала  в  селі  батьківську  хату  і    в  цьому  ж  містечку  купила  невеликий    приватний  будинок.  Щодо  роботи,  то    вирішила  деякий  час  попрацювати    в    місцевому  дитячому  таборі  відпочинку.  З  тієї  роботи  пішла,  щоб  не  бачити  колишнього  чоловіка,  він  все  там  харчувався,  навіть,  ще  до  знайомства  з  нею.  Хоч  і  прожили  тринадцять  років  і  радощі  були  та  пробачити  зраду  не  змогла.  Не  хотіла    й  на  мить  бачити  його….
Здавалось  час  просто  збіг…    Новий  колектив  не  знав  нічого  про  її  життя  та  одній  жінці  Зої,  що  ту  же,  поряд    з  нею  працювала  на  кухні    розповіла  про  себе.  У  неї  підростав  син,  вона  без  чоловіка  виховувала  його  сама.  Хлопчику  минуло  десять  років,    він,  якийсь  час  був  у  селі  в  її  мами  та  вирішила  краще,  щоб  був  син  поруч,    прийшла  працювати    сюди.  І  дитина  нагодована  і  ціле  літо  можна  сказати  поруч.  Та  то    її  життя,  вона  зрозуміла,  що  ця  жінка  просто  ненавидить  всіх  чоловіків.  В  душу  їй  не  лізла,    розуміла  що,  якби  хотіла  сама  поділитися  сокровенним,  то  напевно  б  розповіла,  хоч  щось  про  себе.    Та  вона  була  закрита  і  все  чимось  незадоволена.  З  часом,  Галина  навіть  пошкодувала,  що  розповіла  їй  про  себе.
   Її  тягнуло  до  дітей,  інколи  в  столовій,  коли  вони  пообідають,    посміхнеться,    заграють    веселики  в  очах,  підійде  до  них,  заохотить,  щоб  не  залишали  в  тарілках    їжу.  Приголубить,    ніжно  обійме,  погладить  по  голові,  підбадьорить,  а  часом  сльози  з`являться  на  очах,  відійде  в  сторону.
                 Одного  разу,  вона  витирала  столи  після  обіду,  дві  дівчинки  не  вийшли  з  їдальні,  біля  виходу  присіли  на  стільці.  Мабуть  дві  сестрички,  подумала,    адже  трохи  схожі.  Ой,  ще  й  світленьке  волосся  і  такі  ж  дві  косички,  як  в  мене    в  дитинстві,  аж  здивувалася,  привернувши  увагу  до  очей,  такі  ж  очі  волошкові.    Дівчатка    сидячи  на  стільцях,  гойдали  ногами  і  весь  час  позирали  то  на  неї,  то  на  вхідні  двері.  
 Галина  саме    виносила  відро  з  водою  надвір,  коли  в  дверях  зустріла    світлоокого  чоловіка,  який  чемно  привітався.  Дівчатка  одна  за  другою  підскочили  до  нього,    одна    з  них  голосно  сказала,
-  Тату,  тату,  давай  сходимо  на  ставок,  ми  не  хочемо  спати.    Друга  обіймаючи  двома  руками,  повисла  в  нього    на  шиї,
-  Ти  ж  обіцяв,  вже  трішки  і  літо  закінчиться,  вода  буде  холодна…
Він  обома  руками  обійняв  їх,  жінка,  аж  на  якусь  мить  зупинилася,  задивилася  на  них,  щасливих.    Відразу  думки,  як  джмелі,  десь  бачила  його,    хто  він  і  тільки  ввечері  нагадала,  що  це  ж  їхній  завгосп.
Пройшов  тиждень…  Галина  помітила  його  біля  їдальні,  коли  всі  діти,  після  сніданку  пішли  на  прогулянку  до  ставка.  Він  довго  стояв,  поглядав  до  вікна,  наче  якийсь  схвильований,  переминався  з  ноги  на  ногу.  Вона  закінчивши  прибирання,  знімала  фартух,  в  цей  час  він  зайшов  в  їдальню.  
Чомусь  почервоніла  і  ледь  –  ледь  схвильовано,
-  Ви  до  дітей?  Так  вони  ж  всі  пішли  на  прогулянку.
Очі  в  очі,  наче  полум`я  охопило  обличчя,    він    торкнувся  руки,
-  Я  хочу  поговорити  з  вами…    Це,  щодо  моїх  доньок
-  А,  що,  щось  не  так?
-  Та  ні!  Все  гаразд,  просто  хочуть  мої  Оля  і  Світланка,  щоб  я  вас  запросив    ввечері    до  нас  в  кімнату,  на  чай.  
 Піднявши  брови,  здивовано  подивилася  на  нього  і  миттєво  відвела  погляд  в  сторону,
-  Та  я…    І…    Не  знаю,  чому  раптом  …    
-  Вас  Галина  звати,  я  знаю,  а  мене  Володимир…    Я  перепрошую,  але    дуже    прошу  Вас,  знаєте  дівчатка  вже  три  роки  без  матері,  цілий  місяць  мені  про  вас  розповідають,  можна  сказати  всі  вуха  продзижчали.  Просять,  щоб  хоч  раз  до  нас  в  кімнату  навідалися,  розказують,  як  ви  добре  до  всіх  ставитися.  Кажуть  цікаві  історії  дітям  розповідаєте…
Він  дивився  на  неї  таким  блага  ним  поглядом,  що  їй  стало  незручно.  Вона  відчула    якусь  радість,  її  очі  посвітліли,  немов  сонце  заглянуло  в  них,  
-  Ну  гаразд,  десь  о    двадцять  першій  зайду,  ви  ж  в  тій  кімнаті,  де    висить  напис  -    »завгосп»?
- Та  ні,  -    хитнув  головою  в  бік  й  продовжив,  -  Поруч  двері,  без  таблички.
   Він  пішов,    ледь  опустивши  голову…    Защеміло  серце  від  болю,    зрушити  з  місця  не  змогла,    присіла  на  стілець.  Це  ж  треба  такого,  матері  нема,  ото  біда.  Та,  як  же  це  дві  квіточки  і  без  матері,  куди  ж  Бог  дивився,  що  зробив  їх  напівсиротами….
     Галина    після  вечері  пішла  в  містечко  до  магазину.    Печиво,  цукерки,  напій  «  Ситро»  поклала  в  сумку  і  в  відділі  «Промтовари»  дивилася  на  іграшки.  Що  взяти  дівчаткам  ляльки,    напевно    дорогувато  та  хоч  маленькі,  роздумуючи  стояла  біля  вітрини.  Пригадала,  як  їй  на  десять  років    подарували  велику  ляльку,  як    вона  раділа,  дуже  тішилася    нею.  За  мить  з`явилися  сльози,  згадала  батьків,    які  рано  пішли  в  інший  світ,  а  вона  ж,  як  билина  залишилася  зовсім  одна.
 Поверталася  з  магазину,  біля  воріт  табору  зустріла  Зою  з  сином,  
-  О,  вийшли  прогулятися  вдвох…
Зоя,  з  під  лоба    поглядом  зміряла  з  ніг  до  голови,  намагалася  зазирнути  в  сумку,  взявши  сина  за  плече,  сказала,
-  Андрію  біжи  в  кімнату,  я  скоро  прийду.  
Той  крутнувся,  як  дзиґа  на  місті  і    підскакуючи  побіг  в  напрямку  будівлі.
-  Так  –  так!  Це,  що  в  гості  зібралася  до  завгоспа?  -    звівши  рижі  брови,  незадоволено  запитала  жінка.
 Галину,  наче  окропом  обілляли,  гучно  забилося  серце,  чомусь  стала  виправдовуватися,
-  Та  це  запросили  на  чай,  тож  не  піду  з  пустими  руками…
-  Ну  –  ну…    Повідав  син,  що  дівчата  на  тебе  чекають.  Розповідав,  хвалилися,  що    ти  їм  дуже  сподобалася,  дивися  щоб  в  халепу  не  потрапила.  Воно  тобі  треба?  Чужі  діти  не  свої,  ще  вийдеш  заміж,  народиш  собі.  Ти  думаєш,  хтось  тебе  розумною  назве?  Як  приголубиш  їх,  то  й  на  голову  сядуть.  Дивися,  він  напевно,  ще  й  молодший  за  тебе,  діти  спихне,  а  сам  буде  гуляти.  А  чому  б  і  ні,  високий  і  стрункий,  ще  й  на  бороді  ямка,  як  в  пісні  співається.  Задурить  тобі  голову...
 Мов  вата  під  ногами,  так  переступала  з  ноги  на  ногу    Галина,  мовчала,    чомусь  не  стало  сміливості  заперечити  їй.    Зоя  наче  з  листа  читала  доклад,  так  виглядало,  як  говорила  все  це.    І  раз  -    по  -  раз,  кидаючи  погляд  на  всі  сторони,  здвигала    плечима,  розмахувала  руками.
Вони  вже  були  біля  будівлі,  де  жила  Зоя.  Відкриваючи  двері  жінка  вкотре  незадоволено  зміряла    її  з  голови  до  ніг,
-  Подумай,  я  тобі  раджу  краще  не  йди,  не  одягай  зашморг  на  шию…
 Скільки  злоби  в  цій  людині,  подумала  Галина,  хіба  ж  можна  бути  такою  черствою,  жорстокою  і  такі  слова,  що,  аж  мороз  по  шкірі.  Вона  все  ж  рішуче  повернула  до  будівлі,  в  гості  до  дівчаток.
       Володимир,  відкривши  двері,  привітно  зустрів  її.  Дівчатка,  як  дві  пташечки  одна  перед  одною,  запрошували  до  столу,  де    вже  в  тарілці    лежало  цукрове  печиво  і    на  столі  стояли  чотири  чашки.
О,  він  одяг  білу  сорочку,  помітила  жінка,  а  й  правда  славний.  Та  й  коли  Зоя  помітила,  ту  ямку  на  бороді,  здивувалася  про  себе.
 Вона  поклала  на  стіл  гостинці…    Володимир  заперечив,
-  Нащо  було  втрачатися?!  В  нас  все  є,  чай  і  до  чаю,  якщо  ж  захочете  є  кава…
Галина  витягнула  з  сумки  дві  ляльки  -  близнючки,
-  А  це  вам  дівчатка..
В  очах  дівчаток  заграли  веселики,  посмішки  на  обличчі,  вони  задоволено  взяли  ляльки  і  трохи  стримуючись,  із  легким  хвилюванням,  сказали    в  один  голос,
-  Дякуємо!
       Весела  розмова  за  столом….    Цей  вечір,  це  спілкування  наче  пробудило  в  ній  інше  життя.    Вона  навіть  не  могла  уявити,  скільки  отримає  душевного  тепла.  Дівчатка  -  щебетушечки,  розповідали,  про  школу,  про  бабусю  з  дідусем,  що    живуть    далеко.  
         Володимир  провів  її  до  будівлі,  дуже  дякував  за  чудовий  вечір.  Вона  жила  в  кімнаті  з    пенсіонеркою  Валентиною,  яка  працювала  прибиральницею  в  таборі.    Та  не  спала,    напевно  чекала  на  неї.  Тільки  Галина  відкрила  двері,  жінка  вже  сиділа  в  ліжку,  поправляючи  сиві  коси,  що  спали  на  чоло,
-  О,  вибачте,  розбудила  Вас,  трохи  засиділася  в  гостях.  
Валентина  одягла  халат,  присіла  на  стілець,
-  Чула  я,  чула,  що  Володька  наш  на  тебе  задивляється.    Що  скажу,  він    у  нас    вже  три  роки,  відколи  жінка  померла,  кажуть  невдало  операцію  на  шлунку  зробили.  От  і  залишилися  ті  без  матері  дві  красунечки.  По  них  бачу,  повеселіли,  як  ти  в  нас  з`явилася.  А  то  все  сумні  оченята,  хочуть  діти  материнської  ласки,  ой,  як  хочуть…
Галина  слухала  і  мовчки    розстеляла  ліжко.  Вже  вкладаючись  на  подушку  тихо,  наче  в  роздумах  сказала,
-  Життя  покаже,  Ви  говорите  він  хороший,  а  он  Зоя,  каже,  що    не  варто  хомут  на  шию  вішати.  Відмовляє  мене,  каже  буду  дурепа,  якщо  продовжу  спілкування  з  дітьми.
-  О!    Життя  покаже?!  Треба  слухати  своє  серце!  І  брати  щастя  в  свої  руки,  не  втрачати  час.  Знайшла  кого  слухати!  Та  вона  відколи  в  нас,  то  все  собі  хоче  знайти    багатенького,  щоб  з  хатою,  бо  сама    ж  винаймає    халупу  в  містечку.  А  тут  таке  діло,    вона    ж  старша  за  нього  на  років  вісім,  того  й  біситься,  що  він  не  звертає  на  неї  уваги…  А  в  нього  є  квартира  в  містечку,  працює  десь  на  залізниці,  це  його  сюди  профком  прислав,  після  того,  як  дружини  не  стало,  розмахуючи  руками,  поспішаючи,    голосно  говорила  жінка.
Скрипнуло  ліжко,  Галина  повернулася  до  стіни,
-  Ну  на  добраніч.  Дякую  за  пораду.  Та  гадаю,  як  доля,    то  так  і  буде.    А  дітей  я  люблю,  чиї  б  вони  не  були,  бо  це  діти,  як  весняні  квіти,  що  приваблюють  до  себе,  дарують  радість,  додають  сили  для  життя,  яким  би  воно  не  було…
Пройшло  кілька  днів,  дівчатка  поводитися  стали  обережніше,  більше  спостерігали,  як  Галина  поводилася  з  дітьми.  Наче  намагалися  бути  в  стороні  від  других  дітей.  Це  неможливо  було  не  помітити.  Одного  разу  Оля,  на  рік,    старша  за  Світланку,  міцно  тримала  її  за  руку  та  виривалася  врешті  звалилася  на  підлогу.  Галина  підбігла  до  Світлани,  підхопила  на  руки  і    відразу  з  нею    присіла    на  стілець,  
-  Забилася?  Ви    щось  не  поділили?
Декілька  дітей,  що  залишилися  після  обіду  в  столовій,  оточили  їх.  Світлана  притулившись,  зазирала  їй    в  очі,
-  Вона  до  вас  не  пускає,  тато  наказав  не  заважати  вам  ,а  я  теж  хочу  щоб  мене  обійняли,  як  інших…
-  Та  ось  же  обійняла,  -  притулила  до  себе    її  голівку  і  продовжила,  -  Нічого  не  болить?
           Галині  вдалося  перевести  розмову  про    останній  вечір,  до  якого  готувалися  діти,  адже  закінчувався  відпочинок  третьої  зміни.    Вона  розповіла  дітям,  як  всі  веселяться.  Включають  магнітофон,  розпалюють  вогнище  біля  ставка.,  проводять  конкурси.
Світланка,  притулившись,  все,  ще  сиділа  в  неї  на  руках,
- А  ви  нас  візьмете  з  собою,  бо  тато  нам  жодного  разу  не  дозволив  йти  з  дітьми,  каже,  ще  малі.  І    каже  ,  що  йому  там  зовсім  не  цікаво.
На  другий  день  Галина  вирішила  поговорити  з  Володимиром,  щоб  відпустив  дівчаток  з  дітьми  на  останній  вечір.  Та  виявилося,  що  він  з  директором  табору,  поїхав  машиною  в  містечко.
Вже  майже  стемніло,  коли  Галина  помітила,  як  під`їхала  машина  до  складу,  з  неї,  щось  носили  в  великих  коробках.    Вона  стояла  неподалік,  чекала,  коли  все  переносять.  Та  Володимир  побачивши  її  ,  щось  сказав  директору  і  махнувши  рукою,  йшов  до  неї.  
-  Ви,  що  гуляєте?    Чи  можливо  мене  виглядаєте?  Добрий  вечір!
Галина  почула  в  його  голосі  хвилювання,
-  А  ви  провидець,  вас  виглядала.  Хотіла  попросити,  щоб  дівчаток  на  вогнище  пустили,  я  б  з  ними  пішла,  якщо  ви  не  хочете….
Він  легко  взяв  її  під  руку,
-  Давайте  пройдемося,    поговоримо,  звичайно,  якщо  ви  не  проти..
Галина  відчула  тепло  його  руки,      відразу  відчула    в  душі  хвилювання,
 Мовчала…  Вони  йшли  до  ставу,  раптом  здригнулася,
-  Ой,  а,    як  же  діти?  Сьогодні  самі  ляжуть  спати?
 -  Та  не  хвилюйтеся,    про  них  вожаті  подбають,  стискаючи  за  лікоть,    гучно  сказав  Володимир.
     Місяць  уповні  освічував  стежину  до  ставу.    Галина  напевно  вперше  за  скільки  часу  звернула    увагу  на  небо.  Зірки  мерехтіли,  переливалися  різними  кольорами,  наче  в  фантастичному  фільмі.  Краса,  на  якусь  мить    тиша  і  спокій  огорнули    її.    Вдихаючи  свіжість,  прохолоду,  відчувала  насолоду.    Раптово,    десь  здалеку  завів  пісню  соловейко    і  відразу,  наче  поруч,  в  траві  заспівав  цвіркун.
Під  вербою,  що  схилилася  до  води,  Володимир  зненацька  обійняв  її  і  ніжно  поцілував  в  вуста.  Ні,  вона  не  пручалася  й  сама  не  знала  чому.  Отямившись,    злегка  відсахнулася,
-  А  можливо  не  треба…  Ми  ж  не  діти…
Він  мовчи  ніжно  обійняв  її  ,  задивлявся  на  став,  в  якому  купався  місяць  з  ясними  зорями.  Роїлися  думки,  скільки  їй  років?  І  чи  захоче  продовжити  стосунки?  Гарненька,  хоч  пухкенька,  але  ж  видно,  що  в  душі  має  доброту  і  ніжність.    
В  обіймах  тепло,  приємно,  відчуття  дотику  проймало  все  тіло,  намагалася  приховати  легке  тремтіння.  Пригадала,  як  в    дитинстві  в  теплих  маминих  обіймах,  задивлялася    в  на  пів  темну  далечінь.  Дивилася  до  зірок,немов  хотіла  знайти  в  них  розраду,  що    буде  далі.  В  душі    відчула,  то  підкрадалося  кохання,  якого  вона  так    боялася.  Їй  би  його  обійняти  і  приголубити,  але  ж  не  ті  роки  і  він  напевно  ж  молодший,  за  мить  ця  думка  лягла  на  душу  прохолодою.  Повільно  звільнилася  від  обіймів,
-  Ми  з  тобою  мов  діти,  мене  бентежить  думка,  ти  напевно  набагато  мене  молодший,  застара    я  для  тебе..
Володимир,  хитаючи  головою,  розсміявся,
-    Ну  так,  аж  на  півтора  року  мабуть!    Це  причина,    щоб  не  продовжити  стосунки?  Можливо  діти  перешкода  та  не  хочеш    прямо  сказати…
Галина  рукою  прикрила  вуста,
-Та  ні  де  ти  бачив,  -  піднявши  голову  догори  продовжила,
-  Зірки  свідки  Оля  і  Світлана  чудові  дівчатка.  Я  думала  ти  на  років  п`ять  молодший  за  мене.  Ой,  що  це  я  перейшла  на  -  Ти!
Ніжний  дотик  вуст  і  обійми…  Володимир,    обійнявши  за  плечі,    заглянув  їй  в  очі    і  ледь  посміхаючись,
-  Та  я  вже  ж  давно  перейшов  на  «ти»,  що  не  помітила,  ще  там  в  столовій.
По  обрію  світліло  небо…  Тьмяніли  зорі,  ховалися  у  всесвіт,  коли  вони  поверталися      до  місця  проживання.
   Закінчувалося  літо…    За  тиждень  діти  підуть  до  школи,  а  що  далі?    Задавала  собі  запитання  Галина.  Володимир  запропонував  одружитися    та  чи  вона    готова  змінити  своє  життя?  У  роздумах  чистила  картоплю  на    обід,  вони  на  кухні  удвох    з  Зоєю.  Жінка  напевно  тільки  й  чекала    такої  нагоди,  весело  з  посмішкою  на  обличчі  сказала,  
-  Ось  і  закінчиться  твоє  захоплення,  два  дні  і  розійдетеся  з  Володимиром,  як  в  морі  кораблі.  Хоч  спробувала,  який  він,  як    чоловік?!  Буде,  що  згадати  про  це  літо  чи  ні?
 Галину,  як  окропом  ошпарили,  аж    ножа  випустила  з  рук.  Відразу  почервоніла,  щось  хотіла  сказати…  Чи  взяти    послати  ?  Та  не  наважилася,  хай  потеревенить,  язик  без  кісток.
 Але    жінка  продовжила,
-  А,  що  ми  баби  всі  хочемо  ласки,  поцілунків,  перепихнутися…    Ось  тобі,  що  скажу  -  дурепа  ти,  ще  молода,  ну  й  нехай  поскакали  в  траві,  як  ті  цвіркуни  та  й  досить.    Та  не  згуби  себе,  йти  на  двоє  дітей,    це  безумство.
В  Галини  наче  терпець  урвався,  різко  заперечила,
-    В  нас  нічого  з  ним  не  було!
-  Тю,  я  так  і  повірила!  Щоб  ти  змогла  перед  ним  устояти?!Дивлюся  на  тебе,  які  погляди  кидаєш  на  нього,  а  він  то  загалом,  дивиться  на  тебе,    як  кіт  на  сметану.  
Галина,  щоб  вгамувати  образу,    різко  махнувши  рукою,  вийшла  з  кухні    надвір.  Трохи  постоявши,  все  ж  повернулася,  адже  робота  є  робота,  треба  готувати  обід.
       Цього  вечора  пішов  дощ  і  діти  всі  направилися  в  клуб,  де  мав  відбутися  прощальний  вечір.  Вона  стояла  біля  вікна  в  кімнаті,  коли  почула  стук  в  двері.  Поспіхом  відповіла,
- Так  –  так!  Відчинено,  заходьте.
 Відкрилися  двері  ,    Оля  і  Світланка    на  якусь  мить  застигли,  а  потім  позираючи  одна  на  одну,  прикривши  за  собою  двері,  загомоніли,
-  А  ми  без  вас    нікуди  не  підемо  …
І  одна  за  другою,  без  запрошення,    опустивши  голови,  всілися  на  край  ліжка.
           Запала  тиша…    В  Галини  округлилися  очі,  здивовано  дивилася  на  дівчаток,  не  могла  второпати,  чого  б    це?  Не    знала,  що  сказати….  Вони  ж,    розчервонілі,    дивилися  з  під  лоба,    то  на  неї,  то  переглядалися  між  собою.  Серйозні  обличчя  спровокували  до  думок,  що  сказати  їм  на  це?  Адже  сама,  як  на  роздоріжжі,  ще  не  вирішила  продовжувати  спілкування  з  Володимиром  чи  ні?  Дати  згоду  ,вийти  заміж?  Але  ж  це  такий  відповідальний  крок!  Чи  здатна  я  знайти  до  них  підхід,  чи  порозуміємося?
Раптово  відчинилися  двері,    без  стуку  ввірвався  в  кімнату  Володимир  і  до  дівчат,  
-  Фути  –  нути!
Вони,  як  кульки  злетіли  з  ліжка,    стояли  опустивши  голови.
Він  намагався  не  кричати,  до  Галини,
-  Вибач!  -  і  відразу  почервонівши,  до  доньок  голосніше,
-  Ви  чому  без  дозволу  пішли?!  Я,  що  вам  сказав?!  Ваша  самостійність  вражає  мене…  
 Наче  хотіла  заперечити,  Галина  взяла  його  за  руку,
-  Давай  поговоримо  без  них,  хай  нас  залишать…
Світланка  зашморгала  носом,    на  неї  всі  звернули  увагу.  Вона  маленькими  кулачками  витирала  сльози,  ледь  перехоплюючи  подих,  тихо  сказала,
-  А  я  хочу,    щоб  ви  тьотю  Галю,    були  нашою  мамою,  тому  і  нікуди  не  підемо.
-    І  я  !  І  я  хочу!  –  благаючим  поглядом,  зазирала      в  батькові  очі  Оля….

                                                                                                                                                                 Березень  2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834779
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.05.2019


Я ж іще не снідав / з гумором /

До  онука  бабця,  в  білий  день  сердито
-  Не  лежи  ледаче,  наноси  в  корито
Он,    води  корові,  реве,  хоче  пити
Кидай    той    телефон,  досить  говорити!
Ти  –  (нерозумаха),  це  ж  планшет,  не  бачиш
І  чому  так  рано  голову  морочиш?
Я  ж  іще  не  снідав,  хоч  сонце  в  зеніті
Хай  я  прочитаю,  що  робиться  в  світі.
Ледь  –  ледь  посміхнулась,  онуку  лукаво
Підійшла  близенько,  глянула  ,-  Цікаво
 Чого  воно  навчить?  Ану  хай  побачу
Аж    оторопіла,  як    (  попу  )дівчачу
Побачила,  зблідла!  Очі,  аж  на  лобі
-  То    й  нехай    годує,  тебе  оця  зомбі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834653
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 06.05.2019


Ношу в собі….

Ношу  в  собі,    під  серцем  рану
Тополі  в  ряд,    біля  паркану
Забуть  не  в  змозі,    я  все  ніяк
Ввечері  місяць  -  ясний  маяк…
Думки  сумлінні  журавлями
Так  дуже…  Хтілося  до  мами
Часто  бентежить,    мене  спогад
Той,  її    теплий,  ніжний  погляд…
Зірваний  лист….  Крутився    з  вітром
Сповита  мов…  Пухнастим  светром
Облітав  цвіт…  Мої  думки  з  ним
Тополі    ввись...  Ніби  несли  дим…
Він    огортав,    мене,  як  дитя
Я    мала  там,  шматочок  щастя…
Різко  думки  летять  на  крилах
Кисло  -  солодкий  смак  на  губах
Позичок  жовто  –  золотавих
І  до  тих  яблук  зеленавих
Що  достигали  в  моїм  саду
В  житті    ніколи….  Не  забуду…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=834171
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 02.05.2019


Ой вербиченько…. / слова до пісні/

Ой  вербиченько  -  вебичко,  чому  зажурилась
В  річку,  до  води  святої,    низько  нахилилась
 А  тобі  б  нині  радіти,  весна  розквітає
Погляд  сумний  все  до  сходу,  душенька  страждає…
А  тобі  б  нині  радіти,  весна  розквітає
Погляд  сумний  все  до  сходу,  душенька  страждає…


Мина  день  й  нічка  тривожна,  знов  чекає  звістки
Є  поранені  й  убиті,  не  йде  ворог  звідти
Та  вербичка  ,  як  країна,  краса  в  вишиванці
Лист  дрімає,  а  сережки  розпустились  вранці...
Та  вербичка  ,  як  країна,  краса  в  вишиванці
Лист  дрімає,  а  сережки  розпустились  вранці...

Сонце  лагідне  привітне,  вселяє  надію
Що  колись  все  ж  мир    настане,  не  втрачає  мрію
Вода  в  річці  зарябіла,  десь  птаха  кричала
Мати    в  дорогу  останню,  сина  проводжала...
Вода  в  річці  зарябіла,  десь  птаха  кричала
Мати    в  дорогу  останню,  сина  проводжала...


Почуй  Боже,  почуй  світе,  земля  рідна  стогне
У    вербички  молодої,  серденько,  аж  стигне
Ті  сережки  немов  діти  у  воді  хололи
Нам  би  та  й  війни  не  знати  ніколи  -    ніколи!
Почуй  Боже,  почуй  світе,  земля  рідна  стогне
Краще  б  воїн  всім  не  знати,  ніколи-  ніколи!





адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833209
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 18.04.2019


Була тобі сонцем….

Була  тобі  сонцем…  
 А  ти  охоронцем
Міцного  кохання
З  вечора  й  до  рання…
Нас  любов  сповила
Птаха  гніздо  звила
 В  небі  зірка  ясна
В  нас  сім`я  прекрасна
В  обіймах  з  тобою
Немов  за  горою
Умів  цінувати
А  я  ж  цілувати
Ніжність  серед  ночі
 Й  ці  ласкаві  очі
Найдорожчі  стали
Адже  ми  кохали…
Чути  спів  пташиний
У  нас  дім  гостинний
Хоч  вже  й  коси  сиві
Та  все  ж,  ми  щасливі…
                                                         2000р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833084
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 17.04.2019


Я роблю, як мама / з гумором /

 Вдвох  з    татом    лишились,  мама  на  курорті
Бурчить,  він  щоранку,  каже  мов  на  фронті
Доню,  забаганки,  занадто  вже  ранні
Воює  зі  мною,  як  знаходжусь  в  ванні.
Я  роблю,як  мама,  беру  косметичку
І  легенько  фарби  розітру  по  личку
Ну  зізнаюсь  чесно,  перед  цим  вмиваюсь
Як    зуби  почищу,  в  дзеркало  всміхаюсь.
Як  вона  я  буду…  Точно  знаю…Колись
Тому  все  відповім,-    Ну  чого  ти?  Не  злись!
Маю  вигляд  гарний?  Його  запитаю
І  ледь  -  ледь  уміло,  коси  заплітаю.
Він  махне  рукою,  хоч  гляне  суворо
Мама  розбереться,  тож  приїде  скоро
Мило  усміхнуся,  добрий  в  мене  татко
Радо  поспішаю,  до  садочка  ранком.

                                                           13.04.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832689
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.04.2019


Весна чарівниця…

Весна  чарівна  -  красна  дівиця
Зелені    смужки…    В  блиску  барвінок
Все  поспішала  …  В  сяйві  вербиця
Промінчик  сонця.…  Ніжний  цілунок
Пухнастий  котик    ледь  звеселився
В  низькім  поклоні    слухав  пташину
Туман  ранковий,  десь  розчинився
Розгойдав  вітер,  сизу  хмарину….
 По  траві  краплі,  як  в  оксамиті
Переливались,  вже  й  засріблились
До  землі  дотик,  ну  досить  снити
Проліски  сині,  в  небо  дивились….
Донизу  сипле….  Грона  калина  
Шпак  веселиться,      щебет  музичний
 Увись  здійнялась  весна  –  дівчина
В  небеснім  морі,    змах  крил  величний

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832546
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 13.04.2019


Не буде забуто

                               
Земля  дрімає  в  очікуванні  весни
А  скажіть  люди,  невже  хтось  хоче  війни
Чи  до  вподоби    грім  гранат,  снарядів
Дітей  «двохсотих»  й  похоронних  обрядів?
А,  як  же  мрії,    надії,  сподівання
Все  замінити?  Всі  в  розпачі…  Страждання
Та  чи  для  цього    дитя  мати  родила
Під  колискову  в  Бога  щастя  просила?
А  чи  то  літечко,  чи  зима    лихая
Бандитів,  найманців,  лізе  ціла  зграя
Що  тут  забули?  Бажання  збагатитись?
Та  скільки  ж  можна,  стійте,  досить  казитись!
 Згляньтесь  на  небо,  в  імлі,  скрізь  на  пів  темно
Чи  ви  осліпли,  нема  серця  й  не  щемно?
А,  як  немовля?  Чи  побачить  небо  синь?
Чи  завжди  буде  над  нами  сиза  осінь?
Земля  проснеться,  хоч  і  зранена  вся
На  ній  вбереться  пшениця  в  колосся
Тільки  б  сіяти  на  рівному,  щедрому  полі
Щоб  геть  без  урвищ  й  досить    хімічній  зброї  !
 Й  на  шматки  рвати,  красу  земну,  чи  варто?
Чуму,  страхіття….  Ні!  Не  буде  забуто
Не  діждатись  вам,  прощення  на  всі  віки
А  Україна,  знову    посадить  квіти
Й  сади  безкраї  дадуть  новий  урожай
Нам  війну  спинить!  Й  розквітне  рідний  край!

                                                                                               10.02.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832545
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 13.04.2019


Розгадала секрет

Вчора  мені  мама,  чашечку  купила
А  на  ній  реклама  -  маленька  дитина
Її  ніс  лелека  на  довгій  мотузці
 Добре  хоч  приховав,  замотав  в  пелюшці.

До  мами  лукаво,  -    Чому  одну  взяла?
Ніжно  пригорнулась  і  поцілувала
-Я  секрет  твій  знаю,  розгадала  нині
Чом  в  шафу  поклала,  ти  повзунки  сині…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832428
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 12.04.2019


Вміло вишивала…

Мерехтів  край  неба  в  кольорових  гаммах
Відбивавсь  далеко,  по  віконних  рамах
Вечір  в  ніч  ховався,  смужки  хмар  палали
Зорі  прояснілі,  крадькома  ховали.

В  хаті  наче  й  тихо….  Чути  тріск  дровець  й  хруст
І  линула  пісня,  із  материнських  вуст…
За  вікном  вже  й  місяць  заглядав  в  віконце
Все  думки  за  сина,  де  ж  ти  моє  сонце….

У  руках  сорочка,  думки  -  оси  й  голка
Вмить  в  кватирку  чути,  закричала  сойка
Немов  пробудилась,  покотивсь  наперстик
У  душі  надія,  вишивала  в  хрестик.

Білу  до  весілля  розшивала  сину
Щоб  життя  вдалося,  мав  долю  щасливу
Ниточки  встеляла,  щоби  був  привітним
Вдосталь  хліба  й  солі,  обід  завше  ситним.

Пригадала  пісню,  ніжну  колискову
Мережила  стежкою,  мову    барвінкову
Любов  до  Держави  -  нитки  жовті  й  сині
Щоб  тепло  і  радість,  у  його  світлині.

Під  руками  неньки  розпускались  квіти
На  душі  так  тепло,  відчувала  літо
У  квітчатих  барвах,  волошки  і  ружі
То  Бога  дарунки,  щоб    всі  жили  в  дружбі.

Ніч  зоріла  тихо,  сяйне  зорепадом
Уявляла  ненька,  що  син  іде  садом
На  лиці  посмішка  і  ласкавий  погляд
Повертайсь  синочку,  тут  присядеш  поряд.

Хай  в  очах  побачу  утіхи  іскринки
Подаруєш  любий  щасливі  хвилинки
Немов  сонця  промінь,  ти  зігрієш  душу
Обійму,  пригорну,  хай  сльозинку  струшу.

Ой  вже  й  притомилась,  ще  довго  чекати
Хай  війна  скінчиться,  шепотіла  мати
Хай  весняний  вітер,  печалі  розсіє
Наш  стяг  український  над  краєм  розвіє.

Мерехтить  край  неба,  виграє  світанок
Промінь  позолоти,  вже  приліг  на  ґанок
І  вкотре  у  голку,  засовує  нитку
Хай  все  буде  добре,  повертайся  синку.

                                                                                           28.02.2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832227
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 10.04.2019


Чому правда у кайданах

Поясніть  люди,  чому  правда  у  кайданах?
Хто  наважився,  безсоромно  закувати?
За,  що  безжально?  Що  літала  на  майданах?
Мовчиш  народе,  що  не  здатен  врятувати?

Її,  як  пташку,  збивши  кинули  за  грати
Брехню  піднісши,  до  найвищих  вершин  в  світі
Як  павучиха,  давно  все  хоче  заснувати
Знесилить  правду,  радіть  поклавши  на  лікті.

З  насолодою,    випить  її  кров    й    народу
Щоб  неспроможна,  здійнятись,  літати  вільно
Щоб  про  найкраще  забули  і  про  свободу
Мереживо  скрізь,    брехня  снувала    повільно.

Немає  волі,  на  жаль  не  шанують  життя
Бояться  сказать,  свої,  верішальні  слова
В  душах  тривога,  яким  же  буде  майбуття?
Люди  не  бійтесь,  знайте  правда  не  полова!

Ще  трохи  часу,  сміливо  розправить  крила
Терпінню  й  брехні,  нарешті  настане  кінець
Від  нас  залежить,  щоб  павутина  не  вкрила
Нашу  свободу    і  стукіт    молодих    сердець!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831975
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 07.04.2019


Наше сьогодення (Знову віщій сон) / проза /

Життя    тривожне,    в  ньому    купа    подій…  Над  Україною    все  вітер-  лиходій.  Війна  на  сході…  Чи  прийде  прозріння.  Як  зупинити?  На  це  треба  вміння!В  цікавий  та  важкий  час  ми  живемо.В  дущі  на  краще,  все  ж  надію  плекаємо.
           Весняний  вечір  спускався  до  землі  ….    Бажання  спати,  ні,  це  не  по  мені.    Все  в  хаті,    телевізор  гучно  чути,  там  сміх  й  сльози,    хай  би  скінчились  муки.  Щоб  якнайшвидше  ці  вибори  пройшли  і  думки    спокій  в  сьогоденні  знайшли.  Відволіктися  від  суперечок  всіх,  щоб  не  сказати,  щось,  бо  знаю,  це  ж    великий  гріх.  Від  всіх  новин  і  сон  кудись  дівався,    в  душі  неспокій,  знову  заховався…  
       На  підвіконні  сидів  мій  білий  котик.    Йти  на  побачення  збиравсь,    піднявши  хвостик…    Завів  своє  нявчання  на  всю  хату,  вгледівши  за  вікном  кицьку  волохату.  Ото,  пухнаста  пані,  заглядала,    весни    спокусливість,  напевно  відчувала.  Я  невагаючись  вікно  відчинила,  ледь  -  ледь  всміхнувши,  немов  благословила.  Хай  погуляє,  буде  весела  нічка,  сама  ж  у  ліжку,  згадала,  яка  була  вдома    пічка.  Тепле  дитинство  своє  босоноге,  хоча  й  було  воно  убоге  та  спогад  відтискав  тревоги.  Різні  сюжети  побачені  за  день,  немов    ховалися  по  стелі,  пригадувались  звуки  відомих  пісень,  під  ковдрою  зігрілася  в  постелі.  Годинник    спішив,  зразу  рахувала,  а    згодом,  як    дитятко,    я  засинала.  …
       Наснився  сон,  доволі  цікава  картина,  трава  зелена,  голубе  небо,  днина.  І    пан  Зеленський    в  чорнім  костюмі,  в  білій  сорочці  й  зі  смаком  підібраній  кроватці.  Позаду  його,  дерева  довкіл  і  недалеко  довгий  стіл.  На  ньому    фарфоровий  посуд,    чашки  з  блюдечками,  дві    поруч…  На  другій  стороні  столу,  одна  лиш  чашка  з  блюдцем,  а  далі  видно  чисте  небо  до  схилу,  за  невеличким  молоденьким  деревцем.          Зеленський  йде,    усміхнений,  в  очах  веселики  і  теплий  погляд…  Хтось  запитав,  але  не  бачу,  хто  там  поряд.  ,
-  Що    вирішив?
-  Вирішив  одружитись!  Хоч  так  важко    наважитись…
Йшов,    дуже  спішив,  
-    Та  все  ж  трохи  журюся,  чи  досить  грошей  на  помідори…
А  вітер  гойдав  дерева  і  трава  мов  море….
А  його  погляд  на  мене,    я  проснулась,  від  сну  приємно,  посміхнулась…
Це  ж  треба,  ото  надивилась,  чому  дитина  ця  мені  приснилась.  Здалось  серйозний  і  водночас    веселий  такий,  а  погляд  теплий,  наче  й  не  чужий.
   Лиш  дві  доби  і  прийшов  той  судний  день.  Сонячний  ранок,  під  звук  пташиних  пісень…    Ішли  на  вибори  всі  люди,  тримаючи  в  душі  напругу,  щоб  вибрати  в  житті  дорогу  другу.  По  якій  би  не  гинули  діти  на  війні,  щоб  ті  жахи  навіть  не  приходили  у  сні.  Щоби  замість  гробів  і  свавілля,  сміялись  діти  і  гуділи  весілля.  Щоб  колосилились  у  полі  жита  й  волошки,  в  надії  на  покращення  життя,  хоч  трошки.
     У  ці  весняні  дні,  ми  всі  прикуті  до  телеекрану,  хтось  з  нас  зрадів,  а  комусь  нанесли,  прямо  в  серце  рану.  Це  ж  треба,  здивувалась  я,  коли  побачила,  той  перший  ряд…  Що  пан  Зеленський  вийшов  першим  в  перемозі…  Це  ж  треба  ,а  чи  він    зробити  все  у  змозі?  Грезе  сумління,чи  є  уміння?    Україну    об*єднати?!  Скажу  я  чесно,    не  знати!  Задумалася  знов  і
пригадала  сон….  Напередодні    бійні  на  Майдані.  Хоча  події,  правда  дуже  давні.    Куполи  храмів  і  церков    всі  у  вогні,  ніхто  й  не  думав,  що  загрузнем  у  війні.  Адже  діти  ховались  у  церквах,  той  сон  згадаю,  охоплює  страх.  Чому  мені  вішій  сон  був  наснився?  Люд  об*єднався,  так  жити  притомився.  Іще  ві  сні  чоловік,  схожий  на  Карабаса-  Барабаса,    з  бородою,  тоді    країна  зустрілася  з  бідою.  О!  Скільки  люд  набачився  тоді  страхів!  Той  чоловік  тримав  в  руці,  занадто  велику  в*язку  ключів.    І  посміхаючись,  комусь  її    віддав,  протистояння  на  майдані,    народ  кричав.  Так  віщій  сон,  вже  точно  знаю,  адже  пізніше  пригадаю,  віддали  тоді  Крим…
Ось,  сьогодення,  пройшов  перший  тур  виборів,  а  чи  хтось  хтів,  хтось  не  хотів  та  пан  Зеленський  йшов  на  договір.    По  телевізору,  одягнений  так,  як  наснився  мені,  відео  звернення,    позаду  кольори  зелені…  Звичайно,  відмінний  він  актор,  майстер  професії,  ніхто  не  заперечить.  Важким  для  нього  буде  коридор,  дістатись  мрії,  отримуючи    приниження,  чи  сили,    все  це  стерпіти  вистачить?!  Він  молодий,  хотілось,  впевненого  молодого  та  кожен  голосує  за  свого….
Дивне  питання  сама  собі  задаю,  чому  мені  віщі  сни  снятьсься  ?  Так  і  не  знаю!
З  екрану    поглядів,  знов  багато  бачу  й  чую,    правду  скажу  часу  не  марную.  В  цей  час  спиці  в  руках,  в  душі  надія.  А  може  й  правда,  збудеться  народу  мрія.  Прийде  нова  людина,  згодом  нова  влада.  Тоді    не  буде  заангажована    вся  Рада.  Так,    він  недосвідчений,  але  актор  прекрасний.  Ми  живемо    у  час  буремний  та  невже  вибір    людей  буде  даремний?  
Це  так  видеться  у  народі,  як  під  дощем    у  огороді,  люблять,  на  жаль  частіше  брудом  обливати,  і  десь,щось  погане  на  людину  відшукати.  Йому  звичайно  зразу  не  відмитись..Та  все  ж  гадаю  зуміє  захиститись.  І  така  думка    літає  в  далечінь,  адже    -  МИР  ми  маємо,  цю  ціль.Нехай  би  нинішній  наш  президент  та  йому  допоміг,щоб  цей  Зеленський  об*єднати  країну  зміг!  Щоб  схід  і  захід,південь  і  північ  врешті  поєднались,щоб  люди  на  краще,  життя  сподівались.  А  ті  образи,  приниження…  О  це  так  низько!  Чиясь  то  перемога  всерівно  близько!  Чи  варто  чубитись,  гадаю  люди  ні!  І  знову  запитую,чому    вони  сняться  мені?
**
           Ні  це  не  агітація  знайте!  Йдучи  на  вибори,  кожен  свою  думку  майте!  Я  просто  
             хотіла  поділитись  своїми  снами,  адже  Ви  друзі  і  мені  приємно  поспілкуватись  з  
                   Вами.
                                                           Можливо,  хто  з  Вас    бажає  прочитати,  прозу    про  сни  за
                                                                           22..05.2017р    »  Ганна  Верес,відгукніться(  Мої  сни)».
                                                                               Гарного  відпочинку  друзі!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831846
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 06.04.2019


Зіронька в небі заясніла

День  світлоокий  ….  Складав  крила
Тікало  сонце,  аж    за  обрій
Зіронька  в  небі  заясніла
В  серці  надія,  в  душі  спокій…
Весна  малює  різні    барви
Жовті,    зелені,  синьоокі
Ховають  брови,  темні    хмари
Все    частіш  білі,  одинокі…
Джерело  сміле  …  Звеселіло
 Буль  -  буль  лунає,  по  окрузі
Кудись  далеко….  Задзвеніло
Поміж  тополі,  впало  в  лузі….
В  кущах  пташина,  гніздо  звила
Шурхіт  у  тиші  й  ніжне  «пі-пі»
З  барвінку    стежка  в  гай  зводила
Я  розгубилась,  в  чародійстві….
Лукавий  місяць….Сяють  зорі
Лелек  перегук,    вказали  шлях
У  піднебессі,  в  синім  морі
До  відпочинку,      звав  кожен  птах…

                                                                 30.03.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831771
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 05.04.2019


Чому синочку, мене не слухав…

Таївся  місяць,  ген  так  далеко
Ледь  -  ледь  світився,  його  ріг  стирчить
Біля  віконця…  Туга…Серденько
Вкотре  в  тривозі  та  воно  мовчить.
Не  заховають  хмари  її  печаль
Хоч  вдень  сніжинки  злітали  легко
Вона  дивилась,  поміж  них  в  ту  даль
Він  там  на  сході…  Її  лелека….
Геть  молоденький,  лиш  почав  бритись
Віру  й  надію  несе  у  серці
За  Україну,  за  неї  битись
Він  завжди    здатен,  хоч  в  мулі  берці..
Земля  і  попіл,    урвища,  ями
І  сніг  вологий,  чомусь  кровавий
Закривав  очі,  погляд  до  мами
 Де  рідний  край….  Пташки  плач  тужавий…
 А  сніг  летів  і  вітер  гупав
Земля  здригалась,  трісло  скельце
Чому  синочку,  мене  не  слухав
 Плакала  мати…    Ховалось  сонце…
                                                                                               19.02.2019р
         

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831620
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 04.04.2019


Я буду льотчиком / проза /


Теплий  літній  день….    В  небо  сині  ні  хмаринки…  З  садка  чути  переспів  пташок  і  запах  квітучих  яблунь…  Молоденькі,  стрункі    дерева  росли  рядами,  аж  попід    новий  двоповерховий    будинок,  з  високим  фундаментом  і    двосхилим  ламаним  дахом.
 На  другому  поверсі  будинку,  перед  вікном,  дерев`яна  лоджія.  До  неї  з  землі    тягнулася  молода  виноградна  лоза  з  блискучим,  зеленавим  листям.  Тут  же  поруч,  ледь  досягала  лоджію    стара  дерев`яна  драбина.  На  передостанньому  щаблі  драбини  сиділа  худенька  дівчинка  Оля,  вдягнена  в  жовту  футболку  і  синенькі  шорти.  В  хорошому  настрої,  весело  позирала  до  сонця,  час  від  часу    морщила  кирпатого  носика,    примружувала    сині  оченята  і    задоволено  лускала  соняхові  зернята.  Прямі  сонячні  промені,  виблискували  на  золотистому  тризубі  футболки  дівчинки,  яка  їй  дуже  пасувала.
     Біля  будинку,  майже  впритул,  лежала  купа  соломи,  це  вчора,  цілий  причеп  від  трактора,  привіз  батько  для  корови.    Наказав  дітям  не  барилися,  а    щоб  вже  сьогодні    всю    переносили  за  будинок,    згодом  збирався  там  зробити  невеличку  скирту.  
   Хоч  солома  й  торішня,  але  збереглася  добре,  від  неї  не  тхнуло  сирістю  і  мала  доволі  світлий  вигляд.    На  соломі,  у  напівлежачому  положенні,  закинувши  ногу  на  ногу  спостерігала  за  Олею  близнючка  Поля.    Така  ж  світленька  дівчинка  в  веснянках,  як    і  Оля,  вдягнена  в  такий  же  самий  одяг.  Вона  крутила  головою,  то  до  сестри,  то  до  високої  хвіртки  з  соснових  штахет,  на  якій  сидів  сусід  Сашко.  Хлопчик  наполегливо  намагався  її    вкотре  розхитати,  щоб  покататися.  Із  заздрістю  позирав  до  Олі,    мав  велике  бажання  теж  залізти  на  драбину,  але  боявся  висоти.  Чому  й  сам  не  знав  та  трусилися  ноги,  коли  ліз  по  драбині,  пройде,  три  чи  то,  від  сили,    п’ять  щаблів,  втрачав  рівновагу.      Хоча  йому  минуло    всього  вісім  років  та  в  нього  була  мрія  -  стати  льотчиком.  Тому  й  намагався  навчитися  плигати  зараз,  хоча  б  з  такої  висоти,  щоб  згодом  подолати  висоту  драбини.  Саме  хвіртка,  на  міцних  завісах,  була  йому  помічницею.    
   Знов  чути  гучний  скрип  хвіртки,  Сашко  так  розхитав  її,  що  злетів  з  неї,  як  метелик,  присівши  на  коліна,  аж  зойкнув,
 -  «  Ух  !».
 Цим  привернув  увагу  дівчаток,  відразу  зрозумів,  що  вдало  приземлився  і  від  радості,  піднявши  руки  догори  і    підскакуючи  закричав,
-  Ага!  Бачили,  бачили!  Я  все  рівно  стану  льотчиком,  ось  побачите!    І  ви  не  смійтеся  з  мене.  
Вже  трохи  спокійніше,  розводячи  в  сторони  руки,
-    А  іще,  тільки  заміж  не  спішіть,  бо  обох  вас  люблю,  хай  тільки  підростемо.  Тоді  точно  буду  знати,  котра  з  вас  буде    мені  до  душі.  Як  мій  тато  каже,  на  все  свій  час.
Здалося  на  деревах,  аж  листя  здригалося,  коли    на  все  обійстя  рознісся    голосний  сміх  дівчаток.  Оля,  аж  закашлялася  на  драбині,    раз  по  раз  хваталася  руками  за  живіт  і  одночасно  махала  ногами,
-  Ой,  держіть  мене,  бо  зараз  звалюся!  Оце  учудив!  Ну  Сашко,  тебе    треба  на  телефон  записати,  щоб  згодом  побачив  себе,  послухав  свої    висловлювання.  Це    напевно  від  падіння  в  тебе  такі    нерозумні  думки,  чи  що?
Поля,  ж  відразу  сіла  рівно,  коли  почула  те    «Ух!  »  і  з  розкритим  ротом    слухала  промову.  В  очах  блискали  веселики,  рукою  прикривала  вуста,  щоб,    від  почутого,  вгамувати    гучний  сміх.
 Дівчатка  загалом  були  дружні,  особливо,  як  дражнились  ,  чи  сперечалися  за,  що  -  небудь  з    хлопчиком.  Їм  минуло  дев`ять  років,  тож  Сашко  був  молодшим  всього  на  рік.  Але  в  нього  відчувалася  боязкість  до  всього  нового,  легко  піддавався  дівчаткам,  намагався  догодити.  А  вони  ж,  як  дві  щебетушки,  вигадували  різні  ігри  в  сімейне  життя.  По  черзі  були  нареченими  у  хлопця  і  гралися  ляльками,  вважаючи  за  свої  діти.  Сашко,  тільки  підтирав  носа,  коли  керували  ним,  то  принести  попити  води,  чи  то  відправляли,  наче  на  роботу,  бо  ж  вважався  батьком,  господарем,  який  мав  забезпечити  сім`ю.
       Він  часто  приносив    суниці,  а  нині  приніс  черешні,  що  привіз  батько  і  ці  зернята,  якими  насолоджувалися  дівчатка.  Їм  це  все  подобалося,  але  часом  і  набридало,  адже  час  йшов,  підростали,  погляди  щодо  дитячих  ігор  змінювалися.  А  тут,  ще  й  нещодавно  батько  купив  собі    і  мамі  телефон,  в  дівчаток,  аж  оченята  засяяли,  кожна  мріяла  і  собі  мати,  тільки  крутішого.  У  школі  в  дітей,  в  кого  «круті»  батьки,  вже  були  телефони,  але  ж    не  кожна  сім`я    зможе  дозволити  собі  такі  витрати.  Та  тато  їм  пообіцяв,  якщо  влітку  не  лінуватимуться,  будуть  допомагати  по  господарству,  то  один  на  двох  поки,  що  купить,  а  на  рік,  ще  один  придбає,  як  свинку  продадуть.  
 Оля  швидко  злізла  з  драбини  й  до  Сашка,
-Ану,  закоти  штани,  хай  побачу….  Коліна  цілі  чи  ні?  
Хлопчик  поправив    русявий  кучерявий  чув,  змахнувши  рукою    назад,    примружуючи  очі,  здивовано  до  неї,
-  О!  Нічого  там  немає,  не  хвилюйся.  Я  тільки    штанами  легенько  доторкнувся  до  землі,  дивися,  навіть    не  в  пилюці.
Оля  віддала  йому  пакет  із  зернами,
-  Ану  стій,  потримай,  я  подивлюся.  
Зненацька  як  м`яч  відскочив  в  сторону,
-  Не  чіпай,  я  не  маленький.  Ото  нема  що  робити,  не  керуй  мною.
 Вона  повернулася  до  драбини,  поставила  праву  ногу  на    першу  шаблю,
-  Ну,  як  ти  хочеш  доказати,  що  не  маленький,  то  спробуй  залізти  на  драбину.
Поля  довго,  мовчки  спостерігала  за  подіями,  а  потім,  вилізла  з  соломи,  направилася  до  старої,  з  дубових,  товстих  дошок,  криниці,
-  Не  дурійте,  я  зараз  прийду,  хочу  води  холодної….
Оля  відразу  до  Сашка,
-  Ну  що  полізеш?
Він,  кліпаючи  темними    оченятами,  у  знак  згоди,  кивнув  головою,  
-  Тоді  почекаємо,  хай  прийде,  оцінить  твої  здібності,  -  продовжила  дівчинка.
 Не  пройшло  й  хвилини,  як  почули  крик,  їх  звала  Поля,
-  Гайда  сюди!  Йдіть  сюди!
Дівчина  стояла  неподалік  від  криниці,  махала  руками.
За  мить,  діти  були  біля  неї.  Полінка  вказівним  пальцем  правої  руки  торкалася  вуст  на  знак  мовчання,    очі  світилися  від  радості.    Підкрадаючись  до  криниці,  прошепотіла,
-Тихо!  Подивіться,  що  тут  є,  тільки  не  злякайте!
Стара,  на  вид  чорна  криниця,  була  на  пів  закрита  товстою  дубовою  кришкою.  Біля  неї  на  лавці  стояло  пусте  відро  з  ланцюгом,  який  був  замотаний  на  барабан.  
Поля  з  хвилюванням  зашепотіла,
-  Я  відсунула  кришку,  ледь  не  оніміла  від  здивування,  вона  там  плаває,  подивіться.  
Оля  була  трохи  вища  за  Сашка,  за  спиною  обома  руками  взяла  його    за  плечі,  -    Не  поспішай,  не  нахиляйся  дуже,  щоб  не  впав  часом.
І  відразу  до  Полі,  -  Що  за  паніка?  Що  там,  хтось,  щось  вкинув?
-Та,  яке  там,  краще  подивіться,  яка  краса  там  плаває,  відповіла  дівчинка.
Вони  втрьох  нахилилися  в  криницю.  Поверх  води,  по  самому  краю  стінок  виднілися  частинки  моху  і  плавало  кілька  тоненьких  травинок,  а  під  ними,  на  воді  трималася  джерелянка.  Вона  час  від  часу  двигала  лапками,  наче  хизувалася  своїми  червоно  -  помаранчевими  плямами  і  знову  на  якісь  миті  завмирала.  Діти,  кліпаючи  очима,  дивилися  один  на  одного,  посміхалися.  Ніхто  не  наважився  злякати  це  маленьке,  боже  сотворіння.
Оля,  відійшла  в  сторону  і  тихо  сказала,
-  Де  б  ми    побачили  таку  красу?  По  телевізору  зовсім  не  те,  правда?
Поля  потягнула  Сашка  за  руку  і  тихо,  майже  на  вухо,
-    Не  чіпаймо,  хай  поплаває  !  Вода  є  вдома,  там  нап`юся.  Хай  плаває,  нащо  лякати,  вона  така  маленька.  Цікаво,  десь  же  ховається    коли  воду  набираємо,  а  зараз  шкода,  їй  заважати,  нехай  відчуває  свободу.
Діти  попрямували  до  будинку.  Сашко,  почухуючи  рукою  голову,  позирав    на  Полю,  
-  А  ти  злякалася,  так?  Я  декілька  раз  бачив  здорових  жаб,  як  на  ставок  з  татом  їздив,  під    »Дубки»,  це  дитячий  оздоровчий  табір.  Там  класно!  Ми  до  бабусі  їздили,  вона  там  повариха,  їсти  готує.  Обіцяла,  на  наступне  літо,  візьме  для  мене  путівку  туди.  Говорила,  щоб  трохи  мене    треба  відгодувати,  бо  їй  здається,  що  я  худий  і  малий.  
Оля,    посміхаючись,  хитнула  головою,
-  Ну,  ти,  як  той  магнітофон  завівся,  от  говірливий!  Ти  краще  скажи,  на  драбину  лізеш,  чи  передумав?
Полінка  шмигнула  в  хату  напитися  води.  А  Оля  присіла  на  старий  дерев`яний  диван,  із  вирізьбленою  спинкою,  що  стояв  неподалік,  під  молодою  грушкою.  Сашко,  обійшов    навкруг  дивану,  запитав,
-  Оце  хотів  запитати,  де  ви  взяли  такий  дивний  диван?  Весь  дерев`яний,  я  такого  навіть  по  телевізору  не  бачив.
Оля,  рукою  взялася  за  спинку,
-  Це  бабусин  мотлох,  тато  привіз  недавно,  говорить  пам`ять  буде.  Вона  ж  два  роки  назад  померла,  добра  бабця  була,  все  нас  цукерками  пригощала.
 З  хати,  як  біс  із  табакерки,  вискочила  Поля,  розмахуючи  руками,  швидко  вилізла  на  солому,  
 -  Так,  зараз  кілька  хвилин  полежу,  потішуся  і  будемо  носити  цю  солому,  а  то  й  день  пройде,  що  скажемо  татові.
 Олю  з  Сашком  підійшли  до  драбини.  Дівчинка  запитала,
-  То,  що  слабак,  ні?  Лізеш?  Чи  передумав  бути  льотчиком?
Хлопець  топтався  на  місці,
-  Ні,  де  ти  бачила,  ми  чоловіки  ніколи  не  відступаємо,  он  мій  дядько  з  Полтави  вчиться  в  цьому…Чекай  нагадаю…  А,  в  Кременчуці,  в  льотному  училищі,  хвалився,  вже  літав  на  вертольоті.  І  форма,  ну  одяг,  в  нього  класний,  ви  б  бачили.  То  я  лізу  першим,  а  ти  Олю  мене  страхуй,  добре?
 Вона  кивнула  головою.  Сашко    кілька  раз  поглядом  озирнув  все  довкола,  почав  ставати  на  шаблі  однією  ногою,
-  Так  один,  два…
 Відразу  його  руки  торкнулася  Оля,
-  Е  ні  !  Стоп!  Я  все  зрозуміла,  чого  ти  рівновагу  втрачаєш  і  чого  тіпає  тобою,  не  рахуй  свої  кроки  і  не  дивись    донизу,  а  тільки  вперед,  зрозумів?
Хлопець  кивнув  головою,  примружив  очі,    рухався  далі,  боявся,  що  не  подолає  висоту.  Хоча  й  не  помітив,  як  вже  був  на  передостанній  шаблі.  Поля,  лежачи  на  соломі  спостерігала  за  хлопцем,  помітивши,  що  майже  досяг  лоджії,  вигукнула,
-  Ну  молодець!
 Він  раптово  здригнувся,  відпустив  руками  драбину,  почав  хилися  в  сторону.  За  мить  Оля  схватила  його  за  футболку  і  вони  відразу  очутилися  внизу  на  соломі,  поруч  з  Полінкою.  Сашко,  не  вагався,  зірвався  на  ноги,  став  обтрушувати  з  себе  солому.  Він  розчервонівся,  в  його  очах    грали  бісики,
-  Ага,  то  я  досяг  висоти,  досяг!  Зумів!  Значить  буду  льотчиком,  буду!
Линув  сміх  на  все  подвір`я…  Дівчатка  підморгували  одна  одній.
Вони  і  не  помітили,  як  відкрилася  хвіртка,  зайшла  мама  Сашка.
Вона  не  бачила,  що  сталося,  лише  почула  останні  слова  сина  і  сміх  дівчаток.  Жінка  привітно  посміхнулася,
-  Так  мій  льотчик  –  вертольотчик,  гайда  додому,  обідати  пора!
Дівчатка  переглянулися,    всі    троє  поспіхом  вилазили  з  соломи…
Хлопчик  махнув  рукою,
-  Мені  треба,  ще    два  завдання  з  математики  зробити,  тоді  прийду,  продовжимо  тренування.  Бувайте!
Дві  веснянкуваті  дівчинки,  одночасно  махнули  рукою,
-  Бувай  льотчик  –  вертольотчик!
Мило  посміхнулися  вслід  і  відразу    взялися  розстеляти  ряднину,  якою  мали  носити  солому...
                                                                                     О6.  07.  2018р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831417
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 02.04.2019


На порозі квітень…

Квітень  місяць  на  порозі
Цвіт  фіалок  при  дорозі
Оченята  сині  –  сині
Розстелились  по  долині.

 Між  берізок,  як  мережки
Рясти  звісили  сережки
Вітерець  гойдав  донизу
Поруч  сіра  гірка  хмизу.

А  в  ній  птаха  гніздо  звила
Поруч  голівку  схилила  
У  яснім  сонячнім  блиску
Жовта  квітка  первоцвіту.

А  вербичка  звеселіла  
Діамантами  розцвіла
І  підморгувала  квітню
Співала  із  вітром    пісню…

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831317
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 01.04.2019


Чоловік і пиво / з гумором /

/  з  гумором  /
Мала    жінка  гарну  вроду
Чоловіка  в  нагороду
Був  такий  він,  стрункий,  славний
Як  господар…  Непоганий
Для  села  не  було  диво
Що  любив  занадто  пиво
Частенько,  як  з  роботи  йде
Народ  злий,  весь,  аж  гуде
Мов  по  черзі  всі  паркани
Обмалює  в  (дельтаплани)
Комусь  штахету  зламає
Журливі  пісні  співає
Мовить  людям  пиво  любить
Часто    жіночку  паскудить
Каже  скупа,  як  злодюга
А  сам  точно    ж    –    волоцюга  
Сльози  -    горох…  Розповідав
Її    весь  час,  одну  кохав.
Ось  жінка,  одного  разу
Сховала,  в  душі  образу
Нині  оце  прихопила
У  Маркеті  бочку  пива.
Весняне  свято  жіноче
Хай  вип`єм,  удвох  охоче.
У  бочечці  десять  літрів
Зирить  жінка,  очі  хитрі
-  Ну,  будемо  святкувати
Тож,  як  вип`єш,  не  йди  з  хати
Не  ламай,    оті  штахети
Розкажи  свої  секрети
По  людях,  нащо  мене  носиш?
Як  траву,  що  в  полі  косиш…
Лиш    я    умову,    поставлю
Випити  за    раз,  заставлю
Сміється  чоловік,  зрадів
Аж  лисина    блищить,    упрів
-    Оце  добре,  оце  діло
Обіймав  дружину  сміло.
Ледь  всміхнулась    й  пішла  спати
Нащо    дурня  нервувати….
Він  допався,  як  до  цицьки
 Як  кошеня,  те  до  кицьки
І  шепоче,  -  Іще  трішки
На  закуску  взяв  горішки…
Дудлить  з  бочки,  тріщить  пузо
Ходить  -  пливе,  як  той  Крузо
Акурат,  три  літри      випив
Подумав,  ой  мабуть  схибив
Нащо  було  обіцяти
Тягнув  бочку…  Йшов  геть  з  хати…
Ранком    жінка  шмон  наводить
Де  ж  той  паразит  мій  ходить
І  по  обійсті  й  по  хаті
 Лізуть  думки  волохаті
Де  ж  поділось  її  чадо
Бачить  козу  носить  задом
Наче  за  мить  і  вже  впаде
І  чому  так  дивно  ходе?
Спішить  у  сарай,  де  свині
Йой    в  кориті,    всередині
Спить  чоловік,  храп  лунає
Та,  ще  й  свиню  обіймає
Чи    то  в  сечі,    а  чи  в  пиві
Аж  прицмокують  щасливі…
Хто  програв  з  них  і  не  знати
Та  гадала  треба  прати
Не  піде  ж  такий  до  хати
Як  буде  його  кохати….

                                                 13.  03.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831316
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 01.04.2019


Все кажуть час в ціні

Стрілка  стрілку  доганяє,
бо  на  однім  полі
Більша  меншу  захищає,
 зовсім  не  по  волі.
Механізми,    батарейки,
годинники  «тік-так»
Не  вміють  бити  байдики
весь  час  кудись  спішать.
Захотіли  вертіть  ними,
Вперед,  то  назад
Це  за  примхами  людськими,
здійснюється  напад.
А  народ  ні,  не  питають,
цього  хоче,  чи  ні
Пани  бали  заробляють
все  кажуть,  -  Час  в  ціні.
Що  до  здоров`я  всіх  людей,
їм  просто  начхати
У  них  багато,  ще  ідей,
як  грошей  накрасти.
                                               29.03.2019р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831043
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 30.03.2019


Доброта - вона безцінна

   /до  картини/
Життя  вирує….  Освітлені  дороги
І  гул  машин  тих,    нервує,  дуже  страшить
Знов  не  прийняли,  покинуті  пороги
В  кожного  серце,  нестерпно,  ой  так  болить…

Мідні  паркани,  від  світу  загорожі
Чаклунство  долі,  десь  щастя  загубилось
Ідуть  прохожі,  чом  погляди  ворожі
А  їм  так  жити…  Ніколи  і  не  снилось.

Душа  страждає  за  терпке,  гірке  життя
Горнить  в  обійми,  хай  доброта  зігріє
Творіння  боже,  теж  хоче  мати  щастя
Тепло,  як  сонце,    мрія  в  душах  зоріє…

Згляніться  люди!  Нині  й  він  не  сирота
 Для  них  прихисток,    ця  дорога  камінна
Грошей  не  варта,  його  ніжність  й  доброта
Запам`ятайте,  адже  вона  безцінна!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831042
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 30.03.2019


Йдемо люди вибирати!

   О  ніч,  прошу  тебе  досить
Чорні  погляди  кидати
Хай  трави  світанок  зросить
 Повернеться  сон  до  хати.
 Нехай  сонечко  ранкове
Промінням  землю  пробудить
Свіже  повітря,  медове
Із  омани  нас  виводить.
 Всім  придасть  віри  й  надії
У  весняний  день,  чудовий
Розвіє  думки  лихії
Стрімко  вітерець,  бідовий…
 Видатний    день  у  народу
Йдемо  долю  вибирати
 Всі  за  волю  і  свободу
Щоб  не  бідкалася  мати!
Врешті  війні  край  покласти
Зустріти  доньок  і  синів
Будувати  життя    власне
Не  бачить  смертей  й  страшних  снів!
Щоб  ніч  тиха,  ясноока
Мирно  лелеки  у  воді
Щоб  весело  грала  скрипка
Щасливим  людям  на  Сході.
Йдемо  люди  вибирати!
Нема  чого,  сидіти  вдома!
Досить  в  злидоті  страждати!
Так  давно  всіх  взяла  втома…
                           Йдемо  дружно  вибирати!
                                         28.03.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830903
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 29.03.2019


По траві туман стелився….

По  траві  туман  стелився
В  пряний  вечір  біля  тину
Козак  на  стан  задивився
Зустрічав  свою  дівчину

Місяць  сяйвом  засвітився
Мерехтіли    зорі  ранні
Над  рікою  міст  іскрився
Вона  в  білім  кардигані

Немов  птаха,  як  на  крилах
Заглядала  в  сумні  очі
Трепіт  серця,  у  обіймах
Погуляєм  до  півночі.  

Та  нема  коли  лебідко
Стук  копит  далеко  чути
Мусю  їхати  берізко
Мені  ж  тебе  не  забути…

Сів  на  коня  вороного
Хмара  вмить,  місяць  закрила
Вона  ж  просить,  лиш  одного
Щоб  живим  вернувсь,  молила…

Десь  в  гаєчку  соловейко
Пісеньку,  співав  журливу
Ой,  як  же  болить  сердечко
Боже  дай….Долю  щасливу…

Йшла  дівчина  по  місточку
У  серці  надію  мала
Лежав  місяць  на  горбочку
В  смутку  ранок  зустрічала…

                                                     20.03.2018р.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830902
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 29.03.2019


Я такий щасливий!

                                                   /  віршована  розповідь  /

Я    народивсь…  Коли  сніжок
Ліпив  мені  на  поріжок
Ой,  так  біліло  у    очах
Ховався  в  старих  рядюжках
 Й  під  мамою  зігрівався
Нащо  мороз,  отой  здався?

Мама  каже,    прийшла  весна
Подивлюся,    яка  ж  вона?
Швидко  нюхав,  мокрий  носик
Гарчить  мама,  -  Чорний  хвостик
Зовсім  став  ти  нечупара!
Така  зла,  як  чорна  хмара.

Та  зранку  весь    сніжок  розтав
Я    радо  сонечко  стрічав
Й    синіх  крокусів    ясний  цвіт
Який    прекрасний  оцей  світ!
За  мить  слухав  спів  пташиний
Друзі,  я  такий  щасливий!

********
                     Хай  думають

Хай  думають  загубився  
Ні!  Насправді  ж  притомився
Тож    відпочину  трішечки
Цвіт  крокусів,  мов  свічечки
По  них  в  таночку  промінці
Ой,  як  приємно  тут  мені!
От  веснянка  -  чарівниця
Хочу  цим  насолодиться
Ляжу  прямо,  вмить  на  бочок
Скажіть,  як  я  ?    Як  лісочок?
Та  не  заздріть  любі  друзі
Озирніться  по  окрузі
 Квітне,  в  сяйві,  моя  земля
Зізнаюсь  вам,  щасливий  я!                                                            
       *******

   До  картини…

Заховався  у  суцвітті
Яка  краса  є  на  світі
Аж  дурманить  у  голові
Ану,  скажи!  Як  я  тобі?

                                             27.03.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830793
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 28.03.2019


Який чудовий світ / до картини /

 У  яснооких  небесах
Весна  танок  танцювала
Тримала  квіти  у  руках
Під  спів  пташок  розсипала
Ясне  сонечко  тепліше
Замайорів  крокусів  цвіт
Мені  з  ними  веселіше
Який  чудовий,  дивний  світ…
                                                         
*****
О,  як  же    добре,  прийшла  весна
Тут    загублюся    серед  квітів  
Я  теж  красивий,  як  і    вона
Радий,  щасливий,  в  цьому  світі…
***
У  хованки  грають  діти
Заховаюсь  я  між  квіти
Скажуть  песик,  я  грайливий
Чому  б  всім  не  порадіти?
Буду  з  ними,  теж  щасливий!

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830620
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 27.03.2019


Ой, як часто буває…

Прокидалося  село,  впали  роси  ранні
Розлетілися  чутки,  приїхала  пані
На    крутезній  машині,  до  баби  Килини
Фоткалась  на  всі  боки,  поблизу  калини.
Гомонять  -    гонорова,    тож  була  в  Європі
Одягла  круті  шорти  емблема  на    *  опі
І  сама  мов  краля,  струнка  синьоока
Кажуть,  розбагатіла,  хоч  і    одинока…
Й  до  Сашка    долетіла,  оця  звістка  нині
Чого  чекати,  спішив,  їхав  на  машині
 Але  в  нього,  що  правда,  біленька,  старенька
   Це  ж  для  села,  підійде,  втішалася  ненька
   Тож  високі  колеса,  горда  назва  «Нива»
Давно  вийшла    із  моди  та  сім`я  щаслива.
 Йому  тридцять    минуло,  а  дівки  немає
Ой,  часто  дрова  рубав…Кров  в  судинах  грає
Воно  б  давно  одруживсь  та  вибрать  не  в  змозі
Як  додому  приведе,  зразу  ж  на  порозі
Мати  зміряє  до  ніг,  каже  не  підходить
То  худа,  то  пишна,  ніяк    не  угодить.
Гордість  її  розпира,  пишалася  сином
Любила  погомоніть,  вечором  під  тином
Все  тлумачить,  молодий,  куди  поспішати?
Щоб  гарна  й  гідна  була,  треба  вибирати
Щоб  і  хата,    і  в  хаті  й  машина  крутіше
Ти  ж  у  мене  красунчик,  роздивляйся  ліпше.
 Ось    так  і  цього  разу,  коли  проводжала
-  Синочку,  придивися,  щоб  всім  догоджала
 Їхав,  чути  Винника,    голосно  далеко
 Бубонів,  -  Їй  все  просто,  а  мені  ж  нелегко
Напевно  вже  зо  двадцять,    водив  красунь  сміло
А  після  останньої,    все  село  гуділо
Сам  директор  колгоспу,  пропонував  доньку
Линуло,  аж  до  річки,  -  Я  не  хочу  Соньку
За  серце  хваталася,  його  ненька  знову
Волала,  як  без  тями,  -  Повівся  на  змову
Батько  хоче  прийняти,  бо  знає  надійно
Більш  менш  порядна  дівка,  хоче  спать  спокійно
Мені  ж    зачіска  «каскад»  й  русяве  волосся
Не  до  вподоби  зовсім!  Й  на  очі  мов  коса…
Коли  зирить  з  під  тишка  й  усмішка,  аж  до  вух
Здалеку,  ну  жирафа,  як  вдягне  капелюх.
Врешті  під`їхав  до  хати,  де  музика  грала
На  подвір`ї  Килина  в  мішки  траву  клала
Поруч  машина  ФІАТ,  колір  синій  -  синій,
 І  чемно,  -  Добрий  день,  вам  !-    сказав  господині
Та  привітно    за  хвіртку,    взялася  руками
А,  що  Сашко  напевно,    стрічать  з  рушниками
 І  хліб  -  сіль  подавати,  уже  скажеш  нині
Прийшов  руку  просити?Вмить,  гукну  Христині…
-  Я  це,  -переминався,  із  ноги  на  ногу
-  Щось  машина  затихла,  -  утратив  відвагу
Аж  тут  в  дверях  Христина,  -    фарбована  лялька
-О,  Сашко…  Сонце  моє…  Голівка  біленька
Казав  рижа,    в  веснянках,  годі  вже  брехати
Ну,  давай,  не  соромся,  тож  заходь  до  хати.
Пора  знову  відновить  приємні  стосунки
Про  тебе  не  забула,  привезла  дарунки…
А  Килина  за  вила,  -    А  я  спішу  в  поле…
Підморгнула  онучці,    обличчя  веселе
Танцювати  хотілось,  значить  погуляєм
Вже  скоро  на  весіллі,  молодість  згадаєм…
В  хаті  тихо,  привітно,  штори  опустила
Мило  в  очі  погляда,  губу  закусила
-  Приміряєш  сороку?  Відразу  обмиєм…  
Чи    за  зустріч  спочатку?  Шампанське  відкриєм  ?
Христя  сіла  на  ліжко,  позирає  скоса
Наливай,  не  соромся,  ледь  зморщила  носа
Йому  туман  в  голові,  пригадав  той  вечір
Ой,  та  я  ж,  ще  і  не  пив,  той  згадав,  чай  -    чифір
Як  після  гульки  пили  й    на  ліжко  розлили
Як  в  гріхові  горіли  і  свічки  палили…
Пусті  келихи  вина,  солодкі  цілунки
Надворі  вже  світало…  Нащо  обіцянки…
Прокидалося  село,  корова  ревіла
Гавкав  пес,  чиясь  постать,  хвіртка  заскрипіла
Сашко  бурмотів  під  ніс,  у  обіймах    Христі
-  І  кого  це  біс  приніс,  -  не  ховав  лютості
Нишком  зирив  до  вікна,  тож  здається  ненька?!
-  Полежи,  зараз  прийду,  моя  дорогенька
І  швидко  вскочив    в  штани,  виходив  із  хати
Що  ж  це  в  мене  за  життя,  досить  чатувати
 Килина  біля  курей,  голосно  ззивала
А  знервована  мати,  руками  махала
-  Ходім  синку  додому,  чому  забарився?
Та  я…  Оце  матусю…  Вчора  одружився…
****
Ой,  як  часто  буває,    любов  материнська
Так  жити  заважає  й  її  гордість  панська…
 Для  двох  радіти  щастю,  наче  перешкода
А  роки  вони  біжать,  час  спливає,  шкода…

                                                                                       26.03.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830549
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.03.2019


Навіщо набрався… / з гумором /

Не  спить  стара  цілу  нічку,  все  діда  чатує
Ото  вже  напивсь  до  біса,  чи  то  він  жартує
Бурчить,  що    був  колись  король,  його    всі  любили
Напевно  з  розуму  зійшов,  -  Ой,  немає  сили  -
Кричить.  І  охає  весь  час,  »Любіть»,  каже»  Любіть»
Боюсь  мене  доведете!  Дуже  прошу  не  зліть!
Баба  підійти  боїться,  той  десь  тягне  руки
Ой,  на  що  ж    мені  біда  ця  і  йому  ці  муки
Вже  й  ганчірку  на  голову,  із  оцтом  поклала
Аж  сльозину  проковтнула,  -  Я  ж  тебе  кохала
В  нього  очі,  як  в  вампіра,  в  ліжку  три  дні  поспіль
Воно  б  все  ото    нічого  та  вже  й  мокра  постіль
Що  ж  це  буде,  зажурилась,  мочиться  під  себе
Та,  як  же  я,  мій  любенький  проживу  без  тебе?
Ні,  сама  собі  сказала,  -  Треба  щось  робити
Що  це  дасть,  ридаю  поруч,  досить  голосити!
За  вікном  весна  надворі,  одягла  жупана
За  три  ночі,  геть  зморена,  пішла  наче  п`яна
Під  черешнею,    близенько,  взялася    копати
Дід  очунявся  і  швидко,  визирає  з  хати
Ну  через  вікно  звичайно,  бо  боїться  вийти
Не  знати,  навіщо  риє  ?  Треба  осмислити....
На  лопаті  гойдається,  ледь  видно  із  ями
-  Я,  тебе,  бісову  душу,  поверну  до  тями
Лип,в  вікні    старого  вздріла  і  до  хати  швидко
А  чи  то  він  ,чи  хтось  інший,  так  погано  видко
Розчервонілася,  як  рак,  бачить,  а  він  в  ліжку
Догори  очі  закатав…  Тримавсь  за  рядюжку
Їй  здалось,  що  шаленіє,  дригає  ногами
Почав  ричати,  як  тигр,  я  кохав  ночами
Тебе  одну,  а    мені,  що,  вже  риєш    могилу  
Що  радієш,  що  я  втратив,  оце  нині  силу
Пригадай,  як  ти  хворіла….  Я  ж  мив  тобі  ніжки
Пригощав  в  ліжку  бульйоном..  Тож  почекай  трішки
Згадай,  його  смакувала  й  мене  цілувала
А,  ще  милим  і  коханим  всю  ніч  називала
Баба  хитро  позирнула,  махнула  рукою
Думка  одна,  каже  друге,  -  Та  біс  із  тобою  -
І  погналась  під  черешню,  дід  видить,  знов  риє
Ледь-  ледь  дибає  ногами,  в  ліжку  мати  криє
Дві  руки  поклав  на  груди,  ой  пече  зараза
 Немає  горілки  в  домі,  хоча  б  була  брага
 Певно  помру,  як  не  вип`ю?  Думки,  наче  оси
 Перед  очима  всі  друзі  ,  із  флоту  матроси
Нахилився  до  подушки,  відчув,  мов  болото
За  мить,  раптово,  щось  сяє,  схоже,    на  золото
У  вухах  гуде  і  дзижчить,  то  заграє  скрипка
То  вовчисько  поряд  виє,  то  сусіда  пика...
Ой  до  чого  ж  я  дожився,  здалось  сам  злякався
Вже  сів,  дививсь  до  вікна…    Навіщо  набрався?
Скрип,  у  дверях  вже  старенька,  мило  посміхалась
Ото    я  намучилася,      дякувать  добралась!
Наче  й  ховала  міленько  та  вийшло  глибОко
 Ти  давай  вже  піднімайся,чуєш  лежебоко
Із  –  за  пазухи    тягнула,  дивилася  в  очі
Дід    принишк,  а,  як  угледів,  закам`янів,  в  шоці!
Цілу  пляшку  самогонки,  поставила  на  столі
До  стільця    наче  упала,-  Ну,як  там  королі?
Що  в  гості  сходив  до  предків,  гайда  похмелися
Одягай  сорочку    чисту,  давай  поголися
Це  ж  на  смерть  приготувала,  вже  яма  готова
В  діда  очі,  аж  на  лобі,  -  Що  ти  чорноброва!
Оце  полікуюсь  тільки,  більш  не  буду  пити
 Чесно,  люба,  присягаюсь!  Будем  добре  жити!

                                                                                                         22.03.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830387
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 25.03.2019


Піду в депутати / гумореска /

В  директора    школи  гучно,  давно  іде  педрада
Сумна  Наталя  Петрівна,  цим  розбіркам    не  рада..
За  пропущення  уроків,  тепер  догану  має
Кричить  директор  чому  це,  всіх  учнів  захищає.
-  Восьмий  клас,  я  розуміє,  діточки  нині  такі
Та  хочу  Вам  зауважить,  стали  занадто  м`які!
Вся  червона,  як  троянда…  -  Та  це  ж  в  мене  лиш  один
Все  порушує  порядок,    нашого  завгоспа  син.
-  А  ну  всім  нам  розкажіть,  щоб  знать,  як  з  ним  вчинити
Мабуть  досвіду  не  досить!  Безлад  треба  спинити!
-  Та    він  до  школи  приходить,  залишає  телефон
Сам  на  подвір`ї  гуляє,  каже  заважає  фон….
Оце  класне  шепотіння…Дуже  тисне  в  голові
Тому  в  класі    й  записує,  розмови,  теми  нові
 Навчається  ж  не  погано..  Та  я  ж  з  ним  розмовляла
І    з  ласкою,  і  сварила,  і  навіть  умовляла…..
-  Зовсім  Вас  не  розумію,  -  барабанить  по  столі
Директор  двома  руками,  -  То  ,що  робити  школі?
Врешті  беріть  за  шкібарки,  боятись  нема  чого  
А  потім  нагода  буде,    запросим  батька  його.
-  Ну  де  він  там,  скоро  буде?  За  ним  когось  послали?
-  Зараз  прийде,  є  сьогодні….Тож  контрольну  писали.
Враз  стук  й  двері  відчинились…  Малий  на  зріст  хлопчисько
Принишк,  привітавсь  тихенько,  видно,  на  душі  кепсько
Зблідла  Наталя  Петрівна,  на  неї  всі  дивились
Почала  вона  розмову,  -  Ну  от  бачиш…    Дожились!
 Встав  директор  із  -  за  столу,  -  Що  робити  не  знати!
Ти  ганьбиш  всю  нашу  школу!  Чи  хочеш,  щось  сказати?
 -  Я  ганьбити?  Ну  про,  що  ви?  Погляньте  депутати
 Засідання  пропускають…  Дивно….  Мене  карати?
 Їм  премії  і  зарплати,  я  вам  скажу    захмарні
Тож  вважаю,  вибачайте,    всі  розмови  ці  марні…
За,  що?    Я  ж  з  них  беру  приклад..  Всі  карточки  вставляють
Бачу,  їм  за  це  нічого!      В  цей  час  в  барах  гуляють…
Що  тут  нині  вже  сказати….  І    правду,  де    шукати?
Напевно  я,  як  підросту...  Теж  піду  в  депутати….

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830204
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 24.03.2019


Я зустрічаю ранок

А  ви  бачили  світанок,  який  він  мінливий?
Соромиться,  червоніє,  як  мила  дівиця
Ні,  це  ж  наче  парубійко,  зовсім  не  сміливий
На  якусь  мить  потемніє…  Зненацька  іскриться….

А  то  зовсім  випадково  стає  весь  рожевий
Виглядає  упевнено,  до  землі  так  ніжно
Стежку  стелить  на  весь  обрій,  майстер  березневий
Сірі  на  сині  кольори,  змінює  поспішно..

Яскравий  промінь    -  художник,  намалював  ребра
Раптом  розстелив  веселку,  ледь  –  ледь  в  позолоті
Так  набрався  сміливості,  сяйво  на  пів  неба
На  мить  відверне  увагу,  пташина  в  польоті….

А  часом  морем  заграє,  хмари  справжні  хвилі
 Небо  на  частини  крає….  Ще  по  ньому  зорі
Світанок  в  шати  сховає,  на    самому  схилі
Десь  до  заходу  найближче,  в  темному  просторі..

А  на  сході  квітне  мальва…  Із  відтінком  літа
Фарби  різнокольорові,  смужками,  стрічками  
Яскравіє  шматок  сонця,  піднесе  ввись  світла
Вмить  промінці  поміж  хмари,    виграють  свічками…

Яке  щастя  просто  жити,  відчуть  прохолоду
Любуюся,  край  мій  рідний,  вишневий  світанок
Зачарована  красою,  маю  насолоду
Я  з  пташиними  піснями  зустрічаю  ранок…
                                                                                                                       23.03.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=830107
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 23.03.2019


Проговорився /гумореска /

Каже  Ганна  до  Миколи
-  Слухай  сходи,  вже  до  школи
Ти  ж  є  батько  й  давно  хотів  
Хоч  раз  піди…За  сім  років    
Хваливсь  куму,  як  гуляли
Удвох  же  ви  обіцяли
Чи  знов  збрехав,  як  був  колись
 Не  зраджував,  мені  моливсь
 Лип  Микола  до  дружини
-  Що    йти  слухати  провини?
Яке  виросло  в  нас  чадо?
А  дружина  й  дуже  радо
 -  Любий  зроби  гарний  вчинок
Візьми  гроші,  подарунок
Знаєш,  свято  ж  йде  жіноче,
Ніжно,  на  вухо  шепоче
-  Як  звати,  вчительку  узнай
Надовго,  милий  не  зникай
 -  Ну  ти  мене  здивувала
Та  ти  ж  з  нею  дівувала
Катька  звать  -  їй  Микола
-  Та  вона,  щось  вчора  квола
Така  була  і  не  знати
Чи  піде  нині  навчати
Ми  ж  із  кумом  три  дні  поспіль
По  черзі  ходили  в  гості…

                                                           28.02.2019  р
             
                                             Вибачте,  мала  подати  до  8  березня,
                                                 та    загубила    гумореску  в  чернетці..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829981
рубрика: Вірші, Гумореска
дата поступления 22.03.2019


Обіцяв татусь, я буду щасливий /проза/

Малий  хлопчина  сидить…  По  обіч  дороги….    
Задивлявсь  на  водопад,  на  його  пороги.
 А    думок  в  малого,  наче  велич  гори…
 Каже  ненька,  -  Синку….Прийшло  до  нас  горе.
 А  йому,    янгеляті,  й  п`ять  років    не  було…
 тож  воно  синьооке,  про  це,  ще  й  не  чуло  
 Навіть  цього  й  не  знало,  яке  оте  горе,  
Нині  ненька  казала,  як  штормове  море…
 Що  всіх  забирає…  Коли    морський  цар  гуляє
Так  хвилі  підійма,  човни,  до  дна  нахиляє…  
-  Та  до  моря  ж  так  далеко,-    шепоче  синочок.  
-  Давай  підем  на  місточок,  туди  на  горбочок…
 Добре  попросимо  море,  щоби  й  не  штормило,
   І  щоб  людям  та  й  ніколи  горя  неробило…  
 Міцні  руки,  мозолисті  маля  обіймали,  
-  Ой,  щоб  ви    діточки!  Горя  на  світі  не  знали!
Йшла  дорога  крива,  до  самого  низу
Поміж  трав  в  долину,  далеко  до  хмизу.
 Тут  лишили  малого,  з  ним  бабця  поруч,    
у  руках  тримала  для  волосся  обруч...
Він  здивовано  дививсь,  все    не  міг  збагнути,
чому  нині  плаче  бабця,  їх  змогли  забути?  
І  чому  тепер  старенька,  зовсім  сива  стала?
Взяла  онуча  на  руки,  каже,  що  пристала….
Та  дорога,    до  цвинтаря,    стежкою  кривою
Як  зрозуміть,чом    ненька,  плаче  під  вербою?
Все  мовчала  й  нащо,    одягла  чорну  хустинку?
Чом    хова  обличчя?  Шепоче,  -  Синку-  синку?
 Оченята  зирили,  вслід  довгій  колоні
На  губах  старенької  сльозини  солоні
Як  все  пережити  серденько  боліло
А  онучок  відчував…Тремтить  її  тіло...
До  грудей  тулила  мале  янгелятко,
-  Полетів  до  неба,  ось  тепер  твій  татко
Малий  не  второпав,  скривив  губенятка,
-  Як  це  полетів,  я  хочу  до  татка!
Ну  таке  ти  скажеш,  він  моряк  сміливий
Обіцяв  татусь,  я  буду  щасливий!
Будемо    разом  ми,    море  захищати
Гайда  вставай  бабцю,  йдем  його  стрічати!
Десь  далеко  море…  Хвилі  до  причала
А  над  ним  чайка,    голосно  кричала…
Проводжала  моряка  в  потойбічний  світ
Зрозуміє  все  це  син,  через  кілька  літ…..

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829832
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.03.2019


А, якби не він

                         
Не  вій  вітрисько,  душу  не  холоди
Сонячний  промінь,  доторкнеться  ніжно
Із  трав  сонливих,  останній  сніг  струси
 Хай  сум,  тривога,  пропадуть  безслідно

Весни  вітання,  хочу  я  пізнати
Задумаюся,  задИвлюсь  до  вікна
Він  там  на  сході,  піду  зустрічати
Ой,    нащо  ж    люди,  оця,  вбивча  війна.

А,  якби  не  він,    хто  б  йшов  боронити
В  кроваве  пекло,  під  кулі,  снаряди
І  хто  б  зміг  землю    й  мій  сон  захистити
Боєць  на  посту,  за  волю,  за  правду…

Він  там  не  один,  де  страх    і  смерть  ходить
Відважні  сини,  немов  рідні  брати
 Всі  негаразди,  нехай  Бог  відводить
Верніться  живі!  Жде  жінка  і  мати.

                                                                   20.02.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829746
рубрика: Вірші, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата поступления 20.03.2019


У весняний день

У  весняний  день  просто  не  знати…
Чи  ясне  сонце  зможе  пригріти?
 Та  чи  пташечка  буде  співати?
Чи    стріну  ранок  і  первоцвіти?

Яскраві  барви…  Сонце  золоте..
Пробудять  небо.  Одягнуть  в  смужки..  
Вкотре  світанок  сяйвом  зацвіте
 Й  по  краєчку  розстелить  рядюжки.

Земля  в  дрімоті  та  відійшли  сни
Весняний  вітер  так    легко  ніжить
Упали  роси,  в  трави,  на  стежки
 Стрімкий  промінчик,  веселий  біжить..

 Я  дочекалась,  весни  і  ранку
Спіймаю  промінь,  радо  в  долоні
Земля  вдягнена  у  вишиванку
І  я  щаслива    у  своїм  домі…
                                                         13.03  2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829745
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 20.03.2019


Сонях - сонце….

Соняхи....Бачила  у  сні
Про  тебе…  Згадалось  мені
Були  в  той  день,  лиш  ти  і  я
Серед  поля….  Сонце    й  мрія…..
І    веселики....    У  очах
Як  злет  кохання,  на  крилах….
Земна  краса….  Гарний  сонях
Міцніше  тримай  в  долонях
Щастя  нашого  порука
Щоби  не  прийшла  розлука
То  магія    -  солод  гріха
Бере  спомин…  Нині  втіха
Сонях  -  сонце,  коли  старість
Пригадаймо….  Літо…  Радість….

                                                                           2017р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829640
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 19.03.2019


Тож дай місяць…

 Година…  Дві..  Чотири  ..  П`ять..
І  час  минав…  Стрілки  спішать..
Але  чомусь..  Сон  геть  утік
Дрімає  ніч…  Немає  втіх…

Лиш  місяць  там,  серед  зірок
Мені  здалось  зробити  б  крок
І  звідати…  Душі  політ
Щоб  поміж  них,  в  далекий  світ.

Це  лиш  думки  у  сяйві  мрій
Тож  крил  катма...В  голові  рій
Бджілки  дзижчать,  аж  бере  сум
Місяць  ясний….  Низав  струм.

Потрапити  б  в  його  полон
Щоб  надійшов  вже  Аполлон
І  злікував  від  самоти
Хоча  б  на  ніч  від  німоти.

В  душі  тепло,  щоб  відчути
Й  спів  кохання  знов  почути
Тож  дай  місяць,  щастя  крихту
В  потайну  ніч,    ніжну  й  тиху…

                                                                         2015р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829561
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 18.03.2019


А чи є таке село?

А  чи  є  таке  село,  на  рідній  землі
Де  немає  могили?  Мовчать  солов`ї  …
Серед  дерев  і  трави  …  Син  впав  на  війні…
Як  журавлик  молодий,  ще  не  мав  сім`ї…

Все  жили  і  братались..  А  ворог  не  спав
Весь  час  кував  ланцюги  …Та  коли  ж    кінець?
П`ятий  рік  війна  йде..  Знов  народ  повстав
Де  ж  обіцяний  той  рай?  На  душі  свинець…  

І  пече,    і  так  болить!  За  світлі  мрії
Молить  мати  в  темну  ніч  й  за  своє  дитя
Кожен  з  нас  несе  свій  хрест…  Та  де  ж  надії?
 Що    народу  чекати,  яке  майбуття?

Сонце  землю  зігріло  …    Стежка  в  болоті
Чи  від  снігу,  чи  від  сліз,  до  цвинтаря  шлях
 Душа  кричить,  очі  лід…  Хрест  в  позолоті
Полетів  поміж  хмарин,  сизокрилий  птах….

А  чи  є  таке  село,  де  могил  нема?
Дочекалися  весни,    скрізь  квітнуть  квіти
Синів  любих,  милих…  Забрала  війна….
А  чи  хтось  хотів  страждань?  Чому  радіти?

                                                                                           10.03.2019р
                                             

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828973
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.03.2019


Весна на порозі

Колотить  думки  минулі,  вітер  в  старім  листі
 Краплі    багрові  і  світлі,  льодяні  в  намисті
Сухі  трави  в  позолоті,  сонечко  збудило
Святу  землю  ледь  зігріло,    сніги  розтопило…
Між  дерев  голих,  в  лісочку,    горбочок  синіє
Сонця  промінь,  веселиться,  пролісок  ясніє
У  гаєчку  спів  заводить,  маленька  синичка
Радо  вертить  голівкою,  підіймає  крильця
Як  пушинка  ввись  злітає,  хоче  розказати
Йде  весна,  вже  на  порозі,  пора  зустрічати.
                                                                                                                   12.03.2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828972
рубрика: Вірші, Лірика
дата поступления 14.03.2019


Привіт, чеченко! / проза /

Ранкове  сонце  світило  в  очі    Тамарі…  Вона  повернулася  на  правий  бік  і  дивилася  в  відкрите  вікно  до  стежки,  що  вела  до  садка.    Спілі  позички  покриті  краплинами  роси,  виблискували  на  сонці,  немов  звали  до  себе,  візьми  й  зірви,  скуштуй,  відчуй  той  смак…  Лише  подумала  і  вже  скривилася,  як  була    в  трусиках  і  в  майці  так  і  гайнула  через  вікно.  Шубовснулася  в  маленьку  калюжу    і  несподівано  вирвалося,
 -  Ой,  що  це,  дощ  був?!  
Скрививши  носика,  озирнувшись  назад,  бігла  вперед  до  спілих  позичок.    Ранкова  прохолода  зробила  свою  справу.  Гусяча  шкура,  як  признак  холоду  виступила  на  руках,  злегка  тремтіла  та    в  долоні  рвала  ягоди  і    захоплено  запихала  в  рот…  Кілька  раз  хапнула,  від  відчуття  кислоти  примружувала  очі,  за  мить  почула  бабусин  голос,
-  Ти  де,  дівчисько?    
Здаля  побачивши  онучку,  жінка  продовжила,
-  Ото  вреднюща,  виспалася  і  бігом  в  садок!  Он  гайда  до  роботи,  дощ  пройшов,  не  треба  воду  носити,  замочимо  речі,    згодом  будемо  прати,  ходи  сюди!
Дівчинка  з  сяючими  оченятами  хапнула    дві  жмені  позичок  і  не  поспішаючи  поверталася  до  вікна.
Бабуся  хитала  головою,
-  То  вже  йди  через  двері,  куди  прешся,  тож  ноги  в  болоті.
-  Звичайно,  -  опустивши  голову,  відповіла  дівчинка.  Вона  й  зовсім  не  мала  наміру  лізти    в  кімнату  через  вікно.
Чорне  волосся,  спало  на  чоло,  поглядом  голодного  вовченяти  дивилася  на  стареньку.  А  потім,  немов  біс  вселився,  швидко  побігла,  спеціально  з  силою  ступала  на  землю.  На  всі  сторони  з  трави  розсипалися  краплини  дощу,  вона  ж  раз  –  по  -    раз  трясла    головою,  щось  бубоніла  про  себе.
 На  веранді  бабуся  налила  в  кружку  молоко,  звівши    ледь  рижі  брови,  суворо  сказала,
-  Так  досить  ганчіркою  терти  ті  ноги,  вже    сухі  і  чисті,  ти  ж  їх    майже  вимила  в  траві..  Пий  молоко  он  з  хлібом  та  підемо  почистимо  в  корови  разом,  потім  зігрію  води,  приступимо  до  прання.
 Тамара  всілася  на  стілець,  гойдала  ногами,  з  силою  кусала,  відривала  окраєць  хліба  і  прихльобувала  молоко,  на  знак  згоди  кивала  головою  В  цей  же  час,  запитала.  
-    Бабусь,  а  чого  ти  риженька,  а  я  чорна,  ти  мені  рідна  бабуся?
-  Тю  на  тебе,  -    жінка  ледь  всміхнулася,  продовжила,
-А  тато  в  тебе  який,  хіба  не  світлий?  
Дівчинка    довірливо  заглядала    в  очі,
- Та,  я  це,  ну  він  же  не  такий,  як  ти!  Ти,  як  сонце,  а  він  он,  як  солома,  що  на  купі,  для  корови.
Стара  голосно  розсміялася  й  до  онучки,
-  В  тебе  мама  чеченка,  в  неї  коси  були,  як  смола,  такі  шовкові,  аж  виблискували.
Дівчинка  допивши  молоко,  витирала  рукою  вуста,  запитала,
-  А  де  вона?  Чому  і  тато  довго  не  приїздить?  Вона  теж  в  тому  селі  живе,  що  й  тато,  то  чому  не  приїздить?
-  Ой  дитино,  -    погладивши  по  голові  сказала  жінка  і  трохи  задумавшись  продовжила,
-  Маєш  знати,  повіялася  твоя  мама,  а  куди  й  не  знати,  напевно  повернулася  в  Чечню.  
А  я  думаю,  чого  ти  мене  чеченкою  називаєш.  А  що  це  Чечня?
-  А  біс  його  знає,  твій  тато  там  був,  десь  в  Росії.  Служив  в  армії,  її  звідти  привіз,  була  справжня,  дикарка  та  все  ж    одружився.  Спочатку  жили  тут,  в  мене,  а  потім  збудували  будинок  в  іншому  селі,  там  тебе  і  купили.
Мала  опустила  голову,  наче,  щось  роздивлялася  не  підлозі,
-  То  тато  в  тій  хаті  живе,  а  чому  мене  не  бере  до  себе?  Я  вже  так  засумувала  за  ним,  як  на  Святвечір  був  з  якоюсь  тіткою  і  все.  Я  до  нього  хочу,  там  напевно  теж  є  школа.    Не  хочу  в  школу  з  Петьком  ходити,  він  цілу  дорогу  тільки  й  знає  обзивається,  як  ти    -  чеченкою  мене  називає.
Стара  хитаючи  головою,    сердито,
-  З  сусідами  то  треба  мирно  жити.  Але  ж  він  за  тебе  на  три  роки  старший,  в  батька  вдався,  років  мало,  а  на  вид,  як  молодий  ведмідь.  Ти  з  ним  краще  не  водися.  
         В  сараї  Тамара  сапою  вигортала  солому,  разом  з  ледь  присохлим  коров`яком.  Час  від  часу  рукою  підтирала  носика,  на  чолі  від  напруження  виступав  піт.  Машинально  це  робила,  бо  доводилося    прибирати  в  сараї  через  кожні  чотири  дні.  А  ще  розстеляти    свіжу,  суху  солому  на  підлогу,  а  в  ясла  класти  свіженьке  сіно.  Боліли  рученята,  з  осторогою  позирала  надвір,  де  бабця  для  корови  терла  на  терці  старі  буряки.  Думки  про  батька  не  давали    спокою,  важко  з  бабцею  жити,  все  заставляє  робити,  хай  би  забрав  і  тітка  та,    наче  не  погана  на  вид  і  село  більше  розповідала  бабця.
   Збігало  літо…На  дворі  ледь  -  ледь  сіріло,  коли    Тамара  почула  голос  батька.  Пташечкою  зірвалася  з  ліжка,  ну  нарешті…  Він  стояв  на  порозі,  коли  вона  кинулася  до  нього,  розставивши  руки      в  різні  сторони,  
-  Тату,  таточку,  забери  мене,  я  буду  слухняна.  Я  хочу    до    тебе  в  село,  буду  там  ходити  до  школи.
Він  підхопив  її  на  руки,  худенькі  рученята  обіймали  його  шию,  притискали  до  себе  голову,  тулилася  щічкою  до  його  щоки,  зі  сльозами  на  очах,  заглядала  в  радісні  очі  батька.
-  Ну,  от  і  добре,  -    сказав  батько,  поцілувавши    доньку  в  щічку.
     Пройшло  трохи  часу…  Тамару  тітка  Галина  прийняла  з  холодним  серцем,  але  при  чоловікові  цього  не  показала.  Більше  уваги  привертала  маленькому  хлопчикові,  пояснили,  що  це  її  братик  Миколка.
 Батько  працював  в    колгоспі    трактористом,  часто  йдучи  на  роботу,  будив  доньку  збиратися  до  школи.  В  перші  дні  Галина  кілька  раз  заплітала  їй  косички  та  згодом    дівчинка  відмовилася,  вирішила  сама  заплітатися.  Їй  здалося,  що  вона    заплітала  їй  коси,  дуже  нервувала,  навмисно  робила  їй  боляче.  Коли  ж    батько  залишався  вдома  –  для  неї  щасливі  миті.  Він  більше  приділяв  їй  уваги,  хоча  й  возився  з  сином.  Лагідний,  привітний  погляд,  грів  молоде  сердечко,  він  любив  доньку.  Її  дзвінкий  голосок,  як    дзвіночок  молодого  джерельця,  тішив  його.
 Галина  була  строгою,  дівчинка  тільки  приходила  зі  школи,  відразу  вимагала,  щоб  швидко  робила  уроки  і  приступала  до  роботи.  То  підлогу  помити,  чи  то  посуд,  чи  бавитися  з  братиком.    А  їй  так  хотілося    на  вулицю,    де  гралися  діти,  де  линув  писк  і  сміх,  де  чути,  як  хтось  кричить,  -  Лови!  Лови  м`яч!
Всі  вмовляння,  відпустити  хоча  б  на  годину,  визивали  в  жінки  гнів.  Верещала  не  своїм  голосом,  що  в  неї,  аж  в  вухах  дзвеніло,  погрожувала  відправити  назад  до  бабусі.    Ці  слова  –  «Прийде  тато  тоді  будеш  гратися  де  захочеш,  а  зараз  мусиш  допомагати,  треба  заробляти,  щоб  тебе  тут  годували»,  як  ніж  в  серце  дитині,  гнобили,  ранили  душу.
       Одного  разу  Галина  наказала  дівчинці  полізти  на  горище,  дістати  соковарку.  Тамара  трохи  боялася  висоти  та  серйозний    погляд  Галини  наче  забирав  з  під  ніг  землю.  Втрачала  контроль  над  собою,  чомусь  не  наважувалась  посперечатися  з  тіткою.  Її  чорні  очі  наче  відбирали  силу,  здавалося,  що  на  якусь  мить,  в  дівчинки    темніло  перед  очима.  З  острахом  залишалася  з  нею  на  самоті.  Про  любов  до  тітки  і  речі  не  могло  йти,  хоча  батько  декілька  раз  мав  розмову,  щоб  називала  Галину  мамою.  Вона  ж    тільки  опустить  голову  донизу  і  тихо  погодиться,
 -«Добре  тату,  я  хочу  сказати  та  язик  не  слухається  мене.  Я  намагатимуся  зробити  це…  »
 Але  серце  й  душа  наче  входила  в  п`яти,  підступала  розгубленість  і    здавалося,  що    щось  здавлювало  горло,    не  давало  вимовити  те  слово  –  мама.    
         Дівчинка,    хвилин  п`ять,    руками  обмацувала  солому  на  горищі,  шукала  соковарку.  Солома,  мов    голки,  колола  ніжну  шкіру  на  рученятах,  вона    слиною  змочувала  почервонілі  пальчики,  долоні  і  знову  шукала.
-  Ну  нарешті,  -  перевела  подих,  коли  в  самому  кутку,  під  старим  ганчір`ям,  від  якого  несло  затхлим  повітрям  вогкості,  намацала  її.  Витерши  рукою  змокріле  чоло,  крикнула  до  Галини,  
-  Я  знайшла…  
І    тихо  про  себе,  
-А    казала  в  соломі…
 Свербіж  по  оголених  ногах,  якесь  неприємне  відчуття    пронизало  все  тіло.  Ой,  напевно  це  від  соломи,  зробила  висновки  дівчинка,  дуже  хотілося    трохи  почухати,  чи    хоч  погладити  ноги  та  часу  не  було.  Знала,  якщо  затримається,  то  буде  мати,  що  слухати  від  тітки,  неприємностей  не  позбудеться.  Тому  й  намагалася  по  соломі    якнайшвидше,  волокти  соковарку  до  дверей.
-  Ну  от  і  добре.  А  тепер  бери  її  і  злазь,  -    крикнула  в  відповідь  жінка  і    швидко  зникла    з  очей.
Ноги,  як  пружини  трусилися,  коли  злізала    по  старій  дерев`яній  драбині,  яка  трохи  хиталася.  Однією  рукою    трималася  за  драбину,  іншою  рукою,  наскільки  можна  було,  охопила  соковарку  та  вона  чомусь  хотіла  вислизнути…  Не  втрималась  на  драбині,  коли    та  різко  похитнулася,  за  мить  втратила  контроль.  Глухий  гуркіт  на  подвір`ї  і  гавкання  пса  привернули  увагу  Галини.  Вона  вискочила  з  хати,  соковарка  лежала  біля  її  ніг,    а  Тамара    в  траві  трималася  за  ногу,  з  рани  на    коліні  сочилася  кров.
Жінка,  аж  побіліла  на  обличчі,  верещала  не  своїм  голосом,
-  Що,  застав  дурня  Богу  молотися,  той  лоба  поб`є!  Так  і  ти!  От  покарання  мені  господнє,  де  ти  взялася  на  мою  голову?  Йди  он,  біля  криниці  промий  рану,  я    принесу  зеленку,  припечемо.  Що  напевно  рота  роззявила,  не  дивилася  під  ноги,  тому    й  злетіла?!
Солоні  сльози  відчула  на  губах  Тамара,  що  котилися  мов  горошини,  боліло  все  тіло,  особливо  нога.  Дівчинка    не  наважилася  сказати  жінці.    Відкопиливши  нижню  губу,  ледь  -  ледь  піднявшись,  накульгуючи  на  праву  ногу,  йшла  до  криниці,  яка  знаходилася  далеченько  від  сараю.  
 Ті  самі  слова,  що  й  бабуся  казала,  думала  дівчинка,  йдучи  від  криниці  до  хати  та  все  ж  у  бабусі    було  краще.  Хоч  тут  гній  тато  чистить  та    бабуся  вечорами    було  й  поцілує  в  лоба  й  щось  розповість  цікаве.  Хоч  і  бурчить  незадоволено  та  не  кричить  же  так,  що  можна  оглухнути..
Ввечері,    коли  батько  прийшов  з  роботи,  Тамара  вже  лежала  в  ліжку.  Сумні  оченята  доньки  зустріли  його,  їй    стало  зовсім  зле.  Її    то  проймав  холод,  то  кидало  в  жар.    Напевно  дружина  розповіла  йому,  що  сталося,  він  не  сварив  доньку,  погладив  по  голові,  здивовано  сказав,  
-    А  в  тебе  здається  підвищена    температура..
І  вже  до  жінки,
-  Галино,  дай  термометра!
       Випивши  ліки    від  високої  температури,  дівчинка  намагалася  заснути  та  сон  не  йшов,  хвилювалася,  адже  завтра    тато  повезе  її  в  містечко  до  лікарні.
       Після  рентгену  в  Тамари  виявили,  що  в  неї    вроджена  аномалія  розвитку  однієї  нирки.  Ліва  нирка  була  в  нормі,  а  друга
 «  підкова»,  так  її  називають,    нирка  зовсім  не  розвинена.  Ще  рентген  показав  забої  стегна    та  сідниць,  хоча  і  так  було  видно,  на  ранок  тіло  покрилося  синіми  плямами.  Батько  хватався  за  голову,  від  таких  новин.      Він  вже  й  шкодував,  що  забрав  дівчинку  до  себе,  але  ж  час  не  повернути  назад.  Не  дарма  ж  кажуть  -  якби  знав  де  впадеш,  то  соломку  б  підстелив.
   Майже  три  тижні  донька  пробула  в  лікарні,  їй  парентерально  вводили  ін`єкції,  заставляли  пити  ліки.  Тато  приїздив  кожні  три  дні  провідати,  ні  Галина,    ні  бабуся  до  неї  не  приїхали.  А  вона  так  нудьгувала    за  бабусею,  здавалося  якби  мала  крила,  то  полетіла  б  до  неї  в  обійми.
Вже  коли  дівчинка  була  вдома,  зрозуміла,  що  бабуся  навіть  не  знала,  що  з  нею    таке  трапилося.
     Надворі  осінь…  Тамара    наче  подорослішала,  робила  висновки  ,що  краще  повернутися  до  бабусі.  Адже  Галина  до  неї  не  стала  краще  відноситися.  Тільки    до  сина  й  батька  посмішка,  а  як  погляне  до  неї,  то    їдючий  погляд,  як  в  оси,  так  собі  придумала  вона.    І  ось,  напередодні  зимових  канікул,  наважилася  поговорити    батьком,
-  Тату,    я  хочу  до  бабусі,  зараз  ти  більше  часу  вдома,  може  тітка  без  мене  побавить  Миколку?
Він  здивувався  від  почутого,  такого  прохання  з  підтекстом,  можна  сказати.
-  Мені  тут  сумно,  я  не  здружилася  з  дітьми,  бо  все  вдома,  а  там  у  мене  є  друзі.  Відвези  мене,  будь  ласка.
Його  здивувало  таке  прохання,  можна  сказати  з  підтекстом.    Він  відчув  прилив  крові  до  обличчя,  намагався  стримано    говорити  з  нею.  Хотів  відмовити  та  донька  ніжно  притулилася  до  нього,  обійнявши  за  шию,
-  Тобі  зле?  Ти  так  почервонів…
Батько  гладив  по  голові,
-  Залишиш  мене,  а  я  ж  сумуватиму  за  твоїм    дзвінким  голосочком.  І  Миколці  з  тобою  весело,  він  тебе  так  любить…
-Таточку,  ну  хоч  на  Новий  рік,  -  вмовляла  донька,  зазираючи  в  світлі  теплі  очі.
На  другий  день,  батько  зранку  зайшов  в  кімнату  до  доньки,  вже  одягнений,  навіть  в  чоботах,
-  Ну,  що  готова  їхати?  Одягайся!
 Ця  звістка  їй  здалася  святом,  вона  була  на  сьомому  небі.  Батько  сидів  на  стільці,    з  усмішкою  на  обличчі  спостерігав,  як  вона  швидко  і  вміло  застеляла  ліжко.  Трохи  знервовано  одягалася  і  збирала    деякі  речі,  навіть  портфель    з  книгами  та  зошитами  забрала.  
Вони  зайшли  на  кухню,  батько  ніс  рюкзак,  Тамара  тримала  в  руці      портфель.    За  столом    з  Миколкою  на  руках  сиділа  Галина,  годувала    його  молочною  кашею.  Миколка  побачивши  Тамару,  за  мить  тягнув    до  дівчинки  рученята,  рухав  ніжками.
Галина,  сердито  гримнула  на  нього,
-  А  ну  сиди,  непосидюче!
 А  потім  до  дівчинки,
-  А  портфель  нащо  взяла?  Що  може  там  на  канікулах  будеш  завдання  якісь  виконувати?
А  потім  ледь  посміхаючись,
-  Ну  бувай!  Щасливої  дороги  вам.
І  відразу  до  батька,
А  ти  Степане,  там  не  сиди  довго,  щоб  в  обід  був  вдома.
         Старенька,  побачивши  в  вікно,  що  йде  син  з  онучкою,  аж  випустила  з  рук  черпак,  саме  хотіла  насипати  в  тарілку  щойно  зварений  борщ.  Тішилися  всі,  цілувалися,  обіймалися.  Тамара  зазирала  в  ясні  бабусині  очі,
-  У  тебе  краще,  чим  там,  хай  тато  мене  тут  залишить,  назавжди,  я  буду  слухняною,  даю  чесне  слово,  все,  що  скажеш    буду  робити.
Жінка  приголубила  дівчинку,  поцілувала  в  чоло,
-  Хай  і  правда  залишається,  ось  була  захворіла  на  грип,  не  було  кому  й  чаю  мені    подати.  Як  вона  хоче  хай  так  і  буде,  дитя  й  так  обділене  любов`ю.
       Батько  не  поїхав  відразу  додому,  довго  рубав  дрова  на  повір`ї.    День  короткий,    тож  він    при  включеному  електричному  світлі  рубав  і  складав  дрова,  відказався  від  допомоги.  Нарубаних  під  сараєм  залишилася  невеличка  купка,  а  пічку  треба  палити  щодня,  а  то  й  двічі  на  день,  зварити  їсти  та  відігріти  сир.
 Батько  зайшов  до  хати,  коли  дуже  захурделило,  у  димарі  завивав  вітер,  за  невеликий  час  всі  вікна  заліпило  снігом.  
Дівчинка    була  задоволена,  лежала  в  своїй  кімнаті,  в  ліжку  на  пуховій  перині.  Посміхаючись  роздивлялася  книгу,  коли  почула  розмову  батька  з  бабусею,  вони    пили  чай  і  про  щось  розмовляли.  Коли  вона    ненавмисно  почула  слово»лікарня»,  відразу  прислухалася.  В  цей  час  говорила  бабуся,
-  То  їй,  що  заміж  не  можна  буде  виходити?    З  однією  ниркою  це  все  –  таки  хворі  люди,  не  дозволять  народжувати.  Хоч  і  мала,  ще  та  не  виросте  ж  друга,  як  ти  кажеш…
Запала  тиша,  а  потім  стук  ложки,  напевно  колотив  чай  батько,
-  Ти  її  трохи  бережи,  важкого  не  заставляй  підіймати  та  солі  й  кислоти  поменше  треба  вживати,  одна  нирка  не  дві  сама  розумієш.  
Стара    трохи  хвилюючись  сказала,
-  А  твоя  напевно  знала,  що  в  неї  така  біда,  тому  й  покинула  вас.
 -  Це  у  спадок  від  матері  передалася  їй  хвороба.  Та  що  тепер  поробиш,  вона  ж  народила  та  треба  шануватися  і  все,  а  там    життя  покаже,  -  сказав  тихим  пониклим  голосом  батько.
Часто    й  гучно  забилося  сердечко  в  дівчини.  Так  ось  чому    в  школу  пішла,  аж    в  вісім  років,  ось  чому  така  худенька,  бідкалася  в  роздумах  мала.
 Її  життя  змінилося    в  кращу  сторону,  бабуся    забороняла  підіймати  важке.  Стала  трішки  лагіднішою…  А  вечорами  було  сяде  в  ліжку,  погукає  до  себе  і  в  обіймах  розповість  якусь  історію,  а  то  навіть  казку.  А  часом  і  заспіває  пісню,  в  неї  голос  був    дзвінкий  -  дзвінкий,  ні  в  кого  в  селі  такого  не  було.  
     До  школи  дівчинка  все  йшла  в  супроводі    Петрика,  сусід  дуже  зрадів,  коли  побачив,  що    вона  приїхала  і  буде    ходити    в  цю  ж  школу,  що  і  він.  Де  було  іншої  взяти?  Хоча  і  Тамара  трохи  раділа,  що  йде  поруч,  несе  її  портфель  та  просила  його,  щоб  не  називав  чеченкою.  А  він  кожного  ранку,  як  тільки  побачить  і  кричить,  -
«  Привіт  чеченко».
 А  потім  посміхнеться,  опустить  голову  донизу,  махне  рукою  і  скаже,
 -  Не  ображайся  ,це  по  дружньому,  воно  само  вискакує  та  і  мені  подобається    тебе  так  називати.  
Час  летів…  Зима  –  літо,  літо  –  зима….  Годинники  відстукували  секунди,  хвилини,    години…  Діти  підростали,  хоч  і  різниця  три  роки  це  не  завадило  їхній  дружбі.  Чорненька  дівчинка  –  пір`їнка,  ще  так  інколи  називав  її  Петро,  коли  ранком  йшли  до  школи.
     Чудові  літні  дні  довгі,  можна  багато  роботи  переробити.  І  допомогти  по  -  господарству  й  попрацювати  в  городі  і  навіть  можна    відпроситися  в  бабусі  на  ставок  з  дітьми.  Сьомий  клас  був  дружний,  діти    з  вулиці,  як  і  в  дитинстві  збиралися  до  купи  біля  криниці.    В  самому  низу  з  нею    вода  попадала  у  виритий  вузький  рів,  в  якому  купалися  качки,    гуси,  так  метрів  триста,  а  потім  став.  Він  не  був  глибоким,  але  декілька  джерел  тримали  воду  прохолодною.  Та  діти  купалися,  насолоджувалися  теплими,  світлими  днями.  
 Петро  вже  закінчив  вісім  класів,  інколи    разом  з  мамою  працював  на  фермі,    батько  ж  давно  навчив  хлопця  управляти  трактором.  Світлоокий  парубок  з  дитинства  любувався  Тамарою,  а  згодом  і  прийшло  раннє  кохання.    Він  дивився  в  її  волошкові  очі  і  дивувався,    сама  чорнява,  а  очі  світлі,  теплі,  привітні.  Як  і  раніше  проводив  вечори,  де  збиралися  всі  діти,  незважаючи  на  вік.  Дві  величні  тополі  колись  росли  біля  криниці,  їх  давно  зрубали  і  поклали  одну  навпроти  одної,  де  молодь  і  мала  посидіти  вечорами.  Тепер,  тут  навіть  краще  було,  росли  дві  плакучі    розложисті  верби,  придавали  затишок,  забираючи  сонячне  проміння  на  себе…  А  вечорами  хтось  брав  магнітофон,  лунала  музика  над  лугом,  ставом  і  селом,  люди  знали,  то  веселиться  молодь….
Пройшов  час  …  Тамара  закінчувала  восьмий  клас.  Струнка,  височенька,  як  берізка,  вбиралася  в  дівочу  красу.  Вона  відчувала  силу  в  собі,  хоча  знала,  що  не  простим  буде  її  життя,  пам`ятала    ту  розмову  бабусі  з  батьком,  за  свою  хворобу.  Її  останнім  часом  зовсім  нічого  не  турбувало,  відчувала  себе  здоровою  людиною.
Бабусі  минуло  сімдесят,  старенька    повільно  все  робила,  тому  дівчині  приходилося  виконувати  більший  об`єм  роботи.  Жити  в  селі  без  худоби  неможливо,  тому  весь  час  в  роботі.  Землі  сорок  соток,  тут  і  городина,  і  садок,  було  біля  чого  наробитися.  Особливо  важко  навесні,    треба  все  вчасно  посадити,  ще  й  навчання  в  школі.  Влітку,  восени  збір  врожаю.  Лишню  городину,  яблука,  ягоди  здавали  перекупникам,  що  приїздили  машинами,  міняли  на  гроші,  чи  то  на  олію,  чи  на  якісь  миючі  засоби.  Добрим,  чуйним  помічником  дівчині  був  Петро.  Виріс  справжній  легень,  помужнів,  став  серйозним,  зваженим.  До  роботи  й  звати  не  треба  було,  тільки  побачить,  що  дівчина  на  городі  з  сапою,  він  вже  тут,  як  тут,  ставав  поруч  з  нею  і  сапав  і  підгортав  бараболю.
 І  посміхнеться  й  пожартує  і  цукерками  пригостить,  ще    й  води  наносить  з  криниці    для    худоби  та  до  хати.  Його  батьки  нічого  не  мали  проти  їхньої  дружби,  хоча  й  він  був  єдиний  син.  Їм  теж  подобалася  дівчина,  виросла  на  виду,  як  кажуть.
Та  охопив  сум,  коли  пішов  в  армію,  молоде  серденько  страждало,  за  тим  теплим,  привітним  поглядом  хлопця  і  словами  ;  Привіт  чеченко».  Останній  вечір  біля  криниці  залишив  солодкі  спогади,  той,  перший  поцілунок  в  уста  пробудив  дивні  відчуття.  Все  здавалося,  що  відносини  прості,    дружні,  сусідські,  а  тут,  зовсім  інше,  наче  сонячний  промінь  ковзнув  по  устах  і  проник  в  душу.  Вона    інколи    пальцями  торкалася  своїх  уст  і  вкотре  згадувала  той    медовий    поцілунок…  Вечорами  замислювалася,  хіба  вона  може  йти  заміж?  Але  ж  ні,  вже  скільки  медичної  літератури  перечитала,  пишуть  можна  народжувати    та  є    великий  ризик.  Сучасний  світ,  йти  заміж,  значить  обов`язково  мати  дитину,  мати  справжню  сім`ю.  А,  як  ні…  Мабуть  і  не  варто  мріяти  про  це….
         Петро  служив  в    армії.  Тамара  ж  навчалася  в  місті  на  бухгалтера  по  направленню  від  колгоспу,  тож  і  залишилася  в  селі  й  працювати.  Він  писав  їй  листи  два  рази  на  тиждень,  де  все  журився,  що  скучив  за  нею,  за  селом,  що  рахує  дні  до  закінчення  служби.
     Одного  разу,  отримавши  від  нього  листа,  танцювала  біля  шафи  з  дзеркалом,  коли  зайшла  бабуся,  
-  Що  лист  отримала,  закінчує  служити?  Коли  вдома  буде?
На  радощах  дівчина  обійняла  стареньку,
-  Ой  бабусю,  через  три  дні  має  бути.
Старенька  присівши  на  стілець,  наставила  руку,
Наставивши  руку  на  онучку  сказала,
-  Вгомонися,  присядь!
-  Та,  яке  там  присядь,  -  дівчина  відкрила  шафу  і  продовжила,
-Так,  яку  ж  я  сукню  одягну?  В  якій  його  зустріну?
-  Спинися  кажу,  -  сердито  сказала  бабуся,  
-  Сядь  кажу!  Ти  знаєш,  що  ти  не  годишся  до  заміжжя,  тобі  краще  не  народжувати,  або  ж  дитини  не  виносиш,  а  можеш  і  сама  померти.  Що  тобі  важливіше  життя,  чи  та  любов?
         Початок  червня  був  спекотним…    Тамара  сиділа  за  столом  в  своєму  кабінеті  перед  відкритим  вікном.  Віяло  прохолодою…  Їй  здалося,  що  промерзла,  накинула  кофту  на  плечі,  вкотре  зирнула    на  природу.  Вночі  пройшов  невеликий  дощ,  трава  та  листочки  на  деревах  блищали.  З  них  стікали    прозорі  краплі,  переливалися  на  сонці  немов  кришталеві.  Все  довкола  знову  ожило.  Сьогодні  мав  бути  гарний  день,  зробила  вона  висновки.  Легка  усмішка  від  думок,  він  приїде,  як  не  сьогодні  то  завтра  обов`язково.    Перед  нею,  на  столі  стояв  будильник,  і  чому  він  так  повільно  тікає,  дивлячись  через  кожні  десять  хвилин,  бурчала  про  себе.  Врешті  -  решт  глибоко  занурилася  в  свою    роботу.
 Згодом  раптово  здригнулася,  привернув  увагу  шурхіт  за  вікном,    здалося  проплила  чиясь  огрядна  постать.  Відразу  за  дверима  почула    голоси  і  сміх,  двері  відчинилися.  Петро  стояв  з  букетом  польових  квітів…    Ніжно  глянув  на  неї,  на  його  обличчі  розпливлася  усмішка,  хіхікнув,
-  Ну  привіт,  чеченко!    І  розставив  руки.
 Від  радості  тріпотіло  сердечко,  як  у  пташки  крила,  вона  кинулася    вперед,  в  ласкаві  його  обійми.
           Пройшло  майже  пів  року,  здавалося  все  добре.  На  порозі  Новий  рік,    Тамара  все  шукала  нагоду  поговорити  з  Петром  про  майбутнє.  Так,  та  колишня  дружба    перетворилася  в  справжнє  кохання.  Бабуся  бурчала,
 -  Що  за  походеньки  щодня?  Що  ти  робиш?    Він  же  без  тебе  жити  не  зможе,  хіба  не  бачиш?!  Ось  свята  прийдуть,  його  мати,  все  мені  говорить  треба    сватання  робити,  а  ти  тягнеш  лямку,  поговори  врешті  з  ним,  розкажи.  А  ні,  то  я  сама  йому  все  розповім.
-  Ні  -  ні,  не  треба,  я  вже  точно  з  ним  сьогодні  поговорю.  Зустрінемо  Новий  рік,  підемо  гуляти,  вже,  що  буде  то  буде.
-  Ну  дивися,  це  вже  востаннє,  я  тобі  нагадала,
-  сидячи  на  стільці,  пригрозила    пальцем  стара.
     Петро  в  обнімку  з  Тамарою  вийшли  з  хати….  Здалеку  чути,  хтось    голосно  вітався,  поздоровляв  з  Новим  роком.  Майже  в  кожній  хаті  світилося,    було  чути  музику.
Петро  чмокнув  її  в  щоку,  ніжно  зазирнув  в  очі,
-  Тамаро,  батьки  поїхали  до  дядька,  в  Петрівку  зустрічати  Новий  рік,  хата  пуста,  може  до  мене  підемо.
Вона  чекала  цієї  миті  і  боялася…  Досить  тягнути  час,  треба  йому  все  розповісти,  взявши  під  руку,  запропонувала,
-  Давай  спочатку  пройдемося    в  сторону  посадки,  прогуляємося  на  свіжому  повітрі.  Так  красиво,  подивися,  всі  дерева,  як  в  лебединому  пуху,  а  кущі,  то,  як  шапки  одягли,  а  зверху  краплі  льоду,  як  намисто  І  видно  добре,  наче  має  бути  день,  гарна  зима  цього  року.
Петро  підхоплював  кілька  раз  сніг,  однією  рукою  і  кидав  в  сторону,
-  Тамаро,  я  не  одноразово  тобі  казав,  що  кохаю  і  досить,  вже  гратися  в  ігри,  як  діти.  Не  маленькі,  прийшов  час  одружитися,  чого    боїшся    зі  мною  залишитися  наодинці.  Гадаю  ми  добре  знаємо  один  одного,  чи  в  тебе  є  якісь  таємниці  від  мене?  
 Її  наче  хтось  кинув  в  крижану  воду,  холод  пронизав  все  тіло,
тремтячим  голосом  почала  розповідати  все,  що  мала  розповісти.  І,  що  є,    і  про  все,  що  начиталася  в  книгах  про  нирки,  і  які  застереження  роблять  медики.  Петро  уважно  слухав  її,  відчував,  як  часом    вся  тремтить,  брав  її  руку  в  свою,  притискав…
Вони  поверталися  додому,  він    легенько  торкнувся  плеча,  взяв  за  руки,
-Я  готовий  на  все,  заради  нас  з  тобою…  Ну,  не  буде  дітей,  візьмемо  з  дитбудинку,  звісно,  якщо  ти  не  проти.  Це  не  головне,  але  спочатку  влітку  поберемося.    Потім    треба  записатися  до  професора  на  консультацію  в  Києві,  а  там  життя  покаже.  Не  будемо  наперед  розчаровуватися  в  житті.  Я  знаю  одне,  ти  моя  чеченко!  Подивися  в  небо,  бачиш,  он  там  дві  зірки  в  стороні,  -    Задрав  голову  догори  й  продовжив,
 -    То  наші  дві  долі,    вони  разом,  я  за  ними  давно  спостерігав,  так,  що  все  буде  гаразд.
 Вона  ледь  посміхнулася,  хоча  очі  були  сумні.  Він  трохи  замислившись,
-  До  речі,  батькам,  не  обов`язково  це  знати,  бабця  твоя,  як  води  в  рот  набрала,    молодець,  тож  хай  і  надалі    мовчить,  це  наше,  особисте,  не  варто  всім  знати,  перешкоджати  нашому  коханню.
І  ледь  -  ледь  доторкнувся  устами  до  її  уст,    відпустив  руки,
-  Тепер,  я  тебе  розумію,  чому  не  хотіла  залишатися  наодинці.    Я  пішов  до  завтра!
   Переступивши  поріг  хати    дівчина  розплакалася,  те  напруження  в  душі,  хвилювання,  зробило  свою  роботу.  Нарешті  скинула    з  плечей  тягар  думок,  як  добре,  що  не  пішов.  Хай  хоч  все  життя  мене  називає  чеченкою  та  я  його  кохаю…
         Пройшло  два  роки…  У  вікно  стукав  весняний  ранок….  Сонячні  промені,  через  скло  і  тонкі  гардини,  проникали  в  кімнату,  плавали  по  дитячому  ліжку.  В  ній  солодко  спав  крихітний  хлопчик.  А  поряд    на  дивані,  в  халаті    лежала  Тамара.  Як  добре,  копошилися  думки,  всі  хвилювання  позаду,  тепер  я  буду  берегинею  сімейного    вогнища.  В    кімнату  зайшов  заклопотаний  Петро,
-  Ну,  що?  Як  ви  тут?  Вже  кричав  Сашко,  чи  терпить  доки  я  прийду?  Ти  не  вставай,  я  все  зроблю  сам.  Лікар  сказав    треба,  ще    добрих  два  тижні    поберегтися,  щоб  шви  не  розійшлися.  
Скрипнули  вхідні  двері,  за  мить  в  кімнату  заглянула  бабуся,
-  Прийшла  провідати…  Доброго  дня  Вам.  Я  заберу  пелюшки  попрати.
Ні  -  ні,  -  заперечив    Петро,  -    Я  ранком  всі  машинкою  поправ,  вже    висять  надворі,  за  хатою,  що  не  бачили?
-  То  може  я,  щось  приготую  поїсти,  як  треба?
Тамара  посміхнулася,
-  Та  ні,    тож  Петро  вчора  був  вихідний,  всього  наготував,  є  ,що  їсти.  Ще  вчора    його  батьки  обоє  були  тут,  всі  хочуть  допомогти.
       На  столі    біля  ліжка    в    керамічній    вазі  стояв  букет  червоних  троянд,  це  Тамара    три  дні    назад  привезла  з  лікарні.  Серед  квітів  виднілася  записка,  на  ній  великими  літерами  написано  -  »ПРИВІТ,ЧЕЧЕНКО!  ДЯКУЮ  ЗА  СИНА!  Я  ТЕБЕ  КОХАЮ!
           Пройшло      п`ятнадцять  років…    За  сімейним  столом  гамірно,  сьогодні  відзначають  день  народження,  Тамарі  тридцять  п`ять  років.  Петро  веселий,  як  наречений,  вдягнений  в  білу  сорочку.  А  вона  в  жовтій    шовковій  блузці,  яка  їй  дуже  пасувала.  Обличчя  осяяне  усмішкою,  тішилася,  задивлялася  на  двох  русявих  синів,  в  яких  різниця  у  віці  всього  два  роки  і  на  меншу,  чорняву  доньку,  якій  недавно  виповнилося  чотири  роки.  Раділа  життю,    на  душі  легко  і  тепло,  хоч  і    нелегко  довелося,    всі  пологи  через  кесарів  розтин,  але  яке  це  щастя,  бути  коханою  і  мати  дітей.    
                                                                                                                                                 Лютий  2019р

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828627
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.03.2019