UgoSlava

Сторінки (1/3):  « 1»

Останній рейс…

Я  кожен  рейс  в  повітря  проводжаю,
Коли  від  мене  ти  летиш  у  височінь,
Коли  повернешся  ніколи  я  не  знаю.
Чекатиму  від  тебе  сновидінь.

Я  стану  вітром,  щоб  до  тебе  доторкнутись…
Молитимусь  щоночі  до  рання.
Благатиму  у  сонця  повернутись
Додому,  де  чекати  буду  я!

Я  змушу  зорі  яскравіше  засвітити,
Щоб  не  зумів  ти  заблукати  уночі.
В  саду  я  буду  квітоньки  ростити,
Щоб  радували  очі  навесні.

Чекаю…  Рік  чи  два  не  пам’ятаю…
Переплелося  все  у  голові.
Тебе  нема.  Я  у  вогні  палаю.
Всі  жили  кам’яніють  у  мені.

Я  божеволію  від  страху  не  почути,
Як  заскриплять  ворота  у  дворі,
Як  упаду  в  твої  міцні  обійми,
І  розчинюсь  як  цукор  у  воді.

Бентежний  вітер  по  шибкам  гуркоче.
Дощем  залитий  ганок  і  поріг.
Тебе  нема.  А  темрява  шепоче:
Забудь…  Розбився  він  торік…

Прокинулася  рано…до  схід  сонця.
Згадала  сон…приснилося  ж  мені…
Що  ніби  смерть  твоя  постукала  в  віконце,
І  погасила  свічку  на  столі.

…Залаяли  собаки  на  подвір’ї,
Застигла  кров  і  покотилася  сльоза.
Невже  мій  милий  не  забув  дороги!?!
Невже  до  нас  прийшла  весна!?!

Та  я  побачила  не  те,  чого  хотіла.
Не  той  стояв,  кого  чекала  я.
То  листоноша…  різко  поблідніла…
В  руках  тримав  біленького  листа…

…Я  кожен  рейс  в  повітря  проводжаю,
Коли  від  мене  ти  летиш  у  височінь,
Та  я  ж  не  знала,  що  то  був  останній
Я  полетіла  б  за  тобой  на  край  землі…

Все  тіло  холодом  проймає.
Я  проклинаю  дні,  які  без  тебе  прожила
Я  зрозуміла  -  тебе  уже  немає..
Якби  могла  –  за  тебе  б  душу  віддала…

Не  біль,  не  сум  і  не  страждання…
Не  стане  дном  в  душі  моїй.
Втрачаю  віру  й  сподівання.
Тебе  не  повернуть  пісні  сумні.

Я  стала  вітром,  і  до  тебе  доторкнулась…
Я  зірка  в  небі,  більше  не  живу…
Я  обіцяю  -    стану  птахом  сизокрилим…
І  серед  вічності  тебе  я  віднайду…







адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=636206
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.01.2016


Він не один…



Незримі  коливання  і  подихи  сумні…
Душі  –  що  впала  на  коліна  серед  ночі.
Шукає  в  темряві  жевріючі  вогні,
А  серце  прокидатися  не  хоче.

І  так  щодня,  щоранку  і  щоночі  -  
Блукає  поміж    стомлених  вітрин.
Ховає  від  людей  самотні  очі…
Він  -  галерея  знищених  картин.

У  ньому  все  –  і  біль  і  крихта  щастя.
Він  не  один  –  з  ним  цілий  «ореол»…
Не  він  вдягнув  кайдани  на  зап’ястя…
Не  він  один  страхи  не  поборов….

Що  скаже  йому  вітер  на  прощання?..
Чи  змиють  сльози-ріки    всі  гріхи?..
Про  що  загомонять  в  полі  тополі?..
Якщо  все  сонце  спалить  навкруги.

Можливо  міцний  сон  і  теплі  ночі
Зігріють  душу,  розірвуть  цепи.
Що  прикували  до  землі  самотні  очі,
Розбили  всі  дороги  до  мети…

Не  ти,  не  я  і  не  сумні  завіси,
І  вже  не  кров,  що  з  рани  потече  -  
Не  зможе  розігнати  сон  цієї  ночі…
А  серце  плаче  й  прокидатися  не  хоче…







адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=635494
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 13.01.2016


Как не могу уснуть…

Как  не  могу  уснуть,
Когда  приходит  ночь.
И  сердце  разрывается  на  части.  
И  сон  во  сне  не  сможет  мне  помочь  -  
Я  просто  кану  в  темноте  ненастья…

Так  от  чего  душа  поешь?
Безмолвным  голосом,  вздыхая?..
Потом  навзрыд  как  заорешь…
Костер  затушишь  морем  слез…
И  упадешь  на  землю  как  листок  –  стихая…

Шумит  опавшая  листва…
Не  за  окном  –  в  душе  моей…
Заледеневшие  глаза  …  
В  них  не  печаль  иль  грусть  –  тоска,
Нет…в  них  поселилась  пустота…

Хочу  всю  правду  рассказать…
Чего  боюсь,  что  раздирает  душу  мне…
И  почему  я  не  могу  уснуть.
Когда  приходит  ночь  во  сне    -  
Я  больше  в  этом  мире  не  живу…

Несносна  мне  моя  вина,  
За  то,  что  радость  глаз
семьи  не  сберегла…
За  то,  что  не  раздастся  в  доме  смех…
Семьи,  что  была  крепче    чем  орех…

И  мамин  сладкий  голос  не  позовет  нас  всех  за  стол…
И  папы  руки  крепко  не  обнимут…
Когда  нужны  слова,    улыбки  –  родной  зов…
В  ответ  застынет  кровь  –  и  вдохи  жизни  навсегда  покинут…

Вот  так  я  провожаю  свет  дневной…
Забытых  истин  и  чужих  молений
Когда  приходит  темнота  в  мой  дом…
Стихает  ритм  моих  стихотворений

Самой  мне  не  понятен  этот  мир…
Когда  ты  счастлив  –  ты  становишься  слепцом  немым…
Когда  же  боль  и  страх  стучат  в  твое  окно  не  в  прочь
Ты  как  и  я  бежишь  от  наступившей  темноты…
Ты  как  и  я  не  спишь  –  когда  приходит  ночь…





адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=633665
рубрика: Поезія, Посвящение
дата поступления 05.01.2016