| Сторінки (1/4): | « | 1 | » |
В цю нiч новорiчну, в цю казкову годину
Запах ялинки та трiскiт вогню,
Стiл зодягнувся в нову скатертину,
Прощатись iз Роком Cтарим я буду.
Хоч i радiсть в очах, що тебе проводжаю,
Та в новий не смiло за порiг я ступлю.
За невдачi торiшнi тебе я прощаю!
Нездiйсненi мрiї у пам'ять втоплю.
Пiднiмаю за тебе цей келих вина,
Та не чутно в кiмнатi передзвiн кришталю.
Його приглушила скупа тишина,
Яку я впустив у оселю свою!
Куранти вже б'ють той вiдлiк життя,
І стрiлки здається так нiжно обнялись.
Все те, що не збулось, йде в небуття!
З тобою назавжди, Рiк Старий, розпрощались…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612494
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2015
Каміна тріскіт в темні ночі
І зливи сльози по вікні…
На мить свої заплющу очі
Й твої я бачу, мов ввісні.
Твої, як північ, темні вії
І жар твоїх дівочих губ…
І я плекав в собі надії
В полон віддатись ніжних мук.
Перо, чорнило, стіл, папір -
Тобі буду писать листа.
«Тебе люблю», - словам повір,
Хоч це банальщина проста.
Скупі рядки, розмитий почерк,
Та щира правда в тих словах.
Не допишу, і тільки прочерк -
Його завершиш ти в думках.
Забудь про біль свого страждання,
Закресли всі мої рядки,
Впиши в історію кохання
Про вчора, завтра й на віки.
Пиши, коли й писать нема про що,
Зі слів набір хоча б ти розгуби.
Якщо в серцях зосталось ще тепло,
Далекий сон, прошу, ти розбуди.
А я з тих слів сплету вінок,
Зберу всі барви із життя.
В твоє відчинене вікно
Влетить кохання каяття.
Сидиш самотньою в кімнаті.
Заплачеш ти, заплачу я.
Хоч почуття ще все ж крилаті
Та їм немає вороття.
Згорять колись над свічкою й в тобі
Мої листи, думки мої і мрії.
Віддам, що мав, я все віддам журбі.
І жар віддам, що серце моє гріє.
Травою в пам’ять стежка заросте,
В туманах сивих зникне, як роса.
В тобі й в мені вже більш не проросте
Любові цвіт, чистіший ніж сльоза.
Вже більш не сняться твої очі
Й чарівна посмішка твоя.
Вже не пишу я опівночі,
Забув давно твоє ім’я.
Чогось чекаю я від часу.
Чого ж? - Не знаю до тепер.
Лише чому душа страждає,
Коли душею я помер ?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612491
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.10.2015
НОСТАЛЬГИЯ
Белым снегом сегодня заметает зима.
В не большой деревушке видно шляпки домов.
Только след от саней, что ведёт в никуда,
Потерявшийся где-то, средь январских штормов.
Ещё немножко, и снег этот вновь засверкает.
И мгновенно сгорит, на закате он дня!
Лишь мороз без конца, за окошком крепчает.
Словно страхом он хочет окутать меня.
Да только берёзе не страшны холода.
Обогрели её от зимы снегири.
Стоит словно в сказке, так прекрасна она.
И горит красным цветом, от зори до зори.
Я бреду по сугробам, по бескрайним полям.
И любуюсь картиною этой в ночи.
Как с избушечек дым, вьётся вверх к небесам.
И огонь языками лижет стенки печи.
Я вздохну тяжело, так, что аж всхлипнет душа.
А сердце в груди, то замрёт, то проснётся.
С глаз моих покатилась, словно льдинка слеза.
Не воротится жизнь, детство вновь не вернётся.
Не пройдусь я весной, по цветущим лугам.
Не сорву я цветов, вдоль реки для неё.
Никогда не скажу: Для тебя это, мам.
Здесь когда-то я рос, всё теперь не моё !!!
Чужим да родным, мне осталось селенье.
Покосившийся домик, и скрипучая дверь.
В окошке виднеется, ручек детских творение.
Деревянный, загадочный, страшный мой зверь.
Пускай излечит память, больную сердца рану.
Не до конца, пускай, всегда она щемит.
Вернуть потерянное мне не по карману.
Обязан я был в жизни, хоть что-то сохранить.
И снова снег, и снова белой пылью.
Метёт года, моих уставших дней.
Не вспомнят нас, внуки к сожаленью.
Забыли в суете мы, родить своих детей!!!
П.М. Павлюк.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611658
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2015
Сирітська доля
Десь там край села старенька хатина,
У вікнах сумних ледь вогник мигав.
Присівши в куточку холоднім хлопчина,
З торговиці батька свого він чекав.
Погасла давно вже в тій хижині свічка,
За вікном лише сніг наче зорі блищав.
Згорнувшись клубочком заснув той сирітка,
Голодний від ранку у сни він помчав.
Приснилась йому померла матуся.
Зпросоння малий сльози втер в рукава,
Казала: «Андрійку, я за тебе молюся.
Щоб поблажлива доля до тебе була».
Сон цей до болі здавався як дійсність,
Що мама ласкаво взяла руки малі.
Хотів, щоб ця мить була в цілу вічність,
Щоб бачив завжди я рідненьку вві сні.
Та сон той солодкий тривав ще недовго.
Почув малий гуркіт і скрегіт дверей –
Прийшов п’яний батько, зваливсь на підлогу.
Простяг малий руку й доторкнувся плечей.
Поторгав він батька за стару кожушину
Й запитав, чи той хліба йому не приніс.
Та п’яний хропів і не чув вже дитину,
Й бормотав щось знесили собі він під ніс.
І знову у сльози сирітськії очка –
Згадав, як-то з мамою добре було:
Він мав і жупан, і тепленьку сорочку,
І разом все гуляли вечірнім селом.
Глянув востаннє на батька, із хати.
Вийшов він тихо, щоб той не почув,
Спішив він до мами,про все розказати,
Щоб вона пожаліла його - сироту.
І не зчувсь, як прийшов він на те кладовище,
Де його найрідніша матуся лежить.
Довкіл ні душі, тільки вітер злий свище.
Й на сусідньому гробі ще свічка мигтить.
Над хлопцем тривожно скрипіли тополі,
І місяць блідий заховався давно.
Лиш блистять де-не-де в небі темному зорі,
І гавкіт собак десь лунав за селом.
Пригорнувся до неньки своєї могили,
Обняв ніжно хрест дерев’яний її.
Припав на коліна малі, і щосили
Він стримував сльози, що текли по щоці.
Зложив міцно руки і щиро молився,
Просив, щоб рідненька забрала до себе,
Бо в людному світі один залишився,
І його, сироти, вже нікому не треба».
А на ранок село облетіла та звістка,
Що Андрійка немає вже серед живих.
«Біля мами заснув!» - говорила сусідка.
Замерз бідолаха у обіймах зими.
Відплакали дзвони по душі уже тричі,
Готова вже яма в хоромах сирих.
Поховали хлопчину, в людей біль на обличчі
І батько над гробом в задумах сумних.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=611654
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.10.2015