LeGrand

Сторінки (1/38):  « 1»

…ПОЛЕ…

...поросле  терням  і  вовчими  ягодами,  виплекало  молоком  вовчиці  войовничий  народ,  з  гордо  піднесеною  головою  і  серцем  казкового  дракона,  між  Дністром  і  Збручем.
...тебе  нарекли  Терновим  Полем  і  з  боліт  і  трясовини  спрорудили  твоє  обличчя.  Воно  міняється  залежно  від  пір  року  і  погоди,  а  значить  живе  життям,  дихає  зеленими  легенями..,  каштанів,  що  вистукують  степ  по  тротуарах,  змішуючи  стуки  ударів  з  трепетним  булькотом  калюж,  в  які  попадають  вони  під  час  дощів.
...необдуманий..,  ти  ще  такий  молодий!
...Терновим  Полем  ти  був  недовго.
Тебе  плекали  дбайливі  руки  дітей  твоїх  і  щоб  зберегти  та  примножити  твою  чарівність,  часто  зраджували  душу  твою,  віддаючи  її  на  поталу  таємним  ворогам  твоїм.  Ти  сором'язливо  ховав  очі  під  церковними  банями  і  в  надії  чекав  свого  часу.
...судний  день  настав!
Він  вилився  на  вулиці  твої  разом  із  молодою  кервою  дітей  твоїх,  поміж  спалахами  пожеж  будинків  червоних  комісарів..,
...спалахнув  і  погас.
Погас  так  само,  як  і  багато  разів  раніше.  Погас  без  надії  збороти  зло,  що  нищило  цілі  покоління  протягом  багатьох  десятиліть,  катуючи  і  відсилаючи  по  Сибірах  найкращих  дітей  твоїх.
Ти  перестав  вірити  їм!
...але  в  могилах  твоїх  кладовищ  ще  лежать  вої  твої.  Вони  воскресять  дух  волі,  дух  свободи  і  вже  підростають  молоді  пагони  тих  каштанів,  які  заб'ють  на  сполох  у  брусчатку,  мов  барабанний  дріб..,
...і  буде  бій...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644122
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2016


Л И С Т

Я  маю  що  Тобі  сказати,  сину,
У  кожного  своє  є  каяття:
Пробач...  моє  —  за  небокраї,
Піде  зі  мною  із  Твого  життя.

Ти  не  сумуй,  сприймай  це,  як  ознаку,
Що  вже  пора  останній  шлях  пройти,
Лиш  матері  тихесенько  подякуй,
Та  свічку  у  дорозі  запали.

А  ще  Тобі  сказати  хочу,  сину,
Коли  не  знаєш,  як  в  житті  іти,
Так  поступай,  немов  останню  днину
Тобі  дав  Бог  прожити  на  землі.

Слова  не  ті...  не  можу  відшукати
Потрібних  слів,  крім  одного  -  прости...
Прости..,  що  я  не  був  солдатом,
Коли  на  сході  гинули  брати.

Прости  за  те,  що  не  з  Тобою  поряд,
Там  на  Майдані,  у  ті  ночі  й  дні
Стояв  на  смерть,  що  моя  клята  доля,
Нас  розвела,  як  розвідні  мости.

Прости,  що  не  зумів  Тебе  обняти,
У  радісні  Тобі  й  щасливі  дні,
Що  на  вівтар  Ти  мусив  крокувати
Один...
                 один...
                       прости...
                                 прости  мені...

Прости  за  юність  Твою,  швидкоплинну
І  за  мою  відсутність  в  ті  роки..,
Прости  за  все  мене,  мій  рідний  сину,
Бо  це  і  є  мої  земні  гріхи!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=642883
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.02.2016


СТАРИЙ ЛЕВЕ

Старий  Леве...
Ти  замерз  від  холодного  вітру,  тулишся  зледенілими  дахами  до  світла  у  вікнах  і  нічних  ліхтарів  в  надії,  що  там  де  є  світло-там  є  тепло.
Тобі  не  спадає  на  думку,  що  для  тепла  потрібен  дух.  Дух  життя,  що  дає  усьому  живому  народжуватись,  рости,  розвиватися,  дає  тепло,  від  якого  тече  дах  і  зкапує  з  твоїх  очей,  Старий  Леве,  весняною  сльотою.
...дожити  до  весни...
Про  це  мрієш  не  тільки  ти,  гріючись  плечима  до  кахельної  грубки  у  зледенілому  місті.
Про  це  мріють  тисячі  в  бліндажах  далеко  від  тебе,  сушачи  відсирілі  цигарки  біля  буржуйки,  зігріваючи  свій  дух  гірким  димом  і  думками  про  дітей.  Вони  сідаючи  до  Святої  Вечері  вклякли  у  молитві  випрошуючи  в  Всевишнього  його  опіки  над  воїном.
...тобі  знайоме  це  відчуття!..
Це  ти  надихав  своїх  дітей  на  Майдани  і  кожного  разу,  коли  дух  свободи  згасав  під  тиском  ординського  чобота,  ти  зберігав  його  тепло  у  своїх  грудях,  щоб  через  якийсь  час  знов  запалити  серця  своїх  дітей.
Ти,  Леве,  добре  знаєш,  що  дух  свободи  також  гріє!
...гріє  серця...
Ти  уповаєш  на  дітей  своїх  і  на  Бога.
І  коли  по  твоїх  вулицях  везуть  дітей  твоїх,  Старий  Леве,  у  останню  дорогу,  ти  стоїш  на  колінах  віддаючи  останню  шану  осипаючи  із  віт  замерзлі  сльози,  що  мов  кришталь  розбиваються  об  бруківку.
...Ти  пам'ятаєш  їх  поіменно...
Вічна  слава  героям!
Леве,  ти  скучатимеш  за  їхнім,  майже  дитячим  сміхом,  згадуватимеш,  як  вони  дітьми  ще,  з'їзджали  з  твоєї  гриви  і  перші  їхні  поцілунки  під  розкішними  гривами  твоїх  володінь.
Не  плач,  Леве..,  дочекайся  весни...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629391
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 17.12.2015


33 - й

Сховалась  паморозь  в  коморі,
До  сонця  вишкіривши  зуби,
Напівроздіті,  майже  голі,
Лежать  на  вулиці  два  трупи.

Скулить  над  ними,  плаче  вітер,
Їм  не  співають  ''вічна  пам'ять,
Тепер  цим  двом  не  постаріти,
А  їм  на  двох-всього  17-ть.

І  голод  клацнувши  зубами,
Відкрив  у  смерті  рот  кістлявий,
Тирана  слуги  із  зірками,
По  Україні  хліб  збирають.

Із  віт  горіх  осипав  листя,
І  оком  кліпаючи  часто,
Сидів  на  гілці  й  дзьоба  чистив,
Старечий  ворон  -  свідок  хамства.

Він  бачив,  як  штики  прибули,
Як  забирали  хліб,  коней,
Як  ''продрозвьорстку''  розвернули  -
Сім  шкір  здирали  із  людей.

Як  руйнували  печі,  жорна,
В  Сибір  зсилали  ''куркуля'':
''Який  вже  я  до  біса,  чорний,
Але  й  у  мене  є  душа!

А  в  цих  душа  -  суцільне  жало!
Смола!
               Чорніша  дьогтю  стала!
Настояна  на  спирті  сажа!
А  втім,  хіба  цих  двох  замало?!''

А  демон  в  Шушинську  злягався  уночі,
З  серпом  гадюки  й  молотом  пудовим,
Кував  зірки,  а  викував  мечі,
Ключі  від  пекла  і  стрічки  на  роги.

О  так,  зірки!..
                                             …уже  зірки,
У  небі  кволо  мерехтіли,
Взяли  у  сутінки  два  тіла,
Тягнули  гаком  до  ріки,
А  десь  сова  в  дуплі  совіла,
Мороз  по  шкірі  пробігав
І  ворон  настовбурчив  пір'я,
Та  каркав,  ніби  проклинав

В  агонії  уся  країна:
З  голодних  виривався  губ,
Не  крик,  а  стогін  сполотнілих
Облич,  об  них  червоні  звірі,
Гострили  свій  голодний  зуб.

Пропали  два..,
                                         а  тут  у  полі,
Шептався  колос  до  зерна:
''Не  випадай  із  мого  лона,
Ти  бачиш,  ходить  смерть  голодна,
Тримайся  міцно  колоска!
Вночі  прийде  сестра  молодша,
Збере  у  вузлик  з  фартушка,
Якщо  й  сама,  як  ті,  не  всохла,
Якщо    жива  ще,  сирота!''

''Осиплюсь  краще  я  і  взимку
Озиминою  проросту,
Бо  через  мене,  сиротинку,
В  Сибір  на  каторгу,  зашлють.''

І  дивно  було  чути  птиці,

Отой  тихенький  шелест  слів..,
А  в  ніч  червоні  колісниці,
Везли  на  плаху  бунтарів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=624439
рубрика: Поезія, Присвячення
дата поступления 28.11.2015


БАБИНЕ ЛІТО

Осінь.
                 Вечір.
                           Тихо  стало.
Звук  трамбона  ледве  чути,
На  деревах  листя  спало,
Тільки  я  не  міг  заснути.

За  трамбоном  ніжна  скрипка,
Відбирала  сон  і  втому,
Контрабаса  стогін  й  схлипи,
В  такт  оркестру  духовому.

                                                         І  від  тої  музики  п'янкої,
                                                       Жовте  листя  враз  затріпотіло,
Танцювало  вальс  в  передпокої,
Далі-  з  вітром  в  поле,  полетіло.

А  край  неба  сонячна  заграва,
Зiрoньку  вечірню  запалила,
Павутинки  з  літа  проводжала,
Як  фатою,  жовту  осінь,  вкрила.

В  платті  з  ситцю  танцювало  листя,
Зваблювало  ніжною  красою,
Свідком  я  сьогодні  залишився,
На  весіллі,  осені  з  фатою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619356
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.11.2015


ОСІНЬ НА ДНІСТРІ

Дністром  літа  спливають  у  минуле,
У  брід  ріки  уже  не  перейти,
Шептались  з  вітром  молодії  лози,
У  задумі  лились  дівочі  сльози
І  човен,  мов  напитися  води,
Схилившись  з  берега,  дивився  на  їх  вроду,
Махав  веслом,  але  вагався  підійти.
 
Осіннє  небо  привітало  нас  дощами
І  з  глиби  кам'яної,  в  далечінь,
Роки  летять  над  нами  -  журавлями,
Та  залишають  за  плечима  -тінь.

Ще  хоче  осінь  зберегти  ту  вроду,
На  вдячність,  від  прийдешніх  поколінь,
Дозрілий  хліб  і  свіжу  чисту  воду,
У  спадок  їм-  незайману  природу,
Та  неба  синь.
 
Уже  в  косі  срібляться  павутинки,
Й  на  голову,  як  на  траву  роса,
Діадему  із  білого  золота,
Підбира  чарівниця-зима.

Осінню  тишу  не  нарушив  криком,
Лелека  сів  на  березі  Дністра,
Немає  сил  летіти  дальше  з  клином,
Старий  вже  став.
                                       Пора...
                                                       Йому  пора…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619350
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.11.2015


На Батьківщині ми … ЧУЖИНЦІ


Місто  спить.  Янтарні  зорі,
В  чорнім  глеку  задрімали,
Тиху  ніч  в  сутані  чорній,
Світлячки  розцілували.

Покотився  місяць  краєм:
-Завтра  знову  буде  спека,
Нам,  краяни,  з  цього  боку,
До  УкрАїни  далеко.

Зранку  сонце  кине  промінь,
Зорі  випадуть  із  глека,
Мої  рідні,  вам  на  спомин,
Я  здобуду  все,  що  треба.

І  допоки  є  ще  сили,
І  надія  в  нас  жива,
Я  для  вас,  мої  хороші,
Зорі  витягну  із  дна.

З  того  глека,  що  у  спеку,
Їх  ховає  у  блакить,
Щоб  стотисячним  Ікарам,
Крила  сонцем  спопелить.

Тож,  допоки  ще  є  сили,
Мабуть  зайві  всі  слова,
Я  за  вас,  мої  хороші,
Вип'ю  чашу  цю  -  до  дна!''

21/08/2011р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619220
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.11.2015


СПІВВІТЧИЗНИКАМ

Багряне  листя  клени  осипають,
Дзвін  тиші  стукає  у  стовбур  дуба,
Лелеки  Батьківщину  покидають,
Курличуть,
                             кличуть,
                                                   обіцяють,
Коли  спаде  зимова  шуба,
Назад  додому  прилетять.

Не  кличте  нас  в  краї  далекі,
Бо  ми  є  люди  -  не  лелеки,
Не  дав  Господь  людині  крила,
Та  й  ненька  наша  б  не  простила
За  зраду.
Тут  будувати  треба  хату,
Тут  наречену  обирати,
На  вірність  разом  присягати,
Та  разом  на  рушник  ставати.

Кому  ж  бо  знати,  як  не  вам,
Що  значить-вірність?
У  дорогу,
Візьміть  з  собою  ту  небогу,
Тримайтесь  вкупі  все  і  всюди,
Щоб  не  розбили  злії  люди
Надії  ваші-повернутись  ,
До  того  краю,  в  ту  родину,
Де  повідала  мати  сину,
Про  вірність  вашу,  лебедину.

Прийде  весна,  прокинеться  природа,
Задзюркотять  струмки,  зі  стріх  закапає  вода
І  ви  повернетесь  де  воля,  де  свобода,
В  достаток-  до  свого  гнізда.
2007р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=619006
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 07.11.2015


ШЛЯХ

Нам  сіяти  пора  зерно,
А  ниві  ще  тепла  бракує,
Перекуєм  леміш  в  кайло,
Лупаймо!  Щоби  піт  й  тепло,
До  ниви  перейшло  не  всує.

Незнаю,  скільки  ще  тих  нив,
Змочити  потом  доведеться,
Ще  вчора  дощик  моросив,
Була  надія,  був  порив,
Що  зацвіте,  заколоситься.

У  сніп  звязали  ми  міста,
Впряглися  лебедь,  рак  і  щука:
Знай  наших!
                     ...ти  була  права..
Козла  пустили  до  снопа,
А  він,  жував  собі,  та  слухав.

Такі  от,  братіє,  діла!
Тепер  уже  ні  світ,  ні  сила,
Не  змінить  шлях,  що  ти  пройшла,
Моя  Вкраїно,  чорнобрива.

Обмолотила  сніп  шпана,
Зерно  в  кишенях  поносили,
З  народу  витягли  всі  жили:
Тут  балом  править-  Сатана,
А  ми...
а  нам  вже  й  світ  немилий.

Нам  сіяти  пора  зерно,
А  ниві  ще  тепла  бракує,
Перекуєм  леміш  в  кайло,
Лупайте..!Так  писав  Франко.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618858
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 06.11.2015


ОСІННЯ ЖІНКА


Мундштук  між  пальцями  довгими,
Дим  вгору  злітає  -  кольцами,
Ногами  торкаєшся  босими,
Трави,  що  жовтіє  по  осені.

Зелених  очей  погляд  втомлений,
Бринить  тихий  голос  схвильований,
Чарує  замріяна  посмішка,
Осіння  жінка  -  закохана.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=618744
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.11.2015


МРІЇ

Щасливих  мрій  вервечку  назбирали,
У  лузі  спати  положили,
А  злії  люди  розбудили,
Та  в  кірзаки,  та  й  голови  побрили.

І  муштрували  мрії  наші  вміло,
До  рвоти  і  до  болю  у  нирках,
Приспали  розум,  підкорили  тіло,
Серпом  і  молотом-по  молодих  зубах.

Мовляв,  поглянемо  чи  кров  у  вас  бордова,
Чи  голуба,  бо  мабуть  не  прозора,
Та  й  підмішали  до  їди  отрути  ,
Щоб  мріям  вже  ніколи  не  проснутись.

Прозорі  мрії  жити  намагались,
Кривої  правди  в  душу  не  впустили,
В  неволі,  у  Гулагах  закалялись,
Вернулись,  але  зовсім  посивіли.

Нам  правди  тої  не  забути,
Як  вербували  в  ястребки!
Крутили  руки  і  в  рекрути,
За  комір  білий  волокли.

Тяжкії  думи  голову  обсіли
Й  моє  волосся  попелом  покрили,
Як  час  життя  вимірює  клепсидра,
Думок  болючих-  нескінченна  свита.
30.05.09

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617265
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.10.2015


ПРИТЧА

 Не  в  своїй  хаті,  
                                                               при  свічі,
Його  родила  уночі,
Тихо  співаючи,
                                               купала
І  щоби  ненька  не  дізналась,
Дитя  у  човен  положила,
Його  й  себе  перехрестила,
Штовхнула  човен...
Підхопила,
Немов  билинку,
                                                 течія,
Дивилася  
               мов  не  своя,  
                                           услід,
На  небі  місяць,
                                 аж  поблід
І  вітер  стих.
Торкнулась  скроні  сивина,
Мов  у  тумані,
                                             проклина,
Пішла  на  гору,  на  скалу,
Щоб  погасити  печію,
Яка  у  серці  починала  тліти,
                                               чим  раз  сильніше.
Кров  в  жилах  стукала  щосили,
Кричала:
Що  ж  ти  наробила!
Стояла  на  скалі,
                                           молилась.
Над  прірвою-
                                       вже  нахилилась:
Без  нього  я  не  зможу  жити!
Та  в  ту  ріку,  що  її  сина,
Все,  далі  й  далі,
                                                 відносила.

Тим  часом  річка  повернула,
І  носом  човника  віткнула,
В  пологий  берег,
                                                   у  траву,
Де  пас  худоби  череду,
Старий  і  сивий
                                           дід  Хома:
Сірко  загавкав  не  дарма
На  човника,
                                       що  без  весла,
Дитя  в  подолі  принесла
                                     природа  -  матінка  
                                                                         й  Хома,
Надумав  йому  ймення  дати,
А  підросте-то  розказати  все,  
                                                               як  було!
Як  ранком  човник  принесло,
Як  лаяв  і  стрибав  Сірко,
Та  що  у  човнику  було.

Ріс,  підростав  собі  хлопчина,
Худобу  пас
                                   і  полюбляв
На  річці  за  селом,
                                                     дитина,
Ловити  рибу,
                                   де  клював
Карась  і  короп.

Катерина
                           прала  білизну.
                                                         Все  одна.
Неговірка.
                           Така  сумна.
Та  на  малого  Петруся,
З  такою  ніжністю  дивилась...
Сиве  волосся  намочилось,
Чи  то  водою,
                                 чи  може  
                                                   щирою  сльозою.

Покликав  якось  дід  Хома
                                                       св'ященника,
Бо  вже  пора
І  до,  вже  юного  Петра,  
                                                 звернувся
                                                           розказати  правду
І  про  ріку,
               і  про  човна,
                                 і  про  собаку,  ба'  Сірка.
Просив  у  юного  Петра,
Щоб  розшукав  оту  небогу,
(  якщо  вона  іще  жива)
Щоби  пробачив
                           й  до  порогу
Привів  -
                             богату  чи  убогу
І  словом  старість  зігріва,
Щоб  жили  разом,
                                             а  Хома,
За  них  замовить  слово  Богу.

За  роком  рік,
Петро  не  зна,
Що  рідна  матінка  й  сама,
Його  усе  життя  шукала,
По  ночах  місяця  благала,
Щоб  у  дорозі  посвітив,
Щоб  вітерець  переповів
Де  човник  хвилькою  прибив?
І  хто  хлопчину  полюбив?
Чи  може,  вже  його  нема?
Чи  може  хтось  його  штовха,
знущається  із  сироти?

Ні-ні,  не  це,  прости!..
І  душить  горло  каяття,
Та  все  на  юного  Петра,
                           усе  частіше  поглядала.
Старенька  зовсім  Катря  стала,
(Вже  світом  цілим  не  блукала),
У  тому  хлопці,
                                     за  селом,
Що  із  старим  жив  
                                               пастухом,
Відчуло  серце,  що  зустріла
Синочка  свого.
Непосміла
                       спитати  дідуся  Хому-
Тепер  сказать-нема  кому!
Хто  правдоньку  оту  розкаже?
Мабуть  отак
й  в  могилу  ляже.

Не  знала  Катря,  що  й  Петро,
Зібрався  в  мандри
                                           і  в  село,
Прийшов  прощатись
                                       й  не  дарма,
Розказував  старенькій  Катрі,
Що  розповів  йому  Хома:
І  про  човна,
                             і  про  Сірка,
Що  його  мати  -  не  ріка,
Найти  її  тепер  він  має,
Й  оскільки  Катрю  давно  знає,
Пока  буде  шукати  матір,
Щоб  Катря  пожила  у  хаті.

Тоді  й  призналась  Катерина,
Що  він,  Петрусь  -  її  дитина,
Що  все  життя  його  шукала,
І  ось  знайшла...  та  й  заридала.

Він  взяв  на  руки  Катерину
І  як  пір'їну,  як  билину,
Заніс  у  хату,
                                   пригощав,
Та  разом  з  нею  пригадав,
Всі  ті  роки,  що  розділяли
Життя  малого  сина  й  мами.

Тож  келиха  нам  слід  підняти,
Що  разом  будуть  доживати,
Хай  доживуть  й  до  ваших  днів!
Щоб  не  бракнуло  добрих  слів,

Щоб  в  кожнім  теплім  слові  -  мати,
Малесенький  вогонь  горів.
Хай  Бог  дарує  й  вам  синів,
Що  не  зрікаються  батьків!
8.08.2009

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617256
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 30.10.2015


ДЗВІН

Я  йду  угору  по  сходах
І  бачу,  як  дві  колоди,
Прогнувшись,  тримають  дзвони,
Під  шпилями  бань  церковних.

Я  йду  -  міцний  в  своїй  вірі,
Висять  на  колодах  дзвони,
Співають  голосом  міді,
Їх  язики  двопудові.

Під  куполом  свище  вітер,
Й  гундявлять  псалми  слов'янам,
Одіті  в  золото  й  бісер,
Духовні  отці  з  Луб'янки.

Коли  я  дійду  до  краю,
Візмуся  за  шнур  і  з  криком,
Доведений  до  відчаю,
У  дзвони  почну  дзвонити.

Зірвуться  ті  дві  колоди
І  з  гуркотом,  дзвін  великий,
Впаде  на  залізні  сходи
Й  на  голови  московитів.



3.06.12р

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617036
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 29.10.2015


ПЛИН ЧАСУ.

І  ще  є  жать.
І  ще  трава  не  всохла,
Іще  зелене  листя
Росою  сонце  напува,
Ще  хліб  у  полі  колоситься,
Клепають  коси  косарі  -
Ідуть  жнива,
А  ти  в  намисті,
Мені  дорогу  перейшла
І  я  забув,  що  ти  убога,
Немаєш  щастя,  сирота,
Я  у  жовтневім  падолисті,
Нап'юсь  червоного  вина
І  припаду  до  твого  листя
Моя  калино...
                           Вже  зима
Дихнула  білими  снігами,
Усе  довкола  замела,
А  ти  стоїш,  немов  убрана
Уся  у  білому,  сумна
І  по  намисті  кров  із  рани
Стікає  в  сніг..,
                               Пробач,  калинонько  моя,
Що  у  холодних  заметілях,
Замерзло  листя  й  грона  зрілі  -  
То  кров  у  мене  на  губах,
Я  зложу  крила  задубілі
І  як  оті,  сніжинки  білі,
(Я  не  останній  збитий  птах),
Впаду  на  листя  пожовтіле:
(Не  вам  клювати  моє  тіло!
Піском  залишусь  на  зубах...)
             Ну  а  тебе,  моя  калино,
Зігрію  у  холодну  днину,
Підживлю,  розчинившись  в  прах.
           А  коли  грона  зарясніють-
Я  сонцем  стану  на  листках,
Бджолою  полечу  в  садах..,
Як  заколише  тебе  вітер  -
Засну  у  тебе  на  руках.

7.08.12

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=617031
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.10.2015


*****


В  убранстві  білих  руж,
У  білих  рукавичках
Рубають  злісно  сук,
Цілуючи  сіднички…
Розріджуючи  ряд
Плюють  на  честь  героїв,
На  мову  і  на  СЛОВО  -
Рятують  шкіру  свОю.

З  неомертвілих  душ,
Помножених  на  сни,
У  полум’ї  боїв
Зриваються  щоночі:
Їм  виїв  очі  дим
Пекельної  війни:
Вони  встають  до  бою
З  туману  і  росИ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616790
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 28.10.2015


ВІТЕР І ТОПОЛЯ


Вітре  буйний  ,  вітре  сильний,
Не  гни  тополину,
Не  розказуй  тої  правди,
Що  козак  загинув!
Не  лишай  її  надії,
Що  приїде  вірний,
Приголубить,  поцілує,
Зніме  чари  й  звільнить.

Розцвіте  тоді  тополя,
Скине  пух-хустину,
Стане  ясочкою  в  полі,
До  грудей  прилине,
В  чорні  очі  поцілує,
Пісню  заспіває...

Лежить  козак  серед  степу,
Тополя-незнає.
Все  сумує,  виглядає,
Листям  з  вітром  грає,
Може  щось  таки  розкаже,
Коли  чого  знає?

Довго  думав,  довго  пестив,
Листя  тополині:
-''Як  розказувать  небозі
Не  малій  дитині?''
Із  далеку  розпочати
Вирішив,  поволі,
Щоби  бідну  тополину,
Не  зламати  в  полі:

-''Якось  гнав  я  степом  хмари,
Курявою  грався,
Аж  побачив  козарлюгу,
Та  й  услід  подався.
Зачепив  його  за  вуса,
Смиконув  за  чуба,
Потріпав  коняці  гриву
І  не  відав,  люба,
Що  попереду  турецькі
Роз'їзди  снували,
Як  побачать  кого  в  полі;
Відразу-  в'язали,
Їхню  долю-  у  неволю,
В  ясир  забирали.

Сутеніло  швидко  в  полі
І  щоб,  ще  погратись,
Полетів  я  вище  й  вище,
Хмари  розганяти,
Звідти  глянув  вже  до  степу
І  аж  стрепенувся,
Насідали  на  одного..
Та  козак-  не  гнувся.

Десять..,  двадцять..,  ще  підспіли
І  щоб  не  хвалився,
Пятдесять  нарахував  я
І  не  помилився!
Хвацько  бився  козарлюга,
Ніде  правди  діти,
Захотілося  й  мені
Йому  підсобити,
Позганяв  назад  я  хмари,
Та  як  розлютився,
Та  змішав  усе  докупи,
Там,  де  козак  бився.

Стало  темно,  як  у  пеклі,
Грім  перекотився,
Я  не  знав  на  якім  світі,
Люба,  опинився.
Чути  було  скрежет  криці
І  в  темнім  забралі,
Миготіло  лезо  шаблі
Й  голови  злітали.
Вже  кричали  бусурмани:
-''Шайтан!..''  і  тікати,
Видно  кінь  був  добрим  другом,
Нічого  й  казати.

Розвиднілось.  Боже  милий!
А  попід  горою,
Лежать  голови  турецькі,
Покриті  росою.
Вже  ворони  позлітались,
Каркають  в  долині,
А  козака  бач-немає,
Знать  живий  і  нині!''

Тихо  слухала  тополя,
Сльоза  покотилась,
Потім,  тяжко  так,  зітхнула
І  пухом  покрилась.
Пух  розвіяв  тихо  вітер,,
Та  й  у  Дніпро  скинув,
Не  зміг  буйний  розказати,
Що  й  козак  загинув.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=616783
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 28.10.2015


СНІГУРІ

Два  вогники  з  мого  дитинства,
Зимою  вишню  зігрівали,
Як  два  камінчики  з  намиста,
Сиділи  разом  і  мовчали.

Тремтіла  вишня  на  морозі,
Не  гріла,  мабуть,  шубка  біла,
-''Терпіти  більше  я  не  в  змозі'',
Пташкам  тихенько  шепотіла.

Вони  надули  свої  груди,
Щоб  дати  їй  тепла  багато,
Повіяв  вітер,  щоб  роздути,
Теплом,  усю  її  пройняти.

І  затремтіли  віти  дрібно:
-''Не  дуй  на  мене  злий  Сезаме,
Бо  від  тепла  й  морозу  швидко,
Криштальною  уся  я  стану''.

Майнув  у  степ  гуляка-вітер,
Десь  загули  Різдв'яні  дзвони,
Мороз  узяв  холодний  скіпетр,
І  через  яр,  пішов  у  гори.

Два  снігурі  заворушились,
До  вишні  тихо  промовляли:
-''Нам  треба  трішки  підживитись''
І  по  подвір'ю  застрибали.

А  я  розмову  їх  підслухав,
Зробив  для  пташок  годівничку,
Зерна  насипав,  хліба  й  швидко,
На  вишню  пoчепив  за  нитку.

Від  радості  пташки  літали
І  гомону  було  немало,
Сусідів  щедро  пригощали,
Щоб  вишенці  тепліше  стало.

Гірлянди  місяць  розкидав
І  білу  шубку  скинув  з  пліч,
День  швидко  до  кінця  збігав,
Заходила  Різдв'яна  ніч.

Назад  вернувся  Дід  Мороз,
Подарки  роздавав  усім,
А  я  читав  тоді  прогноз,
Коли  він  стукав  у  наш  дім.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615902
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.10.2015


ЛІЩИНОНЬКА


Між  полями,  на  межі,
                         виросла  ліщина,
Покохала  козаченька
                       сирота-калина.
Білим-білим  цвітом  цвіла,
                         як  до  шлюбу  вбралась,
Вдень-від  сонця  захищала,
                       вночі-цілувала,
Козаченька  молодого,
                       спраглими  устами,
А  під  ранок  розімліла  і...
                                       ''  коса  під  камінь''-
                                                                 зломалася.
Заспіває  жайвір  в  полі-
                           сонце  зустрічайте!
Засвистають  козаченьки-
                         в  похід  проводжайте!
             
Проводжала,  цілувала,
                             сльози  гіркі  лила,
Обіцяла  дочекатись:
                                   -''Повертайся  милий!''
Без  матері  виростала
                           одна,  при  стежині...
Повів  милий  вороного,
                             по  Дніпру,  в  Низи'ни.

Налетіли  круки  з  лісу,
                                 кров  дівочу  пили,
Обірввали  квіти  білі
                           та  й  занапастили.

А  тим  часом  ліщинонька,
                             збоку  підростала,
Співчувала,  доглядала,
                             сльози  витирала,
Як  вертались  бусурмани-
                           то  стіною  стала,
Захистила  калиноньку,
                       а  круків  прогнала.

Заспіває  жайвір  в  полі-
                     сонце  зустрічайте!
Зассвистають  козаченьки-
                       хлібом  привітайте!

Де  то  поле  ,та  криниця,
                               де  та  рута-мята?
Де  та  стежка,  де  калина,
                           де  межа  зімята?
Невже  всохла  без  кохання,
                       цвітом  землю  вкрила?
Невже  мене  не  діждалась,
                         де  тая  могила?
Заспіває  жайвір  в  полі-
                         сонце  зустрічайте!
Засвистають  козаченьки-
                             весілля  гуляйте!

-''Не  журися  козаченьку'',-
                           промовля  ліщина,
-''Одягай  сорочку  білу-
                         тут  твоя  дівчина!''
-''Ти  діждалась,  уціліла,
                         мене  виглядала?!''
-''Ти  не  знаєш,  що  тут  було,
                                   як  я  бідувала!''
-''Минулося  голубонько''-
                                   мовила  сусіда,
-,,А  як  меньше  будеш  плакать,
                             лихо  вас  обійде!
І  щоби  свати  не  знали!
                               Бо  то  буде  сміху...''
-''Якщо  любиш-то  житимеш''-
                                   шептали  горіхи
                                                         на  ліщині,
Як  дзвіночки  в  травах:
-''Люби  щиро  козаченька''.
У  К  Р  А  Ї  Н  І-С  Л  А  В  А!!!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615582
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 24.10.2015


РУСАЛКА ДНІСТРОВА

Весна.
Надворі  пахне  цвітом,
А  в  хаті-пліснява  і  діти  -
голодні.
Наче  під  вінком,
Стоїть  хатина  за  селом,
А  далі  -  верби  над  Дністром
І  сам  Дністер
дивись,  розлився,
Як  крига  скресла-
розповився,
Немов  в  колисці  немовля,
Лежить  собі  мале
та  плаче,
Від  горя  посивіла  мати,
(Ще  вчора  була  молода),
З  лиця  зійшла
і  зводить  руки,
Мов  в  долі  просить  два  крила.

Дністер  послухав  ті  благання,
Насупив  брови  -  хмари,  лік,
Слізьми  умився  і  востаннє,
Зайшов  у  гості  в  темну  ніч:


-''Не  можу  дати  тобі  крила,
Пробач.
Хіба  ж  ти  завинила,
Що  просиш  в  Зевса  птахи  літ?
До  моря  можу  тебе  взяти
Дністром-рікою,
просто  з  хати,
А  там,  як  зможеш  птахом  стати,
Лети,  шукай  милого,  в  світ.

Подумала  вдова  убога:
''Не  заслужила  ласки  в  Бога.''
Пірнула  в  воду  і  ...  привіт,,
Удар  хвоста,  
                         як  всплеск  весла
І  стала  мавка  Дністрова.

На  голові-ромашки  білі,
А  губи,  наче  маки  зрілі,
В  косі  заплетена  лоза,
Намисто  з  лілії  на  тілі,
Ре-го-че  мавка  Дністрова.

А  місяць  світить  у  дорогу,
Нігде  ні  звуку:
                                               НАСОЛОДУ
                                 ДАРУЄ  МІСЯЦЮ  ВОНА.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=615578
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 24.10.2015


ВІДЧАЙДУХА

Там  у  ставі  воду  пила,
                                 райдуга-веселка,
На  горбосчку  чепурилась,
                                 хатина  біленька,
Заглядала  в  став  прозорий,
                               ніби  у  люстерко,
Причесала  бриля  з  жита,
                                   наділа  майстерно,
Двері  й  вікна  розчинила,
                                     сонцю  посміхалась,
Поки  була  молодою-
рушник  вишивала,
До  схід  сонця  вмивалася,
                                 свіжою  росою,
Виглядала  козаченька
                                 й  уночі  совою.
Марно  очі  виглядали,
                                 козак  забарився,
Не  рік,  не  два  Запорожець,
                             з  ворогами  бився.
Похилилася  хатина,
                               несила  стояти,
Підпирає  старі  стіни,
                             така  ж  стара  мати,
Плачуть  очі  старечії,
                         та  не  висихають,
Вже  літа  лягли  на  плечі,
                           в  могилу  штовхають.
Як  лишитися  хатині,
                           одній  та  на  схилі,
Рушниками  розшиваній,
                           в  дирявому  брилі?
До  останку  противилась,
                             не  дивилась  в  воду,
Аж-  глянула,  покосилась,
                             та  й  впала  до  долу.
Нема  хати,  нема  дому,
                               куди  повертати?
Зайшов  козак  до  корчми,
                           горе  запивати.
Не  день  пив  і  не  два  пив,
                             пив,  та  вже  без  ліку,
Пропив  розум,  розбив  серце,
                           та  й  спочив  навіки.
Отакі-то,  козаченьки,
                           наші  з  вами  біди,
Якби  меньше  гірку  пили,
Ще  могли  би  жити.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=614131
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.10.2015


Ж А Л Ь


Мене,  будь  ласка,  не  забудь!
Коли  весною,  в  теплу  днину,
Прийде  у  душу  спокій  дивний,
І  ти  пізнаєш  суть  життя,
Ти  не  забудь  свого  митця.

А  може  я  сказав  дурницю?
Який  митець?  Так  -  вільна  птиця,
Яку  зігнали  із  гнізда,
І  на  лету  зухвалім,  дикім,
Хтось  нарече  уже  -  великим,
Потім  піймають  за  хвоста,
Заставлять  вмить  зробити  вибір:
-''Чи  ти  співаєш  вільним  й  битим?
-Чи  дім  твій  -  клітка  золота?''

Не  хочу  жити  в  клітці  ситим,
Не  можу  їсти  із  корита,
Мораль  в  цій  пісні  -  річ  проста:
Коли  вже  дзьобнув  крихту  жита,
То  пташку  можна  приручити,
Підкинуть  ще  і  ще  зерна,
І  вже  не  птах  ти,  а  ягня.

Мене,  будь  ласка,  не  забудь,
Коли  осіннє  листя  впаде,
Ключ  журавлів  -  на  південь  ляже
І  я  зберусь  в  останню  путь,
Мене,  мій  жалю,  не  забудь.

Мене,  благаю,  не  забудь,
Коли  кришталь  у  оці  синім,
Озера  закує  мороз  в  долині,
Ти  принеси  ромашок  жмут,
Де  вічний  спокій  і  печаль,
Мене,  кохана,  не  забудь!
Усе  закінчилося.
Жаль.
Ль?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613820
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 16.10.2015


Т А Р А С Б У Л Ь Б А (за Гоголем в 1-му виданні)

Повіяв  вітер  й  зграя  птиць,
Шугнула  в  небо,  промайнула,
Повз,  ще  міцного,  козака,
Що  став  червоний  від  напруги.

Вдивлявся  в  небо  і  чекав,
Якусь  ознаку  в  білу  днину,
Чи  то  синів  так  виглядав,
Чи  ворога,  в  лиху  годину.

Барвистим  шовком  віддає
Жупан,  на  конях  збруя  бріє,
В  Остапа-  вус  ще  не  росте,
Андрій-  сльозИ  скривать  не  вміє.
 
Старий  стояв  посеред  двору,
Примружив  око,  та  барився,
Обняти  двох  синів  і  скоро
Вже  навкулачки  з  ними  бився.
 
Оба  сини  були  пригожі...
Обох  Тарас  поцілував,
Розлив  по  кубках,  як  годиться,
У  клуні  спати  їх  поклав.
 
А  зранку,  півні  іще  сапали,
Сірко  у  буді  позіхав,
Вже  челядь  коней  запрягала
Й  Тарас  своїх  синів  підняв:
 

-''А  ну  ж  бо  ''вражії  сини'',
Чи  вам  ще  хочеться  горілки?
Чи  ще  спите  і  ваші  сни,
Про  поцілунки  та  обнімки?''

А  степ  живе  своїм  життям:
Десь  чути  вовче  завивання,
Вночі  -  дурманить  запах  трав,
Удень  -  пташине  щебетання.

Он  видно  шапку  козака,
Що  на  коні  в  степу  гарцює,
А  там  дивись,  Гірей-паша,
З  десятком  слуг  за  ним  пильнує.
 
Дістались  Січі.  Тут  брати,
У  будні  дні  шаблі  точили,
Мистецтва  бою  разом  вчили,
Та  брали  приклад  в  старшини.
 









Тарас  в  корчмі  не  раз  хвалився,
Що  Бог  послав  йому  орлів
І  від  Порогів  до  Пшемишля,
Нема  достойніших  синів.

-''Гей  -  гей,  вставайте  братство  п'яне,
Йдемо  на  ляха,  досить  слів!
Ми  їм  покажемо,  слов'яни,
Хто  тут  господар  міст  і  сіл!''

Умить  усе  заворушилось,
Січ  ожила,  заклекотіла,
Де  медовуха  вчора  лилась,
Сьогодні  стала  Січ  до  діла.
 
До  церкви  Богу  помолились,
У  першій  сотні-  два  сини:

Немов  о  скали  хвилі  бились,
Та  Дубно  взяти  не  змогли.


Кільцем  залізним  оточили:
Ще  кілька  днів  і  впаде  лях,
Та  тут  знайшлися  дві  причини,
Щоб  все  скінчилося  не  так.

У  ясну  ніч  з'явився  привид:

З  під  воза  вилізла  мара,
І  до  Андрія:-''  Панна  просять…
Під  возом  у  землі  -  діра.''
 
*  *  *
Чи  то  у  світі  так  ведеться,
Що  ворог  в  нас  самих  таїться?
Чи  психологія  така,
Що  як  любов,  так  вже  -  сліпа?

*  *  *

-''Чи  знає  пан,  що  люди  кажуть?
Що  йдуть  на  вас  всі  уніати!
А  що  у  місті  лицар  в  латах-
То  Янкель  бачив  -  син  твій,  значить''.
 

-  ''Не  може  бути,  брешеш  жиде!
Щоб  зрадив  батька  син  Андрій?!
Щоб  осоромив  чуб  мій  сивий?!
Ти,  жиде,  хочеш  батогів?!''
 

Король  прислав  своїм  підмогу,
Всі  в  латах,  з  пір'ям  -  павичі
І  на  козацьку  шаблю  гостру,
По  десять  шабель  і  мечів.

Ураз  відкрилися  ворота
І  з  міста  вилетів  загін,
А  верховодив  у  кінноті  -
Дивись  Тарасе  -  рідний  син!

Левиний  рик  рознісся  полем,
Із  серця,  із  грудей,  із  болем;
Тарас  не  бачив  більше  лав,
Усе  трощила  булава.

Андрій  впізнав  чуприну  сиву;
 Злякався,  польське  військо  кинув,
Тікав..  та  Бульба  з  Чортом  притьмом
Догнали,  залишивши  битву.


-''А  що,  чи  серце  в  тебе  є,
Що  ти  своїх  рубаєш,  сину?
Чи  може  лях  тобі  єдину,
Свою  панянку  віддає?


Ось  так,  ти  віру  нашу  зрадив
Й  мене  -  старого  козака?!
Я  породив  тебе…
                                       ...я  й  стратив!


Прийми  його,  земле  сира.''
Із  люттю  лева  Бульба  бився,
І  перемога  вже  близька,
Остап  на  фланзі  забарився,
Та  й  повалився  під  коня:
 
-''Я  йду!!!''-кричав  Тарас  до  нього,
Ломала  шиї  булава:
-''Я  йду  тобі  на  допомогу,
Остапе,  сину,  зачекай!!!

*  *  *
Не  там  кінець,  де  розіп'яли

Й  не  там  початок,  де  воскрес.
І  поки  рани  заживали,
Молився  Бульба  до  небес:

-''Ти,  Господи,  над  нами  вищий,
Ти  відаєш  хто  вмер,  хто  ні  ще,
Дай  гляну  в  список  крадькома,
Мо'  там  Остапа  ще  нема?''
 
На  передмісті,  в  бідній  хаті,
Знайшов  Тарас  отих  пейсатих,
Що,  майже,  все  на  світі  знають,
Та  срібні  й  злоті  полюбляють.
 
-''  Ти  знаєш?''
-''Знаю!''
-''Скільки  буде?
Та  не  дивись  на  мене  юдо,
Вези  в  Варшаву,  чорту  в  зуби,
Та  так,  щоби  не  знали  люди.''

*  *  *
На  площі  -  початкУ  всіх  вулиць
Народ  шумить  -  цікавість  будить,
Що  вам  сказати  добрі  люди?
Читайте  далі...
(далі  буде...)
*  *  *
Вельми  шанований  народе,
Козак  -  є  символом  свободи!
А  честь  і  слава  козака  -
Це  зміст,  і  суть  його  життя!
 
*  *  *
-''  Ведуть..,  ведуть..,''  -юрба  гула
І  мліло  серце  Тараса,
Він  бачив  все;

він  бачив  сина,
Тортури..,
як  його  дитину,
четвертували  на  козлах...
Прокляв  той  день  і  ту  годину,
Коли  в  бою  його  покинув,
Не  уберіг,  у  люті  мстивій.
На  що,  Тарасе,  чуб  твій  сивий?
Стоїш  тепер,  як  та  статуя!..
 
Остап  в  останнє:
-''Батьку,  чуєш?!''
-''Я  тут,  Остапе  -е!
Си  -и  -  ну,
Чу  -  у  -  ю!''
*  *  *
У  натовп,  яничарів  сила,
Як  на  ріллю,  ворони  сіли,
Шукали,  всіх  перетрясли,
Та  за  старим  і  слід  простиг.

У  людськім  морі  голубої  крові,
Розбавленої  тим  єлейним  гноєм,
Пропав  козак!..
-  Куди?
-  Ніхто  не  знає!..
ЗалИшилися,
Янкель  з  Мордахаєм.

*  *  *
В  вогні  горіла  Посполита,
Панянки,  цвяхами  прибиті,
Дітей  -  у  піч,  старих-  з  дзвіниці,
Панів  -  за  ноги  та  в  криницю.

Волоським  шляхом  ратні  люди,
Знімали  з  палі  панські  дупи,
Внизу,  як  цівка  батога,
Між  гір,  блистить  Дністер  -  ріка.


Знайшли  ту  нитку  уніати;
Отут  зустріло  військо  в  латах
Тараса  Бульбу  -
свого  ката.
?Що  сотня  шабель  й  злість  завзята,
Проти  трьох  тисяч?  -  Не  багато!

*  *  *
Зійшлися  козаки  і  шляхта…

*  *  *
Вже  вечір.
Бульби  кінь  втомився:
-''  Ну,  Чорте!
Ще  не  час,
ще  бийся!
Не  підведи,  не  скинь  з  сідла!''
Та  слабне  Тараса  рука.
 
-''Де  побратими-
чи  живі  ще?''
Та  канчуком,  як  уперіщить..,
''Чорт''  на  диби,  копитом  -  трах!
-  Надвоє,  ляшська  голова.
Тарас  ударив  вдруге,
свиснув,
(Ще  раз  взлетіла  булава),

По  полі  глянув:  дальше..,
                                                                   ближче..,
(Кругом,  Тарасе,  лях,  та  лях),

Удар  меча..,
                               а  потім,  спис  ще,
                                                 загнали  в  груди  козака,
Кінь  на  дибИ  -  підпруга  трісла,
...  Іще  удар  -
                                   упав  з  коня.

Бундючні,  списами  пришили,
До  дерев'яного  стовпа,
Та  на  скалу,  та  й  підпалили:
-''Дивись,  ''голото,''  де  твій  цар!''

*  *  *

Висів,  як  яструб,  на  скалі
І  з  кручі  козакам  здавалось,
Вогнем  об'ятий  і  потятий,
Що  Бульба  мертвий  вже..,
                                                                       аж  ні!:
 
-''  Ви  чуєте  мене,  синочки!
Беріть  праворуч,  до  струмка,
Та  по  стежині  ви  проскочте,
На  скелю!  Там  внизу  ріка!..''

З  розгону  коні  з  скелі  рвали,
Дністра  -  ріки  спокійний  плин,
-''Тарасе,  ми  б  усі  віддали,
Життя  своє  тобі  взамін.''

Вже  догорало  сите  плам'я
Й  не  чути  було  тихих  слів,
-  ''Це  клопіт  мій,  а  ви  слов'яни,
Помстіться  за  своїх  братів''

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=613818
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 16.10.2015


С Л І П Ц І.

Молилися  на  тепло  свічки,  а  не  на  світло.  Обидва  худі,  ніби  хрести  обтягли  шкірою,  з  порожнімми  лантухми,  скидалися  швидше  на  примару,  що  в  сутінках  зявилася  невідомо  звідки.  В  кістлявих  руках  у  кожного  було  по  палиці,  витертій  долонями  до  блиску.  Довге  скуйовджене  волосся  прикривав  соломяний  бриль.  Довгі,  сиві  бороди,  сягали  до  кантура,  що  оперізував  діряву,  але  напрочуд  чисту,  одежину.  Ноги  без  взуття  були  обдерті,  пальці  збиті,  шкіра  на  підошві  була  груба,  зашкорубла.
Посідали.  Довго  сиділи  мовчки.  Хотілося  їсти.  Свічка  уже  догоріла,  але  з  них  двох  ніхто  того  не  бачив.  Обидва  були  сліпі.  Кожен  мовчки  згадував  свої  молоді  роки,  козацьку  вольницю,  полон,  галери...  Шкодували,  що  не  погинули  тоді,  як  більшість  їхніх  товаришів.
Згадувалось,  як  втікали  з  неволі,  як  їх  зловили,  гарячим  воском    випалили  очі  та  відпустили.  Жити  не  хочеться.  Накласти  на  себе  руки-великий  гріх.

                                                                                 С  Л  І  П  Ц  І.
Різнилися.
Ланцюгом  простували,
не  злилися.
Поводир  в  них  один
і  з  усіх
Два,  від  гурту  незрячих,
відбилися,
Вже  не  чули  натомлених  ніг,
На  нічліг  до  господи
просилися.
Молилися,
Не  на  світло  від  свічки,
що  лилося-
На  тепло,
що  від  неї  ішло.
Дві  постаті,
Худі,  неначе  шкірою

Обтягнуті  хрести,
та  в  серці  з  вірою,
Із  бородами,
довгими  та  сивими,
Немовби  дві  примари  тихо  випливли,
З  кутка  у  хатніх  сутінках.
Не  плакали.
Їх  очі  ніби  матові-
не  кліпали
І  свічка  скоро  скапала,
З  каліками
надумала  погратися  з  сліпцями  -  
                                   згоріла,
Залишила  тільки  плями.


Мовчали.
Старці  память  свою  воскрешали
в  тишині,
Кожен  згадував  роки  свої;
Молодії  ,
юнацькі  літа,
Коли  сила  в  запястях  була,
По  Дніпру,
як  на  Чайках  ходили,
Як  під  Зборовом  ляха  побили,
Як  попали  в  неволю,
галери,
Та,  як  побратими  померли.
Проклинали
оба  свої  долі,
Як  тікали  з  тяжкої  неволі,
Ланцюги
до  галери  прикуті:
-''Краще  було  померти  у  полі!''
Та  й  поснули  оба,  на  покутті.

Снилося...
Ніби  сонце  над  першим
схилилося,
Гріло  тіло  й  обличчя  теплом,
Вже  горіло  усе  і  пекло,
І  знялися  вогняні  жарптиці,
Прилетіли,
клювали  зіниці,
Осліпили.
Очі  зїли.
Покричали
і  геть  полетіли.

Світилося...
Каганцем  уночі,
ворушилося,
(так  убогому  другому  снилося)
Билися...
Поміж  гори
зміюкою  вилася,
В  ніч  із  лісу,
очима  світилася
Вовча  зграя-татарська  орда.
Обступили...
А  трупів-  гора!
Мішають  шаблюці  рубати,
В  очі  смерті  козак  загляда.
Рубанув!-

Все...
Повік  не  підняти.

Ще  у  полі  стояла  роса,
Сонця  диск  піднімався
й  мара
Розбудила
і  до  козака
Підійшла,
прилягла,
говорила:
-''Хочеш  жити?''  -спитала  вона,
-''Віддай  очі  мені...''-шепотіла,
Мурдувала,
пекла,
Його  очі  взяла,
Покрутилась,
Крові  свіжої  трохи  напилась,
Потім-
вгору  знялась
і  совою
Кудись  полетіла.

Стогнали.
Худі  руки  вві  сні  простягали,
Може,  долі  свої,  доганяли?..

10.04.09

1.Покуття-(в  українській  селянській  хаті-куток,  розміщений  по  діагоналі  від  печі,  та  місце  біля  нього).
2.Каганець-невеличкий  світильник,  що  складається  з  гнота  і  посуду,  в  який  наливається  олія,  лій  чи  гас.
3.Мара-істота  або  придмет,  що  уявляється  комусь:  привид,  примара.
I.  Образ,  що  виникає  уві  сні:  сновидіння.
II.  Міфічна  істота,  найчастіше  в  образі  потворної  чаклунки.  Уособлення  нечистої  сили.
III.  Нечиста  сила.  Рідко:  мрії.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=612645
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 11.10.2015


КОНІ ВОРОНІ

О,  думи  мої  -  коні  вороні!
Без  вас  на  світі,  як  мені  прожити,
Без  вас  мені,  Вітчизни  не  любити,
А  з  вами  -  вдвічі  важче  в  чужині.

Як  не  поїти  вас  у  цій  дорозі?
Не  дати  жменю  хліба,  чи  вівса?
Думки  крилаті  я  змалюю  в  прозі,
Тяжкії  думи  -  викладу  в  віршах.

Скачіть  на  Україну,  коні,
Від  Піренейських  гір  уклін  візьміть,
І  на  скаку,  через  усі  кордони,
В  алюрі  дикім,  волю  принесіть.

Скачіть  через  усю  Європу,
Щоб  вітер  у  вухах  свистів,
Щоб  я  не  чув  зрадливих  слів,
Що  там  руїна,  там  вже  попіл.

О,  думи  мої  -  коні  вороні!
Чи  вам  судилось  прислужить  Вкраїні?
Чи  поховають  вас  в  отій  руїні
І  знаку  не  залишать  на  землі?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609427
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.09.2015


ЧЕРВОНЕ - ТО ЛЮБОВ, А ЧОРНЕ - ТО …

В  каламуті  води,
                                       проливними  дощами,
Залишаю  сліди,
                                       мов  обпечені  рани,
Із  тих  опіків  рваних
                                       мої  думи  зіткАні,
Вишиттям  на  тумані,
                                   чорним  -  на  полотні.

Попливуть  у  туманах
                                     тії  думи  -  заграви,
Аж  до  рідного  краю,
                                         упадуть  на  сади
І  з  туманів  зіткАне
                                     полотно  вишивАне
Приведе  до  порогу,
                                           де  чекають  завжди!

Доторкнуся  губами  я  долоні
                                                                       у  мами,
До  батькІвської  скроні,
                                                         до  його  сивини
І  в  родинному  колі,
                                         розповім  свою  долю
І  про  вишиті  чорним
                                                 рушники  в  чужині.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609355
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.09.2015


ДОКІР КОЗАКА ШИЛА

                                   
Якби  ж  то  було  знати  Хмелю,
Кого  нам  сватаєш  в  брати!
То  ми  б  лягли  тоді  кістьми!
Ми  б  тую  ''мати''  прокляли,
Содом  в  "сталіцу''  принесли,
Ми  б  тую  хвойду-  роздягли,
По  світі  б  голою  пустили,
На  грубу  палю  б  посадили,
Залили  б  в  горло  їй  смоли!

На  Січі,  Хмелю,  були  перли
І  відьмаки,  та  і  ченці,
Із  ними  сили  їх  небесні,
Та  ти  все  плив  по  течії.
Ніхто  тобі  не  був  суперник,
Ти  й  сам  був  добрий  характерник,
А  бач  не  знав,  що  світ  зорі,
У  Чорнім  лісі,  на  горі,
Живе  стара  ворожка  Дагна,
Ще  пам'ятають  люди  здавна
Прославлений  її  дебют,
Бо  ж  напророчила  для  хана,
Погибель  поміж  гір  Карпат,
Там  на  дорозі  став  Захар
І  камінь  скелі  з  валунами,
У  гирлі  річечки  стрімкої,
Їх  Беркут  затопив  водою:
-Такий  вчинив  над  ними  суд!
Про  це  читачу  не  забудь.


-''Це  я  -  у  полі  битви  стогін,
Це  я  -  згорілих  селищ  попіл,
Це  я  -  гроза,  що  не  пройшла,
                                                                           Ти  кликав  Дагну?  Я  прийшла.''

Повіяв  свіжий  вітерець,
З  імли  з'явився  образ  схожий
На  матір,  що  рядно  пряде
І  до  Богдана  слово  мовить:

-''О  Хмелю,  Хмелю,  вже  прийшли
Два  смерди,  тобіш-два  посли,
Вони  тобі  сказати  хочуть,
Що  Січу  вашу  продали.

Ти  знаєш  звідки  вітер  віє!
То  будь  обачніший  стократ,
Як  та  стара  сорока  сміє?
Ти  ж  перший  в  світі  демократ,
А  тут  вона,  змія,  воліє,
До  рук  прибрати  ласий  шмат''.

Хміль  Дагні  в  ноги  поклонився:
-''Ти  нерозумного  пробач,
Навчи,  що  маю  відповісти
І  чи  потрібен  там  товмач?''

-''Поклич  тих  двох,  що  приблудили,
Повідрізай  їм  язики,
Щоби  царицю  не  дурили
І  сам  листа  їй  напиши:

Мовляв-самі!  Мовляв-негоже,
Козацтва  більше  чим  панів,
Що  ми  і  так  їх  переможем.
І  все.  Не  трать  даремно  слів.''

Нахмурив  брови,  вуса  крутить,
-''Не  вийде  Дагно,  бо  Сірка
До  зради  хилить,  до  спокуси,
На  Крим  війною  підмовля.

І  вже  пішов  ударом  в  спину,
А  хан  із  нами  на  полях,
Тепер  кричить:-''Тебе  покину!''
Пригрів  зміюку  на  грудях.

Тепер  просити  треба  миру
І  щоби  з  Січі  не  піти,
То  сиву  звісивши  чуприну,
Згодитись,  що  вони-брати.''

Тут  Дагна  голову  схилила,
В  очах  застигли  сум  і  біль,
Ще  раз  на  Хмеля  подивилась,
Взяла  у  руки  костур  свій,
Не  поклонилась,  не  хрестилась,
Взяла  хлібину,  надломила,
Та  не  мокнула  скибку-ні,
Пішла,  а  холодом  війнуло,
І  сіль  рознесло  по  столі.


1.Костур-палиця.
2.Сіль  по  столі-до  сварки  (народна  прикмета).
3.  Смерди  -  люди,  які  не  мають  нічого  за  душею  (бідні).

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=609146
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 25.09.2015


Л І Р И К А

Де  рій  бджолиний,  біля  тину,
Вербових  китиць  наместини,
Де  звив  гніздо  собі  лелека,
Поривом  вітру,  із  далека,
Наге  та  ніжне,  як  було,
 До  нас  кохання  принесло.

Воно  летіло  і  співало,
У  губи  ніжно  цілувало,
До  серця  міцно  пригортало
                             І  обіцяло..,
                                                       обіцяло…
Весняним  цвітом  все  буяло
І  те  кохання  зрад  не  знало,
Допоки  із  міцних  оков,
На  волю  вибралась  любов:
Я  на  цім  світі  головніша,
Я  більш  глибока,
                                     більш  щиріша,
                                                             я  зріла…
І  розказати  захотіла,
Кого  й  коли  вона  любила.

Відкрила  серце  й  душу  в  полі,
Там  усього  було  доволі:
Любов  до  моря,  
                                 до  родини,
                                                 до  гір  високих
                                                                       і  до  Батьківщини.
Та  ніжно  посміхнулося  кохання:
Але  любов  не  може  бути  рання,
Коли  весна  і  молодії  люди,
Вдихають  запахи  її  на  повні  груди
І  цілу  ніч,  до  самого  світання,
В  очах  не  згасне  ніжне  хвилювання,
Коли  єство  затьмарює  бажання,
У  нашім  краї  називається  -  КОХАННЯ!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607648
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2015


КАВОМАНИ


Сидить  бар-вумен  край  вікна  -

усміхнена

І  запах  кави  доліта  -

напій  зерна,  

А  за  вікном  зима

і  сніг  порипує,  

Розлігся  чорний  кіт  у  ніг  -

мурликає.

 

 

Звучить  мелодія  стара;  -

``...не  будь  одна...``

На  запах  кави  забіжу:

``-  Налий,  мала!

І  ще  до  кави  -  коньячку``-

легка  рука

Я  трунку  з  кавою  ковтну  -

доп`ю  до  дна.

 

В  очах  твоїх  два  сонця  -

мить  невпіймана,  

А  чорний  кіт,  як  твій  слуга,  

хвостом  виляв;

-  ``Він  теж  до  кави  зранку  звик  -

налий  в  горня,  

Кіт  буде  каву  з  молоком,  

а  я  -  коньяк.``

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=607646
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.09.2015


ПЕРЕКЛИЧКА


В  житті  кожної  Людини  повинні  бути  присутні  правила,  які  порушувати  не  слід,  якісь  речі,  які  рахуються  святими.  І  чим  більше  таких  речей,  (правил)  тим  чистішою  є  Людина.Існує  думка,  що  правила  якраз  для  того  придумують,  щоб  їх  обходити.  Та  чесна  людина  не  повинна  обманювати  своє  сумління.  Бо,  якщо  хочете,  то  сумління,  (совість)  свого  роду-  Бог,  для  кожної,  окремо  взятої,  Людини.                                        
                                                                                                                                         думка
                                     перекличка

Зоріє  вечір  ,  нітиться  скорбота,
Очима  блимає  в  саду  з  гілляки  сич,
Скрип  журавля  і  річка,  що  з  болота,
Бере  початок  і  втікає  в  ніч.

Так  і  мені  б  розвіятись  у  часі,
Сховатися,  розтанути  в  пітьмі,
Хай  клацають  зубами  хижі  пасті,
Нехай  сичами  виють  на  гіллі.

Нехай  ревуть,  як  ті  воли  голодні,
Кнутом  і  пряником  не  підкорити  всіх!
А  я  вже  знаю,  як  живіт  судомить,
І  як  кнутом  гуляють  по  спині.

Я  так  полину,  ніби  вітер  в  полі,
Пройду  крізь  пальці,  як  розталий  сніг,
Ви  не  ловіть  мене  на  кожнім  слові,
То  ж  кнут  -  по  вашому,  по  нашому  -  батіг.

Отак  й  мені  би,  як  роса  на  сонці,
Пропасти,  а  чи  знидіти  в  імлі,
Щоби  колись  з'явитися  в  віконці
І  посміхнутися  Вкраїні  -  не  Москві.

13.06.10р.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606795
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.09.2015


ВИНА

З  моїх  очей,  солоними  слізьми,
Не  вийде  смуток  весь.
Не  заглушити  біль  несамовитим  криком
І  не  пройде  печаль  старцем  безликим.
Не  випити  вину  ковтком  води,
Залишиться  у  серці  на  -  зав  -  жди,
Вина,  червоного  краплина,
Надія,  що  прийде  хвилина
               кінця,  розплати  за  провину.

Шаленим  пульсом  мозок  скаженіє,
Жила  на  скроні  натягнулась,  як  струна,
І  палці  рук,  затиснутих  в  кулак  -  німіють
Й  оголеного  нерва  тятива.

20.07.2008

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606790
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.09.2015


ГРОЗА

Любий  вчинок  можна  охарактиризувати  кількома  словами;  (краткость-сестра  таланта).  Якщо  він  підлий,  то  ніякі  виправдальні  речі  його  не  змінять.  Якщо  він  гідний,  то  виправдання  йому  не  потрібні.

                   Г  Р  О  З  А


                                                             Німці  кажуть:  -  Ви  моголи,
                                                               Моголи,  моголи!
                                                               Золотого  Тамерлана
                                                               Онучата  голі.
                                                                 Німці  кажуть  -  Ви  слов'яне.
                                                               Слов'яне,  слов'яне!
                                                                   Славних  прадідів  великих
                                                                 Правнуки  погані!
                                                                                                                         Т.Г.Шевчеко.

Пройшла  гроза.
На  небо  вибралась
Дуга  веселки,
           сонцем  виткана
І  поглядала  звисока
На  мій  Дніпро,
           де  бистрина
Несла  човна  у  Чорне  море.
Чому  ти  так  нам  стелиш  доле,
Що  усі  ріки  в  синє  море,
З  усіх  країв  човни  збира,
А  в  Чорне-лиш  мого  човна?

Чи  ж  ми  не  так  з  тобою  жили?
Чи  мало  ворогів  топили?
Чи  проти  гону  не  гребли?
Мо'  Україну  прокляли  тії  моголи?
                   Щоб  так  жили!
Вже  продали  тебе  й  пропили  -
                                                                                 усе!
І  ріки,  і  ліси,
Дітей  у  найми  віддали.
У  світі  ти,  як  та  повія,
Вже  не  орем  тебе,  не  сієм,
Слізьми  насіння  полива,
Чи  й  виросте  жива  душа?

Жаль  тих  порогів  вже  нема,
Що  дали  волю  козакам,
І  «Чайки»    підняли  на  крила
           Й  козацьку  Січ,
                     й  козацька  сила
По  Україні  розлилась.

Зігнулася  в  дугу  вчорашня  віра
І  землю  риє  копитом  п'янка  душа,
Вмирає,  
           корчиться,  
                       терпіти  вже  несила,
Вчорашню  віру    «знать»    не  вберегла.

Жаль  тих  порогів  вже  нема,
Тому  -  неси,  
                         неси  човна,
Хай  в  Чорне  ,
                       де  не  видно  дна,
Можливо  там  повіє  вітер
Й  почнеться  знов
                               нова  гроза!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606512
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.09.2015


БРАТИ

Горів  колись  Костантинополь
І  з  берегів  ріки-Дніпра,
Літали  ''Чайки''  через  море,
Щоб  визволять  дітей  Хреста.

Як  з  шумом  весла  воду  пили,
Гарматний  подих-  воздух  грів,
І  лісом  стріл  пожар  гасили,
За  віру,  за  сестер  й  братів.

Зустрілись  два:  один  по  пояс
Оголений  і  на  плечах,
Мушкет  та  шабля,  вус  закручений,
Чуприна  й  люлька  у  зубах.

В  другого-ятаган  за  поясом;
Рукою  повід  натягнув,
Нараз  зхрестились  диким  поглядом,
Ударив  перший:-''Будь  -  що  -  будь!''

Із  піхов  шаблю  миттю  вихопив,
-''Ну  потанцюємо?''-спитав,
-''Що  бусурмане  очі  вирячив,
Чи  батька  рідного  впізнав?''

І  закрутились,  завертілися,
Хрипіли  коні  і  в  сідлі,
Шаблями  велетні  хрестилися,
Козак  і  турок.
Так,  чи  ні!?

-''За  неньку  мою  безталанну,
За  мого  брата,  сестру  Ганну,
За  те  село,  що  спопелили,
Та  за  сплюндровані  могили!''

А  турок  так  відповідав,
На  рідній  мові  козака,
Якби  ж  то  знати,  хто  навчав,
Може  наложниця  яка?


-''Шайтан  тобі  колись  був  братом
Й  стара  мабуть  ,вже  твоя  мати!
Сестра  у  мене  теж-  Гануся
Й  було  село!...''  Та  й  повернувся.

Козак  улучив  ту  хвилину,
Та  й  рубанув  його  з  плеча,
Прогнувся  турок  й  половину
Утратив  вуха.  Не  біда.

-''Ти  звідки  знаєш  мою  мову?''
Між  тим  козак  його  пита
-''І  що  то,  бачиш,  за  Гануся?''
Та  знай-  рубА    його,  ..рубА..

-''Село  моє  колись  спалили,
Малим  сюди  приволокли,
Сестра  за  мною,  до  могили,
Клялась  усю  дорогу  йти.''

-''То  значить  ти  не  бусурманин?''
-''Ні!  Як  хрестили  -нарекли
Пилипом,  щоб  були  для  Ганни,
З  Марком,  її  захисники.''

Тут  зупинивсь  на  мить  рубака:
-''Як  ти  сказав,  Пилипе,  стій?!
Невже  ж  ти  не  обіймеш  брата,
І  де  сестра,  де  місяць  мій?''

-''Сестра?  Сестра  тепер  в  палатах!
І  місяць  в  неї  над  шатром,
А  щоб  Ганусю  захищати,
Султанові  я  бив  чолом!''

Змією,  блиснув  лезом  жала,
(Упрів  в  одежах  й  трохи  зблід),
-''Отут  кінець  твого  начала!''
Погас  Маркові  білий  світ.

Підступність  цю  не  вихваляйте!
Та  знати  мусить  наш  народ;
Цараям  чужим  не  присягайте,
Тойді  не  втратимо  клейнод!
25.04.10

1.Клейноди  ;  тут-  символ  влади.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=606073
рубрика: Поезія, Історична лірика
дата поступления 12.09.2015


НА МЕЖІ

                   НА      МЕЖІ

Лежить  між  горами  село
І  серпантин  дороги  в'ється,
Гойдає  хвилями  весло
Дністер
І  сіра,  сіра  мжиця,
Із  неба  падає  на  стіг,
На  чорне  поле,  на  чоло,
Та  кряче  ворон,  ніби  злиться,
Віщує  лихо,  б'є  крилом.
 
Гризе  у  шию  зруб  дубовий,
Слизька  стежина  у  траві,
Ліс  проводжає,  кольоровий,
У  небо,  ключ  із  журавлів.

Я  зупинився  біля  сіна,
Підпер  колоду  рогачем,
І  сам  присів  у  стіг-хатину,
Перечикати  сніг  з  дощем.

Похолодало.
Швидко  вечір,
Знайшов  стежину  до  стіжка,
Вже  обіймав  мене  за  плечі,
Шептав  -поспи…
та  ворон  -  кра-а.

І  я  заснув.
Сниться  дорога;
Понад  обривом  пролягла,
По  другий  бік  -лісок  дубовий,
І  голос  наче  промовля:

-''Чого  стоїш  отут  небоже?
Не  вирішиш  куди  іти?
Давно  відомо,  що  дороги,
Усі  до  Риму  пролягли.''

А  кінь  пречорний,  як  смола,
Ліловим  оком  в  прірву  косить
І  ліс  позаду,  як  стіна,
І  знову  ворон-  кра,  та  кра-а.

-''Ти  хто?''  -  питаю  голос  з  неба,
-''Я  твій  господар  і  слуга,
Давно  чекаю  тут  на  тебе''.
А  чорний  ворон  знову-  кра-а.

-''Куди  прямуєш  чоловіче?
В  дорозі,  волю  бач,  знайшов?
То  значить    речі    три  у  тебе
І  по  одну  з  них  я  прийшов.

Віддай  коня  і  вільним  в  Трою
Тебе  умить  перенесу,
І  там  на  волі,  у  спокої,
Полічиш  душу  ти  свою''.

-''Е-е,  я  в  коні  душі  не  чаю,
А  кінь  на  волі  любить  жити,''
Фаланги  носа  роздуваю:
-''Він  мій  товариш,  мій  спаситель.''

-''А  хочеш-волю  заберу  я  ,
У  Рим  тебе  перенесу?
Пізнаєш  там  арени  славу,
Вельмож-  кровавії  забави...''

-''Що  значить  -  слава  -  для  раба?
Лише  в  устах  вельмож  —  потіха!
А  гладіатора  душа,
Не  може  бути  в  клітці  вільна.''

-''Тоді  пробач,  візьму  я  душу,
Залишу  -  волю  і  коня,
Бо  щось  таки  забрати  мушу.''
Та  чорний  ворон  знову  -  кра-а.

Де  правда,  де  її  шукати?
Де  середина  золота?
Де  срібняків  отих  набрати,
Щоб  не  продати  знов  Хреста?

Кінь  на  диби,  у  прірву  скочив,
Я  вільним  став  -  прощай  душа!
Хто  я  тепер?  
                         Де  кінь?  
                                           Де  воля?
І  де  тепер  моя  земля?


Стою  над  прірвою  з  конем,
Є  воля  в  виборі  знамен,
Тут  треті  півні  заспівали..,
і  я  прокинувся..
Ген-ген  зажевріло,
                                               сходило,
На  обрій  сонце  золоте,
Пороздивлявся  я  навкола,
Нема  ні  Демона,  ні  Бога,
Та  і  коня  нема  нігде...
Лиш  ворон  по  ріллі  іде.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=604391
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.09.2015


НА САВУР - МОГИЛІ


«Нет  в  этом  мире  мельче,  сволочнее  и  хамовитее  особи,  чем  кацап.  Рожденньій  в  нацистской  стране,  вскормленньій  пропогандой  нацизма,  этот  ублюдок  никогда  не  станет  Человеком.  У  его  страны  нет  друзей  -  либо  холуи,  либо  враги.  Его  страна  способна  только  угрожать,  уничтожать  и  убивать.  И  за  сохранение  этого  статуса  Рассеей,  рядовой  кацап  готов  пожертвовать  собственной  жизнью,  жизнями  своих  родителей  и  детей,  качеством  жизни  собственного  народа.  Воистину:  кацапы  -  звери.  Лютые,  кровожадные,  но  …  смертные.»                                                                                                                                                                                                                                                А.  Солженицын
                                           
НА  САВУР  -  МОГИЛІ
Омийте  скупою  сльозою
Обличчя  своє  за  мною,
Коли  уста  заніміють
Й  по  серці  пройде  борозною
Глибока  рана…
                             
Вибачте  всі  гріхи!

Правду  скажіть  над  труною:
Що  так  рано  не  думав  іти,
Що  був  настоящим  «Укропом»!
Від  чуба  і  аж  до  п'яти.

За  танком,  у  вирві  -  ямі
Два  волошкові  зрази,
Їх  до  Небесної  Брами
Ангели  проводжали.

Збираються  краплі  дощами:
-    «Так  пити  хочеться,  брате,
Візьми..,
                                     передай  оце..,
                                                                                       мамі…"
І  тихо  «пішов»  за  дощами...
                                                                     
   Хлопчина  -    художник  вміло,
 Малює  обличчя  рване,
Згодом  хтось  упізнає,
Коли  і  його  не  стане.

У  грудні  Святий  Миколай
Залишить  подарки  на  сіні,
У  січні  -  хурделиці  сильні
Постукають  в  шибку  з  Різдвом,

У  лютому  -  крепкі  морози,
У  березні  -  гілку  мімози,  
(Частинку  жіночого  щастя)
Накриєте  стіл  полотном.

У  квітні  -  розмиті  дороги,
Травневі  -  сльота  і  грози,
Вас  знову  зберуть  за  столом,
Червня  пасхальні  дзвони..,

…Жара  у  липні..,

Поснули  серпневі  зорі.

…кулі…
Мимо  броні  пролетіли,
В  окопі  обм’якло  тіло
Й  уже  не  боїться  смерті.
Свідомість  зриває  Его,
А  вже  вересневі  ночі  -
Нестерпні.
                   Дощить.
У  калюжі  жижа,
А  побратимів  обличчя
З  безвиході  посіріли,
ВтиснУлись  у  грунт,
                                             хрипіли,
Чекали  нагоди,
                                         крИли
                                                               І  дощі,  і  «ГРАД»..
     -  «Кацапи  -  дибіли!»

З  траншеї  не  видно  цілі:
Розрили  Савур  -  Могилу,
Лежить  собі  мертве  тіло,
Зі  скроні  потічком  стиглим
В  багнюку,  дощем  прибиту,
Спливає  і  гасне  світло…
                                                                                                                                       

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603912
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 03.09.2015


СРІБЛЯСТА ПОРА

СРІБЛЯСТА  ПОРА

Осінній  ранок
сонцем  в  абажурі,
Холодним  променем
голубить  айстри  білі,
Річки  морозом
берегів  прикуті,
Притихли,
заховались,
посивіли.

Ще  раннім-ранком
спить  бродяга-вітер,
Із  неба    диму  шнур
звисає  в  комин
І  посивіло  поле,
і  срібляться  віти,
Горіха,  що  над  комином
не  родить.

Стоїть,  мов  сперся,
на  стару  хатину,
Та  визира  хто  вийде
із  господи,
А  комин  пелехатих  іскор
жменю  кинув:
Посипався  із  віт
сріблястий  попіл.

Затріскотить  бадилля
на  городі,
Димком  затягне
на  дітей  щасливих,
Золою  губи,
змащені  з  картоплі,
Здуватимуть  з  повік
пилинки  сірі.

Ще  снігом  землю
осінь  не  вповила
І  ліс  дарує  барви  нам
красиві,
Віщун  зими-
тонка  несміла  крига
І  перші  заморозки  сиві.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603818
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 03.09.2015


СОН - МАРЕННЯ ДОКА.

Пам'ять  про  те,  що  я  скоро  помру  —  найважливіший  інструмент,  який  допомагає  мені  приймати  складні  рішення  в  моєму  житті.  Тому  що  все  інше  —  чужа  думка,  вся  ця  гордість,  весь  цей  острах  збентеження  або  провалу  —  всі  ці  речі  падають  перед  обличчям  смерті,  залишаючи  лише  те,  що  дійсно  важливе.  Пам'ять  про  смерть  —  кращий  спосіб  уникнути  думок  про  те,  що  вам  є  що  втрачати.  Ви  вже  голий.  У  вас  більше  немає  причин  не  йти  за  покликом  свого  серця.  

Стів  Джобс.

Є  два  уроки  смерті:  час  до  народження  і  сон.
Анаксагор  (500  р.  до  н.  е.  —  428  р.  до  н.  е.)  давньогрецький  філософ

                                                         
                                                 СОН  -  МАРЕННЯ  ДОКА.

Обривки  фраз:
білет..,  багаж..,  на  Піски…
Війна..,  санбат…
                       Розгублений  погляд  сусідки…
Знов  «Білі  берети»,    
                                                   жертовність,
                                                                                       їх  спини
Ангелів  сотня  з  Майдану  -  прикрили.

Разюча  відмінність  людей  у  дорозі:
Хтось  їде  у  справах,  
                                         снують  перехожі…

Стікає  піт.
 До  шибки  на  морозі
                                   лиш  примерзає,
                                                                         зковує  волосся,
Ятрять  ще  рани  й  польова  дорога:
Не  розтрясти  б  «важкого»  -
                                                     думка  квола,
Які  тепер  тяжкі  мої  повіки..,
                         Рука  німіє..,
         Десь  в  аптечці  ліки…  
Із  бліндажа  видніється  «мармиза»  
Невже  живий?  …а  я  похоронив  вже…  
Шептав  молитву,  наче  був  затятим,
(хоч  в  Бога  вірив,  та  не  був  фанатом).

Мармиза  змилася,
                                                 розмилася  в  скелет:
Ей,  Док,  не  спи!  
                                     Давай  закурим,  брате,
Бо  на  тім  світі  не  будЕ  де  взяти,
Хіба  що  із  собою  прихватить
Розшитий  золотом,
                             трофейний  наш,  кісет?  

О  -  о  ні,  кістлява,
                                                         не  цієї  ночі,
Я  б  може  викурив  тютюн  на  двох,  
                                                                                                           охоче,
Та  зрозумій,  не  сам  я  тут  пока:
Он    до*  мій  побратим  лежить  на  боці,
Ти  ж  крові  з  нього  випила,
                                                                               стара,
А  в  нього  малі  діти  і  жона  -
Довезти  треба,  бо  «закриє»  очі!

Послухай,  Док!    Для  чого  ця  війна?
Незрячим  можна  наплювати  в  очі!
Ну,  а  для  тих,  що  вас  нагнуть  охочі,
Вона,  як  мати…
                           вообщем  -  як  рідня.  

Е  ні,  кумо,  глузуєш  ти  дарма!  
І  не  розказуй  жАхи  проти  ночі,
За  нами  ще,  зарано  ти  прийшла,
Іди  плазуй,  поки  кістки  робочі!
Смали  і  пий,
                                 співай  собі  сама,
А  ні  -  то  москалів  візьми  у  гості!

Ти,  як  по  батькові?  -  спитала  жартома,
Ет,  не  питай,  хіба  це  так  важливо?  
Він  ще  живий,  і  Бог  йому  суддя,
А  дідо  був,  ти  ж  знаєш,
                                   звавсь  -  Кирило.

Дивився,  
                       як  з  хреста  святий  Ананій:
Ти,  сухоребра,  «басні  не  трави!"
Візьми  кісет,
                                       бо  я  у  чергу  крайній..,
                                                         за  тютюном..,
                                                                   …вже  потім  -
                                                                                   побратим!

 -  Ну  годі!
                                     Годі  ображати!!!
Життя  -
                 всього  лиш  -
                                               Божі  сни,  
Сьогодні  ти  банкуй,
                                                         а  завтра  ніч  покаже:
Кому  за  ким
                                       і  скільки,
                                                                   і  куди?!
Й  дивись  на  себе,
                                               теж  -  чай,  не  рум’яний!
Та  й  побратим  твій,
                                               "  висох  на  тріски!.."
Не  зли  мене,  бо  був  Ісус  розп’ятий!
А  вас  нагнути    легше,
                                                 чим  спасти!

Ти  не  лякай,    
                                               ну  годі  вже,
                                                                   доволі!
Нам  в  печінках  сидять  ТВОЇ  ДІЛА:
Ми  помремО,
                             як  не  здобудем  волі!
Зламати  можна  нас,  
                           проте  нагнуть  -  катмА!  

…і  чути  крізь  стук  теревені  сусідки:
Про  курси  валюти..,
                                 що  виключать  світло..,
                                         що  з  фільмами  «  Інтер»
                                                                       уже  відключили..,
 що  наших  в  Дебальцево  «  Градом»  накрили…

...а  по  землі  розповзалася  пляма:  
кров  патріота  із  потом  медбрата.

Он    до*  -  Уживається  на  означення  місця,  предмета  або  особи,  в  бік  яких  спрямована  дія.  ||  Для  означення  предмета  або  особи,  стосовно  якої  відсувається  дія.  ||  Для  означення  кінцевого  пункту  чого-небудь.́

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603583
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 01.09.2015


ЖИТТЯ ЯК СВІЧКА

                           
                                       ЖИТТЯ    ЯК    СВІЧКА

Життя  -  як  свічка.  Її  запалюють  чисту,  святу.  Вона  горить,  нидіє,  плавиться,  скапує,  інколи  гнеться,  якщо  її  нагріти,  інколи  -  ломиться,  якщо  на  неї  натиснути,  інколи  -  згорає  завчасно,  інколи  -  горить  ясно  і  довго..

Горіла  свічка  на  столі  і  мерехтіла,
Збирала  разом  всі  страхи,
                                                 скувала  тіло
І  ніч,  що  мороком  сліпим
                                           услід  ходила,
Відгородила  від  живих,
                                 зломала  крила.

Горіла  свічка  на  столі  
                                   і  віск  топила,
Сльоза  горяча  -  в  білий  сніг,
                               як  штик  пробила,
Та  листя,  що  під  ним  цвило,
                                 не  оживила  -  
Розмила  білий  сніг  в  струмок
                                 й  життя  збудила.

Горіла  свічка  на  столі
                               і  мерехтіла,
Збирала  разом  думи  всі,
                           сплітала  вміло,
Шептала:  -  "Є  другі  світи,  
                                   другі  вітрила…"
-"Але  мені  потрібна  ти
                                             і  твоя  сила!
Вогонь,  який  я  дам  тобі,
                                   зігріє  крила,
Ми  разом  зможем  віднайти
                                 другі  світила
І  поки  гніт  у  воску  є  -  
                               вогонь  ще  гріє,
То  стержень  свічки,  ну  а  ти  -
                                   її  надія!"

Горіла  свічка  на  столі
                                           і  сни  будила,
Рука  вже  фарби  по  рядні
                                             ледь  наносила:
Коли  згориш  уся  до  тла
                                         цієї  ночі,
Горітимеш  на  полотні  -  
                                                       хай  бачать  очі!

Вже  сгасла  свічка  у  пітьмі,
                             пропала,  сплила,
Зламали  стержень  і  в  мені,
                         зігнуть  -  несила!
І  ніч,  що  мороком  своїм  
                               мене  сповила,
Махнула  чорним  рукавом  -  
                         світ  погасила.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603580
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.09.2015


ЯКБИ ЗНАТТЯ

                                   
Якби  знаття,  що  рук  невмілих  пальці,
Торкнуться  струн  вразливої  душі
І  відчуття
Озветься  стоголосими  дзвінками,
Приливом  крові  і  ударом  серця,
Що  через  мить  закінчиться  життя!
Я  б  відповів:  -  Найдіть  Творця!
Буду  молити,
Щоб  в  пітьмі  свічку  засвітити,
Води  живої,  щоби  рану  ізцілити,
А  ні  -  то  відпустити  душу  в  Рай!
                                                                                                   16.09.2007.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=603075
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.08.2015